Правові відносини між батьками та дітьми

Курсова робота
з цивільного та сімейного права на тему
ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ
МІЖ
БАТЬКАМИ ТА ДІТЬМИ

План
Вступ
1. Підстави виникнення прав іобов’язків батьків та дітей
2. Особисті немайнові правабатьків та дітей
3. Майнові права та обов’язкибатьків та дітей
4. Захист прав батьків тадітей
Висновки
Література

Вступ
Особливостінеповнолітнього віку не можуть не враховуватися в праві. Неповнолітній — уже недитина, але ще і не дорослий. Право повинне не тільки враховувати цю особливістьнеповнолітніх, але і захищати їх від можливих порушень їхніх прав і воль з бокубільш «сильних» дорослих.
У цьому зв'язку великезначення для виховання неповнолітніх мають правові норми, що регулюють різногороду суспільні відносини з їх участю. Підлітки повинні знати ті права (іобов'язки), що закріплені в діючих правових актах за ними.
Ставлення до дітей урізних країнах і в різні історичні періоди було різним. Однак уже до середини50-х років нашого сторіччя стало очевидним, що людству необхідні єдині норми, уяких би передбачалися права власне дітей. И в 1959 році Генеральна Асамблея ООНпроголосила Декларацію прав дитини. У цьому міжнародно-правовому документізатверджується, що деякі права людини мають безпосереднє відношення до дітей,що мають потребу в особливих турботі й увазі, оскільки надзвичайно уразливічерез вік. Саме в цьому документі дістали закріплення такі права дітей, як,право на ім'я і громадянство; право користування благами соціальногозабезпечення і право на здоровий зріст і розвиток; право на одержання освіти,що повинне бути безкоштовних і обов'язковим, принаймні на початкових стадіях;право на першочерговий захист і допомогу і т.д.
Велику роль у дотриманніправ дитини відіграють її батьки. Правові відносини між батьками та дітьмирегулюються чинними міжнародними актами, що ратифіковані Верховною РадоюУкраїни та вітчизняним законодавством. В них визначаються взаємні права і обов’язкибатьків та дітей, що носять майновий характер, а також стосуються немайновихправ.

1.        Підстави виникнення прав і обов’язків батьків тадітей
Взаємні права й обов'язкибатьків і дітей ґрунтуються на походженні дітей, засвідченому у встановленомупорядку. Виникненню батьківських правовідносин передують:
а) народження дитини(походження);
б) пов'язаний з цим станспоріднення;
в) посвідчення походження увстановленому порядку.
Відносини між батьками ідітьми складаються звичайно на ґрунті кровно-родинних зв'язків як результатпоходження дітей від батьків.
Однак сучасний рівеньрозвитку медицини здатний забезпечити появу дитини на світ не тільки врезультаті біологічного походження (кровного споріднення), але і шляхомштучного запліднення, пересадження ембріона, зачатого в організмі однієї жінки,для виношування і народження іншою жінкою, і навіть вирощування ембріона вспеціальних камерах (соціальне батьківство (материнство)). У зв'язку з цим добатьківських прирівнюються відносини, засновані не на кровному спорідненні, ана інших фактах, яким закон надає юридичного значення.
Належними документами, щозасвідчують походження дитини від матері, є довідка родильного будинку(лікарні) або довідка лікаря, якщо дитина народилася поза лікувальноюустановою, і зроблена на їхній основі за заявою матері відповідний запис вактових книгах Загсу. Походження дитини від матері (материнство) може бутивстановлене (засвідчено) по суду, якщо ж сталося, що реєстрація народженнядитини не була зроблена вчасно й органи Загсу відмовляють у реєстрації йогонародження на ім'я заявника, або документи про народження дитини виявилисявтраченими, а відновити їхній неможливо.
Установлення батьківстваґрунтується на презумпції про те, що батьком дитини матері, що складає в шлюбіє її чоловік. Його батьківство засвідчується записом про їхній шлюб.
Якщо чоловік матері невважає себе батьком дитини, він вправі заперечити зроблений актовий запис пройого батьківство і саме батьківство. Право на спростування презумпціїбатьківства надається також і матері дитини. Якщо мати дитини заявляє, щобатьком дитини є не її чоловік (колишній чоловік), батьківство у відношеннідитини встановлюється за правилами добровільного визнання фактичним батькомсвого батьківства або встановлення батьківства в судовому порядку.
