ПРИПИНЕННЯ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ
ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1. Загальнотеоретичні положення припинення суб’єктів господарювання
Розділ 2. Характеристика припиненнясуб’єктів господарювання
2.1 Припинення суб’єктів господарюванняшляхом реорганізації
2.2 Припиненнясуб’єктів господарювання шляхом ліквідації
2.3 Відповідальністьучасників процедури припинення суб’єктів господарювання
Висновки
Список використанихджерел
Вступ
Актуальність теми. Економічна система сучасної Україниперебуває в стані розвитку, що породжує необхідність постійно вдосконалюватиправові норми, які регулюють господарську діяльність суб’єктів господарювання.В умовах економічних перетворень, що тривають в Україні, господарсько-правовіінститути припинення діяльності суб’єктів господарювання набувають усе більшогозначення. Це зумовлено рядом причин.
По-перше, ринкові відносини у вітчизняній економіці насучасному етапі характеризуються активним перерозподілом капіталу і власності.Юридичними формами такого перерозподілу виступають реорганізація і ліквідаціясуб’єктів господарювання.
По-друге,реорганізація і ліквідація є основними способами здійснення політикироздержавлення і приватизації.
По-третє,за роки перетворень розроблено широку законодавчу базу, яка регулює створення,діяльність і припинення суб’єктів господарювання різних форм. Однак прогалини узаконодавстві про реорганізацію або ліквідацію часто спричиняють тяжкінегативні наслідки для майнового обігу.
По-четверте,проблема захисту майнових інтересів кредиторів (у першу чергу громадян) набулавже не юридичного і навіть не економічного, а політичного характеру.
Необхідновизнати, що чинне законодавство про припинення суб’єктів господарювання не єдосконалим. Норми не забезпечують повною мірою правового регулювання цьогоінституту права. Прийняті відповідно до ГК України законодавчі тапідзаконні акти нерідко суперечать один одному і нормам самого ГК України,що викликає нестабільність у господарському обігу і судовій практиці. Недосконалістьправового регулювання негативно позначається на практичній діяльності суб’єктівгосподарського права, породжує конфлікти і судові суперечки.
Серед наукових досліджень у галузі правового регулювання припиненнясуб’єктів господарювання практично відсутні комплексні наукові роботи. Сучасні публікації унаукових виданнях з питань правового регулювання припинення суб’єктівгосподарювання переважно поверхові або фрагментарні та у більшості своїй єкоментарями чинного законодавства.
Такимчином, спроби об’єднати і проаналізувати норми права, виявити і теоретичноосмислити недоліки законодавчого регулювання реорганізації та ліквідаціїпідприємств, виробити і запропонувати шляхи реформування відповідногозаконодавства мають як теоретичне, так і практичне значення, що і визначиловибір теми дисертації.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідженняє розробка наукових положень і пропозицій з удосконалення припинення суб’єктів господарюванняна основі комплексного аналізу вітчизняногогосподарського законодавства та зарубіжного досвіду, практики його застосуваннята відповідних теоретичних засад.
Для досягнення сформульованої мети було поставлено і вирішено такі завдання:
проаналізувати правову природу реорганізації та ліквідації як способівприпинення суб’єктів господарювання;
систематизувати особливості реорганізації та ліквідації суб’єктівгосподарювання;
класифікувати способи припинення суб’єктів господарювання;
виявити підстави ліквідації суб’єктів господарювання;
Об’єктом дослідженняє суспільні відносини, що виникають упроцесі припинення суб’єктів господарювання, судова практика припинення такихсуб’єктів.
Предметом дослідженняє правові питання припинення суб’єктів господарювання.
РОЗДІЛ 1 Загальнотеоретичніположення припинення суб’єктів господарювання
З проголошенням у1991 році незалежності нашою державою було обрано шлях на розбудовуринкової економіки. У цей період у сфері господарювання відбувалися бурхливіподії. З одного боку, суб’єкти господарювання державної форми власностіпоступово відходили у минуле, руйнувалися налагоджені ними у радянські часигосподарські зв’язки. З іншого боку, відбувався перехід значної кількостідержавних підприємств у володіння колективних і приватних власників та на ційоснові розвивалися підприємства з різними формами організації й управління. Алене всі новостворені суб’єкти з тих чи інших причин мали змогу або фактичнеправо виступати повноцінними партнерами у господарських відносинах. Одні з тих,що зіткнулися із суворими реаліями ринкової економіки, зумовлениминедосконалістю чинного законодавства, податковим тягарем, нестабільністюгосподарських зв’язків, безвідповідальністю і несумлінністю контрагентів, невитримали конкуренції і самостійно припинили свою господарську діяльність, алепередбачених законодавством заходів щодо ліквідації не провели і фактичнозалишили за собою статус суб’єкта господарювання. Інші, навпаки, максимальновикористовували прогалини в законодавстві або просто його порушували. Їх діїабо бездіяльність почасти заслуговували на кримінальну відповідальність,сприяли тінізації економіки. Перед державою постала необхідність припинитиіснування таких суб’єктів у примусовому порядку, а для цього необхідно булостворити власну законодавчу базу для регулювання цих процесів. Щоб вирішитиокреслені проблеми, був мобілізований весь потенціал українськогосуспільствознавства, використано зарубіжний досвід у боротьбі з незаконноюгосподарською діяльністю [39, с. 3-6]. припинення господарюванняреорганізація ліквідація
Загальнимпитанням припинення суб’єктів господарювання (юридичних осіб) присвячено нормиГК України (ст. 59-61) та Цивільного кодексу України (далі –ЦК України), зокрема ст. 104-112. А спеціальні положення, щорегламентують виключення суб’єктів підприємницької діяльності з Єдиного державногореєстру, містяться в ст. 33-41 Закону України (далі ЗУ) “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб –підприємців” [40].
Прийняттязазначеного Закону та включення відповідних норм у ГК України таЦК України спрямовано на врегулювання процедури припинення. Однакположення, що в них містяться, розрізнені, не завжди узгоджені, а в деякихвипадках зовсім не регулюють відносини, які складаються в процесі припиненнясуб’єктів господарювання – юридичних осіб та громадян-підприємців. На практиці цестворює труднощі для таких осіб та державних органів, що беруть участь у цьомупроцесі. Отже, є нагальна необхідність удосконалити нормативну базу.
Першза все це стосується співвідношення понять “припинення діяльності суб’єктагосподарювання” (ст. 59 ГК України), “припинення юридичної особи”(ст. 104 ЦК України, ст. 33 Закону), “припинення підприємницькоїдіяльності фізичної особи-підприємця” (розділ VI Закону), щовикористовуються для визначення фактичного припинення існування суб’єктагосподарювання – юридичної особи та позбавлення фізичної особи статусупідприємця. Одні вчені застосовують перше поняття (В.С. Щербина) [41, с. 100-105], інші – “припинення суб’єкта господарювання”,посилаючись на те, що поняття “припинення діяльності суб’єкта господарювання”взагалі законодавством не визначено(Л.М. Кальчук, О.А. Святогор) [42, с. 224-230]. Третіж вживають вислів “припинення (діяльності) суб’єктагосподарювання” (О.П. Подцерковний, Ю.В. Яковлєв) [43, с. 87-91].Поєднанням двохтермінів в одному робиться спроба об’єднати два поняття: припинення суб’єктагосподарювання, що стосується юридичних осіб, та припинення підприємницькоїдіяльності суб’єктів господарювання – фізичних осіб –підприємців.
Очевидно,ці поняття не є ідентичними. Вони мають різні правові наслідки: по-перше,припинення підприємницької діяльності позбавляє фізичну персону правовогостатусу підприємця, але не позбавляє права людини та громадянина. По-друге,припинення суб’єкта господарювання – юридичної особи кладе кінець її існуваннюі, як наслідок, позбавляє права здійснювати будь-яку діяльність, у тому числі ігосподарську. Однак різне тлумачення зазначених термінів не є підставою длявиключення ст. 59 ГК України, що пропонуєтьсядеякими авторами (В.В. Посполітак, Р.Ю. Ханик-Посполітак). Тимбільше не може розглядатися як аргумент твердження, що питання припиненняюридичних осіб більш повно і системно прописано в ЦК України [44, с. 17], де припиненняпідприємницької діяльності фізичної особи не розглядається, а лише міститьсявідсильна норма до нормативно-правових актів, що регулюють підприємницькудіяльність (ст. 51 ЦК України). А таким законодавчимактом у першу чергу є ГК України, борегулює підприємницьку діяльність як складову господарських відносин(ст. 1, 3 ГК України). І взагалі, незважаючи на підхід, обранийЦК України, припинення юридичної особи слід розглядати як похіднеявище від припинення діяльності суб’єкта господарювання, адже статус юридичноїособи автоматично втрачається після припинення діяльності суб’єктагосподарювання.
Звернемосядо ст. 59 ГК України, в якій ідеться про “припинення діяльності” суб’єктагосподарювання, точніше кажучи, про припинення не “діяльності”, а, власне, самогосуб’єкта господарювання як такого. У практиці можливі випадки, коли з тих абоінших причин на будь-який період суб’єкт господарювання вимушений згортати,припиняти свою діяльність, не здійснювати її (простоювати), але при цьомуіснування суб’єкта не припиняється. Він залишається в правовому полі якіснуючий суб’єкт господарювання зі всіма правовими наслідками. У цій нормі,проте, мається на увазі абоостаточне припинення будь-якої діяльності певного суб’єкта господарювання, абоприпинення його функціонування в конкретній організаційно-правовій формі іззаміною на нову. У першому випадку відбуватиметься ліквідація суб’єктагосподарювання, у другому – реорганізація. В обох випадках “припинення суб’єкта господарювання”суб’єкт, який припиняється, більше не існуватиме. У зв’язку з ліквідацієюсуб’єкта припиниться і його діяльність, у результаті ж реорганізації вонатриватиме, але вже в новій правовій формі.
