Курсоваробота
Натему:
«Проблеминеобхідноїоборони»
План
Вступ
1.Поняття необхідної оборони
2. Проблемазавдання матеріальної та моральної шкоди при виконанні необхідної оборони3. Проблемні питання окремих видів необхідноїоборони4. Проблема перевищення меж необхідної оборони5. Умови необхідної оборониВисновкиВикористана література
/>/>/>/>/>/>/>Вступ
В даний час, коли в нашійкраїні закладаються основи правової держави, великого значення набуваєпосилення прав і інтересів особистості, загальнолюдських цінностей, пріоритетяких перед всіма іншими цінностями є постулатом цивілізованої системи права. Узв’язку з цим визначену актуальність здобуває дослідження проблем колізій міжгромадянином, з одного боку, і суспільством, з іншої.
Однією із сфер, девиникають колізії людини, суспільства і держави, є сфера розмежуванняправомірного і злочинного поводження. Громадяни, а також уповноважені державоюособи, нерідко змушені робити вчинки, пов’язані з правомірним заподіянням шкодицінностям, що охороняються кримінальним законом. Оскільки деякі вчинки позовнішньою своєю ознакою збігаються з ознаками злочинних посягань, висновок йпро їхню правомірність — прерогатива держави в особі спеціально уповноваженихна те органів і посадових осіб на підставі закону і у відповідностівстановленої їм процедурою. Констатація того факту, що нанесена шкодавідповідає вимогам закону є підставою для визнання зробленого діяння не тількине суспільно небезпечним і не кримінально протиправним, а, навпроти,правомірним і, як правило, суспільно корисним. Тому в кодексі кримінальногоправа такі вчинки іменуються обставинами, які виключають суспільну небезпеку іпротиправність, тобто злочинність діяння.
Дослідження обставин, щовиключають злочинність діяння, займає важливе місце в науці кримінальногоправа. Традиційно велика увага приділяється необхідній обороні і крайнійнеобхідності, визначену розробку одержали проблеми затримки злочинця, порятунокпотерпілого, професійного і господарського ризику, виконання наказу іпрофесійних (випадкових) обов’язків, функцій, трансплантація органів людини ітканин людського тіла, медичного експерименту та ін. Разом з тим стає очевидним,що в дослідженні обставин, які мають суспільну небезпеку і протиправністьдіяння, наука підійшла до визначеного рубежу: наповнений досить великий тарізноманітний емпіричний матеріал, маються певні результати аналітичноїдіяльності, визначилися позиції по найбільш дискусійних проблемах, новіаргументи, якщо і не вичерпані, то будуються на відомих вихідних позиціях. Всеце свідчить про те, що подальше пізнання цих обставин вимагає узагальненняотриманих результатів і побудови на їхній основі деякої нової концептуальноїсистеми знань. Створення нової системи дозволить із сучасної позиції оцінитидосягнуте, по-новому глянути на проблему обставин, що виключають злочинністьдіяння, визначити їхнє місце серед близьких їм кримінально-правових явищ,сформулювати загальні для всіх обставин положення і на основі цього повернутисядо їх конкретного дослідження. Актуальністьтеми. Після набрання чинності Кримінальним кодексом України (даті КК) 2001 рокуминуло достатньо часу для аналізу питань, пов'язаних із умисним вбивством приперевищенні меж необхідної оборони, що дозволяє визначитися з ефективністюнорми, передбаченої ст… 118 КК, виявити прогалини закону, вирішити проблеми,які виникли при його застосуванні.
Питаннямкримінально-правової характеристики умисного вбивства перевищенні межнеобхідної оборони приділялася значна увага в теорії кримінального права Упідручниках, коментарях і монографіях окремі аспекти даної проблеми розглядалиМ.К. Аніянц, М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С.В. Бородін, М.І. Загородніков,M.M. Ісаєв, В.М. Куц, А.А. Піонтковський, Б.С. Сариєв, В.В. Сташис, М.Д.Шаргородський.
1. Поняття необхідноїоборони
Питання щодо права нанеобхідну оборону з давніх-давен притягувало увагу філософів, юристів. У середнівіки ідеологи феодального суспільства обґрунтовували необхідну оборонуСвященним Писанням, вони в ній вбачали не право людини, а релігійний обов’язокборотьби з гріхом. Римські юристи, зокрема Цицерон, вважали, що необхіднаоборона є не писаний, а природний закон. Французький філософ Жан-Жак Руссо вінституті необхідної оборони вбачав повернення людині її природного права назахист, яке вона мала в додержавному суспільстві, а потім віддала його державі.
У 1958 р. у колишньомуРадянському Союзі Основи кримінального законодавства визнали, що діяння,вчинене у стані необхідної оборони, не є злочином і визнається правомірним.
