/>Вступ
Сьогодні в господарському обороті України беруть участьрізноманітні суб'єктигосподарськоїдіяльності, серед яких окремемісце займають комунальні підприємства.
Необхіднозазначити, що термін “комунальне підприємство”, як і термін “комунальнавласність” досить молодий. Якщо років десять назад під комунальнимпідприємством могли уявити підприємство, що надає житлово-комунальні послуги,то сьогодні його ясно розуміють як один із видів підприємств. Хоч досі і вофіційних назвах, і в статутних документах ряду таких підприємств можна зустрітиназву “державне комунальне підприємство”, що є юридично невірним.
Якщона першому етапі існування комунальної власності, комунальні підприємствастворювались на базі майна, що передавалось з державної в комунальну власність,або взагалі одержувались з державної власності в цілому, то сьогоднітериторіальні громади вимушені з метою задоволення своїх потреб та поповненнябюджету самостійно створювати власні підприємства, передаючи їм власне майно,зокрема, набуте від колишніх колективних сільськогосподарських підприємств. Вданий час мабуть чи не в кожній сільській, селищній раді створені комунальніпідприємства, що надають населенню різні послуги (обробіток землі, посів тазбирання врожаю, надання перукарських послуг тощо).
Вюридичній літературі більша увага приділяється правовому статусу державного таприватного майна, ні ж майна комунального. Відповідно, більше уваги і доправового статусу державних та приватних підприємств.
Можнапогодитись з тим, що правовий статус комунальних підприємств багато в чому будесхожий на правовий статус державних підприємств. Поряд з цим, комунальніпідприємства належать до іншої самостійної форми власності, правовий статусякої може визначатись окремими законами (наприклад, Законом України “Промісцеве самоврядування в Україні”). Самостійний правовий статус комунальнихпідприємств нерідко призводить до суперечок про поширення чи непоширення нормокремих законів про державне майно на правовідносини, пов’язані з комунальниммайном (наприклад, Законів України “Про приватизацію державного майна”, “Проприватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію”).
Всівказані моменти визначають актуальність окремого дослідження основних положеньфункціонування комунальних підприємств в господарській системі України.
Томуза мету в цій роботі поставлене визначення особливостей правового статусукомунальних підприємств.
Об’єктдослідження – правові норми, що визначають правовий режим діяльностікомунальних підприємств.
Поставленів роботі завдання:
- дати поняття комунальної власності;
- дати поняття комунальних підприємств;
- визначити обсяг повноважень органівмісцевого самоврядування щодо комунальних підприємств;
- дослідити правову базу, в якійфункціонували і функціонують комунальні підприємства;
- порівняти правовий режим майнакомунальних підприємств на протязі всього часу їх існування, а також визначитизміни цього статусу у нових Цивільному та Господарському кодексах України;
- охарактеризувати особливості майнакомунальних підприємств;.
У зв’язку з тим, щообрана тема знаходиться на межі цивільного і господарського права, то в роботівикористовувались підручники, монографії, статті як з цивільного права, так і згосподарського таких фахівців, як:
ПритикиД.М., Тітова М.І., Щербини В.С., М.К. Треушнікова, В.В. Комарова, Д.О.Миргородського та ін.
Але, оскільки в роботідосліджуються правові норми, що стосуються правового режиму майна комунальнихпідприємств, то основою написання цієї роботи все ж є нормативні акти, головніз яких Господарський кодекс України (в роботі – ГК) та Цивільний кодекс України(в роботі – ЦК).
Розділ 1. Комунальні підприємствав системі суб’єктів господарських правовідносин 1.1 Правова природа створення та функціонування комунальнихпідприємств
Правовоюосновною створення та функціонування комунального підприємства є комунальнавласність.
Сьогоднітермін “комунальна власність” впевнено ввійшов в наше життя, хоч роківдесять-п’ятнадцять тому його в нормативних актах не існувало. Сформувавшись яквид державної форми власності (ст. 31 Закону України “Про власність” від 7 лютого 1991 року), комунальна власністьзакріпилась як самостійна форма власності поряд з державною і приватною (ст. 41Конституції України від 28 червня 1996 року).
Ст.31 Закону України “Про власність” визначено, що комунальна власність – цевласність адміністративно територіальних одиниць. Суб’єктом права комунальноївласності ст. 1 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21травня 1997 року визначені територіальні громади, від їх імені та в їхінтересах яких функції і повноваження місцевого самоврядування здійснюютьмісцеві ради (ст. 10 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”).
Закономірно, щотериторіальні громади, маючи досить широкий перелік об’єктів комунальноївласності, з метою належного матеріального забезпечення своїх потреб, створюютьна своїй території комунальні підприємства.
/>/>/>/>Розглядаючипоняття та особливості правового стаутсу комунальних підприємств неодміннотреба розглянути процес трансформації права комунальної власності на територіїУкраїни взагалі.
Наприклад, в праві Київської Русі не було й не моглобути загального терміну для позначення права власності, бо його зміст залежаввід того, хто був суб’єктом i що фігурувало як об’єкт права власності.
Починаючи з Руської Правди, джерела права завжди містилинорми, які б захищали приватну форму власності. Так було за Литовсько-Польськоїдержави, так було за козацької доби, так було за Російської імперії.
Конституція СРСР 1936 р. розрізняла особисту власністьгромадян та соціалістичну власність. При чому особиста власність була похідноювід власності соціалістичної. Соціалістичною власністю була державназагальнонародна власність, колгоспно-кооперативна власність, власністьпрофспілкових та інших громадських організацій.
Останні до перебудови дослідження щодо класифікаціїтипів, видів i форм власності в СРСР у відповідності з Конституцією СРСР 1977р. а також з існуючою доктриною давали тлумачення, що в Радянському Союзііснував єдиний соціалістичний тип власності, який ділився на суспільну iіндивідуальну.
Конституція(Основний Закон) України 1978 року в главі 2 зазначала, що основу економічної системиУкраїни становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної(загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності. Соціалістичноювласністю є також майно профспілкових та інших громадських організацій, необхіднеїм для здійснення статутних завдань (ст. 10).
Державнавласність — це спільне надбання всього радянського народу, основна формасоціалістичної власності. У виключній власності держави є: земля, її надра,води, ліси. Державі належать основні засоби виробництва в промисловості,будівництві і сільському господарстві, засоби транспорту і зв'язку, банки, майноорганізованих державою торговельних, комунальних та інших підприємств, основнийміський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завданьдержави (ст. 11).
Такимчином, держава на найвищому рівні не закріплювала комунальної форми власності –існувала загальна державна власність. Державна власність понад 70 років займалапровідне місце серед усіх форм власності у СРСР, а її питома вага в ціломускладала більше 90 відсотків в національному багатстві країни.
6березня 1990 року Верховна Рада СРСР прийняла Закон СРСР „Про власність вСРСР”.
Стаття4 зазначеного Закону виділила три форми власності: власність радянськихгромадян, колективна і державна власність. Також встановлювалось, щозаконодавчими актами союзних і автономних республік можуть встановлюватисьінші, не передбачені цим Законом, форми власності.
