Норми цивільно-процесуального права

Зміст
Вступ
1. Мирова угода: поняття, види, історія становлення та розвитку
1.1 Еволюція інституту мирової угоди у правових пам’ятках Європи та Росії
1.2 Поняття «мирової угоди» в процесуальній науці
1.3 Інститут мирової угоди у правових системах сучасності
2. Мирова угода в цивільному процесі України
2.1 Мирова угода сторін у позовному провадженні
2.2 Виконавче провадження
Висновки
Додаток
Список використаних джерел та літератури

Вступ
Уніфікація національної правової системи України доправової системи європейського співтовариства поряд зі змінами матеріальногозаконодавства вимагає змін законодавства процесуального.
В умовах проведення правової реформи основнимзавданням цивільного судочинства є забезпечення можливості вільної реалізаціїправ осіб, які беруть участь у справі. Одним із найважливіших принципів цивільного процесуальногоправа України є принцип диспозитивності, змістом якого є широке колоправомочностей, від здійснення сторонами яких залежить розвиток процесуальноїдіяльності по справі.
Однією з форм прояву принципу диспозитивності єгарантована законом можливість сторін при досягненні домовленості припинитиспір шляхом укладення мирової угоди. Здійснення права на укладення мировоїугоди є ефективним способом врегулювання спору та ліквідації правовогоконфлікту між сторонами матеріального правовідношення.
Актуальність даної теми обумовлена тим, що унаціональній процесуальній науці мирова угода сторін, порядок її визнання тапримусового виконання залишаються дискусійними, що спричиняє проблеми на рівніправозастосування.
Незважаючи на певні позитивні законодавчі зрушення вцьому напрямі, даний інститут залишається і тепер досить неврегульованим таподекуди неоднозначним.
Це призводить до деякого незбігу правозастосовноїпрактики регулюючих норм за галузевою ознакою (коли однотипні та схожівідносини слід врегулювати кількома різними положеннями чинного законодавства зрізним галузевим корінням), певних протиріч та несумісностей.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, щохарактеризуються диспозитивним методом правового регулювання, а саме, виникаютьу зв’язку з укладенням сторонами мирової угоди, визнанням її судом та закриттямпровадження по справі, а предметом – норми цивільно-процесуального права, щовизначають порядок укладення та виконання мирової угоди, правові наслідки їїукладення тощо.

1. Мирова угода: поняття, види, історіястановлення та розвитку
1.1 Еволюція інституту мирової угоди управових пам’ятках Європи та Росії
Співіснування врамках одного суспільства окремих індивідів зі своїми потребами, інтересами,поглядами, економічним становищем зумовлює виникнення конфліктів. Наявність удержаві конфліктів саме приватного характеру є дестабілізуючим чинником і маєлише один позитивний наслідок – висвітлює наявність проблеми, яку потрібнорозв’язати. Саме суспільство завжди прагнуло й було покликане врегульовуватитакі конфлікти, спочатку своїми силами – за допомогою громади, її думки,авторитету окремих членів суспільства, а згодом – за допомогою спеціальностворених інститутів та прийнятих процедур.
Слід зазначити,що підходи до розв'язання конфліктів, що виникали між членами суспільства,завжди різнилися і були зумовлені особливостями історико-культурного розвиткувідповідної громади, залежали від історичного етапу розвитку суспільства таекономічного стану конфліктуючих сторін.
На сьогодні досягненнямправової думки є розробка процедур примирення, у тому числі способу вирішеннярізного роду спорів шляхом укладення мирової угоди, який до того ж маєзаконодавче закріплення та сформований як окремий правовий інститут. Проте і досьогодні залишаються невирішеними окремі питання застосування цього інституту.З огляду на це актуальним є дослідження інституту мирової угоди як окремоїпроцедури примирення не лише в статиці, а й враховуючи його розвиток, якийвідображений у правових пам'ятках.
Історія вирішенняспорів – це історія співвідношення трьох основних його форм: насильницької(одним із проявів якої тривалий час була кровна помста), судової (за допомогоюпримусового відновлення порушеного права в судовому порядку) і формипримирення. Водночас аналіз праць дослідників історії вирішення спорів даєзмогу здійснити іншу класифікацію, відповідно до якої можна виокремитинасильницький і мирний спосіб вирішення спору. При цьому останній у свою чергуподілятиметься на власне мирові процедури та судове вирішення спору. Вирішенняспору за допомогою втручання державної влади або іншого посередництва виключаєсвавілля сторін при вирішенні конфлікту, у зв'язку з чим за своєю сутністюсудове вирішення спору розглядається як форма мирного його врегулювання. Отже,особливою ознакою тут є мирне, тобто без кровопролиття, характерного длядавнього періоду – періоду індивідуалізму та неврегульованості відносинвирішення спору. Водночас самі судові процедури на відповідних історичнихетапах розвитку правової думки і формування законодавства вже містятьможливість застосування мирових процедур безпосередньо під час здійсненнясудового провадження.
Мирові процедуривирішення спору розглядаються як альтернативний, тобто досудовий, спосіб йоговирішення. Але мировим буде не лише досудове вирішення спору. Мирова угода можетакож укладатись і в рамках провадження судових процедур, головною її ознакою єспрямованість на запобігання реалізації функції державного примусу.
Певному історичномуперіоду розвитку суспільства і відповідно інститутів держави та права відповідаютьпритаманні саме цьому періоду форми вирішення спору та їх характерні ознаки.
Для давньогонеорганізованого суспільства переважним є застосування насильницьких способівяк реакції на образу, а саме завдання рівнозначної образи, пошкодження тощо.Проте з розвитком суспільних відносин більшість суперечок починає вирішуваласьза участю громади й рідні. Зокрема, старійшини громади відігравали важливу рольу переговорах або виступали посередниками при врегулюванні, реєструвалидоговори як тільки їх було укладено. Із формуванням та зміцненням державноївлади виникає необхідність не лише закріпити та обмежити відповідальність осібза порушення суспільного спокою, а й забезпечити певний баланс інтересівокремих членів суспільства, в тому числі за допомогою надання сторонамможливості врегулювати спір мирних шляхом. Саме формування політичноїорганізації є передумовою появи суду, який забезпечував мирне вирішенняправових конфліктів, оскільки суд можливий тільки за наявності суспільноївлади, яка могла б стримувати свавілля і обмежувати приватну помсту.
У римськійдержаві врегулювання спору являло собою щось середнє між посередництвом йтретейським розглядом. І хоча у римському праві ще мало місце застосуванняпомсти у відповідь на образу, водночас стає більш виразною його спрямованістьна пошук цивілізованих способів вирішення конфлікту. Римляни зверталися завирішення спору до третейського судді, але останній не розглядався як владнийорган, а його рішення не мали обов'язкового характеру. Проте сама можливістьзвернення до суду за захистом прав забезпечувалася державою і відповідностворення таких інституцій давало можливість сторонам розпочати процесврегулювання спору, який міг закінчитися примиренням. Зробити висновок про наявністьпопередньої процедури мирного врегулювання спору між сторонами дає змогуположення Законів ХІІ таблиць, в якому йдеться про необхідність здійсненняспроби примирення сторін з метою запобігання судовому розгляду: «Если тяжущиеся стороны не приходять ксоглашению, пусть (они) до полудня сойдутся для тяжбы на форуме или накомициуме. Пусть обе присутствующие стороны по очереди защищают свое дело». Як і в інших державахстародавнього світу, у римській державі не розрізняли кримінального іцивільного процесу, тому угода, спрямована на мирне вирішення спору, могла бутиукладена як у рамках кримінальної, так і цивільної справи.