На відміну відфізичних осіб, суб’єкти господарювання можуть втратити свій статус юридичноїособи, тобто припинити своє існування, по волі саме фізичних осіб. Так, згідноз ч. 7 ст. 59 ГК України правоздатність юридичної особи, тобто здатність мати майновіправа і обов’язки (є однією з основних ознак статусу юридичної особи),припиняється з дня внесення в Єдиний державний реєстр запису про її припинення.Таким чином, різниця між припиненням існування фізичної особи і юридичної особияк суб’єктів правовідносин полягає в тому, що перші перестають бути такимичерез природні явища, а другі – через рішення, що приймаються першими. Аознаками неплатоспроможності для юридичних осіб є неможливість виконати своїмайнові зобов’язання, строк яких настав, та задовольнити претензії кредиторів,у той час як критеріємнеспроможності фізичної особи має бути перевищення боргів над вартістю майнаборжника [45, с. 5].
Суб’єкти господарювання можуть бути припинені в результаті двох подій:реорганізації та ліквідації/>.
Під реорганізацією підприємства слід розуміти процес передання всьогомайна, прав і обов’язків іншим юридичним особам, іменованим правонаступниками.У разі ліквідації підприємства правонаступники відсутні, тобто права йобов’язки ліквідованої особи припиняють своє існування разом з ліквідованимпідприємством.
Слід зазначити, що термін “реорганізація суб’єкта господарювання” в ГК України неміститься. Кодекс називає цей процес переданням усіх майнових прав і обов’язківсуб’єкту господарювання, що знову виник (створеному). Реорганізацією цей процесназивався в Цивільному кодексі Української РСР. Крім того, цей термінвикористовується в ст. 33 ЗУ “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб –підприємців” [40].
Деяківчені-юристи указують на те, що питання припинення суб’єктів господарювання більш повно прописано в нормахЦК України. Крім того, спеціальною нормою до ст. 59-61 ГК України і ст. 104-112 ЦК України виступають норми ЗаконуУкраїни “Про державну реєстраціююридичних осіб і фізичних осіб – підприємців” [44, с. 17].
Рішенняпро припинення (ліквідацію або реорганізацію) суб’єкта господарювання можеухвалюватися як у добровільному порядку, так і в примусовому (за рішеннямвласника або уповноважених ним осіб, засновників суб’єкта господарювання або їхправонаступників, а у випадках, передбачених цим Законом, – за рішенням суду).Щодо суб’єктів господарювання різних організаційно-правових форм уповноваженимина прийняття рішень про їх припинення особами будуть, наприклад: для державнихпідприємств – міністерства, інші центральні органи виконавчої влади; дляказенних підприємств – Кабінет Міністрів України; для суб’єктів колективноїформи власності – загальні збори в господарських товариствах, кооперативах,колективних підприємствах; для приватного підприємства – фізична особа яквласник майна і як засновник.
Головнавідмінність двох способів припинення суб’єктів господарювання (шляхом їхліквідації або реорганізації) полягає в юридичних наслідках факту припинення їхіснування, в наявності або відсутності правонаступництва. Якщо в результаті ліквідаціїсуб’єкта господарювання суб’єктивні права і обов’язки, які належали йому доцього, перестають існувати, припиняються на майбутнє, то у зв’язку з реорганізацієювони, так би мовити, успадковуються – настає повне (універсальне)правонаступництво. Суб’єктивні права і обов’язки суб’єктів, які припинили своєіснування, стають правами і обов’язками нових або оновлених (як у випадку з “приєднанням”) утворень, які продовжуютьсвою господарську діяльність, як правило, на зміненій за обсягом майновій базі.
Крім того, необхідно враховувати різні види суб’єктівгосподарювання, оскільки особливості їх реорганізації та ліквідації залежать восновному від двох чинників:
1. Організаційно-правовоїформи суб’єкта господарювання.
2. Підставїх реорганізації та ліквідації.
Так, згідно зі ст. 51 ГК Українипідприємницька діяльність припиняється:
а) з власної ініціативи підприємця;
б) у разі закінчення строку дії ліцензії;
в) у разі припинення існування підприємця;
г) на підставі рішення суду у випадках, передбачених цимКодексом та іншими законами.
Розглянемо це питання більш детально. Підприємець має правосамостійно у будь-який час із додержанням встановленої законом процедури прийнятирішення про припинення підприємницької діяльності. Підстави для такого рішеннязаконом не визначаються, вони можуть бути різними.
У разі коли для здійснення певних видів діяльностіпідприємець повинен мати ліцензію, його діяльність припиняється, якщо строк діїліцензії закінчився, а ліцензіат не отримав нової ліцензії в порядку,встановленому законодавством.
Діяльність підприємця – фізичної особи припиняється також уразі смерті останньої. Це положення є новим для вітчизняного законодавства. Воно враховує особливості існуваннягромадянина-підприємця як фізичної особи.
Діяльність підприємця може бути припинена у примусовомупорядку на підставі рішення суду. Відповідно доположень ГК України на підставі рішеннясуду діяльність підприємця припиняється у випадках визнання його банкрутом абоу разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом.Зокрема, ст. 247 ГК України передбачає у разі здійснення суб’єктомдіяльності, що суперечить закону або установчим документам, застосування адміністративно-господарськоїсанкції у вигляді скасування державної реєстрації.
Діяльність господарського товариства може бути припинена напідставі рішення суду за поданням органів, що контролюють його діяльність, уразі систематичного або грубого порушення ним законодавства. Позивачем у такомуразі виступає орган, який відповідно до чинного законодавства здійснює контрольза діяльністю товариства. Такими, що систематично порушують законодавство,вважаються господарські товариства, які раніше двічі допускали порушеннязаконодавства і порушили його знову, незалежно від того, чи притягалися вони довідповідальності за попередні порушення. Як виняток, з урахуванням конкретнихобставин, систематичним може бути визнане і повторне порушення законодавства.Грубим може вважатися одноразове порушення законодавства, яке свідчить про явней умисне нехтування його вимогами з боку товариства.
Норми ГК України встановлюютьзагальні вимоги до порядку ліквідації суб’єктів підприємницькоїдіяльності в Україні. Для проведення ліквідаційної процедури власник майнасуб’єкта господарювання або його представник, інший орган, визначений законом,формує спеціальний орган – ліквідаційну комісію, встановлює порядок та строкипроведення ліквідації. Строк для заяви претензій кредиторами не може бутименшим, ніж два місяці від дня оголошення про ліквідацію. У спеціальномудодатку до газети “Урядовий кур’єр” та/або офіційному друкованому виданніоргану державної влади або органу місцевогосамоврядування за місцезнаходженням суб’єкта господарської діяльностіліквідаційна комісія публікує повідомлення про ліквідацію, її строки тапорядок. Відомі кредитори інформуються персонально у письмовій формі. Крімтого, ліквідаційна комісія оцінює наявне майно, стягує дебіторськузаборгованість та виявляє вимоги кредиторів. Ліквідаційна комісіярозраховується з кредиторами згідно з вимогами ст. 61 ГК України таскладає ліквідаційний баланс, який подає власнику або органу, що призначивліквідаційну комісію.
Порядок припинення діяльності підприємця, передбачений іншимизаконодавчими актами, повинен відповідати цим загальним вимогам.
Припинення діяльності господарського товариства як суб’єктагосподарювання зістатусом юридичної особи відбувається шляхом ліквідації або реорганізаціївідповідно до вимог ст. 59 ГК України та інших законів, що визначаютьспецифіку правового становища товариств з виключним предметом діяльності(банківська, біржова, спільне інвестування, страхування).
Процедура ліквідації господарського товариства передбачаєприйняття відповідного рішення (про ліквідацію товариства та призначенняліквідаційної комісії) вищим органом товариства (добровільна ліквідація) абосудом (примусова ліквідація).
Прийняття зазначених рішень тягне за собою важливі правовінаслідки: повноваження щодо управління справами господарського товариствапереходять до ліквідаційної комісії, яка повинна виконати певні дії (утриденний строк з моменту її утворення опублікувати інформацію про ліквідаціюгосподарського товариства; вчинити дії, передбачені ст. 58-61 ГК Українита іншими законами, що визначають специфіку правового становища господарських товариств зпевним видом діяльності (банківської, спільного інвестування тощо).
