ВСТУП
Під джереламикримінально-процесуального права, як і джерелами більшості інших галузейправа, найчастіше розуміють сукупність (систему) правових актів, що містять відповіднінорми. Такі акти можуть бути різних видів, що ми можемо розглянути за допомогоюданої схеми.
/>
Джерелакримінально-процесуального права.
1. КонституціяУкраїни
У кримінально-процесуальномуправі основним джерелом є закон — прийнятий вищим представницьким(законодавчим) органом акт, що містить правові норми, призначені длярегламентації діяльності, здійснюваної в зв'язку з провадженням по кримінальнихсправах, і виникаючих при цьому відносин .
Конституція має вищуюридичну силу. Усі закони й інші правові акти не повинні суперечити їй.
Конституційні розпорядження,що стосуються кримінального судочинства, зосереджені головним чином у розділах2 і 8, що присвячені правам і свободам людини і громадянина, а також судовоївлади. Ці розпорядження містять найбільш принципові положення, що лежать воснові кримінального процесу в цілому (рівність усіх перед законом і судом;свобода і недоторканість особи; недоторканність приватного життя; охоронатаємниці листування, телефонних переговорів, поштових, телеграфних і іншихповідомлень; недоторканність житла; право захищати свої права всіма способами,не забороненими законом, у тому числі шляхом звернення в суд; презумпціяневинуватості; гласність судочинства; змагальність і рівність прав у суді іт.д.).
Досвідреалізації положень Конституції показав, що на практиці не завжди правильновирішуються питання, пов’язані з забезпеченням її безпосередньої дії. Суди йінші правоохоронні органи попросту не були готові до такого застосуванняосновного закону. У зв'язку з цим Пленум Верховного Суду України, узагальнившиосновні тенденції в діяльності судів на даному напрямку,
всвоїй постанові № 9 від 01.11.1996 року “Про застосування Конституції Українипри здійсненні правосуддя” дав наступне роз'яснення (п. 2):
«Оскільки Конституція України, як зазначено вїї ст.8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди прирозгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншогонормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіхнеобхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішеннямають грунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке несуперечить їй.
У разі невизначеності впитанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон,який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасниківпроцесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається змотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно дост.150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питанняпро відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Такерішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядної інстанції в будь-якійстадії розгляду справи.
Суд безпосередньозастосовує Конституцію у разі:
1) коли зі змісту нормКонституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положеньзаконом;
2) коли закон, який бувчинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй;
3) коли правовідносини, щорозглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовийакт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим,суперечить Конституції України;
4) коли укази ПрезидентаУкраїни, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягаютьзастосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать КонституціїУкраїни.”
У випадках, коли статтяКонституції України є відсильною, суди при розгляді справ повинні застосовуватизакон, що регулює виниклі правовідносини. Наявність рішення КонституційногоСуду України про визнання неконституційної тієї чи іншої норми закону неперешкоджає застосуванню закону в іншій його частині.
Безпосередньо в кримінальномупроцесі закріплені наступні положення Конституції України:
Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права ісвободи та є рівними перед законом.
Не може бути привілеїв чиобмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та іншихпереконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місцяпроживання, за мовними або іншими ознаками.
Стаття 29. Кожна людина має право на свободу та особистунедоторканність.
Ніхто не може бутизаарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням судуі тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
У разі нагальноїнеобхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те закономоргани можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжнийзахід, обгрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевіренасудом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годинз моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання підвартою.
Кожному заарештованому чизатриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання,роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себеособисто та користуватися правовою допомогою захисника.
Кожний затриманий маєправо у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.
Про арешт або затриманнялюдини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.
Стаття 30. Кожному гарантуєтьсянедоторканність житла.
Не допускаєтьсяпроникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чиобшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.
У невідкладних випадках,пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднімпереслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший,встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володінняособи, проведення в них огляду і обшуку.
Стаття 31. Кожномугарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншоїкореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках,передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під часрозслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформаціюнеможливо.
Стаття 58. Закони таінші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коливони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.
Ніхто не може відповідатиза діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
Стаття 59. Кожен має право на правову допомогу. Увипадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен євільним у виборі захисника своїх прав.
Для забезпечення права назахист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ усудах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
Стаття 62. Особа вважається невинуватою у вчиненнізлочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не будедоведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Ніхто не зобов’язанийдоводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
Обвинувачення не можегрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
У разі скасування вирокусуду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду,завдану безпідставним засудженням.
Стаття 63. Особа не несевідповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членівсім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.
Підозрюваний,обвинувачений чи підсудний має право на захист.
