ЗМІСТ
Вступ
1. Поняття державного управління та співвідношення його з виконавчоювладою
2. Державна служба: поняття, правовий статус державних службовців
3. Поняття,предмет і метод адміністративногоправа України
4. Система і джерела адміністративного права. Характеристика КодексуУкраїни про адміністративні правопорушення
5. Адміністративні правовідносини
6. Адміністративне деліктне право
7. Поняття адміністративної відповідальності. Адміністративнавідповідальність неповнолітніх
8. Адміністративні стягнення: поняття та види
9. Основиадміністративного процесу
10. Органи (посадові особи),уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення
11. Провадження у справах про адміністративніправопорушення
Висновок
Список джерел
Вступ
Термін «управління» має багатозначень. У загальному розумінні це будь-який цілеспрямований, організуючийвплив на різноманітні процеси, що здійснюються в природі, техніці, суспільствітощо. Термін «управління» в перекладі на англійську мову — administration, тобто адміністрування, керування,управління, що яскраво показує зв'язок адміністративного права з управлінням.Адміністративне право — це управлінське право. Отже,управління тісно пов'язане з адміністративним правом. Але ми вже визначили, щоуправління — набагато ширше поняття, ніжадміністративне право. Основними ознаками управління є управлінська система,суб'єкт і об'єкт управління, керуючий вплив суб'єкта на об'єкт і зворотнийзв'язок. Управлінськасистема — цеєдність управлінських елементів, що взаємодіють як єдине ціле, породжуючи новіякості, не притаманні окремим її компонентам. Суб'єктом управління називають сторонууправлінського процесу, що являє собою джерело керуючого впливу. Об'єкт управління —сторона управлінського процесу, що функціонує під керуючим впливом суб'єкта,набуває певних нових якостей та змінюється. Керуючий вплив визначають яккомплекс заходів, прийомів, форм, методів і організуючих команд, спрямованих наоб'єкт управління, за допомогою яких реально змінюється об'єкт управління. Зворотнийзв'язок можна охарактеризувати як певну інформацію для суб'єкта управліннястосовно змін, що відбулися в об'єкті управління завдяки керуючому впливу.
Тема контрольної роботи – «Основи адміністративного права України».
Мета контрольної роботи –ознайомитися з поняттями державного управління; державної служби; предметом іметодом адміністративного права України; системою джерел адміністративногоправа України; адміністративними нормами і правовідносинами; адміністративноювідповідальністю; видами адміністративних стягнень; порядком адміністративнихпроваджень у справах; органами, уповноваженими розглядати справи проадміністративні правопорушення.
1. Поняттядержавного управління та співвідношення його з виконавчою владою
Управлінській процес як багатоманітнеявище здійснюється у природі, техніці та суспільстві. Звідсиавтори-кібернетисти виділяють три різновиди управління, а саме:
— біологічне, що реалізується впроцесі управління в рослинному і тваринному світі живими організмами;
— технократичне, що характеризує управління різноманітними машинами,механізмами, технічними засобами з допомогою математичних формул і символів;
— соціальне, тобто управлінняокремими людьми та їхніми об'єднаннями, що складають суспільство.
Отже, соціальне управління може бутиохарактеризоване як управління суспільством. Суспільством вважають найвищий типсоціальної самоорганізації людей. Воно може існувати тільки тоді, коли функціонуватимеяк складна цілісна система, а це означає, що без управлінською видиву функціонуваннясуспільства неможливе.
Одним з видів соціального управлінняє державне управління. У широкому значенні слова під ним розуміють діяльністьусіх видів органів держави: законодавчих, судових, контрольно-наглядових,виконавчо-розпорядчих з організації суспільного життя. Кожна з названих гілокєдиної державної влади, зберігаючи загальні ознаки соціального й державногоуправління, має свої специфічні керівні структури, форми та методи, прийоми,способи й засоби керівного впливу на об'єкт управління. Звідси можна виділититакі види державного управління:
— законодавче (законотворче);
— виконавчо-розпорядче (власне управлінське);
— судове (правосудне);
— контрольно-наглядове.
Причому в кожному із зазначених видівдержавного управління існує внутрішня та зовнішня сторони. Внутрішня сторонахарактеризується управлінською діяльністю всередині системи, а зовнішня — спрямована на структурні елементигромадянського суспільства. У вузькому значенні державне управліннярозглядається як діяльність тільки виконавчо-розпорядчих органів держави:Кабінету Міністрів, міністерств, державних комітетів (служб), інших органіввиконавчої влади зі спеціальним статусом, місцевих державних адміністрацій.
Державному управлінню властиві такіриси:
а) діяльність з реалізації завдань іфункцій держави;
б) воно здійснюється спеціальноствореними для цього державними органами й посадовими особами;
в) останні діють за дорученнямдержави, від її імені і мають державно-владні повноваження;
г) форми та методи роботиуправлінських органів регламентуються правом.
Таким чином, державне управління (увузькому розумінні) — це підзаконна виконавча й розпорядна діяльність органівдержавної виконавчої влади, спрямована на практичне виконання законів у процесіповсякденного й безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурнимта адміністративно-політичним будівництвом. Звідси, державне управління (увузькому розумінні) співвідноситься з виконавчо-розпорядчою владою та її органамичерез призму загального й особливого, в якому виявляються загальні рисиправотворчої і правореалізаційної діяльності держави та виконавчо-розпорядчоїдіяльності однієї з гілок єдиної державної влади.
2. Державнаслужба: поняття,правовий статус державних службовців
Організація і діяльність державнихорганів здійснюється державними службовцями, а це передбачає необхідністьз'ясування питань про розуміння державної служби. В Україні склалася ізміцнюється єдина державна служба. її єдність характеризується єдинимиорганізаційними, правовими, кадровими та інформаційними засадами. Отже,державну службу необхідно розглядати як систему організаційно-правових, кадровихта інформаційних суспільних зв'язків і відносин, а не як суму службовців ідержавних установ. В основі такої системи лежить потреба визначити загальнізасади, мету та функції державної служби, а також правове становище державногослужбовця. Загальні положення діяльності й статус державного службовцяпередбачені Законом України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р.
Державна служба в Україні — це професійна діяльність осіб, якізаймають посади в державних органах та їх апараті для практичного виконання завданьі функцій держави, заробітну плату вони одержують за рахунок державних коштів.
Ці особи є державними службовцями,мають відповідні службові повноваження та обіймають певні посади.
Посада — цевизначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державногооргану та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами колослужбових повноважень.
Посадовими особами, відповідно доцього Закону вважаються керівники і заступники керівників державних органів таїх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативнимиактами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчихфункцій.
До основних принципів державноїслужби закон відносить:
а) служіння народу України;
б) демократизм і законність;
в) гуманізм і соціальнасправедливість;
г) пріоритет прав людини ігромадянина;
ґ) професіоналізм, компетентність,ініціативність, чесність, відданість справі;
д) персональну відповідальність завиконання службових обов'язківі дисципліни;
е) дотримання прав і законнихінтересів органів місцевого й регіонального самоврядування;
є) дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.
Мета державної служби включає два основні напрями:
а) формування суспільно-політичних ідержавно-правових умов її зв'язку з життям народу на тлі її соціальної природи;
б) створення об'єктивної системивиявлення та добору людей для служби в державному апараті.
Функції державної служби — це напрями її діяльності, щовідображають її роль і призначення в суспільстві. До них належать: а)забезпечення ефективного функціонування всіх гілок державної влади; б)забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів та обов'язків людиний громадянина.
