КУРСОВА РОБОТА
Способи забезпечення виконання зобов`язань як гарантії захисту та законних інтересів учасників договірнихвідносин
Зміст
Вступ
Розділ 1 Загальна характеристика забезпечення виконаннязобов`язань
1.1 Види забезпечення виконаннязобов`язань
1.2 Класифікація та форма правочину щодо забезпеченнявиконання зобов`язань
Розділ II. Зобов`язально-правові способи забезпеченнявиконання зобов`язань
2.1 Історичні передумовивиникнення, поняття, предмет та стягнення неустойки
2.2 Поняття, відповідальність та припинення договору поруки
2.3 Поняття, обов`язвиі припинення гарантії
2.4 Визначення завдатку як зобов`язально-правовогоспособу
3. Речово-правові способи забезпечення виконання зобов`язань
3.1 Загальний огляд і види застави
3.2 Право притримання якречово-правового способу
Висновок
Список використаних джерел
Додаток 1
Додаток 2
Вступ
Зобов`язання з моменту його виникнення має основною метою виконання. Бездосягнення цієї мети не було б сенсу встановлювати таке зобов`язання, або хоча б називати такі відносини саме зобов`язаннями. При цьому під виконанням слід розуміти досягнення такогокорисного результату, що його сторони хотіли досягнути, вступаючи у нього.Згідно зі статтею 526 ЦКУ зобов`язання має виконуватисяналежним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актівцивільного законодавства.
Актуальність даноїтеми полягає в тому, що відносини, які регулюють способи забезпечення виконаннязобов`язань, розвивалися ще з того моменту, коли зароджувалося лише самепонятття «держава». А це означає, що в певному середовищі види зобов`язань відігравали величезну роль в житті кожної особи впродовж століть,бо майнові відносини між боржником і кредитором зародились ще в СтародавньомуРимі.
Розвиваючись зроками, способи набувають все більше можливостей, для повного задоволення вимогкредитора і боржника.
Ці способирозвивались поступово, ніби доповнюючи і відкриваючи один одного. Загалом вониподіляються на зобов`язально-правові, які включаютьнеустойку, поруку, гарантію і завдаток, та речово-правові, що поділяються назаставу і притримання.
Одним з першихзобов`язально-правових способів забезпечення виконання зобов`язань, який почавдіяти і використовуватись ще з древніх часів, є неустойка. Відповідно неустойкавизначається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник зобов`язаний сплатити кредитору в разі невиконання або неналежного виконанняним зобов`язання.
Наступним видомвиконання зобов`язань є порука. За договором порукипоручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку.
Подібно допоручительства, гарантією є зобов`язання гаранта передкредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов`язання в повному обсязі або в частині.
Останнім способомзабезпечення є завдаток, який вважається грошовою сумою або рухомим майном, щовидається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договоромплатежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання.
До речово-правовихспособів належить застава. В силу якого кредитор має право в разі невиконанняборжником зобов`язання, забезпеченого заставою, одержатизадоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторамицього боржника, якщо інше не встановлено законом.
Новим і останнімспособом є притриманння. Відповідно до статті 594 ЦКУ кредитор, який правомірноволодіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, уразі невиконання ним у строк зобов`язання щодо оплати цієї речі абовідшкодування кредиторові пов`язаних з нею витрат та інших збитків має правопритримати її у себе до виконанняборжником зобов`язання.
Розглядаючи ціспособи, на перший погляд здається, що всі вони є досконалими і передбачаютьвсі можливі варіанти для учасників правовідносин.
Але все ж таки,існують окремі питання, які потребують відповіді, і над ними працюють відоміправознавці, які розвивають і всебічно досліджують цю тему.
Намагаючисьвідкрити предмет, я визначила, що це обов`язки, і правакредитора і боржника, а зокрема об`єктом виступаютьвідносини, які виникли при невиконанні або неналежному виконанні умов договору.
Заключаючи вищесказане, я вважаю, що саме ця тема є найпоширенішим видом, який найбільшвикористовується у суспільних відносинах.
Розділ 1 Загальна характеристиказабезпечення виконання зобов`язань
1.1 Види забезпечення виконання зобов`язань
Забезпеченнявиконання зобов`язання — традиційний інститут цивільногоправа. Будь-яке зобов`язання саме по собі ще не гарантуєвиконання боржником необхідних дій на користь кредитора. Навіть привикористанні кредитором мір відповідальності відносно несправного боржника востаннього може не знайтися необхідного для задоволення вимог майна. Дляпопереднього забезпечення майнових інтересів кредитора, отримання ним гарантіїналежного виконання зобов`язання, а також в ціляхзапобігання або зменшення розміру негативних наслідків, що можуть настати у випадкуйого порушення, використовуються спеціальні заходи забезпечувального характеру,передбачені законом або договором. Такі заходи називаються видами (способами)забезпечення виконання зобов`язань.
Види забезпеченнявиконання зобов`язань мають характерні ознаки:
мають майновийзміст;
націлені наспонукання боржника до виконання свого зобов`язання;
мають додатковий (акцесорний)характер;
можутьзабезпечувати лише дійсні зобов`язання.
Враховуючивикладенні характерні риси, види (способи) забезпечення виконання зобов`язань можна визначити як передбачені законом або договором спеціальнізаходи майнового характеру, що стимулюють належне виконання зобов`язань боржником шляхом встановлення додаткових гарантій задоволеннявимог (інтересів) кредитора.
Те, чи будевиконано зобов`язання, значною мірою залежить від волісамого боржника вчинити дії щодо виконання цього зобов`язання.Кредитор, у свою чергу, може бажати такого виконання та отримати правовімеханізми, спрямовані на гарантування виконання таких зобов`язань. Функцію таких правових механізмів виконують способи забезпеченнявиконання зобов`язань.
Цивільний КодексУкраїни встановлює такі види забезпечення виконання зобов`язань:неустойка, порука, гарантія, завдаток, застава, притримання.
Неустойка, яказгідно з нормами ЦКУ може бути у формі штрафу та пені, є грошова сума або іншемайно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржникомзобов`язання.
Штрафом вважаєтьсянеустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаногозобов`язання. Такий вид забезпечення спрямований на те,щоб недопустити прострочення виконання взагалі. При цьому не вирішуєтьсяпроблема зацікавлення боржника не затримувати виконання зобов`язання, яке вже є простроченим. Тобто боржник, знаючи, що він повиненсплатити штраф у будь-якому випадку, не зацікавленні прискорити виконаннятакого зобов`язання. Для надання такої „зацікавленості"існує пеня, так звана поточна санкція.
Пенею є неустойка,що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Кредитор має право настягнення з боржника неустойки навіть тоді, коли внаслідок такого невиконаннявін не зазнав збитків.
Якщо предметомнеустойки є грошова сума, її розмір може бути встановлений договором або актомцивільного законодавства. Сторони правочину про неустойку можуть збільшити цейрозмір у будь-якому разі, а зменшити лише тоді, коли це не заборонено законом.Крім того, розмір неустойки може бути зменшено за рішенням суду, якщо він значноперевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотнезначення.
Наступним видомзабезпечення виконання зобов`язань є порука. За договоромпоруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свогообов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором запорушення зобов`язання боржником, тобто без порушенняборжником зобов`язання відповідальність не настає прицьому поручитель має право забезпечувати виконання зобов`язанняяк повністю, так і частково. Крім того, боржник може мати одного або кількохпоручителів, кількість яких законодавством не обмежується.
Гарантією є банк,інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує передкредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов`язку. Як і поручитель, гарант відповідає перед кредитом лише у разіпорушення зобов`язання боржником. ЦКУ передбачаєможливість встановлення строку, протягом якого діятиме гарантія. Тобто строкдії гарантії не пов`язаний із основним зобов`язанням, забезпечений нею. Крім того, гарант може підчас видачігарантії залишити за собою право відкладати її. Якщо боржник порушить зобов`язання, забезпечене гарантією, то гарант зобов`язанийсплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.
Наступний видзабезпечення виконання зобов`язань — завдаток.
Завдатком єгрошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунокналежних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання. Видаючи завдаток у грошовійсумі слід мати на увазі: якщо не буде встановлено, що ця сума є завдатком, товона вважатиметься авансом і не матиме наслідків завдатку, тобто невважатиметься забезпеченням виконання зобов`язання.
В силу заставикредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем)зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволенняза рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цьогоборжника, якщо інше не встановлено законом (право застави). При цьому ЦКУвстановлює, що заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути умайбутньому.
Поряд із звичайноюзаставою ЦКУ передбачає ще й спеціальні види застави:
іпотеку — заставунерухомого майна, що залишається у володіння заставодавця або третьої особи;
заклад — заставурухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом- у володіння третій особі.
Предметом заставиможе бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), яке можебути відчужене заставодавцем і на яке може звернене стягнення.
Заставодавець маєправо:
користуватисяпредметом застави відповідно до його призначення, у тому числі здобувати знього плоди та доходи, якщо інше не встановлено договором і якщо це випливає ізсуті застави;
відчужуватипредмет застави, передавати його у користування іншій особі або іншим чиномрозпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не передбаченодоговором;
заповідатизаставлене майно. Правочин, яким обмежується право заставодавця заповідатизаставлене майно, є нікчемним.
І останній спосібзабезпечення виконання зобов`язань — притримання. Згідноцього способу кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачіборжникові або особі, вказаній боржником, у разі не виконання ним у строкзобов`язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов`язаних знею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконанняборжником зобов`язання. Цим способом можуть забезпечуватися й інші вимогикредитора, якщо інше не встановлене договором або законом.
Кредитор, якийпритримує річ у себе, зобов`язаний негайно повідомити проце боржника. До того ж він не має права користуватися цією річчю та несевідповідальність за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує всебе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини.
Усі способизабезпечення виконання зобов`язань можна впорядкувати впевну систему, поєднавши їх у три групи:
I — встановлюють для боржника невигідні наслідки навипадок невиконання (неустойка, завдаток);
II — супроводжуютьсявиділенням із майна боржника певної його частини, яка повинна служити перш завсе задоволенню можливих вимог цього кредитора, з відстороненням від неї іншихможливих кредиторів (застава, притримання);
III — мають наметі залучення до зобов`язання інших осіб, майно якихпоряд із майном боржника теж могло слугувати для задоволення вимог кредитора (порука,гарантія).
Забезпеченнявиконання зобов`язання будь-яким із вище вказаних способів, також створюєзобов`язальне правовідношення між кредитором та боржником (або іншою особою,яка забезпечує зобов`язання боржника). Оскільки цивільний закон не встановлюєбудь-яких обмежень щодо того, виконання якого зобов`язанняможе бути забезпеченим, то й додаткове забезпечувальне зобов`язання у свою чергу може бути забезпеченим будь-яким із передбаченихдоговором чи законом способів.
