ПЛАН
ВСТУП Розділ1. ФОРМУВАННЯТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ГОСПОДАРСТВА: ПЕРЕДУМОВИ,ФАКТОРИ, ОСОБЛИВОСТІ
1.1 Основніформи територіальної організації продуктивних сил
1.2 Впливекономіко-географічного положення на розміщення об’єктів народного господарства
1.3 Економічнізакономірності, що впливають на організацію господарства
1.4. Техніко-економічні та демографічні передумовиутворення форм територіальної організації господарства
1.5 Специфічні умови формування територіальноїорганізації господарства в Україні
Розділ 2. СУЧАСНИЙ СТАН, ПРОБЛЕМИ, ПЕРСПЕКТИВИРОЗВИТКУ МІСЬКИХ ПОСЕЛЕНЬ
2.1 Міське розселення: загальні тенденції в світі
2.2 Величина міста – головна його проблема
2.3 Методи регулювання розселення
Розділ 3. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ МІСТ УКРАЇНИ
3.1 Розміщення міст по території України
3.2 Економічні та соціальні проблеми українських міст
3.2.1 Житлово-комунальне господарство
3.2.2 Транспортна проблема
ВИСНОВКИ
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
ВСТУП
Проблематериторіальної організації господарства для будь-якої країни є визначальною, бовона лежить в основі господарського управління територією і проявляється упростих, складніших та найскладніших формах. Це, перш за все, центри, вузли,виробничі і територіально-виробничі комплекси, портово-промислові комплекси,райони, технополіси. Основою всіх цих форм є місто. Концентрація таінтенсифікація виробництва зумовлює його розширення і переростання у більшскладні, комплексно взаємопов’язані форми територіальної організації господарства.
Містопереплітається з системами розселення, є ядром для формування агломерацій.Урбанізаційні процеси 20-го століття вражаючі, і ще й досі набирають обертів українах, що розвиваються. У містах зосереджено 43% всього населення світу, причому тут концентрується майже ввесь науковий потенціал, промисловість. Міста єадміністративними, політичними, культурними, торгівельними центрами. Вониздійснюють комплексний вплив на економічну, соціальну, екологічну сферу. Можнасказати, що міста на сучасному етапі є основою життя, оскільки людині дляефективної діяльності потрібне спілкування, постійне підтримання зв’язків.
Міста, зокремавеликі, мають як свої переваги, так і значні недоліки. Основним завданням єдосконале вивчення проблем, пошук найефективніших шляхів їх вирішення івпровадження в життя комплексу програм для забезпечення якнайкращого існуванняі розвитку. Перспективи міст у різних регіонах різні, тому важливим є виявленняіндивідуальних особливостей і вдосконалення їх. Політика перш за все повинна грунтуватисьна засадах раціоналізму і спрямовуватись на людину.
1.ФОРМУВАННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ГОСПОДАРСТВА:ПЕРЕДУМОВИ, ФАКТОРИ, ОСОБЛИВОСТІ
1.1Основні форми територіальної організації продуктивних сил
Територіальнаорганізація господарства розглядає територіальну приуроченість її елементів допевної території, характер зосередження окремих галузей господарства, їхнійвзаємозв’язок. Зрозвитком продуктивних сил і поглибленням поділу праці територіальнаорганізація господарства виявляється у нових формах, наповнюється новимзмістом. Територіальна організація господарства тісно пов’язана зтериторіальною організацією продуктивних сил.
Територіальнаорганізація продуктивних сил – це просторовий взаємозв’язок галузевих,міжгалузевих і територіально-виробничих комплексів, що спирається нараціональне використання природних, матеріальних і трудових ресурсів,заощадження витрат на подолання диспропорцій у взаєморозміщенні джерелсировини, палива, енергії, місць виробництва. Форми розміщення продуктивних сил– стійкі територіально-економічні утворення, що характеризуються своєюрізноманітністю, конфігурацією, складністю й взаєморозміщенням структурнихелементів.
Первіснимиелементами територіальної організації ПС є окремі ферми, хутори, промислові пункти,що характеризують точне розміщення ПС на території. У промислових пунктах(здебільшого у містечках) найчастіше розташовуються філії великих підприємств.
Центр — це точка, зв'язкиякої з довколишньою територією функціональні.
Промисловий центр -цегрупа промислових підприємств, взаємопов'язаних спільними допоміжнимивиробництвами, а у низці випадків — спільністю технологічного процесу, що маютьєдину систему розселення і обслуговуються спільною інфраструктурою.
Вузол— цетериторіальне сполучення об'єктів, що відіграють певну роль у розвитку даноїтериторії.
Промисловий вузол —це локальне виробничо-територіальне сполучення, де підприємства поєднуютьсятісними виробничими й виробничо-технологічними зв'язками, спільністютранспортно-географічного розміщення, загальними системами інфраструктури йпоселень для найефективнішого використання природних, матеріальних і трудовихресурсів.
Виробничий комплекс—це поєднання підприємств, об'єднаних виконанням єдиної господарської функції тавзаємопов'язаних тісними виробничими стосунками таким чином, що вилученняякихось компонентів або порушення зв'язків знижує ефективність комплексу,обмежує або унеможливлює виконання господарських функцій.
Територіально-виробничийкомплекс— це взаємозумовлене поєднання підприємств на певній території,за якого ефект досягається завдяки вдалому добору підприємств згідно зприродними та економічними умовами.
Район— цетериторія, що відрізняється від інших територій за сукупністю складових частин,які характеризуються єдністю, взаємозв'язком та цілісністю, котра є об'єктивноюумовою, закономірністю раціонального розвитку даної території.
Технополіс— ценауково-технічний центр, що забезпечує створення та впровадження новихрозробок.
Портово-промисловийкомплекс— це об'єднання на одній території морських портів, промисловихпідприємств, приморських поселень, соціально-виробничої інфраструктури,розміщення яких у прибережній зоні зумовлене експлуатацією природних ресурсівприлеглої території та акваторії, забезпеченням зовнішньоекономічної та іншихрізновидів діяльності.
міськийрозселення територіальний господарство
1.2.Впливекономіко-географічного положення на розміщення об’єктів народного господарства
Розташування кожногооб'єкта народного господарства у просторі зумовлене впливом низки причин ізакономірностей. Одним з провідних є економіко-географічне положення (ЕГП) об’єкта, тобто сукупність його відношень до іншихекономіко-географічних об'єктів, що лежать поза ним. Таким чином, об'єктхарактеризується не лише розташуванням на певній території, але й системоюзв'язків (реальних або потенційних) з іншими об'єктами.
