Контрольнаробота
з дисципліни
Основи римського цивільногоправа
Спадкування у римськомуцивільному праві
Зміст
1. Спадкування за заповітом у РЦП
2. Спадкування за законом у РЦП
3. Прийняття спадщини і необхідність спадкування
4. Казус 8
Список літератури
1. Спадкування за заповітом у РЦП
Як відомо, у своєму історичному розвитку спадкування зазаповітом з'явилося після спадкування за законом і відразу набуло в Римі найголовнішогозначення. Уже Закони XII таблиць визнають переваги заповіту і вважають його чинністьцілком нормальною. З часом значення заповіту чимраз зростає.
Заповіт (testamentum) — це виражене в законній формі розпорядженнявласника своїм майном на випадок смерті. Оскільки в римській сім'ї єдиним і неподільнимвласником майна був домовладика (paterfamilias), то на випадок смерті тільки вінміг розпоряджатися своїм майном і вказати, кому, в якому порядку і в яких часткахповинно перейти його майно.
Заповіт — це одностороннє волевиявлення, на підставі якогоможуть виникнути певні права і обов'язки для інших осіб — спадкоємців. Це одностороннійправочин, який може реалізуватися лише за умови, що особи, визначені як спадкоємці,також виявлять волю на прийняття спадщини. Тут немає збігу двостороннього і одночасноговолевиявлення, яке є у випадку укладання договору, оскільки особи, яка склала заповіт,вже немає в живих. Тому заповіт не можна визнати договором у загальному розумінні,хоч тут є вираз волі як з боку спадкодавця, так і з боку спадкоємців. Спадкодавецьу будь-який час може скасувати або змінити своє розпорядження, чого не може зробитиодна із сторін у договірних відносинах, що підтверджує односторонній характер заповіту.
Отже, заповіт — це розпорядження майном з відкладною умовою,бо воно набуває чинності лише з настанням умови — смерті спадкодавця. Ця обставинай зумовила суворі вимоги до заповіту, оскільки в разі сумніву у будь-якому положеннізаповіту спитати про істинний намір спадкодавця вже неможливо. Для визнання за заповітомюридичної сили він повинен відповідати таким вимогам: заповіт має бути складенийу визначеній законом формі; спадкодавець повинен володіти активною заповітною правоздатністю;у заповіті мають бути визначені конкретні спадкоємці, які володіють пасивною заповітноюправоздатністю.
У межах кожного історичного періоду встановлювалась відповіднаформа заповіту. За свідченням Гая, найдавнішою формою заповіту були заповіти, укладеніпо куріях на народних зборах, які відбувалися під головуванням жерців. Збори з цієюметою скликалися двічі на рік — імовірно, 24 березня і 24 травня. У присутностівсього народу спакодавець «усно проголошував свою волю і визначав свого спадкоємця,а потім звертався до присутніх з проханням засвідчити цей факт.
Друга форма стародавнього заповіту — тестамент (testamentum),який здійснювався перед фронтом війська під час походу або перед боєм, тобто зновуж таки перед народом.
Отже, обидві форми староримського заповіту були публічнимиі гласними. Воля спадкодавця мала бути виявлена вголос перед народом і тому ставалавідома кожному. Ця обставина не зовсім задовольняла спадкодавця, який не завждибажав надавати гласності своїм посмертним розпорядженням. Крім того, кожна названаформа мала свої спеціальні незручності.
Тестамент у народних зборах можна було здійснити лише двічіна рік, а заповіт перед фронтом війська взагалі не могли здійснити літні, хворілюди, які вже не перебували на військовій службі. Тим часом саме ця категорія людейвідчувала всю складність такої форми заповіту і тому виникла потреба в її спрощенні.
У результаті невдовзі, в епоху тлумачення Законів XII таблицьдля задоволення цієї потреби був встановлений приватний заповіт, який здійснювавсячерез mancipatio. Спадкодавець за допомогою манципаційного заповіту передавав своємайно якійсь довіреній особі, котра зобов'язувалась виконати усі розпорядження,відразу дані спадкодавцем. У присутності, як правило, п'яти свідків довірена особа,тримаючи в руках кусок міді, проголошувала певну формулу, заздалегідь підготовленудля конкретного випадку. Проголосивши формулу, довірений кидав мідь на вагу і передававспадкодавцю. Після цього спадкодавець усно викладав свої розпорядження. Усні розпорядженнямогли бути замінені письмовими, написаними на навощених таблицях (tabulae testamenti).
Після здійснення манципаційного заповіту і проголошенняпевних формул спадкодавець пред'являв своє письмове розпорядження довіреній особіі свідкам. Потім таблички з розпорядженням зав'язувалися шнурками і скріплювалисьпечатками свідків та довіреної особи, при цьому біля цих печаток кожний ставив свійпідпис. Письмова форма mancipatio мала ту перевагу, що зміст заповіту за бажаннямспадкодавця міг і не оголошуватися і бути невідомим навіть свідкам та іншим учасникам.