Призначення державної служби полягає в тому, що через неїповинна реалізуватися демократична сутність держави, підтримуватися вільна життєдіяльністьсуспільства та забезпечуватися лідерство державного апарату в суспільномурозвитку. Іншими словами, вона є головним засобом реалізації функцій соціальноїдержави. Державна служба повинна стати повсякденним каналом зв'язку держави знародом. Основні завдання державної служби:
а) охорона інтересів суспільства,прав і свобод людини й громадянина;
б) досягнення і зміцнення цілісностідержави;
в) забезпечення ефективної діяльностідержавних органів;
г) демократизація шляхів формуваннята діяльності державного апарату тощо.
Державний службовець повинен:
а) сумлінно виконувати свої службовіобов'язки;
б) шанобливо ставитися до громадян,керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування;
в) не допускати дій і вчинків, якіможуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутаціюдержавного службовця.
Правовий статус Президента України,Голови Верховної Ради України та його заступників, голів постійних комісійВерховної Ради України та їх заступників, народних депутатів України,Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та членівКонституційного Суду України, Голови та суддів, Верховного Суду України, Головита арбітрів Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України та його заступниківрегулюється Конституцією та спеціальними законами України.
Регулювання правового становищадержавних службовців, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичноїслужби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших,здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законамиУкраїни.
Основними обов'язками державнихслужбовців є:
а) додержання Конституції України таінших актів законодавства України;
б) забезпечення ефективної роботи тавиконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції;
в) недопущення порушень прав і свободлюдини та громадянина;
г) безпосереднє виконання покладенихна них службових обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державнихорганів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;
ґ) збереження державної таємниці,інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язківдержавної служби, а також іншої інформації, яка згідно із законодавством непідлягає розголошенню;
д) постійне вдосконалення організаціїсвоєї роботи і підвищення професійної кваліфікації;
е) сумлінне виконання своїх службовихобов'язків, ініціатива та творчість у роботі.
Державні службовці мають право:
а) користуватися правами тасвободами, що гарантуються громадянам України Конституцією й законами України;
б) брати участь у розгляді питань іприйнятті в межах своїх повноважень рішень;
в) одержувати від державних органів,підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіональногосамоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції;
г) на повагу особистої гідності,справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників ігромадян;
г) вимагати затвердження керівникомчітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця;
д) на оплату праці залежно від посади, яку він обіймає, рангу, який йомуприсвоюється, якості, досвіду та стажу роботи;
е) безперешкодно ознайомлюватися зматеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхіднихвипадках давати особисті пояснення;
є) на просування по службі зурахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службовихобов'язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії;
ж) вимагати службового розслідуванняз метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри;
з) на здорові, безпечні та належнідля високопродуктивної роботи умови праці;
и) на соціальний і правовий захиствідповідно до його статусу;
і) захищати свої законні права таінтереси у вищестоящих державних органах та в судовому порядку.
Конкретні обов'язки та правадержавних службовців визначаються на основі типових кваліфікаційниххарактеристик і відображаються у посадових положеннях та інструкціях, щозатверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їхкомпетенції.
Не можуть бути обраними абопризначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які:
а) визнані у встановленому порядкунедієздатними;
б) мають судимість, що є несумісноюіз зайняттям посади;
в) у разі прийняття на службу будутьбезпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичамичи свояками;
г) в інших випадках, встановлених законами України. Дисциплінарні стягненнязастосовуються до державного службовця за невиконання чи неналежне виконання службовихобов'язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов'язаних ізпроходженням державної служби, а також за вчинок, який ганьбить його якдержавного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює.
До службовців, крім дисциплінарнихстягнень, передбачених чинним законодавством про працю України, можутьзастосовуватися ще такі заходи дисциплінарного впливу, як:
— попередження про неповну службову відповідність;
— затримка до одного року уприсвоєнні чергового рангу чи у призначенні на вищу посаду.
Головне управління державної службипри Кабінеті Міністрів України (Головдержслужба) є центральним органомдержавної виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України. Воназабезпечує проведення єдиної державної політики у сфері державної служби тафункціональне управління державною службою.
У своїй діяльності Головдержслужбакерується статтями Конституції України та законами України, постановамиВерховної Ради України, указами й розпорядженнями Президента України,декретами, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а такожсвоїм Положенням. У межах своїх повноважень Головдержслужба організовує виконанняактів законодавства України і здійснює систематичний контроль за їх виконанням:
а) узагальнює практику застосуваннязаконодавства з питань, що належать до її компетенції;
б) розробляє пропозиції щодо йоговдосконалення та вносить їх на розгляд Кабінету Міністрів України.
Основні завдання Головдержслужби:
— забезпечення разом з іншимидержавними органами реалізації загальних напрямів державної політики у сферідержавної служби в центральних і місцевих органах державної виконавчої влади, вмісцевих радах і їхніх органах;
— забезпечення функціонального управління держанною службою;
— розроблення поточних,довготермінових прогнозів і планів потреби центральних та місцевих органівдержавної виконавчої влади, місцевих рад і їхніх органів у кадрах;
— розроблення заходів щодо підвищення ефективності та державної служби вцентральних і місцевих органах державної виконавчої влади, місцевих радах іїхніх органах;
— координація і контроль за їх виконанням;
— здійснення методичного керівництва проведенням конкурсного доборудержавних службовців у центральних і місцевих органах державної виконавчоївлади, місцевих радах та їхніх органах;
— організація навчання тапрофесійної підготовки державних службовців тощо.
Головдержслужба відповідно допокладених на неї завдань:
а) розробляє і вносить на розглядКабінету Міністрів України проекти нормативних акті» з питані, державної служби;
б) провадить аналіз фактичної оскладу державних службовців і готує пропозиції держав органам щодо підвищенняефективності їх роботи;
в) веде комп'ютерний облік даних про державних службовців;
г) готує за поданням міністерств та іншихорганів центральної виконавчої влади проекти рішень про заохочення інагородження державних службовців першої і другої категорій, вносить пропозиціївідносно застосування дисциплінарних стягнень до державних службовців цихкатегорій;
ґ) погоджує пропозиції міністерств таінших центральних органів виконавчої влади щодо призначення осіб па посадидержавних службовців першої і другої категорій з присвоєнням їм рангів з метоювизначення відповідності їх вимогам Закону України «Про державну службу» від 16грудня 1993 p.;
д) визначає напрями спеціалізаціїдержавних службовців для навчання, перепідготовки та підвищення кваліфікації,контролює проведення цієї роботи;
е) погоджує державне замовлення напідготовку спеціалістів для державної служби;
є) здійснює контроль за навчанням,перепідготовкою та підвищенням кваліфікації державних службовців, у тому числіза межами України, готує відповідні пропозиції;
ж) надає організаційно-методичнудопомогу центральним і місцевим органам державної виконавчої влади та місцевимрадам та їхнім органам у розробленні нормативних актів щодопрофесійно-кваліфікаційних вимог до державних службовців;
з) бере участь у підготовці длярозгляду Кабінетом Міністрів України пропозицій про віднесення існуючих посаддержавних службовців, не перерахованих у ст. 25 Закону України «Про державну службу», а також нових посад державнихслужбовців до відповідних категорій;
и) дає роз'яснення з питань, щовходять до її компетенції;
і) у разі потреби бере участь уперевірці фактів порушення етики поведінки державними службовцями тощо.
Під час виконання покладених наГоловдержслужбу функцій вона взаємодіє з іншими центральними та місцевими орга-нами державної виконавчої влади України,органами Автономної Республіки Крим, місцевими радами та їхніми органами, атакож з відповідними органами інших країн.