Економіко-географічнеположення — категорія історична. Це означає, що якщо з часом змінитьсяекономічний простір довкола об'єкта, то це відіб'ється на економічномупотенціалі самого об'єкта. Відомо, що стародавній Київ став економічним іполітичним центром України-Руси. Це сталося, по-перше, тому що вінрозташовується на перехресті водних шляхів, що утворюються Дніпровськоюрічковою системою. По-друге, він лежав майже у центрі серед політичнопов'язаних між собою князівств.
Сінгапур до початку XIXст. був невеличким поселенням в економічно малорозвинутому регіоні й не мав хочякогось економічного значення. Але після перетворення його на порт він ставвикористовувати вигоди свого географічного положення на перехрестінайважливіших трансокеанічних шляхів. Спочатку він спеціалізувався на послугах(бункерування суден, страхування, посередницька торгівля), а потім перетворивсяна великий промисловий центр, що ефективно використовує міжнародний поділпраці.
Географічне розташування об'єктаабо території може розглядатись на трьох рівнях: макро-, мезо- й мікро-.Макроположення відбиває економічні відносини об'єкта з великими регіонами.Мезоположення характеризує об'єкт за відношенням до компактної та відносноневеликої за розміром території його оточення. Це може бути положення обласногоцентру або міста усередині якогось регіону. Територія, що тяжіє до певногоцентру на мезорівні, називається гінтерланд. Найчастіше назва «гінтерланд»вживається щодо території, яка прилягає до портових міст. Мікроположенняхарактеризує об'єкт відносно невеликого оточення. Це може бути розташуванняпідприємства у місті.
Вплив ЕГП виявляється утому, що об'єкт або регіон одержують певні економічні переваги при оптимальнійвзаємодії економічних зв'язків з іншими об'єктами й регіонами. Вдалорозташовані міста перетворюються на великі транспортні вузли. Насамперед цестосується портових міст, де масові вантажі перевалюються з одного видутранспорту на інший. Саме фактор ЕГП спричинив зростання й процвітання такихміст, як Нью-Йорк, Гамбург, Амстердам, Роттердам. Здебільшого частину вантажів,які проходять через вузлові транспортні центри, вигідно переробляти на місці.Так, суто транспортний вузол перетворюється на багатофункціональне місто.
Характерним дляекономіко-географічного положення є те, що особливості його можуть виявлятисялише в певний час, за певних обставин. Тут враховується і густота населенняданої території, характер зайнятості, ступінь політичної централізації.
1.3Економічні закономірності, що впливають на організацію господарства
Розвиток територій і продуктивнихсил перебувають під впливом загальних економічних закономірностей. При аналізіформ територіальної організації слід враховувати їх. Зокрема таку важливу ізних, як закономірність територіальної комплексності розміщення. У комплексііснує взаємозв'язок між спеціалізуючими, допоміжними та обслуговуючимигалузями, між природними ресурсами регіону й виробництвом, між виробництвом ірозселенням. Елементарний виробничий зв'язок між підприємствами, об'єднанимипевною народногосподарською функцією, називається виробничим комплексом. Цеможе бути група підприємств, що випускають одну продукцію. Підприємстваобмінюються між собою комплектувальною продукцією, запроваджують оптимальнуспеціалізацію. Але у виробничому комплексі вони не обов'язково повиннірозташовуватися поблизу одне одного — іноді їх розділяє відстань у сотнікілометрів. Якщо ж вони розташовуються компактно й територіальна близькість маєістотне значення, тоді формується територіально-виробничий комплекс (ТВК). ТВКбувають різних розмірів і рангів, тобто характеризуються підпорядкованістю.Створення територіально-виробничого комплексу (ТВК) безпосередньо пов'язане зреалізацією довготермінових цільових регіональних проблем. Економічна сутністьТВК виявляється у тому, що його народногосподарська ефективність вища засумарну ефективність складників, які функціонують ізольовано.
Територіальнийкомплекс виникає тоді, коли територія перестає бути випадковим чинником йогоформування і коли внаслідок розташування компонентів на компактній території усполуки з'являються додаткові якості. ТВК — сполучення підприємств, для якоготериторіальна спільність є додатковим фактором ефективності за рахунок:тривалості взаємозв'язків і ритмічності виробничого процесу, скороченнятранспортних витрат, раціонального використання усіх місцевих ресурсів ісприятливіших умов для маневрування ними.
Сполучення кількох ТВК урегіоні, підприємств регіону, які не належать до ТВК, виробничої та соціальноїінфраструктури — усе це створює передумови для появи економічного району.Економічний район розглядається на лише як ланка у народногосподарськомуланцюгу, що виконує вузьку й виокремлену роль, але і як великатериторіально-виробнича система, що має потужний ресурсний потенціал і здатнасамотужки розв'язувати важливі господарські проблеми, скеровані на підвищенняефективності суспільного виробництва. Економічний район розглядається якспеціалізована територія країни з певним комплексом допоміжних та обслуговуючихвиробництв. Спеціалізація району повинна визначати галузі, де витрати праці йкоштів на виробництво продукції та її доставку споживачеві найменші порівняно зіншими районами. Економічна ефективністі спеціалізації оцінюється як з поглядунайдоцільнішого територіального поділу праці у масштабі країни, так і з поглядунайповнішого й найпродуктивнішого використання місцевих ресурсів району.
При розгляді впливукомплексного розміщення на організацію народного господарства слід виділититаку форму як портово-промисловий комплекс.Портово-промисловийкомплекс (ППК) — це форма територіальної організації морськогогосподарства й прилеглого примор'я, взаємопов'язане й взаємообумовлене,планомірно сформоване об'єднання морських портів, промислових підприємств,приморських селищ, соціально-виробничої інфраструктури, розташування яких убереговій зоні викликано експлуатацією ресурсів суходолу й моря, забезпеченнямзовнішньоекономічних та інших зв'язків. Внаслідок такого поєднання маємододатковий соціально-економічний ефект за рахунок групування морських портів іпромислових підприємств згідно з їхнім транспортним та економіко-географічнимрозташуванням у приморській зоні; тривалістю міжгалузевих зв'язків; скороченнямтранспортних витрат; комплексним використанням усіх ресурсів; раціональнимпоєднанням територіально-галузевої та програмно-цільової засад керування.
Ще однією важливоюзакономірністю є закономірність територіальної концентрації продуктивних сил,яка полягає у зосередженні виробництва й населення у найвигідніших місцяхрегіону, що забезпечує вищий (ніж середній для регіону) рівень життя таефективність виробництва. Концентрація призводить у першу чергу до утворенняурбанізованих зон. На кожному щаблі суспільного розвитку вона має свої межі,зумовлені розвитком продуктивних сил, зокрема технологією виробництва,досконалістю інфраструктури та ін. Спроби обминути ці межі, форсуватиконцентрацію призводять до зниження ефективності суспільного виробництва.