Із спливом часу стан справ змінюється. Значення акту mancipatioпоступово втрачається і зводиться до простої формальності. І все ж у такому виглядівона існує ще в епоху Гая (II ст. н.е.), у той час як старі форми заповітів, укладениху народних зборах і Перед фронтом війська, вийшли з ужитку вже в кінці республіки.
І хоч манципаційний заповіт продовжував існувати, але вжев другій половині республіки заповіти почали складатися у письмовій формі. Такаписьмова форма стає загальноприйнятою, і претор у своєму едикті оголосив, що віндає право на володіння спадковим майном усім тим, хто пред'явить письмовий заповітз необхідною кількістю печаток, передбаченою законом. Такі заповіти одержали назвупреторських' і стали нормальними приватними заповітами пізнього римського права.
Проте й усні заповіти ще не зникли. Поки зовсім не вийшлаз ужитку манципація, заповіт і далі міг здійснюватися в усній формі, а в періодмонархії, коли остаточно відпала манципація, в ряді законодавчих актів було визнано,що заповіт, оголошений усно в присутності семи свідків, має повну силу. Навіть зазаконодавством Юстиніана звичайні приватні заповіти могли здійснюватися як усно,так і письмово, з неодмінною участю семи свідків. Причому в обох випадках вимагалося,щоб ця участь була одночасною і щоб акт здійснювався без перерви.
В окремих випадках формальності, необхідні для здійсненнязаповіту, змінювались. Зокрема, якщо спадкодавець незрячий, то була необхідна участьнотаріуса і восьми свідків; якщо заповіт здійснювався під час епідемії, то присутністьодночасно усіх свідків не була обов'язкова; солдатські заповіти взагалі звільнялисявід дотримання всяких формальностей.
Поряд з описаними формами приватного заповіту в праві Юстиніаназ'являються й форми публічного заповіту, які здійснюються за участю органів державноївлади. Це заповіти, укладені перед судом і занесені до протоколу, а також письмовізаповіти, передані на збереження імператору.
Як уже зазначалось, в результаті Юстиніанівського реформуванняспадкування був створений чіткий порядок спадкового наступництва, який покладенов основу сучасного спадкового права.
Крім дотримання встановленої форми, римський заповіт, щоббути визнаним дійсним, мав відповідати й іншим умовам. Деякі з цих умов протягомісторії змінювалися, інші залишалися незмінними, зокрема незмінною залишалася вимогаособливої заповітної правоздатності як для спадкодавця, так і спадкоємця.
Заповітна правоздатність була двоякою: активною і пасивною.Активна заповітна правоздатність — це здатність бути спадкодавцем. Вона надаваласяособам, які володіли загальною праводієздатністю у галузі майнових відносин. Пасивназаповітна правоздатність — це здатність бути спадкоємцем.
Проте умови заповітної правоздатності змінювалися. Згадаємолише деякі з них. Наприклад, жінки, навіть ті, які були особами власних прав (suijuris), тривалий час зовсім не мали права здійснювати заповіти. Це, очевидно, тому,що в стародавні часи для них була недоступна ні та форма, яка укладалася в народнихзборах, ні та, що здійснювалась перед фронтом війська. І навіть тоді, коли з'явиласяманципаційна форма заповіту, жінки, які перебували під опікою, ще довгий час немогли здійснювати заповіти. Лише імператор Адріан надав жінкам таку змогу, а іззникненням опіки над ними вони набули повну заповітну правову активність.
Разом з тим один, з республіканських законів — закон Воконія169 р. до н.е. — заборонив громадянам, які володіють майном вартістю понад 100 тис.систерцій, призначати жінок своїми спадкоємцями і тим самим позбавив їх пасивноїзаповітної правоздатності.
За правом Юстиніана, пасивної заповітної правоздатностіне мали раби, перегрини (вони могли заповідати за своїм правом), віровідступникиі деякі єретики, душевно хворі, неповнолітні (навіть за згодою опікуна), глухонімівід народження.
Для того щоб заповіт був визнаний дійсним, у ньому такожповинна бути чітко визначена особа спадкоємця, а спадкоємцем можна було призначититільки особу, яка володіє пасивною заповітною правоздатністю.
У деяких випадках могли бути спадкоємцями за заповітомраби, що передбачало відпущення їх на волю. Відповідно вони не могли відмовитисявід спадщини і приймали на себе також всі борги спадкодавця.
У Римі деякі особи, хоч і володіли пасивною заповітноюправоздатністю, проте не завжди могли одержати спадщину за заповітом. Зокрема, цебули чоловіки у віці 25 — 60 років та жінки 20 — 50 років, які не перебували у шлюбі.Уже зазначалося, що це обмеження було введено законами Августа з метою боротьбиз позашлюбними відносинами та бездітністю.
Отже, змістом заповіту мало бути обов'язкове призначенняспадкоємця. У тому випадку, коли призначений спадкоємець з будь-яких причин не одержитьспадщину, спадкодавець з метою попередити спадкування за законом міг умовно призначитиіншого спадкоємця. Таке умовне підпризначення спадкоємців називається субституцією.