Основне завдання ліквідаційної комісії – акумулювати коштитовариства, у тому числі шляхом продажу його майна, провести розрахунки зкредиторами (відповідно до ст. 61 ГК України) та учасниками товариства. За загальним правиломперевагу перед учасниками товариства щодо задоволення своїх вимог за рахунок майна товариствамають кредитори товариства, наймані працівники (щодо оплати їх праці), держава(щодо виконання зобов’язань перед бюджетом), банки, власники облігацій,випущених товариством, та інші кредитори. Лише після задоволення вимогзазначених осіб кошти, що залишилися після цього, розподіляються між учасникамитовариства у шестимісячний строк після опублікування інформації про йоголіквідацію, з дотриманням порядку та вимог, передбачених ГК України,Законом “Про господарські товариства” та установчими документами товариства.Проте розподіл коштів між учасниками товариства повинен бути затриманий у разівиникнення спорів щодо виплати заборгованості товариства. Лише вирішення судомцього спору або одержання кредиторами відповідних гарантій погашеннязаборгованості дає підстави ліквідаційній комісії здійснитирозрахунки з учасниками товариства. При цьому майно, передане товариству йогозасновниками або учасниками у користування,повертається в натуральній формі без винагороди. З цього приводу слідзазначити, що тривалий час серед науковців та практиків тривала дискусія щодовизнання акціонерів боржника учасниками провадження у справах про банкрутство.Так, у справі № 9/207 про визнання банкрутом ВАТ “Знам’янський завод продтоварів” Ухвалою господарського судуКіровоградської області від 16.08.2004 року було порушено справу пробанкрутство, Ухвалою того ж суду від 08.11.2004 року затверджено реєстрвимог кредиторів, а Постановою від 23.11.2004 року це ВАТ визнанобанкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру і призначено арбітражного керуючоголіквідатором банкрута. Проте Постановою Вищого господарського суду України від19.10.2005 року вищеназвану Постанову господарського суду Кіровоградськоїобласті було скасовано. Мотивовано це тим, що місцевий господарський суд привинесенні постанови про визнання ВАТ банкрутом не залучив до участі у справіакціонерів товариства, чим порушив їх права та інтереси. Натомість Верховнийсуд України 17.01.2006 року скасував Постанову Вищого господарського судуУкраїни і залишив у силі постанову господарського суду Кіровоградської області[46]. І це є правильним, оскільки у ст. 1 Закону України “Про відновленняплатоспроможності боржника або визнання його банкрутом” серед учасниківпровадження у справі про банкрутство акціонери не названі. Тому вони не маютьпроцесуальних прав, за виключенням тих випадків, коли належать до іншихсуб’єктів, названих у вказаній статті Закону. Можна навести й інші аргументи напідкріплення такого розуміння норм законодавства, як це робитьО.М. Бірюков [47]. Проте і так зрозуміло, що акціонери боржника не єучасниками провадження у справі про банкрутство, а тому кошти, отримані приліквідації акціонерного товариства, будуть розподілені між ними лише післяпогашення вимог кредиторів.
Для виробничого кооперативу реорганізація є способомприпинення діяльності останнього як юридичної особи, а також виникнення нових організаційно-правових форм суб’єктів господарювання(ст. 109 ГК України). Участині 1 цієї статті регламентується лише добровільна реорганізаціявиробничого кооперативу за рішенням його загальних зборів і міститься загальнанорма, відповідно до якої вид реорганізації, її підстави та порядоквизначаються статутом виробничого кооперативу з урахуванням ст. 59ГК України.
Як і всі інші підприємства, виробничий кооператив можеприпинити своє існування шляхом ліквідації. Ліквідація виробничого кооперативу відбувається на підставах і в порядку, передбаченихст. 59-61 ГК України з урахуванням деяких особливостей:
- ліквідація виробничого кооперативу здійснюєтьсяліквідаційною комісією, призначеною загальними зборами членів кооперативу, а у разі йоголіквідації за рішенням суду – ліквідаційною комісією, сформованою відповідно доцього рішення;
- розпорядження землею виробничого кооперативу, щоліквідується, здійснюється в порядку і на умовах, передбачених земельним законодавством.Майно кооперативу, яке залишилося після розрахунків з бюджетом та кредиторами,розподіляється між членами виробничого кооперативу пропорційно вартості їх паю.
У разі виходу підприємств-учасників об’єднання зі складуоб’єднання мають бутизбережені взаємні зобов’язання та договори, укладені з іншими суб’єктамигосподарювання.
Учасник об’єднання може вийти зі складу державного(комунального) господарського об’єднання лише за рішенням органу, що прийняв рішення проутворення об’єднання. Підприємства та інші суб’єкти господарювання, які входятьдо складу державного (комунального) господарського об’єднання, не мають правадобровільно виходити зі складу об’єднання.
Частина 3 ст. 124 ГК України передбачає дваспособи припинення діяльності об’єднань підприємств: 1) шляхом реорганізації в іншеоб’єднання або 2) шляхом ліквідації. Не допускається реорганізація об’єднанняпідприємств в інший вид суб’єктів господарювання.
Реорганізація господарського об’єднанняздійснюється за рішенням підприємств-учасників. Порядок і умови реорганізаціїоб’єднань, створених на добровільних засадах, визначаються установчимидокументами. Тому рішення державних органів, уповноважених управляти державниммайном, про реорганізацію таких об’єднань визнаються недійсними як такі, щоприйняті з перевищенням повноважень і не відповідають чинному законодавству (п. 11 роз’яснення президії Вищогоарбітражного суду України [54]).
Рішення про реорганізацію приймається загальними зборамиучасників одноголосно, якщо установчим договором або статутом не встановленопорядку прийняттярішення загальних зборів учасників з питання реорганізації простою абокваліфікованою більшістю голосів.
Реорганізація державного (комунального) господарськогооб’єднання здійснюється за рішенням органу, який прийняв рішення про утворенняоб’єднання.
Рішення про ліквідацію господарського об’єднання може бутиприйняте лише підприємствами-учасниками.
Ліквідація державного (комунального) об’єднання здійснюєтьсяза рішенням органу, який прийняв рішення про утворення об’єднання.
Необхіднозазначити, що органи державного управління не мають права приймати рішення проліквідацію об’єднань підприємств, створених на добровільних засадах (п. 2листа Вищого арбітражного суду України [55]). Рішення державних органів, уповноваженихуправляти державним майном, про ліквідацію об’єднань, створених на добровільнихзасадах, визнаються недійсними як такі, що прийняті з перевищенням повноваженьі не відповідають чинному законодавству (п. 11 роз’яснення президії Вищогоарбітражного суду України [54]).
Таким чином, встановлення специфічних підстав для припинення різнихорганізаційно-правових форм суб’єктів господарювання, чітких меж між різнимиформами є важливим і своєчасним заходом. Прийняття таких норм, без сумніву,справить позитивний вплив на господарську діяльність.
Підстави, на яких може бути припинена діяльність тієї абоіншої юридичної особи (суб’єкта господарювання), можуть бути різні, наприкладзакінчення строку діяльності, досягнення тієї мети, яка була поставлена передданою юридичною особою, державна доцільність та ін. [2, с. 32]. Такимчином, В.П. Грибанов, як і С.М. Братусь, розрізняв підставиприпинення, пов’язані з настанням юридичного факту чи події (наприклад,закінчення строку) або з вольовим моментом.
Відповіднодо законодавства, що змінилося, та з урахуванням суспільнихвідносин пропонуємо таку класифікацію підстав припинення суб’єкта господарювання, що базуються на різнихкритеріях.
1. Щодо волевиявлення власника суб’єктагосподарювання:
1.1. Добровільні.
1.2. Вимушені.
1.3. Примусові.
Добровільнеприпинення здійснюється за рішенням учасників (засновників), власника абооргану, уповноваженого створювати такі суб’єкти (ст. 59 ГК України).
Добровільнеприпинення може відбуватися у зв’язку з досягненням мети (наприклад, викупорендованого майна колективом орендарів), зміною шляхів досягнення мети(реорганізація для підвищення ефективності використання майнового комплексу,керованості підприємства – створення казенних підприємств) або неможливістюдосягнення мети (приватизація державної власності). Добровільне припинення можетакож відбуватися і на інших підставах (наприклад, відмова власника абозасновника від подальшої участі в діяльності).
До вимушеного належить припинення, викликане зміноючинного законодавства.
Такогороду реорганізації здійснюються органами виконавчої влади на підставі заяввласників і судових суперечок, як правило, не викликають.
Примусове припинення здійснюється за рішенням компетентногодержавного органу за наявності підстав, передбачених законодавством(банкрутство, заняття незаконною діяльністю та ін.).
Залежно від волевиявлення власника розрізняють як процедуриприпинення, так і правові наслідки.
2. Щодозаконності припинення:
2.1. Законні.
2.2. Незаконні.
Основними видами незаконного припинення суб’єктагосподарювання є припинення з перевищенням державним органом своєї компетенції,припинення неналежним органом або з порушенням порядку, встановленогозаконодавством.
Ця класифікація дозволяє розмежувати правомірні інеправомірні підстави для припинення суб’єктів господарювання.
3. Заорганами, що приймають рішення про припинення:
3.1. Учасники (засновники).
3.2. Власник або орган, уповноважений створювати такісуб’єкти господарювання.
3.3. Судові органи та інші владні органи.
Щодо суб’єктів господарювання різних організаційно-правовихформ уповноваженими на прийняття рішень про їх припинення особами будуть,наприклад: для державних підприємств – міністерства, відомства; для казеннихпідприємств – Кабінет Міністрів України; для суб’єктів колективної формивласності – загальні збори в господарських товариствах, кооперативах,колективних підприємствах; для приватного підприємства – фізична особа яквласник майна і як засновник.
4. Залежно від цільової спрямованості:
4.1. Внутрішньоцільові, тобто на користь суб’єкта:отримання прибутку, підвищення ефективності використаннямайнового комплексу, вирішення соціальних або управлінських завдань тощо).
4.2. Зовнішньоцільові (на користь третіх осіб).
У свою чергу зовнішні цілі припинення можна розділити на:
- такі, що знімають порушення закону (визнаннянедійсними засновницьких документів або рішення про створення, здійсненнянезаконної діяльності та ін.);
- направлені на захист порушених (банкрутство) аботаких, що можуть бути порушеними, прав третіх осіб (здійснення діяльності безліцензії, примусовий поділ монополістів).