1.4 Техніко-економічні тадемографічні передумови утворення
формтериторіальної організації господарства
Вплив сучасногонауково-технічного прогресу (НТП) на зміни в просторовій організації життялюдей, на розвиток і розміщення міст, на формування середовища людинибагатоманітний. НТП стимулює розвиток промисловості у територіальних формах,які постійно змінюються, стимулює розширення складу виробництва, породжуєвеликі і складні комплекси. Взаємопов’язані виробництва групуються в одному місці навколо технологічнихпроцесів. Так утворюється технополіс — центр впровадження досягнень науки і техніки. Це, якправило, нове місто, в якому запроваджуються у виробництво нові розробки, атакож проживає населення. Він містить науково-дослідну, промислову та селищну зони,має необхідну інженерну, комунально-побутову та комунально-культурнуінфраструктури, комфортні умови проживання. Технополіси скеровані на створенняй випуск наукомісткої продукції з урахуванням її конкурентоздатності та умовринку збуту. Через технополіси має реалізуватися механізм пришвидшеннянауково-технічного прогресу в сучасних галузях промисловості, пов'язаних іззапровадженням новітніх досягнень фундаментальної науки, зокремамікроелектроніки, нових матеріалів, альтернативних джерел енергії, біотехнології.Створення технополісів дає можливість максимально зблизити науку тавиробництво, сприяти структурній перебудові економіки для підвищення їїнаукомісткості, рівномірніше розташовувати продуктивні сили, вирівнюючи прицьому диспропорції в економічному розвитку; розвивати у технополісахбезвідходні виробництва, розробляти та впроваджувати досконаліші методиочищення, застосовувати екологічно чисті матеріали й джерела енергії.
Із технополісами пов’язана наукомісткістьвиробництва. Донаукомістких відносяться усі виробництва, які потребують, по-перше,висококваліфікованих працівників, а, по-друге, великих вкладень унауково-дослідну базу. Це, як правило, виробництво ЕОМ, ракетобудування,літако- й автомобілебудування, виготовлення озброєнь тощо. Такі виробництва розміщуютьсяу великих містах, які мають декілька (здебільшого понад десять)науково-дослідних інститутів і вищих навчальних закладів. В Україні до такихміст належать Київ, Харків, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ, Львів.
Інколи наукомістке виробництворазом з науковою базою «виноситься» за межі великого міста, утворюючиміста-супутники. У США спеціалізованими центрами наукомісткої продукції(авіаракетобудування, електроніка) стали Сан-Дієго й Санта Ана (супутникиЛос-Анджелеса), Сан-Хосе (супутник Сан-Франциско).
Взаємопов’язаною з наукомісткістю єпрацемісткість.Найбільшпрацемісткими виявляються такі галузі: електроніка (виробництво ЕОМ,телевізорів, радіоприймачів, побутової електроніки), приладобудування,оптико-механічне, інструментальне виробництво, автомобілебудування, Працемістківиди виробництва у промисловості розміщуються у містах, які мають вільнітрудові ресурси. Це не обов'язково найбільші міста: дуже часто у маленьких ісередніх містах є певний контингент незайнятого населення. У сучасному світііснує тенденція випереджуючого розвитку працемістких галузей у країнах, щорозвиваються. У них є надлишок працездатного населення, котрому ще й платитиможна небагато. Ось чому ненаукомісткі види виробництва, які потребують великихвитрат праці (більшість галузей легкої промисловості, побутова електроніка),дедалі більше переміщуються з розвинутих країн до таких, що розвиваються.
Крім того, автоматизаціявиробництва, пов’язаназ розподілом виробничого процесу на елементарні операції, посилює тенденцію довузької спеціалізації, яка потребує менш кваліфікованої робочої сили.Комплексна механізація виробництва поступово ліквідовує важкі роботи і розширюєсферу застосування жіночої праці. Отож, статева структура все менше впливає на диференціаціювиробництва, що дозволяє ефективніше розвиватись господарству.
Переоснащеннявиробничої бази сприяє розвитку форм територіальної організації, зокрема ростуміст. Висококваліфікована робоча сила, зростання прошарку інтелігенціївикликають підвищені запити у всьому, що стосується обслуговування,невиробничої інфраструктури, що призводить до залучення нових робітників. Такимчином прослідковується закономірність: у промисловості із створенням нових робочих місць, населення містапорівнянно з чисельністю цих місць збільшується приблизно на порядок.
Також слідвраховувати міграційні процеси, зокрема із села в місто та з екологічнонебезпечних районів у менш забруднені, що збільшує чисельність населення ісприяє розвитку більш працемістких виробництв. Однак міграційний потенціалсільської місцевості практично вичерпаний, тому джерелом зростання чисельностівеликих міст є невеликі центри. Зростають диспропорції у темпах росту містрізної величини.
1.5Специфічні умови формування територіальної організації
господарствав Україні
Для Українихарактерна своя специфічність розміщення господарства, утворення форм та їхрозміщення. Це в першу чергу пов’язано з тим, що довгий час існувала УРСР, депріорітетною була плановість і централізованість.
Ще на початкустоліття Україна була аграрно-індустріальною державою з невеликим міськимнаселенням. Урбанізації сприяли два основних фактори. З одного бокуіндустріалізація народного господарства і розвиток різноманітних галузей,зокрема важкої промисловості, створили в містах велику кількість робочих місць.Таким чином до нових видів діяльності залучались як вихідці із села, так імолодь міст. З другого боку колективізація і механізація сільськогогосподарства звільнила від малопродуктивної індивідуальної праці багатьох людей.
Розвитокгосподарства в Україні у 20-му столітті набував соціалістичного індустріальногохарактеру. У 20-30-х роках був взятий курс на створення і розвиток великихпідприємств. На сьогоднішній день більшість промислово-виробничого персоналузосереджено на заводах і фабриках з кількістю працюючих більше тисячі чоловік.Склався висококонцентрований тип промислового виробництва, який визначивзбільшення комплексів господартва і міст.
Ще один фактор,характерний для нашої країни – нестача хороших доріг і надійного транспортногосполучення між населеними пунктами. Жителі сіл, можливо, і не прагнули б переїхатив місто, якщо б шлях у півтори — дві години вони могли б подолати вкомфортабельних умовах. Це ж стосується і умов проживання й обслуговування.Така ситуація в цілому сприяє міграції із села в місто.
