Фінансова та грошово-кредитна політика і соціальна сфера
Економічна діяльність у будь-якій країні спрямовується на те, щоб насамперед забезпечити внутрішню і зовнішню безпеку населення та задовольнити його потреби у всьому необхідному для проживання — у житлі, їжі, одязі, речах, інфраструктурі, транспортних засобах та іншому. Особливістю розвинутих ринкових економік є їх переважна орієнтація на групу населення з близьким до середнього рівнем доходу — тобто на так званий середній прошарок населення, який чисельно переважає всі інші його верстви разом взяті і є головним споживачем результатів економічної діяльності та створює основне бізнесове середовище в державі. Економічна діяльність цього прошарку має назву малого та середнього бізнесу, на підприємства якого в багатьох розвинутих країнах припадає переважна кількість робочих місць і значний обсяг виробленого валового внутрішнього продукту. Економіка, орієнтована на середній прошарок населення, саме і є соціально-орієнтованою ринковою економікою.
Здійснюваний курс прискорених перетворень у Росії (в Україні також) полягав у формуванні великих капіталів при фактичному відстороненні від участі в самому процесі реформування переважної частини населення. Не було створено навіть передумов для виникнення середнього класу. Проведення ваучерної приватизації в Росії та сертифікатної приватизації в Україні не привело до формування масового прошарку власників. Виникли тенденції регресивного характеру, що полягали у зниженні науково-технічного та освітнього потенціалів. Із процесу здійснення соціально-економічних перетворень з самого початку були виведені опорні елементи — попит масового споживача та створення заощаджень. Не компенсована створенням середнього класу руйнація раніше діючої соціально-економічної системи практично стала гальмом економічного розвитку. Значна частина населення, особливо старше покоління, не сприйняла перетворень в економіці і виявилась не змозі адаптуватись до нових економічних умов.
Ця робота переслідує мету не проведення досліджень стану соціальної сфери, а показу «провини» фінансової та грошово-кредитної політики держави в Україні та Росії за напружений соціальний стан. Тому наводяться лише дані по середній заробітній платі, які, проте, достатньою мірою характеризують соціальні умови в цих країнах.
У червні 1998 р. середня номінальна місячна зарплата росіян становила 1121 руб. [74]. Це був найвищий її рівень за останні роки, який дорівнював у доларовому еквіваленті 180,8 дол. США. У січні 1999 р. середня номінальна заробітна плата росіян (без кооперативів, спільних і приватних підприємств) становила 1181 руб. (52,3 дол. США), у червні — 1626 руб. (66,6 дол. США), а в грудні — 2283 руб. (84,6 дол. США). Тобто, протягом 1999 р. вона зростала як у рубльовому, так і в доларовому еквівалентах. Існуюча в РФ заборгованість по заробітній платі, що протягом 1999 р. скорочувалась (з 88 млрд руб. на 01.10.1998 р. до 68 млрд руб. на 01.04.1999 р. та до 51 млрд. руб. на 01.11.1999 р.), все ще залишається високою.
Згідно з даними бюлетеня НБУ №12 за 1998 р., у грудні 1998 р. середня номінальна заробітна плата працюючих у народному господарстві України становила 188,3 грн (або при курсі 3,427 грн/дол.США близько 55 дол. США). У 1999 р. номінальна зарплата збільшувалася і в грудні її середнє значення становило 218,88 грн з врахуванням та 235,31 грн без врахування КСП (тобто відповідно 43,2 і 46,4 дол. США при середньому курсі гривні в цьому місяці 5,0691 грн/дол.). Отже, в доларовому еквіваленті заробітна плата в Україні у 1999 р. знизилася. Заборгованість по заробітній платі протягом 1999 р. в Україні зменшилась, як і в Росії (з 7 млрд грн навесні до 6,4 млрд грн у грудні), а в першому кварталі 2000 р. — знову збільшилася (до 6,5 млрд грн).
Наведені вище дані свідчать про надто вже невисокий середній рівень доходів працюючої частки населення в обох країнах. На додаток до цього ще й заробітна плата виплачується із затримкою.