Головдержслужба має право:
— здійснювати контроль за виконанням Закону України «Про державну службу»,інших актів законодавства з питань державної служби, вносити в установленомупорядку пропозиції відносно скасування прийнятих центральними та місцевимиорганами державної виконавчої влади, місцевими радами та їхніми органами рішеньз питань державної служби, якщо вони суперечать чинному законодавству;
— одержувати у разі потреби безплатнопередбачені державною статистичною звітністю дані й інші необхідні матеріаливід центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, місцевих рад таїх органів;
— створювати (за погодженням з відповідними керівниками) групи з учених,працівників центральних і місцевих органів для підготовки нормативних та іншихматеріалів з питань державної служби.
Головдержслужба у межах своїхповноважень видає на основі й на виконання чинного законодавства накази, організовує таконтролює їх виконання. У разі потреби видає разом з іншими органами державноївиконавчої влади, місцевими радами та їхніми органами спільні рішення. Їїрішення з питань державної служби, видані у межах її повноважень, є обов'язковимидля виконання центральними та місцевими органами державної виконавчої влади,місцевими радами та їхніми органами.
Начальник і заступникиГоловдержслужби призначаються на посади та звільняються з посад у порядку,передбаченому чинним законодавством. Начальник розподіляє обов'язки між своїмизаступниками, несе персональну відповідальність за виконання покладених наГоловдержслужбу завдань і здійснення нею функцій, встановлює ступіньвідповідальності своїх заступників і керівників підрозділів.
Для погодженого вирішення питань, щовходять до компетенції Головдержслужби, обговорення найважливіших напрямів їїпоточної та перспективної діяльності в Головному управлінні Кабінетом МіністрівУкраїни офіційно затверджується колегія у складі начальника (голова колегії),заступників начальника за посадою, а також інших керівних працівників Головногоуправління. Рішення колегії запроваджуються у життя, як правило, наказамиГоловного управління.
Начальник Головдержслужби, йогозаступники, а також інші відповідальні працівники за дорученням керівництваГоловдержслужби, мають право брати участь у засіданнях колегій, іншихзасіданнях центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, місцевихрад і їхніх органів, вивчати їхні звіти, статистичні та інші матеріали зпитань, що входять до компетенції Головного управління.
Гранична чисельність і фонд оплатипраці працівників центрального апарату Головдержслужби затверджуються КабінетомМіністрів України.
Головдержслужба є юридичною особою,має самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку і бланки іззображенням Державного герба України і своїм найменуванням.
Таким чином, діяльність кожногоокремо взятого державного органу проявляється в реальному житті черездіяльність його повноважних представників, що іменуються державнимислужбовцями. Підвищення ефективності роботи державних службовців сприяєпідвищенню ефективності всієї державної служби і кожного державного органузокрема.
3. Поняття, предмет і метод адміністративного права України
Адміністративне право, подібно доінших складових національної правової системи України, слід розглядати як:
а) галузь права;
б) галузь законодавства;
в) юридичну науку;
г) навчальну дисципліну.
Як галузь українського права(законодавства) адміністративне право України являє собою системуадміністративних правових норм, інститутів та нормативно-правових актів, щорегулюють і охороняють особливе коло суспільних відносин у сфері державногоуправління. Як галузь права воно може бути розглянуто в об'єктивному й суб'єктивномурозумінні. В об'єктивному розумінні адміністративне право Українихарактеризується сукупністю адміністративних правових норм, інститутів інормативно-правових актів, що утворюють його внутрішню та зовнішню форми.Внутрішня форма адміністративного права включає внутрішню побудову — систему адміністративного права.Зовнішня форма характеризується джерелами, що являють собою спосіб зовнішньоговиразу змісту адміністративно-правових норм та інститутів.
За суб'єктивним розуміннямадміністративне право України — це сукупністьзакріплених нормами об'єктивного права можливостей людини і громадянина, щореалізуються у сфері державного управління.
Адміністративне право України маєсвій предмет і метод правового регулювання.
Предметом адміністративного правовогорегулювання єсуспільні відносини, що виникають, змінюються і припиняються у сфері державногоуправління. Особливостями відносин, що складають предмет адміністративногоправа, є такі:
— виникають у результатідержавної владно-управлінської діяльності;
— суб'єктом таких відносин є виконавчо-розпорядчий орган;
— їх виникнення, зміна чи припиненняє результатом свідомої, вольової, цілеспрямованої діяльності.
Методи адміністративного права — це засоби, способи та прийоми, з допомогою яких здійснюється правовийвплив на предмет адміністративного прана. Аналізуючи засоби, з допомогою якихзаконодавець здійснює правовий пилин на предмет адміністративного права, слідсказати, що переважно це— зобов'язання,заборони та адміністративно-правовий примус. У ряді випадків застосовуються іпевні дозволи. Наприклад, дозвіл одержувати певну інформацію для здійсненняпокладених на орган чи посадову особу завдань.
Серед способів як складового елемента адміністративно-правового методуслід виділити авторитарний (наказовий, щоб не сказати владний чи диктаторський)та субординаційний. Авторитарний спосіб виправданий «нерівністю» сторінадміністративних правовідносин, а саме: наявністю владного суб'єкта управліннята підвладністю об'єкта управління. Наприклад, відносини податковоїадміністрації з будь-яким платником податків. Субординаційний спосіб передбачаєодержання обов'язкової згоди на дії об'єкта управління від суб'єкта управління.
Отже, наявність власного предмета йметоду правового регулювання дає змогу відокремлювати адміністративне право відінших галузей українського права.
Як юридична наука адміністративнеправо являє собою систему знань, теорій, гіпотез, висновків і рекомендаційстосовно історії виникнення та розвитку, поняття, предмета й методу правовогорегулювання, системи та джерел галузі адміністративного права (законодавства),науки та навчальної дисципліни. Наука має свій предмет і методи дослідження,свою систему і джерела.
Як навчальна дисципліна адміністративнеправо вивчається в юридичних навчальних закладах. її предметом є вивченняадміністративного права як галузі права і законодавства, а також як юридичноїнауки.
4. Система і джерела адміністративногоправа. Характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення
Система адміністративного права — це його внутрішня форма, як вже булозазначено, що характеризує його внутрішню побудову. Структура системиадміністративного права включає в себе адміністративно-правові норми таадміністративно-правові інститути.
Адмістративно-правові норми можна охарактеризувати якзагальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки людини в суспільстві,що встановлюються (санкціонуються) і забезпечуються державою з метоюзакріплення, регулювання й охорони суспільних відносин у сфері державногоуправління.
Адміністративно-правовим нормампритаманні як загальні ознаки, що характеризують будь-яку правову норму, так іпевні особливості, характерні тільки для цього виду правових норм. До особливихознак адміністративно-правових норм можна віднести такі:
— закріплюють владні (керівні) тавнутрішньоорганізаційні відносини;
— метод впливу на суспільні відносини є державно-владним (імперативним);
— гарантування державногопереконання та примусу при їх реалізації;
— органічне об'єднання їх у межах галузі адміністративного права (законодавства)і неможливість існування окремо.
Адміністративно-правові норми маютьлогічну структуру (гіпотеза, диспозиція, санкція) і можуть за різнимикритеріями групуватися за певними видами. Вони можуть об'єднуватися за різнимикритеріями і створювати адміністративно-правові інститути (наприклад, загальні,особливі та спеціальні).
Адміністративно-правовий інститут — це об'єднання двох і більше адміністративно-правовихнорм в єдину початкову, видову чи родову групу для регулювання відповідних суспільнихвідносин.
