Реферат по предмету "Государство и право"

  1. Главная
  2. Рефераты
  3. Государство и право
Узнать цену реферата по вашей теме

Проблема гідності та честі фізичної особи з позиції їх цивільно-правового регулювання

ЗмістВступ
Розділ I. Поняття гідності та честі фізичної особи
1.1 Ідея гідності та честі в праві:ретроспективний аналіз
1.2 Гідність і честь людини як найвищісоціальні цінності
1.3 Співвідношення категорій«гідність», «честь» і «ділова репутація»
Розділ II. Гідність та честь як суб’єктивне правофізичної особи, яке забезпечує її соціальне буття
2.1 Поняття, природа та сутністьсуб’єктивного права фізичної особи на повагу гідності та честі
2.2 Здійснення суб’єктивногоправа фізичної особи на повагу гідності та честі
Висновки
Список використаних джерел

Вступ
 
Актуальність теми.У сучаснийперіод розвитку українського суспільства виникла нагальна необхідність уформуванні правового механізму, який забезпечуватиме ефективне регулюванняіснуючих у ньому відносин відповідно до вимог соціального прогресу, основоюякого є гармонійний розвиток особи із системою її суб’єктивних прав таінтересів.
Прийнята в 1996 році Конституція України, щонамітила основні шляхи такого прогресу, потребує не тільки переосмисленняцілого ряду теоретичних проблем, пов’язаних із правами людини, а й створенняєдиної законодавчої бази, спрямованої на реалізацію її положень. Особлива рольу цьому належить цивільному законодавству, покликаному регулювати різноманітнісуспільні відносини, у тому числі й відносини, пов’язані з проблемою духовнихцінностей особи (гідності, честі, ділової репутації тощо), які є основою їїжиттєдіяльності.
Без перебільшенняслід констатувати, що основне джерело цивільного законодавства – ЦК України єодним із найнеобхідніших в умовах тривалого процесу з його реформування. Заразяк ніколи гостро відчувається потреба в прийнятті нового Кодексу, оскільки нинідіючий ЦК УРСР, який уведено в дію ще 1964 року, давно вже не відповідає умовамрозвитку суспільства, які змінилися. Одночасно не слід забувати, що саме зараз,коли завершується робота щодо прийняття нового ЦК України, очевидною єможливість для переосмислення цілого ряду проблем як теоретичного, так іпрактичного характеру.
Однією знайактуальніших проблем правознавства є вдосконалювання правового механізмузабезпечення основних прав і свобод фізичної особи, до числа яких належить іправо на гідність, честь і ділову репутацію.
Відповідно до ст. 3Конституції України вперше в історії розвитку нашої держави гідність і честьлюдини, як і її життя, здоров’я, недоторканність і безпека, визнано найвищимисоціальними цінностями. Автори нового Цивільного кодексу України права на ціцінності особи визначають як такі, що забезпечують соціальне буття фізичноїособи. Крім того, на розвиток положень ст. 28 Конституції України про повагугідності кожного у статті 290 також закріплюється право на повагу до гідностіта честі. Усе це разом, а також ряд інших положень з позначеної проблематикивикликають необхідність розроблення механізму забезпечення й реалізації цихправ, а отже, нового наукового осмислення.
Аналіз дослідженьпроблеми гідності та честі свідчить про те, що й самі ці цінності та права наних переважно розглядалися в аспекті охоронної (негативної) функції права. Насьогодні такий стан уже не в змозі повною мірою відбити їх правовий статус якособистих немайнових прав, котрі забезпечують соціальне буття фізичної особи, атакож сприяти досягненню конституційних вимог про повагу до особи. Така правовахарактеристика передбачає, по-перше, здійснення та реальне забезпеченнягідності та честі фізичної особи в умовах насамперед нормальної життєдіяльностіїх носіїв, а не тільки при порушенні цих цінностей. По-друге, з метою наданнясуспільним відносинам стабільності, порядку, а отже, виконання їх основногопризначення необхідні нові прийоми та засоби правового впливу. Ці факторизумовлюють актуальність і значущість розглядуваної проблематики та викликаютьнеобхідність його комплексного дослідження.
Мета ізавдання дослідження. Метою дослідження є всебічний аналіз існуючого станунаукового розроблення питань визначення й інтерпретації в праві понять гідностіта честі фізичної особи, формулювання теоретичних положень і практичнихвисновків з урахуванням сучасних уявлень та чинного законодавства України,визначення й конкретизація в цьому аспекті дієвих правових засобів їхздійснення й реалізації, а також розроблення і внесення пропозицій щодовдосконалення вітчизняного законодавства у сфері регулювання особистихнемайнових відносин.
Відповідно до цього в дисертації головна увагаприділяється вирішенню таких основних завдань:
— історико-правове дослідження ідеї про гідність ічесть та виявлення факторів, що мають істотне значення як для характеристикицих цінностей, так і для властивих їм закономірностей існування та розвитку;
— визначенняпонять гідності та честі як об’єктів цивільних правовідносин;
— з’ясування сутігідності та честі фізичної особи та обґрунтування їх соціально-правовогозначення;
— виявленнянеобхідного правового засобу здійснення й реалізації гідності та честі фізичноїособи;
— з’ясуванняправової природи права на повагу гідності та честі фізичної особи;
— розробленняпоняття суб’єктивного права особи на повагу гідності та честі, а такожвиявлення сутності, змісту й проблем, пов’язаних з його здійсненням;
— розроблення йобґрунтування теоретичних та практичних пропозицій і рекомендацій щодовдосконалення механізму цивільно-правового регулювання особистих немайновихвідносин.
Об’єктомдослідження є відносини, пов’язані з проблемою гідності та честі фізичної особи зпозицій їх цивільно-правового регулювання, а також загальної тенденції та закономірностіїх розвитку.
Предметомдослідження є історичні пам’ятки джерел світової та вітчизняноїінтелектуально-правової спадщини стосовно гідності та честі людини, системанормативно-правових актів, що становлять сучасний правовий інститут особистихнемайнових прав, які забезпечують соціальне існування фізичної особи, складовоючастиною якої є право на гідність та честь, судова практика та літературніджерела, у яких викладено теоретичні обґрунтування щодо юридичної природи тамеханізму забезпечення і реалізації суб’єктивного права фізичної особи нагідність та честь.
Методидослідження. Методологічнуоснову дослідження насамперед складає діалектичний метод пізнання правовихявищ. Результатом його використання є виявлення якісно нової характеристикигідності та честі фізичної особи як «найвищої соціальної цінності» напротивагу «класовій», що є підтвердженням постійногоеволюційно-діалектичного розвитку їх змісту, який безпосередньо відбиває рух ізміну соціального життя суспільства.
Ці фактори визначають і нові тенденції існування ісоціального призначення гідності та честі особи, що пов’язані з пошуком шляхівудосконалення механізму правового впливу на особисті немайнові відносини, атакож з виявленням необхідних правових засобів реалізації гідності та честіособи та визначенням оптимального співвідношення всіх соціальних регуляторів якінституціонального (правові норми), так і неінституціонального (моральні норми,звичаї, традиції тощо) характеру.
У процесі дослідження гідності та честі фізичноїособи використовувалися такі діалектичні категорії: «конкретне йабстрактне», «явище і сутність», «зміст і форма»,«структура й елементи», «ціле і частина» тощо.
У роботі також застосовувались історико-логічний,порівняльно-правовий, системно-структурний і ряд інших загальнонаукових іспеціальних методів дослідження.
Пізнання гідностіта честі як правових явищ перш за все передбачає визначення їх генезису в тихчи інших умовах історичної епохи, а також основних етапів подальшого розвиткута зміни їх правового статусу в процесі цього розвитку. Єдність історичного ілогічного методів дає можливість не тільки констатувати ці обставини, але йрозкрити об’єктивні закономірності їх розвитку, виявити його тенденції тапередбачити перспективи змін і перетворень.
Системно-структурнийпідхід до вирішення питання понять гідності та честі, передбачає комплекснедослідження, яке потребує насамперед з’ясування якостей системності таструктурно-функціональних залежностей самих цих явищ. Цей метод дозволиврозробити визначення гідності та честі особи з урахуванням як об’єктивного, такі суб’єктивного змісту. Як і будь-який інший правовий феномен, і гідність, ічесть є об’єктивними через закономірність їх виникнення та загальні тенденціїрозвитку. Але, з іншого боку, вони суб’єктивні, оскільки являють собою продуктлюдської свідомості та діяльності, що й свідчить про необхідність їхкомплексного пізнання. Це не поодинокий приклад використання вищевказаногометоду, який, по суті, орієнтує та спрямовує весь дослідницький процес.
За допомогоюформально-юридичного та порівняльно-правового методів у дисертаціїпроаналізовано багато правових систем, які закріплюють положення стосовногідності та честі. Крім того, їх застосування дало змогу виявити особливостіцих цінностей особи та розробити їх визначення.
Науково-теоретичнуоснову дослідження складаютьпраці таких видатних цивілістів, насамперед «золотого віку»: Є.В.Васьковського, В.М. Гордона, Ю.С. Гамбурова, К.І. Малишева, Й.О. Покровського,Г.Ф. Шершеневича, С.А. Бєляцького, а також їх попередників Д.І. Меєра і О.П. Куніцина.
Новий ЦК Українита дослідження, що з’явилися в сучасний період, дозволили об’єктивно оцінитизначущість багатьох положень, розроблених у працях таких учених у галузі теоріїправа, цивільного права, як: М.М. Агарков, С.С. Алєксєєв, М.І. Бару, А.В.Бєлявський, Д.В. Боброва, С.М. Братусь, Д.М. Генкін, В.П. Грибанов, О.В. Дзера,А.С. Довгерт, А.А. Єрошенко, О.С. Йоффе, О.О. Красавчиков, Л.О. Красавчикова,Н.С. Кузнєцова, М.М. Малеїна, М.С. Малеїн, А.В. Малько, І.Б. Новицький, О.А.Підопригора, М.А. Придворов, О.А. Пушкін, Л.К. Рафієва, З.В. Ромовська, В.О.Рясенцев, В.І. Сенчищев, О.П. Сергєєв, К.А. Флейшиц, С.А. Чернишова, Я.М.Шевченко, Л.С. Явич та ін.
Значний внесок урозроблення понять гідності та честі зробили і представники філософської думки:В.А. Блюмкін, С.А. Серебренікова-Миготіна, І.Р. Стрем’якова, А.Ф. Шишкін, В.А.Малахов та ін.
Зроблені в роботівисновки базуються на результатах досліджень, проведених зарубіжними вченими,такими як М. Оссовська (Maria Ossowska), Ч.Л. Бербер (Barber C.L.), Б.Мандевиль (Mandeville V.) та ін.
Заслуговують наособливу увагу дослідження сучасних вітчизняних цивілістів з проблем гідності,честі та ділової репутації, до яких слід віднести: С.І. Шимон, В.П. Паліюка,О.В. Кохановську, Р.О. Стефанчука, С.І. Чорнооченко, Л.В. Красицьку, а такожросійських учених А.Л. Анісімова, О.М. Ерделевського, І.Л. Марогулову та ін.
Незважаючи на те,що в науковому світі досягнуто певних результатів у дослідженні даноїпроблематики, вона є відносно новим явищем у сучасних реаліях життясуспільства, тому що змісту права на гідність і честь властивий постійнийрозвиток, який безпосередньо відбиває рух і зміну його соціального життя.Досвід же вищезазначених дослідників складає основу кумулятивного процесу впізнанні цих явищ правової дійсності.
Нормативнуоснову дослідження склали міжнароднінормативно-правові акти (Загальна декларація прав людини, Європейська конвенціяпро захист прав людини та основних свобод, Міжнародний пакт про економічні,соціальні та культурні права, Міжнародний пакт про цивільні та політичні праватощо).
Крім того, зметою порівняльного аналізу та додаткової аргументації на підтримку окремихрезультатів дослідження дисертанткою використовується національне законодавстворізних держав, зокрема, Цивільні кодекси України, Російської Федерації,Німецьке Цивільне Уложення, Конституції України, Російської Федерації,Республіки Казахстан, Республіки Узбекистан, Республіки Таджикистан та ін.держав, Проект Цивільного кодексу України, відповідні постанови ПленумуВерховного Суду України.
 
Розділ I. Поняття гідності та честі фізичної особи
 
Відповідно до ст.3 Основного Закону нашої держави людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Урамках цього дослідження виникає питання: а як зазначена конституційна нормавідбивається на стані цивільного права й законодавства України, які регулюютьвідносини з приводу честі та гідності, оскільки таке положення в історії їхрозвитку введено в дію вперше? У свою чергу, вирішення цього питання багато вчому залежить від того, з якими, власне, поняттями ми маємо справу? Чидостатньо чітко вони визначені в правових текстах, і насамперед узаконодавстві? Чи існує зв’язок між поняттями «честь» і«гідність», чим вони семантично відрізняються і як диференціюються?Чи кожний суб’єкт цивільного права може бути носієм честі й гідності та чиоднаковою мірою?
Розгляд усіхпоставлених питань дозволить не просто виробити юридичні поняття цих цінностей,а й визначити їх становище у сфері дії права, що і входить до завдань дисертації.
1.1 Ідеягідності та честі в праві: ретроспективний аналіз
 