Походження дитини відбатьків, що не перебувають між собою в шлюбі, по батьківській лініївстановлюється шляхом добровільного визнання передбачуваним батьком свогобатьківства (шляхом подачі спільної заяви матері і батька в орган Загсу) абошляхом судового встановлення батьківства. Батьківство і безвідносно до згодиматері дитини може бути встановлене в добровільному порядку в передбаченихзаконом випадках:
· смерті матері;
· позбавлення її батьківський правий;
· визнання матері недієздатної;
· при неможливості установити місцезнаходженняматері.
При встановленнібатьківства в судовому порядку суд бере до уваги спільне проживання і веденняспільного господарства матір'ю дитини і відповідачем до народження дитини, абоспільне виховання або зміст ними дитини, або інші докази, з вірогідністюпідтверджуюче визнання відповідачем батьківства.
Спільне проживання іведення спільного господарства в зазначених випадках може підтверджуватисянаявністю обставин, характерних для сімейних відносин (проживання в одномуприміщенні, спільне харчування, спільний бюджет і т.п.). Припинення цих відносиндо народження дитини може бути основою для відмовлення в позові тільки увипадках, коли це відбулося до його зачаття.
Спільне виховання дитинимає місце, коли він проживає з матір'ю і відповідачем або коли відповідачспілкується з дитиною, піклується про нього.
Під спільним утриманнямдитини варто розуміти як перебування його на повному утриманні матері івідповідача, так і, як правило, систематичне надання цією особою допомоги вутриманні дитини незалежно від її розміру.
Доказами визнаннябатьківства можуть бути листи, заяви, інші документи, показання свідків,пояснення самих сторін, що вірогідно підтверджують визнання відповідачембатьківства.
Сьогодні як доказ можеслужити і медико-генетична експертиза, що з дуже високим ступенем імовірностіможе вказати на матір (батька). [1]
2.        Особисті немайнові права та обов’язки батьків тадітей
Для особистих немайновихправ та обов’язків батьків та дітей, інших особистих прав і обов’язків,характерно те, що вони не мають майнового (економічного) змісту. Особистінемайнові права батьків та дітей не можуть передаватись і, як правило, невідчужуються.
На стадії функціонуваннясім’ї особисті немайнові відносини складають права та обов’язки батьків надатидитині прізвище, ім’я, по батькові, визначити громадянство.
Кожна дитина, згідно зКонвенцією, має право на збереження своєї індивідуальності (ст. 8). Індивідуальнимиознаками є ім’я, прізвище, громадянство, сімейні зв’язки. Під своїм ім’ямдитина виступає як вихованець навчального закладу, як пацієнт медичної установитощо. Від імені дитини батьки (особи, що їх замінюють) виступають на захистправ та законних інтересів неповнолітнього. Діти у віці від 14 до 18 роківукладають цивільно-правові угоди. Дитина має право на ім’я і як автор твору.
За ст. 143 СК комплексобов’язків батьків щодо дитини починається з обов’язку забрати дитину зпологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я. Це стосується також іматері, яка не перебуває у зареєстрованому шлюбі: вона теж зобов’язана забратидитину. Якщо батьки не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладуохорони здоров’я без поважної і протягом шести місяців не виявили щодо неїбатьківського піклування, вони можуть бути позбавлені судом батьківських прав(ст. 164 СК). Батьки можуть залишити дитину в пологовому будинку або іншомузакладі охорони здоров’я лише тоді, коли вона має істотні вади фізичного чипсихічного розвитку. Можна критикувати законодавця щодо не гуманності відноснохворих дітей, однак, що стосується законодавчого закріплення обов’язку забиратиз пологового будинку чи іншого закладу охорони здоров’я повноцінних дітей, зтакою позицією слід погодитись. У разі, якщо батьки не забрали дитину зпологового будинку, забрати її мають право баба, дід, інші родичі з дозволуоргану опіки та піклування (ст. 143 СК).
Батьки зобов’язані такожневідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини,зареєструвати її народження в державному органі реєстрації актів цивільногостану з одночасним визначенням та присвоєнням прізвища, імені та по батькові(ст. 144 СК).