Об'єднуючись, норми й інститутиутворюють загальну, особливу та спеціальну частини адміністративного праваУкраїни.
Загальна частина об'єднуєадміністративно-правові норми, інститути та нормативно-правові акти, щозакріплюють і регулюють основні принципи управління, правовий статус суб'єктівуправління, форми та методи їхньої діяльності, функціонування адміністративногопроцесу та гарантії і способи забезпечення законності в державному управлінні.
Особлива частина включає в себе адміністративно-правовінорми, інститути та нормативно-правові акти, що закріплюють і регулюютьуправління в різних сферах суспільного життя, а саме: в економічній,адміністративно-політичній, соціально-культурній, державно-правовій тощо.
Спеціальна частина охоплюєадміністративно-правові норми, інститути та нормативно-правові акти, щорегулюють адміністративно-правову діяльність конкретних органів (наприклад,внутрішніх справ, митної служби, податкової адміністрації тощо).
Названі три види інститутів слідрозглядати як загальні. Своєю чергою, вони поділяються на головні та початкові.
Зовнішню форму адміністративногоправа складають його джерела. Джерелами адміністративного права називаютьправові звичаї, нормативні договори та нормативно-правові акти, правові акти державногоуправління, що вміщують адміністративно-правові норми.
Основним видом джереладміністративного права є нормативно-правові акти — письмові документи державних органів та інших компетентних суб'єктів, щоприймаються ними в установленому порядку і вміщують адміністративно-правовінорми. Існують різні критерії для класифікації нормативно-правових актів, щоявляють собою джерела адміністративного права. За юридичною силою їх можнаподілити на конституційні, законні та підзаконні. Наприклад, КонституціяУкраїни закріплює, що громадяни мають право брати участь в управліннідержавними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, атакож до служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38).
Серед законів, що є джереламиадміністративного права, можна виділити кодифіковані й інкорпоровані. Докодифікованих законів відносять, наприклад, Кодекс України про адміністративніправопорушення, Земельний кодекс України, Митний кодекс України та деякі інші.Інкорпоровані закони, у свою чергу, можуть бути органічними та звичайними. Доорганічних законів як джерел адміністративного прана можна віднести закониУкраїни «Про міліцію», «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 p., «Про Збройні Сили України» від 6 грудня 1991 р., «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 p.,«Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» від 26 січня 1993 р., «Про Антимонопольний комітет України» від 26 листопада 1993 p., «Про органи та служби у справах неповнолітніх і спеціальні установи длянеповнолітніх» від 24 січня 1995 р., «Про державну податкову службу» від 4 грудня 1990 р., «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. тощо. До звичайних законів якджерел адміністративного права відносять закони України «Про підприємництво»від 7 лютого 1991 р., «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р., «Продержавний кордон України» від 4 листопада 1991 р., «Про охорону праці» від 14жовтня 1992 р., «Про пожежну безпеку» від 17 грудня 1993 р., «Проадміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» від 1грудня 1994 р., «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. тощо.
Названі джерела адміністративногоправа — це джерела вищої юридичноїсили. Норми Конституції України, що закріплюють права людини й громадянина,мають пряму дію.
Певна частина адміністративно-правовихнорм може бути закріплена у постановах Верховної Ради України. Наприклад,Положення про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду,заподіяну державі, затверджене Постановою Верховної Ради України від 23 червня 1995 p., або Положення про загальнізбори громадян за місцем проживання в Україні, затверджене Постановою ВерховноїРади України від 17 грудня 1993 р.
Джерелами адміністративного права єряд підзаконних нормативних актів Президента України та Кабінету Міністрів України,зокрема: Національна програма боротьби з корупцією, затверджена УказомПрезидента України від 10 квітня 1997 р.
Джерелами адміністративного праваможуть бути також нормативні акти керівників підприємств, установ іорганізацій, акти територіальних громад, представницьких і виконавчих органівмісцевого самоврядування та органів місцевої самоорганізації населення, якщо вних вміщено адміністративно-правові норми.
Підзаконні нормативно-правові акти,що деталізують окремі норми чи інститути законів, розглядаються деякимиавторами як правові акти державного управління. На думку В. К. Колпакова, актиуправління характеризуються за двома особливостями — як правові і як управлінськіджерела. Вони мають між собою діалектичний зв'язок.
Їх визначають з трьох найпоширенішихпозицій:
а) як форми управлінської діяльностідержави;
б) як документи, що походять відкомпетентних органів;
в) як владні дії державнихвиконавчо-розпорядчих органів.
Одним із кодифікованих джереладміністративного права є Кодекс України про адміністративні правопорушення(КУпАП), який було прийнято 7 грудня 1984 р. (почав діяти з 1 червня 1985 р.). У ньому вміщуються норми, що регулюютьі охороняють матеріальні і процесуальні суспільні відносини у сфері адміністративнихправопорушень і адміністративної відповідальності. У загальних положенняхзакріплюються завдання та система законодавства про адміністративніправопорушення, компетенція і повноваження державних органів і органівмісцевого самоврядування щодо вирішення питань про адміністративніправопорушення, запобігання їм, виявлення та усунення причин і умов, щосприяють їх вчиненню, чинність законодавства та забезпечення режиму законностіпри провадженні у справах про адміністративні правопорушення.
Матеріальне право про адміністративніправопорушення і адміністративну відповідальність складається із загальної таособливої частин. У загальній частині закріплюються поняття адміністративногоправопорушення, окремі елементи об'єктивних і суб'єктивних ознак складуадміністративного проступку, поняття і види адміністративних стягнень ізагальні правила їх накладання.
В особливій частині закріплюютьсявиди адміністративних проступків у різних галузях, а саме:
а) охорони праці та здоров'янаселення;
б) ті, що посягають на власність;
в) охорони природи, використанняприродних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури;
г) в промисловості, будівництві та в галузі використання електричної ітеплової енергії; у сільському господарстві;
ґ) при порушенніветеринарно-санітарних правил;
д) на транспорті, в галузі шляховогогосподарства і зв'язку;
е) у сільському господарстві;
є) житлових прав громадян,житлово-комунального господарства та благоустрою;
ж) торгівлі, фінансів ікустарно-ремісничих промислів;
з) стандартизації, якості продукціїта метрології;
и) ті, що посягають на громадськийпорядок і громадську безпеку;
і) ті, що посягають на встановленийпорядок управління.
У процесуальному праві закріплюєтьсясистема органів, які уповноважені розглядати справи про адміністративніправопорушення, справи, що підвідомчі їм, а також їхня компетенція щодорозгляду цих справ.
Окремий розділ присвяченийрегулюванню порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення. Уньому закріплені завдання і принципи провадження у справах про адміністративніправопорушення, порядок складання протоколів, затримання правопорушників, їх особистийогляд, огляд речей і вилучення речей і документів. Визначається коло осіб, якіберуть участь у провадженні у справі про адміністративне правопорушення,порядок винесення на розгляд справ, оскарження і опротестования постанов відносно справи про адміністративнеправопорушення.
Окремим розділом регулюється порядоквиконання постанов про накладення адміністративних стягнень. У ньому закріплюютьсяосновні положення та порядок провадження з виконання постанови про:
а) винесення попередження;
б) накладення штрафу;
в) оплатне вилучення предмета;
г) конфіскацію предмета, грошей; ґ)позбавлення спеціального права;
д) застосування виправних робіт;
е) застосування адміністративного арешту;є) відшкодування майнової шкоди.
