/> Реферат на тему:ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ І ВИКОНАВЧА ВЛАДА
Група П-11-1
СоловенюкАнатолій
-Як відомо,державне управління — складне і багатогранне явище. З ним пов'язане з'ясуваннясуті, змісту та форми держави (форми державного правління і форми державногоустрою), розкриття її функціональних, організаційно-структурних іполітико-правових параметрів виконавчої влади як окремої гілки (сфери)державної влади. Особливість виконавчої влади серед гілок державної владиполягає в тому, що саме у процесі її реалізації відбувається реальне втілення вжиття законів та інших нормативних актів держави, практичне застосування всіхважелів державного регулювання і управління важливими процесами суспільногорозвитку.
Сам характервиконавчої влади, що зумовлений об'єктивними призначенням — виконанням законівта інших правових актів, підтверджує єдність цієї влади зі змістом управлінськоїдіяльності держави. Отже, виявлення змістовного зв'язку виконавчої влади здержавним управлінням є однією з ключових передумов правильного розуміння сутіяк самої виконавчої влади, так і державного управління.
Алеполітико-правова модель організації виконавчої влади має грунтуватися не лишена визначенні її управлінського змісту, але й на розумінні певної умовності,штучності уявлення про самостійне, а тим більше — автономне буття власневиконавчої влади щодо інших гілок влади. Подібні уявлення слід вважати певнимперебільшенням. Державна влада як здатність держави приймати обов'язковірішення та домагатися їх виконання — явище цілісне. Воно інтегрує в собі всіпрояви політичної волі народу як єдиного джерела (суверена) влади в державі
Поділяється несама влада, а механізм її здійснення. Він структурується за функціональною тасуб'єктною (інституційною) ознаками. В першому випадку поділ влади означаєвиділення основних функціональних видів діяльності держави — законотворення,правозастосування та правосуддя. В другому — означає організаційний устрійдержави як сукупність різних видів державних органів — законодавчих, виконавчихі судових (і це — тільки основні види) з притаманною їм компетенцією, тобтодержавно-владними повноваженнями.
Інакше кажучи,влада за змістом є єдиною, а принцип поділу державної влади є не більш ніжтеоретичним постулатом, який дає змогу певним чином будувати державний механізмта організовувати його функціонування. Тому для належного конституюваннявиконавчої влади не обов'язково прямо фіксувати в тексті Конституції власневказаний принцип, а тим більше доповнювати його ознаками самостійності,автономності чи незалежності окремих (насамперед законодавчої та виконавчої)влад. Натомість слід обов'язково керуватися цим принципом у разі розробки тареалізації конституційної моделі організації влади саме як методологічниморієнтиром, керівною установкою.
Зміст принципуподілу влади доцільно тлумачити як констатацію того факту, що державна владареалізується через певні види державних органів. Між ними розподіленідержавно-владні повноваження таким чином, що вони є самостійними при реалізаціїсвоєї компетенції у встановлених Конституцією межах, а суди — навіть незалежні— при відправленні правосуддя, і взаємодіють між собою за допомогою певнихважелів взаємного стримування та противаг.
Саме томупріоритетним у змісті Конституції України є чітке виділення не конкретних гілоквлади, а конкретних її суб'єктів (інституцій) — державних органів та їх систем.
Доктрина поділувлади будується на деяких узагальнених, тобто типових функціях державної влади.Тоді як реальна система органів держави обумовлюється не тільки цим фактором, ай іншим — змістом більш конкретних функцій та завдань, що випливають ізжиттєвих потреб організації державного та суспільного життя країни. З огляду наце, поряд з державними органами, які більш-менш співпадають з «класичними»гілками влади, існують органи, що мають змішаний, перехідний або наскрізнийхарактер, наприклад, прокуратура.