1.2 Класифікація та форма правочинущодо забезпечення виконання зобов`язань
Засобизабезпечення виконання зобов`язань можуть бутикласифіковані за різними підставам.
Так, залежно відчасу способу встановлення (виникнення) вони можуть бути поділені на спеціальніі універсальні.
Спеціальні засобизабезпечення встановлюються в момент виникнення зобов`язання.У результаті кредитор і боржник заздалегідь передбачають конкретні наслідкиневиконання зобов`язання. До таких засобів належить:неустойка, завдаток, застава, порука, гарантія і притримання.
Універсальнимзасобом забезпечення зобов`язань є відшкодування боржником збитків, яких зазнавкредитор внаслідок невиконання зобов`язання. Особливістю його є те, що вінзастосовується незалежно від спеціальної домовленості сторін про це. Крім того,розмір збитків може бути визначений лише після невиконання зобов`язань2.
Правочини щодозабезпечення виконання зобов`язань повинні вчинятися написьмі, недодержання спричиняє їх нікчемність.
Раніше діючимзаконодавством обов`язкова письмова форма, недодержанняякої робило угоду недійсною, встановлювалась стосовно неустойки, поруки ігарантії.
Вимоги дописьмового правочину встановлені ст. 207 ЦК. Зокрема правочин вважається таким,що вчинений на письмі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількохдокументах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин такожвважається таким, що вчинений на письмі, якщо воля сторін виражена за допомогоютелетайпного, електронного або іншого технічного способу зв`язку.
Нікчемний правочин- окремий випадок недійсності правочину. Відповідно до ст.215 ЦК, нікчемнийправочин — це такий, недійсність якого встановлена законом і не вимагає її судовоговизнання.
Правило ст.547 ЦКстосовно нікчемності правочину щодо забезпечення зобов`язання у разінедотримання його письмової форми, є винятком із загального, встановленого ст.218ЦК, відповідно до якого недодержання письмової форми правочину звичайно неспричиняє його недійсність.
Нікчемний правочинне створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані зйого недійсністю. Правовими наслідками недійсності правочину є двосторонняреституція та відшкодування збитків.
Частина перша ст.548ЦК, закріплює правило відносно того, що виконання зобов`язаннязабезпечується, якщо це (поряд із законом) встановлено законом. Тим самим,законодавець звужує підстави виникнення забезпечувального зобов`язання з правочину до договору. Як відомо, правочин — поняття більшшироке аніж договір; відповідно до ст. 202 ЦК договір — це один з видівправочинів, а саме дво — чи багатосторонній правочин.
Частина третя ст.548ЦК уособлює в собі одну з характерних рис забезпечення виконання зобов`язань — акцесорність. Ця особливість забезпечувального зобов`язання, тобто його додатковий характер, проявляється у багатьох моментах:
по-перше,недійсність основного зобов`язання зазвичай спричиняє недійсність зобов`язання,яке його забезпечує, та навпаки, недійсність правочину про забезпеченнявиконання зобов`язань, наприклад, внаслідок дефекту форми, не спричиняє йогонедійсність;
по-друге,забезпечувальне зобов`язання наслідує долі основного зобов`язанняпри зміні особи у зобов`язанні, наприклад при переході прав кредитора іншійособі при відступлені права вимоги. Так при заставі майна його відчуження можездійснюватися тільки за умови переходу до нового заставодавця основного боргу,забезпеченою заставою;
по-третє, припинеяння основногозобов`язання, як правило, спричиняє і припинення йогозабезпечення.
Розділ II. Зобов`язально-правовіспособи забезпечення виконання зобов`язань2.1 Історичні передумови виникнення,поняття, предмет та стягнення неустойки
Незважаючи науявну простоту, неустойка є одним з давніх та складних способів забезпеченнявиконання зобов`язань. Вона застосовувалась у цивільномуобороті ще з часів римського права. Неустойкою називалося додаткове зобов`язання боржника виплатити кредитору певну суму грошей в разі невиконанняабо неналежного виконання ним основного зобов`язання. Найголовнішимифункціями неустойки в Стародавньому Римі були забезпечувальна та компенсаційна.Належне та своєчасне виконання зобов`язання стимулювалося (забезпечувалося)певною грошовою сумою, яку боржник повинен був сплатити кредиторові в разі йогоневиконання. Крім того, контрагенти, які побоювалися, що збитки, які виникнутьв разі невиконання одним з них свого зобов`язання, будеважко довести або вони взагалі не виникнуть, могли за допомогою неустойкизакріпити свої позиції. Встановлення неустойки у догорівних зобов`язаннях мало ще одну додаткову функцію — за її допомогою можна булозакріпити договір, який сам по собі не користувався юридичним захистом.
В нормативнихактах, що діяли на теренах Російської імперії, не зустрічається чіткого табезпосереднього визначення неустойки (воно з`явилося тільки в проектіЦивільного уложення Російської імперії 1913р. — ст.1601). Однак, зважаючи нате, що на практиці цей інститут застусовувався широко, вчені-правознавці тогочасу в своїх наукових працях приділяли увагу даній проблемі. І основнісуперечності стосувалися саме можливості встановлення неустойки у вигляді нетільки грошової суми, а й іншого майна.
1 березня 1921 р.на 10-му з`їзді РКП (б) радянським урядом був проголошенийпочаток нової економічної політики. Вона передбачала принципово іншефункціонування всіх галузей суспільного буття, а тому виникла необхідністюстворення нової нормативної бази для його врегулювання. Перший радянський„непівський" Цивільний кодекс 1922 р. мав досить значну кількість норм,запозичених з цивільних кодексів буржуазних держав. Деякі вчені навіть бачили вцьому часткову рецепсію права заходу. До числа таких „рецесованих” положеньцього кодексу відносилися і норми, що регулювали неустойку. Стаття 141визначала її так: „Неустойкою визначається грошова сума або інша майновацінність, яку один контрагент зобов`язується в разіневиконання або неналежного виконання ним договору доставити іншомуконтрагенту”.
Новий Цивільний кодексУкраїнської РСР був введений в дію з 1 січня 1964 р. та діє в Україні дотеперішнього часу. Щодо способів забезпечення виконання зобов`язань, то якщо ЦК1922 р. виділяв на законодавчому рівні лише такі способи, як неустойка ізавдаток, то ЦК 1964 р. присвячує забезпеченню виконання зобов`язань окремуГлаву 16. Забезпечувальні способи, об`єднані в цій главі, законодавецьрозмістив відповідно до практичного значення кожного на той час. І звичайно наперше місце були поставлені норми про неустойку як такі, що мають найбільшепрактичне застосування, оскільки на той час умови про неустойку були обов`язковими для будь-якого планового зобов`язання.
Визначеннянеустойки, що наводиться у ст.179 ЦК 1964 р., порівняно з визначенням, щонаводилося у ЦК 1922 р., більш деталізовано та більш пристосовано до реалій тихчасів. Так ЦК 1964 р. дозволяє, по-перше, визначати неустойку як договір, так інормативний акт (закон), а, по-друге, застосовували її у всіх зобов`язальних як договірних, так і позадоговірних3.
В теперішні часизгідно з ЦК неустойка є традиційний і найбільш поширений вид забезпеченнявиконання зобов`язань у цивільному праві. За статтею 549 неустойкоювизначається грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передатикредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.
Привабливістьнеустойки, її широке застосування в цілях забезпечення договірних зобов`язаньпояснюється перш за все тим, що вона являє собою зручний засіб спрощеноїкомпенсації витрат кредитора, викликаних невиконанням або неналежним виконаннямборжником своїх обов`язків. У цьому розумінні неустойці притаманні такі риси:
можливістьстягнення неустойки за сам факт порушення зобов`язання, коли відсутнянеобхідність надання доказів, які б підтверджували завдання збитків та їхрозмір;
можливість длясторін за своїм розумінням сформулювати умови договору про неустойку, у томучислі в частині її розміру, порядку обчислення, тим самим пристосовуючи її доконкретних взаємовідносин сторін та посилюючи її цілеспрямований вплив.
Механізм стягненняз боржника неустойки у вигляді майна на практиці уявляється досить складним,оскільки незрозуміло, до якого виду неустойки воно належить, а звідси — як вономає обчислюватися та встановлюватися у договорі чи законі.
Новелою цивільногозаконодавства є правила обчислення неустойки. Якщо раніше такі правила буливідсутні у законодавстві, і відповідно до звичаїв ділового обігу вонаобчислювалась або 1) у вигляді відсотків від суми договору або його невиконаноїчастини, або 2) в кратному відношенні до суми невиконаного або неналежновиконаного зобов`язання, або 3) в твердій вираженій в грошових одиницях суми,то згідно зі ст.549 ЦК штраф та пеня обчислюється лише у відсотках. Норма, якавстановлює таке положення, не є диспозитивною, тобто сторони не в змозі змінитиїї положення та встановити у договорі штраф або пеню у вигляді твердої суми абов кратному відношенні до суми зобов`язання.
Згідно із статтею551 ЦК, неустойка виступає у вигляді не тільки традиційної грошової суми, але йрухомого та нерухомого майна. У законодавстві та судовій практиці виділяютьдоговірну та законну неустойку. Договірна неустойка встановлюється за згодоюсторін, і, як правило, її розмір, умови застосування і т.п. визначаєтьсявиключно тільки на їх розсуд.
Розам з тим уцивільному законодавстві України існують випадки, які певною мірою обмежуютьсторони при встановленні договірної неустойки. Так, згідно з Законом України„Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" від22 листопада 1996 р., за прострочення грошових зобов`язань, суб`єктами яких єпідприємства, установи і організації незалежно від форм власності тагосподарювання, а також фізичні особи — суб`єкти підприємницької діяльності,боржники сплачують кредиторам пеню в розмірі, що встановлюється за договором тане може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, щодіяла у період, за яким сплачується пеня.
Що стосуєтьсязаконної неустойки, то вона підлягає застосуванню незалежно від того, чипередбачено цей обов`язок угодою сторін. Поняття законноїнеустойки є досить умовним, оскільки неустойка може встановлюватися не тількизаконом, а й іншим актом цивільного законодавства. Разом із тим, актомцивільного законодавства може встановлюватися лише неустойка, предметом якої єгрошова сума. Доля та сфера застосування законної неустойки залежить від того,в якій правовій нормі вона міститься. Якщо неустойка передбачена імперативноюнормою, вона підлягає безумовному застосуванню. У випадках, коли положення пронеустойку міститься у диспозитивній нормі, вона застосовується лише остільки,оскільки сторони своєю угодою не передбачили інший розмір неустойки.