Отже, чинний кодекс України проадміністративні правопорушення врегульовує матеріально-правові та процесуальніадміністративні деліктні правовідносини.
5. Адміністративні правовідносини
Що слід розуміти під адміністративнимиправовідносинами?
Це частина суспільних відносин, якірегулюються нормами адміністративного права шляхом впливу на поведінкусуб'єктів у сфері державного управління, що веде до виникнення між такимисуб'єктами правових зв'язків державно-владного характеру.
Основні ознаки адміністративнихправовідносин:
а) вони виникають на основіадміністративно-правових норм;
б) характеризуються наявністю сторін,що іменуються суб'єктами адміністративного права;
в) за змістом включають в себеадміністративні права владного характеру і юридичні обов'язки;
г) є видом суспільних відносиндержавних органів, фізичних або юридичних осіб, організацій і спільностей;
г) здійснення суб'єктивних прав абододержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечуєтьсядержавою.
Групувати адміністративніправовідносини можна за різними підставами:
— залежно від кількості суб'єктів —прості та складні;
— залежно від дії у часі —довготривалі та короткотривалі;
— за змістом поведінкизобов'язаної сторони — пасивні та активні дії чибездіяльність;
— залежно від функціонального призначення — регулятивні й охоронні;
— за галузевою приналежністю — матеріальні та процесуальні;
— за сферами управління окремими галузями соціально-культурною,адміністративно-політичною, економічною тощо.
Адміністративні правовідносини маютьскладну будову і включають такі елементи, як суб'єкти, об'єкти, змістправовідносин.
Підставами виникнення, зміни чиприпинення адміністративних правовідносин є юридичні факти.
Суб'єктами адміністративнихправовідносин називаютьдержавні органи, фізичних та юридичних осіб, які наділяютьсяадміністративно-правовими нормами певним обсягом повноважень у сфері державногоуправління (державної виконавчої влади).
Необхідно розрізняти суб'єктадміністративного права і суб'єкт адміністративних правовідносин. Названіпоняття близькі, але нетотожні. Суб'єкт адміністративного права може існуватиабстрактно, але ніколи не вступатиме у правовідносини. А от суб’єкти адміністративнихправовідносин завжди конкретні. Для того щоб суб'єкт адміністративного правастав суб'єктом адміністративних правовідносин, необхідні такі три умови:
— наявність адміністративно-правовоїнорми, що передбачає адміністративні права і обов'язки;
— наявність адміністративної правосуб'єктності (праводієздатності);
— наявність адміністративного юридичного факту.
Адміністративно-правові норми містяться в джерелахадміністративного права.
Суб'єкти адміністративнихправовідносин повинні володіти правосуб'єктністю, тобто здатністю бути носіямиправ і обов'язків, здійснювати їх від свого імені і нести юридичнувідповідальність за свої дії.
Суб'єктами адміністративнихправовідносин можуть бути:
а) Президент України;
б) державні органи виконавчої влади;
в) державні службовці;
г) громадяни України, іноземці йособи без громадянства; ґ) система місцевого самоврядування;
д) об'єднання громадян тощо.
Об'єктом адміністративних правовідносин є самауправлінська діяльність у сфері державного управління.
Зміст адміністративних правовідносин характеризується синтезом фактичногота юридичного. Юридичний зміст — це адміністративні суб'єктивні права таюридичні обов'язки суб'єктів правовідносин, тобто можливості імперативних дійуповноважених суб'єктів і необхідність відповідних дій зобов'язаних суб'єктів. Фактичнийзміст — це сама поведінка суб'єктів адміністративних правовідносин, їхдіяльність, в якій реалізуються суб'єктивні права та юридичні обов'язки сторін.
Зміст адміністративного суб'єктивногоправа включає такі можливості:
а) діяти відповідно до своїх повноважень;
б) вимагати певних дій відзобов'язаної сторони;
в) впливати на об'єкт управління;
г) використовувати форми й методиконтролю, заохочення та примусу.
Адміністративні юридичні обов'язки — це закріплена нормамиадміністративного права міра необхідної, найбільш розумної і доцільноїповедінки суб'єкта, спрямована на задоволення інтересів носія адміністративногосуб'єктивного права і забезпечена можливістю державного примусу.
Зміст юридичних обов'язків полягає и необхідності:
а) здійснення псиних дій;
б) утримання від здійснення дій, щосуперечать Інтересам інших осіб;
в) вимагати здійснення абонездійснення тих чи інших дій від інших осіб;
г) нести юридичну відповідальність заневиконання чи неналежне виконання передбачених нормою адміністративного праванеобхідних варіантів поведінки.
Адміністративні юридичні факти — це конкретні життєвіобставини, передбачені гіпотезою адміністративно-правової норми, що породжуютьвиникнення, зміну чи припинення правовідносин.
Залежно від підстав розглядають різнівиди юридичних фактів:
— за юридичними наслідками —правоутворюючі, правозмінюючі та правоприпиняючі;
— залежно від форми їх прояву — позитивні та негативні;
— за характером дії розрізняють юридичні факти одноразової та безперервноїдії;
— за характером дій— активніта насипні;
— за галузевою ознакою —матеріальні та процесуальні;
— за розподілом прав і обов'язків — односторонні та багатосторонні;
— за функціями у механізмі правового регулювання — регулятивні та охоронні;
— залежно від кількості суб'єктів — простіта складні;
— за наявністю волі — юридичні дії(життєві обставини, що характеризують вольову поведінку адміністративнихсуб'єктів, їх зовнішнє вираження волі та свідомості) та юридичні події (життєвіобставини, що виникають, розвиваються і припиняються незалежно від волісуб'єктів адміністративних правовідносин).
Юридичні дії, у свою чергу, поділяютьна правомірні та неправомірні. Правомірні юридичні дії (вчинки та результатидіяльності) завжди відповідають нормам адміністративного права (наприклад, поданняскарги, звернення організації за реєстрацією, подання проекту документа наекспертизу тощо).
Неправомірні юридичні дії — правовіаномалії, зловживання правом (що не є правопорушенням) та адміністративніправопорушення.
До юридичних подій відносять народженнячи смерть людини, стихійні лиха, хворобу тощо.
Отже, юридичні факти як життєвіобставини, що передбачаються нормами адміністративного права, мають великетеоретичне і практичне значення для адміністративних правовідносин.
Таким чином, адміністративніправовідносини мають яскраво виявлений імперативи и й характер. У гой самий час існують і окремі горизонтальнівідносини, н тому числі й адміністративно-договірного характеру, які в адміністративномуправі мають чітко виражений допоміжний і тимчасовий характер.
6. Адміністративне деліктне право
Адміністративне деліктне право включає в себе розуміння адміністративногоправопорушення та його складу і адміністративної відповідальності.
Адміністративним правопорушенням (проступком) визначаєтьсябездіяльність або протиправна, винна (умисна або необережна) дія, яка посягаєна державний або громадський порядок, суспільну власність, права і свободилюдини і громадянина, на встановлений порядок управління і за яку законодавствомпередбачена адміністративна відповідальність.
Звідси ознаками адміністративногоправопорушення (проступку) є:
а) суспільна небезпечність діяння;
б) протиправність;
в) винність;
г) застосування адміністративногостягнення; ґ) адміністративна відповідальність.