2. СУЧАСНИЙ СТАН, ПРОБЛЕМИ,ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ МІСЬКИХ ПОСЕЛЕНЬ
2.1Міське розселення:загальні тенденції в світі
Під розселеннямнаселення розуміють розміщення населення на території і форми його територіальноїорганізації у вигляді системи поселень з їх взаємовідносинами. Розселеннянаселення відбиває як процес розподілу і перерозподілу населення на території,так і результат цього процесу у вигляді існуючої на даний час територіальноїмережі поселень.Два основних типипоселень — міські й сільські мають істотні відмінності щодо функціональноїструктури й людності, причому функціональна характеристика є вирішальною привизначенні типу поселення.
Міське розселення – форматериторіальної організації життя населення у вигляді міст, розвиток яких пов’язаний з розміщеннямпромислових підприємств, об’єктівбудівництва, транспорту, з постіндустріальними видами діяльності. Критеріївіднесення до міст у різних країнах неоднакові. А взагалі, місто – це населенийпункт, який віднесений згідно з законодавством держави до категорії міст і має,як правило, значну (порівнянно з сільським поселенням) чисельність населення,зайнятого головним чином у промисловості, торгівлі, сфері обслуговування,науці, культурі. Міста мають свою територію, обмежену так званою міською межею,як правило, досить стійкою. Населення міст у 1992 році складало 43% всьогонаселення світу. Великих міст, які мають більше 100 тис. жителів, у світіблизько 2,4 тис. у тому числі більше 200 з них мають понад мільйон чоловік.Збільшення питомої ваги міського населення й зростання соціально-економічноїролі міст називаєтьсяурбанізацією. У деяких економічно розвинутихкраїнах світу цей процес майже завершився, і відсоток міського населення далімайже не підвищується.
Виникнення й розвитоксистем розселення — це наслідок територіального розподілу праці. Кожнепоселення в системі виконує свої соціально-економічні функції. Для системирозселення характерні тісні внутрішні зв'язки між її елементами (поселеннями),що втілюється в інтенсивні міжселенні потоки: виробничі, культурні,інформаційні тощо.
За ступенем розвитку йтериторіальним охопленням системи розселення поділяються на локальні йрегіональні. Локальні системи охоплюють відносно невелику територію. Критерієммежування такої системи є показник транспортної доступності, який визначаєвідстань (у годинах) від центру системи до її крайнього поселення; длярегулярних поїздок населення в один кінець ця відстань не повинна перевищувати1,5 години. Локальні системи дають змогу активного спілкування людей, сприяютьнайбільш інтенсивним економічним зв'язкам між об'єктами системи. Центромлокальної системи є найбільше багатофункціональне місто. Навколо ньогогрупуються міста нижчих рангів; так утворюєтьсяміська агломерація –форма розселення, під якою слід розуміти територіальне утворення, яке виникаєна базі великого міста (або кількох компактно розташованих міст – конурбація) істворює значну зону урбанізації, поглинаючи суміжні населені пункти; відрізняється високимступенем територіальної концентрації різноманітних виробництв, насампередпромисловості, інфраструктурних об’єктів, наукових навчальних закладів, а також високою чисельністюнаселення; справляє вирішальнийперетворювальний вплив на навколишнє середовище, змінюючи економічну структурутериторії та соціальні аспекти життя населення; має високий рівень комплексності господарства ітериторіальну інтеграцію його елементів. В агломераціях, розміщених у розвинутих країнах,чисельність населення збільшується незначними темпами або навіть сталазменшуватись (Лондон, Париж, Токіо, Нью-Йорк). Агломерації країн, щорозвиваються, продовжують швидкими темпами збільшувати населення.
Регіональні системирозміщуються на досить великих територіях. Часто базою для формуваннярегіональних систем розселення виступають ТВК. Найбільше місто регіону,найскладніше в функціональному відношенні, набуває значення регіональногоцентру. Іноді регіональна система може мати декілька центрів, якщо вониприблизно рівнозначні. Найбільшою формою розселення ємегаполіс, щовиникає у разі зрощування декількох агломерацій. Мегаполіси можуть простягатисьна сотні кілометрів; проте вони не являють цілковиту міську забудову території,її «галявини» можуть бути зайняті селами, рекреаційними об'єктамитощо.
Подальший розвиток системрозселення веде до їх трансформації. Друга половина 20-го ст. відзначаєтьсязменшенням населення багатьох великих міст (Нью-Йорк, Лондон); водночас швидкозростає їх приміське оточення: міста-супутники, які перетворюються чи на«міста-спальні», чи на промислові додатки великих міст. Місто-центр«розвантажується» від надмірної кількості виробничих об'єктів інаселення. Проте посилюються його зв'язки із іншими поселеннями агломерації.Такий процес має назвусубурбанізації. Таким чином, урбанізаціяпереходить на вищий щабель.
2.2Величина міста – головна його проблема
У 20-му століттіпланета людей стала планетою великих міст. Зростання міського населення, іосоливо великих міст, в багато разів перевищує загальне зростання населенняземної кулі, яке в свою чергу характеризується “демографічним вибухом”. Ефектконцентрації в одному місці великої кількості людей, які разом створюютьвеличезний економічний, науковий та інтелектуальний потенціал великих міст,значний і тому стимулює їх розвиток. Такі міста володіють ресурсами роступродуктивних сил, які швидко можна ввести в дію. Тут найбільш сприятливі умовидля кооперації промисловості, розвитку вищої освіти і науки, для здійсненняадміністративних, організаційних і розподільних функцій. Великі містаприваблюють людей широким набором послуг, високим рівнем культурного життя.
Крім того,розрізняють світові міста – ті, функції яких мають планетарне значення. У нихконцентрується виробництво не стільки товарів, скільки інформації, якапоширюється в глобальному масштабі. Світовими містами є також транспортні вузлиіз зручним географічним положенням, великі морські порти. Головні ознакисвітових міст, крім їх великої людності, — спеціалізація в галузіфінансово-управлінських операцій та ділових послуг, інтенсивність різноманітнихінтернаціональних зв’язків, концентрація штаб-квартир транснаціональнихкорпорацій, юридичних фірм, рекламних агентств. До світових міст можна віднестиЛондон, Париж, Берлін, Нью-Йорк, Токіо, Сінгапур.
Проте, все цесупроводжується значними недоліками, основними з яких є надзвичайне ускладненнятранспортних проблем, забруднення навколишнього середовища, віддаленнянаселення від природи, усі психо- і фізіологічні наслідки якого ще недосконаловивчені. Транспортні та екологічні проблеми пов’язані перш за все з тими соціальними, економічними,технічними і технологічними засобами, якими володіє суспільство для їхподолання.