Римське право розрізняло три види субституцій.
1. Звичайна субституція — призначення іншого спадкоємцяна випадок, коли перший відмовляється від спадщини.
2. Дитяча субституція. Якщо під владою спадкодавця на моментйого смерті перебуває неповнолітня дитина, то він міг призначити цій дитині спадкоємцяна випадок її смерті до виповнення повноліття. Формулювалося це, приміром, так:»Призначаю спадкоємцем свого неповнолітнього сина Павла. Якщо Павло помре доповноліття, то спадкоємцем буде Петр о". Різниця між звичайною субституцієюі дитячою полягала в тому, що в разі звичайної субституції спадкоємець призначавсяпісля спадкодавця, а за дитячої — спадкоємець дитини спадкодавця. Якщо дитина досягалаповноліття, то субституція втрачала силу.
3. Ніби дитяча субституція — це призначення спадкоємцядушевнохворій особі, якщо їй залишалась обов'язкова частка спадку. Коли така особаодужувала або в неї народжувалася дитина, то субституція втрачала силу.
Заповіт, який не відповідав зазначеним вимогам, визнававсянедійсним.
Заповіт може стати недійсним і через деякий час з такихпричин: а) внаслідок capitis dominutio — обмеження правоздатності; б) якщо спадкоємецьвтрачає право або помирає раніше, ніж спадкодавець; в) якщо заповіт буде анульованийсамим спадкодавцем шляхом заяви в суді або в присутності трьох свідків; г) якщоспадкодавець укладає новий заповіт.
Римське право встановило не тільки порядок укладення заповіту,визначило умови визнання його дійсності, але й порядок його розпечатування. ЗаконЮлія встановлював, що заповіт протягом п'яти днів повинен бути поданий тими, хтойого зберігав, у місцевий магістрат для розпечатування і ознайомлення. Магістрат,одержавши заповіт, брав у свідків свідчення, перевіряв достовірність печаток і підписіві лише після цього давав розпорядження про розпечатування та прочитання. Уся цяпроцедура відбувалась досить урочисто.
2. Спадкування за законом у РЦП
Якщо померлий не залишав заповіту або залишений заповітне набував дії (спадкоємець помирав раніше за спадкодавця), то настає спадкуванняза законом.
Спадкування за законом виникло раніше, ніж спадкуванняза заповітом, пройшовши складний і тривалий шлях становлення. У процесі свого історичногорозвитку склалися такі види спадкоємства за законом: спадкування за jus civile,спадкоємство за преторським правом -bonorum possessio, спадкоємство за правом Юстиніана.
Уже Закони XII таблиць встановили, що відкриття спадщиниза законом можливе тільки тоді, коли немає заповіту. І саме спадкування за закономвизначалося положеннями Закону XII таблиць. Можна сказати, що Законами XII таблицьі дальшим розвитком цивільного права (jus civile) були закладені основи спадкуванняза законом.
Але розвиток економічного життя, зміцнення приватної власності,витіснення агнатичного споріднення когнатичним вимагали нових підходів, нових принципівспадкування за законом. І такі принципи були вироблені преторською практикою центумвіральногосуду.
Весь попередній розвиток римського спадкового права давзмогу імператору Юстиніану своїми 118 і 127 новелами провести кардинальну реформуспадкування за законом. В основу спадкування за законом у новелах Юстиніана покладенокогнатичне (кровне) споріднення та індивідуальна приватна власність.
Якщо за цивільним правом розрізняли три класи спадкоємців,а за преторськими едиктами — чотири, то Юстиніан усіх потенціальних спадкоємціврозділив на п'ять класів. Перший клас спадкоємців за законом становили усі низхідніродичі померлого. Це, зокрема, сини, дочки, внуки, правнуки. При цьому спадкоємціближчого ступеня усували від спадкування спадкоємців дальшого ступеня. Тому зажиття дітей спадкодавця їх діти (внуки спадкодавця) до спадкування зазвичай не закликалися.Внуки могли закликатися до спадкування лише в тому випадку, коли немає в живих їхньогобатька — сина спадкодавця. У цьому випадку внуки мали право дістати ту частку, якуодержав би їх батько, якщо б пережив спадкодавця. Така участь у спадкуванні називаєтьсяспадкуванням за правом представництва, тобто внуки у даному випадку ніби представляютьсобою свого померлого батька.
До другого класу спадкоємців за законом відносилися висхідніродичі — батько, мати, дід, баба, а також повнорідні брати і сестри та їхні діти.
Третій клас спадкоємців за законом — це неповнорідні братиі сестри, а також їхні діти.
До четвертого класу спадкоємців входили усі інші родичібез обмеження ступенів. При цьому родичі ближчого ступеня усували від спадкуванняродичів більш віддаленого ступеня.
До п'ятого класу спадкоємців за законом відносилися чоловікабо жінка, які пережили одне одного.