Формування великого капіталу в Росії за умов неучасті в здійсненні економічних перетворень переважної частини населення обгрунтовувалось необхідністю концентрації грошових і матеріальних ресурсів та первинного нагромадження капіталу на початкових стадіях здійснення ринкових перетворень. Перерозподіл грошових і матеріальних ресурсів у Росії справді в основному відбувся. Причому, їх переважна частина опинилась у власності незначної групи населення. У Росії з’явились так звані «олігархи» — група найзаможніших людей, які мають суттєвий вплив на всі сторони життя країни і, на думку ЗМІ, отримали значну частину своїх грошей, «паразитуючи» на бюджеті, тобто за рахунок держави. В Україні здійснення економічних перетворень відбувалось за схожим сценарієм. Тут теж є свої «олігархи».
Намагання держав досягти первинного нагромадження капіталу має зовсім несподівані наслідки. З лібералізацією зовнішньоекономічних відносин почалась масова «втеча» капіталу з обох країн.
На відсутність соціальної спрямованості економічних перетворень відтоді, як їх почали проводити, вказує різке підвищення або, як його називали, лібералізація цін на початку 1992 р. Ця так звана «лібералізація» була здійснена без попереджувальних заходів щодо пом’якшення її негативних наслідків для населення. Вона відразу призвела до значного знецінення коштів населення, включаючи заощадження, та до різкого розшарування серед жителів країн на багатих і бідних зі значним зниженням рівня споживання і погіршенням рівня та якості життя більшої частини громадян. Лібералізація цін суттєво скоротила платоспроможний попит населення, додатково зменшений діяльністю численних посередницьких структур, що стало першопричиною значного падіння економіки як в Україні, так і в Росії. По суті ця лібералізація була першим насильницьким залученням кредитів у населення для потреб держав. Причому в обох країнах ці кошти не поспішають повертати.
У Російській Федерації в 1995 р. було прийнято Закон «О восстановлении сбережений населения», а в Україні у 1996 р. — Закон «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України». Обидва законодавчі акти практично нічого не вирішили щодо відновлення втрачених в результаті знецінення заощаджень населення. По суті ці закони є лише намірами про таке відновлення, які, певно, виглядали би більш переконливо, якби передбачувані обсяги компенсаційних витрат були б на законодавчому рівні віднесені до державних боргів. Вживалися й інші заходи, що не дали помітних результатів.
З лібералізацією цін в обох країнах економіка «товарного дефіциту» відразу перетворилась на економіку «дефіциту грошей». В економіці товарного дефіциту використання державою коштів населення носило прихований характер і проходило у формі утворення вимушених заощаджень громадян. А в економіці дефіциту грошей «відбирання» коштів населення має і приховану, і відкриту форми. Підвищення цін спрямовується саме на відбирання у населення коштів шляхом їх знецінення. Примусове відбирання цих коштів проходить через затримку (чи навіть присвоєння) заробітної плати, пенсій та інших видів грошового забезпечення громадян. Цілком очевидно, що затримки зарплати та інших соціальних виплат здійснюються і в рамках підтримки визначених монетарних показників на певних рівнях та здійснення антиінфляційних заходів. Маючи можливість «прокручувати» ці кошти, їх неплатник може мати і додатковий прибуток. Зворотною стороною невиплати зарплати є скорочення бази оподаткування і надходжень до бюджету.
Як в Україні, так і в РФ значну «відповідальність» за погіршення соціальних умов населення має нести державна фінансова політика, яка також включилась до процесу перерозподілу більшої частини доходів в інтересах вузької групи громадян. Весь комплекс заходів щодо забезпечення фінансової стабілізації характеризувався відсутністю стимулювання платоспроможного попиту, який і так скорочувався. Спочатку планується досягнення фінансової стабілізації з тим розрахунком, що в подальшому соціальна криза може бути подолана. Ігнорування органічного зв’язку соціальних і економічних процесів стало не тільки призвідником соціально-економічних конфліктів, а й головним гальмом подолання економічної кризи на найближчу перспективу.
Різкі зміни у бюджетній сфері щодо процедур формування і виконання державного бюджету здійснювались без врахувань змін у соціально-економічній ситуації. Система забезпечення різних соціальних гарантій вимагала створення ринкових методів їх здійснення. Проте реформування бюджетної сфери в цьому напрямі звелося до досить простої дії — зменшення витрат на соціальні потреби. При черговому секвестрі бюджетних видатків часто в першу чергу скорочувалися соціальні витрати. Це скорочення, від якого чи не найбільше постраждали медицина та освіта, призвело до того, що встановлені мінімальні рівні зарплати і пенсії фактично не виконували своє призначення щодо забезпечення нижньої межі відтворення життєдіяльності людського організму.
