Мусульманське право (шаріат)

Міністерство освіти і науки України
Ужгородський національний університет
Юридичний факультет
кафедра теорії та історії держави і права
Курсова робота
на тему: Мусульманське право (шаріат)
студентка 1-гокурсу
денного відділення
Островка Д.Т.
Науковий керівник:
Стар. викл.: ПецаД.Д.
Ужгород 2009

Зміст
 
Вступ
Розділ I. Особливостістановлення і розвитку мусульманського права
Розділ II. Джерела мусульманськогоправа та їх сутність
Коран
Сунна
Кияс
Фірмани, кануни
Основні інститути мусульманського права
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Вступ
Дослідження ісламу взагалі і ісламського праваяк його складової зокрема на сьогоднішній день має особливе звучання. На ційоснові інтерес до об'єктивної і безпристрасної оцінки цих феноменів має великезначення. Інтерес до феномену ісламського права протягом всієї історіїіснування ісламської цивілізації проявлявся різним чином. Якщо цей феноменпривертав до себе увагу своїм динамізмом у початковому періоді свого існування,в так званий період "ісламського ренесансу", то в подальшому вінпішов на спад. Процвітання ісламської цивілізації і модернізація ісламськогоправа в епоху Османської імперії, особливо в XIX ст., змушує по-новомурозглядати всі процеси, що відбуваються всередині ісламського світу. Особливийінтерес викликає ісламське право наприкінці XX — початку XXI ст., коли післярозпаду наддержави — СРСР і соцтабору відбувся зсув балансу інтересів, на якомутримався порядок протягом майже століття, який викликав певний вакуум, якийзаповнився різними проявами крайнього ісламського толку. Особлива теоретична тапрактична значимість досліджень, присвячених розкриттю суті ісламського права іпроблем його еволюції і модернізації, пояснюється також складною геополітичноюситуацією, що склалася в світі, характеризується масштабною глобалізацією,обумовлює зближення національних правових систем та мобілізацію потенціалуїхньої співпраці. Дослідження цієї теми виводить нас на рівень знаходженняспільних точок дотику, необхідних для цивілізованого співіснування правовихсистем і правових культур, і сприяє зниженню напруженості, пов'язаної з такзваним «конфліктом цивілізацій».
Актуальність даноїтеми полягає в тому, що останнім часом взаємини світу мусульманського інемусульманского досить сильно загострилися, притому приклади цьому можназнайти як в Росії, так і в інших країнах. Також, вивчаючи дану тему мені бхотілося вивчити традиції, культуру і права ісламського народу. Мусульманськеправо — складне соціальне явище, яке має глибоке вплив на історію розвиткудержави і права цілого ряду країн Сходу. Іслам — є однією з трьох (поряд збуддизмом і християнством) світових релігій, що має своїх прихильниківпрактично на всіх континентах і в більшості країн світу, мабуть, найбільшблизько стикається з державою і правом. Сполучною ланкою тут виступаютьмусульманське право і ісламська правова ідеологія, що роблять значний вплив наміжнародну політику. Виділяючи державний характер ісламу, мусульманське правозавжди перебувало в центрі його вчення і будучи системою норм сприймалося ще йяк універсальна політико-правова доктрина. Вивчення мусульманського права, яксамостійної правової системи, представляє не тільки історичний,загальнотеоретичних, а й практичний інтерес. Роль, яка в даний час відводитьсямусульманському праву в правовому розвитку, політики та ідеології країн Сходу, щонаочно підтверджує, що воно зберегло ще досить широкі можливості активно діятив новій історичній обстановці. Говорити про шаріат значить торкнутисянайважливішої сторони ісламу — однієї з великих світових релігій, вік якоїнаближається до чотирнадцяти століть, а чисельність послідовників перевищує 1/6населення сучасного світу. У своїй роботі я поставила за мету розкрити те, щоявляє собою шаріат насправді: показати його нерозривний зв'язок з ісламом,описати його джерела та виявити основні риси.
Об’єктом даного дослідження є мусульманське право, або шаріат, та його основніособливості.
Предмет дослідження- це аналіз правових джерел шаріату та визначення їх сутності.
Мета роботи: вивченняправових джерел ісламу, обґрунтування важливості Корану, Іджми та Сунни у життімусульманина з точки зору збереження та укріплення віри окремої людини. Метаданого дослідження визначила наявність низки завдань, які полягають унаступному:
Визначити особливості становлення і розвиткумусульманського права;
Встановлення політичних передумов виникнення ісламу;
Проаналізувати джерела мусульманського правата їх сутність;
Визначити основні інститути мусульманськогоправа.
Для виконання поставлених завдань використовувалися наступні методи:
метод історизму, тобто при вивченні причинвиникнення та розвитку шаріату було з'ясовано, коли і за яких обставин вінвиник, які основні етапи в своєму розвитку пройшов і чим став тепер;
метод системності, який орієнтував накомплексне розуміння знань з історії ісламу та шаріату;
синтез теоретичного матеріалу, концепцій і думок різних авторів з приводу релігійних та правовихтрадицій ісламу.
Дана робота структурно складається з трьохрозділів, вступу та висновків, що відповідає логіці досліджень.
Перший розділ „Особливостістановлення та розвитку мусульманського права ” присвячений пошукам причин тапередумов виникнення ісламу, а отже, і шаріату. Тут йдеться про життя та вченняпророка Мухаммеда, та про основні соціально-економічні, а також політичніпричини виникнення та розповсюдження шаріату.
Другий розділ “Джереламусульманського права та їх сутність” присвяченийхарактеристиці основних джерел та норма шаріату. В ньому описується зміст таположення основних правових базисів шаріату, а саме: Корану, Сунни та Киясу. В третьомурозділі “Основні інститути мусульманського права"описується поділ шаріату на норми та інститути, а такожвідбувається розкриття їх основного змісту та призначення.
Кожен розділ завершується власними висновками.У заключній частині узагальнюються результати проведеного дослідження,подаються остаточні загальні висновки. У списку використаної літературинаведений список використаних джерел.