ЗаконСРСР „Про власність в СРСР” вперше вжив термін „комунальна власність”.
Так,відповідно до ст. 19 цього Закону до державної власності належатьзагальносоюзна власність, власність союзних республік, власність автономних республік,автономних областей, автономних округів, власністьадміністративно-територіальних утворень (комунальна власність).
ПротеЗакон СРСР „Про власність в СРСР” не лише згадував про комунальну власність,але і присвячував комунальній власності окрему статтю. Це стаття 23 „Власністьадміністративно-територіальних утворень (комунальна власність)”, відповідно доякої у власності краю, області, району чи іншогоадміністративно-територіального утворення перебувають майно органів влади іуправління адміністративно-територіального утворення, кошти місцевого бюджету,житловий фонд і житлово-комунальне господарство місцевої Ради народних депутатів,а також можуть бути підприємства сільського господарства, торгівлі, побутового обслуговування,транспорту, промислові, будівельні та інші підприємства і комплекси, закладинародної освіти, культури, охорони здоров'я та інше майно, необхідне дляекономічного і соціального розвитку та виконання інших завдань, які стоять передвідповідними адміністративно-територіальними утвореннями.
Наступний етап розвитку та законодавчого підкріпленнявласності відбувся з прийняттям 7 лютого 1991 року Закону України “Провласність”, який був спрямований на реалізаціюДекларації про державний суверенітет України. Зазначений Закон, які і ЗаконСРСР „Про власність в СРСР”, виділяв три форми власності.
Ст. 31 зазначеного Законучітко поділяла державну власність в Україні на загальнодержавну(республіканську) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць(комунальну власність). Також в даному Законі визначались суб'єкти (ст. 32) іоб'єкти (ст. 35) права комунальної власності.
Так,суб'єктами права комунальної власності визначалисьадміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських,селищних, сільських Рад народних депутатів.
Суб'єктамиправа комунальної власності на землю виступали Верховна Рада Республіки Крим — на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавноївласності; обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів- на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебували в загальнодержавнійвласності.
Управліннякомунальним майном від імені населення адміністративно-територіальної одиниціздійснюють місцеві Ради народних депутатів України, а також уповноважені нимидержавні органи (ст. 33).
Об'єктамиправа комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад іутворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд,об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти,культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств;місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації,включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам,організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного ісоціального розвитку відповідної території. У комунальній власності перебуваєтакож майно, передане у власність області, району чи іншоїадміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності.
Державата її адміністративно-територіальні одиниці не відповідають за зобов'язаннямиодин одного (ст. 36).
У зв’язку з прийняттям ЗаконуСРСР „Про власність в СРСР” і ЗаконуУкраїни “Про власність” та утворенням комунальної форми власності як видудержавної власності, виникла необхідність розділу державної власності на загальнодержавнута комунальну.
Тому 5 листопада 1991 рокуКабінетом Міністрів України була прийнята постанова “Про розмежуваннядержавного майна України між загальнодержавною власністю і власністюадміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)”. Постановоюбуло затверджено перелік державного майна України, яке передається докомунальної власності, а також встановлено порядок розмежування майна міжвласністю областей, міст, районів та інших адміністративно-територіальниходиниць. Така передача майна не була одноразовим актом. Процес розмежуваннявласності відбувається і сьогодні, а також продовжуватиметься у майбутньому.Так, Постановами Кабінету Міністрів України від 3 січня 1995 року, 2 лютого1995 року, 13 лютого 1995 року передбачена передача загальнодержавного майна(майна військових містечок, дитячих садків, об’єктів житлово-комунальногогосподарства та ін.) до комунальної власності. Причому можливий і зворотнійпроцес. Наприклад, Постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1994 рокубули прийняті пропозиції Житомирської та Полтавської обласних Рад народнихдепутатів про передачу майна ряду державних комунальних підприємств дозагальнодержавної власності.
Отже,нова конструкція права державної власності була істотно відмінна від державноївласності радянського періоду. Новим законодавством про власність булопередбачено багато суб’єктність права державної власності, можливістьдинамічного переходу в інші форми власності, рівноправність всіх форм власностіта ін.
Останнім, але найважливішим актом який регулює правовеполе власності на Україні беззаперечно Конституція України, прийнята ВерховноюРадою України 28 червня 1996 року.
С. 41 Конституції України, хоч і не перераховує чіткоформи власності в Україні, проте ставить в один ряд державну і комунальну формивласності.
Таким чином, комунальна форма власності з прийняттямКонституції України стала самостійною формою власності, а також основою дляфункціонування комунальних підприємств.1.2 Основніознаки комунального підприємства
В більшості правових системпоняття «підприємство» традиційно визначає певний майновий комплекс,тобто суб'єкт та об'єкт господарських та цивільних правовідносин. Заукраїнським законодавством підприємство завжди було не тільки майновимкомплексом, а й юридичною особою.
Насьогоднішній час, підприємство є одним із основних учасників господарськогообігу, діяльність якого регламентується відповідно до Господарського кодексуУкраїни, що відмінив положення раніше діючого Закону “Про підприємства вУкраїні”.
Відповіднодо ст. 62 ГК підприємство – це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентниморганом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншимисуб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичногоздійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарськоїдіяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.
Підприємстваможуть створюватись, як для здійснення підприємництва, так і для некомерційноїгосподарської діяльності.
Видита організаційні форми підприємств передбачені ст. 63 ГК.
Відповіднодо вказаної статті, залежно від форм власності, передбачених законом, в Україніможуть діяти підприємства таких видів:
приватнепідприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єктагосподарювання (юридичної особи);
підприємство,що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);
комунальнепідприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;
державнепідприємство, що діє на основі державної власності;
підприємство,засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних формвласності).
Всівказані види підприємств мають спільні ознаки, серед яких наступні:
1) підприємство с основною організованою ланкоюнародного господарства України. Ця організаційна ознака кваліфікує підприємствояк організаційну форму господарської організації, тобто організації, в якійвласники засобів виробництва і робочої сили об'єднують свої виробничі ресурсидля здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку. Визначення“основна ланка”, з одного боку, відмежовує підприємство від іншихорганізаційних форм економічної діяльності (типу домашніх господарств,індивідуальних промислів без створення підприємств, так званих тіньовихструктур тощо), а з іншого — від суб'єктів господарського права, які неналежать до основної ланки: об'єднань підприємств, фінансових і посередницькихінститутів, органів управління економікою;
2) підприємство — це господарюючий суб'єкт. Сутьвизначеннягосподарюючий суб'єктполягає в тому, що підприємствоє товаровиробником, трудовим колективом, який на професійній основі (промисел)виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарюючийсуб'єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційнудіяльність. Термін «господарюючий» означає, що підприємства належать докомерційних, спрямованих на прибуток, організацій (на відміну від неприбутковихорганізацій — релігійних, об'єднань громадян тощо);
3) підприємство є самостійним господарюючим суб'єктом.Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхіднихумов діяльності підприємства як товаровиробника. Юридичний аспект такоговизначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї господарськоїдіяльності «має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що несуперечать законодавству України»;
4) підприємство — це статутний господарюючий суб'єкт.Статут підприємства як локальний акт господарського законодавства нормативневизначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від якихбез зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межіспеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи. Це один з найважливішихправових актів підприємства;
5) підприємство має необхідне для господарюючогосуб'єкта майно — основні і оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє,користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власностіабо повного господарського відання). Це майно юридичне відмежоване, як правило,від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб'єктомправа. Основні і оборотні кошти знаходяться на самостійному бухгалтерськомубалансі, гроші — на розрахунковому рахунку підприємства в банку;
6) підприємство є самостійним суб'єктом права. З одногобоку, закон визначає його компетенцію (права та обов'язки) як господарюючогосуб'єкта, з другого — зазначає, що підприємство є юридичною особою, яка не маєу своєму складі інших юридичних осіб.