Покриття дефіциту бюджету за рахунок грошової емісії на початку 1990-х рр. призвело до гіперінфляції в Україні та Росії. Наслідком цього знову стало значне знецінення коштів населення, які в той період таким чином використовувались обома державами як засіб вирішення бюджетних проблем і перетворились на джерело збагачення для багатьох комерційних і банківських структур.
Покриття в подальшому дефіциту бюджету за рахунок розміщення короткострокових облігацій внутрішніх позик в Україні та Росії призвело до утворення фінансових пірамід по внутрішніх боргах. Це стало однією з причин валютних криз у 1998 р., в ході яких відбулося чергове знецінення коштів громадян обох держав через різке падіння валютних курсів рубля і гривні. До того ж, включення значних обсягів грошової маси до обігу вказаних цінних паперів також було однією з причин незабезпечення пристойного рівня соціальних виплат.
Постійне зниження обсягів виробництва, про що свідчить значне падіння ВВП в обох країнах, має наслідком подальше скорочення податкової бази, що, у свою чергу, означало зменшення бюджетних доходів і видатків. До того ж, з року в рік доходна частина бюджетів України та Росії недовиконувалась десь на 20 відсотків. Оскільки підприємницькі структури мають певні можливості щодо уникнення оподаткування, у держави з’являється спокуса збільшити податкові надходження за рахунок фізичних осіб.
Найвища нині діюча ставка оподаткування доходів фізичних осіб становить у Росії 30%, в Україні – 40%. Наміри щодо введення єдиної ставки 13% у Росії та ставок 10% і 20% в Україні свідчать про фактичне визнання урядами обох держав існуючого рівня оподаткування доходів населення як надто великого.
Потрібно відзначити негативний вплив на добробут людей з боку так званих непрямих податків (ПДВ та акцизів), значну частину яких безпосередньо доводиться сплачувати саме населенню, як кінцевому споживачу багатьох видів продукції. Фактично населення змушено платити одночасно декілька податків. А це означає, що загальний рівень оподаткування доходів фізичних осіб є значно вищим за передбачений.
Незабезпечення в Україні та Росії пристойних зарплат, пенсій, інших соціальних виплат та наявність значної заборгованості по них пояснюється не тільки поганим економічним станом, високим рівнем оподаткування доходів фізичних осіб чи недостатніми можливостями бюджетів. Іншим чинником тут є грошово-кредитна політика з її обмеженнями по грошовій масі з метою стримування інфляції.
Антиінфляційна політика являє собою комплекс заходів державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією. У відповідь на взаємодію факторів інфляції попиту та інфляції витрат сформувались дві основні лінії антиінфляційної політики – дефляційна політика (або регулювання попиту) і політика доходів. Дефляційна політика — це методи обмеження платоспроможного попиту через грошово-кредитний і податковий механізми шляхом зменшення державних витрат, підвищення процентних ставок за кредити, посилення податкового тиску, обмеження грошової маси і т.і. Політика доходів передбачає паралельний контроль. При цьому контролюються зарплата і ціни шляхом їх повного заморожування або встановлення для них меж зростання.
Варіанти антиінфляційної політики вибирались, залежно від пріоритетів. Досвід здійснення дефляційної політики показав, що вона призводить до стримування економічного зростання. Проведення політики доходів характеризується обмеженістю результатів. Коли ж ставилось за мету приборкати інфляцію за будь-яку ціну, паралельно використовувались обидва методи антиінфляційної політики.
Отже, грошово-кредитна політика, як один із чинників обмеження платоспроможного попиту взагалі, відповідно є чинником скорочення споживчого попиту населення. Тому проведення грошово-кредитної політики слід розглядати не тільки в аспекті погіршення якості життя населення через скорочення рівня споживання, а й в аспекті значного падіння обсягів виробництва в Україні та Росії. Адже загальновідомо, що в розвинутих країнах підтримується високий рівень споживання населення, що дає змогу для підтримання високих обсягів виробництва товарів та надання послуг.
Затримка соціальних виплат, що є однією з форм примусового безвідсоткового кредитування економіки і держави за рахунок населення, означає для останнього знецінення цих коштів через інфляцію.
Значний досвід проведення монетарної політики в інших країнах показує, що за відсутності економічного зростання курс на забезпечення якомога нижчого рівня інфляції призводить до підвищення рівня безробіття. Визнаючи це, Центробанк Росії виявив намір вже у 1999 р. розв’язувати задачі зниження інфляції та інфляційних очікувань без підвищення відкритого і прихованого безробіття. Статистичні дані щодо кількості безробітних та рівня безробіття наведені у таблиці 3.1.1 [6, 75].