Прикладом законноїнеустойки, що міститься в диспозитивній нормі може бути боржник, якийпрострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредиторазобов`язаний сплатити пеню в розмірі три проценти річнихвід простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договоромабо законом.
По відношенню донеустойки, встановленої законом, в ЦК передбачено правило, згідно з яким їїрозмір може бути змінений за домовленістю сторін лише в сторону збільшення.Розмір, законної неустойки, встановленої іншим актом цивільного законодавства,сторони можуть зменшити, крім випадків, передбачених законом.
Відповідно дочастини третьої ст.551 ЦК, суд має право зменшити розмір неустойки, якщо вінзначно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які маютьістотне значення, наприклад, істотного погіршення майнового стану боржника.
Оскільки нормащодо можливості зменшення розміру неустойки в судовому порядку не є новою дляЦивільного права України, існує певна практика її застосування. Вона, свідчить,що право судів, які розглядають спори про стягнення неустойки, трактується якїхній обов`язок зменшувати неустойки, розмір яких перевищує середні величини.Більш привабливим та таким, що повністю відповідає законодавству, було боцінювати вимоги кредитора про стягнення неустойки в частині, що перевищуєможливі збитки у зв`язку із порушенням зобов`язання, як зловживання правом, щой служитиме підставою для відхилення позовних вимог у певній частині.
Добре відомо, щоінколи, уклавши договір, стикаєшся з небажанням партнера його виконувати. Встатті 552 ЦК, коментується один із принципів виконання зобов`язання, а саме:принцип реального виконання, сутність якого полягає в тому, що стягненнянеустойки (штрафу, пені) та збитків не позбавляє боржника від виконаннязобов`язання в натурі. Іншими словами це позначає, що сплата або переданнянеустойки (та збитків) не припиняє існування основного зобов`язання, забезпеченого неустойкою.
Під збитками слідрозуміти майнові втрати (тобто матеріальну шкоду), які виражені в грошовійформі. Легальне визначення збитків встановлено ст.22 ЦК, відповідно до якоївони складаються з втрат, яких особа зазнала у зв`язку іззнищенням або пошкодженням речі, а також витрат, які особа зробила або муситьзробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), та доходів,які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не булопорушене (упущена вигода).
Залежно від того,в яких пропорціях відшкодовують неустойку і збитки, її поділяють на чотиривиди.
Перший вид — залікова неустойка: коли стягують неустойку і відшкодовують збитки, але вчастині, не покритій неустойкою. Тобто якщо збитки більші ніж сума неустойки,відшкодовують різницю. Наприклад, договір купівлі-продажу передбачає неустойкув розмірі 350 гривень, а збитки становлять 1000 гривень, тоді кредитор стягуєнеустойку і 650 гривень збитків. Але тут потрібно враховувати норми ст. 205 ЦК:якщо розмір неустойки надмірно великий порівняно із збитками, суд вправі йогознизити.
Другий — виключна:якщо передбачено стягнення тільки неустойки, без збитків. За наведеним вищеприкладом, із боржника стягнуть лише 350 гривень.
Третій — штрафна:коли збитки та неустойку стягують повністю. Тут боржник сплатить 1350 гривень.Тільки до неї вдаються, коли цього вимагає законодавство. Приклад — припоставці продукції неналежної якості або некомплектної продукції покупецьстягує неустойку і збитки в повному обсязі (ст.253 ЦК).
Четвертий — альтернативна: коли кредитор на свій вибір може стягнути або неустойку, абозбитки. У першому наведеному прикладі — 350 або 1000 гривень.
Важливою новелоюцивільного законодавства України є те, що за загальним правилом при порушенні зобов`язанняповинна проводитись сплата штрафної неустойки.
Розом з тим, відповідно до ст.624ЦК договірна неустойка може бути встановлена сторонами або заліковою, абовиключною, або альтернативною. Це правило не поширюється на так звану законнунеустойку, яка відповідно до норм даного акта цивільного законодавства завждиповинна бути штрафною.
2.2 Поняття, відповідальність та припиненнядоговору поруки
Порука віднесенадо зобов`язально-правових способів забезпечення виконання зобов`язань, щостимулюють боржника до належного виконання зобов`язань шляхом створенняможливості пред`явлення до нього чи до третіх осіб, які вступили заздалегідь удоговір, зобов`язальної вимоги.
Коли ж боржник невиконує свої обов`язки або виконує їх неналежним чином, виникає проблемапошуку правових засобів, за допомогою яких можна було б примусити боржникавиконати його договірні зобов`язання як слід.
Стаття 553передбачає, що порука може бути оформлена як договір, що укладається міжосновним боржником і поручителем на користь третьої особи — кредитора поосновному зобов`язанню.
Звідси випливає,що порука розглядається як додаткове зобов`язання, що можевиникати на підставі чи договору, чи в силу інших обставин. При цьому учасникомданого договору є не боржник по основному зобов`язанню, аінша особа: договірні відносини виникають між головним кредитором іпоручителем.
ЦК у статті 553 непередбачає обмежень участі юридичних осіб у цивільному обігу, встановлюючи у ст.80,що юридична особа може мати такі ж цивільні права та обов`язки, як і особафізична, за винятком тих прав та обов`язків, необхідною передумовою яких єприродні властивості людини.
Таким чином, зазаконодавством юридичні особи можуть виступати поручителем незалежно від того,чи є згадка про це в їхніх установчих документах.
Порука — цедоговір, за яким до зобов`язання основного боржникадодатково приєднується зобов`язання іншої особи, яка занього ручається. У випадку неспроможності основного боржника, відповідальністьнесе особа, яка за нього ручалась, тобто поручитель (схема цих відносинзнаходиться в додатку 1).
Значна увага, якунауковці та практики приділяють інституту поруки, а також велика кількістьнаукових досліджень і статей, присвяченим різним аспектам застосуваннязабезпечувальних механізмів поруки, свідчать про зростаюче значення цьогоцивільно-правового інституту в сучасних умовах. Це пов`язанонасамперед зі збільшенням ризику невиконання учасниками цивільного обігуприйнятих на себе зобов`язань.
В юридичнійлітературі немає одностайності в питанні про те, як треба розуміти визначеннязаконодавця „поручитель зобо`язується відповідати завиконання зобов`язання боржника". Одні представникицивілістики трактували термін „відповідальність поручителя” у вузькомурозумінні — як відповідальність за невиконання (неналежне виконання)забезпеченого порукою зобов`язання боржника, що виявляється у відшкодуваннізбитків, сплаті санкцій, а за грошовими зобов`язаннями — також сплаті відсотківза користування грошовими коштами. Водночас ряд інших вчених наполягали наширокому трактуванні зазначеного терміну. На їхню думку, це поняття розумілосяяк зобов`язання поручителя виконати те ж саме, до чогозобов`язаний боржник відповідно до умов основного зобов`язання: ще одне зобов`язання, за змістом тотожнеосновному, боржником у якому є поручитель4.
Існують й інші„проміжні" позиції: порука — це додаткове зобов`язання, у крайньомувипадку — відповідальність: або те, або інше. Поручитель, дізнавшись, щоосновне зобов`язання боржника не виконано або виконано неналежнимчином, може за своїм вибором або виконати зобов`язанняборжника в натурі, тобто надати кредитору саме те, про щозобов`язувався боржник, або сплатити кредитору суму, якаповністю покривала б йому всі збитки, спричинені невиконанням зобов`язання.
Приєднавшись допозиції науковців щодо визначення відповідальності поручителя в широкомузначені, можна дійти висновку про неможливість використовувати поруку якзабезпечувальний засіб у зобов`язаннях, скажімо,особистого характеру (виступ на концерті, написання картини тощо), оскількипоручитель не може самостійно ці дії у випадку невиконання боржникомзазначеного обов`язку. Аналогічні висновки стосуються і зобов`язань, зміст яких складають негативні дії. Так, якщо А. зобов`язавсяутриматися від відкриття підприємства, яке б конкурувало з підприємством Б.,під поруку, надану В., було б недоцільно покладати на В. такий самий обов`язок,як і на А., — утримуватися від конкуренції з Б.; його б виконання було бнеможливим. Але таке положення не відповідає правовій дійсності. Виходячи зположення чинного законодавства немає ніяких обмежень щодо об`єкта правового регулювання за договором поруки. Тому, приєднавшись допершої точки зору (визначення поруки у вузькому значенні), можна стверджувати,що особливий характер вищевказаних зобов`язань ніяк не впливає на можливістьвідшкодування збитків, стягнення неустойки тощо внаслідок їх порушення.Повертаючись до наведеного прикладу, відзначу, що обов`язокВ. як поручителя міг би полягати у відшкодуванні збитків Б. у тому випадку,якщо А. все-таки відкриє конкуруюче підприємство.
Таким чином, можнавиділити такі види відповідальності поручителя за договором поруки:
1. Залежно відджерела встановлення відповідальності поручителя:
відповідальність,встановлена законом. Законодавець визначаючи в статті 548 ЦК України загальніумови забезпечення виконання зобов`язання, вказує, що„виконання зобов`язання забезпечується, якщо цевстановлено договором або законом". Наприклад, в ч.5 ст.42 Закону Українивід 14 травня 1992 р. № 2343-XII (зі змінами) „Про відновленняплатоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (назва в редакціїЗакону від 30 червня 1999 р. № 784-XIV) передбачено солідарну відповідальністьпоручителів, які відповідають у разі невиконання зобов`язання боржником, яким ємістоутворююче підприємство, щодо якого порушено справу про банкрутство іприйнято рішення про санкцію;
відповідальність,передбачена договором. Виходячи з принципу диспозитивності сторони вдоговірному порядку мають право передбачити відповідальність поручителя,визначити її розмір і вид.
2. Враховуючирозмір відповідальності боржника і поручителя:
повна — існує заумови, що поручитель поручився за зобов`язанням боржникаповністю;
часткова — виникаєтоді, коли поручитель поручився не за все зобов`язанняборжника, а лише в певній частині, обмеженій наперед визначеним розміромвідшкодування. Слід наголосити на тому, що за одним зобов`язаннямборжника можуть поручитися не один, а декілька поручителів. У такому випадку,якщо сторони наперед визначили розмір відповідальності кожного з поручителів,кожен із них відповідатиме самостійно. Якщо ж поруку надали кілька осібсумісно, нероздільно, то вони відповідатимуть перед кредитором як солідарніборжники.
