Контрольна робота
з дисципліни:
Цивільне право.
Поняття, елементи і особливості цивільнихправовідносин
Зміст
1. Поняття, елементи і особливості цивільних правовідносин. 3
2. Умови і підстави цивільно-правової відповідальності 10
3. Загальні способи захисту права власності і інших речовихправ. 16
Список використаних джерел. 25
1. Поняття, елементи і особливостіцивільних правовідносин
Згідно ст.1 і 2 Цивільного Кодексу України від 16 січня 2003 року №435-IV регулюються особисті немайнові та майнові відносини(цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні,майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих наадміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другійстороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство незастосовується, якщо інше не встановлено законом.
Учасникамицивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи, а також державаУкраїна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави таінші суб’єкти публічного права. [9]
Для задоволення своїх потреб люди вимушені вступати в різноманітнісуспільні відносини. У міру того, як ці суспільні відносини врегульовуютьсянормами права — вони переростають в правовідносини. Таким чином, правовідносини- це частина суспільних відносин, які врегульовані нормами права.
Одним із наслідків зворотного впливу норм права на суспільні відносиниє те, що учасники цих відносин наділяються певними правами і обов'язкамивідносно один одного, причому невиконання обов'язків тягне за собоюзастосування до порушника засобів державно-примусового характеру. Врегульованінормами цивільного права суспільні відносини називаються цивільно-правовимивідносинами.
Цивільні правовідносини — це врегульовані нормами цивільного правамайнові відносини, відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності,та особисті немайнові відносини, учасники яких виступають юридичне рівниминосіями суб'єктивних цивільних прав і обов'язків, реалізація якихзабезпечується можливістю застосування засобів державно-примусового впливу.
У цьому визначенні зазначені такі особливості цивільних правовідносин:
по-перше, це певні майнові і деякі особисті немайнові відносини, атакож відносини, що виникають в сфері інтелектуальної діяльності;
по-друге, ці відносини виникають між суб'єктами на засадах юридичноїрівності, незалежності, самостійності, вільного волевиявлення, що робитьнеможливим панування одного із суб'єктів над іншим, підпорядкування волі іншогосвоїй волі;
по-третє, невиконання будь-ким із учасників правовідносин взятихобов'язків або порушення чужих прав тягне за собою застосування до порушниказасобів державного примусу. Як правило, засоби такого примусу носять майновийхарактер. [4]
Основні елементи цивільно-правових відносин:
Кожне просте (а тим більше складне) цивільно-правове відношення єінтегральним правовим явищем. Воно має принаймні три основних елементи (частини):
суб'єктів
об'єкт (чи об'єкти);
зміст (суть).
Суб'єктами цивільного правовідношення виступають його учасники. Нимиможуть бути громадяни (фізичні особи), організації (юридичні особи) і впередбачених законом випадках держава (скарбниця).
У деяких цивільних правовідносинах суб'єкти мають спеціальну назву. Наприклад,в зобов'язальному право-відношенні наділеного правами суб'єкта називаютькредитором, а іншого, що має обов'язки (зобов'язаного), — боржникам. Вцивільному правовідношенні боржник і кредитор протистоять один одному і неможуть співіснувати один без одного.
В літературі відсутня єдина точка зору щодо визначення поняття об'єктацивільно-правових відносин. Одні автори вважають, що об'єктом є те, у зв'язку зчим виникає правовідношення, другі — що таким об'єктом є те, на що спрямованеправовідношення, треті — що об'єктом правовідношення є те, на що воно(правовідношення) впливає. Не вдаючись у суть спору, необхідно підкреслити, що,незважаючи на розбіжність позицій, всі автори приходять до єдиного висновку — об'єктомцивільних правовідносин є конкретне благо, здатне задовольняти певні потребилюдей, заради якого вони й вступають у правовідносини. На нашу думку,трактування об'єктів цивільних правовідносин як благ дає змогу зрозуміти їхсуть і те місце, яке вони займають у правовідношеннях.
До об'єкт цивільних правовідносин можна віднести:
1) майно (речі та послуги);
2) результат інтелектуальної діяльності;
3) особисті немайнові права.
Зміст цивільного правовідношення, як уже зазначалось, складаютьцивільні права і обов'язки суб'єктів правовідношення. При цьому один ізсуб'єктів має правомочності на здійснення певних дій для задоволення свогоінтересу, а другий несе відповідні цим правомочностям обов'язки).
Право, що належить конкретній особі, називається суб'єктивним цивільнимправом (певно, точніше було б сказати суб'єктним цивільним правом), а відповіднийцьому праву обов'язок другої особи — суб'єктивним (точніше: суб'єктним) цивільнимобов'язком.
Зміст суб'єктивного цивільного права полягає в тому, що законуповноважує суб'єкта права:
1) здійснювати певні дії (наприклад, володіти річчю, користуватись тарозпоряджатись нею);
2) вимагати відповідної поведінки від зобов'язаних осіб (наприклад,передати річ, виконати роботу, сплатити гроші і т.д.);
3) звертатись у необхідних випадках до суду з вимогою розглянутипитання про застосування примусової сили державного апарату до зобов'язанихосіб.
