Комплексний теоретичний аналіз проблеми однобічності та неповноти дізнання, досудового та судового слідства у кримінальному судочинстві

ПЛАН
ВСТУП
Розділ 1 Однобічність або неповнота дізнання, досудового тасудового слідства у кримінальному процесі України
1.1 Поняття „всебічності”, „повноти”та „об’єктивності” у кримінальному процесі
1.2 Всебічність, повнота та об’єктивність як засібвстановлення об’єктивної істини по справі
1.3 Співвідношення всебічності, повноти і об’єктивностідослідження обставин справи та предмету і межі доказування при проведеннідізнання і досудового слідства
Розділ 2 Однобічність або неповнота дізнання досудового чи судовогослідства, як підстава для скасування вироку
2.1 Загальна характеристика однобічності або неповнотидізнання досудового чи судового слідства як підстави для скасування вироку
2.2 Фактори, що призводять до неповноти та однобічності підчас розгляду кримінальних справ у суді
Розділ 3 Процесуальний порядок скасування вироку суду зпідстав однобічності або неповноти дізнання, досудового та судового слідства
3.1 Порядок апеляційного скасуваннявироку суду з підстав однобічності або неповноти дізнання, досудового тасудового слідства
3.2 Порядок касаційного скасування вироку суду з підстав однобічності або неповноти дізнання, досудового тасудового слідства
СУДОВА ПРАКТИКА
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
 
ВСТУП
Актуальність теми обумовлена реформуваннямсудової та правоохоронної системи в Україні, необхідністю здійснення якісногопереходу на більш високий рівень ефективності правосуддя, що, безперечно,потребує нових підходів у питанні забезпечення всебічного, повного іоб’єктивного дослідження обставин справи у кримінальному судочинстві. Данапроблема є вкрай важливою. Якщо за результатами розгляду кримінальної справи небуде допущено помилки, всі обставини будуть встановлені вірно, то понесутьпокарання дійсно винні у вчиненні злочину особи, і, одночасно, отримаютьзаконний захист інтереси потерпілих та не постраждають непричетні до злочинуособи.
Проблема забезпечення всебічного, повного і об’єктивногодослідження справи наскрізь пронизує напрямок адаптаціїкримінально-процесуального законодавства України до законодавства ЄвропейськогоСоюзу та забезпечення неухильного дотримання вимог Конвенції про захист правлюдини та основоположних свобод (1950 р.), зокрема, закріпленого у ст.6 правана справедливий суд, а також положень інших міжнародно-правових актів в галузіправосуддя та захисту прав людини в сфері кримінальної юстиції.
Актуалізація проблематики реалізації принципу всебічного,повного і об’єктивного дослідження справи зумовлена також і необхідністюприведення порядку доказування та системи кримінально-процесуальних доказів довимог змагальності з метою неухильного виконання конституційної вимоги щодозабезпечення сторонам свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенніперед судом їх переконливості.
Шлях до всебічного, повного і об’єктивного дослідженняобставин справи у кримінальному суді — це шлях від ймовірних знань додостовірних висновків, він пов'язаний зі складними психологічними механізмамиформування внутрішнього переконання судді, що потребують невідкладногоосмислення з огляду на нові політико-правові та соціально-економічні умовисоціального розвитку, на розбудову нової системи цінностей в суспільстві.
Питання дослідження правових проблем всебічного, повного іоб’єктивного дослідження обставин справи розглядались у наукових працяхЛ.Є.Владімирова, С.І.Вікторського, Й.В.Михайловського, Д.Г.Тальберга,В.К.Случевського, І.Я.Фойницького, В.Д.Бринцева, Ю.М.Грошевого, М.М.Михеєнка, І.Л.Пєтрухіна,М.М.Полянського, М.С.Строговича, Г.І.Чангулі, В.П.Шибіки, та інших.
Мета і задачі дослідження. Метою дипломної роботи є комплексний теоретичний аналізпроблеми однобічності та неповноти дізнання, досудового та судового слідства укримінальному судочинстві як підстави для скасування вироку.
Для досягнення вказаної мети необхідно вирішити такізадачі:
-  дати визначення поняттям„всебічності”, „повноти” і „об’єктивності” у кримінальному процесі;
-  встановити співвідношенняпринципу всебічності, повноти і об’єктивності дослідження обставин справи тамежі доказування в кримінальному процесі;
-  визначити місце принципувсебічності, повноти і об’єктивності дослідження обставин справи серед іншихпринципів та його співвідношення з іншими ключовими принципами кримінальногосудочинства;
-  визначити наслідки скасуваннярішення на підставі однобічності та неповноти дізнання, досудового і судовогослідства;
-  встановити фактори, щопризводять до неповноти і однобічності під час розгляду кримінальних справ усуді.
Об’єктом дослідження є проблема однобічності та неповноти дізнання, досудовогота судового слідства, що є підставою для скасування вироку.
Предмет дослідження – юридичні норми судочинства України, законодавствозарубіжних країн, практика правозастосування й доктринальні положення, щостосуються всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи укримінальному судочинстві.
Методологічною основою дипломної роботиє наукові методи,що ґрунтуються на вимогах об’єктивного та всебічного аналізу правового явища,яким є проблема всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справиу кримінальному судочинстві. Для досягнення поставленої мети дослідженнязастосовано методи: діалектичний, формально-логічний, історичний,системно-структурний, порівняльно-правовий, системного аналізу. Підґрунтямдослідження виступає діалектичний метод пізнання, відповідно до якого проблеми,що вирішуються в роботі, розглядаються в єдності їх соціального змісту таправової форми. Історичний метод застосовується при дослідженні найголовнішихелементів всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин укримінальному судочинстві. Застосування порівняльно-правового методу дозволилопроаналізувати здійснення правосуддя України з огляду на його завдання упорівнянні з іноземними правовими аналогами. Вимоги формальної логіки щодопослідовності, визначеності, несуперечності й обґрунтованості суджень булидотримані при формулюванні висновків і пропозицій відповідно до метидослідження.
Мета та завдання дипломної роботи зумовили її структуру.Робота складається зі вступу, трьох взаємопов’язаних розділів, висновків,судової практики та списку використаних джерел.
Наприкінці дипломної роботи будуть підведені узагальнюючіпідсумки проведеного дослідження.
Розділ 1 Однобічність або неповнота дізнання, досудового тасудового слідства у кримінальному процесі України1.1     Поняття „всебічності”,„повноти” та „об’єктивності” у кримінальному процесі
Принципвсебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи відноситься доспеціальних (міжгалузевих) принципів, що закріплені в КПК України, тобто має наметі регулювати процесуальну діяльність при розкритті, розслідуванні тавирішенні кримінальних справ. На думку деяких вчених, зокрема Коваленко Є.Г.цей принцип є найважливіший серед спеціальних принципів. Адже, всебічність,повнота й об'єктивність дослідження обставин справи є основним напрямом, вихідниммоментом першочергових гарантій встановлення істини при проведенні досудовогослідства, необхідним фактом, що забезпечує досягнення мети розслідування,Навіть незначне відхилення від цього принципу тягне за собою неможливістьвстановлення об'єктивної істини, як наслідок — унеможливлюється здійсненняпередбачених законом завдань кримінального судочинства, Тому очевидно, що прирозслідуванні кримінальної справи слідчий повинен будувати всю свою діяльністьзі збирання та дослідження доказів виходячи з цієї вимоги закону[1].
Слідзазначити, що цей принцип не є новим у кримінальному процесі України. Вимоги,що до забезпечення всебічності, повноти й об’єктивності дослідження обставинкримінальної справи знаходимо вже у роботах відомих правників ХІХ століття.Зокрема Д.М. Стефановський виступав за необхідність всебічності, глибини іповноти дослідження, висвітлення предмету з усіх точок зору, у його зв’язку зоточуючим, органічно притаманним йому світом явищ. Подібних поглядівдотримувались Д.Г.Тальберг, І.Я.Фойницький, В.П.Данєвський, Л.Є.Володимиров,М.І.Стояновський, В.К.Случевський, А.Ф.Коні[2].
Уподальшому вимога повноти, всебічності й об’єктивності була прийнята радянськимкримінальним процесом. Теоретичне обґрунтування необхідності застосування цієївимоги зустрічається у роботах радянських процесуалістів того часу, зокремаМ.О.Чельцова, А.Я.Вишинського, М.С.Строговича, А.Л.Ривліна, І.Л.Петрухіна,Л.М.Карнєєвої, П.А.Лупинської, І.В.Тирічева та інших[3].
Кримінально-процесуальнийзакон вимагає від прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання,начальника слідчого відділу при проведенні досудового слідства вжити всіхпередбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного дослідженняобставин справи (ч.1 ст.22, ч.2 ст. 26, ч.1 ст.1141 КПК України).Суд, у свою чергу, оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, щоґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справив їх сукупності, керуючись законом (ч.3 ст.323 КПК України). Вирок судувважається законним і обґрунтованим тільки тоді, коли дотримані вищевказанівимоги (ч.1 ст.323 КПК України).
Суворевиконання органами дізнання, досудового слідства, прокурором і судом вимогцього Закону є важливою передумовою для встановлення по кожній справіоб'єктивної істини, виконання загальних завдань кримінального судочинства:швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винних і забезпеченняправильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, бувсправедливо покараний і жоден невинний не був притягнутий до кримінальноївідповідальності та засуджений (ст. 2 КПК України).
Длявиконання цих вимог закону необхідно слідчому та суду суворо додержуватисяпринципу всебічного, повного та об'єктивного дослідження справи, що передбачаєвстановлення всіх обставин, які підлягають дослідженню при розслідуваннікримінальної справи; обставин, які характеризують подію злочину, винністьобвинуваченого, коло співучасників, мотив та мету злочинної діяльності; межідослідження особи обвинуваченого; обставин, що впливають на ступінь і характервідповідальності обвинуваченого; обсягу заподіяної злочином шкоди тадослідження і встановлення причин та умов, які сприяли вчиненню злочину.
Якщож вимоги повноти, всебічності й об’єктивності не були дотримані судом, то такийвирок підлягає скасуванню як незаконний.
Вимоги, щодо повного, всебічного й об’єктивного розглядукримінальних справ та необхідність встановлення істини містяться й у постановахПленуму Верховного Суду України. Пленум Верховного Суду України пропонує:„звернути увагу судів на необхідність суворого додержаннякримінально-процесуального законодавства при здійсненні правосуддя укримінальних справах незалежно від характеру і тяжкості вчиненого злочину,недопустимість будь-яких відхилень від вимог закону, маючи на увазі, щонеухильне додержання передбаченої законом процесуальної форми є неодмінноюумовою всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи іприйняття по ній законного, обґрунтованого і справедливого рішення”[4].
У процесуальній літературі можна зустріти й інші погляди надотримання процесуальної вимоги, щодо повноти, всебічності та об’єктивності підчас розгляду кримінальних справ.
Зокрема, Ф.Н.Фаткуллін вважає, що повнота, всебічність таоб’єктивність це принцип і засіб оцінки доказів[5].М.П.Шаламов повноту і об’єктивність називає умовами розслідування[6].А.І.Трусов всебічний аналіз доказів пов’язує з достовірністю відомостей профакти, які містять докази, і не дає визначення цьому поняттю[7].Г.М.Миньковський у спеціальній роботі, присвяченій межам доказування, розглядаєзабезпечення повноти дослідження суттєвих обставин кримінальної справи, яку вінпов’язує з кількістю слідчих дій, необхідних для встановлення певної обставини[8].
М.І.Миколайчик, Є.А.Матвієнко прирівнюють всебічність допредмету доказування, повноту — до допустимості, відносності і достовірностідоказів, а об’єктивність розглядають як неупередженість, відсутність інтересу урозслідувані на основі всіх можливих версій[9].
О.Д.Соловйов оцінює всебічність, повноту та об’єктивністьрозслідування як необхідну умову встановлення істини у кримінальній справі,зокрема: всебічність — як необхідність дослідження всіх об’єктивно можливих усправі версій, повноту – як дослідження всіх обставин, що мають значення дляправильного вирішення справи, і об’єктивність — як неупереджене дослідженняобвинувальних і виправдувальних, обтяжуючих і пом’якшуючих відповідальністьобвинуваченого обставин[10].
В.С.Бурданова вважає, що: „поняття повноти, об’єктивності тавсебічності у сукупності є і метою доказування, і методом дослідження того, задопомогою чого це доказування здійснюється.
Таким чином, якщо всебічність, повноту й об’єктивністьрозглядати як мету доказування, то вони повинні відповідати наступним вимогам:всебічність повинна включати всі сторони елементів складу злочину й іншіюридично значимі обставини, тобто предмет доказування; повнота – достатнякількість доказів по кожному факту (обставині), щоб з упевненістю можна буловважати, що факт який намагаються встановити і всі необхідні факти доказані здостовірністю; об’єктивність — прийняття рішень на основі фактів, встановлениху відповідності з законом, з об’єктивною дійсністю, без особистого ставленняслідчого до обвинуваченого і потерпілого. Об’єктивність як мета доказуванняначебто пронизує весь процес доказування, всі факти, що забезпечуютьвсебічність і повноту, так як всі вони спрямовані на встановлення об’єктивноїістини у кримінальній справі.
Як метод дослідження всебічність вимагає від слідчого і судуперевірити всі можливі версії з кожної обставини, що підлягає доказуванню, утому числі версії про самообмову, обмову, вимагає перевірки обставин явки зповинною, можливих незаконних методів слідства. Повнота вимагає вирішити, які іскільки доказів необхідно зібрати по кожному факту, обставині. Зокрема:допитати всіх осіб, показання яких мають суттєве значення для справи, провестиекспертизи, які за законом є обов’язковими, витребувати документи і речовідокази, що мають суттєве значення для прийняття рішення у кримінальній справі.Об’єктивність вимагає зібрати всі докази „за” і „проти” конкретногообвинуваченого, перевірити всі можливі версії захисту, встановити всіпом’якшуючі й обтяжуючі відповідальність обвинуваченого обставини, виключитипсихологічні, емоційні моменти в оцінці слідчим і судом даних, щохарактеризують особу обвинуваченого і підсудного”[11].
З огляду на вищезазначене, поняття „повноти, всебічності таоб’єктивності” необхідно розглядати як узагальнене позначення процесуальних ікриміналістичних засобів та методів, правильне застосування яких можепризводити до встановлення істини у кримінальній справі.
Вимога всебічності, об’єктивності та повноти, проведеннядізнання, досудового та судового слідства правильно ставиться перед органамидізнання, досудового слідства і судом. І хоча ці поняття тісно пов’язані міжсобою не варто їх ототожнювати.
Вимогавсебічності полягає в тому, щоб орган дізнання, досудового слідства й суддосліджували справу з позиції принципу змагальності. Дослідженню,процесуальному закріпленню й розгляду повинні піддаватися не тільки доказиобвинувального характеру, але й ті, що виправдовують обвинуваченого(підсудного), або вказують на його меншу вину в інкримінованому злочині. Крімцього, кримінальна справа вважається всебічно розслідуваною тоді, колипроведено як загальне дослідження, так і дослідження за окремими версіями.
Якслідчий, так і суд повинні досліджувати всі об'єктивно можливі слідчі версії,що виникають у процесі досудового і судового слідства, а не тільки ті, щопідтверджують одержані достовірні дані. Якщо всі об'єктивно можливі версії,висунеш слідчим або судом по кримінальній справі, не досліджені (неперевірені), розслідування не може вважатися закінченим.
Дужеважливо, щоб у процесі перевірки версії слідчий і суд критично ставились доотриманої ними інформації, що підтверджує або заперечує ту чи іншу версію.Недопустимо «притягувати» ті чи інші дані до версії, яка, на думку слідчого чисуду, є найбільш правдоподібною. Така однобічність досудового чи судовогослідства є причиною серйозних слідчих та судових помилок, а інколи можепризвести до притягнення до відповідальності невинної особи і навпаки —безкарності щодо винного у вчиненні злочину.
Вимога об’єктивності пред’являється до органів дізнання,досудового слідства і суду з метою усунення з розслідування і розглядукримінальної справи суб’єктивізму дізнавача, слідчого, судді. Ці особи повиннікеруватись не своєю суб’єктивною думкою, почуттями чи особистим ставленням досправи, а процесуальною функцією, якою їх наділила держава.
Вимогаповноти дізнання, досудового і судового слідства полягає в тому, щоб органидізнання, досудового слідства й суд з'ясували усі обставин, що підлягаютьвстановленню по кримінальній справі, всі факти злочинної діяльностіобвинуваченого, а також залучили до справи таку кількість доказів, якадозволить виконати це завдання. Повнота дослідження характеризує обсяг та межідоказування, вимагає дослідження і використання такої кількості доказів, щонеобхідна для прийняття законного й обґрунтованого рішення.
Отже,відмінність між всебічністю і повнотою полягає в якісно-кількіснійхарактеристиці дослідження, оскільки поняття всебічності охоплює тількиз'ясування обставин, які підлягають доказуванню, а поняття повноти —дослідження доказів, необхідних і достатніх для встановлення цих обставин[12].Тому всебічно повинні досліджуватися як обставини, так і докази.
Отже,принцип всебічності, повноти й об'єктивності дослідження обставин справи єнадійним засобом досягнення об'єктивної істини по кримінальній справі, який дієна всіх стадіях кримінального процесу і є необхідним засобом прийняття законнихі обґрунтованих рішень при провадженні дізнання, досудового і судовогослідства.1.2 Всебічність, повнота та об’єктивність як засіб встановленняоб’єктивної істини по справі
З’ясування істини більшістю вітчизняних процесуалістіврозглядається як принцип кримінального судочинства, що має важливе практичнезначення. Такої думки, зокрема, дотримуються М.Михеєнко, В.Нор, В.Шибіко,В.Маляренко, В.Тертишник, П.Репешко, Г.Чангулі, М.Костін[13]та ін. Однак, у наукових працях з кримінального процесу досі залишаютьсяневирішеними важливі для теорії і практики питання щодо виду та змістузазначеного принципу, форми його реалізації, місця у системі інших принципівкримінального судочинства.
Урадянській юридичній літературі довгий час дискусійним було питання про те, чиє встановлення об’єктивної істини принципом кримінального процесу, чи лишеметою доказування у кримінальній справі, або ж одночасно першим і другим, атакож співвідношення її з вимогою повного, всебічного та об’єктивногодослідження обставин справи[14].
Думкапро те, що встановлення об’єктивної істини є принципом радянськогокримінального процесу закріпилась у процесуальній літературі радянської доби.Такої думки дотримувалися, зокрема, М.С.Строгович, В.Є.Чугунок, О.Д.Соловйов,А.Л.Ривлін, С.А.Альперт, Т.М.Добровольська, Я.О.Мотовиловкер та інші.
Деякіпроцесуалісти вважали, що встановлення об’єктивної істини є принципом і метоюрадянського кримінального процесу. Так, М.С.Строгович підкреслює: „Це мета,коли йдеться про встановлення фактів у відповідності з дійсністю, до чогопрагнуть слідство і суд у кожній справі, і це принцип у тому розумінні, що це євиражене у законі керівне положення, яке спрямовує і визначає діяльністьслідства і суду”[15].
Я.О.Мотовиловкерзазначає: „Істина — мета… відноситься до істини — принципу процесу так, якрезультат відноситься до шляху, який приводить до нього...”. Він вважає, однак,що принцип всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи іпринцип об’єктивної істини — поняття однозначні, і що: „з точки зорутермінологічної точності „перше найменування краще другого, оскільки воно„більш виразно… передає ту думку, що у статті 14 Основ… йдеться про принципдослідження злочинної події, яка мала в минулому місце, і що сама ця подіяминулого повинна бути при допомозі доказів встановлена у повній відповідності здійсністю”[16].
Щодо вимоги всебічного, повного й об’єктивного дослідженняобставин справи М.С.Строгович зазначає, що ця вимога „зовсім не рівнозначнапринципу об’єктивної істини, а є лише однією з умов, необхідних для досягненняістини”[17]. М.Л.Шифман,І.В.Тирічев, М.О.Чельцов, Н.І.Ніколайчик, Є.О.Матвієнко та деякі інші авторивважали, що встановлення об’єктивної істини є лише метою доказування у кримінальнійсправі, а не принципом кримінального процесу, оскільки, на їх думку, принцип імету не можна ототожнювати.
В залежності від поглядів на істину (матеріальну чиоб’єктивну) науковці давали відповідне визначення її принципу.
Принцип матеріальної істини є принцип безсумнівноїдоведеності обвинувачення: обвинувачення може вважатися доведеним лише тоді,коли воно повністю ґрунтується на обставинах справи і ними підтверджується,коли винність обвинуваченого є безсумнівною. Обвинувальний вирок може бути винесенотільки відносно особи, що дійсно вчинила злочин, а кримінальному покаранню можебути піддано ту особу, вина якої встановлена з повною достовірністю, тобтодійсний злочинець[18].
Принципвстановлення об’єктивної істини в кримінальному процесі — це вимога закону,який зобов’язує особу, що проводить дізнання, слідчого, прокурора і суд повно,всебічно і об’єктивно дослідити обставини справи, для того, щоб у відповідностіз дійсністю встановити всі суттєві, юридично значимі факти, дати їм правильнуправову оцінку і тим самим забезпечити правильне вирішення справи[19].
Незважаючина те, що дискусія з цього питання триває більш ніж півтора століття — цяпроблема залишається відкритою. Невирішеним залишається питання співвідношеннякатегорій „повноти, об’єктивності й всебічності” з вимогою встановлення істиниу кримінальному судочинстві.
Якбачимо з вищенаведеного, порушення вимог кримінально-процесуального закону проповноту, всебічність та об’єктивність дізнання, досудового та судового слідствапризводить до того, що істина у справі може бути і не встановлена, акримінально-правовий конфлікт – неправильно вирішено. Судова практика йдешляхом скасування вироків у випадку порушення вимоги всебічності, повноти таоб’єктивності розгляду справи (див. наприклад, ухвали судової колегії зкримінальних справ Верховного Суду України від 6.03.1997, 31.08.1999,2.11.1999, 27.01.2000, 25.07.2002[20]).
Яквидно із наведеного Верховний Суд України розрізняв окремо вимоги щодо повноти,всебічності та об’єктивності дослідження обставин справи і щодо встановленняістини.
Зокремакатегорія „істина” у різному контексті зустрічається у ст.ст. 48, 61, 142, 148,177, 184 КПК України та ст.ст. 10, 45, 49, 56, 57, 63, 68, 70, 73, 112, 113,115, 121, 213, 214, 281, 319, 320 проекту КПК України. Однак, законодавець недає визначення цій категорії, а також не вказує, як вона співвідноситься звимогою всебічності, повноти та об’єктивності дізнання, досудового та судовогослідства.