3. Залежно відобсягу відповідальності поручителя:
розширена — маємісце тоді, коли поручитель зобов`язався виконати основне зобов`язання внатурі, відшкодувати заподіяні невиконанням або неналежним виконанням збитки,сплатити відсотки, неустойку, тощо;
обмежена — маємісце у випадку, коли поручитель бере на себе обов`язок відшкодувати кредиторулише заподіяні невиконанням або неналежним виконанням збитки, сплатитинеустойку, відсотки тощо, а щодо виконання основного обов`язку боржникавідповідальності не несе.
4. Залежно відчерговості заявлених вимог кредитора:
солідарна — кредитор вправі стягнути всю суму боргу безпосередньо з поручителя безпопереднього заявлення вимог до боржника:
субсидіарна — поручитель може бути притягнений до відповідальності перед кредитором основногоборжника лише тоді, коли кредитор або не зможе стягнути суму боргу з боржника,або — стягнути її в повному обсязі.
Солідарнавідповідальність для поручителя порівняно із субсидіарною є більш жорсткою.Так, на відміну від солідарної відповідальності, за якої кредитор вправівимагати виконання зобов`язань як від усіх боржників разом, так і від кожного зних окремо, субсидіарна відповідальність поділяє боржників на основного, яким єборжник за забезпеченим зобов`язанням, і додаткового — поручителя. У цьомувипадку поручитель відповідає лише тоді, коли основний боржник не можеповернути борг. Отже, субсидіарна відповідальність є більш привабливою дляпоручителя.
Порукаприпиняється після припинення забезпеченого нею зобов`язання.Вона також припиняється внаслідок відмови кредитора після закінчення термінузобов`язання прийняти запропоноване виконання боржника чипоручителя; у випадку переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не давкредитору згоди нести відповідальність за нову особу.
Слід зазначити, щоу порівняння з законодавством до 2003 р. у ЦК збільшено строк для пред`явлення вимог до поручителя. Так порука припиняється, якщо кредиторпротягом шести місяців від дня настання строку зобов`язанняне пред`явить позов до поручителя. У випадках, коли строквиконання зобов`язання не зазначено і не може бутизазначено або визначено моментом витребування, порука припиняється, якщокредитор не вчинить позову до поручителя протягом одного року від дня укладеннядоговору поруки.
Порука такожприпиняється у випадку зміни зобов`язання, що спричиняє збільшеннявідповідальності поручителя, без згоди останнього.
Оскільки длядієвості і належного функціонування відносин поруки істотне значення має особаборжника (його платоспроможність, сумлінність, інші якості), переведення боргу,тобто зміна боржника іншою особою, також припиняє поруку, якщо поручитель невиявив згоди відповідати за нового боржника.
Разом з тим,інтерес поручителя може бути порушений не лише у зв`язкуіз збільшенням розміру відповідальності, але й у тому випадку, коливідповідальність настає у тому ж розмірі, але на інших умовах. Наприклад,спочатку договором передбачалося поступове, поетапне погашення боргу, а післяйого новації встановлено, що борг має бути повернутий відразу у повному обсязі.Звісно, що названі зміни в основному зобов`язанні можнавизнати такими, що спричиняють несприятливі наслідки для поручителя, а це даєпідстави для припинення поруки.
Якщо головне зобов`язання втратило силу, то втратила силу і можливість перд`явлення позову по забезпечувальному зобов`язанню.2.3 Поняття, обов`язви і припинення гарантії
Гарантія є одниміз способів забезпечення виконання зобов`язань. Вона, як іпорука, має на меті залучення до зобов`язання інших осіб, майно яких поряд ізмайном боржника теж могло б слугувати для задоволення вимог кредитора заосновним зобов`язанням, а тому є надійним, твердим забезпеченням виконаннязобов`язань.
За своєю суттюспосіб забезпечення зобов`язання є новим для цивільного права України, адже вінсуттєво відрізняється від гарантії, яка існувала за часів радянської тапострадянської цивілістики. Якщо раніше, згідно зі ст. 196 ЦК 1963 р. та Основцивільного законодавства Союзу РСР та республік від 31.05.1991 р., гарантіяприрівнювалася до поруки, та на неї розповсюджувалися присвячені поруціправила, то гарантія за ЦК (в літературі її нерідко називають банківськоюгарантією) не тільки має власне правове регулювання, але й за своєю доктриною єновим для вітчизняного законодавства самостійним способом забезпеченнявиконання зобов`язання.
Актуальністьданого способу забезпечення виконання зобов`язаньобумовлена недостатнім рівнем теоретичного опрацювання вітчизняною правовоюнаукою, тим більше застосування його на міжнародному рівні. Цей факт викликаєнеобхідність дослідження іноземного досвіду та міжнародних кодифікацій,присвячених місцю гарантії у міжнародному обороті.
У міжнародномукомерційному обороті виникає ситуація, коли важко визначити здатність партнеріввиконати передбачені угодою зобов`язання. Відповідно,загострюється необхідність у їх забезпеченні. Одним з найпоширеніших способіввиступає саме гарантія. У правовій літературі з питань міжнародного трудовогоправа і у практиці міжнародної торгівлі термін „гарантія" або „договіргарантії” використовується для позначення різних правових інститутів. Наміжнародно-правовому рівні значну увагу інституту гарантії приділила Міжнароднаторговельна палата (надалі МТП) у Парижі. Саме цяорганізація розробила Уніфіковані правила для договірних гарантій, а такожТипові зразки для випуску договірних гарантій. У 1991 р. МТП розробила таопублікувала Уніфіковані правила для гарантій за вимогою (ICC Uniform Rules forDemand Guarantees № 458) і Типові зразки для випуску гарантій за першою вимогою(публікація МТП № 503).
У юридичнійлітературі у рамках договірних гарантій міжнародного комерційного оборотувиділяють спеціальні види, що регулюють ці відносини.
Таким чином, підгарантією у міжнародному комерційному обороті розуміють як засіб забезпеченняякості товару, так і спосіб забезпечення виконання зобов`язань5.
Гарантія за ЦК маєпевну низку характерних ознак, що відрізняють її не тільки від інших способівзабезпечення зобов`язань, насамперед поруки, але й від гарантії, якавикористовувалась раніше в українському законодавстві:
вона має самостійнийхарактер, тобто вона не залежить від досі основного зобов`язання;
має особливий суб`єктний склад;
строк її дії необмежується строком пред`явлення кредитором позовних вимог до гаранта;
має оплатний характер;
є безвідкличною.
Як уже вказувалось, цивільніправовідношення, що виникають відносно гарантії, мають особливий суб`єктний склад.
По-перше, якгарант можуть виступати тільки банки, інші фінансові установи, страховіорганізації (звідси умовна назва — банківська гарантія). Практична діяльністьбанків щодо надання забезпечення виконанню зобов`язаньтретіми особами існувала й до прийняття ЦК.
По-друге, особа,яка звертається до гаранта з проханням про отримання гарантії (принципал), єборжником за основним зобов`язанням, виконання якогозабезпечується банківською гарантією. Якщо відповідно до ст. 196 ЦК 1963 р.такий боржник міг бути тільки юридичною особою, то обмежень щодо існуванняпринципала — фізичної особи ЦК не передбачено.
По-третє, особа,яка отримує право висувати вимоги до гаранта (бенефіціар), є кредитором восновному зобов`язанні. Бенефіціар може бути як фізичноюособою, у тому числі суб`єктом підприємницької діяльності, так і юридичноюособою.
За своєю юридичноюприродою гарантія являє закріплене на письмі одностороннє зобов`язання, відповіднодо якого гарант зобов`язується виконати бенефіціару-кредитору забезпеченебанківською гарантією зобов`язання у разі його порушення принципалом-боржником.
У науці цивільногоправа, і в ЦК зокрема, залежно від розподілення відповідальності між декількомаборжниками в зобов`язаннях із множинністю осіб виділяють: часткову, солідарнута субсидіарну відповідальність.
За своєю суттючасткова відповідальність не може застосовуватися до гарантійнихправовідношень, оскільки вона є протиріччям юридичній природі цього видузабезпечення виконання зобов`язань. Тому відповідальність гаранта за розсудомсторін може мати солідарний та субсидіарний характер.
Якщо гарантнестиме солідарну відповідальність, то після порушення основного зобов`язання він автоматично по аналогії із поручителем стає з певнимиумовами солідарним боржником на рівні із принципалом. При цьому кредитор можезвернутися до гаранта із вимогою про сплату суми гарантії незалежно від того,чи висувалися такі вимоги безпосередньо до основного боржника.
Гарант призабезпеченні виконання зобов`язання може нести субсидіарнувідповідальність. Тоді на відносини сторін по гарантійному зобов`язанню розповсюджуватимуться норми ст.619 ЦК. Так до пред`явлення вимоги особі, яка несе субсидіарну відповідальність, тобтогаранту, кредитор (бенефіціар) повинен буде пред`явитивимогу щодо сплати санкцій за порушення зобов`язання доосновного боржника, тобто принципала. Тільки у разі, якщо основний боржниквідмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього врозумний строк відповіді на пред`явлену вимогу, кредиторможе пред`явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несесубсидіарну відповідальність.
Певні труднощіщодо визначення виду відповідальності гаранта при порушенні зобов`язання боржником виникають, коли сторони не вказали на нього в договоріокремо. Адже з правил ст. ст.541, 619 ЦК випливає, що солідарна та субсидіарнавідповідальність мають місце не тільки тоді, коли передбачені актами цивільногозаконодавства чи договором сторін. Уявляється, що в такому разі слід говоритипро самостійний вид відповідальності, який умовно можна назвати гарантійноювідповідальністю.
Суть такого видуцивільно-правової відповідальності є схожим із описаною вище солідарноювідповідальністю і полягає в тому, що при пред`явленні вимоги бенефіціарагарант сплачує йому суму гарантії, звертаючись потім до боржника з регресом умежах сплаченої суми. Через запобігання безпідставному збагаченню кредитор маєальтернативу звернутися щодо сплати суми гарантії до гаранта або щодо сплатизбитків та/або неустойки, спричинених порушенням зобов`язання,до принципала. Причому останній звернутися з регресною вимогою до гаранта припогашенні означених форм відповідальності законодавчих підстав не має.
Встановлюючи межізобов`язання гаранта, стаття 556 розмежовує саме зобов`язання гаранта (сплатити суму, на яку видано гарантію) тавідповідальність гаранта за невиконання або неналежне виконання ним цього обов`язку.
У першому випадкуобсяг зобов`язання, що виконується, не може виходити замежі суми, визначеної в банківській гарантії. Тут ми маємо справу безпосередньоз додатковим забезпечувальним зобов`язанням, предмет якогопевною мірою обмежується. Тобто таким чином законодавчо було встановлено обсягвідповідальності гаранта за порушення основного зобов`язанняпринципалом.