Розділ I.Особливості становлення і розвитку мусульманського права
Шаріат (мусульманське право) органічно пов'язанийз ісламом, його вченням. Відповідно до юридичної енциклопедії «Шаріат — звідрелігійних і правових норм, складений на основі Корану і Сунни (мусульманськихсвященних переказів), що містить норми державного, спадкового, карного ішлюбно-сімейного права». Іншими словами, шаріат — це правовірозпорядження, невід'ємні від теології ісламу, тісно пов'язані з йогорелігійно-містичними уявленнями. Іслам розглядає правові настанови як часткуєдиного божественного закону і порядку. Звідси велінням і заборонам, якіскладають норми шаріату, також приписується божественне значення. Шаріатрозвивався як суворо конфесіональне право. Особливо на перших порах шаріатзагалом і його доктринально-нормативна частина (фікх) увібрали в себе не тількиправові настанови, але й релігійну догматику і мораль. У результаті нормишаріату (правила, розпорядження), з одного боку, регулювали суспільні («людські»)відносини, а з іншого боку — визначали відносини мусульман з Аллахом (ібадат). Введенняв шаріат божественного провидіння і релігійно-морального початку знайшло своєвідображення у своєрідності праворозуміння. Дії мусульманина, яким надавалирівною мірою правовий і морально-релігійний зміст:
обов'язкові,
рекомендовані,
дозволені,
покарання без застосування,
заборонені та підлягають покаранню. [1]
Визнання божественного передбачення в шаріатіз неминучістю, породила і велику значимість питання до свободи волімусульманина і її меж. Релігійно-філософські школи, які зіткнулися з цьогоприводу, зайняли різну позицію. Так, одна з цих шкіл (джабаріти) взагалізаперечувала свободу волі людини. [2]Норми, що містять також обов'язки, визначили все життя правовірногомусульманина (щоденне здійснення молитви, дотримання посту і правил поховання іт.д.). Не випадково особливістю норм, що складають шаріат, є те, що вонизастосовуються тільки до мусульман і у відносинах між мусульманами. Ранньомуісламу і Шаріату були властиві норми, які відносилися ще до общинного устрою,що містили елементи колективізму, милосердя, турботи про калік. Але в шаріатізнайшли своє відображення і уявленні про безсилля людини перед богом, споглядальностіі покірності. У Корані особливо підкреслено необхідність для мусульманинавиявляти терпіння і смиренність: «Терпіння, адже Аллах з терплячими»(8.48). Таким же чином в шаріаті закріплювався обов'язок мусульманинапідкорятися халіфу і державній владі: «Підкоряйтесь Аллаху і корітьсяПосланцям і власникам влади серед вас» (4.62). Однією з характерних риссередньовічного мусульманського права була його цілісність. Разом з уявленнямпро єдиного бога — Аллаха — затвердилася ідея єдиного правового порядку, що маєуніверсальний порядок. Мусульманське право на перший план висуває нетериторіальний, а конфесіональний принцип. Мусульманин, знаходячись у будь-якійіншій країні, повинен дотримуватися шаріат, зберегти вірність ісламу. Поступовоз поширенням ісламу і перетворенням його в одну з основних релігій світу шаріатстав своєрідною світовою системою права. [3]Як конфесіональне право шаріат відрізнявся від канонічного права в країнахЄвропи в тому відношенні, що він регулює не суворо окреслені сфери суспільногоі церковного життя, а виступає у якості всеохоплюючої і всеосяжної нормативноїсистеми, що затвердилася в цілому ряді країн Азії та Африки. Згодом нормишаріату вийшли далеко за межі Ближнього і Середнього Сходу, поширили свою діюна Середню Азію і частину Закавказзя, на Північну, частково Східну і ЗахіднуАфрику, на ряд країн Південно-Східної Азії. Однак настільки бурхливе і широкепоширення ісламу і шаріату спричинило за собою і все більший прояв в ньомумісцевих особливостей і відмінностей при тлумаченні окремих правових інститутів.Так, згодом з утвердженням двох головних напрямків в ісламі відповідним чиномстався розкол шаріату, де поряд з ортодоксальним напрямком (суннізм) виникло іінший напрямок — шиізм. [4]
Але хто ж такий пророк Муххамед і як з’явився сам іслам, роль якого в розвитку шаріату є невід’ємною?
40-річному Махаммеду з'явився ангел Джібраіл (Гавриїл),який відкрив йому дивовижну здатність говорити віршами від імені Аллаха. З цихвіршів поступово за багато років і склався Коран. Пророцтва Мухаммеда невикликали захоплення у його одноплемінників і навіть родичів. На ньогозвалились особисті біди: помер дядько-вихователь, дружина Хадіджа, таким чином,його більше нічого не тримало серед одноплемінників. Гоніння за пророком і всімйого родом змусили Мухаммеда здійснити втечу (хіджру-букв. «виселення»)з Мекки до сусіднього міста Медини (Ясриб). Мединці підтримали Мухаммеда тому,що в цьому місті було більше прихильників нової віри, а також, певною мірою, цебуло місто-конкурент — Мецці. Хіджра сталася в 622 р., котрий став вмусульманстві точкою відліку нової ери. За мусульманським календарем в році 354дні, а рахунок часу ведеться за місячним циклом (скрізь в ісламському світі,крім Ірану). Незадовго до Хіджри Мухаммед здійснив таємничу і чарівну подорожна крилатому коні з людським обличчям, побував в Єрусалимі, Віфлеємі і Хеброні.Пророк зустрічався там із Авраамом, Мойсеєм і Ісусом Христом, що остаточнопереконало його в богообраності. Після спільної молитви з пророками (якоюкерував Мухаммед) йому було запропоновано три судини: з водою, молоком і вином.Мухаммед обрав молоко, що символізувало вірний шлях, котрим підуть йогопослідовники. Вино з тих пір стало забороненим для мусульман. По одному зпереказів Мухаммед зійшов на «сім небес» по опущеним до нього сходамі познайомився з пристроєм раю і пекла. [5]
Вся ця складна подорож відбувалося як би позачасом: з перекинутого Мухаммедом перед відправлення глечика до його поверненняне встигло витекти ні краплі води. Зібравши своїх прихильників з Медини (числояких швидко виросло), пророк розбив військо Мекки, але згодом війна прийнялазатяжний характер. Під час цієї війни відбулася дуже важлива подія — Мухаммедповністю розірвав стосунки з іудеями. [6]
Спочатку він намагався залучити їх на своюсторону у війні з непокірною Меккою, але іудеї фактично відмовили йому упідтримці, більш того, племена, проповідуючі іудаїзм, опинилися в таборіворогів Мухаммеда. У 630 р. Мухаммед повертається в Мекку переможцем. Містостає центром ісламу, а мусульманство — релігією всіх арабів. Як раз в цей час ізародилась ідея війни мусульман з усіма невірними. Загроза "ісламізації"дійшла до самої Візантії. Почалась ера арабських завоювань, які прийняли формурелігійної війни — джихаду (зусилля), або Газават (так були названі походиМухаммеда проти Мекки). Про сутності джихаду в Корані є неоднозначнівисловлювання. Джихад в давнину дійсно вважався важливим і священним обов'язкоммусульман, однак трактування його різні. В ісламі існує точка зору, що священнавійна стає обов'язком тільки тоді, коли на громаду мусульман хто-небудь нападає.В таборі супротивника в будь-яких випадках заборонено вбивати жінок інеповнолітніх, а дорослих чоловіків встановлено обертати у військовополонених. Останніхможна вбити або перетворити на рабів (полонених, що прийняли іслам, вбивати неможна). Така оборонна доктрина джихаду найбільш характерна для більшостіідеологів ісламу в наші дні. Існує й взагалі інше тлумачення джихаду якдуховної боротьби людини з самим собою, власним гріхом. Не встигши, очевидно,віддати останні вказівки про долю об'єднаної в результаті релігійних війнАравії і про свого спадкоємця, пророк Мухаммед помер у 632 р. [7] Перед смертю він перебував навершині слави, поєднуючи в собі єдиного вождя, правителя і духовного лідеравсіх арабів. Мухаммед — безперечно історична особистість і, незалежно від того,вірити в його богообраність чи ні, не можна не визнати, що він входить уневелике коло історичних діячів, глобальним чином втрутившихся в хід історії. Майжене виникає сумнівів також і в тому, що Коран — результат своєрідного пророчогоосяяння і дійсно був написаний як непізнане творіння.