Чоловік, який пережив дружину, або жінка, яка пережилачоловіка закликалися до спадкування, якщо нікого з названих вище родичів у спадкодавцяне виявилося, або ніхто з них не прийняв спадщини. Практично подружжя, яке пережилоодне одного, дуже рідко могло бути спадкоємцем. Щоправда, «бідна вдова»могла одержати 1/4 частину майна померлого заможного чоловіка. Однак обов'язковачастка такої вдови залежала від кількості дітей. Якщо вона мала трьох і більше дітей,то одержувала рівну частку з дітьми.
Отже, за правом Юстиніана суворо додержувались принципу:не допускалося одночасне закликання до спадкування спадкоємців різних класів. Ніхтоіз спадкоємців інших класів, якщо є спадкоємці першого класу, не міг бути закликанийдо спадкування. Коло спадкоємців у праві Юстиніана було практично обмежене.
На закінчення слід зазначити, що впорядкування системиспадкування за законом, відмова від зовсім застарілого агнатичного принципу і встановленняспадкування на засадах кровного споріднення без всяких обмежень для жінок є безперечноюі великою заслугою Юстиніанівських реформ. Усі ці риси зближують її з сучаснимисистемами.
Разом тим система спадкування за законом не була позбавленаі деяких недоліків. Найбільший з них — це закликання до спадкування незліченноїкількості родичів. У цьому Юстиніан зробив навіть крок назад порівняно з преторськимедиктом, який обмежував закликання когнатів до шостого ступеня. Така незліченністьрідні часто призводила до того, що для окремих осіб смерть спадкодавця і відкриттяспадщини було приємною несподіванкою. На виправдання Юстиніана треба зазначити,що питання про обмеження спадкування побічних родичів виникло значно пізніше, іцей недолік римської спадкової системи повторили й деякі наступні кодифікації.
3. Прийняття спадщини і необхідність спадкування
У момент смерті спадкодавця спадкування для спадкоємцівтільки відкривається. Далеко не завжди з цим моментом пов'язаний дійсний перехідспадщини до спадкоємців. Спадкоємці ще мають набути спадщину, для чого треба здійснитинизку юридичних дій. Зокрема, треба вжити чимало заходів щодо повного виявленняспадкової маси та її охорони, виявити всіх можливих спадкоємців,, кредиторів таборжників, розміри вимог та боргів та ін. Тому набуття спадщини становить другустадію спадкового переходу.
З цього приводу римське право з самого початку розрізнялодва види спадкоємців. Першу категорію становили домашні спадкоємці, тобто ті, яківходили до складу сім'ї померлого, його дому. Насамперед сюди відносилися свої спадкоємці(sui heredes), тобто діти, які перебували під владою домовладики. Вони набувалиспадщину відразу в момент смерті без будь-якого акту з їх боку. Спадщина переходиладо них навіть без їх відома. Іноді свої спадкоємці стають спадкоємцями проти їхволі. За цивільним правом вони не можуть відмовитися від спадщини, як не можутьперестати бути дітьми померлого, членами його сім'ї. У зв'язку з цим їх називалив Римі не тільки своїми, але й обов'язковими спадкоємцями.
Усі інші спадкоємці, які не належали до сім'ї померлогобули спадкоємцями зовнішніми. Для набуття ними спадщини необхідно було здійснитипевний акт, певним чином виразити волю на прийняття спадщини, внаслідок чого вонибули визнані спадкоємцями добровільними.
Якщо закликані до спадкування особи були нездатні самостійноприйняти спадщину, то замість них спадщину приймали їх законні представники (опікуниі піклувальники).
Воля на прийняття спадщини могла бути виражена різнимизасобами. У стародавні часи прийняття спадщини здійснювалося у формі особливогоурочистого акту. Спадкоємець у присутності свідків у будинку спадкодавця урочистозаявляв про прийняття спадщини.
Воля спадкоємця про прийняття спадщини могла бути вираженаза допомогою так званих конклюдентних дій, з яких достоменно випливає, що спадкоємецьприйняв спадщину. Наприклад, спадкоємець вступає у фактичне управління спадщиною,продовжує проживати в будинку, який входить у спадкову масу, сплачує податки.
Термінів для прийняття спадщини за цивільним правом неіснувало. Однак спадкодавець, призначаючи спадкоємця, міг приписати здійснити цейакт у певний строк (здебільшого упродовж 100 днів). Проте така невизначеність моглане задовольнити спадкових кредиторів. Будучи зацікавленими у виконанні своїх вимогу найкоротший строк, вони мали право вимагати від спадкоємців чіткої відповіді:чи приймають вони спадщину чи ні. Спадкоємець, вагаючись, може попросити час нароздуми, після чого він повинен дати відповідь — так чи ні. Якщо спадкоємець відповідіне дає, то спочатку його мовчання сприймалося як відмова від спадщини, а за правомЮстиніана — за прийняття спадщини зі всіма випливаючими з цього наслідками.