Таблиця 3.1.1
Дані щодо кількості безробітних та рівня безробіття у РФ та Україні (на кінець року)
Показники
1997 р.
1998 р.
1999 р.
РФ
Кількість безробітних, млн
7,8
8,3
9,1
Рівень безробіття, %
10,8
11,5
12,4
Україна
Кількість громадян, зареєстрованих як безробітні, млн
1,03
1,59
2,06
Рівень безробіття, %
2,33
3,69
4,30
Як видно з таблиці 3.1.1, безробіття в обох країнах зростає. У Росії кількість безробітних і рівень безробіття визначено за методикою МОП, яка передбачає врахування і так званого прихованого безробіття. Українські дані цього не враховують.
У Російській Федерації Інститутом економіки РАН проводились дослідження проблем соціального спрямування розвитку грошово-кредитної системи країни [59]. На думку авторів досліджень, фундаментальні протиріччя, які виникли в динаміці становлення грошової системи Росії, мають міцне коріння і набули в період прискореної трансформації російської економіки чітку антисоціальну спрямованість. Ті ж самі суперечності, про які йдеться нижче, є характерними і для України.
1. В період радикальних економічних перетворень нагальність реформування грошової системи, адаптованої до економіки товарного дефіциту, вступила в протиріччя з не менш високим ступенем інерційності самої грошової системи і залежністю останньої від трансформаційних змін відтворювального процесу в цілому. На практиці це протиріччя виявилось у тенденції відторгнення «революційних» перетворень еволюційною по суті природою розвитку грошової системи. У здійсненні реформування грошової системи не можна було не враховувати започаткований еволюційний характер розвитку її опорних структур: інституційної основи, куди входять система кредитних інститутів і схеми регламентації їх діяльності; організаційно-правового забезпечення потреб грошового обігу країни в необхідній кількості грошей і стабільності національної валюти при виконанні різних функцій останньої; системи кредитних і платіжно-розрахункових відносин на внутрішньому і зовнішньому ринках. Через інерційність перехід грошової системи з одного стану в інший не міг бути здійснений без суттєвих втрат коштів населенням. Крім того, еволюційний характер розвитку грошової системи з самого початку обумовив протидію її мікроструктур реформаторським акціям «шокової терапії», різкому та практично насильницькому переведенню існуючих грошових відносин в режим дефіциту грошей. Одним з виявів такої протидії стала хронічна недовіра масового споживача до держави як головного гаранта стабільності національної валюти та до інститутів грошової системи. Спричинивши знецінення заощаджень громадян і юридичних осіб, різке знецінення рубля з початку 1992 р. при одночасній різкій руйнації діючої на той час інституційної основи грошової системи та при здебільшого стихійному характері виникнення нових кредитних інститутів призвело до повної дезорганізації грошових відносин.
2. Основна соціальна домінанта стабільності грошової системи — в об’єктивному спиранні останньої на масового споживача. Проте визначальним фактором у формуванні нової грошової системи на всіх її рівнях була тенденція прискореної концентрації капіталу у вузькому колі економічних суб’єктів. Різні стартові умови і ступені адаптаційної здатності фізичних та юридичних осіб при переважанні стихійності мали пріоритетне значення в розподільчому процесі. В результаті відбулась переконцентрація капіталу на користь комерційних структур та інших економічних суб’єктів, що з самого початку знаходились у найкращих умовах стосовно доступу до фінансових ресурсів. Тому цілком закономірними є соціальні конфлікти, загострення відносин між групами і прошарками населення та комерційними групами, відособлення регіонів та їх конфлікти з центром, що виявились у наявності різних умов при здійсненні економічних реформ.
3. Комерціалізація процесу приватизації перекреслила його вихідну цільову орієнтацію на включення масового прошарку населення до відносно більш високопродуктивної системи діяльності в умовах ринкових відносин. Загострення кризових явищ у платіжно-розрахунковій, інвестиційній, банківській та інших сферах стали закономірним фоном здійснення курсу прискореної приватизації і чітко «вписуються» в механізм переділу власності в інтересах певних найбільш активних чи адаптованих груп або окремих економічних суб’єктів.