5. Залежно від наявності (відсутності) вольового моменту:
5.1. Пов’язані з волевиявленням власника або іншого органу.
5.2. Пов’язані з настанням певних юридичних фактів.
До підстав припинення організацій, пов’язаних із настаннямюридичних фактів, можна віднести ліквідацію у зв’язку із закінченням строку, наякий засновувалася організація, або досягненням мети, вказаної в засновницькихдокументах, визнанням судом недійсності реєстрації, смертю засновника інеспроможністю (банкрутством).
Решта підстав припинення більшою чи меншою мірою пов’язана знаявністю вольового моменту. Реорганізація завжди пов’язана з волевиявленнямвласника (засновників) або іншого органу.
Розділ 2. ХАРАКТЕРИСТИКАприпиненнясуб’єктів господарювання 2.1 Припинення суб’єктів господарювання шляхомреорганізації
Двоїстий характерреорганізації, яка об’єднує ознаки створення і припинення суб’єктагосподарювання, зумовлює доцільність порівняння таких інститутів, якреорганізація і ліквідація. Незважаючи на те, що і реорганізація, і ліквідаціяу результаті дають припинення, між цими інститутами є істотні відмінності.Зокрема:
1. Суть реорганізації, в якій би формі вона не здійснювалася,полягає в тому, що всі права і обов’язки реорганізовуваного підприємствапереходять до одного або декількох інших, тобто відбувається правонаступництво.У разі ліквідації ж підприємства, навпаки, права і обов’язки у порядкуправонаступництва до інших осіб не переходять. Цю відмінність реорганізації іліквідації суб’єктів господарювання закріплено в ст. 59 ГК України, яка вказує на таку ознакуліквідації суб’єкта господарювання, як відсутність переходу прав і обов’язківліквідовуваного підприємства у порядку правонаступництва до інших осіб.
2. Особливістю реорганізації є те, що вона, як правило, веде достворення нових суб’єктів господарювання.
Ліквідація ж тягне за собою лише припинення діючого суб’єкта, але аж ніякне виникнення нового.
З цією особливістю реорганізації пов’язана необхідність державноїреєстрації знову виниклих суб’єктів. Крім того, нові суб’єкти наділяютьсяправоздатністю також лише за умови їх державної реєстрації.
3. Документи, що оформлюють реорганізацію і ліквідацію суб’єктівгосподарювання, є різними.
Згідно зі ст. 59 ГК України реорганізація оформлюється або передавальним актом, аборозділовим балансом, що містить положення про правонаступництво за всімазобов’язаннями реорганізовуваного суб’єкта. Основним документом, що оформлюєліквідацію суб’єктів господарювання, згідно зі ст. 60 ГК України є ліквідаційний баланс(проміжний і остаточний).
Правовий аналіз відмінностей реорганізації і ліквідації дозволяє зробити висновокпро самостійність цих правових інститутів; їх спільна риса полягає в тому, щовони в результаті ведуть до припинення раніше існуючих суб’єктівгосподарювання.
Відсутність формально-юридичного визначення реорганізації у чинномузаконодавстві зумовлює необхідність вироблення такого.
У вітчизняній юридичній літературі під реорганізацією найчастішерозуміється припинення суб’єкта господарювання з переходом прав і обов’язків упорядку правонаступництва. Такої думки дотримуються і деякі російські учені. Зокрема, Б.А. Суханов називаєреорганізацією юридичних осіб їх припинення, яке тягне за собою, проте,перехід прав і обов’язків раніше існуючих осіб до інших юридичних осіб, тобтоправонаступництво [10, с. 148].
К.Т. Трофімов вважає, що реорганізація – це припинення комерційноїорганізації, пов’язане зі зміною її майнового комплексу (абоорганізаційно-правової форми), направлене на досягнення мети, для якоїорганізація створювалася [2, с. 37].
Реорганізацію і ліквідацію, на думку В.В. Долінської, слід розрізняти,враховуючи наслідки припинення діяльності юридичної особи: реорганізація – це відносне припинення їїдіяльності зі збереженням для функціонування в цивільному обігу майнової масиюридичної особи і переходом її прав і обов’язків у порядку правонаступництва доінших осіб; ліквідація – це абсолютне припинення діяльності юридичної особи безпереходу її прав і обов’язків у порядку правонаступництва до інших осіб [3,с. 255].
На думку В.С. Мартем’янова, реорганізація означає лише припиненняіснування підприємства в його колишньому вигляді (шляхом злиття, поділу,приєднання, перетворення в іншу організаційно-правову форму) без припиненняйого справ і майна на основі правонаступництва [64, с. 37].
У наведених тлумаченнях реорганізації суб’єктів господарювання (юридичнихосіб), на наш погляд, не враховано декілька важливих аспектів правової природиреорганізації:
1. Є суттєва правова відмінність між тривалою процедуроюреорганізації та одномоментним припиненням правоздатності суб’єктагосподарювання. Нормами ГК України реорганізація розглядається у першу чергу як особливапроцедура, що вимагає здійснення передбачених законодавством дій і прийняттяобов’язкових актів, дотримання особливих термінів, оформлення підсумковихдокументів і державної реєстрації. Лише після завершення передбачених закономорганізаційних заходів відбуваються припинення прав і обов’язківреорганізовуваного суб’єкта господарювання і їх перехід у порядкуправонаступництва до інших суб’єктів.
2. Реорганізація може поєднувати елементи як створення, так іприпинення. Зокрема, злиття, поділ і перетворення супроводжуються іприпиненням, і створенням суб’єктів господарювання; у разі приєднаннявідбувається лише припинення приєднуваного суб’єкта; у разі виділеннявідбувається лише створення нового без припинення реорганізовуваного.
3. Припинення реорганізовуваного суб’єкта господарювання не є метоюреорганізації.
Є очевидним те, що визначення реорганізації виключно через призмуприпинення не відображає правової природи реорганізації і не охоплює всіх формїї проведення, а саме – виділення. Тому актуальною є потреба в новомуадекватному визначенні реорганізації.
Законодавчо реорганізацію закріплено в ст. 59 ГК України, де називаються чотири їїформи: злиття, приєднання, поділ і перетворення.
Заюридичними й економічними наслідками всі види реорганізації мають такі спільніриси:
1. Майновийкомплекс, навіть зазнавши деяких змін, зберігається в господарському обігу.
2. Зберігаєтьсяцільовий характер діяльності.
3. Суб’єкти з господарського обігу не виключаються, хочаі можливе зменшення їх числа.
4. У результаті реорганізації відбувається перехід праві обов’язків (правонаступництво).
Однаккожна із зазначених форм має певні особливості, які стосуються порядкупроцедури їх здійснення, настання певних юридично значущих результатів абозаконодавчої регламентації.
Злиття іприєднання є формами укрупнення суб’єктів господарювання. З економічної точкизору вони є формами концентрації капіталу. Злиття і приєднання широкозастосовувалися в умовах планової економіки, коли ставилося завдання укрупненнявиробничо-господарських комплексів, створення великих підприємств і об’єднань,що охоплювали виробництво, постачання і збут продукції, науково-дослідні,дослідно-конструкторські і технологічні роботи.
У радянській системі суспільного виробництва господарська консолідаціяпромисловості виражалася в концентрації виробництва [107, с. 621].
На сучасному етапі розвитку економіки можна виділити декілька основнихмотивів, що зумовлюють проведення реорганізації у формах злиття і приєднання:технологічна або економічна інтеграція, підвищення конкурентоспроможності навідповідному ринку, розширення ринку збуту товарів і послуг, підвищенняефективності виробництва тощо.
Злиттям суб’єкта господарювання визнається створення новогосуб’єкта з переданням йому всіх прав і обов’язків двох або декількох суб’єктівгосподарювання і припиненням останніх. Приєднанням суб’єкта господарюваннявизнається припинення одного або декількох суб’єктів з переданням усіх їх праві обов’язків іншому суб’єкту господарювання.
У зарубіжнійюридичній літературі висловлювалася думка, що можливі випадки, коли врезультаті злиття двох або декількох підприємств виникне не одне, а декільканових підприємств. У цих випадках права й обов’язки підприємств, що зливаються,переходять до нових підприємств у частинах, визначених планом реорганізації тарозділовим балансом [111, с. 28].
Це твердження є необґрунтованим з двох причин. По-перше, наявністьрозділового балансу характерна лише для реорганізації у формі поділу і виділення(ч. 4 ст. 59 ГК України), але аж ніяк не злиття. По-друге, згідно з ч. 2ст. 59 ГК України у разі злиття суб’єктівгосподарювання права і обов’язки кожного з них переходять до знову виниклогосуб’єкта (за передавальним актом). Очевидно, законодавець невипадкововикористовує вираз “виниклий унаслідок злиття” воднині. Це означає, що в результаті злиття може утворитися лише один суб’єктгосподарювання.
Таким чином, злиття і приєднання як види реорганізації суб’єктівгосподарювання мають спільні та відмінні риси.
Схожість злиття і приєднання полягає в такому:
1. І злиття, і приєднання є формами укрупнення суб’єктівгосподарювання.
2. У результаті злиття і приєднання відбувається припинення одногоабо декількох підприємств.
3. Усі права й обов’язки підприємств, що припиняються, передаються упорядку універсального правонаступництва знову створеному або такому, щопродовжує існувати, суб’єкту господарювання.
