Вступ
Будь-якийдержавно-владний феномен, пов’язаний із такою специфічною сферою суспільнихвідносин, як боротьба зі злочинністю, не може обійтися без визначення на вищихрівнях соціального управління стратегічних напрямів запобігання та протидії вчиненнюзлочинів і надійного забезпечення захисту як окремого громадянина, так і вцілому суспільства від злочинних посягань.
Саме науково-практичнийінтерес в дослідженні багатогранної державно-владної діяльності за тривалимдосвідом численних соціальних структур надав змогу визначити даний феномен якдержавну політику в тій чи іншій галузі людського життя.
Оскільки сферакримінальної політики держави пов’язана з реалізацією кримінальноївідповідальності, вона є предметом дискусій досить довгий час.
Метою даної роботи єз’ясування сутності власне кримінальної політики держави, її зв’язку зпрофілактикою злочинності, з кримнологіяною політикою держави, дослідженняпитання справедливого покарання за вчинений злочин як одного із засобівборотьби зі злочинністю та розгляд позитивних і негативних сторін амністії яккримінально-правового, кримінологічного та соціального явища.
Кримінальнаполітика і профілактика злочинів
Термін “політика” (вперекладі з грецької – “politike”) означає мистецтво управління державою.
Політика як державнадіяльність у сфері суспільних відносин визначається реальним становищем усуспільстві політичних партій, соціальних груп, що використовують владувідповідно до інтересів всього суспільства залежно від об’єкту політики(соціальної, економічної і т. ін.) та сфери впливу (внутрішньої і зовнішньої) [6; с. 502].
Якщо порівняти статистикузростання населення (збільшується щороку на 1,5 %), а злочинність зростає на 3 %, зрозуміло, що єнеобхідним подальше дослідження зазначеного питання. В юриспруденції останнімчасом виникає чималий науково-практичний інтерес вчених відносно становленнякримінально-правової та кримінологічної політики держави.
Інтерес (від лат. Interest — значення, важливо) виступає як спосіб відношення соціальногосуб’єкта до необхідних умов його існуванні й розвитку, що виражається впрагненні створювати і використовувати ці умови, формується і реалізуєтьсячерез практичну діяльність людей в процесі історично-конкретних суспільнихвідносин, змінюється і доповнюється за формами і змістом залежно від сферисуспільного життя і цілеспрямованості, в тісному взаємозв’язку івзаємозалежності від загальнодержавних, національних, соціальних потреб та умовжиття і розвитку відносин.
Інтерес сприяє поступальномустановленню і розвиткові суспільства в цілому та його соціальних інститутів,він є опосередкованою ланкою між потребою і мотивом діяльності, передбачаєусвідомлення об’єктивної потреби і набуває значення стимулу до неї залежно відтого, як він усвідомлюється соціальним суб’єктом.
[6; 237]
Об’єктивно існуючасуперечливість інтересу з діючими (в певній мірі консервативними),традиційними, а іноді й поглядами в тій чи іншій сфері людської діяльностіполягає в тому, що він є результатом певного розкриття таких цінностей іводночас спонукальною причиною освоєння соціальних явищ залежно від їх баченняй тлумачення на різних етапах і рівнях розвитку науково-практичних досліджень.
Центральним напрямом кримінально-правовоїполітики держави є обґрунтування соціальної обумовленості чинних кримінально-правовихнорм та їх проектів.
Перш за все мова йдепро оптимізацію системикримінально-правових норм — їїмаксимальну відповідність реальним потребами суспільства вкримінально-правовому регулюванні.
Кримінальний закон завжди єсоціально обумовленим. Він продукується реальнимипотребами суспільства в кримінально-правовій забороні і у певній мірі адекватно відображає їх укримінально-правовій нормі.
Серед кримінально-правовихнорм окремі недостатньо повно відображають потреби суспільства в кримінально-правовомурегулюванні. Дефекти норм можуть полягати у відсутності чіткості тавизначеності правових приписів.
Звідси їх низькаефективність навіть в умовах бездоганної роботи правозастосовних органів. Цепідтверджується певною нестабільністю сучасного кримінального законодавства.
Можна припустити ситуацію, коли причини цієї нестабільності полягають не стільки у вадах самих норм, скільки внедоліках практики їх застосування. Внаслідок взаємодії обох факторів маютьмісце або низька застосовність окремих норм, або помилки в їх кваліфікації.
Соціологічні дослідженняпоказують, що серед усіх причин та умов здійснення правозастосовними органамипомилок четверте місце за ступенем суб’єктивної значимості займає неясність і суперечливість законодавства.
Очевидною є необхідність протягом певного часу накопичувати досвідзастосування у судовій практиці відповідних норм для того, щоб у майбутньому, упроцесі подальшого реформування кримінального законодавства врахувати допущеніпри його проектуванні помилки.
Законодавство вжепочинає цей шлях. Так,внесеними змінами у Кримінальний кодекс України передбачена декриміналізаціяокремих діянь, а також деякі інші нововведення, що свідчать про лібералізаціюсучасної кримінально-правової політики України.Як відзначає О.М. Джужа,науковийаспект у даному разі є актуальним насамперед тому, що наука як форма людськихзнань, як складова частина духовної культури суспільства, як система понять проявища і закони дійсності, як особлива сфера цілеспрямованої людської діяльностімає на меті дослідження на основі певних методів пізнання об’єктивних законіврозвитку суспільства і мислення для передбачення і перетворення дійсності вінтересах суспільства. На основі наукового базису складається механізм науковоїполітики, що свого часу активно й цілеспрямовано впливає на розвиток самоїнауки. Дослідження різних спеціалізованих галузей науки на основі комплексногопідходу, що включає синтетичне пізнання її численних аспектів знайшло вияв урозвитку наукознавства на сучасному етапі розбудови України, що дедалі відіграєзростаючу роль у розвитку продуктивних сил, удосконаленні суспільних відносин,створенні принципово нових підходів в дослідженні й поясненні нових соціальнихфеноменів (у тому числі таких, як кримінологічна та кримінально-виконавчаполітика).
Практичний аспектінтересу не може бути відокремленим від наукового, оскільки практика – цематеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини (суспільства),що має своїм змістом освоєння природних і соціальних об’єктів та становитьвсезагальну основу, являє собою рушійну силу людського суспільства і пізнання,що соціалізує природу, постійно розширює сферу суспільного буття, яке єнайвищим рівнем в ієрархії якісних форм матеріального світу, а суспільний рух,відповідно, є найвищою формою руху матерії, що зумовлюється універсальнимхарактером практики, її здатністю до революційного творчого освоєння іперетворення будь-яких галузей і сторін навколишнього буття, включаючи їїпредметні результати.[4; 20]
Науково-практичнийінтерес щодо формування кримінологічної та кримінально-виконавчої політики вУкраїни зростає останнім часом, а його реалізація в концептуальних розробкахмає надати суттєвого поштовху в становленні та оптимізації згаданих напрямівдіяльності державних та суспільних інститутів, у тому числі кримінальноїюстиції, що працюють у сфері боротьби зі злочинністю.
Розглядаючи питаннястановлення названих напрямів політики в межах кримінальної політики, що заснованана досвіді зарубіжних та вітчизняних вчених та практиків, доцільно розглянутитеоретичні і практичні аспекти даного феномену.
Завданнямикримінальної політики є: оптимізація діяльності держави в боротьбі зізлочинністю, створення атмосфери спокою, стабільності, безпеки на територіїдержави та її окремих суб’єктів, кожного громадянина та суспільства в цілому.До концептуальних положень можна віднести сукупність основних ідей, щохарактеризують розвиток кримінальної політики, її предмета і закономірностей,місця в політичній системі, принципів, структури і специфіки діяльності порозробці та реалізації стратегії боротьби зі злочинністю, а також спрямованихна удосконалення форм, методів і засобів, що застосовуються для впливу назлочинність, систему суб’єктів цієї боротьби, критеріїв її ефективності.Виходячи з цього, можна зробити висновок, що реалізація кримінальної політики,тобто втілення в життя розроблених і закріплених в законах і підзаконнихнормативно-правових актах цілей і завдань, здійснюється через діяльністьсудових, правоохоронних та інших органів державної влади, до компетенції якихвходить боротьба зі злочинністю.
