Міністерствоосвіти і науки України
Національнийуніверситет «Острозька академія»
Правничийфакультет
Кафедраправосуддя та кримінально-правових дисциплін
Курсоваробота на тему:
Давністьу кримінальному праві
студентки групи П-22
Татарчук Л. І.
Науковий керівник:
викладач Герасимчук О. П.
Острог– 2009
Зміст
Вступ
1. Поняття давності у кримінальному праві
2. Інститут давності притягнення до кримінальноївідповідальності
2.1 Перебіг строків давності та порядок їх обчислення
2.2 Умова не вчинення протягом цих строків новогозлочину певного ступеня тяжкості
2.3 Зміст поняття не ухилення особи від слідства абосуду
3. Значення давності для звільнення від покарання
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Актуальність дослідження полягає втому, що в теперішній час необхідно розглянути один із важливих інститутівкримінального права – інститут звільнення від кримінальної відповідальності.Адже, як свідчать статистичні дані, із кожним роком застосування звільнення відкримінальної відповідальності застосовується до все більшої кількості осіб, щоскоїли суспільно небезпечні діяння. Щорічно кількість закритих постановою судукримінальних справ із звільненням підсудного від кримінальної відповідальностіперевищує бар’єр двадцяти тисяч. Цей факт свідчить про досить широкерозповсюдження звільнення від кримінальної відповідальності у судовій практиці.Досить значним є обсяг застосування звільнення від кримінальноївідповідальності за підставою передбаченою статтею 49 Кримінального кодексуУкраїни – звільнення від відповідальності у зв’язку з закінченням строківдавності. Важливим є те, що у цих випадках звільнення можливе у значнійкількості справ, без прив’язування до конкретних складів злочинів. Необхідністьособливого законодавчого розв'язання питання застосування інституту давності затакі злочини зумовлена підвищеною суспільною небезпечністю осіб, що їхвчиняють. Застосування чи незастосування судом цього інституту провадитьсязважаючи на особливості справи, а також поведінку винного. Можна сказати, що умасштабі України інститут звільнення від кримінальної відповідальності черезйого гуманну, виховну дію і утвердження поваги до закону, вносить свою частку усправу розбудови режимів законності та верховенства права, створення передумовгромадянського суспільства.
Метою роботи є дослідження поняття тазначення звільнення від кримінальної відповідальності в зв’язку закінченнястроків давності.
Реалізація цієї мети передбачаєрозв’язання таких наукових завдань:
Ø Визначитиосновні ознаки, які відрізняють звільнення від кримінальної відповідальності взв’язку з закінченням строків давності від інших форм.
Ø Розкритизначення та необхідність звільнення від кримінальної відповідальності в зв’язкуз закінченням строків давності.
Ø З’ясуватинеобхідності та доцільності звільнення від кримінальної відповідальності взв’язку з спливу строків давності.
Ø Порівнятитеоретичний та практичний зміст застосування інституту звільнення відкримінальної відповідальності.
У курсовій роботі використовувалися такі методи як:
— системного аналізу: розділено об’єкт дослідження на окремічастини для детального його вивчення. Такими частинами стали розділи моєїкурсової роботи;
— порівнянь: в рамках співставлення різних видів звільненнявід кримінальної відповідальності;
— індуктивний;
Об’єктом дослідження є дослідження даної наукової роботи єсуспільні відносини, які виникають у зв’язку з застосуванням давності укримінальному праві. Предметом даної курсової роботи є давність у кримінальномуправі. Практичне значення дослідження полягає у тому, що його результати можутьбути використані у підготовці лекцій і практичних занять із кримінальногоправа. Робота може бути одним із джерел для опрацювання матеріалу по цій темі.
А також не всі учасники суспільних відносин знають, як самереалізується інститут звільнення від кримінальної відповідальності внаслідокперебігу строків давності. Отже, практичне значення даного дослідження євисвітлення цих питань. Структура роботи. Курсова робота складається із вступу,трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.
