Відділ освіти Малиновської райадміністрації
Районний конкурс учнівських науково-дослідницькихробіт з правознавства „Актуальні питання європейської інтеграції України таадаптації до законодавства ЄС”
Доповідь на тему:
„Право, джерела права та дія норм права ЄС”
Підготував:
учень 7-Б класу
гімназії №8
Малиновського району
м. Одеси
Кравець Ігор Вікторович
Керівник:
Вчитель-методист
Єлова Л.С.
м. Одеса
План
1) Право і джерела права в ЄС.
a) Основні джерела права:первинне законодавство та похідне законодавство (постанови, директиви, рішенняі необов’язкові акти – рекомендації, висновки).
b) Похідні джерела права:нетипові акти, додаткове законодавство, зовнішні джерела.
c) Неписані джерела права:загальні принципи права ЄС та їх види.
2) Дія норм права ЄС,застосування норм у судовій практиці.
a) Безпосередність дії права ЄС.Теорія, принципи(презумпції), критерії та юридична сила прямої дії постанов ідериктив. Принципи транспозиції правових норм ЄС у національне законодавстводержав-членів ЄС.
b) Верховенство права ЄС інаслідки цього: теорія; принципи; умови верховенства.
c) Юридична сила, принципи діїправових норм ЄС і застосування цих норм у судовій практиці: наслідкиверховенства права ЄС; судовий захист, його принципи і наслідки підсудності;принципи рівного доступу до захисту і адекватного відшкодування.
3) Використані джерела
Право іджерела права в ЄС
Основніджерела права: первинне законодавство та похідне законодавство (постанови,директиви, рішення і необов’язкові акти – рекомендації, висновки)
До „первинногозаконодавства” Європейського Союзу можуть бути віднесені всі розробленівнаслідок міжурядових дій і ратифіковані національними законодавчими органамивідповідно до своїх конституційних процедур документи, якими керується Співтовариство.Первинне законодавство включає в себе такі документи:
1) засновницькідоговори, якими є Договори про заснування Європейського Співтовариства,Європейського співтовариства вугілля та сталі та Євроатому;
2) важливідокументи, такі як Єдиний європейський акт, Договір(Маастрихтський) прозаснування Європейського Союзу, Бюджетний договір 1975 р., Договір прооб’єднання 1965р., Статут Європейського інвестиційного банку, різноманітні актита договори про приєднання. У більшості випадків ці документи тягли за собоювнесення поправок до основоположних Договорів;
3) різноманітніпротоколи і схожі додатки до договорів (такі як Соціальний протокол і Протоколпро економічне та соціальне зближення до Договору про заснування ЄвропейськогоСоюзу);
4) конвенції та іншідокументи, укладені між державами-членами, деякі важливі акти законодавстваСпівтовариства, які набули такого вигляду, тому що відображені в них проблемине відбиті в основоположних договорах, або з причини того, що їх зміст вимагавповної згоди законодавчих органів держав-членів, які мали їх ратифікувати.Наочним прикладом цього виду документів можна назвати Брюссельську конвенцію1968 р. Про взаємне визнання судових рішень.
Дія в часі. Дія всього первинногозаконодавства Співтовариства, як правило, не обмежується в часі. На цей фактчітко вказується в основних документах.
Дія в просторі визначається за допомогоюпосилання на конституційний устрій держав-членів.
Похіднезаконодавство – це частина системи роздроблених відповідно до основоположнихдоговорів нори Співтовариства. Терміну похідне законодавство надаєтьсяперевага порівняно з терміном вторинне законодавство, тому що під нимчасто розуміють документи, які зовсім не є вторинними і надають форму й основупевним політичним напрямкам Співтовариства. По суті є два види похідногозаконодавства: прийняте на розвиток положень договорів (так звані типові акти)і те, що не підпадає під цю категорію (так звані нетипові, або „акти, які неналежать до будь-якої категорії з певною назвою”).
