Зміст стр.
Вступ…3-5
1. Походження англосаксонськоїправової системи:
а) англосаксонський період (до 1066року) ……………………………..…… 6-7
б) становлення загального права(1066-1485 роки) ……………… 8-17
в) суперництво із правомсправедливості (1485-1832 роки) …………..… 18-23
г) сучасний період ( з 1832 року)…………………………………………… 24-26
2. Кримінально-процесуальне правоАнглії та США і його суб’єкти …… 27-30
3. Суд Англії …………………………………………………………………31-38
4. Суди в США ………………………………………………………………39-47
Висновки…48-49
Перелік посилань…50-51
Список використаної літератури… 52-53
Вступ
Англосаксонськаправова родина є однією з найпоширеніших у світі. Нею охоплюється територіятаких держав, як Англія, США, Канада, Австралія, Північна Ірландія, НоваЗеландія й багато інших. Майже третя частина населення Земної кулі в цей часживе по принципах, споконвічно закладеним у дану правову родину й, особливо, уїї ядро — англійське право. Строго говорячи, сфера застосування англійськогоправа обмежується Англією й Уельсом. Воно не є ні правом Об’єднаногоКоролівства, ні правом Великобританії, тому що Північна Ірландія, Шотландія,острови Ла-Маншу й острів Мен не підкоряються англійському праву. Варто бачитирозходження між вузькою концепцією англійського права, розглянутого як звідюридично обов’язкових норм, і універсальністю цього права, що є як модель длязначної частини людства.
Англосаксонськуправову родину найчастіше називають ще родиною загального права (common law).Від інших правових родин вона відрізняється насамперед тим, що як основнеджерело права в ній міститься судовий прецедент. Відповідно до існуючих правил,суд при рішенні якого б то не було питання є формально зв’язаним рішенням по аналогічномупитанню, винесеним вищестоящим судом або судом тієї ж інстанції. Однак фактичнов процесі вибору відповідного прецеденту, його тлумачення, прийняття абонеприйняття під приводом значної відмінності обставин знову розглянутої справивід раніше розглянутого, суд у цілому й окремі судді мають значну волю.Визнання прецеденту джерелом права дає можливість суду фактично творити право.
Слід зазначити,що визнання прецеденту має місце й за межами англосаксонського права. Однак прицьому він не претендує на роль основного джерела права. Останнє властиво лишезагальному праву, що створюється суддями при розгляді конкретних справ і вирішеннірізних суперечок між людьми. У силу цього загальне право нерідко йменується «суддівськимправом» і тим самим виділяється як за назвою, так і по змісту серед іншихправових систем. Дана особливість загального права, що з’явилася із часу його виникнення йстановлення, залишається властивою йому й донині.
Зберігаютьсятакож і інші його особливості. Серед них такі, наприклад, як підсудність ванглійській правовій системі, що становить основу англосаксонського права,чітко вираженого в порівнянні з континентальним правом розподілу на галузіправа; орієнтація норм загального права — продукту судової діяльності порозгляду конкретних справ насамперед на вирішення конкретних проблем, а не наформулювання загального правила поведінки, орієнтованого на майбутнє;традиційне перебільшення ролі процесуального права в порівнянні з іншими галузямиправа, додання йому в ряді випадків більшого значення, ніж матеріальному праву.
Ці й інші їмподібні особливості в тому або іншому ступені охоплюють усі без винятку правовісистеми, що входять у родину англосаксонського права. Найбільш повно і яскравовони відбиваються в англійському праві. Менш чітко й послідовно вонипроявляються в американській і канадській системах права.
Причин такогонерівномірного поширення тих або інших рис на різні правові системи багато. Аленайбільш важливі з них полягають у різних історичних, національних, культурнихі інших умовах, у яких виникають і розвиваються або ж у які переносяться ті абоінші правові інститути й моделі. Наприклад, система загального права, спочаткустворена в Англії, виникла винятково завдяки діяльності королівських судів. Їїпоходження й розвиток нерозривно пов’язані з королівською владою, у той час як використання ідей і інститутівзагального права в США завжди перебувало в нерозривному зв’язку з республіканською владою.Особливості історичного розвитку цих країн, політичної й загальної культуринаклали свій незгладимий відбиток також на їхні правові системи й правовукультуру.
Проанглосаксонську модель права і суду, зокрема, можна знайти досить багатолітератури: підручників, навчальних посібників, монографій, наукових статей тапраць багатьох сучасних вітчизняних та іноземних криміналістів. Серед якихнайвідомішими є: В.М. Николайчик, А.В. Смирнов, И.Я. Фойницький, М.А.Чельцов-Бебутов, В.П. Шибико, К.Б. Калиновський.
Об’єктдослідження в курсовій роботі – підручники, наукові статті та праці сучаснихвітчизняних та іноземних криміналістів.
Мета дослідження– розкрити та дослідити англосаксонську модель суду.
Таким чином,необхідно вирішити слідуючі завдання:
1) розкрити тадослідити англосаксонську модель суду;
2) зробити аналізвстановлених фактів, а потім – висновки по зробленому дослідженню.
Методологіюкурсової роботи складають наступні методи: описовий та порівняльний.
1. Походженняанглосаксонської правової системи:
Історичнийхарактер англійського права. При вивченні англійського права знання історії необхідно.Англійське право не знало відновлення ні на базі римського права, ні в силукодифікації, що характерно для французького права й для інших правових системромано-германської правової родини. Воно розвивалося автономним шляхом,контакти з Європейським континентом зробили на нього лише незначний вплив.Англійські юристи люблять підкреслювати історичну спадковість свого права йпишаються цією обставиною і не без підстав розглядають його як доказ великоїмудрості загального права, його здатності пристосовуватися до мінливих умов,його неминущої цінності. Не слід перебільшувати цей «історичний» характеранглійського права. Англійці люблять підкреслювати його, подібно тому якфранцузи схильні говорити про раціональність і логічність свого права.Насправді роль традицій і раціоналізму в становленні й розвитку того й іншогоправа не настільки різні, тому що французьке право, як і англійське, повиннебуло пристосовуватися до змін і враховувати потреби суспільства, які завждибули й залишаються, загалом, дуже подібними [1, 13].
В історіїанглійського права можна виділити чотири основних періоди Перший періодпередував нормандському завоюванню 1066 року; другий, від 1066 року довстановлення династії Тюдорів (1485 рік), — період становлення загальногоправа, коли воно затверджується, переборюючи опір місцевих звичаїв. Умови цьогоперіоду зробили на правову систему вплив, що відчувається ще й у наш час.Третій період, з 1485 до 1832 року, — розквіт загального права; однак вонозмушено було піти на компроміс із додатковою правовою системою, що знайшло своєвираження в «нормах справедливості». Четвертий період — з 1832 року й до нашихднів, — коли загальне право зустрілося з небаченим розвитком законодавства йповинне було пристосуватися до суспільства, де постійно підсилюється значеннядержавної адміністрації.
а) англосаксонськийперіод (до 1066 року);
Є дата, що єосновною в історії англійського права, як і в історії самої Англії і Європи, — це 1066 рік, коли Англія була завойована нормандцями. Період, що передував ційдаті, в Англії називають періодом англосаксонського права. Римське панування,хоча воно й тривало в Англії чотири сторіччя — від імператора Клавдія допочатку V століття, — залишило в Англії не більший слід, ніж кельтський періоду Франції або іберійський період в Іспанії. Для істориків англійського праваісторія права починається з епохи, коли римське панування припинилося й різніплемена німецького походження — сакси, англи, юти, датчани — взяли гору вАнглії. Саме в цю епоху Англія була звернена до християнства місією святогоАвгустина Кентерберійського (596 рік).
Правоанглосаксонської епохи мало відомо. Після звернення до християнства законискладалися так само, як і в континентальній Європі, з тією лише відмінністю, щописалися вони не на латині, а англосаксонською мовою. Як і інші варварськізакони, вони регулювали тільки дуже обмежені аспекти тих суспільних відносин,на які поширюється сучасна концепція права. Тому використання терміна «англосаксонський»для позначення англійського або американського права зустрічає дорікання позаЄвропейським континентом і здається там абсурдним.
Закони Етельберта,складені близько 600 року, включають усього 90 коротких фраз. Закони датськогокороля Канута (1017-1035 роки), складені чотирма століттями пізніше, набагатобільше розроблені й знаменують уже перехід від ери общинно-племінної дофеодалізму. Персональний принцип поступається місцем, як і у Франції,територіальному, але діюче право залишається сугубо місцевим, хоча країна йбула підлегла єдиному суверенові. До нормандського завоювання не було права,загального для всієї Англії [2, 10].
б) становленнязагального права (1066-1485 роки);
Само по собінормандське завоювання не змінило існуючого положення. Вільгельм Завойовник (якневдало його називають) претендував на панування в Англії на підставіспадкоємних титулів, а не в силу права завойовника. Він спеціально заявив прозбереження дії англосаксонського права, і навіть у наші дні англійські юристи йсудді в ряді випадків згадують і навіть застосовують той або інший законанглосаксонської епохи. Однак нормандське завоювання — серйозна подія в історіїанглійського права, тому що воно принесло в Англію разом з іноземною окупацієюсильну централізовану владу, багату досвідом адміністративного керування,випробуваного в герцогстві Нормандія. З нормандським завоюваннямобщинно-племінна епоха скінчилася: в Англії встановився феодалізм.
Англійськийфеодалізм дуже відрізняється від феодалізму, що існував у цю ж епоху у Франції,у Німеччині або в Італії. Нормандські сеньйори, що пішли за Вільгельмом вАнглію, опинилися в переможеній країні, яку вони не знали, а вдачі й населенняякої нехтували. Вони відчули необхідність згрупуватися навколо свого пана, щобзахистити свої завоювання й свою власність. Завойовник зумів уникнутинебезпеки, що представляли для нього занадто потужні васали: при розподіліземель, які він роздавав своїм соратникам, він не створив жодного великогофеоду, і тому жоден «барон» не міг суперничати з ним. В 1290 році був прийнятийзакон («Quіa emptores»), по якому тільки король міг дарувати землі, що ще разпідтвердило пряму залежність феодалів від короля. Дух організації й дисциплінивиразився в створенні в 1086 році «Книги страшного суду», у яку було занесено15 тисяч маєтків (manors) і 200 тисяч дворів, що існували тоді в Англії. Духвійськової організованості й дисципліни, характерний, на відміну відЄвропейського континенту, для англійського феодалізму, відбився й на розвиткузагального права [3, 15].
Загальне правоназивалося comune ley на нормандському жаргоні, що із царства Едуарда ІІ(1272-1307 роки) до XVІІ століття був розмовною мовою для юристів Англії, тодіяк писемністю, як і в іншій Європі, була латинь. Французький був придворноюмовою до воцаріння Тюдорів наприкінці XV століття. Природно, що цю ж мовувикористовували королівські суди й у міру розширення їхньої компетенціїанглійська мова витіснялася із судової сфери. Хоча пізніше почався зворотнийпроцес і з XVІ століття в судах переважала англійська мова, проте лише в 1731році вона була оголошена офіційною, а французька і латинь цю якість втратили.
Загальне право,на противагу місцевим звичаям — це право, загальне для всієї Англії. В 1066році воно ще не існувало. Збори вільних людей, названі Судом графства (CountyCourt), і їх підрозділ Суд сотні (Hundred Court) здійснювали в той періодправосуддя на основі місцевих звичаїв в умовах найсуворішого формалізму звикористанням способів доказів, які навряд чи можна назвати раціональними.Після завоювання суди графств і суди сотень були поступово замінені феодальноююрисдикцією нового типу (суди баронів, менорські суди), які судили також наоснові звичаєвого права сугубо локального характеру. У сфері дії церковноїюрисдикції, створеної після завоювання, застосовувалося канонічне право,загальне для всього християнства. Загальне право — право англійське й загальнедля всієї Англії — було створено винятково королівськими судами, що називалисяВестмінстерськими — по місцю, де вони засідали починаючи з XІІІ століття.