1. Поняття давності у кримінальному праві
Відомо, що основним завданням кримінального правосуддя євиконувати веління закону шляхом, як правило, осуду і покарання тих, хтопорушує таке веління. Виконання цього завдання у галузі державної каральноїполітики приносить бажані наслідки, якщо судовий осуд і покарання злочинцянастає безпосередньо за вчиненим злочином. Якщо ж покарання відокремлено відвчиненого злочину значним проміжком часу, то воно малоефективне і майже втрачаєсвою мету. В такому разі мета покарання, небезпека вчиненого і особипоглинаються всесильною дією часу. Тут можна говорити про те, що чим менший цейстрок, тим ефективніше реалізується ідея невідворотності покарання, досягаютьсяцілі загального та спеціального запобігання. Проте, навпаки, значний часпослаблює виховне та запобіжне значення покарання, а в деяких випадках робитьзастосування його недоцільним і таким, що суперечить принципу гуманізму.Покарання, призначене після того, як сплинув тривалий термін, є актом, щонабуває рис помсти з боку держави. Воно стає марним, тому притягнення винногодо кримінальної відповідальності виключається.
Таку ж саму думку обґрунтовував М.С.Таганцев. Він говорив проте, що існування давності притягнення до кримінальної відповідальності з одногобоку, призначення у таких випадках покарання є непотрібним і безцільним, а зіншого процесуальними труднощами відновлення подій минулого, внаслідок чогокримінальне переслідування перетворюється у даремну трату зусиль держави.
Звільнення від кримінальної відповідальності за цією статтеюздійснюється не тому, що вчинене не містить ознак злочину, а тому що черезтривалий проміжок часу справа, зазвичай, має значно менший суспільний резонансі це суттєво відбивається на досягненні мети покарання. Особа, котра в минуломувчинила злочин, може виправитися, тому з часом розслідування справи правильнийрозгляд її судом стає ускладненим, а інколи навіть неможливим.
Досягнення мети кари і виправлення особи, яка вчинила злочин,загального і спеціального попередження іноді стає або взагалі неможливим(наприклад, внаслідок закінчення тривалого строку після вчинення злочину), абопросто зайвим. Тому недоцільним є і притягнення особи до кримінальноївідповідальності, оскільки відпадає або істотно зменшується суспільнанебезпечність особи, яка вчинила злочин. До того ж можуть бути втрачені речовіта інші докази у справі.
Матеріально-правовою підставою застосування інститутудавності в кримінальному праві вважається істотне зменшення суспільноїнебезпечності вчиненого злочину внаслідок того, що сплинув значний проміжокчасу. Береться до уваги також презумпція про втрату повністю або частковосуспільної небезпечності особою, що тривалою законослухняною поведінкою післявчинення злочину демонструє своє виправлення. З погляду загальної та спеціальноїпревенції, для виправлення правопорушника кримінальна відповідальність можебути ефективною лише в тому разі, якщо притягнення до неї відбувається невдовзіпісля вчинення злочину. Доцільність звільнення від кримінальноївідповідальності у зв'язку із закінченням строків давності з поглядукримінального процесу та криміналістики пояснюється тим, що внаслідок свогонегативного впливу на докази тривалий проміжок часу від моменту вчиненнязлочину істотно перешкоджає, а інколи й унеможливлює успішне розкриття тарозслідування злочину, об'єктивний розгляд кримінальної справи у суді.
Існує декілька визначень давності притягнення до кримінальноївідповідальності:
1) закінчення вказаних у кримінальному законі строків післявчинення злочину, внаслідок чого особа, що його вчинила, звільняється відкримінальної відповідальності.
2) це проміжок визначеного законом строку, що минає з моментувчинення злочину і до моменту призначення покарання.
Законом передбачено два види строків давності:
1) диференційований, тривалість якого залежить від тяжкостівчиненого злочину;
2) загальний для всіх злочинів 15-річний строк для осіб, якіпереховуються від слідства чи суду.
