МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ІНАУКИ УКРАЇНИ
ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНАМОРСЬКА АКАДЕМІЯ
ФАКУЛЬТЕТ МОРСЬКОГОПРАВА І МЕНЕДЖМЕНТУ
Кафедра морського права
Курсоваробота
правовийстан вільних та рабів у античній державі
Одеса-2010
ЗМІСТ
ВСТУП
ГЛАВА1. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО АКТУ ЯК ОСНОВНОГО ДЖЕРЕЛА ПРАВАУКРАЇНИ
ГЛАВА 2. ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕНАСЕЛЕННЯ В АНТИЧНІЙ ГРЕЦІЇ
2.1Правове становище громадян
2.2Правове становище метеків та іноземців
2.3Правове становище рабів
ГЛАВА 3. правове становище населення в стародавньомуримі
3.1Правове становище римських громадян
3.2Правове становище х осіб, які не були громадянами Риму. Латини та перегрини
3.3Правове становище рабів та наближених до них категорій населення
ВИСНОВКИ
СПИСОКВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ
Вступ
Обґрунтуваннявибору теми та її актуальність. ЦивілізаціяСтародавньої Греції та Риму, або антична цивілізація, без сумніву є одними знайвизначніших та наймогутніших цивілізацій за всю історію людства. Це булипровідні держави тогочасного світу, не тільки за військовою силою, але й засуспільним розвитком. Батьківщиною славнозвісної демократії є саме СтародавняГреція, а сьогоднішній системі права та юриспруденції в цілому ми завдячуємоРимській державі. Їхній внесок у суспільно-політичну науку та розвиток людствавзагалі важко переоцінити.
Враховуючивищезазначене, не аби яке здивування викликає той факт, що обидві держави весьчас свого існування мали рабовласницький лад. Саме цей факт визначає поділсуспільств Греції та Риму на дві принципово різні за статусом групи – вільнихлюдей, та невільників (рабів), між якими існувала нездоланна прірва, набагатоширша, ніж між сучасними бідними та багатими верствами населення.
Детальнедослідження суспільного ладу античних держав та правового статусу кожноїсоціальної групи представляє для мене не аби який інтерес, саме тому я обрав цютему роботи.
Метата задачі роботи. Метою роботи є дослідженнясуспільного ладу античних держав та кожної соціальної групи окремо.
Для досягненняпоставленої мети визначено такі основні задачі роботи: надати загальнухарактеристику розвитку античних держав, дослідити правовий статус кожноїсоціальної групи у Стародавній Греції та Стародавньому Римі.
Об’єкті предмет дослідження. Об’єктом дослідження є правовийстатус вільних та невільних верств населення Стародавньої Греції та Риму.
Предметомдослідження є рабовласницький стрій античних держав, правовий статус громадян,метеків та рабів у Стародавній Греції та правовий статус громадян, латинів,перегринів, рабів та колонів у Стародавньому Римі.
Методидослідження. Враховуючи історично-правовий ухил темиданої роботи, основним методом для написання слугував історичний. Завдяки йомуя дослідив історію становлення античних держав, а також дослідив історичніджерела, в яких було закріплено правовий статус кожної групи населення. Методомкласифікації я поділив кожне суспільство, що розглядається, на певні соціальнігрупи, які досліджувались завдяки аналітичному методу. Провідне місце посідаєметод вивчення монографічних публікацій, адже саме з них я здобув найбільшеінформації, яка допомогла мені описати правове положення кожної групи населенняв античних державах.
Аналізвикористаних джерел та літератури. Джереломдослідження правового статусу римських громадян для мене слугували Закони ХІІтаблиць та Дигести Юстиніана. При написанні роботи використовувалася переважно історичналітература. Зокрема варто відмітити монографії таких істориків, як ГлинянийВ.В., Борисович М.М та Немировський А.А. Досліджуючи суспільство СтародавньогоРиму, я звертався перш за все до монографій з римського приватного права.Найістотнішу кількість інформації я здобув з посібників таких провіднихдослідників римського права, як Яковлев В.Н та Підопригора А.А
Обґрунтуванняструктури роботи. Оскільки перш ніж характеризуватиправове положення кожної з досліджуваних груп населення, варто надати загальнухарактеристику античній державі, зокрема розкрити її рабовласницьку сутність.Цьому і присвячено першу главу роботи. Наступні дві глави поділено між двомаантичними державами, суспільства яких є об’єктом даного дослідження – цеСтародавня Греція, якій присвячено другу главу, та Стародавній Рим, суспільствоякого розглядається у третій главі. Кожна з цих глав поділена на підрозділи длятого, щоб надати окрему характеристику правового положення кожній категоріїнаселення.
ГЛАВА 1. характеристика державного ладу античнихдержав
Перші натериторії Європи політичні товариства склалися в країнах Середземномор'я в II — I тис. до н. е… Вони, в першу чергу цивілізацію Стародавньої Греції та СтародавньогоРиму, поклали початок всієї державної і правової історії Європи, передавшитрадиції своєї політичної і правової культури інших народів і часів, яківиросли на ґрунті особливого античного світу.
Античнесуспільство і антична державність представляли новий, порівняно з ДавнімСходом, етап загальної людської історії. Їх новизна була пов'язана з глибокимиособливостями суспільно-юридичного побуту і всього соціально-культурного устроюєвропейських народів. Античне суспільство, принаймні в період свого розквіту,було суспільством вираженою індивідуальної власності і рабовласницького укладугосподарства. Засновані на цих особливості історичного розвитку Європи рисиполітичного побуту та правової культури також були відзначені високим ступенемсвоєрідності юридичних форм [7, 131].
Античнесуспільство і античні цивілізації склалися на берегах Середземного моря, яке вперші століття особливо стимулювало економічні зусилля народів, їх зв'язки зіншими землями. Подібно до того як давньосхідні товариства були цивілізаціямивеликих річок, античний світ був морський цивілізацією, з раннього часупов'язаної військово-торговельними відносинами. Значно більш розвиненими тутбули грошове господарство і фінансові зв'язки. Значно більшу роль у твореннідержавності античного світу зіграли фінансові системи та військова політика.
Античні державимайже з самого початку свого утворення стали прагнути вийти за межі первиннихобластей проживання заснували їх народів. Розвиток державних форм тут проходилона тлі колонізації — спочатку військово-торговельної, потім чистозавойовницької — інших областей Європи, Африки, Малої Азії. Імперська політикастановила істотний чинник діяльності влади. У результаті найбільші античнідержави розвинулися у значні імперії — в період свого історичного заходувоістину світового масштабу (імперія Олександра Македонського, Римськаімперія). Тут були вперше у світовій історії вироблені адміністративні іправові форми взаємини метрополії і колоній, принципи управління територіями вмасштабі континентів.
Завдякиособливостям соціальних відносин свого часу, антична держава склало особливийтип державності, більш високий, ніж давньосхідної. Це держава в головному булопобудовано на принципах народовладдя і громадянської свободи, з'єднаних зособливим общинно-полісних політичним устроєм. Залишаючись державністю обраних,античний поліс надав історії приклад більш високого ступеня залученостігромадян у політичну і правову систему, ніж це було на Стародавньому Сході.