4. Процес досягнення фінансової стабілізації навіть в обмеженому його розумінні (як стримування інфляції), безумовно, органічно пов’язаний з відновлювальним циклом соціально-економічного розвитку країни. Однак процес досягнення грошової стабілізації не можна відділяти від всієї сукупності елементів економічного зростання та інтерпретувати як головну умову останнього. Дане трактування не тільки виявляє нерозуміння суттєвої сторони цього процесу, а й навмисне відсуває здійснення конкретних заходів щодо стабілізації економіки та підвищення рівня життя до моменту досягнення критичного стану соціально-економічного розвитку. Розуміння процесу грошової стабілізації як передумови економічного зростання вивело за межі поточних заходів і навіть стратегії головні положення економічного зростання – підвищення рівня добробуту населення і забезпечення структурних перетворень економіки. При цьому поза межами діяльності виконавчої і законодавчої влади залишилось включення справді ринкових механізмів з чіткою правовою базою у сфери діяльності всієї маси діючих економічних суб’єктів. Замість необхідного при переході до ринкових відносин розширення масштабності грошової системи по всіх її елементах за рахунок подальшого включення в сферу грошових відносин бюджетів домашніх господарств відбувалось звуження участі останніх у цій сфері. Між іншим, саме стан особистих бюджетів основної частини громадян (з умовним включенням сюди 60% населення) відображає і визначає реальну економічну основу реформування у напрямі створення соціально орієнтованої ринкової економіки.
5. Стримування інфляції шляхом обмеження доходів і платоспроможного попиту масових груп населення спричинило зниження якості життя цього контингенту населення до критичного рівня. Відповідно, різко зріс ступінь негативного впливу цих процесів на соціально-економічну ситуацію.
Про невідповідність грошово-кредитної політики соціальним потребам населення свідчить також рівень кредитування банківською системою фізичних осіб. Ці дані, згідно з інформацією бюлетенів НБУ та ЦБ РФ [6, 7], наведені у таблиці 3.1.2.
Таблиця 3.1.2
--PAGE_BREAK--Питома вага кредитів, що надаються банками фізичним особам в РФ та Україні
Дата
Од. виміру
Весь залишок заборгованості по кредитах
У тому числі по кредитах для фізичних осіб
Питома вага кредитів для фізичних осіб, %
РФ
На 01.01.1999 р.
млн руб.
421567
20078
4,8
На 01.07.1999 р.
млн руб.
473721
22344
4,7
На 01.01.2000 р.
млн руб.
596812
27630
4,6
Україна
На 01.01.1999 р.
млн грн
8855
510
5,8
На 01.07.1999 р.
млн грн
9618
615
6,4
На 01.01.2000 р.
млн грн
11783
682
5,8
Для існування унаочненого в таблиці 3.1.2 стану справ з банківським кредитуванням фізичних осіб є декілька причин. Це насамперед висока вартість банківських кредитів. За даними бюлетенів банківської статистики ЦБ РФ, ставки кредитування фізичних осіб в Росії у червні 1999 р. знаходилася в межах 32,8–55,8% річних (для кредитів у рублях) і 11,0–33,8% (для кредитів у валюті), а в грудні 1999 р. — 31,9-47,7% (для кредитів у рублях) і 9,3-17,9% (для кредитів у валюті). За даними бюлетенів НБУ, ставки кредитування фізичних осіб в Україні становили в червні 1999 р. 18,1–46,8% (для кредитів у гривнях) і 23,7–30,0% (для кредитів у валюті), а в грудні 1999 р. — 17,8-48% (для кредитів у гривнях) та 9,6-28,3% (для кредитів у валюті). Зважаючи на невеликі доходи населення, попит з його боку на банківські кредити при таких ставках кредитування є досить не високим. І сама банківська система орієнтується не стільки надавати кредити населенню, скільки приймати від нього кошти по вкладах. Таким чином, має місце одностороннє кредитування населенням банківської системи. Але очевидно і те, що в умовах соціально спрямованої ринкової економіки має забезпечуватись взаємний грошовий обмін між населенням і банківською системою. Потрібно відзначити, що проведення грошово-кредитної політики, спрямованої на обмеження грошової маси, ослаблює банківський потенціал, скорочує можливості банків щодо акумулювання тимчасово вільних коштів і кредитування індивідуальних позичальників.