2. Інститут давності притягнення до кримінальноївідповідальності
Для застосування інституту давності притягнення докримінальної відповідальності необхідна наявність таких передбачених закономумов:
• сплив встановлених ст. 49 КК строків;
• відсутність обставин, які порушують їх перебіг;
• згода обвинуваченого на звільнення від кримінальноївідповідальності за цією підставою.
Існує також інша класифікація умов для застосуваннязвільнення від кримінальної відповідальності, що передбачена ст. 49 ККУ:
1) закінчення зазначених у законі строків;
2) не вчинення протягом цих строків нового злочину певногоступеня тяжкості;
3) не ухилення особи від слідства або суду.
Відповідно до норм міжнародного права ч. 5 ст. 49 передбачає,що особи, які вчинили планування, підготовку, розв'язування та веденняагресивної війни (ст. 437), порушення законів та звичаїв війни (ст. 438),застосування зброї масового знищення (ст. 439), геноцид (ч. 1 ст. 442), повиннібути притягнеш до кримінальної відповідальності незалежно від часу, який минувз моменту вчинення ними цих особливо небезпечних злочинів проти миру та безпекилюдства.
Додержання вимог, передбачених ч. 1-3 ст. 49 КК, як правило,є безумовною підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності. Зцього правила, проте, закон знає два винятки: один — факультативний, а інший — обов'язковий.
Факультативний виняток полягає в тому, що якщо після вчиненняособливо тяжкого злочину, за який згідно із законом може бути призначенодовічне позбавлення волі, минув п'ятнадцятирічний строк давності, то питанняпро застосування давності вирішується судом. У суду є два варіанти вирішенняцього питання: 1) застосувати давність і на цій підставі звільнити особу відкримінальної відповідальності за раніше вчинений нею особливо тяжкий злочин або2) не застосовувати давність, у зв'язку з чим винести обвинувальний вирок, атакож призначити винному покарання. При цьому, якщо суд переконається, щовинний все ж заслуговує на довічне позбавлення волі, він, однак, не має правайого призначити (ч. 4 ст. 49 КК), а заміняє його позбавленням волі на певнийстрок відповідно до санкції статті КК, за якою кваліфікований злочин.
Обов'язковий виняток із загального правила про застосуваннястроків давності полягає в тому, що давність не застосовується відносно осіб,що вчинили злочини проти миру і безпеки людства, передбачені статтями 437-39,ч. 1 ст. 442 КК (планування, підготовка, розв'язування та ведення агресивноївійни, порушення законів та звичаїв війни, застосування зброї масовогознищення, геноцид). Це положення відповідає міжнародним зобов'язанням України,яка 25 березня 1969 р. ратифікувала Конвенцію ООН «Про незастосуваннястроку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства», відповіднодо якої ніякі строки давності не застосовуються до воєнних злочинів і злочинівпроти людства незалежно від часу їх вчинення. Ця Конвенція з 11 листопада 1970р. має для України обов'язкову силу. На підставі ст. 9 Конституції України ціположення Конвенції є частиною національного законодавства України.
2.1 Перебіг строків давності та порядок їх обчислення
Варто згадати, що тривалість строків давності за чиннимкримінальним законодавством, на відміну від КК 1960 р., переважно залежить невід строку покарання, передбаченого законом за вчинений злочин, а відкласифікації злочинів, передбачених ст. 12 КК.
Внаслідок цього ст. 49 КК встановлює строки давності, тобтостроки, після закінчення яких особа не може бути піддана кримінальнійвідповідальності за раніше вчинений злочин. Закінчення цих строків є підставоюобов'язкового і безумовного звільнення особи від кримінальної відповідальності.
Згідно зі ст. 49 КК особа, що скоїла злочин, звільняється відкримінальної відповідальності, якщо від дня вчинення злочину та до дня набраннявироком законної сили минули такі строки:
1) два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, заякий передбачено покарання менш суворе, ніж обмеження волі;
2) три роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, заякий передбачено покарання у виді обмеження чи позбавлення волі;
3) п'ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості;
4) десять років — у разі вчинення тяжкого злочину;
5) п'ятнадцять років — у разі вчинення особливо тяжкогозлочину.