Засуджений користуєтьсявсіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені закономі встановлені вироком суду.
Стаття 64. Конституційні права ісвободи людини і громадянина
не можуть бутиобмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного абонадзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод іззазначенням строку дії цих обмежень.
Стаття 124. Правосуддя в Україні здійснюєтьсявиключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функційіншими органами чи посадовими особами не допускаються.
2. ЗакониУкраїни. Кримінально-процесуальний Кодекс
Повнаі всебічна регламентація при провадженні по кримінальних справах, є завданням перед спеціально прийнятими законами.
Таким законом єКримінально-процесуальний кодекс України.Діючий КПК за час свогоіснування неодноразово піддавався змінам і доповненням під впливом різногороду факторів. Усього таких змін і доповнень було біля чотирьохсот. Самою«багатостраждальною» статтею виявилася стаття 112 (про підслідністькримінальних справ): її змінювали і доповнювали майже сорок раз.
До числа найбільш великихкоректувань можна було б, приміром, віднести наступні: заснування слідчогоапарату органів внутрішніх справ (1963 р.); регламентація повноваженьначальників слідчих відділів, їхніх процесуальних взаємин зі слідчими іпрокурорами (1965 г); уточнення у зв'язку з прийняттям Конституції України від20 квітня 1978 року (1983 р.); введення протокольної форми підготовки матеріалівсправи (1985 р.); збільшення граничного терміну утримання під (1989 р.).
КПК України — основний, алене єдиний закон, що має відношення до кримінального процесу. Правильнезастосування розпоряджень КПК нерідко вимагає знання положень ряду іншихзаконів. До них варто відносити:
Кримінальний Кодекс України 5 квітня 2001 року
Закон України «Про судоустрійУкраїни» від 07 лютого 2002 року ;
Закон України «Про статуссуддів » від 15 грудня 1992 року ;
Закон України «Пропрокуратуру» від 05 листопада 1991 року ;
Закон України «Про міліцію»від 20 грудня 1991 року ;
Закон України «Про службубезпеки України» від 25 березня 1992року ;
Закон України «Про попереднєув’язнення » від 30 червня 1993 року ;
ЗаконУкраїни «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України тадеяких інших законодавчих актів у зв’язку з утворенням податкової міліції” від05 лютого 1998 року
ЗаконУкраїни «Про внесення змін деяких законодавчих актів України у зв’язку зприйняттям Закону України “Про державну прикордонну службу України” від 03квітня 2003 року
ЗаконУкраїни «Про адвокатуру » від 19 грудня 1992 року ;
ЗаконУкраїни «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 року ;
ЗаконУкраїни «Про застосування амністії» від 1 жовтня 1996 року ;
Цивільний Кодекс України від16 січня 2003 року;
Приведені і деякі інші актипідлягають виконанню при вирішенні конкретних питань, що виникають припровадженні по кримінальних справах. Приміром, при визначенні законності складусуду можуть мати істотне значення відповідні положення Закону про статус суддіві Закону про судоустрій, а при дослідженні й оцінці доказів — Закону прооперативно-розшукову діяльність, Закону про міліцію.
До числа інших, не згаданих уприведеному вище переліку актів можна віднести, наприклад, ті, котримивстановлюються особливі умови притягнення до кримінальної відповідальностіокремих категорій осіб.
У зв'язку з характеристикоюкримінально-процесуального законодавства важливо мати на увазі, що застосуваннюпідлягають тільки офіційно опубліковані закони. Що стосується інших нормативнихактів, то на них це правило поширюється, якщо вони торкаються прав, свобод іобов'язків людини і громадянина.
3. Міжнародне право тадоговори
У наші дніістотна роль у правовій регламентації, у тому числі в регулюванні кримінального судочинства, також відведена принципам і нормам міжнародногоправа і міжнародних договорів України. Відповідно до ст. 9 Конституції, «чинні міжнародні договори, згода наобов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національногозаконодавства України “.
Міжнароднийдоговір України — укладений у письмовій формі з іноземною державою абоіншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом,незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов’язаних міжсобою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір,угода, конвенція, пакт, протокол тощо).
Згода України на обов’язковість для неїміжнародного договору може надаватися шляхом підписання, ратифікації,затвердження, прийняття договору, приєднання до договору.
Згода України наобов’язковість для неї міжнародного договору може надаватися й іншим шляхом,про який домовилися сторони.
В Законі України “Проміжнародні договори” від 29 червня 2006 року вказується: ”якщо міжнароднимдоговором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановленоінші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України,то застосовуються правила міжнародного договору.”