Гідність і честь– цінності, що є предметом вивчення й дослідження ще з давніх часівпредставниками різних наукових напрямків. Філософи, приміром, розглядають честьі гідність як культурно-антропологічний феномен [20, с. 215]. Педагогів іпсихологів вони цікавлять як певні почуття людини [48, с. 24]. Філологидосліджують гідність і честь в аспекті морально-естетичної лексики [171, с.39-43]. Є вони й об’єктами соціально-етичних досліджень як моральні цінності тапевні категорії [190, с. 5]. Проблема честі й гідності займає немале місце вгуманістичних світоглядах громадських і літературних діячів, наприклад, уШекспіра [106, с. 47-65]. Актуальні вони й для юристів, які займаються їхдослідженнями в аспекті об’єктів правової охорони. Ураховуючи ці обставини,дослідники обґрунтовано відзначають їх полісемантичний характер [207, с. 10].
У якій биіпостасі не виступали честь і гідність, вони є категоріями історичними, щосвідчить про таку важливу якість їх правового статусу, як можливість його змінина тому чи іншому етапі розвитку суспільства стосовно до суб’єктивних прав іобов’язків їх носіїв. Не випадково деякі вчені свої дослідження з цієїпроблематики проводять у суто історичній ретроспективі [117, с. 36-38; 171, с.39-43]. Крім того, за характером багатьох робіт можна простежити мінливістьправового становища честі та гідності залежно від того чи іншого історичногозабарвлення. Для цього не треба брати за основу великий проміжок часу, достатньоостаннього десятиріччя, багатого на різноманітні історичні події. Так,наприкінці 90-х років XX століття дослідники виявляють особливості правовогостатусу честі, гідності та ділової репутації стосовно до підприємницькоїдіяльності [32, с. 10; 49, с. 101, 107], в окремих випадках паралельноторкаючись іміджу, культури й особистості ділової людини [24, с. 203], а наприкінці80-х років цього ж століття законодавство не знало такого поняття, як діловарепутація, об’єктами досліджень були трудова честь і підвищення ролі людськогофактору в прискоренні соціального й економічного розвитку [118, с. 88-91], іставилося питання про посилення правового захисту честі й гідності радянськихгромадян [140, с. 50-51]. Саме в цей період не етично звучало б формулюванняназви статті у вигляді запитання «Почому нині честь і гідність?» [60,с. 13-15]. Прикладів такого роду можна навести безліч, тому для визначенняюридичної природи гідності та честі видається доцільним дослідження науковоїдумки не тільки в сучасному контексті, але й у контексті історичному.
Як зазначається вправовій літературі, зростання інтересу до історичного минулого України єважливим показником зрілості вітчизняної наукової думки [73, с. 110].
Однак питаннящодо емпіричної підстави ідеї про честь і гідність, зокрема щодо її історичнихкоренів, має важливе не тільки теоретичне, але й практичне значення, оскільки дозволяєвиявити загальну тенденцію її розвитку, механізми переходу від однієї системицінностей до іншої, конкретні форми їх взаємодії.
У філософськихджерелах відмічається, що історично поняття про честь виникло насамперед яквідображення родової та станової диференціації людських спільнот. Це знаходитьпрояв у тому, що людина відповідно до первісних уявлень про цю цінність неповинна робити того, що принижує гідність даного роду чи стану [96, с. 183]. Доперіоду первісного суспільства відносять виникнення етичних уявлень про честь ів юридичній літературі [110, с. 6]. Надалі розуміння честі поповнювалося всеновим і новим змістом. Її діалектичний характер чітко простежується в роботіпольського філософа і соціолога, фахівця в галузі теорії та історії етики М.Оссовської «Рицар і буржуа» [138, с. 528].
Аналізуючи витокирозвитку ідеї про честь, М. Оссовська, обґрунтовано використовуючи пам’яткистародавньої культури (і в першу чергу гомерівські поеми, приміром"Іліаду"), дійшла висновку про те, що ця ідея досягла свогодомінуючого значення в так званій рицарській етиці, корені якої сягають ще епохитроянських воєн (бл. 1240 г. до н.е.) [68, с. 67-68]. Висновки цього вченого зогляду на їх велику практичну значущість широко використовуються як уфілософських джерелах, так і в юридичній літературі [7, с. 6-7; 96, с. 184].
Підкреслюючиосновні риси рицарського образу, М. Оссовська відзначає головну, стрижневу рисугомерівського героя, рису, від якої залежать усі інші, – це турбота про честь,прагнення до слави та відзнаки. На обґрунтування свого висновку вонапосилається на книгу Т. Синка «Досконалий грек і римлянин», у якійчервоною ниткою проходить думка про те, що «весь соціальний порядокгомерівського дворянства заснований на відданні один одному шани» [268, с.9; 138, с. 42].
Об’єктомдослідження М. Оссовської є і класична монографія Т. Веблена під назвою«Теорія дозвільного класу», у якій автор відмічає деякі рисихарактеру, тісно пов’язані з уявленнями про честь тих, хто стоїть на вершинісуспільної скали. Це особливо сильний в ті часи осуд порушень укладених підприсягою договорів, осуд невдячності та залишення друга в біді. Оскільки в ційієрархії цінностей честь – найвище благо, то добровільне приниження – такавеличезна риса, яку не шанувати важко (автор має на увазі пощаду ворога, щоскорився). Однак до найважливішого результату дослідження «гомерівськоїГреції» з точки зору позначеної дисертантом тематики слід віднести не фактпритаманного еллінам високорозвиненого почуття, а те, що вже в цей стародавнійперіод (кінець II тисячоліття до н.е.) вони оперували багатьма правовимипоняттями, у тому числі й поняттям «честь»: «тіме» в нихозначало особисту честь, почесне право-претензію [162, с. 37].
Будоражили умиуявлення про честь і таких видатних філософів Греції, як Платон і Аристотель[7, с. 6].
Як відзначає М.Оссовська, герої Гомера були передусім взірцями воїнів, носій же честі вАристотеля, наприклад, керувався нормами, обов’язковими і у воєнний, і в мирнийчас. Але в обох випадках найбільше зовнішнє благо для людини – це її честь[138, с. 55]. Як і в Гомера, честь в Аристотеля передбачала постійне прагненнядо переваги. До такого самого висновку приходять і юристи, аналізуючи точкизору класичних філософів Греції на честь [7, с. 7]. Торкаючись характерупоглядів Платона стосовно досліджуваного явища, вони слушно зауважують, що цеймислитель вважав честь нерозривно пов’язаною з правом, а тому втрата честі, найого думку, повинна спричинити втрату всіх прав. Підставу всякої честі вінбачив у прагненні до ідеалу [7, с. 7].
Носієм честі, зобґрунтованого погляду М. Оссовської, був і спартанський воїн (з історичнихджерел видно, що Спарта існувала у VIII-VI ст. до нашої ери) [68, с. 110].
Дисциплінованість,уміння переносити біль, зневага до смерті (померлого родича дозволялосяоплакувати тільки 11 днів), необхідна на війні здатність швидко прийматирішення, скромність, некорисливість (спартанцям заборонялося мати золото йсрібло), а передусім мужність – ось чого вимагали від спартанця.
Порівнюючиорієнтації, що живили ідею про честь героїв Гомера і спартанців, слідзазначити, що й ті, й інші були носіями деяких чеснот, котрі передавалися зпокоління в покоління і до цього часу характеризують поняття честі. Як слушнозауважує М. Оссовська, твори Гомера були засвоєні пізнішими поколіннями, ставшичимось більшим, ніж просто літературними джерелами. На обґрунтування такоговисновку вона наводить у своєму дослідженні вислів знавця грецького епосу Т.Синка, який порівняв роль "Іліади" й «Одиссеї» для грецькоїкультури з тією роллю, що в християнській Європі відіграла Біблія. Як відмічаєавтор, у цих творах «ми маємо справу із суспільством, у якому могутняверхівка створила стиль життя, визнаний одноплемінниками гідним і таким, щовикликає захоплення» [138, с. 72]. Такий само стиль життя був характернимі для стародавніх римлян, а тому не випадково дослідники відзначають, що"… рівною мірою на етичних вагах римлян честь переважувала закони"[256, с. 9-23; 7, с. 6]. Таким чином, уже в цей стародавній період розвиткулюдства гідність і честь мали соціальні корені.
І відмічене І.Екштейном вищенаведене значення честі, і те, що вона, на думку сучасників, була"імпульсом усяких вищих прагнень і слугувала спонукою до подвигів"[7, с. 6], не повною мірою відбиває її роль у суспільному житті тогостародавнього періоду розвитку людства. Із юридичних джерел видно, що честьбула не тільки «аристократичною пихою», а поступово ставала об’єктомправової охорони за писаним правом («jus scriptum») замість праванеписаного («jus non schriptum»), за яким вона захищалася черезсанкції приватної помсти з боку потерпілого та його родичів. Учений-романістІ.Б. Новицький відмічає, що «у міру зміцнення держави й ускладненнягосподарського життя стали практикуватися угоди між правопорушником іпотерпілим про заміну помсти грошовим штрафом; ці угоди були санкціонованіправом (система добровільних композицій). Подальший розвиток привів до того, щозастосування помсти було заборонено й було встановлено, що єдино допустимимнаслідком є штраф і винагорода потерпілого за шкоду й образу» [127, c.262].
Свідченням цьогостановища є така історична пам’ятка права, як Закони XII таблиць (451-452 рр.до н.е.) [67, с. 328], де містилися норми, що закріплювали так звані«приватні делікти». Найважливішим серед них дослідники називаютьіnjuria, поняттям якого охоплювалися правопорушення, пов’язані з особистоюобразою [146, с. 207; 127, с. 264; 148, с. 373, 430-431].
Аналіз цього інститутусвідчить про те, що основною санкцією за особисту образу був штраф, стягуванийна користь позивача за допомогою пред’явлення цивільного позову. Таким чином,уже в той давній період людської історії честь мала статус об’єктацивільно-правової охорони й саме тоді було закладено основи її правового режимуяк цінності соціального характеру. Надалі система деліктних зобов’язань, якавипливала з «особистих образ», поступово, у міру розвитку суспільнихвідносин, підлягала вдосконаленню. Стародавніх римлян уже не влаштовувавзазначений вище перелік випадків, об’єднуваних поняттям іnjuria, який маввичерпний характер, і дослідники права відмічають, що замість нього буловведено в дію загальне правило, зміст якого полягав у тому, «що всяканедозволена дія, що порушує чиїсь права або інтереси, породжує зобов’язанняособи, яка вчинила таку дію у відношенні потерпілого» [127, с. 262].
Уточнюючи це положення,О.А. Підопригора справедливо відзначив, що делікт injuria отримав достатньошироке застосування та з посягань на особисту недоторканність перетворився вделікт, суть котрого полягала в якому-небудь посяганні на особу взагалі [146,с. 207]. Усе це привело до того, що в праві римлян установиласявідповідальність за лайку, погрози та публічне приниження – convincinumadversus bonos mores (про що свідчить, приміром, позову справі про образу особи, пред’явлений поетом Акцієм проти мімічних акторів)[86, с. 233], за складання пасквілів – libellum famosum. Особливе місце займалоположення ne quid infamandi causa fiat, що включало випадки моральної шкоди, пов’язаноїз посяганням на честь і гідність.
Як необхідний елементделікту injuria було введено animus injurandi – намір образити. Змінилася ісанкція цього делікту: замість твердо встановлених сум штрафу (штрафних такс)вводився штраф, визначуваний у кожному окремому випадку залежно від обставинсправи: характеру образи, соціально-економічного стану кривдника іскривдженого, Позов набув характеру так званого оцінного позову – actio injuriarumaestimatoria [127, с. 264-265].
У більш пізній період(81 рік до н.е.) відповідно до закону lex Cornelia de injuriis деякі видиinjuria (удари, побої, насильницьке вторгнення в дім) стали галуззюкримінального переслідування з наданням потерпілому права вибору між actioinjuriarum aestimatoria та delictum publicum (кримінальним переслідуванням).
Таким чином, гідність ічесть людини за античним римським правом були об’єктами і цивільно-правової, ікримінально-правової охорони, тобто вже тоді їх правовий статус мав соціальнийзміст.
Рицарський етос бувпритаманний і стародавнім германцям. «Германські народи», – писавМонтеск’є, – були не менше, а навіть більше, ніж ми, педантичні в питанняхчесті. Так, найвіддаленіші родичі брали в них найжвавішу участь у справах щодообраз; поняття честі лежить в основі всіх їх кодексів" [138, с. 76].
Аналіз уявленьпро честь стародавніх германців свідчить про те, що вони схожі з уявленнями гомерівськихрицарів, але не тільки стосовно до етичних норм, використовуваних М.Оссовською. Як зазначає І.Б. Новицький, після поділу Римської імперії на східнуй західну частини (V в. до н.е.), остання опинилася під владою германськихзавойовників. На її території утворилися королівства: Вестготське, Остготське,Бургундське, у яких тривала дія римського права [127, с. 37]. Отже, багатоположень класичного римського права мали значення і для врегулювання відносинстародавніх германців, у тому числі й щодо захисту гідності та честі. Аналогічнимбув і правовий статус цих цінностей.
Честь відігравалавелику роль і в становленні особистості на Україні. Вона має статус важливогооб’єкта правового захисту з часів Київської Русі, і тому її дослідники слушнозазначають, за цього княжого періоду честь прирівнювалася, а інколи й ставиласявище за такі блага, як життя та здоров’я [207, с. 37].
Так, уже вРуській Правді (Коротка редакція) передбачалася кримінальна відповідальність зазаподіяння шкоди особі в результаті кривди й образи дією (ст.ст. 3, 4, 8) [233,с. 27-29]. Далі правовій статус честі як об’єкта правової охорони поповнювавсявсе новим і новим змістом. І вже Статут князя Ярослава про церковні суди(Просторова редакція) передбачав відповідальність за образу словом на адресужінки (ст. 30) [233, с. 41-45]. Ще пізніше, у Статутній Двинській грамоті 1397року, установилася відповідальність за образу «лаєм» бояр і княжихслуг [139, с. 58-67].
Аналіз цихположень показує, що в цей період честь хоч і підлягала кримінально-правовійохороні, та як самостійна правова категорія не виокремлювалася, а сама лексема«честь» у законодавстві не вживалася. Пізніші пам’ятки права свідчатьпро те, що попередником досліджуваної категорії було поняття«безчестя». Так, у Судебнику Івана III 1497 року [182, с. 54-62], щостав основою Судебника 1550 року [182, с. 97-128], цим поняттям охоплюваласяціла низка діянь, пов’язаних з образою словом. Про безчестя йдеться і в ЛитовськихСтатутах (1529, 1566, 1588 рр.) [233, с. 60-83, 95-122, 124-134], якіпередбачали кримінальну відповідальність за різного роду діяння. Особливорізноманітним було це поняття за Соборним Уложенням 1649 року [139, с.121-261].
За С.І. Ожеговим,безчестя (застар.) – наруга честі, образа [133, с. 42], і це підтверджує факт,що саме честь була об’єктом правової охорони того стародавнього періоду,незважаючи на те, що як самостійна правова категорія вона не виокремлювалася.
Спостерігаючи задальшою долею рицарського етосу, М. Оссовська як приклад досліджує образ такзваного англійського джентльмена, особливо підкреслюючи, що категорія«джентльмен» повністю збігається з категорією «людина честі».В основу висновків цього автора покладено аналіз книги Ч.Л. Бербера«Поняття честі в англійській драмі 1591-1700 рр.». У XVI столітті,зазначає Бербер, поняття честі поєднується в Англії зі специфічнимджентльменським кодексом поводження. У XVII столітті честь вважається виключнимнадбанням вищого класу, прерогативою дворянства, а слово «честь»уживається в різних значеннях, серед яких особлива увага, на думку цього жавтора, приділяється трьом:
1. «Честюнаділений той, хто користується визнанням, повагою, шаною, славою». Це значенняслова «честь» автор позначає символом R (reputation – репутація).
2. «Честьрозуміється як дещо притаманне самій людині, незалежно від ставлення до неїоточуючих, як сукупність рис характеру, котрі й дають людині право на повагу, –словом, як духовне благородство». Це значення автор позначає символом H(honour – честь).
3. «Поняттячесті стосується жінок і розуміється як цнота». Позначається воно символомCh (chastity) [267, с. 14; 138, с. 144-145].
Саме ці тризначення честі з деякими неістотними змінами дійшли до наших днів. Так, уСловнику російської мови С.І. Ожегова поняття «честь» тлумачиться практичнотак само, як відтворює її Ч.Л. Бербер на період XVI-XVII ст.ст. [133, с.766-767]. Таке положення є ще одним підтвердженням значущості історичногодосвіду попередніх дослідників. На особливу увагу заслуговує висновок цього жавтора, зроблений ним після дослідження 235 п’єс (головним чиномшекспірівських) для виявлення вимог, які пред’являлися «людині честі»в ХVII столітті. Так, відтворивши їх розгалужену ієрархію, Ч.Л. Берберконстатує все більшу частоту понять честі, що означали певні риси характерулюдини (правдивість, виконання обіцянь, відмова від обману, насильства,віроломства тощо). Такі висновки не дозволяють підтримати думку І.Л. Марогуловоїпро те, що з появою класів в основу оцінки особи кладуться походження, рід,знатність, майнове становище і не беруться до уваги такі моральні якості, якпорядність, чесність і т. ін. [110, с. 6].
Дослідженняпоняття честі в епоху рицарства і джентльменства свідчать про те, що його змістпротягом тривалого історичного періоду розвитку людського суспільства суттєвозмінювався, але водночас простежується і той факт, що багато з перелічених вищекритеріїв честі мають певну стабільність і притаманні «людям честі»нашого часу. Тобто людство поступово виробило такі уявлення про честь, якізнаходяться поза класовими, становими та національними вимірами.
Так, БертранРассел підкреслював, що «віра в принцип особистої честі, хоча наслідки їїбували нерідко абсурдними, а часом – трагічними, має за собою серйозні заслуги,а її занепад аж ніяк не є чистим здобутком… Якщо звільнити поняття честі від аристократичноїпихи та схильності до насильства, то в ньому залишиться дещо таке, що допомагаєлюдині зберегти порядність і поширювати принцип взаємної довіри в суспільнихвідносинах…» [268, с. 42-43; 138, с. 154].
Досліджуючи честьв аспекті рицарської етики, М. Оссовська приділила увагу і звичаям XVIII століття.На основі аналізу «Байки про бджіл» Б. Мандевіля вона дійшла висновкупро те, що це століття найбільш суворо обійшлося з рицарською традицією, оскількив ній автор, як вважає М. Оссовська, не тільки відзначає корисні результати длясуспільства в ході звернення до почуття честі: «Звеличуючи високепоходження, ми пробуджуємо в людях гординю і заохочуємо їх до гідних похвалидіянь, єдина нагорода за які – слава», а й, характеризуючи у своїй«Байці про бджіл» людей честі, приписує їм велику терпимість до гріха[138, с. 123].
Аналізвищезазначених поглядів М. Оссовської не дозволяє повною мірою поділити їїдумку. Погоджуючись узагалі з тим, що XVIII століття відіграло немалу рольстосовно до спадку рицарських традицій, ми не можемо обмежитися тим єдинимджерелом, який узято до уваги дослідником.
У XVIII століттіпогляди на честь визначалися не тільки з точки зору дворянсько-монархічногоукладу життя [138, с. 123; 226, с. 577-630]. Прикладом слугує робота О.М. Радищева«Бесіда про те, що є син Вітчизни» («Беседа о том, что есть сын Отечества») [174, с. 569-577]. Напитання, хто гідний такого звання, автор дає однозначну відповідь: вільналюдина, яка любить честь, «без якої вона, як без душі». Аналізуявлень цього видатного громадського діяча Росії свідчить про їх радикально-революційнийхарактер, оскільки він проповідував рівність всіх людей від природи, боротьбуза звільнення людини з точки зору теорії природного права. Тобто вже в цейперіод закладалися ідеали вільної людини, до яких ми нарешті звернулися сьогодні,у тому числі й на рівні правових поглядів. Заслугою О.М. Радищева також є те,що паралельно он розвінчує світогляд стародавніх мислителів, приміром Аристотеля,які визнавали носіями честі тільки станову знать.
Досліджуючиправовий статус честі відповідно до вітчизняного законодавства ХVIII століття,слід відзначити обґрунтовану думку юристів про те, що в цей період булаособливо помітною тенденція щодо викоренення такого явища, як приниження честі[207, с. 42]. Отже, честь за тих часів мала статус не тількикультурно-антропологічного феномена, а й важливого об’єкта правової охорони.Причому аналіз вітчизняного законодавства цього періоду свідчить про те, що їїсоціальний характер поповнювався все новим і новим змістом. Наприклад, згідно зрозділом VII Конституції Пилипа Орлика 1710 року [233, с. 195] захистові за допомогоюважливої юрисдикційної форми – воєнного Генерального Суду підлягала так звана «Гетьманськачесть».
ВоїнськимАртикулом 1715 року [139, с. 264-304], а також «Правами, за якими судитьсямалоросійський народ» («Правами, по которым судится малороссийский народ») 1743 року [233, с. 205]закріплювалася відповідальність не тільки за вищезазначені різноманітні діяння,пов’язані з безчестям, а й відповідальність наклепників, обмовників,пасквілянтів, осіб, які складали «підкидні листи», тощо. Однак донайважливішого результату дослідження з позначеної проблеми слід віднести тойфакт, що саме в цей період поряд з поняттям «безчестя» сталазастосовуватися лексема «честь». Так, вона прямо використовується нетільки в Конституції Пилипа Орлика, а й при визначенні наклепу в главі ХVIIIВоїнського Артикулу 1715 року (арт. 151). Ці нормативні акти, на думкудисертанта, і є одними з перших у вітчизняному законодавстві, відповідно дояких поняття «честь» було введено в юридичну діяльність.
У ХIХ століттіпоняття «честь» стало вживатися не тільки в окремих правових нормах.Так, наприклад, розділ десятий Уложення про покарання кримінальні та виправні (Уложения о наказаниях уголовных иисправительных)1885 року мав назву «Про злочини проти життя, здоров’я, свободи та честі приватнихосіб» («Опреступлениях против жизни, здравия, свободы и чести частных лиц») [233, с. 280-282]. Аналізцього джерела свідчить про те, що честь тоді вже мала такий самий правовийстатус, як і життя, здоров’я фізичної особи. Крім того, указівки на ці цінностістосовно до приватних осіб, без зазначення їх станової та класової належності,є яскравим підтвердженням соціального характеру названих цінностей.
Незважаючи на те,що честь на досліджуваний період досягла достатньо високого правового статусу, будучиважливим об’єктом як кримінального, так і цивільного захисту, слід все жвідзначити, що саму категорію «честь» було введено в юридичнудіяльність тільки на рівні згадок про неї, оскільки ні у відповідномузаконодавстві, ні в теорії права її поняття не містилися. З урахуванням такогостановища Д.І. Меєр слушно зауважував, що «наше законодавство не зводитьпоняття про честь у ступінь самостійної установи, як це ми зустрічаємо вримському праві й на його підставі – у багатьох законодавствах Західної Європи,а тільки в окремих визначеннях указує випадки, коли настає безчестя і наслідки,що з ним пов’язані» [115, с. 135]. Очевидність такого становищапроявляється в ході аналізу чинного на той період законодавства в західних регіонахУкраїни, відповідно до яких правовий статус честі як об’єкта охорони істотновідрізнявся від вищезазначеного статусу не тільки механізмом правового захисту,а й тим, що він мав яскраво виражений цивільно-правовий характер у результатіїї виділення як самостійної правової категорії. Це пояснюється тим, що західноукраїнськіземлі протягом 1772-1918 рр. перебували під пануванням Австрійської імперії,основним джерелом законодавства якої було Загальне цивільне уложенняАвстрійської імперії 1811 року – найкращий зразок юридичної техніки того часу.Так, відповідно до ст. 1330 цього Уложення, «якщо через образу честізаподіяно кому-небудь дійсну шкоду або позбавлення прибутку, то ображений маєправо вимагати відшкодування шкоди або повного задоволення» [233, с. 361].
Згідно з філософськимиуявленнями до сутнісних категорій моральної свідомості, що нерозривно пов’язаніз моральними відносинами та моральною практикою і займають центральне місце всистемі категорій етики, відноситься разом з честю і людська гідність [170, с.154]. Маючи таку ж, як і честь, могутню силу, яка значною мірою впливає налюдські стосунки, у тому числі й на суспільні відносини, регульовані правом,гідність відіграє не меншу в порівнянні з честю роль і в його системі.Очевидність такого висновку випливає з безлічі правових норм як міжнародного,так і національного права. Досить тільки зазначити, що при прийняттіМіжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права від 19 грудня 1966 року насамперед бралося до уваги саме визнання гідності, притаманної всімчленам людської сім’ї, і рівних невід’ємних прав їх як основи свободи,справедливості та загального миру й визнавалося, що ці права випливають зпритаманної людській особистості гідності [113, с. 20].
Так само, як істосовно честі, виникнення етичних уявлень про гідність юристи відносять доперіоду первісного суспільства. І.Л. Марогулова зазначає, що цьому сприялижиття первісних людей, їх спільна праця, що вимагала не тільки певної оцінкиповедінки кожної особи, а й власної самооцінки [110, с. 6].
В етичнійлітературі генезис цієї ідеї пов’язується з етапом зародження деякихособистісних характеристик, що, за більш уточненими даними, відповідає епосірозкладу родоплемінного ладу військової демократії (останній стадіїпізньородового суспільства). Саме в цей період, на думку філософів, починаєтьсяпроцес розкладу синкретичної колективної свідомості людини, а психологічнимядром особистості є самосвідомість – суб’єктивне «Я», самооцінка і –необхідний момент – самоповага [170, с. 43]. І незважаючи на те, що в сучаснихюридичних джерелах зазначається, що значення й поширеність військовоїдемократії того стародавнього періоду розвитку людства в літературіперебільшувалися (починаючи з робіт відомого американського етнографа ХIХстоліття Л. Моргана), відомості про те, що уявлення про гідність виникли вбільш пізній період первісного суспільства, знаходять своє підтвердження. Яквідмічають історики, первісний лад, за сучасними даними, охоплює величезнийвідрізок часу (понад 2 млн. років) і на першій його стадії, пов’язаній зприсвоюючим господарством, ще тривав процес становлення самої людини як біосоціальноїістоти, і лише з ХL-ХХV тисячоліття до н.е. склався неоантроп, тобто людинасучасного типу [66, с. 3].
До першихписемних свідчень притаманних древнім уявлень про гідність людини дослідникивідносять давньоєврейські священні книги Танах (грецькою – Біблія), у якихмістяться ідеї про цінність і недоторканність людського життя, про рівністьлюдей [160, с. 16]. Пізніше, у VI-V ст.ст. до н.е. ці ідеї обстоювалисядавньогрецькими філософами-софістами Лікофроном, Антифонтом, Алкідамом [86, с.103-104].
Про те, що повагадо самого себе й шанування людської гідності іншого – це не тільки одна зважливих мотивацій етики боротьби, а й важлива правова ідея, притаманна правудавнього періоду, свідчать закони Ману (II в. до н.е. – II в. н.е.) [86, с.41]. Стинаючись у битві, – проголошують «Закони Ману», – не слідубивати противника ні віроломною зброєю, ні зубчастими стрілами, ні отруйними,ні такими, що мають наконечники, розпечені на вогні. Не годиться вбивати нітого, хто зійшов на землю (якщо він сам залишається на колісниці), ні того, хтосклав руки (з благанням про пощаду), ні того, у кого розвівається волосся, нітого, хто сидить, ні того, хто говорить «я твій», ні того, хто спить,ні того, у кого немає кольчуги, ні голого, ні беззбройного, ні того, хто неб’ється, а (тільки) дивиться на битву інших, ні того, у кого зламана зброя, ніураженого (хворобою), ні тяжкопораненого, ні наляканого, ні того, хто кинувсянавтіки [232, с. 288].
К. Маркс тому івизначив гідність як «саме те, що більш за все підносить людину, що надаєїї діяльності, усім її прагненням вищого благородства» [109, с. 4].
Досліджуючипроцес становлення особистості, в основі якого лежить почуття власної гідності,видатний дореволюційний цивіліст Й.О. Покровський справедливо відмічав йогобезпосередній зв’язок з визнанням особистості носителькою суб’єктивних прав.«Ось тому, – констатує вчений, – у примітивному житті цієї потреби ще немає.Окрема особистість ще надто поглинається суспільством, вона ще слабодиференційована від інших одиниць; вона ще живе тим самим, чим живуть і інші, і»вузол осібності" в ній майже не існує", що не властиво більшвисоким ступеням розвитку суспільства, де «посилюється усвідомленнясамобутності й осібності кожної окремої особистості та разом з тим починаєвідчуватися потреба в праві на цю самобутність, в праві наіндивідуальність» [149, с. 120-121]. Усе це в сукупності взяте не викликаєсумніву в тому, що формування уявлень про гідність почалося ще з витоківцивілізації, а тому дисертант не поділяє висловленої в літературі думки, що«уявлення про честь та гідність не могли скластися ні в первісномусуспільстві з його примітивною організацією і високим ступенем залежностілюдини від природи, ні в рабовласницькому і феодальному суспільствах, в якихосновна маса людей була позбавлена елементарних людських прав і піддаваласяжорсткій експлуатації та приниженню, була не суб’єктом, а об’єктом права»[254, с. 28-29].
Не оспорюючитого, що в Стародавній Греції й Римі «про честь і гідність раба не моглобути й мови, оскільки раб був річчю…», а «у феодальному суспільствічесть і гідність були привілеєм дворянства…» [245, с. 9], слід відмітити,що ці обставини не тільки не вплинули, а й не могли вплинути на основнийнапрямок розвиток ідеї про гідність і честь людини, оскільки вони не малисоціального характеру. Розкриваючи питання про корисністьпорівняльно-історичного методу в праві, французький юрист Жан-Луи Бержель слушнозазначає, що «тільки ті події минулого заслуговують на те, щоб зватисяісторичними фактами, які визнані суспільною свідомістю» і«враховуватися можуть тільки ті дії, які відгукнулися луною в соціальномусередовищі...» [132, с. 212].
Це дослідження показує,що зазначені історичні події не відповідають вищевказаним вимогам. Однак якпевні реалії в житті людського суспільства, вони не можуть бути відкинутіпросто так, без відповідної правової оцінки. З огляду на те, що вони не єсоціальними фактами, їх існування можна розцінити, по-перше, як свого родутраєкторію в перманентній еволюційності ідеї про гідність і честь і, по-друге,як ще один доказ загальнолюдського, а не станового, класового змістудосліджуваних цінностей.
Метод історичноїретроспективи свідчить, що не в усі часи розвитку людського суспільства, у томучислі й періоду цивілізації, ідея гідності розвивалася подібно до ідеї честі.Простеживши генезис честі, необхідно відмітити, що саме ця ідея переважала всуспільній свідомості (у тому числі й правовій) багатьох поколінь людей упорівнянні з ідеєю людської гідності. З урахуванням цього дисертант і розпочаладослідження саме з епопеї ідеї честі, а не гідності.
І якщо ідея честімала домінуюче значення в рицарський період і за часів феодального середньовіччя,то ідея людської гідності особливо широко була розроблена й осмислена вXVI-XVIII ст.ст. у багатьох роботах представників лібералізму й просвітництва І.Канта, Ж.-Ж.-Руссо, Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск’є, Т. Джефферсона, Дж. Ст. Міллята ін. Саме в цей період набула свого поширення природно-правова школа (ГугоГроцій, Хр. Томазій, Вольф та ін.) зі своїм вченням про природжені права особи,у тому числі й про право на гідність. Концепцію природних прав уперше буловтілено англійським парламентом у Біллі про права 1689 року.
Великий внесок вукраїнську теоретико-правову думку цього історичного періоду щодо уявлень прогідність людини зробили філософ, історик і політолог СтаніславОріховський-Роксолан, професор Києво-Могилянської академії Інокентій Гізель,викладач Харківського університету Іоанн Баптист Шад [95, с. 214]. Так,приміром, С. Оріховський-Роксолан сприймав усвідомлення людиною своєї гідностіне тільки як її особисте почуття, а і як стан особистої свободи, що породжуєусвідомлення людиною себе як носія природних прав і свобод, здатногорозпоряджатися своїми правами, захищати й відстоювати їх [95, с. 217].
У розвитку російськогопросвітництва велику роль відіграли М.В. Ломоносов, О.М. Радищев та ін. І якщолюдська гідність – ідеал сучасника століття Просвітництва, до якого повинен бувпрагнути кожний і боротися за нього, то в першій половині XIX століття бурхливорозвинулася «позитивістська юриспруденція», негативно настроєна довсього «природженого» і «невід’ємного», основний зміст якоїзводиться до того, що: «закон охороняє життя, тілесну недоторканність,свободу або честь громадян, але ніяких суб’єктивних громадянських прав нажиття, свободу і т. ін. немає, і сама конструкція цих прав є штучною».Наслідком такого «реалістичного вчення» є відхід «з юридичноїсцени» ідеї суб’єктивних прав особи, у тому числі й права на гідність[149, с. 122].
«Крахприродно-правової доктрини спричинив падіння разом з іншими її тезисами йтеорії природжених прав особи» [149, с. 122].
Такий негативнийпроцес через свій протиприродний характер не міг продовжуватися тривалий час, ітому не випадково вже наприкінці XIX століття в суспільному житті багатьохкраїн ідея прав особи, і зокрема ідея людської гідності, знову сталапереважною. Піком піднесення української правової та політичної думки щодопорушеної проблеми є 70-80-і роки зазначеного століття. Великий внесок узбагачення теорії про права й свободи людини зробили такі видатні історичніособи, як Григорій Сковорода, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, МаркіянШашкевич, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Драгоманов та інші. Особливо цеактуально для діяльності Михайла Драгоманова, який тісно пов’язував завданнясоціально-політичних перебудов, національного визволення та прогресу людства зрозвитком і розширенням прав і свобод людини. Он відстоював і захищав не тількиправа й свободи української нації, прагнення українського народу донаціонального й соціального визволення, створення власної держави, вільної усвоєму розвиткові, а й основні права людини як загальнолюдську цінність [5, с.5-6]. М. Драгоманов приділяв увагу також ідеї людської гідності як основі їїправового статусу. Сучасний дослідник його творчості Т. Андрусяк правильновідзначив, що боротьба М. Драгоманова за політичну свободу неминуче привела йогодо висновку про те, що «збереження людської гідності неможливе при однійтільки зовнішній політичній свободі, а вимагає економічноїзабезпеченості», а для цього необхідним є «перегляд всьогосоціально-економічного становища народних мас», наявність і гарантованістьне тільки політичних або громадянських прав людини, а й економічних, соціальнихта культурних [5, с. 81].
Висновкам М.Драгоманова понад сто років, але вони не втратили своєї актуальності йсьогодні, коли ми знову і знову, будучи вже на початку XXI століття,повертаємося, здавалось би, до тих самих проблем, що хвилювали наших предків.Це не означає, що XX століття не ставило їх на порядок денний. І в цейісторичний період ідея людської гідності порушувалася не меншою мірою, але їїепопею можна охарактеризувати такими ж злетами й падіннями, які притаманніпрактично всьому історичному процесові розвитку цієї ідеї. Так, ще на початку60-х років підкреслювалося, що питання про людську гідність – це насампередпитання про права людини, про їх реальне забезпечення [14, с. 10], а насправдірізко відчувалася недостатність поваги людської гідності з боку держави, що, нажаль, залишається відчутною не тільки моральною, але й правовою вадою практичновсього ХХ століття.
Повертаючись доXIX століття, слід ще раз відмітити, що його друга половина – час важливихсоціально-економічних змін у житті Росії та України, а роки, що передувалижовтневій революції 1917 року, були відзначені різким піднесеннямправосвідомості й виходу її на позиції досягнень світової юридичної культури.Не випадково саме в цей період одержав достатній розвиток правовий інститутзахисту честі й гідності. Причому він набув міжгалузевого характеру, а тому бувпредметом вивчення та дослідження не тільки на рівні галузевого правознавства,а й з точки зору загально-правової думки. Приміром, 1903 року була видана«Загальна теорія права» під редакцією В.І. Лебедєва, у якій не тількипорушуються актуальні питання захисту честі й гідності особи, а й робитьсятлумачення багатьох понять, і в тому числі самої честі: «Всякий розуміє,що таке честь, як би по-різному не розумів окремі вчинки, що ображають честь;ідея честі цілком зрозуміла з боку психологічного: у її основі лежить почуттялюдської гідності, і звідси вимога, щоб до мене ставилися відповідно до моєїлюдської гідності та громадського стану; інакше ставлення ображає наше почуттяі, бажаючи піддати кривдника покаранню за образу нашої честі, ми цим хочемосказати йому, що його погане ставлення до нас було несправедливим і що за цевін повинен зазнати відповідальності» [88, с. 21].
Аналізуючи цюцитату, можна помітити, що, незважаючи на досить докладну інтерпретацію,поняття честі дається автором лише на рівні культурних уявлень про неї. В.І.Лебедєв торкається і категорії «людська гідність», але не надає їйсамостійного значення, а тільки відмічає, що почуття людської гідності лежить воснові честі. Таке становище пояснюється тим, що об’єктом правового захисту натой період виступала лише честь, а гідність такого статусу не мала. Цей жеавтор ставить і питання про надання честі статусу об’єкта цивільно-правового регулювання,а не тільки захисту, оскільки, на його думку, «покарання за образу честітакож зовсім не є відновленням честі, яка, зрозуміло, не втрачається внаслідокобрази» [88, с. 21].
Великий внесок вудосконалення та подальший розвиток ідеї гідності та честі фізичної особи вправі зробили в цей важливий історичний період і вчені-цивілісти, які гостро реагувалине тільки на випадки недосконалості чинного законодавства і суперечливість судовоїпрактики, а й на загальний стан науки в цій галузі.
Так, Й.О.Покровський, критично ставлячись до стану юриспруденції на початку XIXстоліття, зазначив, що «недостатність теорії „об’єктивних норм“виявлялася не меншою мірою, наприклад, і в галузі охорони інтересів честі»[149, с. 124]. Торкаючись стану цивільного законодавства, цей відомий учений необмежувався тими прогресивними тенденціями, які вже намітилися в цей часстосовно до захисту «особливого права, яке випливає з самої ідеїособистості» (приміром, передбачена Зводом законів цивільних (ст.ст. 574,667-670) можливість компенсації за порушення честі) [185, с. 417], а ставивпитання про розширення цивільно-правових способів такого захисту [149, с. 124;151, с. 23-35].
На думку Й.О.Покровського, «кримінальне переслідування порушника чужої честі перебуваєтакож в залежності від різних соціальних умов, унаслідок чого потерпілий далеконе завжди може добитися в цьому порядку повернення свого доброго імені», тому«очевидно і тут необхідно дати потерпілому засіб для поновлення своєїрепутації, дати позов про визнання поширюваних чуток неправильними…» [149,с. 124]. Як видно з наведених цитат, він піднімав питання про спростуваннявідомостей, які порочили честь, у порядку цивільного судочинства.
Розкриваючи сутьцивільного покарання, Д.І. Меєр також обґрунтовував необхідність йогозастосування не тільки за порушення майнових прав, а й, приміром, за особистуобразу, яка порушувала право особи на честь, на повагу з боку співгромадян[115, с. 251].
Проаналізувавшичинне в другій половині XIX століття законодавство і стан наукової думки щодочесті та гідності, можна зробити висновок про те, що правовий статус цихцінностей не є однорідним з огляду на те, що вони були вже не тільки об’єктамикримінально-правової охорони, а й підлягали захистові за допомогою достатньорозвиненого цивільно-правового механізму. Отже, їх правова природа визначаласьуже рамками міжгалузевого інституту захисту честі та гідності.
Такий станзаконодавства викликав неоднозначне ставлення вчених-цивілістів, і на противагупозиції Й.О. Покровського, Д.І. Меєра Г.Ф. Шершеневич ставив питання проскасування ст. 670 Зводу законів цивільних, яка передбачала грошову компенсаціюза «безчестя», і заперечував проти включення честі до об’єктів правовогорегулювання [249, с. 57]. Ці питання є і досі дискусійними у вітчизнянійцивілістиці.
Незважаючи нанеоднозначність правової думки кінця ХIХ – початку ХХ століття щодо правовогостатусу гідності й честі, можна впевнено відмітити, що в досліджуваний періодвона мала яскраво виражений еволюційний характер, оскільки була пов’язана зпочатком понятійно-теоретичних досліджень (з допомогою логічних дефініцій ізагальних понять) цих цінностей фізичної особи та з виокремленням їх яксамостійних об’єктів цивільних прав. Так, крім вищезазначених робіт, Й.О.Покровський присвятив проблемам честі спеціальне дослідження [151, с. 23-35].Велику увагу правовому статусові гідності й честі приділив у підручнику зцивільного права Д.І. Меєр, провівши чітку грань між громадянською честю тагромадською честю та порушивши питання про визнання людської гідності [115, с.134-135].
Важливим етапом уформуванні правового статусу гідності й честі як об’єктів цивільних прав єрозвиток вітчизняної правової думки після жовтневого перевороту 1917 року.Незважаючи на те, що прийнятий 1922 року ЦК УРСР не регулював відносини,пов’язані з проблемою гідності й честі, у науці цивільного права гостроставилося питання про необхідність такого регулювання, а отже, і пронеобхідність надання цим цінностям статусу об’єкта цивільних правовідносин(цивільних прав). Так, уже в 40-і роки з’явилися роботи, спрямовані навирішення цієї проблеми [2, с. 65-67; 230, с. 8-9].
На початку 60-хроків ХХ століття в результаті тривалої дискусії прогресивна ідея цивілістівотримала своє визнання у вигляді законодавчого закріплення спочатку в Основахцивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 року, а далі й у ЦКУРСР 1964 року. Свій нормативний вираз вона знайшла в статті 1 ЦК УРСР,відповідно до якої в предмет цивільного права було включено не тільки майновіта пов’язані з ними особисті немайнові відносини, а й у випадках, передбаченихцим нормативним актом, інші особисті немайнові відносини. До такого випадкувідноситься ст. 7 ЦК України, присвячена захистові честі, гідності та діловоїрепутації. Але, незважаючи на ці позитивні моменти, правовий статус цихцінностей особи як самостійних об’єктів цивільних прав свого легальногозакріплення не отримав і розглядався як такий тільки на доктринальному рівні.
Аналіз поглядівцивілістів стосовно порушеної проблеми свідчить про те, що, незважаючи на їхпрогресивний характер, багато з них мали яскраво виражений класовий підхід[245, с. 8-12; 246, с. 137-138; 12, с. 208; 189, с. 4].
Так, наприклад, уроботі С.А. Чернишової «Захист честі та гідності громадян» окремийрозділ присвячено класовому характеру честі та гідності [245, с. 8-12]. Чіткаприхильність до такої позиції простежується і в раніше опублікованій нею рецензійнійстатті на книгу А.В. Бєлявського та М.А. Придворова «Охорона честі тагідності особи в СРСР», де автор особливо підкреслює як позитивний моментрецензованої роботи той факт, що вони «правильно зупиняються на класовомузмісті категорій честі та гідності...» [246, с. 137].
Класовий змістнематеріальних благ відмічається і в роботах багатьох інших учених [12, с. 208;189, с. 4]. «Грішить» такого роду характеристикою честі й гідностіВелика Радянська Енциклопедія, автори якої дають глибоке тлумаченнядосліджуваним категоріям [19, с. 232]. І знову-таки критерієм«глибини» стає класова сутність честі й гідності. Абсолютизаціявищезазначеної ознаки зумовила неминуче односторонній підхід, властивий ціломуряду дослідників позначеної проблеми.
Аналіз юридичноїлітератури кінця XIX – початку XX століття свідчить про те, що, незважаючи нагострі класові суперечності в суспільстві, юристи того часу не дотримувалисятаких поглядів, а, скоріше, навпаки, у їх роботах знаходить своє підтвердженнясоціальна характеристика і моральних, і правових категорій.
Так, торкаючисьпитання про вплив законодавчого поділу російських громадян на стани(дворянство, духовенство, міських і сільських обивателів) на права фізичноїособи, Д.І. Меєр відмітив його протиприродний характер, оскільки в основітакого поділу, на його думку, лежать історичні умови, а не природа людини, якане знає такої нерівності [115, с. 132]. Соціальні корені бачить у«крилатих пліток» і «ущипливого наклепу», поширюваних як усвітському суспільстві, так і в нижчих його шарах, і А.Ф. Коні [76, с. 261].
Відхід ученихвідхарактеристики соціальних норм з точки зору їх класовості став помітним управовій літературі вже в середині 90-х років. Прикладом може служитимонографія І.І. Карпеця «Кримінальне право і етика», де автор,докладно досліджуючи взаємовідносини права й моралі, слушно зазначає, що"… загальнолюдські моральні ідеали та цінності – це велика спадщиналюдського досвіду й думки. Звичайно, і досвід, і думки, і погляди, і поведінказалежали від класового і соціального становища людини, проте крізь ці чинники,які визначали все буття людини, пробивалися до життя погляди, норми й правила,які відбивали сутність людини – Людини Розумної" [71, с. 36].
Сьогоднізагальнолюдські цінності та норми справедливо привертають до себе все більшу йбільшу увагу, тому що саме їм належить вирішальна роль у вихованні людей,формуванні їх свідомості. Не випадково людина, її життя та здоров’я,недоторканність і безпека визнані Конституцією України найвищою соціальною, ане класовою цінністю. Таким чином, вирішальною історичною причиною, яказумовлює внутрішні межі, якісні характеристики правового статусу гідності йчесті, є тип соціального, а не класового зв’язку між людьми.
Оскількигідність і честь – важливі об’єкти цивільних прав, то їх соціальна значущістьповинна знайти свій подальший розвиток, конкретизацію і стосовно до системіцивільного права України. Важливою віхою у цьому процесі є прийняття нового ЦКУкраїни як базового законодавчого акта у сфері приватного права. Як видно зПроекту ЦК України, права фізичної особи на гідність і честь його авторивідносять до особистих немайнових прав, що забезпечують її соціальне буття (гл.21) [241; 242; 243]. Отже, після прийняття нового Цивільного кодексу Українивищезазначена конституційна характеристика цих цінностей особи знайде своюпрактичну реалізацію.
Питання про практичне й теоретичнезначення соціальної природи духовних цінностей людини, а також пов’язаних зцією проблемою прав фізичної особи останнім часом все виразніше ставиться вюридичній літературі [247, с. 10-11; 136, с. 72-76]. Однак не всі автори згодніз таким положенням. Так, представники суб’єкто-центристської концепції людинизазначають, що «термін „соціальне“ пристьобується до всіх формжиття, до всіх творчих етапів діяльності», що «боротьба особи за своїправа в „Новий час“ має яскраво виражений соціально-політичний іекономічний відтінок, бо вона втратила інтерес до вищих проявівдуховності», що «соціальний суб’єкт є істота, залежна відсуспільства» і що, нарешті, «культурі нав’язується протиприроднафункція – культивувати в Людині „соціальне замість людського“ [23, с.259, 270, 272]. Неприйнятність соціальних критеріїв у питанні розрізнення вищихі нижчих цінностей, оскільки це питання духовного змісту життя людини,підкреслювали й А.А. Гусейнов і Р.Г. Апресян. [41, с. 232-233]. Аналізнаведених доводів свідчить про те, що вищезазначені автори, використовуючи термін»соціальний", вкладають у його зміст етимологічне значення (від лат.socialis – суспільний, тобто такий, що стосується життя людей і їх відносин усуспільстві) [133, с. 654], незважаючи на те, що він є надто багатозначним, атому його застосування і тлумачення потребує обережного підходу.
Не випадково в юридичній літературіособливо підкреслюється, що поняття «соціальне» і«суспільне» різні за значенням і що «соціальне – це те, щобезпосередньо працює на людину, суспільне – опосередковано» [152, с. 45].
Відповідні роз’яснення є і вфілософській літературі, що свідчить про наявність певної проблеми. Так, приміром,В.А. Канке зазначає, що «соціальне – це все те, що характеризує спільнеіснування людей и відмінне від їх природної фізико-біологічної основи.Соціальне виникає як системна характеристика, як інтегральний ефектбезпосередньої чи опосередкованої взаємодії людей» і що «поза цієювзаємодією соціальне не існує» [70, с. 243].
Загальновідомо, що існування людини всуспільстві не можливе поза процесом соціалізації, під чим слід розуміти«процес засвоєння людським індивідом певної системи знань, норм і цінностей,що дозволяють йому функціонувати як повноправний член суспільства…» [195,с. 1242].
Не поділяючи точки зору авторів, котрі вбачаютьсоціологізаторський підхід при застосуванні визначення «соціальний»,вважаємо, що в цьому зв’язку заслуговують на увагу доводи В.А. Канке про те, що«соціальне (суспільне) ніяк не вичерпується соціально загальним. Члениданої соціальної групи зазвичай мають багато спільного (звички, традиції,способи мислення тощо), але вони й відрізняються один від одного, будучи разомз тим членами однієї і тієї ж соціальної групи людей» [70, с. 243]. Правийавтор і в тому, що «соціальне» – це системний ефект, для якого єхарактерним як загальне, так і особливе [70, с. 243]. Про детермінованістьсоціальної природи людини всією сукупністю суспільних відносин і про вплив усіхсоціальних чинників на формування та розвиток людської особистості неізольовано один від одного, а в органічно єдиній, системній цілісностіговориться і в правовій літературі [72, с. 547]. Вважаємо, що саме такий змістзакладено в поняття «соціальний» як основну характеристику честі йгідності, закріплену на конституційному рівні. Такий самий зміствикористовується багатьма авторами й у ході наукових розробок [136, с. 72-76].З урахуванням викладеного думаємо, що твердження А.Л. Анісімова про те, щокатегорія гідності являє собою діалектичну й органічну єдність соціального таіндивідуального, особистого [7, с. 15], не заслуговує на увагу черезпомилковість, оскільки він протиставляє систему одному з її елементів.
Епопея ідеї про честь і гідністьдопомагає виявити й таку важливу тенденцію їх розвитку та взаємодії: ідея честівсе більше й більше поступається своїм місцем у системі моральних пріоритетівідеї людської гідності, що, як справедливо вважає В.А. Малахов, є найбільшпоказовим для історії людської моральності останніх століть [96, с. 185].
З юридичної точки зору це пояснюєтьсятим, що реалізація саме ідеї про людську гідність служить підтвердженнямгуманістичних основ і морального здоров’я суспільства [38, с. 365]. Поважати, гарантувати,охороняти людську гідність – означає поважати й охороняти основні життєві правалюдини, забезпечувати гідні її умови життя, ставитися до неї як до вищоїцінності [11, с. 6].
Звідси напрошується висновок про те, щодомінуюча роль гідності в порівнянні з честю є характерною не тільки длясистеми моральних, а й правових пріоритетів. Позначена проблематика врешті-рештне зводиться лише до того, щоб поміняти їх місцями при переліченні внормативних джерелах або змінити порядок дослідження. Думається, що відміченавище значущість «гідності» в порівнянні з «честю» повинназнайти своє відображення в іншому, а саме в тому статусі, що закріплений управі України за обома цінностями, кожна з яких відіграє свою, особливу роль уморальних і правових орієнтирах особистості. У цьому зв’язку, вважаємо, єнеприйнятним і підхід, який, по суті, абсолютизує значення гідності впорівнянні з честю. Так, наприклад, криміналіст В. Осадчий, спробувавшиспіввіднести між собою поняття обох категорій, ставить питання про доцільністьуживання в юридичній літературі тільки терміна «гідність» відповіднодо назви глави III КК України – «Злочини проти життя, здоров’я, волі ігідності особи», де «честь» не вживається [135, с. 89], щозначно применшує роль цієї правової категорії.
Аналіз досліджень юристів щодозначущості честі та гідності, визначуваної ними, свідчить і про такий підхід,коли, навпаки, у науці більшого значення надавали честі, ніж гідності [151, с.23-35].
Для криміналістів, приміром, цепослужило підставою характеристики стану законодавства, пов’язаного з проблемоючесті та гідності. Так, на думку А.В. Кузнєцова, більша значущість, цінністьінтересу, що виступає об’єктом наклепу в порівнянні з інтересом, який є об’єктомобрази, стали для законодавчих органів приводом перегляду системи злочинівпроти честі та гідності особи, що містилася в КК РРФСР 1926 р., де образу булопоставлено на перше місце, а наклеп – на друге. Зміну їх місцезнаходження в ККРРФСР 1961 року зазначений автор пояснює тим, що наклеп посягає на честь людинияк більш значущий інтерес особи, ніж гідність, посягання на яку пов’язане зобразою [84, с. 67-68].
Наведені міркування є підтвердженнямтакого негативного явища, що існувало на той час, як недооцінка суспільствомлюдської гідності, і тому вони сприймалися в науці як звичайна річ. І лишенаприкінці 90-х рр. ХХ століття поступово в суспільній свідомості почалася переоцінкацінностей. Уже в цей період багато вчених, особливо філософського напрямку,зазначали, що «на нашій сучасній життєвій шкалі цінностей почуття гідностізаймає одне з останніх місць. Це – перше місце, від якого індивід легко, а то йполегшено, відмовляється. Ось наша страшна біда. Адже там, де ображено тапригнічено людську гідність, там немає індивіда, здатного жити в горизонтіособистості, тобто здатного жити вільно, морально» [13, с. 56-57]. Слідпогодитися, що «саме тому досі усвідомлення власної людської гідності,м’яко кажучи, не найсильніша сторона нашого сучасника» [96, с. 187-188].Такі філософські судження цілком прийнятні й для позначення правового характерувзаємодії ідеї про честь та ідеї про гідність. У цьому зв’язку заслуговує наувагу висновок про те, що у взаємодії честі й гідності домінуючу роль,безперечно, відіграє гідність, без облагороджуючого впливу якої ідея честі всучасному світі втрачає своє моральне значення [96, с. 188], бо вона –«найвища, ні з чим не порівнянна цінність» [251, с. 147].
Усе це недозволяє нам поділити думку І.П. Домбровського про те, що з юридичної точкизору поняття честі є більш об’єктивним, узагальненим і об’ємним у порівнянні згідністю [45, с. 6].
Ідея гідностіособи займає провідне становище в умовах демократичних перетворень, на шляхупобудови правової держави, виражаючи загальну та фундаментальну закономірністьсучасного громадянського суспільства щодо соціальної цінності кожного її члена.Не випадково тому в Преамбулі Міжнародного пакту про громадянські та політичніправа від 19 грудня 1966 р. зазначається, що визнання гідності, притаманної всімчленам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних прав їх є основою свободи,справедливості й загального миру. Крім того, особливо застерігається. що правалюдини випливають із притаманної людській особистості гідності [113, с. 32].
Усе це напередвизначає особливий правовий статус цієї цінності особи відносно системи права.Питання про те, наскільки ідея людської гідності знаходить в ній своюреалізацію, свідчить про реальність і життєвість її визнання і виключаєдекларативність. З аналізу чинного законодавства видно, що ідеєю людськоїгідності пройняті правові норми всіх галузей права, базисом яких є КонституціяУкраїни. Це дає підстави для поставлення проблеми про міжгалузеве комплекснеоб’єднання норм у вигляді інституту гідності особи [131, с. 311-337], що стає об’єктомдосліджень не тільки в галузевих юридичних науках, а й у загальнотеоретичномуправознавстві. Так, наприклад, глава XIII «Загальної теорії держави іправа» під редакцією М.Н. Марченка спеціально присвячена цій проблемі тамає назву «Гідність людини як основа права і демократичноїдержавності» [131, с. 311-337], де автор уперше поставив за мету звести вєдину систему знання, надбані в різноманітних галузях юридичної доктрини.
Стосовно досистеми права ідея людської гідності реалізується і з допомогою різнихпринципів загального, міжгалузевого, галузевого та іншого характеру, з якимивона тісно взаємопов’язана. Це проявляється в тому, що в них вона знаходитьсвій об’єктивний вираз. І ідея гідності, і принципи права є вихіднимиположеннями формування права. Тому проблема їх співвідношення між собою є такождосить актуальною.
Торкаючисьцивілістичного аспекту цієї проблеми, слід зазначити, що ідея людської гідностіне повною мірою відбивається в принципах цивільного законодавства. Так,аналізуючи, приміром, його загальні принципи, що містяться в ст. 3 Проекту ЦКУкраїни, можна дійти висновку, що всі вони, а це і недопустимість свавільноговтручання у сферу особистого життя фізичної особи, і недопустимість позбавленняправа власності, крім випадків, передбачених виключно законом, і свободадоговору, і свобода підприємництва, і судовий захист будь-якого цивільногоправа в разі його порушення, і справедливість, розумність, добросовісність[241; 242; 243], пронизані ідеєю людської гідності та спрямовані на її втіленняв життя. Але, незважаючи на це, вважаємо, що спроектована норма майбутнього ЦКУкраїни потребує доповнення. Справа в тому, що ідея людської гідності зурахуванням її багатогранного й усеосяжного характеру повинна самостійновиступати як окремий правовий принцип. На це вже зверталась увага в правовійдоктрині й зазначалося, що «дана ідея може бути в повному і точномурозумінні слова названа правовою, оскільки загальна значущість умов їїіснування пов’язана з державно-організаційними заходами її забезпечення йохорони» [131, с. 322]. Такий принцип, на нашу думку, може бути вираженийу такому вигляді: «Повага гідності особи і її недоторканність».
Видається, що наукова обґрунтованість цієїпропозиції насамперед зводиться до характеристики юридичної природи принципівцивільного права, до з’ясування їх сутності, змісту та соціального значення. Надумку дисертанта, основою цієї характеристики є ті теоретичні конструкції, якімістять визначення поняття «принципи цивільного права».
Уцивільно-правовій літературі вони формулюються по-різному. Так, О.А. Пушкінвизначає принципи цивільного права як відображення в його нормах основоположнихідей (начал, положень), відповідно до яких здійснюється регулювання майнових іособистих немайнових відносин [197, с. 16].
В.П. Грибановзводить їх до керівних положень права, до його основних начал, що відбиваютьоб’єктивні закономірності, тенденції та потреби суспільства, котрі визначаютьсутність усієї системи, галузі чи інституту права та мають на підставі їх правовогозакріплення загальнообов’язкове значення [196, с. 24].
Д.В. Боброва дозагальних принципів відносить «лише положення, які притаманні загальнимзасадам і в цілому змісту цивільного права» [238, с. 17].
Принципицивільного права Г.А. Свердлик розглядає як закріплені або відображені впреамбулах основоположних нормативних актів, а також у цивільно-правових нормахі такі, що виражають об’єктивні закономірності розвитку майнових, пов’язаних іне пов’язаних з ними особистих немайнових і таких, що базуються на засадахкоординації, організаційних відносин, стабільні нормативно-керівні положення,згідно з якими будується нормативна база цивільно-правового регулювання, регламентаціяповедінки суб’єктів цивільного права і правозастосування [186, с. 17].
У зарубіжнійправовій літературі зазначається, що принципами "є пропозиції, поняття,ідеї або фундаментальні, або просто важливі, що спираються на здоровий глузд,на практику судових рішень, інколи виходять зі зробленого вибору і складаютьнорми, моделі та цілі, яких додержуватиметься і за якими будуватиметься юридичнеміркування" [184, с. 171-172].
Аналізвищезазначених визначень свідчить про те, що, незважаючи на деякі відмінності,їх основу становлять одні й ті ж самі те же терміни – це провідні (певні,основні, основоположні) начала (засади, положення), керівні (основоположні)ідеї (положення). Крім того, можна помітити, що не всі вони однакові зазмістом: в одних він доволі об’ємний, в інших – стислий, але в цілому всівизначають юридичну природу цього елемента системи права.
Загальновідомо,що найоптимальнішим видається наукове визначення того чи іншого явища, котре міститьнизку притаманних йому ознак, які дозволяють у сукупності дати загальне уявленняпро його сутність. На думку дисертанта, найбільш прийнятним є визначенняпринципів цивільного права, запропоноване Г.А. Свердликом, оскільки вононайповніше відбиває основоположні характеристики досліджуваного поняття, а томубереться за основу для подальшого наукового аналізу проблеми.
Як видно знаведеного вище визначення й тих істотних ознак, котрі, на погляд цього автора,дозволяють відрізнити принципи цивільного права від інших соціальних явищ, підними розуміються, по-перше, не просто керівні або основоположні ідеї, анормативно-керівні положення стабільного характеру. По-друге, ці положенняпритаманні цивільному праву. По-третє, вони виступають основою практичноїдіяльності правотворчих органів, суб’єктів цивільного права та відповіднихюрисдикційних органів. По-четверте, розглядані принципи уособлюють об’єктивнізакономірності розвитку суспільних відносин, регульованих цивільним правом, іслужать правильним орієнтиром відображення та використання цих закономірностей,виконуючи функцію єдності правового регулювання [186, с. 15-17].
Співвіднесенняцих правових критеріїв із сутністю самої ідеї «поваги до притаманноїлюдській особистості гідності» приводить до висновку про те, щоправомірність визначення її як принципу цивільного права не викликає сумнівів.
Положення проповагу гідності людини проймає всю систему права України, у тому числі йсистему цивільного права, оскільки воно, будучи «основоположнимправом», "…є найважливішою складовою приватного права і навіть усьогоправа в цілому…" [184, с. 89].
Не випадково, асаме на розвиток конституційних положень про право кожного на повагу йогогідності, автори Проекту ЦК України розробили аналогічне право (ст. 290) [241;242; 243]. Реальність, конкретність і недекларативність цієї норми вжезнаходить свій прояв у наукових працях цивілістів. Так, обґрунтовуючи висновок пронедоречність законодавчого закріплення ст. 273, присвяченій змісту права нажиття, яка б передбачала серед іншого можливість стерилізації недієздатноїособи з дотриманням трьох обов’язкових вимог: наявності медико-соціальнихпоказань, згоди опікуна та попереднього повідомлення прокурора, С.І. Шимон упершу чергу посилається на її неузгодженість зі ст. 280 Кодексу, ст. 28Конституції України та положеннями міжнародних угод з питань прав людини проповагу гідності людини [251, с. 160].
Однак слідзауважити, що «на праві людини на гідність, її місце в суспільстві івідображення в ньому своєї особистості» [251, с. 148] ґрунтуються нетільки особисті відносини, особисті немайнові права людини та громадянина.
У Преамбулі цілоїнизки міжнародно-правових документів, які відповідно до ст. 9 КонституціїУкраїни є частиною національного законодавства України, проголошено, щовизнання гідності, притаманної усім членам людства, та їхніх рівних невід’ємнихправ є основою свободи, справедливості та загального миру. (Загальна деклараціяправ людини від 10 грудня 1948 року, Міжнародний пакт про громадянські таполітичні права від 16 грудня 1966 року та Факультативні протоколи до нього, атакож Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права від 16 грудня 1966 року) [113, с. 14-58].
У Проекті ЦКУкраїни як основні принципи цивільного права закріплюються положення, що маютьвелике значення для здійснення не тільки особистих немайнових, а й майновихправ фізичної особи: свобода договору, свобода підприємництва. Не викликаєсумнівів, оскільки йдеться про свободу особи, що її першоосновою є ідеялюдської гідності. Це не єдиний приклад, який демонструє значення досліджуваноїідеї, а тому на обґрунтування наведеного доводу вважаємо за достатнє послатисяна Міжнародний пакт про цивільні та політичні права від 16 грудня 1966 року й на Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права від 16 грудня 1966 року, де в їх преамбулах особливо відзначається, «що ці прававипливають із притаманної людській особистості гідності» [113, с. 14-58].Отже, ст. 3 Конституції України про те, що людина, її життя і здоров’я, честь ігідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальноюцінністю, є закономірним наслідком цього положення.
Усе вищевикладенедозволяє вирізнити найбільш істотні моменти, що свідчать про об’єктивніпідстави віднесення ідеї поваги людської гідності до принципу цивільного права.
По-перше, будучивихідною ідеєю стосовно до соціально-правової характеристики особи, що лежить воснові всіх суб’єктивних прав, обов’язків і свобод людини, вона проймає всюсистему цивільного права, що регулює як майнові, так і особисті немайновівідносини фізичної особи. По-друге, стосовно до різноманітних суспільнихвідносин ця ідея має регулюючу властивість незалежно від змін правових норм, аотже, є нормативно-керівним положенням непорушного характеру. По-третє, вонаслужить орієнтиром правотворчої та правозастосовної діяльності державнихорганів, а також суб’єктів цивільного права. По-четверте, виражаючи найвищусоціальну цінність людини, ця ідея відбиває не тільки об’єктивну закономірністьрозвитку усього громадянського суспільства в умовах демократичних перетворень,а й одну з фундаментальних тенденцій розвитку цивільного права як приватногоправа, спрямованого на регулювання різноманітних відносин індивіда.
З огляду на те,що в статті 3 нового ЦК України ця загальна ідея не отримує свого чіткого йсамостійного виразу, її необхідно доповнити пунктом такого змісту: «Повагагідності особи і її недоторканність», позначивши цей пункт номером 1.
Дослідження ідеї про гідність і честь уїх історичній ретроспективі дозволяє зробити певні висновки.
1. Генезис ідеї про ці цінності особи відбувався в давній періодрозвитку людської цивілізації та відповідав первіснообщинному ладу (останнястадія пізньородового суспільства). На його першій стадії, пов’язаній ізприсвоюючим господарством, ще тривав процес становлення самої людини якбіосоціальної істоти й лише в ХL-ХХV тисячолітті до н.е. склався неоантроп,тобто людина сучасного типу. З цього моменту почався процес розкладу їїсинкретичної колективної свідомості й становлення самосвідомості, пов’язаної звласною самооцінкою, а отже, з уявленнями про гідність людини. Уявлення прочесть людини стали наслідком родової та станової диференціації людськихспільнот, яка особливо проявилася в епоху розкладу родоплемінного ладувійськової демократії.
2. Процес подальшого розвитку ідеї прогідність і честь свідчить про те, що він є не тільки постійним і безперервним,а має і яскраво виражений еволюційно-діалектичний характер. Незважаючи на часомзначні несприятливі історичні умови розвитку людського суспільства, її епопея,почавшись з «аристократичної пихи», досягла правового статусу«найвищої соціальної цінності». Це означає, що честь і гідність єнеодмінними атрибутами будь-якої людини, дозволяючи їй користуватися своєюособистою свободою та виражаючи її найбільшу цінність, що є підтвердженням їхспонукальної сили. І тільки тому, що поняття про гідність і честь людини вСтародавній Греції та Римі, а також у феодальних суспільствах не малисоціального характеру і не поширювалися на рабів і кріпаків, вони не вплинули йне могли вплинути на основний напрямок розвиток ідеї про ці цінності особи.
3. Причиною складного, інколисуперечливого характеру уявлень про гідність і честь є не тільки історичнезабарвлення та мінливість суспільно-політичних систем, але й те, що життя нестоїть на місці: удосконалюється сама людина, розвивається економіка, політика,наука, культура, мистецтво – усе те, що істотно впливає на спосіб життя,світогляд людей, на норми права, що регулюють різного роду суспільні відносини,у тому числі й відносини з приводу честі й гідності. Велике значення дляхарактеру та змісту честі й гідності мають моральні та правові погляди, але неокремих класів, певних груп, а погляди всього суспільства стосовно системи можливоїта належної поведінки, першоосновою яких є загальнолюдський, а не класовийзміст. Ось тому так неприйнятний для характеристики честі та гідності людиниісторично обмежений, ортодоксальний підхід. Факт, що у новому Цивільномукодексі України права на честь і гідність віднесено до особистих немайновихправ, що забезпечують соціальне існування фізичної особи, служитьпідтвердженням того, що вирішальною історичною причиною, яка зумовлює внутрішнімежі, якісні характеристики гідності та честі, є тип соціального, а не класовогозв’язку між людьми.
4. Характеризуючи гідність і честь якнайвищі соціальні цінності, слід мати на увазі, що визначення«соціальний» за змістом не збігається з етимологічним значенням слова«суспільний» і потребує системного підходу, для якого притаманне як«загальне», так і «особливе». Тобто уявлення про гідність ічесть мають відповідати як інтересам суспільства, так і особистим інтересаміндивіда, які хоч і відрізняються від суспільних, але не суперечать останнім.Крім того, треба зазначити, що такий підхід передбачає їх оптимальне поєднання,об’єктивним критерієм якого є збереження цілісності та загальної безпекисуспільства як єдиного соціального «організму» і здатності людини досамовираження й саморозвитку, а основною тенденцією розвитку ідеї про гідністьі честь людини є поступове згладжування суперечностей між особистими тасуспільними інтересами.
5. Історично гідність і честь перебувають упевному співіснуванні та тісному взаємозв’язку один з одним. Однак їх генезиспоказав, що, будучи цінностями, які справляють величезний вплив на долі людей,вони поперемінно брали на себе роль лідера у системі соціального ранжирування.Так, ідея про честь за ранжиром мала домінуюче значення в «рицарськийперіод» епохи троянських воєн (близько 1240 р. до н.е.) і в періодсередньовіччя (V-ХVII ст.ст.), а гідність, будучи основою гуманізму,відігравала й відіграє провідну роль у порівнянні з честю в умовахдемократичних перетворень (епоха Відродження – Ренесансу і його кульмінація –Просвітництво (ХVI-ХVIII ст.ст.); сучасний період розвитку суспільства в умовахпобудови правової демократичної держави).
6. Домінуюче значення ідеї про гідністьу порівнянні з ідеєю про честь в умовах побудови правової, демократичноїдержави наперед визначає й особливий правовий статус цієї цінності людини, якийзнаходить своє специфічне закріплення й реалізацію через такі структурніелементи системи права, як міжгалузевий інститут гідності особи, правовіпринципи тощо. Крім того, будучи вихідним положенням у формуванні права,гідність самостійно виступає як окремий правовий принцип. З метоюцивільно-правового закріплення цієї важливої правової ідеї дисертант пропонуєдоповнити статтю 3 нового ЦК України таким принципом: «Повага гідностілюдини як найвищої соціальної цінності і її недоторканність», позначившийого пунктом 1. Принципи, що містяться в цій статті, позначити відповідно пп. 2-7.