При вчиненні кількох злочинів різної тяжкості строки давностідля кожного з них визначаються на загальних підставах і можуть бути різними за тривалістю. І навіть якщовони складають ідеальну сукупність злочинів, то вони обраховуються самостійно.
Для правильного обчислення цих строків необхідно визначитипочатковий і кінцевий моменти їх перебігу.
Початковим моментом перебігу строку давності є день вчиненняособою злочину, день, коли злочин був закінчений (завершений).
Іноді визначення цього моменту викликає труднощі адже ст… 49ККУ не містить чіткі вказівки стосовно цього, проте наука і практика виробилина цей рахунок певні рекомендації. Так, перебіг строку давності для злочинів зматеріальним і формальним складами починається з дня завершення суспільнонебезпечного діяння (дії або бездіяльності), передбаченого кримінальнимзаконом. При триваючих злочинах протиправна поведінка, яка йде за первіснимактом злочинного посягання і охоплюється складом злочину, має невизначенотривалий характер, тобто вона може здійснюватись як завгодно довго. У судовійпрактиці строк давності стосовно триваючих злочинів обчислюється з часу їхприпинення за волею або всупереч волі винного (затримання особи, явка зповинною, добровільне виконання обов'язку, покладеного на особу під загрозоюкримінального переслідування), або з часу настання подій, які трансформуютьйого поведінку у незлочинну (наприклад, викрадення у винного зброї, яканезаконно ним зберігалась, смерть або досягнення повноліття дитини, відутримання якої у формі сплати аліментів він ухилявся).
У разі скоєння продовжуваного злочину строк давності починаєспливати з моменту вчинення останнього із тотожних діянь, які, будучи об'єднанієдиним злочинним наміром, утворюють вказаний різновид одиничного злочину.
Тобто, в загальному, строк давності щодо триваючих злочинівобчислюється з дня припинення їх з волі або поза волею особи (наприклад, з дняз'явлення із зізнанням, затримання і т. ін.), а щодо продовжуваних злочинів — здня вчинення останнього діяння з числа тих, що становлять продовжуваний злочин.
Початком обчислення строків давності при попередній злочиннійдіяльності слід вважати день, коли були припинені чи не вдалися підготовчі діїабо злочин не був доведений до кінця з інших причин, що не залежать від волівинного. При співучасті початковим вважається день, в який була завершена тароль, що виконував конкретний співучасник.
Початковим моментом обчислення строку давності щодоспівучасника є день вчинення ним діяння, яке він виконав відповідно до своєїролі в умисному злочині, а не день вчинення кримінальне караного діяннявиконавцем.
Строки давності починають спливати з 0 годин тієї доби, яканастає після доби вчинення злочину; строк давності закінчується після того, яксплила передбачена ст. 49 кількість повних років, о 24 годині останньої добивідповідного строку.
Частина 1 ст. 49 встановлює і кінцевий момент обчисленнястроків давності — ним є день набрання законної сили обвинувальним вирокомсуду. Відповідно до ч. 1 ст. 401 КПК вирок місцевого суду набирає законної силипісля закінчення строку на подання апеляції, а вирок апеляційного суду — післязакінчення строку на подання касаційної скарги, внесення касаційного подання,якщо його не було оскаржено чи на нього не було внесено подання. В разі подачіапеляції, касаційної скарги чи внесення касаційного подання вирок, якщо його нескасовано, набирає законної сили після розгляду справи відповідно апеляційноючи касаційною інстанцією, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Отже, якщозазначені в ч. 1 ст. 49 строки минули до дня набрання сили обвинувальнимвироком суду, то особа, яка вчинила цей злочин, підлягає звільненню відкримінальної відповідальності.
