Гармонізація національного законодавства України з нормами Європейського товариства в сфері захисту прав людини і громадянина

магістерськаробота
 
Гармонізаціянаціонального законодавства України з нормами Європейського товариства в сферізахисту прав людини і громадянина
КИЇВ 2003

Зміст
Вступ… 3
Розділ 1. Поняття правового статусуособи… 7
Природаправового статусу особи… 7
Сучаснерозуміння та елементи  правового статусу особи… 20
Конституційніпринципи правового статусу людини  і громадянина в Україні Українськезаконодавство про права, свободи, законні інтереси та обов’язки людини ігромадянина… 32
Механізмімплементації новітніх міжнародних стандартів з прав людини в Україні        39
Розділ 2. Гарантії реалізації та захистправ людини… 43
Конституційнігарантії захисту та практичного здійснення прав і свобод людини і громадянина вУкраїні… 43
Міжнароднийзахист прав людини… 46
Розділ 3. Поняття правової системи… 52
Загальнахарактеристика правової системи… 52
Правова системаУкраїни… 61
Зближенняправових систем,  як загальноєвропейський процес… 69
Причиниадаптації правової системи України до Європейської правової системи  72
Сучасний станадаптаційного процесу… 77
Проблемиадаптації правової системи України до правової системи Європейського Союзу… 81
Розділ 4. Органи внутрішніх справ ізахист прав людини… 89
Юстиція таправоохоронні органи: сфера співробітництва… 89
Морально-правовакультура працівників  правоохоронних органів щодо захисту  прав людини… 93
Висновки… 102
Список використаних джерел… 106

Издавна признается, что одним из важных
элементов защиты прав человека является расширение
 осведомленности населения в отношении
своих прав и способов защиты.
 
Бутрос-Бутрос Гали,VI Генеральный секретарь ООН, 1992-1996Вступ
Тема даної роботи витікає з державної політики,яка спрямована на адаптацію законодавства України до норм Європейського права всфері захисту прав людини і громадянина.
Україна, ставши на шлях розвитку та становленнядійсно суверенної та незалежної країни, неухильно орієнтуючись на визнанісвітовою спільнотою демократичні та гуманістичні за своїм змістом іспрямованістю міжнародні стандарти, приступила до формування державнихінституцій, місцевого самоврядування, системи національного права. КонституціяУкраїни, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року,визначає Україну як суверенну і незалежну, демократичну соціальну, правовудержаву. Основоположними принципами такої держави об'єктивно виступаютьверховенство Права, першочергова соціальна цінність прав і свобод людини ігромадянина. Саме тому ст. 3 Конституції України підкреслює, що “Людина, їїжиття і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються вУкраїні найвищою соціальною цінністю”.
Держава відповідає перед людиною за своюдіяльність. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст іспрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свободлюдини є головним обов'язком держави. Частина ж перша ст. 8 Основного ЗаконуУкраїни проголошує: “В Україні визнається і діє принцип верховенства права”.
Проголошення незалежності Української державиабсолютно не означало її відособленості від світової економічної чи правовоїсистеми. Навпаки, сьогодні ми можемо констатувати факт становлення особливоїнаціональної правової системи, яка заснована на принципах правонаступності тагуманізму і відображає національні традиції та особливості суверенноїУкраїнської держави.
Правова система кожної країни є відносно стабільною тадинамічною залежно від змін, що відбуваються в суспільних відносинах, та появинових сфер людської діяльності, які вимагають юридичного врегулювання. Більшетого, в другій половині XX ст. одночасно із розвитком міжнародних відносин таглобалізацією виробничих і торгівельних процесів дедалі чіткіше помітнатенденція до зближення і навіть «переплетення» правових систем.
Конституційне закріплення такого підходу долюдини і громадянина та права вимагає організації і здійснення діяльностідержави, її органів і посадових осіб у повній відповідності з правовиминастановами. Ці ж вимоги мають бути орієнтирами й у повсякденному житті кожногогромадянина. Все зазначене, а також активні процеси розбудови суверенноїУкраїнської держави, діяльність, спрямована на створення національної системиправа, вимагають глибокого знання і розуміння не тільки змісту приписів чинногозаконодавства, але й основних принципів, ідей, закономірностей та напряміврозвитку основоположних державно-правових явищ. Особливо це стосується тих, хтонавчається у вищих закладах освіти, прагне стати юристом вищої кваліфікації.
Незважаючи на те, що у сучаснiй вiтчизнянiйюридичнiй науцi сформувалась досить обґрунтована точка зору, згiдно з якоюпобудову правової держави необхiдно розпочинати з захисту i забезпечення правлюдини. Теорiя i практика прав людини має довгу i повчальну iсторiю, визначнимивiхами на її iсторичному шляху є, зокрема, Декларацiя прав людини i громадянина1789 р., Всезагальна Декларацiя прав людини 1948 р., Мiжнародний пакт проекономiчнi, соцiальнi i культурнi права 1966 р., Мiжнародний пакт прогромадянськi i полiтичнi права 1966 р. та iншi мiжнародно-правовi документищодо прав людини, а отже вимагає постійної і пильної уваги в їївивченні та дослідженні і ніколи не втратить своєї актуальності.
Слід зазначити, що розвиток будь-якоїдержави визначається не лише досягненнями в економічній, політичній чисоціальній сферах, а й тими зрушеннями, що відбуваються у сфері правовогорегулювання. Саме воно і характеризує як напрями політики держави, так іреальність тих перспектив, що визначаються державою як програмні. Тому цілкомправомірним є дослідження залежності між законодавчо проголошеними завданнямидержави та рівнем правового їх забезпечення і реалізації.
В сучасному світі настає час, коли регіональніпроблеми стають міжнародними, а вирішення їх виходить за межі систем праваокремих національних держав і навіть за межі правових систем.
Цей процес називають глобалізацією відносин, і одним знаслідків його є поглиблення взаємодії між правовими системами. Приклади такоївзаємодії вже не мають характеру поодиноких фактів: правова взаємодопомога,обмін правовою інформацією, освітня допомога в правничій сфері, діяльністьміжнародних організацій з уніфікації права, прийняття двосторонніх ібагатосторонніх конвенцій з правової взаємодопомоги стало взагалі буденнимявищем у міжнародному спілкуванні держав.
Ось чому метою моєї праці стало дослідження поняттяправової системи, правої системи України та можливості її адаптації до правовоїсистеми Європейського Союзу.
Розділ1. Поняття правового статусу особиПрирода правовогостатусу особи
Права людини є складним, багатовимірним явищем. Урізні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою,набувала релігійно-етичного, філософського звучання.
Людство на шляху утвердження прав і свобод людинипройшло тернистий шлях, крок за кроком обмежуючи всевладдя держави, поширюючипринцип рівноправності на все більше коло осіб та відносин між ними. Часто самеборотьба за права людини, за нові й нові ступені свободи ставала каталізаторомширокомасштабних змін у суспільно-політичному житті тієї чи іншої країни, веладо нового осмислення ролі людини в її відносинах з суспільством та державою.
Витоки явища, яке згодом стали називати правамилюдини, беруть свій початок з найдавніших часів людської історії. Ідеї процінність і недоторканність життя, про рівність людей перед вищими силамимістяться ще в прадавніх міфах і віруваннях. А згодом в античні часи подібніпогляди набули широкого поширення у Стародавній Греції. Вони стали закономірнимнаслідком полісної форми демократії і були пов’язані переважно з поняттямгромадянства, яке передбачало рівність усіх членів полісу в користуванніправами та свободами, насамперед політичними. У працях давньогрецькихмислителів-софістів ще у VІ–V ст. до н.е. були закладені й основи концепціїприродного права, розвинуті згодом філософами та юристами СтародавньогоРиму. Аналогічні ідеї виникали і на Сході. Зокрема, китайський мислитель Мо-Цзи(V ст. до н.е.) відстоював думку про те, що всі люди рівні перед небом, адержава є результатом їх угоди. Ряд гуманістичних принципів дало світухристиянство, яке інтегрувало уявлення щодо прав людини з релігійно-моральнимицінностями. Спільними зусиллями багатьох поколінь накопичувався інтелектуальнийматеріал, створювалося морально-філософське підґрунтя для утвердження вмайбутньому всеперемагаючої ідеї прав людини [37].
Але на законодавчому рівні ця ідея почалареалізуватися набагато пізніше. Прийнята у 1215 р. в Англії Велика хартіявольностей традиційно вважається першим правовим документом, в якомузакладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшогоутвердження свободи і панування закону в житті суспільства. Хартія, зокрема,закріплювала такі важливі принципи, як співрозмірність діяння та покарання занього, неухильне додержання посадовими особами закону, визнання винним лише зарішенням суду, право вільного в’їзду та виїзду з країни та ін. Згодом Петиціяпро права (Англія, 1628) конкретизувала положення про неможливістьув’язнення вільного громадянина без законних підстав, проголосиланеприпустимість існування таємних судів та позасудових репресій.
Подальшим кроком на шляху до закріплення прав тасвобод людини стало прийняття в цій же країні у 1679 р. так званого HabeasCorpus Act (Хабеас Корпус Акт). Цим актом встановлювалися процедурнігарантії особистої недоторканності особи, вводився інститут поруки та застави,а також встановлювалися обмеження строків тримання під вартою.
У 1689 р. в Англії був прийнятийБілль про права, який став юридичною основою конституційної парламентськоїмонархії. Він гарантував право підданих звертатися з петицією до короля,обмежив розмір судових стягнень і штрафів, проголосив свободу виборів допарламенту, свободу слова та суджень у його стінах.
Паралельно з цим під впливом Просвітництва дедалібільшої сили набирають ідеї свободи, природних прав людини, суспільногодоговору, поділу влади. Неоціненним правовим документом, який розвинув таконкретизував ці положення, стала Декларація незалежності США 1776 р.Спираючись на природно-правову доктрину прав людини, в Декларації проголошено,що “всі люди створені рівними і наділені Творцем певними невід’ємними правами,до яких належать життя, свобода, прагнення до щастя”. В цьому документі та в КонституціїСША 1787 р. було закладено не лише підвалини американськогоконституціоналізму, а й основи ліберальної концепції прав людини.
Проте поворотним пунктом у історії людства в йогоборотьбі за утвердження прав людини, без сумніву, стала Велика французькареволюція, яка створила без перебільшення документ історичної ваги – Деклараціюправ людини та громадянина 1789 р. Декларація вперше на законодавчому рівнізакріпила принцип формальної рівності всіх громадян перед законом, заклалаоснови універсальної концепції прав людини. Були проголошені свобода совісті,свобода слова, презумпція невинуватості, недоторканність особи та її майна, атакож встановлювалися обов’язок держави забезпечувати та гарантувати права ісвободи людини і право громадян на опір гнобленню. При цьому свобода розуміласьяк можливість робити все, що не шкодить іншому. Уперше в світовій практиці вДекларації було закріплено загально-дозвільний принцип регулювання правовихвідносин: “Дозволено все, що прямо не заборонено законом”.
Упродовж XVIII–XIX ст. з розвитком у світіпринципів конституціоналізму і парламентаризму ідея прав людини все більшевтілювалася у нормотворчу практику держав. А на початку ХХ ст., особливо післяПершої світової війни і появи Ліги націй та Міжнародної організаціїпраці, права людини почали входити до предмета міжнародно-правовогорегулювання.
Подальше формування стандартів у галузі правлюдини активізувалося після Другої світової війни. Саме тоді питання захиступрав людини широко вийшло за вузько-національні межі і стало об’єктом регулюванняміжнародного права. У 1948 р. Організацією Об’єднаних Націй було прийнятоЗагальну декларацію прав людини – перший документ універсального характеру,який на міжнародному рівні проголосив основні громадянські, політичні,соціально-економічні та культурні права і тим самим встановив стандарти таідеали, яким і сьогодні прагнуть слідувати усі країни світу [37].
Наведені положення дають загальне уявлення пророзвиток концепції прав людини в різних країнах у різні історичні епохи. Маючиспільні риси, їх утвердження в кожній країні відбувалося своїми, відмінними відінших шляхами, з урахуванням національних правових, культурних традицій. Можнасказати, що сучасні загальновизнані стандарти у галузі прав людини відбиваютьбагатовіковий досвід усіх народів світу, є спільним надбанням всього людства.
Говорячи про генезис прав і свобод людини наземлях України, їх обсяг, рівень забезпеченості і захищеності з бокудержави, слід хоча б побіжно звернутись до вітчизняного минулого, з глибинякого постає наша прекрасна держава та її могутній волелюбний народ.
Достатньо нагадати, що саме на українській землібуло створено блискучий зразок античної демократії – присягугромадянина Херсонесу, а згодом в союзі східнослов’янських племен зародивсяоригінальний, досить ефективний для тих часів, суспільно-політичний лад зелементами демократії, першими паростками народовладдя і самоврядування.
Пригадаймо і могутню Київську Русь (IX–XIIст.), досить знану на той час у світі державу, яка мала розвинуті ібагатогранні міжнародні стосунки, високий рівень суспільного, економічного іполітичного розвитку і з якою вважали за честь поріднитися монархи Візантії,Польщі, Франції, Швеції, Угорщини. Зазначимо, що внаслідок збігу рядуісторичних обставин Русь не знала нелюдського у своєму ставленні доособистої свободи рабовласницького ладу, хоча окремі його риси у виглядіхолопства і мали місце. Давнє звичаєве право – Закон руськийстворювало певні правові гарантії, закріплювало поступову відмову відварварських принципів кривавої помсти і таліону, обмежувало сваволю іврегульовувало повсякденний побут населення Київської Русі. Ознакою реальногодемократизму були “ряди” – договори, які укладали жителі зі своїми князями. Адоговори з Візантією Х ст. засвідчили і помітну віротерпимість наших предків.
Правову основу Київської Русі становила “Руськаправда” (1036–1037 рр.) – перший писаний кодифікаційний акт руськогофеодального права, авторство якого пов’язують з іменами Ярослава Мудрогота його нащадків. “Руська правда”в багатьох аспектах вигідновідрізнялася своїм відносним гуманізмом і юридичною технікою від аналогічнихєвропейських “варварських правд”. Кодексом урегульовувався широкий спектрсуспільних відносин і в тому числі в ньому містилися норми, що безпосередньостосуються особи, її прав і свобод. Зокрема, широко врегульовувалися відносинивласності і спадкові відносини. Низка норм закріплювала відсутність смертноїкари, мученицьких покарань або катування під час допиту, обмеження, а згодом ізаборону кривавої помсти, різноманітні правові механізми захисту життя, честі ігідності особи.
Норми і принципи “Руської правди” зберегли своєзначення і в часи феодальної роздробленості, в тому числі на землях могутньоїГалицько-Волинської держави (1199–1340 рр.). Згодом, однак, внаслідокординської навали та експансії ряду сусідніх держав на українських земляхнастали важкі часи.
Вся подальша багатовікова історія нашого народу єяскравим прикладом самовідданої боротьби української нації за самовизначення,створення власної незалежної держави. В історії людства,мабуть, не знайти аналогів української державності, яка періодично роздираласяна шматки могутніми сусідами і яка щоразу відроджувалася і поставала з попелу.Нема, мабуть, і такого народу, який би пройшов такий важкий і страшний шляхзнущань, принижень, асиміляції, фізичного знищення і який, попри все, зберігсвою високу духовність, волелюбність, незалежність, національну самобутність,мову, культуру, психологію.
Починаючи з ХІV ст. більша частина українськихземель перебувала у складі Великого князівства Литовського. У ційбагатонаціональній державі, як свідчить історія, литовські князі поступовопідкорилися слов’янському культурному впливові, засвоїли давньоруськуписемність і навіть прийняли “Руську правду” як власне джерело права. Згодом власніакти великокнязівської влади теж спиралися на давні руські правові джерела. Уцьому періоді основна частина населення – селянство підпала під владу земельнихвласників, а у розшарованому на окремі стани суспільстві на перший план вийшлаборотьба за станові права, вольності та привілеї. В результаті Литовськістатути (1529, 1566, 1588 рр.), особливо останній з них, якийбагатьма сучасниками вважався найдосконалішою книгою законів у Європі,закріпили ряд принципово нових підходів до статусу особи.
Паралельно з Литовськими статутами в українськихмістах дедалі більшої ваги набувало магдебурзьке право, яке сталоосновою їх самоуправління і судового імунітету, своєрідним гарантом протифеодальної сваволі.
Частина українських земель з ХІV ст. перебувалапід владою Польщі. Після Люблінської унії 1569 р. поляки домінували і уновоутвореній Речі Посполитій. Польські магнати та шляхта поставили собі замету здійснити колонізацію українських земель і покатоличити їх населення, щопризвело до низки селянських та народних повстань, спрямованих на захистправославної віри і відродження української державності. З часом оплотомвизвольного руху стала Запорізька Січ – “козацька християнськареспубліка”, де панували ідеали свободи, рівності та поваги до гідностілюдини.
У постійній боротьбі з королівською владою імагнатами польська шляхта виступала під гаслом верховенства права, здійсненнязаконодавчої влади лише сеймом за умови одностайного прийняття рішення,непорушності шляхетських прав і гідності. Зауважимо, що від Польщі наукраїнські землі прийшли і ідеї шляхетської демократії, наріжним каменем якоїбули проголошені шляхетська вольність і рівність.
Наступна козацько-гетьманська доба – одна знайдраматичніших і найцікавіших сторінок історії України. Зусиллями БогданаХмельницького і його бойових товаришів було повалено польсько-шляхетськийлад на значній частині території України і створено козацьку державу,яка здобула міжнародне визнання і з існуванням якої рахувалися провіднієвропейські держави. Переяславська угода 8 (18) січня 1654 р., Березневістатті та інші акти, які закріпили українсько-московський альянс, хоча йпередбачали протекторат московського царя, залишали Україну окремим державниморганізмом з власними політичним і правовим устроєм, адміністрацією, судами,військом, фінансами. Тобто насамперед це було фактичне утвердженняукраїнської державності, де суспільно-політичний лад і взаємовідносини міжкозацькою верхівкою і козацькою масою будувалися на найдемократичніших засадахтогочасної Європи. Зусиллями козаків було створено умови для відновленнясплюндрованих національних, релігійних і економічних прав. Було скасованокріпосне право, але незабаром, як відомо, українські селяни знову потрапили укабалу.
Вершиною козацького нормотворення певною міроювважається Конституція Пилипа Орлика 1710 р. У різних історико-правовихджерелах цей документ називають по-різному (Бендерська конституція,“Конституція прав і свобод Війська Запорізького”, договір між запоріжцями тагетьманом Малоросії). Сама природа і зміст цього документа не викликаютьсумнівів у тому, що він віддзеркалює вимоги козацтва, які висувалися до всіхгетьманів з часів гетьмана Виговського (1657–1659 рр.) і всіх московських царівз часів царя Олексія Михайловича (1645–1676 рр.). Ці вимоги стосуються головнимчином обмеження компетенції гетьмана, організації влади за принципом поділу їїна законодавчу, виконавчу і судову, виборності урядовців, утвердження прав ісвобод громадян. Зокрема, цим актом обмежувалися податкові стягнення,встановлювалось непорушне правило захисту жінок – вдів козаків, їх дружин,дітей-сиріт, на гетьмана покладався обов’язок забезпечувати додержаннянепорушних громадянських вольностей. Хоча Конституція Пилипа Орлика за межамиемігрантського оточення гетьмана реальної сили так і не набула, вона залишиласяв історії як оригінальна правова пам’ятка, цікава спроба закріпити нову,відносно демократичну модель державного ладу України у разі приходу“гетьмана-емігранта” до влади [40].
Після входження України до складу Московії, апотім до Російської імперії багато українських мислителів зверталися дополітико-правових ідей гуманітарного змісту. Зокрема, українськаполітико-правова платформа набула розвитку в працях Михайла Драгоманова.В останній чверті ХІХ ст. Драгоманов розробив конституцію суспільства, щоґрунтувалася на ідеї асоціації гармонійних особистостей. У конституційномупроекті М. Драгоманова “Вільна спілка” найважливішим було завданняперебудови Російської держави на засадах політичної свободи.
Під політичною свободою розумілися права людини ігромадянина та самоврядування – як місцеве, так і загальнодержавне. Політичнимисвободами було визнано “недоторканність тіла для ганебної кари та смертноїстрати”, недоторканність особи і житла без судової постанови, свобода виборумісця проживання, свобода совісті, слова, зборів, друку, товариств і спілоктощо. Проект Конституції Драгоманова передбачав право судового позову напосадову особу чи державну установу за незаконне порушення інтересів особи,право на опір незаконним діям чиновників, повну рівність усіх у громадянськихправах і обов’язках.