1.2 Гідність і честь людини як найвищі соціальні цінності
 
Значеннявизначення понять у праві важко недооцінити, а тому цивілісти слушновідмічають, що «сама по собі дефініція того чи іншого явища як об’єктацивільних прав – це вже визначений правовий режим цього явища», під якимрозуміється його правова характеристика у вигляді системи «юридичнихправил, що визначають становище досліджуваного явища об’єктивної дійсності якоб’єкта цивільних прав…» [188, с. 109, 155].
У законодавстві,як відомо, немає визначень гідності й честі, що видається цілком закономірним.Акцентуючи увагу на тих вимогах, яким має відповідати новий Цивільний кодексУкраїни, О.А. Пушкін із посиланням на слова давньоримського юриста Яволена:"…будь-яке визначення в цивільному праві є небезпечним", обґрунтованозастерігає, що «не слід захоплюватися визначеннями, бо мало знайдетьсявипадків, коли це визначення не може бути заперечене» [172, с. 13].Особливо це актуально стосовно до досліджуваних понять з огляду на їхскладність і багатогранність. Але, незважаючи на відсутність легальнихдефініцій цих цінностей особи, гідність і честь, проте, відносяться до правовихявищ глобального характеру, а тому ті поняття, якими оперують у юриспруденції,мають велике не тільки теоретичне, а й практичне значення.
Немалий внесок вінтерпретацію цих цінностей особи зробили представники цивілістичної думки.
Останнім часомцій проблемі стала приділятися більш пильна увага з криміналістичної точки зору[135, с. 88-90], а також і з загальноправових позицій [131, с. 311-337].
Оскільки гідністьі честь – це не тільки правові, а й важливі філософські категорії, то великезначення для їх статусу мають ті конструкції, які розроблені представниками іцього наукового напрямку.
Однак, незважаючина те, що в цьому напрямку вже є певна наукова база і набуто значного досвіду вдослідженні гідності та честі, їх правова природа все ж потребує дальшоготеоретичного розроблення.
По-перше, цепов’язане с тим переосмисленням людських цінностей, яке викликане останнімизмінами нашого життя під впливом багатьох чинників економічного, політичного таміжнародно-правового характеру, що породжує нові погляди, підходи додосліджуваних явищ, котрі вимагають відповідного наукового вирішення.Наприклад, у юридичній літературі вже можна помітити новий тип правовоїкультури, який відзначається ціннісною переорієнтацією в суспільстві. Вінотримав назву «персоноцентристського» [244, с. 102] і означаєхарактеристику явищ у житті суспільства, сконцентрованих навколо людини,людських цінностей та інтересів [4, с. 45, 480]. На оригінальнійсуб’єктоцентристській концепції людини, зміст якої полягає в тому, що з трьохформ самореалізації людини в праві (цінності, норми, знання) перше місцевідводиться цінностям, друге – нормам, третє – знанням, побудована й одна зперших робіт з етики права В.І. Букреєва та І.Н. Римської [23, с. 13].
По-друге, цезумовлене складним і багатогранним характером досліджуваних цінностей,багатоаспектність яких обертається їх багатозначністю не тільки в етиці,філософії, а й у праві. Так, цивілісти, приміром, використовуючи різну правовухарактеристику, в одних випадках честь і гідність визнають елементамиправоздатності, а в інших – особливим суб’єктивним правом особи і т.д. Невипадково останнім часом навіть із лінгвістичної точки зору висловлено думкупро те, що з усіх категорій, пов’язаних із проблемою захисту честі й гідності,краще за все визначені й витлумачені поняття «честь»,«гідність», «репутація», але все ж таки «немає ніякоїясності ні мовознавчої, ні правової в інтерпретації вказаних понять» [89,с. 14].
По-третє, великепрактичне значення для визначення суб’єкта – носія права на честь і гідність, утому числі й володіння правом на їх захист, а також для вибору правових засобівтакого захисту, має диференційований підхід до досліджуваних понять, що незавжди використовується не тільки в повсякденному слововживанні, а й у правовійлітературі, у судовій та іншій практичній діяльності. Тому часто поняття честій гідності вживаються разом, без чіткого значеннєвого розмежування кожного зних, незважаючи на те, що вони суттєво різні й мають свій правовий статус. Зцією метою, окрім ґрунтовного розроблення досліджуваних понять, необхідно нетільки розкрити зміст кожного з них, а й співвіднести їх між собою, виявившисхожість та істотні відмінності.
По-четверте,правильні уявлення про гідність і честь мають велике юридичне значення і дляхарактеристики суб’єктивного права особи, яка є їх носієм. Як зазначається вправовій літературі, те соціальне середовище й ті уявлення про гідність ічесть, які сформувалися в суспільстві, визначають зміст претензій, із якихскладається здійснення суб’єктивного права честі й гідності [166, с. 41].
Кожнійособі, кожному учаснику суспільних відносин притаманні такі цінності, як честьі гідність. Попереднє дослідження, зроблене в першому розділі, показало, щопоняття про гідність і честь з давніх часів співвідносилися з правом на повагудо особи.
Усучасній правовій літературі й у законодавстві України до володільців права наповагу честі й гідності міститься більш диференційований підхід. Наприклад,трапляються такі поняття: честь і гідність Президента України (ст. 105Конституції України, ст. 9 Закону України «Про Президента УкраїнськоїРСР»); честь і гідність народного депутата і членів його сім’ї (ст. 43Закону України «Про статус народного депутата України»); честь ігідність адвоката (ст. 10 Закону України «Про адвокатуру»); честь ігідність працівника міліції (ст. 21 Закону України «Про міліцію»);честь і гідність журналістів (ст. 43 Закону України «Про друковані засобимасової інформації (пресу) в Україні»); честь і гідність педагогічних інаукових працівників (ст. 55 Закону України «Про освіту»); честь ігідність біженця (ст. 12 Закону України «Про біженців»).
Правона повагу до особи охоплює і право на повагу честі та гідності дитини, а тому єцілком прийнятним уживання в законодавстві понять «честь» і«репутація» дитини (ч. 1 ст. 16 Конвенції про права дитини) [113, с.394]; честь і гідність неповнолітнього (ст. 2 Закону України «Про органи іслужби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх»).Крім того, у юридичній літературі йдеться про авторську честь [12, с. 139-146],честь нації, країни, партії [7, с. 7; 210, с. 94-96] тощо. Розглядаютьсягідність, честь і ділова репутація громадян і у сфері митних відносин [125, с.227-230]. У юриспруденції трапляються і такі поняття, як честь і гідністьчиновництва, представників адміністрації, політичних суб’єктів (посадових осібта інших політичних фігур) [120, с. 21]; честь і гідність народу, приміром інгуського[120, с. 19] і т.д.
Слідзазначити, що не завжди досліджувані поняття співвідносяться з повагою доособи. Так, поряд з поняттям «честь офіцера» використовується лексема«честь мундира» [133, с. 766; 191, с. 24]. На думку видатногогромадського діяча, ученого, академіка Д.С. Лихачова, таке поняття, як«честь мундира» є хибним уявленням про честь, яке заподіює«колосальну шкоду суспільству», оскільки «змушує керівниківвідстоювати хибні або порочні проекти, наполягати на продовженні явно невдалихбудівництв, боротися з товариствами, які охороняють пам’ятники (»нашебудівництво важливіше"), тощо [92, с. 48-49]. Доводи Д.С. Лихачова єцілком переконливими й заслуговують на увагу, а тому слід погодитися з тим, що«у нас зникло таке не властиве нашому суспільству явище, як поняттядворянської честі, але „честь мундира“ залишається важким тягарем.Мовби людина померла, а залишився тільки мундир, з якого знято ордени івсередині якого вже не б’ється сумлінне серце» [92, с. 48]. Відтворенняцієї цитати є свого роду застереженням щодо обережного підходу дослідників доспрямованості гідності й честі.
Розвитокцивілізації показує, що честь і гідність, будучи тісно взаємопов’язанимипоняттями, поперемінно брали на себе роль лідера в системі соціальногоранжирування. У період демократичних перетворень домінуюче становище в їхвзаємодії має гідність, яка виражає загальну та фундаментальну закономірністьсучасного громадянського суспільства щодо соціальної цінності кожного йогочлена. Тому дисертант змінює традиційний підхід початку досліджень стосовно дочесті та, орієнтуючись на нові ціннісні підходи, насамперед присвячує йогогідності.
Відповіднодо філософських поглядів гідність є сутнісною категорією моральної свідомості,нерозривно пов’язаною з моральними відносинами та моральною практикою, і займаєцентральне місце в системі категорій етики [170, с. 47]. Таке значення гідностівизначається тим, що як етична категорія вона пов’язується з моральною цінністюлюдини (особистості) [15, с. 10; 9, с. 7; 190, с. 5; 96, с. 182, 183] абоспільноти людей [15, с. 10], з усвідомленням цієї цінності [9, с. 7; 15, с. 10;190, с. 5; 96, с. 182], а також і з відповідною поведінкою [15, с. 10]. Усе це напередвизначило і характер гідності як правової категорії, важливість якої зажадаладержавного забезпечення і видання цілої низки юридичних норм, спрямованих на їївсемірну охорону. Основоположне значення в цьому має ст. 28 Основного ЗаконуУкраїни, яка закріплює право кожного на повагу його гідності. Слово«кожний» є свого роду прийомом, який дозволяє виразити положення проте, що Конституція України, ураховуючи норми та принципи міжнародного права, якірегулюють права людини незалежно від її державно-правового статусу,соціального, майнового та іншого становища, визнає це право «за всімачленами людської сім’ї» [113, с. 14]. Це випливає із сутності гідності,яка в числі «рівних і невід’ємних прав» людини є «основоюсвободи, справедливості й загального миру» [113, с. 14].
Аналізлітератури свідчить про те, що гідність не завжди зводиться до цінності людини,а є багатогранним явищем. Ця властивість обертається для неї багатозначністю якпоняття не тільки в етиці, а й у праві. Так, С.А. Чернишова, досліджуючи захистчесті й гідності громадян, використовує у своїй роботі термін«гідність» в кількох значеннях: і як форму суспільної, моральноїсвідомості; і як суспільну властивість, що складається з різних кориснихвластивостей і якостей особи; і як похідне від більш широких понять:«моральність», «мораль»; і як категорію марксистськоїетики, і, нарешті, як відповідну свідомість і почуття людини [245, с. 6, 7, 8,26].
Такіж самі значення гідності в тих чи інших варіаціях або в тому чи іншому обсязінадаються в теоретичній літературі й цілим рядом інших авторів [10, с. 22-26; 12, с. 206; 18, с. 32; 164, с. 134; 250, с. 15-16]. Усі вони мають право наіснування, оскільки відносяться до досить складного суспільного явища. І якщо уфілософській літературі воно розглядається в основному як моральна цінність, тов юристів воно багатоаспектне більшою мірою. Так, у конституційному вимірігідність – «найвища соціальна цінність» [77, ст. 141 ]. У криміналістіввоно в основному має статус об’єкта кримінально-правової охорони [135, с.88-90; 83, с. 120-146]. Із загальноправової точки зору гідність розглядаєтьсястосовно до механізму правового регулювання як відповідний принцип, а вструктурі системи права – як міжгалузевий інститут гідності особи [131, с.311-337].
Великарізноманітність підходів притаманна цивілістам, які надають гідності значенняабо об’єкта правової охорони, або особистого немайнового права, або елементаправоздатності, або особливого суб’єктивного права тощо. Як об’єкт їхдосліджень вона виступала й у вигляді правового інституту гідності особи [165,с. 39]. І якщо раніше в юридичній літературі зазначалося, що ця категоріярозглядалася головним чином при виникненні конфліктних відносин [142, с.150-152], тобто в аспекті негативної функції права, то в даний час проявляєтьсятенденція так званого позитивного регулювання [251, с. 153; 131, с. 335-336],що й надає гідності більшої значущості, ніж тільки як об’єкта правової охорони.
Таз яких позицій не розглядалася ця категорія, вона нерозривно пов’язувалася зцінністю людини, котра і є тією спільною властивістю, що дозволяє не тількиоб’єднати всі її значення в один зміст, а й виявити її сутність. Цінніснахарактеристика людини не однакова, і тому, окрім людської гідності як цінностілюдини взагалі, у літературі трапляються такі поняття, як особиста гідність(цінність якої-небудь конкретної особи); гідність ученого, робітника,військовослужбовця, підприємця, лікаря та ін. (цінність представника певноїспільноти людей або соціальної групи); гідність країни, національна гідність;гідність колективу (цінність певної спільноти людей) [7, с. 15]. При цьому слідзазначити, що деякі з вищеперелічених значень гідності використовуютьсяюристами як особливі її різновиди. Так, А.В. Бєлявський, М.А. Придворов,приміром, порушуючи питання про спеціальні форми захисту честі й гідності вгалузі авторського права, досліджують авторську честь і авторську гідність якрізновид загальногромадянських цінностей [12, с. 206], що знаходить підтримку ів інших авторів [246, с. 137-138].
Такепоставлення питання, на нашу думку, не співвідноситься з сутністю гідності яктакої, воно не може розглядатися як дещо статичне, нерухоме, а тому у своючергу проявляється у вчинках особи, її діяльності [15, с. 10] і разом із честювідображає в соціальному плані місце і роль особи в суспільстві [37, с. 199].Отже, у даному і йому подібних випадках немає підстав для вирізнення якихосьособливих самостійних категорій гідності, і мова може йти або про її певнуспрямованість, або про якусь її характерну рису, або взагалі про інше поняття,наприклад, про ділову репутацію, оскільки вищезазначені автори говорять проавторську честь і гідність, пов’язуючи їх із професійною діяльністю творчих працівників.
Прояке б значення гідності не йшлося, в основі його лежить єдине поняття,конституційне право на повагу котрого закріплено за будь-яким представникомлюдського роду. І це не випадково, оскільки людина має певну цінністьбезвідносно до її індивідуальних якостей, соціального становища, освіти,культури тощо. Як образно відмічається у філософських джерелах, «передцією ідеєю всі ми морально рівні від президента до жебрака, від генія добра доостаннього грішника» [96, с. 186].
В.А.Малахов справедливо попереджує і про те, що підхід до ідеї людської гідності зточки зору диференціації членів суспільства виявився би згубним для моральногопогляду на людину і «саме людство як сукупний моральний суб’єкт стало б утакому разі чимось на манер спортивного клубу, виробничого колективу чисоціального стану, де є свої „зірки“, свої „старійшини“ або»передовики виробництва", є пересічні люди, а є й такі, хто явно невиправдовує репутації члена вказаної спільноти. Негідники, одним словом…"[96, с. 186]. Тому цілком виправданим і необхідним є конституційний підхід доідеї рівності гідності «кожної» особи. У зв’язку з завершенням роботищодо прийняття нового ЦК України наявні всі підстави вважати, що ця презумпціяотримає своє дальше закріплення й розвиток у вигляді окремої норми про рівністьособистих немайнових прав фізичних осіб незалежно від віку, дієздатності таінших обставин (ст. 263 Проекту ЦК України) [241; 242].
Продовжуючидалі аналіз наведених вище значень гідності, слід відповісти на питання проспіввідношення понять «людська гідність» і «особистагідність». У юридичній літературі про це висловлюються різні думки. Одніавтори, розкриваючи значення обох понять, не намагаються співвіднести їх,обмежуючись указівкою про те, що особиста гідність мається на увазі приусвідомленні людиною своєї значущості, а людська гідність – при оцінцісуспільством кожного індивіда [245, с. 7]. Інші відмічають, що, крім особистоїоцінки або особистої гідності, гідність включає в себе поняття людськоїгідності взагалі, незалежно від конкретних якостей і особливостей людини [166,с. 41], тобто підкреслюють, що обидві ці категорії – складові досліджуваногопоняття. Зміст наведених положень свідчить про те, що в обох випадках ціпоняття використовуються для виокремлення суб’єктивної та об’єктивної сторінгідності. Причому стосовно до її суб’єктивної сторони мова йде про особистугідність, а щодо об’єктивної сторони – про людську гідність. Відносно цього є ітаке міркування, що людська гідність, котра означає цінність людського роду взагалій кожного індивіда зокрема, являє собою родове поняття у відношенні доособистої гідності, яка органічно поєднує в собі особисті та фізичні якості,цінні з точки зору потреб суспільства [7, с. 15].
Уцьому контексті треба звернути увагу на таке філософське застереження В.Н.Лавриненка: "… не слід думати, що загальнолюдські цінності існують порядіндивідуальними цінностями і що загальнолюдські цінності – це водночас ііндивідуальні, особистісні цінності. І кожна особистість по-своєму їх сприймаєта усвідомлює" [227, с. 481]. Обґрунтовуючи свій висновок, учений слушнозауважує, що на ціннісне сприйняття і процес формування цінностей здійснюютьвплив усі скільки-небудь значущі чинники людського існування: біологічні,соціальні, психічні та ін. Їх індивідуальне поєднання, на його думку, ізумовлює особистісний характер цінностей людини, який, однак, не заперечуєнаявності загальнолюдських цінностей [227, с. 480-481]. Таке уявлення проособисту й людську гідність співвідноситься і з поглядами цивіліста В.Л. Суховерхого,який відзначив, що особиста гідність визначається як об’єктивна властивістьособи, її соціальна цінність, що складається з духовних, фізичних і моральнихякостей [213, с. 119-120]. З урахуванням вищезазначеного можна зробити висновокпро те, що гідність як правова категорія не подільна на два самостійні поняття:на «людську гідність» і «особисту гідність» і що вониутворюють єдине ціле – складову досліджуваного явища. У цьому зв’язку не зовсімвдалою, на наш погляд, є оцінка «людської гідності» як родовогопоняття відносно «особистої гідності».
Статусгідності як найвищої соціальної цінності вказує на її природне, культурне,суспільне й особисте значення (значущість) для людини. Не випадково в юридичнійлітературі зазначається, що визнання суспільством гідності особи означає певнуоцінку всіх моральних якостей, якими вона володіє [245, с. 7], тому вКонституції України і закріплюється право «кожного» на повагу саме«його» гідності.
Використовуючистосовно до гідності таку характеристику, як «соціальна цінність»,необхідно звернути увагу на її значення щодо наявності в цієї категоріїоб’єктивної та суб’єктивної сторін, що не заперечується ні у філософській, ні вюридичній літературі [207, с. 12-13]. Аналіз вироблених ученими понять двохсторін гідності свідчить про те, що до цього питання немає однакового підходу.Так, на думку В.А. Малахова, проблема людської гідності в її«внутрішньому» змісті розкривається в аспекті моральногосамовдосконалення особистості, у «проекції» власного, індивідуального«я» на загальнолюдські цінності й ідеали, тобто у визначенні,наскільки повно проявляється в конкретній поведінці особи історично сформованеначало людяності як такої і наскільки людяними є її задуми та вчинки [96, с.185]. Іншу сторону гідності цей автор розкриває через проблему забезпеченняповаги до кожного індивідуума, поваги його людських прагнень і прав з бокуінших людей і суспільства в цілому [96, с. 185]. Як видно з наведенихміркувань, філософ не використовує поняття «соціальне», однакхарактеристика обох сторін гідності дається саме в цьому аспекті й несуперечить йому.
Уюридичній літературі зміст гідності викладається таким самим чином, тобто звикористанням об’єктивної (зовнішньої) та суб’єктивної (індивідуальної), абовнутрішньої, сторін. Так, під об’єктивною (соціальною) стороною, як вважає Р.О.Стефанчук, розуміється те, що гідність як моральна цінність і суспільназначущість особи визначається існуючими суспільними чи класовими відносинами йне залежить від людини. Суб’єктивна ж (індивідуальна) сторона проявляється в усвідомленній почутті особистої гідності, своєї гідності як людини, особистості, якпредставника тієї чи іншої спільноти або певної групи, що зумовлюєтьсяможливістю людини відображати не тільки об’єктивній світ, а й себе в цьомусвіті, свою роль і місце в ньому [207, с. 12, 13].
Такахарактеристика обох сторін гідності, на наш погляд, є найбільш вивіреною йконкретною в порівнянні з філософськими поняттями щодо цієї проблеми, однаквона не позбавлена певних недоліків. Розкриваючи першу сторону гідності, Р.О.Стефанчук використовує визначення «об’єктивна» з додатком«соціальна», а стосовно до суб’єктивної сторони таким додаткомслужить слово "індивідуальна". Тобто цей автор протиставляє поняття «соціальне»"індивідуальному", що не тільки не відповідає змістові першогозначення, а й суперечить змістові обох сторін гідності. Таку саму позиціюзаймає і А.Л. Анісімов [7, с. 15].
Стосовнопорушеної проблематики слід звернути увагу на філософські міркування про те, щовесь життєвий досвід людини й система її знань безпосередньо впливають нахарактер її цінностей, оскільки цінності завжди є людськими цінностями і маютьсоціальний характер. На думку цього ж автора, цінності не виникають невідомозвідки й не вкладаються в людину ззовні, а формуються в процесі її соціалізаціїта відзначаються динамічністю. Таке формування відбувається на основісуспільної практики, індивідуальної діяльності людини в рамках певнихконкретно-історичних суспільних відносин і форм спілкування людей [227, с. 480].Аналогічне змістове навантаження несе і юридичний аналіз порушуваної проблеми[72, с. 467]. Зважаючи на всі ці дані, а також на результати попередньогодослідження щодо змісту поняття «соціальне», вважаємо, що і об’єктивна,і суб’єктивна сторони гідності мають соціальний аспект, що й необхідновраховувати в ході вироблення її поняття.
Утеоретичній літературі гідність не має усталеної дефініції, що пояснюєтьсясвоєрідністю цього явища. Ми розглянемо деякі найбільш загальні визначення(характеристики) гідності, які міцно закріпилися в культурі. Ці визначеннязначною мірою відповідають загальнопоширеним поглядам на цю цінність особи.
Більшістьавторів, і особливо це стосується юридичної літератури, зводять поняттягідності до «самооцінки особи», приміром: "…гідність – цесамооцінка особою своїх моральних, професіональних та інших якостей" [183,с. 118]. Інші автори за основу визначення беруть таке поняття, як «етичнакатегорія», пов’язуючи її з цінністю людини й усвідомленням нею цієїцінності [9, с. 7; 165, с. 12].
Ще1966 року М.А. Придворов зазначав, що зведення «гідності» тільки до«самооцінки» особи звужує це багате за змістом поняття [166, с. 41].І надалі, протягом усієї своєї творчої діяльності цей учений, котрий спеціальноприсвятив кілька робіт дослідженню гідності, принципово обстоював свою точкузору і, піддаючи критиці погляди С.М. Братуся, В.Г. Вердникова, А.Ю. Кабалкіната ін., неодноразово стверджував, що за такого підходу не розкриваєтьсясоціальна, об’єктивна сторона поняття гідності й заперечується можливість регулюваннявідносин честі й гідності [164, с. 134; 165, с. 39]. Слід відмітити, що питанняце не залишилося не поміченим і в філософській літературі, багато авторівпідкреслювали й підкреслюють, що гідність не може розглядатися як дещо статичне,нерухоме, що вона насамперед проявляється у вчинках особи, її діяльності, атому самооцінкою не вичерпується ємність поняття гідності, котре є значноширшим і включає ще й оцінку суспільства, що й наперед визначає особистугідність тієї чи іншої людини [15, с. 10; 96, с. 183]. Увага дослідників допозначеної проблематики пояснюється тим, що така негативна тенденція зберегласядосі, тому ця тематика є актуальною і зараз.
Аналізюридичної літератури свідчить про те, що, як і раніше, багато авторів зводятьпоняття гідності до самооцінки особою своїх моральних, професіональних та іншихякостей [38, с. 365; 183, с. 118; 238, с. 267]. Деякі автори, говорячи прогідність як про самооцінку особи, доповнюють, що вона охоплює собою не тількиїї моральні, а й соціальні якості [37, с. 199], або що самооцінка особи повиннаґрунтуватися на соціально значущих критеріях оцінки її моральних та іншихякостей [39, с. 303], або що це самооцінка особи, яка базується на її оцінці суспільством[7, с. 14]. Незважаючи на деякі поправки та доповнення, у всіх цих і подібнихдо них випадках убачається збіднений підхід до поняття «гідність»,оскільки самооцінкою як такою не вичерпується ємність цього багатогранногоявища.
КонституціяУкраїни в принципово новій площині дозволяє переосмислити зміст і поняттягідності як найвищої соціальної цінності людини. І така новела не залишаєтьсяне поміченою науковим світом. Так, розкриваючи це поняття з цивільно-правовихпозицій, Р.О. Стефанчук зазначає, що гідність – визнання цінності кожноїфізичної особи, а її об’єктивна сторона – моральна цінність людини якособистості, незалежно від її індивідуальних якостей і становища у суспільстві,суб’єктивна ж – усвідомлення своєї гідності як людини, представника певноїсоціальної групи, свого місця й ролі в указаній соціальній групі [207, с. 12,13, 19]. Наведене посилання з точки зору переосмислення цінностей є помітнимкроком у дослідженні цієї категорії. Однак воно, на думку дисертанта, не можебути повністю прийнятним.
Данаправова модель гідності не зовсім відповідає її сутності, а тому правильніше булоб визначати її не як «визнання цінності фізичної особи», абезпосередньо як саму «цінність» людини, оскільки питання провизнання гідності більшою мірою має відношення до характеристики суб’єктивногоправа особи на цю цінність, а не до самого поняття.
Незовсім послідовними є й погляди Р.О. Стефанчука стосовно об’єктивної тасуб’єктивної сторін гідності, оскільки, з одного боку, це моральна цінністьлюдини, а з іншого – тільки усвідомлення особою своєї гідності. Такі доводимовби поділяють загальне поняття гідності на два самостійні, тобто в нихвідсутня єдина сполучна ланка, якою на нашу думку, і є слово«цінність».
Новіпідходи до дослідження гідності спостерігаються й у філософській літературі. Алебагато з них потребують обережної оцінки з точки зору їх відповідності досутності цього багатогранного суспільного явища. Так, приміром, В.А. Малахов, зодного боку, слушно зазначає, що і стосовно гідності, і стосовно честі моваповинна йти не тільки про «самооцінку», а з іншого боку, істотно, нанаш погляд, збіднюючи сутність досліджуваної категорії, підкреслює, що гідність– це певний ціннісний стандарт самооцінки. І незважаючи на те, що йогоуточнення щодо «презумпції гідності», яка полягає не просто вемпіричній оцінці, а в ціннісному стандарті, не в моральній зрівнялівці, а воснові рівності вихідних вимог і критеріїв, котрим кожний конкретний індивідможе відповідати по-різному [96, с. 186], є цілком обґрунтованими ізаслуговують на увагу, саме вживання слова «стандарт» не прийнятне допоняття гідності. Однак, справедливості ради слід зазначити, що цей і подібнідо нього підходи до пошуку нових граней гідності, безперечно, наблизили доістинного його розуміння, і найголовнішим їх результатом є те, що значною міроюпоставлено під сумнів «монополію» на уявлення про гідність як просамооцінку особи.
Закріпленняна конституційному рівні правового статусу гідності й честі як найвищихсоціальних цінностей свідчить не тільки про те, що стара, традиційна філософськаточка зору на гідність як на певну моральну цінність, точка зору, покладена воснову поглядів багатьох правознавців, яка зберегла значення до наших днів,отримала своє юридичне закріплення, а й про те, що таке уявлення про гідність єсвого роду доказом того об’єднувального начала, до якого прагнули вчені різнихнаукових напрямків. Досвід дослідження показує, що єдине всеосяжне визначеннягідності виробити практично неможливо в силу її специфіки, а тому безліч моделей,створених теоретиками, мають право на існування. Однак, на наш погляд, усі вонипотребують певного об’єднувального вихідного положення, яким можна вважатипоняття «цінність», що є до цього часу не тільки складовоюаксіології, а й значущою правовою категорією.
Стаття 3Конституції України – безспірне свідчення ціннісного орієнтиру в сприйняттіспадку наукової думки важливого історичного періоду кінця ХІХ – початку ХХстоліття, коли «країна переживала своєрідний духовний, у тому числі йфілософсько-правовий, ренесанс, пов’язаний з відродженням у правознавствіідеалізму, з реабілітацією природного права і моральних цінностей» [17, с.106]. Такий період був недовгим у зв’язку з відомими подіями, і лише наприкінці80-х років ХХ століття знову згадали, що «доброта, співчутливість,моральна цінність не тільки суто етичні, але й соціальні, навіть, коли хочете,державні цінності» [17, с. 71].
Із філософськихджерел видно, що «цінністю є для людини все, що має для неї певнузначущість, особистісний або суспільний сенс» [70, с. 201]. До«важливості, значення чого-небудь» зводиться й одне з етимологічнихзначень цього слова [133, с. 759]. З урахуванням цього вважаємо, що лексема«цінність» цілком підходить для герменевтики гідності й честі та, нанаш погляд, якнайсуттєвіше відбиває специфіку цих категорій.
У юридичнійлітературі доволі часто трапляється таке узагальнююче поняття не тільки до честі,гідності та ділової репутації, а й до прав на них, як благо [207, с. 16]. Томув підручнику з цивільного права є уточнення про те, що це «збірне поняття,що стосується обох юридичних категорій» [39, с. 299].
Благо – «те,що містить у собі певний позитивний зміст» [70, с. 336]. У С.І. Ожеговазначення цього слова зводиться до добра, благополуччя; до того, що даєдостаток, благополуччя, задовольняє потреби [133, с. 44].
В.І. Даль підблагом трактує все добре, корисне, що служить нашому щастю [42, с. 90].
Порівнюючисемантику цього слова й слова «цінність», можна дійти висновку проте, що останнє з них набагато ширше за значенням, оскільки передбачає особливуувагу до ціннісних установок особистості, якими є гідність і честь. Уфілософській доктрині тому зазначається, що «в наші дні поняття благавитіснено поняттям цінності» [70, с. 336].
Така тенденціяпотребує свого відображення і в правовій науці в ході дослідження гідності йчесті. Питання, пов’язані з трактуванням понять «цінність» і«благо», уже привертають увагу цивілістів. Проте ця проблематика покищо не отримала свого остаточного розв’язання. Так, Р.О. Стефанчук, порушуючиїї, обмежився лише констатацією того, що основне значення терміна«благо» розкривається через поняття «цінність» безконкретизації цих дій [207, с. 16]. На його ж думку, «благо» –ознака, що характеризує честь і гідність як об’єкти цивільного права [207, с.16], що є найбільш уразливим у його роботі, оскільки поняття «благо»застосовується не тільки до досліджуваних об’єктів цивільного права, на щораніше вже зверталася увага в дисертації. Закріплення в ст. 3 КонституціїУкраїни вищезазначеної характеристики таких об’єктів права є свідченням того,що тенденція до витіснення поняття «благо» поняттям«цінність», яка відмічена у філософській літературі, отримала своє легальнеправове закріплення, а це дає всі підстави для його використання і вцивільно-правовій доктрині.
Досвід дослідженняпоказує, що практично жодне визначення, що трапляється в цивілістиці, немістить у собі поняття «цінність», а замість цього однакововикористовується лексема «оцінка» (самооцінка, суспільна оцінкатощо). Виключення з такої негативної тенденції поодинокі. Так, приміром, О.М.Ерделевський поняття «честь» не зводить до оцінки, а, на його думку,«честь – відображення якостей особи в суспільній свідомості, якесупроводжується позитивною оцінкою суспільства» [258, с. 11].
У сучаснихфілософських джерелах зазначається, що оцінка є кількісною характеристикоюпевної значущості, особистісного або суспільного значення, які входять дозмісту цінності, і часто виражається в так званих лінгвістичних перемінних,тобто без завдання числових функцій [70, с. 201].
Питання проспіввідношення цінності й оцінки як різних, але тісно взаємопов’язаних міжсобою категорій, детально викладено Л.П. Морозовою, котра зазначила, що оцінкає вторинною та похідною від цінності, і незважаючи на те, що оцінка виходитьвід людини та пов’язана з її індивідуальністю, вона не створює цінність, а,навпаки, цінність є основою оцінки [122, с. 90].
Отже,застосування в поняттях як вихідного положення слова «оцінка» невідбиває суті честі й гідності та не відповідає ціннісним орієнтирам у розвиткусучасного світу, що, як слушно зазначають російські вчені, є однією з юридичнихгарантій прав особи в суспільстві, забезпечення яких передусім залежить відособливостей особистісної ціннісно-нормативної орієнтації в праві [69, с.95-107].
Правильніуявлення про гідність, як і про честь, мають і інше юридичне значення. Якзазначається в правовій літературі, те соціальне середовище й ті уявлення прогідність і честь, що сформувалися в суспільстві, визначають зміст претензій, зяких складається здійснення суб’єктивного права честі й гідності [166, с. 41].
На думкудисертанта, саме поняття «цінність» є відображенням сутідосліджуваних категорій, їх аксіолого-правової парадигми, а тому немає ніякогосенсу розкривати ці поняття спочатку через поняття «благо», а потімчерез поняття «цінність», як на це вказується в сучаснійцивілістичній літературі [207, с. 16].
Цілком підходящимдо честі й гідності як до особистісних цінностей є і таке конституційневизначення, як «найвищі соціальні».
Уюридичній літературі його значення має різний правовий відтінок. Так, Н.П.Осипова відмічає, що поняття «найвища соціальна цінність» означає, щосаме людина є мірою змісту й місця будь-яких соціальних відносин, а тому все,що її стосується, має основоположний соціальний зміст [136, с. 73]. Інакшерозкриває сутність цих понять Р.О. Стефанчук, звертаючи увагу на те, що правона честь і гідність як на найвищі соціальні цінності є природним правом особи ітому незалежно від її становища в суспільстві підлягає всебічному правовомузахисту [207, с. 14].
Напогляд дисертанта, правова герменевтика словосполучення «найвища соціальнацінність» є неможливою без урахування досягнень філософської, етичноїдумки.
Честьі гідність – важливі характеристики особи, а «соціальне є властивістю будь-якоїособи й засвоюється індивідуумом, а це означає, що він соціалізується».Тут же, у В.А. Канке з посиланням на Шелера ми знаходимо, «що рангцінності тим вищий, чим вона довговічніша і чим більше задоволення вонавикликає» [70, с. 202, 241]. Такі властивості честі й гідності єбезперечними, а тому конституційне визначення «найвищі» цінностіцілком відповідають науковим уявленням. Інколи в літературі до слова«цінність» застосовуються визначення: «вічні»,«неминущі» [178, с. 85], що за змістом є більш вузькою характеристикою,яка лише частково відбиває їх суть.
Такимчином, конституційне визначення «найвища соціальна цінність» – це непросто гарне й звучне, а обґрунтоване в наукових джерелах визначення гідності йчесті.
Слідзазначити, що в цивільно-правовій доктрині для характеристики цих цінностей якоб’єктів прав давно застосовується такий термін, як «особисте немайновеблаго». Саме його обрано й авторами Проекту ЦК України для позначеннянематеріальних благ особистого характеру (Розділ III книга перша) [241; 242;243]. Тому, визначаючи цивільно-правовий статус гідності й честі, требавідповісти на питання: а як він співвідноситься з визначенням «найвищасоціальна цінність»?
Вважаємо,що для відповіді взагалі є недоречним будь-який порівняльний аналіз, оскільки такийпідхід приводить до явної антимонії тільки тому, що одне з них має конституційнезакріплення у вигляді норми вищої юридичної сили. Скоріше за все, з такихпозицій можна пояснити своєрідний прийом авторів ЦК України, який вони використалив ході редакції статті 201 під назвою «Особисті немайнові блага фізичноїособи», де в частині 1 поряд з честю й гідністю перелічуються й іншіособисті немайнові блага подібного роду, а в частині 2 по суті відтворюється конституційнанорма про те, що гідність і честь разом із життям і здоров’ям людини, їїнедоторканністю й безпекою визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.Думаємо, що такий підхід дозволяє не тільки не допустити суперечностей міжпроблемою «найвищої соціальної цінності» та проблемою«особистого немайнового блага», а й підкреслити особливий правовийстатус гідності й честі.
Узв’язку з розглядуваним питанням значний інтерес становить позиція Р.О.Стефанчука стосовно сутності цих цінностей особи як об’єктів права, яку вінрозкриває у двох аспектах: з точки зору конституційного права як найвищихсоціальних цінностей і з точки зору цивільного права як особистих немайновихблаг. Наведений засновок цього автора, на наш погляд, не може бути визнанийприйнятним тільки тому, що сутність гідності й честі як правових категорій неможе бути двоякою, з яких би позицій вона не розглядалася. Як нам видається,розгляд того чи іншого правового явища повинен залишатися в рамках тотожних абоблизьких орієнтирів, виражених як у теоретичній правовій думці, так і в позитивномуправі. Таким орієнтиром, думаємо, і є проблема «найвищих соціальнихцінностей», філософсько-правове осмислення яких дозволило зробити висновокпро те, що і гідність, і честь людини не тільки «особисті немайнові блага»,а «найвищі соціальні цінності», що вказує на їх природне, культурне,суспільне й особисте значення для людини.
Зурахуванням вищевикладеного вважаємо, що визначення честі й гідності черезпоняття «найвища соціальна цінність» служать не тільки свого роду гарантомбережного та поважливого ставлення до їх носія і доказом нового аксіологічногопідходу до їх інтерпретації, а й виразом їх особливого правового статусу.
Такимчином, гідність – найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного,об’єктивного, боку, про значущість людини для суспільства з точки зору їїморальних, духовних, фізичних (природних) якостей, тобто значущість індивіда яклюдини, як представника людства незалежно від його належності до тієї чи іншоїсоціальної спільноти, групи та становища в суспільстві, а з іншого, суб’єктивного,боку – про особистісну значущість для особи її моральних, духовних, фізичних(природних) якостей незалежно від соціальної належності до тієї чи іншоїспільноти людей і становища в суспільстві, про усвідомлення і почуття цієїзначущості.
Досліджуючипоняття честі, слід насамперед звернути увагу на те, що в юридичній доктринібракує єдності поглядів щодо походження цього терміна. Так, на думку В.А.Малахова, слово «честь» тісно пов’язане зі словом «частина»й означає, що кожний індивід, маючи честь або як ученого, або як робітника, абояк інтелігента, або як воїна, або як члена певного клубу чи партії тощо, маєсвою частину в повазі, у славі й доброму імені тієї чи іншої групи людей. Самезвідси цей автор і виводить тісний зв’язок поняття честі з поняттям репутації(від лат. reputatio – обмірковування, роздум) у вигляді загальної думки, щоскладається в суспільстві стосовно особи або колективу. «Людина честіповинна піклуватися як про репутацію групи, до якої вона належить, так і провласну свою репутацію і відповідати особисто висоті вимог честі, яка належитьїй як членові групи» [96, с. 183], – зазначає філософ.
Не заперечуючивисновку про тісний зв’язок честі й репутації, вважаємо, що важко погодитися зцією думкою автора і знайти тісний зв’язок слова «честь» і слова«частина». Це вдало спростовується в роботах такого філософа, як Т.Ліппс, який відмічав, що «моя честь може бути тільки моєю честю… Іншілюди, хоча й можуть підтверджувати її в мені, але не в змозі „дати меніїї“. Так само на мене не може бути перенесена честь мого стану. Ні тапошана, якою я користуюсь з боку осіб мого стану, ні та, яка віддається моємустанові, не можуть мені честі, якщо в мені її немає» [91, с. 130].
Аналізуючи всі тіціннісні орієнтири, котрі входять до поняття честі, деякі автори вважають, щослово «честь» безпосередньо пов’язане з «чесністю» [7, с.11]. Інші, навпаки, особливо підкреслюють, що честь не слід плутати з чесністюз огляду на відмінність цих понять за змістом, тощо [45, с. 6]. Зурахуванням викладеного можна зробити висновок про те, що лексема«честь» має своє самостійне значення, не похідне від якогось іншогослова.
Честьрозглядалась і як категорія марксистської етики, і як оцінна категорія, і яксвідомість і почуття людини [245, с. 5-7], і як синонім кращих душевних якостейособистості (благородства, чесності, совісті) [250, с. 15-16], і просто якетична категорія [19, с. 232], і як гідні поваги та гордості моральні якості йетичні принципи особи [133, с. 766], і як моральна чи соціальна гідність і те,що викликає, підтримує повагу (до самого себе чи з боку оточуючих) [219, с.1267], і як мірило гідності [38, с. 365], і, нарешті, спільно з гідністю якохоронювані законом особисті та невідчужувані блага, що означають усвідомленняособою свого суспільного значення і визнання за нею цього значення з бокусуспільства [19, с. 345] тощо.
Наведеніміркування свідчать про труднощі в інтерпретації честі як на етимологічному,так і на правовому рівні, що викликане причинами об’єктивного характеру, якікриються в сутності цього багатопланового явища об’єктивної дійсності. Тому дляюристів честь – це:
— і відображенняякостей особи в суспільній свідомості, яке супроводжується позитивною оцінкоюсуспільства [258, с. 11];
— і сукупністьвищих загальновизнаних моральних принципів, якими керується людина у своїйсуспільній і особистій поведінці, і те, що вона є соціальним відображеннямособистості [45, с. 6];
— і оціннесудження про дану людину та про її соціальну діяльність; позитивна громадськадумка про моральні якості конкретної особи (репутація, реноме) [8, с. 33];
— і суспільнаоцінка соціальних, моральних і духовних якостей особи [37, с. 199], і т. ін.
Усе це разомузяте дає достатню підставу для констатації факту про наявність проблеми щодорозроблення поняття «честь», утруднює його однозначне тлумачення івпливає на правильність застосування норм, які регулюють пов’язані з нимособисті немайнові відносини. На це вже неодноразово зверталась і звертаєтьсяувага в науковому світі [201, с. 235].
Проте слідзазначити, що наведені вище «різночитання» можуть бути легковикористані як засновок до певного наукового порівняльного дослідження. І цедозволяє зробити висновок про те, що безліч феноменів, які приписуються поняттю«честь», відбивають цілком об’єктивну картину, а відмічена вище різнатермінологія наукової літератури щодо цієї категорії може бути без утрудненьподолана шляхом консенсусу в їх інтерпретації та вироблення загальновизнаногозначення, яке б дозволило відобразити його сутність. Це показує досвід, набутийу ході дослідження поняття «гідність». При цьому слід підкреслити, щоне обов’язково уніфікувати всі дефініції, до чого нерідко прагнуть в окремихнаукових роботах автори, котрі над усе цінують «однаковість», начебтонеодмінно і в усьому потрібну для наукової інтерпретації. Набагато важливішим єінше: як, з одного боку, наукова теорія сприймає правотворчу діяльність, а зіншого боку, як у нормативно-правових актах використовується науково-понятійнийапарат.
Аналізрозроблених юристами дефініцій честі свідчать про те, що її значення більшістьавторів зводять до певної оцінки особи, індивіда. З аналогічним становищем мивже стикалися, досліджуючи гідність.
Честь як«певна соціальна оцінка громадянина, об’єктивна суспільнавластивість» [21, с. 85] представлена в одному з перших цивілістичнихвизначень С.М. Братуся 1963 року. Саме з цього періоду честь і гідність сталиоб’єктами цивільно-правової охорони. Розкриваючи 1966 року філософське таправове поняття честі й гідності, М.А. Придворов також зазначив, що «честь– це категорія марксистської етики, яка, з одного боку, виражає суспільнуоцінку особи, а з іншого боку, у честі виражається самооцінка здійснюваних цієюособою дій» [166, с. 40].
Визначення честіяк суспільної оцінки особи, а гідності – як почуття людиною своєї суспільноїзначущості, цінності притаманні науковим поглядам не тільки вищезазначеногоперіоду, а й, приміром, 60-х років, коли честь і гідність в основномудосліджувалися з криміналістичної точки зору як об’єкти образи та наклепу [83,с. 128]. Дальший розвиток цивілістичної думки до цього часу свідчить про те, щовищевказані інтерпретації честі з тими чи іншими варіаціями й відтінкамизберегли своє значення, і як і раніше більшість авторів зводять це поняття дооцінки особи суспільством, з допомогою якої і визначається правова природачесті [202, с. 16-17; 39, с. 303; 37, с. 199]. Відмінність поглядів ученихубачається лише в характері цієї оцінки.
Незважаючи на те, що ще 1961 року відмічаласянечіткість позиції деяких авторів щодо поняття «честь» [83, с. 128],ця тенденція зберігається і досі. Так, Р.О. Стефанчук слушно зазначає, щодекотрі автори досить метафізично розуміють «честь» у виглядісуспільної оцінки індивіда, а «гідність» у вигляді самооцінкиіндивідом самого себе й однобічно висвітлюють їх природу [201, с. 236]. Неодностайні юристи й у розумінні самого характеру тієї оцінки, яка визначаєчесть як правову категорію. Одні автори вважають, що честь – це суспільнаоцінка соціальних, моральних і духовних якостей особи і ця оцінка містить усобі морально-етичні якості особи, її поведінки та діяльності, зумовлює їїмісце в суспільстві, соціальній групі, серед колег, у сім’ї тощо [37, с. 199].Інші автори бачать у честі об’єктивну оцінку особи, що визначає ставленнясуспільства до громадянина чи юридичної особи або соціальну оцінку моральних таінших якостей особи [39, с. 303]. На думку третіх, честь – це певна соціальнаоцінка особи, яка формується в процесі суспільного життя, діяльності таспілкування людей на підставі таких об’єктивних показників, як вчинки, поглядита ін. [27, с. 10-11]. Для четвертих це просто соціально значуща позитивнаоцінка особи з боку громадської думки [38, с. 365].
Усе це свідчить про те, що критерії оцінки, щовходить до поняття честі, багатоманітні й відобразити їх одним визначеннямпрактично неможливо. Тому в науці «честь» і «гідність»стали розглядати у двох аспектах: з об’єктивної (зовнішньої) сторони та зсуб’єктивної (внутрішньої) сторони [6, с. 171; 12, с. 208; 168, с. 71; 176, с.23; 177, с. 57-64 та ін.].
В історії розвитку радянської цивільно-правовоїнауки обидва ці аспекти почали застосовуватися практично відразу ж після того,як честь і гідність стали об’єктами регулювання й захисту. Так, ще 1966 рокуМ.А. Придворов зазначив, що «оцінка суспільством діяльності людини складаєоб’єктивну сторону честі, що не виключає й самооцінку здійснюваних дій особою.В останньому випадку честь виступає як суб’єктивна її сторона» [166, с.40]. Аналіз юридичної літератури свідчить про те, що такий прийом не є відкриттямXX століття, а з успіхом застосовувався ще наприкінці XIX століття.
Необхідно зазначити, що особливо розвиненим поняттячесті було в німецькій науці. Німці стали по суті родоначальниками дужебагатьох різноманітних теорій честі, об’єднуваних у літературі в три великігрупи: суб’єктивні, об’єктивні та змішані. Суб’єктивні теорії мали основоюпсихічні риси індивіда, його свідомість, почуття, волю. Для представників цихтеорій честь є стан непорушеної моральної гідності, який внутрішньо притаманнийіндивіду незалежно від ставлення до нього з боку оточуючих. Об’єктивні теорії,навпаки, під честю розуміли соціальне становище особи, її суспільне значення,пов’язане з повагою з боку оточуючих.
Нарешті, змішані теорії являють собою суто механічнепоєднання вказаних вище двох напрямків з переважанням в одних випадкахсуб’єктивних, а в інших – об’єктивних моментів. Докладну характеристику цихтеорій дав дореволюційний криміналіст Н.Н. Розін [179, с. 21-48]. НаприкінціXIX століття німецький філософ-ідеаліст І. Екштейн у книзі «Честь уфілософії та праві» розглядав дві форми честі:
— зовнішню честь як етичну оцінку особи, із якоївипливає повага;
— внутрішню честь як духовне «я» людини,від «усього тілесного звільненої» [256, с. 9-23; 7, с. 9].
На думку І. Екштейна, зовнішня честь – це оціннакатегорія, пов’язана з громадською думкою, це «етичне благо, прагнення донеї є моральне прагнення, бо честь задовольняє моральні потреби людини»[256, с. 9-23; 7, с. 9].
Як видно з вищенаведеного, прогресивність поглядуцього вченого стосовно існування двох форм честі межувала з їх помилковістю, щополягала в неправильній інтерпретації змісту внутрішньої честі та в їївідірваності від зовнішньої честі.
Якщо І. Екштейн вважав, що обидві форми честі непов’язані одна з одною, то інший філософ – Т. Ліппс – зазначав, що внутрішня йзовнішня честь можуть перебувати в суперечності між собою і навіть у глибокомуантагонізмі. Він віддавав перевагу зовнішній формі честі й стверджував, що особистачесть не залежить від думки людей і ніякими об’єктивними обставинами визначенабути не може [91, с. 392; 7, с. 11].
