Зміст
Вступ
Сприяння адвокатом механізмуреалізації прав і обов’язків громадян України
Висновок
Література
Вступ
Відповіднодо Закону України «Про адвокатуру», адвокатура України є добровільнимпрофесійним громадським об’єднанням, покликаним, згідно з Конституцією України,сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України,іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншуюридичну допомогу. Адвокатом може бути громадянин України, який має вищуюридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката неменше двох років, який склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про правона заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.
Тутвиникає проблема, яка не знайшла поки що свого вирішення в юридичній практиці вУкраїні. Відповідно до закону, адвокат не може працювати в суді, прокуратурі,державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, службі безпеки, державномууправлінню. Закон не забороняє адвокатові працювати на підприємствах (скажімо,юрисконсультом). Не забороняє закон адвокатові реєструватись як суб’єктупідприємницької діяльності. Питання в тому, чи може адвокат, який працює напідприємстві (займає посаду юрисконсульта, чи якусь іншу посаду) реалізуватипрофесійні права адвоката і чи зв’язаний він у цьому випадку обов’язками,покладеними на адвоката законодавством ?
Безсумнівно,проблему має бути вирішено на законодавчому рівні. До Закону України «Проадвокатуру» слід внести зміни, що конкретизували б порядок здійсненняадвокатської діяльності.
Сприяння адвокатом механізму реалізації прав і обов’язківгромадян України
Правовадержава передусім має чітко визначити права і свободи своїх співгромадян,закріпити це визначення у дусі визнаних прав світового співтовариства, надатицим правам і свободам форму конкретних правових зобов’язань. Адвокатура у ційсистемі зв’язків є об’єктом, що сам підпадає під таке унормування, і водночас — суб’єктом, який в інтересах суспільства здійснює індивідуалізацію проголошенихправ і обов’язків. Через адвокатуру як інститут суспільства правова державазабезпечує своїм громадянам можливість реального відчуття їхніх прав і свобод.Крім того, серед інших у правовій українській державі, громадянам гарантуєтьсяще й право на юридичну допомогу, реалізація якого здебільшого і здійснюєтьсяадвокатурою. Однак остання виступає в цій парадигмі не як інструмент держави, аяк соціальний інститут, через який держава реалізує це право своїх членів. Втакий спосіб адвокатура урівнює апетити держави і відчуття голоду їїгромадянами. Правова держава має забезпечити пріоритет прав і свобод людини,незалежність суду як головного механізму гарантій прав і свобод, верховенстваКонституції і пріоритет міжнародного права.
Якіможливості і призначення у цьому комплексному механізмі має адвокатура?По-перше, має бути законодавчо сформульоване її призначення у державі Законом.Сьогодні воно визначене як сприяння захисту прав та свобод, представництвоінтересів громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства,юридичних осіб, надання їм юридичної допомоги. Забезпечити пріоритет прав ісвобод людини та громадянина неможливо без існування сильної і незалежноїадвокатури. Правова держава без висококваліфікованої і незалежної адвокатури — фікція, вона не лише нездатна забезпечити пріоритет прав і свобод людини, але йне в змозі забезпечити собі елементарного існування.
По-друге,незалежний суд як механізм, через який кожним суб’єктом прав і обов’язківреалізується своє право на визначення взаємних зобов’язань, відповідальності завідхилення від визнаних у правовій державі право введень, можливий лише заумови, якщо його функція (правосуддя) здійснюється через універсальнузабезпеченість кожному мати вільно обраного захисника (представника) у цьомуоргані захисту своїх прав. Найбільш професійно підготовленими у теперішнійдержаві для виконання такої місії є саме адвокати як члени вільно обраної іпідтримуваної ними адвокатської спільноти.