Недоцільністьструктурування змісту Конституції відповідно до окремих гілок владиобґрунтовується ще й тим, що такий підхід ускладнював би розуміння і вирішеннябільш важливого, ніж фіксація відокремленості гілок влади, завдання, а саме —забезпечення плідної ефективної співпраці гілок влади з метою виконанняголовних функцій, цілей та завдань, що стоять перед державою. Йдеться про те,що принцип поділу влади у найбільш поширеному розумінні, про мова йшла вище,має бути урівноважений принципом «єдності влади» або «взаємодії гілок влади».
Нагадаємо, що,наприклад, Гегель критикував «класичну» теорію розподілу влади Монтеск'є за те,що вона встановлює самостійність законодавчої, виконавчої та судової влади, аце призводить до взаємної ворожнечі між ними, підкоренню окремих влад іншим.Сама ж гегелівська інтерпретація поділу влади грунтується на розгляді державияк єдиного цілого, де влади являють собою лише різні моменти даного цілого.
Зрозуміло, щозабезпечення єдності влади, взаємодії її гілок, насамперед законодавчої тавиконавчої (тому що, навіть за Монтеск'є, судова влада у певному розуміннівзагалі не є владою) є досить важливою функцією держави. Як і кожна функція,вона повинна мати належного носія. В сучасній державі інтегруючу функцію шодогілок влади міг би найкраще виконувати глава держави — президент.
Специфіка статусупрезидента як глави держави полягає в тому, що в цьому статусі окреме місцезаймають повноваження у сфері виконавчої влади (державного управління). Причомуїх обсяг прямо залежить від існуючої в державі форми правління: цей обсягбільший у президентській республіці, менший — у парламентській республіці. Алев будь-якому випадку пост президента не можна цілком ототожнювати з якоюсьоднією гілкою (зокрема, виконавчою) державної влади. Тому що постать президентаяк глави держави має, так би мовити, наскрізне значення щодо гілок влади,характеризуючись у цьому розумінні певними інтегруючими, об'єднуючими ознаками.
Разом з тим самзмістовний характер виконавчої влади пояснює природну, органічну єдністьстатусу президента з функціями та повноваженнями саме даної гілки влади. Осьчому в літературі та на практиці глава держави звичайно розглядається як носійвиконавчої влади і найвищий представник держави у міжнародних зносинах.
Отже, президентза будь-якої форми державного правління має безпосереднє відношення довиконавчої влади. Але відповідь на питання, яким же має бути конкретнийправовий статус президента щодо цієї гілки влади випливає з фактичних умов таособливостей державно-політичного розвитку країни, стану функціонування владнихструктур, політико-правових та соціальних очікувань різних верств суспільствавід інституту президента.
Нагадаємо, що насучасному етапі вітчизняного державотворення народження даного інституту булообумовлено об'єктивними потребами перехідного періоду щодо серйозного зміцненнявиконавчої влади та підвищення ефективності державного управління. Саме томувведення поста президента супроводжувалось підвищеними очікуваннями відпосилення впливу держави, її владних структур на процеси соціально-економічнихта державно-правових перетворень в нашій країні.
Адже останнімчасом стан функціонування виконавчої влади характеризувався тим, що рівень їїорганізуючого впливу на суспільні процеси не задовольняв потреби динамічногорозвитку громадянського суспільства, енергійного формуваннясоціально-економічного укладу та демократичної, соціальної, правової держави.За останні роки не вдалося досягти такого рівня організації виконавчої влади,коли б її суб'єкти створили функціонально достатню та структурно несуперечливусистему. І це проявлялося у недосконалості стану багатьох складових елементівмеханізму державного управління в нашій країні.
Подоланню такогостановища у сфері державного управління має сприяти закріплення в новійКонституції України ключових засад організації виконавчої влади на основічіткого визначення функціональної ролі її основних носіїв. Нині в нашій державісклалися умови максимального використання інтегруючих і координуючихможливостей статусу президента як глави держави для посилення конструктивноговпливу на виконавчу гілку влади. Для цього главі держави надані досить широкіповноваження у сфері виконавчої влади.