Дослідженняположень Законів ХІІ таблиць, Кодексу Юстиніана, Дигестів, праць римськихюристів дає можливість віднайти в положеннях цих джерел конструкції, які давалиб можливість учасникам спору шляхом взаємних поступок усунути спірні пунктиякихось своїх вимог і тим самим перевести ці права, вимоги у безспірні шляхомукладення відповідних угод як у письмовій, так і в усній формі, але за участюсвідків. Така угода вважалася кінцевим вирішенням спірного питання, могла бутизабезпечена судовим захистом і бути визнаною недійсною, що свідчить провластивий для неї матеріальний характер. Так, коли було доведено, що вонаукладена під загрозою чи тиском, або особами неповнолітніми, то вонавизнавалася недійсною.
Подібні угодипозначалися в римському праві як transactio («вести переговори») у значенні відмови відвимоги, на яку погоджується сторона, задовольнившись отриманням меншого,порівняно з її початковою вимогою, або у значенні часткової взаємної відмовисторін від їхніх зобов’язань з метою уникнення порушення чи продовженнясудового розгляду.
Отже, саме вримському праві закладено початок формуванню інституту мирових угод. Практичновсі зазначені положення, що встановлювали правовий режим мирової угоди вримському праві, були сприйняті з незначними модифікаціями в сучасномуєвропейському континентальному праві. Це ще раз підтверджує відому аксіому пронеоціненне значення римського права для подальшого розвитку як окремих правовихінститутів, так і права загалом.
У ранньомуСередньовіччі суперечки між приватними особами, як і раніше, вирішувались заправом сильного та владою вождя. Істотно ж вплинуло на порядок урегулюванняспорів прийняття християнства народами Європи, що привнесло значні зміни й управо. Так, з'явилася писемність, у результаті чого були записані племіннізвичаї: Салічна правда, Руська правда, які містили точний розмір грошових сум,що підлягають сплаті за різні правопорушення та заподіяння різного роду збиткуособі й майну. Така регламентація полегшила проведення переговорів щодоврегулювання спорів і сприяла їх мирному врегулюванню.
У період зрілогоСередньовіччя інститут мирової угоди вже відомий процесуальному законодавствубагатьох європейських країн. Одним із найбільш передових державних зводівзаконів, що вплинули на розвиток права, був Статут Великого князівстваЛитовського 1588 р. Саме ця редакція Статуту увібрала в себе найкращідосягнення європейського законодавства того часу. У Статуті містяться, зокрема,норми про мирові угоди та орган, уповноважений здійснювати примирення сторін.Так, відповідно до артикулу 85 Статуту 1588 року цивільний спір між сторонамиміг бути вирішений «полюбовним судом», результатом розгляду якогобуло прийняття рішення на підставі «компромісу». При цьому зі змістуположення артикулу 85 Литовського Статуту можна зробити висновок, що компромістут має значення як безпосередньо факту домовленості між сторонами — мировоїугоди, так і значення письмового документа, в якому викладено такідомовленості. Крім того, передбачалося додержання певної процедури оформленнятакого компромісу, а саме: підписання сторонами та засвідчення печатками суддівсторін так званого «листа судового». Саме із фактом дотриманнявстановленої процедури закон пов'язував відповідні процесуальні наслідкинабрання чинності й захисту укладеної угоди, вирішувалось питання наслідківпорушення однією зі сторін узятих на себе зобов'язань.
Визначальнимзавданням урегулювання спорів у середньовічній Франції було примирення.Французьке законодавство передбачало, що розгляд спору мировим суддеюобов’язково повинен передувати порушенню справи у суді.
Інститут мировоїугоди був включений у Цивільний кодекс 1804 р., що увійшов в історію під назвою«Кодекс Наполеона», на основі якого, як відомо, були прийнятіцивільні кодекси багатьох держав світу. Отже, французький Цивільний кодексврегульовував не лише майнові відносини, а й питання судочинства. У ст. 2044Кодексу Наполеона ми знаходимо визначення мирової угоди як договору прозавершення сторонами процесу (тяганини), яка вже розпочата або яка може матимісце у майбутньому, з метою запобігання їй. У кодексі визначено коло осіб, якіможуть укладати мирові угоди, умови щодо повноважень сторін на укладеннямирової угоди, способи забезпечення виконання мирової угоди, межі предметарегулювання мирової угоди. У акті також містилися положення, відповідно до якихукладення мирової угоди однією із зацікавлених осіб не створює наслідків дляінших зацікавлених осіб, мирова угода має силу рішення останньої судовоїінстанції для осіб, що її уклали і не може бути оспорена, визначенопроцесуальні наслідки наявності помилки у мировій угоді, яка мала бутивиправлена. При цьому мирова угода може бути визнана нікчемною, якщо має місцепомилка або інші підстави визнання угоди недійсною.
Мирові угоди якспосіб вирішення цивільно-правових спорів відомі також і російськомузаконодавству. Так, у «Положенні про губернські і повітові у селянськихсправах установи» знаходимо наступне положення: «Якщо особи, якіпочали спірно справу у мирового посередника, погодяться закінчити її миром, тоумови примирення записуються в особливий акт, який підписується мировимпосередником. Справи, таким чином закінчені, відновлені бути не можуть, актзберігається у мирового посередника, а сторонам за їх бажанням видаються з актакопії». Отже, досягнута домовленість про мирнеурегулювання спору оформляється у письмовій формі, але ще не має назви мировоїугоди.
Судовими статутами1864 р. були створені виборні мирові установи, які стали спадкоємцями інститутумирових посередників. У Статуті цивільного судочинства мирова угодарозглядалася як правовий інститут – сукупність правових норм, які регулюютьокреме коло питань, пов'язаних з укладенням мирової угоди: способи укладеннямирової угоди, процедуру її прийняття судом, коло осіб, які її укладають,наслідки укладення. Статутом встановлено три способи констатувати укладеннямирових угод: запис, який посвідчується нотаріусом чи мировим суддею(останньому не як судді, а як особі, яка виконує обов'язки нотаріуса); мировеклопотання; мировий протокол.
На підставіаналізу Статуту цивільного судочинства 1984 р. і праць учених дореволюційногоперіоду можна зробити висновок про наявність у процесуальній доктрині того часуконцепції мирових угод, що ґрунтується на основних функціональних принципахпроцесу – змагальності і диспозитивності. Головними характеристиками зазначеноїконцепції були:
1) кваліфікаціяпримирних процедур в цивільному судочинстві як спеціальних процедур досягненнямирових угод за умови покладення функцій примирення сторін не на суддю, щорозглядає справу, а на особу, яка має спеціальні знання;
2) розуміннямирової угоди як такої, що має подвійну природу – цивільно-правовий правочин звизначеними у законодавстві процесуальними наслідками;
3) визнання допустимостіяк судових, так і позасудових мирових угод;
4) перевіркасудом або нотаріусом (залежно від форми оформлення мирової угоди) відповідностімирової угоди встановленим у законі вимогам без розгляду по суті обставинсправи у спорі, що припиняється мировою угодою;
5) наявністькількох процесуальних форм оформлення мирових угод (мирове прохання; мировийпротокол; мировий запис);
6) допустимістьукладення мирової угоди на всіх стадіях процесу, зокрема у стадії примусовоговиконання рішення суду, що набрало законної сили.