Аналізуючи погляди цих мислителів, А.Л. Анісімовзазначає, що «неправомірне розмежування честі на два самостійні йнезалежні одне від одного поняття (зовнішню та внутрішню) служили й служать дляобґрунтування індивідуалізму і волюнтаризму, для доказу індетермінованостіморальних вчинків суспільними відносинами» [7, с. 11]. Але незважаючи наце, викладені погляди німецьких учених стали помітним кроком у дослідженніпоняття честі. Їх ідеї були не тільки позитивно сприйняті в дореволюційнійросійській науці, а й суттєво пророблені. Так, криміналіст Н.Н. Розін,досліджуючи об’єкти образи й наклепу, підтримав думку про існування честі воб’єктивному значенні, або об’єктивної зовнішньої честі, та честі всуб’єктивному значенні, або суб’єктивної внутрішньої честі. На його думку,честь в об’єктивному значенні є визнання людської особистості іншими, повага,пошана, усталене значення людини з точки зору громадської думки, інакше кажучи– оцінка людської особистості; честь же в суб’єктивному значенні являє собоювнутрішню людську властивість. Також він зазначив, що головною підставоюзовнішньої честі є соціальна корисність і цінність людини; суб’єктивна ж честьяк явище виключно світу психічного тісно межує і навіть зливається зі сфероюлюдської самосвідомості, зі сферою усвідомлення в собі людської особистості таїї гідності [179, с. 21-48]. У даний період розвитку юридичної науки це не можебути повністю сприйняте з огляду на деяку погрішність поглядів, котрі непотребують додаткового обґрунтування.
Честь і гідність відносяться до цінностей духовногосвіту людини, а тому вони, як і інші цінності, об’єктивні за змістом, оскількизумовлені всією сукупністю обставин життя людей і виражають об’єктивнунеобхідність духовного освоєння ними оточуючого їх природного ті соціальногосвіту. Водночас духовні цінності суб’єктивні за формою, оскільки виступають якпрояви внутрішнього світу людей, їх суспільної та індивідуальної свідомості йсамосвідомості. З урахуванням викладеного цілком з’ясовною і правильною, на нашпогляд, є характеристика як честі, так і гідності з суб’єктивної та об’єктивноїточок зору. Такий підхід дозволяє більш чи менш абсолютним чином дати їмналежну інтерпретацію. При цьому слід особливо відмітити, що і суб’єктивний, іоб’єктивний критерії оцінки честі й гідності мають не тільки суто теоретичнезначення, а й знаходять своє практичне застосування. Так, М.С. Малеїн зазначає,що в конкретних випадках використовуються обидва ці критерії: суб’єктивний дляоцінки духовного блага з позиції потерпілого, його індивідуальних поглядів,особливостей, а об’єктивний для визначення його суспільної значущості. За йогож прикладом, якщо ініціатива захисту порушеного блага особистого характеруналежить самому громадянинові і він керується власною суб’єктивною думкою, тосуддя не може відмовити в прийнятті заяви про захист честі й гідності,керуючись тільки об’єктивним критерієм [98, с. 16].
Ці дані спростовують точку зору, яка трапляєтьсяінколи в науковій літературі, про те, що виокремлення суб’єктивного аспектучесті не має значення. Тому цілком обґрунтовано і з посиланням на думку М.А.Придворова дослідники честі й гідності звертають увагу на цю обставину як на негативниймомент [201, с. 237].
Такимчином, розкриття поняття честі з урахуванням її об’єктивного і суб’єктивногоаспектів має досить істотне юридичне значення.
Інтерпретуючичесть в об’єктивному розумінні, слід відмітити, що це не сама суспільна оцінка,а цінність, котра підлягає оцінці, яка спрямується від суспільства до особи таґрунтується на інформації про особу, її поведінку. Джерелом такої інформації єне думки особи, а соціально значущі факти, котрі визначаються характероміснуючих суспільних відносин, у тому числі моральних, етичних, релігійних таін., рівнем духовної культури людей, їх соціальними ідеалами, розумінням нимисенсу власного життя. Як правильно зазначається в літературі, отриманаінформація зіставляється з інформацією про суспільні потреби, критерії добра ізла, справедливості, совісті, обов’язку, суспільного ідеалу [12, с. 11].
У літературіприділяється достатня увага характерові інформації, який впливає на оцінкубудь-якого явища об’єктивної дійсності, Так, у роботах із соціальної теоріївідзначається, що крім кількості цінності та змісту, інформація (зокремасоціальна) має й інші властивості (правдивість, партійність, достовірність,повнота, глибина, точність, переконливість, доказовість, новизна, ефективність,оптимальність, оперативність, надійність, виразність) [228, с. 217-218]. Цікритерії цілком застосовні і для інформації про честь особи, тому деякі з них ураховуютьсяй аналізуються її дослідниками. Торкаючись цього питання, слід звернути увагуна позицію Р.О. Стефанчука, котрий, проаналізувавши роботи А. Харкевича, А.В.Бєлявського і М.А. Придворова, слушно зазначив, що честь, як і її оцінка,залежить від повноти, достовірності й своєчасності інформації та правильностіїї опрацювання [201, с. 236]. Однак порівняння наведених даних з відомостямифілософського словника дає підставу припускати недооцінку цим автором усіхкритеріїв, що мають значення для характеру інформації. Крім того, слід особливозвернути увагу на те, що Р.О. Стефанчук, з одного боку, справедливо зазначає, щодля формування правильної суспільної оцінки необхідно враховувати всі сторонижиття та діяльності особи, мотиви діяльності, обставини здійснення тих чи іншихдій тощо, а з іншого боку, зовсім необґрунтовано займає критичну позиціюстосовно поглядів А.Л. Анісімова. Так, у статті він стверджує, що не поділяєточки зору останнього про те, що відомості, які є джерелом суспільної думки,повинні мати систематичний характер, оскільки в деяких випадках, на його думку,після одноразового вчинення тяжкого злочину або злочину з корисливим мотивомособа, що вчинила його, все одно отримає негативну суспільну оцінку [201, с.236-237]. Безумовно, доводи Р.О. Стефанчука заслуговують на увагу, але не в планікритики позиції А.Л. Анісімова, оскільки у своєму дослідженні цей автор ведемову не про систематичність відомостей, а про сукупність дій і вчинків особи. Причомувін особливо відзначає, що «для формування правильної суспільної оцінкилюдини судження про неї повинне ґрунтуватися не на поодиноких діях і вчинках, ана їх сукупності» [7, с. 12].
Залишаючиосторонь критичний аналіз цих поглядів, слід відмітити, що така інформаціяповинна ґрунтуватися скоріше не на кількісних параметрах, а на її якісниххарактеристиках.
Честь усуб’єктивному розумінні слова іноді називають особистою честю. Розкриваючи її характеристику,автори зазначають, що вона полягає в здатності людини оцінювати свої вчинки,стримувати в собі егоїстичні, аморальні прагнення й наміри, здійснення яких уданому суспільстві розцінювалося б як безчестя, і в здатності діяти вморальному житті відповідно до прийнятих у цьому суспільстві моральних норм,правил і вимог [7, с. 12; 210, с. 99-100].
На думку М.А.Придворова, у даному разі в честі виражається самооцінка вчинюваних особою дій[166, с. 40]. Р.О. Стефанчук також зводить суб’єктивний аспект честі досамооцінки особою своєї поведінки, дій на основі власного внутрішньогодуховного світу, світогляду, пріоритетів і переконань [201, с. 237].
Слід особливовідзначити, що суб’єктивний аспект честі не існує у відриві від об’єктивногоаспекту, а тісно пов’язаний з останнім і формується на його підґрунті:«Коли моральні ідеї суспільства стають внутрішніми переконаннями людини, –пише І. Стрем’якова, – вони набувають особистого характеру, виступаючивнутрішньою спонукою, мотивом її моральної поведінки. Так соціальне переходитьв індивідуальне. Усвідомлення людиною своєї суспільної оцінки стає внутрішніммотивом, яким вона починає керуватися у своєму практичному житті та моральнійдіяльності. Тут же в категорії честі проявляється її мотивуючий характер. Колиж моральний вчинок здійснюється, суб’єктивне – мотив – знову стаєсоціальним» [210, с. 100]. Крім мотивуючого характеру суб’єктивної честі внауці обґрунтовано зазначається, що вона містить інтелектуальний (усвідомленняіндивідом своєї честі), емоційний (чутливість до суспільної оцінки свого діянняі своєї гідності), а також вольовий (прагнення здобути й підтримувати добрурепутацію й уникати суспільного осуду) моменти [252, с. 116].
Мирозглянули деякі найбільш загальні визначення (характеристики) честі, які міцнозакріпилися в юридичній науці. Вони значною мірою відповідаютьзагальнопоширеним поглядам щодо зазначеного явища суспільного життя. Але, незважаючина це, вважаємо, що вони потребують певного наукового коректування. Зведення поняттячесті до оцінки особи чи то об’єктивного, чи то соціального, чи то суспільногохарактеру не відповідає її сучасному філософсько-правовому осмисленню і томуправовому статусу, який закріплений у Конституції України, та свідчить про тойсамий збіднений підхід до її інтерпретації, котрий уже був відмічений у ходідослідження гідності. Тому доводи, викладені стосовно цього поняття, є цілкомприйнятними й для дефініції честі. Узагальнюючи все розглянуте раніше,пропонуємо таке визначення честі.
Честь– це найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку,про значущість особи для суспільства, визначувану в процесі суспільноїжиттєдіяльності людей у зв’язку з її належністю до тієї чи іншої конкретноїгрупи: соціальної, професійної, національної та ін.; а з іншого, суб’єктивного,боку – про особистісну значущість особи як представника соціальної,професійної, національної та іншої конкретної групи людей, визначувану наоснові власного внутрішнього духовного світу, суспільної та індивідуальноїсвідомості й самосвідомості.
З урахуванням вищевикладеного і беручи за основу тепринципово нове у розумінні сутності честі й гідності, що відображає блокміжнародно-правових документів, Конституція України і новий Цивільний кодекс України,можна зробити такий висновок:
гідність– найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку, про значущістьлюдини для суспільства з точки зору її моральних, духовних, фізичних(природних) якостей, тобто значущість індивіда як людини, як представникалюдства незалежно від належності до тієї чи іншої соціальної спільноти, групита становища в суспільстві, а з іншого, суб’єктивного, боку – про особистіснузначущість для особи її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей незалежновід соціальної належності до тієї чи іншої спільноти людей і становища всуспільстві, про усвідомлення і почуття цієї значущості;
честь– це найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку,про значущість особи для суспільства, визначувану в процесі суспільноїжиттєдіяльності людей у зв’язку з її належністю до тієї чи іншої конкретноїгрупи: соціальної, професійної, національної та ін.; а з іншого, суб’єктивного,боку – про особистісну значущість особи як представника соціальної,професійної, національної та іншої конкретної групи людей, визначувану наоснові власного внутрішнього духовного світу, суспільної та індивідуальноїсвідомості й самосвідомості.
Такаінтерпретація гідності й честі дозволяє достатньою мірою відобразити їхправовий статус як об’єктів права, оскільки, по-перше, із визначень видно, щовони не тільки «особисті немайнові блага», а «найвищі соціальніцінності», що свідчить не тільки про особисту значущість для людини, а йпро природне, культурне й суспільне значення, що якнайбільше відбиває сутьдосліджуваних категорій і логічно передбачає особливий юридичний режим їхвикористання й охорони.
По-друге,включення у визначення і гідності, і честі як об’єктів права словосполучення«найвища соціальна цінність» свідчить про близьку схожість між собоюяк цінностей людини, з допомогою яких забезпечується її соціальне буття.
По-третє,розгляд гідності й честі як «найвищих соціальних цінностей» дозволяєзалишатися в рамках тотожних чи близьких ціннісних орієнтирів, виражених як утеоретичній правовій думці, так і в позитивному праві, і служить однією з юридичнихгарантій здійснення цих прав особи в суспільстві, оскільки націлює наособистісну ціннісно-нормативну орієнтацію в праві.
По-четверте, запропоновані визначеннягідності й честі дають можливість виявити і їх самостійне значення, для чогообрано критерій, що дозволяє чітко розмежувати їх між собою. Таким критерієм єспрямованість досліджуваних цінностей: у честі це диференціація людей всуспільстві у зв’язку з належністю до тієї чи іншої конкретної соціальноїгрупи, а в гідності – цінність індивіда як представника людства незалежно відйого заслуг і становища в суспільстві.
1.3 Співвідношеннякатегорій «гідність», «честь» і «ділова
репутація»
Важливе значення для визначення правового статусугідності й честі фізичної особи має питання про їх співвідношення між собою.
Із теоретичної точки зору це дозволить, по-перше,виявити спільність їх пріоритетів як «найвищих соціальних цінностей»,а по-друге, констатувати розбіжності й різноспрямованість їхвнутрішньосистемних характеристик.
Диференційований підхід до досліджуваних категоріймає і велике практичне значення. Ототожнення гідності й честі утруднює їходнозначне тлумачення і впливає на правильність застосування норм, що регулюютьпов’язані з ними особисті немайнові відносини.
Вирішення питанняпро співвідношення категорій «гідність» і «честь» протягомтривалого періоду розвитку юридичної науки є найбільш проблемним, а отже,дискусійним. Основна причина такого положення криється все в тому ж складному йбагатогранному характері честі й гідності, а в деяких випадках і в неправильнихуявленнях про їх сутність і зміст.
Усі існуючіміркування щодо цього можна звести до двох наукових напрямків.
1.  Ототожнення честі й гідності(повне або часткове) [224, с. 155; 225, с. 21; 265, с. 155; 111, с. 20 та ін.].
2.  Визначення самостійногозначення кожної категорії з виявленням їх тісного взаємозв’язку [7, с. 17; 207,с. 13; 177, с. 61; 8, с. 32-39 та ін.].
При цьому слідвідмітити, що і до аспектів їх диференціації, і до питань їх єдності існуєбезліч різних підходів.
Так, визначаючиповну схожість досліджуваних цінностей особи, автори зазначають, що слова«честь» і «гідність» – синоніми [212, с. 111] або щотерміни «гідність» і «честь» ідентичні [135, с. 88].Результатом такого ототожнення цих понять у В. Осадчого, наприклад, є висновокпро те, що в юридичній літературі доцільно вживати тільки термін«гідність» [135, с. 89], а Є.Г. Федоренко вважає, що, навпаки,категорія честі виражає особисту гідність людини, усвідомлення нею своєїлюдської гідності та визнання з боку суспільства [224, с. 155]. З ототожненнямчесті й гідності пов’язана і така точка зору, відповідно до якої гідність євнутрішньою, суб’єктивною стороною честі.
На думку дисертанта,більш правильною видається позиція А.В. Бєлявського, М.А. Придворова, А.Л.Анісімова, Л.К. Рафієвої, Р.О. Стефанчука та інших, які зазначають, що честь ігідність є самостійними категоріями. На самостійний характер честі й гідностівказується практично однаково і в філософській літературі [96, с. 188; 210, с.97; 252, с. 116 та ін.]. Солідарність з такою точкою зору зумовлюєтьсяоб’єктивним процесом їх існування та розвитку, охарактеризованим у ходідослідження питання про їх генезис.
Розглядаючи честьі гідність як самостійні категорії, дослідники паралельно торкаються питанняпро їх тісний взаємозв’язок. На наш погляд, такий підхід є правильним, алевкрай уразливим для критики прибічниками протилежної точки зору, оскільки прицьому не завжди послідовно наводяться чіткі розмежувальні критерії цихцінностей особи. Про таке негативне явище згадувалося ще в 60-х роках ХХстоліття [83, с. 126-127]. Однак, незважаючи на те, що останнім часом цьомуаспектові стала приділятися достатня увага як у філософській, та і в правовійлітературі [7, с. 17; 45, с. 6; 207, с. 13-14], слід відмітити, що позначенараніше проблематика збереглася досі. Саме з цієї причини, приміром, в основувисновку криміналіста В. Осадчого про ідентичність честі й гідності покладено критичнийаналіз поглядів цивілістів А.В. Бєлявського і М.А. Придворова про самостійністьцих категорій [135, с. 88].
Розглядаючипитання про те, що ж споріднює та об’єднує дані цінності особи, слід зазначити,що на це в юридичній літературі існує безліч точок зору. Так, А.Л. Анісімовбачить нерозривний зв’язок честі й гідності в тому, що в їх основі лежитьєдиний критерій моральності [7, с. 16], Л.К. Рафієва і Р.О. Стефанчук такожубачають спільність морального критерію [177, с. 61; 207, с. 14]. Цілий ряд авторіввзаємозв’язок честі й гідності розглядають через соціальну оцінку, на якійґрунтується честь [238, с. 267; 27, с. 30; 39, с. 303; 260, с. 17 та ін.]. І.П.Домбровський вказує на необхідність розгляду гідності й честі в тісномувзаємозв’язку, оскільки вони характеризують одну й ту саму особу [45, с. 6]. Надумку деяких цивілістів, честь і гідність є взаємопов’язаними категоріями зогляду на те, що вони відображають у соціальному плані місце й роль особи всуспільстві [37, с. 199-200].
Вищеперелічені критеріїспільності гідності й честі тією чи іншою мірою дійсно відображають їхвзаємозв’язок, а тому можна зробити висновок про те, що зв’язок цих цінностейособи є тісним і свідчить не про яку-небудь одну точку зіткнення, а про їхвелику кількість. На думку дисертанта, це і є причиною нечіткості тієї грані,яка утруднює їх розмежування як самостійних категорій.
Досліджуючигідність і честь як самостійні категорії, слід зазначити, що для з’ясування їхособливих властивостей істотне значення має не тільки саме їх розрізнення, а йчіткість такого розрізнення.
Останнім часом уюридичній літературі цьому питанню стала приділятися більш конкретна увага [7,с. 16-80; 9, с. 7-10; 45, с. 6; 207, с. 19-20 та ін.]. Проблема інтерпретаціїпонять «честь» і «гідність» як самостійних, чітко вираженихвідносно одне одного є предметом обговорень на наукових конференціях [89, с.29]. Має вона і практичне значення з огляду на те, що законодавство по суті нерозрізняє ці два поняття, і тому в оглядах судової практики стосовно даноїкатегорії справ зазначається, що не завжди посягання на честь супроводжується іпосяганням на гідність [130, с. 23; 221, с. 40-48].
Аналізуючиаспекти диференціації понять «гідність» і «честь», слідвідмітити, що немає єдності думок і щодо цього питання.
Характеризуючи їхяк близькі моральні категорії, деякі автори бачать відмінність між ними лише всуб’єктивному чи об’єктивному підході при оцінці цих якостей. Так, на поглядВ.В. Лесняка, честь – об’єктивна оцінка особи, що визначає ставленнясуспільства до громадянина чи юридичної особи, або це соціальна оцінкаморальних та інших якостей, а гідність – внутрішня самооцінка особи,усвідомлення нею своїх особистих якостей, здібностей, світогляду, виконаногообов’язку і свого суспільного значення, тобто гідність визначає суб’єктивнуоцінку особи [90, с. 52].
Зводячи честь досоціально значущої позитивної оцінки особи з боку громадської думки, а гідність– до самооцінки особою своїх моральних, професіональних та інших якостей,автори російського підручника з цивільного права зазначають, що честь є нібитомірилом гідності громадянина чи організації [38, с. 365].
Оскільки питаннярозмежування досліджуваних категорій мають і практичне значення, то певніспроби щодо розв’язання позначеної проблематики робляться і юристами, якіздійснюють правозастосовну діяльність. Так, І.П. Домбровський відмічає, що поняттячесті більше відноситься до суспільної оцінки духовних цінностей людини, агідність – до особистісної оцінки. Це дозволило автору прийти до висновку проте, що з юридичної точки зору поняття честі є більш об’єктивним, узагальненим іоб’ємним, ніж поняття гідності [45, с. 6].
Не прояснюєситуацію і етимологічне походження цих слів. Так, В. Даль поняття«честь» трактує як внутрішню моральну гідність людини; доблесть,чесність, благородство душі й чисту совість [42, с. 599]. За С.І. Ожеговим, честь– це добра, незаплямована репутація, добре ім’я, а гідність – сукупністьвисоких моральних якостей, повага цих якостей у самому собі [133, с. 766, 152].
Усе це свідчитьпро те, що проблема розмежування понять «гідність» і«честь», як і раніше, залишається недостатньо вирішеною черезвідсутність чітких критеріїв, що дозволяють відмежувати одне поняття відіншого.
Видається, що длярозв’язання порушеної проблематики найкращим є підхід, який трапляється у філософськійлітературі. Так, В.А. Малахов бачить суттєву відмінність між досліджуванимипоняттями в тому, що честь санкціонує диференціацію людей у суспільстві, апоняття людської гідності висвітлює інший, протилежний полюс моральноїсамосвідомості – принципову цінність індивіда як людини взагалі, якпредставника людства. Уточнюючи цю думку, він зазначає, що поняття честівисвітлює площину особливого в моралі, а поняття гідності – площину універсального[96, с. 188-304].
Доводи цьогоавтора заслуговують на увагу з огляду на їх відповідність ідеям гуманізму (лат.humanus – людяний), під чим слід розуміти світогляд, який ґрунтується на принципахрівності, справедливості, людяності відносин між людьми, пройнятий любов’ю долюдей, повагою до людської гідності, турботою про благо людей [194, с. 148]. Яквидно з цього визначення, саме гідність людини є основою гуманізму, що невластиве честі, котра вимагає визнання суспільних заслуг.
Справедливостіради треба відмітити, що в юридичній літературі звернено увагу на те, щокатегорія людської гідності є одним з основних понять гуманізму [7, с. 15; 110,с. 8-9]. Однак А.Л. Анісімов, наприклад, констатуючи цю обставину, не визначаєїї юридичного значення. Більш послідовною в цьому відношенні видається позиціяІ.Л. Марогулової, котра, зіставляючи гідність і честь з теорією гуманізму,приходить до правильного висновку про те, що ці поняття, будучи самостійними,різняться тим, що честь вимагає визнання суспільних заслуг у виглядірізноманітних нагород, звань, тобто зовнішніх атрибутів, оскільки пов’язуєтьсяіз суспільною оцінкою значущості людини, а гідність виражається в повазі долюдини як особистості й визначається її моральними якостями [110, с. 9]. Але, незважаючина це, дані розмежувальні категорії, не знаходять свого практичногозастосування і не використовуються нею в ході інтерпретації цих цінностейособи, що, на погляд дисертанта, є основним недоліком її роботи.
Підводячи підсумоксказаному, слід відмітити, що філософська думка В.А. Малахова заслуговує наувагу і цілком прийнятна для юридичного розмежування гідності й честі. Самеспрямованість досліджуваних цінностей, як вважає дисертант, і є тим критерієм,який дозволяє їх чітко розмежувати і який необхідно включати у визначенняаналізованих категорій: у честі це диференціація людей у суспільстві у зв’язкуз належністю до тієї чи іншої конкретної соціальної групи, а в гідності –цінність індивіда як представника людства незалежно від його заслуг і становищав суспільстві.
Особливостіправового статусу гідності й честі наочно проявляються в порівнянні з правовимстатусом ділової репутації, яка на концептуально-науковому та законодавчомурівнях відноситься разом із вищезазначеними категоріями до особистих немайновихблаг, але при переліку найвищих соціальних цінностей у ст. 3 КонституціїУкраїни не вказується.
Як уже ранішезазначалося, правовий статус об’єкта цивільних прав визначається насампередтими поняттями, якими оперують у юриспруденції та які мають значення дляправильності застосування норм, що регулюють пов’язані з ними суспільнівідносини.
Ділова репутація– оцінка діяльності юридичної або фізичної особи – суб’єктів підприємницькоїдіяльності, що ґрунтується на висновках щодо ділових якостей і моральногообличчя цих суб’єктів, дотримання ними вимог законодавства (законослухняність)і належного виконання договірних та інших зобов’язань перед діловими партнерамита споживачами [262, с. 211].
М.М. Малеїнавважає, що ділова репутація – сукупність якостей і оцінок, з якими їх носійасоціюється в очах своїх контрагентів, клієнтів, споживачів, колег по роботі,прихильників (для шоу-бізнесу), виборців (для виборних посад) іперсоніфікується серед інших професіоналів у цій галузі [101, с. 18].
Л.О. Красавчиковаділову репутацію зводить до громадської думки, що склалася про виробничу,професіональну, торгову, комерційну, посередницьку та іншу службову діяльністьособи [81, с. 148]. У юридичній літературі існують і інші визначення, різні длясвоїм змістом. Їх аналіз свідчить про те, що об’єднувальним началом вінтерпретації цього поняття є вказівка на оцінку ділових якостей особи, аосновна й принципова розбіжність полягає в колі суб’єктів – її носіїв. Зурахуванням цього в цивілістиці виокремлюються два наукові підходи до поняття«ділова репутація»: вузький підхід, відповідно до якого під діловоюрепутацією розуміється суспільна оцінка професіональних якостей особи виключноу сфері підприємницьких відносин [262, с. 211; 124, с. 211; 147, с. 95; 125, с.227-230; 110, с. 10 та ін.], і широкий підхід, відповідно до якого діловарепутація – це оцінка професіональних якостей будь-якого учасника діловогообороту [7, с. 15; 30, с. 97-100; 37, с. 200; 81, с. 148; 101, с. 18 та ін.].
Слід відмітити,що неоднозначність юридичних оцінок притаманна не тільки стосовно самогопоняття «ділова репутація», а й питання про її співвідношення зкатегоріями «гідність» і «честь».
Одні автори,відзначаючи їх тісний органічний зв’язок між собою, убачають відмінність в обсязізмісту, який, приміром, на думку В.П. Нагребельного, у ділової репутації значновужчий, ніж у гідності й честі, оскільки формується у взаємовідносинах,пов’язаних з реалізацією своїх ділових якостей фізичною або юридичною особою[124, с. 211]. Інші – суб’єктивному чи об’єктивному підході при оцінці цихякостей [90, с. 52].
Деякі авторививодять взаємозв’язок ділової репутації з гідністю й честю через поняття«репутація» [7, с. 17-18; 259, с. 104; 39, с. 303]. Наприклад, О.М. Ерделевський,застосовуючи цей прийом, робить висновок, що ділова репутація – окремий видрепутації (честі) як родового поняття, змістом якого є оцінка в громадськійдумці будь-яких якостей особи, а не тільки якостей ділового характеру, особливонаголошуючи на тому, що поняття «честь» і «репутація» –синоніми [259, с. 104].
Р.О. Стефанчук зметою розмежування понять «репутація» і «ділова репутація»пропонує взагалі замінити словосполучення «ділова репутація» на«репутацію» [202, с. 18; 207, с. 21].
У юридичнійлітературі існує і така точка зору, відповідно до якої ділова репутація впорівнянні з гідністю і честю не відноситься до особистих немайнових прав, суттєвовідрізняючись від останніх. Як вважають М. Галянтич і Г. Коваленко, честь і гідністьналежать людині в силу природи й не можуть відчужуватися, а ділову репутацію заїї змістом до особистих немайнових прав віднести не можна [32, с. 10; 30, с.100], а отже, її захист може виникати тільки із зобов’язань унаслідокзаподіяння шкоди (деліктних зобов’язань) [32, с. 10]. Г.А. Гаджиєв, незважаючи нате, що право на добре ім’я (ділову репутацію) розглядає як природне(«належне кожному від народження»), тим же часом відносить його до основнихекономічних прав і свобод підприємців [29, с. 232].
С. Сиротенкодотримується думки, що ділова репутація, на відміну від гідності й честі, маємайновий зміст, що проявляється у вартості затрат на створення іміджу,підвищення рейтингу, престижності продукції та самого суб’єкта (затрати нарекламу, організацію виставок, презентацій, спонсорських затрат тощо); увартості ділових зв’язків суб’єкта, у грошовій оцінці«нематеріального» капіталу, престижу торгової марки, досвіду та кваліфікаціїменеджерів, стану клієнтури, репутації в торговому світі, тобто всього того, щоохоплюється поняттям «goodwill», а також у вартості майбутніхнеотриманих доходів [192, с. 213].
У науковійлітературі звертається увага і на стан Проекту ЦК України, у якому містятьсянорми, які суперечать, на думку Р.О. Стефанчука, правовій природі діловоїрепутації як невідчужуваного блага – це ст. 1178, присвячена договору франчайзингуі ст. 1195 – договору простого товариства [207, с. 23].
Договір франчайзингу(договір комерційної концесії; договір використання виключних прав іншої особи)[241; 242; 243]) передбачає використання (експлуатацію) комплексу виключнихправ, ділової репутації та комерційного досвіду франчайзера (правоволодільця)за певну винагороду з метою продажу визначеного сторонами виду товарів і (або)послуг (ст. 1178) [241; 242; 243].
Відповідно до ст. 1195Проекту ЦК України ділова репутація разом з діловими зв’язками, грошима, іншиммайном, професійними та іншими знаннями, навичками й умінням визнається вкладомучасника, тобто всього того, що він вносить у спільну справу за договоромпростого товариства. Грошова оцінка такого вкладу провадиться за згодоюучасників договору [241; 242; 243].
Аналіз цих положеньдійсно свідчить про наявність у ділової репутації майнового змісту й ознаквідчужуваності, що суперечить природі особистого немайнового блага. Однак, незважаючина це, дисертант не поділяє точку зору Р.О. Стефанчука про доцільністьіснування вищезазначених норм через недоліки в їх конструюванні та вважає, що ідоговір франчайзингу, і договір простого товариства скоріше за все демонструютьспецифічність правового статусу ділової репутації в порівнянні з правовимстатусом гідності й честі.
Обґрунтовуючи такийвисновок, слід насамперед відмітити, що ці цивільно-правові договори доволішироко застосовуються в комерційній практиці зарубіжних країн. Так, приміром, уРосійській Федерації вони підлягають правовому регулюванню з 1995 року узв’язку з прийняттям і введенням у дію другої частини ЦК Російської Федерації.
Згідно зі змістом ст.1027 ЦК РФ, присвяченої договору комерційної концесії (за Проектом ЦК України –договір франчайзингу), і ст.ст. 1041, 1042 ЦК РФ, присвячених договору простоготовариства, правова природа ділової репутації, що є їх предметом, аналогічна їїправовій природі відповідно до вищезазначених норм Проекту ЦК України. Томупитання, які стосуються цієї проблеми, не залишилися без уваги російських цивілістів.Так, О.М. Ерделевський, наприклад, досить аргументовано стверджує, що діловарепутація, яка може бути предметом договору комерційної концесії, невідноситься до числа особистих немайнових благ у змісті ст. 150 ЦК РФ [259, с. 103-106].У ділової ж репутації, що входить до складу вкладу учасників договору простоготовариства, він відзначає ознаки її «умовного майнового змісту» [259,с. 105]. На думку цього автора, умовного тому, що ділова репутація в даномуразі не передається від одного учасника до іншого, не входить до складуспільного майна, а її грошова оцінка в складі вкладу провадиться лише для цілейрозподілу між товаришами прибутку, спільних витрат і збитків, відповідальностіза спільними зобов’язаннями [259, с. 105].
Аналогічніособливості ділової репутації стосовно до вищезазначених договорів відмічаютьсяй багатьма іншими дослідниками. Однак, як видається, питання при цьому полягаєне в недосконалості відповідних правових норм, а в специфічності її правовоїприроди.
Відмінністьділової репутації від гідності й честі достатньо чітко проявляється і впорівнянні генезисів їх правових статусів.
Категорію«ділова репутація» введено в юридичну діяльність 1993 року ЗакономУкраїни «Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актівУкраїни, що стосуються захисту честі і гідності та ділової репутації громадян іорганізацій» [52, ст. 239 ]. З метою реалізації його положень ст. 7 ЦКУкраїни викладена в новій редакції, яка передбачає захист не тільки честі,гідності, а й ділової репутації громадян і організацій. Таким чином, це поняттявперше отримало своє легальне правове закріплення.
Що ж стосуєтьсягідності й честі, то вони визнані на законодавчому рівні об’єктамицивільно-правового захисту з 1964 року, тобто з набрання чинності ЦК УРСР.
Незважаючи на те,що ділова репутація – поняття, яке зазнало в даний час реанімації [90, с. 52] імає більш давню історію походження та розвитку, її генезис суттєвовідрізняється від генезису гідності й честі. І якщо уявлення про гідність ічесть, як показало попереднє дослідження, були пов’язані з диференціацієюлюдських спільнот ще в давній період розвитку людства і вже тоді були об’єктамиправової захисту, то уявлення про ділову репутацію виникли в більш пізнійперіод.
Й.О. Покровський,розглядаючи питання про право на ім’я, зазначив, що першим поштовхом у йогорозвитку послужили майнові інтереси, пов’язані з іменем, а прообразом іпопередником загального права на ім’я стало право торговця на фірму. З нею, надумку цього ж автора, пов’язувалася певна репутація торговця або торгового домув діловому світі – репутація, яка нерідко вже сама по собі становила високуцінність [150, с. 123]. Усе це свідчить про те, що діловій репутації якправовій категорії надавалося великого значення ще в дореволюційній юридичнійлітературі. У радянський період розвитку цивілістичної думки також зверталасьувага на її значення, але тільки з класових позицій у їх інтерпретації та зпогляду критичного аналізу буржуазного законодавства, де цей інститут був ужедостатньо розвинений.
Так, зокрема, С.М. Братусь,досліджуючи предмет і систему цивільного права і критикуючи інститутвідшкодування моральної шкоди, який успішно діє в деяких зарубіжнихсуспільствах, з одного боку, правильно зазначає, що "історичноцивільно-правова охорона честі й імені виникла з охорони права підприємця накомерційну репутацію, на фірму", а з іншого – необґрунтовано зводитьзахист цього важливого права до охорони майнових інтересів буржуа, особливопідкреслюючи, що в буржуазному суспільстві "… особисті блага перетворенів товар, у грошовий чистоган", що, нарешті, «основна риса особистихправ, охоронюваних буржуазним законодавством – їх зв’язок ізприватновласницькими інтересами» [21, с. 75]. У цій же роботі міститься іприклад ігнорування досягнень дореволюційної цивільно-правової науки.Продовжуючи обґрунтовувати свої висновки, С.М. Братусь цитує слова відомогоросійського юриста Й.О. Покровського про те, що «прообразом і попередникомзагального права на ім’я стало право торговця на фірму. З фірмою пов’язуваласяпевна репутація, яка нерідко вже сама по собі становить високу цінність»[21, с. 75], і тут же словами К.А. Флейшиц додає, що звідси – захист«доброго імені» купця, а потім і захист імені, звідси і захист честібуржуа в боротьбі проти недобросовісної конкуренції [21, с. 75]. Усе цесвідчить про применшування істинної значущості досліджуваного блага, раніше підкресленогов юридичній науці. Крім того, порівнюючи цитату, яку використовує С.М. Братусь,з витягом із книги Й.О. Покровського, стикаєшся з певними розбіжностями, щомають юридичне значення. Так, С.М. Братусь неточно відтворює друге реченняцитати, яке в самого автора звучить так: «З фірмою пов’язувалася певнарепутація торговця або торгового дому в діловому світі – репутація, яка нерідковже сама по собі становить високу цінність» [149, с. 123]. Тобто С.М.Братусь упускає, цитуючи, носіїв репутації, якими є не тільки«торговець», а й «торговий дім», а також сферу її впливу – «діловийсвіт».
Дослідження питання про походження цієїкатегорії дозволяє зробити висновок про те, що носієм ділової репутації можебути будь-яка фізична особа в статусі підприємця, робітника або службовцяпідприємства, установи або організації як комерційного, так і некомерційногохарактеру. При цьому не має значення те, наскільки систематична така праця іяку роль відіграють для громадянина доходи від такої діяльності. Важливою єсаме відомість працівника у сфері споживачів продуктів його діяльності [90, с.52]. Такою є і юридична особа незалежно від форми власності, а також трудовийколектив. Тобто мова йде про будь-який індивідуально-визначений суб’єктгосподарювання, ділова репутація про який склалася в громадській думці як даноїдержави, так і за її межами.
Усе це не дозволяє погодитися з точкоюзору юристів про те, що в нинішніх соціальних умовах поняття ділової репутаціїнасамперед пов’язується з підприємницькою діяльністю і визначається яквідображення ділових якостей особи в суспільній свідомості, яке супроводжуєтьсяпозитивною оцінкою суспільства [110, с. 10].
Роздуми над цієюпроблематикою приводять до висновку про те, що в разі визнання носіями діловоїрепутації тільки суб’єктів підприємницької діяльності залишаються поза правовимполем зору, а отже, і без юридичного захисту особистих немайнових правдосліджуваної категорії особи, що не мають відношення до цієї діяльності.Особливо це стосується юридичних осіб публічного права: міністерств, відомствтощо, а також громадських організацій, різного роду культурних установ:наукових, навчальних, театрів, клубів, художніх колективів та ін. Адже, надумку деяких авторів, вони не можуть володіти правом на честь і гідність,оскільки це стосується тільки фізичних осіб, і про них не може складатися«ділова репутація» як про таких, що не мають відношення до підприємництва.І якщо до членів їх трудових колективів можна застосувати норми трудовогозаконодавства, спрямовані на захист їх трудової честі (про ефективність такогозахисту вже ставиться питання в юридичній літературі) [87, с. 244-245], тозахист честі, гідності та ділової репутації самого колективного утворення, зазмістом такої позиції, нормами цивільного законодавства практично є неможливим.
Обґрунтовуючипідтримку авторів широкого підходу до інтерпретації «ділової репутації»,вважаємо, що не слід ігнорувати й наукові дані дореволюційних цивілістів, котріще в той період звертали увагу на значущість цього блага. Так, Й.О.Покровський, говорячи «про певну репутацію торговця або торгового дому вділовому світі», відзначав не меншу важливість цієї категорії і для людейнеторгових [149, с. 123]. Знаходимо в цього правознавця й обґрунтування такоговисновку, яким є його твердження про те, що в даному разі «важливою є нетільки майнова сторона, важливою є сама репутація з боку її чесності йдобросовісності» [149, с. 123]. Указана точка зору – ще одне підтвердженнянаведеної нами посилки про те, що поняття «ділова репутація» маєбільший зміст, ніж поняття «особисте немайнове благо», і суттєво відрізняєтьсявід гідності й честі.
Проблема,пов’язана з визначенням правової природи ділової репутації, на думкудисертанта, не може бути вирішена і з допомогою заміни словосполучення«ділова репутація» словом «репутація». Обґрунтовуючи цюпропозицію, Р.О. Стефанчук посилається на те, що в судовій практиці частопред’являються позови про захист ділової репутації депутатів усіх рівнів,державних службовців, працівників правоохоронних органів, і в судахзадовольняють їх, хоча, на його погляд, вони не наділені нею, оскільки не є суб’єктамипідприємницьких відносин. Р.О. Стефанчук вважає, що мова йде не про«ділову репутацію», а про різні види репутації (виборної, службової,професійної, авторської, релігійної, фінансової та ін.), а тому, дотримуючисьпринципу рівності всіх перед законом і з метою усунення розмежування «діловоїрепутації» і «репутації», він і вносить вищезазначені пропозиції[202, с. 18; 207, с. 21].
Термін«репутація» ні в Конституції України, ні в ЦК України, ні в іншихджерелах законодавства не міститься.
Значний внесок удослідження цієї категорії зробили такі видатні вчені, як М.М. Малеїна, М.С.Малеїн, Л.О. Красавчикова, Б.Г. Безлепкін та ін. Особливого значення репутаціїнадавав О.П. Сергєєв, присвятивши цій тематиці окрему роботу під назвою«Право на захист репутації», де докладно розкрив її сутність, а такожздійснив аналіз правових засобів захисту. Викладені положення цих авторівсвідчать практично про однаковий підхід до поняття цієї категорії: під неюрозуміється право громадян на захист свого доброго імені, і вона охоплює великеколо проблем – це й захист честі, гідності, ділової репутації, й охоронаособистого життя, й охорона самого імені, й недоторканність зовнішнього виглядугромадянина тощо [189, с. 5; 100, с. 128; 9, с. 12]. Причому, як правильнозазначається в літературі, функція охорони репутації притаманна не лише нормамцивільного права, а й нормам інших галузей права.
Аналіззаконодавства свідчить про те, що цивільно-правова охорона репутації в основномузводилася до захисту честі й гідності особи. Так, О.П. Сергєєв відмічає, що «найбільшпоширеним способом цивільно-правового захисту репутації є спростування черезсуд не відповідних дійсності відомостей, які порочать громадянина абоорганізацію» [189, с. 22]. Його вислів потребує уточнення: визначення«найбільш поширений» не зовсім підходить до існуючого становища, ібільш допустимим і правильним, на наш погляд, визначенням замість цього євказівка на «практично єдиний» спосіб. Це відповідає станузаконодавства на досліджуваний період, оскільки ст. 7 ЦК України присвяченазахистові тільки честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій.
У середині 80-х –на початку 90-х років XX століття назріла гостра необхідність у розширенніцивільно-правових способів захисту репутації, і тому цивілісти все частіше йчастіше стали порушувати питання про вдосконалення законодавства, яке регулюєособисті немайнові відносини. Було вироблено й головний напрямок такої діяльності– це якнайповніше їх регламентування. З цією метою вносилися пропозиції провведення загальної норми до цивільного законодавства, яка надавала громадянам«гарантії від цікавого стороннього вторгнення до сфери їх особистого життя,яке може завдати шкоди їх репутації» [189, с. 28]. Уже тоді з’явилисяпропозиції «про виділення в самостійну главу або розділ» норм, що регулюють«різні види особистих прав і їх охорону», про закріплення«спеціальних норм про охорону конкретних видів немайнових прав», пророзширення кола застосовуваних способів захисту тощо [100, с. 16-17].
Тому розширеннясфери правового регулювання і включення до неї не тільки вищезазначенихвідносин, а й відносин, які раніше взагалі перебували поза правовим полем, єцілком закономірним процесом, спрямованим на всемірну охорону особи, їїрепутації. З урахуванням викладеного вважаємо, що пропозиції авторів Проекту ЦКУкраїни стосовно змісту його другої книги, присвяченої особистим немайновимправа фізичних осіб, є закономірним наслідком того величезного внеску в науку,який зробили вищеназвані автори.
Підводячипідсумок сказаному, слід відмітити, що той зміст, який цивілісти вкладають впоняття репутації, у її захист, повністю відповідає змістові цього поняття,закріпленому у філологічних наукових виданнях, де під «репутацією»(фр. reputation
У своїймонографії А.Л. Анісімов не тільки аналогічно викладає суть цього поняття, алей уточнює, що «репутація людні в певному розумінні залежить від неї самої,оскільки, зокрема, формується на основі її поведінки й ставлення до інтересів іншихлюдей, суспільства та держави. Іншими словами, наскільки людина дорожить своєюрепутацією, судять з її вчинків» [7, с. 17-18]. На його ж думку, репутаціялюдини складається на основі її поведінки через сприйняття її обличчя іншимилюдьми, що може бути джерелом суттєвої інформації не тільки про вподобання ізвички, а й про внутрішню сутність індивіда" [7, с. 17].
Вищевикладені доводине дозволяють нам погодитися з думкою Р.О. Стефанчука про доцільність заміни внормативних актах словосполучення «ділова репутація» на слово«репутація» [202, с. 18]. Поставлення питання таким чином викличенеобхідність і у відмові від конкретних заходів захисту честі, гідності, правана свободу й особистої недоторканності, права на ім’я, права наіндивідуальність, права на особисте життя та її таємницю тощо, порушення якихтакож спричиняє погіршення репутації особи. У такому разі достатньо буде в ходікодифікації обмежитися прийняттям єдиної норми, спрямованої на захист тількирепутації замість тих норм, що входять у зміст другої книги Проекту Цивільногокодексу України й спрямовуються на врегулювання цілого ряду особистихнемайнових відносин, змістом яких є вищезазначені суб’єктивні права особи. Цепризведе до явного применшення їх значення на противагу науковій тенденції дорозширення правового регулювання особистих немайнових відносин. Як приклад сліднавести роботу відомого правознавця М.М. Малеїної, присвячену такому важливомусуб’єктивному праву особи, як право на ім’я, у якій автор звертає увагу назначення цього нематеріального блага і ставить низку проблемних питань, що досіне отримали в законодавстві свого розв’язання [104, с. 99-103; 105, с. 16-21].
Із вищенаведенихміркувань дисертант робить такі висновки щодо питання про співвідношеннякатегорій «гідність», «честь» і «діловарепутація»:
1. І гідність, ічесть, і ділова репутація – три самостійні, «суверенні» правовікатегорії, які значно відрізняються одна від одної, що підтверджуєтьсяоб’єктивним процесом їх існування й розвитку, а тому їх ототожнення (повне абочасткове) суперечить юридичній природі кожної з них.
2. Гідність ічесть фізичної особи найбільш тісно взаємопов’язані між собою, що проявляєтьсяне в одній, а в кількох точках зіткнення:
по-перше,як етичні категорії вони відображають ту сторону суспільних відносин, котрапов’язана з поведінкою людей, ставлення один до одного з точки добра і зла,обов’язку, справедливості, чесності, порядності тощо. Саме тому і в честі, і вгідності так яскраво проявляється моральний аспект;
по-друге,формуючись у процесі соціалізації людини та маючи еволюційно-діалектичнийхарактер, вони є вічними, неминущими, цінними як для самої людини, так і длявсього суспільства незалежно від статевих, вікових, професійних, соціальних,релігійних, культурних та інших відмінностей, а тому цілком обґрунтовано зправових позицій мають статус найвищих соціальних цінностей;
по-третє, якцінності, що вказують на культурне, суспільне й особисте значення (значущістьособи), вони мають оцінний, аксіологічний характер, що і є їх спільним началомяк етичних, так і правових категорій;
по-четверте,будучи засобами регулювання взаємовідносин і поведінки людей, вони відбивають усоціальному плані місце і роль особи в суспільстві, а тому суб’єктивні права нагідність і честь забезпечують соціальне буття фізичної особи;
по-п’яте,оскільки обидві категорії зумовлені всією сукупністю обставин життя людей, товони об’єктивні за змістом і суб’єктивні за формою, оскільки виступають якпрояв внутрішнього світу людей, їх суспільної та індивідуальної свідомості йсамосвідомості.
3. Основнимкритерієм, що дозволяє чітко розмежувати поняття «гідність» і«честь», є спрямованість змісту цих цінностей: у честі цедиференціація людей у суспільстві у зв’язку з належністю до тієї чи іншоїконкретної соціальної групи, а в гідності – цінність індивіда як представникалюдства незалежно від його заслуг і становища у суспільстві. Це й знайшловідображення в ході вироблення визначень і гідності, і честі.
4. Правоваприрода гідності й честі найбільш істотно відрізняється від правової природиділової репутації, що викликає сумнів стосовно належності останньої до категоріїособистих немайнових благ, оскільки:
по-перше, вона невідноситься до найвищих соціальних цінностей, до змісту яких відповідно до ст.3 Конституції України входять гідність і честь людини;
по-друге, статусділової репутації не відповідає і теорії гуманізму, що притаманне, приміром,гідності людини;
по-третє,суб’єктивне право особи, яке опосередковує цю цінність, не віднесено наконституційному рівні до числа основних прав людини та громадянина;
по-четверте, станзаконодавства і ділова практика свідчать про наявність у ділової репутаціїекономічного змісту і демонструють випадки виключення з неї як особистогонемайнового блага ознаки «невідчужуваності».
5. Дослідженняюридичної категорії «ділова репутація» показало, що в науціцивільного права знаходить своє відображення ціла низка проблем, пов’язаних із визначеннямїї правового статусу, які потребують свого як теоретичного, так і практичногорозв’язання. Наприклад, на більш пильну увагу заслуговує питання про суб’єкта –носія суб’єктивного права на ділову репутацію. Вимагає свого вирішення іпроблема лаконічності й змістовності самого терміна «діловарепутація» з метою його відмежування, приміром, від термінів«репутація», «честь», «гудвіл», "імідж"тощо та виключення неоднозначності в його тлумаченні.
У ситуації, щосклалася, актуалізується питання і про необхідність видання єдиногонормативного джерела, здатного забезпечити однакове регулювання цивільно-правовихвідносин, пов’язаних із застосуванням категорії «ділова репутація», щобуникнути появи різного роду колізій. Наявність тільки в загальних рисахпозначеної проблематики, на нашу думку, насамперед свідчить про розвиток даногоцивільно-правового інституту, що передбачає його дальше самостійне теоретичнедослідження.