Мусульманське право як система виникла ще в VII-Xcт. в Арабському Халіфаті. Мусульманське право виникло у процесі розпадуродоплемінного ладу і становлення феодального суспільства в Арабському халіфаті.Воно відображало взаємодію двох засад — релігійно-етичної та. власне правової,пов'язано з ім'ям Магомета — купця з Мекки (570-632 pp), який об'єднав всіаравійські племена в один народ, створив арабську державу і поклав у йогооснову іслам. На формування мусульманського права, що нерідко позначаєтьсятерміном «фікх», великий вплив справили як іслам, так й інші давнірелігійні течії. Чималу роль при цьому відіграло звичаєве право. Після смертіМагомета до початку VIII ст. його справу продовжували чотири «праведних»халіфи — Абу-Бакр, Омар, Осман, Алі та інші сподвижники пророка. Володіннярелігійною і світською владою (законодавчою, виконавчою, судовою) відкривало їмширокий простір для тлумачення від імені Аллаха і Магомета релігійних джерел — Коранаі суни, в яких містилися окремі норми кримінального і цивільного права. Цінорми не були приведені у певну систему, не виділені в окрему групу, а тому«праведні» халіфи віддавали перевагу на основі консенсусуформулюванню нових правил поведінки. [8]
У VIII-Х століттях юристи, відчуваючи бракконкретних розпоряджень Корана і суни, необхідність у заповненні прогалин іпристосуванні релігійних джерел до потреб суспільного розвитку, узяли на себезавдання вдосконалити мусульманське право. Першим кроком стала поява “рай” (араб.- думка) — відносно вільного власного розсуду юристів, застосовуваного длятлумаченні норм Корана і суни. Таким кроком був “іджтихад" (від араб. іджтихада- виносити самостійне рішення) — фор­мулювання компетентним факіхом новихправил поведінки на основі Корана і суни у разі їх «мовчанки». Особи,які набули право самостійно вирішувати питання, обійдені в Корані і Сунні,стали називатися муджтохідоми. Бурхливий розвиток іджтихаду призвів до того, щомусульманські вчені-юристи сформулювали більшість конкретних норм і загальнихпринципів мусульманського права (доктринальна розробка права). Працімуджтахідів набули сили обов'язкових джерел для тих, хто застосовував нормимусульманського права. У питаннях, не врегульованих Кораном і Сунною, від суддівимагалося приймати рішення на основі формулювань факіхів (юристів), а не завласним розумінням. [9]
На початку VIII — усередині Х столітьмусульманське право досягло розквіту завдяки діяльності юристів. Цей етап бувназваний періодом імамів і кодифікації — «золотою добою». З XI ст. мусульманськеправо розвивалося в рамках таких правових шкіл-толків — сунітської і шиїтської(школи Медини та іракської школи). Ці школи використовували звичаєве право, якедіяло на їх територіях, і пристосували його до потреб віри. В юридичномувідношенні відмінність між школами було незначною. Поява шкіл-толків фактичнозакріпила становище доктрини як основного джерела мусульманського права. Кожнаіз шкіл створила свій набір методів юридичної техніки, за допомогою якихуводилися нові норми у разі «мовчанки» Корана і Сунни.
До ХІІІ ст. висновки основних шкілмусульманського права, що склалися до того часу, були канонізовані. Закінчилосяпряме тлумачення Корану і суни. Настав період традиції — «таклід». [10]
Рішення муджтахідів, прийняті раніше уконкретних питаннях, стали правовими нормами. Термін «фікс», щоспочатку вживався для позначення мусульмансько-правової доктрини, ставзастосовуватися також щодо самого мусульманського права в об'єктивномурозумінні. По суті, мусульманське право перетворилося на національне право. Вонобуло поділено на окремі гілки відповідно до доктрин-толків, які діяли в межахокремих територій. Держава призначала суддів і покладала на них обов'язоквирішувати справи на основі вчення певної школи. Наприклад, султан Салим І (початокXVI ст) видав указ про застосування суддями і муфтіями Османської імперіївисновків ханіфітського тлумачення. Мусульманське право являло собою збірникчисленних багатоманітних норм, яки виникали у різних історичних, часто формальноне визначених ситуаціях, що надавало широкого простору для суддівського розсуду(дотепер у судів зберігається можливість вибору).
Подальший розвиток мусульманського прававідбувався шляхом послідовного усунення суперечностей, що існували в рамках тогочи іншого толку. Створювалися загальні положення і принципи, єдині для всіхмусульманських правових шкіл. Позаяк спо­чатку мусульманські юристиконкретизували загальні положення Корану і суни в індивідуальних рішеннях, тозгодом різні тлу­мачення казуальних рішень поставили їх перед необхідністювироблення загальних юридичних принципів мусульманської правової системи. Цінорми-принципи (своєрідна «загальна частина» мусульманського права,вихідна засада у разі застосуван­ня будь-якої конкретної правової норми) додалимусульманському праву логічної цілісності, стрункості і значно підвищили йогорегулятивні можливості. Вони стали єдиними і незаперечними для всіх тлумачень,додали стабільності мусульманському праву.
З другої половини XIX ст. і дотепер поступовознижується роль юридичної доктрини. Зростає значення закону як джерела права. Приймаютьсякодекси. Відбувається активне запозичення елементів романс-германського іангло-американського права. [11]
На державному рівні в мусульманських країнахрозроблена концепція «верховенства шаріату», яка перегукується ізсучасними концепціями правової держави. Відповідно до цієї концепції главадержави пов'язаний нормами мусульманського права, сформульованими муджтахідами(вихідним є положення про належність муджтахідам законодавчої влади). Основний змістмусульманського права — витікаючі із ісламу правила поведінки віруючих і покарання(звичайно релігійного змісту) за невиконання даних правил. Мусульманське право поширюєтьсятільки на мусульман. Але все рівно, навіть в тих країнах, де мусульмани є основноючастиною населення, воно доповнюється законами і традиціями, кодифікується імодифікується e зв’язку з виникаючими новими суспільними відносинами. Внаслідокцього, виконується релігійне мусульманське право і право мусульманських держав.Характерною рисою мусульманського права є те, що воно представляє собою одну ізбагатьох сторін релігії іслама, яка встановлює визначені правила і об’єктвірування, а також вказує віруючим на те, що можна робити, а що не можна. Шляхнапрямку (“Шар" чи “Шаріат”) і складає саме мусульманське право, а воновже і диктує мусульманину правила поведінки у відповідності з релігією. [12] В основі мусульманськогоправа лежить чотири джерела:
Священна книга Коран, складена із висловлюваньАллаха, котрий звертається до останнього із пророків і посланців, Магомета.
Сунна — збірник традиційних правил, які торкаютьсядій і висловлювань Магомета, відтворені цілим рядом посередників.
Іджма — конкретизація положень Корану у викладенівидатними вченими — ісламістами.
Кияс — роздуми про ті явища життя мусульман,які не охоплюються попередніми джерелами мусульманського права.
Цікавим є той факт, що норми Шаріату виконуютьсянаселенням мусульманських країн і сприймаються як обов’язкові правила поведінки.В країнах з мусульманським правом конституція не вважається основним законом,цю роль грають Коран, Сунна, Іджма і Кияс. Мусульманські юристи і богослови вважають,що врегулюванню нормам Корану і Шаріату підлягають як релігійна, так і етичнасторони суспільного життя, взаємовідносини громадян як між собою, так і з державою.Вони стверджують, що ці норми, освячені волею Аллаха, найбільш сильні за своєюдією, чим конституційні норми, написані людиною. Наприклад, в СаудівськійАравії немає писаної Конституції, її місце займає Коран.
Також можна відмітити, що нормимусульманського права мають відносну незалежність по відношенню до постулатівісламу. Так поряд з писаним правом — шаріатом — в мусульманських країнах діє ізвичайне право — адати.
Правові системи різних мусульманських держав, недивлячись на їх спільність у головному, мають і істотні відмінності в структуріправа, правових закладів, правовій культурі, правового регулювання. Великийвплив на розвиток правових систем мусульманських держав в наш час роблятьправові системи Заходу — романо — германська і загального права. Так, поряд з комплексоммусульманських норм “ особистого статусу ” (правосуб’єктність,шлюб, заповіт, наслідування), в них сформувалися такі галузі права, як цивільне,торгове, судово-процесуальне, кримінальне.
Проводиться систематизація законодавства, удосконалюєтьсяорганізація і діяльність судів.
В той же час, в ряді країн зберігаються ідіють мусульманські суди, в юрисдикцію яких входить перш за все розгляд справ приватногостатуту, а інколи і цивільних чи кримінальних. В наш час не в одній країні із мусульманськоїправової сім’ї, мусульманське право не є єдиним діючим правом, але в той же часвоно не втратило своїх позицій в якості діючих правових норм. Виключення складаєтільки Туреччина, де ще в 30-і рр. цього століття, мусульманське право у всіхгалузях було замінене законодавством буржуазного типу. [13]
Отже, проаналізувавши чималу базу історичноїта юридичної літератури, можемо дійти висновку, що іслам, протягом своготисячолітнього розвитку, пройшов чималий шлях і став однією з найпоширенішихрелігій світу. Частиною ісламу є шаріат — мусульманське право, правовірозпорядження, невід'ємні від теології ісламу, тісно пов'язані з йогорелігійно-містичними уявленнями. Іслам розглядає правові настанови як часткуєдиного божественного закону і порядку. Звідси велінням і заборонам, якіскладають норми шаріату, також приписується божественне значення. Саме томушаріат розвивався як суворо конфесіональне право.