Ці та іншіобставини, що обумовлюють певну єдність і комплексність у вирішенні данихстратегічних завдань, надають теоретичне і практичне підґрунтя для визначенняїї загальнооб’єднуючим державно-владним феноменом, який акумулює в собі певнуструктуру специфічних складових – як стратегічних, так і тактичних напрямівдержавної діяльності у сфері боротьби зі злочинністю, які цілком обґрунтованоможуть мати назву кримінально-правова, кримінально-виконавча, кримінологічнаполітика та її оперативно-розшукові та криміналістичні аспекти забезпечення.
Зазначені компоненти(елементи) кримінальної політики складають її структуру, а не певні рівні йетапи розробки та реалізації даної політики, як про це зазначають окремі вчені [4;23–25].
До рівнів та етапів кримінальної політики відносять:
1) розробки її теоретичнихоснов;
2) формування державноїконцепції кримінальної політики, що спирається на її теорію;
3) розробки і розвиток правової бази;
4) управління реалізацією вмасштабі країни, регіону, місцевості;
5) безпосередню правозастосовну діяльність у сфері реалізації завдань кримінальної політики.
Науково-практичнийінтерес походження компонентів кримінальної політики можна спостерігати вдеяких історичних періодах.
Перший етап –зародження і формування основ кримінальної політики (друга половина ХІХ ст. –1917 р.), коли у витоків даної науки стояли видатні юристи Є. Феррі, Ф. Лист,А. Принс, Н.А. Неклюдов (1965 р.), М.В. Духовський (1872 р), І.Я. Фойницький(1889 р.), М.Н. Гернет, В. Єсіпов, А.А. Піонтковський, М.М. Полянський, С.К. Гогельта М.П. Чубинський.
С.К. Гогель визначавкримінальну політику як вчення про існуючі заходи боротьби зі злочинністю –репресивні і превентивні, з використанням ролі громадськості в цій справі.
Поняття кримінальноїполітики, надане М.П. Чубинським, було більш масштабним. Він визначав:“Кримінальна політика є гілкою науки кримінального права, що має виробитивказівки для найкращої постановки в даній країні справи кримінальногоправосуддя як шляхом соціальних реформ, так і шляхом створення кращогокримінального законодавства .
Зміст кримінальної політики,на його думку, охоплював політику превенції репресії і розвитку кримінальногозаконодавства. М.П. Чубинський виділив три складові елементи кримінальноїполітики:
· кримінальну догматику(за Ф. Лістом – “кримінальне право в тісному розумінні”);
· кримінальну політику(пов’язану із організацією “справи боротьби зі злочинністю”);
· кримінальну етіологію(як частину кримінального права, яка іменувалася кримінологією).
Курс кримінальної політикияк навчальна дисципліна вперше був прочитаний М. Чубинським в Київському університеті Св. Володимира під назвою“Нові вчення в галузі кримінального права і процесу”. Аналогічні курси були прочитанів Харківському (1896–1912 pp.), в Санкт-Петербурзькому (1897 р.) університетах.Також в цей час проводилися міжнародні пенітенціарні конгреси (1872 р.)
Другий етап формуваннярадянської кримінальної політики (20-ті рр. – кінець 80-их рр. ХХ ст.) відзначенийроботами вчених Н.В. Криленка, А.А. Піонтковського, Н.А. Скрипника, А.Трайніна, А.Я. Естріна та ін. Відродження наукового інтересу до цієї проблемивідзначилося у 70–80 рр. ХХ ст. завдяки таким вченим, як Н.А. Бєляєв, В.А.Владіміров, А.А. Герцензон, В.М. Кудрявцев, Ю.І. Ляпунов, П.Н. Панченко, С.В.Бородін, П.Ф. Гританін, Л.Д. Гаухман, Н.І. Загородніков, А.Є. Жалінський, Є.Ф,Побєгайло, Л.І. Спірідонов, М.А. Стручков та ін.
Третій етап формуваннякримінальної політики визначається як пострадянський (з початку 90-х рр. ХХ ст.)
Поняття кримінальноїполітики як складової частини внутрішньої політики на різних етапах розвиткуУкраїни мало свої особливості та певні зміни й пріоритети в залежності відісторичних періодів становлення правової держави.
Як зазначав А.Я. Естрін,розглядаючи в двадцяті роки ХХ ст. кримінальну політику у вузькому розумінні,основні питання кримінальної політики – питання про цілі кримінальної репресії,про критерії та методи визначення роду і мети репресії кожному конкретномузасудженому (ув’язненому) в цей час не отримують будь-якого чіткого вирішення вофіційних документах, що виходять від влади.
В наступні роки зміни увизначенні кримінальної політики зводились до уточнення часткових аспектів імало торкалися самої її сутності.
Трансформація цього поняттяпростежується, починаючи з 50-х років ХХ ст. Н.А. Бєляєв:“політика держави, спрямована на боротьбу ізсуспільно-небезпечними діяннями, називається кримінальною політикою”.
Наприкінці 70-х – початку80-х років ХХ ст. уточнення щодо напрямів і масштабівкримінальної політики знаходять відображення в роботах В.А. Владімірова та Ю.І.Ляпунова, які зазначають, що “в аспекті свого об’єктивного прояву в соціальнійі правовій дійсності кримінальна політика повинна розглядатися і як реальневтілення директивно-керівних ідей, установок і вимог, у змісті і функціяхкримінального, кримінально-процесуального і виправно-трудового законодавства, всистемі, силах і засобах органів кримінальної юстиції, а також в стратегії,тактиці, методах і професіонально-технічних способах і прийомах боротьби зізлочинністю”.
На думку М.І. Загородніковаі М.О. Стручкова, “кримінальна політика являє собою такий напрям політики, врамках якого формуються вихідні вимоги боротьби зі злочинністю на ґрунті розробленняі здійснення широкого кола запобіжних заходів, створення і застосуванняправових норм матеріального, процесуального і виправно-трудового права, щовстановлюють криміналізацію і декриміналізацію діянь, а також визначення коладопустимих в боротьбі зі злочинністю заходів державного примусу”.
Узагальнюючи зазначеніпитання щодо поняття кримінальної політики, П.М. Панченко відзначає, що “недивлячись на різновиди в обсязі змісту, сутнісна основа кримінальної політики іполітики боротьби зі злочинністю одна і та ж, вона формує головну лінію,стратегічні і тактичні напрями боротьби зі злочинністю”.
На думку А.В. Коробєєва,А.В. Усса і Ю.В. Голіка, “кримінальна політика є генеральна лінія, що визначаєосновний напрям, цілі і засоби впливу на злочинність шляхом формуваннякримінального, кримінально-процесуального, виправно-трудового(кримінально-виконавчого) законодавства, практики його застосування, а такожшляхом розроблення і реалізації заходів, спрямованих на запобігання злочинам”.В структурі кримінальної політики вони виділяють в якості складових частинкримінально-правову, кримінально-процесуальну, кримінально-виконавчу ікримінологічну політику .
Науково-політичний інтересдо вказаних питань спонукав до їх розгляду і вітчизняних вчених. Зокрема, О.М. Джужа визначає поняття та сутность кримінально-виконавчоїполітики Україниприводиться як один знапрямів соціальної політики України – правоохоронна політика, спрямовану на профілактику, відверненнята припинення злочинів, реалізацію відповідальності осіб, які вчинили злочини,виконання покарання засудженими. При цьому визначаються основи кримінальноїполітики, яка є заснованим на об’єктивних законах розвитку суспільства напрямомдіяльності з охорони інтересів народу від злочинних посягань, виконання заходівдержавного примусу. Цю точку зору також підтримують інші вчені (В.М.Трубніков, В.М, Харченко, О.В. Лисодід), поділяючи кримінальну політику накримінально-правову, кримінально-процесуальну та кримінально-виконавчу [4;32].
Згідно із зазначеним поділом кримінальна політика розгалужується на:
· кримінально-правову(як напрям діяльності зі створення кримінального законодавства, здійснення криміналізаціїта декриміналізації і диференціації кримінальної відповідальності);
· кримінально-процесуальну(як напрям діяльності зі створення і застосування форм реалізації кримінальногозакону на всіх етапах його дії);
· кримінально-виконавчу(як напрям виконання кримінальних покарань).