Цим підприємство суттєво відрізняється від об'єднаньпідприємств (господарських об'єднань), до складу яких входять юридичні особи.
Такимчином, підприємство — це самостійна господарська організація, створена ізареєстрована у встановленому законом порядку для здійснення господарськоїдіяльності з метою задоволення суспільних потреб у товарі (продукції, роботах,послугах) і одержання прибутку, яка діє на підставі статуту, користуєтьсяправами і виконує обов'язки щодо своєї діяльності, є юридичною особою, маєсамостійний баланс, поточний та інші рахунки в банках.
Об’єднуючизміст вказаних ознак можна дати визначення, що комунальне підприємство – цезаснований на власності відповідної територіальної громади самостійнийгосподарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснюєвиробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержаннявідповідного прибутку (доходу).
Зданого визначення можна виділити наступні ознаки комунального підприємства:
— юридична особа;
— наявність статуту;
— ведення господарської діяльності (виробничої, науково-дослідницької ікомерційної);
— самостійність;
— мета створення комунального підприємства — одержання відповідного прибутку(доходу);
— майно комунального підприємства повинно належати територіальній громаді.
Незовсім можна погодитись з такою ознакою комунального підприємства як заснуванняна власності відповідної територіальної громади. Як правило, комунальніпідприємства дійсно засновуються на власності відповідної територіальної громади.Але допустимо ситуацію, коли територіальна громада в особі місцевої ради бере воренду певне майно (майновий комплекс), на якому засновує комунальнепідприємство. Орендоване майно не переходить у власність орендаря. Тому можливаситуація заснування комунального підприємства на чужому майні.
Крімтого, серед ознак комунального підприємства відсутня ознака заснування йоготериторіальною громадою. Буквально тлумачачи визначення комунальногопідприємства як підприємства, заснованого на власності відповідноїтериторіальної громади, можна зробити висновок, що для створення комунальногомайна достатньо передати йому комунальну власність. Але така власність теж можебути одержана за договором оренди. З цього виходить, що орендар комунальногомайна, одержавши в оренду це майно, може створити підприємство, передавши йомуорендоване майно в оперативне управління. Таке підприємство повинно одержатистатус комунального.
Аленасправді це не так. Наприклад, фізична особа, не може заснувати комунальнепідприємство.
Протедля усунення розглянутих неточностей слід закріпити визначення комунальногопідприємства не як підприємства, заснованого на власності відповідноїтериторіальної громади, а підприємства, заснованого територіальною громадою.
Більш детальний аналіз комунальнихпідприємств дозволяє класифікувати їх в залежності від суб’єктів.
Так,можна виділити комунальні підприємства засновані на комунальній власності:
- територіальної громади села, селища,міста;
- спільній власності територіальних громадрайону, області.
Крім того, відповідно до організаційно-правової форми,залежно від того, якою вона є, в літературі підприємства класифікуються наодновласницькі та багатовласницькі.
Одновласницьке підприємство створюється однимзасновником, який надає для цього необхідне майно, затверджує статут,розподіляє доходи, безпосередньо чи через призначеного ним керівника управляєпідприємством і формує його трудовий колектив на підставах трудового найму,вирішує питання його реорганізації або ліквідації.
Багатовласницькі підприємства створюються двома чибільше засновниками на підставі їхньої спільної угоди (договору) і діють наоснові об'єднання майна і трудової діяльності засновників (учасників), їхньогоспільного управління справами, в тому числі через створювані ними органи,участі в розподілі прибутків і ризиків.
Зазначену класифікацію проводить і Господарський кодексУкраїни. Проте, він вживає дещо інші терміни: замість одновласницьких –унітарні, замість багатовласницьких – корпоративні.
Комунальні підприємства можуть бути лише унітарними(одновласницькими). В іншому разі вони перетворяться на колективні підприємстваабо господарські товариства. 1.3 Компетенція органів місцевого самоврядування щодостворення комунальних підприємств
Повноваженняорганів місцевого самоврядування як засновників комунальних підприємств можнаподілити на:
— повноваження, які мають всі засновники щодо заснованих ними підприємств;
— повноваження зумовлені особливим статусом органів місцевого самоврядування.
Щодопершої групи повноважень, то вони однакові для засновників підприємств всіхформ власності, тому в даній роботі їх зміст не розкривається.
Щодопершої групи повноважень, які являють інтерес в даній роботі, то вони більшістьіз них передбачена Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” від21 травня 1997 року.
Зокремаст. 17 даного Закону містить загальну норму, згідно якої відносини органівмісцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, щоперебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад,будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольностіорганам місцевого самоврядування.
Так,виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуютьсятакі питання (ст. 26):
1) встановлення для підприємств, установ та організацій, що належать докомунальної власності відповідних територіальних громад, розміру частки прибутку,яка підлягає зарахуванню до місцевого бюджету;
2)прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунальних підприємств;
3)затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктівкомунальної власності, які не підлягають приватизації, визначення доцільності,порядку та умов приватизації об'єктів права комунальної власності; вирішенняпитань про включення до об'єктів комунальної власності майна, відчуженого упроцесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядкурозірвано або визнано недійсним;
4)вирішення питань про надання у концесію об'єктів права комунальної власності;
5)вирішення питань про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілюванняпідприємств, установ та організацій комунальної власності відповідноїтериторіальної громади;
6)прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управліннямайном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальноїгромади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення;
7)створення у разі необхідності органів і служб для забезпечення здійснення зіншими суб'єктами комунальної власності спільних проектів або спільногофінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій, визначенняповноважень цих органів (служб);
8)вирішення відповідно до законодавства питань про створення підприємствамикомунальної власності спільних підприємств, у тому числі з іноземнимиінвестиціями;
9)надання згоди на передачу об'єктів з державної у комунальну власність таприйняття рішень про передачу об'єктів з комунальної у державну власність, атакож щодо придбання об'єктів державної власності.