Подальшого розвитку гуманістичні політико-правовіконцепції Драгоманова набули у працях Михайла Грушевського, зокрема вйого конституційному проекті 1905 р. Цим проектом передбачалося право українцівна українське громадянство, рівноправність жінок і чоловіків, забезпеченняособистої свободи людини, відокремлення церкви від держави тощо. Українськамова визнавалася офіційною, але і всі мови, уживані в Україні, проголошувалисявільними.
Зауважимо, що з середини ХІХ ст. Україна,розділена між Росією і Австро-Угорщиною, вступила у смугубуржуазно-демократичних реформ, найяскравішою рисою яких стало скасуваннякріпацтва. Цей процес супроводжувався посиленням суспільної уваги до проблемиправ людини. Повне визнання і підтримку в Україні знайшли також прогресивніідеї знаменитої російської судової реформи 1864 р., демократичні зміни, яківідбулися в результаті першої російської революції 1905–1907 рр. Аналогічносприймалися і позитивні зрушення у політико-правовому житті Австро-Угорщини. Заподібні зміни активно боролися кращі представники української громадськості пообидва боки кордону.
Період визвольних змагань 1917–1920 рр.характеризувався пошуком найоптимальніших форм державно-правового розвитку України.Питання надання і забезпечення прав і свобод людини і громадянина вийшло замежі політично-правових вимог і стало перетворюватися на реальну справу. Протеу праві мало не кожного режиму, що панував тоді в Україні, демократичніцінності конкурували з потягом до авторитаризму, гуманістичні ідеали – зузаконенням репресій проти політичних супротивників. Своєрідним живим символомукраїнської національної і державної ідеї на початку цього періоду був МихайлоГрушевський, життя і політична діяльність якого заслуговують особливої уваги.Трагедія цієї історичної постаті, як засвідчують сучасники, в тому, що він буввеликим вченим, а доля змусила його займатися великою політикою. Підбезпосереднім керівництвом М.Грушевського з кінця 1917 і до 28 квітня 1918 р.на засіданнях Малої ради, яка мала повноваження законодавчого органу, булоприйнято 30 законів, які мали б закласти правовий фундамент Українськоїдержави. Він науково обґрунтував засади державного життя в Україні, ареалізувати їх, з різних об’єктивних і суб’єктивних причин, не зміг. Але самезавдяки зусиллям М. Грушевського Україна організувала на той часнаціонально-державне життя і вийшла на міжнародну арену.
III Універсалом Української Центральної Ради 20листопада 1917 р. було проголошено Українську Народну Республіку на правахавтономії у складі Російської республіки, а IV Універсалом Центральної Ради 22січня 1918 р. Українська Народна Республіка проголошувалась самостійною інезалежною державою. 29 квітня 1918 р. було прийнято КонституціюУкраїнської Народної Республіки (затверджена сесією Центральної Ради, алене набула чинності).
Проте того ж дня гетьманський переворот ПавлаСкоропадського змів Центральну Раду. Надалі було прийнято низкуконституційних актів Гетьманату, Директорії і ЗУНР, які закріплювали доситьширокий спектр політичних і особистих прав і свобод громадян України.Здійснювалися і реальні демократичні перетворення, ефективність яких помітнознижувалась внаслідок гострої, нерідко кривавої боротьби за владу.
За часів Радянської влади в Україні було прийняточотири конституції (1919, 1929, 1937, 1978 рр.). Ці акти закріпилипозитивні наслідки соціальної революції і формальні атрибути українськоїрадянської державності. Щодо прав людини їх концептуальною основою тривалий часзалишалися положення Декларації прав трудящого і експлуатованого народу,прийнятої у січні 1918 р. ІІІ Всеросійським з’їздом рад. Особливонаголошувалося на необхідності вирішення соціально-економічних питань якнеодмінної передумови створення світлого майбутнього для трудящих. ВсіКонституції закріплювали різний правовий статус особи, обсяг її прав та свобод.Це дає можливість простежити динаміку становлення і розвитку прав і свободлюдини з точки зору правового статусу особи. Вже у Конституціях УРСР 1919 і1929 рр. було закріплено дещо ширший, ніж у попередніх конституційних актах,перелік прав людини і громадянина. АКонституція УРСР 1937 р. закріпилашироку гаму прав та свобод [45].
В Україні відбувалися об’єктивнісуспільно-політичні зміни у напрямі демократизації, що зумовлювалося прийняттямнею міжнародно-правових зобов’язань і членством у міжнародних організаціях. Підчас Другої світової війни за свій вагомий внесок у розгром фашизму наша країнанабула широкого визнання і авторитету на міжнародній арені, стала у 1945 р.одним із фундаторів Організації Об’єднаних Націй, неодноразово обиралася членомголовних органів ООН, її комітетів та комісій. З цього часу вона виступає як суб'єктміжнародного права і міжнародних відносин.
Говорячи про міжнародну правосуб’єктністьколишньої УРСР і її участь у міжнародних відносинах, йдеться передусім про їїзусилля в напрямі забезпечення прав і свобод людини. Зокрема, на Першій сесіїГенеральної Асамблеї ООН Україна разом із 17 країнами була обрана членомЕкономічної і соціальної ради ООН, у 1947 р. стала членом Економічної комісіїдля Європи, у 1948–1949 рр. і у 1984–1985 рр. обиралася тимчасовим членом РадиБезпеки ООН. Чимало пропозицій УРСР на міжнародних форумах були схвальносприйняті і реалізовані. Саме з ініціативи української делегації в 1948 р. наконференції в Сан-Франциско комітет, який очолював глава делегації України Д.Мануїльський, сформулював преамбулу, цілі і принципи Статуту ООН. На йогопропозицію до Статуту ООН було включено ряд важливих положень про загальну повагуправ і основних свобод людини.
Активну участь брала Україна у підготовці йприйнятті міжнародно-правових документів у галузі прав і свобод людини. Так,конкретні пропозиції української сторони були враховані і знайшли відображенняу Загальній декларації прав людини, Міжнародній конвенції про ліквідацію всіхформ расової дискримінації, Міжнародному пакті про громадянські і політичніправа, Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права,Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду та покарання за нього таін. До того доклали багато зусиль всесвітньо відомі наші співвітчизники –юристи В. Корецький (академік АН УРСР, засновник та впродовжбагатьох років директор Інституту держави і права АН УРСР, основоположникукраїнської школи міжнародного права, член Міжнародного суду ООН, представникСРСР у Комісії ООН з прав людини у 1947–1949 рр.) і П. Недбайло(професор, завідувач кафедри теорії держави і права Київського університету ім.Т.Г. Шевченка, який у 1958–1968 рр. був постійним представником УРСР у КомісіїООН з прав людини і якому в 1968 р. було присуджено премію ООН за видатнийособистий внесок у справу захисту прав і свобод людини).
Таким чином, у міжнародно-правовій практиці булоприйнято чимало прогресивних норм і започатковано міжнародно-правовіініціативи, які послугували “позитивною” атестацією Україні після проголошеннянею незалежності.
На тлі всіх попередніх радянських конституцій КонституціяУРСР 20 квітня 1978 р. вигідно вирізняється як структурою, так і обсягомзакріплених прав та свобод. У ній статусу особи було присвячено дві глави,окремою главою регулювались основні принципи громадянства, визначався статусіноземців та осіб без громадянства на території України, встановлюваласьрівність прав громадян перед законом, рівність прав чоловіків та жінок.Сучасне розуміння таелементи  правовогостатусу особи
Фактичне положення людини, масштаб її свободивиражаються, перш за все, у матеріальних і духовних можливостях і обов'язках,кількість, якість і межі яких визначають змістовну характеристику стануконкретної особи. Що і складає правовий статус особи.
Правовий статус особи — це система права,свобод і обов'язків, закріплена в нормах права [42]. Вважаю за необхідневідразу зробити застереження щодо поняття “особа”. Поняття “особа” поєднуєвластивості індивідуума і як людини, і як громадянина. Тому правовий статусособи охоплює систему прав і обов'язків людини і громадянина.
Не всі автори наукових праць з теорії держави іправа сходяться в думці, що правовий статус особи – це тільки система прав іобов'язків.
Існує декілька підходів до визначення правовогостатусу особи. Деякі дослідники поряд із системою прав і обов'язків пропонуютьвключати в правовий статус громадянство, загальну правоздатність; гарантії прав[21]; законні інтереси [1, 24]; юридичну відповідальність [28] і ін. Я дотримуюсь точки зору, що всі ці додаткові елементи є або передумовамиправового статусу (наприклад, громадянство, загальна правоздатність), абовторинними елементами (юридична відповідальність похідна від обов'язків), абокатегоріями, що далеко виходять за межі правового статусу (система гарантій).Слід погодитися з думкою висловленою у більшості робіт з теорії держави і права(М.Н. Марченко, Г.Н. Манов і інші) про те, що навряд чи необхідновиділяти як самостійний елемент правового статусу законні інтереси, т.т.інтереси, що прямо не зафіксовані в юридичних правах і обов'язках. Інтереспередує правам і обов'язкам незалежно від того, знаходить він пряме закріпленняв законодавстві чи просто підлягає правовому захисту з боку держави. Інтерес –категорія поза-правова, чи до-правова, і, зрозуміло, втілюється не тільки вконкретних правових розпорядженнях, але й у загальних принципах права. Правовевираження і захист інтересів особи – одна з важливих функцій правової системи вцілому. Поняття ж правового статусу доцільно обмежити категоріями прав іобов'язків, що дозволяють чітко виділити його структуру.
Основою правового статусу особи є їїконституційний статус, де права, свободи й обов'язки в сукупності утворюютьєдиний, внутрішньо погоджений комплекс.
У науці теорії держави і права виділяють наступнукласифікацію правових статусів, що проводиться по сфері їхньої дії і структуріправових систем:
Ø   загальний(міжнародний) правовий статус. Містить у собі крім внутрішньодержавних, права,свободи, обов'язки і гарантії, вироблені міжнародним співтовариством ізакріплені в міжнародно-правових документах;
Ø   конституційний(базовий). Поєднує головні права, свободи, обов'язки і їх гарантії, закріпленів Основному законі країни;
Ø   галузевий статус.Складається з правомочних і інших компонентів, опосередкованих окремою галуззюправової системи;
Ø   родовий(спеціальний). Відбиває специфіку правового положення окремих категорій людей;
Ø   індивідуальний.Характеризує особливості положення конкретної людини.
Усі види статусів означають закріплення в правіміри можливої і належної поведінки особи, межі її свободи.
У залежності від характеру державного режиму,існує два підходи до визначення міри свободи особи в праві.
У суспільствах, де панують тоталітарні принципи,де держава вважає себе, а не людину, вищою цінністю, правовий статус особи, якправило, встановлюється за принципом «заборонено все, крім того, щодозволено». Межі свободи вичерпним чином визначені державою.
У суспільствах, де держава визнає людину як вищуцінність (демократичні державні режими), правовий статус формується виходячи зпринципу «дозволено усе, крім того, що заборонено». Тутдержава встановлює вичерпний перелік заборонених дій, а межі свободи людининевизначені. Єдиний обмежник — межа заборон.
Правовий статус особи розглядають як родовепоняття, що виступає як:
1) правовий статус громадянина;
2) правовий статус іноземця;
3) правовий статус особи без громадянства(апатрида).
Правовий статус громадянина є всеосяжним. Цеозначає, що громадянин має всю повноту встановлених у законодавстві прав ісвобод, на нього поширюються і всі обов'язки.
Правовий статус інших суб'єктів містить рядвинятків. Наприклад, іноземці не можуть брати участь у виборах і референдумах,служити в армії, створювати політичні партії і т.д.
У деяких державах іноземцям дається правовийстатус, максимально наближений до правового статусу громадянина. Це називаєтьсянаданням “національного режиму”.
Правовий статус особи залишиться декларацією,якщо в державі й у суспільстві не буде створений відповідний механізмгарантій його реалізації.
Елементи правового статусу особистості
Як уже відзначалося, правовий статус особимістить у собі кілька елементів – це права, свободи й обов'язки. Правовийстатус є серцевиною нормативного вираження основних принципів взаємин міжособою і державою. По своїй суті він являє собою систему еталонів, зразківповедінки людей, що заохочуються і, що захищаються від порушення державою і, якправило, схвалюваних суспільством.
Розглянемо перший елемент правового статусу особи– права і свободи.
Права особистості в структурі правовогостатусу – це формально-визначені, юридично гарантовані можливості користуватисясоціальними благами, офіційна міра можливої поведінки людини вдержавно-організованому  суспільстві.
Права особи як права громадянина конкретноїдержави (так само як обов'язки) є частиною об'єктивного права, тобтовизначеним різновидом правових норм у рамках системи діючого права, і одночасно– це суб'єктивні права, оскільки вони належать окремим громадянам як суб'єктамправа. Суб'єктивні права особи – це ті конкретні повноваження, щовиникають у людини як у індивідуально-визначеного суб'єкта права на основі нормоб'єктивного права. Іншими словами, це ті юридичні можливості конкретноїлюдини, що безпосередньо випливають із загальних, абстрактних правил поведінки,встановлених законодавцем. Права особи, чи суб'єктивні права, — це непотенційні, а реальні соціальні можливості індивіда, що випливаютьбезпосередньо з закону. Дане положення варто підкреслити, оскільки в юридичнійнауці утвердилося розуміння суб'єктивного права як елемента конкретногоправовідношення, породжуваного визначеними юридичними фактами. У літературітака позиція була піддана критиці. Н.І.Матузов справедливо відзначає, що спосібвиникнення, форма прояву і реалізації тих чи інших прав не мають принциповогозначення для характеристики як суб'єктивних  [31].
Права людини — права, що належатьбудь-якому індивіду, оскільки він людина. Ідея рівності людей, таким чином,лежить у самих джерелах цього вчення. Передумова виникнення прав людини — об'єктивна потреба в забезпеченні загальних для всіх людей умов існування. Присформованому у Новий час взаємозв'язку і взаємозалежності кожного з кожнимцього виявляється досить для закріплення основ існування і самого соціальногоцілого.
Історично першим невід'ємним правом булаоголошена свобода віросповідання. У ході звільнення від середньовічних догматівлюдині належало насамперед відстояти свою духовну незалежність, довести своєправо приймати самостійні рішення, не оглядаючись ні на які авторитети,включаючи авторитет церкви. Але ідея духовної незалежності відразу сполучаласясоюзом із принципом недоторканності приватної власності. Під прапором боротьбиза релігійну свободу йшла боротьба за свободу економічну, котра могла існуватилише на основі ринку. От чому домагання на володіння всіма передумовами, щонеобхідні для функціонування і розвитку обмінних зв'язків, і стали проголошуватисяневід'ємними правами людини. До їх числа, насамперед, відносяться право на життя,недоторканість особи, свободу, власність і т.д.
Права особи надзвичайно різноманітні по змісту,обсягу і способам реалізації. Права особи можуть бути офіційно визнані державоюі стати законами, виданими належними органами державної влади. У цьому випадкуправа особи і права громадянина збігаються. Однак таке їхнє опосередкуваннядержавою необов’язкове. Права особи і не будучи опосередковані державою всерівно залишаються правом. Як відзначав Гегель, “людина як така… має право насвободу”. Права людини іноді одержують офіційне закріплення й у документахпоза-державного характеру, наприклад, у Загальній декларації прав людини,прийнятій Організацією Об'єднаних Націй у 1948 р. [3].
Виникає питання, чи забезпечуються права людинидержавним захистом у тому випадку, якщо держава їх не санкціонувала і невключила в національну систему законодавства. Той, хто зводить право досукупності вихідних від державної влади юридичних норм, відповідає на ньогонегативно. “Декларації ООН про права людини мають потребу в тому, щоб кожнадержава юридично, законодавчим шляхом, закріпила їх, надала їм значення правгромадянина даної держави і послідовно забезпечувала можливості їхнього використаннякожною людиною”, — вказував Л.С. Явич. Однак настількикатегоричне судження, хоча воно і розділяється дуже багатьма, непідтверджується фактами. Права людини, що зароджуються в глибинахгромадянського суспільства, можуть мати і мають державний захист у тихвипадках, коли джерелами права виступали звичаї, усталені правовідносини,договір, судовий прецедент і т.д., якщо в них вони одержали своє відображення.При цих умовах права людини, якщо вони будуть порушені, можуть бути визнані івідновлені органами суду.
Права особи – це не “дарунок”держави, а соціальні можливості, що забезпечують людині визначений стандартжиття. Законодавець не може штучно “занижувати” чи “завищувати” обсяг прав ісвобод, він зв'язаний умовами соціальної взаємодії людей. Перевищення межреальних можливостей особи, зафіксоване в законодавстві, зробить права людинифікцією, порожнім побажанням; штучне обмеження прав приведе в кінцевому рахункудо дисфункції соціальної системи.
Приймаючи на себе зобов'язання по забезпеченнюправ громадян, держава і від них вимагає визначеної поведінки. Свої вимоги догромадян держава формулює в системі обов'язків, встановлює міриюридичної відповідальності за їхнє невиконання.
Юридичні обов'язки особи – це встановленіі гарантовані державою вимоги до поведінки людини, офіційна міра належноїповедінки. Юридичні обов'язки є необхідним засобом впливу на суспільнівідносини.
Отже, обов'язок – об'єктивно необхідна,належна поведінка особи. Необхідно разом з тим підкреслити, що така об'єктивнанеобхідність визначеної поведінки не завжди суб'єктивно усвідомлюєтьсяіндивідом, що може привести до відступу від вимог норми. Тому обов'язок — це якнеобхідна, так і можлива поведінка.
Особа робить свій вибір не тільки виходячи зюридичних вимог і розпоряджень, на неї можуть впливати й інші норми, у томучислі наділені анти-правовою спрямованістю. У цьому випадку обов'язок не будереалізований. Обов'язок – це можлива поведінка і тому, що навіть припозитивному відношенні особи її реалізація в об'єктивно необхідному поводженнінастає лише за певних умов, передбачених правовою нормою.
Правовий статус особи окреслює “простір їїсвободи”, ставить перешкоди неналежним, суперечним інтересам суспільства,держави й інших осіб використанню прав і свобод, визначає критерії правовихзаборон. “Він може бути, отже, сполучений з деякими обмеженнями, що однакповинні бути встановлені законом і бути необхідними:
a) для поваги прав і репутації інших осіб;
б) для охорони державної безпеки, суспільногопорядку, здоров'я чи моральності населення” [32].
Права й обов'язки особи об'єктивно взаємозалежніміж собою. У демократичному суспільстві взаємозв'язок і єдність прав іобов'язків виявляються через їхню взаємозумовленість, а також рівність основнихправ і обов'язків. Взаємозв'язок і єдність прав і обов'язків є вираженняузгодження інтересів особи, держави, суспільства. Необхідне виконання кожноюлюдиною своїх громадських обов'язків є необхідною умовою і гарантією здійсненняправ, свобод і законних інтересів інших громадян, забезпечує інтереси держави ісуспільства. Виконання обов'язків розглядається як юридична і моральна підставадля людини жадати від інших громадян, організацій і держави забезпечення їївласних прав і домагань. Зокрема, конституційним обов'язком українськихгромадян є вимога дотримувати Конституції і законів, поважати права і свободиінших осіб, нести встановлені законом інші обов'язки.
Так само як права і свободи, юридичні обов'язкипідрозділяються на конституційні (основні) і на обов'язки, що виникають наоснові норм поточного законодавства.
Поняття юридичного обов'язку тісно зв'язано зпоняттям юридичної відповідальності особи. Юридична відповідальністьособи насамперед полягає в обов'язку особи перетерплювати заходи державноговпливу за здійснення протиправних і винних проступків, за невиконання чиненалежне виконання юридичних обов'язків./>/> Конституційні принципи правового статусу людини  ігромадянина в Україні
 
Сучаснi автори, що розглядають проблемуспiввiдношення держави i особи, визначають такi головнi принципи їхвзаємодiї:
а) взаємну вiдповiдальнiсть держави i особи;
б) гармонiйне поєднання iнтересiв держави iособи;
в) взаємоєднiсть прав i обов'язкiв держави iгромадян;
г) рiвнiсть основних прав i обов'язкiв громадян;
д) поширення прав i свобод громадян, пiдвищенняїх соцiальної активностi, вiдповiдальностi i самодисциплiни при виконаннiобов'язкiв;
ж) законнiсть цих стосункiв.