Актуальним є визначенняв межах кримінальної політики держави її структурних елементів як специфічнихфеноменів, зокрема виділити її складові компоненти в кожній структурній частиніглобальної кримінальної політики держави, аспекти яких пов’язані з:
а) кримінально-правовимифункціями – криміналізацією чи декриміналізацією діянь (без визначення якої неможе йтися про виконання кримінальних покарань);
б)кримінально-процесуальними функціями, пов’язаними з кримінальним судочинством,яке конкретно регламентує порядок застосування компетентними органами державитакого виду державного запобіжного примусу, як попереднє ув’язнення,розслідуванням, винесенням вироку і т. ін.;
в) кримінально-виконавчимифункціями, які визначають порядок регулювання умов тримання, визначенняправового статусу ув’язнених і засуджених, забезпечення режиму та охорони і т.ін., а також – виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі;
г) кримінологічнимифункціями, що на ґрунті вивчення феномену злочинності, її причин та умоввизначає основні напрями і засоби запобіжного впливу, у тому числі: взяття підварту, запобігання злочинам у місцях попереднього ув’язнення такримінально-виконавчих установах відкритого і закритого типу.
С.С. Босхолов визначив зміст основнихкомпонентів кримінальної політики: “по-перше, за цим поняттям було можливо спостерігати державну політику,стратегію і тактику боротьби зі злочинністю; по-друге, – головним важелем в ційборотьбі повинно бути право, яке по суті і є сама втілена політика, що регулюєцінності правової держави: безпеку особи, суспільства і держави, права ісвободи людини і громадянина, законність, гуманізм і справедливість, по-третє,– в даному понятті повинен бути врахований комплексний, багатоаспектнийхарактер кримінальної політики і, зокрема, відображені її концептуальний,законодавчий та правозастосовчий рівні”.
Враховуючивищезазначене, можнарозглядати кримінально-виконавчу політику як специфічний аспект реалізаціїдержавно-владної компетенції у сфері запобігання та протидії злочинам ізабезпечення кримінального судочинства в державі своїм специфічним способом.
Даний напрям державноїполітики повинен мати більш чітко виражену державну доктрину щодо протидіїзлочинам у даній сфері суспільних (у тому числі правових) відносин; законодавчуі підзаконну нормативну базу, яка також потребує подальшого удосконалення;концептуально визначений особливий вид соціальної діяльності, спрямованої наактивну протидію злочинам та іншим правопорушенням, безпосередньо вкримінально-виконавчих установах; наукову теорію і відповідний дослідницькийінструментарій щодо вивчення і подолання проблем, які існують у сфері виконанняпокарань.(О.М. Джужа)
Зміст даного напрямукримінальної політики, на думку О.Джужі, маєвключати:
1) розробку і реалізаціюцілей і завдань держави у сфері застосування та безпосереднього виконаннякримінального покарання;
2) визначення засобів, формі методів діяльності державних органів і підрозділів судової та правоохоронноїсистеми відповідно до Конституції України, чинного законодавства та підзаконнихактів;
3) забезпеченняорганізаційно-управлінської функції, виконання стратегічних і тактичних завданьданого напряму.
Також слід визначитизначну кількість суб’єктів, які безпосередньо реалізують зазначений напрямкримінальної політики, їх належність до різних гілок влади (судової,виконавчої) та різних відомств, що причетні до цього.
Виходячи з цьоговиділяють рівні даного поняття:
1) концептуальний, щопередбачає розробку теоретичних основ і наукові дослідження, які б дали змогусформулювати і обґрунтувати ідеї соціальної та правової сутності необхідностіадекватності із законом та загальнолюдськими цінностями і принципами моралі;
2) законодавчий – стосовнозабезпечення розробки нових і удосконалення чинних правових основ діяльностікримінально-виконавчої системи відповідно до державної кримінальної політики;
3) нормативний рівень, щопередбачає формування та удосконалення на основі Конституції та чинних законіввідомчої та міжвідомчої нормативної бази, що регламентує діяльність державнихорганів у даній сфері;
4) управлінський – щодоорганізації та здійснення керівництва реалізацією правозастосовчого тазапобіжного процесу, керівництва практикою в системі виконання покарань, їїпідрозділів та забезпечення належного і ефективного застосування сил, засобів,форм і методів впливу;
5) правозастосовчий рівень,що представляє собою безпосередньо правозастосовчу діяльність посадових осібсистеми кримінальних покарань у сфері виконання запобіжних заходів тазабезпечення режиму тримання.
Певний науково-практичнийінтерес представляє визначення на державному рівні змісту та сутності кримінологічноїполітики держави як однієї зі складових частин кримінальної політики.
В цілому можна погодитися ізвизначеннями кримінологічної політики таких авторів, як В.М. Бурлаков, Г.Н.Горшенков та інших, які вважають її за мистецтво управління складною системоюзаходів запобіжного впливу на злочинність, заснованого на глибокому вивченнізлочинності та її причин, соціальних можливостей щодо зниження ступенюактивності їх прояву, розробці науково-обґрунтованої стратегії і тактикизапобіжної діяльності, що визначає основні, не каральні напрями в боротьбі зізлочинністю і розглядається як основоположна частина кримінальної політики,виконує провідну роль в загальнодержавному процесі протидії правопорушенням [4; 34].
Науково-практичний інтерессучасної кримінологічної політики полягає в тому, що для неї є характерною,перш за все, експертна обробка проектів законів та інших рішень вищих органівдержавної влади, в тому числі й у сфері кримінального,кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого законодавства, реальноїоцінки можливостей правоохоронних органів в запобіганні злочинам, у вирішеннігострих соціально-економічних протиріч, розробці комплексних програм щодозапобігання злочинності і т. ін. Інтерес щодо розкриття принципів, основнихетапів розвитку кримінологічної політики повинен спонукати до подальшоїрозробки сучасної концепції кримінологічної політики України, законодавчоговизначення суб’єктів її формування і реалізації перспективних напрямів тапріоритетних досліджень, включаючи теоретичні й прикладні аспекти.
Науковий інтерес щодо визначення натеоретичному і практичному рівнях кримінологічних та криміногенних ситуацій якпередумов для розробки і реалізації кримінологічної політики повиненстимулювати державно-правову та управлінську діяльність у сфері запобігання тапротидії злочинам. Оціночно-експертний напрям кримінологічної політики повиненбути пріоритетним у законодавчій та нормативній (підзаконній) сферах державноїдіяльності.
О.М. Джужанаголошує, що слід“реанімувати” певні спроби впровадження в практику законотворчої діяльностікримінологічної експертизи. Значний інтерес викликає подальше правове таорганізаційне забезпечення кримінологічної політики з урахуванням конкретнихджерел та ресурсів, необхідних для цього, а також – інформаційного забезпеченнящодо формування та реалізації кримінологічної політики.
Як зазначаєЗелінський, саме поняття кримінальної політики містить в собі логічнепротиріччя. Вся політика як мистецтво управління державою пов’язане з масовимиявищами – величезною кількістю людей, що втягнуті до кримінальної юстиції.Проте, засоби реагування на первинне зло – призначення покарання та йоговідбування — завдають засудженим страждань. Вони не завжди носятьіндивідуальний характер; засудженого далеко не завжди цікавить висока політика.У нього своя власна свобода та життя. Несправедливо карати індивіда більшсуворо чи більш м’яко залежно від коливань державної кримінальної політики.Неминуче виникає протиріччя між правами людини та цією політикою. В даному випадкунеобхідно вести мову про кримінологічну політику. Кримінологічна політика –науково обґрунтована стратегія і тактика попередження злочинності черезреалізацію системи засобів спеціально-кримінологічного характеру, а такожшляхом попередження та присікання злочинів. Попередження орієнтується не нарепресію, а на скорочення сфери застосування покарань. Політика профілактикизлочинів реалізується враховуючи соціальну обстановку, що постійно змінюється,на основі кримінологічного прогнозу.[7; 15]
Вирішальним факторому визначенні основних напрямів боротьби зі злочинністю в цілому й організованоюзлочинністю зокрема є усвідомлення соціальної ролі кримінальних процесів і їхадекватна політична і правова оцінка. Кримінологічна політика у сфері боротьбизі злочинністю передбачає здійснення широкого комплексу заходів законодавчогота організаційно-технічного характеру.