Післянормандського завоювання королівські суди в Англії не мали універсальноїкомпетенції. Суперечки передавалися, як правило, у різні перераховані ранішесуди. Король здійснював тільки «вищий суд». Він втручався в суперечки увиняткових випадках: якщо існувала погроза миру в королівстві або якщообставини справи були такі, що її не можна вирішити у звичайному порядку. Суд,де король вирішував справи за допомогою своїх наближених (Curіa regіs), — це,по суті, суд особливо знатних людей і особливо великих справ, а не звичайнийсуд, доступний кожному[4, 23].
У рамках Курії вXІІІ столітті зложилися автономні утворення, у тому числі наділені судовоюкомпетенцією комісії з постійним місцеперебуванням у Вестмінстері. Компетенція цихсудів була обмежена, вони повинні були зважати на сеньйорів, які хотіли бутихазяями в своєму будинку й зовсім не виражали своєї згоди із судовими вердиктами.Втручання королівської влади в справи сеньйорів і їх підданих здавалосясеньйорам неможливим й суперечним природному порядку речей, подібно тому як унаш час власники вважають міри державного втручання або націоналізаціюсуперечними священному, на їхню думку, праву власності. Королівські суди,нарешті, не могли навіть здійснювати правосуддя як апеляційна інстанція по всіхспорах, що виникають в королівстві. Втручання цих судів обмежувалося головнимчином трьома категоріями справ: справами, що зачіпають королівські фінанси,справами, що стосуються земельної власності й нерухомості, тяжкими кримінальнимизлочинами, що зачіпають мир у королівстві. У судових органах (Судіказначейства) спочатку розглядалися тільки певні справи із зазначених трьохкатегорій, але незабаром цей поділ компетенції відпав і кожний із трьохкоролівських судів Вестмінстера міг розглядати всі справи, що підпадають підкоролівську юрисдикцію.
Всі інші справи,крім згаданих трьох категорій, як і раніше вирішувалися поза королівськоююрисдикцією Судом графства або Судом сотні, феодальними й церковними судами, апізніше у відповідних випадках і різних комерційних судах, яким правовідправляти правосуддя було надано у зв’язку із проведенням різних ярмарків іторгів і які застосовували міжнародне торговельне право — Lex merkcatorіa, абоLey merhant.
Канцлер ікоролівські судді були зацікавлені в тому, щоб збільшити згаданий список приписів,з огляду на доходи, які вони одержували за розгляд справ. З іншого боку, корольпрагнув зміцнити свою владу й розширити свої судові повноваження в державі.
До розширеннякомпетенції королівських судів штовхало й все зростаюче число звернень до нихприватних осіб, що ставили королівську юрисдикцію вище всякої іншої. Аджетільки королівські суди могли реально забезпечити явку свідків у суд івиконання винесених рішень. І тільки король і церква могли зобов’язати своїх підданих принестиприсягу.
У силу всіх цихпричин королівські суди розширювали свою юрисдикцію й наприкінці середніхстоліть стали єдиним органом правосуддя. Сеньйоральні суди осягла та ж доля, щой суди сотні, на частку муніципальних і торговельних судів залишилося небагатомалозначних справ, а церковні суди розглядали лише суперечки, пов’язані зісвятістю шлюбу або дисциплінарними провинами священнослужителів [5, 28].
Аж до XІ століттякоролівські суди, однак, не стали тим, що у Франції називають «судами загальноїюрисдикції». Теоретично до 1875 року вони мали виняткову юрисдикцію. Приватніособи не мали права звертатися в цю судову інстанцію. Вони повинні були проситипро надання їм такого привілею, що королівська влада робила лише при наявностідостатніх підстав.
Звичайно той, хтопросив про такий привілей, звертався до канцлера — вищої посадової особи Корони- і просив про видачу припису (wrіt) суду розглянути справу за умови оплатиканцлерові судових витрат. Крім того, можна було звернутися зі скаргою (quіrelabіlla) прямо в суд. Деякі приписи були простим відбиттям судової практики,заснованої на скаргах. Одержати приписи канцлера або пряму згоду суду прийнятисправу до розгляду було не так просто. Королівська влада в XІІІ столітті булане настільки ліберальна, щоб канцлер легко міг сам видати припис або суддімогли погодитися розглядати справу в кожному разі. Довгий час цьому передувавретельний облік обставин справи, і перелік випадків, коли видавалися приписи,розширювався дуже повільно. Їх налічувалося всього 56, коли в 1227 році склалиїхній перший список для суддів, і 76 — в 1832 році, коли була проведена великасудова реформа. Однак розширення компетенції королівських судів не пов’язано тільки зі збільшенням перелікупідстав позовів. Воно не перебуває також і в прямій залежності від закону.Другим Вестмінстерським статутом (1285 рік), що вповноважив канцлера видаватиприписи «у випадку подоби» (іn cjnsіmіlі casu), тобто тоді, коли ситуація буладосить подібна до видачі припису. Для розширення компетенції королівських судівбула використана інша техніка. Позивач у спеціальному попередньому документі — декларації детально викладав фактичні обставини справи й просив королівськихсуддів, урахувавши ці факти, прийняти суперечку до розгляду. Ці нові позови,при яких суди самі визнавали свою компетенцію, одержали назву позовів supercasum. Згодом коло даних позовів розширилося й вони одержали різні спеціальніназви залежно від фактичних обставин, що обумовили їхній судовий розгляд: позовпро відшкодування шкоди внаслідок невиконання зобов’язань, позов про припиненнянезаконного володіння.
Процесуальніформи в королівських судах у Вестмінстері варіювалися залежно від виду позову.Кожному з них відповідала певна процедура, що визначала послідовністьпроцесуальних актів, представництво сторін, порядок подання доказів, спосібвиконання рішень. Було б фатальною помилкою йменувати позивача й відповідача вякомусь процесі так само, як це встановлено для процедури, але по позовах іншихвидів. Для розгляду одних видів було потрібно журі, для інших воно було непотрібно, але допускався такий доказ, як присяга (позов відхилявся, якщо певнечисло «свідків» під присягою заявляли, що відповідач заслуговує довіри). Приодних позовах справа могла бути вирішена під час відсутності відповідача, а приінших — ні. Всі ці розходження зберігалися й тоді, коли справа розглядалося напідставі позову consіmіlі casu, оскільки в кожному конкретному випадкузастосовувалася процедура, прийнята для подібного позову, що підпадає підперелік приписів. Найбільш часто використовувалася процедура, встановлена дляпозову про правопорушення (trespass) [6, 14].
Природно, що прицих умовах головна роль виявилася відведеною процесу. На континенті юристиприділяли основну увагу встановленню прав і обов’язків суб’єктів(норм матеріального права). Англійські юристи були зосереджені на питанняхпроцедури. Засоби судового захисту передують праву: процедура насамперед. Ізсамого початку загальне право зводилося до певного числа процесуальних форм(видів позовів), у рамках яких можна було одержати рішення, але ніколи не можнабуло точно знати заздалегідь, яким воно буде. Основна проблема полягала в тому,щоб королівський суд прийняв справу до розгляду, а потім уже довів його докінця крізь нетрі формалізованої процедури. Яке буде рішення? На це питання не можна було дати яку-небудьточну відповідь. Загальне право лише повільно й поступово йшло до виробленнянорм, що визначають права й обов’язки кожного.
Умови, у якихформувалося загальне право, представляють не тільки чисто теоретичний інтерес.Щонайменше в чотирьох аспектах вони протягом тривалого часу позначалися наанглійському праві, у якому ще й сьогодні можна виявити їхній вплив. Історичніфактори привели, по-перше, до того, що англійські юристи зосереджували своюувагу на процесі. По-друге, вони визначили багато категорій англійського права,вплинули на його понятійний фонд. По-третє, завдяки цим факторам англійськеправо не знає розподілу на публічне й приватне. І по-четверте, вони перешкодилирецепції категорій і понять римського права. Розглянемо більш докладно всі цічотири аспекти.
До XІ століттядля англійських юристів важливо було не думати про те, яке рішення, на їхнюдумку справедливе, повинно бути винесеним в справі, а сконцентрувати свою увагуна різних процесуальних, найвищою мірою формалізованих діях по конкретних видахпозовів. Всі ці процесуальні дії вели до однієї мети, а саме сформулювати тіпитання, які будуть поставлені перед журі. Не слід забувати, що ще в 1856 роцівсі позови в судах загального права розглядалися за участю журі. Таким чином,розвиток англійського права відбило глибокий і переважний вплив процесуальнихфакторів. Англійське право можна було впорядковувати й розвивати тільки врамках процесуальних форм, наданих королівськими судами в розпорядження сторін,які спорять. Це право, по формулі Г. Мена, «укладено у вузьке русло процесу».Воно — конгломерат процесуальних форм, покликаних забезпечити рішення спорів,кількість і види яких все збільшується. Викладаючи англійське право і йогопринципи, автор ХП століття Гленвілл (1187-1189 роки), а потім автор XІІІстоліття Бректон (1250 рік) описали послідовно (на латині) приписи, задопомогою яких можна було звернутися у Вестмінстерські суди.
Юридичні хроніки,написані по-французькому й відомі за назвою Щорічників, знайомлять нас ізанглійським правом періоду 1290-1536 років, концентруючи свою увагу напроцедурі й часто забуваючи повідомити про рішення, прийнятому по сутісуперечки.
Для ілюстраціївикладеного розглянемо історію договірного права. В XІІІ столітті, тобто в тойчас, коли був прийнятий Другий Вестмінстерський статут, договори підпадали підюрисдикцію і церковну, і муніципальну, і торговельну. Вестмінстерські суди нерозглядали таких справ, за винятком двох випадків, які, по правді говорячи,були скоріше пов’язані із правом власності. Гленвіллнаприкінці XІІ століття просто оголосив: «Приватні угоди, як правило, неохороняються судами нашого короля». Не було ніяких приписів, ніякої процедури,що стосуються договорів, на підставі яких можна було б звернутися вкоролівський суд. Як же вийти з цього положення ?
Спочатку в деякихвипадках прибігали до поняття власності. Наймач, боржник, хоронитель,перевізник притягалися до відповідальності не в силу взятих ними на себе зобов’язань, а по тій фактичній обставині,що вони без належних підстав утримують у себе річ, що належить іншій особі. Дляцієї ситуації існував особливий позов (wrіt of detіnue). В інших випадках обов’язоквиконати обіцяне обґрунтовувався формою взятого зобов’язання. Був позов проповернення боргу (wrіt of debt), можливий при наявності формального документаабстрактного характеру, з якого виявлялося лише, що дана особа є боржником. Прицьому не цікавилися, чи стоїть за цією борговою розпискою реальна угода.
Однак обоє з названихпозовів не покривали всіх ситуацій, що зустрічалися, а передбачена нимипроцедура була незадовільною. Тому юристи шукали інші шляхи більш широкогоохоплення договірного права. І такий засіб вони знайшли зрештою в позові,іменованому trespass. Це позов про правопорушення деліктного характеру, що маву виді протиправне зазіхання на особистість, землю або майно позивача. Все цене має нічого загального з договором. Однак учасники суперечки намагалисяпереконати суд, що при деяких обставинах, коли взяте особою зобов’язання не буде виконано, можнарозглядати це таким чином, начебто мав місце делікт.