Територіальнірозміри міст продовжують безперервно зростати. За деякими оцінками, територіянаселених місць збільшується в чотири рази швидше, ніж росте чисельність їхнаселення. Розширення міських територій відбувається за рахунок збільшенняплощі квартир, розростання промислових підприємств, транспортних систем.Збільшується територія односімейних забудов навколо міст, займаючисільськогосподарські території і зони природного ландшафту, утворюючи широкіпростори “міст-полів”. Опитування показують, що міській квартирі як типу житланадають перевагу 20-25% респондентів, а будинку з наділом – 70-75%.
З врахуванням цихособливостей важливо провести функціональне зонування території як всерединіміста, так і поза ним в зоні його впливу. Всередині необхідно виявити “каркас”міста – територію найбільш інтенсивного освоєння і зосередження найбільш важливихфункцій, які пов’язані переважно з центром міста і головними тпранспортнимимагістралями. Промислові зони повинні дещо відділятись від житлових, проте якщовиробництво не пов’язане із забрудненням навколишнього середовища, топідприємства можуть розташовуватись серед житлових районів, що забезпечуєекономію часу на переміщення працюючих.
Селітебні зониперш за все повинні спрямовуватись на людину, її зручності. Замість кварталівдоцільніше будувати мікрорайони, в міру можливостей розширювати забудову односімейнихбудинків. Нормативні затрати часу на пересування від місць проживання до місцьроботи в один кінець для 90% населення не повинні перевищувати 40 хв. унайбільших і великих містах, 30 хв. – в інших містах. Важливе значення маютьзелені насадження, площа яких повинна бути не меншою 21 кв. м на 1 жителя.
Особлива увагаприділяється визначенню зон господарського тяжіння щонайбільших, найбільших,великих та середніх міст. У зв'язку з цим робиться розрахунок вантажо- і пасажиропотоківміж центрами тяжіння й периферією. Довкола центрів тяжіння формуються триконцентричних пояси: безпосереднього тяжіння, формуючого впливу та економічноговпливу.
Перший пояс — цеприміська зона радіусом у межах 1,5-годинної доступності від центру міста; вонахарактеризується масовими поїздками населення на роботу до міста. Водночас уцій зоні розташовуються філії промислових підприємств, які є у місті, складськіприміщення; промисловість ніби переміщується з центру міста до периферії. Але унизці випадків приміська зона є місцем активної житлової забудови. У процесісубурбанізації приміські пояси можуть мати вищі темпи господарського розвиткупорівняно з центром міста.
Зона формуючого впливумає радіус доступності 2—3 години. Тут розташовуються підприємства, яківиробляють для міста продукцію, що швидко псується: молокозаводи,м'ясокомбінати, птахофабрики. Тут же можуть розташовуватись рекреаційнізаклади: санаторії, будинки відпочинку, кемпінги. Масові поїздки здійснюютьсялише з культурно-побутовою метою до міста або з рекреаційною метою (особливо увихідні дні) — з міста.
Зона економічного впливумає радіус доступності 3— 4 години й більше. Масові поїздки мешканців усерединіцього поясу не характерні; переважають ділові поїздки й вантажопотокивиробничого призначення.
Потім визначаються зонипоза господарським тяжінням великих міст. Це спеціалізовані території: лісовімасиви, місця видобутку корисних копалин, райони екстенсивного сільськогогосподарства, розлогі курортні райони. У цих зонах головна увага приділяєтьсяаналізу факторів спеціалізації для прогнозування варіантів подальшого розвиткутериторії.
Функціональне зонуваннятериторії дозволяє визначити ділянки, найбільш придатні для промислового йжитлового будівництва, сільськогосподарського виробництва, організації масовоговідпочинку. Воно виявляє шляхи оптимізації виробничої й соціальноїінфраструктури. Зонування полегшує визначення можливостей комплексотворення,налагодження вигідних внутрішньорегіональних господарських зв'язків між підприємствами,раціонального використання трудових і природних ресурсів.
2.3 Методирегулювання розселення
Важливим для комплексногоі збалансованого розвитку міста є проектування, яке повинно грунтуватись назагальному підході до всієї сукупності проблем. Ефективність розміщення об’єктів господарства залежить від багатьох складників. Впроцесі проектування розселення і міст необхідно використовувати набір методів.Оптимальний варіант не завжди вдається визначити одним якимось методом: укожному випадку застосовується той метод, який краще розв'язує запро-понованезавдання.
Методи створені на межіекономічних, географічних і математичних наук. Вони обіймають: аналізстатистичних матеріалів, картографічний метод, методи техніко-економічнихрозрахунків ефективності, методи районного планування, балансовий метод, методекономіко-математичного моделювання тощо.
Аналіз статистичнихматеріалів дозволяє вивчати просторово-економічні об'єкти та явища у їхньомувзаємозв'язку й динаміці. Економіко-географічне картографування дає можливістьне лише наочно подати локалізацію окремих об'єктів, але й розрахуватиефективність розміщення. Картографічний аналіз території виявляє новіможливості, закономірності. Застосовуються спеціальні карти (щільностінаселення, транспорту, геологічні, кліматичні тощо). На їхній основіскладаються ще більш спеціалізовані карти, наприклад, карта зон економічноготяжіння міст, карти ТПК тощо.
Розрахунки економічноїефективності — це сполучення кількох методів. З успіхом використовується метод економіко-математичногомоделювання, зокрема для моделювання економічного простору. В його основі —системний підхід. За його допомогою треба розв'язати такі загальні завдання:показати, як характер просторової організації компонентів, особливостей їхньогофункціонування формує цілісні територіальні утворення — соціально-економічнікомплекси. Будується економіко-математична модель, яка, до певної міри,відповідає оригіналу. Результати, одержані під час вивчення моделі,переносяться на реальний план.
При проектуванні неповинні використовуватись шаблони і спрощені схеми, адже вони не спроможнівиявити конкретні, індивідуальні фактори кожного регіону. Важлмвою є проблемавизначення перспектив розвитку на найближчих 20-25 років і більше.
Все більшого визнання набуває“сферний підхід”,який передбачає міждисциплінарне вивчення питання, взаємозв’язок природної і штучної сфери.Розвиток сучасного міста розглядають в масштабних просторових структурахагломерацій, регіонів, країни.
2.4Стратегії розвитку міст
На сьогоднішній день розселення стає виключноважливим фактором соціально-економічного розвитку країни, територіальноїорганізації господарства.
Існує кількапринципових стратегічних шляхів зниження темпів росту крупних центрів,активізації і підвищення ролі малих і середніх міст.