У другому випадку,мова йде про відповідальність гаранта за порушення ним самим зобов`язання щодо сплати гарантованої суми. При цьому, за загальним правилом,відповідальність гаранта за порушення зобов`язання, щовипливає з банківської гарантії, не обмежується сумою гарантії, якщо інше непередбачено самою гарантією. Це позначає, що при невиконанні чи неналежномувиконанні своїх обов`язків гарант, як і будь-який іншийзвичайний боржник, несе відповідальність у порядку та на умовах, передбаченихглавою 51 ЦК „Правові наслідки порушення зобов`язання.Відповідальність за порушення зобов`язання”. У цьому розумінні відповідальністьгаранта з моменту спливу строку розгляду вимог кредитора нічим не відрізняєтьсявід відповідальності боржника за грошовим зобов`язанням. Окрім вимоги стягненнясуми, на яку видано гарантію, з урахуванням встановленого індексу інфляції завесь час прострочення (по суті це вимога про виконання зобов`язання в натурі), бенефіціар має право вимагати від гаранта сплатитакож три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів небуде встановлений договором або законом, а також завдані йому збитки в повномуобсязі.
Відповідно достатті 566 слід виділяти вимоги бенефіціара до гаранта про виконання зобов`язання та вимоги про застосування до гаранта встановленоївідповідальності.
Незадоволенагарантом письмова вимога кредитора про виконання зобов`язанняє підставою для подання ним позовної вимоги до відповідного суду про стягненнясуми основного боргу (тобто тієї на, яку була видана гарантія), завданихзбитків та проценти річних. Позовна вимога при цьому повинна відповідативимогам щодо її форми і змісту, встановленим Цивільним процесуальним таГосподарським процесуальним кодексами України. Позов подається в межахзагального строку позовної давності, початковим моментом для обчислення якогослужитиме сплив строку розгляду первісної вимоги кредитора, передбачений ст.564ЦК. За будь-яких умов цей позов не обмежений строком, на який видано гарантію,і може бути пред`явлений бенефіціаром у межах загальногостроку позовної давності.
Після виконаннявсіх умов гарантії, а також інших умов, передбачених договором або законамнастає припинення гарантії.
Припиненнягарантії — це припинення існування (погашення) прав таобов`язків його учасників, що складають зміст гарантійного зобов`язання,припинення гарантії торкається всіх учасників забезпечувальногоправовідношення: і гаранта, і бенефіціара (кредитора), і принципала (боржника).
Усі підставиприпинення зобов`язань гаранта перед кредитором пов`язані або з належним виконанням гарантом свого зобов`язання, або з одностороннім волевиявленням самого бенефіціара. Оскількиприпинення зобов`язань по банківській гарантії на вказаних підставах,стосується лише взаємовідносин між гарантом та кредитором, ЦК передбачає такожобов`язок гаранта, якому стало відомо про припинення гарантії, негайноповідомити про це принципала. Таке повідомлення, крім іншого, дає останньомузмогу вжити заходів, щоб запобігти безпідставному збагаченню кредитора.
В переліку підставприпинення зобов`язань гаранта перед кредитором, відсутнє припинення основногозобов`язання, як це передбачалось ст. 194 ЦК 1963 р. Тобто припинення основногозобов`язання, навіть шляхом його належного виконання боржником, не припиняєіснування забезпечувального гарантійного зобов`язання. Це цілком відповідаєпринципу незалежності гарантії від основного зобов`язання,передбаченому ст.562 ЦК.
Спеціальні правилапро припинення банківської гарантії містять і деякі загальні підставиприпинення цивільно-правового зобов`язання. Наприклад, сплата кредиторові суми,на яку видано гарантію, є належним виконання зобов`язання,що відповідно припиняє зобов`язання на підставі ст.599 ЦК.Відмова кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантовіабо шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов`язківза гарантією може бути одночасно кваліфіковано як прощення боргу.
Що ж до іншихзагальних підстав зобов`язання, то, виходячи із змісту норм, що їхвстановлюють, здається, що немає жодних перешкод для застосування їх дозобов`язань гарантом перед бенефіціаром. Таким чином, крім спеціальних підставприпинення вказаних зобов`язань підставою може бути передання відступного,зарахування, домовленість сторін, у тому числі новація, поєднання боржника ікредитора в одній особі та інше.2.4 Визначення завдатку як зобов`язально-правового способу
Завдатоквідрізняється від інших засобів забезпечення виконань зобов`язання. Адже отримавшийого, кредитор спокійний, розуміючи, що, навіть коли боржник не виконає свогозобов`язання, гроші залишаються у нього.
Завдатоквідповідно до ст.546 ЦК визначається одним з традиційних видів забезпеченнявиконання зобов`язань. Із визначення завдатку, можнавивести його характерні риси:
по-перше,завдатком може забезпечуватися тільки зобов`язання, щовиникають із договорів. Відповідно він не може використовуватися длязабезпечення деліктних зобов`язань, що виникають внаслідок безпідставногозбагачення, та деяких інших;
по-друге, завдатокможе бути забезпечене тільки виконання грошового зобов`язання.Цей висновок випливає із положення, що завдаток видається відповідній стороні вдоговірному зобов`язанні в рахунок належних з неїплатежів.
Залежно від предмета(форми) завдатку виділяють два види завдатку: грошовий та майновий.
Згідно зі змістомчастини першої ст.570 ЦК нерухоме майно виступати в якості завдатку не може.
Що стосуєтьсясфери нерухомості, то тут практика застосування завдатку йде в розріз з вимогамизакону. Проблема в тому, що передати завдаток можна лише у рамках ужеукладеного договору купівлі-продажу нерухомості. А останній, відповідно до ст.657ЦКУ, підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації і вважаєтьсяукладеним з моменту її здійснення (ст.640 ЦК). Іншими словами, належить діятитак: спочатку укласти у нотаріуса договір купівлі-продажу, здійснити йогодержавну реєстрацію і тільки потім передати гроші як завдаток. Практично такийшлях не зручний і просто лякає продавців і покупців. Звичайно, говорити прозахист інтересів сторін у даних випадках не доводиться. Як наслідок,відбуваються затяжні судові процеси. Наприклад, у жовтні 2001 року громадяни А.(продавець) і С. (покупець) уклали між собою договір про наміри, згідно з якимзобов`язалися у подальшому укласти договір купівлі-продажуквартири. За цим договором продавець отримав завдаток. Але в обумовлений строкугода купівлі-продажу квартири не відбулася, адже А. вже продав квартиру. С. звернувсяз позовом до суду і зазначив у заяві, що, оскільки А. порушив умови договорупро наміри, то повинен відповідно до нього і ч.1 ст.571 ЦК повернути переданийзавдаток у подвійному розмірі.
Суд першоїінстанції задовольнив позов і зобов`язав відповідачаповернути суму завдатку у подвійному розмірі. На це рішення А. подав апеляційнускаргу.
Розглянувшиматеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов такого висновку: договір пронаміри було укладено згідно з вимогами закону, а тому відповідачеві, якийпорушив умови договору, слід, крім суми боргу, сплатити позивачу додатковусуму, що дорівнює сумі завдатку. Отже, скаргу апеляційний суд відхилив,зазначивши, що суд першої інстанції дійшов правильного рішення, задовольнившипозов, і при цьому повно і всебічно вивчив матеріали справи. Дане визначенняапеляційного суду відповідач оскаржив у касаційній інстанції.
Верховний СудУкраїни не погодився з висновками апеляційного суду і скасував як рішення судупершої інстанції, так і визначення суду апеляційної інстанції. ВСУ мотивувавсвої дії ось чим: „Правило… про те, що завдаток залишається у особи, яка йогоотримала, або з неї стягується подвійна сума завдатку, застосовується у тихвипадках, коли між сторонами було укладено договір, але він не виконується звини будь-якої зі сторін. У тих випадках, коли сторони домовилися укластидоговір, але відповідно його не оформили, сплачені в рахунок виконання договоруплатежі повертаються у тому розмірі, в якому вони надавалися”6.
І якщодотримуватися букви закону, вона правильна. Адже основного зобов`язання немає, а значить, не може бути і додаткового, яким і є завдаток.
Цивільний кодексзакріплю три основні функції завдатку, а саме:
платіжна, оскількивидається в рахунок належних платежів. Наприклад, якщо покупець при придбанітелевізора вартістю 500 гривень передав продавцю 100 гривень завдатку, то йомуналежить доплатити ще 400 гривень;
доказова, оскількипідтверджує факт укладення договору (факт виникнення договірного зобов`язання). Це позначає, що, якщо сторонами не заперечується факт видання(отримання) завдатку, а також якщо це і заперечується, але даний фактпідтверджується доказами, договір вважається укладеним. З іншого боку, якщодоговором передбачено сплату однієї зі сторін завдатку, то він вважаєтьсяукладеним лише після виконання відповідним контрагентом свого обов`язку;
забезпечувальна.Вона полягає в тому, що сторони додатково пов`язанігарантією. Якщо сторона, яка передає завдаток, ухиляється від виконаннядоговору, вона втрачає завдаток; а при порушенні зобов`язаннястороною, яка отримала завдаток, вона зобов`язанаповернути його іншій стороні в подвійному розмірі.
Угода про завдатокзгідно з нормами ст.547 ЦК повинна вчинятися на письмі під страхом визнання їїнікчемною.
Завдаток за своєюсуттю є двостороннім у тому розумінні, що він опосередковує відносини тількиборжника та кредитора. Можливість надання завдатку третьою особою, яка не береучасті в основному зобов`язанні, законодавчо непередбачена. Такі дії третьої особи слід кваліфікувати як заклад, а саму цюособу — вважати майновим поручителем.
Новим положеннямцивільного законодавства (порівняно із ЦК 1963 р) є доповнення правовогорегулювання завдатку положенням, яке визначає долю грошової суми, яка переданаборжником кредитору, коли є сумніви відносно того, чи є сплачена сума завдатком(зокрема, внаслідок недотримання правил про просту письмову форму угоди прозавдаток). У цьому випадку внесена грошова сума визнається авансом.
Аванс — це певна грошова сума або інші цінності, які боржник передаєкредитору у рахунок майбутніх платежів. Аванс, як і завдаток, є доказом, якийпосвідчує факт наявності зобов`язання (доказова функція), а також зараховуєтьсяв рахунок майбутніх платежів (платіжна функція), але не може бути визнанимодним із способів забезпечення виконання зобов`язання. Сторона, яка видалааванс, має право вимагати його повернення практично в усіх випадках невиконаннядоговору, а сторона, яка отримала аванс, ні за яких умов не може бути зобов`язана до його повернення у більшому розмірі.