Королівські судипоступово сприйняли цей підхід. Спочатку вони застосовували його тоді, колиодна зі сторін при виконанні договору зробила дію, що заподіяла збиток персоніабо майну свого контрагента (mіsfeasance). Однак пройшло більше століття, першніж поряд зі справами такого роду суди стали розглядати й випадки, що коли взявна себе зобов’язання за договором і явно невиконує його. Надалі під сферу дії позову підпадали й ті випадки, коли маламісце особлива угода про виконання зобов’язань. Важливою перемогою явилося рішення 1602 року, яке встановило, щотакого роду угода мається на увазі сама собою, коли є зобов’язальне відношення. Треба було щебагато часу й зусиль, перш ніж позов assuspsіt, що виник з деліктного позову,звільнився від правил, пов’язаних з його деліктним походженням: неприпустимістьпоступки вимозі, необхідність встановити строго певним способом суму збитку,заподіяного невиконанням.
Форми позовівбули ліквідовані більше ста років тому, а норми й категорії англійського правадотепер у ряді випадків несуть на собі відбиток тих перешкод, які завдякипроцесуальним формам протистояли раціональному розвитку інститутів. «Ми ліквідувалиформи позову, — сказав відомий фахівець із історії англійського права Метланд,- але вони правлять нами зі своїх могил».
І це дійсно так.Повернемося знову до договірного права й звернемо увагу на ту обставину, щозагальне право не знало інших санкцій за невиконання договірних зобов’язань, крім відшкодування збитку,оскільки позов «про прийняття на себе», що виник, як ми говорили, на базіделіктного позову, міг привести тільки до відшкодування збитку. Крім того,англійське поняття договору включає, з погляду англійських юристів, тільки тідоговори, які до середини XІ століття захищалися позовом «про прийняття на себе»:воно не охоплює ні так звані безоплатні договори, ні договори, спрямовані нареституцію речі, власником якої залишався позивач (зберігання, позички,перевезення, тобто коли позивач передавав річ іншому), ні окремі види угод, якіанглійське право розглядає як «довірчу власність» (trust) [7, 73].
У сферіпозадоговірної відповідальності (Law of torts) вплив минулого ще сильніший.Англійське право не знає загального принципу, що зв’язує деліктну відповідальність ізпровиною. Воно оперує окремими видами цивільних правопорушень: порушення володіння,шкідливість, наклеп. Деякі із цих видів відповідають древнім приписам, інші — більш пізнього походження. Саме ж головне у тому, що англійські юристи напревелику силу звільняються від звички мислити формулами старих процедур.Загальний принцип деліктної відповідальності сприймається на превелику силу,пробиваючи собі дорогу у вигляді спеціального делікту (neglіgence), причомупоряд із цим принципом зберігається певна кількість особливих регламентації позадоговірнихправопорушень.
Суди, для якихіснував єдиний інтерес — інтерес королівства й Корони, — одержали в Англії самуповну юрисдикцію. Суди, що розглядали суперечки приватного права, зникли, аразом з ними зникло в Англії й саме поняття приватного права. Всі позови,підсудні королівській юстиції, розглядалися в країні як своєрідні суперечкипублічно-правового характеру.
Публічний аспектв англійському праві проявлявся й у специфічній техніці приписів, по якихзверталися з позовом у королівський суд. Приписи являли собою не просто дозвілдіяти позивачеві, а з технічної сторони вони були як би наказом короля своїмчиновникам запропонувати відповідачеві не порушувати права й задовольнитивимогу позивача. Якщо відповідач відмовлявся коритися, позивач пред’являв донього позов. Цей позов розглядався королівським судом не стільки тому, щовідповідач заперечував проти домагань позивача, скільки у зв’язку з йогонепокорою наказу влади. Англійський судовий процес — публічне право, а не приватне.Він нагадує розгляд суперечки про скасування адміністративного акту уфранцузькому праві. Мова йде про те, чи із достатньою підставою був виданийадміністративний акт (припис), що виходить із королівської канцелярії, чиналежний був підтриманий наказ, який канцелярія дала відповідачеві. На відмінувід суперечки про скасування адміністративного акту по французькому праву, поанглійському праву справу порушує не той, кому адміністративний акт завдаєшкоди, а той, хто одержав цей акт і хоче реалізувати його.
У континентальнійЄвропі традиційно сформовані суди, на відміну від Англії, збереглися, хоча йпідпадали під все більшу залежність від королівської влади. Покликані розглядативсі суперечки, вони ніколи не вважали свою компетенцію обмеженою лише певнимивидами справ, кожна з яких вимагала своєї особливої процесуальної форми. Вільнівід такого роду обмежень суди могли без особливих ускладнень модернізуватипроцедуру розгляду справ, дотримуючись канонічного права і його моделіписьмового процесу. Маючи загальну компетенцію, суди могли постійно звертатисядо проблеми справедливості й керуватися в цьому римським правом.
Іншою буласитуація в Англії. Вестмінстерські суди були судами виняткової компетенції,причому для кожного виду підвідомчих їм справ існувала особлива процедураїхнього розгляду.
Строгістьпроцедури загального права, необхідність укладатися в традиційні рамки — отосновні причини, що перешкодили рецепції римського права в Англії й у ту епоху,коли Вестмінстерські суди, необмежено розширивши свою позицію, повинні буличасто вирішувати суперечки, що виникають із відносин приватного права в йогочистому виді. Процесуальні форми, з багатьох поглядів архаїчні, типовоанглійські, зобов’язували в кожному випадку підігнати під них, як би «натуралізувати»положення, які можна було запозичити з римського або канонічного права.Складність і техніцизм цих форм були такі, що вивчити їх можна було тільки впрактиці застосування. Університетська освіта, заснована на римському праві,могла допомогти побачити справедливе рішення суперечки, але вона не допомагалавиграти процес. Юристи й судді Англії до наших днів виховуються головним чиномпрактикою; на відміну від країн континентальної Європи, від них не була потрібнауніверситетська освіта, і аж до XX століття рідко можна було зустріти адвокатаабо юриста з такою освітою. Для того, щоб стати баристером, сьогодні потрібнийдиплом, але не обов’язково юридичний.
в) суперництвоіз правом справедливості (1485-1832 роки);
Вироблене встрогій залежності від формальної процедури, загальне право було піддано в силуцього подвійній небезпеці: з одного боку, воно могло не встигати у своємурозвитку за потребами епохи, а з іншого боку — йому загрожували консерватизм ірутина суддівського стану. Після свого блискучого розквіту в XІІІ століттізагальне право не уникло ні тієї, ні іншої небезпеки. Воно виявилося передризиком утворення нової правової системи-суперниці, що після закінчення деякогочасу могла навіть замінити собою загальне право, подібно тому як у Римі античнецивільне право в класичну епоху виявилося заміненим преторським правом.Суперник, про якого йде мова, — це право справедливості (Law of Exuіty).
Обмеженакомпетенція королівської юрисдикції могла ще бути терпима, коли поряд із судамизагального права існували інші суди, здатні вирішувати справи в тих випадках,коли цього не можна було зробити засобами загального права. Занепад, а потімзникнення всіх цих інших судів викликали необхідність пошуків нових коректив,покликаних заповнити прогалини загального права.
Природно, що втих випадках, коли обмежена компетенція Вестмінстерських судів унеможливлюваларозгляд або вирішення суперечки, розчарована сторона приходила до думки, що внеї залишається ще одна можливість домогтися справедливості: звернутисябезпосередньо до короля — джерела всіх справедливостей і милостей. Королівськісуди не займалися такого роду справами, але хіба король не міг заповнитинедоліки діяльності своїх судів? Звертання до короля в середньовічномумисленні — річ цілком природна, і королівські суди спочатку зовсім незаперечували, коли сторони при необхідності прибігали до цього засобу. Востаточному підсумку самі королівські суди теж були зобов’язані своїм розвитком саме цьомупринципу (звертання до короля, щоб домогтися справедливості).
Отже, починаючи зXІ століття приватні особи, не маючи можливості домогтися рішення вкоролівських судах або у випадку невдоволення рішенням, винесеним по їхнійсправі, зверталися до короля й просили його милості втрутитися, «щоб зробитимилосердя по совісті й по суті». Такий обіг звичайно проходив і через канцлера,що був сповідником короля й зобов’язаним керувати його совістю. Якщо лорд-канцлер вважав за потрібне, то вінпередавав скаргу королеві, і той ставив її на розгляд у своїй раді.
Це звертання допрерогативи короля, що мало спочатку під собою міцну основу й допускалося беззаперечень, поки воно носило винятковий характер, однак, могло потім і спричинитиконфлікт, як тільки воно прийняло загальний характер і перетворилося у звичайнеоскарження рішень судів або навіть у спосіб повністю або частково обійтикоролівські суди.
Саме це йвідбулося в результаті війни Червоної й Білої Рози, що ускладнила королевіможливість приймати рішення в раді. Лорд-канцлер в XV столітті стає усе більшей більше автономним суддею, що одноосібно вирішує справи від імені короля йради, що делегували йому повноваження. З іншого боку, і особи, які спорять, всечастіше й частіше просять втручання лорда-канцлера через ті перешкоди, якіпроцедура й рутина суддів створили для нормального розвитку загального права.
Рішення, щоспочатку приймалися з врахуванням «справедливості в цьому випадку», сталисистематично виноситися на основі застосування доктрин «справедливості», щопредставляють собою додавання або корективи до «правового» принципу. Застосовуванийкоролівськими судами абсолютизм Тюдорів в XVІ столітті був заснований наширокому використанні королівської прерогативи. В галуззі кримінального процесузнаменита «зоряна палата» являла собою серйозну загрозу для волі підданих, хочаспочатку вона була покликана лише встановити порядок після громадянської війни [8, 84].
В галуззіцивільних відносин юрисдикція справедливості лорда-канцлера, заснована також накоролівській прерогативі, одержала досить широке поширення. Після 1529 рокуканцлер не був більше ні духівником, ні сповідником короля. Він всі частішевиступав як юрист і розглядав скарги, адресовані йому, як дійсний суддя, алезастосовував при цьому письмову процедуру, запозичену з канонічного права, якаповністю відрізнялася від процедури судів загального права. Принципи,застосовувані канцлером, також у значній мірі були запозичені, по суті, зримського й з канонічного права; рециповані принципи набагато більше, ніжбагато застаріваючих норм загального права, задовольняли почуття соціальногоінтересу й справедливості епохи Відродження. Піклуючись про правосуддя йсправедливе його відправлення, правителі Англії віддавали в той період перевагуюрисдикції лорда-канцлера.
Міркуванняполітичного порядку також сприяли цьому. Використовувані канцлером римське йканонічне право, що не знали інституту присяжних, більше подобалися правителям,ніж загальне право з його публічною й гласною процедурою. Правителям здаваласяпереважнішою письмова таємна й інквізиційна процедура лорда-канцлера. Панувалатакож думка, що римське право з його формулою «правитель вилучений із чинностізакону» відповідає духу й установкам королівського абсолютизму. Могло, нарешті,здаватися більше простим виробити зовсім нову систему права й відправленняправосуддя, ніж здійснювати реформи загального права, що стали на той часнеобхідними. Таким чином, в XVІ столітті в результаті діяльності лорда-канцлерай занепаду загального права англійське право ледве не потрапило в родинуправових систем Європейського континенту.
Виникла серйознапогроза, що сторони не стануть звертатися в суди загального права й ці судиповністю зникнуть, так само як три століття назад зникли суди сотень урезультаті того, що Вестмінстерські суди запропонували зацікавленим особамбільш зроблені правові форми.
Те, що нічогоподібного зрештою не відбулося, пояснюється різними причинами. Імовірно,позначилися протиріччя між судами й королівською владою. Суди загального правазнайшли союзника в особі парламенту, що об’єднався з ними в боротьбі протикоролівського абсолютизму. Погана організація суду канцлера, його складність іпродажність також були використані супротивниками. Революція, що могла бповернути Англію в родину романських правових систем, не відбулася. Урезультаті був досягнутий компроміс залишилися існувати при певній рівновазісил і суди загального права, і суд канцлера.