Однак таке застосуваннядоговорів не повинне відбуватися автоматично у всіх випадках, тому що їхняобов'язковість буває різною: в одних випадках вона визнається законом, а вінших — іншими актами (наприклад, уряду, міністерства, відомства). Якщообов'язковість договору визнана, скажемо, відомчим актом і такий договоромвступає в колізію з законом, то застосовується останній. Крім того, якщо заумовами договору потрібно видання якогось внутрішньодержавного акта (закону,постанови уряду й ін.), то застосовуватися повинні і договір, і виданийвідповідно до нього .
У рамках кримінальногопроцесу варто було б особливо виділяти серед міжнародних документів (договорів)Загальну декларацію прав людини, прийняту 10 грудня 1948 року ГенеральноюАсамблеєю ООН, і Міжнародний пакт про цивільні і політичні права людини, що бувратифікований 19 жовтня 1973 року і набрав сили 23 березня 1976 року.
Існують і інші авторитетніміжнародні документи, положення яких мають визначене значення для вирішенняряду процесуальних питань. До них можна віднести, наприклад, схваленіГенеральною Асамблеєю ООН Основні принципи незалежності суддів, Деклараціюпринципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою і Звід принципівзахисту всіх осіб, що піддаються затриманню чи ув’язненню будь-яким чином. Ці іподібні їм документи не є юридично обов'язковими, але їхні положення повинніприйматися до уваги при підготовці і прийнятті законодавчих актів, а також впроцесі їхнього застосування.
Значне практичне значення длярегулювання кримінального судочинства маютьдоговори про правовудопомогу. У них вирішується багато питань співробітництва правоохороннихорганів при розслідуванні і здійсненні правосуддя по кримінальних справах. Усвій час договори були укладені з усіма східноєвропейськими країнами, щовходили в так званий соціалістичний табір, а також деякими іншими. У наші днісеред міжнародних документів такого роду видне місце приділяється розробленоїдержавами-членами СНД Конвенції про правову допомогу і правові відносини поцивільним, сімейним і кримінальним справам. Вона була схвалена в Мінську 22грудня 1993 року і набрала сили 10 листопада 1994 року. У ній мається РозділIV «Правова допомога по кримінальних справах», у якому встановлені погодженіправила про видачу осіб, що скоїли злочини, кримінального переслідування напрохання держав-членів Конвенції, про взаємне надання інформації, а такожздійснення деяких інших дій, пов'язаних з провадженням по кримінальних справах.
Ця багатобічна конвенція неперешкоджає висновкам двосторонніх угод такого роду, наприклад, договори проправову допомогу з Республікою Молдова (набрав сили 10 листопада 1994 року), Естонською Республікою (набрав сили 22 листопада 1995 року), ЛатвійськоюРеспублікою (набрав сили 22 листопада 1995 ). У цих документах міститься більш докладнарегламентація питань кримінального судочинства по справах, що торкаєтьсяінтереси Росії й інших країн.
Вартотакож мати на увазі, що для провадження по кримінальних справах можуть матизначення консульські конвенції, що укладаються на двосторонній основі,договори про торгове судноплавство й інші. У консульських конвенціях ідоговорах про торгове судноплавство можна знайти так звані юрисдикційні норми,у яких встановлюються умови, що дають підставу для застосування українськихзаконів, у тому числі кримінально-процесуальних. Наприклад, ст.8 Угоди проторгове судноплавство між Кабінетом міністрів України і Урядом Французькоїреспубліки ( ратифікована Законом 10 січня 2002 року) передбачає, що “у випадку, якщо член екіпажу судна однієїДоговірної Сторони здійснить злочин на борту судна, що перебуває втериторіальних водах іншої Договірної Сторони, власті останньої непереслідуватимуть його без згоди компетентної дипломатичної чи консульськоїофіційної особи країни прапора судна, якщо:
а) наслідки злочину нерозповсюджуються на територію держави, в якій перебуває судно;
б) злочин не порушуєгромадський порядок держави чи її безпеку;
в) злочин за законами цієїДоговірної Сторони не розглядається як тяжкий злочин;
г) злочин не здійсненопроти будь-якої особи, крім членів екіпажу цього судна.
д) злочин не пов’язаний знезаконним перевезенням наркотичних засобів або психотропних речовин.
3. Положення пункту 2цієї Статті не обмежують права контролю і розслідування, які власті кожноїДоговірної Сторони мають згідно зі своїм законодавством.