У своємустановленні і розвитку антична державність пройшла деякі історичні етапи.Формування держави відбувалося у формі примітивних монархій абоолігархічно-родового ладу, в якому кланові відносини об'єднувалися з перевагамивеликої земельної власності. Розквіт античної державності приніс з собоюнародовладдя у формі демократичної республіки або особливої монархії. Вінцемісторичного руху античної державності стало оформлення особливоїнапіввійськової, бюрократичної монархії, яка стане взірцем політичних формбільшості європейських і азіатських народів у подальшій історії [7, 136].
В античну епохуумовний центр світової історії перемістився до Європи. Вона стала векономічному, соціальному і культурному відношенні більш розвиненою, ніж рештасвіту. Тут стали вироблятися політичні і юридичні форми, які визначаютьсвітовий розвиток, у тому числі і шляхом прямого культурного і політичноговпливу. Особлива роль належить тут системі римського права. Воно стало основоюдля подальшого становлення і розвитку більшості систем світового правовогоустрою, вплинула на формування перших правових принципів міжнародних взаємин,взагалі всього сучасного юридичного мислення.
Рабовласницькесуспільство досягло більш високого рівня розвитку саме у Стародавній Греції іСтародавньому Римі. В історичній науці рабовласницьке суспільство прийнятоназивати античним. В цих країнах у надзвичайно великих темпах розвивалась ізастосовувалась рабська праця і рабство набуло форм класичного, всеохоплюючогоявища, особливо у виробничий сфері. Рабство в античних державах стало основоювсієї системи виробництва і виробничих відносин [9, 95].
Економічнуоснову рабовласницького держави складала приватна власність рабовласників назасоби виробництва і рабів. В умовах рабовласницького ладу вперше в історіїрозвитку людства в найбільш різкій й оголеною формі проявляється економічний,політичний і соціальний нерівність різних класів і верств суспільства, повне,практично нічим не обмежена панування одного класу — рабовласників і повнебезправ'я іншого класу — рабів. На всіх стадіях розвитку рабовласницькогодержави раби постійно залишалися на положенні речей, що «говорятьзнарядь» і розглядалися не інакше, як виробники матеріальних і інших благ.Раб, за загальним визнанням, не продавав свою працю рабовласнику, також як вілне продавав своєї роботи селянинові. Він раз і назавжди, разом зі своєю працеюбув проданий свого пана.
Основнимиспособами встановлення рабства були такі, як захоплення мирних жителів чужихтериторій і військовополонених з метою перетворення їх на рабів, продаж вільнихлюдей або громадян у рабство за борги, звернення до рабів за скоєння державнихабо інших тяжких злочинів, та ін
Рабовласники іраби становили основу рабовласницького суспільства, були основними, але аж ніякне вичерпними елементами соціальної структури даного суспільства, класами.Поряд з ними на протязі всієї історії існування рабовласницького ладузустрічалися різні, так звані неосновні класи та соціальні групи. Вільні інапіввільні верстви рабовласницького суспільства, зокрема, ремісники і дрібніземлевласники постійно розорялися і поневолювали великими землевласниками ілихварями. Їх відносно дорога праця часто витіснявся набагато дешевшою і більшпоширеною працею рабів. Будучи відірваними від землі і своїх традиційнихзасобів виробництва вони, як правило, поповнювали фактично безправні і дужечисленні, особливо в рабовласницькому Римі й Афінах, ряди люмпен-пролетаріату.Незважаючи на те, що положення вільних і напіввільних шарів рабовласницькогосуспільства значною мірою відрізнялося від становища рабів, вони разом з рабамипіддавалися жорстокій експлуатації з боку рабовласників і придушувалисярабовласницькою державою. Найбільш яскраво це виявлялося, наприклад, повідношенню до такої категорії вільних людей Римської імперії, як перегринів, доскладу яких входили жителі провінцій Риму, які не отримали римськогогромадянства, і римські громадяни, які зазнали висилку за скоєння злочинів, атакож по відношенню до колони, складався здебільшого з формально напіввільних,але фактично міцно прив'язаних до орендованих ними земельних ділянках,закабалення селян. Ні на першу, ні на другу соціальні групи повною мірою непоширювалося споконвічне римське право. Особливо важким було становище колонів,які були прикріплені до землі і могли бути продані разом зі своєю діялянкою.Вони не були рабами, але і не вважалися вільними [9, 185].
Рабовласницькедержава при цьому, будучи за своєю соціально-класової суті організацією класурабовласників, однією з найважливіших ланок механізму влади даного класувикористовувало всі наявні в його розпорядженні засоби для оформлення ізміцнення економічного базису рабовласницького суспільства, для забезпеченнястійкості та захисту рабовласницького суспільно-політичного ладу, дляутримання панування рабовласників над рабами, для приборкання і придушеннявільної бідноти і рабів. Внутрішні і зовнішні функції здійснювалися задопомогою спеціально створених для цього органів, що становлять державнийапарат або механізм рабовласницької держави. Складовими частинами цьогомеханізму були: армія, поліція, судові органи, органи державної влади,адміністративний та управлінський апарат. Вся рабовласницька державна машинабула покликана забезпечити безроздільне панування та експлуатацію однієючастиною суспільства — класом рабовласників другий — вільних незаможних ірабів, закріпити та забезпечити охорону існуючого суспільно-політичного йекономічного устрою, приватної власності на найважливіші засоби виробництва ірабів, служити засобом витіснення і відсторонення вільних і напіввільних верствнаселення від участі в політичному житті суспільства, у вирішенні державних тагромадських справ. Головну роль у процесі вирішення найбільш важливих завдань,що стоять перед рабовласницькою державою, грали армія, поліція, флот та іншіозброєні формування панівного класу. Вони складали основу рабовласницькогодержавного механізму і виступали в якості найважливіших засобів захоплення іпідкорення інших народів, захисту своєї території від нападу ззовні, а також якзнаряддя придушення і гноблення вільних незаможних і рабів [10, 147].
Не менш важливоюструктурною одиницею механізму рабовласницької держави античності було право.Правове обґрунтування такого пригніченого положення рабів та обмеженоправоздатних верств населення було необхідним для стабілізації існуючого устроюта усунення цих верств від будь-яких можливостей здобути повну правоздатність.Античні правотворці виробили аксіоматичне твердження, що раб не може бутисуб’єктом правовідносин – він є лише річчю. І хоча з плином часу позиціяправотворців щодо положення рабів та обмежено правоздатних верств населеннязмінювалася у кращий бік, все одно до останніх років існування античних держав владане наважалися ліквідувати рабовласницький лад.