Цей компроміс невипливав ні із закону, ні з якого-небудь формального рішення, прийнятогокоролівською владою або суддями. Навпроти, при рішенні в 1616 році дужегострого конфлікту, що зіштовхнув суди загального права, представлені головнимсуддею Коком, лідером ліберальної парламентської опозиції, і юрисдикціюлорда-канцлера, король Яків І висловився за канцлерський суд. Ситуація, однак,була дуже складною, і канцлери виявилися досить розумними, щоб не зловживатисвоєю перемогою. Вони не хотіли ще сильніше озлобити парламент, що на той часбув більш зацікавлений у припиненні діяльності іншої прерогативи короля – «зоряноїпалати», — ніж у ліквідації права справедливості. Що ж стосується цього права,то відбулася наступна мовчазна угода на status quo: юрисдикція лорда-канцлерапродовжує існувати, але вона не повинна розширюватися за рахунок судівзагального права, канцлерський суд буде здійснювати юрисдикцію відповідно допрецедентів права справедливості, знявши тим самим докір у довільному рішеннісправ. Крім того, було вирішено, що король не повинен більше використовуватисвою судову владу для створення нових судів, незалежних від судів загальногоправа. Разом з тим мінялася сама природа права справедливості. Лорд-канцлер якособа політична й суддя не претендував більше на суд за законами моралі йперетворювався усе більше й більше в юриста. З 1621 року був дозволенийконтроль палати лордів за рішеннями суду канцлера. Суди загального права в цихнових умовах схильні були допускати втручання канцлера, якщо воно могло бутизасноване на прецеденті[9, 92].
По всіх цихпричинах англійське право зберегло й до наших днів подвійну структуру. Поряд знормами загального права, що зложилися в ході діяльності Вестмінстерськихкоролівських судів, які називаються також судами загального права, англійськеправо включає й норми права справедливості, що вносять доповнення абовиправлення в норми загального права. Характерно, що до 1875 року нормисправедливості застосовувалися тільки спеціальним судом — судом канцлера. Однакзгодом ці норми стали настільки ж строгими й настільки ж «юридичними», як інорми загального права. Розходження між ними стерлися. Англійське правосправедливості спочатку являло собою справедливість у тому виді, який моглирозуміти в XV або XVІ столітті, і в тій мірі, у якій у цю епоху лорд-канцлерміг додати їй ефективність.
Англійські суди внаші дні досить холодно ставляться до всіх натяків на те, що вони повинні ітиза прикладом лорда-канцлера XV і XVІ століть або ж розвивати нові концепціїсправедливості. Право справедливості трактується ними як сукупність норм, якіісторично були покликані коректувати англійське право, але представляютьсьогодні його невід’ємну частину. Причини, які втой час виправдували діяльність лорда-канцлера, нині не існують. Парламентзавжди готовий втрутитися, якщо право в цьому бідує. Безпека юридичних відносині пріоритет права виявилися б під погрозою, якщо під приводом справедливостісудді стали б ставити під сумнів встановлені норми права. Англійські суддічітко продемонстрували в досить ясних формулюваннях свою рішучість не вставатина цей шлях.
XІІІ століття,епоха формування загального права, і XVІ століття, епоха розвитку правасправедливості, — от ті рубежі, коли вимальовуються характерні риси структурианглійського права. В XVІІ столітті, після спрямування права справедливості назагальне право, і в XVІІІ столітті англійське право розвивається цілкомгармонійно, без видимих конфліктів. Однак у другій половині XVІІІ століттятреба відзначити одну дуже істотну подію: поглинання торговельного правазагальним правом. До цього часу торговельне право розглядалося в Англії яксторонній предмет, як право, міжнародне по своїй природі, застосування якогопоширювалося тільки на купців. Однак особлива торговельна юрисдикція колишніхчасів втратила з роками свій автономний характер. Ця еволюція повною міроюзавершилася в другій половині XVІІІ століття, коли в Англії відбуласяуніфікація того, що ми називаємо цивільним правом, і торговельного права;останнє було інтегровано загальним правом, інститути торговельного праваперестали бути привілеєм класу комерсантів.
Найбільш примітніроботи цього періоду — це праця Литлтона про володіння, написана наприкінці XVстоліття, і праця Кока «Інститути англійського права», опублікована в 1628-1642роках. Дуже цікаві також робота Фортеск’ю «У похвалу законам Англії» («DeLaudіbus Legum Anglіae», 1470 рік) і діалоги між прихильником римського права йприхильником загального права, опубліковані в 1523-1532 роках Сен-Жерменом заназвою «Професор і студент» [10, 60].
Крім того, дужеважливі для вивчення загального права збірники судових рішень (reports), щозамінили стародавні Щорічники судової практики, видання яких припинилося в 1535році. Ці збірники, що викладали найважливіші вироки й рішення, і сьогодні щестановлять практичний інтерес; вони були перевидані із прекрасними таблицями в дужесолідній серії Englіsh Reports. У класичній праці Блекстона «Коментар до праваАнглії» описується англійське право другої половини XVІІІ століття, тобто тієїепохи, коли загальне право перебувало в апогеї. Коментар Блекстона (1765-1769 років),що неодноразово перевидавався, можна зрівняти із працями Пот’є у Франції. Вплив Коментарю бувдосить значним в Англії й у всіх країнах англійської мови, тому що він встановлюваврамки англійського права й полегшував, наприклад для Сполучених Штатів Америки,поширення й рецепцію цього права.
г) сучаснийперіод ( з 1832 року).
Цей періоданглійського права хронологічно визначається 1832 роком і триває дотепер. Цейперіод відрізняється значною трансформацією як державного механізму, так іправової системи Англії. На початку цього періоду були проведені доситьрадикальні правова й судова реформи. Подібно тому, як це відбулося в XІІІ й XVІстоліттях, XІХ і XX століття також представляють в історії англійського праваперіод істотної трансформації. Для цього періоду характерний розвиток ідейдемократії й під впливом Бентама небачений дотепер розвиток законодавства. В1832, 1833 і 1852 роках відбулися радикальна реформа й модернізація права. Доцього часу англійське право розвивалося в процесуальних рамках, що представлялисобою різні форми позовів. Звільнившись від цих процедурних оковів, англійськіюристи, як і їхні колеги на континенті, не могли приділяти багато увагиматеріальному праву, на базі якого й стали відтепер систематизувати рішеннязагального права.
В 1873-1875 рокахорганізація судів також була значно модифікована. Акти про судоустрій(Judіcature acts) ліквідували формальне розходження між судами загального правай канцлерськими судів справедливості. Всі англійські суди одержали правозастосовувати і норми загального права, і норми права справедливості, навідміну від колись існуючого положення, при якому треба було звертатися в судзагального права, щоб одержати рішення по загальному праву, і в канцлерськийсуд, щоб одержати рішення на підставі норм права справедливості.
Що ж стосуєтьсяматеріального права, то була проведена серйозна робота з розчищення (скасуванняфактично не чинних законів) і приведення норм у порядок (консолідація), щозвільнила англійське право від архаїчних рішень і в багатьох галузях систематизувалайого норми. Реформи XІХ століття не позбавили англійське право його традиційнихрис. Вони не були адекватні кодифікації на французький лад. Англійське право які раніше розвивалося судовою практикою. Законодавець відкрив судам новіможливості й дав їм нову орієнтацію, але не створив сам нового права.
Жоден автор ненамагається більше повторити роботу, пророблену в минулому Гленвіллом, Бректоном,Коком і Блекстоном, і описати все діюче право, весь правовий ансамбль, щовідбиває складність відносин сучасної цивілізації. Основними джерелами пізнанняанглійського права стали тепер (у тому, що стосується судової практики йзаконодавства) нова серія Law Reports (створена в 1865 році), а в галузісистематизації англійського права — Law of England, видавана за редакцією лордаХелсбориа.
Модернізація, щопочалася в XІХ столітті, триває й у наші дні, однак у трохи новій формі. Новийплин соціалістичного плану, що прагне побудувати суспільство на інших основах,замінив плин ліберальний, що панував до 1914 року. Загальне право переживає узв’язку з цим серйозну кризу, тому що характерні для нього в силу самої природиформи (казуїстичні й засновані на судовій практиці) погано погоджуються зновими прагненнями здійснити швидкі й разом з тим глибокі зміни в суспільстві[11, 80].
Закони йрегламенти придбали масштаб і значення, непорівнянні з тими, що були раніше.Видання нормативних управлінських актів і їхнє застосування породили ряд новихпроблем, викликавши безліч конфліктів між органами керування й громадянами.Поряд із судами, що діють на основі загального права, з’явилося чимало інших інстанцій,покликаних розглядати справи, породжені новими законами. Стало очевидним, щотрадиційні суди будуть захлеснуті потоком справ, якщо покласти лише на нихрішення цих нових суперечок. В Англії спрацювали ті ж самі фактори, якіобумовили наявність у Франції й в інших країнах адміністративної юстиції. У зв’язкуз цим малоістотна та обставина, що в Англії адміністративні суди не зведені вособливу ієрархічну судову систему. Важливо те, що значне число справ, не меншеніж те, що попадає в ординарні суди, перенесено тепер в органи, де юристипрацюють разом з не юристами й де взагалі юристів може не бути, а також те, щоці справи розглядаються й вирішуються в такому дусі і за допомогою такихметодів, які невластиві загальному праву.
Для рішенняпроблем, що стоять перед «державою благоденства», мабуть, у більшій мірі, ніжанглійське право, підготовлені романські системи Європейського континенту з їхнімирозробленими законодавством і доктриною. Тут також з’являється лінія зближення міжанглійським і континентальним правом. Цей рух стимулюється потребамиміжнародної торгівлі. Йому сприяє також більше чітке усвідомлення близькості,що існує в європейських країнах, які керуються цінностями західної цивілізації.Новий імпульс до цього зближення дав вступ Великобританії в 1972 році вЄвропейське економічне співтовариство. Це привнесло нові риси й тенденції ванглійське право.
2. Кримінально-процесуальнеправо Англії та США і його суб’єкти.
Кримінально-процесуальнеправо англосаксонської системи насамперед складається із загального права йправа справедливості. Загальне право в Англії було створено Вестмінстерськимисуддями, а право справедливості зложилося з рішень суду канцлера, які виправлялинедоліки загального права. От чому право даних країн і по походженню, і за структуроюназивають прецедентним[12, 94].
Основною формою(джерелом) кримінально-процесуального права є судова практика. Рішення,винесені судом, обов’язкові для нього самого й длянижчестоящих судів по аналогічній справі. У цьому полягає правило прецеденту. Уряді випадків, особливо в США, Вищі суди не зв’язані своїми рішеннями. Однак у дійсності вони досить рідкоприбігають до цього виключення.
Іншим джереломправа служить закон (статутне право). При цьому закон у порівнянні із судовоюпрактикою відіграє другорядну роль, оскільки для юристів нормативний акт не маєсмислу, поки він не витлумачений судовими рішеннями. Виключення становитьКонституція США, що має пряму дію.
Найважливішиминормативними джерелами англійського кримінально-процесуального права є Великахартія вільностей 1215 року і Білль про права 1689 року. Помітимо, що з 1832 рокуроль закону в Англії стала зростати. Останнім часом прийнятий ряд найважливішихнормативних актів, серед них Закон про суди 1971 року, Закон про магістратськісуди 1980 року, Закон про Верховний суд 1981 року, Закон про поліцію й доказипо кримінальних справах 1984 року, Закон про державних обвинувачів 1985 року,Закон про суди й правове обслуговування 1990 року, Закон про кримінальнеправосуддя й публічний порядок 1994 року і Закон про кримінальний процес ірозслідування. Вищесказане дозволяє сказати, що в сучасній Англії серед джерелправа законодавство посідає не менше місце, ніж прецеденти.