Розділ II.Джерела мусульманського права та їх сутність
Одночасно з виникненням Халіфату формувалосяйого право — шаріат (шаріа — з арабської — «належний шлях»). Правоспочатку формувалося як найважливіша частина релігії. Його основними джереламистали: Коран — головна священна книга ісламу. Приписи що містяться в ньомуносять характер релігійно-моральних направляючих установок. Сунна — збірникипереказів (хадісів) про вчинки та проповіді Мухаммеда, викладені йогосподвижниками. У значній своїй частині вони також містять приписи щодосімейно-спадкового і судового права. Згодом відношення до цього джерела вмусульманському світі стало неоднозначним: мусульмани-шиїти визнають не всіхадіси. Іджма — рішення, винесені авторитетними мусульманськими правознавця зпитань, що не порушені в названих вище джерелах. Згодом ці рішення отрималивизнання видатних правознавців-теологів. Вважається, що Мухаммед заохочуваврішення справ на розсуд суддів (іджтіхад).
За переказом, Мухаммед сказав: «Якщосуддя виніс рішення на свій розсуд і виявився правим, то він повинен бутинагороджений удвічі, а якщо він судив на свій розсуд і помилився, то йомуналежить винагорода в одноразовому розмірі». Фетва — письмовий висновоквищих релігійних авторитетів за рішеннями світської влади щодо окремих питаньгромадського життя. Надалі, у міру поширення ісламу з'явилися й інші джерелаправа — укази та розпорядження халіфа, місцеві звичаї, що не суперечать ісламу,та деякі інші. Відповідно право стало диференційованими. Але в той же часнамітилася тенденція до теоретичному узагальненню правових норм. [14]
З'ясування природи мусульманськогорізноджерельного права потребує висвітлення таких питань, якневіддиференційованість права і релігії ісламу, співвідношення канонічногоправа і мусульманського права, теорія джерел мусульманського права,вестернізація мусульманського права і його пристосування до сучасного світу,сучасна ісламістика про угрупування правових систем мусульманських країн. [15]
На думку Р. Давіда і К. Жоффре-Спінозі: «Тіснозв'язане з релігією і з цивілізацією ісламу мусульманське право здатнепо-справжньому зрозуміти лише той, хто має хоча б мінімальні загальні уявленняпро цю релігію і про цю цивілізацію»[16]
Мусульманський ідеал — досягти єдностівіруючих і громадянського суспільства — ніколи не був реалізований. Умусульманських країнах, окрім норм шаріату, завжди існували звичаї договору,правова доктрина врешті, світські закони. А ці джерела права є ознакоюгромадянського, а не теократичного суспільства.
Джерелами мусульманського права є Коран,Сунна, Іджма, Кияс. Йдеться про класичне вчення «чотирьох коренів» ісламськогоправа. У Корані поміщені юридичні приписи, які регулюють:
1) особистий статус (їх 70);
2) ті, що стосуються «цивільного права»(також 70);
3) ті, що стосуються" кримінального права"(їх 30);
4) ті, що стосуються судової процедури (їх 13);
5) ті, що стосуються «конституційногоправа ” (їх 10);
6) ті, що стосуються економіки і фінансів (їх10);
7) ті, що стосуються „міжнародного права“(їх 25).
Об’єднані всі приписи Корана ідеєюсправедливості.
Істотно, що в сучасному праві мусульманськихкраїн вирішальне значення визнається за погодженою, єдиною думкою вчених, босаме вона в кінцевому підсумку визначає, яку норму Корана чи Суннибезпосередньо чи за аналогією необхідно застосовувати в значенні чинного права[17]. Аналогічними є думки Р. Давідаі К. Жоффре-Спінозі: „Сьогоднішній суддя шукав підстави для рішення не вКорані чи в Сунні… Будучи записаними в Іджму, норми права незалежно від їхпоходження підлягають застосуванню“. І далі: “Іджма сьогодні є єдиноюдогматичною основою мусульманського права. Коран і Сунна — це лише його історична основа». [18]
Отже, перейдемо до більш детальноїхарактеристики кожного з джерел мусульманського права.
 Коран
За мусульманським вченням одкровення, данеМухаммедові, міститься в Корані, що означає „ читання ", але це читаннябуло на початках внутрішнім, Мухаммед серцем сприймав його, а тоді говорив вслух. Коран завжди являв собою книгу, але вона не була подібна на витвір руклюдських, оскільки існувала на небі і звідти була повідомлена пророку. ОдкровенняМухаммеда його послідовники почали записувати ще при житті пророка — налопаткових кістках тварин, на пальмових листках, словом на чому прийдеться. Зрозуміло,що ці записи були приватною власністю тих, хто їх вів, і доки пророк та йогонайближчі сподвижники були живі, якоїсь особливої потреби в них не було. Цюпотребу мусульмани відчули досить болісно, коли в запеклих боях із лжепророкомМусейлімою полягло дуже багато людей, які напам’ять знали одкровення Мухаммеда.
Тоді наступник пророка звелів зібрати воєдиновсі одкровення пророка і звести їх в один кодекс, що мало дві спроби. В обохвипадках головою редакційної комісії був Зейд ібн Сабіт — особистий секретарпророка. Редагуючи одкровення (сури) він розмістив їх в міру зростання їхньогообсягу, помістивши спочатку великі за обсягом і закінчивши найменшими заневеликими відхиленнями від цього принципу. Так був створений Коран і томузміст священної книги мусульман хаотичний і багатоплановий, що утруднює йогосприйняття. Як бачимо, він створювався стихійно без будь-якого плану і чіткоїсюжетної побудови. Коран складається з промов і проповідей, вмовляльних івикривальних пророцьких “об’явлень”, повчальних історико-релігійних оповідейпро долю стародавніх народів і їхніх пророків — посланців Аллаха. [19]
Коран складався як діалог між Аллахом іМухаммедом, між Аллахом і людьми. При цьому Аллах говорить від свого імені і упершій особі: „Я” або „Ми ”. Це також діалог між Мухаммедом і слухачами — язичниками,іудеями та християнами, з єдиновірцями і тими, хто не повірив у Мухаммеда. Цебула жива мова, звернена до конкретних людей у конкретних ситуаціях. Проте вбагатьох випадках нічого не відомо ні про тих, ні про інших. [20]
Коран написаний арабською мовою, що вважаєтьсясвященною. Більше того, Коран, перекладений іншими мовами, не вважаєтьсясвященною книгою. Лише арабською мовою він використовується в ісламі, що малонеабияке значення для розвитку і вивчення арабської мови та об’єднання племен,оскільки надало можливість їм вільно спілкуватися. Хоча і переклад на інші мовивважається благочестивим вчинком.
