МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИУКРАЇНИ
ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙУНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Кафедра теорії та історіїдержави і права
КУРСОВА РОБОТА З ТЕОРІЇДЕРЖАВИ ТА ПРАВА
МОНАРХІЧНА ФОРМА ПРАВЛІННЯ:ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ
ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1. Поняття та ознаки монархічноїформи правління
Розділ 2. Різновиди монархічної формиправління
2.1 Абсолютна монархія
2.2 Парламентська монархія
2.3 Дуалістична монархія
Розділ 3. Історичні типи монархії
Висновки
Список використаних джерел
ВСТУП
Актуальністьтеми.Монархія, без сумніву, упродовж багатьох віків була важливим інструментомоб’єднання й універсальним символом єдності нації і держави. Незважаючи надеяку архаїчність цього інституту, він все ж набув певної гнучкості, щобпристосуватися до нових умов сучасного суспільства.
Головна причина збереженняінституту монарха за умов сьогодення полягає в тому, що він є вигідним певнимполітичним силам. Незважаючи на те, що в усіх парламентарних монархіяхспостерігається практична нуліфікація повноважень монарха, сили, що зацікавленів монархові, доводять і домагаються збереження цього інституту попередньоїепохи.
Так, у розвиненихкраїнах монархія перетворилася на символ спадковості історичних традицій,втілення ідеї національної державної єдності, неперервності її існування. Найбільшхарактерна ця особливість для розвинених країн – Великобританії, Швеції, Данії,Японії, або через збереження в суспільстві значних пережитків феодалізму тазастарілих форм суспільної організації, що притаманно державам Близького Сходу– Оману, Об’єднаним Арабським Еміратам, Саудівській Аравії та ін.
Монарх сьогодні –арбітр у державі, гарант її стабільності. Підтвердженням цьому можуть бутислова видатного російського мислителя Л.О.Тихомирова, який вважав, що сутьмонархії не у сваволі однієї людини, а в одноосібному вислові національногоідеалу: «...Ідея монархічної влади полягає не в тому, щоб відображати власнуволю монарха, що базується на думці нації, а в тому, щоб відображати народнийдух, народний ідеал, висловлювати те, що думала б нація і чого хотіла б нація,якби стояла на висоті своєї ідеї» [1, 197].
Монархія такожвважається доволі сильним інтегруючим інститутом суспільства через те, що їїпредставляють політично і соціально нейтральною. Історичний досвід свідчить, щомонархія може відігравати справді стабілізуючу роль у гострих кризовихситуаціях, в умовах різкого загострення соціальних проблем і конфліктів. Поєднаннядемократії і монархії у ХХ ст., що до цього вважалося явищем ірреальним, якдемонструє практика на прикладі існування парламентарних монархій, дає чудовірезультати і забезпечує цій формі правління існування в майбутньому. Тому неможна погодитися з твердженнями прибічників еволюційної теорії, що формиверховної влади пов’язані з різними ступенями економічного та культурногорозвитку нації. Справа в тому, що існують нації, які протягом всього свогорозвитку знали лише одну форму правління. Так, Візантія весь час буламонархією. Це ж стосується сучасних держав – Великобританії та Японії.Швейцарські ж племена тільки завоюванням ставали підданими монарха, а як тількиздобували самостійність, поверталися до республіканської форми правління. Отже,коли форма правління держави не суперечить історичним традиціям, менталітетунації, не нав’язується силовими методами ні ззовні, ні зсередини, а являє собоюприродній процес, тоді й державне утворення буде міцним, здатним до подальшогорозвитку не залежно від того є воно монархією чи республікою.
Об’єкт дослідження. Монархічна форма правління,як одна з різновидів форми державного правління.
Предметдослідження. Змістпоняття, ознаки та види монархічної форми правління.
Метадослідження.Визначення особливих рис, притаманних монархічній формі правління тахарактеристика основних її видів.
Завданнядослідження:
- визначитипоняття та основні властивості (ознаки) монархії;
- визначитита охарактеризувати різновиди монархічної форми правління;
- визначитита охарактеризувати історичні типи монархії.
Стан науковоїрозробки проблеми:
Поняття формаправління сучасної держави є актуальною та малодослідженою у юридичній науці. ПрацяБостана С. К. «Форма правління сучасної держави: проблеми історії, теорії,практики» присвячена саме темі цієї проблеми. У роботі розкриті основнітенденції розвитку форми державного правління, виявлена сутність поняття формидержавного правління, історичні типи форм державного правління. У праці РіякиВ.О. «Конституційне право зарубіжних країн» висвітлено питання конституційногоправа окремих країн світу, що є досить актуальним для визначення формиправління держави.
Структуракурсової роботи. Структура курсової роботи зумовлена метою, завданнями та характеромдослідження. Робота складається зі вступу, розділів, висновків, спискувикористаних джерел та літератури, містить 50 найменувань. Зокрема, першийрозділ – «Поняття та ознаки монархічної форми правління». Другий розділ –«Різновиди монархічної форми правління», включає в себе 3 підрозділи: 2.1.«Абсолютна монархія»; 2.2. «Парламентська монархія»; 2.3. «Дуалістичнамонархія». Третій розділ – «Історичні типи монархії». Загальний обсяг курсової роботи– 50 сторінок.
РОЗДІЛ 1. Поняття та ознаки монархічної форми правління
«Монархія» у перекладіз грецької «єдиновладдя» – це форма державного правління, при які верховна влада зосереджена(повністю або частково) в руках одноособового глави держави, і, як правило,передається у спадок. Монарх (король, цар, шах, султан і т.д.) користується владоюза власним правом, яке не делеговане йому ніякою владою. А.А. Мішин, відомийросійський правознавець, відзначає, що правове становище монарха має дві основніособливості. По-перше, влада монарха юридично вважається такою, що не походитьвід якої-небудь іншої влади, органу чи виборного корпусу. Монарх володарює(обмежено чи абсолютно) за власним правом і вважається джерелом всієї державноївлади. I, по-друге, як уже відзначалося, влада монарха спадкова і переходитьвід одного представника правлячого дому (династії) до іншого в установленомузаконом порядку. Правознавець А.А. Мішин називає три системипрестолонаслідування:
1) салічнасистема, яка зводиться до того, що наслідування престолу здіснюється тільки почоловічій лінії. Жінки з кола спадкоємців престолу виключаються повністю(Японія, Бельгія, Норвегія);
2) кастільськасистема не виключає жінок, але дає перевагу чоловікам – молодший брат виключаєстаршу сестру (Великобританія, Іспанія, Нідерланди);
3) австрійськасистема не виключає жінок, але дає чоловікам і чоловічим лініям перевагу: жінкиуспадковують престол тільки тоді, коли немає нащадків по чоловічій лінії (такусистему ввели в Росії за царя Павла I у 1797 р., після чого, як відомо, жінокна російському престолі не було) [2, 154].
Авторськийколектив на чолі з професором Б. А. Страшуном до цих трьох систем додаєчетверту, за якої жінки успадковують престол на рівних правах з чоловіками [3, 266].Прикладом може слугувати положення шведського Акта про престолонаслідування від1810 р. у редакції 1979 р., що є складовою частиною конституції цієї країни. ПравознавецьВ.Є. Чиркін у своїй новій праці [4, 270] називає цю систему шведською, а окрімтого, подає п’ятий і шостий різновиди систем престолонаслідування;
5) мусульманська, коли трон успадковує по суті не визначенаособа, а «шляхетна» правляча сім’я (частина династії), котра вже сама вирішує,хто саме з найближчих родичів покійного короля (не обов’язково син) сяде назвільнений трон (Катар, Кувейт, Саудівська Аравія та ін.). Ця ж сім’я за участювищих священнослужителів і мусульманських учених (може усунути короля іпоставити на його місце іншого члена сім’ї (так було, наприклад, у СаудівськійАравії внаслідок звинувачення короля в недостатній доброчинності);
6) племінна, коли король розглядається як головний вождьплемені, а його спадкоємця визначає племінна рада, що складається ізбагаточисленних синів покійного.
Певні особливості має порядок престолонаслідування варабських державах. Здебільшого спадкоємцем призначається старший синправлячого монарха. Проте не скрізь саме так. У Кувейті може бути спадкоємцемпрестолу будь-який син монарха, в Катарі – будь-хто із родичів. Інколи дляпрестолонаслідування, визначеного королівською сім’єю, потрібна ще й згодапарламенту. В деяких країнах у випадку вакантності престолу і відсутностізаконного спадкоємця вирішення питання про наступника монарха передаєтьсявиключно на розгляд парламенту. Так, у Бельгії за відсутностічоловіків-потомків у короля по його смерті або у випадку зречення новий корольобирається парламентом більшістю у дві третини голосів членів обох палат [5, 155].
Після вирішення питання з успадкуванням престолупередбачається особливий обряд коронації. Цей урочистий акт відбувається вголовному соборі країни, обов’язково в присутності вищих духовних ієрархів,вищих посадових осіб, парламентарів, приближених до монарха, дворянства (якщо вдержаві зберігаються дворянські титули). В країнах подібний обряд (у тому числій для племінних монархів окремих частин держави, наприклад, в Уганді, яка вцілому має республіканську форму правління) здійснюється в присутності вождівплемен. Під час коронації першосвященик держави благословляє монарха нацарювання, одягаючи йому корону і вручаючи інші відзнаки монаршої гідності –державу, скіпетр, мантію, діадему та ін. Коронація, таким чином, вінчає вступмонарха на престол. У випадку вакантності престолу, коли монарх єнеповнолітнім, або не досяг віку, встановленого конституцією, коли він серйознохворий або взагалі впродовж тривалого часу був відсутній, встановлюєтьсярегентство, тобто правління за монарха здійснюється або одноосібним регентом,або колегією регентів – регентською радою. В новітній період також відомівипадки запровадження регентства, Так, у липні 1952 р. було запровадженорегентську раду при малолітньому нащадкові єгипетського короля Фаруха, якийзрікся престолу. В середині 1952 р. король Трансйорданії Талал був визнанийдушевнохворим і владу передали регентській раді. В Iспанії в 1947 р. буловідновлено монархію, але фактично правила регентська рада на чолі згенералісимусом Ф. Франко. Тільки після смерті останнього восени 1975 р. напрестол вступив Хуан Карлос I із династії іспанських Бурбонів.
Основні законибагатьох монархічних країн вимагають від свого глави держави певної релігійноїприналежності. Наприклад, королеві Норвегії Конституція наказує «завждидотримуватися євангелійсько-лютеранської» релігії, підтримувати її й сприяти їй(ст. 4) [6, 20].
Досить частоосновний закон тієї чи іншої держави забороняє монархам без дозволу парламентучи уряду або без узгодження з ними покидати межі держави. Конституція Швеціїпередбачає, що глава держави повинен радитися з прем’єр-міністром, перш ніжвиїхати за кордон [7, 31] через те, що подібні візити розцінюються як актважливого політичного значення.
Монарх, навідміну від президента, володіє цілим рядом почесних прав і прерогатив. Середних – виключне право носити особистий титул – імператор, цар, король, герцог,господар та ін., в країнах сходу – фараон, султан, шах, емір, хан та ін., атакож мати державні регалії (символи верховної влади) – трон, корона, скіпетр ідержава, мантія й та ін. Англійська ж королева сьогодні іменується так: «ЄлизаветаДруга Божою милістю Королева Об’єднаного Королівства Великобританії, ПівнічноїIрландії і її інших володінь і територій королева, глава Співдружності,захисниця віри» [8, 276].