Однак це аж ніякне свідчить про те, що Президент набув ознак «органу» виконавчої влади, а тимбільше — «глави» цієї гілки влади. Адже у Конституції України складні питаннявизначення суб'єктів виконавчої влади вирішені на підставі чіткого уявлення пронеобхідність формування цілісної системи органів виконавчої влади як відносносамостійного виду органів державної влади, що складають апарат державногоуправління.
Зокрема, уКонституції досить повно врахована уся складність і специфічність відношенняпоста Президента до виконавчої гілки влади. Тобто реальне становище Президентаполягає у тому, що його статус не уособлюється жодною гілкою влади, а виступаєстатусом глави держави із значними компетенційними преференціями (насампередустановчими і кадровими) щодо виконавчої влади.
Інакше кажучи.Президент віднесений до виконавчої влади лише функ-ціонагіьно, тобто черезпевний обсяг своїх повноважень (компетенції). Але він не віднесений до неїструктурно, тобто як окрема структурна ланка системи органів виконавчої влади.Саме тому в Конституції України відсутнє визначення Президента як «главивиконавчої влади».
І це цілкомзакономірне і правильне рішення. Адже «глава» гілки влади це такий суб'єкт цієївлади, який є вищою структурною ланкою певної системи органів, що суперечить,як вже з'ясовано, дійсному стану речей.
До речі, формулаглава виконавчої влади практично не використовується у світовійкснституційнотворчій практиці (крім конституцій окремих пострадянськихреспублік). Нагадаємо, що навіть для президентських республік поширеним євизнання президента як глави уряду, але не виконавчої влади. Тут, окрімочевидної теоретичної помилковості згаданої формули, вона так чи інакше сприяєорієнтації на зосередження в руках президента надто великих повноважень, щонедоцільно також і з політичних міркувань. Хоча президент за будь-якої формиправління має безпосереднє відношення до виконавчої влади, його не можна цілкомідентифікувати з цією (як, зрештою, і з іншими) гілками влади.
Відсутність уКонституції України наведеної вище формули дає змогу заперечити різним спробамвстановлення відносин підпорядкованості між Кабінетом Міністрів і ПрезидентомУкраїни. Адже за своїм змістом інститут підпорядкованості стосовно до державнихорганів означає максимальну ступінь адміністративної залежності органу нижчогоструктурного рівня у взаємостосунках з органом вищого рівня. Звідси підпорядкованістьКабінету Міністрів Президентові свідчить, що останній є вищою структурноюланкою щодо уряду. Тобто Президент знову ж таки включається структурно досистеми органів виконавчої влади, що не є виправданим.
Такожнеприйнятною слід вважати запропоноване деякими фахівцями встановлення такзваної подвійної підпорядкованості Кабінету Міністрів — Президентові тапарламенту. Це взагалі суперечить вимозі дотримання відносної самостійностізаконодавчої та виконавчої гілок влади. Окрім того досить небезпечно, щоз'являється додаткова підстава для політичного протистояння у стосунках міжпарламентом і главою держави.
Отже, принципподілу влади як політико-правова домінанта сучасного вітчизняногодержавотворення передбачає досить чітке розмежування саме на конституційномурівні відповідних видів державних органів та їх систем.
Поняття «системаорганів», по-перше, фіксує відокремленість певної групи державних органів, щовходять до конкретної системи, від усіх інших видів органів. По-друге, окреслюєцілком визначений суб'єктивний склад даної системи. По-третє, підтверджуєнаявність у сукупності цих суб'єктів (державних органів) певних ознак,притаманних соціальним системам, зокрема таких, як єдність цільовогопризначення, функціональна самодостатність, ієрархічність внутрішньоїорганізації, субординаційність взаємозв'язків між структурними ланками тощо.