Першоосновою праванеобхідної оборони в сучасної Україні є положення Конституції України, якимзакріплено право кожної людини захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’яінших людей від протиправних посягань (ст. 27) та визначено, що захистсуверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічноїбезпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу(ст. 17), гарантовано недоторканість житла (ст. 30) та непорушність праваприватної власності (ст. 41).
У самому понятті „право”закладено положення про захист від різного роду посягань. Будь-яке правореально існує лише тоді, коли воно має гарантований захист.
У кримінальномузаконодавстві питанню про необхідну оборону присвячена стаття 36.
Відповідно до ч. 2 ст. 36КК кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнутисуспільно небезпечного посягання чи звернутися по допомогу до інших осіб абоорганів влади.
Необхідною обороноювизнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересівособи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів таінтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому,хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайноговідвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущеноперевищення меж необхідної оборони.
Законами України необхіднаоборона визнається невід’ємним суб’єктивним правом громадян. Кожний громадянинмає право захищати себе, інших людей від злочинних посягань (причому, згодиостанніх на це не потрібно). Громадянин має право вдатися до необхідної оборонив усіх випадках загрози інтересам, які охороняються законом, навіть тоді, колиця загроза може бути усунена іншими способами, або у нього є можливістьзвернутися за допомогою до органів влади.
Необхідна оборона єправомірною за наявності певних умов:
а) стосовно цінностей, щозахищаються від посягання;
б) стосовно суспільнонебезпечного посягання;
в) стосовно захисту.
Щодо благ і цінностей, якіпри необхідній обороні захищаються від суспільно небезпечного посягання, тотакими можуть бути:
а) особисті (природні)блага людини (життя, здоров’я, честь, гідність, воля), будь-які її права тазаконні інтереси;
б) особисті права, правата законні інтереси іншої людини;
в) цінності організаційнезалежно від форм власності;
г) цінності держави.
Інакше кажучи, будь якеблаго людини (природне або соціальне), будь-яка матеріальна чи духовнацінність, що охороняється правом, являть собою предмет захисту від злочинногопосягання з боку іншої людини та від суспільно небезпечного посягання з бокудушевнохворої (неосудної) людини чи з боку особи, що не досягла віку, з якогонастає кримінальна відповідальність.
Ступінь важливості певнихцінностей, які піддаються руйнівному посяганню, має значення для застосуваннявідповідних для відвернення або запобігання посяганню через заподіяння певноїшкоди особі нападника, тобто для визначення обсягу захисту.
Для працівниківправоохоронних органів застосування інституту необхідної оборони є службовимобов’язком.
Шкода, завдана у станінеобхідної оборони, може виражатися у спричиненні особі, яка посягає, тілеснихушкоджень, насильницькому позбавленні її свободи пересування і навіть — життя.
Проте, захист відпосягання і завдання при цьому шкоди само по собі ще не свідчить, що цяповедінка здійснена у стані необхідної оборони. Для того, щоб у особи виниклоправо на необхідну оборону, законодавець встановлює певні підстави.
Перш за все, коли йдетьсяпро необхідну оборону, то дії вчиняються з метою захисту як власних законнихправ і інтересів, так і іншої особи або суспільства, держави.
Шкода, яка завдаєтьсятому, хто посягає, повинна бути необхідною, тобто такою, що здатна відвернутиабо припинити посягання. Шкода, яка завдається при необхідній обороні, повиннабути достатньою, тобто такою, щоб негайно відвернути чи припинити посягання.Коли посягання припиняється і відпала реальна загроза з боку того, хто посягає,то завдана йому після цього шкода є протиправною.
У законі такожзазначається, що при відверненні чи припиненні посягання не повинно бутидопущено перевищення меж необхідної оборони (про що мова йтиме далі).
Таким чином, ми можемозробити деякі висновки:
1. Діяння, зроблені принеобхідної оборони, не є злочинними;
2. При необхідній обороніособі, що посягає, заподіюється шкода;
3. Необхідна оборона —суб’єктивне право кожного громадянина;
4. Необхідна оборона можебути розслідувана лише у визначених законом межах.
«Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'яінших людей від протиправних посягань»[1]. Також «кожен маєправо будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права й свободивід порушень і протиправних посягань»[2]. Право на оборону визнаноодним із фундаментальних прав людини.
Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюванихзаконом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а такожсуспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посяганняшляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної й достатньої у данійобстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому небуло допущено перевищення меж необхідної оборони[3].