Кошти наутримання особистого двору монарха складаються із прибутків від його особистогомайна і асигнувань із державного бюджету, які він одержує по цивільному аркушу,що встановлюється парламентом.
У статті 65 КонституціїIспанії записано, що «король одержує з бюджету держави загальну суму наутримання своєї сім’ї та Двору і вільно розпоряджається нею» [9, 51].
Через те, що штатпосадових осіб, які ведуть не державні, а особисті справи монарха, значний,його утримання коштує недешево сплачувачам податків. Досить відзначити, що вЯпонії тільки за наглядом імператорського протоколу слідкує управлінняімператорського двору зі штатом у 1130 чоловік і річним бюджетом 11 млн. і ін.Члени імператорської сім’ї теж претендують на одержання грошей на утримання.Тому парламент Японії згідно з Конституцією 1947 року зменшив кількість родичівімператорської сім’ї, що одержуватимуть гроші на утримання, до 20 осіб, а 51принцу і принцесі запропонував залишити резиденцію імператора. Міністерствоімператорського двору було скорочено до розмірів бюро, що призвело до значноїекономії державних коштів. Усім також відомо, що англійська королева ЄлизаветаII є однією з найбагатших жінок світу. Щорічно вона одержує згідно з цивільнимаркушем 7 млн. 285 тис. доларів. Окрім того, до 1993 р. вона не сплачувалажодних податків. Єлизавета II володіє великими земельними наділами в 12графствах, які разом з володіннями принца Чарльза перевищують за розмірамитериторію Люксембургу.
Бувають випадки,коли одна і та ж особа є монархічним главою кількох держав. Правознавці подібнеявище іменують особистою унією, яка, до речі, має досить глибоке коріння. Так,у 1385 р. Польща і Литва заключили Кревську унію, за якою Великий Литовськийкнязь Ягайло став і польським королем. Історики і правознавці кваліфікують цю уніюяк особисту або персональну [10, 105].
В наш часприкладом особистої унії є той факт, що Королева Великобританії вважаєтьсяодночасно главою держави в ряді країн, що були раніше британськими колоніями ізберігали статус домініону. В минулому домініони являли собою найбільш м’якуформу колоніальної залежності, а з 1931 р. домініони – це суверенні держави,які визнають главою держави британського монарха [11, 274].
I все жмонархічна форма правління в державах, що входять у Співдружність націй(Канада, Австралія, Ямайка, Нова Зеландія, Барбадос та ін.), має цілий рядспецифічних рис. Так, вони перебувають у стосунках особистої унії з Об’єднанимКоролівством Великобританії і Північної Фландрії і власних монархів не мають.Англійська королева є королевою кожної з цих держав, але за її відсутностіфункції глави держави здійснює генерал-губернатор, який призначаєтьсяанглійською королевою за поданням уряду країни співдружності із числа місцевихмешканців [12, 83].
Проте в деякихдержавах конституції досить стримано ставляться до можливості свого монархастати монархічним главою в іншій державі. Згідно зі статтею 62 КонституціїБельгії [13, 4] король може стати главою іншої держави тільки за згоди обохпалат, причому кожна палата може обговорювати це питання в присутності не менш2/3 свого складу і для позитивного рішення необхідно не менше 2/3 голосів.
I все ж головнимслід вважати навіть не те, як у конституції характеризується монарх – є вінсимволом держави і єдності народу (ст. I Конституції Японії 1947 р.) [14, 154] чисимволом єдності і стабільності держави ст. 56 Конституції Iспанії 1978 р. [15,48].
Середнайважливіших повноважень монарха є його прерогативи в законодавчій владі. Вабсолютних монархіях законодавча влада виключно і повністю належить монархові,і навіть якщо в таких державах існують парламенти, то вони повністю залежні відабсолютного монарха. В дуалістичних та парламентарних монархіях часто монарханаділяють правом вето по відношенню до законів і навіть правом абсолютноговето, яке парламент просто неспроможний подолати. Та в деяких країнах,наприклад, у Великобританії, вето не використовуються вже близько трьохстоліть, у зв’язку з чим склався конституційний звичай про незастосування вето.Деякі новіші конституції, як-то японська, іспанська, монарха взагалі правомвето не наділяють.
У парламентарнихмонархіях правове становище монарха значно обмежене, парламент має правовтручатися навіть в особисте життя монарха. Та це не означає, що його фігура єдекоративною. Не зважаючи на відсутність у глави держави в парламентарніймонархії реальних владних повноважень, цей інститут в силу престижу здатнийвпливати на політичний процес у державі як арбітр, що стоїть над усіма владнимиструктурами. Роль монарха стає досить вагомою і за тих умов, коли ситуаціявиходить за конституційні рамки.
Основнівластивості (ознаки) монархічної форми правління
1.Найсуттєвішоюознакою, що простежується у змісті самого терміна «монархія», є єдиновладдя. Цеозначає, що державна влада, яка характеризується організаційною тафункціональною єдністю своїх органів, сконцентрована в руках одного з них –глави держави, що персоніфікується монархом. Оскільки серед суб’єктівдержавного спілкування один («монос») він є джерелом державної влади, то в йогоруках зосереджується вся повнота цієї влади. Влада монарха верховна, суверенна,не знає обмежень і поширюється на всі сфери державної діяльності. Тобтоправління в такій державі є результатом одноосібних дій одного вищого органувлади – глави держави, оскільки навіть при розподілі повноважень між іншимидержавними органами остаточне рішення з будь – якого питання залишається заним.
2. Суть другоїознаки, що вказує на монархічний характер системи влади цієї історичної епохи,полягає в тому, що суб’єкти державного населення усунуті від процесу формуваннявлади в державі. Владні інституції формуються одним правителем івідповідальність несуть перед ним.
3. Типовоюознакою монархічної форми правління є безвідповідальність глави держави.Правитель не несе конкретної політичної та юридичної відповідальності зарезультати свого правління, а за помилки і зловживання в державному керівництвівідповідають державні чиновники.
4. Спадковістьпри передачі влади від одного глави держави до іншого.
5.Безстроковість, довічність влади правителя.
Отже, монархія –це форма державного правління, при які верховна влада в країні зосереджена(повністю або частково) в руках одноособового глави держави, і, як правило,передається у спадок.
Загальними рисамимонархічної форми правління, незалежно від системи правління, є те, що монарх усвоїх руках зосереджує всю повноту верховної державної влади, виступає джереломусілякого права, бо тільки з його волі ті чи інші постанови можуть набути силизакону, влада монарха здійснюється безстроково (довічно) і передається, якправило у спадщину, монарх не відповідає за ухвалені ним політичні рішення. Монархочолює виконавчу владу, його іменем чиниться правосуддя, йому належить правопомилування. На міжнародній арені у зносинах з іншими державами монарходноосібно представляє свою державу. Монарх користується титулом, одержуєзначне утримання із державної скарбниці, має право на особливу охорону йогоперсони. I хоча дехто з дослідників вважає інститут монархії в сучасномусуспільстві архаїзмом, він ще довго проіснує на політичній арені як одна ізформ державного управління. Цьому підтвердженням є і результати опитуваннягромадської думки респондентів, які в таких досить розвинених капіталістичнихдержавах як Великобританія та Японія висловлюються за підтримку і збереженнямонархії.
РОЗДІЛ 2. Різновиди монархічної форми правління
Традиційно прийнятатака класифікація монархічних форм правління: абсолютна (необмежена) іконституційна (обмежена). Остання, в свою чергу, представляє собою дуалістичніта парламентарні монархії.
Кожнакласифікація має умовний характер. Наприклад, у деяких державах поєднуютьсяриси абсолютної і дуалістичної монархій (Саудівська Аравія, Оман), а такождуалістичної і парламентарної монархій (Йорданія, Марокко). Проте не тількивсередині класифікації монархій виникають гібридні форми, інколи не завждиможна з легкістю визначити, з якою державою – монархією чи республікою – маємосправу.
Монархії залежновід обсягу й характеру повноважень глави держави – монарха, повноти його владиможна поділити на необмежені та обмежені.
Необмеженамонархія –це така форма правління, де влада монарха не обмежується якимись органами чизаконом: монарх відіграє роль єдинодержавного правителя. Різновидами необмеженоїмонархії є: деспотична та абсолютна монархії.
Обмеженамонархія –це монархія, в якій влада монарха обмежена конституцією, яка приймаєтьсяпарламентом, у сфері законодавства, а також в галузі контролю над діяльністюуряду. Різновидами обмежених монархій є: дуалістична та парламентська монархії.
2.1 Абсолютнамонархія
Абсолютнамонархія –різновид необмеженої монархії, де верховна влада цілком і повністю зосередженав руках однієї особи (короля, царя, монарха).
Абсолютнамонархія є попередницею сучасної монархії. Вона була притаманна феодальномутипу держави. За абсолютної монархії вся повнота верховної влади зосереджуєтьсяв руках монарха. Він одноособово видає закони, призначає і звільняє міністрів, нагороджує, приймає рішенняпро страту й помилування, активно втручається у правосуддя.
Для абсолютноїмонархії також характерною особливістю є відсутність конституційних актів, які обмежуютьповноваження монарха, будь-яких представницьких органів. В сучасному світііснують такі абсолютні монархії: Оман, Катар, Саудівська Аравія в Азії,Бахрейн, ОАЕ. Розглянемо кожну з вищезазначених абсолютних монархій.
Султанат Оман донедавнього часу характеризувався відсутністю писаної конституції – рольконституції тут виконував Коран. Тільки в 1996 р. була прийнята конституціяОману, проте й сьогодні в цій державі немає парламенту, заборонено політичніпартії й профспілки. З вищих органів державної влади діють порівняно розвиненийуряд і державний апарат, які формуються султаном і підзвітні тільки йому. Урядскладається зі спеціального представника від султана, трьох заступниківпрем’єр-міністра, секретаря кабінету і більше двадцяти міністрів. Прем’єр-міністромнайчастіше призначається син, його заступниками – найближчі родичі султана;більшість міністрів, а також губернатори провінцій належать до правлячої сім’ї [30,156].
Сам султан займаєв уряді посади міністрів зовнішніх справ, оборони і фінансів, а також єверховним головнокомандувачем збройними силами. Система урядових відомствсклалася ще після 1970 року, коли в результаті двірцевого перевороту до владиприйшов султан Кабус. У промові, з якою він звернувся до народу 26 липня 1970р., султан обіцяв створити «новий ефективний уряд у найкоротший термін» [31, 157].
Було затвердженоряд міністерств, які замінили діючих до 1970 р. при правителі радників. Доситьпоширена оцінка перевороту як початку «нової ери»в Омані ніяк неможе вважатися обґрунтованою. Проте швидке зростання обсягів державно-правовогозаконодавства, збільшення кількості урядових відомств і розширення їхкомпетенції не можна розцінювати інакше, як відносно прогресивні явища длядержави, яка до 1970 р. вважалася однією з найвідсталіших не тільки наАрабському Сході, а й в усьому світі. Так, у 1981 р. в Омані було створенодорадчий орган – державну консультативну раду, яка в 1991 р. була перейменованав Раду шури. Нова структура має право надавати рекомендації з приводу переглядудіючих законів, що відносяться до соціально-економічної сфери. 59 членів шурипризначаються султаном із кандидатів від кожної провінції, запропонованихнайбільш впливовими підданими. Строк повноважень ради триває три роки зпоточним правом переобрання.