Стратегія першоготипу пов’язана з підвищеною увагою до комплексного розвитку міськихагломерацій. Розвиток транспортної системи, зменшення часу на проїзд іпідвищення його комфортності дозволяє залучати в зону впливу великих міст все більшукількість населенних пунктів. Вони почнуть активно розростатись, там з’являтьсябагаточисленні нові підприємства, які зможуть привабити значну частину потокумігрантів. А це, звичайно, значною мірою стримає подальше зростання великихцентрів.
Однак цей процеснайбільш інтенсивно протікає в основному в центральній частині агломерацій, щомає деякі негативні сторони. Передусім виникає надлишкова скупченість населенняпоблизу міста-центра: від 600 до 800 чол на кв. км. і більше ( найбільшраціональною вважається густота 200-300 чол. на кв. км. ). Поселення поблизувеликих центрів зростається в суцільні смуги міських забудов. Екологічнонеповноцінними стають сільгоспугіддя і території, призначені для відпочинкунаселення.
Ліквідувати абосуттєво знизити ці негативні наслідки можна за рахунок перенесення акцентіврозвитку з центральних частин на більш віддалені, периферійні зони агломерацій.Міста, віддалені від центру на 60 – 80 км., при створенні відповідної інфраструктури почнуть швидко розвиватись і знімуть значну частину екологічного ідемографічного навантаження з великого цен-тру і його найближчого оточення.Прискорення темпів росту населенних пунктів у зовнішніх зонах агломераційзначно обмежать зростання великих міст.
Стратегія другоготипу пов’язана з формуванням потужних противажелів для існуючих крупнихцентрів. Вони, отримавши високорозвинену економічну базу і соціально-культурнийпотенціал, зможуть відволікти визначену частину течії мігрантів від існуючихвеликих міст. Іншими словами, розширюючи коло крупних центрів, можна стриматизростання населення в уже існуючих містах. Одночасно зменшиться кількість міст,які втрачають населення, і збільшиться перехід в категорію великих ( знаселенням більше 100 тис.) центрів, які на даний момент відносяться докатегорії малих і середніх.
Стратегіятретього типу передбачає першочерговий розвиток широкого кола малих і середніхміст як у складі агломерації, так і за її межами. Дана стратегія передбачаєпосилення інтеграції міського і сільського населення, підвищення рівнякультурно-побутового обслуговування села, наближення підприємств, щопереробляють сільськогосподарську продукцію, до місця її виробництва. Цястратегія має чітку регіональну спрямованість. Вона перш за все призначена длятериторій, де багато сільських населених пунктів розміщені дуже близько доміст, хоча й не зливаються з ними. У цих регіонах невеликі міста не втрачаютьнаселення і зберігають високі темпи природного приросту при високій рухливостіжителів. Досить багато міщан тут займаються сільським господарством і навпаки.
Стратегіятретього типу забезпечує більш високий рівень використання трудових ресурсів всільській місцевості, активний розвиток малих і середніх міст. Створення новихробочих місць дозволить залучити у промислове виробництво сільське населенняоточуючих регіонів. При цьому людям не потрібно буде змінювати місце проживанняі ламати традиційний життєвий устрій. Розміщені у невеликих населених пунктахфілії підприємств великих міст можуть працювати за своєрідним “гнучкимграфіком”, що дозволяє залучати у міжсезонні періоди велику кількість сільськихжителів.
Використаннятрьох стратегій може змінити структуру міського розселення, помітно знизитиприріст населення в існуючих містах-мільйонерах.
3.ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ МІСТ УКРАЇНИ
3.1Розміщення міст по території України
НаУкраїні міське населення з 1913 до 1994 р. зросло у 5,2 раза. Тепер в Україні445 міст та 909 селищ міського типу. Між цими двома типами міських поселень єістотна відмінність. Містом вважається населений пункт, який виконуєпромислові, транспортні, культурно-торгові та адміністративні функції, анаселення складається переважно з робітників, службовців та їхніх сімей.Найбільше міст зосереджено в Західній економічній зоні – 10 (47% усіх містУкраїни), проте в них проживає тільки 36,7% міського населення країни. Навпаки,у Східній економічній зоні 183 міста (41% міст), проте в них проживає майжеполовина всіх городян (49,3%). У Південній економічній зоні України зосередженопонад 11% міст і 14% міського населення держави.
Найгустішамережа міст характерна для Донецької (51місто), Луганської (37), Київської(25), Одеської та Харківської (відповідно 18 та 17) областей. Найменше їх уМиколаївській та Херсонській (по 9 у кожній), Рівненській, Закарпатській таВолинській ( відповідно 10, 10, 11).
Крімтого, більшість міських жителів проживає у селищах міського типу. Це проміжналанка поселень між містом і селом. Ці поселення розміщуються навколопромислових районів, залізничних вузлів, курортів чи санаторіїв і мають дві ібільше тисячі мешканців, переважно робітників, службовців та членів їхніхсімей. Найбільше селищ міського типу зосереджено у Східній та Західній економічнихзонах, найменше їх у Південній економічній зоні.
Найпоширенішіселища міського типу – індустріальні, що характерно для Східної економічноїзони, та мішаного типу (адміністративно-агропромислові) – в Західнійекономічній зоні, курортні найбільше характерні для Південної економічної зони,а також для регіону, що прилягає до зони українських Карпат.
В Україні виділяють кілька груп міськихпоселень.
Малі та середні міставиконують, як правило, адміністративні та торгово-розподільні функції і єцентрами областей та адміністративних районів України. У них часто зосереджуютьсяпереробні підприємства поблизу джерел сільськогосподарської сировини, родовищкорисних копалин. Ці міста використовують власну робочу силу і трудові ресурсинавколишньої сільської місцевості.
На Сході і Півдні Україниє ряд великих міст, які обслуговують потужну промисловість Донбасу таПодніпров'я, морський транспорт і курортно-рекреаційну галузь. Це — Горлівка,Єнакієве, Костянтинівка, Алчевськ, Макіївка, Севастополь, Сімферополь, Керч,Євпаторія та ін. Саме ця група міст за 1989—1993 рр. зросла чисельно на 17, 1%, тоді як усе міське населення — лише на 2, 5 %. У містах-мільйонерах фактичночисельність населення знизилася до рівня 1989 р., а у великих містах (100—500тис. чол.) навіть зменшилася на 0,6 %.
Є частина міст, населенняв яких зменшилося: Горлівка, Костянтинівка, Макіївка, Перевальськ, Сватове таін., що пов'язано з деяким зниженням зайнятості населення у Східній економічнійзоні внаслідок кризової ситуації у важкій індустрії.