Слід зазначити,що сама ідея мирного врегулювання спору в російському законодавстві фактичнозапозичена із французького. Саме Кодекс Наполеона у Європі та Статут цивільногосудочинства 1864 р. стали тими визначальними актами, на положеннях якихформувалось законодавство сучасних європейських держав та держав, які існувалиу складі Російської імперії або виникли на її теренах.
Погляд нарозвиток інституту мирової угоди в історичному контексті свідчить, що прагненнядо мирного врегулювання спору – це споконвічне прагнення, притаманне не лишеконкретній людині, а і суспільству загалом. У зв'язку з цим основним завданням законотворцівє розробка ефективних механізмів реалізації такого прагнення на основізапозичення позитивного досвіду попередників.
1.2 Поняття «мирової угоди» впроцесуальній науці
Мирова угода, якправове явище, еволюціонувала разом з розвитком права і лише з часом оформиласяв той правовий інститут, який ми маємо сьогодні.
Сформульованінауковцями підходи до сутності мирової угоди можна розділити на три групи заїхнім змістом. Представники першої групи наголошують на матеріально-правовій,цивілістичній природі мирової угоди, вважаючи її договором. Друга група вчених,найяскравішим представником якої є Р.Є. Гукасян, розглядає лише процесуальнийаспект мирової угоди, а саме як процесуальний договір, процесуальнеповноваження, процесуальну дію. Третій підхід до сутності мирової угоди полягаєу поєднанні аргументів двох попередніх, тобто правова природа мирової угоди маєкомплексний характер – матеріальний і процесуальний, приватний і публічний.
На мою думку, придослідженні юридичної природи мирової угоди слід враховувати те, що останняіснує у рамках інституту захисту цивільних прав. Захист прав припускає системуспособів, форм, засобів захисту, тобто здійснюється комплексно, за допомогоювідносно самостійних і різних за галузевою приналежністю, матеріально-правовихспособів захисту суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів іпроцесуальних форм й засобів їх здійснення. Інакше кажучи, суттєвим в інститутіправового захисту слід вважати єдність його матеріального змісту іпроцесуальної форми. Ця єдність полягає в тому, що можливості матеріально-правовогохарактеру, які надаються особі, можуть бути реалізовані шляхом їх здійснення увстановленому законом судовому порядку.
Щодо мировоїугоди це означає, що остання є складним правовим явищем, що стоїть на стиковіматеріального і процесуального права. Заперечувати наявність у мировій угодіматеріально-правових елементів безпідставно, оскільки спір, що розв’язується заїї допомогою, виникає і закінчується у сфері саме матеріального права. Однакперенесений у процес спір набуває нового, процесуального значення. Врегулюванняспору в сфері матеріального права не передбачає безпосередньо будь-якихпроцесуальних наслідків. Для цього необхідні відповідні процесуальні дії.Такими діями і є затвердження мирової угоди судом і, як наслідок, припиненняпровадження у справі.
Отже, тількисукупність двох юридичних фактів – цивільно-правової угоди і ухвали судовогооргану, що затверджує її, складає мирову угоду. Це в свою чергу дає підставиговорити про подвійну природу мирової угоди. З одного боку, мирова угода – цеугода між сторонами про завершення правового спору, з іншого – врегулюванняматеріальних правовідносин.
У національномуцивільному процесуальному законодавстві до цього часу не закріплено визначенняпоняття мирової угоди. Однак вченими пропонується ряд дефініцій.
Так, Фединяк Л.зазначає, що «поняття „мирова угода“ означає укладену сторонамий затверджену судом угоду, відповідно до якої позивач і відповідач шляхомвзаємних уступок ліквідують цивільно-правовий спір, що виник між ними. Церозпорядчий документ сторін як процесуального, так і матеріального права,оскільки, укладаючи мирову угоду, сторони розпоряджаються своїм процесуальним,а також суб'єктивним матеріальним правом і охоронюваним законом інтересом».
Згідно звизначенням, запропонованим Білоусовим Ю.В., «мирова угода – це укладенаміж сторонами та визнана судом домовленість (договір) про припинення спору міжсторонами шляхом взаємних поступок, яка стосується їхніх прав, обов’язків тапредмета позову».
Чорнооченко С.І.,аналізуючи права і обов’язки сторін, дійшов висновку, що «мирова угода –це укладена в цивільному процесі угода між сторонами у справі і затвердженасудом про умови припинення спору про право цивільне на підставі взаємнихуступок – відмови позивача від частини своїх вимог або їх зміни, визнаннявідповідачем зміненого позову чи зменшеного розміру позовних вимог».
Фурса С.Я. таФурса Є.І., говорячи про природу даного явища, зазначають, що «мироваугода – це двостороння угода між позивачем та відповідачем, при укладенні якоївони фактично заново визначають свої права та обов’язки у спірнихправовідносинах».
УНауково-практичному коментарі Цивільного процесуального кодексу України заредакцією С.С. Бичкової під мировою угодою розуміється «правочин,укладений між сторонами цивільної справи, в якому спір, що існував між ними,врегульовується шляхом здійснення взаємних поступок. Тобто у такому разісторони самостійно урегульовують свій спір, не чекаючи від суду встановленняістини у справі, і визначають собі ряд прав та обов’язків, які випливають ізсуті мирової угоди».
Характернимиознаками мирової угоди є:
1) відповідністьнормам закону;
2) може бутиукладена тільки у справах позовного провадження;
3) заснованана взаємних поступках сторін;
4) можестосуватися лише прав та обов’язків осіб, які її укладають;
5) обмеженапредметом пред’явленого до суду позову;
6) непорушує прав, свобод чи інтересів інших осіб.
Оскільки мироваугода є різновидом правочинів, хоча про неї і не йдеться в Цивільному кодексі,вона має відповідати вимогам, які пред’являються до цивільно-правових угод. Прицьому зв'язок між цивільним законодавством та цивільним процесом має полягати втому, що в межах цивільного процесу спеціальна процедура має забезпечитивиконання всіх загальних вимог для набуття такою угодою властивостейзаконності.
Реалізація правана укладання мирової угоди обмежена певним колом цивільних справ: оскількимирова угода є способом і процесуальною формою припинення спору про правоцивільне, її укладання можливе лише усправах позовного провадження. Більше того, у справах зазначеної категорії, девідносини сторін врегульовані виключно імперативними правовими нормами,укладення мирової угоди слід визнати недопустимим, адже категоричні приписизакону у таких випадках не залишають місця для розсуду сторін.