Головне з погляду практики полягає в тому, що у разі реорганізації уформах злиття та приєднання не відбувається дроблення прав і обов’язківреорганізовуваних підприємств і до знову виниклого або підприємства, щозбереглося, переходить усе майно реорганізовуваних суб’єктів та право власностіна це майно.
Обсяг прав і обов’язків кожного з новоутворених у результатірозподілу суб’єктів господарювання фіксується в роздільному акті (балансі). Прицьому зовсім не обов’язково, щоб перехід обов’язків відбувався пропорційнопереданому майну. Співвідношення переданих активів і пасивів законодавством нерегламентується. Доцільність такого співвідношення визначається власником майнаабо іншою персоною, уповноваженою до затвердження роздільного акта (балансу).
У роздільному балансі визначається, які структурні підрозділисуб’єкта господарювання передаються кожному з новоутворених. У ньому такожзазначаються всі договори, зобов’язання, позики та кредити банків із вказівкоюна те, за ким закріплюється їх виконання, в якому обсязі переходять права йобов’язки за угодами, відповідальність за виконання виробничих та інших завдань.
Реорганізація у формі розділення шляхом приєднання означає процедуру, урезультаті якої компанія без проведення процедури ліквідації передасть усі своїправа й обов’язки більше однієї діючим компаніям. Аналог такого видуреорганізації в російському законодавстві відсутній.
Компанія, реорганізовувана у формі розділення шляхом приєднання, не можестати акціонером компанії, до якої здійснюється приєднання.
Хоча поняття правонаступництва, у тому числі у разіреорганізації, вважається усталеною категорією в теорії права, слід зазначити,що правові дослідження цього інституту відрізняються розмаїтістю поглядів.
З урахуваннямвикладеного можна зробити висновок, що правонаступництво – це складнийінститут, якому законодавцем не приділяється належної уваги. Тлумачення йогопоняття та сутності в юридичній літературі, законодавстві залишається достатньонеоднозначним. Однак не можна заперечувати те, що зазначена конструкціяпритаманна як правовідносинам, що стосуються відступлення права вимоги тапереведення боргу, так і правовідносинам, що стосуються реорганізації суб’єктагосподарювання. У першому випадку правонаступництво є метою. У реорганізації жпідприємств – одним з елементів складного юридичного процесу, який тягне засобою відчуження майна, прав і обов’язків відповідно до закону. А це істотновпливає на правове регулювання зазначених процедур, зумовлюючи рядрозбіжностей.2.2 Припинення суб’єктів господарювання шляхомліквідації
Одним ізспособів припинення діяльності суб’єкта господарювання є його ліквідація. Упорівнянні з реорганізацією законодавець приділяє значно більше увагирегулюванню процесу ліквідації. Це викликано тим, що майновий комплексусувається з господарського обігу, незадоволені претензії кредиторів (у томучислі і бюджету) вважаються погашеними, не виникає правонаступництва, і, отже,ліквідація організації справляє значно більший негативний вплив на нормальнефункціонування економіки.
Загальний порядокліквідації підприємств визначено ГК України, ЦК України, ЗУ “Про господарські товариства” [50] і “Про державну реєстрацію юридичнихосіб і фізичних осіб – підприємців” [40].
Відповідно до ч. 6 ст. 59 ГК України суб’єкт господарюванняліквідовується:
- з ініціативи власника абоуповноваженого ним органу;
- зарішенням засновників суб’єкта господарювання або їх правонаступників;
- зарішенням суду;
- у зв’язкуіз закінченням терміну, на який суб’єкт господарювання створювався;
- іздосягненням мети, для досягнення якої було створено підприємство;
- черезвизнання підприємства банкрутом;
- внаслідоквідміни державної реєстрації суб’єкта господарювання.
Залежно від того,чия ініціатива лежить в основі цього процесу, виділяються два види ліквідації:добровільна і примусова.
У першому випадку ліквідація здійснюється за рішенням власника або засновникасуб’єкта господарювання (закінчення терміну, на який підприємство булостворено, досягнення мети, для якої воно було створене).
У другому випадку ліквідація відбувається за рішенням суду (відмінадержавної реєстрації підприємства і визнання підприємства банкрутом). Такерішення суд може прийняти у випадку, якщо у нього будуть на це встановленізаконом підстави (додаток Д).
Різноманітністьорганізаційно-правових форм суб’єктів господарювання і видів господарськоїдіяльності спричиняє певні відмінності в процедурі ліквідації різних завказаними ознаками суб’єктів. І хоча в цілому процедура ліквідації є длябільшості суб’єктів господарювання однією і тією ж, ліквідація, наприклад,банківських і небанківських фінансових установ має свої особливості.
Етапипроведення ліквідації в основному збігаються з етапами реорганізації,характеризуючись разом із тим деякими особливостями. Деякі російські ученівиділяють п’ять етапів ліквідації юридичних осіб: публікація оголошення івиявлення дебіторів, складання проміжного балансу, реалізація майна, виплатикредиторам, складання ліквідаційного балансу і внесення запису в державнийреєстр [31]. З урахуванням змін, що відбуваються з правонаступництвом суб’єктагосподарювання і його майновим комплексом, доцільновиділяти лише три етапи (прийняття рішення про ліквідацію, власне процесліквідації і державну реєстрацію).
Усі заходи щодо ліквідації підприємства, окрім прийняттярішення про ліквідацію, рішення про призначення ліквідаційної комісії іповідомлення державного реєстратора про ухвалене рішення щодо ліквідаціїздійснює ліквідаційна комісія (ліквідатор).
Крім того, слід зазначити, що якщо на будь-якому етапісамоліквідації буде зрозуміло, що майна підприємства недостатньо для виконаннявсіх зобов’язань і задоволення вимог кредиторів у повному обсязі, ліквідаціятакого підприємства вже проводитиметься за процедурою банкрутства. У такомуразі ліквідаційна комісія повинна в місячний термін з моменту виявлення такоїобставини звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи пробанкрутство.
Процедура ліквідації починається з моменту прийняття рішенняпро ліквідацію. Залежно від організаційно-правової форми суб’єктагосподарювання рішення про ліквідацію має ряд особливостей, пов’язаних з йогоініціатором (особа, орган); порядком прийняття й оформлення рішення Проухвалене рішення ініціатор повинен негайно і письмово повідомити орган, якийздійснює державну реєстрацію. Звичайно термін “негайно” є оцінним і неоднозначним поняттям, проте зловживатицим не слід. Як свідчить практика, краще проінформувати держреєстратора вженаступного дня після прийняття рішення про ліквідацію.
Наступні заходи,направлені на припинення підприємства, проводить ліквідаційна комісія(ст. 60 ГК України). Склад комісії абокандидатуру ліквідатора призначає власник за узгодженням з державнимреєстратором не пізніше за два робочі дні після представлення останньомудокументів, що свідчать про ухвалене рішення ліквідовувати підприємство.Повідомлення про склад ліквідаційної комісії оформлюють у вигляді рішеннязасновників, після чого направляють відповідне повідомлення держреєстратору.
Чиннимзаконодавством на ліквідаційну комісію покладено обов’язок вжити необхіднихзаходів щодо стягнення дебіторської заборгованості. Разом із тим законом не визначаються“необхідні” способи виявлення істягнення дебіторської заборгованості. Тому ліквідаційна комісія зобов’язанавикористати для цього всі способи і методи, що забезпечують реальний результатпошуку і виявлення боржників. На наш погляд, таку роботу доцільніше проводитивідразу після інвентаризації і оцінювання майна суб’єкта господарювання. Дляцього складається акт звірки розрахунків з кожним із дебіторів, якийнаправляється їм з вимогою погасити заборгованість.
Слід зазначити, що законодавством не передбачено можливостіліквідовуваного суб’єкта господарювання зажадати від свого боржникадострокового виконання обов’язків. У свою чергу нормативне закріплення такогоправа дозволить скоротити терміни ліквідації, а також захистить інтересикредиторів. Саме це необхідно зробити законодавцю.
Після закінчення терміну для пред’явлення вимог кредиторами ліквідаційнакомісія складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості просклад майна, перелік пред’явлених кредиторами вимог і результати їх розгляду.Проміжний баланс затверджується органом, що прийняв рішення про ліквідацію, заузгодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію.
Проаналізувавши чинні нормативно-правові акти, доходимо висновку, щощонайменше три рази в ході ліквідації суб’єкта господарювання складається такзваний ліквідаційний баланс (додаток З).
Із дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу ліквідаційнакомісія починає проводити розрахунки з кредиторами.
Згідноз ч. 1 ст. 112 ЦК України вимоги кредиторів задовольняються в такій черговості:
- упершу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, заподіяноїкаліцтвом, іншим пошкодженням здоров’я або смертю, і вимоги кредиторів,забезпечені заставою або іншим способом;
- у другу – вимоги працівників, пов’язані з трудовимивідносинами, вимоги автора про платню за використання результатівінтелектуальної, творчої діяльності;
- у третю – вимоги за податками, зборами (обов’язковимиплатежами);
- у четверту – усі інші вимоги.
Вимогиоднієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожномукредитору цієї черги.
2.3 Відповідальність учасників процедури припинення суб’єктівгосподарювання
Важливе значеннядля забезпечення належного здійснення господарської діяльності в сучаснихумовах має встановлення відповідальності учасників господарських відносин, утому числі і учасників процедури припинення суб’єкта господарювання. Це служитьнеобхідною передумовою функціонування механізму забезпечення законності іправового господарського порядку в Україні. Ефективність господарськогозаконодавства багато в чому визначається встановленням системи санкцій за йогопорушення.