Розділ II. Гідність та честь як суб’єктивне право фізичної особи,
яке забезпечує її соціальне буття
 
Установивши, щогідність і честь фізичної особи є об’єктами цивільно-правових відносин, слідвизначити, яким чином цивільне право впливає на ці відносини і як визначаєтьсяїх правовий статус, а отже, і правовий режим.
О.С. Йоффе вмонографії «Правовідношення за радянським цивільним правом» зазначає,що питання про об’єкт правовідношення повинне ставитися як «питання прооб’єкт правомочностей і обов’язків, які складають зміст правовідношення»[63, с. 76]. Ця загальновизнана точка зору відомого цивіліста свідчить про те,що безпосередній інтерес суб’єкта правовідношення становлять питання встановлення,зміни та припинення суб’єктивних прав і обов’язків, котрі існують відносно тогочи іншого явища об’єктивної дійсності. Такий же підхід можна помітити й у сучаснійзагальноправовій літературі. Так, С.С. Алексєєв особливо звертає увагу на те,що центральною ланкою правової матерії в силу самої її природи є суб’єктивніправа, тобто права, юридичні можливості суб’єктів, позначивши їх «активнимїї центром» [4, с. 365- 366]. Саме вони і є точкою докладання правовоговпливу. Про те, що в юридичному плані гідність і честь як цінності людськоїособистості та як суб’єкта права забезпечуються закріпленим за ним комплексомсуб’єктивних прав і свобод, свідчить і підхід авторів Проекту ЦК України, щоприсвятили його другу книгу особистим немайновим правам фізичної особи [421;242; 243].
Слід відмітити,що в юридичній літературі як безпосередньо до самих цінностей особи, так і досуб’єктивних прав особи на них застосовується збірне поняття«нематеріальне благо» або «особисте благо» [39, с. 299]. Уцьому зв’язку заслуговують на увагу застереження авторів про те, що в такихвипадках узагалі відкидається наявність суб’єктивних прав на об’єкти,невіддільні від особи [238, с. 262], і що лише наявність права на особистенемайнове благо та права на його захист є юридично значущою й такою, що робитьдане благо юридично захищеним [207, с. 24].
На думкудисертанта, суб’єктивними правами та обов’язками особи в основному йвизначається правова характеристика гідності й честі як об’єктів цивільнихправ. Тому завданням дослідження цього розділу є аналіз тих нових тенденцій, щонамітилися в цивільно-правовій науці стосовно характеристики суб’єктивногоправа на вищезазначені цінності. Концептуально вони відносяться до системиособистих немайнових прав, яка має розгалужений характер і включає в себе цілунизку неоднорідних за своєю юридичною природою прав. У цьому зв’язку необхідновиокремити ті специфічні особливості, що дозволяють проявити їх сутність. А це,у свою чергу, дасть змогу наперед визначити зміст, здійснення й захист суб’єктивногоправа, яке існує в рамках цивільного правовідношення особистого характеру іпов’язується з проблемою гідності й честі.
Відсутністьоднакового розуміння категорій гідності й честі, а також їх багатогранністьприводять до того, що й саме право особи на ці цінності не завжди розглядаєтьсяяк її самостійне суб’єктивне право. Так, на думку деяких авторів, воно входитьдо змісту цивільної правоздатності [65, с. 101; 46, с. 153] або є «елементомправоздатності» [119, с. 59]. Не поділяючи позиції авторів про те, що категоріятакого роду прав до їх порушення є тільки правоздатністю і відзначаючи якособливість досліджуваного права те, що його зміст охоплює всі сферисуспільного життя людини, М.А. Придворов цілком обґрунтовано характеризує йогояк самостійне суб’єктивне право особи [166, с. 40-43].
У сучасний періодбагато хто з юристів суб’єктивне право особи, пов’язане з проблемою гідності йчесті, розглядає у нерозривному зв’язку з правом на недоторканність приватногожиття (з правом на свободу й особисту недоторканність, з правом на особистубезпеку), надаючи йому статусу або юридичної можливості, або окремоїправоможності індивіда [134, с. 33; 223, с. 13-20; 141, с. 12-20; 97, с.4-11; 217, с. 127; 93, с. 85-86 та ін.].
Усе це даєпідставу зазначити, що справедливо відмічена ще 1992 року М.М. Агарковимпроблема невирішеності питання про те, «чи маємо ми справу з єдиним правомна власну особистість, з якого випливають різні правоможності, що охороняють тучи іншу сторону, той чи інший прояв індивідуального життя, чи ж з цілим рядомокремих інститутів (прав на ім’я, авторство, на власне зображення, на честь,гідність та інші)» [3, с. 31-48], збереглася досі, а отже, юридичнаприрода досліджуваних прав ще недостатньо з’ясована.
Крім того, слід зауважити, що традиційно дослідженнясуб’єктивного права особи, пов’язаного з проблемою гідності й честі,провадилися в аспекті ст. 7 ЦК України, присвяченої захисту цих цінностейособи, інакше кажучи, в аспекті «негативної функції права» [131, с.317]. У даний час у цивілістиці теоретично обґрунтовано необхідність«позитивного регулювання» особистих немайнових відносин, тобто нетільки тих відносин, які пов’язані з порушеннями особистих прав, а й таких, щовиникають у ході їх нормального здійснення [251, с. 153; 105, с. 21; 43, с. 3;238, с. 255-256]. З урахуванням цієї нової наукової тенденції дисертант інамагається проаналізувати характер суб’єктивного права особи, пов’язаного з проблемоюгідності й честі.
2.1Поняття, природа та сутність суб’єктивного права фізичної
особина повагу гідності та честі
Для того, щоброзкрити поняття, зміст і здійснення суб’єктивного права на гідність і честь,необхідно насамперед відобразити ті основні характеристики, які надаються йомув цивільно-правовій доктрині. Це, у свою чергу, дозволить визначити йогосутність і значення.
У цивілістиціміцно укоренилося поняття про те, що право на гідність і честь відноситься доособистих немайнових прав особи. Причому і в науці, і в законодавствівикористовуються такі терміни, як «особисте право», «немайновеправо», «особисте немайнове право», що є тотожними поняттями.
Аналіз юридичноїлітератури свідчить про те, що за цими усталеними термінами стоїть ціла епоха вісторії розвитку цивілістичної думки. Незважаючи на те, що в дореволюційнійюридичній літературі приділялася досить велика увага вищезазначеним правамособи, сам термін «особисті немайнові права» не застосовувався. Щобвідповісти на питання, які найменування використовувалися в досліджуваномуправі на гідність і честь у той період, ми простежили відповідну термінологію,що трапляється в книзі відомого юриста Й.О. Покровського, сьомий розділ якоїспеціально присвячено проблемі особи як такої, розвитку захисту так званих правособи та її конкретних особливостей [150, с. 120-131]. За відомостями цьогоавтора, уперше схоже поняття «особисті відносини» з’явилося у ШвейцарськомуЦивільному Уложенні 1907 року, де воно застосовувалося для назви його окремоїстатті. Ця новела отримала позитивний відгук Й.О. Покровського, який зазначив:"…якою не є скромною ця назва, у всякому разі поява такого загальногоположення у найновішому з кодексів являє найкрупніший принциповий крокуперед" і тут же констатував, що «ми знову повертаємося до ідейстарого природного права, хоча і в їх дещо іншому, більш конкретному, але затей більш життєвому вигляді» [150, с. 125]. Отже, генезис терміна «особистенемайнове право» має свою давню історію і пов’язується з відродженнямтрадицій природного права.
Сам же Й.О.Покровський права на честь, ім’я та інші, подібні до цих, права називавпо-різному:
— це і «такзвані права особи»;
— і«природжені права, jura connata, права, що випливають із самої якостілюдини як особистості»;
— і«найбільш безсумнівні інтереси особи»;
— і, нарешті,«особливі абсолютні права пов’язані з самою людською особистістю,невідчужувані та непередавані й тому в цьому розумінні „природжені“тощо.
Як бачимо знаведених визначень, вони були багатоманітними за юридичною формою з огляду навідсутність єдиного для всіх терміна, але однозначними за змістом і входили втеорію „природжених прав“, одну з найбільш актуальних наприкінці ХIХ– на початку ХХ століття.
Торкаючисьрозвитку цивілістичної думки протягом так званого радянського періоду, слідзазначити, що хоча терміни „особисті відносини“, „особистіправа“ були вже відкриті, вони не відразу ввійшли до юридичного вжитку,особливо ж до термінології з цивільного права, оскільки тривалий час особистінемайнові відносини, пов’язані з проблемою гідності й честі, не входили до предметацивільно-правового регулювання. Уперше термін „особисті блага“застосував 1938 року М.М. Агарков, присвятивши їм окремий параграф підручника[31, с. 136]. І вже 1940 року, обговорюючи питання про предмет і системурадянського цивільного права, цей автор дав розгорнуту класифікацію особистихнемайнових прав, позначивши в ній права на честь і гідність особи як»деякі немайнові права, а саме такі, що захищаються проти всякого йкожного (так звані абсолютні), права на блага, невіддільні від особи суб’єктаправа" [2, с. 65-66, 67].
1941 року К.А.Флейшиц спеціально присвятила монографію особистим правам у цивільному правіСРСР і капіталістичних країн, де охарактеризувала їх як «права, щоохороняють непротиправні прояви індивідуальних рис, здібностей, прагненьлюдини» або як «права на блага, невіддільні від кожної даної особи,особистості як носія індивідуальних рис, здібностей, прагнень» [230, с.8-9]. Фактично підтримуючи цю аргументацію автора, С.М. Братусь, начебтоповністю не погоджуючись з її позицією, уточнює, що «радянське право берепід свій захист не будь-який, хай навіть непротиправний інтерес даногоіндивіда, а ті особисті блага, які визнані соціально цінними і які томупідлягають, з державної точки зору, юридичному захисту» [21, с. 85]. Якбачимо з цієї цитати, визнання права на честь і гідність «соціальноцінним» не є відкриттям сьогодення. Однак на той період такі пропозиції неотримали широкої реалізації ні у визначеннях суб’єктивного права, що містилисяв підручниках, ні в монографічних дослідженнях.
Заслуговує наувагу і та характеристика прав на досліджувані цінності, що її дає такийвидатний цивіліст, як О.С. Йоффе. Відносини з приводу честі, гідності тадоброго імені громадян він позначає як особисті немайнові відносини, щовиникають з приводу таких благ, які підлягають юридичній охороні незалежно відтого, пов’язані вони чи не пов’язані з майновими або якимись іншими суспільнимивідносинами. Однак О.С. Йоффе не відносив їх до предмета регулювання, кудивходять, на його думку, лише особисті немайнові відносини, пов’язані звартісними майновими відносинами [65, с. 9-11]. Причиною таких поглядівпослужив той факт, що на момент видання підручника з цивільного права, авторомякого був О.С. Йоффе (1958 р.), цивільне законодавство не регулювало вищезазначенівідносини. І лише після прийняття Основ цивільного законодавства Союзу РСР ісоюзних республік 1961 року [137, с. 263] права на честь і гідність, якіскладають зміст особистих немайнових відносин, не пов’язаних з майновимивідносинами, було включено до предмета цивільного права. З цього часу й досі внауці цивільного права стала широко застосовуватися щодо права на гідність ічесть та інших подібних до них прав така узагальнена характеристика, як«особисті немайнові права, не пов’язані з майновими». Наприкінці 80-х– на початку 90-х років XX століття, коли на порядку денному гостро посталопитання про права людини, про їх реальне забезпечення, виникла необхідністьбільш ретельного їх вивчення та дослідження. Стосовно характеристикисуб’єктивного права на честь і гідність особи в науці зверталась увага на те,що «пов’язаність» чи «непов’язаність» особистих прав змайновими не відбиває їх специфіки, і зусилля цивілістів були спрямовані нарозв’язання вказаної проблематики. Прикладом може служити монографія М.М.Малеїної під назвою «Захист особистих немайнових прав радянськихгромадян», видана 1991 року, де право на честь і гідність поряд з правомна ім’я особи охарактеризовані як «права, що формують індивідуальністьособи» [100, с. 43-73]. Ця характеристика досліджуваних прав такожзбереглася до наших днів. Крім цього, як у законодавстві, так і вцивільно-правовій науці застосовується і класифікація особистих немайнових правна «пов’язані» і «не пов’язані» з майновими правами [39, с.302]. Нововведенням можна назвати поділ у Російській Федерації нематеріальнихблаг як об’єктів цивільного права на нематеріальні блага першого рівня, щоналежать громадянам від народження (честь, гідність) і нематеріальні благадругого рівня, що належать їм в силу закону (право на ім’я, право авторстватощо) [39, с. 302].
Аналізуючи станцивільно-правової науки в Україні стосовно порушеної проблематики в сучаснийперіод, слід зазначити, що автори Проекту ЦК України відмовилися від такоїкласифікаційної характеристики права на честь і гідність, як їх«непов’язаність» з майновими правами, і в його книзі другій підназвою «Особисті немайнові права фізичної особи» вони закріпили іншукласифікацію, відповідно до якої право на честь, гідність і ділову репутаціюразом з правом на ім’я, на індивідуальність, на особисте життя і його таємницюта ін. віднесено до особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буттяфізичної особи. Цим правам відводиться окрема глава 21, яка так і називається[241; 242; 243]. А права на життя, на охорону здоров’я, на особисту свободу інедоторканність тощо, які складають другу групу особистих немайнових прав,охарактеризовані як права, що забезпечують природне існування фізичної особи,чому й присвячено двадцяту главу Проекту ЦК України [241; 242; 243]. Порівнюючиїї з сучасною класифікацією особистих немайнових прав у російськомузаконодавстві, слід відмітити, що вона повністю відповідає їх поділу на благапершого рівня і блага другого рівня.
Виникає питання:що лежить в основі класифікації особистих немайнових прав, вибраній авторамиПроекту ЦК України? Чому права на честь і гідність позначені як такі, щозабезпечують соціальне буття фізичної особи, і чи охоплюється цією характеристикоюсутність досліджуваного суб’єктивного права?
Аналіз сучаснихдосліджень щодо порушеної проблематики свідчить про те, що цивілісти вжевикористовують у своїй діяльності вищезазначену класифікацію авторів нового ЦКУкраїни. Так, С.І. Чорнооченко, присвятивши дисертацію особистим немайновимправам, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, і включивши до їх системиправо на честь, гідність і ділову репутацію, зробила його досить докладнийюридичний аналіз [247, с. 10-11]. Це лише підтверджує практичну значущість їїроботи. Однак, на думку дисертанта, зміст цього дослідження не дає відповіді напоставлені вище питання, а висновки його автора щодо юридичної природи цьогосуб’єктивного права відповідають традиційному науковому підходу в аспекті такзваної «негативної» функції права [131, с. 317]. У першу чергу привертаєувагу позиція автора щодо сутності суб’єктивного права на честь, гідність іділову репутацію, котра, на її думку, полягає в тому, що особа згідно з закономмає право вимагати спростування розповсюджених відомостей, які не відповідаютьдійсності та порочать її честь, гідність і ділову репутацію [247, с. 10]. Зтакої ж точки зору слід розцінювати й погляди цивілістів, котрі вважають, щосутністю цього права є право кожної особи на недоторканність її гідності тачесті та можливість вимагати від усіх суб’єктів утримання від їх порушення [7,с. 23; 90, с. 52]. Якщо врахувати, що саме в цьому проявляється сутністьдосліджуваного суб’єктивного права, то цілком очевидно напрошується думка проте, що його юридична природа не може повною мірою забезпечити соціальне буттяфізичної особи, оскільки це право вимагає більш змістовних дій суб’єкта. Тобтоможна зробити висновок про те, що в даному й подібних до нього випадках мовайде про нову юридичну «форму» і про застарілий «зміст».Водночас треба зазначити, що віднесення права на гідність і честь до особистихнемайнових прав фізичної особи, що забезпечують її соціальне буття, потребуєнового підходу не тільки до його сутності. Як правильно відмічає Л.С. Явич,розвиток виробничих та інших фактичних відносин спричиняє зміну потреб,інтересів, претензій, що зумовлює формування нових прав і обов’язків, котріпотребують свого закріплення в об’єктивному праві [264, с. 162]. Саме визнанняй забезпечення прав людини відповідно до Конституції України є основоположнимнапрямком розвитку нашого суспільства в умовах побудови демократичної, правовоїдержави. Стосовно до позначеної проблематики до такого визнаного правапередусім слід віднести право кожного на повагу його гідності (стаття 28Конституції України). Про обов’язок саме поважати, а отже, і про право наповагу честі й гідності йдеться і в ст. 34 Конституції Республіки Казахстан[128, с. 236]. Аналогічні норми містяться в ст. 48 Конституції РеспублікиУзбекистан [128, с. 458], у ст. 42 Конституції Республіки Таджикистан [128, с. 408],у ст. 19 Конституції (Основного закону) Естонської Республіки [128, с. 626], уст. 31 Конституції Республіки Абхазія [128, с. 214], у ст. 81 КонституціїАзербайджанської Республіки [128, с. 72], у ст. 42 Конституції РеспублікиВірменія [128, с. 113]. Повага прав, законних інтересів, гідності іншихгромадян є обов’язковою і за Конституцією Республіки Молдова (ст. 55) [128, с.322].
Про відповідністьправам (на ім’я, честь, гідність) обов’язків інших осіб не порушувати, поважатиці права мова йде і в сучасній цивілістичній літературі [238, с. 257]. Чіткопроводячи грань між громадянською честю і суспільною честю, дореволюційнийцивіліст Д.І. Меєр зазначив, що остання проявляється в повазі, якоюкористується особа в суспільстві [115, с. 134]. Те, що саме честь дає людиніправо на повагу, підкреслюється і в іншій літературі [267, с. 12; 138, с.144-145]. Посилання на вищезазначені конституційні норми на обґрунтуваннявисновку про правове закріплення наявного суб’єктивного права особи на повагугідності й честі дозволяє порушити одну з не нових, але досить актуальнихпроблем теоретичного правознавства, котра пов’язана з питанням про юридичнуприроду конституційних (основних, загальних) прав громадян. Ще 1976 року Л.С.Явич зазначив, що позиція (маються на увазі погляди Ю.К. Толстого, викладені в«Теорії правовідносин», і Р.О. Халфіної в її «Загальному вченніпро правовідношення), яка не визнає за загальними правами якості суб’єктивнихправ, видається теоретично не обґрунтованою, а практично не конструктивною [264,с. 196]. Так, критикуючи погляди Р.О. Халфіної стосовно того, що соціальніблага є одним з елементів правового статусу і що в конституційномузаконодавстві недоторканність особи, свобода слова і багато інших прав тількиза традицією вважаються такими, цей автор слушно заявив, що позиція, згідно зякою право на недоторканність, на честь і гідність, на багато які політичнісвободи виникає, стає наявним правом громадян лише з моменту порушеннянедоторканності, честі тощо, коли з’являється охоронне правовідношення, єнепереконливою [264, с. 196-197].
На думкудисертанта, погляди Л.С. Явича заслуговують на увагу та підтримку, оскільки впротилежному разі конституційні норми, що закріплюють так звані загальні права,перетворяться в норми декларативного характеру, у пусті абстракції. Словамицього автора можна додати, що „загальні права повисають у повітрі, якщо завідповідних умов не можуть перетворитися в конкретну правоможність, управопретензію“ [264, с. 196]. Не випадково тому конституційне положення проповагу честі й гідності знаходить свій розвиток і застосування і в іншихдокументах як правового, так і політичного характеру. Наприклад, у посланніПрезидента України до Верховної Ради „Україна: поступ в XXI століття.Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр.“зазначається: „…ми повинні усвідомити, що найвищою цінністю сучасногоцивілізованого процесу є людина, її права і свободи й особливо право на життя,на повагу гідності людини, на свободу і недоторканність“ [222, с. 2]. Правогромадянина на повагу гідності та інших рівних і невід’ємних прав визнається іцілою низкою міжнародно-правових документів (Загальною декларацією прав людини,Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захистправ людини та основних свобод) [113, с. 20-32], що свідчить про те, щопроблеми такого роду вже вийшли за рамки внутрішньодержавного законодавства,стали питанням міжнародного права величезного значення і практичної реалізаціїпактів про права, прийнятих ООН і ратифікованих рядом країн, у тому числі йУкраїною. Це не зайвий доказ неприйнятності юридичних конструкцій, котрі вбудь-якій формі применшують їх роль у сучасному житті. З точки зору реалізаціїцих важливих, визнаних усім світовим співтовариством положень становить найбільшийінтерес основоположний правовий документ – новий Цивільний кодекс України, уякому стаття 290 спеціально присвячена праву на повагу до гідності та честі[241; 242; 243]. Це право згадано і в ч. 1 статті 261 Проекту ЦК України підназвою „Види особистих немайнових прав“ [241; 242; 243]. На думкудисертанта, у цьому і знаходить своє часткове відображення ідея так званого»позитивного" регулювання, яке забезпечує організованість суспільнихвідносин закріпленням суб’єктивних прав і свобод у їх природному стані, тобто васпекті регулятивної функції права, а не тільки пов’язаних з охороною особи відобразливого поводження та інших принизливих дій (охоронна функція права).
Торкаючись цьогопитання, слід зазначити, що стосовно впливу цивільно-правових норм на відносини,пов’язані з проблемою гідності та честі особи, у цивілістиці існують триосновні концептуальні підходи: радикальний, негативний і позитивний [37, с.190; 100, с. 12-16; 238, с. 255-256].
Так, В.А. Тархов,будучи представником радикальної теорії, вважав, що особисті немайновівідносини складають самостійний предмет правового регулювання [129, с. 60]. Підтримуючипо суті ці ж саму точку зору, М.І. Кулагін підкреслив, що ці відносинивідокремлені від інших відносин і для їх захисту застосовуються не тількицивільно-правові засоби [85, с. 60-61].
Представники негативноїконцепції розглядають досліджувані відносини в аспекті охоронної функції права,гадаючи, що вони не підлягають цивільно-правовому регулюванню [62, с. 54-57;46, с. 144], оскільки «у їх нормальному, так би мовити, спокійному станіособисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими, не потребують впливу нормправа» [197, с. 163], і що правовому впливу підлягають тільки такіособисті немайнові відносини, котрі схожі з майновими або ними «породжені»[21, с. 83]. Ось тому, на думку В.К. Мамутова і Г.Л. Знаменського, авториПроекту ЦК України, виключивши з формулювання предмета цивільного правауказівку, яка міститься в ст. 1 нині чинного ЦК України про те, що окреміособисті немайнові відносини включаються до предмета цивільного права, але увипадках, коли вони «пов’язані з майновими відносинами», тим самимдовільно розширили сферу приватноправового регулювання [108, с. 129-130].
Незважаючи на те,що С.І. Чорнооченко позначає права на честь, гідність і ділову репутацію якособисті немайнові права, котрі забезпечують соціальне буття фізичної особи,вона все ж відмічає, що у відносинах з приводу цих цінностей особи головну рольвідіграють норми охоронного характеру [247, с. 10].
Уважаючи, що дляправового регулювання честі, гідності та ділової репутації немає законодавчихпередумов і що найбільш правильною з вищенаведених поглядів є негативнаконцепція, Р.О. Стефанчук тим же часом не заперечує, що з розвитком суспільнихвідносин можливим є регулювання правовідносин щодо досліджуваних цінностей звиокремленням позитивних правомочностей володільця цих благ. А на сьогодні, надумку цього автора, об’єктивне право не визначає, як повинен поводитися носійчесті та гідності й що він може з ними робити, а тому цивільне право здійснюєпритаманним йому методом виключно функцію захисту [207, с. 31]. Такізастереження є підтвердженням того, що погляди представників негативноїконцепції поступаються за своєю обґрунтованістю поглядам представників третьогонапрямку цивілістичної думки (позитивна концепція), які вважають, що особистінемайнові відносини щодо гідності та честі не тільки охороняються цивільним правом,а й регулюються ним [80, с. 23; 102, с. 28-29; 98, с. 12 та ін.]. Слідпогодитися з думкою С.І. Шимон, що саме ця точка зору й здобула перемогу врезультаті тривалих дискусій [251, с. 151].
Гідність і честь– духовні цінності людини, що свідчать про її значущість як члена певногосоціуму незалежно від того, будуть вони порушені чи ні. Тому її соціальне буттязабезпечується не тільки з допомогою суб’єктивного права особи на захист цихнайвищих соціальних цінностей. На думку дисертанта, такий забезпечувальнийхарактер і має суб’єктивне право фізичної особи на повагу гідності й честі, що впершу чергу відповідає потребам її нормального функціонування та вимагає йогоправового виразу й законодавчого оформлення. На відміну від суб’єктивного правафізичної особи, пов’язаного з володінням цими цінностями, що є «одним зосновних природних прав особи» [261, с. 144] та існує незалежно від йогоюридичного закріплення, це право потребує правового визнання й забезпечення.Однак слід зазначити, що й цього недостатньо для визначення права на повагугідності та честі як суб’єктивного права особи, оскільки в юридичній літературісправедливо відмічається, що саме по собі існування об’єктивного права(юридичних норм) ще не означає, що передбачені ним юридичні можливості дійснокому-небудь належать і можуть бути використані [264, с. 161], і що з практичноїточки зору важливою є належність суб’єктивного права відповідним суб’єктам[264, с. 161], оскільки «категорія суб’єктивного права підкреслює, що це –наявне право суб’єкта» [264, с. 161]. Отже, щоб надати праву на повагугідності та честі статусу суб’єктивного, треба, не обмежуючисьформально-юридичним його визначенням, проникнути глибше в його соціальнезначення й соціальну сутність. Для виявлення юридичної природи права на повагугідності та честі необхідним є насамперед філософсько-правове осмислення проблеми«право на повагу».
Відразу ж слід зазначити, що в юридичнійлітературі вже висловлено сумнів, чи охоплює поняття «право наповагу» сутність відносин, які виникають з приводу честі, гідності таділової репутації, оскільки, на думку Р.О. Стефанчука, абсолютному праву наповагу кореспондує обов’язок усіх інших осіб поважати честь і гідність конкретногосуб’єкта [201, с. 239]. Крім того, з урахуванням того, що честь і гідність єпоняттями оцінними й такими, що змінюються залежно від конкретної поведінки особи,навряд чи, з точки зору цього автора, треба формулювати право на честь ігідність як право на повагу цих благ [201, с. 239].
Перш ніж дати оцінку таким поглядам,вважаємо за доцільне розглянути наукове значення, сутність і зміст самоїкатегорії «повага».
Проблема стосовно права на повагу єнадзвичайно цікавою та перспективною, тому що дане питання практично нерозглядалося у вітчизняній цивілістиці, а це, у свою чергу, не виключаєнеоднозначності наукової оцінки досліджуваного поняття.
Як підкреслює Е.Ю. Соловйов, уже двастоліття тому було віднайдено «максиму правозахисної поведінки», якаполягає в тому, що «повага до прав людини є перший категоричний імператив»[199, с. 117]. На думку цього автора, її зрозумів і блискуче виразив ще у 80-хроках ХVIII століття І. Кант, заявивши, що «повага до чужого права єперший з досконалих обов’язків» [199, с. 117]. Кантівське визначення,аналогічне вищевказаному, використовується і в сучасній юридичній літературі.Так, С.С. Алексєєв, відтворивши цитату німецького мислителя про те, що«наш обов’язок полягає в тому, щоб глибоко поважати право інших і як святинюшанувати його», особливо уточнює, що вона має відношення і досуб’єктивного права – права окремих осіб, спільнот [4, с. 696]. Обов’язок, надумку цього автора, – категорія правова, через яку й реалізується вища моральнаоцінка права, а конструювання поняття «правовий обов’язок»виявляється можливим і виправданим тільки в громадянському суспільстві [4, с.691-692].
Про те, що «проблема гідності – цепроблема забезпечення поваги до кожного індивіда, його людських прагнень і правз боку інших людей і суспільства в цілому» [96, с. 185], зазначається і всучасній філософській літературі.
Термін «повага» в російськіймові є неоднозначним. Він поширюється як на сферу почуттів, так і на сферуповедінки, у якій під повагою розуміється здійснення певних дій, яківимагаються ким-небудь. Звернувшись до «Словника російської мови»(«Словарярусского языка»), читаємо: «Уважити – 1.Виконати, визнавши слушним (розм.). Уважити чиєсь прохання. 2. Віддатикому-небудь шану, виконавши його бажання (прост.)» («Уважить– 1. Исполнить, признав основательным (разг.). Уважить чью-нибудь просьбу. 2.Оказать кому-нибудь уважение, выполнив его желание» (прост.))[133, с. 754]. Найбільш повна характеристика поняття «повага» даєтьсяу філософській літературі. Зокрема, у «Словнику з етики» говориться:«Повага – одна з найважливіших вимог моральності, що має на увазі такеставлення до людей, у якому практично (у відповідних діях, мотивах, а також усоціальних умовах життя суспільства) визнається гідність особи. Повагапередбачає справедливість, рівність прав, якнайповніше задоволення інтересівлюдей, надання їм свободи; довіру до людей, уважне ставлення до їх переконань,устремлінь; чуйність, ввічливість, делікатність, скромність» [194, с.367]. Незважаючи на підкреслену вище повноту такого визначення, вважаємо, щовоно все одно не розкриває повною мірою багату за своїм змістом і дуже важливукатегорію як етичного, філософського, так і правового характеру. Виходячи з цихрис, повага є об’єктом пильної уваги і дослідження авторів сучасної етичної науки,які повагу разом з такими категоріями, як співчуття та любов, відносять доважливих моральних умов людського спілкування. На думку В.А. Малахова, під повагоюв етиці визнають таке ставлення до людини, що реалізує на практиці (у певнихдіях, поведінкових актах, формах суб’єктивного ставлення) визнання людськоїгідності" [96, с. 276]. Заслугою автора є і розкриття значення«поваги» в плані співвідношення гідності та честі, яке, з йогопогляду, полягає в тому, що повага, як практична реалізація визнання людськоїгідності знаходить своє доповнення в пошані, що насамперед реалізує визнанняособистих якостей індивіда та його належність до певної спільноти [96, с. 276].Таким чином, авторами Проекту ЦК України цілком обґрунтовано і правильнопозначено в назві статті 290 право саме на повагу гідності та честі, через щоці блага й реалізуються. За даними того ж дослідження можна зробитинайголовніший висновок про те, що повага в етичному значенні цього термінапередбачає активність особи, і оскільки повага – це насамперед реалізаціяпринципу гідності в практиці людського спілкування, то ця активність означаєдобротворення, справедливість, виконання своїх обов’язків, чуйність, чулість,відповідальність, реалізацію свого життєвого призначення тощо. Однак, як слушнозазначає В.А. Малахов, усього цього людина може досягти тільки ціною власнихзусиль. Причому повага до інших нерозривно пов’язана з самоповагою, високий рівеньякої – це обов’язок людини не тільки перед собою, а й перед іншими. І саме втакому взаємозв’язку полягає невід’ємна основа людського спілкування. З повагоюнесумісні насильство, пригнічення, приниження, жорстокість [96, с. 277-278]. Якзазначається в Преамбулі Загальної декларації прав людини, недопустимим є інехтування, зневажання прав людини [113, с. 14].
Знаходимо ми відповідь у В.А. Малахова іна питання про можливість формулювання права на гідність і честь як права на їхповагу з урахуванням того, що вони "є поняттями оцінювальними й такими, щозмінюються залежно від конкретної поведінки особи" [201, с. 239]. Ізфілософської точки зору необхідним тут є підхід, відповідно до якого певниймінімум поваги повинен бути гарантований кожному презумпційно, тобто зурахуванням його причетності до людства і наявності у нього пов’язаних з цимправ, ціннісних переваг і духовних потенціалів. Відзначаючи цивілізованийхарактер даних уявлень, автор особливо застерігає, що на таку гарантовануповагу заслуговують і злочинці, оскільки «міра її прояву в місцях відбуттяпокарання є одним із важливих показників реального рівня гуманності того чиіншого суспільства цілому» [96, с. 277].
Аналіз наукової літератури свідчить проте, що такі уявлення про повагу людської особистості існували не завжди.Прикладом може служити порівняння поняття «повага», викладеного в словникуросійської мови С.І. Ожегова за 1984 р. і в Тлумачному словнику російської мовипід редакцією Д.М. Ушакова за 1940 р. У першому науковому виданні під «повагою»розуміється «шанобливе ставлення, що ґрунтується на визнанні чиїх-небудьдостоїнств» [133, с. 754], що не тільки вписується в сучасні етичнітрактування цього поняття, а й відповідають нормам міжнародного права. Так,приміром, у ст. 1 Загальної Декларації прав людини від 10 грудня 1948 року закріплено, що «усі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідностіта правах», та особливо застерігається, що така рівність, без якого б тоне було розрізнення, притаманна людині й у ході дальшого володіння всімаправами та всіма свободами (ст. 2) [113, с. 15].
Зі змісту Тлумачного словника за 1940рік видно, що майже протягом півстоліття досліджувана категорія розкривалася зінших позицій. Так, під повагою розумілося «почуття пошани, ставлення, щоґрунтується на визнанні чиїх-небудь достоїнств, заслуг, високих якостей»[219, с. 864], що явно суперечить сучасному презумпційному підходу вчених,оскільки воно залежало не тільки від людської гідності, рівної для всіх, а йвід заслуг особи та її високих якостей, якими не всі володіють однаково.Неприйнятність такого підходу очевидна не тільки з точки зору розвитку етичної,філософської думки, а і з погляду вдосконалення законодавства. Так, відповіднодо ст. 21 Конституції України, усі люди вільні й рівні у свої гідності таправах [77, ст. 141], що практично один в один співзвучне з вищенаведеноюнормою Загальної декларації прав людини. На реалізацію цих положень спрямованастаття 263 Проекту ЦК України – «Рівність особистих немайнових правфізичних осіб», де на розвиток конституційних положень сформульованоправило про те, що «кожна фізична особа має рівні особисті немайнові права– незалежно від віку, дієздатності та інших обставин». Більше того,«забороняються будь-які обмеження особистих немайнових прав фізичних осіб,крім тих, які прямо передбачені цим Кодексом та іншими законами» [241;242]. У цьому і знаходить своє підтвердження перспектива правового закріпленняпрезумпційного підходу щодо рівності всіх фізичних осіб на повагу не тільки їхчесті, гідності, а й інших особистих прав.
Наведені вище досягнення етичної думкистосовно змісту права на повагу, котрі відповідають чинному як міжнародному,так і національному законодавству (ст. 1 Загальної декларації прав людини і ст.21 Конституції України), не дозволяють нам погодитися з точкою зору Р.О.Стефанчука, який висловив сумнів щодо юридичної природи досліджуваного права,оскільки вона в першу чергу суперечить презумпційно-гарантованому мінімумуповаги до будь-якої людини. Крім того, ряд висловлюваних на її обґрунтуваннядоводів заслуговують на значно докладніший розбір.
Як видно з аналізу змісту статті, Р.О.Стефанчук зайняв солідарну позицію з авторами, котрі вважають, що сутністьправа на честь і гідність включає позитивні й негативні аспекти: активні діїносія цих благ і дії, пов’язані з їх захистом. На жаль, автор не дає виносок утексті, які б дозволяли дізнатися, чию ж конкретно точку зору він підтримує. Розкриваючинегативний аспект, Р.О. Стефанчук використовує думку авторів російськогопідручника з цивільного права про те, що для багатьох немайнових правхарактерною є наявність двох правомочностей: по-перше, можливості правоможноїособи вимагати від неозначеного кола зобов’язаних осіб утримуватися відпорушення її права; по-друге, можливості вжити в разі порушення її прававстановлених законом заходів захисту [38, с. 361]. Аналіз такої точки зорусвідчить про те, що вона відповідає загальним науковим уявленням того часу щодосутності абсолютних суб’єктивних прав, яка розкривалася з урахуванням станучинного цивільного законодавства, і зокрема в аспекті статті 7 ЦК РФ(аналогічної ст. 7 нині діючого ЦК України). Ця сутність зводилася тільки до негативногоаспекту. Проте слід зазначити, що вже в цей період з’явилися публікації, у якихстала розглядатися паралельно негативній стороні й позитивна сторонасуб’єктивного права на честь і гідність. Так, приміром, А.Л. Анісімов відмітив,що «найбільшу увагу законодавця при розробленні суб’єктивного права начесть, гідність та ділову репутацію, напевно, привертає так звана негативнасторона цього права (поведінка, яка заборонена зобов’язаним особам), ніж йогопозитивна сторона (поведінка, яка дозволена правоможному)» [7, с. 27]. Якбачимо, висновки в цій роботі зроблено тільки на рівні тлумачення усталеного вданому разі напряму юридичного мислення і виражають вони лише одне зтеоретичних припущень щодо характеру розглядуваного в ній суб’єктивного права.Справедливості ради слід зазначити, що набагато раніше, ніж таке припущеннябуло висловлено А.Л. Анісімовим, у юридичній літературі існували вже більшконкретні точки зору на сутність досліджуваного права. Наприклад, уже 1986 рокуавтори монографії під редакцією В.П. Мозоліна відмічали, що суб’єкт особистихнемайнових прав не є пасивним, а користується цими правами; отже, кореспондуючіобов’язки третіх осіб не вичерпуються утриманням від порушення особистого права[175, с. 205]. Така позиція йшла врозріз із загальноприйнятою та відповідалавже більш сучасним уявленням про сутність суб’єктивного права.
Зміна «духу» цивільногозаконодавства привела до переосмислення цілої низки теоретичних проблем, у томучислі й стосовно порушеної проблематики, і тому погляди багатьох ученихдокорінно змінилися. Прикладом може служити позиція відомого фахівця в галузі особистихнемайнових прав М.М. Малеїної, котра протягом тривалого часу, відмічаючиабсолютний характер правовідносин з приводу честі й гідності, зводила основніобов’язки суб’єктів, що протистоять правоможній особі, до неперешкоджанняздійсненню свого права [100, с. 10]. Як видно з останніх публікацій, поглядицього автора істотно змінилися і її сучасний підхід полягає в тому, що особистінемайнові права громадян мають позитивний характер, який випливає з аналізу їхзмісту та здійснення [105, с. 16]. У статті М.М. Малеїної немає жодної згадкипро негативний аспект суб’єктивного права на честь і гідність. Видається, щотакий підхід є найкращим з огляду на його наукову обґрунтованість івідповідність змістові цивільного законодавства сучасного періоду. До заслугиМ.М. Малеїної слід віднести і той факт, що вона не зводить всі можливіправоможності суб’єкта особистого немайнового права до традиційної «тріади»повноважень власника, суб’єктивне право якого, на думку деяких авторів, схоже зсуб’єктивним правом на честь і гідність [38, с. 631 та ін.]. Це дало їйпідставу відмітити, що суб’єктивне право не є нерозкладане на складові елементиціле, а являє собою сукупність можливостей (правомочностей), і що суб’єктособистого немайнового права має, крім володіння й користування, інші різніправоможності [105, с. 17].
Як видно зі змісту статті Р.О.Стефанчука, позиція М.М. Малеїної оцінюється ним як радикальна. Про це свідчитьаналіз автореферату дисертації доктора юридичних наук за 1997 рік, де«повноваження щодо володіння, користування і зміни честі, гідності таділової репутації» цей автор відносить до позитивного аспекту права начесть, гідність і ділову репутацію. Однак з останньої публікації за 2000 ріквипливає, що погляди цього правознавця стали ще більш радикальними, оскількитут уже йде мова не про якісь окремі аспекти суб’єктивного права, а про єдинийпозитивний його зміст – зміст, що виключає поняття «негативнийаспект», який, на нашу думку, узагалі позбавлений будь-якого сенсу. Упозиції ж Р.О. Стефанчука це не знаходить свого відображення. Ось чому в ціломуправильна, як ми вважаємо, думка автора про те, що редакція статті 290 ПроектуЦК України про право на повагу честі та гідності, а також статті 291 цього жджерела про право на недоторканність ділової репутації потребує коректування,не виокремлює все-таки основної ідеї щодо прийнятності «права наповагу» в змісті цих норм, оскільки він не висуває конкретних пропозиційщодо зміни їх редакції.
У зв’язку з розглядуваним питанням про«право на повагу» честі, гідності та ділової репутації на окремузгадку заслуговує такий вироблений теорією підхід. Характеризуючи суб’єктивнеправо особи на честь, гідність і ділову репутацію, багато хто з цивілістіввідзначає як істотну особливість їх абсолютний характер [37, с. 199; 240, с.334; 38, с. 83; 7, с. 25 та ін.]. Саме ця обставина послужила для Р.О.Стефанчука підставою для сумнівів щодо правового статусу права на повагугідності та честі у вигляді конкретного суб’єктивного права фізичної особи.
Аналіз юридичної літературисвідчить про те, що сама по собі конструкція абсолютного суб’єктивного права непроливає світло на позначену проблему. Так, деякі автори, відмічаючи практичнузначущість абсолютизації особистих немайнових прав, тим же часом указують, що«слід мати на увазі, що поділ цивільних правовідносин на абсолютні тавідносні значною мірою має умовний характер, оскільки в багатьох цивільнихправовідносинах поєднуються як абсолютні, так і відносні елементи» [39, с.83]. До цього треба додати, що така умовність притаманна й відносинам, об’єктомяких є честь, гідність і ділова репутація особи. На думку А.Л. Анісімова таінших цивілістів, що відмічають абсолютний характер досліджуваних прав,головною суттю обов’язків невизначеного кола осіб є «утримання від посяганняна честь, гідність і ділову репутацію індивіда, трудового колективу чиорганізації» [7, с. 24]. У цьому й полягає, на їх думку, особливістьздійснення особистих немайнових прав, оскільки «законом визначаються немежі реалізації нематеріальних благ правоможною особою, а встановлюються межівторгнення сторонніх осіб в особисту сферу і, якщо ці межі порушуються,допускається застосування примусових заходів до їх відновлення» [39, с.83], – уточнюється в юридичній літературі.
Не можна погодитисяз такими твердженнями тільки тому, що суть права на честь і гідність обмеженозводиться лише до утримання від їх порушення. Як уже раніше зазначалося, це невідповідає стану законодавства і тим його перспективам, котрі вже намічені вдальшому його розвитку щодо регулювання особистих немайнових відносин.Пропозиції авторів Проекту ЦК України про закріплення не тільки права особи назахист честі, гідності, але й права на повагу цих цінностей особи мають підсобою цілком обґрунтовану наукову базу. А останнє право – більш широке зазмістом у порівнянні з наведеними вище доводами. Ще 1976 року такий видатнийфахівець із загальної теорії права, як Л.С. Явич, справедливо зазначив, що слідвідрізняти реальні правові відносини від юридичних конструкцій абсолютного тазагального правовідношень. На його думку, «можна сперечатися про значенняцих теоретичних абстракцій для науки та практики, але вважати їх правовимиреаліями немає підстав» [264, с. 209].
Доводячиштучність такої конструкції, цей автор передусім як вагомий аргумент проводитьдумку про те, що «найважливіше соціально-юридичне значення правовихвідносин полягає, крім іншого, у тому, що вони передбачають подальшуконкретизацію прав і обов’язків залежно від юридичних фактів» [264, с.207]. Далі Л.С. Явич зазначає, що навіть тоді, коли мова йде про загальні праваабо про загальні обов’язки, закон звертається до суб’єктів права персонально.Тому не дивно, що «у нашій юрисдикції не знайти жодного рішення судунеперсоніфікованого характеру, яке захищало б права всіх або на всіх покладалоб якісь обов’язки, ставило б під захист суспільні відносини взагалі» [264,с. 208].
Аналіз юридичноїлітератури свідчить, що цей автор не одинокий у своїх міркуваннях. Ще наприкінці60-х – на початку 70-х років Д.М. Генкін і С.М. Братусь відмітили, що саме пособі абсолютне право власності, подібне до права на честь і гідність, існуєпоза правовідносинами і не потребує конструкції «абсолютного»,реалізуючись у безлічі конкретних правовідносин, оскільки, на їх думку, неможна охопити правовідношенням зв’язок правоможної особи з невизначеним коломзобов’язаних осіб. Це й бере до уваги Л.С. Явич, обґрунтовуючи вищевказанідоводи. Така точка зору має право на існування не тільки тому, що досі ніким неспростована, а й з огляду на те, що останнім часом істотно змінилися багато якіправові погляди під впливом різних чинників економічного, політичного,міжнародно-правового характеру. Прогнози Л.С. Явича про подальшу конкретизаціюправ і обов’язків виправдалися.
Розвитокукраїнського законодавства в сучасний період підвищує значення суб’єктивногофактора в оформленні норм права і правових відносин. Право закріплює нові формивласності, свободу підприємницької діяльності, суверенітет особи, безліч новихможливостей громадян і організацій у різних сферах суспільного та державногожиття, чим відкриває простір для ствердження відповідних до вимог часу правовихвідносин. А це завжди відносини між конкретними особами, тобто їх реальна,фактична поведінка. Ось чому право на повагу честі, гідності та діловоїрепутації реалізується не шляхом протистояння його носієві невизначеного колаосіб, що утримуються від порушення даного права, а з допомогою конкретнихсуб’єктів, з якими ця особа вступає в спілкування.
Саме томусьогодні в загальнотеоретичній правовій літературі практично не застосовуєтьсякласифікація правовідносин, а отже, і прав на абсолютні та відносні, а увітчизняній і зарубіжній юридичній літературі відносини, подібні додосліджуваних, включають до загальних (загальнорегулятивних) правовідносин. Утих випадках, коли особа виступає носієм суб’єктивного права, вона перебуває вспецифічному становищі відносно всіх інших осіб. Загальне суб’єктивне правотакої особи тому і є суб’єктивним, що має особистий характер, тобто належить нетільки всім суб’єктам, а й кожному суб’єктові окремо. Так само наявністьобов’язків означає, що кожна особа перебуває в специфічному становищі відносновсіх інших осіб. Таку позицію поділяють С.С. Алексєєв, Ю.Г. Ткаченко, Н.І.Матузов, Є.В. Бурлай, Л.С. Явич та ін.
Не заперечуючитого факту, що загальні правовідносини являють собою надто своєрідні правовіявища, слід погодитися, що вони реально знаходять своє буття в тому, щостановище кожного учасника правовідношення відзначається особливим юридичнимстаном, особливими юридичними позиціями стосовно до всіх інших суб’єктів [257,с. 59]. А звідси можна зробити висновок, що юридичний зв’язок між ними не можезводитися тільки до перешкоджання здійсненню права на честь і гідність, а всізобов’язані поважати ці права.
Про те, що характеристикаправа на гідність і честь як абсолютного права не має практичного значення,свідчить підхід авторів нового ЦК України, які пропонують ввести в дію нормупро поняття особистого немайнового права. Так, перелічуючи в ній усі йогохарактерні риси (а це і відсутність економічного змісту, і їх належністьфізичним особам від народження чи за законом, і їх тісний зв’язок з особою, інеможливість їх позбавлення, і постійне володіння ними) [241; 242; 243], вонине відмічають їх абсолютності.
З урахуваннямвикладеного треба зазначити, що сумніви Р.О. Стефанчука стосовно сутностівідносин, які повинні регулюватися й охоронятися ст. 290 Проекту ЦК України(право на повагу до гідності та честі) і ст. 291 Проекту ЦК України (право нанедоторканність ділової репутації), не мають під собою достатніх підстав,оскільки юридична природа досліджуваного права не може визначатися тількиконструкцією абсолютного права.
На думку дисертанта, незважаючи на тіпозитивні моменти, що пов’язані насамперед із закріпленням цієї важливої юридичноїнорми людського спілкування, редакція статті 290 Проекту ЦК України потребуєправового коректування. Так, із назви аналізованої статті видно, що вонаприсвячена суб’єктивному праву фізичної особи на повагу її гідності й честі. Утексті ж самої статті це суб’єктивне право не закріплюється, і в її першоїчастині міститься правило про недоторканність цих цінностей, а в другої – проправо на їх судовий захист. Таке порівняння дозволяє зробити висновок про те,що право на повагу гідності та честі практично зводиться до негативногоелемента людського спілкування, що суперечить змістові поняття«повага», котре за даними багатьох гуманітарних наук має більшширокий зміст, ніж указано авторами Проекту ЦК України, і передбачає активністьособи у творенні добра, чуйності, реалізації свого життєвого призначення. Тобтоповажливі відносини – це зв’язок між людьми, який проявляється у відповіднійпозитивній поведінці, а не в утриманні від неї. Ось чому в сучасній юридичнійлітературі зазначається, що предметом правового впливу є об’єктивована жива,зовнішня, почуттєво-практична діяльність людей у різних суспільних відносинах,у яких їх учасники виступають носіями різних видів гідності [131, с. 318].
Установивши, що право на повагу гідностій честі за юридичною природою є суб’єктивним правом фізичної особи, необхідновивести це поняття. Як відмічається в загальнотеоретичній літературі,«наукове визначення повинне схопити сутність визначуваного явища, вона єголовне в його змісті й формі, а не просто його безпосередній зміст» [264,с. 178]. Це має особливе значення для вироблення визначення суб’єктивного правана повагу гідності й честі, оскільки яким би досконалим не було законодавство,що забезпечує та гарантує його, неможливо відобразити у визначенні всіправоможності, які входять до його структури. Не випадково одна з особливостей правана честь і гідність полягає в тому, що його зміст, його сутність розкриваютьсяв багатоманітті життя людини, її буття [7, с. 19] та охоплюють всі сферисуспільного життя людини [166, с. 41]. А тому, щоб розкрити поняття права нагідність й честь, необхідно насамперед з’ясувати його сутність і правовезначення.
Слід відмітити, що виявляючи сутністьдосліджуваного суб’єктивного права, треба подолати й усталений в даному випадкунапрям юридичного мислення, який зводиться до того, що, на думку більшостіавторів, сутність права на честь і гідність полягає в праві кожного громадянинана недоторканність його честі й гідності та в можливості вимагати від усіхінших фізичних і юридичних осіб утримання від порушення цього права [90, с. 63;7, с. 23 та ін.]. Це пояснюється тим, що така сутність приписуваласясуб’єктивному праву іншої юридичної конструкції у вигляді права на володінняцими цінностями, а не на їх повагу, що має різне правове значення. Право особина повагу її гідності й честі свідчить не просто про наявність цих цінностей,які притаманні людини з моменту народження й існують незалежно від їх правовогозакріплення, а про можливе їх визнання з боку тих, хто цю особу оточує, у томучислі й з боку держави. На це в першу чергу вказує характер цінностей, зприводу яких і виникає зазначене суб’єктивне право. Так, критично оцінюючипогляди про те, що відносини, пов’язані з гідністю, охороняються від можливихпорушень лише у випадках, прямо передбачених законом, М.Н. Марченко пояснивтаке становище "…надто одностороннім судженням, котре ще побутує середфілософів і юристів, про зміст і обсяг категорії гідності, сутність якої…зводиться до характеристики суб’єктивної її сторони, що лежить поза сфероюправової регламентації" [131, с. 336]. Що ж до її об’єктивної сторони, якапроявляється в соціальній діяльності, поведінці суб’єкта права, то вона, надумку цього ж автора, «залишалася в тіні й не ураховувалася впсихологічному механізмі правоохоронного, правотворчого процесів» [131, с.336]. Таке судження є цілком прийнятним і для ревізії поглядів юристів насутність суб’єктивного права, пов’язаного з проблемою гідності й честі.
З огляду на викладене, а також на тойзміст, який вкладається в поняття «повага», вважаємо, що сутністьсуб’єктивного права фізичної особи на повагу гідності й честі полягає в праві навизнання даних цінностей за їх носієм. Це свідчить і про їх соціальнузначущість, і про їх недоторканність, і про можливий захист у разі їх порушення.З урахуванням різного призначення гідності й честі, раніше вже відміченого,необхідно підкреслити, що характер такого визнання є неоднаковим. Якщо визнаннягідності означає її визнання як цінності будь-якої людини (як представникалюдства), то визнання честі, навпаки, залежить від її заслуг передсуспільством, від її соціального становища та інших життєвих обставин. Але вобох випадках таке визнання пов’язується зі ставленням людини до самої себе, атакож зі ставленням до неї з боку суспільства, держави та інших соціальнихспільнот і проявляється в конкретних діях суб’єктів права, у їх поведінці.Таким чином, суб’єктивне право на гідність і честь є невід’ємною основоюлюдського спілкування, і саме тому автори Проекту ЦК України відносять його доособистих немайнових прав, які забезпечують соціальне буття фізичної особи. Уцьому і проявляється його юридичне значення. Про те, що сутність суб’єктивногоправа на повагу гідності й честі можна відобразити з допомогою вищевказанихдій, свідчить і етимологічне значення слова «визнання», котрезводиться до «оцінки за достоїнством», до «позитивного ставленняз боку кого(чого)-небудь» [133, с. 511].
Обґрунтовуючи висновок про те, що саме увизнанні гідності й честі проявляється сутність досліджуваного суб’єктивногоправа, вважаємо за необхідне послатися як на приклад на юридичні норми, щоприсвячені праву на повагу. Так, у ст. 11 Конвенції про захист правлюдини та основних свобод з поправками, внесеними відповідно до положеньПротоколу №111 під назвою «Обов’язки поважати правалюдини», мова йде саме про те, що основні права гарантуються кожному [163,с. 27], а отже, визнаються за будь-яким суб’єктом. У статті 81, якаприсвячена праву на повагу особистого та сімейного життя, у п. 1 зазначено, щокожний має право на повагу його приватного та сімейного життя, житла і таємницікореспонденції, а в п. 2 – що держава не може втручатися в здійснення цьогоправа, крім випадків, перелічених у цій нормі [163, с. 30], що на думкудисертанта, також є доказом визнання цих прав. Про загальне й ефективневизнання та здійснення прав і свобод людини з метою сприяння їх повазіговориться і в Загальній декларації прав людини [113, с. 14]. У цьому зв’язкузаслуговує на увагу висновок М.Н. Марченка про те, що в сучасних правовихсистемах категорія «гідність особи» сприймається як об’єктивний факт,як визнання цінності особи в усіх регульованих правом сферах соціального життя:економічній, політичній, особистій [131, с. 318]. Позитивно оцінюючикодифікаційну діяльність авторів Проекту ЦК України стосовно до закріплення всистемі вітчизняного законодавства інституту особистих немайнових прав людини,С.І. Шимон також справедливо вважає це доказом стабільності тенденціїзагального забезпечення прав і свобод людини, визнання цінності конкретної особи,її духовної, моральної неповторності [251, с. 163].
Таким чином, зведення сутностісуб’єктивного права на гідність і честь до утримання від їх порушення або до їхнедоторканності значно збіднює його характер. Крім того, вона не відповідає ітим загальнотеоретичним поглядам юристів на суб’єктивне право особи, якебільшість авторів зводить до міри юридично можливої поведінки. Якщо припустити,що утримання від порушення гідності й честі – це вид і міра юридично можливоїповедінки, то значення цього суб’єктивного права втрачається, оскільки прицьому нічого не вказується про соціальну цінність даного права, про свободувласних дій суб’єкта, від яких залежить зміст честі й гідності, пронезалежність суб’єкта в здійсненні цього права тощо.
Торкаючись питання про поняттясуб’єктивного права фізичної особи на повагу гідності й честі, слід зазначити,що його наукове визначення робиться вперше. Але як у загальноправовій, так і вцивільно-правовій літературі існує безліч моделей і загальноюридичногозначення, і стосовно до позначеної тематики. Це пояснюється тим, що протягомтривалого періоду дане питання є досить спірним у науці, у чому можнапереконатися на прикладі тих визначень, котрі вироблено цивілістами щодосуб’єктивного права особи на гідність і честь. Так, деякі автори під правом начесть, гідність і ділову репутацію розуміють право на самооцінку й соціальнозначущу оцінку моральних, ділових та інших рис і властивостей громадянина та юридичноїособи (організації), від яких залежить їх становище в суспільстві [39, с. 303].М.А. Придворов бачить у ньому забезпечену законом та іншими соціальними нормамиможливість для кожного суб’єкта користуватися цим соціальним благом і в разі їхпорушення вимагати від зобов’язаних осіб відповідної поведінки [166, с. 41-42].Трапляються в юридичній літературі і найзагальніші визначення у вигляді того,що право на честь і гідність – суб’єктивне право з притаманними йомувластивостями (абсолютне, невідчужуване та невіддільне від особи його носія)[197, с. 165].
Виводячи поняття суб’єктивного праваособи на повагу гідності й честі, дисертант бере за основу одну ззагальновизнаних у цивілістичній літературі моделей суб’єктивного права,розроблену С.М. Братусем. На його думку, суб’єктивне право – «це міраможливої поведінки даного суб’єкта, забезпечена законом і тим самим відповідноюповедінкою зобов’язаних осіб» [22, с. 13]. Приблизно така ж модельсуб’єктивного права визнана й існує до цього часу і в загальноправовійлітературі [193, с. 381]. Велике значення для вирішення цього питання мають іті положення, які містяться в Проекті ЦК України: це і загальне положення проособисте немайнове право (ст. 260), і положення про його зміст (ст. 262),здійснення (ст. 264, 265) та ін. Безумовно, що немає необхідності включати їхусі до розроблюваного визначення, але деякі з них заслуговують на особливуувагу і повинні знайти своє відображення в ньому. Це стосується насампередправила статті 262 Проекту ЦК України, де вказано, що зміст особистогонемайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсудвизначати свою поведінку у сфері приватного життя, а також правило просамостійне здійснення особистих немайнових прав (ст. 264) [241; 242; 243].
Узагальнюючи все раніше розглянуте,пропонуємо таке визначення права на повагу до гідності та честі. Право наповагу до гідності та честі – це юридично визнана та забезпечена можливістьфізичної особи користуватися своєю гідністю та честю з власної волі незалежновід інших осіб, узгоджуючи свою поведінку з уявленнями, що існують у суспільствіщодо цих цінностей, з метою отримання належної оцінки її якостей як особистостіта позитивного ставлення з боку оточуючих і вимагати від будь-кого визнання цихцінностей. Відповідно до Конституції України така юридична можливістьвизнається й охороняється державою, а тому за своєю юридичною природою це правоє суб’єктивним правом особи. Його здійснення передбачає реалізацію змісту цьогоправа для задоволення інтересу як правоможної особи, так і особи зобов’язаної,бо не виключає ні свободу користуватися своїм правом на гідність і честь, ніобов’язок поважати ці цінності.
Оскільки така правова конструкціяпередбачає вид і міру можливої (або дозволеної) поведінки суб’єкта права длязадоволення його інтересів, то зведення його сутності тільки до права кожноїособи на недоторканність її гідності й честі та до можливості вимагати від усіхсуб’єктів утримання від їх порушення або до права вимагати спростуваннярозповсюджених відомостей, які не відповідають дійсності та порочать гідність ічесть особи, не повною мірою відбиває юридичне значення такого суб’єктивногоправа і значно збіднює його зміст. Оскільки право на повагу гідності та честі єосновою соціального буття фізичної особи, то його забезпечувальний характерполягає у визнанні та здійсненні цих цінностей особи, що проявляється вотриманні належної оцінки й самооцінки її якостей як особистості, а також упозитивному ставленні з боку оточуючих. Саме в суб’єктивному праві на повагугідності та честі й знаходить своє втілення їх правовий статус як найвищихсоціальних цінностей.
Для усунення суперечностей у назві йзмісті статті 290 Проекту ЦК України та необґрунтованого звуження змісту правана повагу гідності та честі вважаємо за необхідне внести такі доповнення:
1. У назві статті 290 після слів«на повагу» додати слова "і захист", що в цілому повинневиглядати так:
«Стаття 290. Право на повагу ізахист гідності та честі.»
2. Зміст статті 290 доповнити частиною1: «Кожний має право на повагу до гідності та честі». У зв’язку з цимч. 1 і ч. 2 даної статті вважати відповідно чч. 2 і 3.