На відміну відодносторонніх угод, які також мають місце в цивільному процесі, мирова угода єдвосторонньою, а тому за змістом може характеризуватись як шлях взаємнихкомпромісів. Враховуючи те, що мирова угода стосується предмета спору, а за ст.31 Цивільного процесуального кодексу України (надалі – ЦПК України), тількипозивач може змінити предмет позову, тобто саме позивач іде на поступкивідповідачеві, але з боку відповідача також повинні мати місце певні поступки,наприклад, виконання рішення у повному обсязі скорочені строки, тобтодобровільно. Тому незалежно від цього суд повинен застосовувати аналогію зЦивільним кодексом при перевірці дійсності цього правочину, оскільки така угодаможе укладатися в результаті погрози, тиску, омани, недобросовісних дій зісторін.
Метою мировоїугоди є врегулювання спору між самими сторонами і її умови можуть стосуватисялише прав та обов'язків сторін та предмета спору (ч. 1 ст. 175 ЦПК України).Зазначена мета може бути досягнута, якщо предмет такої угоди буде пов'язаний зіспірним правовідношенням та випливати з нього. Мирова угода, в якій нічого невирішено про долю заявлених позивачем вимог і умови якого не пов'язані зіспірним правовідношенням, не приведе до усунення правового конфлікту міжсторонами, а, відтак, не може визнаватися судом. Наприклад, нерідко судинеправомірно визнають мирову угоду, за умовами якої позивач відмовляється відпозову, а відповідач зобов'язується здійснити якійсь дії (або ж такожвідмовляється від зустрічного позову). У даному разі конфлікт між сторонами неусунений, тобто мета інституту мирової угоди не досягнута, а кожен з позивачівне позбавлений можливості подати до суду заяву про відмову від позову.
Всі основніпереваги мирової угоди (економія часу, сил, спрощення роботи суду тощо)втратять свій сенс, якщо мирова угода не буде кардинально вирішувати спірніправовідносини, враховувати інтереси всіх сторін тощо. У процесі обговоренняумов угоди або перед затвердженням її судом всім заінтересованим особам повиннабути надана можливість ознайомитись з проектом такої угоди для того, щоб вонимали реальну можливість висловити своє ставлення щодо можливості суду їїзатвердити. До заінтересованих осіб належать не тільки всі спів позивачі таспіввідповідачі, а й треті особи з самостійними вимогами та без самостійнихвимог. Згода співпозивачів та співвідповідачів, а також третіх осіб зсамостійними вимогами з умовами мирової угоди підтверджується особистимипідписами сторін або підписами їх представників, а третіх осіб без самостійнихвимог – відсутністю заперечень проти її затвердження судом, що відображається впротоколі судового засідання.
Умови мировоїугоди завжди повинні бути сформульовані таким чином, щоб у майбутньому в сторінз цього приводу не виникало якихось розбіжностей і, головне, щоб вони були взмозі їх виконати.
Застосовуючикритерій присутності суду, його ролі, повноважень, виділяють такі види мировихугод: судові (укладаються в судовому засіданні) та позасудові. Позасудовімирові угоди поділяють на процесуальні (укладаються учасниками цивільногопроцесу відповідно до вимог норм цивільного процесуального права, спрямовані наприпинення процесу, визнаються або ні судом; такі мирові угоди мають юридичнезначення тільки за умови визнання їх судом) та не процесуальні (їх укладають особи,які не є учасниками процесу, без звернення до суду, якщо одна із сторін непроцесуальної мирової угоди (договору) не виконує її добровільно, а протилежнасторона звертається у зв’язку з цим до суду, то наявність такого договору будеоднією із обставин справи, письмовим засобом доказування, належність тадопустимість якого буде оцінюватися судом залежно від форми та змістудокумента).
Отже, мироваугода є складним юридичним явищем, до якого входить договір як угода цивільногоправа та ряд елементів процесуального характеру. Можна навіть сказати, що цесвоєрідний матеріально-правовий спосіб захисту суб’єктивного права (як засібздійснення прав та інтересів в разі їх порушення або оспорювання), сплавцивільно-правової угоди і спеціально встановлених законом процесуальних дій.
1.3 Інститут мирової угоди у правовихсистемах сучасності
Ідея врегулюванняспору мировою угодою відображає покликання правосуддя. А назва місцевих судівяк мирових, яка на сьогодні закріплена у законодавстві Російської Федерації щераз підтверджує характер судової влади, яка покликана не стільки судити ікарати, скільки мирити й усувати спори та конфлікти.
Загалом інститутмирової угоди відомий майже усім правовим системам сучасності. Проте назвацього інституту, юридичний зміст, об'єкт, суб'єкти укладення мирової угоди,стадії процесу, на яких допускається її укладення, тощо можуть бутинеоднаковими у різних державах. Наприклад, не у всіх державах існує термін «мироваугода». Та й для процедури її укладення застосовують інші терміни. У США —це «посередництво» (mediation), «примирення»(conciliation), «мінісуд» (minitrial), у Великобританії — «посередництво»і «примирення», у державах системи континентального права — «примирення»(conciliation).
Юридичний змістмирової угоди за законодавством різних держав не завжди є однаковим. Так, уІспанії, Нідерландах мирова угода — це різновид договору, змістом якого єфіксація обіцянки виконати певну дію чи утриматися від певних дій. Цей договірхарактеризується добровільним порядком його виконання. У державах системи «загального»права мирова угода також є різновидом договору. Однак на відміну від договору,який укладається відповідно до законодавства держав системи континентальногоправа, цей договір є зобов'язанням відшкодувати збитки у разі невиконанняобумовлених дій. У Японії, Франції, постсоціалістичних державах Європи тадеяких інших мирова угода розглядається як вид судового рішення, який можеоспорюватися у порядку, передбаченому для судових рішень. У Німеччині мироваугода є різновидом виконавчого документа і, керуючись принципом диспозитивностіцивільного процесу, сторони мають право відкликати таку угоду.
У польськомуправі мирова угода (ugoda) –поіменований консенсуальний договір, метою якого є ліквідація спору іпримирення сторін. Дефініцію мирової угоди наведено у ст. 917 Цивільногокодексу Республіки Польща, де зазначено, що мирова угода є договором, у якомусторони домовляються про взаємні поступки у сфері існуючого між нимиправовідношення з метою усунення сумнівів щодо зобов’язань, які випливають зцього правовідношення, або забезпечення їх виконання, або усунення спору, якийвже виник чи може виникнути в майбутньому.
Законодавстводержав передбачає різні об'єкти, з приводу яких може укладатися мирова угода.Наприклад, у Японії примирення може досягатися з усіх цивільних та сімейнихспорів. В Іспанії не можуть бути об'єктом мирової угоди питання сімейногоправа, питання, пов'язані з особистим статусом особи, деякі фінансові питання.У державах системи «загального» права мирова угода може укладатися зприводу відшкодування збитків.
Мирова угода можезатверджуватися судом. Наприклад, суди США обов'язково затверджують мировіугоди у спорах за позовами неповнолітніх або недієздатних осіб, певнихдовірених осіб, кількох осіб. У інших випадках суд приймає договір проврегулювання без дослідження його справедливості та добросовісності сторін.