З формуваннямефективно працюючої системи органів виконавчої влади, або інакше — органівдержавного управління, пов'язані великі надії, оскільки саме в цьому полягаєреальний засіб зміцнення виконавчої влади. Вирішенню даного завдання маєсприяти закріплена в Конституції України модель організації виконавчої влади,яка спирається, зокрема, і на наведені вище аспекти розуміння системи органіввиконавчої влади.
Найповніше наочнореалізований перший зазначений аспект, пов'язаний з відокремленням органіввиконавчої влади від інших видів державних органів. Це досягнуто в текстіКонституції шляхом, по-перше, використання узагальнюючого для усіх органівдержави терміну «органи державної влади» (ст. 5); по-друге, виділення середостанніх таких видів, як «органи законодавчої, виконавчої та судової влади»(ст. 6).
Стосовно другогоаспекту поняття системи органів виконавчої влади в Конституції України, зодного боку, обгрунтовано об'єднуються усі ієрархічні рівні органів виконавчоївлади (як вищий, центральні, так і місцеві) в одному розділі VI «КабінетМіністрів України. Інші органи виконавчої влади».
В межах третьогоаспекту необхідно звернути увагу на те, що справжнє зміцнення цієї гілки влади,підвищення її ефективності неможливо без створення дієвої «вертикалі»виконавчої влади. Саме завдяки останній досягається належна реалізація владнихрішень зверху донизу.
У змісті самоївиконавської вертикалі першорядне значення має чітке визначення її найвищоїструктурної ланки, яка має виконувати в системі роль керуючого центру. Причомуз точки зору науково-системної ідеології найкращі результати діяльностіієрархічно організованої системи можуть бути забезпечені за умови її моноцентричної,а не поліцентричної структурної побудови. Тобто за умови, коли усі структурніланки системи підлягають керуючому впливу саме з одного владно-організаційногоцентру, а не з кількох.
Виходячи зівстановленої Конституцією України республіканської форми державного правліннязмішаного, президентсько-парламентського типу, яка закономірно пов'язана з такзваним дуалізмом виконавчої влади, слід зазначити, що в основу управлінськоївертикалі покладена модель своєрідного «подвійного центру». Тобто такого, якийскладається з двох функціонально поєднаних суб'єктів — Президента і КабінетуМіністрів України.
Специфічністьданої моделі в тому, що відношення цих суб'єктів до гілки виконавчої влади не єоднаковим. Якщо уряд входить до неї саме як окрема структурна ланка системиорганів, то Президент, як вже зазначалося, лише функціонально, через певнийобсяг своїх повноважень у сфері виконавчої влади.
Звідси, до речі,випливає розуміння того, що визначення «носій повноважень виконавчої влади» і«орган виконавчої влади» не повністю збігаються. Зокрема, це наочнопідтверджується на прикладі поста Президента.
Згідно з моделлю«подвійного центру» зрозуміло, що правовий статус уряду, який очолюєтьсяПрем'єр-міністром, не може і не повинен мати якесь другорядне значення у сферівиконавчої влади. Навпаки, саме Кабінет Міністрів має бути вищою структурноюланкою державного управління, на яку покладається практичне здійснення усіхосновних повноважень виконавчої влади. В тому числі і тих, які віднесені довідання Президента України, але не є його виключно одноособовими преференціями,скажімо, щодо кадрових призначень.
ВідповідноКонституція України визначає Кабінет Міністрів як вищий орган в системі органіввиконавчої влади, який у своїй діяльності керується Конституцією і законамиУкраїни, актами Президента (ст. 113).
Слід звернутиувагу на те, що конституційна регламентація системи органів виконавчої влади є,за повнотою та конкретністю, нерівномірною стосовно різних органів га аспектівїх організації та функціонування. Наприклад, якщо питання статусу та діяльностіПрезидента України регулюються Конституцією майже вичерпно, то стосовно урядунайбільш ретельно висвітлюються питання його формування та процедуривзаємовідносин з парламентом. Дається також перелік основних повноважень. Іншіпитання регулюються в спеціальному законі.
