Роль процесуальних гарантій прав і свобод учасників кримінальногосудочинства під час проведення слідчих дій
Виходячи з твердження, що весь кримінальний процесє системою процесуальних гарантій досягнення істини та охорони прав громадян [1,с.56], Г.А.Абдумаджидов доходить висновку, що досудове слідство і дізнання є одним з елементівсистеми процесуальних гарантій, а кожна слідча дія — підсистемною одиницею [4, с.38]. Слідчі дії загаломзаконодавчо регламентовані таким чином, щоб гарантувати права та законні інтересиїх учасників. Метою процесуальної регламентації підстав і порядку проведення слідчихдій є забезпечення, по-перше, достовірності та об’єктивності отриманої доказовоїінформації, по-друге, прав та свобод учасників процесу. При правозастосуванні необхідновиходити з того, що норми кримінально-процесуального закону мають на меті не лишеоптимальним чином врегулювати кримінальне судочинство, а й визначити межі максимальногообмеження конституційних прав та свобод учасників процесу під час проведення слідчихдій. Так, наприклад, КПК України забороняє домагатися показань обвинуваченого таінших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконнихзасобів (ст.22 КПК України), вчиняти дії, які принижують гідність освідуваної особиабо небезпечні для її життя (ст. 193 КПК України), а також зобов’язує слідчого вживатизаходів щодо нерозголошення виявлених під час обшуку або виїмки обставин особистогожиття обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьомуприміщенні (ст.185 КПК України).
Водночас зазначені положення мають обмежений характер,оскільки охоплюють лише окремі слідчі дії, що свідчить про необхідність вдосконаленнязаконодавчої регламентації гарантій прав та свобод учасників кримінального судочинствапід час їх провадження.
Розглядаючи сутність забезпечення прав та свободучасників кримінального судочинства під час провадження слідчих дій, зазначимо,що в теорії кримінального процесу відсутній єдиний підхід до розуміння поняття«учасники процесу». Однією з причин різноманітних наукових тлумачень єнедостатньо чітке законодавче формулювання цього терміна.
Чинний КПК України до учасників процесу відноситьлише обвинуваченого, підозрюваного, захисника, потерпілого, цивільного позивача,цивільного відповідача, а також їхніх представників (п.8 ч.1 ст.32). Гл.3 КПК України«Учасники процесу, їх права та обов’язки» додає до наведеного перелікуучасників процесу також підозрюваного (ст.43-1).
Привертає увагу те, що поряд із терміном«учасники процесу» у кримінально-процесуальному законі вживається поняття«особи, які беруть участь у справі», а також «особи, які беруть участьу кримінальному судочинстві». Так, відповідно до ст.2 КПК України завданнямикримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичнихосіб, які беруть у ньому участь. Згідно з ч.3 ст.22 КПК України забороняється домагатисьпоказань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства,погроз та інших незаконних заходів. У ст.52-1 КПК України йде мова про те, що особи,які беруть участь у кримінальному судочинстві, за наявності реальної загрози їхжиттю, здоров’ю, житлу чи майну мають право на забезпечення безпеки. Далі наводитьсяперелік суб’єктів, які мають право на забезпечення безпеки, а саме:
1) особа, яка заявила до правоохоронного органупро злочин або в іншій формі брала участь у виявленні, запобіганні, припиненні ірозкритті злочину чи сприяла цьому;
2) потерпілий або його представник у кримінальнійсправі;
3) підозрюваний, обвинувачений, захисники і законніпредставники;
4) цивільний позивач, цивільний відповідач та їхпредставники у справі про відшкодування шкоди, завданої злочином;
5) свідок;
6) експерт, спеціаліст, перекладач і понятий;
7) члени сімей та близькі родичі осіб, перелічениху пунктах 1-6 цієї статті, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо нихробляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства.
Також у КПК України є таке поняття як «учасникслідчої дії». Так, відповідно до ч.2 ст.85 КПК України однією з вимог до оформленняпротоколу слідчої дії є зазначення в ньому прізвищ осіб, які брали участь у проведенніцієї слідчої дії. Згідно з ч.2 ст.85-1 КПК при проведенні слідчих дій з застосуваннямзвукозапису про це повідомляються всі учасники слідчої дії.