За цивільнимпроцесуальним законодавством європейських держав суд також наділенийповноваженнями перевіряти умови мирової угоди. Зокрема, за ЦПК РеспублікиПольща суд перевіряє, чи предметом судової мирової угоди є цивільна справа, уякій можливе звернення до суду за захистом, і окрім того, чи вона стосуєтьсятільки тих правовідносин, характер яких дозволяє врегулювати спір шляхомукладення судової мирової угоди (наприклад, предметом мирової угоди не можутьбути невідчужувані права). Суд перевіряє зміст мирової угоди, формулювання якоїмають бути зрозумілими, чіткими, які не породжують сумнівів, уможливлюютьпримусове виконання її положень під час виконавчого провадження. Предметсудової мирової угоди не може виходити за межі диспозитивності сторін,наприклад, у випадку процесуальної співучасті на укладення судової мировоїугоди необхідна згода усіх співучасників. Хоч суддя відповідно до ст. 10 ЦПК РПзобов’язаний на кожній стадії процесу спонукати сторони до мирного врегулюванняспору, він може визнати недопустимим укладення судової мирової угоди, якщо їїукладення не відповідає нормам права або засадам співжиття суспільства, або маєнамір обійти вимоги норм права (ст. 223 § 2 у зв. з ст. 203 § 4 ЦПК РП); якщоцього вимагає охорона навколишнього середовища, або охорона продукції належноїякості (ст. 47913 § 2 ЦПК РП), в окремих трудових справах (ст. 469 ЦПК РП) тагосподарських (ст. 47913 § 2 ЦПК РП), справах соціального страхування (ст.47712 § 2 ЦПК РП), справах про визнання умов типового договору незаконними (ст.47936 § 2 ЦПК РП).
За законодавствомПольщі сторони можуть укласти мирову угоду щодо частини позовних вимог. У ційчастині суд припиняє провадження, а щодо іншої – продовжує розглядати справудалі.
У деяких державахЗахідної Європи, наприклад, Іспанії, Нідерландах, Франції, Польщі, рішення проукладення мирової угоди фіксується у протоколі судового засідання. На вимогусторони витяг з цього протоколу видається як документ, що має силу судовогорішення.
Отже, як бачимо,у деяких державах мирова угода є різновидом договору, тому виникає питання проте, чи є такий договір підставою для відмови у прийнятті позовної заяви та длязакриття провадження в справі у судах України, іншими словами, чи є такийдоговір процесуальним документом, чи цивільно-правовою угодою. У разіневиконання мирової угоди як процесуального документа, вона підлягає визнанню івиконанню на території України шляхом видачі виконавчого листа, а у випадкуневиконання мирової угоди як різновиду цивільно-правового договору – єпідставою для звернення до суду України з позовними вимогами до сторони, яка їїне виконує. Відповідь на це питання можуть дати норми міжнародних договорів заучастю України.
Зазначенідоговори за участю України містять правила, відповідно до яких мирові угодиприрівнюються до рішень органів юстиції у цивільних справах у разі визнання тавиконання останніх (наприклад, ст. 44 Договору між Україною та Республікою Грузіяпро правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах1995 р.; п. 2 ст. 17 Договору між Україною і Китайською Народною Республікоюпро правову допомогу у цивільних та кримінальних справах 1992 р.). У договорахвказується, що порядок їх визнання та виконання регулюється законодавством тієїдоговірної держави, на території якої повинно бути здійснене таке визнання йвиконання (наприклад, п. 3 ст. 51 Договору між Україною та Республікою Молдовапро правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальнихсправах 1993 p.).
Не усі міжнароднідоговори про надання правової допомоги за участю України мають спеціальні нормистосовно визнання мирових угод. Немає таких норм у договорах, укладенихколишнім СРСР з Алжиром 1982 p., Іраком 1973 р., Єменом 1985 p., Фінляндією1978 p. Така ситуація є виправданою, якщо правовим системам зазначених державне відомий інститут мирової угоди. Якщо ж це не так, норми про мирову угоду єнеобхідними у таких договорах з тим, щоб уникнути застосування аналогії законучи аналогії права.
Тому вмайбутньому, укладаючи міжнародні договори з державами, де мирова угода єрізновидом цивільно-правового договору, необхідно у нормах про визнанняіноземних рішень тлумачити поняття мирової угоди.

2. Мирова угода в цивільному процесіУкраїни
2.1 Мирова угода сторін у позовномупровадженні
Одним із прав,якими наділяються сторони цивільної справи, є право на укладення мирової угодина будь-якій стадії цивільного процесу (ч. 3 ст. 31 ЦПК України). Крім того,позивач у процесі розгляду справи, стягувач при виконанні рішення суду маютьправо відмовитися від захисту свого права, свободи чи інтересу і припинитивідповідне провадження. Ці права характеризують дію принципу диспозитивності уцивільному процесі. Мирова угода як в цивільному процесуальному праві, так і увиконавчому провадженні може укладатися лише після порушення відповіднихпроваджень, в іншому випадку така угода буде цивільно-правовою.
Правоверегулювання такого важливого питання, як укладення мирової угоди недостатнє ізводиться лише до кількох статей ЦПК України (ч. 3 ст. 31, ч. 1 ст. 46, ч. 2ст. 89, п. 2 ч. 2 ст. 122, ч.ч. 3, 4 ст. 130, ч. 3 ст. 155; ч. 1 ст. 173; п.п.2, 4 ч. 1 ст. 205; ч. 5 ст. 235, п. 8 ч. 1 ст. 293; ст.ст. 306, 334), а настадії виконавчого провадження – лише до однієї статті ЦПК України (ст. 372) тадвох частин статей Закону України «Про виконавче провадження» (ч. 3ст. 11-1, п. 2 ч. 1 ст. 37).
Правом укладеннямирової угоди відповідно до статей 103, 107, 115 ЦПК України користуються лишепозивач, відповідач, треті особи, які заявляють самостійні вимоги, а також їхпредставники, за умови, що такі повноваження спеціально обумовлені удовіреності. Інші особи, які беруть участь у справі, не наділені правом наукладення цієї угоди. Мирову угоду, як правило, не можуть укладати особи, якіподають позовну заяву до суду в інтересах інших осіб, бо вони позивачами усправі не є та не захищають свої особисті права та інтереси.
В аспектізазначеного інтерес становить наявність повноважень на укладення мирової угодиу консула чи дипломатичного представника, які відповідно до норм міжнароднихдоговорів мають право здійснювати представництво громадян своєї держави усудових органах держави перебування, якщо ці громадяни відсутні, або з іншихповажних причин не можуть самі захищати свої права та інтереси і не призначилиуповноваженого. У міжнародних договорах про надання правової допомоги уцивільних, сімейних та кримінальних справах зазначається, що названим посадовимособам не потрібно особливого доручення (спеціальної довіреності) для такогосудового представництва. Деякі вчені стверджують, що у цьому випадкуповноваження консула чи дипломатичного представника ґрунтуються на нормахміжнародних договорів, які не містять відсилання до законодавства держави судуі тому ці посадові особи уповноважені здійснювати всі процесуальні дії (у томучислі й укладення мирової угоди без спеціальної на це довіреності). На думкуінших вчених, якщо у міжнародному договорі відсутня вказівка стосовно обсягуповноважень консула чи дипломатичного представника як судових представників, тоце питання повинно вирішуватися відповідно до внутрішнього законодавствадержави суду. Тобто при здійсненні процесуального представництва в судахУкраїни консули та дипломатичні представники мають право діяти без довіреностіу межах, передбачених ст. 115 ЦПК України. На вчинення такої процесуальної діїяк укладення мирової угоди консулу чи дипломатичному представнику повинна бутивидана довіреність.