В цьому є певнийсенс, оскільки дає змогу без ускладнень підтримувати динамічність урядовоїструктури та її функціональних напрямків діяльності. Зрозуміло, що включенняцих питань до тексту Конституції значно ускладнило б процес оперативногореагування на життєво необхідні зміни в організації та діяльності уряду, в йогостосунках з Президентом й іншими органами державної влади
/>Як відомо, ефективність будь-якої суспільної влади залежитьвід того, наскільки ця влада є дієвою і здатною до реалізації, а ця здатність —від наявності у її системі відповідного ефективно діючого механізму як реальноїорганізаційної сили, опанувавши яку, влада починає управляти суспільними процесамидержави. Викладене, на нашу думку, повною мірою стосується і виконавчої владидержави.
Оскільки самепоняття виконавча влада використовується вітчизняною адміністративною наукоюпорівняно недавно, то механізм виконавчої влади у юридичній літературі цедетально не розглядався. Хоч поняття механізм, механізм управліннядосліджувалися науковцями досить грунтовно.
Виходячи зпревалюючого твердження, якого дотримується досить широке коло вчених прооб'єктивну та безпосередню єдність управлінської діяльності та виконавчої владидержави та висновків, що змістовні ознаки державного управління як процесуздійснення виконавчої влади уособлюються в самому характері цієї влади,обумовленому головним її призначенням, а саме виконанням законів та іншихправових актів державних органів, можна зробити висновок про відповідну єдністьмеханізму управління та механізму виконавчої влади як явищ політико-правовоїдійсності, до певної міри однопорядко-вих. З огляду на це, є підставирозглядати визначення механізму державного управління та механізму виконавчоївлади як однопорядкові категорії.
Незважаючи наблизькість поглядів багатьох науковців, сталого поняття механізму державногоуправління та єдиного підходу у визначенні його складових елементів в юридичнійнауці радянського періоду напрацьовано не було.
Так, на думкуЮ.О.Тихомирова «механізм соціального управління є спосіб організації тафункціонування управління, що знаходить своє вираження у висуненніобгрунтованих цілей, у створенні та розвитку керуючої системи, яка покликаназдійснювати під час управлінського процесу досягнення цілей»[1], а механізмдержавного управління «це демократична державна організація управлінськоговпливу на суспільні процеси» [2].
Г.ВАтаманчукрозглядає механізм державного управління як складну систему державних органів,організованих відповідно до визначених принципів для здійснення завданьдержавного управління [З].
Б.П.Курашвілі,розглядаючи механізм державного управління, поділяє позиції щодо визначеннясоціального управління як взаємодії керуючої та керованої систем в процесівикористання об'єктивних законів останньої та умовності розмежування суб'єкта йоб'єкта управління соціальних систем, для яких характерна органічна єдністьсуб'єктів і об'єктів управління, їх переплетіння, відносність, обмін ролями.Виходячи з цього, він робить висновок, що «державне управління — це, звичайно,вплив, але якщо бути більш точним, то — взаємовплив», а державне управліннявизначає як «організаційну співпрацю держави з колективними та індивідуальнимичленами суспільства, яке забезпечує доцільне закономірне функціонування тарозвиток суспільних відносин» [4]
На думкуЛ.П.Юзькова, існують два основні підходи до визначення поняття «механізм» —структурно-організаційний та структурно-функціональний. За першим підходоммеханізм характеризується як сукупність певних складових елементів, щостворюють організаційну основу певних явищ, процесів, а механізм держави — як«сукупність установ», через які здійснюється «державне керівництвосуспільством». За другим підходом при визначенні механізму того чи іншогодержавно-правового інституту (процесу, явища) увага акцентується не тільки наорганізаційній основі його побудови, але й на його динаміці, реальномуфункціонуванні. Сам Л.П.Юзьков віддавав перевагу структурно-функціональномупідходу, і, з огляду на це, у загальному плані визначає механізм державногоуправління як організацію практичного здійснення державного управління(виконавчо-розпорядчої діяльності) [5].