ПрийняттяГК України дало науковцям багато приводів для роздумів, викликало багатоспорів і породило бажання оцінити норми цього Кодексу з урахуванням сучаснихнаукових уявлень про зміст і функції фундаментальних правових інституцій,зокрема юридичної відповідальності. Наукових публікацій з цього приводу майженемає, за винятком декількох науково-практичних коментарів ГК України [75; 76]. На жаль, існуючі коментарі не завждидають відповіді на актуальні питання, але проблема є надто складною істосується фундаментальних основ юриспруденції, а тому потребує уважного іґрунтовного дослідження.
Улітературі наголошується, що в ГК України є багато новел, принципово нових підходів і рішень управовому регулюванні господарських відносин. Це повною мірою стосується іправового регулювання відповідальності [73, с. 128-133].
Взагалі усі суб’єкти господарювання, знаходячись у правовомуполі України, об’єктивно підпадають під вплив правового господарського порядку,визначеного конституційними принципами, господарським законодавством, юридичноюдоктриною і правовими звичаями [70; 179]. Повною мірою це стосується і підприємств-порушників господарськогозаконодавства, і суб’єктів господарювання, що припиняють свою діяльністьдобровільно або через неплатоспроможність шляхом проходження стадій процедурибанкрутства.
Загальні принципи відповідальності учасників господарськихвідносин встановлює розділ 24 ГК України. Згідно з ч. 1 ст. 216 учасникигосподарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність заправопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушниківгосподарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншимизаконами і договором.
В основі визначення відповідальності в ГК України лежить господарсько-правоветрактування відповідальності через зазнання суб’єктом господарюваннянесприятливих економічних наслідків безпосередньо в результаті застосування донього передбачених законом або договором санкцій (заходів відповідальності)економічного характеру [50, с. 26-27].
Таким чином, поняття господарсько-правовоївідповідальності визначається через поняття господарських санкцій. При цьому внайменуванні ст. 217 ГК України господарські санкції названоправовим засобом відповідальності у сфері господарювання.
Проте це не дає, на нашу думку, підстав ототожнюватигосподарсько-правову відповідальність і господарські санкції, оскількигосподарсько-правова відповідальність полягає в реалізації санкцій як заходіввідповідальності. Санкція не є власне відповідальністю, оскільки є засобомпримусу. До тогож несення відповідальності є наслідком застосування санкцій і проявляється вреалізації обов’язку особи, винної у вчиненні правопорушення, зазнаватиобмежень особистого, майнового або організаційного характеру.
Легальне визначення господарських санкцій містить ст. 217 ГК України, згідно з якою господарськимисанкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, урезультаті застосування яких для нього наступають несприятливі економічніта/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі видигосподарських санкцій:
а) відшкодуваннязбитків;
б) штрафні санкції;
в) оперативно-господарські санкції;
г) адміністративно-господарськісанкції.
Однак в юридичній літературі не склалося єдиного погляду щодокола санкцій господарсько-правової відповідальності. Їх кількісний складзалежить від характеру і спрямованості впливу, механізму реалізації і підставзастосування. Відповідно до однієї з доктринальних класифікацій виділяють такіформи господарсько-правової відповідальності:
1. Відшкодування збитків.
2. Сплатанеустойки.
3. Конфіскаціяяк вид господарсько-правової санкції.
4. Господарсько-адміністративніштрафи.
5. Оперативно-господарськіштрафи.
6. Планово-госпрозрахункові(оцінні) санкції.
7. Господарсько-організаційнісанкції [13,с. 200].
Нанаш погляд, достатньо виділяти лише чотири види санкцій за правопорушення усфері господарювання, а саме:
1. Відшкодування збитків.
2. Штрафні йоперативно-господарські санкції.
3. Адміністративно-господарськісанкції.
4. Санкції,застосовувані до правопорушників антимонопольного конкурентного законодавства [4,с. 6].
Загальнимдля зазначених форм або санкцій господарсько-правової відповідальності є те, щоразом із засобами захисту прав вони встановлюють майнову відповідальністьсуб’єктів господарського обігу, у тому числі і учасників процедури припинення,що також служить підтриманню стабільності господарських відносин.
Слід сказати, що сам початок провадження у справі пробанкрутство можна певною мірою вважати початком дії санкцій на суб’єктгосподарювання. Так, у справі № 7-Б-209-3/10-Б було прийнято ПостановуВищого господарського суду України від 24.12.2003 року, в якій середіншого зазначалося, що у зв’язку з уведенням процедури розпорядження майномдеякі повноваження органів управління боржника, а отже, і правоздатність тадієздатність боржника обмежуються і він стає неповноцінним суб’єктом господарювання;суд повинен призначити розпорядника майна для того, щоб боржник мігкомпенсувати свою неповноцінність і укладати угоди при здійсненні своєїгосподарської діяльності [17]. Можна з цим не погоджуватися, вважаючи, щообмеження стосуються лише компетенції органів управління суб’єктівгосподарювання, а не діяльності самих суб’єктів, як це робить суддягосподарського суду Херсонської області П.Д. Пригуза [18, с. 205],проте саме суб’єкт господарювання втрачає право на укладання певних договорів іможливість утворення нових певних правовідносин, а отже, частину своєїкомпетенції.
Відповідно до ст. 108 ГК України виробничий кооператив як юридичнаособа (ч. 3 ст. 95 ГК України) несе відповідальність за своїми зобов’язаннями всім своїммайном (ч. 2 ст. 96 ЦК України).Для вирішення питання провідповідальність ліквідаційної комісії необхідно визначити її правовий статус.Ще на початку 90-х рр. російські учені вважали, що ліквідаційна комісія повиннабути прирівняна до органів управління суб’єкта господарювання, а члени її – допосадовців виконавчого органу. Отже, і відповідальність ліквідаційної комісіїперед товариством, його учасниками повинна наступати відповідно до нормтрудового законодавства. Причому конкретну матеріальну відповідальність несе некомісія як така, а кожен винний член ліквідаційної комісії [18, с. 146].
Роблячи висновокз викладеного, можна сказати, що з урахуванням сучасної системи українськогозаконодавства виглядає передчасним застосування кримінальної відповідальностідо колективних суб’єктів, зокрема до суб’єктів господарювання в термінологіїгосподарського законодавства або до юридичних осіб у термінології законодавствацивільно-правового.
За чиннимКримінальним кодексом України та Кодексом України про адміністративніправопорушення суб’єктом злочину або суб’єктом адміністративного правопорушенняможе бути лише фізична винна особа, що досягла певного віку і не обмежена управоздатності. Суб’єктом цивільної відповідальності є як фізична особа, так іособа юридична. У зв’язку з цим постійно ведуться суперечки з приводу складуцивільного правопорушення. Одні вчені та практики утверджують наявність усіхсуб’єктивних та об’єктивних ознак цивільного правопорушення як для фізичних,так і для юридичних осіб; інші відзначають відсутність повного складу правопорушеннядля юридичних осіб через їх формальний характер у порівнянні з фізичнимиособами (згадаємо теорію походження терміна “юридична особа” і визначення“persona ficta”) і відсутністю психологічного ставлення до скоєного, а такожвідсутністю можливості аналізувати свою поведінку.
Логічним таправильним є дотримання меж предметів регулювання кримінального,адміністративного, господарського, трудового та цивільного права і відповіднихкодексів.
А ефективнупреюдицію протизаконного припинення суб’єктів господарювання необхіднозабезпечувати застосуванням комплексу заходів юридичної відповідальності,зокрема застосуванням заходів господарської відповідальності до самогопідприємства-порушника вкупі із заходами кримінальної, адміністративної,цивільної або дисциплінарної відповідальності до його посадових осіб.Враховуючи збільшення кількості злочинів та правопорушень, що скоюються приприпиненні суб’єктів господарювання в Україні, а також тенденції підвищеннязахисту публічних інтересів, пропонуємо посилити заходи адміністративної такримінальної відповідальності до посадових осіб підприємств-банкрутів,підприємств-кредиторів, третіх підприємств, службовців різних державних органіві служб та інших суб’єктів.
Завершуючирозгляд питань відповідальності учасників процедури припинення суб’єктівгосподарювання, слід зауважити, що законодавець іде шляхом постійногорозширення меж івидіввідповідальності, а також категорій учасників цієї процедури.
Висновки
1. Ступіньуваги законодавця до процедури припинення суб’єктів господарювання мінявся нарізних етапах розвитку радянської та української економіки залежно від рівняекономічної свободи суб’єктів підприємницької діяльності і різноманітності їхорганізаційно-правових форм.
Дослідженнятеорії і практики господарсько-правового регулювання припинення діяльностісуб’єктів господарювання виявило загальносвітові тенденції в Україні у процесахреорганізації і ліквідації підприємств, господарських товариств, виробничихкооперативів і об’єднань підприємств. Проте через історичну своєрідністьрозвитку вітчизняної економіки у ній зберігається багато рис, притаманних лишеукраїнській дійсності.
Оцінюючи законодавство Української РСР на рубежі 80-90-х рр.,можна стверджувати, що:
а) закони про підприємства і про приватизацію булибезперечним кроком уперед, закріпивши не лише зміни, що відбувалися векономічному і політичному житті країни, але і намітивши шляхи подальших змін;
б) прийняття законів, уведення нових правових інститутів(наприклад, банкрутство) не підкріплювалося подальшим розвитком законодавства,ухваленням підзаконних актів або розвитком практики, що надавало цим законамдекларативного характеру;
в) законодавець того часу не регулював окремореорганізацію і ліквідацію суб’єктів господарювання (юридичних осіб): усі нормисформульовано таким чином, що в них ідеться одночасно і про реорганізацію, іпро ліквідацію, не говорячи про різні види реорганізації;
г) норми, що діяли раніше, абсолютно не забезпечувализахисту прав кредиторів реорганізовуваного або ліквідовуваного суб’єктагосподарювання (юридичної особи).