ГЛАВА 2. правове становище населення в стародавнійгреції
2.1Правове становище громадян
Найповнішоюправоздатністю володіли афінські громадяни (аналогічна категорія громадянствабула і у всіх інших полісах Еллади). За законом 451 р. до н. е… громадяниномміг вважатися афінянин, народжений від перебували в законному шлюбі батьків,кожен з яких був афінським громадянином. За настанні повноліття (у 18 років дляюнаків) проводився запис нового громадянина під фратрії і в філу. Після цьогонаставала можливість користуватися передбаченими законами правами. Юнакипротягом двох років (з 18 до 20) зобов'язані були пройти військову службу.Тільки після служби громадяни мали право бути присутніми в зборі. Цивільнісписки велися органами самоврядування — демотами; загальний контроль здійснювавбуле. За кожним залишалося право оскаржити неправильний, з його точки зору, запис прогромадянство. При Солон увійшло в практику надання громадянства шляхомнатуралізації (обживання) вихідцям з інших грецьких полісів, але досить швидкоце припинилося. Афінський поліс став замкнутим, громадянство в ньому — вродженої привілеєм [4, 381].
Правагромадянства виявлялися передусім у політичній сфері, тобто в можливості братиучасть у діяльності органів влади, управління і суду. У комерційному обороті, вугодах воно майже не давало переваг. Громадянин мав право на місце вгромадському театрі, на релігійних церемоніях, право на видачі в особливихвипадках з громадських фондів. Крім військової, афінські громадяни неслинатуральні та грошові (податкові) зобов'язання перед полісом. Обов’язкиафінських громадян полягали в тому, що кожен повинен був берегти своє майно іпрацювати на земельній ділянці, приходити на допомогу полісу всіма своїмизасобами за надзвичайних обставин, захищати рідний поліс від ворогів зі зброєюв руках, підкорятися законам і виборним органам влади, брати активну участь усуспільному житті, поважати батьківських богів.
Урамках полісної організації афінські громадяни були практично рівними. Майновийценз, встановлені Солоном для історичних категорій вільного населення, мализначення для запису в той чи інший рід військової служби і для доступу до числамагістратів. Найнижча майнова категорія — фети — перебувала разом з тим уполітично приниженим становищі: вони не могли призначатися в посадові особи(хоча у V ст. Їх число складало від 2 / 3 до 1 / 2 всього населення полісу) [4, 395]. Проте майнова нерівність вела і дополітичної. Афіняни визнавали фізичну працю за винятком землеробської, негідноюгромадянина. Тому всі інші роботи виконували метки – іноземці,вільновідпущеники та раби.
Громадянськарівноправність включала сукупність певних прав і обов’язків. Найбільш суттєвимиправами громадянина були право на свободу та особисту незалежність відбудь-якої іншої людини; право на земельну ділянку на полісній території таекономічну допомогу від держави у випадку матеріальних труднощів, право наносіння зброї і служби в ополченні, право на участь у справах держави (ународних зборах, раді, виборних органах); право на шанування і захиствітчизняних богів; право на захист і заступництво афінських законів. Навітьпісля демократичних реформ збереглося привілейоване становище родовоїаристократії: патріархальна влада щодо членів фратрій, тільки вони могли робитижертвопринесення.
Входженняафінянин до числа громадян було обставлено особливої правової процедурою — покути. За скоєні проти поліса злочину, релігійні або сімейні проступкигромадяни могли зазнати й довічної атіміі — позбавлення прав громадянства безвигнання. Найбільш часто атімія була наслідком проявленої в бою боягузтва,лжесвідчення, розтрати громадських коштів, підкупу відносно посадових осіб.Атімія виражалася у позбавленні прав доступу на ринок, у святилищі, звичайно ж,до органів влади. Крім повної, могла бути і часткова атімія — позбавленнячастини прав (наприклад, права на судовий захист).
2.2Правове становище вільних осіб, які не були громадянами
Метеки- в Стародавній Греції — клас неповноправних жителів Аттики. Метеки булиіноземці, поселяється в Аттиці на тривалий час або назавжди. Кожен іноземецьпісля закінчення розумного терміну зобов'язаний був вписатися у лави метеків.Крім того, в клас метеків надходили відпущені на волю раби [6, 218].
Метекибули особисто вільні, але не були громадянами і не користувалися їхнімиправами. Вони не могли, наприклад, ні займати громадських посад, ні подаватиголос на народних зборах, ні здійснювати публічних жертвоприношень. Вони немали також права вступати в законний шлюб з громадянками і набувати нерухомувласність, тобто вони не мали права володіти землею, а могли мати тільки рабамита рухомим майном. Метеки не включалися в Аттиці ні в філи і фратрії, ні впологи, ні в деми. Вони не мали права безпосередньо звертатися до урядовоївлади. Вони зобов'язані були вибрати собі з громадян покровителя, який і бувпосередником між метеком та органами управління. За відсутність покровителяМетеки каралися позбавленням майна.
Судовісправи метеків як між собою, так і з громадянами, розбиралися архонтомполемарх; покровителю досить було ввести метеку до суду, після чого він мігвести далі свою справу особисто. На користь держави метеки платили щорічнийвнесок (подушний податок), так званий; крім того, вони платили невелику податиза право торгувати на ринку, вносили пряму подати у більшому, ніж громадяни,розмір та виконували деякі повинності. Серед метеків проте зустрічалися йбагаті рабоволодільці, торгівці, судновласники, власники ремісничих майстерень.Вони залучалися, як і багаті афіняни, до несення державної повинності —літургії.
Хочаметеки і мали правами на повну охорону закону їх особи та майна, злочинивідносно їх розцінювалися як менш важливі: так, за вбивство метеку покладаласяне страта, а лише каторжні роботи.
Нарівніз громадянами метеки несли військову службу, причому ті з них, які маливідповідний ценз, служили гоплітамі. Проте, навіть маючи відповідний ценз, вонине могли бути допущеними до служби у кінноті. За надані послуги державі вонимогли бути звільнені народними зборами від деяких повинностей, наприкладотримували свободу від платежу метекского внеску або прирівнювалися увідправленні державних повинностей з громадянами.
Метекимогли також одержувати (як виняток) право придбання нерухомої власності, правобезпосередньо звертатися до урядовим установам і т. д. Право громадянства вонимогли отримувати або за особливі заслуги, або для збільшення кількостігромадян, що було, наприклад, вироблено у великих розмірах Клісфеном.
Вільновідпущеники,майже завжди чужинці, в усьому уподібнювалися метекам. Відрізнялися від нихлише тим, що вони зобов'язані були мати в якості покровителя свого колишньогогосподаря і не мали права вибирати покровителя за бажанням [6, 227].
Окремоюкатегорією населення Стародавньої Греції слід вважати іноземців. На відміну відметеків, вони не були натуралізовані у грецькому суспільстві. Вони мали всіправа в комерційному обороті, користувалися захистом влади і права, але ненесли жодних цивільних обов'язків (крім сплати торгових зборів і податків) ітим більше не мали політичних прав. Іноземці могли отримувати індивідуальніпривілеї (за надані послуги полісом, з поваги до багатства або популярності):право володіти землею, але в меншому, ніж афіняни, розмірі, доступом до театруі т. п.