Прийняття спадщини за преторським едиктом відбувалося дещоінакше. Для набуття спадщини за преторським едиктом не було різниці між домашнімиі зовнішніми спадкоємцями. Кожний преторський спадкоємець повинен попросити у преторавведення у володіння спадковим майном, що пов'язувалось з певними строками: длянизхідних і висхідних родичів спадкодавця один рік, а для інших спадкоємців — 100днів. Якщо спадкоємець пропустив строк, то спадщина переходила до спадкоємців наступноїчерги.
Як бачимо з викладеного, дуже часто з моменту смерті спадкодавцядо набуття спадщини спадкоємцями іноді проходить досить значний проміжок часу. Спадщинау цей час нікому не належить — просто лежить, чекаючи свого суб'єкта. Така спадщинаназивається лежачою.
У стародавньому римському праві становище лежачої спадщинирозуміли досить примітивно. Вважалося, що вона не має господаря і володіння неюне було злочином. Кожний, хто міг її здобути, проволодівши нею протягом року стававїї власником.
З появою спадкування за преторським едиктом така можливістьзаволодіти лежачою спадщиною вже не приваблювала. Якщо хтось і заволодів нею, тона вимогу спадкоємця речі необхідно було повернути, більше того, за законом Авроеліярозкрадання спадщини визнавалось злочином. І лише в тому випадку, коли спадщинане була прийнята жодним із спадкоємців як за заповітом, так і за законом, вона вважаласявимороченою. У стародавні часи таке майно вважалося безгосподарним і могло бутизахоплено кожним бажаючим. Однак у період принципату виморочене майно вже передавалосядержаві, а в період дошінату за муніципальним сенатом, церквою, монастирями буловизнано переважне право на одержання вимороченого майна.
Якщо ж спадкоємець за законом і заповітом після відкриттяспадщини, не встигнувши прийняти її, помер, то спадщину приймає субститут. Колиу заповіті субститут не вказаний, то за законами стародавнього часу спадщина ставалабезгосподарною.
Преторська практика пішла іншим шляхом. Насамперед преторпостановив, що в разі закликаний до спадкування спадкоємець помирає не зі своєївини, не встигши прийняти спадщину, то за законодавством імператора Феодосія II(450 р.) після розслідування справи право на прийняття спадщини може бути наданойого спадкоємцям в порядку так званої спадкової трансмісії.
Спадкову трансмісію слід чітко відрізняти від спадкуванняза правом представництва. По-перше, якщо спадкування за правом представництва постаєтільки у випадку спадкування за законом, то спадкова трансмісія має місце і в разіспадкування за заповітом.
По-друге, спадкування за правом представництва постає лишетрді, коли спадкоємець помирає до відкриття спадщини. Спадкова трансмісія буваєтоді, коли закликаний до спадщини спадкоємець помирає після відкриття спадщини,однак до її прийняття.
По-третє, в разі спадкування за правом представництва спадковучастку померлого спадкоємця передають конкретно вказаним в законі особам — внукам,племінникам або дідові і бабі спадкодавця.
У випадку спадкової трансмісії право на прийняття частки,яка належить померлому, переходить до його спадкоємців.
Нарешті, необхідно відзначити таке явище, яке може відбутисядо прийняття спадщини. Якщо до спадкування за законом або заповітом закликаютьсяводночас декілька осіб, то у випадку вибуття одного з них (смерть, відмова), йогочастка прирощується до частки інших за умови, що в нього не було своїх спадкоємців.
Внаслідок прийняття спадщини припиняється перехідний станяк спадщини, так і спадкоємців. Особа, яка прийняла спадщину, стає спадкоємцем ініби продовжує особу спадкодавця. До неї переходять сімейні традиції, а-разом зтим і усі права та обов'язки померлого, за винятком суто особистих. Спадщина зливаєтьсяз власним майном спадкоємця в єдину неподільну масу. Проте таке злиття спадщинив єдину неподільну масу з власним майном спадкоємця могло виявитися невигідним длябагатьох осіб, найперше для кредиторів померлого спадкодавця. Адже внаслідок йогосмерті спадщина може потрапити до рук спадкоємця, обтяженого своїми великими боргами,для покриття яких піде спадкове майно, а для кредиторів спадкодавця нічого не залишиться.У зв'язку з цим кредитори могли звернутися до претора з проханням відокремити спадковумасу від особистого майна спадкоємця і використати її тільки для задоволення своїхвимог.
З іншого боку, якщо спадкового майна не вистачало, то кредиториспад кодавця не мали права вимагати задоволення своїх вимог за рахунок власногомайна спадкоємця.
Аналогічне невигідне становище могло виникнути і для кредиторівспадкоємця, якщо він приймав обтяжену боргами спадщину. Однак у даному випадку преторне давав відокремлення майна на тій підставі, що боржнику не заборонено робити новіборги, у зв'язку з чим, звичайно, становище попередніх кредиторів ускладнювалося.
Злиття спадкової маси виявлялося невигідним і для самогоспадкоємця у випадку, якщо боргів було значно більше, ніж одержано спадщини — йомудоводилось покривати їх з власної кишені.