У СаудівськійАравії діє більш розгалужений урядовий апарат. Як і в Омані, він має переважнодинастичний характер. Однак уряд Саудівської Аравії наділений повноваженнями ікомпетенцією, що закріплені у законі, а Рада Міністрів – «верховенством з усіхпитань виконання» і «з усіх адміністративних питань». Король призначаєпрем’єр-міністра і міністрів.
Саудівська Аравія– абсолютна теократична монархія. Главою держави є Король, котрий виступаєуособленням влади сімейства Саудитів, якому історично належить роль лідера вполітичному житті країни. Король одночасно є головою Ради міністрів, верховнимголовнокомандувачем збройними силами; він має право оголошувати війну,надзвичайний стан і загальну мобілізацію, призначати на всі відповідальніцивільні, військові й дипломатичні посади. Рада міністрів розглядається якорган виконавчої та регламентарної влади; вона формується Королем, перед котримнесе відповідальність. Рада міністрів разом із Королем фактично здійснюєзаконодавчі функції: схвалені ним низами (регламенти) уводяться в діюкоролівськими декретами. Організація й діяльність Ради міністрів регулюєтьсяспеціальним низамом 1958 року. Консультативна рада, організація якоїрегулюється спеціальним низамом 1992 р., є дорадчим органом, котрий висловлюєсвою думку з приводу проектів низамів, підготовлених Радою міністрів. Вінпризначається Королем у складі голови і 60 членів терміном на 4 роки.Консультативна рада також висловлює свою думку щодо проектів планівсоціально-економічного розвитку, обговорює звіти міністрів та міжнароднідоговори й угоди.
Відсутністьвиборчих процедур формування тих чи інших органів державно: влади, офіційназаборона діяльності політичних партій і профспілок вказують на відсутність уцій країні політичної демократії.
Бахрейн якнезалежну державу проголошено 14 червня 1971 року. До цього її територіїперебували у складі Португалії, Персії, а з 1871 по 1971 рр. – підпротекторатом Великобританії. За прийнятою в 1973 р. Конституцією Бахрейну,главою держави визначався емір, він же – верховний головнокомандувач збройнихсил. Виконавчу владу мала здійснювати Рада міністрів на чолі зпрем'єр-міністром, якого призначав емір. Конституція передбачала створенняоднопалатного парламенту – Національних зборів у складі членів уряду та ЗОдепутатів, що обиралися населенням на 4 роки. У 1975 р. дія конституціїпризупинена, а парламент розпущено. Через 17 років, у грудні 1992 р. емірсформував раду (шуру) з ЗО чоловіків. Як прийнято в цих країнах, рада єдержавним органом з дорадчими функціями, котрий розробляє проекти законів, щозатверджуються главою держави. Як бачимо, певні спроби Бахрейну відійти відабсолютної монархії не вдалися.
В Катарі, згіднодо конституції, уся повнота влади – законодавчої, виконавчої – належить еміруіз династії Аль Тані (з 1995 р. – емір Хамад Бен Халіф Аль Тані). В ОАЕ функціїглави держави здійснюються Вищою радою семи правителів еміратів (кожнекнязівство являє собою абсолютну монархію і зберігає значну самостійність) іглавою союзу, що обирається строком на п’ять років із числа членів Вищої ради іякого інколи деякі державознавці називають президентом («виборним монархом»).Він виконує функції глави держави, в тому числі і представницькі. Радаміністрів у Катарі призначається монархом як главою виконавчої влади іпрем’єр-міністром. Міністри призначаються із осіб катарської національності і вбудь-який момент можуть бути зміщені з посади тільки за рішенням еміра. Радаміністрів керує всіма внутрішніми і зовнішніми політичними справами, яківходять до її компетенції. Однак усі прерогативи Ради міністрів установлює самемір, який будучи прем’єр-міністром підписує постанови ради міністрів.
Крім того, згіднодо ст.35 [32, 141] «міністри несуть перед еміром колективну політичнувідповідальність за виконання загальної політики держави. Кожен міністр несеперед еміром індивідуальну відповідальність за виконання особистих обов’язків іреалізацію повноважень свого міністерства». Таким чином, Рада міністрів – цевиконавчий орган при емірі.
В ОАЕ виконавчавлада також здійснюється радою міністрів: глава Союзу зі згоди Вищої радипризначає прем’єр-міністра, а потім, за рекомендацією останнього – міністрів.Компетенція уряду в обох державах однакова і включає законодавчу ініціативу ірозробку законопроектів, контроль за проведенням внутрішньої і зовнішньоїполітики під керівництвом глави держави.
КонституціїКатару та ОАЕ не передбачають яких-небудь виборних органів. Разом з тутзапровадили таку державну інституцію, яка призначається зверху – Консультативнураду. В Катарі – це Маджліс аш-шура, яка призначається урядом і до функцій якоїналежать обговорення урядових законопроектів, різних політичних питань,діяльності уряду в цілому та окремих міністрів. Однак її рішення не маютьобов’язкової юридичної сили: вона не може винести вотум недовіри урядові чиміністру, не може зобов’язати правителя утриматися від прийняття закону.Органом, аналогічним Маджліс аш-шурі Катару, в ОАЕ є Федеральні національнізбори. Вони формуються за нормами, що закріплені в самій конституції. Правителькожного емірату – член федерації – призначає до складу зборів певну кількістьпредставників. Діяльність Федеральних національних зборів та Маджліс аш-шуриносить дорадчий, рекомендаційний характер. Конституції цих держав стверджуютьнерівноправні стосунки між виконавчою владою і діючими інститутами становогопредставництва, що перетворює консультативні ради в придаток урядового апарату,діючого під безпосереднім контролем верховного правителя.
Але не зважаючина обмеженість своїх повноважень в сфері впливу на виконавчу владу, конституційніположення все ж надають радам деяких контрольних функцій. Так, Федеральнінаціональні збори ОАЕ володіє функціями фінансового нагляду за діяльністюурядової адміністрації в галузі бюджетних витрат, введення податків, мита іприйняття фінансового законодавства в цілому. Консультативна рада Катаруобговорює закон про бюджет, має повноваження звертатися із запитами до Радиміністрів, а в окремих випадках навіть проявляти законодавчу ініціативу,передаючи свої законопроекти еміру.
На своїй щорічнійсесії Федеральні національні збори ОАЕ, розглядаючи законопроекти про бюджетФедерації і фінансовий звіт уряду, мають право вносити свої поправки. Згідноконституції ОАЕ [63, 19], уряд подає Зборам щорічні фінансові звіти протягомчотирьох місяців до кінця фінансового року, перш ніж виносити їх назатвердження Верховної ради Федерації.
І все ж подібніоктройовані конституції, які приймаються без контролю з боку громадськості,дають правлячим колом широкі можливості для політичного маневрування ідопомагають майже всі прерогативи зберегти в руках монарха [33, 38]. Цеположення підтверджується ситуацією, що склалася в Катарі та ОАЕ, делегалізація абсолютної монархії відбулася, перш за все, в результаті зміниміжнародно-правового становища цих держав. А тому висловлена професором В.Чиркіним [34, 139] точка зору про те, що держави, подібні Катару й ОАЕ,незважаючи на наявність у них конституцій, слід вважати абсолютними монархіями,не може викликати заперечень. В останній своїй праці [35, 141] проф. В.Чиркіннаводить вагомі докази попереднього твердження. По-перше, конституції як уКатарі, так і в ОАЕ, не приймалися демократичним шляхом, а даровані монархами(в ОАЕ – Радою емірів); по-друге, дія цих основних законів часто припиняєтьсяна невизначений термін; по-третє, ці конституції встановлюють, що вся влада –законодавча, виконавча, судова – йде від монарха, над конституцією стоїтьКоран.
Одним з дослідницьких завдань моєї роботи було визначити таохарактеризувати різновиди монархічної форми правління. Різновид монархічноїформи правління є невід’ємним елементом більш широкого поняття – абсолютизму –особливого етапу суспільно-економічного розвитку.
Особливостірозглянутих абсолютних монархій:
Серед загальнихрис, що характеризують форми правління держав Перської затоки (СаудівськаАравія, Оман, Бахрейн та ін.), можна відзначити те, що главою держави в цихкраїнах є монарх (король, емір). Монарх очолює всю урядову адміністрацію,призначає на важливі державні посади, нагороджує, приймає рішення про страту йпомилування. В країнах Саудівської Аравії та Оману у руках монархів зосередженався повнота законодавчої та виконавчої влади, а у короля Саудівської Аравії – івища релігійна влада. Уряд (рада міністрів) призначається монархом і проводитьзасідання під його головуванням (прем’єр-міністр головує тільки за відсутностімонарха).
Самі конституції проголошують, що вся влада (законодавча,виконавча, судова) належить виключно монарху, а над конституцією стоїть Коран.
Законодорадчі органи ОАЕ (Федеральні Національні збори),Катару (Консультативна рада), Саудівської Аравії (замість парламенту в 1992 р.король створив Раду, яка ним призначається і має дорадчі функції) займають,зрозуміло, підлегле становище стосовно уряду і, тим більше, монарха і практичноніскільки не обмежують вищої законодавчої влади останнього. Передбачуванаконституцією передача частини законодавчих функцій парламенту на Бахрейні та вКувейті на практиці не прижилася, до того ж досвід цих держав свідчить, що рухмонархій до парламентаризму не є незворотним процесом, а може призвести дореанімації абсолютистських тенденцій. Тому всі охарактеризовані держави,незважаючи на наявність у них конституцій, фактично представляють собоюабсолютні монархії.
Важливимипрерогативами, традиційно притаманними статусу глави держави, є функції монархав сфері зовнішньої політики. Так, у Кувейті і на Бахрейні права емірів під часпідписання міжнародних договорів практично необмежені. Конституції цих державтільки вимагають, щоб після підписання договір було передано на розглядНаціональних зборів. Найбільш широко трактуються зовнішньополітичніповноваження глави держави в Катарі й ОАЕ.
2.2 Парламентськамонархія
Парламентськамонархія –різновид обмеженої монархії, де влада монарха обмежується представницькиморганом, що закріплюється, як правило, в конституції. Найбільш поширеноюмоделлю монархії в сучасному світі є парламентарна монархія, де реальні владніповноваження глави держави в значній мірі обмежені. Конституції монархічнихкраїн традиційно закріплюють за главою держави широкі повноваження, та реальнестановище монарха в державному механізмі найчастіше відрізняється від формальнодекларованого конституціями. В парламентарних монархіях переважна більшістьповноважень глави держави здійснюється іншими органами, перш за все урядом ійого головою. Таким чином, цій формі правління притаманний досить високийрівень розподілу влади з визнанням принципу верховенства парламенту надвиконавчою владою, а також демократичний або хоча б ліберальний політичнийрежим. Верховенство парламенту полягає в тому, що уряд, який здебільшогопризначається монархом, повинен користуватися довір’ям парламенту (або йогонижньої палати), а монарх за такої умови повинен призначати головою урядулідера партії, що має в парламенті (чи нижній палаті) більшість місць, аболідера коаліції партій, що таку більшість мають [37, 6]. Становище монарха затакої форми правління характеризується відомою формулою: «царює, але неправить». Правом вето у вирішенні законів, ухвалених парламентом, навіть тоді,коли він ним володіє, монарх на практиці або не користується, або здійснює цеправо за вказівкою уряду. Як правило, він позбавлений можливості діятисамостійно, всі акти, які видаються монархом за парламентарної монархії, готуєуряд і контрасигнує голова уряду або відповідний міністр, без чого акти немають юридичної сили. Цим голова уряду або міністр беруть на себевідповідальність за даний акт монарха, бо сам монарх не є відповідальним.