Кримінально-процесуальномуправу США на відміну від англійського завжди властиві деякі риси, що зближаютьйого з континентальною системою. Наявність більш розвиненого законодавства(особливо Конституції США й п’ятнадцятивиправлень), а також федеративного пристрою помітно відрізняють американськеправо від британського.
Як загальніособливості кримінально-процесуальних норм країн загального права можнавідзначити їхній пріоритет перед нормами матеріального права в очах правозастосовників,а також їхня нерозділеність із цивільно-процесуальним правом. Незалежно відтого, чи знаходять своє вираження кримінально-процесуальні норми в законі абопрецеденті, для них характерна менша абстрактність — спрямованість на рішенняконкретної проблеми, а не на формулювання загального правила поведінки.
Для Англії й СШАхарактерна складна судова система.
В Англіївиділяються вищі й нижчі суди. Вищі суди представлені Верховним судом, щоскладається з Високого суду, Суду корони й кримінального відділенняАпеляційного суду. По деяких справах вищою інстанцією виступає Апеляційнийкомітет палати лордів. В Америці одночасно взаємодіють судові системи штатів зфедеральними судами. Судові системи штатів, загалом, складаються із трьохрівнів: судів першої ланки, апеляційних судів і Верховного суду. Вищі суди єапеляційною інстанцією для нижчестоящих, а також розглядають по першійінстанції справи особливого значення [13, 40].
Нижчі суди, абосуди першої ланки, умовно можна назвати магістратськими судами, якіобслуговуються мировими суддями, як правило, що не є юристами й не одержуютьвинагороду. Вони можуть працювати не повний робочий час, займаючись приватноюпрактикою в проміжках між виконанням обов’язків судді. Якщо обов’язки мировогосудді за плату виконує професійний юрист, то він називається магістратом.Магістратський суд вирішує по суті справи невеликої суспільної небезпеки (місдімінори- кримінальні провини). Він не вправі призначити покарання вище встановленоїмежі (90 днів позбавлення волі в деяких штатах США й 6 місяців — в Англії). Потяжких злочинах (фелоніям) магістрати здійснюють попереднє провадження:санкціонують обшуки й арешти, проводять первісну явку арештованого в суд, встановлюютьзаставу, призначають захисника для незаможних, роблять попереднє слухання справи.
Іншимнайважливішим суб’єктом процесу є обвинувач. Приватно-позовнепровадження в англосаксонському процесі припускає можливість для кожногогромадянина виступати обвинувачем у справі особисто або за допомогою адвоката.До 1985 року в Англії не було служби державного обвинувачення й у судахвиступали адвокати, що представляють інтереси уряду. У цей час така службаіснує. Державне обвинувачення по тяжких злочинах здійснює через своїхпомічників директор публічних переслідувань, що призначається генеральним аторнеєміз числа баристерів або солістерів.
У США публічнеобвинувачення існувало ще до революції. Його здійснює аторнейська служба,очолювана генеральним аторнеєм США, у підпорядкуванні якого знаходяться аторнеїСША в кожному з 94 судових округів, що мають до 50 помічників.
На досудовихстадіях функція обвинувачення здійснюється шляхом розслідування. Крімзазначених суб’єктів попереднє розслідування по більшості справ роблять поліціяй деякі інші посадові особи (наприклад, в Англії сам генеральний аторней абодиректор керування по боротьбі з тяжкими шахрайствами). Поліція даних країн маєскладну структуру. В Англії виділяються національна поліція й поліція графств,в Америці — федеральна, штатів і місцева.
Третім основнимучасником процесу виступають захисники, організації яких, до речі, булипопередниками прокуратури. В Англії найстаршими корпораціями захисників є баристерий солістери. Баристери вважаються елітою й працюють у судах (у бар’єра), а солістеризаймаються із клієнтами й збирають доказовий матеріал на досудових етапах. З1990 року тверда границя в їхніх функціях стала стиратися. До того ж з’явилася нова категоріяправозаступників — адвокати, що мають право виступати в судах.
У США виділяютьсядві групи адвокатів. Перші працюють у юридичних консультаціях (агентствахзахисників), що забезпечують участь адвокатів у процесі для незаможних зарахунок засобів штату. Другі вважаються приватними (платними) адвокатами йіменуються баристерами.
Розглянемодокладніше кримінальний процес країн системи загального права на прикладісудочинства США, звертаючи увагу на його відмінності від англійського кримінальногопроцесу [14, 50].
Однією зособливостей англосаксонського процесу є його значна диференціація. Особливупроцедуру має розгляд злочинів, зроблених неповнолітніми. По всіх справах кримінально-процесуальнаформа розрізняється також залежно від категорії злочину. Так, провадження по фелоніям(тяжких кримінальних злочинах) більш ускладнено, ніж по місдімінорам(кримінальних провинах). Найбільший інтерес представляє судочинство по фелоніям,пов’язане з арештом, оскільки він торкається найважливіших прав людини.Американські юристи виділяють 19 етапів судочинства, які можна об’єднати в три великігрупи:
1) стадіюполіцейського розслідування;
2) стадію досудовогодослідження обставин справи обвинуваченням і захистом;
3) судові стадії.
3. Суд Англії.
Вивчення судовоїпрактики — основного джерела англійського права припускає знання основнихпринципів англійського судоустрою. Англійська судова система здавнавідрізнялася надзвичайною складністю й сьогодні, незважаючи на ряд реформ,проведених за останні сто років і що спростили і якоюсь мірою раціоналізувалиїї, ця система спантеличує континентального юриста.
В Англіїпроведений розподіл — невідомий в Європі — на так зване високе правосуддя,здійснюване вищими судами, і нижче правосуддя, здійснюване більшим числомнижчестоящих судів і юридичних органів. Юристи завжди приділяли особливу увагудіяльності високих судів, оскільки останні не тільки розглядають конкретнусправу, але й виносять рішення, що нерідко виходить за рамки даної справи й запевних умов утворить прецедент, якому потім слід випливати. Вивчаючипрецеденти, можна довідатися, яке ж англійське право. Але в той же часвеличезна більшість справ виявляється поза сферою цих високих судів ірозглядається нижчими юрисдикціями. Ці інстанції не беруть участь, однак, уздійсненні судової влади їх рішення мають обмежене значення [15, 24].
Історія Англіїзнає багато високих судів: Вестмінстерські суди (суд королівської лави, судзагальних позовів, суд казначейства), що застосовували загальне право,канцлерський суд, що діяв на основі справедливості, суд Адміралтейства, щорозглядав деякі справи в сфері морського права, суд по справах про розлучення,що діяв на основі канонічного права, суд по спадкоємних справах, що розглядавпитання, пов’язані із заповітом. Метою Актів про судоустрій 1873-1875 роківбуло спрощення сформованої системи. Акти скасували всі ці суди як самостійні йоб’єднали їх у рамках нового єдиного Верховного суду, над яким у винятковихвипадках міг здійснювати контроль Апеляційний комітет палати лордів.
Створена цимиактами судова система не раз піддавалася модифікаціям і була істотно зміненаЗаконами про суд 1971 року. Коротко опишемо нинішню організацію Верховногосуду. У нього входять: Високий суд, Суд Корони й Апеляційний суд.
Високий судскладається із трьох відділень: королівської лави, канцлерського, по сімейнихсправах. Розподіл справ між цими відділеннями пов’язан лише із практичними міркуваннями, у принципі ж кожневідділення може розглядати будь-яку справу, що входить у компетенцію Високогосуду. У рамках відділення королівської лави є Адміралтейський суд і Комерційнийсуд, у рамках канцлерського відділення — Патентний суд, але це означає лишенаявність суддів, що спеціалізуються по даних питаннях, а також застосуванняспеціальної процедури при розгляді справ певної категорії. У складі Високогосуду 80 суддів (вони носять титул «джастис»), до яких варто додати лорда — головного суддю, що очолює відділення королівської лави, канцлера, що очолюєканцлерське відділення, і голови відділення по сімейних справах. Суддіпризначаються із числа адвокатів, для яких перехід у ранг суддів Її Величностіозначає пік професійної й суспільної кар’єри. Справи, які слухаються по першійінстанції, звичайно розглядає один суддя. Лише в минулому при розгляді справипо загальному праву в розгляді завжди брало участь журі; нині воно бере участьу слуханні цивільних справ лише у виняткових випадках. Відкинуте також правилопро те, що вердикт присяжних (у тих рідких випадках, коли вони беруть участь)повинен бути винесений одноголосно.
Суд Корони — ценове утворення, створене Актами про суд 1971 року. Він розглядає кримінальнісправи. Його склад більш багато особовий. Залежно від виду злочину справу можерозглядати або суддя Високого суду, або окружний суддя (який повинен бутипрофесійним, постійно працюючим суддею), або баристер, або солістер, тимчасововиконуючий обов’язки судді. В 1987 році було 465 баристерів. Якщообвинувачуваний не визнає себе винним, у розгляді справи бере участь журі, алеце буває нині рідко.
Апеляційний суд — це друга інстанція в рамках Верховного суду. У його складі 23 судді, іменованілорд-джастисами й очолювані хоронителем судових архівів (Маsters of the Rolls).Справи розглядає колегія в складі трьох суддів. Скарга відхиляється, якщобільшість із них не вважають потрібним змінити рішення, на яке вона подана.Одна з колегій суду займається лише кримінальними справами. Це — кримінальневідділення Апеляційного суду. Колегія діє звичайно в складі лорд-джастиса йдвох суддів з відділення королівської лави. На відміну від колегій, щорозглядають цивільні справи, тут не прийнято, щоб думка суддів, що залишилися вменшостях, ставала відомою [16, 17].
РішенняАпеляційного суду можуть бути оскаржені в Апеляційному комітеті палати лордів.Таке оскарження носить винятковий характер: палата лордів винесла в 1990 році50 рішень. Справи в палаті лордів розглядаються декількома, мінімум трьома,лордами. Можуть розглядати справи тільки лорд-канцлер — головуючий у палаті, 11лордів (Lords of Appeal іn Ordіnary), які спеціально для цього вибрані перамиАнглії (не по праву спадкування), і лорди, які колись займали судові посади,перераховані в законі. Справи звичайно розглядають 5, але не менш 3 лордів.Кожний окремо висловлює в справі свою думку (speech), скарга відхиляється, якщобільшість не висловилася за її задоволення. Англійське право не знаєфранцузької практики скасування рішення й повернення справи на новий розгляд. Іпалата лордів, і Апеляційний суд виносять рішення по суті оскарженої нимисправи.
Палата лордів — це вища судова інстанція не тільки для Англії, але й для всього об’єднаного Королівства. Крім того,судді палати лордів як такі або разом із суддями заморських територій утворюютьСудовий комітет Таємної ради. На такому рівні розглядаються скарги на рішенняверховних судів британських заморських територій або держав — членівСпівдружності, оскільки ці держави не виключають можливості такої скарги (НоваЗеландія, Гамбія, Сьєрра-Леоне). Таким чином, суддям палати лордів доводитьсячасто застосовувати інше, неанглійське право. Вся ця процедура привертає увагубагатьох авторів, які бачать у ній гарантію проти тенденції додання правусугубо національного характеру. Рішення Судового комітету (теоретично вонивважаються «думками, які він повідомляє Короні для здійснення її прерогатив»),засновані на загальному праві, володіють тим же авторитетом, що й рішенняпалати лордів. І ті, і інші рішення з тих самих збірників.
Крім високихсудів в Англії діють різноманітні нижчестоящі інстанції, які й розглядаютьпереважну більшість справ.