Згідно з ст. 145 СКбатьки, які мають різні прізвища, можуть присвоїти дитині подвійне прізвище,утворене шляхом з’єднання їхніх прізвищ. Спір між батьками щодо прізвища дитиниможе вирішуватися як органом опіки та піклування, так і судом.
Згідно з чиннимзаконодавством, припинення шлюбу або визнання його недійсним не тягне змінипрізвища дітей. Але якщо той з батьків, у якого дитина залишилася жити післяприпинення шлюбу або визнання його недійсним, бажає присвоїти їй своє прізвище,органи опіки та піклування, виходячи з інтересів дитини, вправі дозволити змінупрізвища неповнолітнього.
Згідно з Положенням пропорядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен, побатькові, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня1993 р., та Методичним листом з питання переміни прізвищ, імен, по батьковігромадянами України при переміні прізвища обома батьками в обов’язковомупорядку виправляються прізвища дітей, які не досягли 16-річного віку, у записахактів про їх народження.
Якщо прізвище переміниводин з батьків, питання про зміну прізвища дітей, які не досягли 16-річноговіку вирішується за згодою батьків, а якщо згода відсутня, — органом опіки тапіклування. При переміні прізвища усиновителями, які записані батькамиусиновленого, а також прізвища особою, батьківство якої зареєстровано в органахреєстрації громадянського стану, у вказаному вище порядку вносяться зміни узаписи актів про народження дітей, які не досягли 16-річного віку, а також узаписи актів про встановлення батьківства.
Прізвища дітей, якідосягли 16-річного віку, змінюються тільки за їх клопотанням на загальних засадах.
При переміні прізвищаодним з батьків, якщо одночасно з заявою батьків надійшла заява повнолітньоїдитини, прізвище змінюється за їх бажанням.
У разі зміни прізвищаобома батьками змінюється прізвище дитини, яка не досягла семи років, якщо ждитина досягла цього віку, її прізвище у разі зміни прізвища обома батьками,змінюється за її згодою (ст. 148 СК). Інша річ, якщо змінюється прізвище одногоз батьків. В такому разі прізвище дитини може бути змінене, і за згодою обохбатьків, і за згодою дитини, яка досягла семи років. Спір між батьками можевирішуватися органом опіки та піклування або судом. При вирішенні споруберуться до уваги виконання батьками своїх обов’язків щодо дитини, а також іншіобставини, які засвідчують відповідність зміни прізвища інтересам дитини.
Безумовно необхідновраховувати те, коли один з батьків, який проживає окремо, підтримує з дитиноюблизькі стосунки. В цьому разі недоцільно якоюсь мірою спонукати їх відчуженню,до чого може призвести, зокрема, зміна прізвища. За таких обставин не требазмінювати прізвище і тоді, коли один з батьків звернувся про присвоєннядошлюбного прізвища, а сам чинить перешкоди іншому з батьків брати участь увихованні дитини та спілкуванні з ним.
У той же час немає підставвідмовити у зміні прізвища, якщо один з батьків, який проживає окремо, незаперечує проти такої зміни, або якщо він не спілкується з дитиною, хоч йомуніхто не забороняє, або якщо орган опіки та піклування дійде висновку, що змінапрізвища необхідна в інтересах дитини (наприклад, коли прізвище неблагозвучне,що травмує дитину).
Під час реєстраціїнародження в державному органі реєстрації актів громадянського стану дитиніприсвоюється ім’я та по батькові. За статтями 146, 147 СК, ім’я дитинивизначається за згодою батьків. При його визначенні батьки повинні виходити зінтересів дитини. Не зайвим було б і врахування при цьому рекомендаційспеціалістів, які, наприклад, звертають увагу батьків на те, що ім’я має легковимовлятися як саме, так і у поєднанні з по батькові. Законодавчо закріпленаможливість присвоєння дитині подвійного імені (ст. 146 СК).
Спір між батьками щодоімені дитини може вирішуватися органом опіки та піклування або судом (ст. 124Конституції України).
Якщо дитині у свідоцтвіпро народження записали ім’я без урахування думки батьків чи допустилисяпомилки під час запису імені, батьки здійснюють захист свого права на вибірімені шляхом звернення до органів Загсу з вимогою про внесення відповідних зміну запис про народження дитини і про видачу нового свідоцтва про її народження.У разі відмови Загсу в зміні імені дитині, батьки можуть звернутися до суду.