Типові акти. Вони зазначаються в ст. 189Договору про заснування Європейського Співтовариства й охоплюють регламенти,директиви і рішення (акти обов’язковогохарактеру), позиції і рекомендації (акти необов’язкового характеру).
1)Регламенти.Ст. 189 Договору про заснування Європейського Співтовариства описує їх як такі,що мають „загальне застосування” і є цілком обов’язковими у всіх своїхелементах та мають пряму дію в усіх державах-членах. Оскільки регламенти єцілком обов’язковими, ані органидержав-членів, ані приватні особи не можуть ухилятися від будь-яких норм, яківміщені в них.
2)Директиви. Ст.189 Договору про заснування Європейського Співтовариства визначає: директиви єобов’язковими щодо результатів, щомають бути досягнуті, для кожної держави-члена, якій вони адресовані. При цьомунаціональним владним органам залишається право вибору форм і методівімплементації. Директиви були включені в коло документів Співтовариства длятого, щоб збільшити відчуття партнерства в процесі прийняття рішень міжСпівтовариством і національними органами влади.
3)Рішення. Рішенняє обов’язковими в усіх своїхелементах для тих, кому вони адресовані. Тому вони являють собою індивідуальнінорми, адресатами яких можуть бути як держави-члени, так і приватні особи. Зогляду на те, що сфера їхньої дії не має загального характеру, вони, по суті, єбільше адміністративними, ніж нормотворчими документами. Рішення можуть якпокладати обов’язки на тих, еому вониадресовані, так і наділяти їх правами.
Оскільки рішенняцілком обов’язкові, вони мають пряму дію. Рішення повинні бути повідомленіадресатам і набирають чинності з моменту такого повідомлення.
Необов’язкові акти. Їх можна визначити якдокументи, що не мають юридичної сили, за винятком деяких особливих обставин.Нетипові акти Співтовариства включають у себе такі документи:
1) акти, щорегулюють внутрішню роботу інституцій. Вважається, що вони іноді можутьпороджувати правові наслідки.
2) програмизагальної гармонізації, наприклад, спрямовані на усунення бар’єрів щодо торгівлі промисловимитоварами тощо.
3) загальнідекларації або міжінституційні угоди, укладені Парламентом, Радою і Комісією.Вважається, що вони також мають правові наслідки.
Позиції та рекомендації.Ст. 189 невизначає будь-яких властивостей цих документів, окрім того, що вони не маютьобов’язкової сили. І хоча рекомендації та позиції не є документами обов’язкового характеру, вони все ж маютьюридичне значення.
Неписаніджерела права: загальні принципи права ЄС та їх види
Правовіджерела, які були розглянуті до цього, можна описати як джерела праваСпівтовариства. Хоч би якими вичерпними ці джерела не були, вони не охоплюютьвсіх проблем права Співтовариства. Це стосується важливого питання – захиступрав фізичної особи, враховуючи той факт, що право Співтовариства наділяєдодатковими правами і покладає додаткові обов’язки на приватних осіб, як і наінституції Європейського Союзу та національні владні органи. Зрозуміло, що СудЄС Застосовує при цьому „загальні принципи права”.
Договірпро заснування Європейського Співтовариства певною мірою вказує на застосуванняцих загальних принципів. Відповідальним за введення цих загальних принципів уструктуру права є СЄС. Одна з причин цього полягає в тому, що більшість із йогосуддів проходили навчання в системах кодифікованого права, в яких судипереважно схиляються до застосування таких принципів, на відміну від судів, щоналежать до юрисдикції англосаксонського права.
Загальні принципи,що походять із природи права Співтовариства
1)Рівність.Це поняття притаманне значній кількості положень договору, як загальних, так іспеціальних. Однак „рівність” як загальний правовий принцип має значно ширшезначення, ніж те, що виражається цими положеннями. По суті, цей принципзабороняє нерівне ставлення до ситуацій, які можуть бути порівняні, або рівнеставлення до ситуацій, які можуть бути порівняні, або рівне ставлення донерівних ситуацій, якщо таке розрізнене ставлення не може бути виправданооб’єктивними причинами.