Кримінальна юрисдикція наборті судна, що знаходиться «не у своєму» порту, здійснюється лише на проханнячи за згодою консульської посадової особи тієї з держав, що домовилися, якомуналежить торгове судно, і що з цього загального правила можливі виключення,скажімо, для випадків здійснення тяжких злочинів. Іншими словами, якщо на бортіторгового судна під французьким прапором, що знаходиться в українському порту,буде скоєно злочин, що по французьких законах вважається тяжким, то українськікомпетентні органи вправі порушити кримінальну справу і проводити слідчі дії(обрання запобіжного заходу, допит, обшук і т.д.) без згоди консульськоїпосадової особи.
Подібні юрисдикційніположення можна знайти й у відповідних угодах з багатьма іншими країнами.
4. РішенняКонституційного Суду України
Новим явищемдля джерел українського кримінально-процесуального права — рішенняКонституційного Суду України. Цьому суду не дане повноваження видавати якісьнормативні акти, обов'язкові для організацій, посадових осіб і громадян. Однакприйняті ним рішення можуть істотно впливати на зміст і юридичне значеннязаконодавства. Здійснюючи конституційний контроль, він, за поданням державнихорганів, коло яких суворо обмежено законом про цей суд, або при визначенихумовах по зверненню громадянина, вправі визнати якийсь закон цілком чичастково суперечним Конституції України. Таке рішення по суті своїй означає, щозакон у цілому чи його частині не підлягає застосуванню. І це може стосуватисязакону, що регламентує кримінальне судочинство.
Щоб правильнозастосовувати кримінально-процесуальне законодавство, потрібно знати відповіднірішення Конституційного Суду України. Практика такого роду поки що формується.Але вже є рішення, що істотно вплинули на зміст законодавчих розпоряджень усфері кримінального судочинства. Одне з них було прийнято 16 листопада 2000року у зв'язку зі зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодоофіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України, статті 44Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України проадміністративні правопорушення (справа про право вільного виборузахисника).
Даним рішеннямКонституційного Суду було визнано такими, що не відповідають КонституціїУкраїни (є неконституційними) положення частини першої статті 44Кримінально-процесуального кодексу, за яким обмежується право на вільний вибірпідозрюваним, обвинуваченим і підсудним як захисника своїх прав, крім адвоката,іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правовоїдопомоги особисто чи за дорученням юридичної особи; положення частини першоїстатті 44 КПК України втратило чинність з дня ухвалення цього рішення.
Становить інтерес длявирішення питань, що виникають при провадженні по кримінальним справам, ірішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року 1995 року №1-12/2003 «у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодовідповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьоїстатті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремихпостанов слідчого і прокурора)
Було визнано такими,що відповідають Конституції України (є конституційними), такі положенняКримінально-процесуального кодексу ):
1.1. Частини третьоїстатті 120 про можливість продовження строку досудового слідства лише увиняткових випадках;
1.2. Частини шостоїстатті 234, частини третьої статті 236, згідно з якими скарги на постановислідчого, прокурора про притягнення як обвинуваченого розглядаються судомпершої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті.
2. Визнати такими, щоне відповідають Конституції (є неконституційними), положення частини шостоїстатті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексуУкраїни, які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скаргна постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушеннякримінальної справи щодо певної особи.
3. Положення частинишостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуальногокодексу України що визнані неконституційними, втрачають чинність з дняухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
5. Роз'яснення ПленумуВерховного Суду України із питань судової практики.
При прийнятті рішень укримінальному судочинстві широко застосовуються роз'яснення Пленуму ВерховногоСуду України із питань судової практики.
Увідповідності зі ст. 47 Закону про судоустрій Верховний Суд України “дає судам роз’яснення з питань застосуваннязаконодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судовоїстатистики; у разі необхідності визнає нечинними роз’яснення Пленуму вищогоспеціалізованого суду”
Керівні роз'яснення ПленумуВерховного Суду України обов'язкові для судів, інших органів і посадових осіб,що застосовують закон, по якому дане роз'яснення. Роз'яснення такого родуоформляються постановами, і публікуються в «Відомостях Верховного Суду України».
Цим повноваженням ВерховнийСуд України завжди користувався досить активно. Але підвищену активність йомуприходиться виявляти після того, як він став найвищою судовою інстанцією длясудів загальної юрисдикції в зв'язку зі скасуванням Верховного Суду СРСР і йомузнадобилося надавати більш широку допомогу судам у застосуванні постійнопоновлюючогося законодавства, особливо принципово нових вимог КонституціїУкраїни.