Якрезультат, у кримінально-процесуальній науці склалась широка дискусія з цьогоприводу. Так, при тлумаченні змісту ст. 22 КПК України інколи ставлять знакрівності між категоріями „істина” та „повнота, об’єктивність і всебічність”.Зокрема, деякі автори вказують на „принципове значення для кримінальногосудочинства всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи длядослідження істини у справі (принцип “об’єктивної істини”). Вони акцентуютьувагу на тому, що з метою встановлення істини у справі КПК зобов’язує суд, прокурора,слідчого і особу, яка провадить дізнання, вжити всіх передбачених закономзаходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи,вивчити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовуютьобвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують йоговідповідальність”[21].
Іншівважають, що всебічне, повне і об’єктивне дослідження обставин справи є необхідноюпередумовою для встановлення істини, виконання завдань кримінальногосудочинства[22]. Подібніпогляди виказувались деякими науковцями і раніше[23].
Окремагрупа науковців відстоює позицію, що повнота, всебічність і об’єктивністьдослідження обставин справи є окремим принципом, або навіть окремими принципамикримінального судочинства[24].
Є.Г.Коваленко, М.М.Гончар вважають, що всебічність, повнота йоб'єктивність дослідження обставин справи є основним напрямком, вихідниммоментом першочергових гарантій встановлення істини при проведенні досудовогослідства, необхідним фактом, що забезпечує досягнення мети розслідування.Навіть незначне відхилення від цього принципу тягне за собою неможливістьвстановлення об’єктивної істини, як наслідок — унеможливлюється здійсненняпередбачених законом завдань кримінального судочинства. Тому очевидно, що прирозслідуванні кримінальної справи слідчий повинен будувати всю свою діяльністьзі збирання та дослідження доказів, виходячи з цієї вимоги закону[25].Принцип всебічності, повноти й об'єктивності дослідження обставин справи єнадійним засобом досягнення об’єктивної істини у кримінальній справі, який дієна всіх стадіях кримінального процесу і є необхідним засобом прийняття законнихі обґрунтованих рішень при провадженні дізнання, досудового і судового слідства[26].
Слід відзначити, що вимоги повноти, об’єктивності івсебічності розгляду й встановлення істини у справі виділяються окремо й упроекті КПК України. Зокрема у ст. 281 проекту КПК України вказано, що:„Головуючий у судовому засіданні керує судовим засіданням, спрямовуючи судовеслідство на забезпечення повного, всебічного і об'єктивного встановленняобставин, що підлягають доказуванню, і встановлення істини, усуває з судовогослідства все те, що не стосується предмету судового розгляду”.
Таким чином, у кримінально-процесуальній науці, законодавствіі судовій практиці склались наступні погляди на співвідношення категорій„повноти, всебічності та об’єктивності” та „встановлення істини” під часрозгляду кримінальної справи:
1. Одні вчені і практики ототожнюють поняття „повноти,всебічності й об’єктивності” з поняттям „істина”, тобто фактично ставить знакрівності між цими категоріями.
2. Другі – говорить про те, що повнота, всебічність таоб’єктивність є передумовою встановлення істини у справі.
3. Треті – виділяють окремо принцип (або навіть принципи)повноти, всебічності й об’єктивності та принцип встановлення істини. Знакрівності між цими принципами та поняттями відсутній.
4. Четверті – вважають, що повнота, об’єктивність тавсебічність є метою доказування, методом і засобом встановлення об’єктивноїістини.
Таким чином, не можна ототожнювати категорії „повноти,всебічності та об’єктивності” з поняттям „істина”. Ці категорії є різними зазмістом. Дотримання вимог повноти, всебічності та об’єктивності може лишесприяти встановленню істини у кримінальній справі. Однак, це не є гарантієютого, що істина буде встановлена.
Розглядаючи це питання, хотілося б звернути особливу увагу нате, що наразі в кримінальному судочинстві України докорінно змінено роль суду всудовому розгляді справи шляхом позбавлення його власної ініціативи йактивності у з’ясуванні обставин, які мають значення для правильного вирішеннякримінальної справи, а, по суті, з нього знято обов’язок з’ясування істини укожній кримінальній справі. Це дістало вияв у тому, що в ст. 22 КПК судвиключено з числа органів, які зобов’язані всебічно, повно і об’єктивнодосліджувати обставини справи, ст. 260 КПК, відповідно, з головуючого знятообов’язок спрямовувати судове слідство на всебічне, повне і об’єктивнедослідження всіх обставин справи, а із ст. 296 КПК виключено частини 5 і 6, заякими суду надавалося право з власної ініціативи винести ухвалу про виклик усудове засідання нових свідків, про призначення експертизи і витребуваннядокументів та інших доказів.
Таким чином, зміни, внесені Законом України „Про внесеннязмін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 21 червня 2001 р.,свідчать про прагнення законодавця до «чистоти» змагальності судового процесуза умови пасивності суду і головуючого під час розгляду справи.
Така лінія у реформуванні кримінального процесу в цілому істадії судового розгляду зокрема вважається Прилуцьким П.В. неприйнятною зточки зору закріплених в Конституції України принципів незалежності суддів іпідкорення їх лише закону (ч. 1 ст. 129), з’ясування істини у справі (ст. 31,п. 3 ч. 3 ст. 129)[27]. На йогодумку, змагальність сторін у кримінальному процесі — не самоціль, вона маєсприяти з’ясуванню істини у кожній кримінальній справі і забезпеченнюреалізації цих принципів. І у судовому розгляді активна роль має належати судуяк органу, відповідальному за правильне вирішення справи.
Таку ж позицію займають й інші українськіпроцесуалісти, які вважають, що аналіз чинного законодавства дозволяє дійтивисновку про принципове значення для кримінального судочинства всебічного,повного і об’єктивного дослідження обставин справи для дослідження істини усправі (принцип “об’єктивної істини”). Вони зазначають, що під об’єктивноюістиною у кримінальному процесі належить розуміти повну і точну відповідністьвисновків органів розслідування і суду обставинам конкретної кримінальноїсправи в їх соціально-значущій і юридичній оцінці[28].Розвиваючи свою думку, вони вказують, що стадійність кримінального процесуобумовлює такого роду пізнання, коли підсумкове знання на попередній стадії єдостовірним для даної стадії і ймовірним для наступної.
Істина в кримінальному процесі має деякуспецифіку, яка, не роблячи її якимось особливим видом істини, відрізняє її відбудь-якої в іншій сфері суспільного життя. Встановлення істини у кримінальнійсправі пов’язується ними з всебічністю, повнотою та об’єктивністю дослідженняобставин справи судом, прокурором, слідчим і особою, яка провадить дізнання[29].
Є.Г.Коваленко,окремо виділяє принцип всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставинкримінальної справи[30].
Всебічність,повнота й об’єктивність дослідження обставин справи є основним напрямком,вихідним моментом першочергових гарантій встановлення істини при проведеннідосудового слідства, необхідною умовою, що забезпечує досягнення метирозслідування. Навіть незначне відхилення від цього принципу тягне за собоюнеможливість встановлення об’єктивної істини, як наслідок – унеможливлюєздійснення передбачених законом завдань кримінального судочинства[31].
Однак,ця точка зору підлягає критиці з огляду на те, що інколи справа може бути зформальної точки зору розслідувана всебічно, повно й об’єктивно, але істина такі не буде встановлена. Тому ставити знак тотожності між поняттями „істини” вкримінальному судочинстві і поняттями „всебічності”, „повноти”, „об’єктивності”при розслідуванні кримінальної справи є недоречним. Категорія „істина” визначаєзміст кримінально-процесуального принципу, мету і завдання кримінальногосудочинства і вона досягається далеко не в кожній справі. Всебічність, повнотата об’єктивність – це лише узагальнюючі терміни для позначення процесуальнихзасобів, методів, підходів за допомогою яких повинна встановлюватись істина вкримінальній справі.
Усіучасники кримінального процесу мають низку прав і обов’язків, а їх процесуальніфункції спрямовані на встановлення істини у кримінальній справі. Однак, ступіньі характер участі в процесі встановлення істини у кримінальній справі у цихпроцесуальних фігур є різним.
Умовновсіх учасників кримінального судочинства можна поділити на декілька груп.Критерієм такого поділу буде роль і характер, яку відіграє такий учасник у процесівстановлення істини у кримінальній справі та його процесуальна функція.
До першоїгрупи пропоную віднести учасників судового процесу, які мають активнупроцесуальну роль, спрямовану на виявлення і закріплення, з дотриманнямпроцесуального закону, доказів, необхідних для встановлення істини у справі. Доцієї групи відносимо: орган дізнання (дізнавача), начальника слідчогопідрозділу, слідчі органи (слідчого), прокурора, який бере участь урозслідуванні кримінальної справи (органи досудового слідства)[32].Для з’ясування істини під час розслідування кримінальної справи у відповідностідо ч.1 ст. 22 КПК України прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання,зобов’язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного іоб’єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, щовикривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшуютьі обтяжують його відповідальність (ч.1 ст.22 КПК України згідно з редакцієюЗакону України N 2533-III від 21.06.2001). Слід відзначити, що попередняредакція цієї статті передбачала, що і суд повинен з’ясовувати істину укримінальній справі.
Певнапозиція на цю проблему намітилася і в проекті КПК України.
Зокрема, стаття 19 проекту КПК України (в початковій редакції), яка так і називалась “Встановлення істини в справі”, зазначала, що суд, прокурор, слідчий, дізнавач зобов’язані встановити, чи було вчинено злочин, який саме, хто винен у його вчиненні та інші обставини, що мають значення для прийняття по справі законного і обґрунтованого рішення і захисту прав та законних інтересів учасників процесу. Однак, на жаль, зазначена стаття проекту КПК України не давала відповіді на питання, хто із названих суб’єктів повинен встановлювати істину в кримінальній справі. Вказана стаття проекту КПК України говорила лише про те, що суд, прокурор, слідчий, дізнавач зобов’язані встановити факт вчинення злочину (тобто наявність складу злочину в діянні), суб’єкт вчинення злочину і будь-які інші дані, що можуть мати відношення до справи. У подальшій редакції ця стаття проекту КПК України взагалі була виключена. Така непослідовність розробників свідчить про невизначеність, щодо вимоги встановлення істини при розгляді кримінальної справи. А також те, що законодавець не зміг правильно визначитись у питанні про те, хто із суб’єктів судочинства повинен встановлювати істину.
Однак така ситуація характерна не тільки для українського кримінально-процесуального законодавства. У кримінально-процесуальному законодавстві інших країн СНД спостерігаємо щось подібне.
У статті 24 КПК Республіки Казахстан зазначено:
„Статья 24. Всестороннее, полное и объективное исследование обстоятельств дела
1. Суд, прокурор, следователь, дознаватель обязаны принять все предусмотренные законом меры для всестороннего, полного и объективного исследования обстоятельств, необходимых и достаточных для правильного разрешения дела.
2. Органы уголовного преследования выявляют фактические данные, на основе которых устанавливаются обстоятельства, имеющие значение для дела.
3. Рассматривающий уголовное дело суд, сохраняя объективность и беспристрастность, создает сторонам обвинения и защиты необходимые условия для реализации их прав на всестороннее и полное исследование обстоятельств дела. Суд не связан мнением сторон и вправе по собственной инициативе принимать необходимые меры для установления истины по уголовному делу.
4. Выяснению по делу подлежат обстоятельства как уличающие, так и оправдывающие обвиняемого, а также смягчающие и отягчающие его ответственность и наказание. Органом, ведущим уголовный процесс, должны быть проверены все заявления о невиновности или меньшей степени виновности, а также о наличии доказательств, оправдывающих подозреваемого, обвиняемого либо смягчающих их ответственность”[33].
Ст. 22 КПК Республіки Узбекистан встановлено:
„Статья 22. Установление истины
Дознаватель,следователь, прокурор и суд обязаны выяснить, имело ли место событиепреступления, кто виновен в его совершении, а также все другие, связанные с нимобстоятельства.
Дляустановления по делу истины могут быть использованы только те сведения, которыеобнаружены, пpовеpены и оценены в порядке, пpедусмотpенном настоящим Кодексом.Запрещается домогаться показаний подозреваемого, обвиняемого, подсудимого,потерпевшего, свидетеля и других участвующих в деле лиц путем насилия, угроз,ущемления их прав и иных незаконных меp.
Всеподлежащие доказыванию обстоятельства дела должны быть исследованы тщательно,всесторонне, полно и объективно. При решении любых возникающих в деле вопросовдолжны быть выяснены и учтены обстоятельства, как уличающие, так иоправдывающие обвиняемого или подсудимого, а также смягчающие и отягчающие егоответственность”[34].
В юридичній літературі, особливо радянської доби, часто можна зустрітися з позицією, що орган дізнання, слідчий, прокурор зобов’язані встановити істину в кримінальній справі.
Зокрема,група авторів Ф.А.Лопушанський, Г.І.Чангулі, М.М.Михеєнко, І.Л.Петрухін у своїйспільній праці[35] зазначають,що принципова вимога про встановлення об’єктивної істини в справі діє у всіхстадіях радянського кримінального процесу і відносно всіх державних органів іпосадових осіб, які ведуть процес. При закінченні провадження у данійкримінальній справі і приймаючи у ній рішення, орган розслідування, прокурор ісуд повинні бути переконані в тому, що вони встановили істину. Визнання особивинною у вчиненні злочину і застосування до неї кримінального покарання чиінших заходів впливу допустимо при умові, що у справі встановлена об’єктивнаістина. Подібної точки зору дотримувалися й інші науковці, зокремаА.А.Піонтковський, М.М.Полянський, А.Трусов, А.Л.Ривлін, С.А.Альперт[36].
Однак, з такою позицією не можна погодитись. Органи досудовогослідства зобов’язані лише повно, об’єктивно і всебічно, у строки визначенізаконом, дослідити по можливості всі (тобто такі, що відносяться до справи)обставини події злочину для подальшого їх розгляду за суттю у кримінальномусуді.
При цьому неприйнятною є постановка перед органами досудовогослідства вимоги встановлення абсолютної (об’єктивної) істини у кримінальній справі.Встановити істину в кримінальній справі на стадії досудового слідства або припроведенні дізнання – значить вирішити справу за суттю, тобто визнатиобвинуваченого винним у скоєнні злочину. Однак, такий підхід суперечить вимогамст.62 Конституції України, яка зазначає, що особа вважається невинуватою увчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її винуне буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.Таким чином, можна зробити попередній висновок, що метою діяльності органівдізнання і досудового слідства є збирання і процесуальне закріплення доказового(фактичного) матеріалу до суду і для суду. Висновки, які роблять ці органи всвоїх процесуальних актах, є нічим іншим, як підбиттям підсумків процесуальноїдіяльності на певному етапі розслідування кримінальної справи, побудовіпереконання в тому, що зібрано і закріплено достатньо доказів належної якостідля направлення справи для розгляду у суді. Однак, звичайно органи досудовогослідства повинні будувати свою процесуальну діяльність ґрунтуючись на принципівстановлення істини. Безперечно, вони мають прагнути до встановлення істини усправі. Так як це прагнення є тим критерієм оцінки достовірності висновків, якіними робляться у кримінальній справі.
Як правильно зазначає І.Я.Фойницький, мета попереднього слідстваполягає у підготовці справи до судового розгляду, а не у збиранні всіх наявниху справі доказів[37].
Такого ж висновку дійшов і Конституційний Суд України, якийзазначив, що: „притягнення обвинуваченого не є остаточним висновком слідчогопро винуватість обвинуваченого – остаточний обвинувальний висновок він робитьпісля закінчення досудового слідства (стаття 223 КПК України), переконанняслідчого і прокурора у вчиненні особою злочину не означає доведення їївинуватості, яка відповідно до конституційно закріпленого принципу презумпціїневинуватості особи може бути встановлена лише обвинувальним вироком суду(стаття 62 Конституції України)”[38].
Правильно зазначає відомий український правник дореволюційноїдоби В.П.Данєвський, що „задача предварительного следствия, поставленного вточные границы, заключается в том, чтоб оценить доказательный материал,собранный и представленный сторонами судье-следователю, и дать судебноеопределение, разрешающее, на основании добытых вероятностей, вопрос одальнейшем движении уголовного обвинения”[39].
Також, є спірною позиція ст. 22 Кримінально-процесуальногокодексу України, яка вимагає від прокурора, слідчого і особи, яка провадитьдізнання виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовуютьобвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують йоговідповідальність. З цього приводу В.П.Данєвський правильно зазначав, що „едвали мыслимо для одного лица быть в деле и обвинителем, и защитником. Эти функциипринципиально противоположны и не согласуемы, особенно в том случае, когда онисосредоточены в лице, принимавшем активное участие в собирании доказательств,обличающих и оправдывающих. Созданное законом положение следователя — психологически фальшиво: очень трудно в деле, исследуемом по отношению копределённому лицу одновременно сосредоточить внимание, равномерно напряженное,на двух различных сторонах дела; не легко составить себе две противоположныхточки зрения, которые находились бы в состоянии равновесия и проверялись быследователем с одинаковою ревностью, убеждённостью и силой логическогомышления. Равновесие неизбежно должно нарушится, преимущественное внимание иэнергия исследователя должны постепенно обратится в ту или другую сторону...”[40].
З метою усунення діалектичного протиріччя, що ставиться ст.22 КПК України перед органами досудового слідства виявити обставини, щовикривають, і виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують іобтяжують його відповідальність, Прилуцьким П.В. запропоновано змінитикатегоричність цієї вимоги. На його думку органи досудового слідствазобов’язані сприяти стороні захисту виявленню обставин, що виправдовуютьобвинуваченого та пом’якшують його вину. А для реального забезпечення цієївимоги необхідно посилити змагальні начала досудового слідства[41].
На думку Прилуцького П.В., статтю 22 КПК України необхідновикласти у наступній редакції:
„Стаття 22 Встановлення істини
1. Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов’язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи.
Під час розслідування кримінальної справи прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання зобов’язані виявляти обставини, що викривають обвинуваченого, а також сприяти стороні захисту у встановленні обставин, що пом’якшують або звільняють обвинуваченого від відповідальності.
2. При провадженні справи суд зобов’язаний зберігати об’єктивність та неупередженість.
3. Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, не вправі перекладати обов’язок доказування на обвинуваченого.
Забороняється домагатись показань обвинуваченого та іншихосіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконнихзаходів”[42].1.3     Співвідношення всебічності,повноти і об’єктивності дослідження обставин справи та предмету і межідоказування при проведенні дізнання і досудового слідства
Здоказуванням тісно пов'язані поняття, що також є інструментом оцінкивсебічності, повноти, об'єктивності дослідження обставин кримінальної справи.Мова йде про встановлення обставин предмета доказування, що займає значне іважливе місце у досудовому слідстві та безпосередньо в процесуальній діяльностіслідчого з розслідування кримінальних справ[43].
Зостаннім тісно пов'язано поняття межі доказування, яке належить до проблемних ідискусійних та має непересічне практичне значення для досудового слідства. Зарадянських часів на це звертали увагу відомі вчені Г.Міньковський і П.Елькінд[44].У сучасній вітчизняній кримінально-процесуальній науці поки що відсутнівсебічні та глибокі дослідження з вказаної проблеми. Окремі її питання знайшливисвітлення у працях вчених Ю.Грошевого. С.Долгополова, Л.Лобойко.В.Тертишника. Є.Коваленко[45].
Принципвсебічності, повноти та об'єктивності, як один з основних у системі загальних іспеціальних принципів кримінального процесу, може мати різний ступінь втіленняпри дослідженні фактичних даних, обставин та доказів залежно від того, чивизнані вони законом як обов'язкові по кримінальній справі, чи такими не є.
Правильневизначення предмета доказування уявляється дуже важливим. Його навмиснерозширення може спричинити невиправдане затягування в розслідуванні і розгляд ікримінальної справи в суді, захаращення справи фактами и обставинами, які немають істотного значення для її законного й обґрунтованого вирішення, а такожвідвернути увагу осіб, які здійснюють дізнання, досудове розслідування ісудовий розгляд, від фактів і обставин, що мають дійсно істотне значення всправі. Недозволене обмеження предмета доказування обов'язково тягне за собоюнеповноту і навіть однобічність розслідування і розгляду справи в суді, їїнаступне повернення на додаткове розслідування або на новий судовий розгляд.
Зрозуміло,що тільки необхідна й достатня сукупність зібраних доказів може бути підставоюдля прийняття слідчим правильних рішень у перебігу розслідування, тазабезпечить законне вирішення кримінальної справи. При цьому, як вбачається,саме межі доказування визначають глибину, ступінь, рамки, формат дослідженняобставин певної кримінальної справи. Ось чомудоречно було б доповнити чинний та проект КПК України окремою статтею«Межі та мета доказування в кримінальному судочинстві», що сприяло б, на мійпогляд, всебічності та повноті розслідування кримінальних справ.
Дообставин, що підлягають обов'язковому встановленню по кримінальній справі,належать такі, що входять у предмет доказування (ст. 64 КПК України).
Дослідженнюта доказуванню по кримінальній справі підлягають передусім факти, обставини,які відповідають описаним у законі як елементи складу злочину ознакам.Однобічне та неповне дослідження свідчить про не встановлення істини по справій тягне за собою направлення її на додаткове розслідування або відмінувищестоящим судом винесеного вироку.
Дослідженнюпідлягають усі обставини, як у позитивному, так і в негативному відображенні: наявність- відсутність події злочину; винність — невинність обвинувачуваного. Тому неможна інтерпретувати ст. 64 КПК України в тому розумінні, що в межах предметадоказування з'ясуванню підлягають тільки винність обвинувачуваного, а йогоневинність не доказується, а презюмується, встановлюється від протилежного, уформі так званого аналогічного доказування[46].
Доказуванняоднієї лише винності обвинувачуваного та презумпування його невинності внесло бу дослідження елементи однобічності та неповноти. Проти цього і спрямованоправило про тлумачення сумнівів, що, як справедливо зазначив В. М. Савицький, єдодатковим стимулом для органу обвинувачення та суду в їх цілеспрямованостімаксимально повно і точно з'ясувати всі обставини справи, усунути будь-якіможливі сумніви в правильності висновків, до яких вони дійшли, тобто однаководосліджувати обставини, що викривають або виправдовують обвинувачуваного[47].
Крімобставин, що належать до предмета доказування, всебічному, повному таоб'єктивному дослідженню підлягають й інші обставини, які мають значення дляправильного вирішення справи (ст. 65 та ін. КПК України). Про них у законісказано узагальнено, тому що всі юридично значущі обставини передбачитинеможливо. Тому, досліджуючи справу під кутом зору ст. 22 КПК, необхіднокожного разу зважувати питому вагу та значення цих обставин, враховуючи їхзв'язок з іншими обставинами, у першу чергу з тими, що становлять предметдоказування, брати до уваги те, якою мірою вони можуть впливати на загальнийвисновок і до яких наслідків можуть призвести обставини, що їх не будерозслідувано.