Довідання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать (ст. 27):
1)розгляд проектів планів підприємств і організацій, які належать до комунальної власностівідповідних територіальних громад, внесення до них зауважень і пропозицій, здійсненняконтролю за їх виконанням;
2)встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів щодо оплатипобутових, комунальних, транспортних та інших послуг, які надаютьсяпідприємствами та організаціями комунальної власності відповідної територіальноїгромади;
3)встановлення за узгодженим рішенням відповідних рад порядку використання коштівта іншого майна, що перебувають у спільній власності територіальних громад;
4)об'єднання на договірних засадах коштів відповідного місцевого бюджету та іншихмісцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільногофінансування комунальних підприємств, установ та організацій, вирішення іншихпитань, що стосуються спільних інтересів територіальних громад;
5)управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальноївласності відповідних територіальних громад;
6)встановлення порядку та здійснення контролю за використанням прибутківпідприємств, установ та організацій комунальної власності відповіднихтериторіальних громад;
7)заслуховування звітів про роботу керівників підприємств, установ та організаційкомунальної власності відповідних територіальних громад;
8)підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо порядку та умоввідчуження комунального майна, проектів місцевих програм приватизації тапереліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації;організація виконання цих програм;
9)підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо визначення сфер господарськоїдіяльності та переліку об'єктів, які можуть надаватися у концесію, подання радіписьмових звітів про хід та результати відчуження комунального майна;
10)управління об'єктами житлово-комунального господарства, побутового,торговельного обслуговування, транспорту і зв'язку, що перебувають у комунальнійвласності відповідних територіальних громад, забезпечення їх належногоутримання та ефективної експлуатації, необхідного рівня та якості послугнаселенню;
11)встановлення зручного для населення режиму роботи підприємств комунального господарства,торгівлі та громадського харчування, побутового обслуговування, що належать докомунальної власності відповідних територіальних громад.
Сільський,селищний, міський голова (ст. 42) призначає на посади та звільняє з посадкерівників підприємств, установ та організацій, що належать до комунальноївласності відповідних територіальних громад.
Виключнона пленарних засіданнях районної, обласної ради вирішуються такі питання (ст.43):
1)вирішення за дорученням відповідних рад питань про продаж, передачу в оренду,концесію або під заставу об'єктів комунальної власності, які забезпечуютьспільні потреби територіальних громад і перебувають в управлінні районних,обласних рад, а також придбання таких об'єктів в установленому законом порядку;
2)надання згоди на передачу об'єктів з державної власності у спільну власністьтериторіальних громад сіл, селищ, міст та прийняття рішень про передачуоб'єктів права спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, щоперебувають в управлінні районних, обласних рад, у державну власність, а такожщодо придбання об'єктів державної власності;
3)вирішення в установленому законом порядку питань щодо управління об'єктамиспільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, щоперебувають в управлінні районних і обласних рад; призначення і звільнення їхкерівників;
4)прийняття рішень щодо делегування місцевим державним адміністраціям окремихповноважень районних, обласних рад. Таким чином районні обласні ради можутьделегувати місцевим державним адміністраціям повноваження щодо управліннякомунальними підприємствами, що, як правило, і робиться на практиці.
Такожоргани місцевого самоврядування мають право:
1) вносити пропозиції про передачу абопродаж у комунальну власність відповідних адміністративно-територіальниходиниць підприємств (об’єднань), організацій і установ, їх структурнихпідрозділів та інших об’єктів, що належать до інших форм власності, якщо вонимають особливо важливе значення для забезпечення комунально-побутових і соціально-культурнихпотреб населення даної території, функціонуванням місцевого господарства;
2) передавати об’єкти комунальної власностіу тимчасове або постійне користування, оренду, продавати їх підприємствам(об’єднанням), організаціям та установам, окремим громадянам та їх об’єднаннямвідповідно до законів про приватизацію, а також перерозподіляти об’єктикомунальної власності на договірній та конкурсній основі між власнимипідприємствами (об’єднаннями), організаціями та установами;
3) на переважне придбання приміщень,споруд, інших об’єктів, розташованих на її території, якщо вони можуть бутивикористані для забезпечення комунально-побутових та соціально-культурнихпотреб населення, особливо найменш захищеної його частини;
4) мати об’єкти комунальної власності замежами відповідних адміністративно-територіальних одиниць.
Розділ 2. Особливості правовогостатусу комунального підприємства 2.1 Джерела формування та склад майна комунальнихпідприємств
Джереламиформування майна комунального підприємства є:
— грошові та матеріальні внески засновників;
— доходи, одержані від реалізації продукції, а також від інших видівгосподарської діяльності;
— доходи від цінних паперів;
— кредити банків та інших кредиторів;
— капітальні вкладення і дотації з бюджетів;
— надходження від роздержавлення і приватизації власності;
— придбання майна іншого підприємства, організації;
— безоплатні або благодійні внески, пожертвування організацій, підприємств ігромадян;
— інші джерела, не заборонені законодавчими актами України.
В такому вигляді закріплює джерела формування майнапідприємства Господарський кодекс України в ст. 66.
Умовно джерела формуваннямайна підприємства можна поділити на дві групи:
- набуте при створенні підприємства (грошові та матеріальні внескизасновників);
- набуте в процесідіяльності підприємства (інші види джерел).
Розмір і порядок створення майна мають бути визначенимив установчих документах. Так, в рішенні про створення підприємства зазначаєтьсязагальний обсяг витрат, що передбачаються на створення підприємства; статутнийфонд і його частка в загальному обсязі витрат; вклад засновника у речовій івартісній формі.
Дляодержання доходів від реалізації продукції підприємство здійснює її на основіпрямих угод (контрактів), державних замовлень і державних контрактів, черезтоварні біржі, мережу власних торговельних організацій. Придбанняматеріально-технічних засобів для власного виробництва і капітальногобудівництва підприємство здійснює також через систему прямих угод або черезтоварні біржі та інші посередницькі організації.
Одним з вищезгаданих джерел формування майнапідприємства є доходи від цінних паперів (акцій, облігацій, казначейськихзобов'язань держави, ощадних сертифікатів, векселів). Власники цінних паперів,відповідно до Закону України «Про цінні папери і фондовий ринок», одержують відних дивіденди, можуть їх купувати, продавати, обмінювати, як інші товари.
У цьому переліку середджерел формування майна зазначаються і кредити банків та інших кредиторів.Кредити не є безпосереднім джерелом формування майна. По-перше, кредити требаповертати, тож джерелом формування майна можуть бути доходи від використаннякредитів. По-друге, в переліку немає майна, що може бути одержанимпідприємством за договором оренди. Адже і в цьому випадку підприємство одержуємайно, яке треба повертати. І за цей час може мати доходи від використанняорендного майна, а доходи вже можуть бути джерелом формування майнапідприємства-орендаря. Саме тим, що орендар може одержувати доход відорендованого майна, договір оренди відрізняється від договору майнового найму.
До переліку джерел формування майна підприємства слідвіднести і майно, одержане підприємством в оренду.
Всіюридичні факти, які утворюють підстави набуття права на майно, можна поділитина первісні і похідні.
Первісні– коли право на річ виникає вперше або незалежно від попередніх власників.
Похідні– коли право на річ виникає у суб’єкта внаслідок волевиявлення попередньоговласника.
Допервісних способів набуття права на майно належать створення нової речівнаслідок виробничої діяльності (виробництва), переробки речі (специфікації),володіння плодами і доходами.
Похіднимиспособами набуття права власності визнаються численні угоди.