По-третє,адвокатура у правовій державі має всі можливості долучатися не лише до захиступриватного інтересу, а й забезпечувати пріоритетність Конституції в цілому,адже захист прав особи напряму пов’язаний з повноваженнями адвокатів ззабезпечення верховенства Основного Закону. Крім того, головним чином самечерез адвокатуру реалізується проголошене у ст. 63 Конституції право на захистпідозрюваного, обвинуваченого, підсудного.
Адвокатура- своєрідний «буфер», який збалансовує інтереси громадянського суспільства зпотребами і можливостями держави. Вона, без сумніву, хоч і не є структурованоюорганізацією в Україні, але входить до її громадянського суспільства якінститут (продукт) цього суспільства зі спеціальними покликаннями. Сучаснаукраїнська адвокатура - це відносно організована спільність українськихадвокатів, яка має своїм призначенням юридичний захист прав і свобод членівукраїнського громадянського суспільства, усіх його суб’єктів, надання правовоїдопомоги у всіх видах життєдіяльності українського суспільства.
Правовийстатус адвокатури в Україні визначено у Законі “Про адвокатуру” як «добровільнепрофесійне громадське об’єднання», хоча, по суті, «об’єднанням» (об’єднаною)вона в Україні ніколи не була і не є нині. «Об’єднати» адвокатуру в єдинуструктуру навряд чи можливо. Приналежність кожного до відчуття «адвокатури» єчимось більшим, ніж простою організаційністю і організованістю, а саме зібративсіх в одну структуру (організацію), прагнуть окремі ідеологи адвокатури.Особливо чітко цей задум реалізується в проекті нової редакції Закону України“Про адвокатуру ”.
Сьогоднімаємо незалежну в конституційному розумінні Українську державу, у якій, врамках її геопростору, формується громадянське суспільство. Чи є потребою цьогосуспільства мати адвокатуру «об’єднаною» примусово в єдину організацію, чивиграє українська адвокатура від того, що адвокати стануть членами цієїміфічної організації, втративши при цьому свою розмаїтість? Вважаю, що ні. Яквідомо, одним з основних принципів адвокатури як спільності є її незалежність — як професії загалом, так і кожного, хто носить це звання як її представника, ічерез діяльність якого адвокатура реалізує себе. Організація в рамках держави єдинообов’язкової структури буде відходити від цього основоположного принципуадвокатури, оскільки, крім усього іншого, адвокат стає ще й залежним відвласної організації. Не узгоджується це і з таким сформованим українським (як,до речі, й міжнародним) суспільством уявленням про адвокатуру, якдобровільність цієї професії.
Намою думку, мінімальним має бути і втручання самої адвокатури та її органів упроцес реалізації її членами прав та обов’язків.
Такимиє як внутрішні потреби самої адвокатури, так і потреби суспільства у захистійого членів. До внутрішніх потреб української адвокатури як інститутугромадянського суспільства відноситься визначення її професійних ознак,ідентифікація серед маси інших юристів (не адвокатів), уніфікація статусу їїчленів у різних сферах їхньої діяльності, отримання суспільних гарантій длятих, хто добровільно взяв на себе місію захисту інших, забезпечення свободи іпоруки від переслідувань за реалізацію адвокатурою ідей цього суспільства. Щодосуспільства, то воно має потребу у сильній і незалежній адвокатурі яксоціальному інституті, а також у кваліфікованому і мудрому адвокаті.