По батькові дитинивизначається за іменем батька. По батькові дитини, народженої жінкою, яка неперебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнано, визначаєтьсяза іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком.
Як зазначають Л. Кузмичьовата І. Жилінкова така правова функція є альтернативою яка проставляється у такихвипадках замість відомостей про батька. Вона не може вважатися досконалимправовим рішенням, адже не дозволяє послідовно дотриматись принципово важливогоположення закону про те, що в основі правового зв’язку батьків та дітей повиннобути походження.
За ст. 149 СК у разі, якщобатько змінив своє ім’я, по батькові дитини, яка досягла 14-річного віку,змінюється за її згодою. Що стосується прізвища, то, як вже зазначалося, вономоже бути змінене за згодою дитини, яка досягла 7 років (ст. 148 СК). Щодозміни імені ніяких вікових обмежень Сімейний кодекс України не встановлює.
До особисто-правовогостатусу дітей належить і питання про громадянство. Розуміння дитини якгромадянина має надзвичайно важливе значення для характеристики її соціальноїсутності, правового становища. Громадянство дітей відповідно до закону від 18січня 2001 р. “Про громадянство України” визначається за громадянством їхбатьків. За ст. 8 Закону дитина, яка народилася чи постійно проживала на територіїУРСР або хоча б один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестранародилися або постійно проживали до 16 липня 1990 року на території, яка сталатериторією України відповідно до статті 5 Закону України «Проправонаступництво України», а також на інших територіях, що входили доскладу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки,Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, ЗакарпатськоїУкраїни, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою безгромадянства, реєструється громадянином України за заявою одного з батьків абоопікуна чи піклувальника.
 Дитина, яка народилася натериторії України від батьків, які є іноземцями, і набула за народженнямгромадянство іншої держави або держав, яке було припинене, реєструєтьсягромадянином України за клопотанням одного з батьків або опікуна чипіклувальника.[2]
Щодо особистих немайновихправ, то відмінностей між зареєстрованим і незареєстрованим шлюбом небагато. Іпри фактичному шлюбі, і при зареєстрованому жінка й чоловік наділені правомрозподілити між собою сімейні обов’язки та разом вирішувати питання життя сім’ї(наприклад, утримання, виховання та навчання спільних неповнолітніх дітей).Учасники сімейних відносин зобов’язані турбуватися про здоров’я, розвиток іматеріальне забезпечення своїх дітей. Обидві сторони відповідальні одна передодною та перед іншими членами сім’ї за свою поведінку. І чоловік, і жінка маютьправо на особисту свободу, фізичний і духовний розвиток, на повагу до своєїіндивідуальності та на повагу до будь-якої праці, що здійснюється в інтересахсім’ї.
Однак право одного зучасників сімейних відносин змінити своє прізвище на прізвище іншого учасникавиникає лише у зв’язку з реєстрацією шлюбу.
Деякі труднощі з’являютьсяпри визначенні походження дитини, батьки якої не перебувають між собою взареєстрованому шлюбі. Йдеться про ситуацію, за якої батько дитини не бажаєвизнати своє батьківство. У зареєстрованому шлюбі це питання вирішуєтьсянабагато простіше, оскільки тут панує таке правило: якщо дитина народилася уподружжя, то дружина записується матір’ю, а чоловік – батьком дитини (хоч вінможе і не бути біологічним батьком). У випадку фактичного шлюбу жінка завідсутності бажання батька дитини визнати батьківство зобов’язана доводити їїпоходження через суд.
Відсутністьзареєстрованого шлюбу стає на заваді спільному усиновленню фактичним подружжямоднієї і тієї ж дитини (ч. 4 ст. 211 СК). Так, усиновити одну і ту ж самудитину можуть тільки особи, які проживають однією сім’єю. Цілком зрозуміло, щоповною мірою досягти цілей належного виховання можна лише в сім’ї, яка ґрунтуєтьсяна шлюбі, де інтереси сторін забезпечуються за допомогою встановлених у законіправових гарантій. [3]
3.        Майнові права та обов’язки батьків та дітей
Окремий розділ СКУприсвячений регулюванню майнових відносин між батьками та дітьми. У ньомузбережено принцип роздільності майна та дітей. При цьому встановлюється, щомайно, придбане батьками або одним з них для забезпечення розвитку, навчання тавиховання дитини (одяг, речі особистого вжитку, іграшки, спортивне обладнаннятощо), є власністю дитини, якою вона може розпоряджатися в межах, встановленийцивільним законодавством України. Тобто правочини щодо вказаного майна маютьукладатися в тому порядку, з яким закон пов’язує ступінь дієздатності дитини,яка є стороною договору. Крім того, передбачається, що майно, набуте батьками йдітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, є їх спільноюсумісною власністю. Але при придбанні майна повнолітніми дітьми та їх батькамиза спільні кошти може бути встановлений режим спільної часткової власності.