Крім того, у кримінально-процесуальному законівикористовується термін «учасники судового розгляду». Так, у ст.284 КПКУкраїни зазначено, що, відкривши судове засідання, головуючий оголошує, хто із учасниківсудового розгляду і викликаних осіб з'явився, і повідомляє про причини неявки відсутніх.
Неоднозначне законодавче визначення осіб, які берутьучасть у кримінальному судочинстві, породжує відсутність єдиного підходу до вирішенняцього питання й в теорії кримінального процесу.
Окремі вчені, прихильники, так званого, вузькоготлумачення терміна «учасники процесу», вважають, що до них можуть бутивіднесені лише ті особи, які захищають свої права та законні інтереси. Відмінноюрисою учасників процесу від інших осіб, які беруть участь у справі, є обсяг та характернаданих прав, що дозволяють активно впливати на хід та результат процесу. Відповіднодо цієї концепції прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, та суд не єучасниками процесу, оскільки не мають власного інтересу у справі [5, с.71].
Існує також позиція, відповідно до якої учасникикримінального процесу — це ті особи, які виконують кримінально-процесуальні функції:обвинувачення, захист та вирішення справи. До них належать: суд, прокурор, слідчийта орган дізнання, обвинувачений, захисник, потерпілий. Що стосується свідків, експертів,понятих, перекладачів, то вони наділені певними правами та обов’язками, однак невиконують кримінально-процесуальні функції, тому не є учасниками процесу [7, с.111].
Прихильники, так званого, широкого тлумачення термінастверджують, що усі особи, які беруть участь у тій чи іншій стадії процесу, є учасникамипроцесуальних дій і, як наслідок, учасниками процесу. Окремі з них беруть участьу провадженні процесуальних дій на усіх стадіях кримінального процесу, тоді як інші- лише в окремих слідчих діях [2, с.66].
Видається, що остання точка зору є найбільш вдалою.Незважаючи на розбіжності у процесуальному статусі, всі учасники вступають у конкретніпроцесуальні правовідносини, здійснюють певну процесуальну діяльність, кожен з нихнаділений певними процесуальними правами та виконує покладені на нього процесуальніобов’язки, що дає підстави для об’єднання їх загальним поняттям — учасники процесу.
Діяльність із забезпечення прав та свобод учасниківкримінального судочинства має комплексний характер та передбачає:
– інформування особи про надані права та їх роз’яснення;
– створення необхідних умов для повноцінної реалізаціїправ;
– охорона прав від порушень;
– захист прав;
– поновлення порушених прав [1, с.40].
Правовий статус учасників кримінального процесу,які беруть участь у стадії досудового розслідування, ґрунтується на загальному правовомустатусі громадянина України, що гарантується Конституцією України і визначаєтьсясукупністю суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Конституційні права і свободи,що відтворені та закріплені у нормах КПК України, набувають характеру принципівкримінального процесу. Так, гарантована Конституцією України недоторканність особи(ст.29) як принцип та суб’єктивне право особи відтворено у ст.14 КПК України. Суб’єктивнеправо особи на недоторканність її житла, таємницю листування, телефонних розмов,телеграфної та іншої кореспонденції, охорону особистого життя (ст. ст.30-32 КонституціїУкраїни) відображені у ст.14-1 КПК України. У нормах кримінально-процесуальногозакону закріплені й інші конституційні права: забезпечення підозрюваному, обвинуваченомуправа на захист та правовому допомогу, право знати свої права та обов’язки, правооскаржувати до суду незаконні дії та рішення посадових осіб та ін.
Разом з тим, реалізація прав і свобод громадянневід’ємна від виконання ними своїх обов’язків. Тому норми галузевого права, в томучислі й кримінально-процесуального, передбачають не лише гарантії забезпечення правта свобод громадян, а можливість застосування примусу до тих громадян, які неналежнимчином виконують покладені на них обов’язки.
Проблема забезпечення прав і свобод учасників слідчихдій під час їх провадження тісно пов’язана з можливістю застосування до них примусузалежно від процесуального статусу. Думки науковців з цього приводу дещо відрізняються.Так, деякі вчені вважають, що застосування примусу під час провадження слідчих дійдопускається лише стосовно підозрюваного і обвинуваченого, а щодо свідка і потерпілоготакі заходи будуть неправомірними. Наприклад, В.В. Леоненко стверджує, що примусщодо особи, завідомо не причетної до злочину, яким є свідок, а, особливо, щодо потерпілого,якому вже було завдано шкоди злочином, не може бути виправданим завданнями боротьбизі злочинністю, оскільки ці завдання можуть бути вирішені лише за умови неухильногодотримання прав та законних інтересів громадян [7, с.67]. На противагу цьому іншінауковці допускають можливість застосування примусу незалежно від процесуальногостатусу особи у справі [6, с.152].