2.3Правове становище рабів
Раби,що становили більше ніж третину всього населення Афін, були абсолютнобезправними членами давньогрецького держави. Рабами ставали:
1) занародженням,
2) завироком суду щодо невдячного метеку або вільновідпущеника,
3)захоплені в полон. Раби могли належати як полісом, так і приватним особам (доIV ст. До н.е. Більшість афінських громадян володіло 3-4 рабами).
Працярабів широко використовувався в сільському господарстві, в роботах по дому, уремісничих майстерень, в гірничій справі, морських перевезеннях, будівництві таін Раб в Афінах був досить дорогий — ціна доходила до розмірів річної платиремісника. Основний контингент афінських рабів у V ст. до н.е. становили людинегрецького походження — фракійці, скіфи, лідійцям, сіцілійці і т.п [3, 142].
Найчастішерабів здавали в оренду, отримуючи плату за їхню працю. Найбільш діловитих ікмітливих рабів панове нерідко поселяли окремо — виділяли їм самостійнегосподарство, постачали інструментами і невеликими коштами. Такі раби восновному займалися ремісничими роботами і виплачували своєму господареві певнуренту — оброк. У цілому ж експлуатація рабської праці на ті часи приносиладосить великий прибуток.
Усуді раб міг поставати лише на вимогу при розгляді звинувачень у політичнихзлочинах, свідчення в цих випадках бралися обов'язково під тортурами.Зустрічалися випадки відпустки рабів на волю, або їх викупу. Вільновідпущеніраби за своїм соціальним становищем прирівнювалися до метеків. Крім рабів зполітичного і громадського життя афінського державибули_повністю_виключені_жінки.
Раббув власністю пана, останньому належали його робочий час, його життя. Користуючисьбезконтрольною владою, господарі могли морити своїх рабів голодом, піддавати їхбудь-яким покаранням, аж до вбивства. Але з іншого боку, купити раба, заплатитиза нього певну (і чималу) суму грошей, а потім вбити його або заморити голодомбуло невигідним для хазяйського гаманця. Щоб раб міг нормально працювати,потрібно було його нагодувати, одягти. Пан повинен був піклуватися про своїхрабів, так само як і про своє худобі, як про своїх робочих інструментах.
Воснові цих відносин лежали не якісь абстрактні принципи гуманізму, а прямийінтерес: адже нагодований і здоровий працівник приносив великий прибуток своємугосподареві, ніж голодний і хвора людина. При скромному побут греків V-IV ст.до н. е… харчування та одяг рабів і вільних людей не особливо сильновідрізнялися один від одного. Для того щоб дещо послабити протистояння рабів іїх господарів, у ряді грецьких полісів, наприклад в Афінах, заборонялися взаконодавчому порядку безпричинне вбивство рабів, бузувірським катування,оскільки вважалося, що це завдає шкоди громадському спокою, та й самимвласникам [4, 394].
Підвищенняступеня експлуатації рабів у товарних господарствах, погіршення загальногосоціального становища рабів, аж до зведення його до рівня напівлюдини, вело дозагострення антагонізму між рабами і їх власниками. Раб — потенційний ворогпану — такою була загальноприйнята думка. Розрізнялися раби приватних осіб іраби державні. Лише за державними рабами визнавалось право мати власність ірозташовувати нею. Державні раби були головним чином зайняті на громадськихроботах ремісничих (ергатаі), на поліцейській службі (тохотаі), в якостіпомічників писарів і адміністраторів в різних конторах (гіпетаі).
Рабине були однорідні. Серед них виділялися групи, що розрізняються своїмиінтересами: раби, зайняті в ремеслах і торгівлі, раби сільськогосподарські,раби-гірники, раби, зайняті в домашньому господарстві та особистими послугами,нарешті, що знаходяться в кілька привілейованому становищі державні раби:поліцейські, тюремники, писарі, глашатаї. Роз'єднані, що перебувають підсуворим наглядом своїх панів, раби не мали можливостей до об'єднання навіть умежах невеликих полісів, і тому напруженість у відносинах не моглареалізуватися у більш зрілих формах протесту типи збройних повстань.
Існувалий інші категорії залежних робітників. У таких полісах, як Спарта, міста Беотії,Фессалії, Аркадії і інших, основними виробниками в сільському господарстві булине раби (їх було дуже небагато), а працівники іншого соціального і юридичногостатусу. У Спарті вони називалися ілотів, у ряді міст фессалійскіх пенестамі,на Криті — войкеямі, або кларотамі, в Гераклеї – маріандінамі [3, 151].
Суспільнестановище цих категорій працівників визначалося тим, що вони не вважалисявласністю окремих осіб, мали господарство, сім'ю і обробляли ділянки землісвоїми силами. Але разом з тим ці працівники перебували в подвійній залежності- від держави і приватних осіб, на користь яких вони повинні були вироблятивідрахування зі своїх доходів. Так, наприклад, у Спарті кожен спартіатотримував від держави ділянку землі (клер) з кількома господарствами ілотів. Завідомостями Плутарха, на утримання спартіата надходило 70 медимнів, а наспартанку — 12 медимнів ячменю і певну кількість вина, олії, сушених фіг, сирута інших продуктів.
Ілотигосподарювали на своїх ділянках самостійно, спартіати не втручалися в процесвиробництва. Під час військових походів ілоти супроводжували своїх спартіатов,використовувалися як слуг і у важких ситуаціях як легкоозброєних воїнів. Ілотивели натуральне господарство, жили у сільських селищах відособлено. Їх побутвідрізнявся від побуту сільськогосподарських рабів, зайнятих в помістях.Окремий спартіат — господар переданих під його владу ілотів та членів їх сімей- не мав права карати, тим більше вбивати своїх ілотів. Але в Спарті самадержава проводило проти ілотів так звані крипт. Загін спартіатов одержувавзавдання таємно здійснити напад на то чи інше селище ілотів і знищити найбільшсильних з них. Ці таємні вбивства, санкціоновані владою, так само, як праворозподілу земельних ділянок з сидячими на них ілотів, дозволяють розглядатиспартанську державу як власника ілотів, закріплених за земельними ділянками танаданих у володіння спартіатов.
ГЛАВА 3. правове становище населенняв стародавньому римі
2.1Правове становище римських громадян.
Згідноз головним принципом давньоримського права, тільки римський громадянин — civisRomanus — користувався захистом права. Тому тільки civis Romanus міг бутичленом римського суспільства і суб'єктом прав. Кожного негромадянина, кожногоіноземця найперше вважали ворогом, який стоїть поза правовим спілкуванням іякого можна захопити в полон і перетворити в раба. Таке відсторонення іноземціввід правового спілкування торкалося не тільки прав політичних, але й цивільних.Правовим захистом користувалася лише та особа, яка була римським громадянином.Ось чому стан громадянства для римських юристів був неодмінною умовою повноїцивільної правоздатності. Слід зазначити, що поняття «римський громадянин» не єтотожним поняттю «фізична особа», яке застосовується у приватномуправі: у відносинах публічного права римлянин виступав як специфічний суб'єкт –civis optimo jure [17, 251]. Для визнання за особою стану римськогогромадянства необхідна була наявність сукупності вимог: належність до римськоїгромади, особиста свобода, наявність певного сімейного статусу, досягненняпевного віку.