Важливопри цьому враховувати, що судово-слідча практика систематизувала цілу низкутаких допоміжних обставин, виявлення яких, як правило, впливає наобґрунтованість кінцевих висновків по справі. До них відносять дані про особупотерпілого, його взаємовідносини з обвинувачуваним, особливо у справах провбивства; обставини, які вказують на схожість способів вчинення злочинів, щодозволяє припустити їх здійснення однією особою; відомості, які свідчать проте, що обвинувачений схиляв свідків до дачі неправдивих показань, роз'яснивродичам, як потрібно пояснювати ті чи інші обставини тощо. Недослідженість цихобставин обумовлює ті самі наслідки, що й недослідженість обставин, які входятьу предмет доказування[48].
Томуне можна погодитися з думкою про те, що на правильність вирішення справивпливає тільки встановлення обставин, що складають предмет доказування[49].
Достовірністьвстановлення обставин досягається за умови притягнення до справи необхідноїсукупності доказів і їх всебічної та об'єктивної перевірки й оцінки.Невиправдане звуження обсягу доказів обмежує обсяг доказування, призводить донедослідженості обставин. Усі докази, які сприяють виявленню значущих по справіобставин, повинні бути особливо ретельно досліджені, перевірені й оцінені.
Якісаме докази повинні бути досліджені, залежить від змісту тієї інформації, що вних міститься, та її значення для справи. З цієї причини закон не визначаєістотності того чи іншого доказу, не ставить відносність доказів у залежністьвід їх видів, надаючи суду, прокурору, слідчому можливість самим вирішувати ціпитання, виходячи з того, яке значення вони мають для встановлення обставин, щопідлягають доказуванню, до яких наслідків може привести відмова від їхдослідження[50].
Дотриманнявимоги всебічності у визначенні межі доказування означає, що слідчим висунутіта перевірені всі можливі (на час розслідування) версії, як щодо обставин, якібезпосередньо складають предмет доказування, так і тих, що сприяють їхвстановленню. Вимога повноти передбачає, що слідчим повинні бути встановленівсі обставини предмета доказування, а також інші обставини, що стосуютьсясправи та є значимими для її правильного вирішення. Об'єктивність у визначеннімежі доказування вимагає від слідчого неупередженого ставлення як до учасниківрозслідування, так і до перевірки, оцінки доказів та їх джерел, а такожобставин, що характеризують особистість підозрюваного, обвинуваченого,потерпілого. Обґрунтованість у визначенні межі доказування означає адекватністьвисновків слідчого щодо обставин предмета доказування подіям, які мали місце вдійсності, та доказам, наявним у кримінальній справі.
Удіяльності слідчого з розслідування кримінальної справи, небезпечне якбезпідставне зауваження меж доказування, такі невиправдане їх розширення. Упершому випадку — це неминуче призведе до неповноти та й однобічностірозслідування, тобто не встановлення всіх необхідних обставин предметадоказування. У другому — до надмірного накопичення різних матеріалів у справі,окремі з яких не є необхідними чи доказовими та може негативно вплинути настроки і якість розслідування, призвести до невиправданих фізичних іматеріальних затрат, порушення конституційних прав і свобод людини.
Безумовно,визначення слідчим межі доказування передбачає певну ступінь конкретизаціїобставин, що складають предмет доказування у кримінальній справі. Усіобставини, які мають істотне значення для справи, повинні бути встановлені йдосліджені слідчим з достатньою повнотою та глибиною, з обов'язковим розкриттямвзаємообумовлених зв'язків.
Визначеннямежі доказування передбачає також обов'язкове розв'язання слідчим питання, вякому обсязі повинні бути зібрані та досліджені докази у кримінальній справі?
Межідоказування визначаються та обумовлені предметом доказування, який є єдиним длявсіх кримінальних справ. Разом з тим, межі доказування в цих справах мають своївідмінності, обумовлені кваліфікуючими ознаками діяння, їх специфікою та іншимиособливостями кожної окремої кримінальної справи. Все це знаходить відображенняу підсумкових, завершальних актах розслідування (доказування) — обвинувальномувисновку, постанові про закриття справи, постанові про направлення справи досуду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичногохарактеру чи у постанові про звільнення обвинуваченого від кримінальноївідповідальності (статті 6-1, 212-214, 223 КПК).
Визначеннямежі доказування в досудовому розслідуванні, безумовно, має прямий зв'язок зпредметом доказування та визначенням межі судового розгляду справи (ст. 275КПК). З урахуванням того, що предмет доказування (статті 64, 23 КПК) і вимогизакону про всебічне, повне і об'єктивне дослідження всіх обставин справи (ст.22 КПК) тотожні як для стадії досудового розслідування, так і стадії судовогорозгляду, то межі доказування на вказаних стадіях теоретично повинні бутиоднаковими. Але через дослідницький характер і різний підхід до процесудоказування його суб'єктів (слідчий — суддя), неправильне або неточне їхвизначення межі доказування можуть і не збігатися. Все це може мати вплив нарезультати і висновки доказування, а межі доказування в певній кримінальнійсправі, як вказується, можуть бутиширшими на досудовому слідстві,аніж в суді, і навпаки, вони можуть бути ширшими в суді, а не на досудовомуслідстві[51].
Завершальне,остаточне доказування у кримінальній справі, як правило, здійснюється в суді. Атому, на мою думку, в досудовомуслідстві при встановленні обставин предмета доказування та визначенні йогомежі, слідчому необхідно враховувати обставини, що можуть стати підставою дляповернення кримінальної справи на додаткове розслідування зі стадіїпопереднього розгляду справи суддею (ст. 246 КПК) або ж зі стадії судовогорозгляду (ст. 281 КПК).
Такожхотілося б зазначити, що в сучасній кримінально-процесуальній літературідискутуються питання про спрощений порядок визначення обсягу доказів, щопідлягають дослідженню при судовому розгляді кримінальних справ та його впливна всебічність, повноту та об’єктивність дослідження обставин справи.
Згідноз частинами 3-4 ст. 299 КПК України суд вправі, якщо проти цього не заперечуютьучасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовнотих фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким неоспорюються. При цьому суд з'ясовує, чи правильно розуміють підсудний та іншіучасники судового розгляду зміст цих обставин, чи немає сумнівів удобровільності та істинності їх позиції, а також роз'яснює їм, що у такомувипадку вони будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини справи тарозмір цивільного позову в апеляційному порядку.
Якщодля вирішення питання щодо обсягу доказів, які будуть досліджуватися, необхіднодопитати підсудного, суд вирішує його після допиту підсудного.
Критикуючизастосування ст. 299 КПК України (спрощеної процедури розгляду кримінальнихсправ), В.О. Попелюшко наводить такі аргументи:
— обов'язковіпредмети дослідження — законність та обґрунтованість притягнення особи докримінальної відповідальності, законність дізнання та досудового слідства вцілому — за спрощеного порядку судового слідства залишається поза увагою;
—спрощений порядок здійснення правосуддя практично виключає такий йогокомпонент, як доказування дійсних фактичних обставин справи, оскільки вирок тодіґрунтується лише на визнанні підсудним своєї вини. Суд при цьому виявляєнеоб'єктивність і упередженість та відступає від такого принципу демократичногоправосуддя, як презумпція невинуватості, коли «особа вважається невинуватою увчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її винуне буде доказано в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду»(ст. 62 Конституції України);
—волевиявлення підсудного та інших учасників судового розгляду щодо обсягудосліджуваних під час спрощеного судового слідства доказів навряд чи можнавважати істотним елементом диспозитивності, тобто компонентом свободи у наданнідоказів, дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом (ст. 161КПК України). Річ у тім, що диспозитивність передбачає обов'язковістьволевиявлення сторін для суду[52].
Однакз такою думкою важко погодитися. Як правильно відмічає Т. М. Марітчак,насправді при визнанні недоцільним досліджувати докази стосовно тих фактичнихобставин справи, що визнаються всіма учасниками процесу, принципидемократичного правосуддя — гласність, змагальність і диспозитивність,всебічне, повне та об'єктивне дослідження обставин справи не порушуються.Відмова всіх учасників процесу від дослідження в судовому засіданні фактичнихобставин справи свідчить про те, що серед них немає спору щодо зазначенихобставин, досудове слідство проведено всебічно, повно й об'єктивно та йогорезультати не оспорюються[53].
Томувважаю, що спрощений порядок визначення обсягу доказів, що підлягаютьдослідженню (спрощений порядок розгляду кримінальних справ) доцільнозастосовувати і в українському кримінально-процесуальному законодавстві.
КоваленкоЄ.Г. наводить ще одну підставу на захист спрощеного порядку розгляду справ.Місцеві суди розглядають по першій інстанції приблизно 100 кримінальних справна рік, а це в середньому становить по 8-10 таких справ на одного суддющомісяця, тобто на 50% більше, ніж розглядалося 10-15 років тому. Тожзастосовуючи такий порядок розгляду доказів стосовно тих фактичних обставин, щоне заперечуються всіма учасниками судового процесу, судді не тільки скоротятьвитрати свого робочого часу (дослідження доказів у справі; оголошення вироку зобґрунтуванням фактичних обставин справи доказами, дослідженими в судовомузасіданні), а й зменшать навантаження на суддів апеляційної та касаційноїінстанцій. Якщо ж врахувати, що у 80—90% кримінальних справ йдеться проінкримінування статей, санкцією яких передбачено незначне покарання, стаєочевидною ефективність застосування положення ст. 299 КПК України[54].
Розділ 2 Однобічність або неповнота дізнання досудового чисудового слідства, як підстава для скасування вироку2.1 Загальна характеристика однобічності або неповноти дізнаннядосудового чи судового слідства як підстави для скасування вироку
Пункт 1 стаття 367 Кримінального процесуального кодексуУкраїни зазначає, що підставами для скасування або зміни судових рішень,зазначених у частині першій статті 347 цього Кодексу (тобто вироків, які не набрализаконної сили і постанови про застосування чи незастосування примусових заходіввиховного і медичного характеру ухвалені місцевими судами при розгляді справи),в апеляційному суді є:
1) однобічність або неповнота дізнання, досудового чисудового слідства.
Відповідно,стаття 368 КПК України вказує, що необхідно розуміти під однобічністю інеповнотою дізнання, досудового чи судового слідства.
Однобічним або неповним визнаєтьсядізнання, досудове чи судове слідство у суді першої інстанції, коли залишилисянедослідженими такі обставини, з’ясування яких може мати істотне значення дляправильного вирішення справи. Дізнання, досудове чи судове слідство в усякомуразі визнається однобічним і неповним:
1)коли не були допитані певні особи, не були витребувані і досліджені документи,речові та інші докази для підтвердження чи спростування обставин, які маютьістотне значення для правильного вирішення справи;
2)коли не були досліджені обставини, зазначені в ухвалі суду, який повернувсправу на додаткове розслідування або на новий судовий розгляд, за виняткомвипадків, коли дослідити їх було неможливо;
3)коли необхідність дослідження тієї чи іншої обставини випливає з нових даних,встановлених при розгляді справи в апеляційному суді;
4)коли не були з’ясовані з достатньою повнотою дані про особу засудженого чивиправданого.
Устатті 369 КПК України мова йде про невідповідність висновків суду першоїінстанції фактичним обставинам справи, тобто коли судом порушується вимога об’єктивностіпри розгляді кримінальної справи.
Вирокчи постанова вважаються такими, що не відповідають фактичним обставинам справи (єнеоб’єктивними):
1)коли висновки суду не підтверджуються доказами, дослідженими в судовомузасіданні;
2)коли суд не взяв до уваги докази, які могли істотно вплинути на його висновки;
3)коли при наявності суперечливих доказів, які мають істотне значення длявисновків суду, у вироку (постанові) не зазначено, чому суд взяв до уваги однідокази і відкинув інші;
4)коли висновки суду, викладені у вироку (постанові), містять істотнісуперечності.
Проблемаскасування вироку суду через однобічність, неповноту та необ’єктивністьдізнання, досудового та судового слідства є досить актуальним для сучасногокримінального процесу. Про це свідчать статистичні дані. Так у 2006 році булоскасовано вироки щодо 6,2 тис. осіб, або 3,5 % [2,8 %][55]від кількості постановлених вироків, із них в апеляційному порядку — 5,2 тис.,або 2,9 % [2,5 %], у касаційному — понад 1 тис., або 0,6 % [0,4 %]. Найчастішепричинами скасування вироків в апеляційному порядку, які перешкоджали повно йусебічно розглянути справу та постановити законний, обґрунтований ісправедливий вирок, були істотні порушення судами вимогкримінально-процесуального закону. Згідно з інформацією апеляційних судів, зтаких підстав у 2006 р. скасовано вироки стосовно 1,7 тис. осіб, що становило32 % від загальної кількості скасованих в апеляційному порядку, у тому числічерез порушення судом права на захист — щодо 355 осіб.
Ізповерненням справи публічного обвинувачення на додаткове розслідування через неповнотудосудового слідства скасовано вироки у касаційному та апеляційному порядкустосовно 1,2 тис. осіб, або 19,5 % [21,7 %] від усіх скасованих. Основнимипідставами для такого повернення справ були: порушення права на захист,недотримання принципу всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставинвчинення злочину. Такі недоліки усунути в судовому засіданні неможливо. Знаправленням справи на новий судовий розгляд скасовано вироки щодо 3,8 тис.осіб, або 61,1 % [54,6 %] від усіх скасованих[56].
Яквидно із судової практики, однобічність або неповнота дослідження обставинвчиненого злочину зазвичай тягне за собою повернення кримінальної справи надодаткове розслідування або відміну винесеного по такій справі вироку. Томусправу може бути визнано повністю розслідуваною і направлено до суду тільки втому разі, якщо в підсумку всієї проведеної слідчим роботи, перевірки всіхможливих версій залишиться тільки та, яка з точки зору органу розслідування вжеє не версією, а достовірним висновком. Однак з погляду суду цей висновок єверсією обвинувачення, що потребує перевірки її умовах судового розгляду. Цяверсія буде вихідною при розгляді справи в суді, вона є основою для проведеннясудового слідства. У цих випадках суд не може бути зв'язаний тільки з версієюобвинувачення, він, як орган правосуддя, повинен обов'язково розслідувати іпротилежну версію, тобто припущення про невинність підсудної особи. Суд можевийти за межі доказів, зібраних на досудовому слідстві, вимагати і розглядатинові докази, що означає: суд має право висувати такі версії, які неперевірялися на досудовому слідстві. При поверненні судом справи на додатковерозслідування всі його версії підлягають обов'язковій перевірці[57].
Слідзазначити, що повернення справи судом на додаткове розслідування для України неє традиційним. Навпаки, відповідно до ст. 13 Статуту кримінального судочинстваРосійської імперії, затвердженого 20 листопада 1864 р., який поширювався і начастину сьогоднішньої України, заборонялось «зупиняти вирішення справи підприводом неповноти, неясності або протиріччя законів. За порушення цьогоправила винні притягуються до відповідальності як за протизаконну бездіяльністьвлади»[58]
Повернутисправу на додаткове розслідування у випадку неповноти слідства мав право лишепрокурор. Що стосується суду, то згідно зі ст. 12 названого Статуту «всі судовіустанови зобов'язані вирішувати справи у точному розумінні існуючих законів, ау випадку неповноти, неясності або протиріччя законів, якими судиме діяннязабороняється під страхом покарання, повинні обґрунтовувати рішення назагальному змісті законів»[59]. Тобто судмав право лише постановити вирок обвинувальний чи виправдувальний або закритисправу. Зволікати, комусь повертати справу суд не мав права. В цьому була сутьзмагальності сторін, повага до права людини на справедливий і неупередженийсуд, який проводиться в розумні строки, суд, який не обвинувачує чи шукає якісьшляхи для обов'язкового обвинувачення, не підміняє прокурора, а зобов'язує дотого, щоб кожна сторона в процесі виконувала свої обов'язки з надзвичайноюстаранністю і добросовісністю.
Тічастини України, які раніше були у складі інших держав, також не зналиінституту повернення судом справи на додаткове розслідування.
Першийрадянський Кримінально-процесуальний кодекс 1923 р. не знав інститутуповернення судом справи на додаткове розслідування. Цей інститут з'явився в КПК1927 р. і в подальшому був розвинутий під впливом тоталітарних уявлень промісце і значення суду не як органу правосуддя, а як органу боротьби зізлочинністю.
Врадянський період тривалий час суд мав право за власною ініціативою відправитидля проведення додаткового розслідування будь-яку справу публічного чиприватно-публічного обвинувачення, якщо на його погляд у справі була допущенанеповнота, однобічність або необ'єктивність слідства, які не можна було усунутив стадії судового слідства, для вирішення питання про нове обвинуваченняпідсудного чи вирішення питання про притягнення до кримінальноївідповідальності іншої особи. Він мав право це зробити і за клопотаннямучасників процесу.
ЗакономУкраїни від 21.06.2001 p., що набув чинності 29.06.2001 p., цей порядокзмінений. Зокрема, в стадії попереднього розгляду справи суддя у відповідностізі ст. 246 КПК з власної ініціативи або за клопотанням учасників процесу своєюпостановою повертає справу на додаткове розслідування у випадках, коли під часпорушення справи, провадження дізнання або досудового слідства були допущенітакі порушення вимог цього Кодексу, без усунення яких справа не може бутипризначена до судового розгляду. У всіх інших випадках, тобто для погіршеннястановища обвинуваченого або притягнення до кримінальної відповідальності іншихосіб, суддя може направити справу на додаткове розслідування лише заклопотанням зазначених в названій статті осіб.
Надумку Маляренко В.Т., закріплення в КПК права суду за власною ініціативою та увизначених законом випадках за клопотанням учасників процесу повертати справудля проведення додаткового розслідування свідчить про незнання або нерозуміннячи небажання розуміння того цивілізаційного шляху в кримінальному процесі, поякому йдуть інші країни світу[60].
Яквідомо, більшість європейських країн, які мають досудове слідство, ненадолужують недоліки досудового слідства, якщо їх неможливо усунути в судовомузасіданні, за рахунок повернення справи на додаткове розслідування, оскількизнають і вважають, що судове слідство в порівнянні з досудовим є головним, а недругорядним, що передбачені законом можливості досудового слідства не можутьпревалювати над можливостями слідства судового, і, крім того, право людини надоступ до правосуддя та на розумний строк провадження в кримінальній справі недозволяє затягувати в такий спосіб вирішення справи судом.
Середпострадянських країн прибалтійські країни, Молдова, Російська Федерація та рядінших відмовились від повернення судом справи на додаткове розслідування,вважаючи цей інститут таким, що не позначається позитивно на якості досудовогослідства та суперечить засадам судочинства і правам людини.
Разомз тим Україна залишає цей інститут. Наслідки його існування бувають надзвичайнонегативними. Так, наприклад, довготривалість строків досудового слідства ісудового розгляду з триманням обвинуваченого, підсудного під вартою, яка булаобумовлена в тому числі і поверненням справи на додаткове розслідування, сталапредметом розгляду в Європейському суді з прав людини позову Калашникова, якийвін виграв у Російської Федерації[61].
Значначастина кримінальних справ, направлених судами на додаткове розслідування, стаєпредметом розгляду апеляційної і касаційної інстанції. В цьому є певний інтересокремих учасників процесу, який полягає в можливості в такий спосіб затягнутирозгляд справи, віддалити момент її вирішення, перевірити ставлення вищихсудових інстанцій до пред'явленого особі обвинувачення. Як свідчить судовапрактика, а також статистичні дані, судові рішення приблизно в 10% справ,повернутих на додаткове розслідування, скасовуються. Тобто і в тих справах, щонаправлені на додаткове розслідування, і в тих, що повернуті на новий судовийрозгляд, суди як першої, так і апеляційної чи касаційної інстанції діютьупереджено по відношенню до пред'явленого особі обвинувачення, оскільки вонихоч і опосередковано, але все ж таки дають оцінку достатності і допустимостідоказів, законності чи незаконності певних процесуальних рішень та дій[62].
Хоч увідповідності з КПК і постановою № 3 Пленуму Верховного Суду України від 25березня 1988 р. «Про застосування судами України кримінально-процесуальногозаконодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування»[63]суд, повертаючи кримінальну справу на додаткове розслідування, не має правадавати оцінку доказам, але ця оцінка фактично дається самим фактом поверненнясправи на додаткове розслідування, аналізом доказів, підданням критиці певнихпроцесуальних рішень і дій чи бездіяльності органів дізнання та досудовогослідства. Без цього не можна уявити зміст постанови чи ухвали суду проповернення справи на додаткове розслідування.
Такимчином, повернення справи судом на додаткове розслідування — це яскравий проявупередженості суду, на яку він не має права. І той факт, що в майбутньому цюсправу, якщо вона надійде до суду, буде розглядати інший склад суду, не змінюєстановища, оскільки висловив свою думку саме суд як орган влади, що покликанийвирішувати справу.
Судипостійно при розгляді кримінальних справ встановлюють факти фальсифікаціїслідчими доказів і процесуальних документів. У кожній третій справі про тяжкі іособливо тяжкі злочини обвинувачені скаржаться на застосування до нихнезаконних методів слідства. Незважаючи на те, що з 2001 р. закон істотнообмежив повноваження судів щодо забезпечення повноти розслідування обставин справи,вони нерідко вимушено і всупереч закону перебирають на себе функціюобвинувачення, оскільки прокурори не завжди спроможні якісно зробити цесамотужки.
Існуючийінститут можливості повернення судом справ на додаткове розслідування невідповідає завданням розкриття злочину, викриття винних і забезпеченняправильного застосування закону в розумні строки, а навпаки — спонукає дотяганини та безвідповідальності. Підстави повернення справи на додатковерозслідування все більшою мірою не відповідають іншим нормам процесуальногозаконодавства. Зокрема, повертаючи справу на додаткове розслідування з мотивівнеповноти дізнання чи досудового слідства, яка, на думку суддів, не може бутиусунена в судовому засіданні, суди фактично роблять висновок про неможливістьпостановлення обвинувального вироку на основі тих доказів, які у відповідностііз законом зібрані у справі, і за змістом закону зобов'язані постановитивиправдувальний вирок (ст. 327 КПК).
Повертаючиза власною ініціативою справу на додаткове розслідування у зв'язку з неповнотоюдізнання чи досудового слідства, суд фактично ініціює продовження слідчоїдіяльності по обґрунтуванню обвинувачення і виконує не властиву йому функціюобвинувачення.
Яквідомо, суд, що здійснює судову владу шляхом кримінального судочинства наоснові змагальності сторін і рівності їх прав, при провадженні у справі не можеставати ні на бік обвинувачення, ні на бік захисту, підміняти сторони, прийматина себе їх процесуальну правомочність, а повинен залишатися об'єктивним інеупередженим арбітром.