Крім позитивних (високийвиробничий потенціал, можливість здобути освіту, отримати медичні, культурні,комунальні послуги тощо), великі міста мають і негативні характеристики: гострітранспортні, житлові проблеми, підвищений рівень забруднення навколишньогосередовища, злочинність тощо.
Міське населення вУкраїні за 34 роки (1959—1993 рр.) зросло. Найбільше це характерно для Заходу іцентральних областей, починаючи від Київської, уздовж Дніпра до АвтономноїРеспубліки Крим; у високоурбанізованих областях Сходу і Центру України міськенаселення зростало повільно. Швидка урбанізація характерна для Рівненськоїобласті, де міське населення зросло більше ніж у 3 рази.
Для України характернетаке утворення, як міські агломерації —їх 19. Проте надмірна концентраціявеликих міських агломерацій породжує негативні явища через надмірнуконцентрацію промисловості, зменшуються рекреаційні зони.
3.2Економічні та соціальні проблеми українських міст
3.2.1Житлово-комунальне господарство
Житлова проблемав Україні була і залишається однією із нагальних соціально-економічних проблем,що належить вирішити державі. Так, у минулі роки на житлове будівництвовитрачалось 12% — 15% державного бюджету щорічно, але середня забезпеченістьнаселення України на сьогодні становить 20,1 кв.м загальної площі на однуособу, що у 2-3 рази нижче від розвинутих країн світу.
Для вирішення цієї проблеми в умовах переходудо ринкових відносин у 1995 році Верховною Радою України схвалена концепціядержавної житлової політики, головною метою якої є створення умов дляреалізації конституційного права громадян на житло, розширення житловогобудівництва, поліпшення утримання житлового фонду. Її практична реалізаціядасть можливість певним чином знизити соціальне напруження в суспільстві.
Найбільшперспективним і реальним для України є запровадження механізмів залученнякоштів населення на будівництво та придбання житла, розвитку системи іпотечногокредитування житлового будівництва та пільгового кредитування і субсидіюваннямалозабезпечених сімей та сімей військовослужбовців. У 1999 році на цю мету вдержавному бюджеті виділено 20,0 млн. грн.
Одним із важливихкроків на шляху реформування житлової політики стала приватизація державногожитлового фонду. Приватизації підлягло близько 7млн. квартир та одноквартирнихбудинків, що становило понад 1% всього житлового фонду України. Завдякиприватизації з’явився ринок житла, громадяниотримали можливість для вирішення своїх житлових проблем.
Для соціальногозахисту найменш забезпечених верств населення в умовах зростання оплатижитлово-комунальних послуг і наближення їх вартості до собівартості виробництвав Україні з 1995 року запроваджено програму житлових субсидій.
Важливим напрямомпокращення умов проживання є підвищення рівня та якості житлово-комунальнихпослуг. Галузь може успішно працювати лише за умови систематичного підтриманняїї у робочому стані, а також розвитку основних фондів. Цього можна досягти лишенаближенням цін і тарифів до фактичної вартості виробництва, що дозволило бзменшити витрати Державного бюджету України у 1999 році на 900 млн. грн.
Проте через поглибленняекономічної кризи в країні, невпинне зростання вартості будівництва, погіршеннястану його матаріально-технічної бази, брак коштів у державному та місцевихбюджетах та фактичну відсутність їх у населення, реформування, що проводиться,не дає відчутних зрушень у житловій сфері.
Гостро постаєпроблема економії електроенергії, води, газу, тепла. В Україні на утримання 1мплощі житлових будинків витрачається в 1,5 рази більше енергоресурсів, ніж урозвинутих країнах світу. Це пов’язано з тим, що теплозахисні властивості стін наших будинків, вікон,покрівель значно нижчі за світові стандарти. Одними з причин нераціональноговикористання енергоресурсів є застарілі системи опалення і гарячоговодопостачання житлових будинків та практично повна відсутність приладів облікута регулювання енергоносіїв.
Зазначеніфактори, а також зниження тарифів для населення та застосування державнихдотацій для підприємств житлово-комунального господарства не стимулюють, нівиробників, ні споживачів послуг економно витрачати воду, тепло та газ.Фактичне споживання цих ресурсів у побуті значно перевищує санітарно-гігієнічнінорми забезпечення комфортних умов проживання. У ринкових відносинах необхідновпроваджувати в наявний житловий фонд економічні системи інженерного забезпеченняз використанням приладів регулювання та обліку споживання води, тепла і газу,здійснювати реконструкцію та модернізацію житлових будинків, застосовуючиенергоощадні технології.
3.2.2Транспортна проблема
Міський транспорт– комплекс різних видів транспорту, які здійснюють перевезення пасажирів,вантажів на території міст і приміських зон у межах міських агломерацій івиконують роботи, пов’язані з благоустроєм міст. Значною проблемою єперевезення пасажирів, яке покладається в основному на міськелектротранспорт.Його послугами користуються жителі усіх обласних центрів (крім Ужгорода), атакож промислово розвинутих міст Донецької, Дніпропетровської, Луганської таінших областей. Протягом останніх шести років випуск трамваїв і тролейбусів намаршрути скоротився в середньому по країні у півтора раза. Значно погіршиласьрегулярність руху та культура обслуговування пасажирів. Знизилась, у середньомуна 26%, насиченість транспортної мережі рухомим складом, що зумовило значнуйого перевантаженість. За останні 6 років кількість трамваїв і тролейбусівзменшилась на 24%. Не набагато кращий стан справ з їх оновленням. Все цесвідчить про руйнування виробничо-технічної бази міського електротранспорту.Аналогічне становище з трамвайними коліями і контактними мережами. У більшостіміст їх капітальні ремонти практично не виконуються, тому чверть з нихперебуває в аварійному стані.
Така картиназумовлена передусім збитковістю електротранспорту, яка сягає половини відфактичних витрат. Відсутність коштів є наслідком організаційно-правового стану,в якому перебуває галузь. Згідно з законодавством міськелектротранспортвіднесено до комунальної власності та підпорядковано місцевим органам влади.Водночас право встановлення тарифів на його послуги надано обл-держадміністрації,а пільги на проїзд встановлюють вища законодавча та виконавча влади. Заразпільги має майже половина працездатного населення країни. Незважаючи на це,порядок компенсації транспортним підприємствам втрат доходів, зумовленихобслуговуванням цих категорій громадян, а також державним регулюванням тарифів,не встановлено. Дотації підприємствам міськ-електротранспорту повиннівиділятись з місцевих бюджетів. Але більшість областей самі збиткові, і томуїхні бюджети залежать від бюджету вищого рівня.