2. Законодавство, яке регулює припинення діяльностісуб’єктів господарювання, характеризується багаторівневою структурою ірізноманіттям джерел (форм) права (кодекс, закони, укази Президента, постановиУряду), наявністю актів як загальної, так і вузькогалузевої дії. Необхіднотакож зазначити, що різні відомства, безпосередньо причетні до реорганізації іліквідації підприємств – Фонд держмайна,Антимонопольний комітет, Держкомісія з цінних паперів і фондового ринку,міністерства і держкомітети, – використовують у своїй діяльності абсолютно різні правові концепції іпідходи, що породжує суперечливі, а деколи і взаємовиключні акти. Усе це неполегшує як теоретичне осмислення, так і практичну реалізацію відповідних нормправа.
Помітний крок у регулюванні процесів припинення суб’єктівгосподарювання було зроблено з прийняттям Господарського кодексу, якийвідобразив уже існуючі реалії і викликав необхідність наукової розробки цілогоряду актуальних і складних питань.
Юридичнанаука, правозастосовна практика за останні 5-7 років пройшли шлях, на який вінших країнах пішли десятиліття. Приватизовано значний масив державнихпідприємств, набирають силу процедури банкрутства неспроможних організацій іпримусового поділу підприємств-монополістів.
3. З урахуванням законодавства, що змінилося, ісуспільних відносин можна запропонувати таку класифікацію підстав припиненнясуб’єкта господарювання за різними критеріями:
І. Відносно волевиявлення власника суб’єктагосподарювання:
а) добровільні припинення;
б) вимушені припинення;
в) примусові припинення.
ІІ. Відносно законності підстави припинення:
а) законні припинення;
б) протизаконні припинення:
- застосованіз перевищенням державним органом своєї компетенції;
- застосовані неналежним органом;
- застосовані з порушенням порядку, встановленогозаконодавством.
ІІІ. Припиненняза органами, що приймають рішення про це:
а) припинення власником або органом, уповноваженимстворювати такі суб’єкти;
б) припинення учасниками (засновниками);
в) припинення судовими органами й іншимивладними органами.
ІV. Залежно від цілі припинення:
а) внутрішньоцільові припинення (на користь суб’єктагосподарювання);
б) зовнішньоцільові припинення (на користь третіх осіб):
- такі,що знімають порушення закону;
- направлені на захист порушених або таких, що можутьбути порушеними, прав третіх осіб.
V. Залежновід наявності вольового моменту:
а) припинення, пов’язані з волевиявленням власника абоіншого органу;
б) припинення, пов’язаніз настанням певних юридичних фактів.
4. В Україні поки що немаєєдиного нормативного акта, який би визначив підстави для реорганізації таліквідації суб’єктів господарювання, а нормативні акті, що регулюють такіпідстави, суперечать один одному. Це негативно впливає на діяльністьгосподарюючих суб’єктів. У той же час така підстава для ліквідації, як визнаннясудом недійсною реєстрації суб’єкта господарювання у зв’язку з тим, що під часстворення цього суб’єкта було порушено закони чи інші правові акти, якщо ціпорушення неусувні чи такі, яких не можна позбутися, не є достатньо чітковизначеною:
- по-перше, не всіпорушення закону під час створення суб’єкта господарювання можна усунути.Зокрема, неможливо переукласти установчий договір про створення акціонерноготовариства, якщо його засновники вже не є акціонерами, наприклад у зв’язку зісмертю;
- по-друге, поняття “неусувні” або такі, “яких не можна позбутися”, маєвідносний і оцінний характер. Це знову може призвести на практиці до прийняттярішень про ліквідацію суб’єкта господарювання, коли це не відповідає бажаннювласників цього суб’єкта, а також його працівників, які позбавляються робочихмісць. Тому більш правильним є визнання підставою для ліквідації відмову суб’єктагосподарювання внести зміни до установчих документів або вчинити дії, якінеобхідно було зробити до її реєстрації, наприклад сплатити вартість акцій.
Списоквикористанихджерел
1. Братусь С.Н. Субъекты гражданского права / С.Н. Братусь.– М.: Госюриздат, 1950. – 321 с.
2. Грибанов В.П. Юридические лица / В.П. Грибанов. – М.:Юрид. лит., 1961. – 163 с.
3. Черепахин Б.Б. Правопреемство по советскому гражданскомуправу / Б.Б. Черепахин. – М.: Юрид. лит., 1962. – 198 с.
4. Советское хозяйственное право: учебник / под ред.И.Г. Побирченко – К.: Вища школа, 1985. – 335 с.
5. Хозяйственное право: учебник / под ред. В.В. Лаптева. – М.:Юрид. лит., 1983. – 528 с.
6. Комметарий к Положению о социалистическом государственномпроизводственном предприятии / под ред. В.В. Лаптева. – М.: Юрид. лит.,1971. – 359 с.
7. Комментарий к Положению о производственном объединении (комбинате)/ под ред. В.В. Лаптева. – М.: Юрид. лит., 1979. – 280 с.
8. Мамутов В.К. Компетенция государственных органов в решении хозяйственныхвопросов промышленности / В.К. Мамутов. – М.: Юрид. лит., 1964. –266 с.
9. Лаптев В.В. Правовое положение государственных промышленных предприятий в СССР /В.В. Лаптев. – М.: Изд-во АН СССР, 1963. – 288 с.
10. Предприятие. Закон. Управление / под ред. М.К. Юкова. – М.:Юрид. лит., 1989. – 240 с.
11. Юридические лица: учеб.-практ. пособие / под ред.М.Ю. Тихомирова. – М.: Изд. г-на Тихомирова, 2003. – 520 с.
12. Замойский И.Е. Проблемы реорганизации юридических лиц /И.Е. Замойский, В.М. Поляков // Предпринимательство, хозяйство иправо. – 1997. – № 5. – С. 3-6.
13. Афанасьєв Р.Г. Проблеми правового регулювання банкрутства зазаконодавством України: дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук:12.00.04 «Господарське право; господарсько-процесуальне право» /Р.Г. Афанасьєв. – К., 2001. – 189 с.
14. Вінник О.М. Акціонерне право: навч. посібник /О.М. Вінник, В.С. Щербина / за ред. проф. В.С. Щербини. – К.:Атіка, 2000. – С. 141.
15. Джунь В.В. Інститут неспроможності: світовий досвід розвиткуі особливості становления в Україні / В.В. Джунь. – Львів: Ін-т технологійбізнесу і права, 2000. – 177 с.
16. Дорошенко Л.М. Правовое регулирование прекращения деятельностихозяйствующих субъектов / Л.М. Дорошенко // Субъекты хозяйствования иэкономическая преступность: вопросы предупреждения: сб. матер. «круглого стола»(Донецк, 1 нояб. 2001 г.). – Донецк:ИЭПИ НАН Украины, ООО «Юго-Восток, Лтд», 2002. – С. 35-38.
17. Хозяйственное право: учебник / В.К. Мамутов,Г.Л. Знаменский, В.В. Хахулин и др.; под ред. В.К. Мамутова. –К.: Юринком Интер, 2002. – 912 с.
18. Кибенко Е.Р. Научно-практический комментарий Закона Украины«О хозяйственных обществах» / Е.Р. Кибенко. – Х.: Эспада, 2000. –440 с.
19. Кібенко О.Р. Європейське корпоративне право на етапіфундаментальної реформи: перспективи використання європейського законодавчогодосвіду у правовому полі України / О.Р. Кібенко. – Х.: Страйд, 2005. –432 с. – (Сер.: Юридичний радник).
20. Кузнецов А.В. Правовое регулирование банкротства в Украине:проблемы гармонизации с законодательством Европы и США / А.В. Кузнецов //Проблемы гармонизации законодательства Украины и стран Европы; под общ. ред.Е.Б. Кубко, В.В. Цветкова. – К.: Юринком Интер, 2003. – С. 509.
21. Кучеренко І. Підстави для ліквідації юридичних осіб –суб’єктів підприємницької діяльності / І. Кучеренко // Підприємництво,господарство і право. – 2001. – № 2. – С. 3-6.
22. Мамутов В.К. Развитие хозяйственного законодательства ихозяйственно-правовой мысли в суверенной Украине: науч. доклад /В.К. Мамутов / Ин-т экономико-правовых исследований НАН Украины. – Донецк,2004. – 40 с.
23. Марков В.І. Створення та реєстрація суб’єктів підприємництванедержавного сектору економіки: автореф. дис. на здобуття наукового ступеняканд. юрид. наук: спец. 12.00.04 «Господарське право; господарсько-процесуальнеправо»; Ін-т економіко-правових досліджень НАН України /В.І. Марков. – Донецьк, 2004. – 20 с.
24. Поляков Б.М. Правовая природа отношений несостоятельности /Б.М. Поляков // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 12.– С. 6-10.
25. Поляков Б.М. Право несостоятельности (банкротства) в Украине/ Б.М. Поляков. – К.: Ін Юре, 2003. – 440 с.
26. Законодавство України про банкрутство та судова практика / упоряд.Б.М. Поляков. – К.: Ін Юре, 2003. – 664 с.