Головноювідмінністю парламентарної монархії можна вважати політичну відповідальністьуряду перед парламентом (нижньою палатою) за свою діяльність. Якщо парламент(нижня палата) висловить уряду недовіру, уряд повинен подати у відставку, абойого відправить у відставку монарх. Проте це повноваження парламентуурівноважується правом уряду запропоновувати монарху розпустити парламент(нижню палату) і призначити нові вибори з тим, щоб конфлікт між законодавчою івиконавчою владою вирішив народ: якщо він підтримає уряд, то в результатівиборів у парламенті створиться більшість із його прихильників, якщо ж виборціз урядом не згодні, то і склад парламенту буде відповідним, а уряд будезмінено. В наш час парламентарна монархія існує в цілому ряді розвинутих країн,в економіці яких не збереглося суттєвих пережитків феодального ладу. Це – Великобританія,Бельгія, Данія, Швеція, Норвегія, Японія, Австралія, Нова Зеландія та ін.
Розглянемо одну зпарламентських монархій. Зразком парламентської монархії є Великобританія.Королівська влада є по життєвою і передається у спадок прямим нащадкам монарха.Монарх формально наділений широкими управлінськими повноваженнями і є джереломзаконодавчої, виконавчої і судової влади. Фактично ж він не відіграє ніякоїролі у проведенні внутрішньої і зовнішньої політики держави.
Глава держави.Єлизавета ІІ, Королева Англії, є офіційною главою канадської держави. ВладаКоролеви пронизує всі гілки державної влади. За англійською традицією верховнавлада канадської держави належить Суверену. 1867р. засновники закону проБританську Північну Америку добровільно передали офіційну виконавчу владуКоролеві. На практиці це означало створення відповідального уряду, який в особіКабінету підзвітний у своїй діяльності Палаті громад, а Палата громадвідповідальна перед народом. Уряд виконує свої функції Іменем Королеви. Однак насправдівлада монарха суворо обмежена. Сучасні функції монархії є переважноцеремоніальними та неполітичними. Королева тримає владу, але не править. Якщокоролева не перебуває у Канаді, вся повнота королівської влади лягає напредставника Королеви – Генерал-губернатора, якому Королева делегує своїповноваження. Генерал-губернатор призначається її Величністю за рекомендацієюпрем’єр-міністра Канади і Кабінету. Генерал-губернатор перебуває на посадіпротягом 5 років, хоча цей термін може бути продовжений ще на один рік абобільше. На вимогу глави уряду Генерал-губернатор може бути також відстороненийвід посади. Генерал-губернатор має бути обов’язково канадцем.
Генерал-губернаторпредставляє монарха на федеральному рівні, на провінційному – лейтенант-губернатори.Жоден із федеральних і провінційних законопроектів не стане законом безкоролівської санкції. Були випадки, коли монарх особисто давав дозвіл навведення в дію федеральних законів, але, як правило, ці санкції даютьГенерал-губернатор або його заступник, а санкції на введення у дію провінційнихзаконів – лейтенант-губернатор. У своїй діяльності вони здебільшогопокладаються на поради міністрів, хоча в окремих випадках вчиняють самостійночи навіть усупереч думці Кабінету міністрів. Конституція також заснувалаКоролівську Таємну Раду Канади, щоб надавати поради Генерал-губернаторові. Цеформальних заклад, який складається, в основному, із сучасних та колишніхдержавних міністрів.
Виконавчу владу вКанаді, яка належить Королеві в особі Генерал-губернатора, здійснює уряд –Кабінет міністрів. Ще Конституційним актом 1867 р. проголошується продовженнядіяльності виконавчого уряду Канади, який наділяється Іменем Королеви владою таправами. Виконавча влада формально належить Британській Королеві, але фактично здійснюєтьсяурядом, який несе відповідальність перед парламентом. Уряд формує партія, щоотримує найбільшу кількість місць на загальних виборах. Друга за величиноюпартія стає офіційною опозицією, а лідер займає загальновизнане становищелідера опозиції.
Якщо під часвиборів партія, що була в опозиції до діючого Кабінету, здобуває переважнубільшість місць у Палаті громад або Законодавчих зборах, Кабінет подає увідставку, і Генерал-губернатор запрошують голову партії, яка отримала перемогуна виборах, зайняти посаду прем’єр-міністра і сформувати новий Кабінет [38, 156].До складу Кабінету міністрів входять прем’єр-міністр, міністри – глави окремихміністерств та міністри без портфелів. Міністрів призначає прем’єр-міністрів.Прем’єр-міністра призначає Генерал-губернатор із лідерів парламентськоїбільшості. Це призначення відбувається автоматично. Прем’єр-міністр є членомПалати громад. Хоча прем’єр-міністром може стати особа, що не є членом Палатигромад, але за звичаєм буде обрана членом Палати як лідер партії більшості уній. Нині (прем’єр-міністр) має незрівнянно більшу владу, ніж будь-хто з йогоколег. Передусім прем’єр-міністр обирає міністрів і може сам звернутися добудь-якого міністра з проханням піти у відставку. Коли ж міністр відмовиться, прем’єрмає право порадити Генерал-губернатору звільнити цього міністра, і ця пораданеодмінно буде виконана. Ухвали Кабінету приймаються не обов’язково більшістюголосів. Прем’єр-міністр, зваживши думки, може проголосити власну точку зоруполітикою уряду, навіть, коли більшість міністрів його не підтримує. Ті зміністрів, хто, виступаючи проти того чи іншого рішення, не збираються іти увідставку, зрештою мають йому підкоритися.
Члени Кабінетуміністрів мають входити до Королівської Таємної Ради Канади. «Таємні радники»призначаються Генерал-губернатором за порадою прем’єр-міністра, їхнє членство уРаді довічне, якщо вони не будуть звільнені Генерал-губернатором за порадоютого ж прем’єра. Кількість міністрів у Кабінеті не регламентується. Кабінети нараховуютьу своєму складі від 10 до 26 членів. Більшість міністрів має «портфелі» (цеозначає, що вони очолюють окремі департаменти). Призначаються ще міністрі «безпортфелів», які не очолюють департаменти; державні міністри, що завідуютьвідділами департаменту або «міністерствами», які не охоплюють усіх функційустанови державного управління. Міністри колективно відповідають перед Палатоюгромад або Законодавчими зборами за політику Кабінету і здійснюване нимкерівництво. Кабінет відповідальний майже за все законодавство. Лише вінуповноважений розробляти і виносити на обговорення законопроекти, пов’язані здержавним бюджетом та оподаткуванням населення.
Законодавча владау країні належить Королеві в особі генерал-губернатора та парламенту. Кожнийзакон схвалює уряд від імені Королеви, але повноваження щодо втілення законівнадаються йому від імені канадського народу. Парламент складається з Палатигромад (нижній) та Сенату (верхній). Зазвичай Сенат складається із 104 членів.Сенатори призначаються на посаду генерал-губернатором за рекомендацієюпрем’єр-міністра і залишаються на посту до 75 річного віку, за умови, що,перебуваючи на посту, жодного разу не пропустили двох послідовних сесійпарламенту. До 1965 р. сенатори перебували на посаді довічно, лише кілька зних, що зайняли посади до цієї дати, зберігають сьогодні свої місця. Сенаторомможе стати особа, якій виповнилося 30 років, вартість реального майна, а такожрозмір загального чистого банківського активу мають складати щонайменше 4400доларів. Сенат має право пропонувати до прийняття будь-які законопроекти, завинятком тих, що стосуються витрат народних коштів та оподаткування. Він можедоповнити та відхилити будь-який законопроект, причому стільки разів, скількивважає за потрібне. Жоден законопроект не стане законом, якщо не буде схваленийСенатом. Такі повноваження видаються на перший погляд завеликими, що робитьверхню палату сильнішою, та протягом майже 40 років Сенат жодного разу невідхилив законопроекту, що його прийняла Палата громад. Але траплялися випадки,коли Сенат вимагав внесення поправок, з якими Палата громад не погоджувалася.Так, у 1989–1990 роках Сенат наполягав на внесенні поправки до законопроектупро страхування безробітних, з якою Палата громад не погоджується й дотепер. Табільшість поправок, внесених Сенатом до законопроектів, має роз’яснювальнезначення. Основна робота Сенату зосереджується у комісіях, де опрацьовуютьсястатті законопроекту з урахуванням розбіжностей думок та доказів, що надійшливід різних груп та окремих людей. Комісії працюють ефективно, адже чималочленів Сенату є компетентними спеціалістами і мають багаторічний досвід роботив юриспруденції, бізнесі та управлінні. Тому Сенат досяг значних успіхів увивченні багатьох злободенних суспільних проблем.
Палата громад –основний орган, що створює законопроекти. Він складається з 301 члена, і коженз них представляє виборчий округ. Від кожного виборчого округу обирається тойкандидат, який набрав найбільшу кількість голосів, навіть якщо це складає меншеполовини загальної кількості (за мажоритарною системою відносної більшості).Депутати обираються шляхом загальних прямих виборів терміном на 5 років.Кількість округів змінюється після загального перепису населення, згідно зКонституцією та Законом про регулювання меж виборчих округів, за якимикількість парламентських місць визначається з урахуванням щільності населення.
Основна боротьба за місця у Палаті громад ведеться серед кількохполітичних партій, незважаючи на те, що Канаді властива багатопартійна системабез домінування однієї або двох партій. Серед них Прогресивно-консервативнапартія, яка була заснована 1854 р. Вона представляє інтереси крупних і середніхвласників та фермерських кіл Заходу Канади та виступає за передачу державнихпідприємств власному капіталу, обмеження державного втручання в економіку іскорочення соціальних програм, підтримує курс на тісне співробітництво із США.Ліберальна партія заснована 1873 р., вона висловлює інтереси крупних власників,захищає принцип «вільного підприємництва» з використанням обмеженої регулюючоїфункції держави. Ця партія найконсервативніша, підтримує ідеї обмеженняпроникнення іноземного капіталу до економіки Канади, здійснює політику«канадизації» економіки. Постійного партійного членства вона немає,тобто організаційно не оформлена. 1961 р. була утворена нова Демократичнапартія. Її базою були Соціал-демократична організація і частини профспілок, яківходили до Канадського робітничого конгресу. Виникнення цієї партії – результатпрагнення канадських трудівників мати свою окрему партію. На даний час вонаявляє собою типову соціал-реформістську партію, яка входить до СоціалістичногоІнтернаціоналу. Необхідно згадати немалозначну наполітичній аренісепаратистську партію – Квебекську партію, яка функціонує з 1968 р. тільки упровінції Квебек, де не припиняються спроби одержати статус самостійності аледо відокремлення від Канади. Крім зазначених, у Канаді діють ще кількаполітичних партій: Партія соціального кредиту – заснована 1935 р., Комуністичнапартія Канади, 1921 р.