Відтак, диференційований підхід до застосуваннядо особи заходів примусу під час провадження слідчих дій залежно від процесуальногостатусу не сприятиме зміцненню процесуальних гарантій її прав та свобод. Ми підтримуємодумку, що протиставляти інтереси свідка, потерпілого, підозрюваного та обвинуваченогонеправомірно, оскільки слідчі дії провадяться з метою швидкого і повного розкриттязлочинів. Крім того, за таких умов, у порівнянні з розширенням прав свідка та потерпілого,необґрунтовано обмежуватимуться права підозрюваного і обвинуваченого. Проте особавважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено у законномупорядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст.62 Конституції України) [9].Тобто, статус підозрюваного чи обвинуваченого ще не дає підстави вважати особу винуватоюта застосовувати до неї примус, що не допускається ні до свідка, ні до потерпілого.
Важливою гарантією прав та свобод особи під часпроведення слідчих дій є положення, закріплене у ч.3 ст.22 КПК України. Згідно з ним забороняється домагатись показаньобвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погрозта інших незаконних заходів. Крім того, ст.373 КК України передбачає кримінальнувідповідальність особи, яка проводить дізнання або досудове слідство, за примушуваннядавати показання при допиті [9].
Законодавець використовує термін «незаконнідії», чим підкреслює негативний зміст примушування, проте не розкриває, у чомуможуть проявлятись незаконні дії, а тому застосування цих норм викликає різні запитання.Привертає увагу й те, що за наявності багатьох видів слідчих та інших дій, у ходіяких можливе примушення давати показання, законодавець обмежився лише допитом [1, с.12-13]. Крім того, як зазначаєВ. Гончаренко, перелік незаконних заходів вимагає розширеного тлумачення, а твердженняпро незаконність того чи іншого заходу повинно випливати з конкретної норми КК України,оскільки лише у його Особливій частині міститься вичерпний перелік караних вчинків[2, с.702].
Попри існування цієї норми, сьогодні в літературізустрічаються досить суперечливі думки науковців з приводу застосування незаконнихзаходів впливу під час проведення слідчих дій. Так, наприклад, М.І. Мичко стверджує,що «кримінально-процесуальний примус у будь-якій з його форм — фізичній, психічнійчи матеріальній — повинен застосовуватися всупереч волі та бажанню суб’єктів, оскількидля них авторитету закону та переконання недостатньо. Допустимим є застосуванняпримусу з застосуванням фізичної сили, больових прийомів та завдання болю, оскількинавряд чи по-іншому можна пригнітити волю. Однак недопустимим є нанесення тілеснихушкоджень, за винятком затримання злочинця» [4, с.189].
Одним із пріоритетних напрямів державної політикисьогодні є реформування внутрішнього законодавства з метою наближення його до світовихстандартів правового поля демократичної країни [3, с.407].Ратифікація Україною 17 липня 1997 р. Європейської Конвенції про захистправ людини та основоположних свобод [9] (далі — Конвенція)започаткувала новий етап у діяльності вітчизняних державних органів. Цим актом державапідтвердила, що новий підхід у галузі прав людини, закріплений у Конституції України,має бути незворотнім і остаточним. Конвенція відповідно до ст.9 Конституції Українистала частиною вітчизняного законодавства.
Варто звернути увагу на те, що відповідно до ЗаконуУкраїни «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду зправ людини» від 23.02.2006 р. [5] рішення Європейськогосуду з прав людини (далі — Європейський Суд) і Європейської комісії з прав людиниє джерелом права. Враховуючи цю обставину слід відмітити, що у декількох рішеннях2006 р. Європейський суд запровадив рішучі зміни у свою практику щодо застосуванняст.6 Конвенції. Він, нарешті, прямо визнав використання доказів, отриманих в результатіпорушення прав, передбачених іншими статтями Конвенції, порушенням ст.6 цього нормативногоакту. До цього були випадки, коли Європейський Суд, визнавши, наприклад, порушеннястатті 8 Конвенції під час проведення обшуку, не висловлювався з приводу використаннярезультатів цього обшуку в кримінальній справі.