Належністьдо римського громадянства означала для того, хто його мав, не лише можливістькористування правами, а й одночасне обтяження публічними обов'язками. Втім, ціобтяження діяли протягом певного періоду часу і до того ж навіть у цей часмогли бути скасовані чи пом'якшені за наявності певних умов. Публічнаправоздатність, за загальним правилом, наставала з 17 років. А після досягненнявіку 60 років громадянин міг бути звільнений від особистих повинностей.Звільняло від загальних публічних повинностей також виконання обов'язківмагістрату і сакральних функцій на деяких жрецьких посадах.
Напідставі приписів природного права римське громадянство встановлювалося: шляхомнародження від батьків, які перебувають у законному римському шлюбі; шляхомусиновлення, здійсненого повноправним римським громадянином відповідно до вимогнорм права і закріпленого спеціальною процедурою; внаслідок звільнення з рабства.При цьому розрізняли звільнення колишнього римського громадянина і звільненняраба, що не належав до римської громади. У першому випадку йшлося про повневідновлення статусу римського громадянства. У другому випадку права римськогогромадянства надавалися в повному обсязі тільки при додержанні спеціальнихвимог.
Напідставі безпосередніх приписів публічного права римське громадянствовстановлювалося: шляхом індивідуального присвоєння статусу громадянина Риму заособисті заслуги перед римським народом; шляхом надання статусу римськогогромадянства жителям певного міста, провінції або якійсь категорії підданихРиму; шляхом придбання особою на сплатній основі (купівлі) статусу римськогогромадянства; у результаті вислуги 20 років і більше у Римській армії.Необхідною умовою набуття status civitatis у період республіки було обов'язковепроживання претендента на римське громадянство у Римі та входження його дооднієї з територіальних одиниць римської громади (трибу). Пізніше, у класичнийперіод розвитку римського права, ця вимога набула факультативного характеру[17,254].
Римськегромадянство втрачали в таких випадках: зі смертю особи, через продаж урабство, особи, узяті в полон, засуджені до тяжкого кримінального покарання абовигнання з Риму.
Римськийгромадянин мав такі права у галузі публічних правовідносин:
1)право участі у зборах, зібраннях та організаціях;
2)право участі у голосуванні на зборах державного значення відповідно до свогомайнового цензу;
3)право оскарження рішень магістратів (посадових осіб) до народних зборів – абобезпосередньо, або через трибунат;
4)право обіймати посади магістратів, виконувати військові, адміністративні,судові та інші функції відповідно до вимог закону та традицій, що склалися угалузі забезпечення публічного правопорядку.
Публічніобов'язки римського громадянина передбачали:
1)обов'язок підлягати майновому цензу, тобто подавати відомості для обчисленнямайна і прибутків;
2)обов'язок мілітарної служби (крім тих громадян, що були звільнені від цьогообов'язку);
3)обов'язок сплати мита при вчиненні певних юридичних дій, а також обов'язоквнесення спеціального податку, що стягувався у разі виникнення надзвичайнихдержавних потреб;
4)обов'язок володіння (посідання) землями підкорених народів та раціонального їхвикористання;
5)обов'язок реалізовувати право зібрань, додержуючись встановлених публічниминормами правил (проводити їх у визначених місцях, тільки у певні дні, протягомсвітлої частини доби тощо) [10,132].
Крімтого, наявність статусу римського громадянства, що було передумовоюпублічно-правової правосуб'єктності, водночас слугувала умовою виникнення таіснування сукупності суб'єктивних прав у галузі приватних відносин: праваукладення законного римського шлюбу (Jus conubii), права здійснювати батьківськувладу в родині (patria potestas), права бути учасником торгового обігу (Juscomercii), право подавати законні позови (legis actiones) відповідно до juscivile.
Слідвзяти до уваги, що обсяг прав та обов'язків, який випливав з римськогогромадянства, залежав від релігійного становища особи, а також від належностідо чоловічої або жіночої статі. У дохристиянському Римі недодержання вимогпоганської (язичницької) релігії з необхідністю тягло осуд суспільства(turpitude) із загальними для цієї санкції правовими наслідками (обмеженняправа обіймати почесні посади тощо). Після визнання у добу імперії християнствапануючою релігією при визначенні належності до римського громадянства малося наувазі й обов'язкове сповідання тільки християнського віровчення. Відповідноязичники, єретики, а також ті, хто належав до інших конфесій (іудеї тощо) немогли користуватися правами римського громадянина.
Такесаме обмежувальне тлумачення прав римського громадянства було пов'язане зістатевою належністю фізичної особи. Жінки формально мали римське громадянство.Проте зміст публічних правовідносин за їхньою участю був іншим, набагатовужчим, ніж тих, де суб'єктами були чоловіки. Жінки не користувалися виборчимиправами, не могли бути обрані магістратами. Вони, за загальним правилом,взагалі не виконували ніяких публічних обов'язків. Крім того, вони, за виняткомжриць культу Вести, а пізніше черниць, не підлягали відповідальності запублічні правопорушення і злочини, не могли самі звертатися за судовимзахистом. Отже, можна вважати, що жінки-громадянки Риму були скоріше«номінальними суб'єктами» публічного права[17,258].
2.2Правове становище осіб, які не були громадянами Риму. Латини та перегрини
Латинамивизнавалися найдавніші мешканці регіону Лаціум та їх потомство. Потім правовийстатус латина стали надавати деяким італійських громадам і за межами Лаціуму.Після того як в I ст. до н.е. римське громадянство поширилося на всю Італію,статус латина залишився лише за населенням позаіталійскіх громад або провінцій,яким він надавалася особливими актами Римської держави.
Статус латинатакож набував раб, якого відпускав на свободу пан-латин або римськийгромадянин, але за умови надання вільновідпущенику цього статусу. Таким чином,статус латина отримує певну юридичне значення і відповідне оформлення. Набуваєтьсявін в результаті:
а) народження вродині латинів, при цьому діють ті ж правила, що і для римських громадян:статус шлюбного дитини визначається за статусом батька, народженої поза шлюбом- за статусом матері;
б) присвоєння статусулатина актом державної влади;
в) добровільногопереходу римського громадянина до числа латинів з метою отримання земельногонаділу;
г) звільнення зрабства паном — латином або римським громадянином, але за умови наданняправового статусу латина [17,261].
За закономЮніана до становища латинів прирівнювались деякі види вільновідпущеників, якихназивали за назвою закону — latini Juniani. Однак їх юридична правоздатністьмала одну суттєву відмінність: на випадок смерті вони не мали праварозпоряджатися своїм майном за заповітом, ані передавати його своїм дітям успадщину за законом — їхня спадщина переходила до попереднього рабовласника.