Цікавим є положення СКУ,за яким батьки, здійснюючи управління майном малолітньої дитини, маютьвислухати її думку щодо визначення правової долі цього майна. СКУ встановлює,що при укладенні одним із батьків угод щодо майна малолітньої дитинивважається, що він діє за згодою другого з батьків При цьому законодавець надаєправо другому з батьків звернутися до суду з вимогою про визнання недійсноюугоди, укладеної без його згоди, якщо ця угода виходить за межі дрібноїпобутової. Після припинення управління батьки, згідно із законом, зобов’язаніповернути дитині майно, яким вони управляли, та доходи від нього.Передбачається, що неналежне виконання батьками своїх обов’язків щодоуправління майном дитини є підставою для покладання на них обов’язкувідшкодувати завдану шкоду. Питання, чи виконували батьки обов’язки щодоуправління майном дитини належним чином, має бути вирішено судом.
СКУ також міститьположення, за яким аліменти, одержані на дитину, визначаються власністю того збатьків, на ім’я якого вони виплачуються.
На нього такожпокладається обов’язок використовувати їх за цільовим призначенням.Встановлюється, що дитина має право мати участь у розпорядженні аліментами, якіодержані на її утримання, а в разі смерті того з батьків, з ким проживаладитина, аліменти переходять до її власності. СКУ також надає неповнолітнійдитині право на самостійне одержання аліментів та розпорядження ними відповіднодо ЦКУ, тобто за згодою її законних представників.[4]
Найважливішою групою правдитини є її майнові права взагалі, та право власності на певне майно зокрема.Підставами для набуття дитиною права власності можуть бути всі ті підстави, якіпередбачені главою 24 ЦКУ. Таким чином, у сучасних умовах дитина має численніможливості для набуття майна у власність.
Відповідно до ст. 31 ЦК,фізична особа, яка не досягла 14-ти років має часткову цивільну дієздатність,тобто має право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини та здійснюватиособисті немайнові права на результати інтелектуальної творчої діяльності, щоохороняється законом. Неповну цивільну дієздатність має особа у віці від 14 до18 років. Це надає їй право самостійно розпоряджатися своїм заробітком,стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права на результатиінтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником(засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчимидокументами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу(рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я. Неповнолітняособа може вчиняти й інші правочини за згодою батьків або піклувальників. Повнуцивільну дієздатність особа набуває у віці 18 років за загальним правилом, атакож якщо особа досягла 16 років і працює за трудовим договором або досягла 16років і бажає займатися підприємницькою діяльністю, у разі реєстрації шлюбуфізичною особи, яка не досягла повноліття, неповнолітня особа, що записанаматір’ю або батьком дитини.
СКУ, проголосивши принципроздільності майна батьків та дітей (ст. 173), залишив невизначеним правовестановище батьків щодо майна їхніх дітей. Відповідно до ст.177 СКУ, якщо вмалолітньої дитини є майно, батьки управляють ним без спеціального на теповноваження.
Порядок управління майномдитини чинний СК не визначив. Не містить аналогічної норми і ЦК, в якому однакє перелік тих право чинів, які опікун має право вчиняти від імені підопічногона власний розсуд; які він має право вчиняти від імені підопічного на власнийрозсуд; які він має право вчиняти від імені підопічного на власний розсуд; яківін має право вчиняти від імені підопічного, але з дозволу органу опіки тапіклування; а також тих право чинів, які він не має права вчиняти.