Рішення Європейського Суду з прав людини від 17.10.2006р. у справі "Ґечмен проти Туреччини" — одне з першихрішень, у якому Європейський Суд з прав людини визнав використання свідчень, отриманихшляхом катування, порушенням права на справедливий судовий розгляд. Суд вирішив,що стосовно заявника було порушення ст.3 Конвенції. Крім того, всі інші гарантіїст.6 не досягли своєї мети, оскільки не дали змоги виключити показання, отриманіпід тортурами. У результаті цього Європейський Суд з прав людини визнав порушенняч.2 та ч.3 ст.6 Конвенції [6].
Враховуючи наявність в Україні зазначеного вищезакону, можемо стверджувати, що впровадженням в українськесудочинство європейських стандартів прав людини створить додаткові гарантії правта свобод особи, залученої до кримінального судочинства, зокрема до провадженняслідчих дій.
Норми КПК України, відображаючи конституційні принципи,передбачають систему гарантій особистої свободи та недоторканності особи, недоторканностіжитла, охорони особистого життя громадян, таємниці листування, телефонних розмов,телеграфної та іншої кореспонденції, захисту честі і гідності людини.
У ході кримінально-процесуальної діяльності, особливопри провадженні слідчих дій, найбільше зазнають обмежень саме громадянські праваособи, що, в свою чергу, зачіпає й інші види прав. Так, наприклад, під час проведенняобшуку чи виїмки обмежується право особи на недоторканність житла. Водночас ці слідчідії стосуються й майнових прав громадян (якщо в результаті обшуку чи виїмки вилучаютьсяречі, гроші, цінності). Крім того, у процесі обшуку чи виїмки надбанням слідчогота понятихможуть стати обставини особистого життя громадян, а сам факт їхпроведення завдає шкоди таким соціальним благам, як честь і гідність особи.
Згідно зі ст.30 Конституції України кожному гарантуєтьсянедоторканність житла. Однак, аналіз норм чинного кримінально-процесуального законодавствасвідчить, що гарантії недоторканності житла особи поширюються лише на такі слідчідії, як огляд, обшук та виїмка. Водночас у житлі можуть проводитися й інші слідчідії, наприклад, відтворення обстановки й обставин події, допит, очна ставка. Томуу КПК України доцільно закріпити особливий порядок проведення усіх слідчих дій ужитлі чи іншому володінні особи за прикладом ст.185 КПК України.
Право на недоторканність житла тісно пов’язанез правом на повагу до приватного та сімейного життя. Так, зокрема ст.8 Конвенціїпро захист прав людини та основних свобод [9] комплексно декларує зазначені права: «Кожен має право на повагу дойого приватного та сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції».У ст.32 Основного Закону передбачено, що ніхто на може зазнавати втручання в йогоособисте та сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Сфера особистого (приватного) життя людини — цевзаємовідносини в сім'ї, спілкування та стосунки з іншими людьми, зміст приватнихщоденників, листів та записок, віросповідання, спосіб життя та всі інші конфіденційніобставини існування людини, які вона сама не вважає за потрібне або можливе розголошувати.
Під час проведення обшуку чи виїмки допускаєтьсяогляд предметів та документів, які містять відомості про особисте життя особи, ужитлі якої проводиться обшук. Слідчому та іншим учасникам слідчої дії може стативідома інформація, що становить особисту таємницю. Крім того, розголошення обставинособистого життя може відбутися внаслідок сприйняття учасниками слідчої дії обстановкиобшукуваного приміщення, констатації факту перебування у приміщенні певної особи,виявлення різних предметів інтимного характеру, незалежно від їх відношення до справи[9, с.275].
Тому ще у Статуті кримінального судочинства 1864р. містилось правило, що обшук в паперах підозрюваної особи повинен проводитисьз крайньою обережністю, без розголошення обставин, що не стосуються слідства (ст.368)[6, с.157].