Аналізуючи всевищевикладене, можна виділити серед думок вчених тенденцію щодо вдосконаленняпередусім саме профілактики злочинності шляхом законодавчого регулювання. Атакож шляхом реформування самої системи кримінальної політики, передусім будуючиїї на науковому базисі, та відмові від застарілої системи виправно-трудовихзакладів та методів виконання покарань. Особисто я вважаю, що саме в профілактицізлочинності криється успіх подібної реформи. Оскільки необхідно зважати напевний стереотип в свідомості населення України на сьогодні, що полягає всприйнятті самого закону як певного обмеження, що суперечитиме їх інтересам.Ідучи через дорогу людина не використовує пішохідний перехід найчастіше черезте, що вважає, що вчинити саме так, як вона діє, є для неї найбільш вигіднимваріантом. Тому, на мою думку, основним в кримінальній політиці та профілактицізлочинності має стати не страх перед покаранням, а тверда впевненість іусвідомлення того, що встановлені правила саме для найкращого захисту інтересівлюдини, що закон є її другом і захисником, а не репресивним засобом.
Відмінністькримінологічної політики від кримінальної політики держави полягає в тому, щозміст останньої визначається в основному процесами криміналізації ідекриміналізації. За формою і спрямованістю кримінальна політика є концепцієюборотьби зі злочинністю суто кримінально-правовими засобами. Змісткримінологічної політики значно ширший і охоплює більший комплекс заходівполітичного, правового, економічного, культурологічного характеру. Але вони євзаємопов’язаними. Саме тому кримінологічна політика повинна реалізовуватисьпоряд з кримінальною.
Справедливепокарання за вчинений злочин як один із засобів боротьби зі злочинністю.
Згідно зі ст. 50Кримінального кодексу України покарання є заходом примусу, що застосовуєтьсявід імені держави за вироком суду до особи. Визнаної винною у вчиненні злочину,і полягає в передбаченому законом обмеженні прав свобод засудженого.
Покарання єісторично мінливим кримінально – правовим інститутом, що відповідає певномусуспільному ладу, основоположним політичним, правовим, поглядам та інтересамосновних соціальних груп суспільства. А також його етичному рівню.
В сучасномукримінальному праві України воно являє собою особливу форму державного примусу,що полягає в тому, що засуджений зазнає певних втрат – передбачених чиннимкримінальним та кримінально-виконавчим законодавством обмежень прав і свобод засудженогота має на меті його виправлення, а не тільки кару, а також запобіганнявчиненню ним та іншими особами нових злочинів.
Покарання є одним знайважливіших кримінально-правових інститутів, завдяки якому значною міроюдосягається ефективність норм кримінального права.
Комплекс обмеженьвиступає як засіб досягнення, насамперед, виправної та превентивної метипокарання. Він застосовується поряд з іншими поряд з комплексом виховних,культурно-освітніх та інших заходів, покликаних позитивно вплинути наособистість засудженого, сприяти його адаптованості, в суспільстві під час іпісля відбування покарання.
Покарання є доситьсуворим заходом. Тому суди мають вирішувати питання про його застосування доосіб, що вчинили злочин, особливо ретельно, зокрема, не допускаючи застосуванняцього крайнього заходу державного примусу у випадках, коли ефективними будутьзаходи виховного характеру.
Кримінально-правоваполітика України спрямована на застосування суворих покарань до осіб, яківчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини, і пом’якшення відповідальності задіяння, що не становлять великої суспільної небезпеки.
Від інших формдержавного примусу покарання відрізняється тим, що виступає як реалізаціякримінально-правових відносин між особою, яка вчинила злочин, та державою, вособі органів правосуддя в широкому розумінні цього слова і призначається відімені держави.
Покарання призначається тільки завироком суду і лише відповідно до закону.
Воно має особистий характер,спеціальну мету і тягне судимість.
Метою покарання визнаються кара тавиправлення.
Кара – орієнтаціясуду на законодавцем на застосування такого комплексу обмежень до засудженогойого прав та свобод, який буде відчутним і водночас достатнім для досягненняосновних цілей покарання – виправлення засудженої особи, а також загальної іспеціальної превенції (утримання від вчинення злочинів в подальшому іншимиособами взагалі і даною особою зокрема). З цієї точки зору кара виступає тількияк проміжна мета покарання.[2; 107]
Виправлення якрезультат покарання передбачає такі зміни особистості засудженого, коли вінпозбавляється негативних рис та установок, які можуть зумовити його готовністьдо суспільно – небезпечної та протиправної поведінки. Процес виправлення являєсобою поступове надбання засудженим позитивних змін, які, відповідно до ст. 6Кримінально-виконавчого кодексу України, відбуваються в його особистості тастворюють для у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки.
Покарання, щозастосовується судом, завжди є індивідуальним, оскільки визначається зурахуванням характеру і ступеня суспільної небезпечності діяння та особи, щойого вчинила, а також інших обставин, що впливають на вирішення питання провідповідальність винного.
Покарання повиннобути гуманним.
Про це свідчитьзакріплене в законі положення, що покарання не має на меті завдати фізичнихстраждань засудженій особі, або принижувати її гідність. В ст. 28 КонституціїУкраїни закріплено: „Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому,нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.”
Покарання являє собою справедливий акт правосуддя. Відповідно до НПК до ККУ за ред. Яценко, він полягає в тому, що караючи осіб, винних у вчиненні злочинів, судові органи захищають охоронювані законом особисті інтереси громадян, їх організацій чи об’єднань, держави і суспільства в цілому. У ньому втілюються принципи законності, гуманізму, рівності всіх перед законом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. В юридичній науці принцип справедливості розглядається в якості властивості усієї системи національного права. Особливе значення набуває даний принцип для кримінального права і кримінального правосуддя.
Не дивлячись на виняткову важливість даного принципу для кримінального права розробка його в юридичній науці є недостатньою. Основні точки зору, що існують з даної проблематики можна звести до наступного:
1. Справедливість – це принцип кримінального права;
2. Справедливість – це принцип кримінальної відповідальності;
3. Справедливість – це принцип призначення покарань.
Келіна С.Г. та Кудрявцев В.Н. виділяють 3 рівні прояву принципу справедливості у кримінальному праві. Перший торкається справедливості призначення покарання, другий передбачає для законодавця вимогу визначити справедливу санкцію за злочинне діяння і третій торкається формування кола злочинних діянь. Але водночас вони зазначають, що “навряд чи слід враховувати всі ці аспекти при формуванні справедливості в якості кримінально-правового принципу.” Таким чином, автори керувалися тим, що оскільки кримінальне право регулює відносини між громадянами і державою і не відноситься безпосередньо до законодавця, то в законодавчому визначення цього принципу повинен бути відображений тільки прояв справедливості при визначенні судом міри покарання. На основі цього у працях даний принцип сформульовано таким чином: “покарання чи інший захід кримінально-правового впливу, що застосовується до особи, яка скоїла злочин, повинна відповідати тяжкості злочину, ступеню вини особи, що його вчинила і даними про її особистість” Такого ж висновку дійшли і більшість авторів підручників Загальної частини кримінального права, які виділяють справедливість як самостійний принцип кримінального права.
Попов А.Н. у своїй статті “Принцип справедливості в уголовном законодательстве” піддає критиці такий підхід у розумінні кримінально- правового принципу справедливості. Він вважає, що “норми, що закріплюють принципи права, у повній мірі можуть слугувати для законодавця певним орієнтиром в його діяльності”. Справедливість є принципом всього кримінального права. Звідси випливає необхідність її впливу на цю галузь права.
В. Табачковський тримається дещо іншої позиції. Він зазначає, щосенс правосуддя, як підкреслює сучасний французький філософ Поль Рікер, єнадбанням розуму, наполовину пов'язаного з буденною практикою міжлюдськихстосунків, й наполовину — з міфічним підґрунтям, з якого проростає ідеяправосуддя. (У давній Греції це можна побачити в трагедіях Есхіла й Софокла тау захисних промовах великих афінських ораторів.) Сенс правосуддя пов'язаний зтією обставиною, що ми чутливі передусім до антиподу справедливості — себтонесправедливості. «Яка несправедливість!» — Саме у формі даної скаргими відкриваємо для себе смислове поле справедливого та несправедливого. Чи нетому на рівні інституційованого правосуддя, перед судом ми продовжуємо поводитисебе як «позивачі», що «звертаються зі скаргами».І серед правників, і серед філософів-етиків, й, нарешті, середчисленних моралістів на буденному рівні, саме несправедливість є тим, що даєперший поштовх думці. [9; 5]
Алеу позаправовім витлумаченні ідеї справедливості ховається небезпека. Доситьзгадати, як часто ми вважаємо справедливим те, що прийнятне для нас, анесправедливим — те, що не прийнятне. (Песимістично ж налаштована людинавзагалі схильна кваліфікувати учинки інших щодо себе як несправедливі. Та йзагалом людська самооцінка дуже часто значно вища від оцінки з боку оточуючих.)Польський письменник Юліан Тувім якось сформулював таке іронійне буденневизначення егоїста: той, хто дбає більше про себе, аніж про мене. — Протедосить поглянути на подібну ситуацію не з точки зору побутових взаємин міжприватними особами, а з точки зору майнових угод між ними, або ж з точки зорустосунків, скажімо, державного службовця, зобов'язаного піклуватися про малоімущих,та цих останніх, і розглядувана ситуація переходить у вимір далебі не тількиетичний,
Наведенийприклад наштовхує на думку, що наші уявлення про справедливість поперемінноопиняються то на боці моральних чеснот, то на боці правових взаємин, де ідея справедливостінабуває зовсім іншого звучання. [9; 6]
Чине найважливіша особливість ідеї справедливості — те, що «добре» уній постійно переходить у «законне» і навпаки. Але між«добрим» та «законним» є також суперечність. Поняття«добре» пов'язане з популярним розумінням щастя «як доброгожиття». Але орієнтація на добре життя спокушує, бентежить нас і, зрештою,заводить у безвихідь. Адже ця орієнтація, дотепно зауважив П.Рікер, надаєпевного сенсу (напрямку) людським діям — проте водночас вона спричинює відсутністьконсенсусу стосовно того, що є істинне благо.