Отже, суб'єктивне цивільне право — це засноване на цивільно-правовихнормах право особи здійснювати певні дії і вимагати задоволення свого інтересувід зобов'язаної особи.
Зміст цивільно-правового обов'язку полягає в тому, що закон (договір) зобов'язуєособу до певної поведінки (здійснити певні дії чи утриматись від певних дій) длязадоволення інтересів уповноваженої особи. Суб'єктивний цивільний обов'язок — цезаснована на законі міра відповідної (щодо задоволення інтересів певної особи) поведінкизобов'язаної особи.
Суб'єктивне цивільне право (обов'язок) необхідно відрізняти відоб'єктивного права (цивільного та й будь-якого іншого). Об'єктивне право (правов об'єктивному розумінні) — це сукупність правових норм, а суб'єктивне цивільнеправо (обов'язок) — це право (обов'язок), яке належить конкретному суб'єктовіцивільних правовідносин. [5]
Необхідно звернути увагу на те, що такий поділ цивільного права цілкомвизначений лише щодо майнових правовідносин та відносин, що виникають у сферіінтелектуальної діяльності. Що ж до особистих немайнових прав, то при їх поділіна об'єктивні й суб'єктивні слід враховувати, що власне особа і є носієм цихправ, що ці права невід'ємні від особи.
Між об'єктивним і суб'єктивним правом існує тісний зв'язок: суб'єктивнеправо випливає з об'єктивного, засноване на ньому. Необхідно враховувати й те,що об'єктивне право встановлюється державою, а тому воно породжує певнівідносини носіїв суб'єктивних прав і обов'язків не лише один до одного, а й додержави. Суть останніх полягає в тому, що держава визначає в об'єктивному праві(в нормах права) зміст суб'єктивних прав та обов'язків, встановлює метуздійснення суб'єктивних прав і надає можливість захистити порушені права.
Класифікація цивільних правовідносин проводиться за їх ознаками. Так,за характером змісту розрізняють правовідносини майнові, правовідносини, щовиникають у сфері інтелектуальної діяльності, і немайнові правовідносини; зазв'язками між учасниками — абсолютні і відносні; за залежністю задоволенняінтересів уповноваженої особи від дій інших осіб розрізняють речові ізобов'язальні правовідносини, за структурою — прості і складні.
Розмежування цих видів цивільних правовідносин має не тількитеоретичне, а й важливе практичне значення для розуміння суті взаємовідносинсторін в право-відношенні, для конкретного застосування цивільногозаконодавства в тому чи іншому випадку.
Правовідносини майнові, немайнові та ті, що виникають у сферіінтелектуальної діяльності. Поділ цивільних правовідносин за характером змістузаснований на вченні про предмет цивільно-правового регулювання іхарактеризується тим, що:
по-перше, суб'єктивні майнові права можуть передаватися, тоді якособисті немайнові права та право авторства, за загальним правилом, не можутьбути відокремлені від їх носія. Наприклад, засвідчене право авторства неможливо продати чи подарувати іншій особі. Воно не переходить до інших осіб іпісля смерті автора;
по-друге, у випадках порушення майнових прав інтереси уповноваженоїособи можуть бути задоволені шляхом поновлення порушених прав (наприклад, судможе зобов'язати незаконного володільця повернути річ власнику);
особисті немайнові права захищаються засобами немайнового характеру;
по-третє, у деяких випадках, передбачених законом, допускаєтьсявідшкодування моральної шкоди.
Майнові правовідносини за своїм складом неоднорідні. Деякі з нихскладають правовідносини власності, інші — зобов'язальні майнові правовідносини.
Як вже зазначалося, правовідносини поділяють на абсолютні і відносні заїх суб'єктним складом.
В абсолютному правовідношенні уповноваженій особі протистоїтьнеобмежена кількість зобов'язаних осіб. Наприклад, у правовідносинах власностівласник виступає уповноваженою особою, а всі інші особи, які існують одночасноз ним, є зобов'язаними по відношенню до власника. В абсолютному правовідношеннівизначаються межі поведінки уповноваженої особи, її обов'язок утримуватись віддій, які б порушували права інших осіб. Таким чином, в абсолютномуправовідношенні і уповноважена особа, і зобов'язані особи повинні діяти у межахвстановлених правил. Порушення будь-котрим із них таких правил тягне дляпорушника негативні наслідки.
У відносному правовідношенні уповноваженій особі протистоїть конкретназобов'язана особа, яка повинна здійснити на користь уповноваженої особи певнідії:
передати майно у її власність, виконати певну роботу, надати відповіднупослугу, сплатити визначену суму грошей і т.п. Прикладом відносного цивільногоправовідношення може бути будь-яке цивільно-правове зобов'язання, що виникає іздоговору чи факту заподіяння шкоди. [7]
Відносне правовідношення виникає також у разі порушення прав власника,права авторства, особистих немайнових прав, оскільки тут має місце конкретнауповноважена особа і конкретна зобов'язана особа — порушник чужих прав.