Проголошення24 серпня 1991 р.незалежності України відкрило нову сторінку історії нашої держави та її народу,дало змогу розширити права та свободи громадян, наповнити їх новим змістом ізначенням.
У Декларації про державний суверенітет України Ївід 16 липня 1990р. і зверненні Верховної Ради України  “До парламентів інародів світу” 5 грудня 1991 р. наголошувалося на тому, що до сім’їцивілізованих країн бажає увійти нова, демократична, правова держава, якаставить собі за мету, зокрема, реально забезпечити права, свободи людини ігромадянина і зобов’язується суворо дотримуватись загальновизнаних принципів інорм міжнародного права та міжнародних стандартів у галузі прав і свободлюдини. Суспільно-політичні зрушення у 1985–1990 рр. і особливо події серпня1991 р. глибоко сколихнули українську громадськість та створили сприятливіумови для демократичних перетворень.
Перші ж законодавчі акти щойно утвореноїнезалежної держави не залишали ніяких сумнівів щодо правового закріпленнянакреслених цілей. Достатньо звернутись до законів України “Про власність”,“Про підприємництво”, “Про свободу совісті та релігійні організації”, “Прогромадянство України”, “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве ірегіональне самоврядування”, “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” таінших, щоб переконатися в тому, що пріоритетним напрямом діяльності держави єзахист і забезпечення прав та свобод людини і громадянина, створення дійовогомеханізму їх реалізації.
Прийняття 9 листопада 1995 р. України в члениРади Європи суттєво вплинуло на подальший розвиток прав і свобод людини ігромадянина. Україна приєдналась до великої кількості багатосторонніхєвропейських конвенцій у галузі прав і свобод людини і взяла на себе конкретнізобов’язання щодо імплементації їх норм у національне законодавство. Крім цьогочленство у Раді Європи стимулювало процес підготовки і прийняття Конституції –основного закону нової демократичної держави.
Конституція України 1996 р. є певною міроювзірцем сучасного конституціоналізму з питань прав і свобод людини ігромадянина. Вона визначила якісно новий, сучасний статус людини і громадянинав Україні, здійснивши фактично “гуманітарну революцію” [24].
Людина, її життя, честь і гідність,недоторканність і безпека визнані в Конституції (ст. 3) найвищою соціальноюцінністю. Права і свободи людини і громадянина є змістом і спрямованістюдіяльності держави. Держава згідно з Конституцією відповідає перед людиною засвою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головнимобов’язком держави. Виходячи з цієї концепції, в чинній Конституції Україниправам, свободам і обов’язкам людини і громадянина присвячено спеціальнийрозділ ІІ. Цей розділ є одним з найважливіших в Конституції і містить близькотретини її статей.
Чинна Конституція України імплементувала всіосновні положення міжнародно-правових актів з прав людини і насампередЗагальної декларації прав людини, міжнародного пакту про громадянські іполітичні права та міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурніправа, які є одним з найбільших досягнень людства XX ст. у гуманітарній сфері,справжнім “людським виміром”, мірою людської гідності.
Чинна Конституція України впершезамістьфрагментарного набору прав і свобод визначила систему прав і свобод у всіхосновних сферах, передбачивши, зокрема, громадянські, політичні, економічні,соціальні і культурні права і свободи людини і громадянина.
Новий Основний Закон України значно розширив колоконституційних прав і свобод, передбачивши низку нових прав і свобод, таістотно збагатив їх за змістом.
Як показав час, що минув після прийняття КонституціїУкраїни, передусім права і громадянські та політичні свободи набуваютьреального наповнення. Так, завдяки їх реалізації скасовано смертну кару,утворилось більш як 90 політичних партій, формується громадянське суспільство.
Конституція всебічно гарантує права і свободи,передбачає механізм їх забезпечення і охорони. Про це свідчить передусімсистема конституційних нормативно-правових гарантій прав і свобод, зокрема,юридичної відповідальності за порушення прав і свобод, невідчужуваності інепорушності прав і свобод, їх невичерпності, недопустимості скасування,звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Конституція України юридично ліквідувала всінормативні перешкоди на шляху до забезпечення прав і свобод людини ігромадянина, проголосивши, що норми Конституції України є нормами прямої дії іщо звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини ігромадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Конституція України на відміну від конституційряду інших країн закріпила обов’язки людини і громадянина, але лише ті з них,які мають принципове значення для забезпечення прав і свобод: обов’язокнеухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права ісвободи, честь і гідність інших людей (ст. 68); обов’язок захисту Вітчизни,незалежності та територіальної цілісності України (ст. 65), обов’язоксплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом та ін.
Особливістю Конституції України є те, що неюпередбачено створення і закріплення дійового механізму захисту прав і свободлюдини. Це стосується, головне, організації і здійснення державної влади назасадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6). Саме насудову владу, як зазначено, покладається функція захисту конституційних прав ісвобод. За чинною Конституцією каральна функція суду поступається функціїправозахисній, праворегулюючій.  Українське законодавство про права, свободи, законніінтереси та обов’язки людини і громадянина
В Конституції України і чинномузаконодавстві передбачаються наступні групи основних прав: громадянські,політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні, культурні. Вони,насамперед, викладаються в розділі ІІ КонституціїУкраїни.
ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА — можливості людей, щохарактеризують їх фізичне і біологічне існування, задоволення матеріальних,духовних та деяких інших потреб. Сюди відносять такі суб’єктивні права:
а) право на життя;
б) право на недоторканість особи, житла,особисту недоторканість, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної таіншої кореспонденції;
в) право на вибір місця проживання, свободупересування, на вільне залишення території України та повернення в будь-якийчас в Україну;
г) кожному гарантується також право насвободу власної думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань;
д) кожен має право вільно збирати,зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово і в іншийспосіб на свій вибір;
є) кожен має право на свободу світогляду івіросповідання та інші.
ПОЛІТИЧНІ ПРАВА — можливості людини ігромадянина брати участь у громадському і державному житті, вносить пропозиціїпро поліпшення роботи державних органів, їх службових осіб і об’єднаньгромадян, критикувати недоліки в роботі, безпосередньо приймати участь в різнихоб’єднаннях громадян.
До цієї групи прав відносяться:
а) брати участь в управлінні державними ігромадськими справами, користуватися рівним правом доступу до державної служби,а також служби в органах місцевого самоврядування;
б) обговорювати і приймати закони та рішеннязагальнодержавного і місцевого значення, беручи участь у всеукраїнському тамісцевих референдумах;
в) направляти індивідуальні чи колективніписьмові звернення або особисто звертатися до державних органів, органів місцевогосамоврядування та їх посадових осіб;
г) утворювати і брати участь в роботіоб’єднань громадян (політичних партіях та громадських організаціях);
д) збиратися мирно, без зброї і проводитизбори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщатиоргани виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування;
д) вибирати і бути обраним в державні органиі в органи місцевого самоврядування;
е) мати громадянство.
ЕКОНОМІЧНІ ПРАВА — це такі можливостілюдини і громадянина, які характеризують їх участь у виробництві матеріальнихблаг. До них відносять:
а) право на приватну власність(індивідуальну і колективну);
б) право на працю і вибір професії та родутрудової діяльності;
в) можливість вибору роду занять і роботи засвоїм покликанням;
г) право на професійну підготовку іперепідготовку;
д) право на справедливу оплату праці;
е) право на страйк;
є) право на відпочинок та інші.
СОЦІАЛЬНІ ПРАВА —можливість людиниі громадянина по забезпеченню належних соціальних умов життя. Це:
а) право на охорону здоров’я;
б) право на житло;
в) право на матеріальне забезпечення встарості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втратигодувальника та інші.
г) право на достатній життєвий рівень длясебе і своєї сім'ї (харчування, одяг, житло).
ЕКОЛОГІЧНІ ПРАВА — можливість людини ігромадянина на безпечне екологічне середовище. Тобто це:
а) право на безпечне для життя і здоров'ядовкілля;
б) відшкодування завданої порушенням цьогоправа шкоди та інші.
КУЛЬТУРНІ ПРАВА — можливості доступулюдини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства.Це право на освіту; право на користування досягненнями вітчизняної тасвітової культури; право на свободу наукової, технічної та художньої творчості;право на захист інтелектуальної власності; право на використання результатівінтелектуальної, творчої діяльності та інші.
СІМЕЙНІ ПРАВА — можливості людини і громадянинавільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах:
а) не втручання в сімейне життя;
б) добровільне укладення шлюбу, рівні праваі обов'язки у шлюбі і сім'ї;
в) право на державну охорону сім'ї,материнства, батьківства і дитинства;
г) право на рівність дітей незалежно відпоходження чи народження у шлюбі або поза шлюбом та інші [27].
Поряд з закріпленням і утвердженням прав і свобод особи,Конституція України і чинне законодавство закріплює і вимагає від особидотримання і виконання нею певних обов’язків:
—    захищатиВітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, шанувати їїдержавні символи (ст. 65);
—    щорічно подаватидо податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий станта доходи за минулий рік (ст. 67).
Коротко охарактеризуємо їх:
Обов’язок захищати Вітчизну:
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісностіУкраїни, шанування її державних символів є обов’язком громадян України (ст. 66Конституції України).
Військова служба є почесним обов’язком кожного громадянинаУкраїни, особливим видом державної служби, пов’язаної з виконанням громадяниномУкраїни загального військового обов’язку і службою на конкурсно-контрактнійоснові у Збройних Силах України та інших військах, створених відповідно дозаконодавства України.
/>Обов’язокне заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завданізбитки:
Виходячи з необхідності духовного відродження України, надійногозбереження та розумного використання її духовних цінностей і природнихресурсів, конституція покладає на своїх громадян обов’язок не заподіювати шкодиприроді, культурній спадщині, відшкодувати завдані збитки (ст. 66 Конституції).
Цей конституційний обов’язок конкретизований у низці законодавчихактів. Так, Закон України від 25 червня 1991 року “Про охорону навколишньогоприродного середовища” зобов’язує громадян раціонально використовувати природніресурси, здійснювати заходи щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженнюприродних ресурсів, негативному впливові на стан навколишнього природногосередовища. Якщо об’єктам природи заподіяна шкода, то розмір її визначається засучасними таксами відносно об’єктів тваринного світу, лісів, за спеціальнимиметодиками визначення збитків, заподіяних рибному господарству, воднимресурсам, а також внаслідок забруднення атмосферного повітря. В інших випадкахрозмір збитків визначається за фактичними витратами, необхідними длявідновлення порушеного стану природних ресурсів.
Вимоги щодо охорони пам’яток історії та культури, які належатьгромадянам та розташовані на землях, наданих громадянам у користування, а такожпри здійсненні будівельних робіт, веденні розкопок і розвідок пам’ятокархеології та щодо інших випадків користування даного роду пам’яткамивизначаються Законом України від 13 липня 1978 року “Про охорону і використанняпам’яток історії та культури”. Цей закон встановлює, що особи, які завдалишкоди пам’яткам історії та культури або її охоронній зоні, зобов’язанівідновити у попередньому стані пам’ятку або вказану зону, а при неможливостіцього — відшкодувати заподіяні збитки.
Чинне законодавство встановлює правило, за яким у разі відмовидобровільно відшкодувати збитки, заподіяні порушенням порядку використання іохорони, природних ресурсів, пам’яток історії та культури, відповідні споривирішуються в судовому порядку.
/>Обов’язоксплачувати податки і збори в порядку й розмірах, встановлених законом:
Одним із конституційних обов’язків громадян України є обов’язок кожногосплачувати податки й збори в порядку і розмірах, встановлених законом, а такожщорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації просвій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом(ст. 67 Конституції).
Одним із конституційних є обов’язок осіб, які отримують доходи відпідприємницької, трудової, інтелектуальної і творчої діяльності, а також зінших джерел, брати участь у формуванні державного та місцевого бюджетів шляхомсплати податків і зборів.
За допомогою податків держава забезпечує обороноздатність табезпеку громадян, розвиває економіку, освіту, науку, охорону здоров’я вінтересах всього суспільства.
Згідно із законом “Про бюджетну систему України” в редакції 29червня 1995 р. із наступними змінами та доповненнями загальнодержавний бюджетзабезпечує фінансування заходів у галузі економічного і соціального розвитку,що мають загальнодержавне значення, а бюджет Автономної Республіки Крим,місцеві бюджети — заходів економічного і соціального розвитку, здійснюваногодержавними органами Автономної Республіки Крим, органами місцевогосамоврядування і місцевими державними адміністраціями.
Обов’язок неухильно додержуватисяКонституції України та законів України, не посягати на права й свободи, честь ігідність інших людей:
Загальний обов’язок додержуватися Конституції та законів — одна зпередумов формування в Україні правової держави. Незнання законів не звільнюєвід юридичної відповідальності.
Закріплений у ст. 68 Конституції обов’язок неухильно додержуватисяКонституції і законів України, не посягати на права і свободи, честь та гідністьінших людей тісно пов’язаний з визначенням і поняттям юридичноївідповідальності — особливих, передбачених і врегульованих нормами прававідносин між громадянами і державою, що виникають у разі і внаслідокправопорушення. Головна мета юридичної відповідальності — охорона правопорядку,правове виховання людей і покарання винних за скоєне.Механізм імплементаціїновітніх міжнародних стандартів з прав людини в Україні
У Статуті Організації Об’єднаних Націй,прийнятому після Другої світової війни та повалення тоталітарних фашистськихрежимів, які звели нанівець права людини та навіть саме її існування, булопроголошено, що однією з цілей діяльності ООН є міжнародне співробітництво для сприяннязагальній повазі та дотриманню прав людини і основних свобод для всіх. Щетоді Україна як одна з держав – засновниць ООН відповідно до ст. 55 Статуту ООНузяла на себе ці зобов’язання.
Для забезпечення проголошеної мети ГенеральнаАсамблея ООН прийняла 10 грудня 1948 р. Загальну декларацію прав людини, в якійуперше в історії було встановлено перелік основних прав і свобод людини, щопідлягають дотриманню в усьому світі, а також було погоджено юридичний змістцих прав і свобод та визначено легальні випадки допустимих їх обмежень.Загальна декларація була прийнята у формі резолюції Генеральної Асамблеї ООН ітому мала на той час рекомендаційний характер. На її основі ООН підготувала і в1966 р. відкрила для підписання та ратифікації Міжнародний пакт про економічні,соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичніправа, які було ратифіковано Україною в 1973 р. Понад сто країн світуратифікували кожен із цих пактів. Завдяки міжнародному визнанню норм Загальноїдекларації в конституціях більше 120 країн світу перелік, зміст і допустиміобмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися назагальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародністандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу.
На Всесвітній конференції з прав людини (Відень,1993 р.) представники 171 держави, в тому числі й України, підтвердилиуніверсальність та загальнообов’язковість міжнародних стандартів прав людини інаголосили, що їх виконання є важливим чинником існування демократичногосуспільства в будь-якій країні.
Загальне визнання міжнародних стандартівобумовлює зобов’язання всіх держав світу погодитись на міжнародний контроль задодержанням цих стандартів у національній правовій системі. Крім того,відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Факультативногопротоколу до нього 1966 р., Міжнародного пакту про економічні, соціальні ікультурні права 1966 р., Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расовоїдискримінації 1965 р., Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодожінок 1979 р., Конвенції про права дитини 1989 р., Конвенції ООН протикатувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність,видів поводження і покарання 1984 р. Україна, ратифікувавши їх, взяла на себезобов’язання надавати конвенційним органам доповіді про дотримання прав ісвобод, передбачених цими конвенціями, і виконувати зауваження цих органів, атакож брати участь у інших формах міжнародного контролю.
Крім того, приєднавшись до Конвенції про захистправ і основних свобод людини 1950 р., Україна взяла на себе зобов’язання щодоімплементації цього документа в національне законодавство. Особливістю цієїконвенції є встановлення механізму міжнародного контролю, найважливішимелементом якого є діяльність Європейського суду з прав людини, який розглядаєзаяви будь-яких осіб, неурядових організацій або груп осіб про порушенняположень конвенції або Протоколів до неї. Держави – учасниці конвенціїзобов’язались ніяким чином не перешкоджати ефективному здійсненню цього права[1].
Особливі форми міжнародного контролю передбаченоЄвропейською конвенцією про запобігання тортурам та нелюдському або такому, щопринижує гідність, поводженню чи покаранню 1987 р., яку Українаратифікувала 5 травня 1997 р. Відповідно до цієї конвенції діє Європейськийкомітет про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижуєгідність, поводженню чи покаранню. У ньому працюють представники всіхдержав-учасниць, у тому числі й України. Комітет проводить інспекції на місцяхна предмет дотримання конвенції усіма державами-учасницями і відповідно донаслідків інспекцій готує доповідь про стан дотримання конвенції, яку вконфіденційному порядку надає уряду держави, в якій відбулася інспекція. Уряд повиненвжити необхідних заходів щодо викорінення зазначених порушень і доповістикомітетові. У разі відмови держави співробітничати з комітетом, останній можеоприлюднити факти порушень і обов’язково доповідає Комітету міністрів РадиЄвропи про наслідки своєї роботи. Таким чином, сьогодні Україна взяла на себезобов’язання брати участь у міжнародних засобах імплементації універсальних ієвропейських конвенцій у галузі прав людини.
Випадки невиконання міжнародних стандартів правлюдини завдяки цій системі міжнародного контролю стають широко відомі в світі ізумовлюють негативні наслідки для держави-порушниці. Рішення Європейського cудуз прав людини у разі встановлення порушень прав людини мають наслідкомвідшкодування матеріальної і моральної шкоди державою-порушницею.
Відповідно до Статуту ООН і Віденської конвенціїпро право міжнародних договорів 1969 р. Україна має сумлінно виконувати чиннідоговори, учасницею яких вона є, а також дотримуватися всіх загальновизнанихнорм міжнародного права в сфері прав і свобод людини. Зокрема, згідно зМіжнародними пактами про права людини 1966 р. Україна взяла на себезобов’язання привести своє законодавство у відповідність до міжнароднихстандартів, закріплених у цих пактах. Аналогічне зобов’язання взяла Україназгідно зі ст.1 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.
Отже, Україна з часупроголошення незалежності стала складовою частиною міжнародної системи захиступрав людини, взяла на себе відповідні міжнародні зобов’язання, зокрема в рамкахєвропейської системи захисту прав людини, яка є найбільш розвинутою інайефективнішою у світі.
/>/>Розділ 2/>.Гарантії реалізації та захист прав людиниКонституційні гарантіїзахисту та практичного здійснення прав і свобод людини і громадянина в Україні
Практична цiннiсть суб'єктивних прав полягає у їхреальностi, тобто у можливостi здiйснення повноважень, якi випливають iз змiстутого чи iншого конкретного суб'єктивного права. Реальнiсть суб'єктивних правзабезпечується за допомогою гарантiй, тобто засобiв, способiв i умов,спираючись на якi суб'єкт досягає повного i безперешкодного здiйснення своїхправ. Гарантiї суб'єктивних прав подiляються на: економiчнi, полiтичнi, iдеологiчнiта юридичнi.
Економічні гарантії — це сукупнiстьекономiчних чинникiв (матерiальнi цiнностi суспiльства, ринкова економiка,досконала система економiчних вiдносин i iн.), якi сприяють повнiй iбезперешкоднiй реалiзацiї суб'єктивних прав.
Політичні гарантії — це сукупнiстьполiтичних чинникiв суспiльного i державного життя (полiтична системасуспiльства, плюралiзм та гласнiсть у здiйсненнi полiтичного життя тощо), щозабезпечують повну i безперешкодну їх реалiзацiю.
Ідеологічні гарантії — це сукупнiстьiдеологiчних i свiтоглядних принципiв, що обумовлюють першочерговi цiнностi iнепорушнiсть суб'єктивних прав, їхню повну i безперешкодну реалiзацiю.
Юридичні гарантії — це сукупнiсть тихправових iнститутiв, що забезпечують можливiсть реалiзацiї суб'єктивних прав, атакож захищають i охороняють їх вiд будь-яких обмежень i порушень.
Одним із найбільших досягнень у гарантуванні праві свобод є передбачена Конституцією система організаційно-правових гарантій,з-поміж яких особливо значна роль відведена Президентові України, ВерховнійРаді України, органам виконавчої влади та місцевого самоврядування, судам,прокуратурі та Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини.