Кримінальнийпроцес України побудований на проходженні кримінальної справи по ступенях знижчого до верхнього. При цьому кожний верхній ступінь базується на даних,зібраних нижчим. Зокрема, дані оперативно-розшукової служби слугують основою дляподальшого дослідження обставин справи і висновків органів дізнання, даніорганів дізнання слугують основою для подальшого дослідження обставин справи івисновків органів слідства, а ті, в свою чергу, для висновків прокурора. Наданих висновків прокурора будується висновок судді і суду. Кожна верхняпроцесуальна інстанція контролює нижчу. За процесуально-правовою логікою всі цідії мають відбуватися у суворій, визначеній законом послідовності. Поверненнясудом справи на додаткове розслідування для ліквідації неповноти слідствапорушує цю послідовність.
Суд,повертаючи справу на додаткове розслідування, фактично вступає в процесуальністосунки із слідчим, хоч за логікою КПК він повинен мати такі стосунки лише зпрокурором. Цим порушується конституційна норма про те, що нагляд за досудовимслідством здійснює прокурор, а не суд. Даючи слідчому вказівки, якіобставини дослідити і які слідчі дії слід здійснити, щоб ліквідувати неповнотуслідства, суд підміняє прокурора, його функцію нагляду за досудовим слідством.
Увідповідності з встановленим в Україні порядком кримінального судочинствадосудове провадження у справі покликано служити цілям повного і об'єктивногосудового розгляду справи. Внаслідок слідчих дій, які проводяться в ходідосудового слідства, встановлюється і досліджується більшість доказів у справі.Важливо, що окремі слідчі дії можуть проводитися лише в цій процесуальнійстадії. Саме при досудовому провадженні у справі формується обвинувачення, якестає предметом судового розгляду, і визначаються його межі.
Узв'язку з цим на досудових стадіях процесу обвинувачення не може формуватися ізабезпечуватися доказовою базою з урахуванням даних, отриманих у ході судовогорозгляду справи. Судове слідство не може слугувати підставою для кримінальногопереслідування на досудових стадіях процесу. Повернення судом справи надодаткове розслідування з метою ліквідації неповноти проведеного дізнання числідства порушує цей принцип.
Якщонеповнота дізнання чи досудового слідства виявлені в судовому засіданні, то з урахуваннямданих судового розгляду справи відмова від обвинувачення та його зміна маютьвідбуватися в судовому засіданні з дотриманням усіх необхідних процесуальнихнорм, які забезпечують право на захист, без повернення справи на додатковерозслідування.
Але,як зазначає Омельяненко Г., якщо не повертати справи на додатковерозслідування, то як же можна виправити допущену дізнавачем або слідчимпомилку, зокрема, неповноту чи однобічність слідства, неправильністькваліфікації дій чи бездіяльності обвинуваченого, неправильне сприйняття певноїпроцесуальної норми тощо, коли це неможливо зробити без притаманних лишедосудовому слідству процесуальних процедур?[64]
Длявирішення цього питання Маляренко В.Т. пропонує іти тим же шляхом, якийпередбачений і Конституцією України, — наглядом прокуратури за додержаннямзаконів органами, які провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання,досудове слідство, судовим контролем за певними діями органів дізнання тадосудового слідства тощо.
Найого думку, ця конституційна норма не тільки дає право, але і зобов'язуєпрокуратуру України, всіх її працівників від нижчої ланки до верхньоїсупроводжувати кожну кримінальну справу від її початку до завершення,контролювати і забезпечувати законність кожної процесуальної дії органівдізнання та досудового слідства по кожній справі. Для цього законом (ст. 227КПК) передбачені надзвичайно широкі повноваження прокурора. Розрахунокзроблений на розумність, сумлінність та добросовісність прокурора. Тобто,йдеться про те, що діяльність органів дізнання і досудового слідства має бутиза законом під пильним контролем прокурора. Крім того, цілий ряд процесуальнихдій та процесуальних рішень органів дізнання та досудового слідства, як-то:проведення обшуків, зняття інформації з каналів зв'язку, затримання особи тавзяття її під варту тощо також перебувають під контролем суду. В суд можутьбути оскаржені певні дії чи бездіяльність органів дізнання та досудовогослідства, а також окремі процесуальні рішення, наприклад, постанова пропорушення кримінальної справи. Повернути справу для проведення додатковогорозслідування може прокурор під час перевірки справи, яка надійшла до нього зобвинувальним висновком[65].
Кріміснування інституту повернення судом справи на додаткове розслідування, в КПКіснує й інститут повернення справи прокуророві.
Сутьстатей 228—232 КПК полягає в тому, що прокурор, одержавши від слідчого справу зобвинувальним висновком, зобов'язаний перевірити об'єктивність, законність таобґрунтованість проведеного слідства і притягнення до відповідальностівідповідних осіб, а також велику кількість інших обставин. Залежно відрезультатів перевірки прокурор зобов'язаний прийняти одне з таких рішень:затвердити обвинувальний висновок чи скласти новий обвинувальний висновок інаправити справу до суду; повернути справу органові дізнання або слідчому ізсвоїми письмовими вказівками для провадження додаткового розслідування; закритисправу, склавши про це відповідну постанову; змінити обвинувачення, якщо цязміна не тягне за собою застосування статті кримінального закону з більш тяжкоюсанкцією і не пов'язана з істотною зміною обвинувачення за фактичнимиобставинами, і направити справу до суду.
Отже,законом передбачено, що суддя своєю постановою має повернути справу прокуророві,виявивши при її вивченні недобросовісність або некомпетентність прокурора,проявлені при виконанні тих функцій, які покладені на нього КПК.
Єдинарізниця між поверненням суддею справи на додаткове розслідування і поверненнямсправи прокуророві полягає в тому, що в першому випадку суддя зобов'язанийзазначити підстави повернення справи на додаткове розслідування і може вказати,які слідчі дії повинні бути проведені при додатковому розслідування, а вдругому випадку — нічого цього від судді не вимагається.
Такимчином, повернення справи прокуророві — це фактично завуальована формаповернення справи на додаткове розслідування.
Упроекті нового КПК (ст. 341) знову передбачається можливість повернення суддеюсвоєю постановою кримінальної справи прокурору в тих же випадках, якіпередбачені і в чинному КПК. 2.2Фактори, що призводять до неповноти та однобічності під час розглядукримінальних справ у суді
Стаття 67 КПК України вказує на те, що суд, прокурор, слідчийі особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнімпереконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному та об’єктивному розглядівсіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Важко не погодитись з тими авторами, які вважають, що ця нормаКПК України сформульована невдало[66].
Зокрема, виходячи зі змісту ст. 67 КПК України випливає, щоЗакон пов’язує внутрішнє переконання лише з оцінкою доказів. Однак, оцінкадоказів є тільки одним із елементів процесу доказування[67].Внутрішнє ж переконання є результатом процесу доказування істинності певногофакту чи групи фактів. У цій нормі КПК України відбулося змішування розуміннявнутрішнього переконання, яке досягається в результаті оцінки окремого доказу усправі, і внутрішнього переконання яке досягається в результаті оцінки всіхдоказів у сукупності для дачі відповіді на головне питання кримінальногопроцесу про винність обвинуваченого.
На мою думку, є неправильним ототожнення внутрішньогопереконання яке досягається органами досудового слідства і суду. Не зважаючи нате, що воно має багато спільних рис — це різне переконання. Для органівдосудового слідства воно може мати вірогідний характер стосовно головногопитання — про винність обвинуваченого, для суду ж — будь-яка вірогідністьвинності підсудного виключається. Для органів досудового слідства внутрішнєпереконання відносно одних і тих же фактів може змінюватись під час всьогорозслідування. Суд же має прийти до остаточного внутрішнього переконання врезультаті проведеного судового слідства і матеріалізувати це переконання увироку.
Крім того, чомусь несправедливо випущено з цієї нормиважливого учасника кримінального судочинства – захисника. Хіба у захисника неможе бути внутрішнього переконання під час оцінки зібраних у справі доказів?Для того, щоб побудувати лінію захисту у справі безумовно необхідно мативнутрішнє переконання.
Ця норма закону ґрунтується на засадах асиметричногокримінального процесу. Вона потребує змін з урахуванням запровадження вкримінальне судочинство начал демократичної змагальності.
На противагу західній доктрині, вітчизняна наукова думкаґрунтується на позиції, що вирок, яким підсудного визнають винним у вчиненнізлочину, може бути проголошений судом лише при безсумнівній винності, приповному переконанні суддів у винності обвинуваченого, за відсутності у нихбудь-яких сумнівів[68].
Суд може знайти істину у справі тільки при тій умові, що йомунадана повна можливість вільно і неупереджено цю істину відшукувати. Судприймає чи відкидає той чи інший доказ лише в силу переконливості цього доказудля самих суддів. Судді можуть дійти висновку про винність обвинуваченого лишетоді, коли вони твердо переконані в цьому. Іншими словами, вільне суддівськепереконання є єдиним правильним методом пошуку істини в іноді дуже складномусплетенні фактичних обставин справи серед різних і часто суперечливих доказів.Для суду немає іншого шляху, що забезпечує встановлення істини, як той, якийвідкриває суддям можливість вирішувати справу за їх переконанням. Всі іншіметоди вводили б шаблон в роботу суду, ставили б рішення суду в залежність відрізних формальних умов, тобто приводили б не до матеріальної істини, а доістини формальної[69].
Таким чином, суддівське переконання є суб’єктивним упсихологічному розумінні, має об’єктивні підстави, якими перевіряється йогоправильність. Не надаючи істині суб’єктивного характеру, не перетворюючидостовірність в суб’єктивну впевненість, внутрішнє суддівське переконанняслугує засобом встановлення істини у кримінальній справі.
Внутрішнє суддівське переконання – це свідома суб’єктивнавпевненість індивідууму в існуванні чи не існуванні відповідних об’єктивнихфактів, на підставі яких ним приймається процесуальне рішення, робитьсявисновок про винність чи не винуватість підсудного у скоєні інкримінованогойому злочину, призначається підсудному вид і міра покарання або здійснюєтьсяйого звільнення від кримінальної відповідальності.
Це визначення стосується внутрішнього переконання, якедосягається в результаті відповіді на головне питання у кримінальній справі –про винність підсудного. Однак, суддя має формувати внутрішнє переконання йвідносно проведення окремих процесуальних дій. Таке переконання судді є його„окремим” переконанням, яке стосується тільки цих процесуальних дій (наприклад,надання дозволу на арешт, на проведення обшуку).
І хоча внутрішнє переконання властиво і дізнавачу, іслідчому, і судді, найбільше значення у кримінальному процесі має самепереконання судді. Адже саме на суддю кримінальний процес України покладаєобов’язок встановлення істини по справі, винності або невинності особи, а такожпризначення покарання.
Внутрішнє суддівське переконання в залежності від стадіїкримінального судочинства може досягатися з різними зусиллями. Однак, найвищівимоги до формування внутрішнього переконання судді, найбільші зусилля повинніприкладатися під час підсумкової оцінки доказів у справі та проголошеннівироку. Для того, щоб жодна невинна особа не була піддана незаконномузасудженню, і щоб жоден злочинець не уник справедливого покарання.        
Стаття129 Конституції України вимагає від судді бути незалежним при здійсненніправосуддя та підкорятися лише закону. Суддя завжди має приймати зваженерішення і, відповідно, уникати рішень спонтанних, рішень, в основі яких лишепочуття або упереджене ставлення.
Разомз тим, практика свідчить, що вироком суду може встановлюватись як істинне, такі те, що в дійсності не є істинним, і це означає, що судом може бути допущенапомилка.
М.С. Строгович характеризуючи судову помилку, зазначає, що „судовапомилка — це неправильне вирішення справи по суті, встановлення судом обставинсправи не у відповідності з дійсністю, а в супереч їй. У найбільш крайньомувигляді судова помилка виражається як в засудженні невинного, так і увиправданні винного[70]. Адже, судді– люди, помилитись може будь-яка людина, відповідно, може помилитись і суддя,прийнявши за істину неправду, а за неправду істину”[71],- і далі, він зазначає, що в результаті такої судової помилки „… матеріальнаістина у справі не знайдена, не встановлена, як в тому випадку, коли засудженоневинного, так і в тому випадку, коли дійсний злочинець залишився не викритий,а так як можливість судових помилок завжди необхідно передбачити, то знебезпекою неправильного засудження чи неправильного виправдання доводитьсярахуватися”[72].
Суб’єктомвстановлення істини у кримінальному судочинстві є суддя. Актом, в якому маєформалізуватися факт встановлення істини у результаті судового розгляду кримінальноїсправи — є виправдувальний або обвинувальний вирок суду. Однак, у цей вирокможе закрастися помилка, яка може бути зумовлена суб’єктивними чи об’єктивнимипричинами (такий поділ є досить умовним), що вплинули на процес формуваннявнутрішнього переконання судді.
Досуб’єктивних причин — відносимо все те, що безпосередньо пов’язане зособистістю судді, його внутрішнім світом і формуванням його внутрішньогопереконання у конкретній справі.
Зцього приводу А.Ф. Коні писав, що: „для правосуддя є бідою, коли у вироках statpro ratione voluntas (рішення залежить від властивостей власного розсуду). Томусуддя, який вирішує справу, ніколи не має ні права, ні моральних підставказати: «Sic volo, sic jubeo» — я так хочу. Він повинен казати,подібно Лютеру: «Ich kann nicht anders!» — я не можу інакше, не можутому, що і логіка речей, і внутрішнє відчуття, і життєва правда, і змістзакону, твердо і непохитно підказують мені моє рішення, і супроти будь-якогоіншого говорить моя совість, як судді і людини. Проголошуючи свій вирок, суддяможе помилятися; але якщо він хоче бути дійсно суддею, а не представникомсвавілля, він повинен ґрунтувати своє рішення на тому, що в даний час є логічноневідворотнім і морально обов’язковим… — він пояснює, — „гріх супроти ДухуСвятого” полягає в “сатанинському супротиві”, з яким людина, один раз будучипереконана в чому-небудь, не хоче відмовитись від цих помилкових переконань”[73].
Внутрішнєпереконання, якщо воно не обмежено правилами закону, не може забезпечитисправедливого рішення. У самому судді й у зовнішніх обставинах можутьзнаходитись причини, які можуть перешкодити йому застосувати до справи всюповноту внутрішнього переконання та правильно її вирішити. Людині властивозахоплюватися, що породжує односторонній погляд на речі, в її діяльностіможливі помилки, прорахунки і неправильне розуміння складних або незвичайнихпредметів. Суддя може мати ваду, що називається “лінивість розуму”[74].Ця лінь розуму, відмовляється проникати у глибину речей і пробивати собі дорогусеред оманливої очевидності і поверхневих протиріч. Однією з причин, що заважаєсудді встановити істину в справі та винести справедливий вирок – це „внутрішнєнебажання” повно, об’єктивно і всебічно дослідити справу. Це „небажання”, або“лінивість розуму”, може пояснюватись різними причинами.
Стосовносудово-кримінальної достовірності, необхідно відмітити, що вона здобувається,як правило, при таких умовах і для такої мети, при яких дії почуттіввідкривається широкий простір. Мета кримінального суду, драматичністьпровадження, спроби судового красномовства сторін – все це сильно впливає насерця суддів, збурює їх почуття[75].
І.Я.Фойницький влучно відмітив, що “не слід змішувати вирішення справи за системоювільної оцінки з вирішенням її за безпосереднім враженням. Перше передбачаєзнання справи шляхом вивчення її за об’єктивними даними, які містяться в самійсправі; друге обмежується прийняттям того відбитку, який справа або її окреміфрагменти залишили в наших почуттях. Оцінка доказів є розумовою діяльністю, якареалізується через сумнів або переконання; враження є продуктом одного лише чуттєвогосприйняття, яке не перевірено розумовим процесом.
Зіншого боку, не потрібно змішувати вирішення справи за вільною оцінкою доказівз її вирішенням за свавільним поглядом. Здійснення логічних процесів придоказуванні визнано необхідною умовою правильної оцінки доказів. Для того, щобвнутрішнє переконання не переходило в особисте свавілля, закон не повинензв’язувати суддю легальними правилами, однак повинен турбуватися пронапрацювання його переконання при умовах і в порядку, коли кожна розсудлива і поміркованалюдина при тих же обставинах прийшла б до такого ж висновку. Правила про такийпорядок і умови мають важливе значення; ними встановлюється межа між свободоюсудді й індивідуальним свавіллям”[76].
Крімцього, вважаю, що внутрішніми перепонами, які стоять на шляху повноти тавсебічності у кримінальному судочинстві є небажання людини проникати в сутністьсправи, її інтелектуальна лінь, кар’єризм, формальне відношення до людськоїдолі, душевне зачерствіння, моральна і професійна деградація, корисливість. Всіці негативні фактори, що впливають на об’єктивність судового розгляду,формування внутрішнього суддівського переконання можуть бути зумовлені найрізноманітнішимипричинами.
Немає нічого більш шкідливого для правосуддя, длявстановлення істини у справі, як односторонній обвинувальний ухил,односторонній підхід до фактів і обставин, що досліджуються, коли збирається іфіксується тільки те, що підтверджує обвинувачення, й ігнорується те, щозаперечує обвинувачення чи пом’якшує його[77].
Одним із елементів, що підсилює суб’єктивні начала прирозгляді кримінальних справ є досвід судді, який може відігравати як позитивну,так і негативну роль.
Ось, як про це пише М.С. Строгович: „Свій попередній досвідвідносно того, у яких випадках обвинувачений і свідки у раніше розглянутихсправах говорили правду, в яких казали неправду чи помилялись, від чогозалежала ця неправда і помилки, чим вони обумовлені і за якими ознакамирозпізнавались. Цей досвід суддів є дуже цінним і важливим для виявлення істиниу складних і суперечливих фактичних обставинах справи. Саме цей досвід дає судуправильну орієнтацію в обставинах справи, допомагає йому правильно зрозумітивчинки і спонукання людей, що приймають участь у кримінальному процесі. У цьомувідношенні досвід суддів, узагальнений і осмислений ними, є найважливішою умовоюдля того, щоб судді могли правильно вирішити кримінальну справу…
Але, при неправильному відношенні того чи іншого судді, досвого досвіду, у випадку неправильних, поспішних і необґрунтованих узагальненьцього досвіду, при розгляді окремої судової справи може бути отриманий інегативний результат; у судді може виробитись стандартний підхід до справи,упередженість і „трафарет”. Якщо в минулому суддя, як правило, спостерігавпевний зв’язок між фактами, він іноді буває схильний вбачати його і в даномуконкретному випадку, хоча саме в цьому випадку такого зв’язку могло і не бути,або він міг проявитись якось інакше. Досвід суддів, що використовується прирозгляді кожної конкретної справи, включає в себе, по-перше, загальний досвідсудді, тобто його життєвий досвід; і, по-друге, досвід судовий, професійний,тобто досвід практичної судової роботи”[78].
Висновок суду про винність обвинуваченого повиненґрунтуватися на фактичних матеріалах справи, і це правильно, бо інакше висновоксуду буде необґрунтованим і довільним. Але, правильно й те, що до істинноговисновку суддям доводиться пробиратися, прокладати собі дорогу через численніфакти, які можуть вказати суду шлях до істини, але можуть і звести його з цьогошляху, призвести до неправильних, хибних висновків. У цьому — суть і значеннявнутрішнього суддівського переконання при вирішенні справи. Це переконання єсуттєвою гарантією виявлення у справі матеріальної істини. Звичайно,переконання суддів саме може бути помилковим, хибним, судді можуть бутивпевненими в існуванні факту, коли його в дійсності не було, можуть бутивпевнені у винності обвинуваченого, тоді як обвинувачений у дійсностіневинуватий.
Несправедливий вирок зазвичай виноситься не тоді, коли суддітвердо переконані у правильності своїх висновків, а їх переконання виявляєтьсяпомилковим, але тоді, коли судді виносять вирок, взагалі не маючи твердогопереконання, коли вони стверджують що-небудь, що вони вважають вірогідним,правдоподібним, але в чому вони зовсім не переконані. Не переконання суддів, аїх упередженість зазвичай призводить до неправильних висновків і є причиноюсудових помилок[79].
Упереджене ставлення суддів може бути результатом діїбагатьох обставин, які умовно розділяють на три групи, такі що:
а) прямо вказують на можливу зацікавленість;
б) свідчать про певні негативні індивідуально-психологічніякості судді;
в) характеризують умови роботи суду”[80].
Обставини (фактори) першої групи, як правило, відомізаздалегідь суб’єктам процесу і є підставою для заяви відводу (самовідводу)судді. Інститут відводу виступає правовим засобом усунення із процесу осіб,зацікавлених у його результатах. Це — його основне призначення. Такийгарантійний вплив має профілактичний і попередній характер: відводи, як правило,заявляються до розгляду справи по суті й відносно осіб, що можуть проявитиупередженість (у тому числі й суддям). Фактори другої і третьої групи впливаютьна об’єктивність суддів у процесі формування їх внутрішнього переконання.
Суб’єктивна основа внутрішнього переконання суддіввиражається в їх впевненості у достовірному встановленні фактів (тобто вістинності досягнутих результатів), що виникає у процесі інтелектуальногонапруження при усвідомленні ними особистої відповідальності за правильне вирішеннясправи. Знання всіх обставин справи у сукупності з впевненістю в істинності цихзнань викликає у суддів вольовий стан готовності до прийняття відповідногорішення[81].Процесуальною формою прояву їх внутрішнього переконання є висновки і судження,які набувають об’єктивної форми в певному правозастосовному акті.
Формування внутрішнього переконання суддів відбувається впроцесі їх мислення, яке „виступає в нерозривній єдності інтелектуальних іемоційно-вольових компонентів”[82].
На правозастосовну діяльність суддів впливає багатосоціально-психологічних факторів (упередженість, перестраховка, егоцентризм,підміна дійсного бажаним і т.п.), так звані „неформальні елементи” (досвід,світобачення, професійна деформація і т.п.), а також певні умови судової роботи(повнота достовірної інформації, дефіцит часу, прийняття рішення в ускладненихумовах, службове навантаження та інше)[83]. Доцього необхідно додати, що суб’єктивні відтінки людських почуттів вельмирізнобарвні, як неоднакові і ціннісні погляди людини, її уподобання йпереконання. Все це може вплинути на готовність суддів правильно оцінитиобставини справи. Тому велике значення „мають ті об’єктивні гарантії, якіпопереджають прояви суб’єктивізму в рішеннях, або, інакше кажучи, знімають „внутрішні”і „зовнішні” перешкоди, які заважають об’єктивній оцінці і правильностірішення”[84].