Особливості діяльності парламенту, або законодавчого процесу Канади.Початок роботи щойно обраного парламенту ознаменовується традиційним відкриттямсесії за незвичайною процедурою. У діяльності парламенту Спікеру Палати громадвідводиться особлива роль. Він разом із головуючим Палати вирішує усі питаннящодо регламенту і процедури, здійснює контроль над штатом Палати. З 1985 р. вінобирається таємним голосуванням у самій Палаті після загальних зборів. Ним маєбути будь-який член Палати, за винятком королівських міністрів, лідерів партійта осіб, які обіймають посади у Палаті громад. До нього ставляться вимоги бутинейтральним, безпартійним, стійким у контролі за дотриманням усіх правил з бокупрем'єр-міністра, До 1985 р. спікер Палати громад обирався зазвичай серед членівпартії, яка була правлячою, хоча траплялися й випадки (останній – у 1970 р.),коли спікер від однієї партії продовжував виконувати свої обов'язки після зміниуряду, або (у 1957 р.), коли уряд був готовий підтримати члена однієї з партійменшин. Іноді спікер припиняє своє членство у партії і бере участь у наступнихзагальних виборах як незалежний кандидат. Нова процедура зробила крок у напрямістрахування спікера від «виснажливої» підозри, що він, нібито, – лише обранецьуряду та що «спікерство» взагалі – лише одне з призначень прем'єр-міністра.Вона також поклала край традиції поперемінного обіймання посади спікерафранкомовними та англомовними членами Палати громад (хоча це ще зустрічається уСенаті). У Палаті громад якщо спікер – англомовного походження, його заступникмає бути франкомовним. І навпаки. А буває так, що заступник спікера єпредставником опозиції. Спікера Сенату призначає генерал-губернатор зарекомендацією прем'єр-міністра. Після обрання спікера Палати громад у Сенатіз'являється генерал-губернатор. Спікер сповіщає його про обрання і проситьзатвердити традиційні права та привілеї Палати громад.
Затвердження вручає спікер Сенату. Надалі генерал-губернатор виголошуєтронну промову частково англійською, частково французькою мовами, в якій викладаєтьсяпозиція уряду щодо економічного становища у країні та політична концепція, якоїуряд буде дотримуватися, повідомляється про важливі законопроекти, які він хочевинести на обговорення. Згодом члени Палати громад вертаються на робочі місця,де прем'єр-міністр вносить на обговорення так званий Законопроект №1. Це –фіктивний законопроект, який далі не слухається до відкриття наступної сесії ітільки формально підтверджує право Палати громад заслуховувати справу на їїрозсуд до того, як розглядатиметься тронна промова. Сесія триває місяцями, а той більше року у зв'язку зі складною традиційною процедурою дебатів, у ході якихпорушується дуже широке коло злободенних проблем. Діяльність Палати громадпротягом усієї сесії складається з робочих днів. Після рядових засідань Палатарозглядає розпорядження уряду. Щоденно виділяється час для проведенняопитування («період запитань»), коли члени палати (переважно опозиція) ставлятьміністрам запитання щодо дій та політики уряду. Опитування триває протягом 45хвилин, що дає змогу підтримувати відповідальність уряду і дає змогу швидковідкликатися на важливі події. Наступні робочі години присвячуються вивченнюзаконопроектів, які пропонуються. Кожен член Палати може внести свійзаконопроект, але основний час займає розгляд урядових законопроектів.
Щодня одна година виділяється на розгляд справи «приватного» члену Палати(того, хто не належить до Кабінету). Пропонуючи той чи інший законопроект,міністр Кабінету або рядовий член просять дозвіл Палати, який вони дістають бездебатів. Пропозиція щодо проведення першого читання і друкування законопроектумайже завжди приймається автоматично і знову ж таки без проведення дебатів.Згодом подається пропозиція щодо другого читання. Це вже стадія принциповогообговорення законопроекту. Якщо він приймається у другому читанні, йогопередають до законодавчої комісії Палати. Кожна комісія заслуховує різнідокази, розглядає законопроект пункт за пунктом, перед тим як повернути доПалати (з поправками або без них). Кожна з комісій складається приблизно з 10членів, де партії представлені пропорційно їх впливовості у Палаті. Фінансовізаконопроекти (на основі проекту державного бюджету), метою яких є вилученнягрошей з Об'єднаного фонду державних зборів, підлягають розгляду всією Палатою,яка при цьому працює як, комісія. Комісії вивчають законопроекти пункт запунктом. Кожен член комісії має право вносити поправки. Після розгляду головадоповідає про законопроект з усіма прийнятими поправками Палати.
Після того, як законодавчою комісією Законопроект викладено у Палаті, їїчлени можуть вносити поправки – до різних пунктів. Далі законопроект проходитьтретє читання. Пропозиція про третє читання вимагає, щоб законопроект бувпереданий до Сенату, де він проходить ту саму процедуру. Законопроекти,запропоновані та схвалені Сенатом, передаються до Палати громад і проходятьаналогічні етапи. Законопроект не стане законом доти, поки не буде схваленийобома палатами Парламенту і що дістане підтримки генерал-губернатора абозаступника (як правило, Верховного судді). Тут важливо зазначити, щокоролівська влада у даному випадку традиційна, вона має англійські корені. Згода-санкціяна прийняття федерального законопроекту ще не відхилялась, і вважається, щовідхилення – явище застаріле і стало нині неконституційним. У Великобританіїкоролівська санкція не відхилялась із 1707 р. Після закінчення обома палатамиусіх сесійних справ Парламент оголошує перерву в роботі до наступної сесії,яка, згідно з законом, має відбутися не пізніше як через рік. Генерал-губернаторпідбиває підсумки роботи сесії.
У діяльностіпарламенту велике значення мають як тимчасові, так і постійні комісії, якихблизько двадцяти. Наприклад, сільськогосподарська, у справах зв'язку такультури, транспорту тощо. Постійні комісії формуються у перші дні роботипарламенту, а також на початку кожної сесії для розгляду проблем, переданихПалатою, та складання концептуальної доповіді, що заслуховуватиметься у Палаті.Вони розглядають також Основний проект державного бюджету, що має бути направленийсюди до 1 березня кожного року і повернутий до Палати не пізніше 31 травня.Палата громад може створювати спеціальні комісії для з'ясування окремих питань,а також спільно із сенатом утворювати об'єднані комісії від обох палата.
Отже особливостямипарламентських монархій є: глава держави має спадкоємний титул, уряд формуєтьсяпарламентською більшістю і має довіру парламенту (нижньої палати). Впарламентарних монархіях переважна більшість повноважень глави державиздійснюється іншими органами, перш за все урядом і його головою. Таким чином,цій формі правління притаманний досить високий рівень розподілу влади звизнанням принципу верховенства парламенту над виконавчою владою, а такождемократичний або хоча б ліберальний політичний режим. Становище монарха затакої форми правління характеризується відомою формулою: «царює, але неправить». Якщо королева не перебуває у Канаді, вся повнота королівської влади лягаєна представника Королеви – Генерал-губернатора, якому Королева делегує своїповноваження. Правом вето у вирішенні законів, ухвалених парламентом, навітьтоді, коли він ним володіє, монарх на практиці або не користується, або здійснюєце право за вказівкою уряду. Головною відмінністю парламентарної монархії можнавважати політичну відповідальність уряду перед парламентом (нижньою палатою) засвою діяльність. Якщо парламент (нижня палата) висловить уряду недовіру, урядповинен подати у відставку, або його відправить у відставку монарх. Слідзазначити, що для механізму здійснення влади важливе значення мають принциппарламентської відповідальності уряду (в повному складі) перед парламентом.Даний принцип сформувався і реально став уперше застосовуватися також уВеликобританії.
У багатьохпарламентарних монархіях глава уряду призначається актом монарха. Вибір главиуряду не є вільним, тому що існують правові норми, писані і неписані, щовказують на осіб, які можуть посісти цей пост. Як правило, це особа, якакористується довірою нижньої палати парламенту. Монархові належить праворозпуску нижньої палати парламенту. Однак це можливо, якщо ініціатива пророзпуск парламенту виходить від уряду. Про це йдеться, наприклад, у ст. 115Конституції Іспанії, Бельгії, Данії вказують на необхідність контрасигнаціїуказів глав держав про розпуск парламенту.
У державах, що входятьдо Співдружності націй, у тому числі Канаді, Новій Зеландії та Австралії,формально зберігається монархічна форма правління, яка набула особливої формиміждержавних відносин. У цих країнах функції глави держави здійснює від іменібританського монарха (Королеви) генерал-губернатор – посадова особа, якапризначається британським монархом на пропозицію уряду відповідних країн.
2.3 Дуалістичнамонархія
Дуалістичнамонархія –перехідна форма державного правління, в якій влада поділяється між парламентомі монархом.
Дуалістичнамонархія, будучи історично перехідною формою державного правління, об’єднує усвоєму змісті елементи монархії та незначні елементи парламентарної формиправління. Дуалістична монархія характеризується подвійністю (дуалізм) влади наслідногомонарха і виборного представницького органу – парламенту. Дуалізм, полягає втому, що існують одночасно два політичні заклади – монархія і парламент, які іподіляють між собою державну владу. Подвійність виявляється ще й у тому, щомонарх юридично і фактично незалежний від парламенту в сфері виконавчої влади[42, 79]. Уряд (рада міністрів) призначається монархом і є відповідальним передним і аж ніяк не перед парламентом (окрім Йорданії). Хоча закони й приймаютьсяпарламентом, монарх користується правом абсолютного вето, тобто без йогозатвердження закон в силу не вступить. Окрім того, монарх має право видаватинадзвичайні укази, що мають силу закону і навіть більш високу, а, головне, прощо вже йшлося, може розпускати парламент, підміняючи фактично дуалістичнумонархію абсолютною. Слід відзначити, що деякі дуалістичні монархії більшенаближені до абсолютних (Марокко), а деякі – до парламентарних (Йорданія) [43,80]. Та це і не дивно, бо, з одного боку, для монархії дуалістичної, як і дляабсолютної, типовим є авторитарний політичний режим, а з іншого боку, наявністьвиборного органу зближує дуалістичну монархію з парламентарною. Дуалістичнамонархія, будучи історично перехідною формою державного правління, об’єднує усвоєму змісті елементи монархії та незначні елементи парламентарної формиправління. Серед перших – те, що главою держави є монарх, котрий володієосновними прерогативами у сфері виконавчої влади (він формує уряд, котрий якправило, є відповідальним перед ним, здійснює керівництво збройними силами таіншими правоохоронними органами країни тощо), може призначати членів верхньоїпалати парламенту, розпускати останній, накладати вето на прийняті парламентомзаконопроекти. Наявність парламенту, котрий формується частково на основізагальних виборів, його можливість обмежувати повноваження монарха узаконодавчій та виконавчій сферах через інститут парламентськоївідповідальності – вказують на існування в таких державах рис парламентарноїформи правління. За наших часів у класичному варіанті дуалістична монархіяпрактично ніде не збереглася, але її елементи є характерними для формиправління Кувейту, Катару, Марокко, Йорданії.