Важливою ланкою в механізмі захисту прав і свободлюдини і громадянина є Конституційний Суд України, який здійснює судовийконституційний контроль та захист основ конституційного ладу, основних прав ісвобод людини і громадянина, забезпечення верховенства права і прямої діїКонституції на всій території України.
Здійснюючи конституційний контроль,Конституційний Суд України справляє значний вплив на діяльність органівдержавної влади в сфері додержання та захисту прав людини і громадянина,передусім у сфері нормотворчості (законодавства), приймаючи рішення проневідповідність тих чи інших правових актів або їх окремих положеньКонституції, даючи тлумачення конституційних норм при розгляді конкретних справі здійснюючи офіційне тлумачення Конституції і законів України, яке стаєобов’язковим для всіх суб’єктів права [27].
Запровадження спеціального інституту УповноваженогоВерховної Ради України з прав людини є новацією у державно-правовій системізахисту прав і свобод людини у нашій країні.У Конституції Українизакріплюється право особи звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого(ст. 55) і визначається, що через нього здійснюється парламентський контроль задодержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 101).Статус, функції та компетенція Уповноваженого Верховної Ради України з правлюдини закріплені у конституційному Законі України “Про УповноваженогоВерховної Ради України з прав людини”, прийнятому Верховною Радою України 23грудня 1997 р. При розробці цього закону було враховано позитивний досвід інститутуомбудсмана (Уповноваженого з прав людини) європейських країн.
Згідно зі ст. 1, 3 Закону України “ПроУповноваженого Верховної Ради України з прав людини” з метою захисту правкожного на території України і в межах її юрисдикції Уповноважений здійснюєпарламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини ігромадянина, проголошених у Конституції, законах та міжнародних договорахУкраїни, а також сприяє приведенню національного законодавства про права ісвободи людини у відповідність до міжнародних стандартів у цій галузі.
У зв’язку з цим важливого значення в сучаснихумовах набуває діяльність Уповноваженого щодо приведення українськогозаконодавства у відповідність до міжнародних зобов’язань України.Самевиконання цього завдання є принциповою передумовою всього комплексу заходівщодо дотримання прав і свобод людини в нашій країні.
Поряд з національними гарантіями Конституціяпередбачила можливість використання і міжнародно-правових гарантій. Відповіднодо ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіхнаціональних засобів правового захисту звернутися за захистом своїх прав ісвобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органівміжнародних організацій, членом чи учасницею яких є Україна.Міжнародний захист правлюдини
В процесі створення норм міжнародного правачастіше усього діють різні погляди, пошуку взаємо-сприятливих рішень такомпромісів. Ці норми в остаточному підсумку фіксують загальну позицію держав зобговорюваних питань, які досягаються шляхом компромісів.
У міжнародних відносинах приймають участьдержави, що відрізняються соціальним ладом, рівнем економічного розвитку,характером державної влади, класовою та національною структурою, історичнимитрадиціями. Всі ці фактори в тому чи іншому ступені мають вплив не тільки наформування внутрішнього права, але й на розвиток міжнародних відносин. Прицьому не процес створення принципів та норм міжнародного права безпосередній, ай іноді і рішучий вплив має внутрішнє право держав. Учасники міжнароднихвідносин не можуть, як правило, піти на узгодження та прийняття таких норм, якіб суперечили конституціям та іншим законодавчим актам, що закріплюють принципиїх економічного та політичного ладу, права і свободи людини та громадянина.
Вчені, в залежності від часу проголошення різнихправ та свобод людини, поділяють їх на 3 покоління. До першого поколіннявідносять громадянські та політичні права, що мають назви “негативні”. Додругого покоління відносять соціально-економічні права, які називаються“позитивними”, тому що за для їхньої реалізації вимагаються конкретні діїдержави.
Такий поділ прав людини на “позитивні” та“негативні” можна прийняти лише умовно. Для реалізації соціально-економічних такультурних, а також громадянських та політичних прав кожна країна повинна нетільки призвести своє законодавство у відповідність з взятими на себеміжнародними обов’язками, але й здійснити конкретні дії, щодо створенняреальних умов для їх здійснення.
При розробці в ООН Всезагальної декларації правлюдини, Пактів про права людини та інших документів в цій галузі, вченимидеяких країн було виявлено своє негативне відношення та неузгодження відноснодеяких прав та зобов’язань цих країн, що були закріпленні цими документами. Алепісля всяких протиріч та неузгоджень у 1986 р. з різних країн світуз’їхались представники держав, щоб розглянути питання про природу та ступіньюридичних обов’язків, які взяли на себе держави-учасники Пакту про економічні,соціальні та культурні права.
Вони прийшли до наступних основних висновків:
1) Усі права та свободи людини, включили до них йсоціальні, економічні права, неподільні та взаємозв’язані, що утворюютьневід’ємну частину міжнародного права.
2) Пакт наділяє юридичними обов’язками учасників.Держави-учасники повинні негайно приймати усі необхідні заходи, включаючизаконодавчі та адміністративні, для здійснення прав, що закріплені в томуМіжнародному договорі. Більш того повинно бути передбачено право кожного насудовий захист соціально-економічних прав.
3) Країна-учасник Пакту, незалежно від рівняекономічного розвитку зобов’язана забезпечити соціально-економічні та культурніправа для всіх своїх громадян, хоча б в мінімальному ступені [39].
Такий новий підхід знайшов своє відображення уПідсумковому документі Всезагальної конференції з прав людини, що відбулася уВідні 1993 р. Всі права людини універсальні, неподільні, взаємозалежні тавзаємозв’язані, — підкреслюється у цьому документі. Міжнародна спілка повиннавідноситись до прав людини глобально, на справедливій та рівній основі, зоднаковим підходом та увагою. Хоча значення національної та релігійноїспецифіки та різних історичних, культурних і релігійних особливостей необхідномати на увазі, держави несуть зобов’язання незалежно від політичних,економічних та культурних систем, повинні заохочувати та захищати всі правалюдини та основні її свободи [39].
Зараз практично всезагальне визнання з бокудержав — членів ООН отримало положення Пакту про економічні, соціальні ікультурні права, про те що ідеал вільної людської особистості, вільної відстраху може бути здійснений, тільки якщо будуть створені такі умови, при якихкожен зможе використовувати свої економічні, соціальні та культурні права, таксамо як і свої громадські та політичні права.
Не можна згодитися з тим, що результати досягнутіміжнародною спілкою на шляху здійснення соціально-економічних прав, меншвражаючі, ніж прогрес в галузі демократизації та реалізації громадянських таполітичних прав. Такі фактори, як недостатні темпи економічного розвитку,збільшення чисельності населення, важелі заборгованості та інше, заважаютьповсюдному забезпеченню соціально-економічних прав. Але дослідження, проведеніООН роблять підсумок, що соціально-економічні права юридично обов’язкові таекономічно здійснювані їх для їхньої реалізації держава повинна розробитивідповідні плани та почати здійснювати конкретні заходи.
До третього покоління багато вчених відносять“колективні”, та “солідарні” права. Висуваючи концепцію трьох поколінь правлюдини, К. Васак до третього покоління відносить так звані колективні права, щозасновані на колективній діяльності людей, і тому він назвав їх правами“солідарності”. Сюди він відніс права на розвиток, на мир, на здоров’я,навколишнє середовище, на загальну спадщину людства, а також право накомунікацію, яку він зв’язав із концепцією нового міжнародного інформаційногопорядку.
В останні роки все більше визнання отримуєпозиція, відповідно до якої так звані колективні, чи солідарні права належатьнародам та націям і їх слід класифікувати як права народів.
Розподіл прав людини на три поколіннясприймається не всіма. Деякі вчені виступають проти третього покоління прав,заявляючи, що тільки індивід може мати основні права та свободи, а не колективлюдей чи народ. “У відношенні прав третього покоління — пише К. Томушет, — індивідуальний елемент стає абсолютно немислимим”. В той час, більшість вченихцілком справедливо відносять права народів до прав людини. Так, американськийпрофесор Л.Сон пише: “Міжнародне право визначає не тільки невід’ємне правоіндивідів, але й визначені колективні права, які реалізуються із індивідами,об’єднаними у великі групи людей, включають народи і нації. Ці права являютьсяправами людини, ефективне здійснення колективних прав стає передумовою доздійснення інших прав — як політичних, так і економічних”.
Різні програми, які були прийняті в ООН з питаньосвіти, науки та культури /ЮНЕСКО/, що передбачають розробку концепцій прав інародів та дослідження взаємозв’язку прав народу з правами людини .
Права народів не є правами індивіда, а належатьколективу людей, що складають народ і націю, і не можуть бути реалізованимиокремою особою. В процесі реалізації права народів кожна окрема особа, щовходить у склад того чи іншого народу, використовує свої права та свободи(свободу друку, слова, зборів, право на участь у виборах та інше), висловлюєсвоє відношення до того чи іншого питання. Погляд більшості, висловлений такимчином і складає волю усього народу.
Поняття прав різних поколінь використовується усучасному міжнародному праві тільки в історичному контексті. Що ж торкаєтьсясутності тих чи інших прав, то використовується термін “категорія прав людини”.
Основою норм та принципів в галузі прав людини єприродне право, яке відносять до ідеї свободи, справедливості, рівності усіхперед законом, визнання народу як єдиного джерела влади. Ідея природного правапронизують увесь зміст Всезагальної декларації прав людини. Пізніше вони булизакріплені у Пактах людини та стали позитивним правом у системі нормМіжнародного права. Правова система кожної держави повинна закріплювати ціпринципи та норми. До їх числа відносять, по-перше, фундаментальні права тасвободи, що зафіксовані у Всезагальній декларації та Пакту про права людини;по-друге, демократичні принципи та норми організації та діяльності будь-якоїдержавної влади — народовладдя, розподіл влади, верховенство права та наявністьнезалежних від влади органів правосуддя. Усі ці принципи є загальновизнанимивсіма державами — учасниками міжнародних відносин.
Міжнародні узгодження, що діють в сучасномусвіті, утримують систему принципів та норм, що відносяться до прав людини. Ціузгодження слід розділити на 3 групи. В першу входять такі міжнароднідокументи, як Всезагальна декларація прав людини, Пакти про права людини таінше, які утримують принципи та норми. що торкаються прав людини в основному вумовах миру.
В другу групу входять міжнародні конвенції прозахист прав людини в період озброєних конфліктів. Сюди відносяться головнимчином окремі положення Гаазьких конвенцій 1893 та 1907 рр. про закони таправила ведення війни, а також чотири Женевські конвенції 1949 р. про захистжертв війни доповнюючі протоколи до них, що прийняті в 1977 р. Та на кінець,третю групу складають міжнародні документи, в яких регламентуєтьсявідповідальність за злочинне порушення прав людини як в мирній час та і вперіод озброєних конфліктів.
До цієї групи відносяться головним чиномНюрнберзький устав та приговори Міжнародних військових трибуналів в Нюрнбергзіта в Токіо, Конвенція про незастосування терміну давності до військовихзлочинів та злочинів проти людства і конвенція про скоєння злочинів апартеїдута покарання за нього, проект Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства.Багато випадків, відносно принципу відповідальності за порушення прав людини єсвоєрідна правова ситуація при яких здійснюються злочини державою проти своїхгромадян чи осіб, що проживають на цій території. Тому у цім узгодженніпередбачається створення Міжнародного кримінального трибуналу.
Права людини, як галузь Міжнародного праваскладаються з сукупності принципів та норм, що закріпленні в усіх трьох групахперелічених міжнародних документах, які визначають обов’язки держав позабезпеченню та додержанню основних прав та свобод людини без усякоїдискримінації як в мирний час, так і в період озброєних конфліктів, а також встановлюючихвідповідальність за злочинне порушення цих прав.
Це галузь займає особливе місце серед іншихгалузей міжнародного права, що визначається специфікою об’єкта чи характернимирисами метода правового регулювання, тісного зв’язка із внутрішньодержавногоправового значення у системі сучасних міжнародних відносин та багатьма іншимиособливостями. Характерними рисами цієї галузі є створення та функціонуванняміжнародного механізму, що здійснює нагляд за втіленням в життя зобов’язань,узятих державами у міжнародному спілкуванні.
/>/>Розділ 3. />Поняттяправ/>ової системиЗагальна характеристикаправової системи
Існує безліч різних визначень систем, які пропонуютьвчені — філософи, соціологи, юристи. Узагальнивши їх, можна зробити висновок,що система — це упорядкована сукупність елементів, взаємопов'язаних івзаємодіючих один з одним, яка має відносну самостійність і органічну єдність,характеризується внутрішньою цілісністю і автономністю функціонування.
Перераховані ознаки притаманні іправовій системі, хоча поняття останньої «означає набагато більше, ніжпросто явище, що формально підпадає під ознаки будь-якої системи» [25; с.64]. З цієї точки зору під правовою системою пропонується розуміти єдністьвідповідних компонентів (частин), які обумовленим способом об'єднані між собою(за змістовими і формальними критеріями) та які залежно від їх природи йхарактеру зв'язку між ними (об'єктивного, природного або суб'єктивного,довільного) складають відносно стабільну організацію [25; c. 74].
Відповідно до позиції більшостівітчизняних правознавців ми підійшли до такого етапу, коли можна аналізуватинаявні факти вітчизняного правового життя з дещо інших, ніж раніше, позицій: нез формально юридичних, соціологічних, психологічних, а через призмунаціонально-історичної, культурно-типологічної природи вітчизняного правовогосвіту на користь пізнання конкретної цілісності і системності.
Пізнання сутності та ролі права вжитті суспільства потребує широкого підходу до розуміння правових явищ зурахуванням всієї їх багатоманітності та аспектів взаємодії, а також зурахуванням функціональних властивостей правових явищ стосовно людини, державита суспільства. Для досягнення цієї мети юридична доктрина виробила поняття«правова система». Однак і сучасні вчені не можуть дійти згоди щодоформального визначення цієї категорії.
Правова система — поняття складне ібагатогранне, що містить у собі цілий комплекс компонентів, справляєнормативно-організаційний вплив на суспільні відносини. Елементи правовоїсистеми об'єднані спільною метою, завданнями, виконують деякі загальні функції,що між іншим не свідчить про однорідність і ідентичність останніх.
Для того щоб правильно визначитиструктуру правової системи, необхідно визначити критерії відбору її елементів.Основними вимогами в даному випадку будуть їх внутрішня упорядкованість(організаційний критерій), правове спрямування діяльності (правовий критерій),який має бути виражений нормативно у відповідних законодавчих актах,положеннях, що відображають мету створення правової системи, сферу діяльності,характер її основних завдань та функцій, особливості їх реалізації, специфічніпринципи організації і діяльності тощо (програмний критерій).
Звичайно, ми не можемо забувати тогофакту, що в сучасній юридичній літературі таке ж розмаїття понять правовоїсистеми, яке склалося у визначенні самого поняття права як суспільного явища.Тобто майже кожний теоретик виробляє своє бачення цього феномена, хоча впринципі існуючі теоретичні позиції мають і певні спільні риси.
Так, переважна більшість авторіввказує на те, що поняття правової системи є більш широким, ніж поняття права[29].
Окрім того, більшість дослідниківзгодні з висновком, що правова система є комплексною, інтегруючою категорією,яка відбиває всю правову (і не лише правову) організацію суспільства [29,216],історію його розвитку, його історичні та національні відмінності, особливостіта традиції. Розглядаючи правову систему у такий спосіб, деякі автори навітьзапропонували використовувати поняття правової системи для більш адекватногорозкриття поняття права. Однак при цьому більшість теоретиків не погоджується зтаким підходом, оскільки він звужує поняття правової системи і може призвестидо зникнення самостійності такої категорії, як «право». Іншимисловами, поняття «правова система суспільства» не охоплюється і неможе бути охоплене поняттям «право» навіть у найбільш широкомусоціологічному сенсі, подібно до того, як політична система суспільства не можебути охоплена лише поняттям держави, хоча і мусимо зауважити, що характеристикаправової системи і засновується на визначенні сутності та змісту такогофеномена, як правовому ми цілком погоджуємося з М.І. Матузовим, який самевиникнення категорії «правова система» пов'язує з компромісом міжпослідовниками широкого і вузького розуміння права як суспільного регулятора, атакож одним з найвідоміших теоретиків права С.С. Алексєєвим, якийзазначав, що нерідко в процесі висвітлення правових явищ ми говоримо про право,маючи на увазі правову систему і навпаки [8]. Таким чином, правова система — цебільш широке поняття, яке охоплює не лише право як нормативну систему, йогоджерела, а й правосвідомість, юридичну науку, юридичну практику, що включаєправотворчість, систематизацію законодавства, правозастосування, тлумачення,договірну, нотаріальну та слідчу практику. Поняття правової системи надаєможливість охопити всі правові явища не лише в їх сукупності, а й у взаємодіїта взаємовпливі [8]. Аналіз лише правових норм не надає повної характеристикиправа, оскільки важливим є і те, як воно формується, систематизується,реалізується та ідеологічно обґрунтовується.
В наш час кількість національнихправових систем наближається до 200. Всі вони, з одного боку, мають дещоспільне як правові системи, з другого — відрізняються різноманітними ознаками.
Отже, правомірно зазначити, щоправова система — це ніщо інше як історично-визначена система внутрішньоузгоджених, взаємопов'язаних юридичних явищ, за допомогою яких держава (а отже,і «публічна влада») здійснює владно-регулятивний вплив насуспільство. На нашу думку, таке визначення найбільш повно відображаєхарактерні риси такого явища, як правова система, оскільки вона формуєтьсявпродовж історичного процесу і її розвиток не припиниться доти, доки існуєпотреба у державному регулюванні суспільних відносин; вона характеризуєтьсяструктурою як система, елементи якої (тобто юридичні явища) є взаємопов'язанимита такими, що співвідносяться як форма і сутність, частина і ціле, причина танаслідок; призначенням цього феномена є регулювання процесу життєдіяльностісуспільства, який забезпечується державою. Визначення ж суспільства як певнимчином організованої системи потребує розгляду самої правової системи якпостійно взаємодіючої сукупності правових явищ та категорій, що найбільш повнота ефективно забезпечує порядок у суспільстві.
Системність правових явищ даєпідстави говорити про наявність структури правової системи. Вона визначаєтьсяяк сукупність взаємодіючих елементів, що характеризуються певними функціями,метою, завданнями. Причому зрозуміло, що поряд із загальними функціями кожнийкомпонент правової системи виконує тільки йому притаманні, специфічні функції,що не заважає їм, однак, перебувати в логічному зв'язку один з одним. Правовасистема, за висловом французького вченого Ж. Каборньє, являє собою«вмістилище й зосередження різних юридичних явищ, що існують у суспільствіводночас на одному й тому ж просторі» [26].
Взаємозв'язок елементів правовоїсистеми, їх функціонування обумовлює саме існування правової системи, оскількиізольовано, в розрізненому вигляді вона існувати не може. Тому при дослідженніданої категорії доцільно застосовувати системно-структурний підхід до вивченняправової системи як у цілому, так і частинами. Системний підхід у даномувипадку є одним із інструментів дослідження об'єкта як складного явища, щомістить елементи, взаємозв'язок між якими забезпечує їх цілісність.
Однак неможливо зрозуміти ціле, невивчаючи індивідуальної особливості його частин. З цього приводу Регель писав,що ціле за своїми характеристиками є те, що містить у собі частини. Але якщовоно буде розділене, то воно перестане бути цілим [26].
Дослідження окремих компонентівправової системи необхідно поєднувати з вивченням різноманітних внутрішніхпроцесів, що дають змогу осягнути цілісність правової системи, виявити їївнутрішні й зовнішні зв'язки. Водночас правову систему не можна зводити лише доформальних якостей системного утворення, хоча вона і виступає такою. В неїнеобхідно вкладати більш глибокий, соціальний, конкретно-історичний таполітичний зміст.
Істотність правової системи полягає втому, що вона відображає баланс інтересів різних соціальних груп, класівсуспільства. Ці інтереси отримують відображення в праві, законах та іншихчастинах системи у вигляді державної волі, яка спирається на можливістьвладного примусу до відповідної поведінки і покарання порушників юридичнихприписів. Правова система є важливим стабілізуючим і організуючим чинником.
Цієї мети вона досягає за допомогоювсіх своїх структурних елементів, найбільш суттєві з яких будуть розглянутідалі.
Всі елементи правової системи маютьтой чи інший ступінь нормативності, оскільки багато з них похідні від права,правових норм, їх складових. Нормативністю володіють і неправові явища, однакнайбільш характерна ця ознака все ж таки для права. Тому цілком справедливимвважається, що право — нормативна основа всієї правової системи.