Для того, щобсплачена сума визнавалася завдатком, необхідно прямо вказувати про це вдоговорі. У протилежному випадку отримана кредитором від боржника сумавважається авансом.
За загальнимправилом, наслідком порушення договірного зобов`язання,забезпеченого завдатком, стає наступне:
1) якщо договірпорушений за провиною особи, яка дала завдаток, то вона втрачає завдаток;
2) якщо ж договірпорушений за провиною особи, яка отримала завдаток, то остання повиннаповернути завдаток у подвійному розмірі (якщо це грошовий завдаток) абоповернути рухоме майно, отримане від боржника як завдаток, та додатковосплатити суму у розмірі вартості цього завдатку (якщо мав місце майновийзавдаток).
Значення завдаткуяк способу забезпечення виконання зобов`язання полягає втому, що він перш за все має на меті запобігти невиконанню договору, якийзабезпечує. Разом з тим у випадку невиконання зобов`язанняперед кредитором та боржником постає питання про відшкодування завданих цимзбитків. Щодо цього ЦК містить положення, яке встановлює співвідношення збитківта грошової суми, внесеної як завдаток: якщо в договорі не передбачене інше,збитки підлягають відшкодуванню із зарахуванням суми завдатку. Це позначає,якщо за порушення договору відповідає сторона, яка надала завдаток, вонаповинна відшкодувати збитки в частині, що перевищує суму завдатку. У випадках,коли за невиконання або неналежне виконання договору відповідає кредитор,боржник може вимагати подвійної сплати суми завдатку (або повернення майна,отриманого як завдаток, та додаткової сплати суми у розмірі вартості цьогозавдатку) та, зверху того, відшкодування збитків у частині, що перевищуєоднократну суму завдатку.
З практичної точкизору цікавим уявляється питання, чи може особа, яка отримала завдаток,звільнитися від зобов`язання, повернувши боржниковіподвійний завдаток? Відповідь на це запитання є негативним. Якщо без завдаткукредитор не може на свій розсуд звільнитися від зобов`язання(а це — загальне правило передбачено ст.525 ЦК), то він не може ухилятися віднього і при зміцненні відношення через завдаток.
З іншого боку, чиможна вважати особу, яка видала завдаток, звільненою від основного зобов`язання в силу втрати завдатку? Уявляється, що розв`язання цієї проблеми цілком залежне від волі особи, яка отрималазавдаток. Саме ця особа, тобто кредитор, обирає, чи задовольнитися залишеним уйого розпорядженні завдатком, чи полягатися на виконанні зобов`язання.
Ще одним аспектомзабезпечувальних завдаткових правовідносин є можливість використання завдатку уякості відступного. Для цього необхідно, аби сторони своєю угодою, у тому числіі тексту договору, який забезпечується завдатком, встановили, що їхнєзобов`язання може бути припиненим шляхом надання замість його виконаннявідступного і що відступним буде сума і майно, внесені як завдаток (якщо правомвідступитися скористається особа, яка внесла завдаток), чи передача контрагентуподвійного завдатку (якщо відступає від договору сторона, яка отрималазавдаток). У цьому випадку контрагент сторони, яка використала правовідступитися від договору, також не матиме права вимагати відшкодуваннязбитків.
Частиною третьоюст.571 ЦК передбачено, що у випадку припинення зобов`язання, забезпеченогозавдатком, до початку його виконання або у разі неможливості його виконаннязавдаток підлягає поверненню. Слід звернути увагу, що неможливість виконанняосновного зобов`язання, про яку йдеться, слід розуміти нетільки як таку, яка виникла не за провиною сторін (наприклад, як форс-мажорніобставини чи випадок). Відповідно до ст.607 ЦК, така неможливість є однією зпідстав припинення зобов`язання, тобто вона належить допершого випадку повернення завдатку. Таким чином, навіть при неможливостівиконання основного зобов`язання, за яку відповідаєбудь-яка зі сторін, внесений боржником завдаток підлягає поверненню.
3. Речово-правові способизабезпечення виконання зобов`язань3.1 Загальний огляд і види застави
Нині застава стаєнайпоширенішим способом забезпечення виконання зобов`язань.Та її застосування викликано намаганням гарантувати належне виконання зобов`язань. В умовах економічної кризи, коли відсутня стабільністьдоговірних зв`язків і немає переконаності у надійності партнера, кредиторзацікавлений у одержанні додаткових гарантій, належного виконання боржникомсвоїх зобов`язань за договором.
У Цивільномукодексі України існують норми про відповідальність боржника за невиконаннязобов`язань. Кредитор вправі вимагати відшкодування всіхзаподіяних невиконанням зобов`язань збитків, включаючи упущену вигоду. Проте,щоб одержати відшкодування, він повинен пройти судовий розгляд, довестинаявність і розмір заподіяних збитків. Крім того, одержати рішення суду абонаказ арбітражного суду, не завжди вдається привести їх у виконання:трапляється, що до цього часу підприємство-боржник ліквідується, а його майнопродається. Тому кредитор укладаючи договір, намагається, щоб боржник узабезпечення виконання своїх зобов`язань виділив певнемайно, з вартості якого той одержав би задоволення своїх вимог у разіневиконання умов договору.
Міцності заставленихвідносин повинно сприяти розвинуте законодавство про заставу. Такезаконодавство існує у всіх країнах з розвинутою економікою. Пояснюється це тим,що застава виникла давно і протягом її розвитку сформувалися оптимальні моделіповедінки учасників заставних відносин, які й були закріплені у законодавстві.
В Україніспеціальним нормативно-правовим актом, в якому визначені основні положення прозаставу, є прийняття у 1992 р. Закону „ Про заставу". Окремі норми прозаставу містяться у деяких інших актах.
За законодавствомУкраїнизастава — це спосіб забезпечення зобов`язань,в силу якого кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником(заставодавцем) забезпеченого заставою зобов`язанняодержати задоволення своїх вимог з вартості заставленого майна переважно передіншими кредиторами. Таким чином, наголошується на зобов`язально-правовійстороні застави. Між тим, як у римському приватному праві і у сучасномуцивільному праві іноземних держав, вона визначається як речове право на чужемайно. Слід зазначити, що у Цивільному кодексі УРСР 1922 р. застава булавіднесена до категорії речових прав. Проте, із запереченням приватної власностіі критикою концепції речових прав вона стала способом забезпечення зобов`язань, що й було закріплено в законодавстві.
Заставою може бутизабезпечена лише дійсна вимога, тобто така, яка не суперечить чинномузаконодавстві і за якої не минув строк позовної давності. Найчастіше воназастосовується для забезпечення виконання кредитних договорів. Можливезабезпечення заставою вимог за договорами купівлі-продажу, оренди, перевезеньвантажів тощо.
Її предмет — майно, яке у відповідності із законодавством України може бути відчуженезаконодавцем і на яке може бути звернене стягнення (ч.2 ст.4 закону „Прозаставу”). Заставити майно може його власник або особа, якій той передав такіповноваження. Предметом застави є: будівлі, споруди, транспортні засоби, жилібудинки квартири, предмети особистого користування, цінні папери, а також іншемайно виробничого і споживного призначення.
Як окремий предметзастави Закон називає майнові права. Насамперед, це право користуватися майном,у тому числі й об`єктами права інтелектуальної власності,а права вимоги, які випливають з різних цивільно-правових угод. Не можуть бутиїї предметом права, які тісно пов`язані з особою і тому невідчужувані (наприклад, право на відшкодування шкоди, заподіяної здоров`ю, на одержання аліментів тощо).
У деякихзаконодавчих актах містяться обмеження у використання того або іншого майна якпредмета застави. Не маже бути її предметом майно, вилучене з цивільного обігу.Законодавство не передбачає заставу землі для забезпечення зобов`язань, в яких кредитором є іноземна фізична або юридична особа, особабез громадянства, а також іноземна держава.
Не можуть бути їїпредметом об`єкти державної власності, приватизація якихзаборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державнихпідприємств та їх структурних підрозділів, які знаходяться у процесікорпоратизації.
Майно, якезнаходиться у загальній спільній власності, може бути передане під заставутільки за згодою всіх спів володільців. Закон не передбачає, у якій форміповинна бути виражена така згода. Найчастіше вона мається на увазі.
Проте, дляукладення договору застави, який потребує обов`язкового нотаріальногопосвідчення, така згода має бути виражена у письмовій формі.
Майно, якезнаходиться у загальній частковій власності (частка, пай), може бутисамостійним предметом застави за умови виділення його в натурі (ч.2 ст.6 Закону„Про заставу”). У даному разі йдеться про можливість виділити таке майно увипадку звернення стягнення на її предмет.
Залежно відпредмету застави Закон про заставу поділяє його на іпотеку, заставу товарів вобороті і переробці, заклад, заставу майнових прав і цінних паперів.
Іпотека.
У статті 30 Законупро заставу записано: іпотека — це застава землі, нерухомості (будівля,споруда, будинок, квартира, цілісний майновий комплекс підприємства та іншемайно). При цьому предмет іпотеки зажди залишається у володінні заставодавця.Іпотекою вважають і заставу транспортних засобів, якщо вони залишаються узаставодавця (стаття 39 Закону про заставу) 7.
Такий договірзасвідчує нотаріусом. І якщо ним це передбачено, державний нотаріус накладаєзаборону на відчуження майна. Забороняти відчуження майна приватним нотаріусамне дозволяє стаття 36 Закону про нотаріат. Тому повідомлення приватногонотаріуса про те, що він засвідчив договір, який передбачає накладаннязаборони, послужать підставою для державного нотаріуса і її накласти. Реєстраційнийзапис про надання заборони державний нотаріус вносить до Єдиного реєструзаборон.
Не мало важливо єте, що договір іпотеки майнового комплексу поширюється не тільки на йогоспоруди і приміщення, а ще і на всі основні фонди й оборотні засоби, яківідображають у балансі підприємства. Правда, у ст.38 Закону про заставу є однезастереження: „якщо інше не передбачено законом чи договором”. Значить,укладаючи договір іпотеки майнового комплексу, ви можете регулювати список об’єктів — кандидатів в іпотеку. Наприклад, не включати в іпотеку товарнізапаси.
Права й обов`язки сторін за договором іпотеки перелічені у ст. ст.33-35 Закону прозаставу. Серед них виділяють такі права заставодавця, як:
володіти ікористуватися предметом застави відповідно до його призначення;
дострокововиконати основне зобов’язання якщо це не суперечить змістузобов’язання;
реалізувати записьмовою згодою заставодержателя предмет застави з переведенням на придбувачаосновного боргу. Забезпеченого заставою;
передати записьмовою згодою заставодержателя предмет застави в оренду.