До числа постанов ПленумуВерховного Суду України, пов'язаних з цими подіями, можна було б віднести,наприклад:
“Про застосування судамизаконів України про внесення змін до чинного законодавства у зв’язку іззакінченням дії “Перехідних положень Конституції України” від 6 липня 2001 року№ 6;
“Про судову практику всправах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” від 31 березня 1995року № 4;
“Продеякі питання застосування законодавства, яка регулює порядок і строкизатримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов”язаних з їх екстрадицією”від 08 жовтня 2004 року № 16 ;
“Практика застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття підварту” від 10 лютого 2005 року;
“Про практику застосування судамизапобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків триманняпід вартою на стадіях дізнання і досудового слідства” від 25 квітня 2003 року №4;
“Про застосування Конституціїпри здійснення правосуддя” від 01 листопада 1996 року № 9 ;
Серед названих постановзвертає на себе особливу увагу остання. У вже згадуваній вище постановіВерховний Суд України роз'яснив судам зовсім «незвичні» для них правилабезпосереднього застосування вимог Конституції України, прийнятої 28 червня1996 року. Раніше такої судової практики не було, оскільки існуючі до цьогоКонституції (1918, 1925, 1937 і 1978р.) не вважалися актами безпосередньої дії.Суди й інші правозастосовні органи могли застосовувати норми законів, щодоповнювали і розвивали конституційні вимоги, але не самі ці вимоги.
6. Нормативні актиміністерств і відомств.
Привирішенні питань, що виникають у зв'язку з провадженням по кримінальнихсправах, істотну роль можуть виконувати і нормативні акти міністерств івідомств. Їхня головна особливість — вони не повинні суперечити закону чикоректувати його і видаються керівниками міністерств або відомств у межахнаданих їм повноважень. Повноваження ці звичайно закріплюються в актах, щовизначають основи організації і діяльності конкретного міністерства абовідомства.
Зрозуміло,найчастіше таку роль грають нормативні акти, що видаються керівникамиправоохоронних органів. У відповідності зі ст. 15 Закону про прокуратуруГенеральний прокурор України відповіднодо законів України видає накази, розпорядження, затверджує положення таінструкції, обов’язкові для всіх органів прокуратури, до якихвідносяться, як відомо, і прокурори, що підтримують державне обвинувачення, щовиносять протести на судові рішення, що дають висновки у вищих інстанціях, іслідчі, що розслідують кримінальні справи.
ПоПоложенню про Міністерство юстиції України нормативні акти, видавані цимміністерством, обов'язкові для широкого кола осіб у випадках, передбачених законодавством,нормативно-правові акти Міністерства є обов’язковими для виконання центральнимита місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування,підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм власності тагромадянами(див. п. 6 Положення). Приміром, великою популярністю використовуються видаваніним інструкції з діловодства в судах, що містять чимало розпоряджень, щоповинні виконуватися в зв'язку з підготовкою судових засідань, звертанням довиконання вироків і т.д.
Аналогічнеповноваження надане і міністру внутрішніх справ України. Відповідно доПоложення про Міністерство внутрішніх справ УКРАЇНИ, затвердженому УрядомУКРАЇНИ 22 жовтня 1991 року (див. п. 8), МВС України у межах своїх повноважень видає на основі та на виконанняактів законодавства накази, інструкції й іншіправові акти, у тому числі з питань, що тісно стикаються з кримінальнимсудочинством. До їхнього числа можна віднести, наприклад, нормативні акти,якими регламентується порядок розшуку особи, що переховується від слідства.Кожен слідчий добре знає, що оголошення розшуку особи, притягненої в якостіобвинуваченої, можливо, коли дотримуються розпорядження нормативних актів такогороду. А потреба в розшуці на практиці виникає по багатьох кримінальних справах.
Зпитань, що представляють інтерес для декількох чи всіх органів, що здійснюютьпровадження по кримінальних справах, можливе видання керівниками цих органівспільних нормативних актів. Серед них можна було б назвати, наприклад:Інструкцію про порядок вилучення, обліку, збереження і передачі речових доказівпо кримінальних справах, цінностей і іншого майна органами попередньогослідства, дізнання і судами від 12 лютого 1990 року; Вказівка про порядокреалізації норм Указу Президента Російської Федерації від 6 лютого 2003 року №84 «ПРО невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з організованоюзлочинністю і корупцією”
ВИСНОВОК
Нерідко термін «закон»тлумачиться широко: під ним мають на увазі сукупність (систему) усіх правовихактів. Однак у сфері кримінального процесу таке тлумачення ми не можемо визнатиобґрунтованим. Це випливає зі сказаного вище, акти, що не є законами, можутьграти лише допоміжну роль.