Необхідна оборона — найбільш поширена на практиці обставина, що виключаєзлочинність діяння. Вона є дійовим засобом боротьби зі злочинністю, який закондає можливість застосовувати кожній людині, незалежно від її соціальногостатусу і спеціальної підготовки. Ще стародавні юристи вказували на те, щосамозахист є природним правом людини, яке вже потім було відбите у правіписаному.
Слідпідкреслити, що закріплене Конституцією та КК України право кожного нанеобхідну оборону від суспільне небезпечних посягань на свої права і свободи,своє життя і здоров'я, життя й здоров'я інших людей є важливою гарантієюреалізації конституційних положень про непорушність прав та свобод людини йгромадянина, про невід'ємність права кожної людини на життя, пронедоторканність її житла й майна, а також забезпечує умови для захисту громадських ідержавних інтересів[4].
Необхідна оборона є суб'єктивним правом людини, а не її обов'язком. Вонаможе реалізувати його в межах вимог закону, походячи зі своєї оцінки реалійконкретної ситуації.
Право на необхіднуоборону є абсолютним: кожна особа має право вжити заходів оборони від суспільнонебезпечного посягання незалежно від того, чи має вона можливість уникнутипосягання (втекти, забарикадувати двері тощо) або звернутись за допомогою допредставників влади чи інших осіб[5].
Правила про необхідну оборону, встановлені ст. 36.поширюються не тільки на звичайних громадян, але з певними особливостями, щостосуються правил застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів іфізичної сили, — і на працівників правоохоронних, розвідувальнихорганів, військовослужбовців.
При цьому для певних осіб необхідна оборона є обов'язком, ухилення відякого тягне відповідальність. Так, працівник міліції зобов'язаний захищатиосіб, на яких вчиняється напад, а також і самого себе, суспільні й державніінтереси згідно з Законом України «Про міліцію» та прийнятою нимПрисягою. Військовослужбовець, що знаходиться на варті, повинен захищатиоб'єкт, що охороняється, згідно зі Статутом гарнізонної та вартової службЗбройних Сил України, присягою Українському народові та отриманим наказомначальника. При цьому, відповідно до вказаних нормативних актів працівникиміліції та військовослужбовці мають право у випадках, передбачених законом,застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю(див., наприклад, розділ III Закону «Про міліцію»).
Відповідно до п. 11 ст. 13 Закону «Про участь громадян в охороні громадськогопорядку і державного кордону» члени громадських формувань з охоронигромадського порядку і державного кордону мають право застосовувати вустановленому порядку заходи фізичного впливу, спеціальні засобиіндивідуального захисту та самооборони.
Працівники міліції, інших правоохоронних органів, воєнізованої охорони,які у зв'язку з виконанням службових обов'язків заподіяли шкоду нападаючому чизатриманому, не несуть за це кримінальної відповідальності, якщо діяли здодержанням закону.
Дії громадян, які при виконанні громадського обов'язку по підтриманнюправопорядку заподіяли шкоду особі у зв'язку із вжиттям заходів по припиненнюїї суспільно небезпечного посягання, затриманню з метою передачі чи доставки увідповідні органи, повинні розглядатися як вчинені в стані необхідної оборони,якщо ними не було допущено явної невідповідності засобів затримання характеровіі ступеню суспільної небезпечності вчиненого та обставинам затримання[6].
Отже, необхідна оборона є вимушеним спричиненням шкоди тому, хто посягає,при правомірному захисті правоохоронюваних інтересів особи, суспільства чидержави від суспільно небезпечного посягання.
Необхідна оборона є діянням, яке оцінюється як суспільно корисне, аджезавдання посягаючому шкоди компенсується запобіганням подальшої злочинноїповедінки особи, а отже, відверненням шкоди, яку могло спричинити суспільнонебезпечне діяння.
Також слідсказати, що особа не підлягає кримінальнійвідповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільнонебезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкодинебезпечності посягання чи обстановці захисту[7].
2.Проблема завдання матеріальної та моральної шкоди при
виконаннінеобхідної оборони
У житті нерідкотрапляється, коли, захищаючи свої інтереси чи інтереси суспільства, усуваючинебезпеку, яка загрожує людині, затримуючи злочинця, громадяни, службові особиздійснюють дії, які зовні подібні до певних злочинних діянь. Але через ті чиінші обставини вони не є суспільне небезпечними, протиправними; більш того,визнаються правомірними і суспільне корисними. До обставин, які виключаютьсуспільну небезпечність і протиправність діяння, законодавець відносить:необхідну оборону, крайню необхідність, затримання особи, яка вчинила злочин,фізичний або психічний примус, виконання наказу або розпорядження, діяння,пов’язане з ризиком, виконання спеціального завдання з попередження чирозкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.