Саметому ще в елліністичних трактатах про чесноти справедливість розглядали вокремому розділі через ту її відмітну особливість, яка пов'язана з ідеямизобов'язання та обов'язку та корелятивною до них ідеєю права. Особливістю, прояку йдеться, є формалізм, що його можна назвати незавершеним у порівнянні іззавершеним формалізмом, який зустрічається лише в сучасних процедурнихконцепціях. «Незавершений формалізм» означає наступне: як і всі інші чесноти, згідно з «Нікомаховою етикою»Аристотеля, справедливість відзначається нестійкою рівновагой, яку вонавстановлює між надмірністю та недостатністю, між «надто» та «недосить», що дозволяє розглядати її як певну «середину», тобтощось проміжне між двома крайностями.
«Балансувати»між подібними крайностями, залишаючись у суто етичній сфері, неможливо. Потрібно переходити у сферу правову.
В. Махінчук в дисертації, присвяченій питанню справедливостіпокарання, відзначив, що під поняттям справедливого покарання насправдірозуміють покарання адекватне. Адекватність – відповідність кримінальногопокарання певним вимогам.
Поняття „справедливість” стосується більше морально-етичнихкатегорій і пов’язане насамперед із суб’єктивним сприйняттям.
В.М. Кудрявцев, С.Г. Келіна зазначали, що категорія справедливостістосовно кримінального покарання проявляється на 3 рівнях:
· Справедливе призначення
· Справедливе визначення кримінального покарання
· Справедливе формування кола злочинних діянь.[5;7]
Р. Ласточкіна, В. Похмєлкін, Л.Кругліков дотримувались позиції пронеприпустимість застосування поняття справедливості покарання, а натомістьвикористовувати поняття „правильність”.
Оптимізація побудови та функціонування інституту покаранняпередбачає його збалансування на внутрішньоструктурному рівні(ієрархічнеузгодження мети, підстав, принципів та системи покарання), та на рівнісоціально-онтологічної системи.
Динаміка інституту покарання орієнтована в напрямку стимулюваннярівноваги суспільно буття… Виявлення системи його розвитку – ключ доокреслення логічних механізмів генезису карної системи держави та інститутупокара рання зокрема. Це дає змогу визначити принципову орієнтацію правовихреформ в плані подальшої раціоналізації інституту покарання.
Рівні адекватності покарання за В. Махінчуком :
1. Інституціональний
2. Законодавчий
3. Правозастосовчий
Вони є взаємозалежними.
В межах цих рівнів функціонує принцип поглинання кожним наступнимрівнем адекватності попереднього. Відповідно до цього, ствердження адекватностіпокарання на кожному наступному рівні неможливе без встановлення її напопередньому; в цьому випадку воно не є правомірним.[5;12]
Також автор пропонує продублювати норму ст. 28 Конституції Українита доповнити нею ст. 50 КК України. Таким чином, ст. 50 КК України міститимеположення:
„Поняття покарання та його мета”
1. Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
2. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
3. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
Покарання має відповідати законодавчим гарантіям адекватності покарання: індивідуальності, оновленості, подільності, строковості, гуманності, економії репресії.”
Також він пропонує доповнити і ст. 65 КК України
„Загальні засади призначення покарання”
1. Суд призначає покарання:
1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;
2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;
3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
2. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
3. Підстави для призначення більш м'якого покарання, ніж це передбачено відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, визначаються статтею 69 цього Кодексу.
4. Більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини КК України за вчинений злочин, може бути призначене за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків згідно зі статтями 70 та 71 цього Кодексу. [5; 10]
Відповідно до принципів призначення покарання, а саме: принципу законності, індивідуалізації покарання, гуманності, економії репресії, цілеспрямованості.”
Інститут покарання є суспільним явищем, одним із соціальних інститутів, що виникає на певній стадії суспільного розвитку для регулювання суспільних відносин.
Динамізм покарання (відповідь на зміни життя суспільства) обумовляє питання механізмів взаємодії його з суспільним буттям, своєчасність інституту покарання в конкретно-історичному контексті суспільного буття.
Траєкторія розвитку інституту покарання:
1. Системне явище, що може в своїй еволюції не підпорядковуватись загальним динамічним принципам системи.
2. Будучи елементом суспільного буття, покарання об’єктивно тяжіє до логіки цього буття в своїй динаміці.
Взаємний дисбаланс елементів інституту покарання містить основні чинники, що стимулюють його реформування.
За умови стабільності суспільства, основною функцією покарання є поновлення соціальної справедливості, що була порушена внаслідок вчинення злочину..
У перехідних суспільствах на цей інститут покладалося також завдання відповідного реагування на зміни в суспільстві для належного виконання своєї основної функції.[5; 7]
Кримінально – правові теорії і філософсько-правові вчення мають недолік: вони всі не містять об’єктивних гарантій адекватності виду покарання. Відповідно до цього В. Махінчук пропонує виробити та законодавчо закріпити гарантії адекватності виду покарання – певні законодавчі вимоги, яким повинен відповідати кожен вид покарання, що включений до системи покарань. Це вимоги індивідуалізації покарання, поновлення, законності, гуманності, економії репресії, цілеспрямованості.
В класифікації санкцій, на думку вченого, також є недоліки, зокрема відсутність універсальної методики формування кримінально-правових санкцій.
Також він пропонує закріпити систему принципів криміналізації:
— соціальні,
— правові
А також, передбачити кримінальну відповідальність за неправильну криміналізацію діяння.[5; 10]
Політика держави у боротьбізі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконуютьзаходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного ікультурно-виховного характеру. В системі цих заходів певне місце посідає іпокарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочиннихпосягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням,яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом йогореалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.
У літературі поширена думка,що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль. Воно є вірнимщодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів,зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слідзазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск'є, Бекарія та інших авторів про те, щонавчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, знайшли свій розвитокв науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. В такомуаспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходівдержавного реагування на вже вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покараннюнадається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражаєтьсянегативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покараннясуперечить каральній і попереджувальній його сутності як найгострішого,найбільш суворого заходу державного примусу, щозастосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. КонституціяУкраїни, кримінальне законодавство та практика його застосування переконують,що держава відводить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов'язкузабезпечувати охорону прав і свобод людини і громадянина, власності,громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устроюУкраїни від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Такимчином, покарання як один із центральних інститутів кримінального права єважливим інструментом у руках держави для охорони найбільш значущих суспільнихвідносин. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальноївідповідальності і водночас покликано забезпечувати поведінку людей відповіднодо вимог закону.
Проте, значна роль покарання в боротьбі зізлочинністю не виправдує тенденції до перетворення його в більш жорстке, яка спостерігається багато років. Досить зазначити, що в КК України 1960 р. більшість санкційпередбачали позбавлення волі, причому 124 з них — на строк до 10-15 років.Превалювало позбавлення волі й у судовій практиці. Судами України щорічно допозбавлення волі засуджувалось до 50 % підсудних. Причини такої практикиполягали, очевидно, не тільки в зростанні злочинності, а і в поширеності у громадській, в тому числі професійній,правосвідомості хибної думки, згідно з якою кращий засіб боротьби зізлочинністю — жорстокість покарання. Подібну позицію необхідно було змінити, іперший серйозний крок у цьому напрямку зроблений у новому КК.