Цивільнепроцесуальне законодавство України дозволяє укладення мирових угод з усіхкатегорій справ позовного провадження. Але бувають категорії спорів, де мова неможе йти про затвердження мирової угоди, наприклад, при позбавленнібатьківських прав, про зменшення розміру аліментів нижче межі, яка встановленазаконом, про визнання заповіту недійсним, у випадках, коли закон точновстановлює розмір вимог та які регулюються імперативними нормами матеріальногоправа. Тут визнання мирової угоди буде суперечити закону.
Якщо сторониуклали мирову угоду, вони можуть повідомити про це суд в усній формі, зробившивідповідну заяву. Ця заява заноситься до журналу судового засідання.
Однак, вважаємо,що у такому разі доцільно приєднувати до матеріалів справи і текст самоїмирової угоди, хоча щодо цього у законі прямої вказівки немає. Але, виходячи ізтого, що до справи приєднується все, що її стосується (письмові і речовідокази, висновки експертів, письмові роз’яснення спеціалістів, протоколи провивчення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням тощо), це буде незайвим.
У випадку, колисторони виклали мирову угоду або повідомлення до суду про неї у письмовійзаяві, ця заява приєднується до матеріалів справи (див. Додаток).
У будь-якому разівідповідна заява сторін обов’язково має:
1) бути спільною,тобто підписаною або заявленою обома сторонами (їх повноважнимипредставниками);
2) виражативільне волевиявлення сторін.
У разі укладеннясторонами мирової угоди суддя постановляє ухвалу про закриття провадження усправі на підставі п. 4 ч. 1 ст. 205 ЦПК України та за ч. 3 ст. 175 ЦПК Українироз’яснює особам наслідки затвердження умов мирової угоди, передбачені ст. 206ЦПК України. Крім роз’яснення сторонам наслідків затвердження мирової угоди,суд до ухвалення судового рішення у зв’язку з укладанням сторонами мировоїугоди перевіряє, чи не обмежений представник сторони, який висловив намірвчинити ці дії, у повноваженнях на їх вчинення (ч. 3 ст. 175 ЦПК України).
За своїмпроцесуальним значенням ухвала суду про визнання мирової угоди та закриття провадженняу справі прирівнюється до судового рішення. При такій ухвалі повторне зверненнядо суду з приводу між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тихсамих підстав не допускається, що обов'язково сторонам слід роз'яснити.
Слід також зазначити,що визнати саму мирову угоду недійсною не можна, не заперечивши проти висновкусуду про її законність. Інакше, могла б виникнути ситуація, при якій угода булаб гіпотетично визнана недійсною, а рішення суду, яким її затверджено,продовжувало б діяти. Тобто одночасно два акти однакової юридичної силипередбачали б протилежні положення.
Які ж аргументиварто наводити в такій скарзі? Виходячи зі ст. 175 ЦПК України, такими можутьбути:
- відсутністьпоступок з обох сторін (інакше дії сторін могли б розглядатися як відмова відпозову позивачем або визнання позовних вимог відповідачем);
- недотриманнявимог цивільного законодавства при визначенні взаємних прав і обов'язків, атакож порушення інтересів третіх осіб (п. 5 ст. 175 ЦПК України);
- угода нестосується предмета позову;
- мироваугода не відповідає загальним вимогам, що ставляться до угод (ст. 203 Цивільногокодексу України);
- діїзаконного представника не відповідають інтересам особи, яку він представляєтощо.
На практицідоволі часто виникає питання, чи вправі суд визнати мирову угоду частково,тобто на власний розсуд вилучити з поданої сторонами угоди певні положення, абодоповнити чи уточнити умови мирової угоди? Вважаємо, що навіть коли деякі умовимирової угоди суперечать законодавству, суд не має права їх вилучати, оскількипорушуються принцип диспозитивності, свобода договору, вільне волевиявленнясторін. Суд з власної ініціативи не може вносити корективи, як і виправлятиположення мирової угоди. Суд під час здійснення перевірки може лише вказатисторонам на невідповідність умов мирової угоди чинному законодавству. У разі,коли сторони погоджуються привести положення мирової угоди у відповідність іззаконодавством, або мають бажання її доповнити чи змінити, вони повинніподавати суду відповідні клопотання. Якщо ж сторони не погоджуються виправитиположення мирової угоди і не подають клопотання та нової редакції мировоїугоди, то суд відмовляє у задоволенні заяви про визнання мирової угоди вповному обсязі, про що постановляє мотивовану ухвалу. Така ухвала неперешкоджає повторному укладенню мирової угоди і поданню її судові длявизнання.
Судова ухвала провідмову у визнанні мирової угоди має бути мотивованою, суд зобов’язаний навестипідстави, які спонукали його відмовити у визнанні мирової угоди, зокрема,вказати, які конкретно порушення закону було допущено сторонами, які положенняугоди порушують права чи свободи осіб.
Але на практицібувають ситуації, коли мирова угода затверджена, а відповідач незалежно відтого, що позивач пішов на певні поступки, все ж таки добровільно рішення невиконує, тому позивач змушений звертатися до державної виконавчої служби тавиконувати ухвалу суду про затвердження мирової угоди, яка за ч. 3 ст. 210 ЦПКУкраїни має силу виконавчого документа і може виконуватися у примусовомупорядку. Виходить, що відповідач знаходиться у виграшній ситуації, оскількипозивач пішов йому на поступки та зменшив, наприклад, розмір позовних вимог,але при цьому відповідач не виконав свого обов’язку щодо добровільноговиконання умов мирової угоди. Тому доцільно рекомендувати спеціалістам, коливони радять своїм клієнтам укладати мирову угоду, передбачати у ній строки, вякі ця мирова угода має бути виконана, а за невиконання її умов у добровільномупорядку у встановлені в мировій угоді строки – певні санкції щодо відповідачачи видачу виконавчого листа на повну ціну позову.
Відповідно доукраїнського законодавства мирова угода сторін на стадіях перегляду судовихрішень може розглядатися в різних аспектах. По-перше, ЦПК України передбачає, щосторони мають право укласти мирову угоду у суді апеляційної інстанції (ст. 306ЦПК України) та касаційної інстанції (ст. 334 ЦПК України). По-друге, мироваугода втрачає юридичну силу саме шляхом скасування ухвали про її визнаннясудами апеляційної та касаційної інстанції, або перегляду у зв’язку із нововиявленими обставинами.
Під час розглядусправи в апеляційному чи касаційному порядку, як і суді першої інстанції,позивач має право на власний розсуд розпоряджатися своїми процесуальнимиправами, зокрема правом укладення мирової угоди. При цьому законодавецьнаголошує, що сторони можуть ними скористатися незалежно від того, чияапеляційна чи касаційна скарга стала підставою для відкриття відповідногопровадження.
Отже, мироваугода спрямована на виникнення цивільних прав та обов’язків сторін, апроцедурні моменти її укладення та припинення дозволяють виділити мирову угодув окрему категорію: особливої уваги їй надає судове схвалення.