2.2Здійснення суб’єктивного права фізичної особи на повагу
гідностіта честі
гідністьчесть особа цивільний правовий
Досліджуючи далі юридичну природусуб’єктивного права на повагу гідності та честі, треба зупинитися окремо напитанні про його здійснення, що надає йому реального значення та необхідноївизначеності.
Згідно з загальнотеоретичними аспектамиздійснення (реалізація) прав людини – це практичне використання неюможливостей, відображених її відповідними правами [143, с. 18].
У цивілістиці здійсненням суб’єктивногоправа прийнято вважати реалізацію її змісту для задоволення інтересуправоможної особи [105, с. 17]. Здійснення суб’єктивного права на честь ігідність складається з певних претензій, з одного боку, і визнання цихпретензій – з іншого [166, с. 41]. Порівнюючи ці визначення, слід дійтивисновку про те, що зміст їх є однаковим і зводиться до питання про змістдосліджуваного права.
Зміст прав людини (як їх якіснахарактеристика) – це умови й засоби, які утворюють можливості людини, необхіднідля задоволення її потреб в існуванні та розвитку [147, с. 17]. На думку М.А.Придворова, зміст претензій при здійсненні суб’єктивного права на гідність ічесть «буде визначатися соціальним середовищем і уявленням про характерчесті, яке склалося в суспільстві» [166, с. 41].
Досліджувалося в науці й питання проможливості носія суб’єктивного права, причому як із загальнотеоретичної, так іцивільно-правової позиції. Уже традиційно зазначається, що зміст будь-якогоцивільного права складають:
1) правоможність на власні позитивні дії(правовикористання): можливість самостійно здійснювати фактичні та юридичнозначущі дії;
2) правоможність на чужі дії(правовиконання): можливість заінтересованої особи вимагати від зобов’язаногосуб’єкта виконання покладених на нього обов’язків;
3) правоможність претензії(правозахист): можливість звертається за підтримкою та захистом держави увипадках порушення суб’єктивного права з боку правозобов’язаної особи [193, с.383].
Деякі автори до вищезазначених правомочностейдодають і правоможність користуватися певним соціальним благом – економічним,політичним, духовним, культурним, яке «нібито органічно скріплює три іншіта надає їм практично реального значення» [112, с. 115].
У дореволюційній літературіпропонувалося зміст правоможності на власні дії розглядати як сукупністьможливостей користування, володіння та розпоряджання об’єктом [105, с. 16].
Із наведених визначень випливає висновокпро те, що ця сукупність можливостей і складає зміст суб’єктивного цивільногоправа, що, у свою чергу, не є чимось єдиним, цілим, нероздільним. Крім того,усі ці повноваження визначають «міру можливої поведінки даного суб’єкта,забезпечену законом і тим самим відповідною поведінкою зобов’язаних осіб»[22, с. 13], що вписується у визначення суб’єктивного цивільного права, данеС.М. Братусем, яке стало практично класичним з деякими змінами й уточненнями.
Торкаючись питання про зміст особистого немайновогоправа, М.М. Малеїна зазначає, що його суб’єкт має правоможності щодо володіннята користування об’єктом (нематеріальним благом), а також різні іншіправоможності залежно від виду суб’єктивного права, особливо підкреслюючи ідеюпро те, що особисті немайнові права громадян мають позитивний характер. На їїдумку, саме «загальна характеристика дозволеного типу поведінки потребуєформулювання позитивних правомочностей, які входять до структури кожногоправа» [105, с. 17].
Стосовно суб’єктивного права на честь, гідністьі ділову репутацію М.М. Малеїна в більш ранній роботі відмічає, що, здійснюючице право, особа використовує «повноваження щодо володіння, користування тазміни честі, гідності та ділової репутації». Так, повноваження щодоволодіння означає можливість фактичного володіння честю, гідністю та діловоюрепутацією без звернення за сприянням до третіх осіб і можливість вимагати відбудь-кого не порушувати ці блага. Повноваження щодо користування дає змогувикористовувати уявлення про себе, які склалися в суспільстві, особистій,трудовій та інших сферах діяльності. Повноваження щодо зміни змістувищезазначених цінностей може реалізовуватися шляхом укладення угод,спрямованих на формування певного іміджу [103, с. 28-29].
З огляду на те, що позиція цього автораістотно відрізняється від традиційної концепції, в основі якої лежить лише негативнийаспект змісту суб’єктивного цивільного права, у юридичній літературі вонацілком обґрунтовано сприйнята не тільки як радикальна, а і як така, що заслуговуєна увагу [201, с. 239]. Ідеї позитивного регулювання сприйняті й авторамиПроекту ЦК України, а тому зазначається, що вперше в історії розвиткуцивільного законодавства пропонується цивільно-правове регулювання особистихнемайнових відносин, які виникають не тільки в разі їх порушення, а й на стадіїїх нормального здійснення [238, с. 259; 240, с. 335].
Аналіз запропонованих авторами нового ЦКУкраїни норм, спрямованих на позитивне регулювання честі, гідності та діловоїрепутації, свідчить про те, що вони знайшли «соломонове» рішення, якене суперечить докорінно загальноправовій концепції змісту суб’єктивногоцивільного права та відповідає сучасним тенденціям його розвитку. На думкуавторів підручника з цивільного права України під редакцією О.В. Дзери та Н.С.Кузнецової, реалізація суб’єктивного особистого немайнового права насампередпередбачає можливість здійснення певних дій самою правоможною особою, щовідзначається як його специфіка [238, с. 258]. Зі змістового боку центральнимелементом суб’єктивного права на повагу гідності та честі є юридична можливістьвласних дій, тобто можливість володіти, користуватися та здійснювати інші дії,спрямовані на визначення і юридичну забезпеченість статусу суб’єкта.
Володіння цими цінностями означає їхналежність конкретному суб’єкту. Той факт, що права на честь і гідністьвиникають з моменту народження, не знімає необхідності юридичного«прикріплення до їх носія» [105, с. 17]. І якщо стосовно гідностіслід зазначити, що вона презумпційно передбачається за будь-якою людиною, то«честь пов’язується з конкретним носієм», бо «неможливим було б спростуваннянеправдивих відомостей, які порочать, якщо б не давалася суспільна оцінкавластивостей, якостей визначеної, а не абстрактної людини» [105, с. 17].
Правоможність щодо користування цимицінностями означає їх фактичне використання особою за своїм бажанням і у своїхінтересах для отримання належної оцінки її якостей як особистості тапозитивного ставлення з боку оточуючих, не забуваючи й про самоповагу.
Слід погодитися з Л.С. Явичем у тому, що«право на власні дії і є в першу чергу можливість користування соціальнимиблагами, свобода поведінки й вольового рішення на основі закону» [264, с.178-179]. Тому немає необхідності в доповненні триелементного складусуб’єктивного права ще й правоможністю щодо користування цими цінностями.
Зміст цих цінностей може змінюватисязалежно від поведінки самого суб’єкта – змінюватися, але не відчужуватися, щоне властиве природі честі й гідності. «Не можна продати честь, подаруватиім’я, обміняти своє індивідуальне обличчя на чуже» [105, с. 17].
Шанобливе, поважливе ставлення – цезв’язок між людьми, що проявляється у відповідній поведінці. Поведінка, якаґрунтується на повазі, обов’язково передбачає задоволення претензій шанованого,що входить до традиційного поняття змісту суб’єктивного цивільного права увигляді правоможності вимоги, тобто з’являється претензія на визнання цього права,а отже, на здійснення суб’єктивного права на повагу гідності та честі тількиособисто правоможною особою. Безумовно, що людина, яка поважає себе і якуповажають оточуючі, не потребує захисту, тому така правоможність стосовно дозмісту права на повагу гідності та честі не має сенсу, і, таким чином, мова йдепро позитивний зміст такого права. При цьому особливо слід зазначити, що йогозміст характеризується невизначеністю обсягу (складу), зокрема в силузмінюваності змісту цінностей, з приводу яких воно виникає. Так, приміром,честь людини протягом її життя зазнає змін під впливом її вчинків, певнихподій. (Не випадково існує прислів’я: «Бережи честь змолоду»).
Виходячи з сучасного підходу до регулюванняособистих немайнових відносин, третя правоможність, спрямована на захист(можливість застосування державно-примусових заходів у випадках порушеннясуб’єктивного права), знайшла своє правове закріплення у вигляді самостійногосуб’єктивного права (ст. 55 Конституції України). Аналогічні норми містяться ів Проекті ЦК України (ст.ст. 14, 267) [241; 242; 243].
Підводячи підсумок дослідженню питанняпро зміст суб’єктивного права на повагу гідності та честі, слід відмітити, щохарактеристика вказаних вище повноважень фізичної особи є суто умовною таузагальненою. Крім того, не можна не помітити, що вони перекликаються зкласичною тріадою повноважень власника (володіння, користування тарозпорядження), котра традиційно використовується протягом тривалого періодурозвитку цивілістичної думки. Тому в сучасній юридичній літературізазначається, що особисті права почасти відчули на собі силу тяжіння прававласності [3, с. 31], виводилися з цього права [43, с. 3].
Зміст права на повагу свідчить і про те,що пов’язане з ним суб’єктивне право покликане виражати й забезпечуватигідність особи та її статус у всіх сферах життя суспільства, а отже,забезпечувати різні юридичні можливості, які здійснюються різними способами йчастіше за все проявляються в багаторазово повторюваних діях. Тому зведенняцього права до повноважень власника збіднює його юридичну природу.
У юридичній науці вирізняють дві групиумов, необхідних для здійснення цивільних прав: зовнішні (об’єктивні) умови увідношенні до носія права – це матеріальні та юридичні гарантії (якістьцивільного законодавства, належна діяльність органів і посадових осіб, що застосовуютьнорми цивільного права та ін.) і внутрішні (суб’єктивні) умови, які відносятьсядо поведінки правоможної та зобов’язаної осіб [215, с. 116-117].
Питанням здійснення цивільних прав учинному ЦК України присвячена стаття 5. Відповідні норми, розроблені авторамиПроекту ЦК України, розміщуються в ст.ст. 12, 13 першої книги під назвою«Загальні положення». Крім того, здійсненню саме особистих немайновихправ фізичної особи відводиться окрема стаття 264 другої книги, яка має назву«Особисті немайнові права фізичної особи». Якщо порівняти змістспроектованого джерела й нині чинного ЦК України в регулюванні питання проздійснення цивільних прав, то напрошується висновок про більш широку можливістьїх реалізації. Так, і в ч. 1 ст. 12, і в ч. 1 ст. 264 Проекту ЦК України впершев історії розвитку цивільного законодавства мова йде про принципбезперешкодного здійснення цивільних прав, який виражається в тому, що особаздійснює свої права вільно, на свій розсуд, а стосовно особистих немайновихправ фізичної особи йдеться про самостійність у їх здійсненні [241; 242; 243].Зі змісту ж ст. 5 чинного ЦК України випливає принцип відповідності здійсненняправ до їх призначення в суспільстві, що не витримує порівняння з редакцієюмайбутнього Кодексу.
Розгляд питанняпро здійснення суб’єктивного права на повагу гідності та честі тісно пов’язанийз проблемою обмежень прав фізичної особи або з визначенням їх меж.
Визначення межосновних прав, умов їх реалізації та порядку розв’язання можливого конфліктуінтересів – об’єктивна потреба нормального функціонування соціуму, з одногобоку, і свободи особи – з іншого [255, с. 24], тобто обмеження прав є необхіднимелементом правового регулювання [237, с. 43].
Уцивільно-правовій науці зазначається, що існують окремі та загальні межіздійснення цивільних прав. Окремі межі характеризуються тим, що вони адресованіконкретним цивільним правам і передбачені в спеціальних статтях законодавстваабо в угодах. Загальні ж межі здійснення суб’єктивних цивільних правхарактеризуються тим, що відносяться до всіх суб’єктивних прав і передбачаютьсяв нормах-принципах [105, с. 18].
Виникає питання:на які межі здійснення суб’єктивного цивільного права на повагу гідності та честінацілене наше законодавство?
У ч. 1 ст. 64Основного Закону України закріплено норму про те, що конституційні права йсвободи людини та громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків,передбачених Конституцією України. У ч. 2 цієї ж статті вказується наможливість окремих обмежень прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стануз зазначенням строку дії цих обмежень. І тут же при переліку цілої низки прав ісвобод, які не можуть бути обмежені, особливо підкреслено право на повагугідності людини, закріплене ст. 28 Конституції. Із викладеного стає очевидним,що вищенаведені конституційні положення не окреслюють меж змісту й обсягудосліджуваних прав, а отже, і не містять їх меж (обмежень). Постає питання: якна розвиток цих правил спроектовано норми майбутнього ЦК України стосовнодосліджуваного права?
Як видно з ч. 1ст. 12 Проекту ЦК України, у ньому закріплено загальна норма, відповідно доякої особа здійснює своє цивільне право вільно, на власний розсуд [241; 242;243]. Це правило конкретизується в ч. 1 статті 264 із зазначенням про те, щоздійснення особистих немайнових прав провадиться самостійно [241; 242; 243].Порівнюючи їх з конституційними положеннями, можна дійти висновку, що у такомувигляді вони не суперечать одне одному.
Проте дальшийаналіз Проекту ЦК України в аспекті досліджуваного питання ставить на порядокденний цілу низку нагальних проблем.
Судячи зі змістудругої книги Проекту ЦК України, присвяченої особистим немайновим права фізичнихосіб, у ній намічено окремою статтею 266 закріпити правило про обмеження вздійсненні особистих немайнових прав. Крім того, ч. 2 ст. 264 Проекту ЦКУкраїни, хоча й присвячена здійсненню особистих немайнових прав, також міститьправило обмежувального характеру [241; 242]. Виходячи з загальних теоретичнихконструкцій меж здійснення цивільних прав, вищевказані положення вписуються впоняття окремих меж, але водночас вимагають відповіді на питання, чи несуперечать позначені правила обмежень особистих немайнових прав принципові їх реальностій гарантованості, закріпленому в Конституції?
Загальновідомо,що, з одного боку, надмірні обмеження зводять нанівець зміст суб’єктивногоправа, а з іншого боку, уявлення про існування необмежених прав можуть привестидо необмеженого свавілля. Не випадково в юридичній літературі питання про межі(обмеження) суб’єктивних прав стають все більше й більше актуальними. Як слушнозазначила С.І. Шимон, від законодавчого вирішення порядку реалізації таобмежень особистих немайнових прав залежить їх реальність і гарантованість[251, с. 157]. Тому дисертант не може обминути у своєму дослідженні питання прохарактер меж, які мають значення для здійснення права на повагу гідності тачесті особи.
Автори Проекту ЦКУкраїни пропонують закріпити певні межі здійснення цих прав, які у виглядізагального правила містяться в ч. 2 ст. 264, де зазначається, що при здійсненніособистих немайнових прав фізична особа може діяти лише в межах наданої їйсвободи поведінки [241; 242]. Аналіз редакції цієї статті ставить під сумнівпринцип безперешкодного здійснення суб’єктивного цивільного права і потребуєдодаткової відповіді на такі питання:
по-перше, у чомувиражається поняття «свобода поведінки»?
по-друге, яквизначаються межі вільної поведінки?
по-третє, чивідповідає таке правило основним засадам й змісту не тільки цивільного, а йконституційного законодавства?
Щоб відповісти наці питання, необхідно насамперед дослідити саме поняття «межі здійсненняправ». Проблема меж прав людини розроблена в юридичній літературінедостатньо. Більшість як вітчизняних, так і зарубіжних учених порушували їїлише в аспекті галузевого законодавства. У деяких роботах можна знайти івизначення цього поняття. Наприклад, Є.М. Тужилова, торкаючись здійснення прававласності, висловила міркування про те, що «межі (границі) здійсненнясуб’єктивного цивільного права – це сукупність критеріїв, які чітко обмежуютьобсяг дозволеної особі поведінки, не регламентують детально різні варіантиздійснення даного права» [220, с. 13]. Таке визначення також не повноюмірою проливає світло на позначену проблематику. У цьому зв’язку значнийінтерес становить спеціальне дослідження українського правознавця І.М.Панкевича. Спираючись на ретельний аналіз наукового матеріалу, автор дійшоввисновку про те, що межі прав людини – це «сукупність усіх явищ, якіокреслюють межі змісту і обсягу прав людини» [143, с. 18]. До складу цихявищ він включає юридичні норми, установлені не тільки національним, а йміжнародним правом і справедливо, на наш погляд, зазначає, що певні обмеження(межі) прав людини є продуктом нормотворчої діяльності міжнародних абодержавних органів відповідно.
Отже, маючи певнінаукові критерії досліджуваного поняття, можна зробити висновок про те, що станзапропонованих авторами Проекту ЦК України правил, які закріплюють межі(границі) здійснення цивільного права, потребує деякого правового коректування.Особливо це стосується вже наведеного вище правила про те, що при здійсненніособистих немайнових прав особа може діяти лише в межах наданої їй свободиповедінки (ч. 2 ст. 264). На невдалу редакцію цієї статті в літературі вже зверненоувагу. Так, С.І. Шимон цілком справедливо відмічає, що її зміст не відповідаєодному з принципів правової держави, згідно з яким громадянинові дозволено все,що не заборонено законом [251, с. 158]. Однак з аналізу її статті незрозуміло,чому цей автор робить здогадні висновки про те, що в такому формулюванні дананорма може бути витлумачена обмежувально, якщо це дійсно так. Крім того, вонане сформулювала і конкретні пропозиції щодо зміни її редакції. Дотримуючисьвищенаведеної думки С.І. Шимон, спробуємо аргументувати свою позицію такимчином.
По-перше, мивважаємо, що правило ч. 2 ст. 264 невдало поміщено в цій статті. Оскільки вньому йдеться про межі здійснення особистих немайнових прав, то незалежно відхарактеру його змісту цю норму необхідно вмістити до ст. 266 Проекту ЦКУкраїни, що спеціально присвячена обмеженням у їх здійсненні.
По-друге, коректуванняпотребує не тільки норма, яка міститься в ч. 2 ст. 264 Проекту, а й у ч. 1 цієїсамої статті, тому що його редакція свідчить про невдале формулювання. Указівкана те, що особисті немайнові права фізична особа здійснює самостійно, невідбиває повною мірою сферу їх реалізації. Поняття «самостійний»(«самостійність») має вузьку спрямованість. Його етимологічнезначення, приміром, у словнику С.І. Ожегова зводиться до «здійсненнювласними силами, без сторонніх впливів, без чужої допомоги» [133, с. 604].Тому замість слова «самостійно» більше підходить поняття«незалежно». Визначення «незалежний» (імен. незалежність)означає «самостійний, такий, що не перебуває в підпорядкуванні,вільний» [133, с. 346]. Саме ідея незалежності особи лежить в основіправа, яке одночасно її і охороняє, і обмежує, виражаючи її автономність. Розкриваючизначення права та його роль у формуванні особистості, відомий філософсучасності Е.Ю. Соловйов слушно зазначив, що «першооснова індивідуальнихправомочностей – це непідопічність або статус практичної особистої незалежності(status libertatis)» [200, с. 420]. Загальною формою існуваннянезалежності є свобода, яка похідна від ступеня її гарантування. Не випадковотому сучасні трактування свободи нероздільні з поняттям«незалежність». Наприклад, у Д.А. Керимова свобода – «цезовнішній та внутрішній стан незалежності особи, яка пізнає дійсність і дієвідповідно до пізнаного, розумно поєднує свої інтереси з інтересами суспільногопрогресу» [72, с. 455]. Як видно зі змісту ч. 1 ст. 12 Проекту ЦК України,у ній ідеться не про самостійне здійснення цивільних прав, а про вільне, навласний розсуд здійснення цивільних прав [241; 242; 243]. Коментуючи сказане,необхідно відзначити розбіжності загального та спеціального правила, оскільки вцій нормі мова йде про більш широке розуміння здійснення, зміст якого ізводиться до поняття «незалежний».
По-третє, замістьправила про дію особи при здійсненні особистих немайнових прав лише в межахнаданої їй свободи поведінки, яке міститься в ч. 2 ст. 264 Проекту ЦК, зазмістом доцільно закріпити поняття юридичної свободи, котра є еталономправомірної, законної поведінки особи і має відношення до порушеноїпроблематики. Проблема свободи особи не входить до завдання цього дослідження,і тому дисертант використовує вже розроблені в науці концептуальні положення.
Поняття правовоїсвободи вживається у двох значеннях: у загальносоціальному (загальному) таспеціально-юридичному. У першому значенні свобода – це природний стан людини,який характеризується її можливістю діяти на свій розсуд, тобто це право, необмежене і не стіснене формально-юридичними умовностями, інакше кажучи, невиражене в тексті юридичного документа. Юридична ж свобода – це завжди певнеобмеження природного права, оскільки і вона сама, і межі її здійсненняупорядковуються правом [121, с. 26, 32].
Трактуючи поняттясвободи, слід звернути увагу й на таку важливу тенденцію розвитку правовоїдумки, відмічену в літературі, яка полягає в тому, що в даний час відбувається«перехід від марксистсько-ленінського трактування свободи як пізнаноїнеобхідності до розуміння її у вигляді здатності та можливості особиздійснювати вибір варіантів поведінки, стверджуючи своєю поведінкою автономнийхарактер і незалежність особи» [121, с. 26, 32].
На наш погляд, уч. 2 ст. 264 Проекту ЦК України треба було б закріпити положення про те, що«свобода полягає в можливості робити все, що не завдає шкоди іншійособі». Підтвердженням правильності такої орієнтовної редакції є не тількитеоретичні концепції, а й стаття 23 Конституції України, що закріплює правокожної людини на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому непорушуються права і свободи інших людей.
Про необхідністьюридичного закріплення поняття свободи вже давно ставлять питання не тількиюристи, а й представники інших наукових напрямків. Так, Е.Ю. Соловйовсправедливо зазначив, що «у визначеннях права, які досі фігурують у нашихенциклопедіях, словниках, популярних юридичних виданнях помітною є відсутністьпоняття свободи – найважливішого для з’ясування змісту правової норми», а«на передній план владно висуваються такі вирази, як „регулювання“,»управління" і «регламентація» [200, с. 416].Справедливість цих слів ні в кого не викликає сумнівів.
Як уже ранішевідмічалося, правило, що міститься в цьому джерелі, про те, що «приздійсненні особистих немайнових прав фізична особа може діяти лише в межахнаданої їй свободи поведінки», охоплюється змістом ст. 266 Проекту ЦК.Однак автоматично, без певного коригування тексту його перенести не можна черезневдалу інтерпретацію: поняття «межі (границі)» несумісне з поняттям«свобода», зміст якого саме й полягає у відсутності будь-якихобмежень, перешкод у чому-небудь.
Академік Д.С.Лихачов, говорячи про красу життя і торкаючись досліджуваного поняття, активновикористовує таке слово, як «сфера». Так, він веде мову пророзширення сфери життя, про розширення сфери життєвого простору, у якому живелюдина, особливо звертаючи увагу на те, що такі поняття, як «границіжиття», «межі життя», непридатні для виразу вищезгаданих думок:«Це не земельна ділянка, огороджена тином-межами» [92, с. 24], – уточнюєвчений. Не викликає сумнівів, що це має безпосереднє відношення і до поняттясвободи як у загальносоціальному, так і в правовому значенні. До сказаногоособливо слід додати, що юридичне розуміння свободи особи вже містить у собіпевні обмеження, і тому вживання понять «межі», «границі»паралельно слову «свобода» є зайвим.
Аналіз сучасноїюридичної літератури свідчить про те, що слово «сфера» вже має широкезастосування, і це підтверджує той факт, що воно вдале не тільки у філологічномузначенні. Так, приміром, І.М. Панкевич запропонував і обґрунтував у дисертаціїтакі поняття, як сфера можливого здійснення прав людини, сфера необхідногоздійснення прав людини, сфера легального здійснення прав людини, реалізаційнасфера здійснення прав людини тощо. У цивілістичній літературі вищевказаналексема застосовується і щодо категорії «свобода» [3, с. 27].Використовує І.М. Панкевич і поняття «межі» («обмеження»),але не стосовно до свободи поведінки особи, а до сукупності всіх явищ, які окреслюютьмежі змісту й обсягу прав людини [143, с. 18], що і є найбільш правильним.
Аналізуючи васпекті цього поняття редакцію ст. 266 Проекту ЦК України, присвяченуобмеженням у здійсненні особистих немайнових прав, можна дійти висновку про те,що правила, які містяться в ній, мають розпливчастий і неконкретний характер. Уїї першій частині мова йде про конституційні обмеження, а у другій – прообмеження, передбачені Кодексом та іншими законами у випадках, позначених ними.У цьому зв’язку слід погодитися з думкою С.І. Шимон, що таке формулювання невизначає меж діяльності держави щодо встановлення даних обмежень [251, с. 158].Однак є не зовсім послідовними пропозиції цього автора про те, що слід було бвідтворити в Кодексі відповідну норму Конституції (ст. 64) або закріпитиположення про те, що при здійсненні особистих немайнових прав фізична особа дієвільно, а обмеження у їх здійсненні, установлені виключно законом, можуть бутинеобхідними для дотримання прав і свобод особи, її гідності та честі, охоронидержавної безпеки, громадського порядку, здоров’я та моралі населення.
Перелічуючи ціобставини, С.І. Шимон практично порушує питання про підставинормативно-юридичного обмеження прав людини, під чим з загальнотеоретичноїточки зору слід розуміти певні соціальні інтереси, для забезпечення якихправовстановлюючий орган вважає за необхідне їх обмежувати [143, с. 18]. Алетреба зауважити, що вищевказані інтереси мають значення в ході здійснення нетільки особистих немайнових прав, а й будь-яких інших цивільних прав. Невипадково правило, подібне до запропонованого цим ученим, закріплено вкомандній статті 1 ЦК Російської Федерації, де зазначається, що цивільні праваможуть бути обмежені на підставі федерального закону і тільки тією мірою, якоюце необхідно для захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров’я,прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни й безпекидержави [33, с. 3].
Як видно зізмісту першої книги Проекту ЦК України, що є його загальною частиною, у нійтаке правило відсутнє, незважаючи на те, що воно є дійсно необхідним дляконкретизації позначених у ньому положень про обмеження суб’єктивних цивільнихправ. Тому пропозиції С.І. Шимон у цій частині заслуговують на увагу, але нестосовно до редакції ч. 2 ст. 266 Проекту ЦК України, а стосовно до редакціїстатті 13 цього самого джерела.
Торкаючисьдругого варіанта коректування ч. 2 ст. 266 Проекту, запропонованого цимавтором, яке полягає в тому, щоб повністю відтворити в її тексті ст. 64Конституції України, вважаємо, що в цьому немає необхідності. Достатньо тількизробити застереження: «крім випадків, визначених у КонституціїУкраїни». З урахуванням вищесказаного редакцію ст. 266 ЦК України доцільновикласти таким чином:
«Стаття 266.Обмеження у здійсненні особистих немайнових прав.
1. Обмеження уздійсненні особистих немайнових прав можливі тільки відповідно до законівУкраїни, крім випадків, визначених у Конституції України.
2. При здійсненніособистих немайнових прав фізична особа діє відповідно до свободи поведінки».
Така редакція, надумку дисертанта, не буде суперечити Основному Закону України, де закріпленоправило про те, що право на повагу гідності, як і багато інших подібних доцього прав, не можуть бути обмежені, а також висновкам про «недопустимістьустановлення в поточному законодавстві меж прав людини, які були б вужчими замежі, передбачені в Конституції держави» [143, с. 19].
Звертаючись дотексту ст. 64 Конституції України, а також до вищезазначених положень ПроектуЦК України, ми порушуємо одну з дискусійних теоретичних проблем у науці, якою єрозв’язання питання про допустимість чи недопустимість обмежень суб’єктивнихправ. На думку одних авторів, існують певні абсолютні права, до якихвідносяться право на життя, гідність, право на недоторканність приватногожиття, право на захист своєї честі й доброго імені тощо, котрі не можуть бутиобмежені ні за яких обставин. Таке положення охарактеризовано як особливістьобмежень у публічному праві [121, с. 36].
На думку багатьохавторів, необмежених прав людини в природі не існує [105, с. 16-21; 143, с. 1; 121, с. 37]. Так, В.А. Толстик зазначив, що сучасне теоретичне розумінняі практика як міжнародного, так і внутрішньодержавного правового регулюванняправ і свобод людини та громадянина виходять із хибного, внутрішньосуперечливого, на його погляд, уявлення про те, що існують певні абсолютніправа і свободи [121, с. 37]. Обґрунтовуючи свій висновок, цей автор наводитьтеоретичне поняття суб’єктивного права як міри можливої поведінки суб’єкта правовідношення,обмеженої рамками закону.
Більш переконливимта обґрунтованим, як видається, є світогляд І.М. Панкевича, котрий присвятивцьому питанню спеціальне дослідження. Він проаналізував не тільки станнаціонального законодавства з цієї проблематики, а й цілу низку міжнароднихнорм (Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про економічні,соціальні та культурні права, Міжнародний пакт про громадянські та політичніправа, Конвенцію про захист прав і свобод людини та ін.) і прийшов до правильноговисновку про те, що «абсолютно безмежних прав у принципі в суспільствііснувати не може», оскільки «права людини завжди „виходять“на права інших людей» [143, с. 11]. Цей вислів є особливо актуальнимстосовно до здійснення досліджуваного суб’єктивного права як одного з прав, щозабезпечують соціальне буття фізичної особи. Але разом з тим все ж слідзазначити, що в юридичній літературі стосовно прав, подібних до досліджуваного(право на життя, гідність, право на недоторканність приватного життя, особисту ісімейну таємницю, захист своєї честі й доброго імені та ін.), відмічаютьсяпевні особливості їх обмежень у публічному праві, викликані обставинами, щовипливають із поділу всіх прав на абсолютні та відносні [123, с. 36]. Однією зтаких особливостей, на думку М.А. Нагорної, є неможливість їх обмежень. Цейвисновок автор підкріплює посиланням на постанову Конституційного Суду РФ від 30 листопада 1995 року в справі про перевірку конституційності частини 5 статті 209 КПКРРФСР у зв’язку зі скаргами громадян Р.Н. Самігулліної та А.А. Апанасенко проте, що право громадян на судовий захист відноситься до таких прав, котрі неможуть бути обмежені ні за яких обставин.
Як видно заналізу цих висновків, між останнім і вищевказаними правами проведено аналогію,яка послужила підставою для виявлення специфіки їх обмежень.
Досліджуючипитання про межі здійснення особистих немайнових прав, М.М. Малеїна дійшлависновку, що межі їх здійснення збігаються з межами цього права [105, с. 21],що наводить на ту саму думку: вони не можуть бути обмежені.
На погляддисертанта, така позиція є цілком прийнятною і стосовно суб’єктивного правафізичної особи на повагу її гідності й честі. На додаток до вищезазначеноговона обґрунтовується таким.
По-перше, цим правомопосередковуються цінності, які зведено на правовому рівні в ранг«найвищих соціальних», а тому їх обмеження не виправдуються природоювідносин, що виникають у зв’язку з цим.
По-друге, цеправо має позитивний зміст і його здійснення не може порушувати права й свободиінших осіб, що, на думку багатьох авторів, є першопричиною для обґрунтування їхобмежень.
По-третє, сферасвободи фізичної особи при здійсненні цього суб’єктивного права дозволяє їйдіяти згідно з її гідністю й честю настільки, наскільки її свобода не обмежуєсвободу інших осіб.
По-четверте,такий висновок не суперечить і вимогам ч. 2 ст. 64 Конституції України, у якійне окреслюються межі змісту й обсягу права на повагу гідності людини та прямозазначається, що воно не може бути обмежене.
Розглядаючипитання про здійснення суб’єктивного права фізичної особи на повагу гідності тачесті, слід підкреслити ще один важливий момент.
У ч. 2 ст. 5 нинічинного ЦК України вказано, що при здійсненні цивільних прав громадяни таорганізації повинні додержуватися законів, поважати правила соціалістичногоспівжиття і моральні принципи суспільства. Аналогічне правило пропонуєтьсязакріпити і в новому ЦК України, про що свідчить ч. 4 ст. 13 його Проекту:«при здійсненні цивільних прав особа має додержуватися моральних засадгромадянського суспільства» [241; 242; 243]. Усе це демонструє великезначення моралі в ході здійснення цивільних прав і водночас ставить на порядокденний питання про її співвідношення з правом – питання, яке здавна займало ізаймає уми багатьох мислителів. Тому дана проблема є об’єктом численнихфілософських, правових і соціологічних досліджень. Актуальна вона і стосовно доцього дисертаційного дослідження з огляду на відмічений раніше характергідності й честі фізичної особи.
Загальновідомо,що всі правові відносини підлягають моральній оцінці. Але не всі відносини, регульованінормами моралі, знаходять закріплення в праві. Яким би не був деталізованимзакон, він завжди залишає місце для дій і вимог моралі. Особливо це актуальнодля цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин, предметомякого можуть служити відносини, що мають значення з точки зору норм моралі дляздійснення суб’єктивного права на повагу гідності й честі особи, наприклад,відносини товаришування, повага, обов’язок, дружба, чесність, добросовісністьта ін. Недостатніми є юридичні критерії й стосовно до поняття «відомості,що порочать». І вже в науці ставиться питання про його тлумачення,поширюване й на ті випадки, коли дії, що приписуються правоможній особі, небули протизаконними чи аморальними і не викликали осуду з боку оточуючих(повідомлення "інколи вживає спиртне" про людину з репутацієюабсолютно непитущої) [258, с. 12].
Крім того, як уже раніше зазначалося, поняття«гідність» і «честь» не визначено в текстахцивільно-правових і кримінально-правових норм, а вироблено наукою на основіетичних категорій. А тому, вирішуючи питання про честь або безчестя, про те, щоє гідним, а що негідним, необхідно насамперед використовувати норми моралі.Дуже часто в судовій практиці саме моральні погляди враховуються при розглядіконкретної цивільної справи [163, с. 3].
Це не поодинокіприклади на доказ особливого значення норм моралі для врегулювання вищевказанихвідносин.
Виникає питання:яким є характер взаємозв’язку моралі та права в цих і подібних до них випадках?Не складно відповісти на це питання тоді, коли особа в ході здійсненняцивільних прав додержується норм моралі, котрі не відображені правом. Відповідьє однозначною: такі права підлягають захисту з допомогою аналогії закону абоаналогії права, яка допустима в цивільному праві. Проблема з’являється тоді,коли та чи інша особа не додержувалася моральних норм, принципів, але діяла безпорушення норм права.
Автори Проекту ЦКУкраїни зробили спробу розв’язати її законодавчо. Однак, на наш погляд, норми,що торкаються цього питання, мають небезперечний характер. Так, у ч. 4 ст. 13зазначається: «При здійсненні цивільних прав особа має дотримуватисяморальних засад громадянського суспільства» [241, 242, 243]. Це правиломає право на існування, оскільки воно перевірене протягом більш ніж 30 роківпрактикою застосування статті 5 нині чинного ЦК України, яка містить аналогічнунорму. Слід відмітити, що вона реалізувалася без будь-яких санкційцивільно-правового характеру, на відміну від позиції авторів, котра закріпленав ч. 6 ст. 13 Проекту ЦК України у вигляді правила про те, що в разінедодержання особою при здійсненні своїх прав вищевказаних вимог суд можезобов’язати її припинити зловживання своїми правами та застосувати іншінаслідки, передбачені законом. Крім того, особі, яка не додержується моральнихпринципів суспільства, за змістом ч. 3 ст. 15 цього самого джерела, суд можевідмовити в захисті її прав та інтересів [241; 242; 243]. Тобто мова йде проконкретні цивільно-правові санкції, а отже, означає настання юридичноївідповідальності. Виникає питання: чи є для неї достатньою підставою лише фактнедодержання норм моралі особою, яка не порушує норми права? Такий підхід, надумку дисертанта, суперечить вимогам законності, обґрунтованості тасправедливості. Оскільки в даному разі питання пов’язане з цивільно-правовою відповідальністю,то однією з обов’язкових умов її настання є вина в порушенні норм права, а ненорм моралі. Це непорушне правило як загальнотеоретичних правових викладок, такі положень галузевих наук.
Аналізуючи цю проблему,слід звернути увагу на позицію М.Х. Хутиза, П.М. Сергейка, які слушнозазначають, що «в силу особливостей права та моралі не можна змішувативину правову та моральну. За наявності вини правової (юридичної) завжди наявнавина моральна. Але наявність вини тільки моральної ще не говорить про винуюридичну. Таке розмежування є важливим у зв’язку з тим, що юридичнавідповідальність настає лише за правові порушення за наявності вини правової»[257, с. 43]. Характеризуючи вже чинну в Росії норму ст. 10 ЦК РФ, аналогічнувищенаведеній, М.М. Малеїна, назвавши її нормою-принципом, також справедливовідмічає, що вона не може бути підставою виникнення несприятливих наслідків дляадресата, оскільки цивільна відповідальність настає виключно відповідно доконкретної норми закону, що визначає склад правопорушення [105, с. 19]. Ці застереженнямістяться не тільки в юридичній літературі, а й у літературі етичній, філософській.Так, В.А. Малахов, торкаючись цього питання, підкреслює, що, доповнюючи йкоректуючи одне одним, право і мораль ні в якому разі не можуть одне одногодублювати, їх не можна ототожнювати, змішувати [96, с. 45]. Як наслідокситуації, коли «право дозволяє собі власними засобами вирішувати проблемиморалі …» і " …коли моральне обурення набирає чинності юридичного аргументу…",цей автор цілком справедливо називає втрату людиною будь-якого простору дляпрояву власної ініціативи та можливості бути собою [96, с. 45]. За образнимвиразом В.А. Малахова, у результаті такого «схрещення» права й мораліна світ з’являється жахливий монстр тотальної несвободи, тотального придушенняособистості" [96, с. 45].
З цими аргументами важко не погодитися, а тому вважаємо, щовимоги ч. 6 ст. 13 і ч. 3 ст. 15 Проекту ЦК України є незастосовними увипадках, коли особа при здійсненні цивільних прав не додержується моральнихпринципів суспільства.
Ну і, нарешті, останній аргумент на користь необхідностіправового коригування ч. 6 ст. 13 і ч. 3 ст. 15 Проекту ЦК України. Вонистосуються діяльності суду, де особливо гостро порушується питання про впливморальності на процес реалізації права. Моральність правосуддя з захисту правлюдини – це не тільки моральна обґрунтованість юридичних норм, у тому числі йпроцесуальних, а й етична бездоганність діяльності судді, яка особливо висвічуєтьсяв аспекті порушеної проблеми. Адже перш ніж судити, необхідно бути високоморальним,тонко орієнтуватися у величезному механізмі моральної регуляції, оскількизагальновідомо, що правові норми спрямовані головним чином на регулюваннянайбільш істотних відносин суспільного життя, що потребують державного впливу,моральність же проймає всі сторони (сфери) взаємовідносин між людьми, тобтонорми права – це мінімум моральних норм. Крім того, питання про порушення абонепорушення моральних вимог вимагає суто суб’єктивного, творчого підходу. Осьчому, ніяк не применшуючи моральні та професіональні якості осіб, котріздійснюють правосуддя, не слід їм в руки давати таке небезпечне знаряддя, якимє аналізовані норми нового ЦК України, введення котрих може привести доширокого судового розсуду на суперечність з вимогами законності,обґрунтованості та справедливості, оскільки дуже просто в будь-якій ситуаціївикористати як мотив відмови в захисті порушеного права невідповідність дійособи моральним засадам суспільства і застосувати відповідні санкції.
Слід зазначити, що єдиним контраргументом до такоговисновку може бути питання про те, чи не веде це до вседозволеності особи,поведінка якої не підлягає правовому регулюванню і яка не додержується нормморалі. Чи не означає це, що суспільству на законодавчому рівні однаково, доброабо зло творить дана особа?
Відповідь на це питання криється все в тому ж ракурсіпроблем взаємовідносин моралі й права.
При порівнянні моральної та правової регуляції в юридичнійлітературі відмічається, що перша з них більш вимоглива, ніж друга [4, с.211-212], тому у випадках, коли дії особи не спричиняють юридичнувідповідальність, вони підлягають осуду з позицій моралі за більш глибокими йтонкими душевними проблемами, боротися з якими вона здатна лише сама,«покладаючись на власне розуміння обов’язку та відповідальності, на голосвласної совісті, на думки та реакцію своїх близьких» [96, с. 44].
З усього вищесказаного напрошуєтьсявисновок про те, що моральна регуляція тільки доповнює дію правових норм там,де й у відношенні до чого ці норми не визначено, але ні в якому разі їх незаміняє. Гармонічність і дієвість права та моралі досягається в тому разі, колиіснує моральне обґрунтування і правове забезпечення моральних норм [170, с.71]. Саме це, на думку вищезгаданих авторів, є неодмінною умовою функціонуваннядержавних інститутів, передумовою забезпечення поваги гідності та честілюдської особистості.
Отже, виключення звищевказаних статей Проекту ЦК України, що передбачають певні заходи впливу увигляді відмови в захисті особи та зобов’язання щодо припинення зловживаннясвоїми правами, а також застосування інших наслідків, передбачених законом,указівки на ч. 4 ст. 13 Проекту ЦК України не може свідчити про вседозволеністьособи і є певною гарантією законності, добросовісності та справедливості.
Підводячипідсумок вищенаведеним міркуванням, пропонуємо внести такі зміни до Проекту ЦКУкраїни:
1) зі змісту ч. 6ст. 13 Проекту ЦК України після слів і цифр "… які передбачені чч. 2, 3,…" виключити вказівку на ч. 4 цієї статті;
2) зі змісту ч. 3ст. 15 Проекту ЦК України після слів і цифр "…заборонені положеннями чч.2, 3…" виключити вказівку на ч. 4 статті 13 цього Кодексу.
Продовжуючи далідослідження питання про значення моралі для здійснення суб’єктивного права наповагу гідності та честі фізичної особи, слід відмітити, що, незважаючи назакріплення в ч. 4 ст. 13 Проекту ЦК України важливого правила людськогоспівжиття, його редакція потребує правового коригування.
Указівка в ч. 4 ст. 13Проекту Цивільного кодексу України про те, що «при здійсненні цивільнихправ особа має додержуватися моральних засад суспільства» [241; 242; 243],не підкреслює достатньою мірою всього значення моралі, тому що автор називає невесь інструментарій моральної регуляції. Окрім засад, до нього відносяться іморально-етичні норми, і громадська думка, і моральний авторитет, і традиції, ізвичаї, і заповіді, і звички тощо.
Причиною такого недоліку, на наш погляд, знову є недооцінканасамперед досягнень етичної науки. Так, В.А. Малахов зазначає, щобезпосереднім змістом моральної свідомості – владного елемента моралі, безякого вона не існує, головним чином є сукупність норм, вимог, котрі регулюютьлюдську діяльність і поведінку. Не обмежуючись наведенням визначення моральноїнорми, він дає їй докладну характеристику, водночас підкреслюючи її відмінністьвід моральних принципів.
Як видно з йогороботи, «моральна норма (від. norma – керівне начало, правило, взірець) єелементарною формою моральної вимоги, певним взірцем поведінки, що відбиваєусталені потреби людського співжиття і відносин та має обов’язковийхарактер» [96, с. 80]. Одночасно вчений відзначає велике різноманіття нормморалі: від поверхових або ситуаційних моральних нормативів, які межують зправилами етикету й культурою поведінки, до основоположних, фундаментальнихположень. Останні, на думку В.А. Малахова, нерідко входять до людськоїсвідомості у вигляді релігійних заповідей – таких норм моральної свідомості,стосовно яких існують переконання, що вони виходять від певного авторитету,наприклад, авторитету божественного, потойбічного (класичний приклад – Десятьзаповідей Мойсея).
Загальнимихарактерними рисами всіх моральних норм, згідно з тим самим етичним джерелом,є:
1) імперативність(від лат. іmperativus – владний), тобто обов’язковість;
2) «здатність доуніверсалізації». Цей вираз уперше застосував для характеристики моральнихнорм сучасний англійський етик, професор Р.М. Хеєр, який пояснив, що коли передіндивідом у конкретній ситуації ставиться певна вимога, то ця вимога єморальною лише в тому разі, якщо вона може бути звернена і до якоїсь іншоїлюдини, що опинилася в аналогічній ситуації, тобто в галузі моралі не може бутитаких норм, які були б обов’язковими для одних осіб і не стосувались іншихосіб.
Торкаючисьморальних принципів, автор також відмічає їх важливе значення для людськоїсвідомості, але не самих по собі, а поряд з моральними нормами. На відміну відостанніх, принципи характеризують певну цілісну лінію поведінки, а нормистосуються певних конкретних аспектів людської поведінки, діяльності йвідносин. Крім того, на відміну від норм, принципам моралі не притаманнакатегорична обов’язковість, і поширювати їх на інших осіб можна тільки силоювласного розуму, але ніяк не шляхом примушення.
В.А. Малаховзастерігає, що свавільне нав’язування принципів не має відношення до моралі йчастіше за все служить лише для самоствердження тих, хто цим займається. Прицьому він цитує вислів відомого російського філософа Г.С. Батищева про те, щонайзгубніше для моралі – це людина, озброєна принципами.
Аналіз роботиВ.А. Малахова свідчить про те, що проблема моральних норм є однією знайактуальніших у сучасній етичній науці. Але заслуга автора не тільки в тому,що він підкреслив наукове значення цієї проблеми, а і її практичне, суспільне йпросто людське значення. У цьому аспекті вчений наголошує, що інтерес до цієїпроблеми був значно ослаблений протягом останніх десятиліть унаслідок істотної недооцінкисамої ідеї норми як такої, її світоглядного й культурного значення [96, с. 82].
Головнимвисновком автора є констатація того, що проблема моральних норм набуває всебільшої актуальності в аспекті відродження нормативного значення самої ідеї нормив сучасній світовій і вітчизняній культурі. Аналіз юридичної літературисвідчить про таку ж тенденцію, яка відзначена в етичній літературі. Так, у всіхпідручниках з цивільного права радянського періоду взагалі не відмічаєтьсязначення моралі при здійсненні прав суб’єктами цивільного права. І лише в ч. 2ст. 5 ЦК України, де закріплено загальні принципи й начала, зазначено, що «приздійсненні прав і виконанні обов’язків громадяни і організації повиннідодержуватися законів, поважати правила соціалістичного співжиття і моральніпринципи суспільства, що будує комунізм». Однак слід звернути увагу, щомова йде не про норми моралі, а про моральні принципи суспільства.
Тільки наприкінці90-х років багато вчених-цивілістів звернулися до проблем моралі, її значення.Так, у підручниках з’явилися спеціальні розділи, присвячені цьому питанню, ібільше того, підкреслюючи значення моралі для цивільного права, ученізверталися не до її принципів, а до норм [39, с. 596; 37, с. 431].
Таким чином,можна зробити висновок про те, що в науці цивільного права помічено ту «аномалію»,на яку посилаються представники етичної думки, і зроблено певні кроки для їїусунення. Отже, положення п. 4 ст. 13 Проекту ЦК України суперечать ідосягненням правової науки. З урахуванням викладеного дисертант пропонуєдоповнити зміст п. 4 ст. 13 після слів «моральних засад суспільства»словами "і норм моралі". Таких самих коректувань потребує й останній абзацп. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 28 вересня 1990 р. зі змінами та доповненнями «Про застосування судами законодавства, що регулюєзахист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» шляхомдоповнення її тексту після слова «принципів» словами "і нормморалі".
Як уже булораніше зазначено, норми моралі та моральності мають безліч різних модифікацій:це і традиції, і звичаї, і заповіді, і етикет. Усі вони складаються поступово,передаються з покоління в покоління в процесі спілкування людей, зберігаючись упереказах, творах мистецтва, відбиваючись у нормах права, а також у моральнихписаних і неписаних кодексах.
Аналізуючиморальні цінності національного життя українського народу, В.А. Малахов описуєнаближеність моральної системи до звичаїв та орієнтацію на встановлення формиповедінки, на традиції її моралістичності, що проявляється у високій роліморального прецеденту, тобто того, що вже зафіксовано в моральній свідомості,тощо.
На його думку,неповторною є і сама система таких звичаїв, моральних норм і цінностейукраїнців. Це проявляється в емоційності, душевності (характерним виявом чогостала «філософія серця» у Г. Сковороди, П. Юркевича), своєрідномуіндивідуалізмі, динамізмі моральної вдачі, вільнолюбстві й разом з тим упрагненні до внутрішньої гармонії тощо [96, с. 64].
Отже, саме нормиморалі у формі звичаїв, традицій мають значення і при здійсненні цивільнихправ.
Відповідно до ч. 1ст. 7 Проекту ЦК України в редакції від 25 серпня 1996 року цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм ділового обороту [241]. Як видно з ч. 1 ст. 7 ПроектуЦК України (редакція, прийнята у другому та третьому читані) цивільні відносиниможуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту [242; 243]. Надумку дисертанта, така редакція є найбільш виправданою, оскільки в ходіздійснення цивільних прав велике значення мають не тільки звичаї діловогообороту, а й звичаї всіх сфер соціального життя, будучи найбільш глибокою тамасовою формою регуляції поведінки людей [96, с. 46]. Особливо це актуально ізначуще для досліджуваної тематики, що насамперед випливає з самого поняття«звичай» як норми, тобто такого, що ввійшло у звичку в результатібагаторазового повторення, загального правила поведінки, що діє в межах даногоспівтовариства у відношенні всіх («всякого й кожного»), хтоохоплюється змістом правила [4, с. 284]. Ця норма виводить на площину типовихситуацій, що повторюються в практичному житті, і робить загальним правиломвимоги життєдіяльності, ділової практики й не меншою мірою – їх духовний,ідеологізований вираз у вигляді заповітів предків, міфів, велінь духів і богів,ритуалів, моралі, інші непорушні вимоги, які склалися протягом багатьох століть[4, с. 53]. Проте до цього часу їх значення в житті суспільства істотноприменшувалося. Даний факт пояснюється тією обставиною, що після жовтневого1917 року перевороту держава невиправдано пішла шляхом повного запереченнявсього, що було створено раніше у сфері економічного та державно-правовогожиття суспільства. Тому визнання значення звичаїв для регулюванняцивільно-правових відносин на законодавчому рівні – крок, безумовно, прогресивний.
У процесі розгляду питання проздійснення суб’єктивного права на повагу гідності та честі особи з урахуваннямтого, що вони на конституційному рівні визнані найвищими соціальними цінностямипоряд з життям, здоров’ям, недоторканністю та безпекою людини, певний інтересстановить проблема «колізії інтересів». Це питання подається влітературі досить суперечливо. Одні автори вважають, що штучне створеннядеякого «антагонізму» між різними категоріями прав є неспроможним[216, с. 222]. Інші не тільки обґрунтовують наявність такої проблеми черезвідсутність у законодавстві будь-яких способів оцінки значущості суб’єктивнихправ для людини, а й пропонують конкретні заходи щодо її розв’язання [105, с.21]. У даному питання ми поділяємо позицію М.М. Малеїної про те, що такапроблема існує з огляду на те, що юристи роблять спроби порівняння суб’єктивнихцивільних прав і соціальних цінностей за їх ранжиром [105, с. 21]. Цілкомсправедливо цей автор звертає увагу на позицію Є.І Козлова та О.Є. Кутафіна,які зазначають, що систему основних прав і свобод характеризує не тільки їхгрупування, а й ті пріоритети, котрих дотримується Конституція в їхпослідовному розташуванні (особисті, політичні, соціально-економічні) [74, с.197], а також на позицію І.Л. Петрухіна, що розглядає адвокатську таємницю якбільшу соціальну цінність, ніж лікарська таємниця [145, с. 16].
Слід відмітити, що це не єдиний випадоктаких порівнянь. У юридичній літературі акцентується увага і на РезолюціїКонсультативної Асамблеї Ради Європи №428 (розділ «С»), десформульовано правило, згідно з яким «у разі суперечності між правом насвободу інформації та на повагу приватного життя, пріоритет має право насвободу приватного життя» [93, с. 91]. Усе це разом узяте свідчить пронаявність проблеми «колізії інтересів», котру необхідно вирішувати назаконодавчому рівні. Однак, солідаризуючись у цій частині з М.М. Малеїною, мине можемо поділити її думку про закріплення в законодавстві як правовогопринципу положення про те, що суб’єктивні немайнові права, які забезпечуютьфізичне та психічне благополуччя особи (права на життя, здоров’я, фізичну тапсихічну недоторканність, сприятливе навколишнє середовище), при їх здійсненнімають пріоритет перед іншими суб’єктивними правами [105, с. 21], через їїнепослідовність. Як видно з аналізу статті, з одного боку, цей автор, доречно використовуючивислови Ю.С. Гамбарова про те, що роль законодавства в судовій практиці полягаєне в тому, щоб указати кожному інтересові місце, а в тому, щоб організуватиспільне функціонування всіх прав, пом’якшити зіткнення інтересів, що виступаютьза ними, і встановити між ними належну рівновагу [105, с. 20], слушно зазначає,що при зіткненні інтересів значення суду «бачиться не в покладенніпокарання за порушення, а у виборі оптимального поєднання здійснення таких, щозіткнулися, зустрічних суб’єктивних прав громадян» [105, с. 20], але разомз тим сама ж і протиставляє суб’єктивні права громадян, пропонуючи закріпити цюколізію на законодавчому рівні.
Не заперечуючи, що для розв’язанняпозначеної проблематики велике значення має стан законодавства, слід мати наувазі, що такі норми є небезпечними для інтересів осіб – носіїв того чи іншогосуб’єктивного права і можуть викликати досить істотні утруднення в їхзастосуванні з огляду на обов’язковість їх вимог для нестандартних ситуацій.Видається, що при зіткненні інтересів сторін, які здійснюють свої суб’єктивніправа незалежно від їх юридичної природи, істотну роль відіграє принципсправедливості, добросовісності та розумності.
У цьому зв’язку заслуговує на особливуувагу внесене в результаті другого читання на сесії Верховної Ради Українидоповнення ст. 3 Проекту ЦК України, присвяченої загальним принципам цивільногозаконодавства, пунктом 6, який закріплює важливе вихідне положення всьогозаконодавства у вигляді справедливості, добросовісності та розумності [153, с.2], що й послужить визначеною та достатньою гарантією справедливого розв’язанняпроблеми «колізії інтересів».
Підводячи підсумок дослідженню проблемиздійснення суб’єктивного цивільного права фізичної особи на повагу до їїгідності та честі, слід виокремити такі основні положення:
1) суб’єктивне право фізичної особи наповагу до гідності та честі має позитивний характер і, як правило, складаєтьсяз кількох правомочностей, оскільки воно покликане виражати й забезпечувати гідністьособи та її статус у всіх сферах життя суспільства;
2) здійснюється це право на повагу догідності та честі його носієм різними способами незалежно від інших осіб і можепроявлятися як в одиничній дії, так і в діях, що багаторазово повторюються, алетільки особисто правоможною особою;
3) сфера здійснення суб’єктивного правана повагу до гідності та честі збігається зі сферою свободи фізичної особи і неможе бути обмежена;
4) при розв’язанні проблеми«колізії інтересів» у ході здійснення особистих немайнових правфізичної особи необхідно враховувати принцип справедливості, добросовісності тарозумності;
5) з метою вдосконалення цивільногозаконодавства стосовно порушеної проблеми пропонується:
— виключити з редакції статті 260Проекту ЦК України ч. 1, оскільки її зміст має суто теоретичне значення;
— виключити з редакції статті 264Проекту ЦК України ч. 2, включивши її зміст до статті 266 того самого джерела іпозначивши її номером 2 з коректуванням тексту у вигляді виключення слів«в межах»;
— у зв’язку з вищевикладенимпропонується така редакція статті 266 Проекту ЦК України:
«Стаття 266.Обмеження у здійсненні особистих немайнових прав.
1. Обмеження уздійсненні особистих немайнових прав можливі тільки відповідно до законівУкраїни, крім випадків, визначених Конституцією України.
2. При здійсненні особистих немайновихправ фізична особа діє відповідно до свободи поведінки»;
— зі змісту ч. 6ст. 13 Проекту ЦК України після слів і цифр "…які передбачені ч.ч. 2, 3,…" виключити вказівку на ч. 4 цієї статті;
— зі змісту ч. 3ст. 15 Проекту ЦК України після слів і цифр "…заборонені положеннями ч.ч.2, 3…" виключити вказівку на ч. 4 статті 13 цього Кодексу;
— доповнити зміст ч. 4 ст. 13 Проекту ЦК України словами: "… інорм моралі" після слів "… моральних принципів суспільства";
— доповнити текстостаннього абзацу п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 27 вересня 1990 року зі змінами та доповненнями «Про застосування судамизаконодавства, яке регулює захист честі та гідності громадян іорганізацій» словами "… і норм моралі" після слова "…принципів".