Історія боротьби зізлочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного ладу свідчить проте, що жорстокість покарання не давала бажаногорезультату. Навпаки, такепокарання переконує винного внесправедливості покарання, робить засудженого більш жорстоким, породжує в йогосвідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її законів. Томузначення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю,а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю інеминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід сказати, що вновому КК ця позиція знайшла своє чітке вираження. Вперше здійснена значнагуманізація репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавленняволі передбачено альтернативне з іншим покаранням (позбавленням волі на певнийстрок) і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочининевеликої тяжкості практично виключено покарання у виді позбавлення волі. Убагатьох інших санкціях значно знижені його межі. У системі покарань і санкціяхпередбачено нові, більш гуманні види покарань: громадські роботи, арешт, обмеження волі,значно розширені можливості застосування штрафу та інших покарань, непов'язаних з позбавленням волі. Все це надає реальні можливості для зміни професійної свідомостіі відмови від тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій практиці. Роль і значення покарання багато в чомузалежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. Воно повинно бутивідповідним тяжкості вчиненого злочину, справедливим і достатнім длявиправлення засудженого. Тільки таке покарання сприймається винним та іншимиособами як кінцевий і дійсно результат злочинного діяння, який особа заслуговує. Покарання завжди має застосовуватися здодержанням основних напрямків, властивих карній політиці:
а) застосуваннясуворих заходів покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі і особливотяжкі злочини, а також до активних учасників організованих злочинних груп;
б) застосуванняпокарань, не пов'язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навітьзвільнення від відбування покарань осіб, що вчинили вперше злочини невеликої ісередньої тяжкості.
Поєднання цих двох напрямківвідображено в новому КК і має здійснюватисяв каральній політиці наших судових органів. 2. Відповідно до ч. 1 ст. 50 ККпокарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вирокомсуду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченомузаконом обмеженні прав і свобод засудженого. Таке визначення поняття покаранняв законі дано вперше. Його аналіз дозволяє виділити і розглянути основні ознакипокарання.
Важливим завданням правовоїдержави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань.Здійснення його в першу чергу виражається у визначенні того, які суспільнонебезпечні діяння є злочинними та які покарання застосовуються до осіб, що їхвчинили (ст. 1 КК). І першою важливою ознакою покарання, що визначає йогосоціальний зміст, є визнання покарання заходом державного примусу, щозастосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання примушуєособу до законослухняної поведінки.
Друга ознака покараннязакріплена в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не може бути підданакримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку івстановлено обвинувальним вироком суду. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальноївідповідальності. Це логічний юридичний наслідок злочину. Тому оцінка покаранняяк кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою.
Третя розпізнавальна ознакапокарання також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК і полягає в тому, що покарання можебути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йомупублічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення відпокарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування.
Четверта ознака покараннязнайшла своє законодавче закріплення в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покаранняполягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме вцьому проявляється така властивість покарання, як кара, що робить йогонайгострішим заходом державного примусу. Кара — це властивість будь-якого кримінальногопокарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних,майнових і моральних позбавлень і обмежень. Кожне покарання спричиняє іморальні страждання різного ступеня. Всі ціобмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований укожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознакапокарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.
П'ята характерна ознакапокарання полягає в тому, що в ньому знаходять своє вираження засудження, негативнаоцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця.Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що виноситьсясудом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином,призначене покарання виступає правовим критерієм, показником негативної оцінкизлочину і особи, яка його вчинила, з точки зору кримінального закону іморальності.
Шоста ознака покаранняпроявляється в його особистому характері. Це означає, що призначеннякримінального покарання і його виконання можливі тільки стосовно самоговинного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів.
Сьома характерна ознака покарання полягає втому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК). Самесудимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примусу. За своїм змістом судимість — це не тільки властивістькари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний з різногороду правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певного,визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покараннявизначається тим, що вона визнається обставиною, що обтяжує покарання у разівчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і післявідбуття ним покарання.Викладені ознаки відрізняють покарання від інших примусових заходів.
При визначенні кола злочинів, тобто при проведенні криміналізації (декриміналізації) суспільно небезпечних діянь, необхідно поряд з іншими вимогами криміналізації (декриміналізації), які досить ретельно розроблені наукою кримінального права, враховувались також вимоги соціальної справедливості як елементу суспільної свідомості. Ігнорування цієї обставини веде до того, що кримінально правова заборона не отримує підтримки і схвалення у населення, в результаті чого не додержується як громадянами, так і працівниками державних органів.
Важливо враховувати вимоги справедливості при проведенні класифікації злочинів, оскільки остання повинна слугувати в якості правової підстави подальшої диференціації відповідальності за злочинні діяння в кримінальному законодавстві, що забезпечує справедливість при призначенні покарань
Тільки після створення дійсно справедливої класифікації злочинів, можна було б встановлювати санкції за різноманітні категорії злочинів.
Широкі межі кримінально-правових санкцій за злочинні діяння не гарантують справедливого призначення покарання за його вчинення, а, навпаки, зумовлюють відсутність, тому що воно залежить виключно від особистого досвіду і рівня правосвідомості судді, а ці критерії занадто суб’єктивні.
В літературі справедливість окремі вчені виділяють як самостійний кримінально-правовий принцип. Водночас майже всі автори, що займалися данною проблемою визнають принципом кримінального права індивідуального покарання. Наприклад, Матишевський П.С. взагалі ототожнює поняття праведливості та індивідуалізації покарання. Принципи індивідуалізації та справедливості покарання по своїй суті є близькими, Але повністю не співпадають. Індивідуалізація покарання завжди відноситься до особистості злочинця, а справедливість – поняття більш широке: тут враховується особистості і суспільні інтереси. Ці підходи не завжди розрізняються у літературі.
Отже, принцип справедливості будучи властивим праву взагалі, отримує своє втілення у кримінальному праві, зокрема, суттєвий вплив принцип справедливості справляє на визначення кола злочинних діянь, класифікацію злочинів, встановлення справедливих санкцій та їх меж. Однак, безперечно, найголовнішу роль у кримінальному праві даний принцип відіграє при притягненні особи, винної у скоєнні злочину до кримінальної відповідальності і призначення їй покарання з урахуванням тяжкості скоєного, особистості винного та всіх інших індивідуальних особливостей даного конкретного випадку. Реальне втілення принципу справедливості дає змогу подолати певний формалізм, закладений у розглянутому вище принципі рівності громадян перед законом, тобто до досягти більш повної фактичної рівності громадян у сфері кримінального судочинства.
Закріплення справедливості в якості кримінально-правового принципу поряд з іншими буде сприяти подальшому вдосконаленню кримінального законодавства і підвищенню ефективності його дії.
Амністія: позитивні і негативні сторони
Амністія оголошується законом України стосовно певної категорії осіб.
Законом про амністіюособи, які вчинили злочин, можуть бути повністю або частково звільнені відкримінальної відповідальності чи від покарання.
Законом про амністіюможе бути передбачено заміну засудженому покарання або його невідбутої частинибільш м’яким покаранням.
Амністія — це вид звільнення від покараннята його відбування, який на підставі закону про амністію застосовуєтьсястосовно індивідуально невизначеної певної категорії осіб і полягає у їхповному (повна амністія) або частковому (часткова амністія) звільненні відкримінальної відповідальності чи від покарання або в заміні покарання або йогоневідбутої частини більш м’яким покаранням.
Підставою звільненнявід кримінальної відповідальності є повна та умовна амністія. У цих випадкахкримінальну справу щодо особи, в діянні якої вбачається склад конкретногозлочину, не може бути порушено, а порушені справи, що перебувають у провадженніорганів дізнання, попереднього слідства та справи, що передані до судів, але нерозглянуті ними, підлягають закриттю. Якщо необхідність застосування закону проамністію з’ясовується в стадії судового розгляду, суд доводить розгляд справидо кінця і постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого відпокарання.
Звільнення відкримінальної відповідальності на підставі закону про амністію не допускається,якщо обвинувачений чи підсудний проти цього заперечує. У такому разіпровадження у справі продовжується в звичайному порядку. Суд постановляєобвинувальний чи виправдувальний вирок, а особа, яка обвинувачується органамидосудового розслідування у вчиненні злочину, дістає можливість домогтися свогопублічного виправдання у судовому порядку. Не є перешкодою для застосуваннязакону про амністію те, що особа, даючи згоду на закриття кримінальної справиза цією нереабілітуючою підставою, водночас не визнає себе винною вінкримінованому їй злочині.