Отже,і суспільство, і адвокатура є взаємопотрібними одне одному. Об’єктивно між нимизавжди точилася або прихована, або відкрита боротьба, яка часто носила ознакинадзвичайності. Суспільство, зокрема й нинішнє, не завжди розуміло і розумієадвокатуру, прагне «приборкати» її, поставити «на місце». Воно обмежує праваадвокатів, нівелює гарантії їхньої діяльності, втручається у внутрішньостановівзаємини в адвокатському середовищі. Воно не хоче «упустити» адвокатуру і весьчас намагається посилити свій вплив на неї. Воно створило органи, яківизначають, хто може бути адвокатом при органах державного управління(наприклад, Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури - при Кабінетіміністрів); ввело до регіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісій своїхпредставників - від обласних рад, управлінь юстиції, суддів. Через державунав’язує адвокатурі завідомо неприйнятні нею стереотипи, наприклад, усуненняадвоката від справи; воно, зрештою, примушує адвокатів працювати безоплатно,призначаючи їх у кримінальні справи і нічого не платячи за цю роботу. Вонопригнічує адвокатів страхом кримінальної відповідальності, якщо ті занадтопочинають йому дошкуляти. Адвокатура, поза сумнівом, не може претендувати наабсолютну свободу, вона має враховувати рівень «росту» суспільства, у якомуіснує. Але і вона повинна формувати у суспільства потребу в універсальнійадвокатурі, яка б не озиралася, виступаючи в суді, не боялася, заступаючись наслідстві, і не жебракувала, вступаючи у справу за призначенням.
Пристрастінавколо адвокатури свідчать про неабиякий інтерес суспільства до проблем, якііснують у ній. Особливо актуальним є питання Всеукраїнської палати адвокатів.Нічого дивного в ньому немає, це не єдиний «біль» адвокатури, і гаряча дискусіяз цього питання є надзвичайно корисною, а форсування створення Всеукраїнськоїпалати - шкідливим.
Всеукраїнськапалата, за задумом авторів проекту нового Закону “Про адвокатуру”, має стати обов’язковимвмістилищем всіх адвокатів. Її членами мають бути всі адвокати: отримавшисвідоцтво про право займатися адвокатською діяльністю, особа автоматично стаєчленом Всеукраїнської палати. Згоди адвоката не питають. Отже, Палата - цене адвокатське об’єднання, оскільки останнє, зазвичай, створюють адвокатишляхом добровільного об’єднання своїх інтересів. Палату ж мають складати всіадвокати, незалежно від того, бажають вони того чи не бажають.
Природно,що це і є чи не найбільшим каменем спотикання: якщо це не адвокатське об’єднання,то на підставі чого Палаті прописується термін «професійна», адже ця категоріяхарактеризує лише тих, хто разом працює за однією професією? Виходить, що небудучи, фактично, адвокатським об’єднанням, а конгломератом всіх адвокатів,Палата зовні носитиме характер такого об’єднання.
Звичайно,що обов’язкове членство в Палаті практично зводить нанівець фундамент, на якомуадвокатура виросла - добровільність її об’єднання. Якщо членство стаєпримусовим, дуже актуальним є те, для чого необхідна така обов’язковість, чи неможна обійтися без неї? Справді, чи не можна створити орган, який би формувалиадвокати, який би представляв їхні інтереси, але при цьому адвокати не були бзагнані до цієї структури?
Чомуобов’язкове саме індивідуальне членство? На ньому базується низка моментів:фінансове забезпечення Палати, обов’язковість для її членів прийнятих палатоюрішень, формування особливої касти в адвокатурі - проблему членстваспірною, оскільки будь-які фінансові відрахування до фондів різного родупрофесійних об’єднань можливі виключно на добровільній основі. Тим більше що авторипроектів змін до Закону “Про адвокатуру” пропонують навіть позбавляти свідоцтвна право займатися адвокатською діяльністю, якщо член Палати не сплачує внесків.Зрозуміло, що при добровільному членстві цей момент має братися до уваги, особамає підтримувати корпорацію, яку вибрала, свідомо. Щодо обов’язковостіприйнятих Палатою рішень, то будь-які рішення цього органу, які стосуютьсяадвокатської діяльності, можуть носити виключно рекомендаційний характер. Обов’язковимидля всіх адвокатів можуть бути лише рішення з’їзду адвокатів, тому в законіслід визначити його статус як органу адвокатського самоврядування, рішенняякого мають дійсно виконуватись усіма адвокатами.