2.2 Не вчинення протягом цих строків нового злочину певногоступеня тяжкості
Давність не може розглядатись як вибачення злочинцю за скоєненезалежно від його наступної поведінки. Переривання перебігу строку давностівідбувається тоді, коли до закінчення вказаних у законі строків давності особа вчинилановий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. У такомуразі частина строку давності, яка мала місце до вчинення нового злочину,втрачає своє юридичне значення, і обчислення строку давності за перший злочинпочинається з дня вчинення нового злочину.
При цьому строки давності обчислюються окремо за кожнийзлочин і поглиненню та складанню не підлягають. Перебіг давності не можевважатись перерваним, якщо справа про вчинення нового злочину закрита занедоведеністю злочину.
Якщо до закінчення строку давності особа вчинила новий злочинневеликої тяжкості, перебіг строку давності за попередній злочин триває, астрок давності притягнення до кримінальної відповідальності за новий злочинспливає на загальних підставах.
Якщо до перебігу зазначених у ч. 1 або ч. 2 ст. 49 КК строківособа вчинить новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкийзлочин, то відповідно до ч. 3 ст. 49 перебіг давності переривається. Обчисленнядавності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину.
Переривання давності означає, що час, який минув з днявчинення першого злочину, втрачає своє значення. Він визнається юридичненезначущим і при новому обчисленні давності взагалі не береться до уваги. Приперериванні давності з дня вчинення нового злочину починають обчислюватисясамостійно і паралельно два строки давності: один за перший, а інший — задругий злочин.
Ці строки не складаються і не поглинаються, а обчислюютьсяокремо за кожний злочин.
Якщо ж протягом строку давності особа вчинить злочинневеликої тяжкості, то обчислення давності по першому злочину не переривається,а продовжується. Одночасно з ним паралельно і самостійно починає обчислюватисястрок давності за новий злочин з дня його вчинення.
2.3 Не ухилення особи від слідства або суду
Під ухиленням відслідства або суду як обставиною, що зупиняє перебіг строку давності (ч. 2 ст.49), розуміються будь-які умисні дії, вчинені особою з метою уникнутикримінальної відповідальності за вчинений злочин (нез'явлення без поважнихпричин за викликом до правоохоронних органів, недотримання умов запобіжногозаходу, зміна місця проживання, зміна документів, які посвідчують особу, іперехід її на нелегальне становище тощо). Не е такою, що ухиляється відслідства або суду, невідома правоохоронним органам особа, яка вчинила злочин іпереховується, а також особа, хоч і відома таким органам, але причетність якоїдо вчинення злочину на момент її зникнення ще не встановлено.
Оскільки в ч. 2 ст. 49йдеться не про переривання, а про зупинення строку давності, з дня з'явленняособи, яка ухилялась від слідства або суду, із зізнанням або її затримання,перебіг строку давності не відновлюється спочатку, а триває. У цьому разі час,який минув від моменту вчинення злочину до моменту, коли особа почала ухилятисьвід правоохоронних органів, не анулюється, а підлягає зарахуванню у строкдавності, зазначений у законі. КК 2001 p. залишив незмінним 15-річнийспеціальний недиференційований строк давності, по закінченні якого особа, якавчинила злочин будь-якої тяжкості, звільняється від кримінальноївідповідальності навіть у тому разі, коли вона протягом цього терміну ухиляласьвід слідства або суду.
Якщо така особа, щовчинила злочин, ухиляється від слідства або суду, то відповідно до ч.2 ст.49перебіг давності зупиняється. У цих випадках перебіг давності зупиняється. Уцих випадках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення особи із зізнаннямабо її затримання. Але у будь-якому випадку особа звільняється від кримінальноївідповідальності, якщо з часу вчинення нею злочину пройшло 15 років(недиференційований строк) і давність не була перервана вчиненням новогозлочину.
Під переховуванням відслідства або суду розуміють вчинення особою дій, що свідчать про її прагненняухилитись від кримінальної відповідальності (наприклад, зміна місця проживання,неявка без поважних причин до слідчого чи суду тощо).
Однак, особа повиннабути відома органам слідства або суду, які повинні вести розшук злочинця, якийпереховується. Як правило, це має місце після винесення постанови про притягненняконкретної особи як обвинуваченого та оголошення її розшуку або обраннязапобіжного заходу.