Ст. 177 СКУ обмежує діїодного з батьків щодо управління майном дитини тільки згодою іншого з батьківна вчинення право чинів з таким майном. Однак нерідко батьки діють спільно, дотого ж ч.2. ст. 177 СКУ саме на цьому й наголошує: батьки вирішують питання проуправління майном дитини спільно. Вказані дії можуть здійснюватися батьками якв інтересах дитини (для її матеріального забезпечення, надання їй належноїосвіти, лікування тощо), так і всупереч інтересам дитини – гроші, щоодержуються від реалізації майна дитини, можуть використовуватися на задоволенняпотреби самих батьків. Наслідком таких зловживань є ситуації, коли дітизалишаються без житла та без засобів до існування, тоді як батьки розпродаливсе майно, а органи опіки та піклування позбавили їх батьківських прав.
Виходячи зі змісту ст. 177СКУ, для малолітньої дитини не залишається жодного шансу на захист свого прававласності. Один з батьків не має змоги протидіяти діям іншого тоді, коли вінвідсутній через будь-які обставини – знаходиться в місцях позбавлення волі, натривалому лікуванні тощо через те, що при вчиненні одним із батьків правочинівщодо майна малолітньої дитини вважається, що він дії за згодою другого збатьків. Беззахисною дитину можна вважати в тих випадках, коли один із батьківпомер. Ці питання виникають на практиці, коли нотаріуси мають посвідчуватиправочини щодо відчуження батьками майна, яке належить їхній малолітній дитині.
Вихід з такої ситуаціївбачається у застосуванні до вказаних відносин норми, що міститься у ч. 3 ст.17 Закону України „Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р. (нова редакціянабрала чинності з 1 січня 2004 р.). Відповідно до вказаної норми, батьки абоособи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки та піклуванняукладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальнійреєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснюватирозподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою,видавати письмові зобов’язання.
Крім того, ст. 27Конвенції про права дитини надає кожній дитині право на рівень життя,необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального та соціальногорозвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основнувідповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансовихможливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Таким чином, з огляду напріоритет захисту інтересів дитини, нотаріуси мають вимагати від батьківдозволу на вчинення право чинів, передбачених ст. 71 ЦКУ, а саме правочинів,пов’язаних з:
1). Відмовою від майновихправ підопічного;
2). Видачею письмовихзобов’язань від імені підопічного;
3). Укладенням договорів,які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, в томучислі договорів щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;
4). Укладенням договорівщодо іншого цінного майна.[5]
СК України встановлюєвзаємні обов’язки щодо утримання між батьками та дітьми. Так відповідно до ст.180 СК утримання дитини до досягнення нею повноліття є обов’язком батьків, авиняток із цього правила встановлено ст. 188 СК, згідно з якою батьки можутьбути звільнені від обов’язку утримувати дитину в тому разі, коли дохід дитининабагато перевищує дохід кожного з них і повністю забезпечує її потреби.
Батьки можуть укластидоговір про припинення права на утримання для дитини, який має передбачатипередачу дитині одноосібно або дитині й тому з батьків, з ким вона проживає,права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру тощо). Основнівимоги до умов, порядку укладання та виконання такого договору, а також окреміправові наслідки його укладання визначено ст. 190 СКУ. Зокрема, встановлюється, що договір про припинення права на утримання для дитини укладається виключноз дозволу органу опіки та піклування.
За СК батьки зобов’язаніутримувати свою дочку, сина і в тому разі, коли такі дочка чи син досяглиповноліття, але є непрацездатними чи продовжують навчання і потребують у зв’язкуз цими обставинами матеріальної допомоги, а батьки можуть таку допомогунадавати.
Стаття 202 СК встановлюєтакож “зворотній” обов’язок повнолітніх дочки (сина) утримувати батьків, якщоостанні є непрацездатними й потребують матеріальної допомоги.
Батькам суд може відмовитив реалізації їхніх вимог до дочки (сина) щодо надання утримання, якщо судвстановить, що мати (батько) ухилялися від виконання батьківських обов’язків.Втім, у виняткових випадках суд може присудити з дочки (сина) аліменти настрок, що не перевищуватиме трьох років.[6]
4.        Захист прав батьків та дітей
Для відповіді на це питаннянеобхідно проаналізувати чинне законодавство.
В Декларації про загальнізасади державної політики України стосовно сім'ї та жінок визначені принципидержавної політики в Україні стосовно сім'ї та жінок:
1. Державагарантує та забезпечує рівні права і можливості жінкам і чоловікам відповіднодо основних прав та свобод людини.
2. Державазахищає права сім'ї як основної ланки суспільства.