Римське право до Юстиніана зберегло загальний принцип безумовноївідповідальності спадкоємця, бо спадкування, вважали римляни, є універсальним: спадкоємецьуспадковує і актив і пасив спадкодавця. Отже, момент смерті спадкодавця delatiohereditas давав закликаному до спадщини спадкоємцю (за винятком своїх спадкоємців,які ставали спадкоємцями мимо їх волі) тільки одне право — прийняти спадщину абовідмовитися від неї. Але це право було суто особистим.
Однак поступово принцип повної відповідальності за боргиспадкодавця почав слабнути. Уже претор став давати restitutio in integrum особам,які не досягли 25-річного віку, а імператор Адріан — і особам старшого віку.
Однак суттєві нововведення у цій галузі були зроблені імператоромЮстиніаном. Указом від 531 р. було встановлене нове правило. Якщо спадкоємець протягом30 днів з часу смерті спадкодавця почне складати опис спадщини за участю свідків,нотаріуса, кредиторів і протягом наступних 60 днів доведе його до кінця, то вінвідповідає за спадкові борги тільки в розмірі описаної спадщини.
У тих випадках, коли спадкоємець не один, а декілька, томіж ними виникала спільність на спадкове майно: усі вони були співвласниками (condomini)у розмірі своєї спадкової частки.
Щодо спадкових вимог і боргів, то їх поділяли між спадкоємцямизгідно з законом або заповітом на певні частки. Якщо ж річ була неподільна, то вимогиі борги солідаризували права і відповідальність усіх спадкоємців разом. Кожний спадкоємецьу будь-який момент міг вимагати поділу спадщини через угоду, а якщо її не було — судовим порядком шляхом особливого позову про поділ спадщини. При цьому суд мігприсудити спірну неподільну річ одному спадкоємцеві, зобов'язавши його компенсуватиіншим їх майнову втрату.
При спадкуванні декількох спадкоємців у деяких випадкахмало місце так зване спадкове зарахування, „тобто обов'язок зарахувати до спадковоїмаси, яка підлягає розподілу, деякі види свого власного майна. Наприклад, дочка,яка одержала придане, якщо вона забажає взяти участь у спадкуванні після свого батькапоряд з іншими дітьми, повинна внести у розподіл своє придане (dos).
Законодавство імператорського часу, узагальнивши ідею зарахування,встановило, що в разі спадкування після висхідних усі низхідні повинні внести успадкову масу те, що кожний з них одержав від спадкодавця у вигляді приданого, подарункучи будь-якого іншого майна для власного влаштування, для зайняття якоїсь посади.
Закон Юлія і Попія та Попея встановив, що в деяких випадках,уже прийнята спадкоємцем спадщина може бути в нього відібрана як не гідна його.Така спадщина переходить до інших спадкоємців або в державну казну, яка бере насебе обов'язок сплатити всі спадкові борги.
Причинами позбавлення спадкоємця спадщини були: злочинпроти спадкодавця, спричинення смерті спадкодавця, знищення складеного ним заповіту,навмисна перешкода скласти заповіт, безпідставне пред'явлення вимоги про недійсністьзаповіту та ін.
Для захисту своїх спадкових прав спадкоємець мав різнізасоби, серед яких загальний позов про спадщину (hereditas petitio actio in rem),за яким можна було повернути собі будь-яке спадкове майно. Спадкоємець, пред'являючипозов, повинен довести, що спадкодавець справді помер, що він є спадкоємцем за закономчи за заповітом і що він прийняв спадщину.
Якщо права спадкоємця порушувалися не тим, що не визнавалисяякі-не-будь права, які входили до складу спадщини, а тим, що не визнавалася данаособа такою, що має право на спадщину, то спадкоємцеві надавався цивільний позовпро повернення спадщини (hereditas petitio). Цей позов за своїми умовами та наслідкамианалогічний віндикаційному позову. За цим позовом володілець спадщини повинен бувповернути позивачу своє збагачення за рахунок спадщини на час пред'явлення позову.Недоброчесний володілець спадщиною ніс відповідальність за все одержане від спадщинизі всіма плодами і приростами і за все те, що міг одержати, але не одержав черезнедбайливість за весь час володіння.
Преторський спадкоємець для свого захисту одержував преторськийінтердикт на виникнення володіння, за допомогою якого міг одержати володіння речами,які належать до складу спадщини.
Уже Закони XII таблиць проголосили свободу заповітів. Водночаспостало питання — чи може ця свобода бути безмежною. Адже після спадкодавця залишаютьсяособи, близькі до нього (діти, батьки), які, можливо, брали участь у створенні йогодобробуту і які навіть за життя мали право вимагати від нього певної підтримки (утримання,аліменти). Було несправедливо позбавити їх спадщини і віддати її зовсім стороннімособам. Тому з найстародавніших часів поступово і з великою обережністю законодавчимпорядком встановлюються обмеження свободи заповітів на користь близьких до спадкодавцяосіб.