Правовестановище латинів істотно відрізнялося від римських громадян. Латиникористувалися обмеженими правами в публічно-правовій сфері. Вони користувалисялише правом голосу, проте не могли займати виборні посади магістратів. Однаквони мали такі ж права торгувати і вступати в шлюб, як і римські громадяни.Латини колоніальні володіли лише правом торгувати, a а правом вступати у шлюб — тільки в тому випадку, якщо воно було спеціально надано окремим особам абонаселенню цілої общини. Право на звернення до суду за розв'язанням майновихспорів, а також порядок судочинства був для всіх латинів таким же, як і дляримських громадян.
Уцивільно-правовій сфері латини за правовим статусом наближалися до римськимгромадянам, проте далеко не всі. Основна частина латинів — жителі Лаціуму,також як і римські громадяни, володіла правом вступати в шлюб і правомторгувати. Решта латини — раби, відпущені на волю і отримали статус латина(вони називалися «латини Юніана» за назвою закону, який надав їм цей статус), — не володіли правом вступати в шлюб, заповісти своє майно, успадковувати йогозгідно із законом. Після смерті такого латина його майно переходило до пана,який надав йому свободу. Зобов'язання ж померлого до пана не переходили, тобтолатіни «жили як вільні, мерли як раби».
При бажаннілатини могли порівняно легко придбати римське громадянство. Воно надавалосячинності загальних постанов Римської держави, що привласнювали його цілимкатегоріям латинів за певних обставин. Переїхавши на постійне місце проживанняв Рим, вони також отримували статус римського громадянина. Пізніше це призвелодо різкого зменшення чоловічого населення в містах Лаціум. Тому буловстановлено правило: переїжджаючи до Риму, латин зобов'язаний залишити на місціколишнього місця проживання чоловіче потомство[9,187].
Права римськогогромадянина отримували також латини, обрані у своїх громадах на посадимагістрів або сенаторів. Латини Юніана могли отримати римське громадянствотільки за особливі заслуги перед Римською державою. Але вже в I ст. до н.е. всенаселення Італії мало правовий статус римського громадянина.
До такоїкатегорії населення, як перегрини, належали сусідні з Італією скорені Римомнароди Вони не зверталися в рабство і не отримували правового статусу римськогогромадянина. У найдавніші часи це були вороги (hostes), які не користувалисяправовою охороною з боку Римської держави. Проте з плином часу, змінами всоціально-економічному житті римського суспільства гостес поступово утворюютьсамостійну групу вільного населення і отримують правовий статус пригорнув.
Статус перегринанабував також дитина, народжена в сім'ї пригорнув або перегринкою поза шлюбом.За деякі кримінальні злочини римський громадянин міг бути позбавлений звання івисланий в місця проживання пригорнув, де отримував їхній статус.
Перегринполітичними правами римських громадян не володіли, хоча були підданими Риму. Вобласті цивільно-правових відносин вони керувалися власним національним правом.Формальною підставою для цього був закон про провінції, що встановлює для неїособливий правовий режим. Таким чином, склалася різноманітна система правовогорегулювання майнових відносин у різних провінціях, до того ж не було загальноїправової основи для контакту з Римом в цій сфері. Зазначені фактори утруднювалинормальний розвиток цивільного обороту між самими перегринами, та перегринами іримськими громадянами. У їх усунення неоціненну роль зіграв перегринськийпретор. Саме він у творчому союзі з міським претором копітко виловлювавнайцінніший досвід правової культури інших народів, узагальнював його ізаломлювати в практичній діяльності. Це було одним з найбагатших джерелправової мудрості, відбитий в правотворчої діяльності преторів.
Перегринам вокремих випадках надавалося римське громадянство. Так, за особливі заслугиперед Римським державою окремим перегринам або навіть групам скаржився цейстатус. Найчастіше Римське держава надавала його групам пригорнув спеціальнимактом державної влади з певних політичних, економічних, інших міркувань,наприклад, з метою поповнення воїнами римських легіонів, в яких, як відомо,могли нестимуть службу Тільки римські громадяни.
На початку IIIст. всі відмінності в правовому становищі різних категорій вільного населеннявтратили своє значення. У 212 р. н.е. імператор Каракала розповсюдив статусримського громадянина на всіх підданих величезної імперії, що пояснювалосяшвидше фіскальними міркуваннями, ніж політичними. Як би там не було, але всенаселення Римської імперії стало її громадянами. Залишилися тільки деякіобмеження. Так, що прибувають на територію Римської держави іноземці, не єпідданими Риму, залишалися на положенні перегринів (варвари, слов'яни, германціта ін), як і піддані Риму, які вчинили певні злочини. Тим не менш, наданнястатусу римського громадянина всьому населенню Риму формально зрівняло усікатегорії вільного населення Риму, усунувши розмежування на громадян танегромадян [9,372].
2.3Правове становище рабів та наближених до них категорій населення
Напередодніутворення і на початку існування Римської держави рабство мало патріархальнийхарактер: раби були нечисленними, жили в сім'ях господарів, разом з нимипрацювали. Проте в III ст. до н.е. внаслідок постійних завойовницьких війнкількість рабів зростає, і їхня праця використовується у щораз ширшихмасштабах. Раби перебували у приватній і державній власності. Способивстановлення рабства були такі: військовий полон або захоплення чужої людини,належної до общини-міста чи держави, не пов'язаної з Римом жодним договором,народження від рабині, навіть якщо батько був вільним (окрім випадкуусиновлення ним цих дітей), купівля рабів за кордоном, у стародавньому праві —продаж римського громадянина у рабство (за межі Римської держави) у випадкускоєння особливо тяжких злочинів або віддання в рабство при несплаті боргів[17,258].
Зточки зору права раб вважався річчю і, природно, ніякими правами не володів ніз публічного, ні з цивільного права. Раби не могли служити в римських легіонах,не платили повинностей, оскільки не могли бути власниками майна. Вони взагаліне могли бути носіями будь-яких прав, не могли мати сім'ю. Зв'язок раба зрабинею, як, втім, і з будь-якої іншої жінкою, не визнавалася шлюбом, непороджувала ніяких правових наслідків. Діти, народжені рабинею, не підлягалибатьківської влади. Сам раб як річ міг стати об'єктом будь-якого права (прававласності, застави, особистих сервітутів тощо), предметом будь-якийцивільно-правової угоди (купівлі-продажу, міни, майнового найму), цивільногоспору. Якщо йому заподіяно каліцтво чи іншої шкоди, позов до кривдникапред'являв не раб, а його пан, як за заподіяння шкоди будь-якій іншій речі.Вигнання з будинку або відмову пана від раба не означав надання йому свободи, алише зміну господаря, оскільки раба міг, як і всяку іншу викинуту річ,підібрати будь-який інший вільний. У період принципату робилися певні спроби,спрямовані на обмеження свавілля рабовласників, які, однак, не пом'якшували положеннярабів, а тільки сприяли забезпеченню стійкості рабства.