2)Солідарність.Цей принцип встановлює, що оскільки держави-члени користуються перевагамичленства, вони також повинні дотримуватися його правил.
Загальніпринципи, спільні для правових порядків декількох держав-членів
Оскільки зростаєкількість держав-членів, значною мірою ускладнюється можливість встановити дляних спільні принципи. Однак існує значна кількість принципів, які застосовуютьсяв декількох державах-членах, особливо ті, що мають спеціальні судові процедуридля розв’язання адміністративних спорів.
1)Правовавизначеність. Можна описати як забов’язання державних владних органів забезпечити легкість з’ясування права тими, до кого вонозастосовується, і набуття останніми можливості у разі необхідності скористатисяправом, так само, як і способом, за допомогою якого воно буде підлягатизастосуванню і тлумаченню. Виняткова можливість цієї вимоги буде підкресленаСудом, коли він виніс рішення про критерії визначеності й передчуваності, якіявляють собою вимоги, що мають бути чітко додержані в нормах, які можутьвикликати матеріальну відповідальність”.
2)Законніочікування. Цей принцип є значною мірою наслідком принципу правової визначеності,виник завдяки німецькому адміністративному праву. Він спрямований на те, щоб увипадках, коли фізична особа переконана, що досягне певного результату, якщобуде діяти відповідно до норм правової системи, забезпечити захист цихочікувань. Однак принцип законних очікувань підлягає певним обмеженням. Перше зних – критерій доцільності. Право Співтовариства захищає законні очікуваннялише розсудливих і обачних осіб. По-друге, на цей принцип можна посилатися лишеу випадку, коли очікування мають законний характер.
3)Пропорційність.Воно вимагає від державних органів влади дотримуватися належним чиномпропорційності між цілями, які мають бути досягнені, і засобами, які ці органимають у своєму розпорядженні для досягнення цих цілей. Ця норма означає, що „будь-якідії Співтовариства не повинні виходити за межі того, що необхідно длядосягнення цілей даного Договору”.
4)Основніправа людини. Спочатку сфера захисту прав людини розглядалась як повністюне властива для правового порядку, який незмінно ґрунтуються на економічнихзасадах. Будь-яке європейськенамагання в цьому напрямку розглядалась як таке, що належить до компетенціїЄвропейського Суду з прав людини.
5)Процесуальніправа. Втілення в життя права Співтовариства неодмінно включає в себезапровадження судових слухань, які мають бути справедливими, навіть якщо взаконодавстві Співтовариства немає спеціальних гарантій щодо цього. У такихситуаціях корисним засобом знову стають загальні принципи права. Принцип, якийвказує на те, що такі права повинні гарантуватися і що відповідач має право насправедливе слухання та природну справедливість.
Висновки
ПравоСпівтовариства охоплює велику кількість різних джерел, що віддзеркалюютьрізноманітні правові традиції, на яких вони базуються. Незважаючи на те, що заостанні декілька років значно поширився вплив англосаксонських правових систем.І все ж очевидним є посилення наголосу на дотриманні загальних принципів права,які становлять частину „некодифікованого права” Співтовариства. Щодо загальнихпринципів права, то для Співтовариства було б корисним прийняти підсумковузаяву, яка б визначила вичерпний перелік принципів, що мають бути застосовані йзахищені правом Співтовариства.
Дія норм праваЄС, застосування норм у судовій практиці
Безпосередністьдії права ЄС. Теорія, принципи(презумпції), критерії та юридична сила прямоїдії постанов і дериктив. Принципи транспозиції правових норм ЄС у національнезаконодавство держав-членів ЄС.