В Кувейті главоюдержави є емір. Він же – верховний головнокомандувач збройних сил країни,верховний суддя і духовний лідер мусульман Кувейту. Виконавча влада належитьемірові та раді міністрів на чолі з прем’єр-міністром, якого призначає монарх.За поданням прем’єр-міністра емір призначає міністрів з числа депутатівпарламенту. Ключові посади в уряді обіймають члени правлячої династії.Законодавча влада належить еміру та однопалатному парламентові – Національнимзборам у складі 50 депутатів, які обираються на 4 роки шляхом загальних прямихвиборів (право голосу мають чоловіки, котрі досягли 30 років) при таємномуголосуванні. Парламент відіграє роль переважно консультативного органу приемірові [44, 156].
Iз дуалістичнихмонархій, які наближаються за системою правління до парламентських, найбільшхарактерною є теж арабська країна Йорданія, конституція якої передбачає лишепарламентську відповідальність уряду.
Відповідно доконституції країни 1952 р. главою Йорданського Королівства є король, якийволодіє широкими повноваженнями як в сфері виконавчої, так і законодавчоївлади. Середних: керівництво всіма збройними силами як верховного головнокомандувача; правооголошення війни і укладення миру, ратифікації договорів і угод, призначеннявиборів у Палату депутатів (нижню палату) і призначення членів Сенату (верхньоїпалати), а також спікера Сенату і прийняття його відставки, скликанняНаціональних зборів (парламенту), розпуск обох палат парламенту чи звільненнявід членства будь-якого сенатора, уведення, присвоєння і позбавлення цивільнихі військових рангів, звань і почесних титулів, а також нагородження орденами імедалями, помилування чи скасування вироку суду; підтвердження винесеного судомсмертного вироку. Нею також була встановлена система правління, яка займала ніби проміжнестановище між дуалістичною і парламентарною монархією, причому навіть дещо булаближча до останньої. Глава держави, король, разом із двопалатним парламентомповинен здійснювати законодавчу владу. Виконавча влада належить королеві і РадіМіністрів. Законодавчі повноваження короля полягали в затвердженні іпромульгації законів, що були ухвалені парламентом. Королівське вето можна булоподолати 2/3 голосів обох палат. Всі члени уряду, призначеного королем, законституцією несуть колективну й індивідуальну відповідальність лише передвиборною палатою Національних зборів – Палатою депутатів. Під безпосереднім керівництвом королявиконавчу владу здійснює уряд (Рада міністрів) на чолі з прем'єр-міністром.Король призначає прем'єр-міністра, звільняє його з посади чи приймає йоговідставку; призначає (за рекомендацією прем'єр-міністра) міністрів, звільняє їхвід посади чи приймає їх відставку. Усі рішення Ради міністрів підписуютьсяпрем'єр-міністром і міністрами і у передбачених Конституцією і законом випадкахпередаються королю для затвердження. Прем'єр-міністр і міністри несутьколективну відповідальність перед Палатою депутатів за здійснення державноїполітики країни. Крім того, кожен міністр відповідальний перед Палатоюдепутатів за роботу свого міністерства. Конституція вимагає, щоб кожен новийкабінет представив програму своєї діяльності Палаті депутатів. Якщо палатавиносить вотум недовіри, кабінет має піти у відставку.
Законодавча влада належить королю і Національним зборам, які складаютьсяіз Сенату і Палати депутатів. Члени Сенату призначаються королем терміном начотири роки (його склад оновлюється наполовину кожні два роки). Члени Палатидепутатів (80 місць) обираються на загальних прямих виборах.
Як видно в змісті форми правління Йорданії домінують елементи абсолютноїмонархії, але певні зміни в політичній системі країни, які відбулися, починаючиз початку 90-х pp. XX ст., ще раз свідчать про перехідний характер дуалістичноїмонархії. У прийнятій у 1990 р. [45, 11] Національній хартії, своєрідномудоповненні до Конституції 1952 p. – Йорданія була проголошена правовоюдержавою, котра дотримується принципу верховенства закону і черпає своюлегітимність у «вільному волевиявленні народу». У 1991 р. скасований воєннийстан, що діяв з 1967 р., а в 1992 р. дозволена діяльність політичних партій,котра була заборонена ще в 1957 р.
Марокко. Главадержави – король. Вища законодавча влада належить виборному однопалатномупарламенту – палаті представників. Виконавча влада здійснюється РадоюМіністрів, склад якої без будь-яких обмежень з боку Конституції визначаєтьсякоролем.
Форма державногоправління Марокко юридично знайшла своє закріплення в Конституції 1972 р., новаредакція якої була прийнята в 1996 році. Вона поєднує у собі риси якабсолютної, так і парламентарної монархій. Перші виявляються в тому, щодуховним і світським главою держави є Король, символ єдності нації, особа якогосвященна і недоторканна. Його особисті повноваження, які не потребуютьконтрасигнування, знаходяться у сфері виконавчої влади: загальне керівництвоапаратом управління, збройними силами, поліцією, призначення прем’єр-міністра,формування складу уряду, оголошення в країні надзвичайного стану, призначеннясуддів тощо. У законодавчійсфері Король має право відкладального вета, він вправі зажадати від Палатипредставників (нижньої палати) провести нове читання будь-якого законопроектучи законодавчої пропозиції. Якщо ж проект або пропозиція, передані на новечитання, були прийняті або відхилені більшістю в 2/3 голосів нижньої палатипарламенту, Король може своїм декретом передати на референдум будь-якийзаконопроект або законодавчу пропозицію. Він також має право розпуску нижньоїпалати парламенту, але може це робити тільки після консультації з ГоловоюКонституційної ради країни. Це право він використовував неодноразово, іпротягом тривалого часу у Марокко продовжувалося безпарламентське правління.
Серед парламентських рис форми правління марокканської держави слідзазначити, по-перше, наявність самого парламенту – двопалатного законодавчогооргану країни. Палата представників обирається терміном на шість років (2/3 –загальними прямими виборами, 1/3 – колегіями виборців). Верхня палата — Палатарадників — була сформована в 1997 р. із представників профспілок і професійнихорганізацій, а також органів місцевого самоврядування відповідно до змін вКонституції, схвалених в 1996 р.
На зразок запозиченої у Франції концепції «раціоналізованогопарламентаризму» законодавча влада марокканського парламенту обмежена. Він можеприймати закони тільки з кола питань, прямо перерахованих в Конституції. Всіінші сфери законодавчого регулювання залишені на розсуд регламентарної владиКороля й уряду. Палата представників повноважна приймати рамочні закони, котрівизначають лише найбільш загальні напрямки розвитку економічного, соціального ікультурного життя держави. Їх «конкретизацією» займається уряд, який має «регламентарніповноваження» на видання нормативних актів з цих питань.
По-друге, наявність Уряду (Ради міністрів) на чолі з Прем'єр-міністром якоргану виконавчої влади. Після призначення Королем членів Уряду Прем'єр-міністрвикладає Палаті представників свою програму. У переліку найважливішихповноважень Прем'єр-міністра – здійснення регламентарної влади(нормативно-правового регулювання з питань, що не входять до сфери законодавчихповноважень парламенту). Акти регламентарної влади, видані Прем'єр-міністром, контрасигнуютьсяміністрами, відповідальними за їх виконання. Прем'єр-міністр може за заявою прозагальну політику або при голосуванні законопроекту порушити питання провідповідальність Уряду перед Палатою представників. Рішення про відмову вдовірі чи про відхилення законопроекту може бути прийняте тільки абсолютноюбільшістю голосів усіх членів Палати і спричиняє колективну відставку Уряду.Такою ж більшістю повинна бути схвалена резолюція осуду, що з метою відставкиуряду може бути ініційована не менш ніж 1/4 членів Палати представників. Такимчином, Уряд Марокко несе відповідальність перед Королем і Палатоюпредставників, але навіть за конституцією, не говорячи про конкретну практику,із двох цих видів відповідальності уряду більш вагомою є відповідальність передмонархом, що свідчить про домінування в системі елементів форми правлінняМарокко рис абсолютної монархії.
Отже, дуалістичнамонархія, будучи історично перехідною формою державного правління, об’єднує усвоєму змісті елементи монархії та незначні елементи парламентарної формиправління. Серед перших – те, що главою держави є монарх, котрий володієосновними прерогативами у сфері виконавчої влади (він формує уряд, котрий якправило, є відповідальним перед ним, здійснює керівництво збройними силами таіншими правоохоронними органами країни тощо), може призначати членів верхньоїпалати парламенту, розпускати останній, накладати вето на прийняті парламентомзаконопроекти. Наявність парламенту, котрий формується частково на основізагальних виборів, його можливість обмежувати повноваження монарха узаконодавчій та виконавчій сферах через інститут парламентськоївідповідальності – вказують на існування в таких державах рис парламентарноїформи правління. Зазначені елементи так чи інакше знайшли своє відображення вформах правління Йорданії, Кувейту, Марокко та ін. За такою формою правліннямонарх юридично і фактично не залежить від парламенту у сфері виконавчої влади.Він призначає уряд, який несе відповідальність тільки перед ним. Парламентськоївідповідальності уряду не існує. Законодавчі повноваження парламенту істотнообмежені монархом. Він реально має право вето, право розпуску парламенту, правовидавати надзвичайні укази, що мають силу закону. У Катарі, емір видає законипісля подання рекомендацій Консультативною радою і здійснює виконавчу владучерез сприяння Ради Міністрів. Емір очолює уряд. Він призначає міністрів ізвільняє їх. Усі міністри несуть колективну та індивідуальну відповідальністьперед еміром.
Дещо інший стансправ у Марокко. У моделі дуалістичної монархії Марокко є низка рис, щонаближають її за формою правління до парламентарної монархії. Це виявляється,насамперед, у принципі парламентської відповідальності уряду. Цей принципдоповнюється правом палати представників виносити резолюцію осуду РадіМіністрів. Проте, з іншого боку, уряд – відповідальний і перед королем, і вцьому виявляється ідея дуалізму, притаманна формі правління у Марокко.
РОЗДІЛ 3. Історичні типи монархії
Історія державноорганізованого суспільства свідчить, що монархія як історичний тип формидержавного правління є одним із найдавніших. Він склався ще на зорі появидержави в суспільствах ранніх землеробських культур, де організація влади,здійснювана на жорстоко централізованій основі. Духовною її основою було те, щов їх патріархальній свідомості склалося уявлення про природну нерівність людей,їх диференціацію за майновим становищем, званням, місцем у соціальній ієрархії.Звідси відбувався й розподіл суб’єктів державного спілкування (населення) запоходженням «на тих, хто допущений і тих, хто не допущений до здійсненняверховної влади» [46]. Саме закріплена у праві соціальна нерівність населення єджерелом і живильним середовищем монархічної влади упродовж тривалогоісторичного періоду. В історії державно організованого суспільства цей періодзаймає цілу епоху – епоху станово-кастового суспільства, коли така формаорганізації верховної державної влади досягла вищого рівня розвитку.