ЗАВДАННЯ 1:
1 липня 1993 року начальник РВ УМВС доручив дільничому інспекторупровести дізнання у кримінальній справі про злочин, передбаений ст.193 ККУкраїни. Але 20 липня 1993 року вступив в дію Закон України «Про внесення вдеякі законодавчі акти України змін та доповнень, які стосуються удосконаленняпопереднього (зараз досудового) розслідування», згідно з яким у справах прозлочин, які передбачені ст. 193 КК, обов’язком провадження досудового слідства,яке повинен здійснювати слідчий ОВС.
Яке рішення слід прийняти в даній ситуації?
Для вирішення задачі звернемося до положень статей 103,104,108,109Кримінально-процесуального кодексу України:
Стаття 103. Повноваження органів дізнання
На органи дізнанняпокладається вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявленняознак злочину і осіб, що його вчинили.
Про виявлений злочин іпочате дізнання орган дізнання негайно повідомляє прокурора.
Стаття 104. Порядок провадження дізнання укримінальних справах
За наявності ознакзлочину, що не є тяжким, орган дізнання порушує кримінальну справу і, керуючисьправилами кримінально-процесуального закону, проводить слідчі дії довстановлення особи, яка його вчинила. Після цього орган дізнання, додержуючистроків, передбачених частиною 1 статті 108 цього Кодексу, складає постановупро передачу справи слідчому, яку подає прокурору для затвердження.
У разі порушення органомдізнання справи про тяжкий злочин він зобов’язаний передати її слідчому черезпрокурора після виконання невідкладних слідчих дій у межах строків,передбачених частиною 2 статті 108 цього Кодексу.
Стаття 108. Строки провадження дізнання
У справі про злочин, що неє тяжким, або особливо тяжким, дізнання провадиться у строк не більше десятиднів, починаючи з моменту встановлення особи, яка його вчинила. Якщо таку особуне встановлено, дізнання зупиняється з додержанням вимог, передбачених статтею209 цього Кодексу.
У справі про тяжкий, абоособливо тяжкий злочин дізнання провадиться у строк не більше десяти днів змоменту порушення справи.
У разі обрання допідозрюваного запобіжного заходу у порядку, передбаченому статтею 165-2 цьогоКодексу, дізнання провадиться у строк не більше п’яти діб з моменту обраннязапобіжного заходу.
Стаття 109. Закінченнядізнання
Дізнання у справахзакінчується складанням постанови про направлення справи для провадженнядосудового слідства, яка затверджується прокурором.
Таким чиномдільничний інспектор міліції проводив дізнання у кримінальній справі, порушенійза ознаками злочну, передбаченому ст. 193 КК України (ст.358 КК України в ред.2001 року): “Викрадення,привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхомшахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкодження”. Даний злочин відповідно ст.12 КК України неналежить до категорії тяжких чи особливо тяжких злочинів.
Виходячи з умовизадачі дільничний інспектор проводив дізнання у порушеній кримінальній справіз 1 по 20 липня 1993 року і по ст.193 КК України провадження досудовогослідства не було обов”язковим. Виходячи з цього, кримінальна справа була порушена прокурором іпо ній не встановлено особу, яка скоїла злочин ( інакше дільничний інспекторповинен був здійснювати протокольне провадження досудової підготовки матеріалів).
Так як провадженнядосудового слідства в справах про такі злочини стало обов’язковим, тодільничний інспектор повинен проводити дізнання до встановлення особи, якаскоїла злочин, після чого закінчити дізнання і в термін, не більше десяти днів,починаючи з моменту встановлення особи, яка вчинила злочин, направити справуслідчому для провадження досудового слідства, про що виносить постанову, яказатверджується начальником РВ УМВС та прокурором.
В разі невстановленняособи, яка вчинила злочин і після проведення всіх необхідних і можливих слідчихдій, дільничний інспектор зупиняє дізнання на підставі п.3 ст.206 КПК України.
ЗАВДАННЯ 2:
Барієву було пред’явлено обвинувачення в скоєнні злочину,передбачено ч. 3 ст. 185 КК України. Обвинувачений винним себе не визнав тапояснив слідчому, що він не може бути причетним до вказаного злочину, так як вмомент його вчинення перебував в іншому місці. Слідчий заявив, що доводиБарієва не можуть бути прийняті до уваги, оскільки останній не надав доказів,які б підтверджували його алібі.
Чи відповідають дії слідчого принципам кримінальногопроцесу?