3. Державазахищає материнство та дитинство і визнає пріоритетність інтересів матері тадитини в суспільстві.
4. Державазабезпечує ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.
5. Держава гарантує ізабезпечує повну і рівноправну участь жінок у політичному, економічному,соціальному і культурному житті суспільства.
6. Держава забезпечуєжінці можливість поєднувати професійні та сімейні обов'язки.
7. Держава забезпечує ірозвиває соціальні гарантії, включаючи надання оплачуваних відпусток та іншихпільг вагітним жінкам і матерям.8. Держава забезпечує неухильне додержаннязаконодавства України та норм міжнародного права стосовно сім'ї та жінок.
9. Держава підтримуєгромадські та благодійні організації, діяльність яких спрямована на поліпшеннястановища сім'ї та жінок.
Головними напрямамидержавної політики України стосовно сім’ї є: створення матеріальної тасоціально-економічної бази для зміцнення сім'ї та підвищення її добробуту;кардинальне підвищення результативності здійснюваних заходів щодо охорониматеринства та дитинства; забезпечення здорового генофонду України; створеннясприятливих умов для повноцінного розвитку та виховання дітей у сім'ї; підтримказаходів, спрямованих на підвищення культурного, освітнього, морального рівнясім'ї та кожного її члена; організація повноцінного відпочинку та дозвіллясім'ї з урахуванням потреб різних вікових груп.
Відповідно до КонституціїУкраїни сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Навиконання цих конституційних положень необхідно розробити систему пріоритетнихзаходів, які забезпечували б їх реалізацію. Концепція державної сімейноїполітики розроблена виходячи з потреби створення належних умов дляжиттєдіяльності сім'ї в Україні і визначає загальну стратегію і пріоритетнінапрями державної політики щодо сім'ї,
передбачає здійсненняцілісної системи заходів з максимальним урахуванням нових реалій: ринковоїекономіки, соціального партнерства, політичної демократії, всього того, щопокликане зробити життя суспільства, кожної окремої сім'ї повноправним іефективним.
У Концепції визначаютьсяшляхи розв'язання однієї з найважливіших загальносуспільних проблем України –стабільного існування та розвитку сім'ї, поліпшення її життєвого рівня,створення соціально-економічних, політичних, організаційних, правових умов ігарантій для життєвого визначення, інтелектуального, духовного, фізичногорозвитку особистості починаючи з дитячого віку. Вона ґрунтується на визнанніпріоритету сім'ї в житті демократичного суспільства, її ролі у гуманістичномувихованні підростаючого покоління. Державна сімейна політика має статискладовою всієї соціальної політики України.
Під час розробленняКонцепції враховувалися також соціально-економічні умови в Україні, викликаніперехідним періодом, обмеженість матеріальних і фінансових ресурсів, яківиділятимуться державою для підтримки сім'ї, поліпшення становища дітей танайбільш незахищених сімей.
Основними напрямами сімейноїполітики є: сприяння життєдіяльності сім’ї та її стабільному розвиткові;поліпшення охорони членів сім’ї; розвиток системи соціально-консультаційноїдопомоги сім’ям; сприяння сім’ям у вихованні дітей та їх всебічному розвитку;створення умов для дозвілля, культурного відпочинку і оздоровлення всієї сім’ї.
Строки практичноїреалізації Концепції державної сімейної політики зумовлюються особливостямидинаміки політичного, соціально-економічного і правового розвитку України таформування громадянського суспільства на сучасному перехідному етапі.
Закон України “Пропопередження насильства в сім’ї визначає правові і організаційні основипопередження насильства в сім'ї, органи та установи, на які покладаєтьсяздійснення заходів з попередження насильства в сім'ї.
Закон дає визначення“насильству в сім’ї та здійснює класифікацію видів насильства в сім’ї.Насильство в сім'ї — будь-які умисні дії фізичного, сексуального,психологічного чи економічного спрямування одного члена сім'ї по відношенню доіншого члена сім'ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи членасім'ї як людини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду йогофізичному чи психічному здоров'ю. Види насильства в сім’ї: фізичне, сексуальне,економічне, психологічне.
Попередження насильства всім'ї — система соціальних і спеціальних заходів, спрямованих на усуненняпричин і умов, які сприяють вчиненню насильства в сім'ї, припинення насильствав сім'ї, яке готується або вже почалося, притягнення до відповідальності осіб,винних у вчиненні насильства в сім'ї, а також медико-соціальна реабілітаціяжертв насильства в сім'ї.