Найважливішінизькі суди по цивільних справах — це суди графств, створені законом в 1846році й тільки за назвою схожі із судами графств середніх століть. Суди графстввідіграють істотну роль у відправленні правосуддя в Англії, тому що законнаділив їх досить широкою компетенцією. Хоча компетенція Високого судунеобмежена, він, у принципі, не приймає до розгляду справи, у яких сума позовунижче 5000 фунтів стерлінгів, і, отже, всі справи такого роду попадають у судиграфств. У них (правда, не в усіх) розглядаються нині й шлюборозлучні справипри відсутності заперечення сторін. Усього в цій інстанції зайнято приблизно420 суддів. Як і члени Високого суду, вони призначаються із числа адвокатів зрепутацією. Малозначні справи (ціна позову менш 500 фунтів стерлінгів) можутьрозглядатися помічником судді (він іменується реджистер) або бути спрямовані — відповідно до Закону 1973 року — на арбітражний розгляд.
Малозначні кримінальнізлочини розглядаються магістратами — простими громадянами, на яких покладенароль мирових суддів. Їхнє загальне число становить приблизно 26 тисяч, і це неюристи. Магістратам допомагає секретар-юрист (клерк). Винагороди магістрати неодержують. Як правило, справу повинні розглядати не менш двох магістратів, ілише у виняткових малозначних випадках — один.
У Лондоні йдеяких інших великих містах мировий суддя замінений постійно діючимиоплачуваними магістрами. Вони призначаються королевою по поданню лорда-канцлераіз числа баристерів або солістерів зі стажем не менш семи років [17, 19].
Компетенціямагістратів не обмежується малозначними злочинами. І у відношенні інших, більштяжких злочинів вони в порядку попередньої процедури вправі вирішувати, чи єдокази провини, достатні для того, щоб обвинувачуваний став перед Судом Корони.З іншого боку, обвинувачуваний у ряді випадків має можливість просити, щоб йогосудив магістратський суд, і 80 % кримінальних справ розглядаються саме в такийспосіб. Обвинувачуваний зацікавлений у тому, щоб стати перед магістратськимсудом, що у силу обмеженої компетенції не може призначити міру покарання понадшість місяців позбавлення волі, тоді як у Суді Корони за таке ж діяння можна одержатинабагато більш суворе покарання. У мировому суді немає журі, навіть у томувипадку, коли обвинувачуваний, що вибрав цей суд, не визнає себе винним.
До сказаноговарто додати, що магістратський суд наділений деякою компетенцією по розглядуцивільних справ, насамперед сімейних (аліментних зобов’язань, охорони дітей), а також справпо стягненню деяких видів кредиту, передбачених законом.
Скарги на рішенняграфських судів приносяться прямо в Апеляційний суд, а на рішення мирових судівзалежно від характеру справи — або в Суд Корони (тут її розглядає колегія вскладі від 2 до 4 професійних суддів), або у відділення королівської лави (де їїрозглядають, як правило, троє суддів).
Для розглядуадміністративних справ і у випадку, якщо застосування окремих законівстикається із труднощами, судової компетенцією наділяються окремі органи — управління,комісії або трибунали. Без розгляду цими органами відповідні справи не можутьбути передані у Верховний суд.
Такого родуустанови численні, і роль їх значна. Вони діють у сфері економіки (повітряний іназемний транспорт, фабричні марки, авторські права, радіомовлення), фінансів(прибутковий і земельний податки, ухиляння від сплати податків),землекористування, наймання житлових і нежитлових приміщень, у соціальній сфері,для рішення питань, пов’язаних з військовою службою. Рада трибуналівспостерігає за діяльністю цих установ [18, 113].
Трибунали доситьрізні за структурою й формами діяльності; іноді вони діють при органах управління,в інших випадках вони повністю автономні. Такі, наприклад, трибунали, покликанірозглядати відносини власників і наймачів, роботодавців і службовців. Функцієюодних трибуналів є розгляд спорів, інші ж лише контролюють правильністьприйняття рішень адміністрацією. У цілому ж органи, про які йде мова, не схожііз французькими адміністративними судами. Всі ці органи функціонують підконтролем Верховного суду. У всякому разі, теоретично це так. В Англії немаєієрархічної системи адміністративної юрисдикції, так само як немає й «вищоїінстанції», що спеціалізується на розгляді спорів, у яких однією зі сторін єдержавний орган. Спроби створити у Верховному суді «адміністративне відділення»постійно натрапляють на опір тих, хто не хоче розвитку адміністративного правапо континентальній моделі, тобто поза рамками загального права. Проте з 1981року існує список адміністративних справ, якими займаються вищі судовіінстанції. Ці справи розглядаються 9 суддями спеціального відділення Судукоролівської лави дещо підвідомчого Апеляційному суду. В 1980 році визначенаосновна процедура для розгляду обігу про скасування рішень управлінськихорганів і нижчестоящих судів. Існуючі в Англії органи по розглядуадміністративних суперечок покликані діяти лише як нижчестоящі суди, які в ційкраїні складаються, як правило, з не юристів і не стільки здійснюють справжнюсудову владу, застосовуючи з достоїнством право, скільки призначені для того,щоб розвантажити дійсні суди, взявши на себе все, що не заслуговує їхньоїуваги.
Судді англійськихвисоких судів займають важливі позиції, і їхня роль очевидна. На відміну відтого, що має місце на континенті, в Англії існує справжня судова влада, що зазначенням і престижем не нижче законодавчої й виконавчої влади.
Високі суди вАнглії — дійсна влада. Саме їм Англія зобов’язана створенням загального права й права справедливості. У наш часситуація змінилася. Однак не було такої кодифікації, що змусила б англійськогоюриста повірити в те, що відтепер основним джерелом англійського права є закон.Не можна забувати й про історичну роль судів у твердженні прав і свобод. Багатохто стверджує, що ця роль — не тільки в минулому й наявність реальної судовоївлади є корисною противагою сформованому нині альянсу уряду й парламенту. Можнарозглядати як конституційний звичай принцип, відповідно до якого жодний розглядспорів не може не підлягати контролю суду, тобто судова влада володієсвоєрідним природним правом (іnherent rіght) знати всі питання такого роду.Існування судової влади — повністю незалежної й досить шановної — необхідно длянормального функціонування англійських інститутів, формуванню й зміцненню якихсуди настільки істотно сприяли в ході історії [19, 115].
Про ту роль, щовизнана в Англії за високими судами, можна судити по ряду чинних правил. Всіпідлягаючі розгляду суперечки — цивільні, кримінальні, адміністративні — абовирішуються Верховним судом, або щонайменше перебувають у сфері його контролю.Зацікавлені особи можуть у всіх випадках звернутися безпосередньо у Високий судабо Суд Корони. Звичайно, обоє ці суди прагнуть уникнути перевантаження, якщопорушувана справа може бути без усякого збитку розглянута нижчестоящим судом,але саме вони самі мають дискреційне право вирішувати це питання й, крім того,можуть у будь-який момент прийняти справу, розглянуту в іншому суді, до свого провадження.І Високий суд, і Суд Корони мають всю повноту юрисдикції, але під контролемАпеляційного суду й палати лордів.
Суди вищихінстанцій вільні не тільки у виробленні прийнятих норм, але й у встановленніпорядку своєї діяльності. Правила діяльності Верховного суду (Rules of theSupreme Court) встановлені не парламентом, а комісією, у якій переважали судді.
Суди вищихінстанцій мають достатні засоби, щоб змусити поважати свої рішення. Вони можутьдавати накази службовцям адміністрації (крім слуг Корони), що неможливо уФранції. За «неповагу до суду» вони можуть присудити до тюремного ув’язнення особу, що заважає нормальномуходу процесу, або особу, дії якої свідчать про небажання виконувати судовірішення по певних категоріях справ.
Важливим фактором,що свідчить про наявність в Англії судової влади, є концентрація правосуддя увищих судових інстанціях. До 1800 року у Вестмінстерських судах налічувавсямаксимум 15 суддів, а в 1900 році їх було 29. Всі ці судді жили в Лондоні, ітут же проходили судові засідання, хоча й існувала така форма деконцентрації,як проведення Судом королівської лави періодичних виїзних сесій — ассиз, щопроводилися в деяких провінційних містах. Англійські адвокати (баристери) такожбули зосереджені в Лондоні, і кожний з них повинен був перебувати в одній ізчотирьох корпорацій адвокатів, так званих «іннах».
Ця концентраціяправосуддя сьогодні трохи похитнута. Зросло число суддів у високих інстанціях;хоча виїзні сесії скасовані, виникло нове правило, що дозволяє Високому судудіяти як у Лондоні, так і в провінції. Суд Корони є у всіх основних містахАнглії. Ця ж тенденція характерна й для адвокатур. Хоча баристери повинні як іраніше належати до одного із чотирьох «іннів» і тільки тут, у Лондоні, вониможуть одержати дозвіл на заняття професією, проте з’являються місцеві колегіїадвокатів, члени яких мають лише епізодичні контакти зі столицею.
Тенденціїрозвитку на сучасному етапі викликають у традиційних колах по різних підставахвідомі побоювання. Ріст чисельності суддів, деконцентрація правосуддя — чи невідіб’ється це фатальним образом на уяві про роль судової влади, уяві, якій вжезагрожують та нова роль, яку грає сьогодні законодавство ?
В Англії немаєпрокурорських органів при судах. Наявність представника виконавчої владиздалося б англійцям несумісним з автономією й достоїнством судової влади. Крімтого, статус прокурора, по їхній уяві, порушує рівність обвинувачення йобвинувачуваного, котре повинне бути в кримінальній справі. Немає тут іміністерства юстиції, хоча багато хто й пророкує утворення такого органа.Автономія судової влади проявляється й у способі навчання й відборі юристів,які здійснюються органами, підконтрольними тільки судовій владі, а недовіряються університетам або іншим установам, незалежним від суду.
4. Суди в США.
КонституціяСполучених Штатів, як і будь-якої Європейської держави, передбачає наявністьтрьох незалежних галузей влади: законодавчої, виконавчої й судової. Відповіднодо Конституції, функції кожної з галузей влади частково незалежні: частина зних пов’язана з іншими галузямивлади. Наприклад, тільки судова влада вправі судити про конституційність актів,прийнятих Конгресом, але, у той же час, вона є залежною від повноваженьКонгресу у рішеннях фінансових і багатьох інших адміністративних питань. Точнотакож потреби судової влади в приміщеннях і технічних засобах забезпечуються Управліннямзагального забезпечення — федеральним органом, що входить у структурувиконавчої галузі влади. І, що найбільше істотно, суди щорічно одержують фінансуваннявід Конгресу. Таким чином, судова влада, не будучи піддана повному контролю збоку інших галузей влади, не може, однак, існувати автономно від них.
У статті 111Конституції США говориться: «судова влада в Сполучених Штатах належитьвинятково Верховному Суду, а також судам нижчої інстанції, засновуваним зарішенням Конгресу».
У відповідностізі статтею 111 Конституції Конгресом засновані наступні нижчестоящі суди:
— окружні суди(суди першої інстанції);
— тринадцятьапеляційних судів проміжної юрисдикції, названих окружними апеляційними судами(дванадцять розподілені по територіальному принципу й розглядають скарги нарішення окружних судів (судів першої інстанції) на своїй території;
— Апеляційний судфедеральної юрисдикції — це спеціалізований апеляційний суд, що здійснюєзагальнонаціональну юрисдикцію в таких сферах, як міжнародна торгівля,інтелектуальна власність (наприклад, в галузі патентного права), державнізамовлення, позови проти уряду Сполучених Штатів, а також справи ветераніввійни);
— спеціалізованісуди, наприклад, Суд по зовнішній торгівлі, і інші;
У федеральнусистему судів входять Верховний Суд США, апеляційні й окружні, а такожспеціальні суди. Всю систему очолює Верховний Суд США, що одночасно займаєвинятково важливе положення в структурі вищих державних установ поряд зКонгресом і Президентом США.