Призупинення давностіозначає, що час, який сплинув з дня вчинення злочину, до дня, коли особапочинає переховуватись від слідства або суду, не втрачає свого значення, вінзберігається і зараховується в строк давності, що продовжує спливати ( а непочинається спочатку) із дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання.З'явлення із зізнанням — це добровільне особисте з’явлення особи, щопереховується від слідства чи суду, до прокурора, слідчого, органу дізнання абосуду з усною чи письмовою заявою про обставини вчинення злочину і переховуваннявід слідства і суду. Затримання — це захід процесуального примусу, відповіднодо якого особа на короткий строк поміщається до приміщення утримання затриманихі в такий спосіб позбавляється свободи.
3. Значення давності для звільнення від покарання
Кримінальне законодавство 2001 р., яке загалом ужехарактеризувалось як новий крок у напрямку демократизації, гуманізації,звуження меж кримінальної репресії, виділило інститут звільнення відкримінального покарання в окремий розділ Загальної частини Кримінальногокодексу, розмістивши його перед розділами, які визначають поняття, систему,види покарання та порядок його призначення. Така структуризація не випадкова, амає глибокі теоретичні та практичні підвалини.
Одночасно в Особливій частині КК України розширено кількістьспеціальних випадків звільнення від кримінальної відповідальності при вчиненніокремих злочинів. Серед них велике значення має інститут давності притягненнядо кримінальної відповідальності.
Значення давності для звільнення від покарання досить схоже іфактично збігається з значенням інституту звільнення від кримінальноївідповідальності взагалі.
Реалізація в життя положень Конституції України, зокремастатей, які закріплюють провідну роль суду, визначило і таку новаціюкримінального законодавства, як віднесення вирішення питань про звільнення відкримінальної відповідальності виключно до компетенції судових органів. ККУкраїни (ч.2 ст.44) чітко зафіксував це положення, зазначивши: «Звільненнявід кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом,здійснюються виключно судом. Порядок звільнення від кримінальноївідповідальності встановлюється законом».
Часові межі застосування цього інституту простягаються відмоменту вчинення злочину до дня, коли закінчується строк давності притягненнядо кримінальної відповідальності, визначеного ст. 49 КК. До моменту набраннявироком законної сили можливе прийняття рішення про звільнення від кримінальноївідповідальності навіть після проголошення вироку. Так, наприклад, судапеляційної або касаційної інстанції може відмінити постановлений місцевимсудом вирок, після чого знову стає можливим застосування інституту звільненнявід кримінальної відповідальності.
Застосування судом цього інституту визначає припиненняіснування кримінально-правових правовідносин, які виникли між особою, якавчинила передбачене Особливою частиною КК України злочинне діяння, та компетентнимиорганами держави, вповноваженими вирішувати питання кримінальноївідповідальності.
З цього моменту в суб'єктів кримінально-правовихправовідносин зникають права й обов'язки, якими вони наділені у зв'язку з їхвиникненням.
Проте важливо не забувати, що застосування інститутузвільнення від кримінальної відповідальності не є визнанням факту невинностіособи у вчиненні злочину. Всі види звільнення від кримінальної відповідальностіє проявом гуманності держави до особи, а не реабілітуючими обставинами, якісвідчать про невинність особи.
Звільнення від кримінальної відповідальності не можнаототожнювати зі звільненням від покарання, зокрема у зв'язку зі змінами взаконодавстві, що виключають кримінальну відповідальність за певні видизлочину. Юридична природа звільнення від кримінальної відповідальності полягаєв тому, що діяння було злочинним на момент вчинення та залишається таким підчас вирішення питання про звільнення. Тож закон передбачає обов'язковий порядокроз'яснення обвинуваченому на досудовому слідстві сутності обвинувачення,підстави його звільнення від кримінальної відповідальності та правазаперечувати проти закриття справи на цій підставі. У разі такого запереченнясправа направляється з обвинувальним висновком до суду, який і вирішує питаннящодо винності особи.