Отже, механізмдержавного управління є складним і системним утворенням, що органічно поєднує усобі ті чи інші складові елементи.
Щодо кількості тазмісту складових механізму державного управління, як і з питання визначеннясамого поняття «механізм державного управління», в юридичній науці єдностідумок також немає. Одні автори поділяють структурно-організаційне трактуваннямеханізму державного управління і виділяють такі його елементи: первинну ланкусистеми органів управління, відповідні підсистеми, структури органів управліннятощо. Тим самим фактично ототожнюються категорії «механізм управління» та«система органів управління».
Інші —прихильники структурно-функціонального підходу, схиляючись до більш широкоготрактування складу механізму управління, розходяться у визначенні кількості тазмісту цих складових елементів.
Так,Ю.О.Тихомиров у системі механізму управління виділяє: систему управління;соціальні і, особливо, правові норми; способи визначення цілей;
управлінськийпроцес як цикл дій керуючої системи, що послідовно змінюють одна одну. Саметакий склад елементів, на думку автора, характеризує механізм управління яксвоєрідний зовнішній та динамічний прояв управління, яке без цього знаходитьсяненаче в «потенції» [6].
Для Л.П.Юзьковауправління є реально існуючою організацією безпосередньої реалізаціїуправлінських цілей, які, «матеріалізуючись» в механізмі управління, втілюютьсяу системі цілеспрямованого впливу суб'єктів управління на об'єкти управління, амеханізм управління включає наступні елементи: об'єкти управління; суб'єктиуправління; взаємовплив між суб'єктами та об'єктами управління.
Такий підхід,підкреслював Л.П.Юзьков, дає змогу розкрити статику і динаміку механізмууправління. Зокрема, статику визначають суб'єкти та об'єкти управління, якіскладають організаційно-структурну основу механізму державного управління, адинаміку — комплекс зв'язків та взаємодій суб'єктів та об'єктів управління [7].
Зрозуміло, щонаведені позиції вчених щодо розуміння поняття механізм управління та йогоскладових елементів, хоч і не відображають всього спектру думок, існуючих вюридичній науці з цієї проблематики, проте визначають основні — у вузькому таширокому розумінні — підходи до її розкриття та вирішення. У вузькому розуміннімеханізм управління — це статична єдність певних елементів, які слугують інструментоморганізації управлінських явищ та процесів. В широкому розумінні — це динаміка,реальне функціонування усієї статичної єдності елементів.
Вважаємо, щобільш сприйнятою є перша зі згаданих вище точок зору, оскількиструктурно-функціональне розуміння механізму державного управління фактичноспонукає до включення у його систему суспільних відносин державного управління.На нашу думку, зазначені відносини, як і сам механізм державного управління,виступають самостійними складовими елементами державного управління занаступними міркуваннями. Будь-яке соціальне (суспільне) утворення виникаєодночасно із формуванням у ньому відносин влади та управління тими процесами,які в ньому відбуваються. І вже на початку свого існування воно потребуєвідповідного засобу самоуправління та самоорганізації у своїй системі —механізму управління.
Через цеймеханізм і здійснюється реалізація влади (владних відносин). Самезагальновизначність механізму і забезпечує владі її авторитетність талегітимність, відбувається реалізація інтересів певних соціальних угрупу-вань.Тому цілком логічним вбачається припущення про те, що виникнення відносин владивідбувається в два послідовних етапи; спочатку певний інтерес певногосуспільного угрупування, проходячи через певний механізм, перетворюється всуспільно-значиму політичну волю (суспільну ціль, мету, завдання), а вже потім— через механізм реалізації ця суспільно-значима воля трансформується усуспільні відносини влади. Звідси будь-яка суспільна влада являє собою процесїї формування та реалізації, а, отже, включає як відповідні суспільні відносиниформування та реалізації соціальної влада, так і механізм виникнення зазначенихвідносин.