Верховний Суд СШАперебуває у Вашингтонові, округ Колумбія. У його склад входять Голова й вісімчленів, ці дев’ять чоловік наділені надзвичайною владою, їхня відповідальністьнадзвичайно велика. Верховний Суд є вищим апеляційним судом і йому належитьправо остаточного висновку по справах, справедливість рішень по яких, винесенихсудами нижчих інстанцій, або їхня відповідність нормам Конституції США,ким-небудь оспорюється.
Верховний Суд вінчаєцілу систему, що складається з великої кількості федеральних судів. Крім цього,кожний штат створив власну судову систему, що включає Верховний Суд даногоштату, для розгляду цивільних і кримінальних справ і апеляцій на них. Існуєтакож система окружних і міських судів. Найчастіше навіть у маленькому селищі знаселенням у кілька сотень людей є місцевий суддя, іменований «мировим», щовирішує менш серйозні правові питання. Є особливі військові суди длявійськовослужбовців, а також інші спеціальні суди для рішення кола питань відсплати податків до порушення імміграційного законодавства.
Основна функціяВерховного Суду — винесення рішень по судових справах, пов’язаним з обвинуваченнями в порушенніКонституції. Більшість справ стосуються обвинувачень у порушенні цивільнихправ. Верховний Суд вправі за рекомендацією Наради суддів Сполучених Штатів встановлюватиправила судочинства й порядок розгляду речових доказів для нижчестоящих судів.
Члени ВерховногоСуду й судді окружних апеляційних судів і судів першої інстанції призначаються ПрезидентомСполучених Штатів з наступним підтвердженням призначення Сенатом (одна з палатКонгресу). Статтею 111 Конституції передбачається, що ці судді «перебувають усвоїй посаді за умови належного поводження». На практиці це означає, що суддязберігає свій пост довічно, якщо тільки він не буде підданий імпічменту.Відповідно до тієї ж статті Конституції заробітна плата таких суддів, звичайноназиваних суддями 111 статті, не може бути знижена.
Верховний Суд СШАє найбільш відомим федеральним судом. Якщо громадянин програє процес вАпеляційному суді, він може звернутися зі своїми проблемами у Верховний СудСША. Однак, на відміну від Апеляційного суду, Верховний Суд не зобов’язаний проводити слухання по вступнимзаявам. По суті, Верховний Суд заслуховує тільки невеликий відсоток вступнихзаяв на розгляд справ.
Апеляційні судибули створені в 1891 році як проміжна інстанція між Верховним судом США йокружними судами. У цей час є 13 апеляційних судів: один у федеральному окрузіКолумбія, 11 — у кожному з апеляційних округів, що охоплюють територію від 3 до10 штатів і мають свій офіційний номер, і, нарешті, заснований в 1982 роціАпеляційний суд федеральної юрисдикції, що розглядає скарги по митних іпатентних справах і скарги на рішення Претензійного суду.
До складу кожногоапеляційного суду входить від 4 до 23 суддів. Обов’язку голови покладають на того з них,хто довше всіх входить до складу цього суду, однак не досяг 70 років.
Окружні суди(іноді їхні назви переводяться як районні) складають основну ланку федеральноїсудової системи. Вся територія країни поділена на округи з урахуванням границьміж штатами, так що в одному штаті є від одного до чотирьох округів. Відповідніокружні суди створені також на чотирьох заморських територіях США. Усього в цейчас налічується 95 окружних судів, у кожному з яких від 2 до 27 суддів. Вонирозглядають по першій інстанції цивільні й кримінальні справи, що входять укомпетенцію федеральної юстиції, а також скарги на дії адміністративнихвідомств. Кримінальні справи й цивільні позови по більшості категорій справ ізсумою позову понад 20 доларів слухаються за участю присяжних, якщо на цьомунаполягає обвинувачуваний або позивач. При окружних судах функціонуютьфедеральні магістрати (ця посада заснована в 1968 році). Вони займаються восновному підготовкою справ до слухання й контролем за виконанням судовихрішень. Магістрати вправі самостійно розглядати кримінальні справи заобвинуваченням у малозначних злочинах, якщо ті караються позбавленням волі на строкдо одного року й штрафом до 1000 доларів, однак за умови, що обвинувачуваний ненаполягає на розгляді його справи суддею окружного суду. В 1978 році прикожному з окружних судів були засновані суди по справах про банкрутство, якимдоручений розгляд цієї досить численної категорії справ. Скарги на їхні рішенняможуть бути принесені, як правило, в окружний суд.
У силу своїхповноважень по організації федеральних судів першої інстанції Конгрес може взначній мірі контролювати їхню діяльність законодавчими методами. Конгресом встановленащорічна звітність судової галузі влади, а також засновані структури в їїскладі, що виконують адміністративні, освітні й політичні функції.
Такіадміністративні, освітні й політичні структури дають судовій і іншій галузям владимеханізм, за допомогою якого підтримується взаємодія між ними. Так, наприклад,у складі організаційної структури судової галузі влади є підрозділ по зв’язку із законодавцями. Це підрозділ,підтримуючи контракт із конгресменами, збирає інформацію про законопроекти, щозачіпають судову владу.
Основніадміністративні підрозділи судової галузі влади, засновані Конгресом: нарадасуддів; адміністративне керування судовою системою США; федеральний судовийцентр; окружні ради суддів.
Поряд із системоюзагальних судів існує кілька спеціалізованих федеральних судів. Їхня системапіддалася значним перетворенням в 1982 році. Важливе місце в ній займаєПретензійний суд. Він розглядає цивільні позови приватних осіб і корпорацій доуряду США на суму понад 10 000 доларів з вимогою про відшкодування збитку,заподіяного порушенням договорів, і по ряду підстав.
За рішеннямКонгресу засновані також суди по справах про банкрутство, що є підрозділамиокружних судів, а також посади суддів-магістратів як помічників або членів окружнихсудів. Магістрати асистують суддям 111 статті, висуваючи обвинувачення покримінальних справах, здійснюючи безліч досудових процедур, а такожрекомендуючи ті або інші рішення по справах, що підлягають розгляду суддями 111статті, з доручення останніх. Судді таких судів призначаються на обмеженийстрок і не Президентом, а суддями 111 статті.
В 1980 році Судпо митних справах був перейменований у Суд по зовнішній торгівлі. Також єсамостійний Податковий суд федерального підпорядкування, що розглядає суперечки,які виникають у зв’язку з визначенням розмірів федеральних податків і їхньоюсплатою.
Суди штатіввідіграють важливу роль у відправленні правосуддя в США, оскільки їм доводитьсярозглядати величезне число порушуваних справ. Ці суди підтримують самий тіснийконтакт із громадськістю. Більша частина позовів громадян розглядається в судахштатів, а не у федеральних судах. Суди штатів займаються розглядом таких справ,як пограбування, погрози фізичного насильства й порушення правил дорожньогоруху, тобто з найбільш імовірними ситуаціями, у які може потрапити той абоінший житель штату.
У судів штатівбагато справ, тому що їхня юрисдикція має загальний, необмежений характер, щодозволяє їм приймати рішення практично по справах будь-якого характеру. Юрисдикція- це судочинство, відправлення правосуддя по справах, якими вповноваженийзайматися суд. За останні роки суди штатів щорічно розглядали понад 29мільйонів справ.
Юрисдикціяфедеральних судів не настільки широка. У рік вони розглядають біля одного мільйонасправ. З них 78 відсотків заяв про банкрутство, 4 відсотки — кримінальнісправи, 18 — цивільні справи.
Здебільшогофедеральні суди займаються провадженням справ, у яких однією зі сторін виступаєСША, а також справ, що стосуються порушень Конституції або федеральних законіві прав іноземних дипломатів. Крім того, федеральні суди займаються спеціальнимсудочинством, що зачіпає банкрутство й інциденти на морі, і розбирають справи,що відносяться до законів штатів, коли в конфлікт залучені сторони з різнихштатів.
У компетенціюфедеральних судів входить, насамперед, розгляд кримінальних справ про злочини,передбачені федеральним законодавством, цивільних справ по позовах дофедеральної влади й по спорах, що виникають у зв’язку із застосуванням федеральних законів або міжгромадянами, що проживають у двох різних країнах, якщо при цьому сума позовуперевищує 10 тисяч доларів.
По ряду питанькомпетенція федеральних судів і судів штатів збігається, що викликало формулюваннядосить складних правил розмежування їхніх функцій. При певних ситуаціях ворганів обвинувачення й у позивачів по цивільних справах створюються можливостівибору між зверненням до суду одного зі штатів або у федеральний суд, а вдеяких досить рідких випадках допускається звернення до федерального суду зіскаргою в справі, що розглядається в суді штату, але тільки якщо мова йде протлумачення або застосування норм федерального права, якщо в наявності «федеральнепитання».
Гнітюча частинакримінальних і цивільних справ розглядаються судами штатів, і лише відносноневелика їхня частина (5-10 відсотків) виявляється предметом розглядуфедеральних судів.
Суд є установою,створеною урядом для врегулювання й рішення спорів юридичним шляхом. Суперечкивиникають і направляються для розгляду в суд, коли люди не можуть самі дійтизгоди із приводу якогось конкретного випадку.
Отже, у США єфедеральні суди й суди штатів. Обидва типи судів є результатом того, що визначаєтьсяКонституцією США як федералізм. Відповідно до концепції федералізму, частинафункцій передається уряду США, у той час як інші функції є прерогативою штатів.Функції федерального уряду США зачіпають такі інтереси, як очищення воднихшляхів всієї країни, забезпечення національної оборони й спостереження застаном національних парків. Уряди штатів здійснюють функції, що звичайновважаються «урядовими» функціями — забезпечення роботи навчальних закладів,керування поліцейськими департаментами й асфальтування доріг.
Федеральні судистворюються урядом США для вирішення спорів, що стосуються федеральної Конституціїй прийнятих Конгресом законів, іменованих статутами. Суди штатів створюютьсяштатами, округами або містами, що входять у штат. Незважаючи на те, що судиштатів покликані стежити за дотриманням положень федеральної конституції йфедеральних законів, у більшості випадків вони займаються проведенням у життя Конституціїй законів конкретного штату.
Із всіхфедеральних судів у США найбільш численними є окружні суди. Конгрес розділивкраїну на 94 федеральних судові округи. Окружні американські суди єфедеральними судовими органами, де здійснюється судочинство, дають показаннясвідки й функціонують присяжні засідателі. У кожному окрузі діє суд по справахпро неспроможність. Він є частиною окружного суду й займається перетворенням ужиття законів про банкрутство.
Конгрес розмістивкожний з 94 округів в 12 регіональних системах. У кожній системі є апеляційнийсуд. Якщо той або інший громадянин програє процес, він може звернутися вАпеляційний суд із проханням переглянути справу у зв’язку з невірним застосуванням законусуддею. Іноді в апеляційні суди звертаються із клопотанням про перегляд рішеньадміністративних органів, таких як, наприклад, національне управління поврегулюванню трудових суперечок. Є також федеральна система, чиї апеляційнісуди базуються у Вашингтоні, але займаються слуханням певних справ на територіївсієї країни.
Деякі питанняпідсудні тільки федеральним судам. У ряді випадків сторони можуть звернутися яку суд штату, так і у федеральний суд. Однак у більшості випадків сторони маютьправо звертатися тільки в суд штату.
Незважаючи на те,що федеральні суди заслуховують значно менше справ, ніж суди штатів, справи,які вони розглядають, частіше всього мають загальнонаціональне значення,оскільки пов’язані з перетворенням у життяфедеральних законів і охороною федеральних прав.