Звільнення від кримінальної відповідальності — це відмовадержави від застосування обмежень, засудження та покарання до особи, що вчинилазлочин, передбачений кримінальним законом, якщо така особа не становить значноїсуспільної небезпеки, виконала певні нормативні умови та спроможна виправитисябез примусу держави через покарання.
Існують певні суперечності науковців стосовно цього питання.Чи можна називати інститут «прощення» особи за вчинення певногосуспільно небезпечного діяння без постановлений судом обвинувального вироку«звільненням від кримінальної відповідальності»? На це питання можнанаглядно відповісти за допомогою прикладу. За Рішенням Конституційного СудуУкраїни від 27 жовтня 1999 р. № 9-рп/99 у справі про депутатськунедоторканність притягнення до кримінальної відповідальності починається змоменту пред'явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину.
Кримінальна відповідальність настає з моменту набраннязаконної сили обвинувальним вироком суду. Тому сам факт порушення кримінальноїсправи щодо конкретної особи, затримання, взяття під варту, пред'явлення їйобвинувачення не можна визнати як кримінальну відповідальність. Тобто можназробити висновок, що звільнити від кримінальної відповідальності можна лишепісля її встановлення єдиним способом — постановлянням обвинувального вироку,що набрав законної сили.
Не можна звільняти від того, що не встановлено. В такому разіінститут «звільнення від кримінальної відповідальності» збігається зізвільненням від покарання в той час, як в ідею «прощення» особи безвинесення обвинувального вироку первісно закладений зовсім інший зміст.
У сучасній кримінально-правовій теорії з'являються новіпідходи до місця норм, які передбачають звільнення від кримінальноївідповідальності.
Не зважаючи на те, що статистика показує, що в Українізвільнення від кримінальної відповідальності має порівняно невеликі масштаби явважаю, що цей інститут все ж має істотне значення. Його закріплення вКримінальному кодексі на даному етапі є необхідним і оминати його було б незовсім раціонально.
Висновки
Можливість «прощення» особи як альтернативазвичайній реакції держави на вчинення злочину у вигляді постановлянняобвинувального вироку з визначенням міри покарання є цілком прийнятною,суспільно корисною і правильною в аспекті кримінальної політики, мета якоїзрозуміла.
По-перше, надати можливість особам, які вчинили нетяжкийзлочин, у певних випадках позбавитися кримінальної відповідальності, надати їмшанс переорієнтувати своє життя на краще. Тобто інститут слугує можливомузапобіганню вчиненню особою злочину в майбутньому. Треба сказати, що чинний ККчітко і вичерпно визначає випадки звільнення від кримінальної відповідальності,їх види, розташовує їх у конкретних розділах.
По-друге, такий інститут у більшості норм відповідаєінтересам потерпілих. Останні здебільшого не наполягають на кримінальнійвідповідальності кривдника, а бажають, перш за все, відшкодування завданихзбитків.
По-третє, метою інституту звільнення від кримінальноївідповідальності є падання можливості більш успішного розслідування небезпечнихзлочинів, які є латентними, завдяки допомозі осіб, причетних до їх вчинення,котрі добровільно допомагають слідчим органам у їх розкритті.
І, врешті, метою інституту звільнення від кримінальної відповідальностіє розвантаження слідчих органів, суду від докладного розслідування і судовогорозгляду дріб'язкових справ, надання можливості сконцентрувати увагу навикритті і успішному розслідуванні більш тяжких злочинів. Але благородна іраціональна по суті ця мета на практиці фактично нівелюється, тому що поєднатикримінально-правове регулювання цього інституту з кримінально-процесуальнимпорядком його застосування не завжди можливо.
Труднощі правозастосування криються у збоченостіосновоположних витоків процедури цієї в цілому корисної для суспільствакримінальної політики.