Теза про те, щоправо Співтовариства являє собою особливий правовий порядок, була прийнята ізсамого початку тими, хто брав участь у його розробці та реалізації. Завідсутності будь-яких відповідних моделей і прецедентів можна зробитиприпущення, що оскільки право Співтовариства являє собою унікальний і особливийправовий порядок, то взаємовідносини між ним і національним правом також є suigeneris і мають безпрецедентний характер. Це може бути досліджено задопомогою певних факторів, які виявляють унікальну природу цього права. Йдетьсяпро розподіл повноважень між Співтовариством і державами-членами, принциппрямої дії, прямого застосування і верховенства права Співтовариства, а такожпринцип субсідарності. Слід також враховувати наявність у конституційнихсистемах країн-членів положень, за допомогою яких права Співтовариства стаєчастиною національних правових порядків.
Встановлюючивзаємовідносини між Співтовариством та його членами, важливо точно визначити,де саме проходить „демаркаційна лінія” розподілу повноважень між ними.
Виключнаюрисдикція. Співтовариствомає виключну юрисдикцію в галузях, стосовно яких формулювання положень Договоруабо їх контекст точно вказують на те, що саме вони надають Співтовариству повній чітко визначені повноваження, виключаючи водночас будь-яку можливість длядержав-членів діяти в односторонньому порядку, навіть до того, як інституціїСпівтовариства використають ці повноваження, прийнявши відповідні положення.
Конкуруючаюрисдикція.Цей вид юрисдикції завжди розглядався як виключний і тимчасовий. Крім того,певна кількість галузей не була спеціально віднесена Договором до юрисдикціїСпівтовариства, але вони потенційно є сферою, за яку співтовариство несевідповідальність. Доти, доки інституції Співтовариства не прийнялизаконодавство в цій сфері, держави-члени мали щодо неї конкуруючу юрисдикцію. Аленавіть тут повноваження держав-членів не були обмеженими, оскільки ці державине могли порушувати норми, що стосуються заборони дискримінації, або обмежуватипринцип вільного переміщення товарів, осіб, послуг, капіталу.
Паралельнаюрисдикція. Цейпринцип належить до сфер, в яких право Співтовариства є додатковим донаціонального права. Так, право конкуренції забороняє лише зловживання з бокуодного чи кількох підприємств своїм домінуючим становищем на спільному ринкуабо на значній його частині як „несумісне із спільним ринком” і таке, що „моженегативно позначитися на торгівлі” між державами-членами. Тому підприємства,які контролюють істотну частину лише національного ринку, в ст. 86 ДЗЕС незазначені. Національні органи влади можуть використовувати паралельнуюрисдикцію, коли вона стосується права поведінки таких компаній щодо порушенняправил конкуренції.
У найширшомузначенні пряма дія може бути визначена як механізм, що надає громадянамможливість покладатися на положення права Співтовариства під час судовогослухання в національному суді, від якого вимагається підтверджувати, захищати івпроваджувати права, які надаються цими положеннями. Певна річ, це не єофіційним визначенням, яке можна відшукати в положеннях Договору або вбудь-яких інших законодавчих актах Співтовариства.
Принципи:
1) Нормаповинна бути чіткою. Суд Європейських Співтовариств доволі широко тлумачить цю вимогу, яка,на його думку, має бути достатньою, навіть якщо наслідки застосування нормиважко передбачити.
2) Нормаповинна бути безумовною. Цей критерій означає, що суб’єктивне право, яке надається тієючи іншою нормою, не може залежати від суб’єктивістських тлумачень будь-якихофіційних органів. Під офіційними органами розуміються не тільки інституціїСпівтовариства як такі, а й органи влади держав-членів.