Водночасзаставодавець зобов’язаний:
вживати заходів,передбачених договором іпотеки або необхідних для збереження іпотеки, включаючикапітальний і поточний ремонти (порушення такої умови надає правозаставодержателю вимагати дострокового вимагання забезпеченого іпотекою зобов’язання, в тому числі і звернення стягнення на предмет іпотеки);
на періодфактичної дії договору іпотеки страхувати за свій рахунок предмет іпотеки вповному обсязі на користь заставодержателя (у протилежному випадкузастводержатель може вимагати достроково виплатити основний борг абозастрахувати предмет іпотеки за свій рахунок, але в інтересах заставодавця зістягненням з нього витрат зі страхування);
у випадку загибеліпредмета іпотеки надавати аналогічне за вартістю нерухоме майно або, незалежновід надання строку, виконати зобов’язання у повному обсязіабо у відповідній частині;
отримати згодузаставодержателя на здійснення дій, пов’язаних зі зміноюправа власності на предмет застави;
за вимогоюзаставодежателя (майнового комплексу) надавати йому річний баланс.
Застава товарівв обороті або переробці.
У статті 40 Законупро заставу закріплено, що застава товарів в обороті або переробці може бутисировиною, напівфабрикатами, комплектуючими виробами, готова продукція тощо.
І тут важливі такітри аспекти:
1. Заставодавецьзберігає за собою право володіти, користуватися і розпоряджатися предметомзастави, а при його відчуженні зобов’язаний замінитиіншими товарами такої самої або більшої вартості.
2. Реалізованізаставодавцем товари перестають бути предметом застави з моменту їх врученняпридбувачу або транспортній організації (передачі на пошту) для відправленняйому.
3. Придбанізаставодавцем товари, передбачені в договорі, стають предметом застави змоменту виникнення права власності на них.
Тому в самомудоговорі треба визначити вид товару і його родові ознаки (число, вага, міра), атакож види товарів які можуть замінити предмет застави.
При такому видізастави заставодержатель може вимагати: рахунок-фактуру або інвойс, договіркупівлі-продажу або інший цивільно-правовий договір, який підтверджує правовласності заставодавця на товари; вантажні митні декорації, товарно-транспортнінакладні чи акти приймання-передачі; копії платіжних документів, щопідтверджують оплату товарів, які передаються у заставу; складську довідку пронаявність товарів (найменування, код, кількість, вартість на дату оформленнязастави, місце зберігання); договір оренди приміщення в якому зберігаютьсятовари, що передаються у заставу (якщо приміщення — не власність заставодавця);сертифікати на товари.
Заклад.
На відміну відіпотеки (застави нерухомого майна), заклад — це застава рухомого майна. Його якпредмет застави заставодавець передає у володіння заставодержателю. Але зазгодою сторін предмет застави можуть залишити у заставодавця під замком іпечаткою заставодержателя (так звана тверда застава). Індивідуально визначенуріч (колір, номер, фасон, словом, те, що дозволяє виділити її із ряду такихсамих речей) також можна лишити у заставодавця, наклавши на неї знаки, щозасвідчують заставу.
Виділяють права іобов`язки заставодержателя:
вживати заходівдля збереження предмета застави;
якщо цепередбачено договором, одержувати доход з предмета застави в інтересахзаставника (звідси право спрямовувати його на покриття витрат на утриманняпредмета застави, а також зараховувати в рахунок погашення відсотків за боргабо самого боргу). Прикладом може слугувати доход, отриманий від перевезенняпасажирів автобусами, що знаходяться у заставі;
регулярнонаправляти заставодавцю звіт про користування предметом застави;
страхувати предметзастави в обсязі його вартості за рахунок і в інтересах заставодавця;
сплачувати податкиі збори, пов`язані з володінням заставленої речі, зарахунок заставодавця;
належним чиномутримувати предмет застави, нести відповідальність у випадках, коли немаєдоказів його втрати, пошкодження або загибелі, які трапились не з його провини;
негайно повернутипредмет застави після виконанням заставодавцем або третьої особи забезпеченогозаставою зобов`язання;
негайноповідомляти заставодавцю про виникнення загрози загибелі або пошкодженняпредмета застави (якщо загроза виникла не з вини заставодержателя, він маєправо вимагати заміни предмета застави, а при відмові заставодавця виконати цювимогу — достроково звернути стягнення на предмет застави).
У статті 48 Законупро заставу зафіксована відповідальність заставодержателя за втрату абонедостачу в розмірі вартості втраченого майна, а за пошкодження предметазастави — у розмірі суми, на яку знизилась вартість заставленого майна.
Заставамайнових прав.
Під майновимиправами розуміється:
право вимоги зазобов`язаннями, в яких заставодавець виступає кредитором (наприкладза договором купівлі-договору товару йому повинні сплатити 100000 грн);
права на об`єкти інтелектуальної власності (що підтверджує патент на винахід,авторське свідоцтво, свідоцтво про право на знак для товарів і послуг тощо).Але майнове право обмежене строком, може бути предметом застави тільки дозакінчення строку його дії.
Заставодавець можеукласти договір застави не тільки на належні йому на момент укладення права.Але й ті, що можуть виникнути у майбутньому (ст.49 Закону про заставу).
При заставімайнових прав заставодавцю не можна ними поступатися, а також здійснювати дії,що тягнуть за собою припинення заставленого права або зменшення його вартості.Наприклад, якщо в заставу передані всі майнові права на літературний твір, тоїх відчуження (продаж) третій особі може спричинити припинення заставленого права.
Застава ціннихпаперів.
Цей вид заставирегулює 3-й і 6-й розділи Закону про заставу. У статті 53 передбачається, щовексель або інший цінний папір, який можна передати за індосаментом (передатнимнаписом), віддають у заставу так: вчиняють індосамент і вручають індосованийцінний папір заставодержателю. А ті цінні папери, які не можна передати заіндосаментом, передають у заставу за договором заставодержателя з особою, начиє ім`я вони видані.
Векселі віддають узаставу з реєстром пред`явлених у заставу векселів, якийскладає заставодавець не менше, ніж у двох примірниках. Векселі в реєстрірозміщують у порядку настання строків платежу, починаючи з найближчого.Приймаючи реєстри, банк перевіряє відповідність даних пред`явника векселя реквізитам векселя. Реєстри з неправильними данимиповертають для переоформлення.
Реєстраціязаставленого майна.
Перед тим якзаставодержатель зможе приступити до реалізації майна, у нього повинновиникнути право звернути стягнення на предмет застави. Це відбудеться, коли настанестрок виконання зобов`язання, забезпеченого заставою.
Підставою звернутистягнення на майно і потім його реалізувати може бути рішення суду (виконавчийлист), господарського суду (наказ) або виконавчий напис нотаріуса. Що саме — залежить від написаного у договорі застави.
Переважнозаставодержателі надають перевагу виконавчому напису нотаріуса. По-перше, цеоперативно і не вимагає великих зусиль. По-друге, вигідніше економічно. Хочамито (1%) як і в суді, але не треба оплачувати витрати на інформаційно-технічнезабезпечення судового процесу.
Реалізацієюзаставленого майна займається державна виконавча служба (ДВС). А продає майноспеціалізована організація на публічних торгах, з якою ДВС укладає договір.Організовують і проводять торги відповідно до Положення про публічні торги. Амайнові права реалізують так: заставодавець поступається заставодержателювимогами, що випливають із заставленого права. Тобто в момент виникнення правана звернення стягнення на предмет застави заставодержатель може вимагати черезсуд перевести на себе заставлене майно.3.2 Право притримання якречово-правового способу
Притримання єновим видом забезпечення виконання зобов`язання. Сутністьйого полягає в можливості кредитора притримувати річ, що належить боржнику, дотих пір, доки останній не виконає свої зобов`язання, абозадовольнити з неї свій інтерес.
Сьогодні поняття„притримання” офіційно закріплено в ЦКУ і воно набуло статусу загальної норми.
Згідно зі статтею594 ЦКУ суть притримання полягає в тому, що кредитор, який правомірно володієріччю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разіневиконання ним у строк зобов`язання щодо оплати цієї речі або відшкодуваннякредиторові пов`язаних з нею витрат та інших збитків, має право притримати її усебе до виконання боржником зобов`язання. Це — загальна норма, яка дозволяєкредитору захистити свої права у разі відсутності спеціальних норм.
Суб`єктами правапритримання можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, в тому числі ісуб`єкти підприємницької діяльності.
Специфікапритримання полягає в тому, що це — єдиний спосіб забезпечення виконання зобов`язання,який виникає із закону. Для застосування права притримання не потрібна згодасторін, тобто право притримання є односторонньою угодою, яка являє собою діїкредитора щодо неповернення речі боржнику.
Водночас, зважаючи надиспозитивні основи цивільного права та відсутність прямої заборони про це взаконі, сторонни можуть відступити від положень ст.594 ЦКУ і домовитися про те,що правила притримання у правовідносинах між ними застосовуватися не будуть абоїх застосування буде обмежуватися певним видом речей, і зробити у договоріспеціальне застереження.
Статті, що регулюють питанняпритримання, не встановлюють, яким чином мають бути оформленні дії кредитора.Аналізуючи положення частини першої ст.595 ЦКУ, яка передбачає, що кредитор,який притримав річ у себе, зобов`язаний негайно повідомити про цеборжника, та частини першої статті 547, згідно з якою правочин щодозабезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовійформі, можна дійти висновку, що кредитор має письмово попередити боржника пропритримання речі.
Право на притримання виникає укредитора за одночасної наявності певних умов.
Перша з них — наявність міжсторонами певного договору, за яким одна сторона (кредитор) зобов`язана вчинити певні дії і в результаті передати визначену річ іншійстороні (боржнику або третій особі), а боржник зобов`язанийоплатити вартість цієї речі або відшкодувати інші витрати, понесені кредитором.Такими договорами, зокрема, можуть бути договори зберігання, комісії,перевезення, підряду та інші, що передбачені на певному етапі володіння річчюстороною, яка не є власником цієї речі.
Друга полягає віснування зобов`язанні, згідно з яким боржник має оплатити вартість речі абовідшкодувати пов`язані з нею витрати та інші збитки. Притримання забезпечуєтьсяне лише основні зобов`язання в їх традиційному розумінні, а й похіднізобов`язання з відшкодуванням витрат та інших збитків, пов`язаних із річчю.