Історичний типдержави – сукупність найбільш істотних ознак, властивих державам однієїсуспільно-економічної формації. Існує кілька основних підходів до визначеннятипології держави: формаційний, цивілізаційний і технократичний. З поглядуформаційного підходу головною ознакою, що визначає історичний тип держави, єтип соціально-економічних відносин, які склалися у суспільстві. Формація – цеісторичний тип суспільства, заснований на певному засобі виробництва. Авториформаційного підходу (Карл Маркс, Володимир Ленін) вважали засіб виробництва(соціально-економічні відносини) базисом, а державу, право, релігію, мораль –надбудовними явищами. Надбудова зумовлена базисом. Наприклад, якщо всуспільстві панують рабовласницькі соціально-економічні відносини, то й державає рабовласницькою й захищає, передусім, інтереси рабовласників.
З позицій цивілізаційногопідходу (Микола Данилевський, Арнольд Тойнбі) історія людства – це історіянародження, розвитку та згасання замкнутих, локальних цивілізацій. Цивілізація– це соціокультурна спільнота, сформована на основі універсальних (загальних)цінностей. До них належать світові релігії, система права, моралі. Кожна зцивілізацій своєю основою має, насамперед, духовну підвалину («велику ідею», зависловом Тойнбі): своєрідну релігію і культуру, національну психологію. Кожна зцивілізацій має властивий для неї тип держави. Якщо з погляду Маркса всі народиЗемлі та всі держави пройшли ті ж самі стадії розвитку, то з погляду Тойнбіцивілізації ніяк не пов’язані між собою і практично не впливають одна на одну. Технократичнийпідхід (Герберт Спансер, Уолте Ростоу) типології держави ґрунтуються напріоритеті рівня розвитку технології, що визначає тип держави. Автори цієїточки зору щодо еволюції держави розрізняють три рівні розвитку технології:аграрний, індустріальний та постіндустріальний. Аграрний тип технологіїпобудований на позаекономічному примусі до праці, наприклад на рабстві,кріпосному праві. Цьому технологічному рівню відповідає деспотична держава.Такою державою, наприклад був Стародавній Єгипет. Індустріальний тип технологіївимагає свободи та ініціативи особистості. Йому відповідає ліберальна держава,що визнає свободу та юридичну рівність людей. До цього типу належала,наприклад, більшість держав Західної Європи у ХІХ – на початку ХХ ст. Сучаснимінформаційним технологіям, що втягують до виробництва та управління переважнубільшість населення, відповідає демократична держава.
Зміст «типу формидержави» визначається:
а)співвідношенням держави й стану суспільства, котре виражається наявністю абовідсутністю різкої соціальної диференціації, а отже, відсутністю або наявністю«середнього класу», що є соціальною базою «помірних» державних форм;
б) ступенемконцентрації й централізації державної влади по горизонталі й вертикалі;
в) закритістю чивідкритістю характеру влади, який визначається доступом до владних структуррізних груп населення;
г) формамиполітичної участі (примусовими або добровільними) населення в управлінні,формуванні інститутів влади.
Монократичнадержавна форма (монархія) характеризується такими особливостями:
1. Її середовищемє чітко окреслене соціально-класове диференційоване суспільство.
2. Державна владазосереджена в руках привілейованих верств населення, а інші прошарки населенняповно або частково усунуті від участі в управлінні державою. Це виражається втому, що:
а) органи верховноїдержавної влади формуються без участі населення або ж ця участь маєсимволічний, показний характер;
б) владаконцентрується в одних руках, має одноосібний характер і їй властиваорганізаційна єдність, відсутність поділу влади, системи взаємних стримувань тапротиваг;
в) у діяльностіорганів держави робиться акцент на перевагу прямого насильства з застосуваннямрепресивних заходів з боку карального апарату, що поєднується з ідеологічнимпримусом;
г) в організаціївлади за територіальною ознакою практикується принцип призначення структурвиконавської вертикалі, інтереси центру домінують над місцевими; останні немають будь-якої політичної самостійності.
Отже,монократична форма держави характеризується концентрацією й централізацієювлади в руках одного інституту – зазвичай однієї особи, нерозвиненістю, аточніше, відсутністю громадянського суспільства, що позбавляє (або ж обмежує)населення в можливості впливати на політичний процес. Форми участі громадян уполітичному житті здебільшого примусові, місцеве самоврядування відсутнє. Примонократичній формі держави встановлюються недемократичні режими, котріспираються на насильство, примус, державну ідеологію або релігію. Права ісвободи людини і громадянина можуть декларуватися, однак на практиці негарантуватися.
Історичний типдержави у свою чергу обумовлений відповідним рівнем економічного, соціального,політичного та духовного розвитку суспільства певної історичної епохи. Виходячиз того, що державно-організоване суспільство у своєму розвитку пройшло два періоди– кастово-станового та громадянського суспільств, «зворотній» закономірнийзв’язок суспільних досліджуваних мною явищ, буде таким. Кастово-становесуспільство, проіснувавши багато тисячоліть, породило відповідний«кастово-становий» історичний тип держави, котрий спричинив монократичний«історичний тип форм держави». Монократія, у свою чергу, викликала до життя«історичний тип форми правління» у вигляді монархії. В стародавні часи монархіянабувала переважно форми необмеженої деспотії, що особливо було характерним длякраїн Стародавнього Сходу. Формою монархії, до певної міри аналогічноюдеспотії, був також домінат у пізній Римській імперії. Проте досить часто встародавньому світі монархія виступала у формі теократії, за якої політичнавлада в державі зосереджувалась у руках духівництва, а глава держави виступавводночас і главою церкви. Так, можна констатувати, що незважаючи, на великуувагу в стародавні часи до форми правління, останні залишалися ще багато в чомудо кінця нерозробленими і невизначеними. Дійсно, реальні монархії на першихпорах були досить обмежені народними зборами або зборами старійшин (сенатом ізборами курій у Римі). Монархію зв’язували лише з виконанням воєнних функцій,релігійних, судових. Спадковість у той час ще не стала вагомим атрибутоммонархії, більш важливими були особисті якості монарха. В період же феодалізмуситуація змінюється, й інститут монархії сформувався остаточно з усімапритаманними йому ознаками, бо цього вимагала наявність великого феодальногоземлеволодіння, впливи процесів роздробленості і станово-представницькихзборів, що намагалися обмежити монархічну владу і доволі в жорстких формах.
У добу феодалізмумонархія, будучи найбільш поширеною формою правління, пройшла в своєму розвиткудекілька стадій: ранньофеодальна монархія (наприклад, Київська Русь кінця IX –початку XI ст. Давньоруська держава як ранньофеодальна монархія була побудованана принципах сюзеренітету – васалітету. Главою держави був великий князькиївський. Характеризуючи державний лад Київської Русі, треба зазначити продеякі особливості:
1. Влада великогокнязя була самодержавною лише в періоди централізації держави (Х – початок ХІІст.), зокрема за правління Володимира Святославовича, Володимира Мономаха;
2. з послабленнямкиївського централізму й розпадом держави на окремі князівства, закріпленням вних окремих княжих династій, старшинство великого князя втрачало реальнезначення;
3. В державнійорганізації тих часів не було чіткого розподілу функцій влади.
Головними факторами організації та здійснення державної влади, по-перше,було те, що влада не була суверенною: поряд із державною існувала влада церквиі громади. Церква, наприклад, мала свій суд, своїх підданих, на яких непоширювався вплив державної влади.
Йдеться про те, що тодішня держава правила землею, але як суверен не малавпливу на всіх громадян і підданих. По-друге, державна влада тогочасногосуспільства поєднувала в собі публічно-правові та приватно-правові аспекти.Князь, наприклад, не відрізняв себе як володаря землі (своєї публічної влади)від свого двору і своїх приватних володінь. Доходи з державних податків тадоходи з його двору йшли до княжої скарбниці, з якої, в свою чергу, покривалисявидатки як на приватні справи князя, так і на публічні (державні). Одні й тісамі люди були водночас державними урядовцями й приватними слугами князя тазавідувачами його дворів (сьогодні згідно із законом приватні та публічніінтереси державних службовців чітко розмежовані). По-третє, державна влада втодішній державі фактично роздвоювалась: з одного боку виступали князь і віче,а з другого — боярська рада. Всі вони водночас здійснювали державну владу,виконуючи однакові функції. Така ситуація часто призводила до конфліктів усередовищі владних структур.
У Київській державі влада зосереджувалася в руках князя, боярської ради,віча і мала приватно-публічний характер. У період феодальної роздробленості таудільних суперечок функції державної влади переймали на себе міжкнязівськіз'їзди.
На чолі держави стояв великий князь київський, в руках якого зосереджуваласьзаконодавча, виконавча і судова влада. Устави та уставні грамоти свідчать проте, що законодавча влада князів поширювалась фактично на всі сфери міського тасільського життя, зокрема, регламентувала норми міського співжиття, надходженняданини на користь держави, розпоряджалась земельними фондами, визначала місце іроль церкви в житті суспільства. Князь призначав місцеву адміністрацію,контролював її діяльність, відав справами міжнародної політики. Він виконувавфункції воєначальника, сам водив рать у бій, був обов'язковим (від Бога)опікуном церкви. Князь був гарантом внутрішнього миру і зовнішньої безпекикраїни, землі, міста. Його влада фактично була необмеженою, однак тільки заоднієї умови – якщо народ висловлював до нього довіру і не вважав за потрібневтручатися в його діяльність. У протилежному випадку віче могло змістити князяабо своїми ухвалами обмежити його владу. Коли князь приходив до влади, тоукладав договір з народом – ряд. Право престолонаслідування спочаткупередавалось старшому братові князя за принципом «старшинства», а після смертіЯрослава Мудрого провідним став принцип «отчини» — передача влади старшомусинові.
У своїйдіяльності князь спирався на військову силу — дружину. Ідеологічно княжу владупідтримувала церква. Діяльність князя спрямовувала князівська рада (рада бояр) – вищийдержавний орган з дорадчими функціями.
Князівська(боярська) рада функціонувала в кожній землі й разом з князем вирішувала справицієї землі. Це був однопалатний становий орган, до якого входили васали князя –доменіальна і дружинна знать, вище духовенство, а також представники міськихмагістратів. Члени ради називались «дружиною» або «думцями». До складубоярської ради входили переважно старші бояри-дружинники й земські бояри,звідси їхня назва – старці (дорадники). До компетенції князівської радиналежало обговорення всіх важливих державних справ та подання свого рішення дляостаточного затвердження князем або вічем. Рада вирішувала питання війни імиру, формувала умови ряду з князем, брала участь у вирішенні військових,адміністративних, фінансових питань, а у деяких випадках виступала як вищасудова інстанція. Важливим чинником державної влади було віче – збори старшихза віком городян (батьків родин) головного міста. Компетенція віч не була точновизначеною. До їх прерогатив належали питання війни і миру, запрошення князя напрестол. Виконавча влада до Х ст. у Київській Русі панувала десяткова системауправління. Поступово її замінила двірсько-вотчинна система управління, що малаприватно-публічний характер. Це зумовлювалося тим, що з розвитком і посиленнямдержави великому князеві дедалі важче було здійснювати всі свої владні функції.Він об’єктивно змушений був спиратися на допомогу своїх слуг, які поступовопереймали на себе функції публічних урядовців. У Київській Русідвірсько-вотчинна система управління існувала на всіх рівнях феодальноїземельної ієрархії – у великокнязівському дворі, володіннях місцевих князів. Цюсистему складали органи центрального управління, які в свою чергу, поділялисяна княжі виконавчі органи і земські. Всі управлінські важелі зосереджувалися вдворі князя або боярина. На чолі двору стояв дворецький, канцелярію очолювавпечатник, князівським помешканням завідував покладник. Земські органиуправління зберігали десятковий характер. Ще за часів дружинної організаціїтисяцькі вважалися народними урядовцями, бо їх обирало віче. Вони очолювалинародне ополчення, а у мирний час дбали про публічну безпеку. Пізнішетисяцького призначав князь і він фактично став княжим урядовцем – воєводою.