Однією з функцій грошей є збереження і нагромадження власності. І в Україні, і в Росії з цією метою використовуються не національні валюти, а долар США. Це свідчить про недовіру населення обох країн до своїх національних грошових одиниць. Причому попит на долар США значно зростав при небезпеці значного падіння курсу рубля та гривні.
Очевидно, що валютні накопичення складають інвестиційний потенціал країни-емітента, а не країни, де ця валюта знаходиться, тим більше у вигляді готівки. Обсяги валютної емісії розміщуються на кредитній основі, визначають розміри грошових активів країни-емітента і одночасно створюють потенціал попиту на ринку, зорієнтованому на цю валюту. Практично відбувається зміщення забезпечення доходів населення і накопичень від функціонування національної економіки до економіки тієї країни-емітента, валюта якої складає основу нагромаджень громадян держави, що залучає дану валюту, і самої цієї держави в цілому. Тому недовіра населення України і Росії до своїх національних валют є цілком виправданою, особливо з огляду на фінансову кризу 1998 року.
Іншою соціальною проблемою є втрата довіри населення до банківської системи. Банки знаходяться під постійною загрозою банкрутства чи відкликання ліцензії. Тому населення досить неохоче довіряє їм свої кошти. Так, жителі Росії ще довго будуть пам’ятати діяльність фінансових структур типу «МММ» чи «Хопер».
Очевидно, з метою відновлення довіри вкладників до банківської системи на початку 1999 р. в Асоціації російських банків відбулось представлення «Договору кредитних організацій про зобов’язання перед клієнтами». Договір передбачає більш відкриту і чесну політику у відносинах з клієнтами при здійсненні банківських послуг, повне інформаційне забезпечення клієнтів по всіх аспектах банківської діяльності, уважне ставлення до розгляду скарг і задоволення претензій клієнтів. Передбачено також відповідальність учасників цього договору в разі його порушення.
Російські та українські банки фактично не борються за залучення клієнтів. У 1999 р. в загальному обсязі залучених від населення коштів частка Ощадбанку в Росії становила близько 70%, а частка Ощадбанку (майже 40% всіх вкладів населення) та Приватбанку в Україні — близько 60%. Це свідчить про практичну відсутність в обох банківських системах конкурентного середовища щодо залучення коштів населення.
Потрібно відзначити, що ці кошти є значним джерелом інвестування економіки. У розвинутих країнах створюються всі умови для того, щоб кошти населення знаходилися в банках і як кредитні ресурси працювали на економіку. Самі банки теж зацікавлені у цьому.
У таблиці 3.1.3 наведені дані (бюлетені ЦБ РФ та НБУ) [6, 7] щодо обсягів вкладів населення в комерційних банках Росії та України.
Таблиця 3.1.3
Обсяги вкладів населення в комерційних банках РФ та України
Всього вкладів
У нац. валюті
В іноз. валюті
РФ (у млн руб.)
на 01.01.1998 р.
171639
143125
28514
на 01.01.1999 р.
201264
140982
60282
на 01.01.2000 р.
300449
202783
97666
Україна (у млн грн)
на 01.01.1998 р.
2297
1612
685
на 01.01.1999 р.
3089
1824
1265
на 01.01.2000 р.
4283
2167
2115
Банківські вклади населення збільшилися в Росії відносно його загальних грошових доходів на 1,7% за 1998 р. та 3,6% за 1999 р., а в Україні відносно його загальних доходів – на 1,5% за 1998 р. та на 1,9% за 1999 р. Звідси випливає, що тільки незначну частину своїх доходів населення цих країн вкладає в банки.
Поточна грошово-кредитна і валютна політика в обох державах відсуває на невизначений термін перспективу вільної конвертації їхніх національних валют. Свідченням цього є і те, що в складі грошового агрегату М2 Росії та України перебуває валютна складова у вигляді валютних депозитів. Отже, використання населенням рубля та гривні як справжніх засобів збереження та накопичення вартості відкладається.
Звертає на себе увагу те, що в загальному обсязі грошової маси значною є питома вага грошей поза банками, тобто готівки (на кінець 1999 р. — 38% у Росії і 43% в Україні). Це зменшує можливість з боку головних банків керувати грошовим обігом. До того ж, частина готівки обслуговує тіньовий сектор економіки. В обох державах утворились структури, що переводять безготівкові гроші в готівкові. А від цього страждає насамперед населення, оскільки готівка в першу чергу повинна обслуговувати саме його потреби.