І все ж раб бувне просто річчю, а об'єктом, який володів розумом, часом неабияким, волею,вправністю, здатністю до творчості і т.д. Використовувати раба як простуфізичну силу, ігноруючи його інтелектуальні та інші людські якості, булонерозумно. Тому рабовласники поступово все частіше експлуатують саме ці йогоякості. Вони надають йому визначене майно для управління, спочатку простого, апотім все більш складного. Цьому сприяли дві обставини. З одного боку,рабовласники, маючи в провінціях великі земельні наділи, маєтки та інші об'єктиприватної власності, не завжди могли і бажали безпосередньо займатисягосподарськими справами. Все частіше ведення цих справ вони доручають рабам. Зіншого боку, раби в таких дорученнях були дуже зацікавлені: по-перше, цеполегшувало їх долю, по-друге, при обов'язковому веденні господарства вонимогли розраховувати на певну прихильність пана і, по-третє, дбайливість і деякікомерційні здібності давали можливість рабу накопичити певні кошти для викупусвободи.
Одним словом,такі форми експлуатації рабів стали швидко поширюватися. Надання рабу певногомайна для управління отримало назву «пекулій»[17,259].
Експлуатаціярозумових здібностей раба — більш витончена, ефективна і прибуткова формаексплуатації. Проте вона породила певні наслідки. Для оперативного і більшефективного управління наданими раба майном треба було дати йому певні права.Римське право пішло й на це. Раб, наділений пекуліем, отримав можливість укладатицивільно-правові угоди, за якими виникали певні права й обов'язки..
Спочатку раб мігукладати лише угоди, спрямовані на придбання, які його пана ні до чого незобов'язували. Це не сприяло сталому розвитку господарського обороту, томуримське право робить наступний крок — надання рабу пекулія тепер означає згодуйого пана прийняти на себе обов'язки, що випливають з договорів, укладенихрабом. Таким чином, раб, наділений пекуліем, отримує можливість здійснюватиюридичні дії, що обумовлюється його змістом, тобто укладати будь-які договоривипливають з необхідності раціонально вести ввірене йому господарство з усімавипливаючими наслідками.
Юридичнадіяльність раба, обумовлена пекуліем, суворо регламентувалася, адже пан нісвідповідальність за договорами, укладеними рабом в межах пекулія і обумовленихзмістом пекулія. Якщо раб укладав договір, що не охоплювався пекулієм, пан затаким договором не відповідав.
Раби моглиотримати свободу від свого пана, що обставлялося низкою обмежень. Так,20-річний пан не міг дарувати свободу рабові. Не можна відпускати на свободураба молодше 30 років або затаврованого. Визнавалося нікчемним звільнення нашкоду кредитору — коли пану загрожувало стягнення на рабів, а він їх відпускавна свободу. У період принципату встановлені і кількісні обмеження відпусткирабів на свободу [9,188].
Відпущений насвободу раб іменувався вільновідпущеником. Він купував правовий статус свогопана, який відпустив його на волю. Так, раб, відпущений на свободу римськимгромадянином, формально отримував статус римського громадянина, який, однак, неспівпадав із статусом вільнонародженого римського громадянина. Такийвільновідпущеник називався лібертіном. Якщо ж раб отримував свободу з руклатина або перегрина, то його правовий статус визначався їх становищем.
Вільновідпущеник,що отримав статус римського громадянина, — лібертін — не міг одружитися зівільнонародженою римської громадянкою аж до початку принципату, а заборонаодружуватися з особою сенаторського звання збереглася до Юстиніана.
Вільновідпущеникзнаходився в істотній залежності від свого пана: був зобов'язаний надавати йомувсілякі послуги, у разі потреби платити грошове утримання не тільки колишньомупатрону, але і його дітям, батькам, не мав права викликати його до суду, аотже, був абсолютно позбавлений судового захисту від свавілля. Після смертівільновідпущеника-перегрина його майно переходило у спадщину до патрона.
У сферіпублічних правовідносин вільновідпущеник обмежувався в праві служити в римськихлегіонах, а в I в. н.е. втратив право брати участь у роботі народних зборів іголосувати.
За часівреспубліки в Стародавньому Римі почала зароджуватися нова форма поневолення –колонат. Остаточне правове закріплення він отримав в умовах абсолютноїмонархії. Спочатку колони були дрібними орендарями землі. До того часузавершилися успішні загарбницькі війни, відповідно припинився припливнезліченних рабів. До того ж жорстока експлуатація, виснажлива праця, нелюдськіумови життя і побуту, масові страти зумовили значну смертність рабів і низькуїх народжуваність. Разом з тим зростання земельних наділів, поява новихпромислів, розширення і без того величезній території, збільшення челяді, якаобслуговує панів, вимагали робочих рук [16, 195].
Землевласники, уяких не вистачало рабів для обробітку землі, почали здавати свої наділидрібними ділянками в оренду вільним людям, що потребують харчуванні. Ці дрібніорендарі стали називатися колонами.
Оренда виявиласявигідною обом сторонам. Колони, прагнучи забезпечити сім'ю харчуванням івиплатити орендну плату, добре обробляли землю, домагалися отримання високихврожаїв. Їх праця була значно більш продуктивним підневільної рабської.Землевласники отримували великі доходи від здачі землі в оренду. Колонат швидкорозвивається. Орендна плата встановлюється як у грошовій, так і в натуральнійформах.
Колонат не єчисто римським продуктом суспільного розвитку. У Єгипті і Азії подібнівідносини виникли вже давно і були запозичені Римом. Однак у Римі джереломколоната був також рабський пекулій, за яким добре працюючі на переданій впекулій землі раби отримували свободу, але навічно прикріплялися до тієї землі[16,211].
За таких жеумовах орендар-колон юридично залишався незалежним, міг у будь-який часрозірвати договір і піти в інше місце. Але орендарями, як правило, ставалибідні верстви населення, не мали у своєму розпорядженні достатні кошти дляуспішної обробки землі. Землевласники надавали їм позики, але на таких умовах,щоб колони не змогли їх погасити вчасно. Погіршували становище часті неврожаї.Так виникали недоїмки в платежах. Поступово колони потрапляють в економічнузалежність від орендодавців. Колон не може залишити орендується ділянку, нерозрахувавшись з боргами, але розрахуватися теж не може. Фактична економічназалежність перетворюється в юридичну. Її посилює нова податкова реформа, заумовами якої податки на землю нараховуються з урахуванням колони. Залишенняколоном землі зменшує доходи землевласника, який тепер всіляко прагне закріпитиколони, навіть переманює у інших. Для перешкоджання втечам у 322 р. бувприйнятий закон, що забороняв колону самовільно залишати орендується ділянку. У357 р. новий закон заборонив землевласникові відчужувати земельні наділи безприписаних до них колони. Так завершилося правове оформлення закріпленняколонату. У результаті з'явилася нова група залежних людей, не позбавленихпевної правоздатності, але досить обмежених у її здійсненні. Якщо колонсамовільно залишав землю, землевласник допомогою віндікаціонного позову мігвитребувати його назад, тобто правове становище колона мало чим відрізнялосявід раба. Проте колони не були рабами. Формально юридично вони залишалисявільними, але прикріпленими до землі. Колони — попередники кріпаків, а колонат- зародок феодалізму. Не тільки сам колон, але і його діти вважалися приписанимиза даною ділянкою. Колонат став спадковим. Зростає і особиста залежність колонивід землевласників, які творили над ними суд і розправу безконтрольно. Колонат,фактично, став основою для створення феодальної форми власності.