Право є центральною ланкою правовоїсистеми. Норми права породжують правовідносини. Правовідносини слугують формоюреалізації юридичних норм. Правомірна поведінка учасників правовідносин складаєсутність законності та правопорядку, які є наслідками функціонування правовоїсистеми, що свідчить про ефективність останньої.
С.С.Алексєєв включає в поняттяправової системи саме право, судову, а також іншу юридичну практику, правовуідеологію, правотворчість та правозастосовчу діяльність, індивідуальнідержавно-владні розпорядження (укази), правовідносини, юридичні санкції,систему законодавства, суб'єктивне право та інше. Останнім часом вінзапропонував виділити серед елементів правової системи:
— власне об'єктивне (позитивне) правояк сукупність загальнообов'язкових норм, виражених у законі, інших формахпозитивного права;
— правову Ідеологію ‑ активнускладову правосвідомості;
— судову (юридичну) практику(практичну діяльність).Саме через правову систему, її елементи відбуваєтьсязв'язок позитивного права з державою, з її органами, зі всією політичноюструктурою даного суспільства.
В науковій літературі запропоновановизначення правової системи як сукупності внутрішньоузгоджених,взаємопов'язаних, соціально-однорідних юридичних засобів, за допомогою якихдержава справляє необхідний нормативно-організуючий вплив на суспільнівідносини (закріплення, регулювання, охорона, захист). [29]
Як елементи правової системивиділяють: 1) право як сукупність створених і охоронюваних державою норм; 2)законодавство як кризові явища і піднести її на якісно новий рівень. Від якостінормативних актів, що регулюють відносини в сфері економіки, від їхсвоєчасності та доцільності залежить досягнення поставленої мети, перетвореннягосподарського механізму на ефективну і гнучку систему управління.
Правову систему загалом можнарозглядати як певну нормативну основу всіх інших соціальних систем: політичної,економічної, культурної тощо, оскільки багато з її елементів (але, звичайно, невсі) мають нормативний характер і слугують загальними орієнтирами длявідповідних видів діяльності. Зрозуміло, ступінь нормативності у різнихправових явищ різний.
Крім того, правова система слугуєзначним стабілізуючим чинником суспільного життя, вона охороняє, закріплює ізахищає інтереси держави, суспільства, громадян. Д.А. Керимов зазначає, щоправова система може бути визнана замкнутою лише відносно, оскількивизначається соціально-економічною системою в цілому, залежить від неї тарозвивається разом з нею. Правова система має внутрішньо системні та міжсистемні зв'язки як прямого, так і зворотного порядку: вона закріплюєекономічні, політичні і соціальні системи, впливає на них за допомогою своєїзагальнообов'язкової нормативно-регулюючої властивості, деякою мірою визначаєїх рух, зміни і розвиток. Будучи пов'язаною з іншими частинами суспільноїсистеми багатосторонніми зв'язками, правова система одночасно має спільні рисиз політичною, культурною та іншими системами. Всі вони визначаютьсяекономічними, культурними та іншими факторами, мають ряд загальних принципів тацілей. Хоча специфічність правової системи виявляється у тому, що саме вона,відображаючи нормативну основу інших підвалин суспільства, впливає на існуючісуспільні відносини, забезпечує їх стійкість та стабільність, гарантує відпорушень.
Поняття правової системи має суттєвезначення для характеристики права тієї чи іншої конкретної країни. Право якчастина світової культури є нерівнозначним для держав різних типів, форм,режимів. Для кожної держави сучасного світу характерний той чи інший тип права.Його сутність та зміст мають вирішальне значення для характеристики правовоїсистеми, притаманної цій державі. Звичайно, в даному випадку йдеться пронаціональну правову систему.
Структурно правова система може бутирозглянута в двох аспектах: статичному та динамічному. В статичномурозрізняють, по-перше, нормативну сторону — це сукупність норм, принципів таінститутів права; по-друге, організаційну сторону — сукупність правовихустанов; по-третє, ідеологічну сторону як сукупність правових поглядів, ідей,уявлень, притаманних даному суспільству. Динамічний аспект виявляється увзаємодії процесів, що надають правовій системі рухливості, гнучкості таефективності. Серед цих елементів називають правотворчість та правореалізацію;виникнення, зміну та припинення правовідносин і всі ті явища, що охоплюються категорією«юридична практика».
Близькою до цієї точки зору, хоча ідосить своєрідною, є характеристика елементів правової системи, що визначенаамериканським юристом Л. Фрідменом який виділив три основні елементиправової системи: «принципи, сутність та правову культуру». Принципи,на думку Фрідмена, є константами, що забезпечують цілісність системи і напрямиїї розвитку. Оскільки правова система не є статичною, тобто постійнозмінюється, то принципи і слугують основним засобом утримання від надмірнихколивань. Він вважає, що одні й ті ж принципи «були притаманні системізавжди, навіть у минулих сторіччях, і будуть залишатися незмінними ще протягомтривалого часу» [29].
Така тривала історія принципів праває гарантом їх сталості і виразом їх загальновизнаності. Саме на цих якостяхпринципів правової системи і базуються закономірності її розвитку.
Другим елементом системи є«сутність». Під цим поняттям розуміється сукупність діючих правил,норм і зразків поведінки суб'єктів у самій системі. Це передусім конкретнийзакон, яким і визначається, на думку Фрідмена, сутність права.
Однак це поняття є надто вузьким ійого необхідно розширити, вказавши на те, що конкретний закон є сутністю нелише права, а й системи законодавства, яка співвідноситься з системою права яксвоєрідний зовнішній вираз категорії загального.
Третім елементом правової системи є«правова культура», яка є «барометром» суспільногоставлення до права як регулятивної системи! Це суспільне ставлення є основноюрушійною силою правотворчого процесу Правової системи без правової культури неіснує. «У сучасній доктрині існує аналогічний підхід до визначенняелементів правової системи. Більшість теоретиків також виділяють трьохчленнусистему складових елементів. Одним із найхарактерніших є визначення (дужеблизьке, до речі, до ідей Фрідмена) професора М.М. Марченка. Згідно з йогодоктриною правова система складається з нормативної сторони, тобто юридичнихпринципів, норм І Інститутів; організаційної сторони, до якої належитьсукупність правових установ і правової культури». Виділення такоїтрьохчленної структури є найбільш адекватним з точки зору вдалостівіддзеркалення складності і комплексності поняття правової системи.Правова система України
Своєрідність правової системи України,на нашу думку, визначається особливостями прояву та взаємодії складовихелементів її структури. Вивчення структури системи права передбачаєзастосування системного підходу, який дає змогу виділити п'ять рівнів правовоїсистеми: суб'єктивно-сутнісний; нормативно-регулятивний;інтелектуально-психологічний; організаційно-діяльнісний тасоціально-результативний.
Визначимо особливості правовоїсистеми України з точки зору її функціональної структури.
Суб'єктивно-сутнісний рівеньпідкреслює значення суб'єкта права як системостворюючого фактора правовоїсистеми. Саме людина, що має права та юридичні обов'язки, є реальним елементомправової системи. Важливе значення при цьому мають суб'єктивні права таправовий статус.
Суб'єктивні права визначаютьналежність встановлених державою можливостей певному суб'єкту. Це правогарантується як обов'язком інших осіб, так і можливістю судового захисту з бокудержави. Саме держава нормативно закріплює суб'єктивні права, гарантує їхможливістю звернення за захистом та охороняє шляхом встановлення та призначенняюридичної відповідальності.
Реальність належних суб'єктам правгарантується виконанням юридичного обов'язку, який визначає міру необхідноїповедінки та забезпечується мірами примусового впливу з боку держави. Права таобов'язки характеризуються взаємодією і складають основний зміст правовогостатусу як невід'ємної характеристики суб'єкта права. [8]
Його ефективність залежить від умов,які значною мірою відбиваються і на процесі функціонування правової системи.Це:
— подолання декларованостісуб'єктивних прав;
— їх чітка визначеність та зрозумілийзміст;
— в наявність системи організаційних,економічних, правових та судових гарантій прав суб'єктів;
— нормативне закріплення механізмівреалізації прав;
— чіткість та вичерпність юридичнихобов'язків;
— виховання у громадян потребидобровільного виконання обов'язку;
- наявність досконалихмеханізмів забезпечення виконання обов'язку;
— наявність ефективних засобівюридичного впливу на порушників, що забезпечує поновлення суб'єктивних прав тапокарання винних суб'єктів.
Реалізація вищезгаданих умов тазавдань забезпечить підвищення ефективності та дієвості національної правовоїсистеми України.
Іншим структурним рівнем правової системи єнормативино-регулятивний. Він визначає місце і роль правових категорій та явищу процесі правового впливу держави на суспільство.
Нормативна сторона правової системиУкраїни надає можливість визначити правові норми як основний системоутворюючийфактор правового регулювання. Саме норми права об'єктивують Ідеальні уявленнялюдей про справедливість та несправедливість, а також важливість стимулюваннярозвитку тих чи інших суспільних відносин. Правові норми входять до системи якелемент, з яким взаємодіють всі інші компоненти системи. Правові норми одночасноє і акумулятором державної волі народу. Завдяки своєму універсальному значеннюнорма права поширює свої властивості й на інші рівні системи, є одиницею виміруправової матерії.
Поняття права та правової системиспіввідносяться як частина та ціле. Якщо під правом традиційно розуміютьвихідні від держави загальнообов'язкові норми, то правова система є більшширокою реальністю, що охоплює всю сукупність внутрішньоузгоджених,взаємопов'язаних, соціальне однорідних юридичних засобів, за допомогою якихофіційна влада справляє регулятивний та стабілізуючий вплив як на поведінкулюдей, так і на суспільство в цілому. Однак право є ядром і нормативною основоюправової системи, її цементуючою ланкою. Саме за характером права в даномусуспільстві легко можна говорити про сутність всієї правової системисуспільства. Юридичні норми, будучи обов'язковими еталонами суспільненеобхідної поведінки, спираючись на можливість державного примусу, виступаютьінтегруючим засобом. Однак не будемо забувати, що право є теж системнимутворенням. Це базова система в системі. Будучи первинними клітинами правовоїсистеми, юридичні норми і складають її першооснову. Саме через ці нормидосягається основна мета правового регулювання.
Право домінує у правовій системі, всіінші елементи є фактично похідними від права і будь-які зміни в ньому неминучепороджують зміни в усій правовій системі. Однак правова система суспільства неохоплюється поняттям права навіть у найбільш широкому значенні. Безумовно, дляхарактеристики правової системи вирішальне значення мають сутність та змістправа, однак це не означає, що будь-яку правову систему достатньо ототожнити зправом [8; с. 109]. Саме обґрунтування правової системи об'єктивно сталосвоєрідним компромісом між прибічниками вузького та широкого розуміння права.С.Алексєєв зазначає, що коли при розгляді правових явищ говориться про право,то у багатьох випадках передбачається цілісна правова система.
Соціально-результативний рівень правової системивизначає міру засвоєння правової дійсності людиною. Він виявляється передусім усфері культури. Результатом їх взаємодії є правова культура, яка являє собоюсистему встановлених поглядів, уявлень, що визначають поведінку і діяльністьлюдей у правовій сфері.
Сьогодні помітно зростає ролькультурного чинника в житті українського суспільства. На цьому тлі чітковиділяється необхідність розширення спектра дії правової культури, підвищеннявимог до діяльності законотворчих, правозастосовчих та правоохоронних органів,поліпшення якості законодавчих актів та необхідність постійного інформуваннянаселення про новації у праві. Право, як зазначав В.Н. Синюков, єрізновидом духовної творчості народу. Його просто «сприймати» неможна. Це призводить до поверхового прикрашання законодавства без належного впливуна правосвідомість населення та посадових осіб. Українська правова система маєвтілювати вітчизняні культурні цінності.
Правова система взаємопов'язана зсистемою моралі. Найбільш яскраво це відображається у співвідношенні моральнихі правових норм. І ті й інші невід'ємно пов'язані між собою, відображаютьзалежність людини від суспільства. Право має моральне підґрунтя, виходячи ізморального досвіду, і знаходить своє відображення у свідомості людини.
Правосвідомість — це ставлення людейдо права. Позитивне право як критерій правомірності поведінки діє завжди впевному середовищі – економічному, політичному, моральному. Суттєве значеннямає тут суб'єктивно-психічне середовище, що відбиває ставлення людей до права.Квінтесенцією правосвідомості є усвідомлення людьми цінностей права і водночасуявлення про чинне позитивне право, про те, наскільки воно відповідає вимогамрозуму і справедливості, правовим цінностям та ідеалам.
Однак правосвідомість є дещо більше,ніж психічно або соціальне орієнтоване відображення юридичних інститутів.Зведення правосвідомості лише до такого відображення означає заміщення цьогоявища соціальне-економічними і формально-юридичними феноменами. Йдеться не пропереформулювання поняття правосвідомості, а про доповнення категоріальногоапарату таким поняттям, яке дало б змогу виявити і залучити в правоведослідження новий пласт правової духовності, яка не зводиться до процесівпсихофізичного відбиття тих чи інших позитивних продуктів правопорядку.Вивчення правової свідомості в Україні потребує врахування складної морфологіїсуспільної та індивідуальної свідомості, яка включає все — як позитивні,знакові, так і непозитивні, образні, символічні та Інші феномени правовоїкультури. [7; с. 43] Такою категорією є поняття правового менталітету,української правової ментальності.
Порівняно з поняттям правосвідомості,до того ж у його вище означеному сталому тлумаченні, категорія ментальностівідображає більш глибокий пласт суспільної свідомості. Ментальність узагальновживаному значенні — своєрідний розумовий і духовний склад народу, йогодуховна інваріанта. Будучи категорією новою для нашого суспільствознавства,вона далека, звичайно, від змістовної однозначності і загальновизнаності. Існуєбагато визначень і великих суперечностей у тому, що розуміється під ментальністю— „Чи то суперечлива цілісність картини світу, чи то дорефлектний пластсвідомості, чи то соціокультурні автоматизми свідомості індивідів та груп, чито глобальний всеохоплюючий «ефір» культури, яким охоплені всі членисуспільства. За всієї невизначеності цих дефініцій зрозуміло, що вченізвернулись до більш глибоких «пластів залягання» — ментальності,побачивши в ній систему образів і уявлень соціальних груп, всі елементи якоїтісно взаємозв'язані і стиковані один з одним і функція якої— бути регуляторомїх поведінки і буття в світі. Не викликає сумніву методологічна цінністькатегорії ментальності для правової науки. Ця цінність пов'язана передусім ізвиходом дослідження правової свідомості та культури з вузькодержавно-законодавчого тлумачення в більш широке поле поза позитивних правовихелементів. Крім того, категорія ментальності дає змогу залучити до дослідженняпевні аспекти правосвідомості, які до цього були поза увагою, а саме:етнокультурні та конкретно-історичні особливості правового розвитку України.Тому вивчення явища правової ментальності може розглядатися як додатковийнапрям теорії правосвідомості, тісно пов'язаний з типологічною Ідентифікацієювітчизняної правової культури, і передусім такого її феномена, як правовасистема
[6; с. 48]. Для доктрини правової системи України поняття ментальностівиступає дійсно методологічним, бо дає змогу поєднати в єдине духовне ціле досіполітичне та ідеологічно роз'єднані етапи правової історії України, окремі їїджерела, інститути, механізми, зберігаючи, однак, упродовж тривалих Історичнихперіодів «наскрізні» правові архетипи. Останні ідентифікуютьукраїнську правову систему і правову свідомість як цілісні культурно-історичніфеномени, які розвиваються поза формаційними політико-режимними поділами.Категорія ж правосвідомості, більш прив'язана до конкретно позитивних продуктівсуспільних та індивідуальних відносин людей, скоріше слугує інструментомдиференціації людської свідомості «всередині» правової культури,відображаючи її соціально-групові, професійні, класові та інші структури.
Звичайно, все це найперші початковіпідходи до проблеми. Розвинутої теорії правової ментальності України поки що нестворено. В даному дослідженні йдеться про початкові, вихідні аспекти доктринивітчизняного правового менталітету, яка потребує систематичного дослідженнясвоїх багатопланових, у тому числі спеціально-юридичних, етнокультурних іконкретно-соціологічних вимірів.
І, нарешті, четвертий рівень правовоїсистеми — організаційно-діяльнісний, охоплює всі юридичне оформлені зв'язки тавідносини, форми реалізації права, тлумачення та правозастосовчу діяльністьдержави. Реальність правової системи визначається ступенем регулятивного впливуправа на різноманітні сфери життєдіяльності суспільства. Процес регулювання суспільнихвідносин передбачає поширеність норми права на визначених суб'єктів чи певніжиттєві обставини, тобто реалізацію права. Як відомо, реалізація правової нормиздійснюється в чотирьох формах, які визначаються особливостями суб'єктаправореалізаційної діяльності та способом правового регулювання. Сучаснаюридична практика України не свідчить і про повну безпроблемність цьогопроцесу. Його вдосконалення, на нашу думку, залежить від виконання таких умов:
— чітка визначеність різновиду норми,що реалізується; -
— нормативне закріплення випадків, щовизначають обов'язкову необхідність застосування права;
— визначеність повноважень суб'єктівправ о застосування як державно-організованої форми реалізації права;
— визначеність принципів танормативне закріплення процесу правореалізації.
Особливо важливого значення дляреалізації права має визначеність змісту правових приписів. Однак не завждиправова норма через свою лаконічність, неперсоніфікованість та формалізм маєзрозумілий завершений зміст. Реалізація такої норми потребує тлумачення, що всвою чергу є важливою складовою частиною правової системи України. Цепояснюється недосконалістю законодавства, і. наявністю значної кількостіколізій, складністю та численністю нормативного масиву, а також невідповідністюактів вимогам юридичної техніки. [8; с. 132] Однак і сам процес тлумаченняпотребує значного вдосконалення. Насамперед це стосується таких аспектівтлумачення, як:
— чітке визначення суб'єктівтлумачення;
— в дослідження способів тлумаченнята можливостей їх використання;
— розмежування роз'яснення тауяснення як елементів змісту тлумачення;
— визначення випадків, колитлумачення є обов'язковим;
— нормативне закріплення процесуофіційного тлумачення;
— визначення юридичної природиінтерпретаційних актів;
— встановлення кола випадків, колизастосування інтерпретаційних актів є обов'язковим у процесі правореалізації.
Підвищення ролі права в процесісоціального регулювання, розширення сфери правового регулювання, поява новихполітичних і державних інститутів зумовлюють активне функціонування основнихелементів правової системи.
Тільки узгодження дії всіх її елементів, їх результативністьдадуть змогу протистояти негативним тенденціям, що створюють реальну загрозудемократії і правопорядку. Це — беззастережна умова вирішення соціальних,економічних, культурних та Інших завдань, які постали перед українськимсуспільством. 
Зближення правових систем,  якзагальноєвропейський процес
Невід'ємною складовою загальногоінтеграційного процесу є процес світової та європейської правової інтеграції,що передбачає поступове зближення і гармонізацію національних правових систем.
Європейський Союз існує якспівтовариство держав, об'єднаних на основі права. Уперше в історії Європи їїнамагаються об'єднати не силою, а виключно правовими засобами. Право здобуваєперемогу там, де «кров і залізо» зазнавали поразки за поразкоюпротягом століть. Лише союз, заснований на цілковито вільному волевиявленнійого членів, може сподіватися на тривале існування, особливо якщо йогоголовними цінностями є свобода і рівність, які впроваджуються в життя тагарантуються, знову ж таки, виключно правовими засобами. Усе це знайшловідображення в установчих договорах, на основі яких було створено ЄвропейськийСоюз.
Існування Європейського Союзу,спільне економічно та соціальне життя його держав-членів і громадян, кожний зяких має свої, інколи й протилежні, інтереси, виконання фундаментальних завданьі досягнення фундаментальних цілей стало можливим лише завдяки створенню спільноїправової системи, яка дала змогу гармонічно поєднати ці інтереси та забезпечитиїх реалізацію.
Сприятливий інвестиційний клімат,нормальні умови для розвитку торгових і підприємницьких відносин між суб'єктамиправа різних країн можуть бути створені лише за наявності принциповоїузгодженості національних правових систем партнерів. Для того щоб відносинидержав-членів у рамках Європейського Союзу стали максимально корисними, вонимали запровадити широкомасштабні зміни в існуюче комерційне та економічно законодавствоі суттєво змінити політику управління.