Інші автори вважають, що засоби забезпечення об’єктивностісуддів для попередження дії негативних факторів слід розділяти на ідеологічні,організаційні і правові. Перші дві групи засобів (ідеологічні й організаційні)спрямовані на формування особистісних якостей суддів (високогонауково-світоглядного рівня правосвідомості, необхідних морально-вольових іінтелектуальних якостей і естетичних поглядів) і покращення умов їх діяльності(правильний підбір кадрів, наукова організація праці, своєчасна правоваінформація і т. п.).
Ідеологічне й організаційне забезпечення об’єктивності, немає визначеної нормативної основи, тому механізм його гарантійного впливувідрізняється досить складною системою соціальних зв’язків. Але в будь-якомувипадку цей вплив відбивається на правосвідомості суддів, і є регулятором їхдій у процесі дослідження й оцінки обставин справи, включаючи прийняття рішенняпо суті питання, що розглядається.
Внутрішнє психологічне ставлення суддів до вимог і приписівправових норм, відповідні мотиви їх поведінки в значній мірі обумовлюютьефективність дій правових засобів забезпечення об’єктивності. Останнівиступають в якості певної системи правових засобів і умов. Їм притаманнівнутрішні зв’язки, гармонійність і стійкість яких створюється єдністю змісту іформи правосуддя.
Механізм гарантійного впливу правових засобів наоб’єктивність суддів визначається умовами судової діяльності і здійсненнямпоточного і наступного контролю за правильністю рішень, що приймаються. Усамому загальному вигляді правове забезпечення об’єктивності полягає у тому, щозакон встановлює строгий процесуальний режим діяльності суду й інших учасниківсправи: послідовний розвиток процесу, всебічність і повнота з’ясування обставинсправи, обов’язкові правила збирання, закріплення, дослідження й оцінкидоказів, спеціальні гарантії, що забезпечують свободу внутрішнього переконаннясуддів, а також контроль і нагляд з боку вищих судів[85].
Якбачимо з вищенаведеного склалася думка, що вимоги встановлені законом, системаперегляду та ревізії судових рішень є надійною гарантією від суб’єктивізму йупередженості суддів під час розгляду кримінальних справ. Так дійсно, ціелементи мають певне значення гарантій неупередженості суддівськогопереконання. Однак, як свідчить практика, вони не забезпечують у повній мірі тівимоги, які перед ними ставляться державою і суспільством.
Вагомагарантія неупередженості і здорового суб’єктивізму судді під час формуванняйого внутрішнього переконання у конкретній кримінальній справі значною міроюзалежить від самого судді, його особистості. Вагомим спонуканням до прийняттязаконних і неупереджених рішень та вироків, стимулом неухильного встановленняістини у справі могло б стати посилення механізмів притягнення до персональноївідповідальності суддів за прийняті рішення. Викладена автором точказору стосовно відповідальності суддів є дискусійною і розглядається у юридичнійлітературі С.В.Ківаловим, В.О.Гринюком, І.Є.Марочкіним, С.В.Прилуцьким,С.В.Подкопаєвим, Л.Є.Виноградовою[86] та ін.
Нашляху до встановлення істини у справі суддю чекають й інші перепони непов’язані з його особистістю, з його суб’єктивізмом. Ці перепони ми називаємооб’єктивними, тобто такими, що знаходяться поза волею судді, але можутьвплинути на формування його внутрішнього переконання.
Як мивідмітили на початку, одним із конституційних принципів здійснення правосуддя єнезалежність судді при здійсненні правосуддя та підкорення його лише закону.Однак, тривалий час на правосуддя законом покладалось виконання функцій, які єнесумісними з його природою.
Зокрема,ще І.В. Михайловський вказував, що “іноді зазначають, що суддя, як органдержавної влади, повинен надавати допомогу цій владі в такій важливій справі,як боротьба зі злочинністю, і тому повинен брати на себе, як виключення, іобвинувальні функції, якщо вони забезпечені слабо з очевидною шкодоюправосуддю.
Однак,слід зазначити, що завданням суду є зовсім не боротьба зі злочинністю і непідтримка інтересів влади. Єдиним завданням суду повинно бути вирішення споруміж державою, яка представляє обвинувачення і яка доводить існування в кожномувипадку свого карального права, і особою.
“Наданнядопомоги” владі з боку судді може полягати лише в одному, в сумлінному ідобросовісному виконанні свого обов’язку судді, в проголошенні, післязмістовного вивчення поданих сторонами доказів, неупередженого рішення напідставі існуючих законів. Для виявлення злочинів, для переслідування івикриття злочинців, є інші органи влади, до обов’язків яких відноситьсязбирання всіх необхідних даних і подання їх на розгляд суду[87]…Якщо ці органи погано роблять свою справу, то вся відповідальність повиннапокладатися на них, а не на суд. Суддя перетворився б в адміністративний орган,якби слідував принципу “надання допомоги всебічному культурному добробутународу” і став би конкурувати з обвинуваченням у розкритті злочинів.
Покладанняна суд виконання непритаманних для нього функцій обвинувачення і захисту вкінцевому результаті призводить лише до упередженого підходу під час розглядукримінальних справ, множення судових помилок, спотворення істини, ще й надодачу санкціонованих імперативом держави.
Щеоднією з об’єктивних причин, що негативно впливає на формування внутрішньогопереконання судді і призводять до судових помилок є недосконалістьзаконодавчого забезпечення, суттєві прогалини в законодавстві, несвоєчасністьїх усунення.
Порівнюючипрацю законодавця і судді, ще Аристотель відмічав, що закони повинні бутимаксимально повними, “залишаючи як можна менше свавілля судді… легше знайтиодного, або небагатьох, чим багатьох ..., які мають правильний образ мислення іздатні видавати закони і проголошувати вироки.
Є.П. Васьковський з цього приводу писав: „Самий ідеальнийсуддя не в змозі постановити при всьому своєму бажанні справедливе рішення,якщо у нього зв’язані руки недоцільними правилами провадження, що перешкоджаютьйому встановити істину”[88].
Крімтого, хочу відмітити, що неабиякі перешкоди для правильного формуваннявнутрішнього переконання судді у справі створює нелогічність побудови системизаконодавства, переобтяженість окремих його галузей надмірною кількістюнормативних актів, які часто суперечать між собою. Все це створює підґрунтя длясвавільного застосування законів під час здійснення правосуддя, перетвореннязакону на злощасне “дишло ...”. На це правильно звертає увагу В.І.Кононенко[89].
Томунеобхідно потурбуватись про якісне законодавче забезпечення судової діяльності.У світлі формування новітнього, у тому числі й кримінально-процесуальногозаконодавства України, необхідно звернути увагу на те, щоб закони й підзаконніакти були зрозумілі не тільки законодавцям, але й суддям та учасникамкримінального судочинства. Необхідний системний підхід у проведеннісудово-правової реформи з дотриманням принципу: „законів повинно бути небагато,але вони повинні бути досконалими і зрозумілими для всіх”.
Помилкипри формуванні внутрішнього переконання судді у кримінальному судочинстві такожможуть бути викликані неправильним використанням джерел доказів. Зокрема, цестосується показань свідків, потерпілих, підозрюваного, обвинуваченого[90].Слід зазначити, що докази, отримані з цих джерел, є найбільш поширеними всудовій практиці. За ступенем достовірності вони можуть коливатися відабсолютного значення до ступеня малоймовірності. Суддя оцінює показання цихосіб за внутрішнім переконанням, сприймаючи їх безпосередньо при розглядісправи (у виключних випадках – з протоколів органів досудового слідства). Томуна етапі оцінки достовірності цих доказів можлива судова помилка викликана довіроюдо показань одних свідків, і недовірою – до інших. За загальним правилом, допоказань свідків застосовується презумпція довіри, тобто вважається що свідоксхильний говорити правду і не має наміру ввести суд в оману. Однак, насправдіж, це не завжди є так. Зокрема, свідок, будучи носієм суб’єктивної доказовоїінформації, може помилятися добросовісно в силу суб’єктивних чи об’єктивних обставин(свідок має вади зору, слуху, сприйняття, психічні відхилення і т. ін.). Свідокможе давати недостовірні показання з особистої зацікавленості чи в інтересахтретіх осіб з різних мотивів (недобросовісний свідок)[91].
Суддю також може бути дезінформовано внаслідокнедобросовісного перекладу або допущених помилок зроблених перекладачем прирозгляді справи.
Недобросовісністьспеціаліста та/або експерта під час досудового чи судового слідства, або жпомилки допущені ними у своїх висновках та роз’ясненнях також можуть негативновплинути на формування внутрішнього переконання судді. У відповідності зі ст.65 КПК України висновок експерта є одним із видів доказів у справі й оцінюєтьсясуддею за внутрішнім переконанням (ст. 67 КПК України). Однак, на практиціможливі відхилення від вимог цієї норми. Справа в тому, що експерт єпрофесіоналом у певній вузькій галузі людських знань. Суддя не може у повніймірі володіти цими знаннями. Він може лише мати більш-менш повні уявлення про тіметоди, якими користується експерт при отриманні своїх висновків. При наявностісумнівів з приводу достовірності висновку даного експертом, суддя можепризначити повторну, комісійну чи комплексну експертизу. Однак, віра судді вавторитет експерта, його кваліфікованість, професіоналізм може призвести дотого, що суддя буде оцінювати висновки експерта не за внутрішнім переконанням,а за вірою в його авторитет. Тому для напрацювання суддею правильногопереконання у справі важливо відкинути будь-які „авторитети”. Розумна зваженасамокритика має стати найкращим „авторитетом” для судді у напрацюваннівнутрішнього переконання у справі.
Акти досудового слідства, на яких обґрунтовує своє рішеннясуддя (наприклад: протокол огляду місця події, протокол обшуку і виїмки,протокол вилучення речових доказів і т.д.), можуть містити суттєві помилки,перекручення та неповноту даних, що також може вплинути на відповідність вирокусуду обставинам справи, його справедливість та істинність. Суддя, обґрунтовуючисвій вирок на процесуальних актах органів досудового слідства, сприймає їх навіру, бо іноді перевірити їх об’єктивність практично неможливо.
Ось, як про це пише В.П.Данєвський: „Следователь, задавшисьцелью найти необходимое в данном помещении, создав себе нередко определённыйвзгляд на дело и весь план действий, тщательно ищет и, если находит искомое иличто-либо к нему подходящее, укрепляется в своём взгляде и плане. Если он ведётдело серьёзно и с жаром, увлечён своими планами, то он или не видит ничегодругого, или поверхностно скользит по нему, т.е. видит, но не воспринимает техследов и указаний, которые могут поколебать его представление. Таковы, понашему мнению, психологические основания односторонних действий следователя приобыске, образованию которых ничто не препятствует, кроме случайностей, резкобьющих в глаза и до очевидности не примиряющихся с взглядами следователя. Придополнении же следствия и ещё в меньшей мере на следствии судебном — многотруднее, часто и невозможно проверить и восстановить недоделанное и несделанное во время обыска. Не менее важен и осмотр местности, данные которогочасто решают исход процесса. Между тем, в протоколе осмотра значится всё то,что говорит в пользу обвинения: обстоятельства противные, говорит ФранческоКаррара, „ни во что ни ставятся” и в нём о многом умалчивается. Защита недопустила бы таких пробелов, а суд имел бы при решении дела полный материал: насуде защитник не смел бы опорочивать протоколы осмотра, смущая тем судей иприсяжных и вырывая у них иногда несправедливые оправдания. Известно также, чтоповторить осмотр местности далеко не всегда возможно: время, посторонняя рукамогут изгладить следы, изменить физиономию местности. Обвиняемый невинный можетпострадать от такого осмотра, виновный — оправдается, т.е. интересы правосудия,уголовной репрессии и интересы личности одинаково страдают...”[92]
Перед органами досудового слідства необхідно ставитизавданням не встановлення і закріплення всіх доказів, а лише тих, без якихнеможливе здійснення подальшого судочинства. Ці органи зобов’язані оперативно іякісно встановити і закріпити джерела доказової інформації, які у подальшомууспішно можуть застосовуватись в інтересах правосуддя. Такий кримінальнийпроцес ми дійсно можемо називати змагальним, економним і спрямованим навстановлення істини у справі.
Щостосується речових доказів, то вони можуть бути спотворені, пошкоджені, абонавіть і знищені. Використання таких доказів безперечно є шляхом до судовоїпомилки, для відступу від вимоги встановлення істини у справі.
Щеоднією процесуальною помилкою, якої може допуститися суддя при формуваннявнутрішнього переконання, є порушення вимог належності та допустимості доказів[93].Помилка суду у визначенні кола обставин, що відносяться до справи, тобтооб’єктивної основи, може призвести до неправильного вирішення питання, якестосується належності доказів. Це виражається у тому, що у справі не збираютьсянеобхідні або збираються непотрібні докази[94].Помилка допустимості доказів виражається в тому, що в судовий процеспотрапляють докази, які отримані з порушенням закону (наприклад, не можутьрозглядатися як доказ анонімні показання, показання „по слуху” і т. ін.)[95].
М.М.Кіпніс у результаті дослідження, присвяченого проблемі допустимості доказів,дійшов висновку, що допустимість доказів включає в себе чотири критерії:
1)наявність належного суб’єкта, який вповноважений проводити процесуальну дію,спрямовану на отримання доказів;
2)належне джерело фактичних даних (відомостей, інформації), що становить змістдоказу;
3)належна процесуальна дія, що використовується для отримання доказу;
4)належний порядок проведення процесуальної дії (судової чи слідчої), щовикористовується, як засіб отримання доказів[96].
Порушенняцих вимог є шляхом до помилки допустимості доказів[97].
Крімтого, виникають й інші питання, що стосуються умов формування внутрішньогопереконання. Зокрема, як система оцінки доказів за внутрішнім переконаннямпрацює в умовах змагальності та за її відсутності в кримінальному судочинстві?Як вона діє при безпосередній оцінці доказів та при оцінці протоколів органівдосудового слідства? Як вона діє при безперервному судовому розгляді справи іпри наявності тривалих перерв у її розгляді?
Суттєвийвплив на формування внутрішнього переконання судді відіграє й те, чибезпосередньо він знайомиться з доказами у справі чи через протоколи органівдосудового слідства. На думку автора, формування внутрішнього переконання суддіу справі повинно відбуватися з урахуванням вимог принципу безпосередності. Увідповідності з цим принципом суддя має особисто знайомитись з первиннимидоказами та з їх джерелами[98]. Тільки затаких умов можна досягти певного рівня „чистоти” у формуванні внутрішньогопереконання судді. При формуванні внутрішнього переконання користуватисяпротоколами органів досудового слідства необхідно лише у виключних випадках,коли оригінали доказів та їх джерела знищені, або недоступні длябезпосереднього користування (наприклад, коли потерпілий помер на моментрозгляду справи в суді, а збереглися протоколи допиту з його показаннями).„Зловживання” протоколами досудового слідства під час розгляду справи можепризвести до формування суддею не свого внутрішнього переконання, а„запозичення” ним переконання яке склалося у слідчого на досудовому слідстві.Протоколи досудового слідства у більшості випадках мають відбиток суб’єктивнихпоглядів, переконань слідчого у справі.
Негативнийвплив на формування внутрішнього переконання судді відіграють тривалі перервиміж судовими засіданнями (які можуть розтягуватися на місяці) під час розглядусправи. При цьому втрачається цілісність формування внутрішнього переконаннясудді. Докази у справі розглядаються не в сукупності, а відірвано один відодного. Окремі факти суддею взагалі можуть бути забуті, або залишені позаувагою. Тому у судді не може скластися повноцінне внутрішнє переконання упідсумку розгляду всієї справи. Така побудова кримінального судочинства єшляхом до судових помилок та спотворення істини у справі.
Щобзапобігти судових помилок, досягти „чистоти” формування внутрішньогопереконання судді за допомогою всебічного, повного і об’єктивного дослідженняобставин справи в теорії кримінально процесу необхідно виробити правила, якіповинні допомогти віднайти істину.
ЩеДекарт, в своїй роботі “Міркування про метод...”[99],давав чотири золотих правила для кожного дослідника істини:
1.Ніколи нічого не визнавати достовірним, поки достовірність ця не стане зовсімочевидною, тобто необхідно старанно запобігати упередженості і квапливості увисновках і обґрунтовувати свої роздуми тільки на тому, що уявляється розумунастільки ясно і чітко, що не виникає підстав для сумнівів.
2.Будь-яке важке завдання необхідно розділяти на стільки частин, на стільки цеможливо і необхідно для найкращого його вирішення.
3.Дослідження необхідно проводити у певному порядку, починаючи з самих простихречей та найбільш зручних для пізнання, щоб мало-помалу досягти, начебто посходинках, пізнання речей, найбільш складних передбачаючи зв’язок навіть і міжтакими предметами, які не слідують один за одним у природному порядку.
4.Необхідно вести облік всіх фактів і робити їх огляд настільки вичерпно, щобможна було б бути впевненим, що нічого не пропущено.
Ціосновні правила повинні застосовуватися всюди, де людина шукає істини напідставі фактів, за допомогою яких розкриваються або діють закони природи, абопричини, що викликають які-небудь зміни у зовнішньому або внутрішньому світі[100].
Застосовуючиці правила для дослідження істини через всебічне, повне та об’єктивнедослідження обставин справи в кримінальному судочинстві, ми отримуємо наступнікерівні начала, яких необхідно дотримуватися при доказуванні та формуваннівнутрішнього переконання судді у кримінальній справі:
1.Запобігати упередженості про винність особи, поки не будуть отримані факти, якіне містять серйозних сумнівів ні в тому, що злочин дійсно мав місце, ні в тому,що він вчинений підсудним. Дізнавач, слідчий, суддя повинен вислуховуватисвідків чесно, сприймати все, а не тільки те, що придатне для обвинувачення,тримаючи свою душу відкритою, як кажуть англійці (keep his mine open!), інепотрібно піддаватися впливу суспільного афекту, який Вольтер затавруваввлучним словом: “la demence de la canaille” (рос. “безумие сволочи”). У кожнійкримінальній справі повинен бути обов’язково такий вирішальний, фундаментальнийдоказ, який, при самих різних особистих поглядах на справу, сам по собізалишався б твердим і відправним пунктом для обвинувачення… Поспішність увисновках і упередженість – ось зло, яке необхідно запобігати тому, на когопокладено обов’язок доказувати винність. Чесну упередженість, якою частеньковиправдовують тенденційність у правосудді, ми не допускаємо. Хто є чесним, тойпрагне до справедливості, а справедливість не допускає упередженої думки провинність...
Необхіднонапрацьовувати звичку до всебічного, повного та об’єктивного дослідженняобставин справи, необхідно виробляти вміння керувати своїми почуттями, щобпозбавлятися упередженості думок, навіть тоді коли ці думки викликаніобстановкою розгляду справи.
2. При доказуванні справу необхіднорозділяти на частини, на стільки це можливо; при такому розділі більш чітковиділяються важкі завдання у справі, й їх можна кожне розглянути більшобґрунтовано. Це правило має особливе значення для складних справ, в якихбагато обставин і, відповідно, велика кількість доказів.
3.При доказуванні необхідно вести вичерпний огляд наявних фактів. Факти люблятьоблік...
Цихправил достатньо, щоб, на скільки можливо, досягти істини, при виведеннівисновку із здобутого матеріалу… Метод дослідження істини тільки тодіприносить користь, коли він стає звичкою людини, стає її звичайним прийомом[101].
Розділ 3 Процесуальний порядок скасування вироку суду з підстав однобічностіабо неповноти дізнання, досудового та судового слідства3.1 Порядок апеляційного скасування вироку суду з підставоднобічності або неповноти дізнання, досудового та судового слідства
Апеляційнийсуд в Україні наділений законом надзвичайно широкими повноваженнями. Можливістьскасування вироку з підстав однобічності або неповноти дізнання, досудового тасудового слідства є надзвичайно важливою гарантією захисту прав та інтересівучасників кримінального судочинства. Однак, скасування вироку (як і йогозаміна) можливе лише в тих випадках, якщо для цього є обгрунтвоані підстави,які прямо вказані в законі (ст… 367 КПК).
Апеляційнийперегляд справи можуть ініціювати лише визначене коло осіб:
1) засуджений, його законний представник і захисник — участині, що стосується інтересів засудженого;
2) виправданий, його законний представник і захисник — участині мотивів і підстав виправдання;
3) законний представник, захисник неповнолітнього та самнеповнолітній, щодо якого застосовано примусовий захід виховногохарактеру, — у частині, що стосується інтересів неповнолітнього;
4) законний представник та захисник особи, щодо якоївирішувалося питання про застосування примусового заходу медичного характеру;
5) обвинувачений, щодо якого справу закрито, його законнийпредставник і захисник — у частині мотивів і підстав закриття справи;
6) обвинувачений, щодо якого справу направлено на додатковерозслідування, його законний представник і захисник — у частині мотивів іпідстав направлення справи на додаткове розслідування;
7) цивільний відповідач або його представник — вчастині, що стосується вирішення позову;
8) прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першоїінстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висновок, — умежах обвинувачення, що підтримував прокурор, який брав участь у розглядісправи судом першої інстанції;
9) потерпілий і його представник — у частині, щостосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в судіпершої інстанції;
10) цивільний позивач або його представник — у частині,що стосується вирішення позову;
11) особа, щодо якої винесено окрему ухвалу (постанову) суду;
12) інші особи у випадках, передбачених КПК (ст. 348 КПК).
Апеляції розглядаються апеляційними судами:
1) Апеляційним судом Автономної Республіки Крим, апеляційнимисудами областей, міст Києва і Севастополя — на судові рішення районних(міських) судів та міжрайонних (окружних) судів;
2) Військовими апеляційними судами регіонів іВійськово-Морських Сил — на судові рішення військових судів гарнізонів(ст. 356 КПК).
Апеляція, як правило, подається через суд, який постановиввирок. Справа призначається до розгляду не пізніше трьох місяцівз днянаправлення її до апеляційного суду. У апеляційному провадженні справапроходить попередній розгляд (при необхідності) у відповідності до ст… 357КПК, після чого починається безпосередній розгляд справи.
Виконавши підготовчі дії, зазначені в статтях 283-287, 293КПК, головуючий роз’яснює учасникам судового розгляду їх права, а також праводавати пояснення з приводу поданих апеляцій та виступати в судових дебатах, аособам, які подали апеляції, — право підтримувати апеляції або відмовитисьвід них. Клопотання учасників судового розгляду повинні стосуватися частини вироку,яка оскаржена в апеляційному порядку, і вирішуються судом за правилами статті296 КПК.
Після цього головуючий чи один із суддів доповідає сутьвироку чи постанови, повідомляє ким і в якому обсязі вони були оскаржені,викладає основні доводи апеляцій і заперечень інших учасників процесу, якщовони були подані. Головуючий з’ясовує, чи підтримують свої апеляції особи, якіїх подали.