2.2 Виконавче провадження
Одним із шляхіврозпорядження правом на захист порушених, невизнаних, оспорюваних прав, свободчи інтересів є співпраця суду і сторін у процесі, в результаті якої спір проправо врегульовується сторонами з допомогою визнання судом згідно зпередбаченою процедурою укладеної між сторонами мирової угоди. Мирова угода впроцесі примусового виконання існує як передбачена законом можливість сторінвідмовитися від подальшого застосування процедури примусу і врегулювання спорусамостійно.
Інститут мировоїугоди, зокрема на стадії виконавчого провадження, вигідний для двох сторін,оскільки на відміну від ухваленого судом рішення у справі, яке може і незадовольняти якусь із сторін або обидві, при укладенні мирової угодизберігаються партнерські відносини, ділові зв’язки, економляться час та коштина судову тяганину і на примусове виконання рішення, у стягувача з’являєтьсянадія отримати хоча б частину своєї вимоги.
Проблемаукладення мирової угоди на стадії виконавчого провадження полягає в тому, що нацей момент спір між сторонами вже вирішено, існує ухвалене судове рішення, якенабрало законної сили, а сторони по-іншому врегульовують спір.
Окремі фахівці угалузі права вважають існування інституту мирової угоди (яка укладається впроцесі виконавчого провадження) неконституційним принципово. Так, їх позиціяобґрунтовується тим, що відповідно до норм Конституції України рішення судуухвалюються іменем України та є обов'язковими для виконання на всій територіїУкраїни всіма суб'єктами. Мирова ж угода, на перший погляд, робить можливимвідміну (або зміну чи скасування) обома сторонами рішення суду, яке в цьомувипадку є необов'язковим і не виконуватиметься, що протирічить конституційномупринципу обов'язковості рішення.
Така позиціявидається дещо хибною, хоча б тому, що мирова угода набирає чинності з моментуїї затвердження судом. Тобто, сторони не самі змінюють рішення (підписавшимирову угоду), а його змінює суд, який постановив його раніше (виносячи ухвалупро затвердження мирової угоди). Як бачимо, з цих позицій принципи, встановленіКонституцією України, не порушуються.
Ще однієюособливістю укладення мирової угоди під час виконавчого провадження є те, щовона може мати вплив на процесуальні відносини тільки у тому випадку, коли їїзміст переданий через державного виконавця до суду, який повинен перевіритивідповідність цього правочину положенням чинного законодавства.
Отже, суб’єктомзвернення до суду у такому випадку є державний виконавець. Сторонам у випадкуукладення мирової угоди слід подати належним чином оформлені документи дооргану державної виконавчої служби за місцем виконання рішення.
Для державноговиконавця встановлюється триденний строк, протягом якого він повинен звернутисядо суду щодо вирішення питання про визнання мирової угоди. Оскільки цей строкфактично є службовим, до нього не можуть застосовуватися наслідки, передбаченіст. 72 ЦПК України для цивільних процесуальних строків. Тобто пропуск державнимвиконавцем зазначеного строку не звільняє від обов’язку звернутися до суду, асуду не дає підстав для залишення заяви державного виконавця без розгляду чи,тим паче, відмови у її задоволенні лише з підстав пропуску встановленогозаконом строку.
Процедурапроведення судового засідання про визнання мирової угоди, укладеної на стадіївиконавчого провадження, не конкретизована у ЦПК України, тому є підставивважати, що діють загальні положення про звичайне судове засідання зврахуванням особливостей стадії, предмета судового розгляду, суб’єктів(зокрема, державного виконавця). Суд зобов’язаний повідомити сторонивиконавчого провадження та інших заінтересованих осіб про час і місцепроведення судового засідання, щоб мати можливість роз’яснити сторонам усіпроцесуальні та матеріальні наслідки визнання мирової угоди.
Ще однимнедоліком процедури розгляду заяви про визнання мирової угоди у процесівиконання є відсутність строку, протягом якого суд зобов’язаний її розглянути.На практиці така прогалина у законі призводить до зниження ефективностівиконання. За аналогією з іншими категоріями питань, які вирішуються судом настадії виконання, для розгляду заяви про визнання мирової угоди пропонуємовстановити 10-денний строк її розгляду і постановлення відповідної ухвали.Вважаємо, що такий строк є оптимальним для розгляду такої категоріїпроцесуальних питань.
Відповідно до ст.3 Закону України «Про виконавче провадження» мирова угода,затверджена судом, підлягає виконанню на загальних підставах. Слід зауважити,що виконанню підлягає саме мирова угода, спільно погоджена сторонами (а неухвала суду), тобто сторони самі приймають і узгоджують рішення, яке підлягає виконаннюшляхом його забезпечення державним примусом. Суд має досить пасивну роль:затвердити мирову угоду або відхилити її, на відміну від активної ролі сторін.Саме це наближає судочинство до його реальності, справедливості,підпорядкованості інтересам сторін, певної «народності» та «доступності».Обставина «відкритого» та «народного» судочинства єзнаковою та надзвичайно позитивною з точки зору докорінного реформуванняпоглядів щодо зростаючої ролі суб'єктів правовідносин у державотворчомупроцесі.
Сторони, такимчином, самі розробляють та приймають виконавчий документ.
Іноді поза увагоюзалишається істотна відмінність двох самостійних та різнотипних видів мировихугод: мирової угоди, яка укладається до винесення рішення, та мирової угоди, щоукладається в процесі виконавчого провадження. В процесі ж виконавчогопровадження мирова угода та можливості її застосування досить багатогранні.
Умови іможливості укладання мирової угоди в процесі розгляду справи по суті та впроцесі виконавчого провадження істотно відрізняються як правовими наслідками,так і можливостями використання.
Так, укладення ізатвердження мирової угоди в процесі виконавчого провадження можливе лише настадії відкритого виконавчого провадження, коли рішення набрало законної сили,по ньому видано виконавчий документ і стягувач подав відповідну заяву про відкриттявиконавчого провадження.
Затвердженнямирової угоди в даному випадку не є підставою для припинення позовногопровадження у справі. Ухвала суду про визнання мирової угоди або відмови від примусовоговиконання після набрання нею законної сили направляється до відповідного органудержавної виконавчої служби для проведення виконавчих дій, спрямованих назакінчення виконавчого провадження.
Відповідно до ст.37 Закону України «Про виконавче провадження» при надходженні додержавного виконавця ухвали суду про визнання мирової угоди він виноситьпостанову про закінчення виконавчого провадження. Така постанова затверджуєтьсяначальником відповідного органу державної виконавчої служби, якому безпосередньопідпорядкований цей державний виконавець. Вона може бути оскаржена сторонами доначальника відповідного органу державної виконавчої служби або до суду у10-денний строк.
Копія постановипро закінчення виконавчого провадження у 3-денний строк надсилається сторонамта суду, який видав виконавчий документ.
З аналізунаведених вище законодавчих положень випливає, що мирова угода, укладена,наприклад, на стадії провадження у справі до судового розгляду і на стадіївиконавчого провадження мають однакове юридичне значення, не зважаючи на те, щов останньому випадку сторони мирно врегулювали спір, використавши практично всіпроцесуальні засоби судового захисту, тоді як у першому – примирилися відразупісля звернення до суду.