Коран складається з 14 розділів (сур),розчленованих на 6219 віршів (аята). Велика частина цих віршів має міфологічнийхарактер, і лише біля 500 віршів містять розпорядження, що відносяться доправил поведінки мусульман. При цьому не більш ніж 80 з них можна розглядати яквласне правові (в основному це правила, що відносяться до браку і сім'ї), іншіторкаються релігійного ритуалу і обов'язків. сури розташовані без усякогопорядку, просто по розмірах: більш довгі ближче до початку, більш короткі — докінця. Сури меккійські (більш ранні) і мединські (більш пізні) перемішані. Тесаме повторюється багатослівно в різних сурах. Вигуки і прославляння величі імогутності Аллаха чергуються з розпорядженнями, заборонами і погрозами «гієною»у майбутнім житті всім непослушникам. Велика частина положень Корану носитьказуальний характер і являє собою конкретні тлумачення, дані пророком в зв'язкуз окремими випадками. Але багато які встановлення мають вельми невизначенийвигляд і можуть мати різне значення в залежності від того, який зміст в нихвкладається. У подальшій судово-богословській практиці і в правовій доктринівнаслідок досить вільного тлумачення вони отримали своє вираження всуперечливих, а нерідко і у взаємовиключаючих правових розпорядженнях. Повіровченню ісламу, Коран — книга нестворена, існуюча передвічно, як сам бог, Аллах;вона його «слово» (2: 70; 9: 6; 48: 15). Назва «Коран» походитьвід арабського дієслова «кара'а», що означає читати вголосречитативом, декламувати. Оригінал Корана, згідно ісламу, написаний арабськоюмовою на аркушах — сухуф і сувої з ним зберігаються на сьомому небі, звідси йодне з його назв — Світки, Книга (74: 52; 80: 13; 98: 2). Коран — «Матикниги» — розум аль-кітаб, знаходиться під престолом Аллаха; і тільки одинАллах у цієї небесний книзі «стирає, що бажає, і затверджує» (К., 13:39) Від імені Аллаха в ньому написано: «Скажи: „Якби зібралися люди іджини, щоб зробити подібне до цього Корана, вони б не створили подібного, хоча бодні з них були іншим помічниками“ (К., 17: 90). [21] Звідси ж випливає, що для ти,хто придумав цю фразу казкові демонічні сили — джини — були настільки жреальними, як і люди, їм здавалося навіть, що люди і джини могли спільновиконувати ту саму роботу, допомагати один одному. Судячи з цього більш пізнім даниммусульманської традиції, „одкровення“ Аллаха передавалися пророку приблизнов 610-632 роках н. е., а їхній запис, збирання зафіксованого й особливескладання книги розтяглися на довгі роки. Труднощі, що при цьому довелосяпереборювати, як побачимо, не зводилися лише до відсутності в арабів у минуломуподібної практики. Історія, як відомо, підносить людям часом чималонесподіваних уроків. У їхньому числі і той, що книга, з початку додавання якоїпройшло майже 14 століть, і в наші дні в ряді країн зберігає значення не тількияк історичний і релігійний пам'ятник, але і як добуток широкого соціальногозмісту. У країнах, де іслам державна релігія, з положень Корана виходять багатоправових норм, законодавство — шаріат, на Корані присягають і дають клятви,порушення яких визнається найважчим гріхом, злочином. Вивчення Корана і його тлумачень(тафсир) є одним із профілюючих предметів багатьох навчальних закладів у таких країнах,як Пакистан, Іран, Саудівська Аравія.
 Сунна
Іншим авторитетним і обов'язковим для всіхмусульман джерелом права була Сунна (»священний переказ"). Сунна — цесвященна книга, що складається з оповідань (хадісів) про життя і діяльністьМухаммеда, про його пророцтва. Сформована протягом перших двох століть ісламу,вона увібрала в себе чимало історичного матеріалу і ще більше легендарнихперебільшень, шеститомна Сунна стала збіркою коментарів і пояснень до Корану. Всі,хто визнавали святість Сунни стали іменуватися суніти. Починаючи з Омейядів,які опікувалися сунітами і протиставляли їх прихильникам Алі, цей напрямок вісламі став вважатися ортодоксальним, по відношенню до якого всі інші, в першучергу шиізм, були в явній або прихованій опозиції. Особливо яскраво проявилосяце після того, як Муавія, знову відновив єдність арабо-ісламського світу,виступивши проти змовників шиїтів. Спочатку, відразу ж після смерті Алі,старший син покійного Хасан поступився Муавіі престолом, виборовши собі за цедеякі привілеї. Нейтралізувавши таким чином шиїтів, Муавія з усією силою напавна повсталих харилжитів. [22] Усні перекази (хадіси) про життя і діяльність пророка,спогади про бесіди з ним, про його думки і вислови з того чи іншого приводу,тобто повчання з посиланням на авторитет Мухаммеда, незабаром після смертіпророка стали збиратися ретельно його сучасниками, послідовниками та їхніминащадками. Зібрані до IX ст. у шість збірок, як раз і склали Сунну, тобтопереказ, що стосувалися різних норм права, звичаїв, правил поведінки, еталономяких виступав пророк. Спочатку авторитет усних переказів був не надто вагомим. Розповсюджувачіхадісів передавали свої спогади з уст в уста, що з часом все більше позначаласяна характері і достовірності їх повідомлень. Перед упорядниками збірникахадісів, що жили півтора два століття після пророка, постало нелегке завдання: відібратиз багатьох тисяч подібного роду передань, найчастіше явно фантастичних інеправдоподібних, ті, які найбільшою мірою заслуговували довіри. Сучаснідослідники вважають, що переважна більшість хадісів довіри не заслуговують, бобагато оповідань були складені або змінені пізніше і мали на меті заднім числомвиправдати або пояснити ті нововведення або явища, про яких сам Мухаммед не мігзнати. Як би там не було, однак, хадіси Сунни опинилися в руках ісламськихбогословів цінним матеріалом, який допомагає їм доповнювати та тлумачити Корані розробляти норми мусульманського права, шаріату. У хадісах також можназустріти різне правове нашарування, що відображає розвиток соціальних відносинв арабському суспільстві. Остаточне редагування хадісів було здійснене у IX ст.,коли були складені в ортодоксальних збірниках Сунни, найбільшу популярність зяких отримав Бухарі (помер в 870 р). [23]З Сунни також виводяться норми шлюбного і спадкового, судового права, правилапро рабів і та ін. Хадіси сунни, незважаючи на їх обробку, містили багатосуперечливих положень, і вибір найбільш «достовірних» цілкомвідносився до розсуду богословів-правознавців і суддів. Вважалося, що маютьсилу лише ті хадіси, які були переказані прихильниками Мухаммеда, причому, навідміну від суннітів, шиїти визнавали дійсними лише ті хадіси, які сходили дохаліфу Алі і до його прихильників. [24]
Таким чином, «Сунна посланця Аллаха»(повна назва Сунни) — зведення текстів, що описують життя Мухаммеда, його словаі справи, а в широкому значенні — збірник благих звичаїв, традиційнихвстановлень, доповнюючий Коран і шановний нарівні з ним як джерело відомостейпро те, яка поведінка або думка є богоугодною, правовірною. Навчання Сунни — важлива частина релігійного виховання і освіти, а знання Сунни і проходження їй- один з головних критеріїв авторитетних ватажків віруючих.
Іджма.
Третє місце в ієрархії джерел мусульманськогоправа займала Іджма, яка розглядалася як «загальна згода мусульманськоїобщини». Нарівні з Кораном і Сунною вона відносилася до групи авторитетнихджерел шаріату, за допомогою якогошукалися відповіді на питання, не вирішені Кораном і Сунною. Іджма являє собою узгоджений висновок стародавніх правників (муджтахідів)як знавців ісламу про обов'язки пра­вовірного, наданий на підставі тлумаченняКорану та суни. Лише будучи записаними в Іджму, норми права, незалежно від їхпо­ходження, підлягали застосуванню. З посиленням ролі юристівмусульмансько-правова доктрина зосередила зусилля на розробці методологічної тазагально­теоретичної основ права. [25]
Практично Іджма складалася з співпадаючихдумок з релігійних і правових питань, які були висловлені прихильникамиМухаммеда або згодом найбільш впливовими мусульманськимитеологами-правознавцями (імамами, муфтіями, муджатахідами). Іджма розвиваласяяк у вигляді інтерпретацій тексту Корану або Сунни, так і шляхом формуваннянових норм, які вже не зв'язувалися з Мухаммедом. Вони передбачали самостійніправила поведінки і ставали обов'язковими внаслідок одностайної підтримкимуфтіїв і муджатахідів. Такий спосіб розвитку норм мусульманського праваотримав назву "іджтіхад". Правомірність Іджми як одного з основнихджерел шаріату виводилася з вказівки Мухаммеда: «Якщо ви самі не знаєте,спитаєте тих, хто знає». Велика роль Іджми в розвитку шаріату полягала втому, що вона дозволяла правлячій релігійній верхівці Арабського халіфатустворювати нові правові норми, пристосовані до умов феодального суспільства, щоміняються, що враховують специфіку завойованих країн. До Іджми як джерелаправа, доповнюючого шаріат, примикала і фетва — рішення і думки окремих муфтіївз правових питань. [26]
В Іджмі з'явилася догма про непогрішність ієдність мусульманського суспільства. Виражена вона від імені Аллаха двомаположеннями:
1)«Моя община ніколи не ухвалитьпомилкове рішення»;
2)«Те, що мусульмани вважаютьсправедливим, справедливе й в очах Аллаха».