Такихрішень не повинно бути багато, але вони мають бути необхідними для адвокатури.З’їзд адвокатів, найвищий орган адвокатського самоврядування, передбаченийЗаконом України “Про Вищу раду юстиції” для обрання трьох членів Вищої радиюстиції від адвокатів України. Однак ні в цьому Законі, ні в Законі “Про адвокатуру”не визначено основного - хто має скликати з’їзд адвокатів, і таканевизначеність сприяє знеціненню демократичних засад в адвокатськомусередовищі.
З’їздадвокатів має визначати концепцію розвитку адвокатури України на певний етап,схвалювати основні акти її корпоративного устрою і, нарешті, формуватипредставницький орган, який представляв би адвокатуру у період між з’їздамиадвокатів. Однак цей орган не повинен здійснювати «управління адвокатурою», авиключно її представництво. Це може бути Національна палата, Національна Радаадвокатів чи Рада адвокатських об’єднань. Маючи сформований вищим органомадвокатського самоврядування представницький орган, адвокатура і зможе черезнього реалізовувати ідеї, які становлять сутність її призначення у суспільстві;забезпечувати через нього захист інтересів як окремих адвокатів, так іадвокатури в цілому на всіх рівнях соціальної ієрархії.
Якорган управління, як її репрезентують автори законопроекту, як для суспільства,так і для адвокатури, Всеукраїнська палата адвокатів є зайвою. Адвокатура невиконує функцій, які можна було б схематизувати і забезпечувати їх реалізацію,тому найменше потребує, щоб нею управляли, адміністрували її діяльність. В Україні,як свідчить аналіз, сформувався своєрідний управлінський корпус в адвокатурі,який, переважно, і домагається створення Всеукраїнської палати адвокатів, яказамислена в першу чергу, як орган управління адвокатурою. Для створення такогоуправлінського органу роздувається питання про приреченість українськоїадвокатури, яка може «вижити» лише тоді, коли буде створено Всеукраїнськупалату адвокатів, яку під свій контроль і намагаються взяти ті ж ідеологи «обов’язкового»членства.
Яквидно, найпершою і найгострішою проблемою майбутньої організації є проблемачленства у ній. Якщо воно мислиться як обов’язкове, то це порушуватиме сутністьадвокатури, корпоративність і незалежність носіїв її професійнихінтересів - адвокатів.
Всеукраїнськапалата адвокатів, як виходить із пропонованої редакції Закону України “Проадвокатуру”, має виконувати функції адвокатського об’єднання, зокрема,займатись наданням безоплатної правової допомоги, забезпечувати захист запризначенням. Якщо Палата виконуватиме функції адвокатського об’єднання, то цемає бути винятково добровільна організація, а не примусова.
Наступнеспірне питання, яке є надзвичайно принциповим - це компетенція палати, їїпризначення у державі. Для чого пропонується палата? Нібито для представництваадвокатури, забезпечення злагодженого, високопрофесійного функціонуванняадвокатури, ефективного і кваліфікованого виконання адвокатами конституційнихзавдань.
Саметака, на перший погляд, приваблива мета її створення і є дуже небезпечною.
Дійсно,на сьогодні в Україні немає інституції, яка б «представляла» адвокатуруУкраїни. Чи потрібен такий «функціонер»? Звичайно, потрібен. Але він має лише представлятиузгоджені інтереси українських адвокатів. Парадокс полягає у тому, щоВсеукраїнська палата адвокатів має «забезпечити високопрофесійнефункціонування, ефективне і кваліфіковане виконання адвокатами конституційнихзавдань». Під ці, зовні красиві, а по суті дуже небезпечні формули, вмайбутньому можуть вкласти будь-який зміст і кожного, хто «крокує не в ногу», приставитидо однієї шеренги, яка йде «злагоджено». Адвокатура якраз цікава не тими, хто«йде в ногу», а бунтівниками, які змушують не відставати інші когорти. Палатаможе за мандатом адвокатів представляти інтереси адвокатури, але вона неповинна бути органом, який уповноважений «забезпечити злагоджене івисокопрофесійне функціонування». Тоді ця Палата вже перестає бутипредставником адвокатських лав, а стає воістину адвокатським міністерством.Ідеї, закладені у вказаному законопроекті депутатів, є засадами створенняуправлінського органу в адвокатурі з усіма задатками диктаторського насичення.