Неявка учасників процесу на засідання суду апеляційноїінстанції не є перешкодою для розгляду справи, якщо інше не передбачено КПК аборішенням апеляційного суду.
Судове слідство в апеляційному суді провадиться за правиламиглави 26 КПК лише щодо тієї частини вироку, законність і обгрунтованість якоїоспорюється в апеляції.
Судові дебати в суді апеляційної інстанції проводяться у відповідностіз вимогами статті 318 КПК і полягають у промовах учасників судового розглядустосовно тієї частини вироку, яка оскаржена. Першими виступають особи, якіподали апеляції. Прокурор, якщо він підтримує апеляцію, подану ним чи іншимпрокурором, виступає першим, а в інших випадках — останнім.
Перед видаленням суду до нарадчої кімнати для постановленнярішення щодо законності і обгрунтованості вироку суду першої інстанціїпідсудному, якщо він брав участь в апеляційному розгляді справи, надаєтьсяостаннє слово.
Нарада суддів апеляційного суду провадиться з додержаннямвимог, передбачених статтями 322 і 325 КПК.
Протокол судового засідання та фіксація технічними засобамиперебігу судового процесу в апеляційному суді ведуться у випадку проведення нимсудового слідства.
За результатами розгляду справи у порядку апеляційногопровадження, якщо буде встановлено наявність однобічності або неповнотидізнання, досудового чи судового слідства (ст. 368 КПК) апеляційний суд напідставі ч. 1 ст. 366 скасовує вирок і повертає справу прокуророві на додатковерозслідування або на новий судовий розгляд в суд першої інстанції; або скасовує вирок чи закриває справу.
При цьому апеляційний суд не вправі скасувати виправдувальний вирок лише з мотивів істотногопорушення прав підсудного. Апеляційний суд не вправі скасувати постанову пронезастосування примусових заходів виховного або медичного характеру лише змотивів істотного порушення прав особи, стосовно якої ставилося питання прозастосування цих засобів.
Апеляційний суд скасовує вирок (постанову) і повертає справуна додаткове розслідування у випадках, якщо при апеляційному розгляді справивстановлено таку однобічність або неповноту дізнання чи досудового слідства,які не можуть бути усунені в судовому засіданні (п. 4 ч. 1 ст. 374 КПК).
Скасовуючи вирок (постанову), апеляційний суд не має прававирішувати наперед питання про доведеність чи недоведеність обвинувачення,достовірність або недостовірність доказів, переваги одних доказів над іншими,застосування судом першої інстанції того чи іншого кримінального закону тапокарання.
У разі скасування вироку (постанови) з поверненням справи надодаткове розслідування, справа надсилається прокурору через суд, якийпостановив вирок (постанову).
Вказівки суду, який розглянув справу в апеляційному порядку,є обов’язковими для органів дізнання і досудового слідства при додатковомурозслідуванні і суду першої інстанції при повторному розгляді справи.
Апеляційний суд, встановивши обставини, передбачені статтями6, 7, 7-1, 7-2, 8, 9, 10, 11-1 КПК, скасовує обвинувальний вирок чи постанову ізакриває справу.
Ухвала апеляційного суду складається одним із суддів увідповідності до вимог ст. 377 КПК. Після складання ухвали і підписання їївсіма суддями суд повертається до залу судового засідання, де ухвалу оголошуєодин із суддів.
Суддя апеляційного суду, залишившись при постановленнівироку, винесенні ухвали чи постанови при окремій думці, має право викласти їїписьмово в нарадчій кімнаті. Цей документ не підлягає оголошенню, алеприєднується до справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 365 КПК вирок, ухвала чи постановасуду першої інстанції перевіряються апеляційним судом у межах апеляції, ависновки суду першої інстанції щодо фактичних обставин справи, які не оспорювалисьстосовно яких відповідно до вимог ч. 1 ст. 290 і ст. 301-1 КПК докази недосліджувалися, не перевіряються. У той же час за вимогою ч. 2 ст. 365 КПК,якщо розгляд апеляції дає підстави для прийняття рішення на користь осіб, щодояких апеляції не надійшли, апеляційний суд зобов'язаний прийняти таке рішення. Такимчином, за логікою законодавця, якщо помилки допущено щодо осіб, стосовно якихапеляції не подано, ці помилки мають бути виправлені, а щодо тих, стосовно якихапеляції подані, — помилки виправляються тільки в межах апеляції. Така позиціяє непослідовною[102]. Вважаємо,що апеляційний суд зобов'язаний за наявності підстав прийняти рішення накористь особи, щодо якої подана апеляція і в тому випадку, якщо про це вапеляції не йдеться. Ця норма має бути удосконалена в новому КПК.
Ухвала апеляційної інстанції є остаточною і набирає законноїсили після її оголошення. Вона може бути скасована за наявності до того підставлише в касаційному провадженні або у порядку виключного провадження.
 3.2 Порядок касаційного скасування вироку суду з підставоднобічності або неповноти дізнання, досудового та судового слідства
Однією із стадій кримінального процесу, в якій перевіряєтьсязаконність і обґрунтованість судових рішень судів у кримінальних справах, єкасаційне провадження.
Відповідно до чинного законодавства єдиною касаційноюінстанцією з перегляду кримінальних справ в Україні є Верховний Суд України і,зокрема, його Судова палата у кримінальних справах і Військова судова колегія.
Слід зазначити, що в одній главі КПК, в одних і тих самихстаттях врегульовано різні правовідносини касаційного перегляду справ, судовірішення в яких не набрали законної сили, і справ, судові рішення в яких набрализаконної сили, що значно ускладнює сприйняття і застосування закону[103].Це повинен врахувати законодавець при прийнятті нового КПК.
Як зазначено у ст. 383 КПК, у касаційному порядку можуть бутиперевірені:
1) вироки, ухвали і постанови апеляційного суду, постановленіним як судом першої інстанції;
2) вироки і постанови апеляційного суду, постановлені ним вапеляційному порядку.
Укасаційному порядку також можуть бути перевірені вироки та постанови районного(міського), міжрайонного (окружного) судів, військових судів гарнізонів, ухвалиапеляційного суду, постановлені щодо цих вироків та постанов.
Касаційні скарги на зазначені судові рішення мають правоподати:
— засуджений, його законний представник і захисник — участині, що стосується інтересів засудженого;
— виправданий, його законний представник і захисник — участині мотивів і підстав виправдання;
— законний представник, захисник неповнолітнього і самнеповнолітній, стосовно якого застосовані примусові заходи виховного характеру,— в частині, що стосується інтересів неповнолітнього;
— законний представник і захисник особи, стосовно якоївирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру;
— обвинувачуваний, стосовно якого справа закрита, йогозаконний представник і захисник — у частині мотивів і підстав закриття справи;
— обвинувачений, стосовно якого справа направлена надодаткове розслідування, його законний представник і захисник — у частинімотивів і підстав направлення справи на додаткове розслідування;
—цивільний відповідач або його представник — у частині, що стосується вирішенняпозову;
— потерпілий і йогопредставник — у частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межахвимог, заявлених ними в суді першої інстанції;
— цивільний позивач абойого представник — у частині, що стосується вирішення позову;
— особа, щодо якої винесеноокрему ухвалу (постанову) суду (ст. 384 КПК).
Касаційне подання на судові рішення апеляційного суду,постановлені ним як судом першої інстанції, має право подати прокурор, якийбрав участь у розгляді справи судом першої інстанції, і прокурор, якийзатвердив обвинувальний висновок, а на вироки і постанови апеляційного суду,постановлені останнім в апеляційному порядку, крім названих осіб має правоподати і прокурор, який брав участь в апеляційному розгляді справи.
Касаційні скарги і подання можуть бути подані протягом одногомісяця з моменту проголошення апеляційним судом вироку чи оголошення ухвали абопостанови, які оскаржуються. Виняток передбачений для засудженого, що перебуваєпід вартою. Для нього касаційний строк обчислюється з моменту вручення йомукопії рішення.
Протягомстроку, встановленого на касаційне оскарження, справа ніким не може бутивитребувана із суду, який постановив судове рішення.
Перебуванняв суді кримінальної справи протягом строку, встановленого для касаційногооскарження і внесення касаційного подання, і заборона на його витребування вцей період є гарантіями права учасників процесу на ознайомлення з провадженняму справі і скаргами (поданнями), що надійшли в суд.
Післянадходження до суду касаційної інстанції справа передається судді-доповідачу. Усудовому засіданні справи розглядаються касаційним судом у складі трьох суддівза правилами, встановленими ст. 394, частинами 1—З ст. 362 КПК.
Урозгляді справи можуть брати участь всі особи, яким надано право на касаційнеоскарження і внесення касаційного подання на судові рішення. Засіданняпроводиться з обов'язковою участю прокурора. Участь інших осіб є їхнім правом,а не обов'язком, і їхня неявка в судове засідання не перешкоджає розглядусправи. Учасники судового розгляду, які з'явилися у судове засідання, маютьправо давати пояснення і суд зобов'язаний надати їм слово для цього. Якщозасуджений, що перебуває під вартою, заявив клопотання про виклик його в судовезасідання для дачі пояснень, суд касаційної інстанції зобов’язаний викликатийого і заслухати пояснення. Ухвала суду касаційної інстанції ухвалюється внарадчій кімнаті а дотриманням вимог, які пред'являються до постановленийвироку (статті 322, 325 КПК).
Укасаційному провадженні протокол судового засідання не ведеться, тому істотніобставини судового засідання (суть пояснень учасників процесу, виступпрокурора) викладаються в ухвалі.
Касаційнийсуд перевіряє судове рішення з точки зору його законності й обґрунтованості,тобто відповідності нормам матеріального і процесуального закону, фактичнимобставинам справи, доказам, дослідженим у судовому засіданні. При цьому судкасаційної інстанції перевіряє й оцінює і нові матеріали, подані особами, щонадіслали скарги (подання), або витребувані самим судом.
Касаційнийсуд зобов'язаний перевірити законність і обґрунтованість судового рішення занаявними у справі і додатково поданими матеріалами у межах оскарженої частини.Вийти за межі касаційних вимог суд може лише у випадку, якщо цим непогіршується становище засудженого або виправданого.
Якщозадоволення скарги або подання дає підстави для ухвалення рішення на користьінших засуджених, від яких не надійшли скарги або не внесено подання, судкасаційної інстанції повинен прийняти таке рішення (ст. 395 КПК).
Справаз касаційними скаргами (поданнями) вивчається суддею касаційного суду і призначаєтьсядо розгляду в судовому засіданні для вирішення питання, чи є підстави доскасування або зміни судового рішення, чи таких підстав немає. У судовомузасіданні, якщо колегія суддів у складі трьох суддів за участю прокурора дійдевисновку про відсутність підстав для скасування або зміни судового рішення,вона своєю ухвалою відмовляє в задоволенні касаційної скарги (подання). Якщо жколегія суддів дійде висновку про наявність підстав для скасування або змінисудового рішення, вона своєю ухвалою призначає справу до розгляду зобов'язковим повідомленням учасників судового розгляду про день і час цьогорозгляду; строк розгляду справи не повинен перевищувати два місяці з моментувинесення даної ухвали.
Вимогидо вмісту касаційної скарги (подання), обсягу перевірки справи касаційним судом(ст. 395 КПК), порядок розгляду справ з касаційними скаргами (поданнями) насудові рішення, зазначені в ч. 2 ст. 383 КПК, постановлений ухвали і зверненняїї до виконання такі самі, як ті, що пред'являються до відповідних документів ідій у справах з касаційними скаргами і поданнями на судові рішення, зазначені вч. 1 ст. 383 КПК.
Відповіднодо ст. 396 КПК у результаті касаційного розгляду справи суд може прийняти однез таких рішень:
1) залишитивирок, постанову чи ухвалу без зміни, а касаційні скарги чи подання — беззадоволення;
2) скасувативирок, постанову чи ухвалу і направити справу на нове розслідування або новийсудовий або апеляційний розгляд;
3) скасувативирок, постанову чи ухвалу і закрити справу;
4)змінити вирок, постанову чи ухвалу.
Відповідно до ст. 398 КПК касаційний суд має право скасуватиабо змінити вирок, ухвалу, постанову тільки у випадках:
— істотного порушення кримінально-процесуального закону;
— неправильного застосування кримінального закону;
— невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкостізлочину й особі засудженого.
Істотні порушення кримінально-процесуального закону — це порушеннявимог КПК, які перешкодили чи могли перешкодити суду повно та всебічнорозглянути справу, встановити істину в справі, забезпечити права і законніінтереси учасників процесу й постановити паком ний, обґрунтований ісправедливий вирок (постанову).
До істотних порушень кримінально-процесуального законуналежать обставини, коли: за наявності підстав для закриття справи її не булозакрито; вирок винесено незаконним складом суду; порушено право обвинуваченогона захист; порушено право обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою,якою він володіє, і допомогою перекладача;, порушено таємницю наради суддів;вирок (постанову) не підписано будь-ким із суддів та інші обставини, зазначеніу ст. 370 КПК.
Ухвала касаційного суду повинна бути законною, обґрунтованоюі мотивованою. Зміст ухвали касаційного суду має відповідати таким самимвимогам, як і зміст ухвали апеляційного суду. В ухвалі зазначаються всіобставини, про які вказано у ст. 377 КПК, наведені докладні мотиви вобґрунтування прийнятого рішення та чітко і правильно сформульоване рішення.
Ухвала складається у нарадчій кімнаті одним із суддів,підписується всіма суддями, які беруть участь у розгляді справи, й оголошуєтьсяу залі судового засідання. Якщо складання ухвали вимагає значного часу, судвправі скласти і оголосити лише резолютивну її частину, яку підписують всісудді, а повний текст ухвали складається і оголошується учасникам судовогорозгляду не пізніше п'яти діб з дня оголошення резолютивної частини.
СУДОВА ПРАКТИКА
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
2008 рокусічня 29 дня колегія суддів судової палати у кримінальних справах апеляційногосуду Сумської області в складі:
Головуючого: ЛуговогоМ.Г.
Суддів: СінашенкаВ.Г., Прокопенка О.Б.
З участюпрокурора: Кононової Л.Ф.
Потерпілої: ОСОБА_1
Представникапотерпілих: ОСОБА_2
Засудженої: ОСОБА_3
розглянула увідкритому судовому засіданні кримінальну справу за апеляціями прокурораСухоставець О.О., потерпілої ОСОБА_1, представника потерпілих ОСОБА_2 на вирокКовпаківського районного суду м.Суми від 10 серпня 2007 року, яким
ОСОБА_3,ІНФОРМАЦІЯ_1, не судима
засуджена заст.121 ч.2 КК України з застосуванням ст.69 КК України до 4 років 3 місяцівпозбавлення волі.
Стягнуто зОСОБА_3 на користь ОСОБА_1, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 по 10000 грн. кожній навідшкодуваня моральної шкоди.
За вирокомсуду ОСОБА_3 визнана винною і засуджена за вчинення злочину за таких обставин.
27 липня 2005року ОСОБА_3 разом з ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 і ОСОБА_10 вдомоволодінні по АДРЕСА_1 вживали спиртні напої. Близько 2 год. 27 липня 2005р. до вказаного домоволодіння підійшов ОСОБА_11, який перебував у станіалкогольного сп'яніння, і почав брутально лаятися на колишню співмешкануОСОБА_7 та інших осіб, що перебували у дворі господарства. При цьому ОСОБА_11вдарив ОСОБА_9, яка намагалася його заспокоїти. Коли присутні у дворі відчинилихвіртку, то ОСОБА_3 опинилась першою перед ОСОБА_11, якого штовхнула і разомвони впали на землю. При цьому ОСОБА_3 умисно з великою силою стала наноситиудари ОСОБА_11 у життєво важливі органи, заподіявши тяжкі тілесні ушкодження,внаслідок яких настала смерть потерпілого.
В поданихапеляціях:
— потерпілаОСОБА_1 вважає вирок суду незаконним, оскільки суд призначив засудженійпокарання, яке є несправедливим внаслідок його м'якості, не врахував її думкупро призначення засудженій максимального покарання та неправильно застосувавположення ст.69 КК України, крім того, суд при визначенні розмірувідшкодуванняїй моральної шкоди не врахував глибину її фізичних і моральнихстраждань, занизив розмір стягнення, а тому просить вирок суду скасувати іпостановити новий вирок, за яким призначити ОСОБА_3 за ст.121 ч.2 КК України 10років позбавлення волі та стягнути з неї на її користь 70000 грн. навідшкодування моральної шкоди;
— представникпотерпілих ОСОБА_2 вважає вирок суду незаконним, оскільки суд призначивзасудженій покарання, яке є несправедливим внаслідок його м'якості, не врахувавйого думку про призначення засудженій максимального покарання та неправильнозастосував положення ст.69 КК України, крім того, суд при визначенні розмірувідшкодуванняїй моральної шкоди потерпілим не врахував глибину їх фізичних іморальних страждань, занизив розмір стягнення, тому просить вирок судускасувати і постановити новий вирок, за яким призначити ОСОБА_3 за ст.121 ч.2КК України 10 років позбавлення волі та стягнути з неї на користь потерпілоїОСОБА_12 70000 грн. на відшкодування моральної шкоди та 7000 грн. навідшкодування витрат у сфері права, а також на користь потерпілої ОСОБА_5стягнути 40000 грн. на відшкодування моральної шкоди та 7000 грн. навідшкодування витрат у сфері права;
— прокурорСухоставець О.О., не оспорюючи доведеності вини засудженої і правильністькваліфікації її дій, вважає, що суд не врахував тяжкість вчиненого засудженоюзлочину, яка вину не визнала і не розкаялася, і призначив їй м'яке покарання,крім того, висновки суду про умисне нанесення засудженою численних ударів ужиттєво важливі органи не відповідають фактичним обставинам справи, а томупросить вирок суду скасувати і справу направити на новий судовий розгляд.
Заслухавшидоповідача про обставини справи та доводи поданих апеляцій, поясненняпотерпілої ОСОБА_1 і представника потерпілих ОСОБА_2, які підтримали своїапеляції, засудженої ОСОБА_3, яка погодилась з вироком суду, думку прокурораКононової Л.Ф., яка підтримала апеляцію прокурора і вважала, що вирок судупідлягає скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд, перевірившиматеріали справи та обговоривши доводи поданих апеляцій, колегія суддів вважає,що вони підлягають частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно дост.367 КПК України підставами скасування або зміни вироку при розгляді справи вапеляційному суді є однобічність або неповнота дізнання, досудового чи судовогослідства, а відповідно до ст.368 КПК України однобічним або неповним визнаєтьсядізнання, досудове чи судове слідство в суді першої інстанції, коли залишилисянедослідженими такі обставини, з'ясування яких мало істотне значення дляправильного вирішення справи.
Припроведенні досудовго слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи в судіпоряд з іншими обставинами, відповідно до ст.64 КПК України, підлягаєдоказуванню подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчиненнязлочину).
Органидосудового слідства не дотримались цих вимог закону і при пред'явленні ОСОБА_3обвинувачення за ст.121 ч.2 КК України не розкрили об'єктивну сторону цьогозлочину щодо способу та інших обставин його вчинення.
Так. упостанові про притягнення як обвинуваченого органи досудового слідствазазначили, що 27.07.2005 р. ОСОБА_3, знаходячись у стані алкогольного сп'янінняв районі будинку по АДРЕСА_1, підійшла до раніше знайомого ОСОБА_11 і на грунтіраптово виникших неприязних стосунків умисно заподіяла тяжкі тілесні ушкодженнязгідно висновку судово-медичної експертизи, від яких настала смерть ОСОБА_11(т.1 а.с.158-160 ).
Під часрозгляду справи суд не звернув уваги на те, що органами досудового слідстваОСОБА_3 за ст.121 ч.2 КК України пред'явлено неконкретне обвинувачення, та припостановленні вироку і формулюванні обвинувачення, визнаного судом доведеним,також не розкрив об'єктивну сторону цього злочину щодо способу та іншихобставин його вчинення.
Таким чином,органами досудового слідства ОСОБА_3 було пред'явлено неконкретнеобвинувачення, чим було порушено її право на захист і це позбавляло судможливості постановити законний і обгрунтований вирок. Зазначена неправильністьта неповнота досудового слідства не можеь бути усунута в судовому засіданні, атому колегія суддів вважає необхідним вирок суду відносно ОСОБА_3 скасувати ікримінальну справу повернути прокурору Ковпаківського району м.Суми для організаціїпроведення додаткового розслідування, частково задовольнивши апеляціїпрокурора, потерпілої і представника потерпілих. Під час додатковогорозслідування необхідно належним чином з'ясувати спосіб та інші обставинивчинення злочину щодо потерпілого ОСОБА_11 і в залежності від встановленогоприйняти законне рішення.
Що стосуєтьсядоводів апеляцій потерпілої і представника потерпілих в частині розмірувідшкодування моральної шкоди, то це питання має вирішуватись під час новогосудового розгляду кримінальної справи.
На підставівикладеного, керуючись ст.ст.362,365, 366, 377 КПК України, колегія суддів, -
УХВАЛИЛА :
Апеляціїпрокурора Сухоставець О.О., потерпілої ОСОБА_1 і представника потерпілихОСОБА_2 задовольнити частково.
ВирокКовпаківського районного суду м.Суми від 10 серпня 2007 року відносно ОСОБА_3скасувати, а кримінальну справу повернути прокурору Ковпаківського районум.Суми для організації проведення додаткового розслідування.
Міроюзапобіжного заходу відносно ОСОБА_3 залишити утримання під вартою.
Головуючий :
Судді :

ІМЕНЕМ УКРАЇНИКолегіясуддів Судової палати у кримінальних справахВерховногоСуду України у складі:головуючого, судді
Пивовара В.Ф., суддів
Канигіної Г.В., Мороза М.А.
розглянула у судовомузасіданні 17 січня 2008 року в м. Києві кримінальну справу за касаційноюскаргою захисника ОСОБА_2. на постановлені щодо ОСОБА_1 судові рішення.
ВирокомЛичаківського районного суду м. Львова від 8 грудня 2006 року
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1,
уродженцям. Львова, згідно ст. 89 КК України не судимого,
засудженоза ч. 3 ст. 186 КК України на 6 років позбавлення волі, за ч. 3 ст. 357 ККУкраїни на 1 рік обмеження волі, а на підставі ст. 70 КК України за сукупністюзлочинів остаточно визначено 6 років позбавлення волі.
Постановленостягнути зОСОБА_1 на користь потерпілих ОСОБА_3., ОСОБА_4 25 847 грн.матеріальної та 5 000 грн. моральної шкоди.
Ухвалоюколегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного судуЛьвівської області від 10 квітня 2007 року вирок залишено без зміни.