Закон про амністію —це позбавлений персоніфікованого характеру акт вищого органу державної влади,який відіграє роль юридичної передумови ухвалення правозастосовчим органомпроцесуального рішення про звільнення конкретної особи від кримінальноївідповідальності або покарання, про заміну покарання або невідбутої йогочастини більш м’яким покаранням. [2; 182]
Амністіяоголошується законом України стосовно певних категорій осіб, як правило нечастіше одного разу протягом календарного року
Дія закону проамністію, як правило, поширюється лише на злочини, вчинені до дня набрання нимчинності включно. У виняткових випадках, з метою припинення суспільненебезпечних групових проявів, чинність амністії може бути поширена на діяння,вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов’язковоговиконання до цієї дати вимог, передбачених у законі про амністію (умовнаамністія). Якщо має місце сукупність злочинів, дія акта амністії поширюється наті злочини, які зазначені у ньому. Застосування амністії до триваючих іпродовжуваних злочинів, вчинення яких може бути розпочате до набрання чинностізакону про амністію, залежить від того, чи визнано той чи інший злочинзакінченим. Закон про амністію не поширюється на злочини, що тривають абопродовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняттявідповідного закону.
Дія закону проамністію обмежена незначними часовими рамками і спрямована на звільнення відкримінальної відповідальності чи від покарання або на заміну покарання чи йогоневідбутої частини більш м’яким покаранням тільки певної категорії осіб,визначених у цьому законі.
Законом України “Прозастосування амністії” визначено коло осіб, щодо яких не допускаєтьсязастосування амністії. Конкретним законом про амністію можуть бути визначені йінші категорії осіб, на яких амністія не поширюється. [2; 184]
У законі проамністію визначаються критерії її застосування. Як правило, при цьому невраховується поведінка засудженого в період відбування покарання (за виняткомзлісного порушення режиму), і під амністію можуть потрапляти особи, які нестали на шлях виправлення.
Особи, на якихпоширюється амністія, можуть бути звільнені від відбування як основного, так ідодаткового покарання. Проте амністія не звільняє від обов’язку відшкодуватизаподіяну злочином шкоду, покладеного на особу вироком чи рішенням суду.
Згідно ЗаконуУкраїни „Про амністію” від 5.07.01 р.: амністія є повне або часткове звільненнявід кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочинів.
Амністіяоголошується законом про амністію, який приймається відповідно до положеньКонституції України, Кримінального кодексу України та цього Закону.
Законом про амністіюможе бути передбачене:
а) повне звільненнязазначених у ньому осіб від кримінальної відповідальності чи від відбуванняпокарання (повна амністія);
б) частковезвільнення зазначених у ньому осіб від відбування призначеного судом покарання(часткова амністія).
Закон про амністіюне може передбачати заміну одного покарання іншим чи зняття судимості щодоосіб, які звільняються від відбування покарання.
Не допускаєтьсязастосування амністії:
а) до особливонебезпечних рецидивістів, визнаних такими за вироком суду, що набрав законноїсили;
б) до осіб, якимсмертну кару в порядку помилування замінено на позбавлення волі, і до осіб,яких засуджено до довічного позбавлення волі;
в) до осіб, що маютьдві і більше судимості за вчинення тяжких злочинів;
г) до осіб, якихзасуджено за особливо небезпечні злочини проти держави, бандитизм, умисневбивство при обтяжуючих обставинах;
д) до осіб, якихзасуджено за вчинення тяжкого злочину, крім зазначених у пункті «г»,і які відбули менше половини призначеного вироком суду основного покарання.Законом про амністію можуть бути визначені й інші категорії осіб, на якіамністія не поширюється. Положення закону про амністію, які не відповідаютьвимогам цієї статті, не мають сили і застосуванню не підлягають.
Дія закону проамністію поширюється на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно,і не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вонизакінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію.
У винятковихвипадках, з метою припинення суспільно
небезпечних групових проявів, чинність амністії може бути поширена на діяння,вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов'язковоговиконання до цієї дати вимог, передбачених у законі про амністію (умовнаамністія).
Особи, на якихпоширюється амністія, можуть бути звільнені від відбування як основного, так ідодаткового покарання, призначеного судом.
Таким чином,амністія являє собою прощення державою осіб, що вчинили злочин, і скороченнятерміну відбування ними покарання. Це пряма реалізація принципу гуманності. Проте,питання амністії є гострим та дискусійним.
Амністія не звільняєвід обов'язку відшкодувати заподіяну
злочином шкоду, покладеного на винну особу вироком чи рішенням суду .
Питання про погашення чи зняття судимості щодо осіб, до яких
застосовано амністію, вирішується відповідно до положень Кримінального кодексуУкраїни виходячи із виду і терміну фактично відбутого винним покарання.
Закони про амністію,за винятком законів про умовну амністію, Верховна Рада України може приймати нечастіше одного разу протягом календарного року.
Закон про амністіюпідлягає обов'язковій публікації в офіційних виданнях Верховної Ради України іКабінету Міністрів України.
Особи, яківідповідно до закону про амністію підлягають звільненню від відбування(подальшого відбування) покарання, звільняються не пізніше, як протягом трьохмісяців після опублікування закону про амністію.
Особи, щодо якихвідповідно до закону про амністію застосовується скорочення терміну покарання,мають бути офіційно проінформовані про нове обчислення терміну покарання і продату закінчення відбування покарання протягом місяця після опублікування законупро амністію.
Види амністії :
1. Повнаамністія - повне звільнення осіб від кримінальної відповідальності або відпокарання.
2.Часткова амністія –часткове звільнення осіб від відбування призначеного судом покарання (фактично різновид полегшення покарання).
3. Умовна амністія — у виключних випадках, в цілях припинення суспільнонебезпечнихгрупових проявів, дія амністії може бути поширена на діяння, здійснені до відповідноїдати після оголошення амністії, при умові обов’язкового виконання до цієї дативимог, передбачених законом.[2; 180]
Амністія — це завжди вияв гуманності з боку держави. Але в нашихконкретних умовах ухвалення закону про амністію найчастіше пов'язано знеобхідністю певним чином нормалізувати обстановку у в'язницях і колоніях. Вонипереповнені, умови життя там нелюдяні. Тому час від часу державі простонеобхідно використовувати цей клапан для того, щоб розрядити ситуацію.
Як правило, в сучасних умовах на зростання злочинності реакція — посиленнння покарання. Причому воно відбувається, як правило, відносно тихлюдей, до яких це не варто застосовувати. Рецидивістів, найчастіше, в даномувипадку не зачіпають. Колонії і в'язниці переповнені – виникає необхідність їхзвільнити. Зокрема, через масові безладдя, епідемії. Але коли приймається актамністії, знову все йде по колу.
Причому, якщо вірити свідченням деяких науковців, практицізастосування амністії, то зростання злочинності не пов'язане з самим фактомамністії. Але знову реакція у вигляді посилювання наказання. І в результатізнову виникає необхідність нормалізації обстановки.
Проте, звільненнявід покарання не означає звільнення від відшкодування збитків, заподіянихпотерпілому, у тому числі, у формі моральної шкоди. Суспільство, держава вжевідреагувала на цей злочин, порушено кримінальну справу, йде слідство. Можливо,навіть людина знаходиться під вартою, або відносно неї обраний інший запобіжнийзахід. Тобто негативна реакція вже реалізована.
Також, якщо злочин носить ситуативний,випадковий характер, чи є необхідність доводити цю справу до суду? Реакції збоку правоохоронних органів цілком достатньо для того, щоб людина зрозуміла,усвідомила неправомірність свого вчинку. Тому іноді виникає питання про те, чизавжди доцільно доводити справу до суду, зокрема якщо злочин носить випадковийхарактер. В даному випадку амністія послаблює суворість покарання; актомзастосування амністії реалізується в першу чергу принцип справедливості.
З іншої сторони, вчені не прийшли до остаточного висновкустосовно впливу амністії на зростання злочинності: деякі вважають, що ніякогопогіршення ситуації не відбувається, інші твердять, що є, просто воно знаходитьсвій прояв згодом. Безперечним є те, що після амністії хвороби, епідемії, якібули присутні в МПВ, автоматично передаються решті населення.