Виробництво– один з найпоширеніших способів набуття права на майно. Створення нової речіяк і в промислових масштабах, так і в одиничному екземплярі, незалежно відформи власності, характеризує процес поширеного відтворення. Таким чином,виробнича діяльність виступає підставою набуття права на майно.
Специфікаціяяк спосіб набуття права на майно охоплює перероблення чужої речі, внаслідокчого створюється нова, або виготовлення нової речі з чужих матеріалів. Якщопереробка має місце із матеріалів підприємства, яке саме здійснює виробничий процес,то питання про право на нове майно не викликає труднощів. Коли ж річвиготовляється з чужих матеріалів або переробляється чужа річ, виникають певнітруднощі у визначенні особи, яка має право на майно: та, якій належалиматеріали (або стара річ), чи та, яка вклала свою працю.
Специфікатор(особа, яка переробляє річ) може отримати право на майно при наявності двохумов одночасно:
а)вартість виготовлення речі перевищує вартість матеріалів (або вартості староїречі);
б)специфікатор не знав і не повинен був знати, що виготовляє речі з чужихматеріалів, які належать іншій особі.
Стосовноплодів і доходів, то за загальним правилом, встановленим чинним законодавством,одержання плодів і доходів є одним із способів набуття права на річ їївласником.
Алезакон у деяких випадках вирішує це питання інакше. Так, ст.22 Закону України“Про власність” передбачає, що продукція вироблена орендарем з використанняморендованого майна, а також одержані від неї доходи, є його власністю. Такимчином, продукція вироблена комунальним підприємством з використанняморендованого майна, а також одержані від неї доходи, належать комунальномупідприємству.
Похідніспособи набуття права на майно пов’язані з переходом права на майно, якправило, з актом розпорядження майном, яке має місце з боку попередньоговолодільця.
Унауці питання похідних способів набуття права на майно пов’язується з проблемоюправонаступництва. Припинення права на майно у відчужувача і виникнення цьогоправа у набувача мають місце, як правило, одночасно на основі одного і того жюридичного факту: наприклад, договору купівлі-продажу, передачі речі задоговором позики тощо.
Отже,при переході права на майно виникає правонаступництво. Деякі автори,використовують правонаступництво як універсальний критерій для розмежуванняпервісних і похідних способів набуття права на майно.
Похіднимиспособами набуття права на майно визнаються договори: купівлі-продажу,поставки, міни. Внаслідок укладення відповідного договору набувач речі одержуєна неї право.
Зацільовим призначенням і правовим режимом майно, що використовується в процесігосподарської діяльності, поділяється на основні фонди і обігові кошти, а такожінші цінності (спеціальні фонди, грошові кошти), вартість яких відбивається насамостійному балансі підприємств.
Залежновід цільового призначення розрізняють основні виробничі фонди і фондиневиробничого (соціального) призначення. На такі ж різновиди поділяються іобігові кошти. Правовий режим майна залежить як від форм власності (в даномувипадку виступає комунальна форма власності), так і від призначення майна увиробництві, реалізації продукції або використання в невиробничій (соціальній)сфері.
Основні виробничі фонди- це засоби праці, тобтотоварно-матеріальні цінності, що використовуються в процесі праці протягомкількох виробничих циклів і зберігають при цьому натуральну форму. Вонипоступово, частинами переносять свою вартість на виготовлену продукцію. Доосновних виробничих фондів належать будови і споруди, передавальні пристрої,верстати, машини, обладнання, транспортні засоби та деякі інші матеріальніцінності.
Основні невиробничі фонди- це житлові будинки,що належать підприємствам, санаторії, пансіонати, лікувальні заклади та іншіоб'єкти соціально-культурного призначення.
Дообігових виробничих фондів належать предмети праці, які повністю споживаються вкожному виробничому циклі, змінюючи чи втрачаючи при цьому натурально-речовуформу, і повністю переносять свою вартість на вироблену продукцію (сировина,матеріали, напівфабрикати і т. ін.).
Основні і обігові кошти, виражені в грошовій формі, якіналежать підприємству на праві повного господарського відання або на правіоперативного управління, а також орендовані, створюють статутний фондпідприємства. У складі виробничих коштів (власних і позичкових) розрізняютьвиробничі запаси і незавершене виробництво, товарну частину виробленоїпродукції, що підлягає реалізації за договорами. Готова продукція разом згрошовими коштами становить так званий фонд обертання. Вироблена підприємствомпродукція, необхідна для внутрішнього споживання в процесі виробництва, не єготовою продукцією, оскільки вона не реалізується споживачам. Вона може бутивіднесена до незавершеного виробництва або ж до виробничих запасів.
Чим же різниться між собою правовий режим окремих видівмайна підприємства?
Якщо відносно основних і обігових фондів підприємствовикористовує в основному свої правомочності володіння і користування, товідносно готової продукції воно використовує правомочність розпорядження. Слідсказати, що в умовах переходу до ринку різниця в правовому режимі окремих видівмайна, що належить підприємству, стає менш виразною, ніж це було за жорсткоїцентралізованої планової економіки. Скажімо, основні виробничі фонди вже не єтим недоторканним об'єктом, відносно якого державне підприємство не малоправомочностей розпорядження, за винятком реалізації непотрібного дляпідприємства майна (що ним не використовувалося), і то тільки за умови, коливищий орган або орган матеріально-технічного постачання відмовиться від йогорозподілу. На ці фонди не поширювалися правила про стягнення заборгованості змайна боржника.
Згідно ж із чинним законодавством підприємство, якщоінше не передбачено законом та його статутом, має право продавати і передаватиіншим підприємствам, організаціям, установам, обмінювати, здавати в оренду,надавати безоплатно в тимчасове користування або давати в борг будівлі,споруди, обладнання, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальніцінності, що йому належать, а також списувати їх з балансу. Головне жпризначення основних виробничих фондів — використання їх у сфері виробництва.Через те вони, як правило, закріплюються за внутрішніми структурнимипідрозділами підприємства. Ці підрозділи і використовують їх для виготовленняпродукції, виконання робіт або ж надання послуг відповідно до виробничих іфінансових планів, які складаються на підставі укладених господарськихдоговорів.
На відміну від основних обігові фонди не закріплюютьсяза виробничими підрозділами. Реалізація продукції здійснюється переважнопідприємством. В умовах переходу до ринку найдоцільнішим є передача цих функційспеціалізованим підрозділам.
Відносно поняття таструктури обігових коштів у літературі існують різні тлумачення, проте слід,напевно, виходити з того, що категорія обігових коштів є вираженням різних фазєдиного процесу розширеного виробництва. З огляду на це обігові виробничі фондиі фонди обертання в процесі свого кругообігу безперервно міняються місцями,послідовно проходячи як стадію виробництва, так і стадію обертання, івідповідно виступають то у грошовій, ю у виробничій, то в товарній формі.
Таким чином, обігові кошти, вкладені в запаси сировини,матеріалів, незавершеного виробництва, готової продукції або перебуваючи набанківському рахунку чи в касі підприємства, підпорядковуються правовому режимувідповідно до обігових фондів або фондів обертання залежно від стадіїкругообігу, в якому вони на цей час знаходяться.