Перелічені обставини,насамперед, це діяння окремих громадян, службових осіб, що спричинені тими чиіншими ситуаціями. Зовні такі діяння подібні до певних злочинів, але це лишезовнішня схожість, оскільки вони за своєю суттю різняться між собою. Так,уявімо, дії особи, яка під час стихійного лиха, рятуючи людей, пошкодила майнотретьої особи, або коли при затриманні вбивці, який намагається втекти,завдаються тяжкі тілесні ушкодження. В обох випадках дії зовні формальнозбігаються з такими злочинами, відповідно, як: пошкодження майна і завданнятяжких тілесних ушкоджень. Проте визнаються суспільне корисними, оскільки цебула високоморальна поведінка людей, спрямована в першому випадку на захистжиття людини, у другому — на своєчасне затримання злочинця і передачу йогоорганам влади. Шкода, яка була заподіяна при цьому, визнається правомірною.
Правомірність захистуінтересів своїх, інших осіб, суспільства, держави під час обставин, щовиключають злочинність діяння, випливає для одних громадян з їх суб’єктивногоправа, як, наприклад, на необхідну оборону, принципів моралі у суспільстві, адля інших — це не тільки моральний, а й юридичний обов’язок — виконанняслужбових функцій. Тому обставини, що виключають злочинність діяння, закріпленіне тільки в Кримінальному кодексі, а й в ряді інших законодавчих актів,зокрема, у Законі України „Про міліцію”, Законі України „Про Службу безпеки”, вадміністративних та інших законах.
Обставини, що виключаютьзлочинність діяння, — це передбачені Кримінальним кодексом, а також іншимизаконодавчими актами, зовнішньо схожі зі злочинами суспільне корисні (соціальнеприйнятні) і правомірні вчинки, які здійснені за наявності певних підстав івиключають злочинність діяння, а тим самим і кримінальну відповідальність особиза заподіяну шкоду.
Отже, проблема полягає втому, що необхідна оборона призводить до матеріальних збитків, погіршеннюздоров’я, та морального стану ні в чому не виннихгромадян.3. Проблемні питанняокремих видів необхідної оборони
Незважаючи на те, що чиннезаконодавство про необхідну оборону досить докладно врегульовує право особи назахист від суспільне небезпечних посягань, деякі аспекти такого захистузалишилися поза сферою регулювання. Внаслідок прогалин у законодавствівирішення частини питань віддано на «відкуп» безпосередньо практиці, яка робитьце не завжди вірно.
Одне з питань, щостосуються цієї проблеми, — оборона від дій особи, яка не підлягає кримінальнійвідповідальності внаслідок малолітства або неосудності. Це питання стає всебільш актуальним, зокрема, внаслідок «помолодшення» злочинності і збільшеннякількості випадків вчинення суспільне небезпечних посягань особами, які досягливіку кримінальної відповідальності; такі посягання вчинюються, як правило,групами підлітків і можуть бути дуже небезпечними.
Нині практика та більшістьвчених вважають, що є можливою необхідна оборона від дій особи — не суб’єктакримінального права. Дійсно, і у ст. 36 чинного КК, йдеться про спричинення підчас такої оборони шкоди не „злочинцеві» (тобто особі, яка є суб’єктомкримінального права), а «посягаючому», незалежно від того, чи кваліфіковано діїостаннього як злочин.
Може постати запитання:які допустимі об’єм та засоби такої оборони? Б. Сидоров вважає, наприклад, що«вимоги гуманності, безумовно, спонукають того, хто обороняється, проявлятипідвищені увагу та турботу» про інтереси таких осіб, «але не до такої, щобставити його у невигідні умови, що не дозволяють здійснити необхідну оборону назагальних підставах» [12, 118].
Подібні вислови якнайменшеспонукають до сумнівів, чи може особа при здійсненні оборони (а мова може йтипро захист свого життя, тобто, фактично, двобій «не на життя, а на смерть»)дбати в таких умовах про інтереси того, хто посягає. Думається, що такі вимогидо особи, яка захищається, є надмірними: в умовах захисту її єдине завдання —здійснити цей захист максимально ефективно, але без перевищення меж необхідноїоборони. Будь-які інші критерії оцінки її дій зменшать ефективність захисту тапризведуть до порушення права особи на необхідну оборону від суспільненебезпечних посягань.
Тому, очевидно, є доцільнимвважати допустимими однакові дії по захисту незалежно від особи посягаючого;суттєвими для визначення правомірності чи неправомірності таких дій повиннібути лише характеристики самого посягання. Це є тим більш логічним, що у моментоборони той, хто захищається, як правило, не знає про вік та психічне здоров’янападаючого.