Суспільна небезпечність діяння внормах адміністративного деліктного права не називається ознакоюадміністративного проступку. Але, незважаючи на це, слід зазначити, щоадміністративні правопорушення посягають на конкретні правовідносини, щоохороняються адміністративним законом і спричинюють їм шкоду, а водночас і шкодуправопорядку. До осіб, які скоїли адміністративні проступки, зживають заходидержавного примусового впливу. Отже, слід зробити висновок про те, щоадміністративні проступки є також суспільно небезпечними. При розмежуванні адміністративнихпроступків і кримінальних злочинів ступінь суспільної небезпечності відіграєголовну роль.
Протиправність означає, щоправопорушення характеризується як дія чи бездіяльність, забороненаадміністративним законодавством. Поняття «діяння» слід розглядати у такихосновних значеннях:
— це вольовий акт поведінки людини;
— включає в себе дві сторони поведінки (дію чи бездіяльність), обидві зяких порушують чинні норми права;
— в адміністративному законодавстві закріплюється заборона такої дії чизобов'язання активно діяти в необхідному напрямі;
— громадянин не діє там, де цевимагається, або діє там, де це забороняється (здійснює діяння проти права),наприклад, порушує правила адміністративного нагляду або не виконує вимог щодопостановки на облік військовозобов'язаних.
Протиправність як ознака адміністративногоправопорушення вважається такою, якщо є норма права, яка встановлює певнийваріант поведінки, і діяння особи (суб'єкта), яке суперечить припису цієїнорми. Причому правові норми, які встановлюють певні правила, можуть бути нетільки адміністративними, а й трудовими, земельними, фінансовими,господарськими, житловими тощо. Відсутність протиправності свідчить провідсутність адміністративного правопорушення.
Важливою ознакою адміністративногоправопорушення є вина. Це психічне (внутрішнє) ставлення суб'єкта до вчиненняпевного діяння та його наслідків. Розрізняють дві форми вини: умисел інеобережність. Намір може бути прямим і непрямим, а необережність — самовпевненістю і недбалістю. Відсутністьвини виключає наявність адміністративного проступку.
За вчинення адміністративного проступкунастає ретроспективна адміністративна відповідальність, що полягає у покладанніна винного у вчинені адміністративного проступку певного виду й міри адміністративногостягнення.
Адміністративне правопорушення(проступок) має свою юридичну модель (склад). Склад адміністративногоправопорушення — це передбачена нормами адміністративного права сукупністьоб'єктивних і суб'єктивних ознак, за наявності яких те чи інше діяння можнакваліфікувати як адміністративне правопорушення.
Він включає в себе:
— об'єкт;
— об'єктивну сторону;
— суб'єкт;
— суб'єктивну сторону.
Об'єкт адміністративногоправопорушення —це сукупність суспільних відносин, які охороняються адміністративним правом ірегулюються нормами трудового, цивільного, земельного та фінансового права і запорушення яких накладаються адміністративні стягнення. Об'єктомадміністративного правопорушення можуть бути певні соціальні блага (здоров'я,честь і гідність людини тощо).
Об'єктивна сторона адміністративногоправопорушення — цесукупність таких зовнішніх ознак, як діяння (дія чи бездіяльність), протиправнінаслідки, причинний зв'язок між діянням і наслідками, що закріплюються нормамиправа про адміністративні правопорушення, місце, час, обстановка, обставини,способи та засоби вчинення адміністративного правопорушення.
Суб'єктами адміністративнихправопорушень можутьбути громадяни чи посадові особи, іноземці та особи без громадянства.Адміністративній відповідальності підлягають осудні особи, що досягли16-річного віку. Якщо особа віком від 16 до 18 років вчинила адміністративнеправопорушення, вона притягується до адміністративної відповідальності назагальних підставах із специфікою, передбаченою Законом України «Про органи іслужби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» від 24січня 1995 р. Посадові особи підлягають відповідальності за адміністративніправопорушення, пов'язані з недотриманням встановлених правил у сфері охорони порядкууправління, державного та громадського порядку, здоров'я населення та іншихправил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов'язків. Цеозначає, що посадові особи несуть відповідальність не тільки за порушенняпевних правил своїми діями, а й за незабезпечення їх виконання іншими особами,насамперед підлеглими.
Суб'єктивна сторона адміністративногоправопорушення включаєв себе вину, мотив і мету поведінки правопорушника.
Об'єктивні та суб’єктивні ознакискладу адміністративного правопорушення передбачені увідповідних статтях Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Адміністративні правопорушення можутьбути класифіковані за різними видами.
Існують такі критерії длякласифікації:
а) залежно від ступеня суспільноїнебезпеки виділяють основні та кваліфікаційні склади правопорушень. Більшвисокий ступінь суспільної небезпеки діяння характеризують додаткові ознаки,які прийнято називати кваліфікуючими (наприклад, повторність, наявність абоможливість настання шкідливих наслідків, аварійна ситуація, залишення місцяподії, вчинення діяння посадовою особою, грубе порушення правил тощо). Складиправопорушень з такими додатковими ознаками називають кваліфікуючими, а безтаких ознак — основними;
б) залежно від суб'єкта проступку розрізняють особисті (приватні) таслужбові (посадові) правопорушення;
в) залежно від характеру шкодиадміністративні правопорушення поділяють на матеріальні та формальні. Доматеріальних належать склади правопорушень, де включається матеріальна шкода(наприклад, знищення лісу мере:) його підпал). У формальних правопорушеньнастання шкідливих наслідків не вимагається (наприклад, неявка за викликом довійськового комісаріату);
г) за структурою складу буваютьоднозначні й альтернативні правопорушення. В однозначних складах чітковказуються ознаки правопорушення (наприклад, доведення неповнолітніх до станусп'яніння). В альтернативних називають кілька варіантів ознак правопорушення(наприклад, порушення правил відкриття поліграфічних і штемпельних підприємств,придбання, збут, використання, облік, зберігання розмножувальної техніки,шрифтів і матриць особами, відповідальними за дотримання цих правил відповіднодо ст. 189 КУпАП);
г) за особливостями конструкціїрозрізняють описові та бланкетні склади адміністративних правопорушень. Описовісклади цілком розкривають зміст правопорушення (наприклад, завідомо неправдивийвиклик спеціальних служб за ст. 183КУпАП). Бланкетні вказують на те, що ознаки проступку встановлені окремимиправилами (наприклад, порушення правил охорони й використання пам'яток історіїта культури за ст. 92 КУпАП) тощо.
7. Поняття адміністративної відповідальності. Адміністративнавідповідальність неповнолітніх
Адміністративну відповідальність слід розглядати у позитивному(перспективному) та інтроспективному (негативному) видах. У перспективномурозумінні адміністративна відповідальність характеризується як відповідальнеставлення суб'єкта адміністративного права до своїх обов'язків і додержаннязаборон. У ретроспективному значенні — це специфічні правовідносини між державою (її органами й посадовимиособами) та суб'єктом адміністративного правопорушення щодо реагування навчинене правопорушення і на суб'єкта, що його вчинив, а також покладання на правопорушника виду й міри адміністративного стягнення.
Виділяють основні та похідні ознакиадміністративної відповідальності. До основних ознак відносять те, щоадміністративна відповідальність:
а) є засобом охорони встановленогоправопорядку;
б) нормативно визначена й полягає взастосуванні санкцій адміністративно-правових норм;
в) супроводжується осудом з бокудержави правопорушника та правопорушення;
г) пов'язана із застосуванням примусута негативних для правопорушника наслідків;
ґ) реалізується у визначенихзаконодавством процесуальних формах.
До похідних ознак відносять те, що:
— підставою адміністративної відповідальності є не тільки проступки,передбачені нормами адміністративного права, а й порушення, передбачені нормамиінших галузей права (наприклад, житлового, трудового, земельного тощо);
— адміністративна відповідальність полягає у застосуванні до виннихадміністративних стягнень;
— право притягати до адміністративної відповідальності належить державниморганам та їх посадовим особам;
— існує особливий порядок приТЯГНвНИЯ ДО адміністративної відповідальностітощо.