Пряма діяпостанов(регламентів)
Оскільки ст. 189ДЗЄС вказує, що регламенти ЄС мають загальне застосування, є ціліснообов’язковими і мають пряме застосування, є цілісно обов’язковими і мають прямезастосування в усіх державах-членах, не викликає сумніву той факт, щорегламенти переважно мають пряму дію. До того ж ця пряма дія може бути яквертикальною, так і горизонтальною. Однак презумпція прямої дії регламентівможе бути заперечена, оскільки деякі з них не відповідають встановленим СудомЄвропейських Співтовариств вимогам до актів прямої дії або хоча б тому, що вониза своєю природою не можуть наділяти правами фізичних осіб.
Пряма діядиректив
На перший погляд,здається, що директиви також входять до категорії, яка може бути оцінена зточки зору її прямої дії. Враховуючи те, що ст.189 ДЗЄС: а) встановлюєобов’язковість директиви для кожної держави-члена, якій вона направляється,щодо запланованих результатів; б) залишає при цьому національним органам владиправо вибору форм і методів своєї імплементації; в) виключає визначеннядирективи як такої, що має „пряме застосування”, директиви, в принципі, неможуть мати прямої дії. Однак Суд Європейських Співтовариств виділяє двікатегорії директив, які можуть мати пряму дію.
Перша складаєтьсяз директив, які не були імплементовані належним чином
або не булиімплементовані належним чином або не імплементовані до закінчення визначеноготерміну.
Друга категоріястосується директив (або певних частин директив), які не потребують імплементації.Суд Європейських Співтовариств встановив, що цей підрозділ директиви відповідаєкритеріям, необходним для набуття прямої дії. Він не тільки містить зобов’язання,що не допускають встановлення будь-яких винятків чи умов, а й міркуванняправової визначеності, коли фізичні особи можуть посилатися на це зобов’язання,навіть якщо воно міститься в документі, який у цілому не має прямої дії. Прямадія директив викликає певну кількість питань та проблем, які СЄС змушений буврозглядати з „власної ініціативи”, тим самим знову підтверджуючи своюправотворчу роль.
Принципитранспозиції правових норм ЄС у національне законодавство держав-членів ЄС
За умовизаснування Співтовариства на дійсно федеральній моделі, навряд чи виникло бпитання щодо того, як право ЄС має бути пристосованим до національнихконституційних систем. Нинішня правова система Співтовариства залишаєтьсязверненою більше до міжурядової моделі, ніж до федеральної. Вона залишаєтьсятакою, що значною мірою залежить від методу, за допомогою якого правові порядкиокремих держав пристосовуються до неї. А це, у свою чергу, залежить віднаціонального конституційного устрою, який встановлює зв’язок із правом Співтовариства.
Враховуючи все,про що йшлося, правові системи держав – членів Європейського Співтовариства (які великої кількості інших держав світу) можна поділити на дві категорії,відповідно до яких вони застосовують міжнародні договори: а саме згідно зтеоріями монізму і дуалізму. Теорія монізму виходить із припущення, щоміжнародні договори і національне право становлять частини одного правовогопорядку. В межах цього правового порядку міжнародне право має пріоритет надправом національним. Згідно ж з теорією дуалізму робиться протилежнеприпущення, яке полягає в тому, що міжнародне й національне право являють собоюдва різних правових порядки. Отже, міжнародне право може стати частиноюнаціонального права лише за допомогою трансформації у національнезаконодавство. Більшість країн ЄС (Франція, Бельгія, Нідерланди, Іспанія)прийняли моноістичний підхід. А такі, як Сполучене Королівство й Італія,застосовують дуалістичну модель.
Поділ правовихсистем на моністичну і дуалістичну впливає на спосіб, за допомогою якогонаціональні конституції пристосовуються до права Співтовариства. При цьомунеобхідно зважати на дві точки зору. Перше з них полягає в тому, що цявідмінність підходів не створювала ніяких значних практичних проблем длявпровадження права Співтовариства, зокрема з його прямої дії та верховенства.Згідно з другою точкою зору – необов’язково вважати, що складнощі, яківиникають, в основному мають місце в країнах, які застосовують дуалістичнусистему.