Право таких осіб на певну неодмінну частку у спадкуваннідістало назву необхідного спадкування. Римське право розрізняло два види необхідногоспадкування: формальне і матеріальне.
Формальне необхідне спадкування полягало в тому, що спадкодавецьне повинен своїх спадкоємців у заповіті обминати. Він був зобов'язаний або призначитиїх спадкоємцями, або позбавити їх спадщини, не вказуючи на це ніяких, причин. Позбавленняспадщини підвладних синів повинно було здійснюватися поіменно. Імена дочок можнабуло не називати. Недотримання викладених правил стосовно сина тягнуло за собоювизнання недійсності заповіту і відкриття спадкування за законом. В разі недотриманняцих правил стосовно дочки, внука заповіт зберігав свою силу, проте особи, яких спадкодавецьбезпідставно обминав приєднувались до призначених у заповіті спадкоємців і разомз ними брали участь у спадкуванні.
Преторський едикт не тільки сприйняв, але й розширив формальненеобхідне спадкування. Він замінив поняття свої спадкоємці (jus heredes) поняттямдіти (liberi). Отже, за едиктом претора усі діти одержують законні частки, крімтих, які були позбавлені цього права.
Однак уся ця система обмежень лише формально захищала інтересинеобхідних спадкоємців. Досить було дотриматися вимоги про порядок усунення, щобпозбавити того чи іншого родича спадщини без будь-яких підстав, просто заради примхи.І коли такі безпідставні усунення від спадкування зачастішали, в суспільній свідомостівиникла думка про необхідне матеріальне спадкування. Перше своє втілення ця думказнайшла в практиці центумвіральних судів, які відали справами про спадкування.
Центумвіральний суд установив матеріальне необхідне спадкоємствоі розширив коло необхідних спадкоємців. Ними стали еманциповані діти. У класичнийперіод право на обов'язкову частку було визнано й за іншми особами, а саме: низхідніі висхідні родичі, повнорідні та єдинокровні брати і сестри спадкодавця, необхідніспадкоємці — найперше повнорідні та єдинокровні брати і сестри — повинні були одержати1/4 тієї частки, яку б вони одержали в разі спадкування за законом. Отже, була створенаобов'язкова частка спадщини — принципово важливий елемент сучасного спадкового права.
Відомо, що імператор Юстиніан своїми новелами впорядкувавсистему спадкування, внісши декілька змін. Зокрема, у Новелі 18 він підвищив розміробов'язкової частки до 1/2 законної частки, якщо остання становила менше ніж 1/4всієї спадщини. А якщо законна частка становила не менше ніж 1/4 всієї спадщини,то розмір обов'язкової частки дорівнював 1/3 до цієї законної частки.
Треба зазначити, що обидва види необхідного спадкування- формальний та матеріальний — і в пізнішому законодавстві діяли поряд, але незалежноодин від одного, що не могло не створювати труднощів на практиці. Тому Юстиніану Новелі 115 зробив спробу об'єднати обидва види необхідного спадкування. З цієюметою він установив, що висхідні і низхідні родичі спадкодавця мають не тільки правона одержання у будь-якій формі обов'язкової частки, а й до того ж повинні бути призначеніспадкоємцями. Спадкодавець зобов'язаний виявити до них повагу, виділивши хоча бмінімальну частку.
Крім того, усунути від спадкування і позбавити обов'язковоїчастки спадкодавець тепер зможе тільки за наявності поважних причин, які законодавецьмає перелічити. Кількість таких причин є досить великою: для низхідних 14 (різнізлочини або проступки проти спадкодавця, аморальний спосіб життя тощо), а для висхідних8 (переважно ті ж самі).
Незважаючи на те, що формальне необхідне спадкування проходитьчерез усю історію римського права і навіть знайшло своє відображення в Новелі 15Юстиніана воно, як суто формальне обмеження спадкодавця, не прищепилося у правінаступних народів. Навпаки, ідея матеріального необхідного спадкування, яке давалопевні реальні гарантії близьким особам і тим самим згладжувало гострі кути свободизаповіту — ця ідея була сприйнята і знайшла собі місце у наступних законодавствах,хоч і з деякими модифікаціями.
Висновки
Опрацювавшиматеріали контрольної роботи можна зробити наступні висновки:
1.У своєму історичному розвитку спадкуванняза заповітом з'явилося після спадкування за законом і відразу набуло в Римі найголовнішогозначення, Закони XII таблиць визнають переваги заповіту.
Заповіт — це виражене в законній формі розпорядження власникасвоїм майном на випадок смерті. У межах кожного історичного періоду встановлюваласьвідповідна форма заповіту. Друга форма стародавнього заповіту – тестамент, якийздійснювався перед фронтом війська під час походу або перед боєм.
Обидві форми староримського заповіту були публічними ігласними.
В результаті Юстиніанівського реформування спадкуваннябув створений чіткий порядок спадкового наступництва, який покладено в основу сучасногоспадкового права. Змістом заповіту мало бути обов'язкове призначення спадкоємця.Заповіт, який не відповідав зазначеним вимогам, визнавався недійсним.