Діїслідчого не відповідають принципам кримінального процесу, а самеконституційному принципу презумпції невинуватості, який передбачений статтею 62Конституції України та закріплений в ст.22 КПК України:
Стаття 62 КонституціїУкраїни: Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не можебути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законномупорядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Ніхто не зобов’язанийдоводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
Обвинувачення не можегрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Стаття 22. КПК України: Всебічне, повне іоб’єктивне дослідження
обставин справи
Прокурор, слідчий і особа,яка провадить дізнання, зобов’язані вжити всіх передбачених законом заходів длявсебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи, виявити як тіобставини, що викривають, так і ті, що виправдують обвинуваченого, а такожобставини, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність.
Суд, прокурор, слідчий іособа, яка провадить дізнання, не вправі перекладати обов’язок доказування наобвинуваченого.
Принцип презумпції невинуватості, закріплений у ст.62 Конституції України, єодним з основних принципів правосуддя. Перш ніж визнати особу винною у злочиніі призначити їй покарання, варто довести, що саме нею скоєно цей злочин.
Здобути докази,що викривають винного в злочині, викрити злочинця покликані органи дізнання ідосудового слідства. При доведенні вини особа, що провадила дізнання, слідчий іпрокурор повинні суворо керуватися нормами КПК. Порушення вимог КПК можепривести до непоправної втрати доказів. Докази, отримані з порушенням закону,визнаються такими, що не мають юридичної чинності і не можуть бути покладені воснову обвинувачення, а також використовуватися для доведення обставин, щопідлягають встановленню в справі.
При достатностідоказів вини органи розслідування виносять постанову про притягнення особи вякості обвинуваченого. Пред'являючи особі обвинувачення, органи розслідуваннявважають його винним у здійсненні злочину, однак вину обвинуваченого вониповинні довести.
Згідно ч.2 ст.22 КПК України забороняється покладати на обвинуваченогообов'язок доводити свою невинуватість. У тих випадках, коли обвинуваченийзаявляє про алібі, органи розслідування зобов'язані ретельно перевірити його, ане перекладати тягар доведення на обвинуваченого. Суд, прокурор, слідчий іособа, що провадить дізнання, не вправі перекладати обов'язок доведення наобвинуваченого і повинні об'єктивно перевірити всі доводи захистуобвинуваченого. Сам обвинувачений має право доводити свою невинуватість, однакце тільки його право, яке він може використовувати, але аж ніяк не обов'язок.Обвинувачений може давати будь-як показання, цілком відмовитися від дачі показань чи від відповідей на окремі питання. Однак ні відмова від показаньвзагалі, ні відмова від окремих пояснень, ні давання суперечливих і помилковихпоказань не є підставою для обвинувального вироку. Непредставленняобвинуваченим доказів своєї невинуватості не може розцінюватися як доказ йоговинності.
Визнанняобвинуваченим своєї вини може бути покладене в основу обвинувачення тількитоді, коли воно підтверджено сукупністю доказів. Обов'язок доведення провиниобвинуваченого покладається на органи розслідування і прокурора. Необвинувачений зобов'язаний довести, що він невинний, а органи розслідуваннязобов'язані довести його вину. З презумпції невинуватості випливає і ще однеположення: усякий сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого. Це означає, щоякщо докази в справі спірні чи суперечливі і можуть одержати різне тлумачення,то рішення повинне бути винесене на користь обвинуваченого. Правила протлумачення сумніву на користь обвинуваченого відносяться тільки до тихсумнівам, що не можуть бути усунуті після дослідження і ретельної перевіркивсіх обставин справи. Тільки непереборні сумніви тлумачаться на користьобвинуваченого. Обвинувачення повинне бути засноване на доведених, а не напередбачуваних фактах. Висновок про винність особи в здійсненні злочину можебути зроблений на підставі об'єктивно і точно встановлених доказів. Неухильне виконаннявимог закону надає суду можливість прийняти обґрунтоване і справедливе рішенняпро покарання винного або про реабілітацію невинного, чому і служить принциппрезумпції невинуватості.
ЗАВДАННЯ 3:
Cуддя Василенко виніс постанову про застосування щодо Біликазапобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Через деякий час цей же суддярозглянув у судовому розгляді кримінальну справу за обвинуваченням Білика вскоєнні злочину, передбаченого в ч. 3 ст. 185 КК України та виніс вирок.Чи були допущеніпорушення у справі? Якщо так, то які вони тягнуть наслідки?