Стверджувалося, що право встановлюється небільшістю або усіма віруючими, а тільки єдністю думок компетентних, офіційноуповноважених на це осіб. Думка знавців ісламу, яка виражалася в нормі абопринципі і ґрунтувалася на поєднанні традиції, звичаю і практики, набувалаюридичної сили. У цьому полягало її велике практичне значення.
Натепер Іджма є єдиною догматичною основоюмусульманського права. Сучасний суддя шукає мотиви для рішення не в Корані, а вкнигах, де викладені рішення, освячені Іджмою.
 Кияс
Кияс — це рішення за аналогією. Правилазастосування до нових схожих випадків розпоряджень, установлених Кораном,Сунною або Іджмою, причому Іджма має більше значення, ніж інші джерела. Судженняза аналогією — це засіб тлумачення випадків із життя пророка, його висловленьабо мовчанки, які можна застосувати до вирішення знову виникаючих конкретнихситуацій. За допомогою судження за аналогією, виходячи із нормативнихрозпоряджень Корану і Сунни, пропонувалося рішення для даного конкретноговипадку, тобто тлумачення і застосування права. Отже, мусульманське правозасноване на принципі авторитету. [27]Кияс не тільки дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, але ісприяв звільненню шаріату в цілому ряді моментів від теологічного нальоту. Алев руках мусульманських суддів Кияс часто ставав і зброєю відвертої сваволі. Найбільшешироко даний метод був обґрунтований Абу Ханіфа та його послідовниками — ханіфатами.[28] Як додаткове джерело правашаріат допускав і місцеві звичаї, що не ввійшли безпосередньо в самемусульманське право в період його становлення, але не суперечили прямо йогопринципам і нормам. При цьому визнавалися правові звичаї, що склалися в самому арабськомусуспільстві (урф), а також у численних народів, скорених у результаті арабськихзавоювань.
На відміну від романо-германського типуправової системи, де тлумачення не є самостійним джерелом права, умусульманській правовій системі вирішення конкретної справи здійснювалося зааналогією. Використовуючи мусульманський метод тлумачення, неможливо створитинорми абстрактного характеру, якими є норми континентального права. Для цьогопотрібний метод, який в змозі охопити всі сфери права структурованою системою,метод побудови юридичних конструкцій. [29]
У мусульманському праві, про що свідчать йогоджерела, встановлені не всі конкретні правила, а загальні рамки поведінки,орієнтири, принципи, на основі яких можна сформулювати рішення у будь-якійсправі. Зміст і форми мусульманського права є невизначеними. Ісламські юристивважають це позитивною якістю. У невизначеності змісту норм вони вбачаютьможливість вирішувати справу, ґрунтуючись на загальних принципах шаріату івикористовуючи різні джерела або їх комбінації.
Кияс сприяв як заповненню прогалин унормативних розпорядженнях Корану і Сунни, так і усуненню наявних у них значнихсуперечностей.
Іджма і Кияс стали результатом діяльностісунітських і шиїтських правових шкіл, які справили значний вплив на еволюціюмусульманського права.
 Фірмани, кануни
І нарешті, похідним від шаріату джереломмусульманського права були накази і розпорядження халіфів — фірмани. Уподальшому в інших мусульманських державах з розвитком законодавчої діяльностіяк джерело права стали розглядатися і грати все зростаючу роль закони — кануни.Фірмани і кануни також не повинні були суперечити принципам шаріату ідоповнювали його передусім нормами, що регламентують діяльність державної владиз населенням. [30]
Отже, можемо зробити висновок, що основнимиджерелами мусульманського права є:
Коран — головне джерело мусульманського права;
Сунна, яка складається з хадисів — короткихописів про діяння, висловлювання і навіть мовчання Мухаммеда в конкретнихситуаціях, які становлять правовий прецедент для мусульман.
Іджма — згода, одностайність думок і рішеньавторитетних осіб з обговорюваного питання.
Кияс — метод аналогічної дедукції або логічнірозмірковування і судження, які лягали в основу висновків за умови виявлення вКорані аналогічних ситуацій.Основні інститути мусульманськогоправа
Система мусульманського права відрізняєтьсявід інших правових систем світу як за джерелами (формами) права, юридичноютермінологією і конструкціями, забарвленими в релігійні тони, так і заструктурою, яку складають специфічні галузі, що сформувалися за різних часів,інститути і норми права. Доктринальна розробка мусульманського праваускладнювала його систематизацію, хоча і надавала йому гнучкості і можливостірозвитку. З позицій ісламу право не повинно бути відображенням дійсності. Воно- «світило», яке веде віруючих до релігійного ідеалу. В ньому малоузагальнень і визначень.
Мусульманське право не поділяється на загальнеі приватне право, як у правових системах романо-германського типу, або назагальне право і право справедливості, як у країнах англо-американського типу. Тутіснують інші підходи до структурного об'єднання норм. Мусульманськаюриспруденція визначає норму права як загальнообов'язкове правило поведінки,встановлене верховним законодавцем — Аллахом. При цьому норма може бутисформульована прямо — через одкровення або опосередковано — через висновки,зроблені найвидатнішими знавцями шаріату на основі тлумачення волі Аллаха. [31] Система мусульманського праваформувалася представниками основних мусульманських толків (ритів) — сунітсь­кихі несунітських — через правові комплекси норм і принципів відповідно доосновної тематики: релігія, сім'я, община та ін.
Сферами релігійно-правового регулюваннявважалися:
відносини правовірних з Аллахом;
взаємостосунки між людьми;
зв'язки між державами або релігійнимиконфесіями. Кожний толк орієнтувався на обрані релігійні постулати і створювавнорми права для регулювання певних сфер суспільних відносин. Ці норми, поєднанів комплекси, створювали своєрідні галузі права. Так, закон Османської імперіїМаджалі (1869-1877 рр.), який можна вважати об'єднаним цивільним іпроцесуальним кодексом, поділив норми мусульманського права на дві групи:
1) правила здійснення релігійних обов'язків;
2) норми, що регулюють взаємостосунки міжлюдьми. Друга група норм складалася з трьох підгруп:
а) норми права особистого статусу;
б) норми деліктного права (укубай);
в) норми цивільного права (муамалат).
Галузевий принцип поділу норм умусульманському праві не є адекватним структурі континентального права (галузь,підгалузь, інститут, норма), хоча за формою багато в чому збігається з ним. Мусульманськіюридичні норми спираються на релігійні норми і спрямовані на захист основ віри.
У системі мусульманського права є галузь«право особистого статусу», відсутня у континентальному і загальномуправі. Вона регулює сімейні, спадкові та деякі інші відносини, її провіднимиінститутами є шлюб, розлучення, спорідненість, матеріальне забезпечення сім'ї,обов'язки у справі виховання дітей, заповіт, спадкування за законом,піклування, обмеження правоздатності та ін. Вплив Корану тут є традиційноістотним. Так, юридичними нормами мусульманці заборонено виходити заміж занемусульманина. Присутні на весіллі свідки повинні бути мусульманами. Вийшовшизаміж, жінка переходить у владу чоловіка, повинна уникати зустрічей з іншимичоловіками, не показуватися в громадських місцях. Чоловіку дозволяєтьсязастосовувати до дружини покарання. Розлучення вважається здебільшогоодносторонньою дією, яка виходить від чоловіка. Спадкова частка жінки становитьполовину частки чоловіка та ін. Тому «Особисте і сімейне право, якімістять норми ритуальної та релігійної поведінки, завжди вважалисьнайважливішими в шаріаті»[32].