Цікавим є питання проможливість оборони від так званих триваючих посягань. Редакція ст. 36 ККУкраїни визнає правомірними лише дії, скоєні за умов « необхідної і достатньоїв даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання ». Такеформулювання не дає реальної можливості боронитися у випадках, коли посяганнятривають протягом відносно тривалого проміжку часу, з перервами чи без таких.Один з таких прикладів описано у статті С. Скопенка «Кредити на убийство» [24]. Ш., зазнаючисистематичного вимагательства з боку групи рекетирів (з мотивів, що нібито невіддав кредити, хоча реально на вимогу вимагачів виплатив навіть більші суми),які погрожували йому вбивством, знущалися над сім’єю, вирішив спільно зіспівучасниками вбити вимагачів. Внаслідок вони вбили Г. та Д. Їхні діїкваліфіковано за ст. 93 старої редакції Кримінального кодексу України („Умисневбивство при обтяжуючих обставинах” ). Трьох співучасників засуджено досмертної кари.
Неважко уявити й іншіситуації, які «не вписуються» у існуючу редакцію ст. 36 КК. Наприклад, особа,яка піддається систематичному цькуванню, що супроводжується побиттям,спричиненням тілесних ушкоджень (скажімо, у шкільному, армійському колективітощо), нарешті застосовує насильство проти кривдників, не чекаючи початкуконкретних дій проти нього, але вбачаючи з обстановки, що такі дії невдовзіматимуть місце. Не треба доводити актуальність такої ситуації для практики,якщо зважити на інциденти в армії та збільшення кількості випадків вимагання таінших злочинів, відомих у побуті під єдиним найменуванням «рекету».
В обох наведених вищевипадках дії, спрямовані на протидію тим, хто порушує охоронювані кримінальнимзаконом права особи, яка вчинює ці дії, фактично, на протидію злочинномупосяганню, тобто на захист від такого посягання, фактично кваліфікуються яквчинені навіть без пом’якшуючих обставин. Хоча, очевидно, даючи правову оцінкудіям осіб, на охоронювані законом інтереси яких посягали «потерпілі», слід булоб вирішувати питання про відповідність вчиненого характерові та небезпечностіпосягання, законодавство просто не дає такої можливості. Дії, вчинені зсуспільне позитивним мотивом, прирівнені до вчинених з мотивом суспільненегативним.
Таке становище аж ніяк неє прийнятним. Як зазначив у коментарі до наведеної статті адвокат В. Ухов, «цейсудовий вирок… ллє воду на млин організованої злочинності. Віднині коженрекетир може… сувати його під ніс своїй черговій жертві, примовляючи: «Осьщо з тобою буде, якщо спробуєш опиратися...» Це, звичайно, емоційневисловлювання, але, по суті, воно вірне не лише щодо конкретного вироку, а йвзагалі щодо нині чинної редакції ст. 36 КК, яка, безумовно, дає перевагузлочинцям над тими, хто може протидіяти їм.
Проте у досить багатьохвипадках (в тому числі і в описаному у статті С. Скопенка) особи, якізахищаються, можуть намагатися переривати лише тимчасово перерване триваючепосягання, коли ця обставина є очевидною і для самих цих осіб. Такі ситуації,очевидно, повинні бути передбачені нормами закону, який встановлює право особина необхідну оборону.4. Проблемаперевищення меж необхідної оборони
Перевищенням межнеобхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкоїшкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Вглаві 3 ст. 36 КК України дається поняття перевищення меж необхідної оборони:”Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хтопосягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання абообстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальнувідповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124цього Кодексу”.
Тобто, йдеться про тівипадки, коли особа, перебуваючи в стані необхідної оборони і відвертаючисуспільне небезпечне посягання, умисно завдає тому, хто нападає, шкоду, яка вданій конкретній обстановці не була необхідною. При цьому, особа, яказахищалась, усвідомлює, що посягання може бути відвернуто без заподіяння тяжкихнаслідків, але обирає саме такий засіб захисту, який призводить до них. Тобто,особа, яка захищається, усвідомлює суспільну небезпечність своїх дій,передбачає, що в результаті їх може настати смерть або тяжкі тілесні ушкодженняі бажає, щоб такі наслідки настали.
У теорії кримінальногоправа перевищення меж необхідної оборони іноді називають ексцесом оборони.
Перевищення меж необхідноїоборони можливо лише при явному (тобто очевидному для того, хто захищається йінших осіб) невідповідності захисту і посяганнях та тягне за собоювідповідальність у двох випадках:
1. Заподіяння особінавмисного тяжкого тілесного ушкодження (ст. 121 КК);
2. При навмисному убивстві(ст. 115 КК).
Люба інша шкода, заподіянапри перевищенні меж необхідної оборони, карна.