Отже, правова система ЄвропейськогоСоюзу складається з національних законодавств кожної окремої держави та Ізспільного для них усіх законодавства Європейського Союзу, яке забезпечуєгармонізацію або зближення окремих законодавств. Головним завданнямзаконодавства ЄС є забезпечення існування спільного ринку, а досягається цешляхом гармонізації або зближення І пристосування національних правових нормдержав-членів, приведення їх у відповідність із загальноєвропейськимистандартами. Верховенство права ЄС у відношенні до національних правових норм єнайважливішим елементом законодавчої гармонізації. [55]
Укладаючи договір про вступ доєвропейського співтовариства, держави-члени ЄС добровільно обмежили свої суверенніправа щодо правового регулювання не тільки зовнішньоекономічних відносин міжсобою в рамках ЄС, але й будь-яких «внутрішніх» відносин, що можутьстосуватися існування внутрішнього ринку ЄС, включаючи соціальні, екологічні таінші сфери правового регулювання. Вони взяли на себе зобов'язання не приймати«дискримінаційних» у відношенні одна до одної законів і підзаконнихактів, а натомість приймати у деяких сферах правового регулювання тільки такезаконодавство, що слугуватиме цілям подальшого зближення та інтеграції в рамкахЄС. Як відомо, розвиток права ЄС вимагає навіть внесення відповідних змін донаціональних конституцій держав-членів ЄС.
Результатом цього стало те, щозаконодавство ЄС напряму застосовується при розгляді справ у національних судахдержав-членів ЄС, маючи пріоритет відносно до національних норм. Понад те,держави-члени ЄС навіть можуть бути притягнуті до Європейського суду на тійпідставі, що вони порушили законодавство ЄС, прийнявши невідповіднеєвропейським правовим стандартам національне законодавство. І в такій справіЄвропейський суд може прийняти жорстке рішення, відповідно до якогодержави-члени ЄС не тільки будуть зобов'язані скасувати таке законодавство, алей відшкодувати громадянам чи підприємствам цієї або будь-якої Іншої країнизавдані такими діями збитки. [9]
Процес зближення національнихправових систем на основі економічної і правової моделі Європейського Союзутриває в Європі вже майже п'ятдесят років, але протягом останнього десятиріччявін став дійсно загальноєвропейським. Це сталося завдяки суттєвому прискореннюпроцесу розширення ЄС на схід.
Усе більша кількість європейськихкраїн приймають рішення про намір вступити до Європейського Союзу і беруть насебе зобов'язання здійснювати відповідні кроки для підготовки до інтеграції зіншими державами-членами ЄС. Важливим елементом такої інтеграції таобов'язковою передумовою вступу до ЄС є законодавче наближення до правовихстандартів, що відображені в законодавстві ЄС.
На відміну від держав-членів ЄС на території країн-кандидатівна вступ до ЄС законодавство ЄС не має прямої дії, але ці країни добровільнообмежують свої суверенні права щодо внутрішнього правового регулювання зарадипідготовки до майбутнього членства в ЄЄ. Обсяги і темпи законодавчого зближенняв країнах-кандидатах є значно нижчими, ніж у державах-членах, і суттєворізняться між собою залежно від готовності окремих країн до цього. Але вбудь-якому разі країни-кандидати можуть розраховувати па вступ до ЄС лише толі,коли повністю, на сто відсотків, пристосують своє законодавство дозаконодавства ЄС. Це повною мірою стосуватиметься в майбутньому й України. Причини адаптації правової системи України до Єв/>ропейської правової системи
Ідея вступу до Європейського Союзукористується незмінною популярністю суспільстві: за даними опитуваньгромадської думки її в тій чи іншій мірі стабільної не менше 60% громадян.Подібної ж думки дотримується переважна більшість політичної еліти (принаймнітакого висновку можна дійти, аналізуючи програми партій). Нарешті,«європейський вибір», що трактується як намір стати в перспективі офіційноюдержавною доктриною, декларованою президентом та урядом, закріпленою інтеграціїУкраїни до Європейського Союзу» (Указ Президента №615/98 від 11 червня.) Отже,існує формальний консенсус, який в принципі дозволяє формулювати послідовнуполітику, спираючись на підтримку громадської думки
Тому, важливим елементом правовоїреформи, що триває в Україні, є процес наближення національної правової системидо законодавства Європейського Союзу. Необхідність такого наближення обумовленатим, що розвиток і поглиблення торгових та економічних зв'язків ізєвропейськими країнами залежить від соціально-економічних і законодавчихпередумов. Проголошений нашою державою стратегічний курс на інтеграцію доЄвропейського Союзу передбачає всебічне входження в європейський політичний,економічний, а також: правовий простір.
Жодна країна не може розвиватися позазагальносвітовими економічними законами та тенденціями… Україна зробила свійвибір і цей вибір полягає у входженні до європейської спільноти. Тому, ставлячина меті наближення національної правової системи до правової системиЄвропейського Союзу, ми насамперед прагнемо спрямувати розвиток правовоїреформи таким чином, щоб у її основу було покладено найбільш прогресивне йдосконале світове законодавство, яке формувалось протягом тривалого часу івідображає досвід багатьох країн.
Гармонізація національногозаконодавства з правом ЄС є однією з найважливіших умов для поглибленняспівробітництва з Європейським Союзом та поступової інтеграції до його лав(набуття статусу асоційованого або повного члена) будь-якої країни, що маєнамір увійти до його складу. Україна, що перебуває на передінтеграційнійстадії, вже тепер може й повинна здійснювати певні кроки до зближення свогозаконодавства з європейським.
Питання про приведеним національноїправової системи України у відповідність із правовою системою ЄвропейськогоСоюзу набуває сьогодні неабиякого значення для розвитку української економіки,яка б отримала змогу розвиватись у єдиному європейському правовому полі.Зокрема, як відомо, саме питання невідповідності нашого законодавстваєвропейському є ключовим чинником, який гальмує вступ України до СвітовоїОрганізації Торгівлі. [56]
Розвиток відносин з ЄвропейськимСоюзом значною мірою залежить від законодавчого закріплення незворотностіринкових перетворень в Україні та надання надійних гарантій захисту правлюдини, що, в свою чергу, свідчитиме про готовність нашої країни виконувативзяті на себе міжнародні зобов'язання і про щирість наших намірів стосовноєвропейської інтеграції.
Стратегія інтеграції України доЄвропейського Союзу визначає, що адаптація законодавства є одним з основнихнапрямків інтеграційного процесу. Наша держава керується в цьому питанніположеннями ст. 51 Угоди про партнерство і співробітництво (далі УПС) міжУкраїною і ЄС, відповідно до якої вона взяла на себе зобов'язання вжити належнізаходи для забезпечення поступового наближення та приведення національногозаконодавства у відповідність із законодавством ЄС.
В УПС визначені 17 галузей, в яких упершу чергу слід мати адекватні норми: це митне законодавство, закони прокомпанії, банківську справу, бухгалтерський облік і податки, інтелектуальнавласність, охорона праці, фінансові послуги, правила конкуренції, державнізакупки, охорона здоров'я та життя людей, тварин і рослий, навколишнєсередовище, захист прав споживачів, непряме оподаткування, технічні правила істандарти, закони та інструкції стосовно ядерної енергетики, транспорт.
За цього в УПС основний наголосзроблено на тому, що зближення правової системи є важливою умовою для зміцненняекономічних зв'язків між Україною і країнами ЄС. Отже, проблеми гармонізаціїправової системи виходять за межі питань суто міжнародного права і стаютьважливим фактором вирішення «внутрішніх» проблем розвиткунаціональної економіки.
Наближення і поступове приведеннявітчизняної правової системи у відповідність з вимогами законодавстваЄвропейського Союзу в жодному разі не може розглядатися Україною як самоціль.Це складний і тривалий процес. Передовсім нашою метою є забезпеченнявідповідності правової системи України зобов'язанням, що випливають з Угоди пропартнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами таїх державами-членами від 11 червня 1994 року, що с важливою умовою длязміцнення економічних зв'язків між обома сторонами.
По-друге, адаптація правової системиє важливою основою і рушійною силою правової реформи в Україні на шляху достворення ринкової соціально-орієнтованої економіки.
І нарешті, адаптація правовоїсистеми, яка має створити причинну базу для майбутнього членства України в ЄС,є основним напрямком поступової інтеграції України до Європейського Союзу.
Отже, адаптація законодавства — цескладне і багатовимірні явище, і майбутнє членство України в ЄвропейськомуСоюзі є не єдиною його метою. Розвиток національного законодавства у напрямкуйого зближення із законодавством Європейського Союзу має забезпечити високийрівень підготовки в нашій країні проектів нормативно-правових актів, що, в своючергу, допоможе створити ринкове соціально-орієнтоване законодавство, якезабезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурноїактивності громадян України, економічний розвиток держави і сприятимепоступовому зростанню добробуту громадян, піднесенню його до рівнядержав-членів ЄС.
Планомірність і поступальність роботиз адаптації правової системи є одним з основоположних принципів Концепціїадаптації правової системи України до правової системи ЄС, затвердженоїКабінетом Міністрів України у серпні 1999 року. Цей процес розділено на триокремих етапи, на кожному з яких має досягатися певний ступінь відповідностізаконодавства України законодавству ЄС у визначених концепцією сферах.
Па першому етапі, що триває в данийперіод, завданням уряду є:
— забезпечення розвитку правовоїсистеми в Україні відповідно до вимог ЄЄ;
— приведення законодавства України увідповідність з вимогами УПС;
— забезпечення розвитку законодавстваУкраїни у пріоритетних сферах у напрямку його поступового зближення іззаконодавством Європейського Союзу.
На цьому етапі не може бути повного перегляду чинної правовоїсистеми України та забезпечення його повної відповідності. Про це може йтисялише на наступних станах розвитку процесу інтеграції України з ЄС./>Сучаснийстан адаптаційного процесу
У березні 1998 року набула чинностіУгода про партнерство і співробітництво між Україною і ЄвропейськимиСпівтовариствами та їх державами-членами. Саме цю подію можна вважати фактичнимпочатком процесу адаптації законодавства України до законодавства ЄвропейськогоСоюзу. Сьогодні вже можна говорити про певні позитивні кроки у цьому напрямку,однак ще є ряд гострих питань, які потребують нагального вирішення.
Для забезпечення загальнодержавноїкоординації роботи з адаптації законодавства був утворенийконсультативно-дорадчий орган — Національна рада з питань, адаптаціїзаконодавства України до законодавства Європейського Союзу (НРПА). На урядовомурівні також була створена Міжвідомча координаційна рада по адаптаціїзаконодавства України до законодавства Європейського Союзу для забезпеченнякоординації і взаємодії міністерств, інших центральних органів виконавчої владиу процесі адаптації вітчизняного законодавства. Завдяки роботі цієї ради буливизначені загальні засади адаптації законодавства, створені галузеві підкомісіїта робочі групи відповідно до пріоритетних напрямків роботи, розробленіпропозиції щодо вирішення такої складної проблеми, як переклад законодавстваЄС. Нею також був ініційований процес розробки найважливішихнормативно-правових актів.
У Верховній Раді України створенаспеціальна комісія з питань європейської інтеграції, до компетенції якоївіднесені питання забезпечення відповідності законів України вимогамзаконодавства ЄС. Цим самим закладені підвалини організації роботи з адаптаціїзаконодавства й у парламенті України.
Єдина система планування роботи задаптації законодавства запроваджена поки що лише в органах виконавчої влади.Функцію планування роботи з адаптації законодавства за поданням міністерств,Інших центральних органів виконавчої влади, здійснює Міністерство юстиціїУкраїни.
Важливим кроком у напрямку приведеннянаціонального законодавства України у відповідність із законодавством ЄС сталозатвердження Програми інтеграції України до Європейського Союзу. В цій програмівстановлено орієнтири для визначення шляхів та темпів реалізації окремихпріоритетів в адаптації законодавства, зумовлених прогресом у здійсненніекономічних реформ і спрямованих на досягнення критеріїв, що випливають з цілейвалютного, економічного та політичного союзу держав-членів ЄС, сформульованихРадою ЄС у червні 1993 року в Копенгагені. Постановою Кабінету МіністрівУкраїни від 10 квітня 2001  року № 345 був затверджений План дій щодореалізації пріоритетних положень Програми Інтеграції України до ЄвропейськогоСоюзу на 2001 рік, складовою якого є План роботи з адаптації законодавстваУкраїни до законодавства ЄС на 2001 рік.
У прийнятому 27 грудня 2002 рокуЗаконі України № 3120 «Про Державний бюджет України на 2003 рік»передбачено виділення коштів на гармонізацію національних стандартів зміжнародними і європейськими. За рахунок цих коштів за дорученням Кабінету Міністрівмає бути профінансовано і здійснення заходів з адаптації законодавства.
Для організації роботи в центральнихорганах виконавчої влади всі зусилля були скеровані на розробку відповідногомеханізму, в основу якого було покладено один з основних принципів Концепціїадаптації законодавства, відповідно до якого ця робота є інтегральною складовоюпроцесу підготовки проектів нормативних правових актів в Україні.
Органи виконавчої влади відповідаютьза здійснення заходів з адаптації законодавства в межах своєї компетенції, щовизначається постановою Кабінету Міністрів України від 12 червня 1998 року №852 «Про запровадження механізму адаптації законодавства України дозаконодавства Європейського Союзу». За цього вони керуються методичнимирекомендаціями Міністерства юстиції.
Центральні органи виконавчої владимають своїх повноправних представників у складі Міжвідомчої координаційноїради, через яких вони впливають на планування і здійснення процесу адаптаціїзаконодавства в Україні. Також у межах чисельності цих органів були створеніструктурні підрозділи, котрі відповідають за здійснення адаптаціїзаконодавства.
Одним із найважливіших кроків,зроблених урядом України з метою вдосконалення роботи центральних органіввиконавчої влади, було введення обов'язкового порядку розробки проектівнормативно-правових актів України з урахуванням основних положень законодавстваЄС та запровадження ефективної системи контролю за відповідністю цих проектіввимогам УПС та законодавства ЄС.
Порядок роботи центральних органіввиконавчої влади з підготовки проектів законів України, актів Президента тауряду України з урахуванням основних положень законодавства ЄС визначаєтимчасовий регламент Кабінету Міністрів України, затверджений урядовоюпостановою від 5 червня 2000 року №915.
Відповідно до тимчасового регламентуКабінету Міністрів України після розроблення проекту акта законодавства, якийпідлягає адаптації, головний розробник зобов'язаний перевірити проект навідповідність його основним положенням законодавства ЄС. Результати цієї перевіркивін має відобразити в довідці про його відповідність основним положеннямзаконодавства ЄС, яка подається до Мінюсту разом із проектом закону та текстамиактів законодавства ЄС, які були враховані при його розробленні.
Проте, основна контрольна функція в процесіадаптації законодавства покладена саме на Міністерство юстиції. Це міністерствоздійснює правову експертизу (готує висновки) щодо відповідності проектів актівзаконодавства, які подаються на розгляд Верховної Ради, Президента та КабінетуМіністрів України, Конституції і законам України та вимогам нормо-практичноїтехніки, а також готує зауваження і пропозиції до прийнятих парламентом законівпри підготовці їх на підпис Президентові України.
На відповідність вимогам УПСперевіряються також усі нормативно-правові акти міністерств, інших центральнихорганів виконавчої влади при їх надходженні на реєстрацію до Міністерстваюстиції. Слід зазначити також, що в Мінюсті має постійно проводитися експертизапроектів актів законодавства з точки зору їх відповідності Конвенції про захистправ і основних свобод людини, а відтак підготовлено методичні рекомендації дляцентральних органів виконавчої влади щодо дотримання вимог цієї конвенції взаконопроектній діяльності.
У всіх цих випадках Міністерствоюстиції має здійснювати правову експертизу (готувати висновки) щодовідповідності проектів актів законодавства України основним положеннямзаконодавства ЄС. Якщо проект нормативно-правового акта поданий з порушеннямпорядку, визначеного в тимчасовому регламенті Кабінету Міністрів України,Мінюст зобов'язаний повернути його на доопрацювання./> 
Проблеми адаптації правової системи України доправової системи Європейського Союзу
Каменем спотикання в цій сфері євідсутність у нашому суспільстві одностайності в сприйнятті підключення Українидо процесів євроінтеграції, недостатнє усвідомлення необхідності танезворотності цього. Окремі політичні кола нашої країни відкидають саму ідеюінтеграції України з ЄЄ лише на тій підставі, що доцільніше розвиватиспівробітництво в однорідному постсоціалістичному середовищі, тобто в рамкахСНД. [26]
З огляду на це варто звернутися досвітового досвіду, який переконує, що вибір інтеграційних пріоритетів не носитьальтернативного характеру, оскільки участь в одному інтеграційному об'єднанніне виключає можливість участі в іншому. Правомірність останнього положеннязасвідчує широка практика функціонування існуючих регіональних інтеграційнихугруповань, таких, наприклад, як Центральноєвропейська зона вільної торгівлі(СЕРГА), країни-учасники якої своєю стратегічною метою вважають членство в ЄС,або ж Європейська асоціація вільної торгівлі (ЕРТА), більшість країН-членівякої є водночас членами ЄС, та ін. Тому протиставлення векторів СНД і ЄС як альтернативпередінтеграційного вибору суперечить змісту та завданням процесів регіональноїінтеграції.
Ставлення до пріоритетівінтеграційного вибору як до альтернативи призводить до того, що значнакількість депутатів Верховної Ради України не розуміє доконечної важливостіадаптації правової системи України до правової системи ЄС. Отже, нині прийняттяВерховною Радою законопроектів, підготовлених урядом та адаптованих до правовоїсистеми ЄС, проблематичне, оскільки на перший план висуваються не об'єктивні вимогипереходу на детермінанти цивілізаційного розвитку, а фактори суб'єктивногоплану, насамперед амбіції політичних угруповань.
Робота з приведення національноїправової системи у відповідність із європейськими стандартами має носитизагальнодержавний характер. Над цим питанням необхідно працювати всім разом.Необхідно здійснювати скоординовану роботу як законодавчої, так і виконавчоївлади із залученням усіх провідних українських науковців.
Разом з тим складається враження, щопозитивні результати роботи з приведення національної правової системи Україниу відповідність із європейськими стандартами не завжди стають відомі вЄвропейському Союзі та інших європейських структурах. [55] Подібнанепоінформованість проявляється постійно і під час розгляду питання провиконання зобов'язані, узятих Україною при вступі до Ради Європи. Недостатнім єтакож висвітлення тих зусиль, що їх докладає Україна з метою наближення власноїправової системи до правової системи ЄС.
Незважаючи на те, що в Україні вжепочинаючи з 1998 року запроваджений механізм адаптації правової системи,головною проблемою у сфері нормо-проектної роботи на даний момент є те, щоцентральні органи виконавчої влади її багатьох випадках порушують зазначенівище вимоги тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України, тобто:
— проекти нормативно-правових актівУкраїни розробляються без урахування основних положень законодавства ЄС, нездійснюється перевірка проектів нормативно-правових актів України на їхвідповідність основним положенням законодавства ЄС;
— разом із проектаминормативно-правових актів України не подаються довідки щодо їх відповідностіосновним положенням законодавства ЄС і тексти актів законодавства ЄС, які буливраховані при їх розробленні.
Іноді, зважаючи на стислі терміни,встановлені для підготовки проекту, розробник змушений недбало ставитися досвого завдання з розробки законодавства, тож довідка щодо відповідності проектунормативно-правового акта України основним положенням законодавства ЄСготується не на підставі ґрунтовного аналізу, а залежно від меж його фантазії.Однак хоча часу для того, щоб зробити щось як треба, завжди бракує, потімзнаходиться час для того, щоб виправляти помилки.
З огляду на це найбільшої увагизаслуговують випадки прийняття нормативно-правових актів України, положенняяких, спрямовані на захист національного товаровиробника, не відповідаютьповною мірою вимогам УПС. На даний момент це стає одним з основних негативнихчинників, що заважають успішному вирішенню завдань з адаптації законодавства.[26]
Іноді це є засобом крайньоїнеобхідності, а Іноді застосовується з метою захисту корпоративних інтересівпідприємств або окремих центральних органів виконавчої влади. Хоча УПС даєУкраїні достатні можливості для вирішення складних питань захисту внутрішнього ринкута національного товаровиробника в порядку, передбаченому цією угодою, в деякихвипадках приймалися рішення, які призводили до виникнення торгових спорів міжУкраїною і Європейським Союзом, але й давали жодного позитивного економічногоефекту.