Верховенствоправа ЄС і наслідки цього: теорія; принципи; умови верховенства
Норма праваСпівтовариства для того, щоб бути повністю імплементованою, має відповідатидвом вимогам. По-перше, необхідна можливість посилатися на неї у національномусуді, який би захищав це право. Необхідно, щоб національний суд також надававпріоритет нормі Співтовариства у випадках, якщо вона суперечить нормі національногоправа. В цьому полягає принцип верховенства, або пріоритету, праваСпівтовариства. Враховуючи те, що верховенство права Співтовариства наднаціональним правом є принципом, держави-члени забов’язані також забезпечувати, щоб жоднанорма національного законодавства не була перешкодою для повної ефективностінорм права Співтовариства.
ПравоСпівтовариства намагається залучити до участі громадян ЄС, дозволивши їмзахищати свої певні права в національних судах, хоч і під пильним наглядом СудуЄвропейських Співтовариств. Верховенство права Співтовариства забезпечує, щонаслідком будь-якого конфлікту між ним і національною нормою буде наданняпріоритету праву Співтовариства.
Таке поєднанняпрямої дії та верховенства з правової точки зору становить радикальневідхилення у відносинах між національним правом і правом міжнароднихінституцій, у яких ця країна має членство, Співтовариство не є першою правовоюсистемою, відповідно до якої норми міжнародного права наділяють фізичних осібправами, які національні суди повинні захищати. Але воно є першою системою, щовикористовує міжнародне право і вимагає від усіх національних судів країн, щопідписали Договір, захищати і впроваджувати певні права, надані фізичнимособам, — на відміну так званих самовиконуваних договорів, згідно з якими ціправа захищаються лише що ініціативою однієї з держав-членів.
Однак не всіположення права Співтовариства мають пряму дію. Для того щоб відповідна норманабула прямої дії, вона повинна відповідати критеріям, розробленим СЄС, а саме:бути зрозумілою і чіткою, не мати застережень, що роблять її чинність залежновід подальших законодавчих дій як на національному рівні, так і на рівніСпівтовариства. Користуючись цими критеріями, Суд має можливість наділятипрямою дією значну кількість положень, не тільки найбільш очевидні, наприкладрегламенти, а й статті Договору, рішення і, можливо, найменш придатні для цьогоакти – директиви.
Особливопомітними в прецедентному праві Суду Європейських Співтовариств є двітенденції: з одного боку, воно не обмежує прямої дії зобов’язань, які маютьнегативний характер, а з іншого – забезпечує, що пряма дія надає громадянамправо оскаржувати дії чи бездіяльність не тільки національних органів влади, ай інших приватних осіб. Однак при цьому не слід плутати пряму дію з прямимзастосуванням.
Юридичнасила, принципи дії правових норм ЄС і застосування цих норм у судовій практиці:наслідки верховенства права ЄС; судовий захист, його принципи і наслідкипідсудності; принципи рівного доступу до захисту і адекватного відшкодування
Будь-якіматеріальні права і обов’язки без ефективних засобів судового захисту маютьдуже незначну практичну цінність для тих, чиїх інтересів вони стосуються. Безтаких засобів зацікавлені сторони майже повністю залежать від доброї воліінституцій і громадян, на яких покладаються зобов’язання. Така добра воля неможе бути постійно гарантованою, тому необхідно, щоб виконання цих обов’язків тими, на кого вонипокладаються, було предметом неупередженого розгляду незалежним арбітром, тобтоорганами судової влади. Власне для забезпечення такого розгляду ДЗЄС встановлюєшироке коло засобів судового захисту. Але вони є дуже загальними внаслідоктаких причин:
1)вони можутьбути як прямими (у випадках, коли позов подається позивачем безпосередньо доСЄС\СПІ), так і непрямими (коли національний суд звертається по допомогу до СЄСу справах, в яких застосовується право Співтовариства);
2)до захистузалучається як Суд Європейських Співтовариств, так і національні суди; останні,зокрема, за допомогою механізму процедури преюдиційного звернення;
3)судовий розгляддозволяється широкому колу позивачів і заявників, тобто не тількиінституціям-позивачам, таким як Комісія, а й приватним особам;
4)вони є якзагальними (наприклад, позови, що вчиняються на основі ст. 169,173,175 ДЗЄС,так і спеціалізованими (наприклад позови, які подаються відповідно до ст.93(2)щодо державної допомоги).