Можнастверджувати, що до системи будь-якої суспільної влади відносини її формуваннята реалізації і відповідний механізм виникнення цих відносин входять в якостісамостійних елементів. Це твердження повністю стосується і державногоуправління, отже, і виконавчої влади, з тим лише зауваженням, що системавиконавчої влади включає не відносини формування влади взагалі, а відносиниучасті (разом з законодавчим органом) у формуванні державної влади.
Щодо складовихелементів механізму державного управління, то вчені одностайні у визнанні вякості основного його елементу, насамперед, системи органів виконавчої влади(органів державного управління): в силу її ролі у забезпеченні ефективноговирішення завдань управління, реальної керованості суспільними процесами.
Вважаємо, що такерозуміння проблеми цілком виправдане і обгрунтоване.
По-перше, поява системиорганів управління (або апарату державного управління) завжди обумовлена чітковизначеною необхідністю реалізації цілей та завдань державного управління — якзагальних, так і персофікованих, відповідно до конкретних сфер суспільногожиття. Тому система органів управління створюється саме як інструментреалізації цілей та завдань державного управління щодо процесів, яківідбуваються в суспільному житті, як засіб конкретизації загальних функційдержавного управління у певних сферах суспільного життя. А це, в свою чергу,засвідчує, що між завданнями та цілями державного управління, які носятьзагальний характер, та функціями конкретного органу управління існує прямийзв'язок: функції конкретного органу системи управління похідні в цілому відцілей та завдань державного управління.
Іншими словами,функції органів управління спрямовані на конкретний об'єкт управління, реальноіснуючі управлінські дії, несуть в собі відбиток загальних цілей та завданьуправління. Функція (функції) органу управління розкриває сутність цьогооргану, зміст його діяльності, співвідношення з іншими органами управління,його місце в системі управління. Кожен орган управління, здійснюючи належнуйому компетенцію, виконуючи власне належні йому функції, тим самим реалізуєчастину загальних цілей та завдань управління [8].
Виходячи звикладеного вище, можна стверджувати, що завдання та цілі державногоуправління, диференціюючись у функціях конкретних органів системи державногоуправління, багато в чому впливають на внутрішню структуру як системи органівдержавного управління, так і конкретних її органів. Тобто цілком очевидним єзв'язок та вплив загальних цілей та завдань державного управління (а, отже, івиконавчої влади) на структурне становлення як системи її органів в цілому, такі структури самих органів системи.
По-друге,реалізуючи належні їм функції, органи управління як керуючі суб'єкти маютьправо в односторонньому порядку видавати юридичні акти нормативного характеру,тобто мають реальний засіб впливу на об'єкти управління шляхом зміни їхправового статусу.
По-третє, системаорганів державного управління має значне ресурсне забезпечення своєї діяльностіпо реалізації владних повноважень: правове, інформаційне, економічне, технічнета ін.
По-четверте,система органів державного управління, маючи розгалужену структуру, забезпечуєодночасність здійснення відповідних владних функцій по всіх регіонах країни.
Окрім системиорганів державного управління, до механізму державного управління слід віднестище одну складову — сукупність відповідних правових норм. На нашу думку, такийпідхід обумовлений тим важливим місцем права, яке воно посідає в державномумеханізмі взагалі, і в механізмі державного управління зокрема. Правові нормивизначають:
— порядокформування цілей та завдань управління;
— цілі тазавдання управління і, виходячи з них, функції органів державного управління;
— цілі тазавдання діяльності органів державного управління, їх компетенцію (предметуправлінського впливу, права та обов'язки); — організаційно-правові форми таметоди діяльності органів державного управління;
принципи побудовита функціонування органів державного управління;
— структуру тахарактер взаємовідносин всередині структури системи органів державногоуправління;
— правовий статусдержавних службовців;
— цілі, основнінапрями та організаційні основи функціонування об'єктіворганізаційно-управлінського впливу державного управління;
— правовийстатус, повноваження та межі оперативної самостійності об'єктіворганізаційно-управлінського впливу державного управління;
— форми, умови,порядок виникнення, зміни та припинення відносин між суб'єктами та об'єктамидержавного управління.