У нормативних актах і літературі останнього часузастосовуються терміни «фонд накопичення» і «фонд споживання». Поділ майна натакі фонди має на меті регулювання процесу спрямування коштів підприємства наці основні напрямки витрат.
До фонду накопичення нарівні підприємства відносять частину створеної вартості, яка спрямовується нарозширення виробництва. До нього направляють відрахування від чистого прибутку(доходу), як правило, на збільшення основних і обігових фондів, створення йпоповнення резервного фонду тощо.
Фонд споживання- це частина вартості, створеноїна рівні підприємства, яка використовується для задоволення матеріальних ісоціальних потреб працівників.
З метою зручності при вирішенні питань розподілуприбутку і вибору основних напрямків його використання (особливо на великихпідприємствах) кошти цих фондів підрозділяються на окремі фонди вужчогопризначення. Так, у складі фонду накопичення на підприємстві можутьстворюватися фонд розвитку виробництва, науки і техніки, інші фонди. А в складіфонду споживання — фонд оплати праці і матеріального заохочення.
До об'єктів, що складають господарську діяльністьпідприємства, відносяться:
1. Запаси і витрати (сировина, матеріали, виробикомплектації, тара, паливо та ін.), які використовуються в одному актівиробництва і тому всю свою вартість переносять зразу ж на собівартістьпродукції, що з них виробляється. Ця особливість вимагає з боку підприємствапостійного відновлення, придбання матеріальних цінностей.
До групи запасів і витрат відносяться також залишкинезавершеного виробництва, вартість готової продукції, товарів та малоцінних ішвидкозношуваних предметів.
В склад малоцінних та швидкозношуваних предметівнезалежно від вартості включаються знаряддя лову, спеціальні інструменти татимчасові (нетитульні споруди, предмети прокату, а також інші предмети вартістюпридбання не більше п'ятнадцяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян).
Підприємства можуть вести облік матеріальних запасів заоптовими, плановими і планово-розрахунковими цінами (облікові ціни).
2. Давальницька сировина і матеріали, а самевиробничі запаси, що приймаються без оплати їх вартості для переробки,відбиваються в поточному бухгалтерському обліку на забалансовому рахунку 002«Товарно-матеріальні цінності прийняті на відповідальне зберігання»за цінами, обумовленими в договорах. Аналітичний облік здійснюється по давальниках,видах сировини та місцях їх знаходження. Товари, прийняті на комісію,обліковуються в аналогічному порядку.
3. Готова продукція обліковується по фактичнійвиробничій собівартості.
4. Грошові кошти — сума грошових коштів в касіпідприємства готівкою, коштів, які зберігаються на розрахунковому, валютному таінших рахунках в установах банку, а також цінних паперів (акції, облігації,векселі, сертифікати ощадного банку) та інших грошових коштів підприємства.
5. Кошти в розрахунках — дебіторська заборгованість затовари та послуги, за видані аванси, за одержані векселі, суми за підзвітнимиособами та інші. У відповідності з Цивільним Кодексом України строк позовноїдавності по зобов'язаннях з фізичними і юридичними особами встановлений трироки.
Дебіторська заборгованість з закінченими строкамипозовної давності списується на збитки і обліковується на забалансовому рахункупротягом не менше як п'ять років.
6. Суми прибутку, які належать перерахуванню вбюджет у вигляді податків, суми, які використовуються для утворення фондівспеціального призначення підприємства./>/>/>/>/>/>/>/>/>/> 2.2 Право підприємства на володіння, повне господарськевідання і оперативне управління закріпленим за ним майном
Майнопідприємства відповідно до законів України, статуту підприємства та укладенихугод належить йому на праві власності, повного господарського відання абооперативного управління.
Наведеневище ставить два запитання:
1)яка різниця між власністю, повним господарським віданням та оперативнимуправлінням;
2)чи властиві для комунальних підприємств право власності, повного господарськоговідання або оперативного управління.
Поняттявласності – це економічна категорія, з допомогою якої характеризуютьсявідносини між людьми та їх колективами у процесі виробничої діяльності зприводу привласнення матеріальних благ, тобто власність – це суспільневідношення. Однак центральним моментом цього поняття є те, що відносини міжокремими індивідами та їх групами складаються з приводу присвоєння матеріальнихблаг.
Привласненняв даному випадку означає відношення суб’єкта присвоєння до певних матеріальнихблаг, як до своїх, і, відповідно, відношення до них усіх інших осіб, як дочужих. Це матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризуєвідношення людей до речей. Інший аспект присвоєння матеріальних благ(соціальний) – це суспільні відносини власності, які характеризують відносиниміж людьми, що ґрунтуються на розмежуванні “мого” і “чужого”. Суть його полягаєв пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших суб’єктів від речі або, інакшекажучи, в недопущенні створення будь-яких перешкод власнику в здійсненніпанування над річчю з боку не власника.
Отже,економічне відношення власності – це суспільне відношення щодо привласненняматеріальних благ шляхом усунення від них усіх оточуючих осіб ( крім власника –індивіда чи колективу).
Власність– це конкретні, історично зумовлені суспільні відносини окремих індивідів та їхколективів з приводу привласнення засобів і продуктів праці шляхом усунення відних всіх інших осіб.
Якщовласність – це категорія економічна, то право власності – юридична. Відповідно,якщо в юридичній літературі терміну “власність” не закріплено, то правувласності дається визначення.
Відповіднодо ст. 2 Закону України “Про власність” право власності — це врегульовані закономсуспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.
Внаведеній нормі термін “право власності” розкрито в об’єктивному значенні. Крімоб’єктивного значення термін “право власності” в юридичній науці вживається всуб’єктивному значенні.
Правовласності в об’єктивному значенні – це сукупність правових норм, які регулюютьвідносини власності у тій чи іншій правовій системі. Об’єктивне правоскладається з норм, які закріплюють володіння, користування і розпорядженнямайном, які охороняють і захищають права власності від протиправних дій третіхосіб.
Отже,право власності в об’єктивному розумінні є однім з найважливіших правовихінститутів господарського права. З допомогою правових норм, що входять до йогоскладу, не лише закріплюються матеріальні блага за конкретними суб’єктами, арегулюється порядок набуття і припинення права власності, здійснення володіння,користування й розпорядження майном, а також захист законних прав власника.
Необхіднозазначити, що право володіння власника відрізняється від права володіння іншихосіб – титульних володільців, оскільки власник здійснює цю правомочність, якправило, у сукупності з іншими – правом користування і розпорядження. Крімтого, власник робить це незалежно від інших осіб. Щодо титульних володільців,то вони мають узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння напідставі договору, адміністративного акту, закону.
Удеяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володіння, а йінші правомочності, наприклад, володіння і користування при наймі і оренді,володіння і розпорядження при комісії тощо.
Вищезазначалося, що одночасно всі три правомочності можуть у повному обсязіналежати лише власнику. Тому його титульне володіння є первинним, а будь-якеінше (придбане від власника на підставі договору або за інших правових підстав)– похідним.