Право уповноваженої особи в абсолютному правовідношенні може бутипорушене будь-ким. Право уповноваженої особи в відносному правовідношенні можебути порушене тільки конкретною особою, яка приймає участь в цьомуправовідношенні. Так, позикодавець може вимагати повернення боргу тільки відпозичальника.
Отже, право уповноваженої особи в абсолютному правовідношеннізахищається від порушення будь-якою особою, а право уповноваженої особи увідносному правовідношенні захищається від порушення з боку конкретновизначених осіб.
Речові і зобов'язальні правовідносини. Поділ правовідносин на речові ізобов'язальні не слід розуміти так, що в основі його лежить наявність чивідсутність зв'язку правовідносин з речами. З речами зв'язані не лише речові, ай багато зобов'язальних правовідносин (наприклад, договори купівлі-продажу,майнового-найму тощо). В основі поділу правовідносин на речові і зобов'язальнілежить характер залежності задоволення інтересів уповноваженої особи (носіяправа) від дій інших осіб.
Якщо майновий інтерес уповноваженої особи може бути задоволений їївласними діями, а всі інші особи зобов'язані лише не заважати їй, то такіправовідносини називаються речовими. Це правовідносини власності, відносини поволодінню і користуванню майном.
Якщо ж для задоволення інтересу уповноваженої особи необхідні активнідії конкретних зобов'язаних осіб, то такі правовідносини називаютьсязобов'язальними.
Отже, речові права реалізуються безпосередньо уповноваженою особою,реалізація ж зобов'язальних правовідносин завжди пов'язана з виконаннямобов'язку конкретною зобов'язаною особою (боржником).
Прості і складні правовідносини. Простими називаються правовідносини, вяких одній особі належить тільки одне право, а другій тільки один обов'язок. Наприклад,правовідношення, що виникає із договору позики.
Складними є правовідносини, в яких обидві сторони мають як права, так іобов'язки. Так, за договором купівлі-продажу майна покупець має право вимагатипередачі йому проданої речі і в той же час зобов'язаний сплатити продавцю їївартість. Продавець, в свою чергу, зобов'язаний передати річ, і в той же часмає право вимагати сплати грошей за цю річ.
Розмежування правовідносин на прості, і складні інколи є доситьважливим. У складних правовідносинах нерідко зустрічаються елементи, щовідносяться до різних зобов'язань. Наприклад, при перевезенні речей виникаєобов'язок не тільки перевезти річ, а й зберегти її. Тому при вирішенні спірнихпитань в кожному конкретному випадку необхідно визначитись, простим чи складнимє те чи інше правовідношення, бо тільки це дасть можливість вірно застосуватидо нього певну правову норму. [4]
Цивільно-правові норми самі по собі не породжують цивільнихправовідносин. Виникнення, зміна і припинення цивільних правовідносинвідбуваються в силу різних юридичних фактів.
Юридичні факти — це обставини, з настанням яких норми права (закону) пов'язуютьвиникнення, зміну або припинення правовідносин.
В залежності від того, пов'язаний юридичний факт з волею учасникаданого правовідношення чи ні, юридичні факти поділяють на юридичні дії іюридичні події. 2. Умови і підстави цивільно-правовоївідповідальності
Згідно з положеннями Цивільного кодексу України, цивільно-правовавідповідальність — це санкції, що застосовуються до правопорушника у виглядінакладення на нього додаткових цивільно-правових обов'язків або позбавленняналежного йому цивільного права. Порушенням зобов'язання є його невиконання абовиконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.
Відповідальність може наставати у таких формах: відшкодування збитків,сплата неустойки, втрата завдатку, конфіскація майна, компенсація моральної(немайнової) шкоди і т. ін.
За підставами виникнення прав та обов'язків, за порушення якихвстановлена відповідальність, вона поділяється на договірну і недоговірну. Договірнавідповідальність настає у вигляді санкцій за порушення договору (коли боржниквчасно не передає речі, не виконує роботу або виконує її неналежним чином, то вінповинен відшкодувати кредиторові збитки, заподіяні таким невиконанням). Навідміну від договірної недоговірна відповідальність має місце, коли відповіднасанкція застосовується до правопорушника, який не перебуває у договірнихвідносинах з потерпілим (у разі заподіяння каліцтва або іншого ушкодженняздоров'я юридична чи фізична особа, відповідальні за шкоду, зобов'язанівідшкодувати потерпілому заробіток, виплатити одноразову допомогу і т. ін).
Юридичне значення розмежування договірної і недоговірної відповідальностіполягає в тому, що форми та розмір недоговірної відповідальності встановлюютьсятільки законом, а форми і розмір договірної відповідальності визначаються якзаконом, так і договором.