Зважаючи на це, законодавець у ст.185 КПК України закріпив положення про те, що під час обшуку або виїмкислідчий повинен уживати заходів щодо нерозголошення виявлених при цьому обставинособистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебуваютьу цьому приміщенні. До таких заходів належить: максимальне обмеження кола учасниківслідчої дії, врахування їх особистих якостей (особливо понятих), нерозголошеннязмісту документів, що мають інтимний характер [7, с.275]. Однак у житлі, крім обшукучи виїмки, можуть проводитися й інші слідчі дії, наприклад, огляд, відтворення обстановкиі обставин події, у ході яких існує ймовірність розголошення зазначених обставин.Враховуючи зазначене, видається за доцільне поширити дію цього положення на всіслідчі дії, що проводять в житлі чи іншому володінні особи, додавши його до загальнихправил провадження слідчих дій.
На підставі викладеного, вважаємо за необхідне доповнити ч.4ст.227 проекту КПК України наступним: «Під час проведення слідчих дій у житлічи іншому володінні особи слідчий повинен уживати заходів щодо нерозголошення виявленихпри цьому обставин її особистого життя, а також особистого життя інших осіб, якіпроживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні».
Важливою гарантією забезпечення прав та свободучасників кримінального судочинства є заборона проводити слідчі дії вночі. Однакчинний кримінально-процесуальний закон не містить чітких вказівок щодо часу провадженняслідчих дій. КПК України лише забороняє проводити допит обвинуваченого, обшук тавиїмку, крім невідкладних випадків, вночі (ст. ст.143, 180 КПК України). Отже законодавчо невизначеним залишається час проведеннядопитів підозрюваного, свідка, потерпілого, експерта, очної ставки, пред’явленняосіб і предметів для впізнання та інших слідчих дій. Тому ми поділяємо позицію тихучених, які пропонують доповнити ст.32 КПК України тлумаченням поняття «нічнийчас» [2, с.352].
Зазначені прогалини заповнені у проекті КПК України.Так, у п.35 ч.1 ст.6 та ч.3 ст.227 міститься подібне тлумачення та положення прозаборону провадження слідчих дій у нічний час, крім невідкладних випадків.
Ми вважаємо, що у разі виникнення подібних випадків,слідчий у постанові про проведення слідчої дії зобов’язаний мотивувати необхідністьїї проведення у нічний час, а якщо КПК України не вимагає виносити постанову, мотивуваннярішення про проведення слідчої дії у нічний час повинно бути викладене у відповідномупротоколі. Це дасть змогу в подальшому оцінити законність таобґрунтованість її проведення.
Тому пропонуємо ч.3 ст.227 проекту КПК Українидоповнити таким положенням: «У разі необхідності провести слідчу дію в нічнийчас, слідчий, у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, зазначає мотивиприйняття такого рішення у постанові, в усіх інших випадках — у протоколі проведенняслідчої дії».
Деякі особливості, на які слід звернути увагу,розглядаючи гарантії прав та свобод особи, притаманні нормативному регулюванню проведеннядопиту неповнолітнього свідка. Додатковою гарантією забезпечення прав неповнолітньогоє участь у слідчій дії педагога, а занеобхідності — лікаря, батьків чи інших законних представників неповнолітнього(ч.3 ст.168 КПК України). Нажаль, КПК України не закріплює зазначених вимог дляочної ставки, пред’явлення для впізнання та відтворення обстановки і обставин події,які проводяться за участю осіб, що не досягли шістнадцяти років, хоча такі випадкимають місце у практичній діяльності. Привертає увагу той факт, що 68,4 % (128) опитанихслідчих зазначили, що такі слідчі дії, як очна ставка, пред’явлення для впізнаннята відтворення обстановки і обставин події за участю осіб, які не досягли шістнадцятирічноговіку, повинно проводитися на загальних підставах (дод. Д). Тому, на нашу думку,правова регламентація перелічених слідчих дій потребує вдосконалення.
Закріплюючи конституційні права та свободи у кримінально-процесуальномузаконі, законодавець не просто їх відтворює, а ще й деталізує, доповнює, виходячиз особливостей правовідносин, що є предметом регулювання цієї галузі права. Разомз тим, він надає органу розслідування та прокурору право застосовувати різноманітніпроцесуальні засоби, які тією чи іншою мірою обмежують права та свободи особи, однакє необхідними для розкриття злочину. Як зазначає Європейський Суд з прав людиниу своєму рішенні від 02.11.2006 р. у справі «Волохи проти України», втручанняу права особи є виправданим з точки зору п.2 ст.8 Конвенції, якщо «воно здійснюєтьсязгідно з законом, переслідує законну мету відповідно до п.2 цієї статті та якщовоно є необхідним у демократичному суспільстві задля досягнення цієї мети»[8]. Тому кожен захід, пов'язаний із застосуванням примусучи обмеженням особистої свободи особи, незалежно від її процесуального становища,повинен бути обґрунтованим та здійснюватися у встановленому законом порядку.