Висновки
Правовий статус гідності та честі як об’єктів цивільного-правовогозахисту отримав своє легальне закріплення спочатку в Основах цивільногозаконодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 року, а потім у прийнятому 18 липня 1963 року на їх підґрунті ЦК України, введеному в дію з 1 січня 1964 року.
Увесь цей час цінності особи розглядалися в аспекті так званоїохоронної «негативної» функції права, пов’язаної з регулюваннямособистих немайнових відносин у порушеному стані, а не в ході їх нормальногоздійснення.
Суб’єктивні права людини, пов’язані з реалізацією гідності й честівизнавалася правами, які забезпечують «негативну свободу», а тому їхсутність зводилася до недоторканності та до утримання від їх порушення з бокуінших осіб. Крім того, зміст самих цінностей особи тривалий час розглядався з позиційрізко позначеного ортодоксального підходу.
Прийнята 28 червня 1996 року Конституція України вперше в історіїрозвитку вітчизняного законодавства закріпила правило про те, що людина, їїжиття і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються вУкраїні найвищими соціальними цінностями (ст. 3).
Аналіз цієї найважливішої конституційної норми свідчить про закріпленнянової ліберально-демократичної концепції прав людини, яка націлює на гуманністьправової системи, на її докорінну перебудову та реформування згідно зпріоритетом і вищою юридичною значущістю невід’ємних прав і свобод людини. Уцьому аспекті одним із фундаментальних завдань нинішнього часу називається непросто визнання цих прав і свобод, а їх юридичне «піднесення», коливони через категорію об’єктивного права набувають глобального значення [4, с.673].
Зведення гідності та честі в ранг найвищих соціальних цінностей, атакож надання абсолютного значення праву кожного на повагу його гідності вже невписуються в трактування «негативної свободи», а їх забезпеченнявимагає більш змістовних дій. Тому в даний час у цивілістиці теоретичнообґрунтованою є необхідність позитивного регулювання особистих немайновихвідносин, що сприяє розвитку та зміцненню відповідних прав суб’єкта. А це, усвою чергу, пов’язане з більш поглибленим розумінням цих цінностей особи, аотже, із вивченням їх природи, генезису, сутності, з розкриттям нових рис іхарактеристик.
У зв’язку з цим видалося найбільш важливим спеціально розглянутиосновний засіб їх реалізації – суб’єктивне право фізичної особи, яке свідчитьпро її юридичні можливості в умовах побудови демократичної, правової держави.
З метою плідного теоретичного дослідження всіх цих питань і їхпоглибленого пророблення використано нові наукові методи й підходи.
У сучасній юридичній літературі загальнометодологічного планузвертається увага на проблему ізольованості наукового аналізу й теоретичногоосмислення правових об’єктів, явищ і процесів і обґрунтовується необхідністькомплексного системного підходу до них, тобто з урахуванням знання загальних і специфічнихоб’єктивних закономірностей суспільного розвитку, що вивчаються іншими галузямисуспільствознавства [72, с. 537, 542, 545].
У зв’язку з усе більше зростаючою соціальною значущістю гідності йчесті фізичної особи такий підхід є особливо доцільним для їх розуміння йінтерпретації, тому ці цінності особи піддані науковому аналізу з урахуваннямне тільки останніх досягнень юридичної думки, а й філософських, етичнихпоглядів.
У результаті дисертаційного дослідження сформульовано такі найважливішівисновки, які, на думку дисертанта, відповідають не тільки ідеї позитивного регулюванняособистих немайнових відносин, а й правовому статусу гідності та честі якнайвищих соціальних цінностей.
Дослідження в історичній ретроспективі ідеї гідності та честі в правіпоказало, що генезис самої ідеї про ці цінності особи відбувався в давнійперіод розвитку людської цивілізації та відповідав первіснообщинному ладу(остання стадія пізньородового суспільства). На його першій стадії, пов’язанійз присвоюючим господарством, ще тривав процес становлення самої людини якбіосоціальної істоти й лише в ХL-ХХV тисячолітті до н.е. склався неоантроп,тобто людина сучасного типу. З цього моменту почався процес розкладу їїсинкретичної колективної свідомості й становлення самосвідомості, пов’язаної звласною самооцінкою, а отже, з уявленнями про гідність людини. Уявлення прочесть людини стали наслідком родової та станової диференціації людськихспільнот, яка особливо проявилася в епоху розкладу родоплемінного ладувійськової демократії.
Той факт, що вже в стародавні часи честь захищалася з допомогою санкційприватної помсти з боку потерпілого і його родичів, показує, що ці уявлення вжеохоплювали й значущість цих цінностей особи.
Світова цивілістична думка свідчить про те, що свій перший правовийстатус як об’єкт охорони честь отримала відповідно до Законів ХII таблиць(451-452 рр. до н.е.). Однією з перших відомих пам’яток вітчизняної правовоїкультури, що закріпили статус цієї цінності як об’єкта охорони, слід вважати РуськуПравду (Коротка редакція).
Процес дальшого розвитку ідеї про гідність і честь та їх правовийстатус як об’єкта охорони й захисту свідчить про те, що він є не тількипостійним і безперервним, а має яскраво виражений еволюційно-діалектичнийхарактер. Незважаючи на значно несприятливі часом історичні умови розвиткулюдського суспільства, гідність і честь від «аристократичної пихи» досяглиправового статусу «найвищих соціальних цінностей». Це означає, щогідність і честь є неодмінними атрибутами будь-якої людини, дозволяючи їйкористуватися своєю особистою свободою та виражаючи її найбільшу цінність.
Протягом тривалого періоду розвитку цивілістичної думки змістовігідності й честі надавався класовий характер. Дане дослідження показало, що вирішальноюісторичною причиною, що зумовлює їх внутрішні межі, якісні характеристики, єтип соціального, а не класового зв’язку між людьми. Це означає, що в змістігідності й честі завжди, незалежно від того чи іншого етапу розвиткусуспільства, залишається першооснова – загальнолюдські критерії, які постійнопоповнюються та збагачуються завдяки синтезу національно-історичних традицій здосягненнями світової, етичної та правової думки.
Характеризуючи гідність і честь якнайвищі соціальні цінності, слід мати на увазі, що визначення«соціальний» за змістом не збігається з етимологічним значенням слова«суспільний» і потребує системного підходу, для якого притаманне як«загальне», так і «особливе». Тобто уявлення про гідність ічесть особи повинні відповідати як інтересам суспільства, так і особистимінтересам його індивіда, котрі хоча й відрізняються від суспільних, але несуперечать останнім. Крім того, слід відмітити, що такий підхід передбачає їхоптимальне поєднання, об’єктивним критерієм якого є збереження цілісності йзагальної безпеки суспільства як єдиного соціального «організму» таздатності людини до самовираження й саморозвитку, а основною тенденцієюрозвитку ідеї про гідність і честь людини є поступове згладжуваннясуперечностей між особистими та суспільними інтересами. Як показав досвід дослідження,зміст визначення «соціальний» має велике значення для інтерпретаціїгідності та честі, і зокрема для характеристики їх об’єктивної та суб’єктивноїсторін.
Історично гідність і честь перебувають упевному співіснуванні й тісному взаємозв’язку одна з одною. Однак їх генезиспродемонстрував, що, будучи цінностями, які справляють величезний вплив на долілюдей, вони поперемінно брали на себе роль лідера, реальної історичної сили,котра впливала на становлення особистості та її світогляд у системі соціальногоранжирування. Так, ідея про честь за ранжиром займала домінуюче значення в«рицарський період» епохи троянських воєн (близько 1240 р. до н.е.) ів період середньовіччя (V-ХVII ст.ст.), а гідність, будучи основою гуманізму,займала і займає провідне становище в порівнянні з честю в умовах демократичнихперетворень (епоха Відродження – Ренесансу та його кульмінація – Просвітництво(ХVI-ХVIII ст.ст.); сучасний період розвитку суспільства в умовах побудовиправової демократичної держави).
Домінуюче значення ідеї про гідність упорівнянні з ідеєю про честь у нинішніх умовах побудови правової, демократичноїдержави наперед визначає й особливий правовий статус цієї цінності людини, якийзнаходить своє специфічне закріплення та реалізацію через такі структурніелементи системи права, як міжгалузевий інститут гідності особи, правовіпринципи тощо. Крім того, будучи вихідним положенням у системі права, гідністьсамостійно виступає окремим правовим принципом.
З метою цивільно-правового закріпленняцієї важливої правової ідеї вносяться пропозиції про доповнення статті 3 новогоЦК України таким принципом: «Повага гідності людини як найвищої соціальноїцінності та її недоторканність», позначивши його частиною 1. Принципи, щомістяться в цій статті, позначити відповідно чч. 2, 3, 4, 5, 6, 7.
Першорядне значення для визначенняправового статусу гідності й честі фізичної особи, а також для виявлення тахарактеристики суб’єктивного права, що їх опосередковує, мають ті визначення,які використовуються в юридичній діяльності.
Аналіз найбільш типово й широкопредставлених у цивілістиці визначень свідчить про те, що в їх основі лежитьтаке поняття, як «оцінка»: самооцінка особи – в основі гідності;суспільна оцінка особи – в основі честі.
З філософської точки зору оцінка єкількісною характеристикою певної значущості, особистісного або суспільногозначення, які входять до змісту цінності. Категорія «оцінка» ікатегорія «цінність» – різні за своїм змістом і значенням, але тісновзаємопов’язані між собою: оцінка є вторинною і похідною від цінності, вона нестворює цінність, а навпаки, цінність – основа оцінки.
З урахуванням цього дослідженняпоказало, що застосування категорії «оцінка» як вихідного положення увизначеннях понять гідності й честі не відбиває суті останніх та не відповідає цінніснимі правовим орієнтирам у суспільстві, збіднюючи їх юридичну природу. Аналогічнівисновки зроблено і стосовно використання поняття «благо», тому уфілософських джерелах зазначається, що воно витіснене поняттям«цінність».
Саме поняття «цінність» євідображенням суті досліджуваних категорій і їх аксіолого-правової парадигми інайістотнішим чином відбиває їх специфіку. Крім того, визначення гідності тачесті через поняття «найвища соціальна цінність» служать не тількисвого роду гарантом бережного та поважливого ставлення до їх носія і доказомнового аксіологічного підходу до їх інтерпретації, а й виразом їх особливогоправового статусу.
Отже,гідність – найвища соціальна цінність, яка свідчить, з однієї, об’єктивної,сторони про значущість людини для суспільства з точки зору її моральних,духовних, фізичних (природних) якостей, тобто значущість індивіда як людини, якпредставника людства незалежно від належності до тієї чи іншої соціальноїспільноти, групи й становища в суспільстві, а, з іншої, суб’єктивної, сторони –про особистісну значущість для особи її моральних, духовних, фізичних(природних) якостей незалежно від соціальної належності до тієї чи іншоїспільноти людей і становища в суспільстві, усвідомлення і почуття цієїзначущості;
честь– це найвища соціальна цінність, яка свідчить, з однієї, об’єктивної, сторони,про значущість особи для суспільства, яка визначається в процесі суспільноїжиттєдіяльності людей у зв’язку з її належністю до тієї чи іншої конкретноїгрупи – соціальної, професійної, національної та ін.; а з іншої, суб’єктивної,сторони – про особистісну значущість особи як представника соціальної,професійної, національної та іншої конкретної групи людей, яка визначається наоснові власного внутрішнього духовного світу, суспільної та індивідуальноїсвідомості й самосвідомості.
Такаінтерпретація гідності й честі дозволяє достатньою мірою відбити їх правовийстатус як об’єктів права, оскільки, по-перше, із визначень видно, що вони нетільки «особисті немайнові блага», а «найвищі соціальніцінності», і це свідчить не лише про особисту значущість для людини, а йпро природне, культурне та суспільне значення, що найбільше відображає сутьдосліджуваних категорій, які логічно передбачають особливий юридичний режим їхвикористання й охорони.
По-друге,включення до визначення і гідності, і честі як об’єктів права словосполучення«найвища соціальна цінність» свідчить про їх близьку схожість міжсобою як цінностей людини, з допомогою яких забезпечується її соціальне буття.
По-третє, розгляд гідності й честі як«найвищих соціальних цінностей» дозволяє залишатися в рамках тотожнихабо близьких ціннісних орієнтирів, що виражені як в теоретичній правовій думці,так і в позитивному праві, і служить однією з юридичних гарантій здійснення цихправ особи в суспільстві, оскільки націлює на особистісну ціннісно-нормативнуорієнтацію в праві.
Дослідженняпроблеми співвідношення категорії «гідність», «честь» і«ділова репутація» між собою показало, що і гідність, і честь, іділова репутація – три самостійні, «суверенні» правові категорії, щосуттєво відрізняються одна від одної, а тому їх ототожнення (повне абочасткове) суперечить юридичній природі кожної з них.
Гідність і честьфізичної особи найбільш тісно взаємопов’язані між собою, що проявляється не водній, а в кількох точках зіткнення:
по-перше,як етичні категорії вони відображають ту сторону суспільних відносин, якапов’язана з поведінкою людей, ставленням один до одного з точки зору добра ізла, обов’язку, справедливості, чесності тощо. Саме тому і в честі, і вгідності так яскраво проявляється моральний аспект;
по-друге,формуючись у процесі соціалізації людини та маючи еволюційно-діалектичнийхарактер, вони є вічними, неминущими, цінними як для самої людини, так і длявсього суспільства незалежно від статевих, вікових, професійних, соціальних,релігійних, культурних та інших відмінностей, а тому цілком обґрунтовано зправових позицій мають статус найвищих соціальних цінностей;
по-третє, якцінності, що вказують на культурне, суспільне й особисте значення (значущістьособи), вони мають оцінний, аксіологічний характер, що і є їх спільним началомяк етичних, так і правових категорій;
по-четверте, будучизасобами регулювання взаємовідносин і поведінки людей, вони відображають всоціальному плані місце й роль особи в суспільстві;
по-п’яте,оскільки обидві категорії зумовлені всією сукупністю обставин життя людей, товони є об’єктивними за змістом і суб’єктивними за формою, бо постають як проявивнутрішнього світу людей, їх суспільної та індивідуальної свідомості йсамосвідомості.
Основнимкритерієм, що дозволяє чітко розмежувати поняття «гідність» і«честь», є спрямованість змісту цих цінностей: у честі цедиференціація людей у суспільстві у зв’язку з належністю до тієї чи іншоїконкретної соціальної групи, а в гідності – цінність індивіда як представникалюдства незалежно від його заслуг і становища в суспільстві, що й знайшло відображенняв ході вироблення визначень і гідності, і честі.
Правова природагідності та честі найбільш істотно відрізняється від правової природи діловоїрепутації, що викликає сумніви щодо належності останньої до категорій особистихнемайнових благ, оскільки:
по-перше, вона невідноситься до найвищих соціальних цінностей, до змісту яких відповідно до ст.3 Конституції України входять гідність і честь людини;
по-друге, статусділової репутації не відповідає і теорії гуманізму, що притаманне, наприклад,гідності людини;
по-третє,суб’єктивне право особи, що опосередковує ці цінність, не віднесено наконституційному рівні до числа основних прав людини та громадянина;
по-четверте, станзаконодавства і ділова практика свідчать про наявність у ділової репутаціїекономічного змісту та можливість відчужуваності, що не притаманне особистомунемайновому благу.
Дослідження юридичноїкатегорії «ділова репутація» показало, що в науці цивільного прававідбивається ціла низка проблем, пов’язаних із визначенням її правовогостатусу, які потребують як теоретичного, так і практичного розв’язання.Приміром, на більш пильну увагу заслуговує питання щодо суб’єкта – носіясуб’єктивного права на ділову репутацію. Потребує свого вирішення і проблемалаконічності та змістовності самого терміна «ділова репутація» зметою його відмежування, наприклад, від термінів «репутація»,«честь», «гудвіл», "імідж" та ін., і виключеннянеоднозначності в його тлумаченні.
У ситуації, що склалася, актуалізується питання і про необхідністьвидання єдиного нормативного джерела, здатного забезпечити однакове регулюванняцивільно-правових відносин, пов’язаних із застосуванням категорії «діловарепутація», щоб запобігти виникненню різного роду колізій. Наявність лишев загальних рисах позначеної проблематики, на нашу думку, насамперед свідчить пророзвиток даного цивільно-правового інституту, що передбачає його подальшесамостійне теоретичне дослідження.
Правова природа гідності та честі фізичної особи визначається не тількиїх поняттями, а й характером суб’єктивного права особи, яке опосередковує ціцінності. Юридичну природу такого права ще недостатньо з’ясовано. Томусуб’єктивне право особи, пов’язане з проблемою гідності та честі, часторозглядається у нерозривному зв’язку з правом на недоторканність приватногожиття (з правом на свободу й особисту недоторканність, з правом на особистубезпеку), надаючи йому статусу або юридичної можливості, або окремоїправоможності індивіда.
Віднесення права на гідність і честь до особистих немайнових правфізичної особи, що забезпечують її соціальне існування, не тільки потребуєнового підходу до його сутності й змісту, а й викликає потребу у формуваннінового права, що вимагає свого закріплення в об’єктивному праві.
Дослідження показало, що таким є право кожного на повагу гідності тачесті. Його юридична природа відповідає статусу суб’єктивного права особи, атакож ідеї «позитивного» регулювання, що забезпечує організованістьсуспільних відносин закріпленням суб’єктивних прав і свобод у їх природномустані, тобто в аспекті регулятивної функції права, а не тільки пов’язаних зохороною особи від образливого поводження та інших принизливих дій (охороннафункція права).
Гідність і честь – духовні цінності людини, які свідчать про їїзначущість як члена певного соціуму незалежно від того, будуть вони порушені чині. Тому соціальне буття особи забезпечується не тільки з допомогою їїсуб’єктивного права на захист цих найвищих соціальних цінностей. На думкудисертанта, такий забезпечувальний характер і має суб’єктивне право фізичноїособи на повагу до гідності та честі, що насамперед відповідає потребам йогонормального функціонування й потребує його правового виразу й законодавчогооформлення.
Комплексно-системне дослідження проблемиправа на повагу дозволило визначити, що право на повагу гідності та честі – цеюридично визнана й забезпечена можливість фізичної особи користуватися своєюгідністю та честю з власної волі незалежно від інших осіб, узгоджуючи своюповедінку з уявленнями, які існують у суспільстві стосовно цих цінностей, зметою отримання належної оцінки її якостей як особистості та позитивногоставлення з боку оточуючих і вимагати від будь-кого визнання цих цінностей.
Відповідно до Конституції України такаюридична можливість визнана й охороняється державою, а тому за своєю юридичноюприродою це право є суб’єктивним правом особи. Його здійснення передбачаєреалізацію змісту цього права для задоволення інтересу як правоможної особи,так і особи зобов’язаної, бо не виключає ні свободи користуватися своїм правомна гідність і честь, ні обов’язку поважати ці цінності.
Оскільки така правова конструкціяпередбачає вид і міру можливої (або дозволеної) поведінки суб’єкта права зметою задоволення його інтересів, то зведення його сутності тільки до права кожноїособи на недоторканність її гідності та честі та до можливості вимагати відусіх суб’єктів утримання від їх порушення або до права вимагати спростуваннярозповсюджених відомостей, що не відповідають дійсності та порочать гідність ічесть особи, не повною мірою відбиває юридичне значення такого суб’єктивногоправа і значно збіднює його зміст. З огляду на те, що право на повагу гідностіта честі є основою соціального буття фізичної особи, то його забезпечувальнийхарактер полягає у визнанні цих цінностей особи, що проявляється в отриманніналежної оцінки та самооцінки її якостей як особистості, а також у позитивномуставленні з боку оточуючих. Саме в суб’єктивному праві на повагу гідності тачесті й знаходить своє втілення їх правовий статус як найвищих соціальнихцінностей.
Для усунення суперечностей у назві тазмісті статті 290 Проекту ЦК України й необґрунтованого звуження поняття правана повагу гідності та честі необхідно зробити такі доповнення:
1. У назві статті 290 після слів«на повагу» додати слова "і захист", що в цілому повиннемати такий вигляд:
«Стаття 290. Право на повагу ізахист гідності та честі.»
2. Зміст статті 290 доповнити частиною 1такого характеру: «Кожний має право на повагу до гідності та честі».У зв’язку з цим ч. 1 і ч. 2 цієї статті вважати відповідно чч. 2 і 3.
Визначення юридичної природи суб’єктивного права на повагу гідності тачесті фізичної особи нерозривно пов’язане з питанням про його здійснення, щонадає йому практичного значення та необхідної визначеності.
Дослідження цієї проблеми дозволило зробити такі висновки:
1) суб’єктивне право фізичної особи наповагу гідності та честі має позитивний характер і, як правило, складається зкількох правомочностей;
2) здійснюється право на повагу гідностіта честі його носієм різними способами, незалежно від інших осіб і можепроявлятися як в одиничній дії, так і в діях, що багаторазово повторюються, алетільки особисто правоможною особою;
3) сфера здійснення суб’єктивного правана повагу гідності та честі збігається зі сферою свободи фізичної особи і неможе бути обмежена;
4) при вирішенні проблеми «колізіїінтересів» у ході здійснення особистих немайнових прав фізичної особинеобхідно враховувати принцип справедливості, добросовісності та розумності;
5) з метою вдосконалення цивільногозаконодавства стосовно порушеної проблеми пропонується:
— виключити з редакції статті 260Проекту ЦК України ч. 1, оскільки його зміст має суто теоретичне значення;
— виключити з редакції статті 264Проекту ЦК України ч. 2, включивши його зміст до статті 266 того самого джерелаі позначивши її номером 2 з коректуванням тексту у вигляді виключення слів«у межах»;
— узв’язку з вищевикладеним пропонується така редакція статті 266 Проекту ЦКУкраїни:
«Стаття 266.Обмеження у здійсненні особистих немайнових прав.
1. Обмеження уздійсненні особистих немайнових прав можливі тільки відповідно до законівУкраїни, крім випадків, визначених Конституцією України.
2. При здійсненні особистих немайновихправ фізична особа діє відповідно до свободи поведінки»;
— зі змісту ч. 6ст. 13 Проекту ЦК України після слів і цифр "…які передбачені чч. 2, 3,…" виключити вказівку на ч. 4 цієї статті;
— зі змісту ч. 3 ст. 15 Проекту ЦК України після слів і цифр"…заборонені положеннями чч. 2, 3…" виключити вказівку на ч. 4 статті13 цього Кодексу;
— доповнити зміст ч. 4 ст. 13 Проекту ЦК України словами: "… інорм моралі" після слів "… моральних засад суспільства";
— доповнити текст останнього абзацу п. 3Постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 27 вересня 1990 року зі змінами та доповнення «Про застосування судами законодавства, що регулює захистчесті та гідності громадян і організацій» словами "… і нормморалі" після слова "… принципів".
 