При укладенні договору сторони можуть передбачити відповідальність затакі правопорушення, за які чинне законодавство не передбачає будь-якоївідповідальності. Сторони можуть також підвищити або знизити розмірвідповідальності порівняно зі встановленим законом.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановленідоговором або законом, зокрема:
• припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови відзобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірваннядоговору;
• зміна умов зобов'язання;
• сплата неустойки (штраф, пеня);
• відшкодування збитків та моральної шкоди.
Збитки включають:
• дійсні збитки — це сума, на яку зменшилась вартість майна кредиторавнаслідок неправомірних дій боржника. Вони складаються з витрат, які кредиторзробив або повинен був зробити для відновлення порушеного права, а такожвартості втраченого кредитором майна (витрати з ремонту автомобіля, напридбання пошкодженої речі і т. ін).
Розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доводиться кредитором.Коли інше не передбачено законом або договором, при визначенні збитків берутьдо уваги ринкові ціни, що діяли на день добровільного задоволення боржникомвимоги кредитора, у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога небула задоволена добровільно, — у день вчинення позову. Суд може задовольнитивимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що діяли надень ухвалення рішення;
• втрачену вигоду (неодержані доходи) — доходи, які особа могла реальноодержати за звичайних умов, якби її право не було порушено. При визначеннінеодержаних доходів враховують вжиті кредитором заходи для їх одержання іздійснені з цією метою приготування. Прикладом втраченої вигоди може бутивипадок, коли наймач пошкодив найнятий автомобіль, внаслідок чого наймодавецьне тільки змушений витратити кошти на ремонт автомобіля, а й не отримавприбутку, який мав би від перевезення пасажирів, якби не було правопорушення. [4]
Коли за порушення зобов'язання встановлена неустойка, то її стягують уповному розмірі понад відшкодовані збитки, якщо інше не було передбачено угодоюсторін.
Відшкодування збитків у разі невиконання зобов'язання і сплатинеустойки за його невиконання звільняє боржника від виконання зобов'язання внатурі, якщо інше не передбачено законом або договором.
У разі невиконання боржником обов'язку передати кредиторовііндивідуально визначену річ як предмет зобов'язання кредитор має право вимагативідшкодування завданих йому збитків, а також, відібрання цієї речі у боржника. Останнєправо відпадає, якщо річ уже передано іншій особі, яка має однорідне право. Якщоріч ще не передано, перевагу має той з кредиторів, зобов'язання на користьякого виникли раніше, а якщо це неможливо визначити, — той, хто раніше вчинивпозов.
Боржник не звільняється від відповідальності за невиконання грошовогозобов'язання. Коли збитки, завдані кредиторові неправомірним користуванням йогогрошовими коштами, перевищують суму процентів, передбачених угодою, він маєправо вимагати від боржника відшкодування збитків у частині, що перевищує цюсуму.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогукредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексуінфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми,якщо договором або законом не встановлено інший розмір процентів.
Коли порушення зобов'язання сталося з вини обох сторін, суд відповіднозменшує розмір відповідальності боржника. Суд має право також зменшити розмірвідповідальності боржника, якщо кредитор з необережності сприяв збільшеннюрозміру збитків, завданих порушенням виконання зобов'язання, або не вживзаходів для їх зменшення.
Боржник відповідає за порушення зобов'язання третіми особами, на якихбуло покладено його виконання, якщо законом не перед бачено відповідальністьбезпосередньо виконавця.
Договором або законом може бути передбачена поряд із відповідальністюборжника додаткова (субсидіарна) відповідальність іншої особи. Наприклад, загарантією банк, інша фінансова установа відповідає перед кредитором запорушення зобов'язання боржником. У цьому разі до пред'явлення вимоги гарантукредитор повинен пред'явити вимогу до основного боржника. Якщо основний боржниквідмовився задовольнити вимогу кредитора чи кредитор не одержав від нього врозумний строк відповіді на пред'явлену вимогу, кредитор може пред'явити вимогув повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність.
Після отримання вимоги кредитора особа, яка несе субсидіарнувідповідальність, повинна до задоволення вимоги, пред'явленої їй кредитором,повідомити про це основного боржника, а у разі подання позову, — податиклопотання про залучення основного боржника до участі у справі.