З іншої сторони, чине є амністія проявом безкарності? Безкарність, зокрема, передбачає випадки,коли державі або суспільству взагалі невідомо про здійснення злочину. Або жзлочинець уникає кримінальної відповідальності за рахунок хабара, за рахуноккорумпованих зв'язків. Коли суспільство або держава виявляє акт гуманності, чидоцільно тут буде вести мову про безкарність? Адже амністія – це прощення, передяким відбувається осуд особи, яка вчинила злочин, з боку держави і суспільства.
Безперечним є те, що після амністії, наприклад, хвороби,епідемії, які були присутні в МПВ, автоматично передаються решті населення. Іце далеко не єдина соціальна та загальнодержавна проблема, пов’язана замністією.
Крім цього, завждиіснує проблема потерпілого. І коли формулюється кримінальна політика держави,особистість потерпілого повинна враховуватись завжди. Але враховуватись повинніне тільки інтереси потерпілих.
Потерпілий не маєправа судити саме тому, що він потерпілий. Але у разі ухвалення акту амністіїдержава, припиняючи кримінальні справи, повинна зробити все для відшкодуваннязбитків потерпілому, у тому числі і моральних збитків.
Відсутністьсуб’єктивності – основна умова застосування принципу справедливості припризначенні покарання.
Отже, як і буль –якому явищу, амністії властиві негативні і позитивні риси.
Особисто я вважаю,що амністія є скоріше позитивним явищем, але за умови надзвичайно ретельноговідбору осіб та кола злочинних діянь, щодо яких вона застосовується.
Висновки
Центральнимнапрямом кримінально-правової політики держави є обґрунтування соціальноїобумовленості чинних кримінально-правових норм та їх проектів. Кримінальний закон завжди є соціальнообумовленим. Він продукується реальнимипотребами суспільства в кримінально-правовій забороні і у певній мірі адекватно відображає їх укримінально-правовій нормі.
Серед кримінально-правовихнорм окремі недостатньо повно відображають потреби суспільства вкримінально-правовому регулюванні. Дефекти норм можуть полягати у відсутностічіткості та визначеності правових приписів.
Звідси їх низькаефективність навіть в умовах бездоганної роботи правозастосовних органів. Цепідтверджується певною нестабільністю сучасного кримінального законодавства. Соціологічні дослідженняпоказують, що серед усіх причин та умов здійснення правозастосовними органамипомилок четверте місце за ступенем суб’єктивної значимості займає неясність і суперечливість законодавства.
Науково-практичнийінтерес щодо формування кримінологічної та кримінально-виконавчої політики вУкраїни зростає останнім часом, а його реалізація в концептуальних розробкахмає надати суттєвого поштовху в становленні та оптимізації згаданих напрямівдіяльності державних та суспільних інститутів, у тому числі кримінальноїюстиції, що працюють у сфері боротьби зі злочинністю. Вирішальним фактором увизначенні основних напрямів боротьби зі злочинністю в цілому й організованоюзлочинністю зокрема є усвідомлення соціальної ролі кримінальних процесів і їхадекватна політична і правова оцінка. Кримінологічна політика у сфері боротьбизі злочинністю передбачає здійснення широкого комплексу заходів законодавчогота організаційно-технічного характеру. Відмінність кримінологічної політики відкримінальної політики держави полягає в тому, що зміст останньої визначається восновному процесами криміналізації і декриміналізації. За формою іспрямованістю кримінальна політика є концепцією боротьби зі злочинністю сутокримінально-правовими засобами. Зміст кримінологічної політики значно ширший іохоплює більший комплекс заходів політичного, правового, економічного,культурологічного характеру.
Покарання є одним знайважливіших кримінально-правових інститутів, завдяки якому значною міроюдосягається ефективність норм кримінального права.
Комплекс обмеженьвиступає як засіб досягнення, насамперед, виправної та превентивної метипокарання. Він застосовується поряд з іншими поряд з комплексом виховних,культурно-освітніх та інших заходів, покликаних позитивно вплинути наособистість засудженого, сприяти його адаптованості, в суспільстві під час іпісля відбування покарання.
Покаранняпризначається тільки за вироком суду і лише відповідно до закону.
Воно має особистийхарактер, спеціальну мету і тягне судимість.
Метою покараннявизнаються кара та виправлення.
Політика держави у боротьбізі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконуютьзаходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного ікультурно-виховного характеру. В системі цих заходів певне місце посідає іпокарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочиннихпосягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням,яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом йогореалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.
У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зізлочинністю виконує допоміжну роль. Воно є вірним щодо системи заходів, якідержава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усуненняїї причин та умов.
Покаранняяк один із центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом уруках держави для охорони найбільш значущих суспільних відносин. Воно єголовною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності іводночас покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.
Значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначаєтьсяне його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю інеминучістю його застосування за кожний вчинений злочин.
Воно повинно бути відповідним тяжкості вчиненого злочину, справедливим і достатнім для виправлення засудженого. Тільки таке покарання сприймається винним та іншими особами як кінцевий і дійсно результат злочинного діяння, який особа заслуговує. Покарання завжди має застосовуватися з додержанням основних напрямків, властивих карній політиці. При визначенні кола злочинів, тобто при проведенні криміналізації (декриміналізації) суспільно небезпечних діянь, необхідно поряд з іншими вимогами криміналізації (декриміналізації), які досить ретельно розроблені наукою кримінального права, враховувались також вимоги соціальної справедливості як елементу суспільної свідомості. Ігнорування цієї обставини веде до того, що кримінально правова заборона не отримує підтримки і схвалення у населення, в результаті чого не додержується як громадянами, так і працівниками державних органів.
принцип справедливості будучи властивим праву взагалі, отримує своє втілення у кримінальному праві, зокрема, суттєвий вплив принцип справедливості справляє на визначення кола злочинних діянь, класифікацію злочинів, встановлення справедливих санкцій та їх меж. Однак, безперечно, найголовнішу роль у кримінальному праві даний принцип відіграє при притягненні особи, винної у скоєнні злочину до кримінальної відповідальності і призначення їй покарання з урахуванням тяжкості скоєного, особистості винного та всіх інших індивідуальних особливостей даного конкретного випадку. Реальне втілення принципу справедливості дає змогу подолати певний формалізм, закладений у розглянутому вище принципі рівності громадян перед законом, тобто до досягти більш повної фактичної рівності громадян у сфері кримінального судочинства.
Амністія — це вид звільнення від покараннята його відбування, який на підставі закону про амністію застосовуєтьсястосовно індивідуально невизначеної певної категорії осіб і полягає у їхповному (повна амністія) або частковому (часткова амністія) звільненні відкримінальної відповідальності чи від покарання або в заміні покарання або йогоневідбутої частини більш м’яким покаранням.
Амністія — це завжди вияв гуманності з боку держави. Але в нашихконкретних умовах ухвалення закону про амністію найчастіше пов'язано знеобхідністю певним чином нормалізувати обстановку у в'язницях і колоніях. Вонипереповнені, умови життя там нелюдяні. Тому час від часу державі простонеобхідно використовувати цей клапан для того, щоб розрядити ситуацію.
Суспільство, держава вже відреагувала на цей злочин,порушено кримінальну справу, призначено покарання. Осуд особи, яка вчинилазлочин вже відбувся.
Отже, амністію не доцільно вважати проявом безкарності.
Тому іноді виникає питання про те, чи завжди доцільнодоводити справу до суду, зокрема якщо злочин носить випадковий характер. Вданому випадку амністія послаблює суворість покарання; актом застосуванняамністії реалізується в першу чергу принцип справедливості.
З іншої сторони, вчені не прийшли до остаточного висновкустосовно впливу амністії на зростання злочинності: деякі вважають, що ніякогопогіршення ситуації не відбувається, інші твердять, що воно має місце, простознаходить свій прояв згодом. Безперечним є те, що після амністії, наприклад,хвороби, епідемії, які були присутні в МПВ, автоматично передаються рештінаселення. І це далеко не єдина соціальна та загальнодержавна проблема,пов’язана з амністією.
Отже, як і будь –якому явищу, амністії властиві негативні і позитивні риси. Особисто я вважаю,що амністія є скоріше позитивним явищем, але за умови надзвичайно ретельноговідбору осіб та кола злочинних діянь, щодо яких вона застосовується тавсебічного контролю держави за процесом прийняття і застосування амністії.