Римське право встановило не тільки порядок укладення заповіту,визначило умови визнання його дійсності, але й порядок його розпечатування.
2. Спадкування за законом виникло раніше, ніж спадкуванняза заповітом, пройшовши складний і тривалий шлях становлення. У процесі свогоісторичного розвитку склалися такі види спадкоємства за законом: спадкування заjus civile, спадкоємство за преторським правом — bonorum possessio, спадкоємствоза правом Юстиніана. Уже Закони XII таблиць встановили, що відкриття спадщини зазаконом можливе тільки тоді, коли немає заповіту і саме спадкування за законом визначалосяположеннями Закону XII таблиць.
Весь попередній розвиток римського спадкового права давзмогу імператору Юстиніану своїми 118 і 127 новелами провести кардинальну реформуспадкування за законом. Впорядкування системи спадкування за законом, відмова відзовсім застарілого агнатичного принципу і встановлення спадкування на засадах кровногоспоріднення без всяких обмежень для жінок є безперечною і великою заслугою Юстиніанівськихреформ. Усі ці риси зближують її з сучасними системами.
3. Римське право до Юстиніана зберегло загальний принципбезумовної відповідальності спадкоємця, бо спадкування, вважали римляни, є універсальним:спадкоємець успадковує і актив і пасив спадкодавця. Отже, момент смерті спадкодавцяdelatio hereditas давав закликаному до спадщини спадкоємцю (за винятком своїх спадкоємців,які ставали спадкоємцями мимо їх волі) тільки одне право — прийняти спадщину абовідмовитися від неї. Але це право було суто особистим.
Законодавство імператорського часу, узагальнивши ідею зарахування,встановило, що в разі спадкування після висхідних усі низхідні повинні внести успадкову масу те, що кожний з них одержав від спадкодавця у вигляді приданого, подарункучи будь-якого іншого майна для власного влаштування, для зайняття якоїсь посади.
Закон Юлія і Попія та Попея встановив, що в деяких випадках,уже прийнята спадкоємцем спадщина може бути в нього відібрана як не гідна його.Така спадщина переходить до інших спадкоємців або в державну казну, яка бере насебе обов'язок сплатити всі спадкові борги.
Імператор Юстиніан своїми новелами впорядкував системуспадкування, внісши декілька змін. Незважаючи на те, що формальне необхідне спадкуванняпроходить через усю історію римського права і навіть знайшло своє відображення вНовелі 15 Юстиніана воно, як суто формальне обмеження спадкодавця, не прищепилосяу праві наступних народів. Навпаки, ідея матеріального необхідного спадкування,яке давало певні реальні гарантії близьким особам і тим самим згладжувало гострікути свободи заповіту — ця ідея була сприйнята і знайшла собі місце у наступнихзаконодавствах, хоч і з деякими модифікаціями.
4. Казус
Спадкодавецьі спадкоємець однаковою мірою долі були обтяжені боргами на користь кредиторів.Претор дозволив кредиторам спадкоємця задовольнити свої претензії тільки після того,як буде виплачена заборгованість кредиторам спадкодавця. Останні, не отримавши свого,стали вимагати відшкодування із власного майна спадкоємця.
Питання
1.Чи законна ця вимога?
2.Що залишається кредиторам самого спадкоємця?
Використовуючидавньоримські джерела правоутворення, дайте відповідь на питання, поставлені в цьомуказусі.
Відповідь:
1.Вимога законна.
Згідностатті 98 Книги ІІ Інституції Гая, майно спадкодавця перейшло до спадкоємця. Напідставі цього, статтею 9б таблиці V (Закони XII таблиць) борги спадкодавця безпосередньоперейшли до спадкоємця.
Такимчином, кредитори спадкодавця за дозволом претора мають задовольнити свої претензіїпершими.
2.Кредитори самого спадкоємця будуть діяти за законами Таблиці ІІІ (Закони XII таблиць):накладуть на боржника руку, відведуть до одного з кредиторів та накладуть на ньогокайдани. Якщо через 60 днів боржник не розрахується з боргом, його жде страта.
Списоклітератури
1. Дроников В.К. Римское частное право.
2. Картич В.М. Государство и право Древнего Рима. – К.1974.
3. Косарев А.Н. Римское право. – М., 1986.
4. Кузищен В.И. Хрестоматия по истории Древнего Рима. –М., 1987.
5. Новицкий И.Б. Основы римского гражданского права. –М., 1972.
6. Новицкий И.Б. Римское частное право. – М., 1948.
7. Новицкий И.Б., Перетерский И.С. Римское частное право.– М., 1948.
8. Подопригора А.А. Основы римского гражданского права.– К., 1990.
9. Подопригора А.А. Римское частное право. – К., 1996.
10. Ребро К. Римское право. – Брянск, 1980.
11. Савельев В.А. История римского частного права. – М.,1986.