За загальним правилом цивільно-правова відповідальність може мати місцеза наявності складу правопорушення. Саме склад цивільного правопорушення єюридичним фактом, який породжує правовідносини між правопорушником і потерпілимта створює певні претензії потерпілого та обов'язки порушника відшкодуватишкоду, заподіяну протиправними діями. Сукупність умов, за яких може настативідповідальність у вигляді відшкодування збитків, і називають загальним складомцивільно-правової відповідальності. До таких умов належать:
• протиправність поведінки боржника. Протиправною визнається поведінка,яка порушує норму права, незалежно від того, чи знав правопорушник пропротиправність своєї поведінки (передбачається порушення закону або договоруборжником). Протиправна поведінка набуває вираження у вигляді не тількипротиправної дії, а й бездіяльності. Наприклад, прострочення боржника абопрострочення кредитора;
• шкода є другою неодмінною умовою цивільно-правової відповідальності уформі відшкодування збитків. Шкода може бути майновою (пов'язана з відповіднимиматеріальними втратами) або моральною, яка полягає у втратах немайновогохарактеру внаслідок моральних і фізичних страждань потерпілого;
• причинний зв'язок між протиправною поведінкою і збитками чи іншиминегативними наслідками, що настали для потерпілої сторони. Причинний зв'язок — зв'язок,що об'єктивно існує між поведінкою боржника і наслідком, який настав. У тихвипадках, коли наслідок є проявом випадкового, незакономірного збігу певнихобставин, серед яких поведінка боржника не є істотною, причинний зв'язоквідсутній. Не вважається таким випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язківконтрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконаннязобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів;
• вина боржника. Вина — це певне психічне ставлення особи до своєїнеправомірної поведінки та її наслідків. У кримінальному праві діє презумпціяневинності, а в цивільному — презумпція винності боржника. Відсутність власноївини в цивільному праві доводиться особою, яка порушила зобов'язання. Боржникбуде вважатися винним доти, доки не доведе свою невинність. Особа є невинною,якщо доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконаннязобов'язання. В цивільному праві форма вини, як правило, не впливає на розмірвідповідальності.
Якщо для покладення на правопорушника цивільної відповідальності уформі відшкодування збитків необхідний повний склад цивільного правопорушення(протиправність поведінки, шкода, причинний зв'язок, вина), то для стягненнянеустойки або втрати завдатку кредиторові досить довести, що поведінка боржникає протиправною, а вина його припускається, коли він не довів відсутності своєївини в порушенні зобов'язання. Тут має місце неповний, «урізаний»склад правопорушення. [4]
Особливістю цивільно-правової відповідальності є також те, що вона моженастати й без вини, якщо це передбачено законом або договором. Це можнапояснити специфікою деяких договорів та особливостями позадоговірних відносин. Так,власник джерела підвищеної небезпеки зобов'язаний відшкодувати шкоду, заподіянуцим джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведе, що шкода виникла внаслідокнепереборної сили або умислу потерпілого. За договором зберігання професійнийзберігач відповідає також за втрату або пошкодження речі, якщо не доведе, що цесталося внаслідок непереборної сили.
У Цивільному кодексі України відповідальність без вини (крім дії непереборноїсили) встановлена також для осіб за порушення зобов'язань у зв'язку зіздійсненням ними підприємницької діяльності.
Якщо у правовідносинах є кілька боржників, то може наставати дольова,солідарна або субсидіарна відповідальність. Дольова відповідальність означає,що кожен з боржників повинен виконати зобов’язання, відповідати за завданушкоду у певній частці, яка визначається законом або договором. Якщо ж ці часткине визначені, то частка відповідальності кожного з боржників є рівною.
Солідарна відповідальність означає, що кредитор має право вимагативиконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом,так і від будь-кого з них окремо. Солідарна відповідальність настає лише увипадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільностіпредмета зобов’язання, спільного заподіяння неподільної шкоди і т. ін. Разом зтим, суд вправі за заявою потерпілого покласти на осіб, що спільно заподіялишкоду, часткову відповідальність відповідно до ступеня їхньої вини.
У разі субсидіарної (додаткової) відповідальності існує основнийборжник, який зобов’язаний відшкодувати шкоду (виконати зобов’язання) у повномуобсязі, та додатковий боржник. Останній залучається до відповідальності у разі,якщо майна основного боржника не вистачає для повного залагодження шкоди. Вимогапро відшкодування шкоди спочатку пред’являється до основного боржника, і лише,якщо він не в змозі її виконати, звертається до додаткового. Субсидіарною євідповідальність батьків (усиновителів), піклувальників за шкоду, завданунеповнолітніми у віці від 14 до 18 років, відповідальність гаранта, поручителятощо.
Протиправність поведінки означає, що вона суперечить нормам права іпорушує суб’єктивні права інших учасників цивільних правовідносин. У договірнихправовідносинах вона виражається у порушенні правила, згідно з якимзобов’язання повинні виконуватися належним чином. У недоговірних — у посяганніна особисті немайнові та (або) майнові права та інтереси інших осіб. Протиправністьможе виявлятися в активних діях (неякісне виконання роботи за договором). 3. Загальні способи захисту прававласності і інших речових прав
Захист і охорона права власності є однією з найголовніших функційдержави. Держава забезпечує захист права усіх суб'єктівправа власності (ст. 13 Конституції України). Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєювласністю, і ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності (ст.41 Конституції України). [3]
Ці положення основного закону щодо охорони права власності набулирозвитку і втілення в Цивільному кодексі України. Головнамета цивільно-правового захисту — відновлення порушеногоправа, відновлення попереднього майнового стану особи, права якої було порушено.Захист права власності — це використаннявстановлених законом цивільно-правових способів захисту з метою усуненняперешкод у здійсненні права власності. Держава гарантуєрівний захист прав усіх суб’єктів права власності.