Обидві держави практично не гарантують населенню повернення коштів по вкладах у комерційних банках, не виконуючи таким чином свою головну функцію — захист громадян. У Російській Федерації після 17 серпня 1998 р. вихід було знайдено у переведенні вкладів населення з комерційних банків до державного Ощадбанку. Самі ж комерційні банки в той час просто відмовляли громадянам у поверненні вкладених коштів.
10 вересня 1998 р. вийшов Указ президента України щодо забезпечення прав фізичних осіб, що вклали кошти у банки. Згідно з цим Указом, постраждалий вкладник може розраховувати на компенсацію в розмірі не більше 500 грн.
Таким чином, як у Росії, так і в Україні грошово-кредитна політика не має соціального спрямування. Обидва головні банки (НБУ і ЦБ РФ) при проведенні грошово-кредитної політики звужують свою відповідальність виключно до забезпечення стабільності національної грошової одиниці. Наскільки їм вдалося виконати це завдання, покладене на них конституціями РФ та України, свідчить 1998 р., коли заплановані рівні девальвації національних валют та інфляції були значно перевищені. В цілому ж соціальні наслідки грошово-кредитної політики обох держав можна характеризувати наступним чином.
1. Грошово-кредитна політика не спрямована на формування так званого «середнього класу», на залучення широких верств населення в ринкові відносини і створення таким чином середовища для малого і середнього бізнесу як основи зайнятості і добробуту переважної частини громадян.
2. Обмеження обсягів грошової маси є однією з причин невисокого рівня та постійної затримки соціальних виплат з утворенням значних обсягів заборгованостей та зменшенням добробуту населення внаслідок скорочення платоспроможного попиту громадян, що негативно позначається і на економічній діяльності в цих країнах.
3. Обидві національні валюти (рубль і гривня) через їх постійне знецінення практично втратили функції засобу збереження та нагромадження вартості. Виконання цих функцій населення фактично «доручило» долару США.
4. Банківські системи України та Росії не є надійним середовищем для залучення коштів і кредитування своїх громадян, що створює додаткові незручності для населення.
5. Курс на стримування інфляції монетарними методами певним чином уповільнив знецінення коштів населення. Але за відсутності економічного зростання намагання досягти цими методами якомога нижчого рівня інфляції сприяло збільшенню рівня безробіття в обох державах.
6. Дефіцит грошей і використання бартерних форм розрахунків між підприємствами призвели до того, що останні розраховуються зі своїми працівниками у товарній формі.
7. Розуміння процесів фінансової стабілізації як передумови економічного зростання вивело за межі її поточних заходів і навіть стратегії головні положення зростання економіки – підвищення рівня добробуту населення та забезпечення структурних перетворень економіки.
8. Процеси фінансової стабілізації не враховують взаємозалежності соціальних та економічних процесів – залежності обсягів виробництва від рівня платоспроможного попиту населення.
Цілком очевидно, що соціальний аспект є найважливішим у забезпеченні безпеки держави. Тому монетарні орієнтири грошово-кредитної політики та макроекономічні орієнтири повинні визначатись, виходячи з умов забезпечення певних реальних доходів населення та вчасного здійснення соціальних виплат при підвищенні платоспроможного попиту населення. Тобто, монетарні та макроекономічні орієнтири мають спрямовуватись і на досягнення певних соціальних параметрів.
Потрібно гарантування повного та безумовного повернення вкладникам банківських вкладів населення, а також постійна індексація останніх з врахуванням рівня інфляції. Це важливо не тільки для зняття соціальної напруги і відновлення довіри громадян до держави та банківської системи. Кошти населення є важливим потенціальним фінансовим ресурсом державного економічного розвитку. Необхідно забезпечити також прозорість діяльності банків стосовно використання коштів населення з метою недопущення спрямування останніх на різні сумнівні операції та вчасного повернення банківських вкладів громадян.
При проведенні макроекономічної політики, спрямованої на органічне поєднання соціальних та економічних потреб, має враховуватись таке положення. Повинно бути забезпечено збільшення реальної заробітної плати, яке б за темпами випереджало зростання обсягів виробництва. Саме випереджаюче зростання попиту населення зможе стимулювати подальше збільшення обсягів виробництва.
Необхідно знизити рівень оподаткування доходів фізичних осіб, яке повинно мати на меті не тільки наповнення державного бюджету, а й насамперед регулювання платоспроможного попиту населення. Держава повинна забезпечити безумовне і вчасне здійснення соціальних виплат всіма її суб’єктами.