Деліктне (кримінальне) право (укубай) встановлюєзаходи кримінально-правової відповідальності для людини: живої, при здо­ровомурозумі, повнолітньої. Кримінальні правопорушення поділяються на злочини протидержави і релігії, злочини проти особи (вбивство, тілесні ушкодження, майновізлочини), крадіжку, злочини проти моральності. До найтяжчих правопорушеньналежать злочини проти держави і релігії (посягання на «права Аллаха»).Наприклад, за віровідступництво встановлене покарання — страта. Передбачаєтьсятакож застосування юридичних санкцій за невиконання низки релігійних обов'язківі норм моралі.
Цивільне право (муамалат) закріплюєцивільно-правові відносини, забезпечує захист п'ятьох основних цінностей ісламу:
релігії, життя, розуму, продовження роду івласності. Посягання на них вважається злочином і розглядається як забороненеАллахом діяння. Релігійний вплив у галузі цивільного права просліджується й утому, що верховне право на будь-яке майно ви­знається за Аллахом. З посиланнямна волю Пророка забороняється розглядати землю і воду як об'єкти власності. Саметому такий, наприклад, припис Корану: «не наближайтесь до молитви, коли вип'яні, поки не будете розуміти, що ви говорите, чи опоганеними (забрудненими) — крім випадків, коли ви мандрівники в дорозі, — поки не омиєтесь»[33] розглядається якзагальнообов'язкове правило поведінки і забезпечується державним примусом.
Особливе місце в регулюванні майнових відносинналежить такому інституту цивільного права, як вакуф. Вакуф — це власність,найчастіше нерухома, відказана державою або приватною особою нарелігійно-добродійні цілі. За мусульманським правом особа, яка віддала річ увакуф, утрачала право власності на неї, але зберігала за собою право виступатиуправляючим вакуфом (мутавалі). Майно, відказане на користь релігійноїустанови, за мусульманським законодавством вважалося власністю цієї установи. Вононе могло бути об'єктом купівлі-продажу, дарунку або заповіту, не підлягало ідержавному оподаткуванню.
Мусульманське право не знає торгового права яксамостійної галузі, проте приділяє увагу різним формам комерційних об'єднань.
Крім зазначених галузей у мусульманськійсистемі права існують:
1)«владні норми» — система норм, щорегулюють сферу державно-правових і адміністративно-правових (у тому числіфі­нансових) відносин;
2) судове право — система норм, щорегламентують порядок створення, функціонування і компетенцію органів,покликаних здійснювати правосуддя — релігійних судів каді, судів поліцейськоїюрисдикції, юрисдикції інспектора ринку, юрисдикції спра­ведливості халіфа абойого представників;
3) міжнародне право (сійар) — система норм, щорегулюють взаємовідносини як мусульманської держави на міжнародному рівні, такі між мусульманами в межах країни. Це регламентація не тільки питань війни імиру, а й відносин мусульманської об­щини з представниками інших релігій,правових статусів різних груп населення залежно від їх ставлення до ісламу. Нормиміжнародного права забезпечуються нарівні з іншими внутрішньодержавними нормамитими ж самими засобами.
У кожній із цих галузей права юридичні нормипереплетені з релігійними нормами.
“Владні норми ” (галузь державного іадміністративного права) вимагають, щоб правитель був мусульманином. Доповноважень глави держави входять захист інтересів ісламу і контроль завиконанням правовірними релігійних обов'язків. Як свідчать спеціальнідослідження, «ця галузь мусульманського права в цілому виявилась меншрозвинутою. Мається на увазі не стільки рівень теоретичної розробки „владнихнорм“ доктриною, яка досягла чималих успіхів, скільки її практичнареалізація»[34].
Судове право (у тому числі процесуальніправові галузі містить норми про можливість тільки мусульманина обіймати посадусудді. Доводити свою невинуватість можна присяганням ім'ям Аллаха. В окремихвипадках (при обвинуваченні чоловіком своєї дружини в подружній невірності) доситьсвідку-мусульманину присягнути, щоб невірність було визнано юридичним фактом. Привинесенні рішення суддя може керуватися нормами мусульманського права,розробленими різними мусульманськими правовими школами, що надає йому свободуширокого розсуду. [35]
Міжнародне право містить у своїй основірелігійну ідею про існування двох «світів» — «світу ісламу»і «світу війни». Відповідно до неї регулюються міжнародні відносини. Зовнішняполітика орієнтується на «світ ісламу» і ґрунтується на «мусульманськійсолідарності», яка полягає у захисті інтересів усіх мусульман, включаючи ітих, хто проживає в інших державах. Інститут «джихаду», який йдотепер не втратив свого значення, вимагає вести війну з відступниками ісламуабо «невірними», які висту­пають проти мусульман.
У XXI ст. мусульманські країни вступили ізсистемою відпрацьованих (з різним ступенем досконалості змісту і механізмуре­алізації) галузей і підгалузей права — кримінального, шлюбно-сімейного, спадкового,зобов'язального, права власності, системи судоустрою та ін. Нині активнорозвиваються такі галузі права як конституційне, адміністративне, судове,міжнародне. У них різний ступінь обтяженості релігійними мусульманськимиканонами: більший — в особистому і сімейному праві, менший — у кримінальному іфіскальному.
На відміну від романо-германського типуправової системи, яка визначає норму права як розпорядження конкретногоісто­ричного законодавця, ісламські правники розглядають її як загальнообов'язковеправило поведінки, адресоване мусульманській общині Аллахом. Це правилоповедінки містить в своїй основі релігійні догми, віру, а не логічні,раціональні рішення. Тому норма права не може бути змінена, вона абсолютна, їйслід підкорятися. Формулювання норми відбувається двома шляхами:
1) прямим — через одкровення;
2) опосередкованим — через тлумачення воліАллаха правознавцями.
На думку вчених-юристів (арабських івітчизняних), у кожному випадку, не врегульованому Кораном або Сунною, умусульманському праві передбачені як би дві норми:
"істинна", яка має застосовуватисявиходячи з його духу (має «божественне» походження);
реальна, яка застосовується муджахідами (має«раціональне» походження).
В ідеалі вони повинні збігатися. В окремихвипадках муджтахіди (тлумачі релігійних і правових питань) приймаютьнеправильні рішення, що спричиняє суперечливість норм. Якщо справа вирішуєтьсянеправильно, вина в цьому покладається на муджтахіда, а не на недосконалістьмусульманського права, його прогалини. [36]
Видами норм мусульманського права за змістом є:
1) розпорядження, що оцінюють вчинкиправовірних.
Встановлено п'ять категорій вчинків: а) обов'язкові;б) рекомендовані; в) дозвільні; г) осудні; г) заборонені. До забороненого можнавіднести, наприклад, лихварство, процентну позику. Правда, заборону процентноїпозики можна обминути, якщо вдатися до подвійної купівлі-продажу або наданнякредитору як забезпечення можливості користування майном, що дає прибуток;
2) норми, що формулюють правила поведінки вконкретних ситуаціях, а також умови здійснення і наслідки конкретних дій. Наприклад,як покарання за умисне вбивство встановлено страту.
Норми мусульманського права, в основі якихлежать релігійні вказівки (перший вид), у кількісному відношенні поступаютьсяюридичним нормам, уведеним мусульманськими правознавцями на основі прийомівюридичної техніки і визнаним державою (другий вид). До них належать і норми,які визначають конкретні інститути державної влади, включаючи компетенцію іпорядок формування.
Види норм мусульманського права за ступенемвизначеності поділяються на:
1) абсолютні — не допускають різних тлумачень,іджтихаду. Це здебільшого правила релігійного культу і низка норм, якірегулюють взаємостосунки між людьми;
2) абстрактні — допускають різні тлумаченнязмісту, конкретизацію різних правил поведінки на основі іджтихаду. Безкон­кретизації в результаті іджтихаду застосування цих норм (нечітких інеоднозначних) неможливо.