Цевипливає із тих повноважень, якими, за задумом авторів законопроекту,пропонується наділити Всеукраїнську палату адвокатів: вона «забезпечуєвиконання правил адвокатської етики (можна передбачити, що це буде); видає обов’язковідля виконання всіма адвокатами акти, в т.ч. з питань здійснення адвокатськоїдіяльності». Що ж тоді залишається від адвокатури, її незалежності інезалежності адвоката, якщо він мусить виконувати акти Палати, які стосуються«здійснення адвокатської діяльності»?
Закрасивими, на перший погляд, словами, криється вкрай небезпечна тенденціяреалізувати давні мрії про підпорядкування адвокатури нібито самими жадвокатами створеній організації. Насправді ж - прообраз органу державногоуправління з безмежними повноваженнями.
Висновок
Стаття59 Конституції України гарантувала право кожного на правову допомогу тапередбачила, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та наданняправової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах вУкраїні діє адвокатура.
Середосновних проблем адвокатури, що потребують негайного вирішення, слід виділититакі:
ü відсутністьнезалежної самоврядної професійної адвокатури, що перешкоджає розвиткуадвокатури в Україні;
ü поступовезаконодавче звуження обсягу професійних прав адвокатів та відсутність реальнихгарантій адвокатської діяльності;
ü несприятливасистема оподаткування і як наслідок — існування паралельно з адвокатуроюпідприємницької юридичної діяльності;
ü непрозорийта необ’єктивний механізм набуття права на зайняття адвокатською діяльністю і,як результат, допуск до адвокатури осіб, які не мають належної професійноїпідготовки та відповідних моральних якостей;
ü недосконалиймеханізм призначення адвоката захисником у кримінальному процесі та мізернаоплата його допомоги з державного бюджету України;
ü відсутністьджерела достовірної інформації про чисельність та персональний склад осіб, якіздійснюють адвокатську діяльність;
ü відсутністьмеханізму підвищення кваліфікації адвокатів.
Всінаведені проблеми, що унеможливлюють повноцінну діяльність адвокатури,вирішуються прийняттям нового закону, що сприятиме формуванню і розвиткуадвокатури як спеціально уповноваженого недержавного правозахисного інституту,який є складовою частиною громадянського суспільства.
Новийзакон дозволить:
Ø забезпечитиреалізацію конституційного права громадян на якісну та доступну правовудопомогу;
Ø належнимчином закріпити місце і роль адвокатури у правовій системі України;
Ø забезпечитимеханізм реалізації професійних прав адвокатів та гарантій адвокатськоїдіяльності;
Ø встановитидостойну винагороду адвокатів за виконання обов’язків захисника запризначенням;
Ø відновитипрестижу адвокатської професії у суспільстві.
Література
1. ЛужковськоїВ.В. Європейський суд з правлюдини. — К.: Праксі, 2005. — 168 с.2. Лужковської. В. В. Судова практика Європейського суду з прав людини. Рішення щодо України.— К.: ЦУЛ, 2005. — 480 с.3. Осетинський А. Й.Правові позиції Вищого господарського суду України з питань застосуванняподаткового законодавства. — К.: Праксі, 2005. — 360 с4. Селівона М. Ф. Конституційнесудочинство в Україні: Рішення і Висновки Конституційного Суду України. — К.: Право, 2006. — 480 с.5. Шицького І. Б Господарське судочинство вУкраїні. Судова практика. Обіг цінних паперів. — К.: Праксі, 2006. – 552 с.