Питання витребування майна з чужого незаконного володіння не нове ібуло достатньо висвітлене в роботах цивілістів. Проте на етапіправозастосування виникає низка питань щодо його реалізації.
Відповідно до ст.386 Цивільного кодексу, «власник, який маєпідстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою,може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можутьпорушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобіганнятакому порушенню». Одним з таких способів захисту власності є витребуваннямайна з чужого незаконного володіння. [9]
Цивільно-правові засоби захисту цивільних прав досить різні за своєюсуттю, а також за умовами застосування. Залежно від характеру посягання направа власника і змісту захисту, який йому надається, цивілісти виділяють такіцивільно-правові засоби: речові і зобов’язально-правові. Таким чином, підцивільно-правовим захистом права власності розуміється сукупність встановленихцивільним законодавством засобів, які застосовуються при порушенні цих прав іспрямовані на відновлення або захист майнових інтересів їх власників.
За своєю правовою природою речові засоби захисту права власностізастосовуються при безпосередньому порушенні права власності, пов’язаному зпротиправними діями третіх осіб, які виключають або істотно обмежують здійсненнявласником своєї правомочності. Реальний захист у такому разі буде спрямованийна усунення самих перешкод у здійсненні права власності і не буде зв’язанийжодними конкретними зобов’язаннями між власником і порушником. Стаття 387 ЦКрегламентує, що власник має право витребувати своє майно від особи, яканезаконно, без відповідної правової підстави, заволоділа ним.
До речових позовів належать:
віндикаційний позов — у цивільному праві спосіб захисту прававласності, за допомогою якого власник або особа, що володіє майном на законнійпідставі, може витребувати своє майно з чужого незаконного володіння. Ця формапозову існувала ще в римському праві. Власник може віндиціювати своє майно віднедобросовісного, а якщо майно придбано безвідплатно, то й від добросовісногонабувача незалежно від того, яким чином воно вибуло з його володіння. Віддобросовісного набувача, який придбав майно за відплатним договором, воно можебути витребуване лише в разі, якщо було загублене власником або особою, якійвласник передав це майно у володіння (наприклад, у тимчасове користування),викрадене у того чи іншого або вибуло з їхнього володіння будь-яким іншимшляхом без їхньої волі. Власник має право вимагати не тільки повернення майна,а й передання всіх доходів, які незаконний власник одержував або міг одержатиза весь час володіння (якщо власник недобросовісний) або з моменту, коли віндізнався або міг дізнатися про незаконність володіння (якщо власникдобросовісний). Володілець майна має право вимагати від власника відшкодуваннянеобхідних витрат на утримання майна з того часу, з якого власникові належитьправо на повернення майна або передання доходів.
негаторний позов — вимоги власника щодо усунення порушень прававласності, які не пов’язані з позбавленням володіння майном;
вимоги власника про визнання права власності.
Зобов’язально-правові способи захисту власності базуються на охоронімайнових сторін у цивільному договорі, а також осіб, яким було завдано збитківу результаті позадоговірного завдання шкоди їх майну. Такі вимоги про захистінтересів безпосередньо не витікають із права власності. Законодавець визначивці позови як позови власника до правопорушника, з яким він пов’язанийзобов’язальними правовідносинами (договірними і позадоговірними), спрямованимияк на усунення перешкод у здійсненні права власності, так і на відшкодуванняшкоди або збитків. Ця категорія позовів часто трапляється в юридичній практиціта є позовами про повернення речей, наданих у користування за договором, абопозови про повернення безпідставно отриманого майна.
Витребування майна з чужого незаконного володіння належить до способівречово-правового захисту права власності (речового права на чуже майно). Врамках таких правовідносин власник (користувач) майна не перебував взобов’язальних відносинах з особою, в якої знаходиться майно. Обов’язкова умовазастосування вказаного способу захисту права з боку особи, майно якої належитьна підставі правового титулу, є володіння третьою особою майном без відповідноїправової підстави (ст.387 ЦК). [9]
Під правовою підставою володіння слід розуміти підстави, вказані в ст.11ЦК, з якими закон пов’язує виникнення права володіння майном. У такому спорісторонами виступають володілець майна, який не тільки позбавлений можливостікористуватися і розпоряджатися цим майном, а вже фактично ним не володіє, інезаконний фактичний власник майна (як добросовісний, так і недобросовісний). Дляпред’явлення такого позову необхідно, щоб майно, яке втратив володілець,збереглося в натурі і знаходилося у фактичному володінні іншої особи. Якщомайно вже знищене або перероблене, право власності на нього як такеприпиняється. У таких випадках власник має право лише на захист своїх майновихінтересів, зокрема, за допомогою позову про завдання шкоди.