Сьогодні вжеіснує конкуренція надавачів транспортних послуг, яка є реальною ознакоюринкової економіки. Але існує затвердження вищих тарифів іншим перевізникам,крім міськелектротранспорту, надання їм можливостей працювати лише в часипікових навантажень та на найлюдніших маршрутах, а також невизнання ними правана пільговий проїзд. Такими конкурентами є прудкі мікроавтобуси, які швидкодоставляють пасажирів в необхідних напрямках. Але цей сервіс призводить дозанепаду державного пасажирського електротранспорту. Стосується ця проблема іЧернівців, де приватні автобуси отримали великий поштовх до розвитку. Вонизапруджують міста, але не дотримуються технічних норм. Такого занепаду як заразу чернівецькому електротранспорті ще не було. Відсоток безкоштовників становить65%, на додачу 11 – студенти та школярі, що їздять за півціни. Проте з потокамипасажирів лише електротранспорт зараджує, хоч він і не такий комфортабельний,як порівняно нові мікроавтобуси. Адже в Чернівцях 15–річний вік, за якимелектротранспорт стає вже непридатним, проминуло більше 50% рухомого складу.
Враховуючи всі ціпричини, треба вжити ряд невідкладних заходів. Передусім визначити рольдержави, в тому числі ввести ліцензування транспортних послуг. Необхідностворити повноцінний орган управління міського електротранспорту, який бивідповідав статусу підприємств і був спроможний на загальнодержавному рівнівирішувати питання його функціонування – вести нормативне та законодавчезабезпечення, проводити єдину технічну політику, здійснювати державний контрольза технічним станом та безпекою руху тролейбусів, забезпечувати координацію зіншими видами транс-порту. Слід скасувати усі пільи на проїзд, за виняткомокремих катего-рій населення, визначити джерела фінансування розробок новихтипів рухомого складу, впровадження прогресивних технічних рішень венергетичному та колійному господарствах. Підприємствам електротранспорту требастворити рівні умови з іншими перевізниками щодо встановлення тарифів,стосунків з пасажирами, які користуються пільгами на проїзд. Не завадило бвилучити парки міськелектротранс-порту з переліку підприємств, які непідлягають приватизації, створення приватних або державних транспортнихкомпаній. Все це повинно сприяти підвищенню якості пасажирських перевезеньміста.
Негативною стороноютранспортного господарства є також стано-вище доріг у містах, зокрема гострою єця проблема у Чернівцях. Власники авто небезпідставно скаржаться на достроковезношення транспортних засобів. Законом України “Про джерела фінансуваннядорожного господарства України” визначені джерела фінансування витрат,пов’язаних з будівництвом, реконструкцією, ремонтом і утриманням автомобільнихдоріг загального користування, які сплачуються незалежно одне від одного.
ВИСНОВКИ
Територіальнаорганізація – важлива ланка сучасного розвитку народного господарства, якавраховує не тільки розміщення певних об’єктів на території, а й включає елемент управління ними. Якцентралізоване управління, так і ринкові відносини сприяють утворенню певнихформ територіальної організації. В процесі еволюційного розвитку промисловості,науки і техніки, а також культурної сфери, форми поступово ускладнюються,утворюючи більш складні комплекси; а також формуються нові, не характерні дляпопередніх періодів об’єкти (наприклад, технополіси). Значний вплив при цьомумає науково-технічний прогрес, з яким пов’язані практично всі сфери діяльності людини. При чому НТП впливає і надемографічні процеси.
Однією з формтериторіальної організації господарства є місто, яке виконує багато функцій суспільства.Основною перевагою міста є те, що значна концентрація трудових ресурсів,виробничого, наукового, культурного потенціалу на невеликій території дає свійпозитивний ефект, призводить до руху суспільства вперед, не дозволяє тупцюватина місці. Проте людині доводиться дорого платити, в першу чергу, своїм здоров'ям. Адже вплив на навколишнєсередовище здійснюється суб'єктами,розташованими переважно в містах. Крім того, саме місто побудоване таким чином,який суперечить природі людини. Оточення великими, впритул побудованимиспорудами, заасфальтованими дорогами, шумом анітрохи не сприяє збереженнюздоров’я.
Міста характеризуютьсяі багатьма іншими проблемами, зокрема розташування певних об’єктів на його території, управління всімагосподарськими і негосподарськими процесами, соціальними проблемами. Нашійкраїні притаманна загальна нестача коштів, що призводить до поглиблення питань,а також невміння організованого керування роботою щодо подолання тих чи іншихперешкод.
Гострота проблем,які виникають в містах, пов’язана зтими економічними, технічними і технологічними засобами, якими володієсуспільство для їх вирішення.
При проектуванні,прогнозуванні і розробці стратегій розвитку потрібно враховувати сукупністьвсіх факторів, які діють в комплексі, оскільки кожен з них не є досить стійким,щоб від нього відштовхуватись. Саме тому треба розширювати коло застосовуваних методів.
Важливо проводитивідповідну державну політику, яка б опиралась на об’єктивні закономірності розвиткукожного елемента в системі господарства. Адже тільки на державному рівні можнадосягти загальної комплексності та взаємопов’язаності, при чому слідвраховувати й інтеграційні процеси.
Заходи повиннігрунтуватись на науковій основі і бачити всю повноту проблем. Тільки при такійумові можна досягти позитивних результатів.
ВИКОРИСТАНАЛІТЕРАТУРА
1. Алаев А.Е. Социально-экономическая география.Понятийно-терминологический словарь. – Москва: Мысль,1983. – 350с.
2. Долженко Г.С. Чиста вода, забудьмо?//Урядовий кур’єр. — 1999. – 3 березня.
3. Косянчук І.М. Скарби в брухті. // Урядовий кур’єр. — 1999. – 24 лютого.
4. Масляк П.О., ОлійникЯ.Б., Степаненко А.В.Словник-довідник учня з економічної і соціальної географіїсвіту. – К.: Лібра,1996. – 328с.
5. Паламарчук М.М., ТащукК.О.Територіальна структура промислового комплексу економічного району. –К.: Наукова думка,1974. – 125с.
6. Перцик Е.Н. География городов(геоурбанистика). – Москва: Высшая школа,1991. – 319с.
7. Розміщення продуктивних сил України. /За ред. Е.П. Качана — К.: Вищашкола,1997. – 375с.
11. Розміщення продуктивних сил. /Заред. В.В. Ковалевського, О.Л. Михайлюка, В.Ф. Семенова — К.: Знання,1998. – 546с.
12. Топчиев А.Г.Пространственнаяорганизация географических комплексов и систем. – К.: Вища школа,1988. – 187с.