Адміністративна відповідальністьнастає з досягненням 16-річного віку (ст. 12 КУпАП).
Вчинення адміністративного проступкунеповнолітнім є обставиною, що пом'якшує адміністративну відповідальність. Завчинення адміністративних проступків у віці від 16 до 18 років до неповнолітніхможуть бути застосовані такі заходи впливу:
— зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;
— застереження;
— догана або сувора догана;
— передача неповнолітнього під нагляд батькам чи особам, які їх замінюють,або під нагляд педагогічному чи трудовому колективу за згодою колективу, атакож окремим громадянам на їх прохання (ст. 24і КУпАП).
8. Адміністративні стягнення: поняття та види
Адміністративні стягнення це захід Відповідальності, щозастосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративний проступок,а також попередження вчинення нових правопорушень як самим правопорушником, такі іншими особами.
Види адміністративних стягненьзакріплені в Кодексі України про адміністративні правопорушення. До нихналежать:
— попередження — письмове або в іншій форміофіційне застереження уповноваженою посадовою особою громадянина пронеприпустимість вчинення ним адміністративних правопорушень;
— штраф — майнове стягнення, абовилучення у порушника певної грошової суми на користь держави;
— оплат не вилучення предмета, який був засобом вчинення чи безпосереднімоб'єктом адміністративного правопорушення, виявляється в його примусовомувилученні з наступною реалізацією та передачею одержаної суми власнику завирахуванням витрат на реалізацію вилученого предмета;
— конфіскація предмета, що був знаряддям вчинення чи безпосереднім об'єктомадміністративного правопорушення, виявляється в примусовому невідшкодовуваномувилученні цього предмета у власність держави. Конфіскованим може бути тількипредмет — приватна власністьпорушника, якщо інше не передбачено законодавчими актами;
— позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові, на строкдо трьох років за грубе чи систематичне порушення порядку користування цимправом (стосується тільки права керувати транспортними засобами та праваполювання);
— виправні роботи призначаються настрок до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, якавчинила адміністративне правопорушення, з утриманням до 20% її заробітку увласність держави. Виправні роботи призначаються районним (міським) народнимсудом (народним суддею);
— адміністративний арешт встановлюється і застосовується лише у виключнихвипадках за окремі види адміністративних правопорушень настрок до 15 діб.Адміністративний арешт призначається районним (міським) народним судом.
Таким чином, адміністративністягнення як вид і міра адміністративного впливу держави на осіб, що вчинилиправопорушення, закріплюються гл. 3 КУпАП, поділяються на основні й додаткові імають на меті виховання особи, що вчинила правопорушення, інших осіб длязапобігання правопорушенням у майбутньому.
9. Основи адміністративного процесу
Діяльність виконавчо-розпорядчихорганів і посадових осіб постійно потребує розгляду й вирішення щодо конкретнихфізичних або юридичних осіб питань управлінського характеру. Таку діяльністьназивають адміністративними справами. Для вирішення адміністративної справинеобхідно застосувати матеріальну адміністративно-правову норму до конкретногоіндивідуального випадку або конкретної життєвої ситуації. Застосовуються адміністративно-правовінорми з додержанням певних, передбачених законодавством процедур (правил). Ціправила закріплюються в нормативно-правових актах як адміністративніпроцесуальні норми — загальнообов'язкові правила,що регламентують порядок вирішення адміністративних справ різних категорій. Об'єднанів Інститути вони утворюють адміністративне процесуальне право. Вирішення різнихадміністративних справ на підставі адміністративних процесуальних нормназивається адміністративною процесуальною діяльністю, якою займаютьсявиконавчо-розпорядчі органи та їхні посадові особи. Сукупність адміністративнихпроцесуальних дій (діяльність) у межах конкретної адміністративної справи маєназву адміністративного провадження. Однопорядкові групи адміністративнихпроваджень утворюють різні види проваджень. Так, нормотворчі провадження здійснюютьсяв процесі підготовки й видання нормативних актів управління. Установчі провадження — у процесі створення, реорганізації, ліквідації організаційних структур усфері державного управління, а також під час комплектування персоналом організаційнихструктур у сфері державного управління. Правозастосовчі провадження єнайскладнішою групою адміністративних проваджень. До них належать такіпровадження:
— із застосування заходів примусу в державному управлінні:
а) дисциплінарне провадження;
б) провадження у справах проадміністративні правопорушення;
в) провадження із застосування заходівматеріального впливу;
— із застосування заходів заохочення і стимулювання в державномууправлінні:
а) провадження у справах пронагородження державними нагородами, відзнаками, грамотами тощо;
б) провадження у справах проприсвоєння почесних та інших звань;
в) провадження у справах пропреміювання тощо;
— із реалізації громадянами своїхправ і обов'язків:
а) провадження за зверненнямигромадян;
б) провадження із виконаннягромадянами військового обов'язку;
в) провадження із одержаннягромадянами житла тощо;
— із реалізації юридичними особамисвоїх прав і обов'язків:
а) провадження із легалізаціїюридичних осіб;
б) провадження із виділення юридичнимособам кредитів;
в) провадження із оформлення і видачіюридичним особам ліцензій тощо;
— із здійснення контролю і нагляду (контрольно-наглядові провадження) табагато інших.
Усі адміністративні провадженняскладаються з окремих операцій (стадій). Для кожного виду проваджень може бутикілька таких стадій. Здійснюється провадження із адміністративних справ заучастю суб'єктів, яких можна поділити на три групи:
а) ті, що вирішують справу;
б) ті, відносно яких вирішуютьсправу;
в) допоміжні учасники процесу.
10. Органи (посадові особи),уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення
Важливе місце в системі суб'єктів, що вирішують справи, відведене органамі посадовим особам, що уповноважені розглядати справи про адміністративніправопорушення. Система таких органів визначена третім розділом КУпАП.
У ст. 213 КУпАП закріплюється, щосправи про адміністративні правопорушення розглядають:
— адміністративні комісії прирайонних державних адміністраціях і виконавчих комітетах, міських, районних умістах, селищних і сільських рад. Вони вирішують всі справи про адміністративніправопорушення, за винятком тих, які належать до компетенції інших органів.Комісія створюється відповідною держадміністрацією чи виконавчим комітетом ускладі голови, секретаря і членів комісії;
— виконавчі комітети селищних і сільських рад уповноважені розглядатисправи про порушення громадського порядку, правил торгівлі та інші аналогічніпорушення;
— місцеві суди (судді) розглядаютьсправи про адміністративні правопорушення, віднесені до їх компетенціїКодексом. Судді одноособово розглядають справи про дрібне хуліганство,порушення правил адміністративного нагляду тощо;
— органи внутрішніх справ (ОВС), органи державних інспекцій та іншіуповноважені органи (їхні посадові особи) розглядають справи, віднесені до їхкомпетенції законодавством. Так, наприклад, ОВС (їхні посадові особи) розглядаютьсправи про порушення громадського порядку, порушення правил паспортної системи,правил прикордонного режиму, правил перебування и Україні і транзитного проїзду черезтериторію України іноземних громадян і осіб без громадянства, правил дорожньогоруху, правил, що забезпечують безпеку руху трат порту, правил користуваннязасобами транспорту, правил, спрямованих на забезпечення схоронності вантажівна транспорті, а також про незаконний відпуск і незаконне придбання бензину чиінших пально-мастильних матеріалів.