Список використаних джерел
1.  Агарков М.М. Обязательство посоветскому гражданскому праву. – М.: Ученые труды ВИЮН. – Вып. 3. – 1940. – 59с.
2.  Агарков М.М. Предмет и системасоветского гражданского права //Советское государство и право. – 1949. – №8-9.– С. 64-81.
3.  Агарков М.М. Ценность частного права//Правоведение. – 1992. – №1. – С. 25-42; №2. – С. 31-48.
4.  Алексеев С.С. Восхождение к праву.Поиски и решения. – М.: НОРМА, 2001. – 752 с.
5.  Андрусяк Т. Шлях до свободи(Михайло Драгоманов про права людини). – Львів: Світ, 1998. – 192 с.
6.  Анисимов А.Л. Актуальные вопросыгражданско-правовой защиты чести, достоинства и деловой репутации в РоссийскойФедерации: теория и практика: Дис… канд. юрид. наук. – М., 1996. – 171 с.
7.  Анисимов А.Л. Честь, достоинство,деловая репутация: гражданско-правовая защита. – М.: Юристъ, 1994. – 80 с.
8.  Безлепкин Б.Т. Судебная защита честии достоинства граждан в охранительных отношениях //Правоведение. – 1990. – №1.– С. 32-29.
9.  Безлепкин Б.Т. Судебно-правоваязащита прав и свобод граждан в отношениях с государственными органами идолжностными лицами. – М.: Учебно-консультационный центр «ЮрИнфоР»,1997. – 128 с.
10.  Белявский А. Это поднимает в людяхчувство собственного достоинства //Социалистическая законность. – 1965. – №8. –С. 22-26.
11.  Белявский А.В. Судебная защита честии достоинства граждан. – М., 1966. – 61 с.
12.  Белявский А.В., Придворов Н.А. Охраначести и достоинства личности в СССР. – М.: Юрид. лит., 1971. – 208 с.
13.  Библер В.С. Нравственность. Культура.Современность (Философские раздумья о житейских проблемах). Этическая мысль.Научно-публицистические чтения. – М., 1990. – С. 16-57.
14.  Блюмкин В.А. Категории достоинства ичести в марксистской этике: Автореф. дис… канд. филос. наук. – М., 1964. – 19с.
15.  Блюмкин В.А. Категории достоинства ичести в этике. – М., 1983. – С. 10.
16.  Блюмкин В.А. Моральные качестваличности (их структура, типология и особенности формирования в социалистическомобществе): Автореф. дис… д-ра филос. наук /Моск. Гос. ун-т. – М., 1979. – 47 с.
17.  Богат Е.М. Ничто человеческое… – М.:Политиздат, 1979. – С. 106.
18.  Блюмкин В.А. Честь, достоинство,гордость. – М.: Знание, 1963. – 32 с.
19.  Большая советская энциклопедия,второе издание. – Т. 15, Т. 47 – М.: Государственное научное издательство«Большая советская энциклопедия». – 1957. – 651, 669 с.
20.  Борисов С.В. Честь каккультурно-антропологический феномен: Эволюция филос. интерпретаций. –Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та. – 1997. – 215 с.
21.  Братусь С.Н. Предмет и системасоветского гражданского права. – М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1963. – 197 с.
22.  Братусь С.Н. Субъекты гражданскогоправа. – М.: Гос. изд. юрид. лит., 1976. – 215 с.
23.  Букреев В.И., Римская И.Н. Этикаправа: от истоков этики к мировоззрению. Учебное пособие. – М.: Юрайт. – 1999.– 336 с.
24.  Венедиктова В.И. Деловая репутация(личность, культура, этика, имидж делового человека). – М.: Ин-т новойэкономики, 1996. – 203 с.
25.  Вильнянский С.И. Защита чести идостоинства человека в советском праве //Правоведение. – 1965. – №3. – С.139-141.
26.  Воинов А.И. Материалы международнойнаучно-практической конференции «Защита чести, достоинства и деловойрепутации: право и средства массовой информации» (Публикации Центра«Право и средства массовой информации»)http/www.medialaw.ru/publications/books/honour/ honour71.html.
27.  Воронежский Р. Адвокатская фирма«Сергей Козьяков и партнеры». Защита чести, достоинства, деловойрепутации и возмещение морального вреда //Бизнес. – 1997. – 21 июля. – №29(236).– С. 29-31; 1997. – 28 июля. – №30 (237). – С. 10-12.
28.  Всеобщая декларация прав человека от 10декабря 1948 года. Международная защита прав и свобод человека: Сборникдокументов. – М.: Юрид. лит., 1990. – 672 с.
29.  Гаджиев Г.А. Защита основныхэкономических прав и свобод предпринимателей за рубежом и в РоссийскойФедерации. – С., 1995. – С. 232.
30.  Галянтич М. Захист діловоїрепутації: цивільно-правові проблеми //Право України. – 2001. – №1. – С. 97-100.
31.  Галянтич М., Коваленко Г.Відшкодування моральної шкоди //Юридичний вісник України. –Інформаційно-правовий банк. – 1999. – 8-14 квітня. – №14. – С. 21-25.
32.  Галянтич М., Коваленко Г.Честь, гідність і ділова репутація. Цивільно-правові проблеми захистунемайнових прав //Закон і бізнес. – 2000. – 13-19 травня. – №20(442). – С. 10.
33.  Гражданский кодекс РоссийскойФедерации. Ч. I. Официальное издание. – М.: Юрид. лит., 1995. – 240 с.
34.  Гражданский кодекс РоссийскойФедерации. Ч. II. Официальное издание. – М.: Юрид. лит., 1996. – 320 с.
35.  Гражданский кодекс РоссийскойФедерации. Часть первая. Научно-практический комментарий /Абова Т.Е., АникинаЕ.Б., Беляева З.С. и др. /Отв. ред. Т.Е. Абова, А.Ю. Кабалкин, В.П. Мозолин. –М.: БЕК, 1996. – 714 с.
36.  Гражданское право /Агарков М.М.,Братусь С.Н., Генкин Д.М. и др. – Ч. 1. – М.: Юрид. издат. 1 тип. НКПС, 1938. –280 с.
37.  Гражданское право Украины: В 2-хчастях. Часть 1 /Пушкин А.А., Самойленко В.М., Шишка Р.Б. и др. /Под ред. А.А.Пушкина, В.М. Самойленко. – Х.: Основа, 1996. – 440 с.
38.  Гражданское право: Учебник: В 2-хтомах. Том 1 /Под ред. Е.А. Суханова. – М.: БЕК, 1994. – 384 с.
39.  Гражданское право: Учебник. Ч. 1.Изд. второе, перераб. и доп. /Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – М.:Проспект, 1997. – 600 с.
40.  Грибанов В.П. Пределы осуществления изащиты гражданских прав. – М.: Российское право, 1992. – 206 с.
41.  Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика:Учебник. – М.: Гардарики, 1998. – 472 с.
42.  Даль Владимир. Толковый словарьживого великорусского языка. Т. 1-4. – М.: Рус. яз., 1978-1980. Т. 4. Р-V. –1980. – 683 с.
43.  Довгерт А. Новий Цивільнийкодекс України і світові тенденції розвитку приватного права //Юридичний вісникУкраїни. – 1998. – №7. – С. 1, 3.
44.  Домбровський І.П. Розглядсудами справ за позовами до засобів масової інформації про захист честі,гідності й ділової репутації та компенсацію моральної шкоди //Вісник ВерховногоСуду України. – 1998. – №2(8). – С. 44-48.
45.  Домбровський І.П. Честь,гідність, ділова репутація. Духовні складові особи чи юридична зброя//Юридичний вісник України. – 2000. – №20(256). – 18-24 травня. – С. 6.
46.  Егоров К.Ф. Личные неимущественныеправа граждан СССР //Ученые записки Ленинградского государственногоуниверситета. – Серия юридических наук. – Вып. 4. – №151. – Л., 1953. – С.139-157.
47.  Емельянов В.И. Разумность,добросовестность, незлоупотребление гражданскими правами. – М.:«Лекс-Книга», 2002. – 160 с.
48.  Емузова Н.Г. Воспитание чувства честии собственного достоинства у подростков: Автореф. дис. … канд. пед. наук/Адыгейский гос. ун-т. – Майкоп, 1995. – 24 с.
49.  Ермолова О.Н. Честь, достоинство,деловая репутация предпринимательской деятельности //Вестник Саратовской гос.акад. права. – Саратов, 1997. – №4. – С. 101-107.
50.  Європейська конвенція з правлюдини //Бюлетень Центру інформації та документації Ради Європи в Україні. –1996. – №2.
51.  Загальна декларація правлюдини //Международное право в избранных документах. – Т. 1. – М., 1957. – С.206-212.
52.  Закон України «Провнесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуютьсязахисту честі і гідності та ділової репутації громадян і організацій» від 6травня 1993 року //Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №24. – С. 239.
53.  Закон України «Продруковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада1992 р. //Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №1. – Ст. 1.
54.  Закон України «Проінформацію» від 2 жовтня 1992 р. //Відомості Верховної Ради України. –1992. – №48. – Ст. 650.
55.  Закон України «Проратифікацію конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року,Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» //ГолосУкраїни. – 1997. – 24 липня.
56.  Закон України «Протелебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 р. //Відомості ВерховноїРади України. – 1994. – №10. – Ст. 43.
57.  Закон України від 23 вересня1997 року «Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальнийзахист журналістів» //ВВРУ. – 1997. – №50. – Ст. 302.
58.  Закон України від 28 лютого1995 року «Про інформаційні агентства» //ВВРУ. – 1995. – №13. – Ст.83.
59.  Закон України від 6 травня1993 року «Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актівУкраїни, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян іорганізацій» //ВВРУ. – 1993. – №24. – Ст. 259.
60.  Замятин В. Почем нынче честь идостоинство? //Социалистическая законность. – М. – 1991. – №7. – С. 13-15.
61.  Защита чести и достоинства.Теоретические и практические вопросы /Центр права и средств массовой информации.– Серия «Журналистика и право». Выпуск 4. http:www.medialaw.ru/publications/books/ honour/honour 71. html.
62.  Иоффе О.С. Личные неимущественныеправа и их место в системе советского гражданского права //Советскоегосударство и право. – 1966. – №7. – С. 51-59.
63.  Иоффе О.С. Правоотношение посоветскому гражданскому праву. – Л. – 1949. – 141 с.
64.  Иоффе О.С. Развитие цивилистическоймысли в СССР (часть 1). – Л.: Изд-во ЛГУ, 1975. – 160 с.
65.  Иоффе О.С. Советское гражданскоеправо. Общая часть. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1958. – 511 с.
66.  История государства и правазарубежных стран. Часть 1. Учебник для вузов /Под ред. проф. Н.А.Крашенинниковой и проф. О.А. Жидкова – М.: НОРМА-ИНФРА-М. – 1998. – 480 с.
67.  История Древнего мира: Учебник. 2-еизд., перераб. и доп. /Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 1981. – 512с.
68.  История Древней Греции /Под ред. В.И.Авдиева, А.Г. Бокщанина. – М.: Высшая школа. – 1972. – 424 с.
69.  Каламкарян Р.А. Юридические гарантииправ личности в Российской Федерации (По материалам «круглого стола»)//Государство и право. – 2000. – №11. – С. 95-107.
70.  Канке В.А. Философия. Исторический исистематический курс: Учебник для вузов. 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Логос,1999. – 352 с.
71.  Карпец И.И. Уголовное право и этика.– М.: Юрид. лит., 1985. – 242 с.
72.  Керимов Д.А. Методология права(предмет, функции, проблемы философии права) /2-е издание. – М.: Аванта, 2001.– 560 с.
73.  Ковальова С. Судові чиновникив українських судах ХIV-ХVI століть //Юридический вестник /Одесская гос. юр. академия. – 2000. – №1. – С. 110-117.
74.  Козлова Е.И., Кутафин О.Е.Конституционное право России: Учебник. – М., 1995. – С. 197.
75.  Конвенция о правах ребенка 1989 г.//Международная защита прав и свобод человека: Сборник документов. – М.: Юрид.лит-ра, 1990. – С. 388-409.
76.  Кони А.Ф. Собр. соч.: В 8-ми томах.Т. 7. – М.: Юрид. лит., 1969. – 565 с.
77.  Конституція України від 28червня 1996 року //ВВРУ. – 1996. – №30. – Ст. 141.
78.  Коркунов Н.М. Лекции по общей теорииправа. – СПб., 1897. – С. 153.
79.  Красавчиков О.А. Охрана интересовличности и Свод законов советского государства //Гражданско-правовая охранаинтересов личности в СССР. – Свердловск, 1977. – С. 23.
80.  Красавчиков О.А. Охрана интересовличности и Свод законов Советского государства //Гражданско-правовая охраналичности в СССР. – Свердловск, 1977. – 23 с.
81.  Красавчикова Л.О. Понятие и системаличных, не связанных с имущественными правами граждан (физических лиц) вгражданском праве Российской Федерации: Дис… д-ра юрид. наук. – Екатеринбург,1994. – 435 с.
82.  Красицька Л.В.Цивільно-правове регулювання особистих немайнових прав громадян: Монографія. –Донецьк: ДІВС МВС України. – 2002. – 164 с.
83.  Кузнецов А.В. Объект преступления иего значение для решения некоторых вопросов ответственности за оскорбление иклевету //Ученые записки. Вып. 13 /Всесоюзный институт юридических наук. – М.,1961. – С. 120-146.
84.  Кузнецов А.В. Уголовное право иличность. – М.: Юрид. лит., 1977. – С. 286.
85.  Кулагин М.И. Тенденции развитиязаконодательства о личных неимущественных правах граждан //XXVI съезд КПСС ипроблемы гражданского и трудового права, гражданского процесса. – М., 1982. –С. 55-61.
86.  Куманецкий К. История культурыДревней Греции и Рима: Пер. с пол. – М.: Высш. шк., 1990. – 351 с.; ил. – Пер.изд.: К. Kumaniecki.Historia kultury staroz ytnej Grecji i Rzymu. Panstwowo \\ ydawnictwo Naukowe.Polska. Warszawa, 1964.
87.  Лаврінчук І.П. Систематизаціянормативного забезпечення професійної діяльності державних службовців//Конституція України та проблеми систематизації законодавства: Збірникнаукових праць. Випуск 5.– К.: Інститут законодавства Верховної Ради України,1999. – С. 244-245.
88.  Лебедев В.И. Общая теория праваhttp/www.medialaw. ru/publications/books/honour/honour71.html.
89.  Леонтьев А. Материалы международнойнаучно-практической конференции «Защита чести, достоинства и деловойрепутации: право и СМИ. – М.: Центр права и средств массовой информации приучастии Фонда защиты гласности» http://www.medialaw.ru/publications/books/honour/ honour71.html.
90.  Лесняк В.В. Защита чести, достоинстваи деловой репутации в гражданском законодательстве России //Юрист. – 1999. – №1.– С. 52-58.
91.  Липпс Т. Основные вопросы этики. –СПб., 1905. – 392 с.
92.  Лихачев Д.С. Письма о добром ипрекрасном /Сост. и общая ред. Г.А. Дубровской. Изд. 2-е, доп. – М.: Дет. лит.,1988. – 238 с.: фотоил. – (Библиотечная серия).
93.  Лопатин В.Н. Защита права нанеприкосновенность частной жизни //Журнал российского права. – 1999. – №1. – С.85-97.
94.  Магазинер Я.М. Объект права //Очеркипо гражданскому праву. – Л., 1957. – С. 66.
95.  Магновський І.Й. Формуванняідей гарантій прав і свобод людини в українській теоретико-правовій думці.Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України в процесіправоохоронної діяльності. – Донецьк: ДІВС, 2001. – С. 213-222.
96.  Малахов В.А. Етика: Курслекцій: Навчальний посібник. – К.: Либідь. – 1996. – 304 с.
97.  Малеин Н.С. Неприкосновенностьличности //Человек и закон. – 1980. – №7. – С. 4-11.
98.  Малеин Н.С. Охрана прав личностисоветским законодательством /Отв. ред. А.И. Масляев. – М.: Наука, 1985. – 165с.
99.  Малеина М. Нематериальные блага иперспективы их развития //Закон. – 1995. – №10. – С. 102-105.
100.  Малеина М.Н. Защита личныхнеимущественных прав советских граждан: Пособие для слушателей народных университетов.– М.: Знание, 1991. – 128 с.
101.  Малеина М.Н. Защита чести,достоинства, деловой репутации предпринимателя //Законодательство и экономика.– 1993. – №24. – С. 18-22.
102.  Малеина М.Н. Личные неимущественныеправа граждан (понятие, осуществление, защита): Автореф. дис… д-ра юрид. наук/Моск. Гос. юрид. академия. – М., 1997. – 40 с.
103.  Малеина М.Н. Личные неимущественныеправа граждан (понятие, осуществление, защита): Дис… д-ра юрид. наук. – М.,1997. – 450 с.
104.  Малеина М.Н. Право на имя//Государство и право. – 1998. – №5. – С. 99-103.
105.  Малеина М.Н. Содержание иосуществление личных неимущественных прав граждан: проблемы теории изаконодательства //Государство и право. – 2000. – №2. – С. 16-21.
106.  Малышев М.А., Франц С.В. Проблемычести и достоинства человека в гуманистическом мировоззрении Шекспира//Проблема гуманизма в домарксистской философии. – Свердловск, 1987. – С.47-65.
107.  Малюга Л.В. Проект нового Цивільногокодексу України і особисті немайнові права в цивільному праві //ЧасописКиївського університету права. – 2002. – №3. – С. 45-50.
108.  Мамутов В.К., Знаменський Г.Л. Пропроект новогоЦивільного кодексу та пояснювальну записку до нього //Проблемы обеспечения общественного хозяйственногопорядка: Сборник выступлений в периодической печати ученых и практиков онеобходимости принятия Хозяйственного (коммерческого) кодекса Украины/Координационное бюро АПрН Украины. – Донецк, 1998. – 167 с.
109.  Маркс К., Энгельс Ф. Из раннихпроизведений. – М., 1956. – С. 342.
110.  Марогулова И.Л. Защита чести идостоинства личности. – М.: Правовое просвещение, 1998. – 128 с.
111.  Мархотин В.И. Охрана чести идостоинства личности по советскому уголовному праву: Автореф. дис… канд. юрид.наук. /Киевск. гос. ун-т. – К., 1980. – 25 с.
112.  Матузов Н.И. Правовая система иличность. – Саратов, 1987. – С. 84; Личность. Права. Демократия. – С. 115.
113.  Международная защита прав и свободчеловека: Сборник документов. – М.: Юрид. лит. – 1990. – 672 с.
114.  Международный пакт об экономических,социальных и культурных правах от 19 декабря 1966 года //Международная защитаправ и свобод человека: Сборник документов. – М.: Юрид. лит., 1990. – С. 20-32.
115.  Мейер Д.И. Русское гражданское право(в 2 ч.). По испр. и доп. 8-му изд., 1902. Изд. 2-е, испр. – М.: Статут, 2000.– 831 с. (Классика российской цивилистики).
116.  Мейер Д.И. Русское гражданское право.В 2-х частях (по изданию 1902 г.). – М.: Статут, 1997. – 290 с.
117.  Минина В.В. Некоторые вопросыисторического развития форм защиты чести и достоинства //Вопросысовершенствования социального и правового регулирования. – Свердловск, 1981. –С. 36-38.
118.  Мирочицкая Л.А. Трудовая честь иповышение роли человеческого фактора в ускорении социального и экономическогоразвития //Правовые резервы активизации человеческого фактора. – Калинин, 1989.– С. 88-91.
119.  Мицкевич А.В. Субъекты советскогоправа. – М., 1962. – С. 59.
120.  Монахов В.Н. Материалы международнойнаучно-практической конференции «Защита чести, достоинства и деловойрепутации: право и средства массовой информации» (Публикации Центра«Право и средства массовой информации») http/www.medialaw.ru/publications/books/honour/honour71.html.
121.  Морозова Л.А. Принципы, пределы,основания ограничения прав и свобод человека по российскому законодательству имеждународному праву (По материалам «круглого стола») //Государство иправо. – 1998. – №7. – С. 20-42.
122.  Морозова Л.П. Цінності та природаціннісних відносин //Наукові записки. Національний університет «Києво-Могилянськаакадемія». Спеціальний випуск у двох частинах. Частина 1. Том. 18. – 2000.– С. 87-91.
123.  Нагорная М.А. По материалам«круглого стола» журнала «Государство и право»,подготовленным Л.М. Морозовой: «Принципы, пределы, основания ограниченияправ и свобод человека по Российскому законодательству и международномуправу» //Государство и право. – 1998. – №7. – С. 36.
124.  Нагребельний В.П. Ділова репутація //Юридичнаенциклопедія. – В 6 т. Т. 2. /Редкол. Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.:Укр. енцикл., 1999. – С. 211.
125.  Настюк В.Я. Про захист честі,гідності та ділової репутації громадян у сфері митних відносин //Актуальніпроблеми формування правової держави в Україні: До 50-ї річниці Конвенції прозахист прав людини та основних свобод: Матеріали міжнародної науково-практичноїконференції: У 2-х частинах. Частина 1. – С. 227-230.
126.  Новий тлумачний словник українськоїмови. В 4-х т. /Укл.: В. Яременко, О. Сліпушко. – К., 1998. – Т. 1. – 910 с; Т.3. – 927 с.
127.  Новицкий И.Б. Основы римскогогражданского права. – М.: Юрид. лит. – 1972. – 296 с.
128.  Новые конституции стран СНГ и Балтии:Сборник документов. Вып. 2. – М.: Манускрипт, Юрайт, 1998. – 672 с.
129.  О предмете советского гражданскогоправа. К итогам дискуссии //Советское государство и право. – 1955. – №5. – С.51-80.
130.  Обзор практики ведения гражданскихдел по защите чести и достоинства (Адвокатское бюро «Борис Кузнецов ипартнеры»). Публикации Центра «Право и средства массовойинформации». http: //www.medialaw.ru /publications /books/honour/honour71.html
131.  Общая теория государства и права.Академический курс в 2-х томах /Отв. ред. проф. М.Н. Марченко. – Т. 1. Теориягосударства. – М.: Зерцало, 1998. – 416 с.
132.  Общая теория права /Под общ. ред.В.И. Даниленко /Пер. с фр. – М.: Издательский дом NOTA BENE. – 2000. – 576 с.
133.  Ожегов С.И. Словарь русского языка:Ок. 57000 слов /Под ред. д-ра филол. наук, проф. Н.Ю. Шведовой. – 16-е изд.,испр. – М.: Русский язык, 1984. – 797 с.
134.  Олійник В. Конституційне право насвободу та особисту недоторканність: поняття та характерні риси //ПравоУкраїни. – 2000. – №12. –С. 33-36.
135.  Осадчий В. Про додатковий об’єктобрази працівника правоохоронного органу //Право України. – 2000. – №2. – С.88-90.
136.  Осипова Н.П. Конституційні засадисоціальних критеріїв реалізації прав і свобод людини //Актуальні проблемиформування правової держави в Україні (До 50-ї річниці конвенції про захистправ людини та основних свобод): Матеріали міжнародної науково-практичноїконференції. У 2-х частинах. – Ч. 1. – Х., 2000. – С. 72-76.
137.  Основы гражданского законодательстваСоюза ССР и союзных республик. – М.: Юрид. лит., 1962. – 263 с.
138.  Оссовская М. Рыцарь и буржуа: Исслед.по истории морали /Пер. с польск. /Общ. ред. А.А. Гусейнова. Вступ. ст. А.А.Гусейнова и К.А. Шварцман. – М.: Прогресс, 1987. – 528 с.
139.  Отечественное законодательство XI-XXвеков: Пособие для семинаров. Часть первая (XI-XIX века) /Под ред. О.И.Чистякова. – М.: Юристъ, 1999. – 464 с.
140.  Павлов А. Усилить правовую защитучести и достоинства советских граждан //Социалистическая законность. – 1989. –№3. – С. 50-51.
141.  Палютин В.А. Неприкосновенностьличности как правовой институт //Советское государство и право. – 1973. – №11.– С. 12-20.
142.  Палютин В.А., Чернышева С.А.Рецензионная статья на работу Н.А. Придворова «Достоинство личности исоциалистического права». Изд. «Юрид. лит-ра». – М., 1997 г.//Советское государство и право. – 1977. – №11. – С. 150-152.
143.  Панкевич І.М. Здійснення прав людини:проблеми обмежування (загальнотеоретичні аспекти): Автореф. дис… канд. юрид.наук. – Львів, 2000. – С. 19.
144.  Панкратова Н.А. Особенностипроизводства по делам о защите чести, достоинства и деловой репутации//Арбитражный и гражданский процесс. – 2000. – №2. – С. 22-31.
145.  Петрухин И.Л. Личная жизнь: пределывмешательства. – М., 1989. – С. 16.
146.  Підопригора О.А. Основи римського приватного права. – К.: Вища школа, 1995. – 267 с.
147.  Плотников В. Деловая репутация какобъект гражданско-правовой защиты //Хозяйство и право. – 1995. – №11. – С.94-99.
148.  Покровский И.А. История римскогоправа. – СПб.: Летний сад, 1999. – 533 с.
149.  Покровский И.А. Основные проблемыгражданского права. – М.: Статут, 1998. – С. 353.
150.  Покровский И.А. Основные проблемыгражданского права. Изд. 3-е, стереотип. – М.: Статут, 2001. – 354 с. (Классикароссийской цивилистики).
151.  Покровский И.А. Право на честь//Вестник гражданского права. Книга 4. – Пг., 1916. – С. 23-35.
152.  Полешко А. Сучасне бачення ідеології державотворення//Право України. – 1997. – №1. – С.41-46.
153.  Порівняльна таблиця до проектуЦивільного кодексу України від 1 червня 2001 року (друге читання).Реєстраційний №0935: Секретаріат Верховної Ради України. – 683 с.
154.  Послання Президента України доВерховної Ради України 2000 рік «Україна: поступ в XXI століття. Стратегіяекономічної та соціальної політики на 2000-2004 рр.» //Урядовий кур’єр. –2000. – 28 січня.
155.  Постанова Пленуму Верховного СудуУкраїни від 1 листопада 1996 р. №9 «Про застосування Конституції Українипри здійсненні правосуддя» //Україна. Верховний Суд. Пленум. ПостановиПленуму Верховного Суду України (1963–2000): Офіц. вид.: У 2 т. Т. 1. /За заг.ред. В.Ф. Бойка. – К., 2000. – (Сер. «Б-ка судді»). – С. 327.
156.  Постанова Пленуму Верховного СудуУкраїни від 28 вересня 1990 р. №7 «Про застосування судами законодавства,що регулює захист честі, гідності та ділової репутації громадян таорганізацій» (зі змінами, внесеними постановами від 4 червня 1993 р. №3,від 31 березня 1995 р. №4, від 25 грудня 1996 р. №14 та від 3 грудня 1997 р. №12)//Україна. Верховний Суд. Пленум. Постанови Пленуму Верховного Суду України(1963–2000): Офіц. вид.: У 2 т. Т. 1. /За заг. ред. В.Ф. Бойка. – К., 2000. –(Сер. «Б-ка судді»). – С. 327.
157.  Постанова Пленуму Верховного СудуУкраїни від 30 травня 1997 р. №7 «Про посилення судового захисту прав та свободлюдини і громадянина» //Україна. Верховний Суд. Пленум. Постанови ПленумуВерховного Суду України (1963–2000): Офіц. вид.: У 2 т. Т. 1. /За заг. ред.В.Ф. Бойка. – К., 2000. – (Сер. «Б-ка судді»). – С. 327.
158.  Постанова Пленуму Верховного Суду Українивід 31 березня 1995 р. №4 «Про судову практику в справах про відшкодуванняморальної (немайнової) шкоди» //Україна. Верховний Суд. Пленум. ПостановиПленуму Верховного Суду України (1963–2000): Офіц. вид.: У 2 т. Т. 1. /За заг.ред. В.Ф. Бойка. – К., 2000. – (Сер. «Б-ка судді»). – С. 327.
159.  Постанова Пленуму Верховного СудуУкраїни від 31 березня 1995 р. №5 (зі змінами, внесеними постановою Пленуму від25 травня 1998 р. №15) «Про судову практику в справах про встановленняфактів, що мають юридичне значення» //Україна. Верховний Суд. Пленум.Постанови Пленуму Верховного Суду України (1963–2000): Офіц. вид.: У 2 т. Т. 1./За заг. ред. В.Ф. Бойка. – К., 2000. – (Сер. «Б-ка судді»). – С.327.
160.  Права людини. Підручник /Під ред. М.Буроменського, В. Євінтова, Л. Заблодської, П. Рабіновича, В. Семенова. – К.:Право, 1997. – 225 с.
161.  Права человека. Основныемеждународные документы. – М.: Международные отношения. – 1990. – 302 с.
162.  Права человека. Учебник для вузов/Отв. ред. член-кор. РАН, д-р юрид. наук Е.А. Лукашева. – М.: НОРМА-ИНФРА-М,1999. – 573 с.
163.  Практика Європейського суду з правлюдини. Рішення. Коментарі. – К.: Український центр правничих студій, 1999. – №1.– С. 389.
164.  Придворов Н.А. Достоинство личности исоциалистическое право. – М.: Юрид. лит., 1977. – С. 134.
165.  Придворов Н.А. Институт достоинстваличности в советском праве: Автореф. дис… д-ра юрид. наук /Харьковскийюридический институт. – Х., 1986. – 39 с.
166.  Придворов Н.А. О философском иправовом понятии чести и достоинства: Тезисы докладов /Научная конференция поработам, выполненным в 1965 году профилирующими кафедрами Харьковскогоюридического института, 28 марта 1966 года. – Харьков, 1966. – С. 40-43.
167.  Придворов Н.А. Правовые и философскиевопросы субъективного права на честь и достоинство //Советское государство иправо. – 1968. – №3. – С. 97-100.
168.  Пронина М.Т., Романович А.Н. Защитачести и достоинства гражданина (гражданско-правовые средства). – Минск, 1976. –71 с.
169.  Протасов В.Н. Правоотношение каксистема. – М., 1991. – С. 106.
170.  Профессиональная этика сотрудниковправоохранительных органов: Учебное пособие /Под ред. А.В. Опалева и Г.В.Дубова. – М.: Щит-М, 1998. – 327 с.
171.  Пшеничников И.И. К историиморально-эстетической лексики: честь и достоинство в текстах ХVIII-ХIХ вв.//Вестник Ленинградского ун-та. Сер. 2. История, языкознание,литературоведение. – Л., 1990. – Вып. 4. – С. 39-43.
172.  Пушкин А.А. Проблемысовершенствования правового регулирования имущественных и личныхнеимущественных отношений, соответствующих отраслей законодательства и учебныхдисциплин /Проблемы развития гражданского законодательства и методологияпреподавания гражданско-правовых дисциплин: Сборник материаловнаучно-практического семинара. – Харьков: ХИВД. – 1993. – С. 9-19.
173.  Рабінович Р. Загальна декларація правлюдини – вселюдський ідеал гуманізму (до 50-річчя прийняття) //Право України. –1998. – №12. – С. 8-12.
174.  Радищев А.Н. Беседа о том, что естьсын Отечества. Жажда познания. Век ХVIII //Советов Н. Вознося главу!… Векпросвещения: документы, мемуары, литературные памятники /Сост., предисл.,вступ. статьи к докум. и коммент. А. Орлова и Ю. Смирнова. – М.: Молодаягвардия, 1986. – С. 569-577.
175.  Развитие советского гражданскогоправа на современном этапе /Отв. ред. В.П. Мозолин. – М., 1986. – С. 205.
176.  Рафиева Л.К. Гражданско-правоваязащита чести и достоинства личности в СССР: Автореф. дис… канд. юрид. наук/Ленинградский гос. ун-т им. А.А. Жданова. – Л., 1966. – 23 с.
177.  Рафиева Л.К. Честь и достоинство какправовые категории //Правоведение. – 1966. – №2. – С. 57-64.
178.  Розенфельд Ю.М. Співвідношенняполітики і прав людини //Актуальні проблеми формування правової держави вУкраїні (До 50-ї річниці Конвенції про захист прав людини та основних свобод):Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. У 2-х ч. Ч. 1. – Х.,2000. – С. 84-86.
179.  Розинъ Н.Н. Объ оскорьленіи чести.Общая часть. Опозореніе. – Томск, 1910. – 467 с.
180.  Ромовская З.В. Личные неимущественныеправа граждан СССР (понятие, виды, классификация, содержание,гражданско-правовая защита): Автореф. дис… канд. юрид. наук /Киевский гос.ун-т. – К., 1968. – 20 с.
181.  Ромовська З. Особисті немайнові правафізичних осіб //Українське право. – 1997. – Число 1. – С. 47-60.
182.  Российское законодательство Х-ХХвеков. Т. 2 /п.р. О.И. Чистякова. – М.: Юрид. лит., 1985. – С. 471.
183.  Сальникова З.В. Гражданское право:определения, понятия, законодательство: Учебно-практический справочник /Под ред.Е.О. Харитонова. – Х.: ООО «Одиссей», 1998. – 384 с.
184.  Сандевуар П. Введение в право. – М.:Изд-я группа «Интратэк–Р». – 1994. – 324 с.
185.  Свод законов российской империи. Т.Х. Часть 1. Свод законов гражданских. – СПб, 1990. – 417 с.
186.  Свердлык Г.А. Принципы советскогогражданского права. – Красноярск: Изд-во Красноярского ун-та. – 1985. – 200 с.
187.  Свердлык Г.А., Страунинг Э.Г. Защитаи самозащита гражданских прав: Учебное пособие. – М.: «Лекс-Книга»,2002. – 208 с.
188.  Сенчищев В.И. Объект гражданскогоправоотношения. Общее понятие. Актуальные вопросы гражданского права /Под ред.М.И. Брагинского; Исследовательский центр частного права: Российская школачастного права. – М.: Статут, 1998. – С. 109-160.
189.  Сергеев А.П. Право на защитурепутации. – Л.: Знание, 1989. – 32 с.
190.  Серебренікова-Миготіна С.А. Гідністьяк об’єкт соціально-етичного дослідження: Автореф. дис… канд. філос. наук/Київський університет. – К., 1993. – 14 с.
191.  Симонов А. и др. Материалымеждународной научно-практической конференции «Защита чести, достоинств иделовой репутации: право и СМИ». Публикации центра «Право и средствамассовой информации». – 1996. http: //www.medialaw.ru/publications/books/honour/honour71.html.
192.  Сиротенко С. Деякі особливості застосуваннянорм про компенсацію моральної (немайнової) шкоди стосовно суб’єктів господарювання//Вісник Академії правових наук України. – 1999. – №1. – С. 210-216 с.
193.  Скакун О.Ф. Теория государства иправа: Учебник. – Х.: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – 704 с.
194.  Словарь иностранных слов. – 16 изд.,испр. – М.: Рус. яз., 1988. – С. 148.
195.  Советский энциклопедический словарь/Гл. ред. А.М. Прохоров. – 3-е изд. – М.: Сов. энциклопедия. – 1984. – 1600 с.,ил.
196.  Советское гражданское право: Учебник.Т. 1 /Отв. ред. В.П. Грибанов, С.М. Корнеев. – М.: Юридическая литература.1979. – 324 с.
197.  Советское гражданское право. Частьпервая /Под общ. ред. проф. В.Ф. Маслова и проф. А.А. Пушкина. – К.:Издательское объединение «Вища школа». Головное издательство, 1977. – 477 с.
198.  Современный словарь иностранных слов:Ок. 20000 слов. – СПб.: Дуэт, 1994. – 752 с.
199.  Соловьев Э.Ю. По материалам научногосимпозиума, подготовленным В.Г. Графским на тему «Право и мораль вистории: проблемы ценностного подхода» //Государство и право. – №8. –1998. – С. 117.
200.  Соловьев Э.Ю. Прошлое толкует нас(Очерки по истории философии и культуры). – М.: Политиздат, 1991. – 432 с.
201.  Стефанчук Р. Захист честі, гідностіта ділової репутації в проекті нового Цивільного кодексу України: переваги танедоліки //Вісник Української академії державного управління при ПрезидентовіУкраїни. – 2000. – №1. – С. 235-245.
202.  Стефанчук Р. Окремі питанняцивільно-правового регулювання захисту честі, гідності та ділової репутації//Право України. – 1999. – №10. – С. 16-19.
203.  Стефанчук Р. Щодо захисту честі,гідності та ділової репутації в цивільному праві //Право України. – 1999. – №1.– С. 85-89.
204.  Стефанчук Р.О. Деякі проблемизаконодавчого регулювання порядку спростування інформації, яка поширеназасобами масової інформації //Держава і права. – К.: Ін Юре, 2000. – Вип. 6. –С. 229-236.
205.  Стефанчук Р.О. Спеціальні засобизахисту честі, гідності та репутації //Сучасна гуманітарна культура:науково-методологічні засади. Аспірантські читання. Наукові доповіді таповідомлення. – К.: КІТЕП, 2000. – С. 48-50.
206.  Стефанчук Р.О. Цивільно-правовийзахист честі, гідності та ділової репутації в зарубіжних країнах //Держава іправо. – К.: Ін Юре, 2000. – Вип. 2. – С. 153-162.
207.  Стефанчук Р.О. Цивільно-правовийзахист честі, гідності та репутації: Дис. канд. юрид. наук /Національнаакадемія наук України. Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. – К.,2000. – 222 с.
208.  Стефанчук Р.О. Цивільно-правовий захистчесті, гідності та репутації: Автореф. дис… канд. юрид. наук /Національнаакадемія наук України. Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. – К.,2000. – С. 17.
209.  Стефанчук Р.О. Честь, гідність таділова репутація як об’єкт цивільно-правового захисту //Держава і право:Щорічник наукових праць молодих вчених. – К.: Ін Юре, 1999. – Вип. 2. – С.179-185.
210.  Стремякова И. Честь и достоинство –категории марксистской этики //Категории марксистской этики. – М.: Мысль, 1965.– С. 94-189.
211.  Стремякова И.Р. Честь и достоинство –категории марксистской этики: Автореф. дис… канд. филос. наук /Высшая школа приЦК КПСС. – М., 1964. – 16 с.
212.  Сугачев Л.М. Про об’єкт злочинівпроти честі і гідності особи //Проблеми правознавства міжвідом. наук. – Вип. 17.– К.: Вид-во Київського держ. ун-ту, 1970. – 111 с.
213.  Суховерхий В.Л. О понятии достоинстваличности и возможности его гражданско-правовой защиты //Материалы конференциипо итогам научно-исследовательской работы Свердловского юридического институтаза 1967 г. – Свердловск, 1968. – С. 119-124.
214.  Суховерхий В.Л. О развитиигражданско-правовой охраны личных неимущественных прав и интересов граждан//Правоведение. – 1972. – №3. – С. 27-34.
215.  Тархов В.А. Осуществление гражданскихправ //Развитие прав граждан СССР и усиление их охраны на современном этапекоммунистического строительства. – Саратов, 1962. – С. 116-117.
216.  Теория государства и права: Курслекций /Под ред. Н.И. Матузовой, А.В. Малько. – Саратов, 1995. – С. 222.
217.  Тихонов А.К. Сущность категорииличной безопасности и ее соотношение с категориями чести и достоинства//Правоведение. – 1998. – №1. – С. 127.
218.  Тимченко Г.П. Способи та процесуальніформи захисту цивільних прав: Автореф. дис… канд. юрид. наук /Національна юридичнаакадемія імені Ярослава Мудрого. – Х., 2002. – 20 с.
219.  Толковый словарь русского языка /Подред. проф. Д.Н. Ушакова. Том IV. – М.: Госуд. изд-во иностранных и национальныхсловарей, 1940. – 1552 с.
220.  Тужилова Е.М. Осуществление правасобственности граждан в Российской Федерации на современном этапе: Автореф.дис… канд. юрид. наук – Саратов, 1994. – С. 19.
221.  Узагальнення практики розгляду судамим. Києва справ за позовами до засобів масової інформації (журналістів) та запозовами (заявами, скаргами) останніх. Судова колегія в цивільних справахКиївського міського суду //Адвокат. – 2000. – №2. – С. 40-48.
222.  Україна: поступ у ХХI століття.Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр. ПосланняПрезидента України до Верховної Ради України 2000 рік //Урядовий кур’єр. –2000. – 28 січня.
223.  Фарбер И.Е. Конституционное право нанеприкосновенность личности советских граждан //Правоведение. – 1973. – №3. –С. 13-20.
224.  Федоренко Е.Г. Основымарксистско-ленинской этики. – К.: Вищашкола, 1965. – 367 с.
225.  Федоров М.И. Правовая охрана чести идостоинства советских граждан. – Пермь, 1957. – С. 21.
226.  Фельбигер И.И. О должностях человекаи гражданина. Жажда познания. Век ХVIII //Советов Н. Вознося главу!… Векпросвещения: документы, мемуары, литературные памятники /Сост., предисл.,вступ. статьи к докум. и коммент. А. Орлова и Ю. Смирнова. – М.: Молодаягвардия, 1986. – С. 577-630.
227.  Философия: Учебное пособие /Под ред.проф. В.Н. Лавриненко. – М.: Юристъ, 1996. – 512 с.
228.  Философский энциклопедический словарь/ Гл. ред. Л.Ф. Ильичев, П.Н. Федосеев, С.М. Ковалев, В.Г. Панов. – М.: Сов.энциклопедия, 1983. – 840 с.
229.  Философский энциклопедическийсловарь. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 576 с.
230.  Флейшиц Е.А. Личные права вгражданском праве Союза ССР и капиталистических стран. Ученые труды Всесоюзногоинститута юридических наук НКЮ СССР. – Выпуск VI. – М., 1941. – 207 с.
231.  Халфина Р.О. Общее учение оправоотношении. – М.: Юрид. лит., 1974. – 351 с.
232.  Хрестоматия по истории Древнего мира/Под ред. академика В.В. Струве. – М.: Гос. учебно-педагог. изд-во Министерствапросвещения РСФСР, 1950. – 359 с.
233.  Хрестоматія з історії держави і праваУкраїни. – Том 1. З найдавніших часів до початку ХХ ст.: Навч. посіб. для юрид.вищих навч. закладів і фак.: У 2 т. /В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д.Святоцький; За ред. члена-кор. Академії правових наук України В.Д. Гончаренка.– К.; Ін Юре. – 1997. – 464 с.
234.  Хрестоматія з історії держави і праваУкраїни. – Том 2. Лютий 1917 р. – 1996 р.: Навч. посіб. для юрид. вищих навч.закладів і фак.: У 2 т. /В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький /Заред. члена-кор. Академії правових наук України В.Д. Гончаренка. – К.; Ін Юре. –1997. – 800 с.
235.  Хованская А.В. Достоинство человека:международный опыт правового понимания //Государство и право. – 2002. – №3. –С. 48-54.
236.  Хропанюк В.Н. Теория государства иправа. – М., 1995. – С. 313.
237.  Худайкина Т.В. По материалам«круглого стола» журнала «Государство и право»,подготовленным Л.А. Морозовой: «Принципы, пределы, основания ограниченияправ и свобод человека по Российскому законодательству и международномуправу» // Государство и право. – 1998. – №. 8.– С. 43.
238.  Цивільне право України: Підручник: У2-х кн. Книга 1 / Д.В. Боброва, О.В.Дзера, А.С. Довгерт та інш.; За ред. О.В.Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 864 с.
239.  Цивільне право України: Підручник: У2-х кн. Книга 2 /Д.В. Боброва, О.В. Дзера, А.С. Довгерт та ін. /За ред. О.В.Дзери, Н.С. Кузнецової. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 784 с.
240.  Цивільне право. Загальна частина /О.А. Підопригора, Д.В. Боброва, О.В. Дзера та інші /За ред. проф. О.А.Підопригори і проф. Д.В. Бобрової. – К.: Вентурі, 1995. – 416 с.
241.  Цивільний кодекс України. Проект уредакції від 25 серпня 1996 року //Українське право. – 1996. – №2(4). – 523 с.
242.  Цивільний кодекс України. Проект,прийнятий Верховною Радою України в першому читанні 5 червня 1997 року/Українське право. – 1999. – №1. – 612 с.
243.  Цивільний кодекс України. У редакції,прийнятою Верховною Радою України 29.11.2001 року /Секретаріат Верховної РадиУкраїни, реєстраційний №0935.
244.  Чекмарев Г.Ф. Материалы круглогостола: «Юридические гарантии прав личности в российской федерации»,подготовленные Р.А. Каламкарян //Государство и право. – №1. – 2000. – С.95-107.
245.  Чернышева С.А. Защита чести идостоинства граждан. – М.: Московский рабочий, 1974. – 96 с.
246.  Чернышева С.А. На страже чести идостоинства гражданина // Сов. юстиция, 1972. №9. – С. 137-138.
247.  Чорнооченко С.І. Особисті немайновіправа, які забезпечують соціальне існування фізичних осіб в Україні: Автореф.дис… канд. юрид. наук. – Х., 2000. – 18 с.
248.  Чорнооченко С.І. Особисті немайновівідносини як предмет цивільно-правового регулювання та охорони //Проблемиправознавства та правоохоронної діяльності. – Донецьк: ДІВС. – 2001. – №2. – С.300-308.
249.  Шершеневич Г.Ф. Учебник русскогогражданского права (по изданию 1907 года). – М., 1995. –556 с.
250.  Шило Н.Я. Судебная защита чести идостоинства граждан. – Ашхабад, 1985. – С. 16.
251.  Шимон С.І. Інститут особистихнемайнових прав людини у системі національного законодавства (витоки ірозвиток) //Конституція України та проблеми систематизації законодавства:Збірник наукових праць /Інститут законодавства Верховної Ради України. – Вип.5. – К., 1999. – С. 147-163.
252.  Шишкин А.Ф. О личном достоинстве ичести советского человека //Вопросы философии. – 1962. – №4. – С. 112-121.
253.  Шишкин А.Ф. Основы марксистскойэтики. – М.: ИМО, 1962. – 528 с.
254.  Штефан А. Честь, гідність і діловарепутація як об’єкти захисту в цивільному судочинстві //Вісник законодавстваУкраїни. – 2001. – №10. – 2-8 березня. – С. 28-30.
255.  Эбзеев Б.С. По материалам«круглого стола» журнала «Государство и право»,подготовленным Л.А. Морозовой: «Принципы, пределы, основания ограниченияправ и свобод человека по Российскому законодательству и международномуправу» //Государство и право. – 1998. – №7. – С. 24.
256.  Экштейн И. Честь в философии и праве.– СПб., 1899. – 149 с.
257.  Энциклопедия права: Учебное пособие/М.Х. Хутыз, П.Н. Сергейко. – Кубан. гос. ун-т, 1995. – 158 с.
258.  Эрделевский А. Диффамация//Законность. – 1998. – №12. – С. 11-12.
259.  Эрделевский А. Защита деловойрепутации //Закон. – 1998. –№11/12. – Ноябрь-декабрь. – С. 103-106.
260.  Эрделевский А. Утверждение о факте ивыражение мнения – понятия разного рода //Российская юстиция. – 1997. – №6. –С. 17-19.
261.  Эрделевский А.М. Компенсацияморального вреда в России и за рубежом. – М.: ФОРУМ-ИНФРА-М, 1997. – 240 с.
262.  Юридична енциклопедія: В 6 т./Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр. енциклопедія, 1998. –Т. 1, 2: – 672 с.
263.  Юридичний словник-довідник /За ред.Ю.С. Шемшученко. – К.: Femina, 1996. – 696 с.
264.  Явич Л.С. Общая теория права /Подред. проф. А.И. Королева. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1976. – С. 286.
265.  Ярошенко К.Б. Жизнь и здоровье подохраной закона: гражданско-правовая защита личных неимущественных прав. – М.,1990. – 174 с.
266.  Sinko T. Doskonaly Grek i Rzymianin.Lwów. 1939. s. 9.
267.  Barber C.L. The idea ofhonour in the Enhlish drama 1591-1700. Stockholm; Cöteborg. 1957.
268.  Russel B. Human society inethics and politics. London. 1954, p. 42-43.

Не сдавайте скачаную работу преподавателю!
Данный реферат Вы можете использовать для подготовки курсовых проектов.
Доработать Узнать цену написания по вашей теме
Поделись с друзьями, за репост + 100 мильонов к студенческой карме :
Пишем реферат самостоятельно:
! Как писать рефераты
Практические рекомендации по написанию студенческих рефератов.
! План реферата Краткий список разделов, отражающий структура и порядок работы над будующим рефератом.
! Введение реферата Вводная часть работы, в которой отражается цель и обозначается список задач.
! Заключение реферата В заключении подводятся итоги, описывается была ли достигнута поставленная цель, каковы результаты.
! Оформление рефератов Методические рекомендации по грамотному оформлению работы по ГОСТ.

Читайте также:
→ Виды рефератов Какими бывают рефераты по своему назначению и структуре.

Другие популярные рефераты:

Сейчас смотрят :

Реклама на сайте
© 2015-2024