Період ранньофеодальноїмонархії – це час становлення феодальної державності. Загальною закономірністюбуло виникнення в більшості країн Європи монархічної форми правління –феодальних королівств. У Франції в ІХ-Х століттях король обирався верхівкою світських ідуховних феодалів і лише з XII століття утверджується спадкова передача трону.Центральне управління здійснювалося за зразком Франкської держави. Найближчимрадником і помічником короля був сенешал, який вважався главою королівського дворуі командував армією. У військових справах дуже впливовою особою був конетабль –глава королівської кінноти, помічником якого був маршал. Королівський скарбник,якому допомагав камергер, займався королівською скарбницею. Канцлер керувавроботою канцелярії. На місцях адміністративні, військові і судові функціївиконували королівські чиновники. З XI століття в королівському доменіз'явилася нова посада прево, який збирав податки, командував гарнізоном таополченням. З розвитком феодальних відносин створюються збори королівськихвасалів, так звана королівська курія, роль якої поступово зростає.
Такі ж риси двірцево-вотчинної системи зберігав в собі центральнийдержавний апарат ранньофеодальної Німеччини. Вищі сановники палацу (канцлер,маршал і т.д.) виконували найважливіші державні функції. їх посади поступовоперетворюються на спадкові. З XI століття найвпливовіші феодали засідали вкоролівській раді, разом з якою глава держави розглядав найважливіші справи.
Отже історичний тип держави – сукупність найбільш істотних ознак,властивих державам однієї суспільно-економічної формації. Існує кілька основнихпідходів до визначення типології держави: формаційний, цивілізаційний ітехнократичний. Монократія викликала до життя «історичний тип форми правління»у вигляді монархії. Монократична форма держави характеризується концентрацією йцентралізацією влади в руках одного інституту – зазвичай однієї особи,нерозвиненістю, а точніше, відсутністю громадянського суспільства, що позбавляє(або ж обмежує) населення в можливості впливати на політичний процес. Формиучасті громадян у політичному житті здебільшого примусові, місцевесамоврядування відсутнє. При монократичній формі держави встановлюютьсянедемократичні режими, котрі спираються на насильство, примус, державну ідеологіюабо релігію.
Права, свободилюдини і громадянина можуть декларуватися, однак на практиці не гарантуються.Монархія як спосіб вираження сутності держави, кастово-станового суспільства, всяїї повнота сконцентрована в руках глави держави. Її наявність на сучасномуетапі зумовлена нерівномірністю процесу переходу від станово-кастовогосуспільства до громадянського, збереженням залишків колишнього суспільства вдеяких регіонах світу. З дозріванням у них умов, необхідних для переходу донового типу держави, монократична форма, а разом із нею й монархічна формаправління закономірно мають піти з історичної сцени.
ВИСНОВКИ
Отже, в ходіопрацювань даної проблеми, ми дійшли до таких висновків.
1. Монархія – це формадержавного правління, при які верховна влада в країні зосереджена (повністю абочастково) в руках одноособового глави держави, і, як правило, передається успадок.
Основнівластивості (ознаки) монархічної форми правління:
1. Найсуттєвішоюознакою, що простежується у змісті самого терміна «монархія», є єдиновладдя. Цеозначає, що державна влада, яка характеризується організаційною тафункціональною єдністю своїх органів, сконцентрована в руках одного з них –глави держави, що персоніфікується монархом. Влада монарха верховна, суверенна,не знає обмежень і поширюється на всі сфери державної діяльності.
2. Типовоюознакою монархічної форми правління є безвідповідальність глави держави. Монархне несе конкретної політичної та юридичної відповідальності за результати свогоправління, а за помилки і зловживання в державному керівництві відповідаютьдержавні чиновники.
3. Влада монархає спадковою, безстроковою, формально незалежною, але обмеженою територієюдержави.
4. Монарх якправило є головнокомандувачем збройних сил.
5. Влада монархаоголошується священною і має у більшості випадків релігійний характер.
2. Монархії, залежно від обсягуй характеру повноважень глави держави – монарха, можна поділити на необмеженіта обмежені. Необмежена монархія – це така форма правління, де владамонарха не обмежується якимись органами чи законом: монарх відіграє рольєдинодержавного правителя. Різновидами необмежених монархій є деспотична таабсолютна монархія. Деспотична монархія – історичний попередник розвиненоїнеобмеженої класичної монархії, її перший етап. Влада монарха обожнюється, авін сам визнається божеством. Абсолютна монархія – необмежена монархія, деверховна влада цілком і повністю зосереджена в руках однієї особи (короля,царя, монарха).
3. Обмежена монархія –це монархія, в якій влада монарха обмежена конституцією, яка приймаєтьсяпарламентом, у сфері законодавства, а також в галузі контролю над діяльністюуряду. Різновидами обмежених монархій є дуалістична та парламентська(конституційна) монархії. Дуалістична монархія – історично перехідна форма державногоправління, об’єднує у своєму змісті елементи монархії та незначні елементипарламентської форми правління. Парламентська монархія – один з різновидівмонархічної форми державного правління, коли главою держави є монарх.
4. Особливості розглянутих абсолютнихмонархій:
Серед загальнихрис, що характеризують форми правління держав Перської затоки (СаудівськаАравія, Оман, Бахрейн та ін.), можна відзначити те, що главою держави в цихкраїнах є монарх (король, емір). Монарх очолює всю урядову адміністрацію,призначає на важливі державні посади, нагороджує, приймає рішення про страту йпомилування. В країнах Саудівської Аравії та Оману у руках монархів зосередженався повнота законодавчої та виконавчої влади, а у короля Саудівської Аравії – івища релігійна влада. Уряд (рада міністрів) призначається монархом і проводитьзасідання під його головуванням (прем’єр-міністр головує тільки за відсутностімонарха).
5. Наступним різновидоммонархічної форми правління є парламентська монархія. Глава держави має спадкоємнийтитул, уряд формується парламентською більшістю і має довіру парламенту(нижньої палати). В парламентарних монархіях переважна більшість повноваженьглави держави здійснюється іншими органами, перш за все урядом і його головою.Становище монарха за такої форми правління характеризується відомою формулою:«царює, але не править». Головною відмінністю парламентарної монархії можнавважати політичну відповідальність уряду перед парламентом (нижньою палатою) засвою діяльність. Якщо парламент (нижня палата) висловить уряду недовіру, урядповинен подати у відставку, або його відправить у відставку монарх. У багатьохпарламентарних монархіях глава уряду призначається актом монарха. Вибір главиуряду не є вільним, тому що існують правові норми, писані і неписані, щовказують на осіб, які можуть посісти цей пост.
6. Дуалістична монархія єперехідною формою державного правління, де влада поділяється між парламентом імонархом. Основними рисами дуалістичної монархії є наступні: глава держави –монарх, здійснює найвищу виконавчу владу, його рішення мають силу закону,формує уряд, який відповідає перед парламентом і монархом. Така монархіяхарактерна для держав, де зустрічаються елементи феодальних відносин. Прикладомдуалістичної монархії може бути Марокко, Йорданія, Кувейт.
7. Історичний тип держави –сукупність найбільш істотних ознак, властивих державам однієїсуспільно-економічної формації. Монократія, у свою чергу, викликала до життя«історичний тип форми правління» у вигляді монархії. Монократична форма державихарактеризується концентрацією й централізацією влади в руках одного інституту– зазвичай однієї особи, нерозвиненістю, а точніше, відсутністю громадянськогосуспільства, що позбавляє (або ж обмежує) населення в можливості впливати наполітичний процес. Форми участі громадян у політичному житті здебільшогопримусові, місцеве самоврядування відсутнє.
СПИСОКВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Бесчастний В.М. Конституційне(державне) право зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2007. –467с.
2. Бостан Л.М., Бостан С.К. Історіядержави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальноїлітератури, 2004. – 672с.
3. Бостан С.К., Тимченко С.М.Державне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальноїлітератури, 2005. – 504с.
4. Бостан С.К. Форма правліннясучасної держави: проблеми історії,
теорії, практики – Запоріжжя – Дикеполе, 2005. – 540с.
5. Зайчук О.В., Оніщенко К. М. Теоріядержави і права. Академічний
курс: Підручник. – К.: Юрінком Інтер,2006. – 688с.
6. Кельман М.С., Мурашин О.Г., ХомаК.М. Загальна теорія держави і
права: Підручник. – Львів – Новийсвіт, 2003. – 584с.
7. Ківалов С.В., Музиченко П.П.,Крижанівський А.Ф.
Основи правознавства України:Навчальний посібник: Видання 7-ме, доп. та перероб. – Х.: «Одісей», 2007. – 440с.
8. Коломієць Ю.М. «Правовий статусмонарха в державах Близького Сходу, Магрибу та Японії» [Електронний ресурс]. –Режим доступу: http:// www. Pravoznavec. com. ua / index – 123. htm # chlist.
9. Копєйчиков В.В., А.М Колодій:Правознавство: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 752 с.
10. Котюк В.О. Основи держави іправа: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2001. – 432с.
11. Макарчук В.С. Історія держави іправа зарубіжних країн – Київ: Атіка, 2004. – 616с.
12. Мишин А.А. Конституционное(государственное) право зарубежных стран: ученик. – М.: Юридический дом«Юстицинформ», 2003. – 506с.
13. Окунькова Л.А. Конституциигосударств Европы: В 3 т. Т. 1 – М.: НОРМА, 2001. – 824с.
14. Рабінович П.М. Основи загальноїтеорії права та держави. Видання 5-те; зі змінами. Навчальний посібник. – К.:Атака, 2001. – 176 с.
15. Ріяки В.О. Конституційне правозарубіжних країн: Навчальний посібник: Видання 2-е вид., допов. і перероб. –К.: Юрінком Інтер, 2004. – 544с.
16. Скакун О.Ф. Теорія держави іправа. Підручник. Харків: Консул, 2006. – 656с.
17. Хома Н.М. Історія держави таправа зарубіжних країн. Начальний посібник для студентів вищих закладів освіти– К.: «Каравела», Львів: «Новий світ – 2000», «Магнолія плюс», 2003. – 480с.
18. Цвік М.В., В.Д. Ткаченка, О.В.Петришина Загальна теорія держави і права. – Харків: Право, 2002. – 432с.
19. Чайковський А.С. Історія державиі права України: Підручник. – К.:
Юрінком Інтер, 2006. – 512с.
20. Чиркин В.Е. Конституционное правозарубежных стран. Учебник. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2003. –622с.
21. Шаповал В.М. Конституційне правозарубіжних країн: Підручник.
К.: Юрінком Інтер, 2006. – 496с.
22. Шемшученко Ю.С. Великийенциклопедичний юридичний словник. – К.: ТОВ Видавництво «Юридична думка»,2007.– 992с.
23. Шемшученко Ю.С. Юридичнаенциклопедія, Т. 3 – К.: «Укр. Енцикл.», 2001.