Як відомо, найбільша кількістьпретензій Європейської комісії стосувалася порушення Україною вимог статті 15УПС, де передбачено, що до товарів, які походять з території однієї сторони таімпортуються на територію іншої, застосовуватиметься «національний режим»,тобто вони не підлягатимуть ні безпосередньо, ні опосередковано будь-якомувнутрішньому оподаткуванню чи іншим внутрішнім зборам, котрі перевищують ті, щозастосовуються до подібних вітчизняних виробів.
Прикладом таких порушень можутьслугувати Закон України «Про стимулювання виробництва автомобілів вУкраїні» від 19 вересня 1997 року, указ Президента України від 4 липня1998 року № 737 «Про стимулювання виробництва телевізорів кольоровогозображення», постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 року№ 569 «Про затвердження Порядку державної реєстрації (перереєстрації)лікарського засобу і розмірів збору за державну реєстрацію (перереєстрацію)лікарського засобу» і від 13 липня 1999 року № 1250 «Про порядоктимчасового ввезення транспортних засобів на митну територію України» таінші нормативно-правові акти.
Кожен із вищезазначенихнормативно-правових актів уже на стадії розробки містив положення, якіпорушують вимоги цієї статті, проте вони пройшли всі стадії експертизи впроцесі погодження та візування і були затверджені відповідними компетентнимиорганами державної влади України.
Аналізуючи цю ситуацію, можна зробитивисновок, що причинами її виникнення є передовсім не координованість дійцентральних органів виконавчої влади та Верховної Ради України в процесінормотворення і недосконалість системи контролю за здійсненням цієї діяльності.Серед інших причин слід, безперечно, відмітити вражаюче низький рівеньпоінформованості представників центральних органів виконавчої влади України,які відповідають за підготовку нормативно-правових актів, як на рівніпрацівників юридичних служб, що здійснюють перевірку відповідностіпідготовленого проекту чинному законодавству України (складовою якого є й УПС),так і на рівні керівників цих органів та їх заступників, котрі візують тапогоджують ці проекти. [9]
Також необхідно зазначити, що ніАдміністрація Президента України, ні секретаріат Кабінету Міністрів України, ніВерховна Рада України досі не мають відповідних підрозділів з адаптаціїзаконодавства. Тому інколи висновки Міністерства юстиції стосовно відповідностітих чи інших проектів нормативно-правових актів України вимогам УПС абозаконодавству ЄС не йдуть далі секретаріату Кабінету Міністрів України абоурядових комітетів і при вирішенні питання про затвердження проектів до увагине беруться.
Таким чином у Верховнім Раді Українипродовжують приймати закони України, які суперечать вимогам УПС. Прикладомцього може бути прийнятий Верховною Радою у 2000 році Закон України «Провнесення змін до деяких законодавчих актів України щодо регулювання ринкуавтомобілів в Україні», який був скасований Президентом України як такий,що суперечить нашим міжнародним зобов'язанням.
Причини цього криються в непродуманійкадровій та Інформаційній політиці керівників державних органів, яківідповідають за організацію роботи з адаптації законодавства України дозаконодавства ЄС. Незважаючи на те, що ще в 1998 році кожен центральний органвиконавчої влади мав самостійно розпочати реальну роботу з адаптаціїзаконодавства, лише деякі з них усвідомили масштабність і пріоритетність цьогозавдання та розпочали підготовку й набір кваліфікованих кадрів.
Лише після того як Міністерствоюстиції порушило це питання на засіданні Міжвідомчої координаційної ради йукраїнської частини Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС, у кожномуз центральних органів виконавчої влади нарешті був створений структурнийпідрозділ, який відповідає за цю ділянку роботи. Однак, зважаючи на те, щонавантаження юридичних служб нерідко є надмірним, у співробітників цихпідрозділів не завжди залишається достатньо часу для роботи саме над адаптацієюзаконодавства. Проте головною проблемою для України залишається браккваліфікованих кадрів. Нині державний службовець, що відповідає за підготовкупроектів нормативно-правових актів, повинен мати не лише юридичну освіту тавідповідний досвід роботи з питань, віднесених до його компетенції, але йволодіти однією з офіційних мов ЄС, знати основи міжнародного права Іпорівняльно-правового аналізу, добре розуміти, що таке Європейський Союз тазаконодавство ЄС загалом, а також вільно орієнтуватись у відповідномугалузевому законодавстві ЄС.
Ось чому необхідно приділяти великуувагу в першу чергу підвищенню кваліфікації працівників центральних органіввиконавчої влади, що відповідають за роботу з адаптації законодавства. Щепочинаючи з 1999 року розглядається питання щодо необхідності створення длядержавних службовців постійних курсів підготовки і підвищення кваліфікації зпитань європейської інтеграції та права. У світлі того, що вже готовий дореалізації в 2001 році проект ТАС18 “Імплементація УПС: навчання державнихслужбовці”, можна сподіватися на те, що такі курси будуть створені.
Не менш болючою проблемою залишаєтьсявідсутність належного інформаційного забезпечення роботи з адаптаціїзаконодавства, що має включати постійне інформування органів державної владипро чинне законодавство ЄС, забезпечення доступу до європейських правових,бібліографічних та інших баз даних, завчасне надання текстів актівзаконодавства ЄС на вимогу як представників державних органів України, так ігромадськості, а також організацію роботи з перекладу актів законодавства ЄС.
Органи державної влади України завинятком поодиноких випадків не тільки не мають у своєму розпорядженніавтентичних текстів актів законодавства ЄС на паперових носіях, але й, як це неприкро, вони навіть не мають ефективного доступу до законодавства ЄС наелектронних носіях, зокрема в Інтернеті. Це фактично унеможливлює подальшийрозвиток процесу наближення законодавства України до законодавства ЄС.
Підтримка цього напрямку роботи черезпрограму ТАС 15 у 1999 році та в першій половині наступного року буланедостатньою. Українсько-європейський консультаційний центр з питаньзаконодавства та інші проекти виявилися неспроможними забезпечити виконаннязавдань у цій сфері. [56] Для вирішення цієї проблеми починаючи з 1998 рокуцентральні органи виконавчої влади, використовуючи всі можливі джерелаінформації про законодавство ЄС, розпочали створення й постійне оновленнягалузевих баз даних та архівів законодавства ЄС. У свою чергу, при Міністерствіюстиції її рамках Центру порівняльного права було створено Бюро європейськоїінформації і права, покликане вирішити проблеми інформаційної підтримки процесуадаптації національного законодавства до європейського і забезпечитирозповсюдження офіційної Інформації з питань європейської інтеграції та права.Нині продовження цієї важливої роботи залежить виключно від наявності достатніхкоштів для фінансування діяльності такого центру.
Питання перекладу актів законодавстваЄС, тісно пов'язане із створенням баз даних законодавства ЄС, є надважливим дляїї проведення успішної адаптації законодавства. Ця проблема ускладнюється ще йтим, що в багатьох випадках державні службовці, котрі відповідають за адаптаціюзаконодавства, не володіють мовами держав-членів ЄС або володіють ниминедостатньо, а відтак можуть працювати лише з актами законодавства ЄС уперекладі українською мовою.
Знання державними службовцями, щовідповідають за адаптацію законодавства, мов держав-членів ЄС могло б суттєвознизити актуальність питання перекладу. Щоправда, з метою виконання зазначенихвище завдань при Міністерстві юстиції України створено Центр перекладів актівзаконодавства ЄС, який здійснює офіційний переклад актів законодавства ЄС закошти та на замовлення розробника.
/>Розділ 4. Органи внутрішніх справ ізахист прав людиниЮстиція таправоохоронні органи: сфера співробітництва
Розвиток Європейського Союзу як зони свободи,безпеки та справедливості є однією з його основних фундаментальних цілей, якамає бути досягнута завдяки посиленню міжнародного виміру співробітництва усфері юстиції та внутрішніх справ. Неухильне утвердження принципу верховенстваправа на території всієї Європи, контроль за міграційними потоками і боротьба зорганізованою злочинністю — це основні напрямки такого співробітництва. Осьчому при розгляді питання про розширення Європейського Союзу на схід таінтеграцію країн-кандидатів досягнення відповідних критеріїв ЄС у сфері юстиціїі внутрішніх справ вважають основною передумовою їх вступу.
Ключовими регіонами при розглядіпитання про поглиблення співробітництва у сфері юстиції та внутрішніх справЄвропейський Союз вважає Південно-Східну Європу (передовсім Балкани),Середземноморський регіон і, нарешті, Росію й Україну. [55]
Особливого значення набуваєспівробітництво у цій сфері з Косово у зв'язку з необхідністю посиленняневійськових аспектів безпеки шляхом тісної кооперації органів внутрішніх справу цьому регіоні. Визначення правових, технічних та функціональних умоввтручання сил поліції держав-членів ЄС за межами співтовариства все щезалишається викликом номер один для європейського співтовариства.
В основі зовнішніх аспектівміграційної політики ЄС лежить концепція партнерства з країнами, звідки плинутьміграційні потоки. Прийнята Європейською Радою в Тампере в жовтні 1999 року,яка також робить наголос на важливості запровадження ефективного контролю назовнішніх кордонах Союзу та укладення угод про реадмісію між співтовариством івищезазначеними країнами.
При розгляді питання про боротьбу зорганізованою злочинністю і тероризмом у Європі ЄС прагне надати ключовогозначення Європолу та його співробітництву з третіми країнами. На постійну окрімвирішення конкретних питанні, боротьби з організованою злочинністю та іншихйого аспектів, що лежать у площині кримінального права, так співробітництвотакож націлене на поліпшення умов для розширення взаємних ділових контактів, туризму,культурних зв'язків, сприяння вільному переміщенню осіб та товарів, а також нарозвиток транскордонного співробітництва України з країнам членам ЄС.
Важливим напрямком співробітництватакож визначено наданим всебічної підтримки і допомоги Україні в наближенні їїзаконодавства до Норм ЄС, удосконаленні системи правоохоронних і судовихорганів влади з метою їх пристосування до норм відповідних адміністративнихструктур Європейського Союзу, а також в утвердженні принципу верховенстваправа, неухильному виконанні законів та судових рішень, боротьбі з корупцією йіншими проявами недосконалості вітчизняної Конституційної та адміністративноїсистем.
Україна і Європейський Союз маютьпевний позитивний досвід співробітництва у сфері юстиції та внутрішніх справ. Урамках національної і регіональних програм ТЛСІ8, а також програми ТЛСІ8 зприкордонного співробітництва готуються до реалізації проекти у сфері зміцненнядержавного кордону України, боротьби з наркобізнесом і відмиванням коштів тощо.
Протягом 2000 року в Україніпрацювали спеціальні місії ЄС, які вивчали питання нелегальної міграції іторгівлі людьми (січень 2000 року), а також ситуацію на українсько-молдовськомукордоні (вересень 2000 року). За результатами січневої місії Рада з питаньспівробітництва між Україною і ЄС ухвалила Спільну доповідь України і ЄС зпитань нелегальної міграції, яка містить 19 рекомендацій внутрішнього (дляУкраїни) та двостороннього характеру. В результаті було посилено прямі контактиміж правоохоронними органами України, ЄС та країн-членів ЄС.
Разом із тим досвід співробітництваправоохоронних органів країн-членів ЄС та України продемонстрував повнувузькість його практичних аспектів і необхідність якнайширшого залучення доцього процесу країн-кандидатів на вступ до ЄС, а також недостатність ресурсіводнієї програми ТЛСІ8 для забезпечення ефективного механізму протидіїнелегальній міграції та міжнародній організованій злочинності.
Наша країна підготувала і передала нарозгляд Європейській комісії свої пропозиції до Спільного плану об'єднаних дійУкраїни і СС (основні пропозиції стосуються плану дій у сфері юстиції тавнутрішніх справ, див. лист МЗС № 121/4211-352 від 22 березня 2001 року). Наданому етапі Міністерство юстиції України та Інші центральні органи виконавчоївлади опрацювали позиційний документ «Спільний план дій Україна – ЄС усфері юстиції та внутрішніх справ», підготовлений Європейською комісією 27квітня 2001 року.
Підготовлений проект плану має бутиобговорено та ухвалено під час третього спільного засідання підкомітету зпитань митниці, транскордонного співробітництва, боротьби з нелегальноюміграцією, відмиванням грошей та наркобізнесом. Інформацію про статус плану,його прийняття та імплементацію було розглянуто на засіданні Комісіїстратегічної ради з питань імміграції, кордонів та надання притулку, щовідбулося 7 червня 2001 року в Брюсселі.
У рамках програми ТЛСІ8 з лютого 2000 року розробляєтьсяокремий проект технічної допомоги для посилення охорони державного кордонуУкраїни з Республікою Молдова і зменшення потоку нелегальних мігрантів на ційділянці. За результатами своєї спеціальної місії в Україну наприкінці 2000 рокуЄвропейська комісія прийняла рішення виділити під цей проект 3,9 млн. євро.
/>Морально-правовакультура працівників правоохоронних органів щодо захисту прав людини
Розвиток особистості людини – це не лише гуманістичнийідеал правового суспільства, до яког/>о прямує Укра­їна,а й одна із закономірностей його поступу, що має об'єк­тивні передумовив самих матеріальних основах суспільства.
Проблема, що торкається прав людини як найбільшої суспільноїцінності, набуває особливої актуальності на сучасному історичному етапірозвитку суспільства. Це твердження та забезпечення прав і свобод людини, що єосновою державного та суспільного життя[i], – головний обов'язокпрацівників правоохоронних органів, зокрема міліції.
Пріоритетність правових основ життялюдини закріплює не тільки Конституція України, але й інші документи: Загальнадек­ларація прав людини та Європейська конвенція з прав людини. Усі зазначенідокументи спрямовано на захист права й свобод людини.
На цій підставі обов'язком правоохоронних органів єпідтримання громадського порядку, захист особистості і жертв злочинів.Тому перед державою постає питання адаптувати національне законодавство,розробити і реалізувати програми навчання чиновників, суддів, адвокатів, працівниківОВС та ін.
Цікавим прикладом є реалізація у Великобританії програмиформування правової культури щодо захисту прав людини. Підписавши у1951 р. Європейську конвенцію про права людини уряд Великобританії виділив4,5 млн. фунтів стерлінгів для реалізації проекту і розпочав навчання всіхверств населення та соціальних груп правовій культурі щодо захисту прав людини.
Реалізація проекту включала такі етапи:
– прийняття парламентомпакету документів щодо закріплення в національному праві міжнародних норм щодозахисту прав людини;
– спрямування діяльностігромадських об'єднань на підтримку проекту через його пропаганду;
– проведення експертами зправ людини тренінгу з роз'яс­нення завдань прийнятої урядом програми ізасвоєння міжнародних документів щодо захисту прав людини з окремимипрофесійними групами: суддями, адвокатами, урядовцями, працівниками поліції,юристами тощо;
– подання в Інтернет інформації, де і коливідбуваються тренінгові заняття, присвячені темі прав людини.
Участь у такому тренінгу урядовцям, юристам та іншимспеціалістам зараховувалася як курс підвищення кваліфікації і допомагалапросуватися по службі.
Отже, проголосивши курс на побудову правової, соціальноїдержави, Україна відчула потребу прийняти програму виховання почуттяправосвідомості та правової культури різних соціальних груп: службовців,юристів, усіх працівників правоохоронних органів.
Важливо створити змістовну програму з елементами на­вчаль­ноїі виховної роботи з формування правової культури працівників правоохороннихорганів. Їх правозахисна діяльність щодо захисту прав людини має відповідатиконцепціям Європейської конвенції з прав людини (1950 р.) та Загальноїдекларації прав людини (1948 р.), сприяти подоланню стереотипівпатерналізму в правосвідомості людей.
Така програма повинна охопити:
– вивчення міжнароднихдокументів: Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадськіта політичні права, Основних принципів щодо ролі юриста, Конвенції проти катуваньта інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видівповодження і покарання, Конвенції про права дитини, Мінімальних стандартівповодження з в'язнями тощо;
– усвідомленнягуманістичної сутності своєї діяльності із захисту прав людини;
– виховання політичної таправової свідомості, моральних переконань, поваги до права і звички дотримуватиправові приписи.
Реалізація зазначеної програми з формування правової культуридасть працівникам правоохоронних органів знання про право і розуміння йогосутності та принципів, сприятиме вихованню почуття поваги до закону,переконання в справедливості головних ідей права і гуманності правосуддя,звичку дотримувати правові приписи, потребу реалізації права відповідно до йогозмісту і цілей[ii]. Іншими словами, правовакультура в цьому розумінні передбачає не тільки знання і розуміння права, алепереконання щодо нього як значної соціальної цінності суспільства.
Визнаючи необхідність формування правової культури працівниківправоохоронних органів через спеціальну програму, ми можемо розглянути деякіаспекти навчально-виховної роботи з працівниками ОВС.
Навчання обов'язково повинно включати пізнавальне структуруваннядля того, щоб формувалась позитивна навчальна установка. Для того, щоб учасникинавчального процесу не ігнорували заняття, проводиться ретельна підготовчаробота, де визначаються предмет вивчення, мета та форма навчання.
Якщо відомі мета і предмет навчального матеріалу, то формаминавчання працівників можуть бути:
а) службова підготовка (класична й обов'язкова форма навчанняв правоохоронних органах);
б) дистанційне навчання (ефективне і допустиме за умови,якщо працівник має середню фахову освіту; ця форма дозволяє навчатися безвідриву від виробництва);
в) навчання через співпрацю (як співпраця з правоохоронцямирегіональних правоохоронних органів, так і інших держав);
г) рольова гра (моделювання певних ситуацій ірозв'язання їх через конкретні ролі з відпрацюванням типологій рішень дляподолання аналогічних обставин);
д) організаційне навчання (проведення семінарів,диспутів, колоквіумів, конференцій);
ж) самостійне навчання (автономність при засвоєнні програмногонаціонального і міжнародного нормативного матеріалу щодо прав людини; ценавчання повинно бути безперервним).
У сучасних умовах ефективна правоохоронна діяльність працівниківОВС не можлива без усвідомлення суті поточних реформ. Від глибини внутрішньогоусвідомлення змісту реформ і законів, що їх впроваджують, залежитьправомірність поведінки працівників міліції щодо реалізації програми – перебудови правової держави.Тому працівники правоохоронних органів повинні усвідомлювати норми права, чомусприятиме навчання, пропаганда та приклади гуманного ставлення до людини,наставницька робота керівників ОВС.
Виховна діяльність – це останній запропонованийнапрям програми з формування морально-правової культури.
Виховання морально-правової культури у працівників органіввнутрішніх справ, як вважає Г. Арсентьєва, не можливе без поєднання власнепрофесійних цілей і завдань, а саме: оволодіння навичками поводження зі зброєю,рукопашного бою, затримання злочинів та ін. з проблемами соціальногоморально-правового характеру[iii].
Стосунки людей з представниками правоохоронних органів маютьбути добрими. Громадяни повинні поважати, а не боятися працівників міліції, йтидо них зі своїми турботами, страхами та бідами. Ось чому виховна робота зкадрами правоохоронних органів стає елементом професійного виховання поваги доправ людини, а також виховання світогляду працівників органів внутрішніх справ.
На жаль, в основі багатьох протиправних вчинків працівниківміліції – не стільки їх низький професійнийрівень, скільки низька правова культура і моральна невихованість. Тому для досягненняпрофесійної майстерності працівник міліції має набути естетичних (про доброі зло, справедливість тощо), етичних (про низьке, величне, прекрасне,повторне тощо), психологічних знань (про психологічні якості особи: волю,інтелект тощо), духовних (щодо гуманістичного характеру правоохоронної,правозастосовної і правовиховної діяльності) переконань.
Слід зауважити, що цей перелік знань і навичок професійноїкультури працівника ОВС існує як єдина взаємопов'язана сукупність[iv].Кожний вид знань доповнює, збагачує і розвиває інші. Їхня єдність особливовиявляється у про­фесійному спілкуванні працівників ОВС з громадянами.
Діяльність міліції підпорядкована загальній меті, яка випливаєзі ст. 1 Закону «Про міліцію України» – «Захист життяі здоров'я, прав і свобод громадян...» – курсу держави на входження вРаду Європи. Європейська конвенція з прав людини вимагає від України, як і відінших держав, забезпечення захисту людської гідності. Наприклад, у ст. 1сказано: «Високі Договірні Сторони у межах своєї юрисдикції гарантуютькожній людині права і свободи, визначені в розділі цієї Конвенції»[v].