Перевищення меж необхідноїоборони, пов’язане із заподіянням нападникові легких або середньої тяжкостітенісних ушкоджень, закон не розглядає як заподіяння тяжких наслідків, і такеперевищення не визнається злочином.
Особа не може бути визнанатакою, що знаходилась у стані необхідної оборони, коли вона умисно спровокуваланапад, аби використати його як привід для вчинення протиправних дій, завданняшкоди. У таких випадках кримінальна відповідальність за заподіяну шкоду настаєяк за умисний злочин на загальних підставах.
Не є перевищенням межнеобхідної оборони і не тягне кримінальну відповідальність застосування зброїабо будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особиабо нападу групи осіб, а також для відвернення насильницького вторгнення ужитло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хтопосягає (ч. 5 ст. 36 КК). Тобто, у трьох зазначених у законі випадках, шкода,заподіяна тому, хто посягає, може бути необмежена аж до позбавлення його життя.При цьому, коли йдеться про напад озброєної банди, не має значення, яку зброюмав нападник, а коли йдеться про напад групи, то не має значення, озброєніучасники групи чи ні. І нарешті, не має значення кількість осіб, які намагалисьздійснити насильницьке вторгнення у житло чи інше приміщення, наявність чивідсутність у них зброї.
Трапляються випадки, колиособа для охорони майні застосовує різні пристосування та механізми (понабиваніна огорожі, гвіздки, колючий дріт тощо) проти посягання, яке можливе вмайбутньому. З цього приводу зазначимо, що закон не допускає необхідної оборонипроти посягання, яке очікується в майбутньому.
Перевищення меж необхідноїоборони може бути зроблено тільки навмисне. Необережне перевищення межнеобхідної оборони виключає кримінальну відповідальність.
Вчинення злочину зперевищенням межі необхідної оборони згідно з п. 8 ч. 1 ст. 66 КК вважаєтьсяобставиною, яка пом’якшує покарання.
Перевищення меж необхідноїоборони, як свідчить слідча та судова практика, буває двох видів [17, 264]:
1) при нападі, що незагрожує тяжкими наслідками, нападаючому заподіяна занадто тяжка шкода,наприклад, у відповідь на ляпас заподіяна смерть;
2) явна невідповідністьзнарядь і засобів захисту знаряддям і засобам нападу, наприклад, застосуваннявогнепальної зброї при нападі неозброєного.
Разом з тим, вивченнясудової практики дозволяє зробити наступний висновок: справи, в яких постаєпитання щодо правової оцінки дій особи, яка захищалася від суспільненебезпечного посягання, розглядаються судами досить рідко.
Очевидно, причин цієїпроблеми декілька. З одного боку, органи попереднього слідства у багатьохвипадках обгрунтовано відмовляють у притягненні осіб, які захищалися, докримінальної відповідальності. З іншого боку, на жаль, у судовій практицізустрічаються справи, в яких помилки органів слідства, що не дали належноїправової оцінки тим обставинам, то і особа захищалася від суспільненебезпечного (як правило, злочинного) посягання, не виправлені судами, щопотягло невірну кваліфікацію не тільки дій, що здійснювалися у порядку захисту,а й, у деяких випадках, пізніше вчинених особою злочинів.5. Умови необхідної оборони
Дії, вчинені у стані необхідної оборони, якщо при цьому не булоперевищено її межі, вважаються правомірними і не можуть бути підставою дляпритягнення особи не тільки до кримінальної, а й до цивільно-правової чибудь-якої іншої юридичної відповідальності.
Право на необхіднуоборону виникає лише за певних умов, визначених законом. Ці умовихарактеризують як посягання, так і захист від нього.
Відповідно до ст. 36 ці умови полягають у такому:
1) оборона визнається необхідною лише у випадку, якщо дії,що становлять її зміст, вчинено з метою захисту охоронюваних законом:
а) прав та інтересів особи, яка захищається;
б) прав та інтересівіншої особи (фізичної чи юридичної);
в) суспільних інтересів;
г) інтересів держави.
Не є необхідною обороною захист особи від правомірного затриманняпрацівниками правоохоронних органів. Водночас захист від явно незаконногозатримання розглядається як необхідна оборона навіть у випадках, коли йогоздійснюють особи, які відповідно до закону мають право на таке затримання. Невважаються необхідною обороною дії, вчинені у відповідь на напад, умисноспровокований «потерпілим» з метою здобути собі переваги особи, якаобороняється.