Суддею Василенко порушено вимоги п.2-1 ст. 54 КПКУкраїни щодо можливості участі в справі :
Стаття 54. Обставини, щовиключають участь судді в розгляді справи
Суддя або народнийзасідатель не може брати участі в розгляді кримінальної справи:
2-1) якщо він під часдосудового розслідування справи вирішував питання щодо проведення обшуку,виїмки, огляду, обрання, зміни чи скасування запобіжних заходів, продовженнястроків тримання під вартою, або розглядав скарги на затримання чи на постановипро відмову в порушенні кримінальної справи або закриття справи;
Відповідно дост.56 КПК України суддя Василенко зобов”язаний був до початку судового слідствазаявити самовідвід :
Стаття 56. Відвідсудді
При наявності обставин,передбачених статтями 54 і 55 цього Кодексу, суддя і народний засідательзобов’язані заявити самовідвід. На цих же підставах відвід судді або народномузасідателю може бути заявлений прокурором, підсудним, захисником, а такожпотерпілим і його представником, цивільним позивачем і цивільним відповідачемабо їх представниками.
Заяви про відвід подаютьсядо початку судового слідства.
Пізніша заява про відвід допускається увипадках, коли підстава для відводу стала відома після початку судовогослідства.
Підстави і для скасування, і для зміни вироку (постанови) однакові.Одні й ті самі порушення КПК залежно від конкретних обставин справи можутьсвідчити про необхідність як скасування, так і зміни вироку (постанови). Виняткомє такі істотні порушення кримінально-процесуального закону, за наявності якихвирок завжди підлягає скасуванню (ст. 370 КПК).
Істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону є такіпорушення, які перешкодили чи могли перешкодити суду повно та всебічнорозглянути справу і постановити законний, обґрунтований і справедливий вирок чипостанову.
Вирок (постанову) в будь-якому разі належить скасувати, якщо: (безумовні підстави)
1)є підстави для закриття справи, але її не було закрито;
2)вирок винесено незаконним складом суду;
3)порушено право обвинуваченого на захист;
4)порушено право обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою,якою він володіє, і допомогою перекладача;
5)розслідування справи провадила особа, яка підлягала відводу;
6)справу розглянуто за відсутності підсудного, за винятком випадку,передбаченого ч. 2 ст. 262 КПК;
7)порушено правила підсудності;
8)порушено таємницю наради суддів;
9)вирок (постанову) не підписано будь-ким із суддів;
10)у справі немає протоколу судового засідання або перебіг судовогопроцесу у передбачених КПК випадках не фіксувався технічними засобами;
11)порушено вимоги статей КПК про обов'язковість пред'явленняобвинувачення і матеріалів розслідування для ознайомлення;
12)обвинувальний висновок не затверджений прокурором чи він не буввручений обвинуваченому;
13)порушено вимоги статей КПК, що встановлюють незмінність складу суду,надання підсудному права виступити в дебатах і з останнім словом (ст. 370 КПК).
Істотне порушення кримінально-процесуального закону є підставою тількидля скасування вироку (постанови) з направленням справи прокурору, на додатковерозслідування або новий судовий розгляд (залежно від того, в якій стадіївоно було допущено).
Підлягає скасуванню судове рішення, постановлененезаконним складом суду.
У законі немає визначення «законний» або «незаконний» склад суду, але вбудь-якому разі незаконним визнається склад суду, якщо були підстави, яківиключали участь судді в розгляді справи (статті 54, 55 КПК); вирок(постанова) підписаний суддею, що не брав участі у розгляді справи; порушеніправила про розгляд справи судом у складі трьох суддів або двох суддів і трьохнародних засідателів у випадках, передбачених частинами 2 і З ст. 17 КПК; суддяабо судді, що розглянули справу, обрані в суд, якому ця справа не підсудна; урозгляді справи брали участь суддя або народний засідатель, термін повноваженьяких минув; хоча б один із суддів не був обраний Верховною Радою України абопризначений Президентом України у встановленому законом порядку; якщо суду встановленому законом порядку не розглянув клопотання про відвід судді абонародного засідателя.
Таким чином суддею Василенко допущено істотне порушення вимогкримінально-процесуального закону ( п.2-1 ст.54 КПК України), які перешкодили повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, обґрунтований ісправедливий вирок чи постанову.
Наслідком такого порушення є скасування вироку (постанови) знаправленням справи новий судовий розгляд( п.2 ч.2 ст.370, ч.2ст.374 КПК України).
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Конституція України
2. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 рокузі змінами та доповненнями
3. Коментар до КПК України
4.ПостановаВерховної Ради України «Про ратифікацію Угоди про створення СНД» від 10.12.91р.
5.Загальнадекларація прав людини (документи і матеріали).
6.Міжнароднийпакт про цивільні і політичні права
7.Конвенціїпро правову допомогу з конкретними державами.
8. Михеєнко М.М. Кримінальний процес України. Київ “Либідь”
9. Коваленко Є.Г., МаляренкоВ.Т. Кримінальний процес України. Київ “Юрінком Інтер”, 2004