Третя умова — наявність предмета притримання. Ним може бути річ, яка належить боржнику і якукредитор має передати такому боржнику або вказаній ним особі. Згідно зі статтею179 ЦКУ річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільніправа та обов`язки, і відповідно предметом притримання не може бути майновіправа, результати роботи, послуги, результати інтелектуальної, творчоїдіяльності, інформації, а також інші об`єкти цивільних прав.
Четверта умовавиникнення права притримання — правомірність володіння річчю кредитором. Річмає потрапити до кредитора на законних підставах і за згодою боржника (наприклад,її передали на зберігання, для перевезення, на комісію тощо). Інакше у боржникавиникає право витребувати належне йому майно з чужого незаконного володіння.
П`ята умова — факт невиконання боржником обов`язку,щодо оплати речі або відшкодування витрат та інших збитків у визначений строк.Якщо невиконаним залишається якийсь інший обов`язок, пов`язаний зі сплатою коштів, кредитор має право застосувати притримання,за винятком випадків, коли інше встановлене договором або законом8.
Право притриманнявиникає у кредитора з моменту прострочення виконання зобов`язання. Якщо ж притримання забезпечення виконання не основного, аделіктного зобов`язання, то право притримання виникає укредитора з моменту закінчення встановленого частиною другою статті 530 ЦКУзагального 7-денного строку з моменту пред`явленнявідповідної вимоги боржникові.
До моментувиникнення права на притримання кредитор не може залишити у себе річ, якщо йогообов`язком є передання речі до моменту виконання обов`язків боржника (оплата її вартості, відшкодування збитків тощо). Аджеце призвело б до того, що боржник, який у частині отримання речі є кредитором,обґрунтовано сам би притримував кошти, що належать іншій стороні.
Після передачіречі боржнику в межах виконання основного зобов`язання кредитор не має праваані вимагати її повернення для здійснення притримання, ані забирати її назад,навіть якщо матиме для цього реальну можливість.
Для того, щобвизначити сутність притримання як одного з інститутів цивільного права,необхідно визначити права і обов`язки кредитора іборжника.
Основними правакредитора є:
право притриматиріч, належну боржникові, у разі невиконання ним у строк зобов`язання ним устрок зобов`язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторовіпов`язаних з нею витрат та інших збитків (частина перша статті 594 ЦКУ). Прицьому слід мати на увазі, що кредитор не набуває права власності на притримануріч, а лише стає титульним володільцем, до повноважень якого входятьправомочності володіння та розпорядження притриманою річчю;
право притримати усебе річ навіть тоді, коли права на неї, що виникли після передачі речі уволодіння кредитора, набула третя особа (частина третя статті 594 ЦКУ);
право отриматизадоволення своїх вимог із вартості речей у порядку, визначеному статтею 591.Проте кредитор, який скористався правом притримання речі, не набуваєавтоматично прав на предмет притримання. Він зобов`язанийініціювати реалізацію притриманої речі у порядку, встановленому для реалізаціїпредмета застави (ст.591 ЦКУ), тобто шляхом її продажу з публічних торгів. Прицьому процедура звернення стягнення на предмет притримання є простішою, ніж уразі застави майна, оскільки не потребує передбачених для застави рішення судучи виконавчого напису нотаріуса.
Що стосуєтьсяборжника, то він має право:
заборонити удоговорі з кредитором застосування права притримання чи обмежити його;
розпорядитисяріччю, яку притримує кредитор, без одержання його попередньої згоди;
згідно зпроцедурою реалізації з публічних торгів припинити реалізацію притриманої речі,виставленої на торги, виконання своїх фінансових зобов`язань за основнимдоговором.
Притриманняприпиняється, в разі:
По-перше, у разіприпинення основного зобов`язання, у тому числі шляхом виконання боржникомсвоїх зобов`язань з оплати вартості притриманої речі або відшкодуванняпов`язаних з нею витрат та інших збитків;
По-друге,задоволення вимог кредитора за рахунок притриманої речі;
По-третє, з іншихзагальних підстав припинення зобов`язань.
Завершуючи аналізпритримання як способу забезпечення виконання зобов`язань, з метою виявленняспецифічних ознак доцільно розглянути його відмінності від іншого способузабезпечення зобов`язання — застави, який також передбачає виникнення певнихправ на чужі речі у кредитора. Основні відмінності зазначених способівзабезпечення показано в таблиці. (Додаток 2)
Висновок
Цій темі уЦивільному кодексі України присвячена Глава 49, яка способами забезпеченнявиконання зобов`язання повністю розкриває правові відносини між кредитором іборжником.
До окремих видівзабезпечення виконання зобов`язання, а зокрема, до заставидіє Закон „Про заставу" від 02.10 92 р.
Виявляючи актуальністьтеми можна зазначити, що ознайомлюючись з літературою даної теми я стикалась ірозглядала окремі способи забезпечення виконання зобов`язання, такі як, майновапорука і завдаток, які розглядались, як запобіжні заходи укримінально-процесуальному кодексі 1927 р. Дані норми зустрічалися і у Статутахкримінального судочинства дореволюційної Росії.
Необхідно зважатина те, що способи мають як загальні риси, так і особливості, але всі покликанізахищати майновий інтерес кредитора на випадок неспроможності боржника виконатисвоє зобов`язання, хоча деякі з них (неустойка) лише створюють умови,підвищуючи вірогідність виконання ним своїх зобов`язань.
Якщо вернутися досторінок історії, то ці види, деякі з них, а зокрема неустойка є одним з давніхі складових способів забезпечення виконання зобов`язань.Вона застосовувалась ще з часів існування римської держави. Досить популярнимита використовуваним інститутом у слов`янських народів.Згадка про неустойку як правовий інститут можна знайти як в пам`ятках стародавнього російського права, так і в законодавчих актахпізнього періоду.
Новий Цивільнийкодекс Української РСР був введений в дію з 1 січня 1964 р. та діє в Українідотеперішнього періоду. Щодо способів забезпечення виконання зобов`язань, тоякщо ЦК 1922 р. виділив на законодавчому рівні лише такі способи, як неустойката завдаток, то ЦК 1964 р. присвячує забезпечення виконання зобов`язань окремуГлаву 16.
Проаналізувавшизнайдений матеріал можна визначити всі недоліки, хоча в Цивільному кодексіУкраїни Главою 49, яка висвітлює зміст прав та обов`язків учасниківправовідносин, регулює і врахував всі можливі проблеми. Але мені здається, щоспособи потребують більше вдосконалення у сфері міжнародного комерційногообороту, а також розвитку іпотеки в Україні тому, що соціальна функція іпотекинасамперед пов`язана з ринком житла. І вважаю, що можливість жити у власномубудинку чи квартирі може стати головною мотивацією громадян щодо ефективностіпраці, посилить впевненість у майбутньому.
До окремих видів вданій роботі я наводила приклади із життєвих ситуацій громадян, щокористувалися цими видами зобов`язань, тобто відносини, які виникають приневиконання або неналежному виконанні умов договору між кредитором і боржником.
В залежності відвиду забезпечення виконання зобов`язань автори журналів, вісників та іншихперіодичних видань висвітлюють ці способи, та свої міркування щодо актуальностівидів забезпечення виконання зобов`язань.
На мою думку зкожним наступним роком з`являються все нові й нові відносини, і важливоюпрерогативою є те, що після помаранчевої революції, яка відбулась післяжовтневих виборів 2004 р., можна передбачити, що наша держава з роками будепіднімати законодавчу систему нашої країни, тобто заповнювати всі прогалини вмайбутньому, а не виключено, що і способи забезпечення виконання зобов`язаньзазнають змін і нових удосконалень для більшого задоволення учасниківправовідносин.
Список використаних джерел
1. Цивільний кодекс України від 19.06.2003.
2. Про заставу: Закон України від 02.10 92 р. № 2654-XII.
3. Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О. Цивільне право України: Загальначастина. — К.: Істина, 2003 р. — с.386.
4. Дзера О.В., Кузнєцова Н.С. Цивільне право України: Книга перша. — К.:Юрінком Інтер, 1999 р. — с.782.
5. Ніколаєва Л.В., Старцева О.В., Іваненко Л.М. Підприємницьке право:Навчальний посібник. — К.: Істина, 2001 р. — с.270.
6. Отраднова О. Поняття та функції неустойки: історія та сучасність // ПравоУкраїни — 2001. — №8. — с.110.
7. Андріанов М. Гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов`язань у міжнародному комерційному обороті // Право України. — 2004. — №11. — с.36.
8. Заржицький О., Шевченко А. Застава як спосіб забезпечення виконаннязобов`язань // право України. — 1996. — № 7. — с.35.
9. Крат В. Неустойка. Що переможе: майно або гроші // Підприємство,господарство і право. — 2002. — № 12. — с.41.
10. Хілінський Ю. Неустойка: відображення в договорі тастягнення // Все про бухгалтерський облік. — 2003. — № 27. — с.25.
11. Герасименко А. Завдаток при купівлі нерухомості:обходимо підводне каміння // Все про бухгалтерський облік. — 2004. — № 92. с.8.
12. Хілінський Ю. Застава як забезпечення зобов`язань // Все про бухгалтерський облік. — 2003. — № 62. — с.24.
13. Єфімов О., Гулик А. Забезпечення виконання зобов`язань // Бухгалтерія. — 2004. — № 48. — с.59.
14. Карнаух Т. Притримання — новий вид забезпечення виконаннязобов`язань // Бухгалтерія. — 2004. — № 44. — с.65.
15. Михальнюк О.В. Відповідальність поручителя за договором поруки // ВісникВерховного Суду України — 2004. — № 2. — с.37.
Додаток 1
Договірпоруки Договірпро надання
(додаткове поруки(можливий)
зобов`язання)
Основнезобов`язання
Додаток 21 Підстави виникнення Договір або вимога закону Закон 2 Зобов`язання, що забезпечуються Зобов`язання боржника, щодо яких існує лише потенційна можливість невиконання Зобов`язання боржника, яке вже порушене. Наявність факту несвоєчасного виконання 3 Несення ризику випадкового знищення чи пошкодження речі Власник, якщо інше не встановлено договором або законом Кредитор, який притримує річ у себе 4 Розпорядження річчю Власник речі — заставодавець має право розпоряджатися предметом застави лише за згодою заставодержателя, якщо не встановлено інше Власник речі — боржник зберігає право розпоряджатися нею без згоди кредитора 5 Вибуття речі з фактичного володіння кредитора Не припиняє застави Припиняє притримання. Кредитор не має права вимагати предмета притримання від третіх осіб
Відповідальністьспособів забезпечення виконання зобов`язань: застава та притримання.