Федеральні судичастіше розглядають цивільні, а не кримінальні справи. У компетенціюфедерального суду входить також розгляд цивільних позовів по перегляду рішень ідій адміністративних органів. Федеральні суди також заслуховують справи пробанкрутство і мають у своєму складі спеціальних суддів по справах пробанкрутство. Окремо від федеральних судів діють судові системи штатів.
В американськихштатах діють різні системи судів. По більшій частині їхні особливості пояснюютьсяісторичними умовами формування судової системи даного штату.
Суди, що очолюютьсудову систему в штаті, найчастіше носять назви Верховних судів, однак у рядіштатів вони називаються апеляційними. Вони складаються з п’яти-дев’яти суддів, один із яких призначається головою. Верховні йвідповідні ним суди штатів займаються, головним чином, розглядом апеляційнихскарг на рішення нижчестоящих судів. У більшості штатів вони розглядають скаргилише на судові рішення, які стосуються питань права, в інших — і питань факту.У більшості штатів Верховні суди самі вирішують, чи приймати до розглядуапеляційні скарги й інші звертання до них, крім вироків до страти, скарги, якіпідлягають обов’язковому розгляду у верховному суді штату. В окремих штатах дієправило, відповідно до якого Верховний Суд зобов’язаний розглядати всі без винятку вступні до нього скарги.
Як суд першоїінстанції ці суди найчастіше видають лише судові накази у випадкубезпосереднього звертання до них, наприклад, зі скаргою на утримання підвартою, а в деяких випадках приймають до свого провадження пов’язані з виданнямнаказів справи, якщо вони відрізняються особливою складністю. Велика роль Верховнихсудів штатів у тлумаченні Конституцій і оцінці законодавства штатів у зв’язку з розглянутими ними судовимисправами або скаргами на рішення адміністративних органів. Значення цієїфункції істотно зросло за останні десятиліття, коли в окремих штатах Верховнісуди стали проводити лінію на більш рішучий, ніж Верховний Суд США, захист правгромадян.
Також у штатахіснують суди проміжної юрисдикції, які створені для розгляду скарг на вироки йрішення судів першої інстанції й інших судових установ. Вони носять різніназви, але частіше називаються апеляційними судами.
Основна ланкасудової системи штатів — суди загальної юрисдикції, які виступають під самимирізними назвами. Наприклад, у штаті Нью-Йорк — це Верховні суди, у штатіКаліфорнія — вищі суди, але частіше вони йменуються окружними судами.
У багатьох штатахтакож діють суди спеціальної юрисдикції — або самостійно, або при окружнихсудах. Це суди по податках, по земельних спорах, по справах про спадкування, попретензіях до влади штатів, суди, що розбирають величезну кількість справ пропорушення правил дорожнього руху, і інших. Важливе місце серед них займаютьсуди по справах неповнолітніх, що нерідко володіють і функціями сімейних судів.
У системіамериканських судів на рівні федерації й штатів відсутні спеціальні органиконституційного контролю, оскільки ці функції виконуються судами загальної юрисдикції.Верховний Суд США прецедентом 1803 року ввів для себе й для інших федеральнихсудів виняткове по своїй важливості повноваження тлумачити положенняКонституції США й визнавати недійсними закони, видані Конгресом США йлегіслатурами штатів, будь-які акти виконавчої влади за мотивами їхньогопротиріччя Конституції. Верховний Суд США, як і інші федеральні суди, вправі потим ж мотивам скасовувати рішення будь-яких судових органів. У свою чергу Верховнісуди штатів самим активним образом розглядають справи, пов’язані із тлумаченням Конституції йзаконів штатів. Суди загальної юрисдикції в штатах також виступають у роліорганів конституційного контролю й адміністративної юстиції, оскільки вонинерідко приймають до свого розгляду скарги на дії адміністративних установ іпосадових осіб за мотивами неправильного застосування тими законів.
Висновки
Англосаксонськаправова система представлена наступними країнами: Англія, США, Нова Зеландія,Канада, Австралія, Індія, що були колоніями Британської імперії.
В Англії періодунормандського завоювання існувала розрізнена, не зв’язана між собою локальна нормотворчість,заснована здебільшого на місцевих звичаях. Починаючи з X століття, королівськісудді починають формування єдиного для всієї країни прецедентного права.Вироблювані рішення приймаються за основу всіма іншими суддями. Під часвідсутності прецеденту суддя самостійно формулює рішення в справі. Таким чином,суддя здійснює нормотворчі функції. Поступово складається єдина система судовихпрецедентів — так зване загальне право. Загальне право — це судове право,вироблюване суддями в процесі розгляду конкретних правових суперечок — казусів.
Одночасно існує йстатутне право — система нормативно-правових актів, і прецедентне. Але головнеджерело англосаксонського права — судовий прецедент. Суддя тут – суб’єкт правотворчості. Відомі аксіомианглосаксонського права: «право тільки там, де є судовий захист», «закон — цете, що про нього говорять судді», «якщо немає прецеденту — право мовчить». Силапрецеденту визначається місцем суду в ієрархії судової влади. Нижчі судипрецедентів не створюють. При цьому кожний суддя формально зв’язаний рішеннями вищестоящих іаналогічних судів.
Дляанглосаксонської системи права характерний не нормативний, а казуальний типюридичної свідомості: факт тут рівняється не з нормативною моделлю, а з іншиманалогічним казусом, судовою й правозастосовною практикою. Тому такий тип правачасто називають казуальним. Норми права в англосаксонських правових системахносять досить детальний, казуїстичний характер, оскільки формулюються у виглядіпрецедентів при рішенні конкретних казусів — справ. Величезне значеннянадається формалізованим процедурам, процесуальним нормам, засобам юридичногозахисту.
Відсутнійрозподіл права на приватне й публічне. Як правило, немає й галузевого розподілунорм. В англосаксонській моделі формальний пріоритет належить законодавству,але фактично все залежить від розсуду судді, від того, як він витлумачить ізастосує норму закону. Саме на судове рішення, а не на первісну норму законуорієнтуються учасники правовідносин.
Тому судоверішення має фактичний пріоритет перед законодавством. У США суди здійснюютьконституційний контроль за відповідністю законодавчих актів Конституції країни,установлюючи прецедентні норми й виробляючи загально правові принципи.
До достоїнстванглосаксонської правової родини відноситься гнучкість, оперативність, зв’язок з повсякденним життям, швидкепристосування права до обстановки, що змінюється. До недоліків – не систематизованістьсистеми права, його казуїстичність, недостатня визначеність.
Перелікпосилань
1. Суды и судебный процессВеликобритании: Англия, Уэльс, Шотландия: Учебник / Т.В. Апарова. — М.: Норма,1996. – С. 13.
2. Буржуазная юстиция. Состояние иперспективы развития: Учебное пособие / С.В. Боботов. — М.: Инфра, 1997. – С. 10.
3. Курс уголовного судопроизводствазарубежных государств: Учебник / И.Я. Фойницкий. — СПб.: Питер, 2006. – С. 15.
4. Курс уголовно-процессуальногоправа: Учебник / М.А. Чельцов-Бебутов. — СПб.: Питер, 2006. – С. 23.
5. Уголовно-процессуальное правоВеликобритании, США и Франции: Учебник / В.П. Шибико. – Киев: Кондор, 2006. – С.28.
6. Уголовный процесс современныхзарубежных государств: Учебное пособие / К.Б. Калиновский. — Петрозаводск:Изд-во ПетрГУ, 2006. — С. 14.
7. Уголовный процесс основныхзарубежных государств: Учебник / К.Ф. Гуценко. — М.: Зерцало, 2001. – С. 73.
8. Основные правовые системысовременности: Учебное пособие / Перевод с французского В.А. Туманова. — М.:Юристь, 2002. – С. 84.
9. Уголовный процесс зарубежныхгосударств: Учебник / В.А. Ковалев. — М.: Зерцало, 2003. – С. 92.
10. Уголовно-процессуальное правоВеликобритании, США и Франции: Учебник / М.М. Михеенко. – Киев: Наука, 2003. – С.60.
11. Модели уголовного процесса:Учебник / А.В. Смирнов. — СПб.: Питер, 2004. – С. 80.
12. Английская судебная система:Учебник / Перевод с английского И.И. Иванова. — М.: Юристь, 2004. – С. 94.
13. Курс уголовно-процессуальногоправа: Учебник / М.А. Чельцов-Бебутов. — СПб.: Питер, 2006. – С. 40.
14. Уголовно-процессуальное правоВеликобритании, США и Франции: Учебник / В.П. Шибико. – Киев: Кондор, 2006. – С.50.
15. Уголовный процесс современныхзарубежных государств: Учебное пособие / К.Б. Калиновский. — Петрозаводск:Изд-во ПетрГУ, 2006. — С. 24.
16. Курс уголовного судопроизводствазарубежных государств: Учебник / И.Я. Фойницкий. — СПб.: Питер, 2006. – С. 17.
17. Курс уголовного судопроизводствазарубежных государств: Учебник / И.Я. Фойницкий. — СПб.: Питер, 2006. – С. 19.
18. Уголовный процесс зарубежныхгосударств: Учебник / В.А. Ковалев. — М.: Зерцало, 2003. – С. 113.
19. Уголовный процесс зарубежныхгосударств: Учебник / В.А. Ковалев. — М.: Зерцало, 2003. – С. 115.
Списоквикористаної літератури
1. Суды и судебный процессВеликобритании: Англия, Уэльс, Шотландия: Учебник / Т.В. Апарова. — М.: Норма,1996. – 215 с.
2. Буржуазная юстиция. Состояние иперспективы развития: Учебное пособие / С.В. Боботов. — М.: Инфра, 1997. – 244с.
3. Верховенство права: Сборник / К.Ф.Гуценко. — М.: Зерцало, 1999. – 210 с.
4. Основы уголовного процесса США:Учебник / К.Ф. Гуценко. — М.: Зерцало, 2000. – 357 с.
5. Уголовный процесс основных зарубежныхгосударств: Учебник / К.Ф. Гуценко. — М.: Зерцало, 2001. – 259 с.
6. Основные правовые системысовременности: Учебное пособие / Перевод с французского В.А. Туманова. — М.:Юристь, 2002. – 270 с.
7. Уголовный процесс зарубежныхгосударств: Учебник / В.А. Ковалев. — М.: Зерцало, 2003. – 189 с.
8. Органы расследования и судебнаяреформа в США: Учебник / В.А. Ковалев. — М.: Зерцало, 2003. – 257 с.
9. Уголовно-процессуальное правоВеликобритании, США и Франции: Учебник / М.М. Михеенко. – Киев: Наука, 2003. – 271с.
10. Уголовный процесс США: Учебник /В.М. Николайчик. — М.: Зерцало, 2004. – 234 с.
11. Модели уголовного процесса:Учебник / А.В. Смирнов. — СПб.: Питер, 2004. – 269 с.
12. Английская судебная система:Учебник / Перевод с английского И.И. Иванова. — М.: Юристь, 2004. – 309 с.
13. Уголовная юстиция США: Учебник /Перевод с английского И.И. Иванова. — М.: Юристь, 2005. – 299 с.
14. Курс уголовного судопроизводствазарубежных государств: Учебник / И.Я. Фойницкий. — СПб.: Питер, 2006. – 280 с.
15. Курс уголовно-процессуальногоправа: Учебник / М.А. Чельцов-Бебутов. — СПб.: Питер, 2006. – 346 с.
16. Уголовно-процессуальное правоВеликобритании, США и Франции: Учебник / В.П. Шибико. – Киев: Кондор, 2006. – 349с.
17. Уголовный процесс современныхзарубежных государств: Учебное пособие / К.Б. Калиновский. — Петрозаводск:Изд-во ПетрГУ, 2006. — 448 с.