Повноваження судущодо визнання мирової угоди на будь-якій стадії процесу обумовлені вимогамицивільної процесуальної форми, яка передбачає відповідну реакцію суду (увигляді контролю) на дії сторін з розпорядження їхніми матеріальними іпроцесуальними правами. Суд повинен допомогти сторонам у здійсненні їхніх прав,тобто вживати заходів, спрямованих на примирення сторін, сприяти їм занаявності їхньої ініціативи у врегулюванні спору.
Інститут мировоїугоди, особливо на стадії виконавчого провадження, є надзвичайно важливим дляврегулювання протилежних інтересів обох сторін процесу. Можливість сторінпо-іншому узгодити свої інтереси після формальної реалізації права на зверненнядо юрисдикційного органу – суду, який вже вирішив спір, і є тією законодавчоюгарантією, втіленням у життя принципу диспозитивності, який є основнимпринципом побудови цивільних та цивільно-процесуальних правовідносин.

Висновки
Укладення мировоїугоди є одним із різновидів вирішення цивільно-правових спорів. Зазаконодавством України та більшості держав світу мирова угода характеризуєтьсяподвійною юридичною природою. З одного боку це угода про врегулюванняматеріально-правових відносин, з іншого — це процесуальна угода між сторонамипро завершення правового спору. Тому мирову угоду можна визначити як договір, щоукладається сторонами спору з метою захисту своїх прав, в силу якого вонизобов’язуються надати зустрічне задоволення для недопущення виникнення або дляврегулювання вже початого спору між ними.
Екскурс в історіюправа різних часів дає можливість констатувати, що на ранніх етапах йогорозвитку мирову угоду можна було укласти або лише до владного вирішення спору,або під час розгляду справи, або до початку процесу і протягом його перебігу.Відповідно і роль суду спочатку була незначною і зводилася до з’ясуваннядобровільності укладення мирової угоди, і тільки з часом суд було наділеноконтролюючими повноваженнями, що полягали у перевірці законності мирової угодита перевірці того, чи не порушує вона права осіб.
Вивчення історіїмирової угоди у цивільному процесі сприятиме вирішенню актуальних проблемправозастосовної практики і може стати історико-теоретичною основоюудосконалення сучасного цивільного процесуального законодавства.
Мирова угода засвоїми властивостями та правовими наслідками може бути прирівняна до судовогорішення. Мирова угода – цивільний процесуальний акт, яким припиняєтьсяцивільно-правовий спір на основі взаємоузгодженої волі сторін шляхом визнаннясудом. Вона втілюється у певній процесуальній формі – ухвалі про визнаннямирової угоди та закриття провадження у справі.
Правове значеннявизнання мирової угоди судом полягає у преклюзивності (сторони вже не можутьповернутися до тотожного спору, до застосування заходів державного примусу).
Мирова угода можебути позбавлена юридичної сили лише шляхом скасування ухвали суду, якою вонавизнана, за підстав порушення як норм матеріального, так і процесуальногоправа.
Цікавими єможливість, правомірність та доцільність укладення мирової угоди у процесіпримусового виконання. Все провадження у справі відбувається з волі сторін, якізвернулися до суду з метою врегулювання спору, поновлення прав, що і є основнимзавданням цивільного процесу, тому сторони мають право відмовитися відподальшої процедури, закінчивши справу миром. Тому, виходячи з принципу диспозитивності,в цій ситуації некоректно робити акцент на руйнуванні попередньої діяльностісуду, порушенні вимог загальнообов’язковості судового рішення.
При регулюваннімирової угоди як на початковій, так і на завершальній стадії процесузаконодавцем не повністю взято до уваги правову природу цього феномена та невраховано її особливостей на стадії виконавчого провадження. Саме тому управозастосовній діяльності виникають численні проблеми під час укладення,визнання і примусового виконання мирових угод. Часто цей інститут плутають зіншими, такими як відмова стягувача від стягнення, добровільне виконаннярішень, незважаючи на різну природу та функції цих інститутів, тощо.
Таким чином,мирова угода має напрочуд багатогранний, комплексний та надзвичайно складнийправозастосовний характер, зумовлений, як одночасним її регулюванням нормамиматеріального та процесуального права, так і не до кінця опрацьованимиможливостями та моментами її застосування.

Додаток
/>

Списоквикористаних джерел та літератури
1. Цивільнийпроцесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. // www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws.
2. ЗаконУкраїни «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. //www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws.
3. БортнікО.Г. Мирова угода на стадіях перегляду судових рішень // Форум права. – 2009. –№ 2. – С. 63-69 [Електронний ресурс]. –Режим доступу: www.nbuv.ua/e-journals/FP/2009-2/09bogpsr.pdf.
4. БортнікО.Г. Мирова угода у цивільному судочинстві: дис. канд. юрид. наук: 12.00.03 /Харківський національний ун-т внутрішніх справ. – Х., 2007. – 189 арк. –Бібліогр.: арк. 173-189 // www.lib.ua-ru.net/diss/cont/ 243815.html.
5. ВербаО.Б. Особливості визнання судом мирової угоди на стадії виконавчого провадження// Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. –2008. – № 3. // www.nbuv.gov.ua/ portal/Soc_Gum/Nvlduvs/2008_3/08vobsvp.pdf.
6. КовтунецьО.М. Становлення інституту мирової угоди у правових пам’ятках Європи та Росії// www.apcourtkiev.gov.ua/control/uk/publish/ article.
7. М.І.Балюк, Д.Д. Луспеник. Практика застосування цивільного процесуального кодексуУкраїни (цивільний процес у питаннях і відповідях). Коментарії, рекомендації,пропозиції. Серія «Судова практика». – Х.: Харків юридичний, 2008. –С. 361-365.
8. Примак В.Мирова угода як спосіб вирішення цивільного спору // Юридичний вісник України.– 2001. – № 27. – С. 11.
9. СвятогорО. Застосування мирової угоди в господарському процесі та виконавчомупровадженні: окремі аспекти // Право України. – 2003. – № 1. – С. 79-82.
10. ТимченкоГ. Мирова угода в науці цивільного процесуального права // Право України. –2004. – № 8. – С. 104-107.
11. ФединякЛ. Мирова угода як спосіб врегулювання цивільно-правових спорів: окремі питання// Право України. – 2003. – № 4. //http://pravoznavec.com.ua/period/chapter/2/25/881.
12. ФурсаС.Я., Фурса Є.І., Щербак С.В. Цивільний процесуальний кодекс України:Науково-практичний коментар: У 2 т. / За заг. ред. С.Я. Фурси. – К.: ВидавецьФурса С.Я.: КНТ, 2007. – 916 с.
13. Хрестоматия поистории государства и права зарубежных стран (Древность и средние века) / Сост.доктор юрид. наук, профессор В.А. Томсинов – М.: Зерцало, 1999. – С. 112-118.
14. Цивільнийпроцес: Навч. посіб. / А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І.Угриновська та ін. – За ред. Ю.В. Білоусова. – К.: Прецедент, 2005. – С. 138.
15. Цивільнийпроцесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. / С.С. Бичкова, Ю.В.Білоусов, В.І. Бірюков та ін., За заг. ред. С.С. Бичкової. – К.: Атіка, 2008. –840 с.
16. ЧорнооченкоС.І. Цивільний процес: Вид. 2-ге, перероб. та доп.: Навчальний посібник. –Київ: Центр навчальної літератури, 2005. – С. 209-210.