Отже, гарантії прав особи під час проведення слідчихдій полягають в особливих, детально регламентованих, підставах, умовах, порядкуїх проведення та процесуального оформлення. А обмеження прав і свобод особи, якевиникає внаслідок правомірно проведеної (законної та обґрунтованої) слідчої дії,повинно розглядатись як неминучий наслідок, однак не повинно бути його метою.
учасник кримінальне судочинство право
Література
1. Трагнюк І.Р. Прокурорський нагляд за додержанням законів,що забезпечують права обвинуваченого: монографія / Трагнюк І.Р. — Х.: Факт, 2004.- 200 с.
2. Мінюков П.І. Процесуальні повноваження начальника слідчоговідділу (відділення) органів внутрішніх справ і проблем керівництва досудовим слідством:[навч. посіб.] / П.І. Мінюков, А.П. Мінюков. — К.: Кондор, 2004. — 214 с.
3. Охріменко С.С. Гарантії правового захисту процесуальноїсамостійності та незалежності слідчого: автореф. дис. на здобуття наук. ступеняканд. юрид. наук: спец.12.00.09,, Кримінальний процес та криміналістика;судова експертиза” / С.С. Охріменко. — К., 2007. — 16 с.
4. Химичева О.В. Концептуальные основы процесуального контроляи надзора на досудебных стадиях уголовного судопроизводства: монография / ХимичеваО.В. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2004. — 287 с.
5. Трагнюк Р. Функції прокурора на досудовому слідстві/ Р. Трагнюк // Право України. — 2007. — № 3. — С.60-62.
6. Тетерин Б.С. Возбуждение и расследование уголовных дел/ Б.С. Тетерин, Е.З. Трошкин. — М., 1997.- 224 с.
7. Курило М.П. Участь прокурора в слідчих діях: [навч. посіб.] / М.П. Курило, В.П.Півненко. — Суми: Слобожанщина, 1998. — 24 с.
8. Шумський П.В. Прокуратура України: [навч. посіб. для студ. юрид. вузів та фак.] / Шумський П.В. — К.: Вентурі, 1998. — 336 с.
9. Врублевський О. Диференціація повноважень суду та прокуратурипри розгляді клопотань про провадження слідчих дій у житлі чи іншому володінні особи/ О. Врублевський // Підприємництво, господарство і право. — № 5. — 2002. — С.89-90.
10. Мичко М. Щодо взаємодії прокуратури з судовою владою/ М. Мичко // Право України. — 1999. — № 12. — С.53-55.
11. Кожевников И. Упорядочить полномочия следователя / И.Кожевников // Российская юстиция. — 1997. — № 12. — С.22-24.
12. Аббакумов В. Особливості контролю за дотриманням праві свобод людини при проведення слідчих дій у житлі чи іншому володінні особи / В.Аббакумов, В. Трофименко // Прокуратура. Людина. Держава. — 2005. — № 8. — С.67-72.
13. Каркач П. Нагляд за дотриманням законності при проведенніобшуку та виїмки / П. Каркач, В. Суходубов // Вісник прокуратури. — 2003. — № 1.- С.50-52.
14. Про організацію діяльності органів досудового слідстваМіністерства внутрішніх справ України: Наказ МВС України від 31 берез. 2008 р. №160. — К., 2008. — 82 с.
15. Про внесення змін до нормативно-правових актів, затвердженихнаказом МВС України від 31 берез. 2008 р. № 160: Наказ МВС України від 2 лют. 2009 р. № 62. — К., 2009. — 4 с.
16. Про затвердження Інструкції з організації взаємодіїорганів досудового слідства з оперативними підрозділами органів внутрішніх справУкраїни у виявленні, документуванні та розслідуванні злочинів у сфері економіки:Наказ МВС України від 8 верес. 2005 р. № 760. — К., 2005. — 19 с.
17. Таджиев Х.С. Прокурорський надзор и ведомственныйконтроль за расследованием преступлений: вопросы теории и практики/ Таджиев Х.С. — Ташкент: Фан, 1985. — 183 с.