Порядз титульним, або законним, володінням існує володіння без будь-яких правовихпідстав, тобто незаконне. Якщо особа, яка володіє майном без правових підстав,не знає і не повинна знати про його незаконність, таке володіння визначаєтьсядобросовісним незаконним володінням. Якщо володілець майна знає або повинензнати про незаконність свого володіння, воно називається недобросовіснимнезаконним володінням.
Нормиправа, в яких закріплено можливість фактичного володіння майном, становлятьправо володіння в об’єктивному розумінні.
Користування– вилучення у речей їхніх корисних властивостей, які надають можливістьзадовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу.
Правокористування в об’єктивному значенні – це правові норми, які встановлюютьпорядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власникачи інших осіб.
Правокористування в суб’єктивному значенні – це закріплена нормами права можливістьвилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи іншихосіб.
Правокористування нерозривно пов’язане з правом володіння. Без володіння, тобто безфактичного утримання речі, не можна видобути з неї корисні властивості і тимсамим використати її для задоволення потреб. Проте, власник може використатисвоє майно не лише для задоволення своїх особистих потреб. Закон України “Провласність”, зокрема ст. 4, закріплює за ним право використовувати належне йомумайно для здійснення будь-якої діяльності, в тому числі господарської, заумови, що ця діяльність не суперечить закону. В умовах радикальної економічноїреформи значно розширено можливості будь-якого власника щодо господарськоговикористання його майна.
Які володіння, так і користування буває законним і незаконним. Законнимкористувачем може бути не тільки власник, а й інші особи, яким це правоналежить на правових підставах.
Користувачемє і комунальне підприємство, що здійснює право користування як елемент праваповного господарського відання, і установа в силу права оперативногоуправління. У наведених випадках право користування названих осіб є вторинним,похідним від права користування, яке належить власнику.
Відповіднодо п.2 ст.6 Закону “Про власність” власнику належить право на результатигосподарського використання майна (продукцію, плоди, доходи), якщо інше непередбачено законом або договором.
Правокористування, як і право володіння, може належати не лише власнику, а й іншимособам за різних правових підстав. Слід зробити зауваження, що власник уздійсненні права користування належним йому майном обмежений лише загальнимимежами закону, а правомочності інших користувачів по користуванню майном маютьще й спеціальні обмеження – або встановлені власником, або такі, що випливаютьз призначення майна чи статутних завдань користувача.
Розпорядження– визначення власником фактичної або юридичної долі речі.
Праворозпорядження в об’єктивному розумінні є сукупність правових норм, з допомогоюяких закріплюється можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі (майна).
Праворозпорядження в суб’єктивному розумінні – це закріплена у нормах праваможливість визначити юридичну чи фактичну долю майна.
Якщовикладені вище правомочності володіння і користування можуть належати не лишевласнику, а й іншим особам, то право розпорядження належить, як правило, лишевласнику. Винятки з цього становлять випадки примусового вилучення майна увласника (націоналізація, конфіскація, реквізиція, примусовий продаж тощо).
Праворозпорядження власник реалізує через можливість припинити або обмежити належнейому право власності. Наприклад, укладаючи договір оренди, власник навстановлений строк передає право володіння і користування своїм майном, йогоокремою частиною чи певною річчю іншій особі – орендарю. Тим самим власник нацей час обмежує своє право власності, немовби розподіляючи правомочність поволодінню, користуванню і розпорядженню майном між різними особами.
Іншийприклад. Власник майна може припинити своє право власності шляхом укладенняпевних договорів: купівлі-продажу, поставки, позики. Тим самим припиняєтьсяодне правовідношення власності і встановлюється інше, де новим власником стаєйого контрагент за договором: покупець при договорі купівлі-продажу, поставці,позичальник – при позиці.
Наведеніприклади свідчать про засоби визначення юридичної долі речі, коли власник здопомогою угод впливає на юридичний стан належного йому майна.
Улітературі справедливо зазначається, що акт розпорядження майном, якийздійснюється власником щодо належної йому речі, завжди є юридичним актом.Навіть знищення або викидання майна власником є розпорядженням юридичногохарактеру, оскільки це односторонній правочин, відповідно до якого власникнавмисно припиняє своє право власності на певну річ. При навмисному знищенніречі або її викиданні власник здійснює односторонню угоду у формі конклюдентнихдій – саме з цими діями пов’язане припинення права власності.
Які право володіння і користування, право розпорядження може належати не лишевласнику, а й передаватися за договором іншій особі. Наприклад, на підставідоговору комісії комісіонер набуває права володіння і розпорядження переданимвласником майном з метою здійснення з ним однієї чи кількох угод. Таким чином,сама конструкція цього договору передбачає, що можливість розпорядження переданиммайном повинна перейти до комісіонера. Але у цьому випадку всі триправомочності у комісіонера не виникають: він може лише володіти ірозпоряджатися майном відповідно до умов договору з власником майна, алевикористовувати майно комісіонер не має права.
Відповідно,моментом виникнення права власності буде момент, з якого особа одержить правоволодіти, користуватись і розпоряджатись майном.
Протесказати, що право власності припиниться з моменту, з якого особа втратить правоволодіти, користуватись і розпоряджатись майном. Тут не будуть врахованівипадки, коли майно знаходитиметься під заставою, арештом, буде загублене.Більш вірним буде твердження, що право власності припиниться з моменту, з якогоінша особа набуде законне право володіти, користуватись і розпоряджатись циммайном.
Виходячиз наведеного можна зробити висновок, що у визначенні права власності повиннобути відображено його зміст, а також період існування цього права в часі.
Такимчином, майно, що є комунальною власністю і закріплене за комунальнимпідприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крімвипадків, передбачених законодавством України.
Якіж це випадки, коли майно комунального підприємства належить йому не на правіповного господарського відання і не на праві власності ?
Очевидно,це випадки, коли майно належить комунальному підприємству на праві оперативногоуправління.
Діючезаконодавство передбачає, що на праві оперативного управління майно належитьдержавним установам (організаціям).
Установа(організація) відрізняється від підприємства. Проте, Господарський кодексУкраїни в ч. 3 ст. 78 передбачає, що майно комунального підприємства перебуваєу комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на правігосподарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на правіоперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).
Господарськийкодекс України розкриває поняття комерційного підприємства, але нічого неговорить про некомерційне підприємство. Із змісту ст. 74-75 Господарськогокодексу України, яка говорить про державне комерційне підприємство, можназробити висновок, що комунальне комерційне підприємство має на меті одержанняприбутку, тоді як некомерційне – не має.
Необхіднозазначити, що не розкриває цих понять і Цивільний кодекс України 2003 року.Практики ж діяльності таких підприємств ще нема.
Проте,все ж таки можна зробити висновок, що майно комунальних підприємств належить їмна праві повного господарського відання або на праві оперативного управління.Комунальні підприємства не можуть мати майно на праві власності.
Теперзалишається лише дати визначення повного господарського відання і оперативногоуправління. Діюче законодавство, вживаючи ці терміни, дещо розкрило лише термін“повне господарське відання”, не розкриваючи терміну “оперативне управління”.Така ситуація призвела до суперечок серед дослідників в галузі цивільного ігосподарського права.