За чинним законодавством для особи замало просто перебігустроку давності, передбаченого ч. 1 ст. 49 КК України. Необхідна ще йобов'язкова судова процедура звільнення від кримінальної відповідальності, хочця норма закону має імперативний характер і передбачає обов'язковістьзвільнення. Логіка законодавця щодо обов'язкового звільнення від кримінальноївідповідальності за законом про амністію (повторне, ще й судове«прощення» особи, з якої зняте кримінальне переслідування амністією)та обов'язкового судового розгляду справ щодо осіб, які вчинили суспільнонебезпечне діяння, строк давності у яких закінчився, незрозуміла. Або це —недовіра до органів дізнання чи слідства, які «не вміють» обчислюватистрок чи не розберуться у положеннях закону про амністію. Або це, швидше —намагання утиснути ці обставини у поняття «нереабілітуючі підстави»,які є такими, що мають преюдиційне значення для подальшого вирішення питанняпро цивільно-правову відповідальність.
На мою думку, ідею, закладену в зазначений інститут, можнарозуміти не як «звільнення від кримінальної відповідальності», а як«звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності», а «особу,яка вчинила злочин», у визначенні поняття необхідно вважати «особою,яка вчинила діяння, що містить ознаки злочину». У контекстікримінально-процесуального права чинний інститут «звільнення відкримінальної відповідальності» може виглядати як припинення кримінальногопереслідування осіб органами дізнання, досудового слідства та прокуратури безпред’явлення обвинувачення і встановлення вини особи.
Звільнення від кримінальної відповідальності у справах, якінадійшли до суду з обвинувальним висновком, за наявності вказаних уматеріальному праві підстав, має здійснюватися шляхом постановлянняобвинувального вироку із звільненням від покарання. З кола випадків «звільненнявід кримінальної відповідальності» необхідно виключити такі, що взагалівиключають кримінальну відповідальність, а саме: — у зв’язку із закінченнямстроку давності притягнення до кримінальної відповідальності (за винятком тих,що передбачені ч. 4 ст. 49 К України); — за законом про амністію у разі повногоамністування; — за актом помилування. Запропоновані зміни сприятимутьрозв’язанню проблемних питань у застосуванні вказаних норм, додержаннюКонституції України та відповідатимуть меті зазначеного правового інституту.
Список використаних джерел
1. Конвенція ООН «Пронезастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства»від 25.03 1969 року // nau.com.ua.
2. Кримінальний Кодекс № 1001-05 від 1960 року // nau.com.ua.
3. Кримінальний кодекс України № 2341-ІІІ від 05квітня 2001 року // nau.com.ua.
4. Кримінально-процесуальний кодекс України вiд 28.12.1960 № 1001-05 //http://nau.com.ua
5. Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. № 9-рп/99// nau.com.ua
6. Діденко В.П. «Кримінальний закон та йоготлумачення», К., ІАВС, 1994
7. Копєйчиков В.В. «Правознавство: Підручник»– 6-е видання – Київ6 Юрінком Інтер, 2002. – 736с.
8. Кримінальне право України:Загальна частина — К., Юрінком Інтер.2001
9. Маляренко В.О. Про давністьпритягнення кримінальної відповідальності — Київ: ЮрінкомІнтер, 1999. – ст…236
10. Матишевський П.С. «Кримінальнеправо України. Загальна частина: Підручник». – Київ: ЮрінкомІнтер, 2000. –272с.
11. Науково-практичний коментар до Кримінальногокодексу України (2-е вид., перероб. та доп.) /За заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г.Гончаренка, Є.В. Фесенка. – К., 2008. – 1428 с
12. Скибицький В. Звільнення від кримінальної відповідальності івідбуття покарання. -К., 1987 р.
13. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции.Часть общая. В 2 т. Т. 1. — М.: Наука, 1994. — 380 с.
14. Тацій В., Сташис В. Новий Кримінальний кодексУкраїни. Право України, 2001.
15. Фріс П.Л. «Кримінальне право України.Загальна частина: Навч. посібник». – Київ: «Центр навчальноїлітератури», 2004. – 362с.//