27. Поляков Б.М. Закон Украины «О восстановленииплатежеспособности должника или признании его банкротом»: науч.-практ.комментарий / Б.М. Поляков / под общ. ред. Д.Н. Притыки. – К.: ІнЮре, 2003. – 272 с.
28. Пушко И.О. О принудительном прекращении деятельностисубъектов предпринимательства / И.О. Пушко // Бизнес. – 1998.– 14 мая. – С. 22-25.
29. Саниахметова Н.О. Охранительные средства правовоговоздействия при осуществлении субъектами предпринимательской деятельности правана государственную регистрацию / Н.О. Саниахметова // Бизнес. – 1996. –№ 32. – С. 21-23.
30. Саніахметова Н.О. Правовий захист підприємництва в Україні:навч. посібник / Н.О. Саниахметова. – К.: Юрінком Інтер, 1999. –336 с.
31. Радзивилюк В. Состояние законодательства о банкротстве вУкраине и перспективы его гармонизации / В. Радзивилюк // Підприємництво,господарство і право. – 2006. – № 5. – С. 31-33.
32. Спасибо-Фатєєва І. Проблеми відповідальності юридичних осіб /І. Спасибо-Фатєєва // Підприємництво, господарство і право. – 2001. –№ 9. – С. 3-6.
33. Теньков С. Ликвидация предприятий: некоторые юридические иналоговые аспекты / С. Теньков // Вестник налоговой службы Украины. –1999. – № 47-48. – С. 66-68.
34. Тітов М.I. Банкрутство: матеріально-правові та процесуальніаспекти / М.I. Тітов. – X.: Консум, 1997. – 189 с.
35. Цивільний кодекс України: наук.-практ. коментар. – Х.: Одіссей,2007. – 1198 с.
36. Щербина В.С. Господарське право: підручник /В.С. Щербина. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2005.– 592 с.
37. Янкова О.С. Сроки прекращения и особенности окончанияреорганизационных процедур / О.С. Янкова // Проблеми вдосконаленнягосподарського законодавства України: тези виступів учасників Круглого столу(Київ, 17-18 квіт. 2001 р.). – К.: ВАТ «Книжкова друкарня науковоїкниги», 2001. – С. 42-44.
38. Ефимов А. Прекращение предприятий / А. Ефимов // Сборниксистематизированного законодательства: Ликвидация предприятий, процедура иучет. – К.: Блиц-Информ, 2006. – Вып. 4. – С. 152-155.
39. Загнитко О. Вопросы нормативного обеспечения детенизацииэкономики / О. Загнитко // Підприємництво, господарство і право. – 2001. –№ 3. – С. 3-6.
40. Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб –підприємців: Закон України від 15 травня 2003 р. № 755-IV //Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 31-32. – Ст. 263.
41. Щербина В.С. Господарське право: підручник /В.С. Щербина. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2005. –213 с.
42. Підприємницьке право: підручник / за ред. О.В. Старцева. –2-е вид., перероб. і доп. – К.: Істина, 2005. – 300 с.
43. Хозяйственное право Украины: учебник / под ред.А.С. Васильева, О.П. Подцерковного. – X.: ООО «Одиссей», 2005. –150 с.
44. Посполитак В.В. Аналіз наявних суперечностей танеузгодженостей між Цивільним та Господарським кодексами України /В.В. Посполитак, Р.Ю. Ханик-Посполитак. – К.: Реферат, 2005. –264 с.
45. Бірюков О.М. Порівняльно-правовий аналіз інститутунеспроможності у законодавстві України та деяких іноземних країн: автореф. дис.на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 «Цивільне правоі цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право»; Київ. ун-тім. Т.Г. Шевченка / О.М. Бірюков. – К., 1999. – 20 с.
46. Справа № 9/207 «Про визнання банкрутом ВАТ «Знам’янськийзавод продтоварів», м. Знам’янка за 2006 р. // Архів господарськогосуду Кіровоградської області.
47. Бірюков О.М. Акціонери у справах про банкрутство: теорія ісучасна практика / О.М. Бірюков // Вісник господарського судочинства. –2006. – № 5. – С. 127-131.
48. Справа № 11/690 за позовом Відкритого акціонерного товариства«Дніпроенерго» до Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруючакомпанія «Енергоатом» про стягнення 313 589 грн. 79 коп. боргу,інфляційних втрат, річних та пені, м. Запоріжжя за 2006 р. // Архівгосподарського суду Запорізької області.
49. Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративніінвестиційні фонди): Закон України від 15 березня 2001 року№ 2299-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 16. –Ст. 690.
50. Про господарські товариства: Закон України від 19 вересня1991 року № 1576-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. –№ 49. – Ст. 682.
51. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня2000 року № 2121-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2001. –№ 5-6. – Ст. 30.
52. Про страхування: Закон України від 7 березня 1996 року// Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 18. – Ст. 78.
53. Про цінні папери та фондовий ринок: Закон України від23 лютого 2006 р. № 3480-IV // Відомості Верховної Ради України.– 2006. – № 31. – Ст. 268.
54. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних ізстворенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств: роз’яснення президіїВищого арбітражного суду України від 12 вересня 1996 р. № 02-5/334[Електроний ресурс]. – Режим доступу: www.nau.kiev.ua
55. Про деякі питання практики вирішення господарських спорів: листВищого арбітражного суду України від 6 червня 1994 року № 01-8/368[Електроний ресурс]. – Режим доступу: www.nau.kiev.ua
56. Трофимов К.Т. Реорганизация и ликвидация коммерческихорганизаций: автореф. дис. на соискание научного звания канд. юрид. наук: спец.12.00.04 «Предпринимательское право; арбитражный процес»; Ин-т законодательстваи сравнит. правоведения при Правительстве РФ / К.Т. Трофимов. – М.,1995. – 24 с.
57. Ленин В.И. Полн. собр. соч. – 5-е изд. – М.: Политиздат,1962. – Т. 35. – 599 с.
58. О конфискации и объявлении собственностью Российской республикивсего имущества акционерного Симского общества горных заводов: декрет Советанародных комиссаров от 09.12.1917 г. // СУ РСФСР. – 1917. – № 4. –Ст. 69.
59. О национализации предприятий сахарной промышленности: декретСовета народных комиссаров от 02.05.1918 г. // СУ РСФСР. – 1918. –№ 34. – Ст. 457.
60. О ликвидации обязательств государственных предприятий: декретСовета народных комиссаров от 04.03.1919 г. // СУ РСФСР. – 1919. –№ 10-11. – Ст. 108.
61. Андрес Э. Хозрасчетные отношения государственных предприятийв период строительства коммунизма / Э. Андрес, Л. Галкин. – М.:Мысль, 1968. – 277 с.
62. Осинский Н. Строительство социализма. Общие задачи.Организация производства / Н. Осинский. – М., 1918.
63. Венедиктов А.В. Гражданское законодательство в периодиностранной военной интервенции и гражданской войны (1918-1920) /А.В. Венедиктов // Ученые записки (Ленингр. гос. ун-т). Сер. юрид. наук.Вып. 7. Вопросы советского государства и права. – Л.: ЛГУ, 1955. – № 201. –С. 70-119.
64. Братусь С.Н. Юридические лица в советском гражданском праве(понятие, виды, государственные юридические лица): дис.… докт. юрид. наук. –Чкалов, 1942. – 536 с.
65. Ленин В.И. Полн. собр. соч. – 5-е изд. – М.: Политиздат,1964. – Т. 44. – 398 с.
66. Об основных частных имущественных правах: постановление Высшегоцентрального исполнительного комитета 9-го созыва от 22 мая 1922 года// СУ РСФСР. – 1922. – № 36. – Ст. 423.
67. О государственных промышленных предприятиях, действующих наосновах коммерческого расчета (трестах): положение Высшего центральногоисполнительного комитета и Совета народных комиссаров УССР от 10 апреля 1923 г. // СУ УССР. –1923. – № 29. – Ст. 338.
68. Ландкоф С.Н. Товарищества и акционерные общества: Теория ипрактика / С.Н. Ландкоф. – Харьков, 1926. – 234 с.
69. Вавин Н.Г. Товарищества простое, полное и на вере /Н.Г. Вавин, А.Э. Ворс. – М.: Право и жизнь, 1928. – 34 с.
70. Экономическая самостоятельность и ответственность предприятия.Политэкон. аспект / под ред. В.Д. Камаева, Д.Е. Сорокина. – М.:Экономика, 1990. – 284 с.
71. Об акционерных обществах: положение Совета Министров СССР от17 августа 1927 года // СЗ СССР. – 1927. – № 49. – Ст. 499.
72. Исаев И.А. Становление хозяйственно-правовой мысли в СССР /И.А. Исаев. – М.: Юрид. лит., 1986. – 173 с.
73. О синдикатах: положение Совета Министров СССР от 16 февраля 1928 г. // СЗ СССР. –1928. – № 18. – Ст. 129.
74. Братусь С.Н. К вопросу о развитии юридической личностисоветского предприятия / С.Н. Братусь // Вопросы советского гражданскогоправа / под ред. М.М. Агаркова. – М.; Л., 1946. – С. 5-30.
75. Кашанина Т.В. Корпоративное право (право хозяйственныхтовариществ и обществ): учебник для вузов / Т.В. Кашанина. – М.:Норма-ИНФРА-М, 1999. – 315 с.
76. Собрание действующего законодательства СССР. – Разд. IV. Кн.первая. – М.: Известия,1976. – 195 с.