Таким чином,правові норми не тільки визначають цілі та завдання органів державногоуправління, їх компетенцію, принципи побудови та функціонування, а йрегламентують відносини в межах організаційної структури як самої системи, такі її органів; визначають організаційно-правові форми та методи діяльностіорганів державного управління. Правові норми, регламентуючи (регулюючи) всівідносини, що виникають під час організаційно-управлінського впливу,визначають, тим самим, правове середовище діяльності системи органів державногоуправління.
Викладене даєзмогу визначити механізм державного управління як сукупність відповідних державнихорганів, організованих у систему для виконання цілей (завдань) державногоуправління відповідно до їх правового статусу, та масив правових норм, щорегламентують організаційні засади та процес реалізації вказаними органамисвого функціонального призначення. Звідси складовими елементами зазначеногомеханізму виступають: 1) система органів виконавчої влади; 2) сукупністьправових норм, що регламентують як організаційну структуру системи органіввиконавчої влади, так і процеси її функціонування та розвитку.
З огляду навикладене, очевидним є наявність прямого зв'язку ефективності механізмувиконавчої влади з ефективністю функціонування системи її органів, рівеньорганізаційно-управлінського впливу якої на суспільний розвиток залежить в томучислі й від стану взаємостосунків і взаємодії виконавчої гілки із законодавчоюгілкою державної влади.
Література
1. АВЕРЬЯНОВВ.Б. Организация государственного управлення, структурно-функциональньїйаспект. — К., 1985. — 146 с.
2. АВЕРЬЯНОВВ.Б. Аппарат государственного управлення: содержание деятель-ности йорганизационньїе структурм. — К., 1990. — 145 с.
3. АВЕР'ЯНОВВ.Б. Органи виконавчої влади в Україні. — К., 1997. — 48 с.
4. АВЕР'ЯНОВВ.Б., КРУПЧАН О.Д. Виконавча влада: конституційні засади і шляхи реформування.— X., 1998. — 40 с.
5. АВЕР'ЯНОВВ.Б., АНДРІЙКО О.Ф. Виконавча влада і державний контроль. — К, 1999.—48с.
6. Адміністративнеправо: сучасний стан і напрями рефрмування. Матеріали Першої науково-практичноїконференції. 18—21 червня 1998р. в м. Яремче Івано-Франківської області. — 82с.
7. АНДРІЙКОО.Ф. Державний контроль: теорія і практика. Наукова доповідь. -К., 1999.-24с.
8. АНДРІЙКОО.Ф. Державний контроль в Україні-К.,1999-48 с. Аппарат государственногоуправлення: интересьі й деятельность. — К.„ 1993. -165с.
9. БАНДУРКАО.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід,шляхи удосконалення. — X., 1996. — 398с.
10. БІТЯКЮ.П., ЗУЙ В.В. Адміністративне право (Загальна частина). — X., 1997. —137с.
11. ГЛАДУН 3.Поняття і зміст державного управління: адміністративно-правовий аналіз. —Львів, 1996. —21с.
12. ГОЛОСНІЧЕНКОІ.П. Адміністративне право України (основні категорії і поняття). — К, 1998. —108 с.
13. Демократизацияаппарата управления. — К., 1990. — 304 с.
14. ДОДИНЕ.В. Административная деликтология. Курс лекций. — Одесса, 1997. —115с.