Власник може вимагати повернення свого майна за таким позовом лише втому разі, якщо інша особа володіє його майном незаконно. Якщо ж особа володієчужим майном на законних підставах, то власник не може витребувати своє майно зтакого володіння шляхом пред’явлення віндикаційного позову. На законодавчомурівні передбачено, що віндиціювати можна лише індивідуально визначене майно, щовитікає із суті цього позову, спрямованого на повернення власнику того ж майна,яке вибуло з його володіння.
Об’єкти, які визначаються родовими ознаками, не можуть бутивіндиційовані. Проте речі, котрі мають спільні загальні властивості для всіхречей цього вигляду, можуть набувати властивостей індивідуально визначеногомайна і зберігати ці властивості до моменту пред’явлення позову. Це дозволяєособі виділити речі, що становлять її власність, серед інших.
Водночас одного встановлення факту володіння майном без достатньоїправової підстави для реалізації права на витребування майна з чужогонезаконного володіння недостатньо. З огляду на норму ст.388 ЦК для можливостізахисту власником (користувачем) майна свого права необхідно встановлення такзваної психологічної складової володіння без достатніх правових підстав, атакож особливостей заволодіння майном його останнім утримувачем. З цією метоюдля визначення ставлення особи до заволодіння майном, при якому останній йогоутримувач не знав і не міг знати про те, що майно набувається ним без достатніхправових підстав, законодавець вводить поняття «добросовісний набувач».У цих випадках справжній власник майна не має права витребувати майно, щоналежить йому, від останнього його утримувача (що з огляду на положення ст.388ЦК фактично підтверджує законність володіння майном такою особою), проте можезахистити своє порушене право іншим шляхом, наприклад, зажадавши компенсаціїшкоди особою, внаслідок незаконних дій якої майно вибуло з власності(користування).
Законодавець встановлює випадки, в яких допускаються винятки з правилапро неможливість витребування майна в добросовісного набувальника. Витребуваннямайна в добросовісного набувальника залежить від умов, при яких майно вибуло зволодіння власника або особи, якій той передав майно за договором відплатності(безвідплатності) придбання. У разі якщо добросовісний набувач отримав майнобезвідплатно від особи, яка не має права його відчужувати, то правило пронеможливість витребування майна на цей випадок не поширюється (ч.3 ст.388 ЦК). Прицьому законодавець не ставить у залежність можливість витребування майна відостаннього набувача від наявності або відсутності права власника (користувача) майнана витребування майна від особи, від якої останній набувач отримав майно. Тобтодля реалізації можливості витребування майна від останнього набувачавстановлення факту недобросовісності передостаннього набувальника не вимагається.[4]
Також у судовій практиці відомі випадки, коли неможливо витребуватимайно від добросовісного набувача, що зумовлено формуванням внутрішньоїспрямованості власника (користувача) майна на перехід права власності на майнодо третіх осіб. За відсутності волі власника (користувача) майна на відчуженняйого третій особі таке майно може бути витребуване в добросовісного набувача.
Випадки придбання майна проти волі власника перераховані в ч.1 ст.388ЦК. Інші можливі випадки — це, зокрема, випадки укладення угод з так званимивадами волі (операції осіб, що не володіють достатнім обсягом дієздатності,угоди, укладені під впливом помилки, обману тощо).
У цьому разі позиція законодавця зрозуміла — за відсутності бажання(волі) власника на вибуття від нього майна не може діяти правило продобросовісність набувача незалежно від того, скільки осіб до останньогонабувача володіли майном після вибуття його з власності (користування) особи. Такапозиція повністю відповідає теоретичному правилу єдності волі (бажання,спрямованості дій) і волевиявлення (матеріальної фіксації волі).
Проте навіть із цього винятку є свій виняток. У разі продажу майна впорядку, встановленому для виконання судових рішень, майно не може бутивитребуване від добросовісного набувача за будь-яких умов. І цей виняток цілкомвиправданий, оскільки порядок реалізації майна, встановлений для виконанняприсуджень, передбачає елемент примусовості вказаних дій, який виключаєнеобхідність наявності волі власника майна на перехід прав на майно до третіхосіб.
Межа між добросовісним і несумлінним володінням встановлюється судом,виходячи з презумпції добросовісності набувача. Для її спростування має бутидоведено, що набувач спеціально або з грубої необережності не взяв до увагиконкретні обставини договору, з яких убачається, що майно відчужуєтьсянеправомірно. Відповідальність недобросовісного набувача перед власникомгрунтується не тільки на об’єктивній протиправності придбання майна, а й, якуже вказувалося, на суб’єктивному чиннику, тобто вині набувача.
Оскільки добросовісне володіння передбачає відсутність винидобросовісного набувача в порушенні права власності, то законодавець допускаєвитребування спірного майна на користь власника в такому стані, в якому воновиявилося в момент, коли власник дізнався або міг дізнатися про неправомірністьсвого володіння. Що стосується вимог власника про витребування майна внезаконного недобросовісного набувача, то вони підлягають задоволенню в усіхвипадках. Він зобов’язаний повернути власнику майно в тому вигляді, в якомувоно було в момент заволодіння, і несе відповідальність за будь-яке зменшенняйого цінності. Якщо недобросовісний набувач знищує або відчужує майно, товласник може зажадати від нього відшкодування його дійсної вартості.