Право ЄСпринципово спрямовано на захист приватної особи, яка заохочується впроваджуватийого та покладатися на нього в національних судах. Однак, якщо дозволитиостаннім тлумачити і застосовувати право Співтовариства незалежно один відодного і від будь-якого іншого судового органу влади, то й призведе до появивеличезної системи дуже суперечливого прецедентного права. Для того щобуникнути цього, національним судам була надана можливість звертатися подопомогу до СЄС у тих випадках, коли вони не в змозі самі вирішити проблеми, щовиникають з права ЄС. Це забезпечує впровадження національними судаминеобхідного ступеня одноманітності під час вирішення ними таких проблем.
Висновки
Співтовариство єпершим органом, який надав особам приватного права можливість використовуватизаходи судового захисту для реалізації прав, якими їх наділило національнеправо, як за допомогою прямих дій – шляхом безпосереднього звернення до СЄС,так і непрямих дій – через процедуру надання преюдиційних тлумачень. Все це,безумовно, заслуговує на оплески. Однак можна поставити запитання: чивідповідає система засобів судового захисту, яка майже не змінилася з часустворення Співтовариства, сучасним вимогам права Співтовариства? На особливуувагу заслуговують таких три проблеми.
Доступ доправосуддя. Середпринципових завдань будь-якої правової системи значна увага має приділятисянаданню громадянам якомога ширшої можливості використання засобів судовогозахисту. Наскільки це відповідає дійсності стосовно Співтовариства? Для тогощоб громадяни мали можливість використовувати звернення до правосуддя,географічне розташування судових органів повинне бути якомога зручнішим. ПротеЄвропейський Союз має лише один суд, який знаходиться в Люксембурзі. Це робитьсудові органи Співтовариства, які простягаються від Південної Іспанії доПівнічної Франції, дуже віддаленими для більшості людей. Ця обставина виявиласьочевидним аргументом на користь судової децентралізації.
Процесуальнийефект. Цяпроблема тісно пов’язана за попередньою.Зокрема, процес надання преюдиційного тлумачення може бути дуже тривалим.Тривала процедура має два побічних ефекти. Перший полягає в тому, що в багатьохсправах скористатися перевагами такого судового захисту можуть лише ті, хто маєдостатні фінансові можливості. Другий – у деяких випадках до європейськогоправа звертаються під час розгляду кримінальних справ з єдиним наміром добитисянадання преюдиційного тлумачення, щоб затягти весь судовий процес.
Виконаннясудових рішень. Судові органи, яким не надана можливість примусового виконання рішень,втрачають значну частину своєї ефективності. На національному рівнірозпорядження про сплату платежів фактично є неефективними, якщо немає засобівдля їх впровадження, включаючи, у разі необхідності, службу судових виконавцівдля отримання платні. Тут Суд обмежений і може покладатися лише на добру волюнаціональних органів з виконання судових рішень.
Використані джерела
1) Кернз Волтер„Вступ до права Європейського Союзу”
2) І.Б. Усенко„Основи правознавства”
3) Ківалов С.В.,Музиченко П.П., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф. „Основи правознавстваУкраїни”
4) Г.С. Грай„Майбутнє України в руках молоді. Бесіди з правового виховання”
5) Всесвітнямережа Internet