Видами норм за ступенем спільності с:
1) норми-принципи, сформульовані у виглядітеоретичних узагальнень;
2) казуальні норми, які виникають, як правило,емпіричним шляхом (такими, наприклад, є норми суни). [37]
На відміну від норм континентального права,регулятивні норми мусульманського права не знають поділу на дозвільні,зобов'язальні та заборонені. Всі вони — зобов'язальні, оскільки в їх основілежить обов'язок здійснити ті чи інші вчинки, що обу­мовлено їх релігійно-моральноюприродою. Мусульманське право ґрунтується на ідеї зобов'язань, покладених налюдину, а не на правах, які вона може мати.
Санкціям у нормах права приділено мало уваги. Санкцієюза невиконання обов'язків, покладених на віруючого, вважається гріх того, хтоїх порушує.
Норма мусульманського права є гнучкою. Підтримуючизв'язок з релігією, вона постійно пристосовується до змін у суспільстві,завдяки чому зберегла авторитет усього права.
Висновки
У світі живе близько мільярда людей, якісповідають іслам. Громади цієї релігії є більш ніж в ста країнах світу, а вдвадцяти восьми іслам — державна релігія. У числі традиційних мусульманськихкраїн або країн з переважною впливом ісламу — Іран, Ірак, Афганістан,Саудівська Аравія, Кувейт, Бахрейн, Катар, Оман, Бруней, Об'єднані АрабськіЕмірати, Пакистан, Бангладеш, Марокко, Єгипет, Туніс, Лівія, Алжир, Мавританія,Сомалі, Судан, Йорданія, Сирія, Туреччина, Індонезія, автономна Палестина вскладі Ізраїлю та ін. На території колишнього СРСР іслам сповідує більшістькорінного населення держав Середньої Азії, Азербайджану. В останні рокиісламський (мусульманський) фактор у світі значно посилився. Часто, не бездеякої перестороги, в Європі та Америці говорять про ісламський фундаменталізм (тобтонайбільш суворий і ортодоксальний в ісламі). Останні події в Чечні і наПівнічному Кавказі нерідко також пов'язують з ісламським фактором, вбачаючи вних наслідок релігійної ворожнечі. З такою точкою зору важко погодитися. Справав тому, що релігії світу не поділяються на «погані» і «хороші»,на «агресивні» і «мирні» і т.п. Можна стверджувати, що ніодна Традиційна релігія не вчить злу. Зло у світі відбувається не від релігії,а від людей, які відходять від ідеалів цих релігій, користуються ними для досягненнясвоїх земних цілей. Сутички між людьми виникають через політичні розбіжності,економічні протиріччя, недоліки виховання та ін. Кажуть, що іслам — войовничарелігія, що вона закликає до війни з невірними — Газават (з ар. Набіги). Але,ймовірно, немає релігії, яка не прагнула б охопити своїм впливом весь світ, щоне ділила б людей на своїх і чужих… Войовничі риси у вченні ісламу безумовноіснують, але вони утворилися історично і аж ніяк не є головною, ключовою йогохарактеристикою. Іслам — це одна з великих світових релігій, складний світнеповторної (і часом незрозумілою для християн-європейців) культури, філософії,дивного життєвого укладу і побуту, своєрідного світосприйняття. Основнатенденція шаріату — оцінка різних життєвих обставин з точки зору релігії. Томуне випадково, що однією з особливостей норм, що складають шаріат, є те, що вонизастосовуються тільки до мусульман і у відносинах між мусульманами. Кодексшаріату поділяється на три основні частини: ібадат (обов'язки, що відносятьсядо релігійного культу), муамалят (чисто юридичні норми) і укубат (системапокарань) Приписи шаріату численні і суворі. Вони визначають всі норми взаєминлюдини в сім'ї та суспільстві, регулюють цивільні правовідносини, порядоквирішення майнових спорів. За порушення норм шаріату передбачена дуже жорсткасистема покарань (достатньо згадати публічні страти в Чечні, проголосилаприхильність Шаріатом). Як конфесійні право шаріат відрізняється відканонічного права в країнах Європи в тому відношенні, що він регулює НЕ сувороокреслені сфери суспільного і церковного життя, а виступає в якості всеосяжногоі всеосяжної нормативної системи, що затвердився в цілому ряді країн Азії таАфрики поширити свою дію на Середню Азію і частину Закавказзя, на Північну,частково Східну і Західну Африку, на ряд країн Південно-Східної Азії. Однакнастільки бурхливе і широке поширення ісламу і шаріату спричинило за собою івсе більше прояв в ньому місцевих особливостей і відмінностей при тлумаченніокремих правових інститутів. Так, з твердженням двох головних напрямків вісламі відповідним чином стався розкол в шаріат, де поряд з ортодоксальнимнапрямком (суннізм) виникло і інший напрямок — шіізм. І на закінчення необхідносказати, що норми шаріату не втратили свою актуальність і сьогодні. У 28країнах, де іслам визнано державною чи то офіційною релігією (Іран, Ірак,Кувейт, Марокко, Саудівська Аравія, Пакистан та ін), норми шаріату і сьогоднібезпосередньо регулюють або роблять істотний вплив на державне регулюванняширокого кола суспільних відносин у різних сферах функціонування суспільства тадержави.
Список використаних джерел талітератури
1.        Антология мировой правовой мысли: В 5 т. Т.І. Античный мир и Восточнаяцивилизация. — М.: Мысль, 1999.
2.        Ахмедов А. Ислам в современной идейно-политической борьбе. — М., 1985. — 129 с.
3.        Батыр К.И. Всеобщая история государства и права. — М., 1998.
4.        Богдасаров С. Две стороны исламского фактора. — М., 2003. — 112 с.
5.        Васильев Л.С. История религий востока. — М.: Высшая школа, 1988. — 390с.
6.        Графский В.Г. Всеобщая история права и государства. — М.: Норма, 2003. — 345с.
7.        Давид Р. Основные правовые системы современности. — М., 1988.
8.        Давид Р., Жоффре-Спиноза К. Основные правовые системы современности. — М.:Междунар. отношения, 1996.
9.        Ибн Хишим. Жизнеописание посланника Аллаха. — М., 1994. — 360 с.
10.     Ирвинг В. Жизнь пророка. — М., 2002. — 314 с.
11.     История государства и права зарубежных стран. Под ред. О.П. Жидкова. — ч.1Норма. Москва, 1996р. — С.584
12.     История государства и права зарубежных стран. Підручник під ред.П.Н. Галазни.- Москва: Юридическая литература, 1980р.
13.     Калінін Ю. А., Харьковщенко Є.А. “Релігієзнавство". — Київ: Науковадумка, 1998. — 541с.
14.     Климович Л.И. Книга о Коране, его происхождении и мифологии. — М., 1986.- 315 с.
15.     Коран. Научное издание / Перевод и комментарий И.Ю. Крачковского. — М.,1990.
16.     Лайпанов Б. Ислам в истории. — М., 2001. — 177 с.
17.     Панова В. Жизнь Магомета. — М., 2003. — 516 с.
18.     Поликарпов В.С. История религий. — М., 1994. — 230 с.
19.     Религии мира. Энциклопедия. т.6. — Москва: «Аванта +», 1996р.- 358с.
20.     Росс Ф., Хиллс Т. “Великие религии человечества” — М., 1999. — 322с.
21.     Смирнов Н.А. Пятьдесят лет исламоведения. Т.4. — М., 1973. — 516 с.
22.     Сюкияйнен Л.Р., Лихачев В.А. Мусульманское деликтное право и уголовноезаконодательство стран Зарубежного Востока. — М., 1984 — 278С.
23.     Сюкияйнен Л.Р. Мусульманское право. — М., 1986 — 352с.
24.     Токарев С.А. Религии в истории народов мира. — М., 1976. — 414 с.
25.     Цвайгерт К., Кьотц Х. Введение в сравнительное правоведение в сферечастного права: В 2 т. Т.I. Основы. — М.: Междунар. отношения, 2000.
26.     Юридическая энциклопедия под ред.М.Ю. Тихомирова. — М., 1997р. — 578с.