Характерними прикладами провокації посягання є інспірування бійки, щобвтягнути в конфлікт певну особу і під приводом здійснення необхідної оборонирозправитись з нею. За створення провокуючої обстановки і наслідки, що насталив результаті дій злочинця, які він маскував під необхідну оборону, настаєвідповідальність на загальних підставах;
2) оборона може здійснюватись лише від суспільнонебезпечного посягання, тобто діяння, ознаки якого передбачені КК. Закон неназиває прямо таке посягання «злочином», оскільки правомірноювважається оборона не тільки від діяння, яке у кримінально-правовому розумінніє злочином, а й від суспільне небезпечного посягання такої, що не досягла віку,з якого настає кримінальна відповідальність, чи неосудної особи, яке черезвідсутність належного суб'єкта не визнається злочином. Суспільно небезпечнепосягання може бути не тільки нападом, а й іншою кримінально караною дією(крадіжкою, зґвалтуванням тощо). Не виникає стану необхідної оборони у разі«захисту» зазначених у ч. 1 ст. 36 охоронюваних законом прав таінтересів від діяння, яке через малозначність не становить суспільної небезпеки(ч. 2 ст. 11). Тому, наприклад, вбивство особи, яка проникла в чужий сад длякрадіжки кількох яблук, розглядається не як вбивство з перевищенням межнеобхідної оборони, а як умисне вбивство (ст. 115);
3) за загальним правилом необхідна оборона має бутисвоєчасною. Вона можлива від наявного посягання, тобто такого, яке вже почалосьі ще не закінчилось. Однак у ряді випадків така оборона можлива і до початкуабо після закінчення посягання.
Стан необхідної оборони виникає не лише в момент суспільне небезпечногопосягання, а й за наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хтообороняється. Для з'ясування цього необхідно врахувати поведінку нападаючого,зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що даєпідставу особі, яка захищається, сприймати загрозу як реальну.
При вирішенні питання, чи не із запізненням застосовано оборону, слідвиходити з того, що для особи, яка обороняється, за обставинами повинно бутиочевидним, що в застосуванні засобів захисту відпала необхідність. Якщо такепереконання було відсутнє, і той, хто захищався, допускав помилку щодонеобхідності продовжувати захист, то треба вважати, що він перебував в станінеобхідної оборони[8].
Отже, оборона можлива і до початку фізичних дій посягаючого з моменту,коли виникла реальна загроза посягання. Встановлення у приміщеннях, на воротах,дверях різних охоронних пристроїв, що здатні завдати тяжкої шкоди здоров'ю абой позбавити життя (капкани, пристрої з електричним струмом тощо), за загальнимправилом, не може вважатися діянням, вчиненим у стані необхідної оборони, черезйого явну передчасність.
Проте якщо особа, знаючи, що на неї. її рідних, близьких, діловихпартнерів або інших осіб готується напад, з метою його відбиття встановлюєтакий охоронний пристрій або приводить у «бойовий» стан, і цейпристрій в момент нападу спрацьовує проти нападника, то вчинене, з урахуваннямположень ч. 5 ст. 36, слід оцінювати як таке, що вчинене у стані необхідноїоборони.
Оборона проти явно закінченого посягання є неправомірною. Якщо ж той, хтозахищається, за обставинами справи не міг усвідомити, що посягання закінчилось,його дії (хоча б і після об'єктивного закінчення посягання) вважаютьсявчиненими в стані необхідної оборони. Перехід зброї чи інших предметів віднападника до того, хто захищається, сам по собі ще не свідчить про закінченняпосягання[9].
У випадках так званої запізнілої оборони, коли дії щодо захисту буливчинені в умовах явного припинення посягання, особа, яка оборонялась, несекримінальну відповідальність за заподіяну шкоду на загальних підставах;
4) посягання має бути реальним, а не існувати лише в уявітого, хто захищається. Як правило, заподіяння шкоди в процесі«захисту» від уявного нападу підлягає кримінально-правовій оцінці назагальних підставах. Водночас, за певних обставин такий захист, який іменуєтьсяуявною обороною, може бути визнано правомірним;
5) шкода при необхідній обороні може бути заподіяна тількитому, хто посягає. Якщо при необхідній обороні випадково заподіяно шкоду непричетній до посягання особі, то відповідальність, залежно від наслідків, моженастати за заподіяння шкоди з необережності;
6) необхідна оборона може здійснюватися для захисту охоронюваних закономправ та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільнихінтересів та інтересів держави. Тобто особа вправі захищати не тільки власні інтереси,але й інтереси інших громадян, суспільства та держави, а відповідні службовіособи зобов'язані це робити в межах своїх повноважень. Отже, у стані необхідноїоборони можна діяти, захищаючи дуже широке коло охоронюваних кримінальнимзаконом суспільних відносин.