Відповідно до ст.392 ЦК, власник майна може пред’явити позов провизнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнаєтьсяіншою особою, а також у разі втрати ним документа, що посвідчує його правовласності. [9]
З правової позиції, такий позов — це позадоговірна вимога власникамайна про констатацію перед третіми особами факту належності позивачу прававласності на спірне майно, не поєднане з конкретними вимогами про поверненнямайна або усунення інших перешкод, не пов’язаних з позбавленням володіння. Такіпозови спрямовані на усунення перешкод у здійсненні власником свого права іпосягань на належне власнику майно за допомогою підтвердження в судовомупорядку факту належності йому спірного майна на правах власності.
Вказаний позов може бути заявлений власником індивідуально визначеногомайна, який як володіє, так і не володіє ним, права якого оспорюються,заперечуються або не визнаються. Підставою позову є обставини, якіпідтверджують наявність у позивача права власності або іншого права на майно.
Необхідною умовою захисту права власності шляхом його визнання єпідтвердження позивачем своїх прав на майно. Це може витікати з представленихдоказів, правовстановчих документів, показань свідків, які підтверджуютьналежність позивачу спірного майна.
Оскільки позови про визнання права власності, з одного боку, непов’язані з конкретними порушеннями правомочності власника і, з іншого боку,диктуються незаконною поведінкою третьої особи, на них, як і на негаторніпозови, не поширюється дія позовної давності.
Захист права власності здійснюється в позовному порядку судом,третейським судом, а у випадках, передбачених законом, — органамидержавної влади, місцевого самоврядування.
Судовий захист права власності здійснюється шляхом розгляду справ затакими позовами:
• про визнання права власності на майно (власник майна може податипозов про визнання його права власності, коли це право оспорюється або невизнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчуєйого право власності);
• про витребування майна з чужого незаконного володіння чивідшкодування його вартості, про усунення різних порушень права власності;
• про поділ спільного майна або виділ з нього частки;
• про визначення порядку володіння, користування та розпорядженнямайном, що є спільною власністю;
• про визнання недійсними правочинів про відчуження майна;
• про визнання незаконними актів державних органів, органів місцевогосамоврядування, що порушують право власності (власник майна, права якогопорушені внаслідок таких дій, має право вимагати відновлення того становища,яке існувало до видання цього акта; у разі неможливостівідновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майновоїта моральної шкоди);
• про переведення прав та обов'язків покупця за договоромкупівлі-продажу, укладеним учасником спільної часткової власності щодо своєїчастки з порушенням права іншого учасника цієї спільної власності на переважнукупівлю;
• про передачу в приватну власність майна, яке за законом підлягаєвідчуженню (ст. 1 Закону України «Про приватизаціюдержавного житлового фонду» та ін);
• про визнання недійсними правочинів про відчуження квартир згромадського житлового фонду з порушенням, наприклад, права наймача напридбання цього приміщення у власність, або переведення на нього прав таобов'язків набувача за цим правочином;
• про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданихособі порушенням її права власника (включаючи неодержані доходи);
• про виключення майна з опису тощо.
Положення про захист права власності поширюється не тільки на власника,а й на осіб, які хоч і не є власниками, але володіють майном на праві договорів(оренда, схов, застава).
Цивільний кодекс України передбачає також захист права на володінняосіб, які не є власниками, але відкрито, безперервно і добросовісно володіютьчужим майном як своїм, їм надається захист проти третіх осіб, які не євласниками майна або не мають права на володіння через інші законні підстави.
Список використаних джерел
1. Господарський кодекс України від 16 січня 2003р.
2. Закон України „Про власність” від 07.02. 1991р. №697-ХІІ
3. Конституція України від 28 червня 1996 р.
4. Омельченко В.М. Цивільне право України. — К: Юридичнакнига, 2006. — 612с.
5. Опришко В.Ф., Ф.П. Шульженко, С.І. Шимон та ін.; Зазаг. ред. В.Ф. Опришка, Ф.П. Шульженка. — К.: КНЕУ, 2003. — 767 с.
6. Хозяйственное право: Учебник / под ред. Мамутова В.К.- К.: Юринком Интер, 2002.
7. Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузівта факультетів. Ч.І. – К.: Вентурі., 1997. – 544 с.
8. Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузівта факультетів. Ч. ІІ. – К.: Вентурі., 1997. – 480 с.
9. Цивільній кодекс України від 16 січня 2003р.
10. Щербина В.С. Господарське право України: Навч. посібник.- 2-е вид., перероб. і доп. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 384 с.
11. http: // enbv. narod. ru/text/pravo/gp/
12. http: // lawbook. by. ru.
13. http: // pravo. biz. ua.
14. http: // www. pravoznavec. com. ua/books/312/14/#chlist
15. http: // zakon. rada. gov. ua