Висновки
Рабовласницькесуспільство досягло найбільш високого рівня розвитку саме у Стародавній Греціїі Стародавньому Римі. В історичній науці рабовласницьке суспільство прийнятоназивати античним. В цих країнах у надзвичайно великих темпах розвивалась ізастосовувалась рабська праця і рабство набуло форм класичного, всеохоплюючогоявища, особливо у виробничий сфері. Рабство в античних державах стало основоювсієї системи виробництва і виробничих відносин. Саме це і пояснює поділантичного суспільства на вільних та невільних.
Суспільство уСтародавній Греції поділялося на три основні групи. До першої групи належалигромадяни міст-полісів – найбільш правоздатне населення. Вони складали менш ніжтретину від усього населення, але враховуючи свій прівелейований стан, фактичнопанували над іншим населенням. Прошарок між ними та рабами складали метеки –особи, що хоч і постійно проживали на території Греції, але не вважалисягромадянами. Їхній обсяг прав був значно вужчий, а отримати громадянство метекубуло вкрай складно. Ще гірше становище було у іноземців, які ще не булинатуралізовані у Греції, тому їхній обсяг прав був ще меншим за метеків.Цілковито безправною групою були раби, які не розглядалися як суб’єктиправовідносин, а лише як речі цивільного обігу. Держава прикладала усіх зусиль,щоб раби залишалися у своєму безправному становищі. Єдиним шансом для рабаотримати волю було набуття статусу вільновідпущеника, який давався або паном,або державою за визначні заслуги. Існували й інші категорії залежнихробітників, які хоч і формально вважалися вільними, перебували в фактичнійзалежності від інших осіб. До них належали землероби, подібні до спартанськихілотів. Вони вважалися не менш важливою виробничою силою, ніж раби, а томудержава аналогічним чином прагнула не допустити надання ним повного обсягуправоздатності.
На аналогічнихзасадах було побудовано суспільство у Стародавньому Римі. Авторитет тарозвиненість права у Римі лише посилила цю соціальну нерівність, надійнозакріпивши її у законодавстві. Громадяни Риму користувалися повним обсягомправоздатності, як і громадяни Стародавньої Греції. Проте інше населення булоподілено на більшу кількість класів. Так, особи, що вважалися вільними, протене мали громадянства, представляли дві групи населення – латинів та перегринів.Якщо перші були жителями регіону Лаціум, який знаходився у безпосереднійнаближеності до Риму, то перегрини представляли усі народи, підкорені Римом.Згодом обом категоріям було надано громадянських прав, але до цього кожен з нихмав не лише звужений правовий статус, а й власну систему права, що значноускладнювала процес захисту своїх прав. Раби у Стародавньому Римі аналогічновважалися лише річчю. Проте, на відміну від Греції, правовий статус рабів зплином часу покращувався. Так, раб міг мати у власності певне майно, здобуте здозволу пана (пекулій). Раби також отримували більшій, ніж у Греції обсяг праву випадках, коли ставали вільновідпущеними. Аналогічно спартанським ілотам, вРимі існувала особлива залежна категорія населення – колони. Незважаючи на офіційнуволю, законодавчо вони були закріплені за своїми ділянками, що робилонеможливим зміну місця проживання та правового статусу на більш вигідний.Подібна форма поневолення вільних людей стала основою для подальшого виникненняфеодалізму.
Таким чином, мибачимо, що суспільні лади Стародавньої Греції та Риму є дуже подібними.Зумовлена така схожість, перш за все, особливим характером рабовласницькогоустрою держави, за я кого не могло бути іншого розподілу. І незважаючи нарегулярні реформи, рабство в античному світі збереглося до останніх днів йогоіснування, аж доти, доки Рим остаточно не пав під натиском варварів, асуспільство не перейшло у нову епоху – епоху Середньовіччя та феодальногогосподарювання.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛІ ЛІТЕРАТУРИ
1. Законы ХІІ таблиц: [Электронный ресурс]/ OKpravo / Правовые памятники /Законы ХІІ таблиц. – Режим доступа к документу.: www.okpravo.info/pam/7.htm
2. Дигесты Юстиниана: [Электронный ресурс]/ OKpravo / Правовые памятники /Corpus juris civilis. – Режим доступа к документу.: www.okpravo.info/pam/8.htm
3. Борисович М.М. История государства иправа зарубежных стран: Учеб. пособие. — М.: Юриспруденция, 2007.-352 с.
4. Глиняный В.П. История государства иправа зарубежных стран: Учеб. пособие. — Х.: Одиссей, 2007. — Ч. 1.-2007.-872с.
5. История государства и права зарубежныхстран: Учебник: В 2 т./ Отв. ред. Н.А. Крашенниникова, О.А. Жидков.-3-е изд.,перераб. и доп. — М.: НОРМА, 2005.- Т.1: Древний мир и Средние века.-2005.-720c.
6. История государства и права зарубежныхстран: Ученик/ Под ред. Н.В. Михайловой.-М.: ЮНИТИ,2008.-559 с.
7. Косарев А.И. История государства иправа зарубежных стран: Учебник для вузов.- М.: НОРМА, 2002. — 464 с.
8. Макарчик В. С. Загальна історія державиі права зарубіжних країн: Навч. посiбник.-К.: Атiка,2007.-624 с.
9. Немировский А.А. История раннего Рима иИталии – СПб: Слово, 1999. -451 с.
10. ПодопригораA.A. Основы римского гражданского права: Учеб. пособие для студентов юрид.вузов и факультетов, — 2-е изд., перераб. — К.: Вентури, 1995. — 288 с.
11. ПрудниковМ. Н. История государства и права зарубежных стран. – М.: ЮНИТИ, 2008. – 543 с.
12. РубаникВ. Є.Лекції з історії держави та права зарубіжних країн: Навч. посібник.-Х.:Консум,2003.-528 с.
13. СтраховМ. Історія держави і права зарубіжних країн. – Х.: Право, 1999. – 416 с.
14. УстановВ.Е.История государства и права зарубежных стран: Учеб. пособие.-М.:Элит,2007.-264 с.
15. ХомаН.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб.-К.: Каравелла,2003. — 480 с.
16. ШтаерманЕ. История крестьянства в древнем Риме – М: Наука, 1996. -351 с.
17. ЯковлевВ.Н. Древнеримское и современное гражданское право России. Рецепция права:Учеб.пособие, 2-е изд., перераб и доп. – Ижевск: УдГУ,2004. -502 с.