Деякі злочини за своєю суттю і спрямованістю суспільної небезпеки неможуть припинятись шляхом необхідної оборони (обман покупців та замовників,давання хабара тощо).
7) при необхідній обороні допускається заподіяння лише такої шкоди, яка єнеобхідною і достатньою в даній обстановці для негайного відвернення чиприпинення посягання. Закон не вимагає механічної рівності між засобами іхарактером оборони та засобами і характером посягання. Правомірним буде ізастосування більш серйозних засобів або заподіяння більш значної шкоди, ніжті, що об'єктивно були достатніми для відбиття нападу, якщо особа, якаоборонялась, не могла правильно оцінити обставини нападу і вибрати абсолютноадекватні засоби оборони чи заподіяти при захисті виключно необхідну длявідбиття нападу шкоду. Проте заподіяння при необхідній обороні явно надмірноїшкоди, якщо той, хто оборонявся, розумів, що посягання можна припинити іззаподіянням менш значної шкоди, за певних умов може бути визнане перевищенняммеж необхідної оборони.
У випадках, коли має місце посягання групи осіб, яка за кількістюпереважає тих, хто захищається, і діє агресивно, з очевидною загрозою для життячи здоров'я, для захисту ці особи мають право застосовувати такі засоби, якімають в наявності[10]..
Висновки
Число людей, яких буловбито або поранено злочинцями, красномовно свідчить про неспроможністьвідповідних органів держави забезпечити стовідсоткову безпеку людини. Визнаючиці реалії, Конституція України надає кожній людині право будь-якиминезабороненими засобами захищати свої права та свободи від порушень тапротиправних посягань.
Кримінальне праворозглядає необхідну оборону як одну з форм захисту інтересів громадян,суспільства, держави. В цій нормі знайшли своє відображення положенняКонституції про право на захист кожним здоров’я, життя свого та інших людей,недоторканності житла від протиправних посягань (статті 27, 30 КонституціїУкраїни).
Людина, яка захищала своїправа та свободи звільняється від кримінальної відповідальності за умовдодержання вимог статті 36 Кримінального кодексу України.
Необхідна оборона неможлива:
1.Проти правомірних дій посадових осіб (працівників міліції, судовихвиконавців і т. ін.), яки не є суспільно небезпечними.
2.При нападі неосудного, про що завідомо знає той, хто захищається,інакше – той, на кого напали, має право захищатися за правилами крайньої необхідності.
3.При нападу тварин (якщо вони нападають самі) і можливо, якщо їхнаправляють власники чи інші люди.
Право на необхідну оборону від злочиннихпосягань, закріплене у законі, е не тільки гарантією можливості захисту длясамого громадянина, а й важливим інструментом кримінально-правової політикидержави, відповідно до якої протидія злочинцям — не виключна прерогативадержавних органів, а й, у відповідних випадках, може здійснюватися будь-якоюособою.
Для працівниківправоохоронних органів застосування інституту необхідної оборони є службовимобов’язком.
Таким чином, з усьогопроведеного дослідження ми можемо зробити деякі висновки:
1. Діяння, зроблені принеобхідної оборони, не є злочинними;
2. При необхідній обороніособі, що посягає, заподіюється шкода;
3. Необхідна оборона —суб’єктивне право кожного громадянина;
4. Необхідна оборона можебути розслідувана лише у визначених законом межах.
5. Інститут необхідноїоборони сприяє зміцненню правопорядку, запобіганню злочинам, а також участігромадян у боротьбі зі злочинністю.
Література
1. ЛитвакО.М. Держава і злочинність — К, 2004
2Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України /Під ред. С.Яценка — К, 2002
3. Науково-практичнийкоментар до Кримінального кодексу України /Під ред. В.М. Тертишника. — К.,2002.¶
4. Уголовноеправо Украины: Учеб. /Под ред. М. Баженова, В. Сташиса, В. Тация. — К., 2003
5. СлуцкийИ. И. Обстоятельства, исключающие уголовную ответственность. – Ленинград, 1956.С. 76
6. ПостановиПленуму Верховного Суду України 1972-2002: Офш. вид. / За заг. ред. В.Т.Маляренка. — К., 2003. — 560 с. С. 438
7. КонституціяУкраїни: Прийнята на п’ятий сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року //Голос України, 1996, 13 липня.
8.Кримінально-процесуальний Кодекс від 28.12.60р.
9. ЗаконУкраїни «Про міліцію від 20 грудня 1990р.
10. Статутгарнізонної та вартової служб Збройних Сил України від 24 березня 1999 р.
11. М.Й.Коржанський: Уголовне право України; Київ 1996р. 11. Кримінальне право України(загальна частина) за редакцією Кондратьєва Я.Ю., Київ – 2002р.