Отже, закон визначає систему органів,що мають право розглядати справи про адміністративні правопорушення та визначаєїхню підвідомчість.
11. Провадження у справах про адміністративніправопорушення
Як уже зазначалося, провадження у справах про адміністративні правопорушенняздійснюється на певних стадіях. На думку Д. Бахрах, таких стадій чотири, асаме:
— адміністративне розслідування;
— розгляд справи;
— перегляд постанови;
— виконання постанови.
Адміністративне розслідування розпочинаєтьсяпорушенням справи про адміністративне правопорушення. Підставою для порушення справи є вчинення суб'єктомадміністративного правопорушення, яке фіксується у протоколі проадміністративне правопорушення. Останній складає уповноважена посадова особа чипредставник громадської організації, чи орган громадської самодіяльності (наприкладнародний дружинник).
У протоколі мають бути вказані пеннідані: дата та місце його складання; дані про особу, яка склала протокол; даніпро особу порушника; місце, час вчинення і суть правопорушення; нормативний акт,який передбачав відповідальність за це правопорушення; інші матеріали,необхідні для вирішення справи. Протокол підписує особа, яка його склала,порушник, а за наявності свідків і потерпілих — і ці особи.
Протокол направляється уповноваженомуоргану (посадовій особі), який розглядає справу про адміністративнеправопорушення. Протокол не складається у випадках, коли згідно іззаконодавством адміністративний штраф накладається чи береться, а попередженняфіксується на місці вчинення правопорушення. На штраф порушнику дають довідку(квитанцію) встановленого зразка.
Справа про адміністративнеправопорушення розглядається, як правило, за місцем його вчинення. Термінвирішення справи встановлюється законодавством. Справа розглядається уприсутності особи, яка притягується до адміністративної відповідальності. Без«винної» особи справа може бути розглянута тільки у випадках, коли є дачі просвоєчасне оповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від цієї особи небуло клопотання про відкладення справи. Законодавство передбачає також випадки,коли присутність особи, яка притягається до адміністративної відповідальності,обов'язкова.
Справа про адміністративнеправопорушення розглядається відкрито. На цій стадії провадження орган(посадова особа) повинен з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення;чи винна дана особа в його вчиненні; чи підлягає вона адміністративнійвідповідальності; чи є обставини, що пом'якшують чи збільшують провину; чи мавмісце матеріальний збиток; чи є підстави для передачі матеріалів справи нарозгляд громадських організацій, трудового колективу; інші обставини, які бмали значення для правильного вирішення справи.
Розглядаючи справу проадміністративне правопорушення, орган (посадова особа) видає постанову усправі.
Постанову у справі оголошують одразупо закінченні розгляду справи особі, що притягнута до відповідальності. Копіюцієї постанови протягом трьох днів видають чи надсилають особі, якій вонавинесена. Таку саму копію одночасно вручають потерпілому на його прохання.
Постанова у справі проадміністративне правопорушення може бути опротестована особою, щодо якої вонабула винесена, а також потерпілим. Постанова адміністративної комісії,виконкому сільської, селищної ради, державного органу виконавчої влади тапосадових осіб може бути оскаржена в районний (міський) суд, рішення якого єкінцевим. Постанови інших органів (посадових осіб) про стягненняадміністративного штрафу оскаржуються у вищому органі чи вищою посадовою особоючи в районному (міському) суді, рішення якого є кінцевим.
Скарга подається протягом десяти дніввід дня винесення постанови В адміністративній Справі. Подання скарги вчасно зупиняє виконанняпостанови до її розгляду, за винятком постанови про застосування попередження іадміністративного арешту, а також у випадку стягнення штрафу, який береться намісці вчинення адміністративного правопорушення.
Постанова у справі проадміністративне правопорушення і рішення у скарзі можуть бути оскарженіпрокурором.
При розгляді скарги чи протестувідповідний орган (посадова особа) перевіряє законність і обґрунтованістьвинесеної постанови і приймає одне з таких рішень: постанову залишити без змін,скаргу і протест — без задоволення; відмінити постанову і направити справу нановий розгляд; відмінити постанову і закрити справу; змінити міру стягнення,але щоб не було збільшення її.
Встановлено порядок виконанняпостанови про накладення адміністративного стягнення. Штраф повинен бутисплачений порушником не пізніше 15 дніввід дня вручення постанови про його призначення.
Постанову про відшкодовуваневилучення предмета, про конфіскацію, про позбавлення спеціальних прав, про виправніроботи видає уповноважений на це орган у порядку, встановленому законодавством.Постанова про адміністративний арешт виконується органами внутрішніх справ.
Висновок
Отже, адміністративне право ізаконодавство включає норми як матеріального, так і процесуального права. Томувживаються заходи, аби його систематизувати, особливо кодифікувати, що сприятимеудосконаленню практики застосування норм адміністративного.
При виконанні контрольної роботи ми ознайомилися з основами адміністративного праваУкраїни, а саме:
- зпоняттям державного управління та співвідношення його з
виконавчою владою;
— державною службою: поняттям, правовим статусомдержавних службовців; — поняттям, предметом і методом адміністративного права України;
— системою і джерелами адміністративногоправа; характеристикою
Кодексу України про адміністративніправопорушення;
— адміністративними правовідносинами;
— адміністративним деліктним правом;
— поняттям адміністративноївідповідальності; адміністративною
відповідальністю неповнолітніх;
— адміністративними стягненнями:поняттям та видами;
— основами адміністративного процесу ;
— органами (посадовими особами),уповноваженими розглядати справи про адміністративні правопорушення;
- провадженнямиу справах проадміністративні правопорушення.
Адміністративне законодавство України:
— визначає принципи і встановлює загальні положення законодавства проадміністративні правопорушення;
— встановлює адміністративну відповідальність запорушення правил: по стандартизації і якості продукції, випуску в обіг і змістзасобів вимірювань і користування ними; обліку і статистики; безпеки руху і користуваннязасобами залізничного, повітряного, морського і трубопровідного транспорту;дорожнього руху; військового обліку; прикордонного режиму; паспортної системи;правил придбання, зберігання і використовування зброї, вибухових, радіоактивнихречовин і інших об'єктів дозвільної системи; правив по охороні територіїУкраїни від занесення і розповсюдження карантинних і інших інфекційних хвороб;митних правил і правил по боротьбі з контрабандою; правил обігу валюти; правилперебування в Україні іноземних осіб і лип без громадянства.
Адміністративне законодавство України встановлює колопитань, по яких місцеві Ради народних депутатів, окрім селищних і сільських,можуть приймати в межах, визначуваних законодавчими актами, рішення, за порушенняяких передбачається адміністративна відповідальність.
Державні органи, суспільні організації, трудовіколективи розробляють і здійснюють заходи, направлені на попередженняадміністративних правопорушень, виявлення і усунення причин і умов, сприяючихїх здійсненню, на виховання громадян у дусі високої свідомості і дисципліни,строгого дотримання законів.
Список джерел
1. 1. Колпаков В.К. Адміністративне правоУкраїни. Підр. – К., Юрінком Інтер, 2000-752 с.
2. Административноеправо Украины: Учебник/Под ред. С.В. Кивалова Харьков, Одиссей, 2004-880 с.
3. ПравоведениеУчебник/Под ред. В.В. Копейчикова — К., Юрінком Інтер, 2000-752 с.
4. Державнеуправління в Україні: Навч. посіб.-К., 1999-630 с.
5. Офіційнійвісник України-1999, №50, Ст… 2434