Нормативнозакріпив визначення повного господарського відання і оперативного управлінняГосподарський кодекс України.
Відповіднодо ст. 136 ГК України право господарського відання (замість терміну “повнегосподарське відання” вжито термін “господарське відання”) є речовим правомсуб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном,закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженнямправомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника увипадках, передбачених ГК України та іншими законами. Власник майна,закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва,здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майнабезпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись воперативно-господарську діяльність підприємства. Щодо захисту правагосподарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захиступрава власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльністьна основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових правтакож від власника.
Відповіднодо ст. 137 ГК України правом оперативного управління визнається речове правосуб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном,закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційноїгосподарської діяльності, у межах, встановлених ГК України та іншими законами, атакож власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна, закріпленогона праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контрольза використанням і збереженням переданого в оперативне управління майнабезпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єктагосподарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, тамайно, що використовується ним не за призначенням. Право оперативногоуправління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захиступрава власності.
ГКУкраїни також використовує термін “право оперативного використання майна”, якиймає відношення і до комунального підприємства.
Відповіднодо ст. 138 ГК України суб'єкт господарювання — відокремлений підрозділ(структурна одиниця) господарської організації використовує надане йому майно дляздійснення господарської діяльності на праві оперативного використання майна.Обсяг майнових правомочностей суб'єкта господарювання у межах права оперативноговикористання майна визначається господарською організацією, до складу якоївходить зазначений суб'єкт, відповідно до закону.
Такимчином, майно комунального підприємства може належати йому на правігосподарського відання (відрізняється від права власності обмеженням щодорозпорядження) або на праві оперативного управління (відрізняється від прававласності користуванням лише в некомерційних цілях).
/>/>/>Висновки
Проведенийв цій роботі аналіз дає підстави стверджувати, що на даний час правоверегулювання діяльності українських комунальних підприємств суттєво змінилось,що пов’язано із прийняттям таких нормативних актів, як Господарський, Цивільнийкодекси України. Вони містять значну кількість норм, що стосуються майнакомунальних підприємств та правового режиму його використання.
Необхіднозазначити, що на стадії розробки знаходяться проект Закону України “Про правокомунальної власності” та інші. І хоч спеціального нормативного акту проправовий режим майна комунальних підприємств не прийнято, проте шляхом аналізуокремих норм згаданих законів правовий режим майна комунальних підприємствможна встановити.
Враховуючивідокремленість комунального майна від державного, досить детальногозаконодавчого регулювання статусу комунальних підприємств не може бути.Відповідна територіальна громада в особі місцевої ради, як власник майна,самостійно праві визначати правовий режим майна створених нею підприємств.
Зцього можна зробити висновок, що вагоме місце серед нормативних актів, щовизначають правовий режим майна комунальних підприємств, повинні займати самеакти органів місцевого самоврядування (сільських, селищних, міських, районних,обласних рад), які створюють, ліквідують комунальні підприємства, затверджуютьїх статути, надають їм для проведення своєї діяльності майно.
Розглянутатема знаходиться на межі цивільного і господарського права. Також вона прямостосується і муніципального права, яке все більше дослідників починаютьвиділяти в самостійну галузь права.
Томув процесі написання роботи постійно аналізувались нормативні акти згаданихгалузей права, їх норми порівнювались і зіставлялись між собою.
Якпідсумок дослідження, можна виділити наступні особливості правового статусукомунальних підприємств:
1.Комунальні підприємства – це самостійний вид підприємств, який функціонує набазі (основі) комунальної власності.
2.Власниками майна комунальних підприємств, яке передається їм місцевими радамияк засновниками, є територіальні громади.
3.Місцеві ради виступають по відношенню щодо створених ними комунальнихпідприємств у двох ролях – як засновники і власники майна та як органи влади.
4.Комунальне майно належить комунальним підприємствам на праві повногогосподарського відання або оперативного управління.
5.Комунальне підприємство має практично такі ж права на майно як і іншіпідприємства (користування, передача в оренду тощо), джерела формування майнакомунального підприємства, його склад такий же як і в інших підприємствах,припинення діяльності комунального підприємства і вирішення юридичної долі йогомайна нічим не відрізняється від загальних вимог.
6.Місцеві ради можуть встановлювати для комунальних підприємств певні обмеженнящодо комунального майна, проте такі ж обмеження може встановити будь-якийвласник майна, переданого до створеного ним підприємства.
Завершуючироботу, можна із впевненістю констатувати, що комунальні підприємства єсамостійною та важливою складовою господарської системи України.
/>Література і нормативніакти
1. КонституціяУкраїни -К., 1996 р.
2. Господарськийкодекс України від 16 січня 2003 року // ВідомостіВерховної Ради. – 2003. — N 18. — Ст. 144.
3. Цивільний кодексУкраїни від 16 січня 2003 року // Відомості ВерховноїРади. –2003. — N 16. — Ст. 126.
4. Закон України “Про власність” //Відомості Верховної Ради. – 1991. — N 20. — Ст. 249.
5. Закон України “Про місцевесамоврядування в Україні” // Відомості Верховної Ради. – 1997. — N 24. — Ст.170.
6. Вінник О.М. Суб’єкти господарськоїдіяльності: правове становище. – К: Товариство «Знання», КОО, 2005 р. – 309 с.
7. Господарське право: Практикум / В.С.Щербина, Г.В. Пронська, О.М. Вінник та інші; за ред. В.С. Щербини. – К.:Юрінком Інтер, 2004 р. – 326 с.
8. Грачова Р. Актив,пасив і оборотний капітал // Галицькі контракти. — 1998. — № 21. – Ст. 24-27.
9. Зобов'язальнеправо: теорія і практика. Навч. посібн. для студентів юрид. вузів і фак. ун-тів/ За ред. О. В. Дзери.- К., 2004. – 416 с.
10. Науково-практичний коментаргосподарського кодексу України.–К., “Юрінком Інтер”. 2005. — 617 с.
11. Основигосподарського права України. Під ред. А.Я. Пилипенко, В.С Щербини. Навчальнийпосібник.-Київ., 2004. – 250 с.
12. Правові основи підприємницькоїдіяльності. Під ред. Шакуна В.І., Мельника П.В., Поповича В.М. – К. “Правовіджерела”. 1997 р.
13. Правові основи підприємницькоїдіяльності. Під ред. Шакуна В.І., Мельника П.В., Поповича В.М. – К. “Правовіджерела”. 2005. – 361 с.
14. Пушкін А., Селіванов В. Відносини підприємництва іправовий статус суб'єктів // Право України. — 2003. — № 5-6. — Ст. 31-34.
15. Цивільне право України // Під ред. Ч.Н. Азімова,С.Н. Приступи – Х., “Право”, 2003. — 518 с.
16. Цивільне право України. Частиназагальна: Посібн. За ред. І.А. Бірюкова, Ю.О. Заіки. – К.: НАВСУ, 2005. – 390с.
17. Щербина В.С. Господарськеправо України. Навч. Посібник. -К.: Атіка, 2005. – 364 с.