Здійснення заходів зпопередження насильства в сім'ї в межах наданих їм повноважень покладається на:
1)        спеціально уповноважений орган виконавчої влади зпитань попередження насильства в сім'ї;
2)        службу дільничних інспекторів міліції такримінальну міліцію у справах неповнолітніх органів внутрішніх справ;
3)        органи опіки і піклування;
4)        спеціалізовані установи для жертв насильства всім'ї: кризові центри для жертв насильства в сім'ї та членів сім'ї, стосовнояких існує реальна загроза вчинення насильства в сім'ї; центримедико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім'ї.
Органи виконавчої влади,органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації незалежновід форми власності, об'єднання громадян, а також окремі громадяни можутьсприяти у здійсненні заходів з попередження насильства в сім'ї.

Висновки
Взаємні права й обов'язки батьків і дітей ґрунтуються на походженнідітей, засвідченому у встановленому порядку.
Для особистих немайнових прав та обов’язків батьків та дітей, іншихособистих прав і обов’язків, характерно те, що вони не мають майнового(економічного) змісту. Особисті немайнові права батьків та дітей не можутьпередаватись і, як правило, не відчужуються.
На стадії функціонування сім’ї особисті немайнові відносини складаютьправа та обов’язки батьків надати дитині прізвище, ім’я, по батькові, визначитигромадянство.
Окремий розділ СКУ присвячений регулюванню майнових відносин між батькамита дітьми. У ньому збережено принцип роздільності майна та дітей. При цьомувстановлюється, що майно, придбане батьками або одним з них для забезпеченнярозвитку, навчання та виховання дитини (одяг, речі особистого вжитку, іграшки,спортивне обладнання тощо), є власністю дитини, якою вона може розпоряджатися вмежах, встановлений цивільним законодавством України.
Державна політика України стосовно сім’ї виробила такі напрями опікидержавою сім’ї: створення матеріальної та соціально-економічної бази длязміцнення сім'ї та підвищення її добробуту; кардинальне підвищеннярезультативності здійснюваних заходів щодо охорони материнства та дитинства;забезпечення здорового генофонду України; створення сприятливих умов дляповноцінного розвитку та виховання дітей у сім'ї; підтримка заходів,спрямованих на підвищення культурного, освітнього, морального рівня сім'ї такожного її члена; організація повноцінного відпочинку та дозвілля сім'ї зурахуванням потреб різних вікових груп.

Література
1.      Конвенція про права дитини. // Право України.1993 р. № 5-6
2.      Конституції України
3.      Сімейний кодекс України
4.      Цивільний кодексУкраїни
5.      Закон «Про громадянство України» від 18 січня2001 р.
6.      Закон України „Про охорону дитинства» від 26квітня 2001 р. (нова редакція набрала чинності з 1 січня 2004 р.)
7.      Закон України “Пропопередження насильства в сім’ї”від 15.11.2001 р.
8.      Постанова ВерховноїРади України “Про Декларацію про загальні засади державної політики Українистосовно сім'ї та жінок” від 05.03.1999 р.
9.      Постанова ВерховноїРади України “Про Концепцію державної сімейної політики ” від 17.09.1999 р.
10.    Положення про порядок розгляду клопотань пропереміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові, затвердженимпостановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1993 р.
11.    Гражданское право Украины. Часть П: Учебноепособие /(Под редакцией Слипченко С.А., Кройтор В.А.) — Харьков, Эспада, 2000
12.    Злотник І. Юридичні особливості фактичних шлюбнихвідносин. // Юридичний журнал « 10 (28) 2004 р.
13.    Коновалов Д. Сімейний кодекс України — шлях доЄвропи. // Юридичний журнал № 7 (25), 2004
14.    Москалюк В. Проблеми питання реалізації тазахисту майнових прав дитини. // юридичний журнал № 7 (25), 2004 р.
15.    Особисті немайнові права та обов’зки батьків та дітей:характеристика окремих видів. Кидалова А.// Право України, 2003 № 5
16.    Пасечник Н. Хто є утриманцем за сімейнимзаконодавством? // Юридичний журнал № 7 (25) 2004 р