Отже, система виховання, на наш погляд, повинна включатиморально-правове виховання, самовиховання і культурно-естетичне виховання.Морально-правове виховання починається з прищеплення елементарних норм. Згодомкількість нормативно-правової інформації поступово збільшується.
Соціально-нормативне виховання здійснюється поетапно. Воновизначає вплив усіх факторів суспільного життя на формування поваги до закону іпередбачає організаційно-комплексні, методичні заняття із засвоєння закону(інколи із застосуванням друкованих, телевізійних, художніх засобів правовоговпливу, які можна назвати каналами передачі працівникові міліціїідейно-правового змісту правовиховної роботи).
При формуванні правової культури не слід забувати про системусамовиховних методів:
– самопізнання – важливий крок на шляху досамовдосконалення (вивчення своїх особистих якостей: характеру, темпе­раменту,пам'яті, для самоаналізу й аналізу результатів своєї діяльності, особистоїповедінки);
– самооцінка визначаєтьсячерез світогляд, ідеали, рівень розвитку особистості та є результатомпорівняння себе з ідеалами за певними параметрами;
– самопорівняння якрізновид самооцінки здійснюється шляхом порівняння себе з іншими з метоюзапозичити від оточуючих осіб і відомих фахівців (юристів, політичних діячів)позитивний досвід;
– самообов'язковість – це внутрішня вимога досамого себе, до своєї поведінки; потрібне внутрішнє переконання в її необхідності;
– самовправа заснована наформуванні стійких навичок поведінки як в юридичній практиці, так і в побутовійдіяльності;
– самопримус – вольове зусилля, спрямованена подолання труднощів, які не сприяють дотриманню своїх вимог, законів та ін.Але цей примус повинен застосовуватися не так часто і не бути основним засобом[vi].
У складі цієї цілісної системи за необхідності можна використовуватий інші методи: самоконтроль, самозвіт, самозаохочення.
Отже, ознайомившися з формами та методами нормативно-правовоговиховання і самовиховання, ми з'ясували, що обидва напрями допомагаютьвиховувати працівників ОВС не тільки для активної роботи щодо захисту правлюдини на підставі застосування національного і міжнародного законодавства, алеі в інших галузях суспільного життя. Таким чином, правове виховання становитьсоціально необхідний ідеологічний процес, що формує разом з іншими напрямамиправосвідомість і психологію працівника правоохоронних органів.
Тому у правовиховному процесі можна виділити такі рівні:
по-перше, залучення працівників ОВС до суспільних і служ­­бовихсправ, що виражаються в праві на макрорівні. Діє тільки законодавець, формуючинорми, що відбивають загальнодержавні і планетарні інтереси (удемократизованому суспільстві в умовах достатнього забезпечення прав людинивиховне значення діяльності законодавця зростає);
по-друге, це вплив на сферу зайнятості особи, на яку спрямованевиховання;
по-третє, вплив на особисті інтереси, узгодження їх зі службовим і громадським напрямами, за умовинадання переважного значення службовій діяльності. Таке поєднання і є метоюдіяльності вихователя та засобом досягнення очікуваного стану правовоївихованості.
Слід зазначити, що правовевиховання – це нетільки виховання правосвідомості, а ще й виховання правозахисника, який готовийдо співпраці з громадянами щодо захисту прав і свобод людини.
Інколи виникає запитання: що дозволяєодному працівникові органів внутрішніх справ вистояти в найскрутніших,екстремальних умовах і здолати обставини і що заважає іншому, навіть у більшсприятливих умовах, дотримувати чинних норм або правил? Можна відповісти так: духовнийстан.
Річ у тому, що моральні і суспільніцінності, які покладено в основу правових норм, стають недоступні працівникамміліції, якщо їм протидіє потік негативних емоцій, інтересів та відсутністькультурно-естетичного виховання.
Правоохоронець, який на підставінаукового пізнання суспільних законів застосовує відповідні етичні й естетичнікатегорії, може вважатися культурною, освіченою особистістю. Формувати такуособистість правоохоронця і є завдання культурно-есте­тичного таморально-правового виховання.
Наприклад, добре відомо, що егоїзм ібездушність правоохоронця пов'язані з емоційною нерозвинутістю і заважають захиступрав людини. Тому мистецтво, сприйняття естетичного й етичного ідеаліврозвивають глибокі моральні переконання у працівників правоохороннихорганів, уявлення про добро та зло, справедливість тощо, поняття про належну поведінку, формуютьуміння передбачати наслідки своїх вчинків і усвідомлювати відповідальність заних. У суспільстві немає іншої такої організованої діяльності із розвиткупочуттів, як мистецтво[vii]. У зв'язку з цимпри розгляді проблем правового виховання увага, як правило, зосереджується нахудожніх творах так званої морально-правової тематики.
Слід зазначити, що мистецтво і знання про етичні й естетичнікатегорії – це не тільки засіб прямоговиховання, але й накопичення духовності, що готує підгрунтя для бажанихморально-правових установок під час захисту прав людини працівникомправоохоронних органів. Кожен твір мистецтва адресується гуманістичному началуі, безумовно, є джерелом естетичного та морального зростання, правовоговиховання.
У цілому в процесі виховання правової і моральної культури,формування поваги до прав людини найважливішим, на наш погляд, є подоланнястереотипів тоталітарного мислення працівника правоохоронних органів, розвитокправосвідомості, зокрема щодо захисту прав людини за умови того, що працівникибудуть суворо спиратися на:/>
– законність (складнесоціальне явище, що значно впливає на право);
– певний рівеньпрофесійних знань і вмінь (вико­рис­то­вую­чи при цьому всі форми підвищеннякваліфікації за профілем);
– ознайомлення працівникаправоохоронних органів з діяльністю аналогічних служб за кордоном і зісторичним аспектом їх утворення;
– повагу до права, якаприводить до особистої переконаності у правильності та доцільності дотриманняюридичних норм і законів;
– усвідомлення значущостіморальної цінності норм суспільства і засвоєння найбільш важливих прав, свободі обов'язків, які, крім конституційного, отримали і міжнароднезакріплення.
Підсумовуючи сказане, слід зазначити, щоформування і вдосконалення морально-правової культури сприяє всебічномуі гармонійному розвитку особистості працівника правоохоронних органів,виробленню у нього необхідних морально-правових якостей, потрібних длязахисту прав людини.
Формування морально-правової культуриправоохоронця є безперервним процесом. Динаміка накопичення досвіду в цій галузіна сучасному етапі має свої особливості, які обов'язково потрібно враховуватипри вихованні особистості в правоохоронних органах, щоб цивілізовано захищатиправа людини згідно з чинними міжнародно-пра­вовими нормами./>/>Висновки
Гармонізація національної правовоїсистеми з правом ЄС є однією з найважливіших умов для поглибленняспівробітництва з Європейським Союзом та поступової інтеграції до його лав(набуття статусу асоційованого або повного члена) будь-якої країни, що маєнамір увійти до його складу.
Питання про приведення національноїправової системи України у відповідність із правовою системою ЄвропейськогоСоюзу набуває сьогодні неабиякого значення для розвитку української економіки,яка б отримала змогу розвиватись у єдиному європейському правовому полі.Зокрема, як відомо, саме питання невідповідності нашої правової системиєвропейському є ключовим чинником, який гальмує вступ України до СвітовоїОрганізації Торгівлі.
І нарешті, адаптація правовоїсистеми, яка має створити причинну базу для майбутнього членства України в ЄС,є основним напрямком поступової інтеграції України до Європейського Союзу.
На сьогоднішній день робота поадаптації правової системи України до Європейської правової системи ведетьсязанадто в'яло. Держава робить лише вигляд роботи в цьому напрямку. Так, роботаз адаптації правової системи України до правової системи ЄС має будуватися наоснові єдиної системи її координації, планування та контролю. Виконання завданьз адаптації правової системи також неможливе без належної організації цієїроботи в усіх органах державної влади та без належного інформаційного,кадрового, наукового і фінансового її забезпечення.
Отже, в кінці даної роботи необхіднозазначити, що адаптація правової системи — це складне і багатовимірні явище, імайбутнє членство України в Європейському Союзі є не єдиною його метою.Розвиток національної правової системи у напрямку її зближення із правовоюсистемою Європейського Союзу має забезпечити високий рівень підготовки в нашійкраїні проектів нормативно-правових актів, що, в свою чергу, допоможе створитиринкове соціально-орієнтоване законодавство, яке забезпечить розвитокполітичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадянУкраїни, економічний розвиток держави і сприятиме поступовому зростаннюдобробуту громадян, піднесенню його до рівня держав-членів ЄС.
Процеси політичного, економічного та соціальногооновлення суспільства, побудова демократичної правової держави потребуютьприведення правових, організаційних, структурних та інших засад функціонуваннядержавних інститутів України у відповідності з новими умовами їх діяльності тарозвитку. Органи державної влади повинні забезпечити виконання вимог чинногозаконодавства щодо розподілу повноважень органів державної влади та здійснюватиїх, виходячи з пріоритетності прав і свобод людини.
Нестабільна ситуація щодо здійснення режиму законності таправопорядку потребує перегляд стратегічних напрямів та їх діяльності, пошукунових підходів до організації та здійснення охорони громадського порядку іборотьби із злочинністю.
Проведений аналіз, викладені в ході його фактидозволяють глянути на проблему прав людини в широкому контексті, з огляду на їїсильні і слабкі сторони. Реальне положення справ тут багато в чому відрізняєтьсявід квітчастих декларацій. Звичайно, не слід впадати й в іншу крайність.
У зв'язку зі сказаним очевидна необхідність новогопогляду на проблему прав людини, перекладу її в русло ділового обговорення вумовах доброї волі і міжнародного співробітництва, що сприяло б усілякомурозвитку і розширенню розглянутого інституту.
Конкретним змістом подібного діалогу міг би статицілий ряд перспективних питань, що вимагають першорядного рішення. У числітаких слід зазначити необхідність розробки глобальної концепції прав людини, щомала б усеосяжний характер і будувалася з урахуванням досвіду усього світу.Така концепція повинна охоплювати поряд з особистими, політичними ісоціально-економічними права також колективні права чи права народів, повиннабула передбачати необхідність захисту прав людини в періоди військовихконфліктів, включати положення, спрямовані на боротьбу зі злочинністю і т.д.
Спеціальної уваги заслуговує питання про гарантії правлюдини. Без розробки розгорнутої системи гарантій домогтися реальногозабезпечення прав людини, ліквідувати розрив між словом і справою, міжюридичною нормою і життям неможливо.
У 1849 році Віктор Гюго в промові на відкриттіКонгресу світу в Парижі вимовив натхненні слова: “Настане день, коли ти,Франція, ти, Росія, ти, Італія, ти, Англія, ти, Німеччина – усі ви, усі нації іконтиненти, не втрачаючи ваших відмітних рис і вашої чудової розмаїтості, усінерозривно зіллєтеся в деякій вищій єдності й утворите європейськебратерство… Настане день, коли єдиним бойовищем будуть ринки, відкриті дляторгівлі, і розуми, відкриті для ідей… Настане день, коли гармати будутьвиставляти в музеях, як зараз виставляють знаряддя катування, і люди будутьдивуватися, що таке варварство було можливе”.
Ідеї великого гуманіста переступили рамки двох століть, але ісьогодні світ усе ще не в змозі здійснити його мрію. Правда, прагненняперебороти бар'єри, що зберігаються, відчутне наростає, стає усе більшнастійним. І одна з найважливіших умов реалізації великої мрії – розвитокміжнародного співробітництва в сфері забезпечення прав людини.
Списоквикористаних джерел
1.        Витрук Н.В. Основы теории правового положения личности всоциалистическом обществе. — М., 1979. – 53 с.
2.        Воеводин Л.Д. Конституционные права и обязанности советскихграждан — М.,1972 – 76 с.
3.        Всеобщая декларация прав человека (принята на третьей сессииГенеральной Ассамблеи ООН 10 декабря 1948 г.). //  «Российская газета». — 1998… -10 декабря.
4.        Гроций Гуго О праве войны и мира. — М., 1956. – 172 c.
5.        Декларація про державний суверенітет України: Прийнята ВерховноюРадою Української РСР 16 липня 1990 року // Відомості Верховної РадиУкраїнської РСР. – 1990. — № 3. — ст. 429.
6.        Держава іправо. Збірник наукових праць. № 10 за 2001 р.  
7.        Держава іправо. Збірник наукових праць. № 11 за 2001 р.    
8.        Державотворенняі правотворення в Україні. Київ: Інститут Держави і права при ПАН України, 2001р.  
9.        Європейськаінтеграція: крок за кроком. Київ «Європа XXI» — 2001 р.  
10.      ЗаконУкраїни «Про Державний бюджет України на 2003 рік» від 27.12.02 р.  
11.      Закон України“Про загальний військовий обов’язок та військову службу” від 25 березня 1992року // Голос України. – 1992. — 16 липня.
12.      Закон України “Про Національний архівний фонд і архівні установи”від 24 грудня 1993 року // Закони України. — Том 6. — К., 1996. — c. 387.
13.      Закон України “Про охорону і використання пам’яток історії такультури” Закон УРСР від 13 липня 1978 року // Відомості Верховної Ради УРСР. –1978. — № 30.
14.      Закон України“Про охорону навколишнього середовища” від 25 червня 1991 року // ВідомостіВерховної Ради України. – 1991. — № 41. – Ст. 42.
15.      Коваль М.Г, Євченко В.О. Конституцiя України: вивчаємо Основний Закон.- Миколаїв, 1997. – 86 с.
16.      Кодекс поведінки посадових осіб з підтриманнямправопорядку / резолюція Генеральної Асамблеї 34/169
від 17.12.1979 р. // Права людини і професійні стандарти для юристів вдокументах міжнародних організацій. Українсько-американське бюро прав захистулюдини. — Амстердам-Київ, 1996. — c. 176-179.
17.      Коментар до Конституції України: наук.-популярне видання. — К.,1996. -187 с.
18.      Конвенція проти катувань та інших жорстоких нелюдських абопринижуючих гідність видів поводження і покарання / Резолюція ГенеральноїАсамблеї 39/46 від 10.12.1984. Додаток // Права людини і професійні стандартидля юристів в документах />міжнародних організацій.Українсько-американське бюро прав захисту людини. Амстердам-Київ, 1996. — c.37-43.
19.      Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник.В 4-х т. отв. ред. Б.А. Страшун. – Т.1. — М.: БЕК. — 1995. — 324 с.
20.      Конституционное /государственное/ право зарубежних стран. Общаячасть. — М.: БЕК, 1996. – 735 с.
21.      Конституционный статус личности. — М., 1980. – 99 с.
22.      Конституції нових держав Європи та Азії. Українська правничафундація. — К., 1996. — 101 с.
23.      Конституція України — основа подальшого розвитку законодавства:зб. наук. праць. — Вип. 2. — К., 1997. — c. 35-38.
24.      Конституція України: Прийнята на п’ятий сесії Верховної РадиУкраїни 28 червня 1996 року // Голос України. — 1996. — 13 липня.
25.      КопейчіковВ.В. Загальна теорія держави і права. Київ: Юрінком - 1997 р.  
26.      КравченкоБ. Соціальні зміни і національна свідомість в Країні XX ст. Київ: Правник,- 2000 р.    1
27.      Кравченко В.В. Конституційне право України: Навч. посібник. — К.:Атіка, 2000. — 91 с.
28.      Кучинский В.А. Личность, свобода, право. — М., 1978. – 216 с.
29.      Лазарев.В.В. Общая теория государства й права. Москва – 1998 р.                 
30.      Масленников В.А. Конституционные обязанности советских граждан. — М.,1972 – 82 с.
31.      Матузов Н.И. Субъективные права граждан СССР. — Саратов, 1966. –145 с.
32.      Международный Пакт о гражданских и политических правах (Нью-Йорк,19 декабря 1966 г.). Пакт открыт для подписания, ратификации и присоединения 19декабря 1966 г. резолюцией 2200А (XXI) Генеральной Ассамблеи ООН. Вступил всилу 23 марта 1976 г. // Ведомости Верховного Совета СССР. — 1976 №17(1831). — Ст. 291.
33.      Мелащенко В.Ф., Молдован В.В. Основи конституційного праваУкраїни. — К.,1996. — 341 с.
34.      Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від12.12.1966 року// Права людини і професійні стандарти для юристів. В документахміжнародних організацій. Українсько-американське бюро захисту прав людини.Амстердам-Київ, 1996.-С. 9-18.
35.      Мінімальні стандартні 7правила поводження з ув’язненими (резолюціяЕкономічної та Соціальної Ради 663 С (ХХ1V ) від 31.07. 1957 і 2076 (ХП) від13.05.1977 // Права людини і професійні стандарти для юристів, в документахміжнародних організацій. Українсько-американське бюро прав захисту людини.Амстердам-Київ, 1996.- С.174-187.
36.      Моделі демократії в Європі: парламентська і президентськадемократія: Демократія та розподіл влади // Демокр. зошити. — К., 1995. — Вип.1: Азбука демократії. — c. 10-35.
37.      Нерсесянц В.С. Права людини в історії політичної і правової думки// Права людини в історії людства й у сучасному світі. — М., 1989. – c. 372.
38.      Общая теория государства и права: Учебник / Под ред. В.В.Лазарева. — М.: Юрист, 1994. – c. 372.
39.      Общая теория прав человека. / Руков. автор. кол-ва и ответ.редактор докт. юр. наук Е.А. Лукашова. — М.: Изд-во Норма, 1996. – 520 с.
40.      Основи конституційного права України / Під ред. В.В. Копейчикова.- К.: Юринком Інтер, — 1998. – 214 с.
41.      Основні принципи застосування сили та вогнепальної зброїслужбовими особами з приводу підтримання правопорядку / 8-й Конгрес ООН позапобіганню злочинності і поводженню з правопорушниками від 1990 р. // Правалюдини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упор. Ю.К.Качуренко. — К.: Наукова думка. 1992.- 27-29 с.
42.      Пиголкин А.С. Общая теория права. — М., 1996. – 462 с.
43.      ПостановаКМУ від 12 червня 1998 року № 852 «Про запровадження механізму адаптаціїзаконодавства України до законодавства Європейського Союзу».        
44.      Правові джерела України // Бюлетень законодавства і юридичноїпрактики України. – 1994. — № 1.
45.      Правознавство / За ред. М.Настюка. Друге видання. — Л.: Світ,1995. – 621 с.
46.             Свод принципов защиты всех лиц подвергаемыхзадержанию и заключению в какой бы то ни было форме. Утв. На 76-м пленарномзаседании Генеральной Ассамблеи ООН 9 декабря 1987 / Советская юстиция. — 1992.- №6.- c. 20-22.
47.             Сравнительное конституционное право. — М.:Манускрипт, 1996. – 341 с.
48.             Стахов Н.Н. Права человека и гражданина:история и современность // Правова держава України: проблеми, перспективирозвитку. — К ., 1997 – 135 с.
49.             Сумський Д.О. Основи держави та права: Навч.посібник. — К., 1999. – 189 с.
50.             Теория государства и права. Курс лекций / Подред. М.Н.Марченко. — М.: Зерцало, ТЕИС, 1996. – 298 c.
51.             Теория права и государства: Учебник дляВУЗов. Под ред. Г.Н.Манова. М.: БЕК, — 1996. — 223 с.
52.             Трошкин Ю.В. Права человека. Нарушения изащита прав человека и прессы. — М., 1997.- 230 с.
53.             Угоди про партнерство і співробітництво між Україною іЄвропейськими Співтовариствами та їх державами-члєнами від 11 червня 1994року // Голос України № 23 від 15.06.94 р.
54.             Указ Президента № 615/98 від 11 червня 1998 р. //Урядовий вісник №28 від 17.06.98р.  
55.             Український моніторинг // Міжнародна інтеграція України.№ 2 2002 р.
56.             Український моніторинг // Україна та ЄС. № 3 2001 р.
57.             Хропанюк В.Н. Теория государства и права:Учебное пособие для ВУЗов. — М.: “Дабахов, Ткачев, Димов”, 1995. – 411 с.
58.              Чероні У. Права людини. Демократія. Світськаетика // Права людини в історії людства й у сучасному світі. — М., 1989. – 367с.
59.             Чиркин В.К. Сравнительное конституционное право. – М.:Манускрипт, 1996. – 462 c.