ОСОБА_1.визнано винним у тому, що він 9 серпня 2006 року у м. Львові за попередньоюзмовою з особою, матеріали щодо якої виділені для додаткової перевірки,відкрито викрав з автомобіля майно ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5 вартістю 25 847грн. та важливі особисті документи: паспорт громадянина Республіки Польща наім'я ОСОБА_3 та диплом про вищу освіту.
Укасаційній скарзі захисник ОСОБА_2 зазначає, що висновки суду не відповідаютьфактичним обставинам справи, у справі допущено неповноту досудового тасудового слідства. Стверджує, що винністьОСОБА_1 у вчиненні злочину недоведена, справу фальсифіковано. Указує, що у справі істотно порушенокримінальний закон, зокрема затриманому не одразу надався адвокат, порушенотаємницю нарадчої кімнати, оскільки суддя Горецький А.С. залишав нарадчукімнату при постановленні вироку. Просить скасувати судові рішення і направитисправу на додаткове розслідування.
Заслухавшидоповідь судді Верховного Суду України, перевіривши матеріали справи таобговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що воназадоволенню не підлягає.
Зматеріалів справи убачається, що висновок суду про доведеністьвинуватостіОСОБА_1 у вчиненні зазначених злочинів ґрунтується на сукупностізібраних у справі доказів і є правильним.
Так,потерпіла ОСОБА_3 показала, що автомобіль пограбували два хлопці, проте вонадобре запам'ятала одного з них, оскільки звернула на нього увагу, коли вінпроходив біля автомобіля, та зустрілась з ним поглядом коли він, відчинившидвері, схопив барсетку батька. У міліції вона проглянула біля 500 фото йупізнала ОСОБА_1. як одного з грабіжників.
Ці їїпоказання підтвердили потерпілі ОСОБА_4., ОСОБА_5, свідки ОСОБА_6., ОСОБА_7,ОСОБА_8.
Зазначенідокази узгоджуються між собою й іншими доказами у справі та об'єктивнопідтверджуються протоколами пред'явлення особи для впізнання, очної ставки,довідкою НБУ та іншими матеріалами справи.
Прицьому суд у вироку належним чином мотивував, чому ці докази покладено в основувироку, проте як показання засудженого та деяких свідків не взято до уваги.
Посиланняу касаційній скарзі захисника ОСОБА_2. на однобічність і неповноту досудовогота судового слідства, невідповідність висновків суду фактичним обставинамсправи, були предметом розгляду судів першої й апеляційної інстанцій, та їмдана належна оцінка. Відповідно до вимог ст. 398 КПК України вони перегляду вкасаційному порядку не підлягають. Отже, при розгляді доводів касаційних скаргколегія суддів виходить із фактичних обставин справи, встановлених судом.
Завстановлених судом фактичних обставин діїОСОБА_1 за ч. 3 ст. 186, ч. 3 ст. 357КК України кваліфіковано правильно.
Доводизахисника про те, що судом першої інстанції допущено порушеннякримінально-процесуального закону, були предметом розгляду суду апеляційноїінстанції і не знайшли свого підтвердження.
Зматеріалів справи видно, що при допиті у якості підозрюваного ОСОБА_1 булороз'яснено його права, проте він відмовився від дачі показань та підпису підпротоколами. У судовому засіданні засуджений підтвердив, що свідомо нескористався правом на захист, оскільки вважав, що затриманий помилково.Наступного дня, після пред'явлення ОСОБА_1 обвинувачення, йому за йогопроханням було надано захисника.
Апеляційнийрозгляд справи проведений з дотриманням вимог кримінально-процесуальногозакону. Усі наведені засудженим та його захисником в апеляції доводи, які засвоїм змістом аналогічні доводам касаційної скарги захисника ОСОБА_2., належнимчином перевірено й спростовано.
Вивченнямматеріалів справи порушень кримінально-процесуального закону, які тягнутьскасування постановлених у справі судових рішень, у тому числі ст. 322 КПКУкраїни, не виявлено.
Припризначенні ОСОБА_1 покарання суд, згідно з вимогами ст. 65 КК України,врахував тяжкість вчинених ним злочинів, дані про особу засудженого, обставинисправи, які впливають на ступінь його відповідальності, і обрав покарання, якеє обґрунтованим, необхідним та достатнім для виправленняОСОБА_1 та попередженнянових злочинів.
Отже,передбачені ч. 1 ст. 398 КПК України підстави для призначення справищодоОСОБА_1 до касаційного розгляду відсутні.
ух в а л и л а :
узадоволенні касаційної скарги захисника ОСОБА_2. відмовити.

У х в а л а
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
 Колегіясуддів Судової палати Верховного Суду України
укримінальних справах у складі:головуючого — судді Кравченка К.Т., суддів за участю прокурора захисників Пошви Б.М. і Кривенди О.В., Глибченко Т.Г., ОСОБА_2., ОСОБА_1
розглянулав судовому засіданні в м. Києві 17 січня 2008 року кримінальну справу закасаційними скаргами засудженого ОСОБА_3. і його захисників ОСОБА_2. і ОСОБА_1на вирок Жовтневого районного суду м. Харкова від 9 жовтня 2006 року та ухвалуапеляційного суду Харківської області від 28 лютого 2007 року.
ВирокомЖовтневого районного суду м. Харкова від 9 жовтня 2006 року
ОСОБА_3,
ІНФОРМАЦІЯ_1народження,
уродженцям. Мерефа Харківського району, раніше судимого 25.11.1998р. за ст. 17, ч. 1 ст.117, ст. 17, ч. 2 ст. 118, ст. 94 КК України (1960р.) на 12 років позбавленняволі, звільненого 30.08.2004р. умовно-достроково на 2 роки 11 місяців 1 день,
засуджено:
-        зач. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 153 КК України на 5 років позбавлення волі,
-        зач. 2 ст. 153 КК України на 7 років позбавлення волі,
-        зач. 2 ст. 152 КК України на 8 років позбавлення волі,
-        зач. 3 ст. 152 КК України на 10 років позбавлення волі.
Напідставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, остаточне покарання ОСОБА_3.призначено 12 років позбавлення волі.
Напідставі ст. 71 КК України частково приєднано невідбуте покарання за вирокомвід 25.11.1998р. і остаточно визначено 14 років позбавлення волі.
Завироком суду ОСОБА_3. визнано винуватим і засуджено за те, що він 24 травня2005 року, у період з 15 до 16год., перебуваючи поблизу буд. 1 по вул.Станційної в м. Харкові та залізничної станції “Нова Баварія”, зупинивнезнайому ОСОБА_4. і приставив до її шиї розбиту скляну пляшку. Погрожуючизастосуванням фізичного насильства, заставив її спуститися зі сходів і завів укущі, де задовольнив з потерпілою статеву пристрасть неприродним способом, апотім її зґвалтував.
12червня 2005 року, приблизно о 23год. ОСОБА_3, перебуваючи біля буд. 13 по вул.Джутова у м. Харкові, зупинив незнайому ОСОБА_5., до шиї якої приставив ніж і,погрожуючи застосуванням фізичного насильства, завів її у кущі, де задовольнивз потерпілою статеву пристрасть неприродним способом, а потім її зґвалтував.
27червня 2005 року, приблизно 23год., ОСОБА_3, перебуваючи у стані алкогольногосп'яніння на алеї навпроти буд. 127 по пр. Ілліча у м. Харкові, зупинивнезнайому ОСОБА_6. Він приставив до її грудей ніж і з метою задоволеннястатевої пристрасті неприродним способом, став розстібати її одяг, однак свійумисел до кінця не довів, оскільки потерпіла від нього втекла.
27червня 2005 року, приблизно 23год. 15хв., ОСОБА_3, перебуваючи поблизу буд. 11 попров. Джутовому у м. Харкові, зупинив незнайому ОСОБА_7. Погрожуючи їй ножем,почав її заставляти вступити з ним у статеві зносини неприродним способом, прицьому відштовхнув її у кущі та завдав удари рукою в обличчя та голову,спричинивши легкі тілесні ушкодження, однак свій умисел до кінця не довів,оскільки потерпіла ОСОБА_8. стала кричати.
1липня 2005 року, приблизно о 16год., ОСОБА_3, перебуваючи біля буд. 93 по вул.Служебній у м. Харкові, зупинив незнайому ОСОБА_9. і погрожуючи їй ножемзатягнув її у кущі, де зґвалтував.
19липня 2005 року, приблизно о17 год., ОСОБА_3, перебуваючи між буд. 5 по вул.Кібальчича і залізничною станцією “Липова Роща” у м. Харкові, зупинив незнайомунеповнолітню ОСОБА_10. Погрожуючи їй ножем затягнув її у кущі, де зґвалтував ізадовольнив з потерпілою статеву пристрасть неприродним способом.
Ухвалоюапеляційного суду Харківської області від 28 лютого 2007 року вирок щодоОСОБА_3. залишено без зміни.
Укасаційних скаргах та доповненнях до них: засуджений ОСОБА_3просить судові рішення щодо нього скасувати, а справу закрити за відсутністю вйого діях складу злочину, посилаючись при цьому на невідповідність висновківсуду фактичним обставинам справи, що його вину у вчиненні злочинів, за які йогозасуджено, не доведено. Крім того, вказує на істотні порушення вимогкримінально-процесуального закону;
захисник- адвокат ОСОБА_2. та захисник ОСОБА_1. також просять судові рішення щодоОСОБА_3. скасувати, а справу закрити за відсутністю в його діях складу злочину,посилаючись на однобічність та неповноту досудового і судового слідства, щовину ОСОБА_3. в інкримінованих йому злочинах не доведено. Вказують на те, щоОСОБА_3 себе на досудовому слідстві обмовив, внаслідок застосування до ньогонедозволених методів ведення слідства з боку працівників міліції.
Заслухавшидоповідь судді Верховного Суду України, пояснення захисників ОСОБА_2. таОСОБА_1, які підтримали касаційні скарги, думку прокурора, яка проситькасаційні скарги задовольнити частково і виключити з мотивувальної частини судовихрішень посилання судів на обтяжуючі обставини вчинення особою злочинів повторнота рецидив злочинів, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговорившидоводи касаційних скарг з доповненнями, колегія суддів вважає, що касаційніскарги засудженого ОСОБА_3., захисників ОСОБА_2. та ОСОБА_1 слід задовольнитичастково з таких підстав.
Зізмісту касаційних скарг убачається, що оспорюються висновки суду щодо фактичнихобставин справи, що були предметом розгляду судів першої та апеляційноїінстанцій, і відповідно до вимог ч. 1 ст. 398 КПК України, перегляду вкасаційному порядку не підлягають, а тому колегія суддів виходить з обставин,встановлених судом першої інстанції.
Висновоксуду про доведеність вини ОСОБА_3. у вчиненні злочинів, тобто у задоволенністатевої пристрасті неприродним способом із застосуванням фізичного насильстваповторно, у замаху на задоволення статевої пристрасті неприродним способом іззастосуванням фізичного насильства вчиненого повторно, у зґвалтуванні,вчиненого повторно, а також у зґвалтуванні неповнолітньої і задоволенністатевої пристрасті, вчиненого щодо неповнолітньої, повторно, особою, якараніше вчинила статеві злочини, підтверджується зібраними у справі доказами.
Воснову вироку суд поклав показання потерпілих ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6,ОСОБА_8, ОСОБА_9., ОСОБА_10. які ствердили, що ОСОБА_3 відносно них учинивстатеві злочини, при обставинах, зазначених у вироку.
Даних,які б давали підстави вважати показання з боку потерпілих неправдивими, судомне встановлено і в скаргах не наведено.
Ізпоказань усіх потерпілих у справі убачається, що на досудовому слідстві вонийого впевнено впізнали, як особу, яка відносно них учинила статеві злочини.
Крімтого, судом взято до уваги показання засудженого ОСОБА_3., дані ним надосудовому слідстві, де визнавав свою вину в інкримінованих злочинах у повномуобсязі, детально розповідав про обставини вчинення злочинів, які співпадають зпоказаннями потерпілих.
Наведеніу судових рішеннях показання потерпілих підтверджуються сукупністю усіх іншихзібраних і досліджених у справі доказів, зокрема, даними висновків судовихекспертиз, згідно з якими у потерпілих ОСОБА_4, ОСОБА_5 виявлено тілесніушкодження характерні для статевих злочинів, у потерпілої ОСОБА_8 виявленотілесні ушкодження після заподіяного ОСОБА_3. над нею насильства, під часзамаху на задоволення статевої пристрасті неприродним способом із застосуваннямфізичного насильства, на речах потерпілої ОСОБА_10. знайдена її кров, а такожвиділення чоловіка, яким міг бути засуджений.
Зазначеніу касаційних скаргах доводи про те, що вину ОСОБА_3. у вчинені злочинів, за якійого засуджено, не доведено, спростовуються наведеними вище доказами з якихубачається, що саме він учинив статеві злочини відносно потерпілих у справі.
Судомперевірено твердження засудженого про те, що він не міг учинити злочин щодопотерпілої ОСОБА_4, який при цьому посилався на своє алібі, яке на його думкупідтверджували свідки ОСОБА_11, ОСОБА_12. і ОСОБА_13.
Враховуючи,що дану версію про наявність алібі ОСОБА_3 висунув у суді, тому вона була невідкинута судом, а вказані ним свідки допитані та їх показанням дана критичнаоцінка.
Зокрема,встановлено, що свідки ОСОБА_11, є родичами засудженого і особами зацікавленимиу його виправданні, а ОСОБА_13. — його сусідкою. Однак із її показань неможливозробити однозначний висновок про те, що у вказаний у вироку час вчиненнязлочину щодо ОСОБА_4, ОСОБА_3 знаходився у себе вдома, а тому їх обґрунтованоне прийнято до уваги.
Судомтакож перевірено й обґрунтовано не прийнято до уваги твердження захисту про те,що на досудовому слідстві ОСОБА_3 себе обмовив унаслідок застосування до ньогонезаконних методів ведення слідства. З цього приводу було проведенопрокурорську перевірку, де вказані твердження не підтвердились.
Якубачається з матеріалів справи, злочини було вчинено ОСОБА_3. аналогічнимспособом, в одному районі м. Харкова, неподалік від свого місця проживання, дляподолання опору потерпілих застосовував ніж, який було вилучено по місцю йогопроживання у день затримання, згідно його показів.
Доводиу касаційних скаргах про те, що суд необґрунтовано кваліфікував дії ОСОБА_3. поепізоду відносно неповнолітньої ОСОБА_10. за кваліфікуючою ознакою «вчиненещодо неповнолітньої» спростовуються показаннями потерпілої, яка пояснила, щопід час учинення злочину вона повідомила нападнику про свій неповнолітній вік.Крім того, як зазначив суд, зовнішній вигляд потерпілої відповідає її віку ісвідчить про те, що вона є неповнолітньою.
Ці таінші зібрані у справі докази дали суду підстави дійти обґрунтованого висновкупро доведеність вини ОСОБА_3. у вчинені ним злочинів, передбачених ч. 3 ст. 15,ч. 2 ст. 153, ч. 2 ст. 153, ч. 2 ст. 152, ч. 3 ст. 152 КК України.
Істотнихпорушень органами досудового слідства чи судом норм кримінально-процесуальногозакону, які були б підставою для зміни або скасуванню судових рішень, невстановлено.
Покараннязасудженому ОСОБА_3. призначено відповідно до вимог ст. 65 КК України зурахуванням ступеню тяжкості злочинів, учинення ним злочинів у періодумовно-дострокового звільнення від відбуття покарання за попереднім вироком таданих про особу засудженого.
Такимчином засудженому призначено покарання необхідне й достатнє для йоговиправлення та попередження вчинення ним нових злочинів.  
Разомз тим, колегія суддів вважає за необхідне виключити із вироку посилання суду наобставини, які обтяжують покарання — вчинення злочину особою повторно тарецидив злочинів, у зв'язку з тим, що дані обставини є кваліфікуючими ознакамизлочинів, за які ОСОБА_3. засуджено, а тому згідно з ч. 4 ст. 67 КК України судне може повторно враховувати їх при призначенні покарання як такі, що йогообтяжують.
Ураховуючите, що суд апеляційної інстанцій наведених вимог закону не виконав, колегіясуддів вважає за необхідне мотивувальну частину судових рішень щодо ОСОБА_3.змінити та виключити з них посилання суду на обставини, які обтяжують покарання- вчинення злочинів особою повторно та рецидив злочинів.
Керуючисьст. ст. 395, 396 КПК України, колегія суддів у кримінальних справах Судовоїпалати Верховного Суду України.
у х ва л и л а:
касаційніскарги засудженого ОСОБА_3., адвоката ОСОБА_2., захисника ОСОБА_1 задовольнитичастково.
ВирокЖовтневого районного суду м. Харкова від 9 жовтня 2006 року та ухвалуапеляційного суду Харківської області від 28 лютого 2007 року змінити,виключити із судових рішень посилання суду на обставини, які обтяжуютьпокарання — вчинення злочинів особою повторно та рецидив злочинів.
Урешті судові рішення залишити без зміни.
С у дд і :
КравченкоК.Т.
ПошваБ.М.
КривендаО.В.

У х в а л а
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
 
Колегія суддівСудової палати у кримінальних справах
Верховного СудуУкраїни у складі :головуючого Кравченка К.Т., суддів Кривенди О.В., Пошви Б.М., за участю прокурора Кравченко Є.С.,
розглянула в судовомузасіданні у м. Києві 17 січня 2008 року кримінальну справу за касаційноюскаргою засудженого ОСОБА_1 на судові рішення щодо нього.
ВирокомМалиновського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2006 року
ОСОБА_1,
ІНФОРМАЦІЯ_1,громадянина України, раніше судимого, востаннє 21 березня 1997 року за ст. 19. п. “ж” ст. 93, ч.1 ст.101 КК України на тринадцять років позбавлення волі, звільненогоумовно-достроково на три роки один місяць вісім днів,
засудженоза ч. 2 ст. 263 КК України на три роки позбавлення волі, а на підставі ст. 71КК України ОСОБА_1 призначено остаточне покарання — чотири роки шість місяцівпозбавлення волі.
Ухвалоюапеляційного суду Одеської області від 22 березня 2007 року вирок місцевогосуду щодо ОСОБА_1 змінено, пом'якшено засудженому покарання до трьох роківшести місяців позбавлення волі.
Урешті вирок місцевого суду залишено без зміни.
ОСОБА_1визнано винним у тому, що він, за обставин, викладених у вироку, 5 лютого 2005року носив при собі ніж, виготовлений саморобним способом по типу мисливськогоножа загального призначення, який є холодною зброєю, без передбаченого закономдозволу.
Укасаційній скарзі засуджений ОСОБА_1 посилається на невідповідність висновківсуду фактичним обставинам справи, однобічність і неповноту досудового тасудового слідства, допущені істотні порушення кримінально-процесуальногозакону, зазначає, що злочину, за який його засуджено, він не вчиняв, крім того,вказує, що ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 377 КПК України.Просить судові рішення щодо нього скасувати, а справу — закрити.
Заслухавшидоповідь судді Верховного Суду України, міркування прокурора, який просивкасаційну скаргу засудженого задовольнити частково; перевіривши матеріалисправи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що вонапідлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Ухвалаапеляційного суду є рішенням вищого суду щодо законності та обґрунтованостівироку, ухвали, постанови, що перевіряються в апеляційному порядку, і повиннавідповідати тим же вимогам, що і рішення суду першої інстанції, тобто бутизаконною і обґрунтованою. Крім того, ухвала апеляційного суду за своїм змістоммає відповідати вимогам ст. 377 КПК України. У ній мають бути наведені докладні мотивиприйнятого рішення, усі доводи, що містяться в апеляції, мають бутипроаналізовані і жоден із них не повинен залишатися без відповіді.
Однак,як убачається з матеріалів справи, апеляційний суд при розгляді справи щодоОСОБА_1 в апеляційному порядку не дотримався усіх вимог і положень закону.
Так,засуджений у своїй апеляції на вирок місцевого суду та доповненні до неїзазначав про однобічність та неповноту судового слідства, яка виявилася утому, що суд безпідставно не задовольнив клопотання про виклик нових свідків тавідмовив у витребуванні доказів, які мають суттєве значення для встановленняістини в справі.
Крімтого, ОСОБА_1 вказував і на невідповідність висновків суду, викладених увироку, фактичним обставинам справи. Так, засуджений стверджував, що суд нез'ясував причини наявності суттєвих суперечностей у показаннях свідків ОСОБА_2,ОСОБА_3, ОСОБА_4 та зазначав, у чому, на його думку, ці суперечності полягають.
Вказувавзасуджений і на фальсифікацію деяких доказів та з посиланням на аркуші справи,обґрунтовував свої доводи.
Вапеляції ОСОБА_1 йшлося й про те, що суд постановив необґрунтований і незаконнийвирок, оскільки не дав належної оцінки всім доказам у справі.
Проте,як убачається зі змісту ухвали апеляційного суду, ці доводи апеляціїзасудженого не проаналізовані і відповіді на них не дано.
Затаких обставин ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_1 не можна вважатиобґрунтованою та законною, а тому вона підлягає скасуванню з направленнямсправи на новий апеляційний розгляд, під час якого необхідно усунути вказанінедоліки, повно і всебічно перевірити всі доводи поданої на вирок місцевогосуду апеляції та постановити рішення з дотриманням усіх вимогкримінально-процесуального закону.
Керуючисьст.ст. 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальнихсправах Верховного Суду України, — у х в а л и л а:
касаційнускаргу засудженого ОСОБА_1 задовольнити частково.
Ухвалуапеляційного суду Одеської області від 22 березня 2007 року щодо ОСОБА_1скасувати, а справу направити на новий апеляційний розгляд.
С у дд і:
КравченкоК.Т.
КривендаО.В.
ПошваБ.М.
ВИСНОВКИ
Такимчином, в результаті дипломного дослідження можна сформулювати такі найсуттєвішівисновки:
1.Вимогу „всебічності” пропонується розглядати як вимогу до органу дізнання,досудового слідства й суду досліджувати справу з позиції принципу змагальності.Тобто дослідженню, процесуальному закріпленню й розгляду повинні піддаватися нетільки докази обвинувального характеру, але й ті, що виправдовуютьобвинуваченого (підсудного), або вказують на його меншу вину в інкримінованомузлочині.
Вимогу об’єктивності до органів дізнання, досудового слідстваі суду пропонується розглядати як необхідність керуватися не своєю суб’єктивноюдумкою, почуттями чи особистим ставленням до справи, а процесуальною функцією,якою їх наділила держава.
Вимогуповноти дізнання, досудового і судового слідства пропонується розглядати яквимогу в тому, щоб органи дізнання, досудового слідства й суд з'ясували усіобставин, що підлягають встановленню по кримінальній справі, всі фактизлочинної діяльності обвинуваченого, а також залучили до справи таку кількістьдоказів, яка дозволить виконати це завдання.
2. Увітчизняній правовій доктрині історично склався домінуючий погляд, увідповідності з яким вимоги щодо „всебічності, повноти та об’єктивності”значною мірою ототожнюються з поняттям „істини” у кримінальному судочинстві. На мою думку,ставити знак тотожності між цими поняттями в кримінальному процесі єнедоречним. Істина – це принцип, мета і завдання кримінального судочинства.Всебічність, повнота та об’єктивність – це сукупність процесуальних засобів,методів, підходів, за допомогою яких повинна встановлюватись істина вкримінальній справі.
3.Категорія всебічності, повноти та об’єктивності визначає загальні вимоги докримінально-процесуальної форми. Принцип всебічності, повноти та об’єктивностідослідження обставин справи – є основним принципом кримінального процесу, якийпронизує всі його стадії й інститути.
4.Функції обвинувачення, захисту та здійснення правосуддя, відіграють важливезначення у процесі всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставинсправи з метою встановлення істини у кримінальній справі та визначення місця іролі окремих учасників кримінального судочинства. Останні мають низку прав іобов’язків, а їх процесуальні функції у різний спосіб спрямовані навстановлення істини у кримінальній справі.
Умовновсіх учасників кримінального судочинства запропоновано розділити на декількагруп. З огляду на роль і характер, яку відіграє кожен учасник у процесі всебічного,повного та об’єктивного дослідження обставин справи з метою встановлення істиниу кримінальній справі.
Допершої групи, автор пропонує віднести учасників кримінального процесу, якіздійснюють активну процесуальну роль, спрямовану на виявлення і закріплення, здотриманням процесуального закону, необхідних для встановлення істини у справідоказів. До цієї групи відносимо: особу що здійснює дізнання, слідчого,прокурора, який бере участь у розслідуванні кримінальної справи.
Вітчизнянезаконодавство та наукова доктрина традиційно ставить завданням перед органамидізнання та досудового слідства встановлення істини у справі. Однак, з такоюпозицією не можна погодитись. Тому що дані органи зобов’язані лише повно,об’єктивно і всебічно, у строки визначені законом, дослідити всі обставиниподії злочину для подальшого їх розгляду у кримінальному суді.
Неприйнятною є дана постановка завдання і з огляду на необхідністьдотримання вимог презумпції невинуватості (ст. 62 Конституції України).
Отже, метою діяльності органів дізнання і досудового слідства маєбути збирання і процесуальне закріплення доказового матеріалу до суду і длясуду. Висновки, які роблять ці органи на досудових етапах розслідуваннякримінальної справи мають бути достатніми для прийняття процесуальних рішень втому числі і відносно того, що зібрано і закріплено достатньо доказів належноїякості для направлення справи для розгляду у суді.
5. Провідну роль у забезпеченні всебічного, повного таоб’єктивного дослідження обставин справи у судовому розгляді справи відіграєвнутрішнє суддівське переконання.
Внутрішнє суддівське переконання – це свідома суб’єктивнавпевненість конкретного індивідууму (судді) в існуванні чи не існуванні певнихоб’єктивних фактів, на підставі яких ним робиться висновок про винність чи невинуватість підсудного у скоєнні інкримінованого йому злочину та виникаєрішучість у призначенні підсудному конкретного виду і міри покарання чизвільнення його від кримінальної відповідальності.
Істина у кримінальному судочинстві встановлюється шляхомпізнання суддею об’єктивних обставин конкретної кримінальної справи в процесідоказування своїх позицій її учасниками, оцінки зібраних у справі доказів завільним внутрішнім переконанням і проголошення його результатів уобвинувальному чи виправдувальному вироку суду.
6.Найбільш вагомою гарантією неупередженості і прояву здорового суб’єктивізмусудді під час формування його внутрішнього переконання у конкретнійкримінальній справі є моральні та професійні якості самого судді. Вагомимспонуканням до прийняття законних і неупереджених рішень та вироків, стимуломвсебічного, повного та об’єктивного встановлення обставин справи єудосконалення механізмів персональної відповідальності суддів за прийнятірішення.
7. Завданням кримінального судочинства має бути охорона правта законних інтересів його учасників, а також швидке і повне розкриття злочиніву відповідності з дійсними обставинами справи, викриття винних та забезпеченняправильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, бувпритягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1.     Конституція України від 28 червня 1996р. // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 30.
2.      Кримінально – процесуальний кодекс // Затверджений Законом від 28.12.60 ВВР, 1961, N 2 ст. 15
3.     Альперт С.А. Принцип объективной истины в советскомпредварительном следствии // Вопросы уголовного права, уголовного процесса икриминалистики. Учёные записки. — Вып.16. — Х., 1962. — С.45-55.
4.     Безлепкин Б.Т. Проблемы уголовно-процессуального доказывания//Сов. государство и право. — 1991. — №8. — С.98-105.
5.     Большой юридический словарь /автр.-сост. В.Н.Додонов, В.Д.Ермаков,М.А.Крылова и др.; ред. А.Я.Сухарев, В.Д.Зорькин, В.Е.Крутских.- М.: ИНФРА-М,1998.
6.     Бринцев В. Нормативне і організаційне забезпечення участіпредставників народу у здійсненні правосуддя// Право України. — 2004. — №5. — С.28-31.
7.     Брынцев В. Большие проблемы «малой судебной реформы»// Юрид. практика.- 2001. — 5 сентября. — № 36.
8.     Бурданова В.С. Поиски истины в уголовном процессе. — СПб.:Юридический центр Пресс, 2003.
9.     Варфоломеева Т.В. Защита в уголовном судопроизводстве. — К.:Институт адвокатуры при Киевском университете им. Тараса Шевченка, 1998.
10.   Владимиров Л.Е. Учение об уголовных доказательствах. — Тула:Автограф, 2000.
11.   Вопросы уголовного права и процесса в практике Верховных СудовСССР и РСФСР (1938-1969 гг.)/ под ред. С.В.Бородина.- М.: Юридическаялитература, 1971.
12.   Вышинский А.Я. Курс уголовного процесса. — М.: Сов.Законодательство, 1934.
13.   Вышинский А.Я. Теория судебных доказательств в советском праве. — М.: Госюриздат, 1950.
14.   Громов Н.А., Францифоров Ю.В., Макаров Л.В. Сущностьуголовно-процессуального доказывания// Следователь.- 2001.- №1.- С.12-17.
15.   Грошевий Ю.М., Мірошниченко Т.М., Хоматов Ю.В. Кримінальний процесУкраїни: Підручник. — Харків: Право, 2000.
16.   Грошевой Ю.М. Профессиональное правосознание судьи исоциалистическое правосудие. — Харьков: Вища школа, 1986.
17.   Гуценко К.Ф., Головко Л.В., Филимонов Б.А. Уголовный процессзападных государств. — М.: Зерцало-М, 2001.
18.   Даневский В.П. Наше предварительное следствие: его недостатки иреформа.- К.: Семенко Сергей, 2003.
19.   Декарт Рене. Міркування про метод, щоб правильно спрямовувати свійрозум і відшуковувати істину в науках/ Віктор Андрушко (пер.), Стела Гатальська(пер.). — К.: Тандем, 2001.
20.   Егоров К. Оценка доказательств как завершающий этап доказывания//Российская юстиция.- 2000.- №1.- С.32.
21.   Ендовицкая Е.П. Фактические данные как доказательства вюридическом процессе: содержательная характеристика/ Казан. гос. ун-т им.В.И.Ульянова-Ленина.- Казань: КГУ, 1986.
22.   Еникеев З.Д. Задачи и принципы уголовного процесса в свете проблемборьбы с преступностью// Актуальные вопросы уголовного процесса современнойРоссии: Межвузовский сборник научных трудов. – Уфа: РИО БашГУ, 2003.- С.21-25.
23.   Зайцев О.А. Борьба со лжесвидетельством в уголовном процессе//Проблемы предварительного следствия и дознания. — М., 1996. — С.17-27.
24.   Зейкан Я.П. Захист у кримінальній справі: Наук.-практ. посіб. — К.: Вища школа, 2002.
25.   Калиновский К.Б. Уголовный процесс современных зарубежныхгосударств: Учебное пособие. — Петрозаводск: Изд-во ПетрГУ, 2000.
26.   Карнеева Л.М. Доказательства и доказывание при производстверасследования. — Горький: ГВШ МВД СССР, 1977.
27.   Кипнис Н.М. Допустимость доказательств в уголовномсудопроизводстве. — М.: Юрист, 1995.
28.   Ківалов С.В. Об’єднати зусилля в ім’я якісного проведення судовоїреформи// Слово. — 2003. — 28 лютого. — №9. — С.3.
29.   Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: Навч. посіб. — К.:Юрінком Інтер, 2003.
30.   Коваленко Є.Г. Теорія доказів у кримінальному процесі України:Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2006.
31.   Коваленко Є.Г., Гончар М.М. Принцип всебічного, повного таоб’єктивного дослідження обставин кримінальної справи: поняття та зміст//Науковий вісник НАВСУ. — 1996. — №1. — С.244-250.
32.   Комлев Б. Нарушения закона, влекущие исключение показанийсвидетеля и потерпевшего из процесса доказывания// Законность. — 1997. — №12. — С.16-19.
33.   Кони А.Ф. За последние годы. Судебные речи (1888 — 1896).Воспоминания и сообщения. Юридические заметки — СПб.: Тип. А.С.Суворина, 1896.
34.   Кони А.Ф. Нравственные начала в уголовном процессе. (Общие чертысудебной этики)// Право и образование. — 2000. — №5. — С.75-89.
35.   Кони А.Ф. Судебные речи (1868 — 1888). — СПб.: Тип. А.С. Суворина,1897.
36.   Кононенко В.І. Неупередженість судді// Вісник Верховного СудуУкраїни. — 2002. — №2(30). — С.56 -59.
37.   Конституционные основы правосудия в СССР/ Под ред. д.ю.н.В.М.Савицкого. — М.: Наука, 1981.
38.   Кореневский Ю. Нужна ли суду истина? // Российская юстиция. — 1994. — №5.- С.20-22.
39.   Костін М. Поняття „доказування” у кримінальному процесі України//Право України. — 2004. — №1. — С.143-146.
40.   Костін М. Щодо реалізації принципу зясування істини укримінальному судочинстві// Право України.- 2004.-№7.-С.48-50.
41.   Кримінальний процес України: Підручник / Є.Г. Коваленко, В.Т.Маляренко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 704 с.
42.   Круглов А. Словарь. Психология и характеристика понятий. Кн.1. — М.: Российское гуманистическое общество, 2000.
43.   Лазарева В.А. Судебная власть и ее реализация в уголовномпроцессе. — Самара: Изд-во «Самарский университет», 1999.
44.   Ларин А.М. Обязанность доказывания и проблема допустимостидоказательств, в частности, показаний свидетелей// СССР-Англия: юстиция исравнительное правоведение. — М.: Юстиция и сравнительное правоведение, 1986. — С.136 -141.
45.   Левченко О.В. Уголовно-процессуальное познание и его роль вустановлении истины по делу// Государство и право. — 2003.- №4.- С.68-75.
46.   Лопушанский Ф.А., Чангули Г.И., Михеенко М.М., Петрухин И.Л.Совершенствование уголовно — процессуального законодательства и охрана правличности. — К.: Наукова думка, 1983.
47.   Лупинская П.А. Теоретические основы принятия решений в советскомуголовном судопроизводстве. Автореф. дис… д-ра. юрид. наук: 12.00.09. — М.,1973. — 41 с.
48.   Маевский В. Допустимость доказательств, полученных органамидознания до возбуждения дела// Российская юстиция. — 2000. — №6. — С.37.
49.   Малышев К.И. Курс гражданского судопроизводства: В 2 т. — СПб.:Тип. М.М.Стасюлевича, 1876.
50.   Маляренко В. Про досудове слідство, його недоліки і реформу// ГолосУкраїни. — 2004. — 12 жовтня. — №190 (3440). — С.6-7.
51.   Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочинства. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — 320 с.
52.   Маляренко В.Т. Про змагальність сторін у кримінальному судочинствіта функціональне становище суду (окремі аспекти)// Вісник Верховного СудуУкраїни. — 2002. — №6(34). — С.6-10.
53.   Маляренко В.Т. Про змагальність сторін у кримінальному судочинствіта функціональне становище суду (окремі аспекти)// Вісник Верховного СудуУкраїни. — 2002. — №6(34). — С.6-10.
54.   Маляренко В.Т., Вернидубов І.В. Про відмову прокурора відпідтримання державного обвинувачення в суді та її правові наслідки// ВісникВерховного Суду України. — 2002. — №4(32). — С.31- 41.
55.   Маляренко В.Т., Вернидубов І.В. Про інститут понятих укримінальному процесі України// Вісник Верховного Суду України. — 2001. — №3(25). — С.22-27.
56.   Марітчак Т.М. Застосування запобіжного заходу у вигляді взяття підварту місцевими та апеляційними судами// Вісник Верховного Суду України. — 2002. — №6(34). — С.37-40.
57.   Марітчак Т.М. Проблеми визначення обсягу доказів, що підлягаютьдослідженню// Вісник Верховного Суду України. — 2004. — №5(45). — С.40-44.
58.   Марочкин И.Е. Проблемы дисциплинарной ответственности судей //Проблеми законності: Республ. міжвід. наук. зб./ Нац.юрид.акад.України. — Х.,2001. — Вип.48. — С.155-161.
59.   Матюшин Б.Т. Внутреннее убеждение судей и оценка доказательств//Вестник МГУ, Серия Право. — 1977. — №3. — С.61-65.
60.   Милицин С. Сделка о признании вины: возможен ли российскийвариант?// Российская юстиция. — 1999. — №12. — С.41-42.
61.   Миньковский Г.М. Пределы доказывания в советском уголовномпроцессе. — М.: Госюриздат, 1956.
62.   Михайловский И.В. Основные принципы организации уголовного суда.Уголовно-политическое исследование. — Томск: Паровая типо-лит. П.И.Макушина,1905.
63.   Михеєнко М.М. Питання встановлення об’єктивної істини врадянському кримінальному процесі// Проблеми правознавства. — К.: Вища школа,1975.- Вип.32.- С.29-39.
64.   Михеєнко М.М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні:Вибрані твори. — К.: Юрінком Інтер, 1999.
65.   Михеєнко М.М., Hop B.T., Шибіко В.П. Кримінальний процес України:Підруч. — К.: Либідь, 1999.
66.   Михеєнко М.М., Молдован В.В., Радзієвська Л.К. Порівняльне судовеправо: Підручник. — К.: Либідь, 1993.
67.   Морозова И., Анненков А., Додонов С. Сделка о признании вины каквариант мирового соглашения// Российская юстиция. — 2000. — №10. — С.37.
68.   Мотовиловкер Я.О. Вопросы теории советского уголовного процесса. — Томск: Изд-во Том. ун-та, 1971.
69.   Мурадьян Э.М. Истина как проблема судебного права. — М.: Былина,2002.
70.   Мухин И.И. Объективная истина и некоторые вопросы оценки судебныхдоказательств при осуществлении правосудия. — Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1971.
71.   Назаров А.Д. Влияние следственных ошибок на ошибки суда. — СПб.:Юридический центр Пресс, 2003.
72.   Недбайло П.Е. Применение советских правовых норм. — М.:Госюриздат, I960.
73.   Никитаев В.В. Проблемные ситуации уголовного процесса июридическое мышление// Состязательное правосудие. Труды научно — практич. лаб.Вып.1: Ч.2. — М.: Изд-во Междунар. ком. содействия правовой реформе, 1996. — С.251-308.
74.   Николайчик Н.И., Матвиенко Е.А. Всесторонность, полнота иобъективность предварительного расследования. — Минск: Изд-во БГУ, 1969.
75.   Овсянников И. Логика доказывания в уголовном процессе// Российскаяюстиция. — 1998. — №9. — С.5.
76.   Овсянников И., Галкин А. Вероятное и достоверное в обвинительномприговоре// Российская юстиция.- 2000.- №9.- С.41-43.
77.   Орлов Ю.К. Структура судебного доказывания и понятие судебногодоказательства // Вопросы борьбы с
78.   Печников Г.А. Проблемы истины на предварительном следствии. — Волгоград: Волгоградская академия МВД России, 2001.
79.   Подкопаєв С.В. Проблеми фактичної підстави дисциплінарноївідповідальності// Актуальні проблеми держави і права.- К., 2001. — Вип.12. — С.286-287.
80.   Полянский Н.Н. Вопросы теории советского уголовного процесса. — М.: Моск. ун-т., 1956.
81.   Полянский Н.Н., Строгович М.С., Савицкий В.М., Мельников А.А.Проблемы судебного права/ Под ред. В.М.Савицкого. — М.: Наука, 1983.
82.   Попелюшко В.О. Скорий суд – неправий суд// Юридичний вісникУкраїни.- 2001.- №37.- С.22-24.
83.   Попелюшко В.О. Ще раз про спрощену процедуру правосуддя//Судовареформа в Україні: проблеми і перспективи: Матеріали наук.-практ.конф. (м.Харків, 18-19 квіт.2002 р.)/ Редкол.: В.В. Сташис (голов. ред.) та ін. — К.,2002.- С.246-248.
84.   Попов В. Типичные ошибки при определении судом допустимостидоказательств// Российская юстиция. — 2001. — №1. — С.52-54.
85.   Прилуцький П.В. Концепція проблеми істини у кримінальному процесіУкраїни: Монографія. – Сміла., 2006. – 200с.
86.   Радянський кримінальний процес/ під заг. ред. А.Л. Ривліна. — К.:Наукова думка, 1971.
87.   Резник Г.М. Внутреннее убеждение при оценке доказательств. — М.:Юрид. лит., 1977.
88.   Репешко П.И. Принципы уголовного процесса в стадии судебногоразбирательства уголовного дела в суде первой инстанции Украины. — Николаев:Атолл, 2001.
89.   Ривлин А.Л. Предмет допроса в советском уголовном процессе//Ученые записки Харьковского юридического института.- Вып.2. — Х.,1940. — С.108-112.
90.   Сибилева Н.В. Допустимость доказательств в советском уголовномпроцессе. — К.: УМК ВО, 1990.
91.   Случевский В.К. Учебник русского уголовного процесса. — СПб.: Тип.М.М.Стасюлевича, 1913.
92.   Смородинова А., Зайцева С., Громов Н. Соотношение доказательств ифактов в уголовном процессе// Российская юстиция. — 1998. — №11. — С.24 — 25.
93.   Советский уголовный процесс/ под ред. Л.М.Карнеевой,П.А.Лупинской, И.В.Тыричева. — М.: Юридическая литература, 1980.
94.   Советский уголовный процесс/ под ред. Н.С.Алексеева,В.З.Лукашевича. — Л.: Юр. лит., 1989.
95.   Советский уголовный процесс: Учебник/ Под ред. проф. Д.С. Кареева.- М.: Госюриздат, 1956.
96.   Соловьев А.Д. Всесторонность, полнота и объективностьпредварительного следствия. — Киев: Наука, 1969.
97.   Состязательное правосудие. Труды научно-практических лабораторий/Под ред. С.А.Пашина, П.М. Карнозовой. — М.: Изд-во междунар. ком. содействияправовой реформе, 1996. — Вып.1.
98.   Спасович В.Д. О теории судебно-уголовных доказательств в связи ссудоустройством и судопроизводством: Лекции/ В.Д.Спасович. — М.: ЛексЭст, 2001.
99.   Спиркин А.Г. Теория познания. — М: Наука, 1971.
100. Стахівський С.М.Теорія і практика кримінально-процесуального доказування. Монографія. — К.,2005.
101. Стефановский Д.Н.О пределах исследования в уголовном процессе. — Ярославль: Тип. М.Х.Фальк,1894.
102. Строгович М.С.Курс советского уголовного процесса: В 2 т. — М.: Наука, 1968.
103. Строгович М.С.Уголовный процесс. — М.: Юрид. изд-во МЮ СССР, 1946.
104. Тальберг Д.Г.Русское уголовное судопроизводство. — К.: И.Н. Кушнарёв и Ко, 1889.
105. Теориядоказательства в советском уголовном процессе/ Отв. ред. Н.В. Жогин.-М.:Юридическая литература,1973.
106. Тертишник В.Судочинство має бути дієздатним//Урядовий кур’єр. — 2003.- 6 листопада. — №209.- С.16.
107. Тертишник В.М.Гарантії істини та захисту прав і свобод людини в кримінальному процесі.- Д.:МВС України. Юридична академія, 2002.
108. Тертишник В.М.Кримінально-процесуальне право України. Навч. посіб. — К.: Юрінком Інтер, 1999.
109. Треушников М.К.Судебные доказательства. — М.: Городец, 2004.- 272 с.
110. Трусов А. И.Основы теории судебных доказательств (Краткий очерк). — М.: Госюриздат, 1960.
111. Уголовныйпроцесс/ Под общей ред. проф. П.А.Лупинской.- М.: Юрист, 1995.
112. Уголовныйпроцесс/ под ред. В.П. Божъева.- М.: Спарк, 2002.
113. Устав уголовногосудопроизводства.- В кн.: Российское законодательство Х-ХХ веков: В 8 т.- М.:Юрид.лит., 1991.- Т.8.- С.120-197.
114. Фойницкий И.Я.Курс уголовного судопроизводства. В 2 т.- СПб.: Альфа, 1996.
115. Чангули Г.И.Конституционные принципы уголовного судопроизводства зарубежныхсоциалистических государств.- К.: Наукова думка, 1981.
116. Чельцов М.А.Советский уголовный процесс. — М.: Госюриздат, 1962.
117. Чельцов М.А.Уголовный процесс. — М.: Юрид. изд-во МЮ СССР, 1948.
118. Чельцов-БебутовМ.А. Советский уголовный процесс. Вып.2.- Х.: Из-д Харьк. юр. инст., 1929.
119. Чернышев В.А.Понятие уголовно-процессуальной функции в науке уголовного процесса// Вестн.Удмурского ун-та.- Ижевск, 1998.- №1.- С.177-187.
120. Шейфер С.А.Доказательства и доказывание по уголовным делам: проблемы теории и правовогорегулирования.- Тольятти: Волжский университет им. В.Н. Татищева, 1997.
121. Шейфер С.А. Опонятии и цели доказывания в уголовном процессе// Государство и право.- 1996. — №9.- С.60-67.
122. Шейфер С.А.,Тарасов А.А. Содержание и значение конституционных принципов уголовногопроцесса// Юриспруденция. — Самара, 1997.- С.3-13.
123. Шибіко В.П. „Малареформа” судового розгляду кримінальної справи: рух від істини дозмагальності?// Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи: Матеріалинаук.-практ. конф., 18-19 квітня 2002 р., м. Харків/ Редкол.: В.В.Сташис(голов. ред.) та ін. К.; Х.: Юрінком Інтер, 2002.- С.99-102.