ВСТУП
Основою сучасноїекономіки є кредитно-грошова система. Міцні й стійкі банки означають стабільнуекономіку і навпаки, банкротства банків, неповернені кредити, несплаченівідсотки – все це послаблює кредитно-грошову систему і говорить про хворуекономіку.
Сьогодні, вумовах розвинутих товарних ринків, структура грошово-кредитної системи різкоускладнюється. З’являються нові види фінансових установ, нові кредитніінструменти і методи обслуговування клієнтів.
Практикабанківської справи за кордоном представляє велику зацікавленість для новоїгосподарської системи, яка складається в Україні та інших країнах СНД.Здійснюється перехід від адміністративно-керуємої високо монополізованоїдержавної грошово-кредитної системи до динамічної, гнучкої, системи кредитнихустанов, що орієнтовані на комерційний успіх, на отримання прибутку, якаоснована на приватній і колективній власності.
У цей час ідепошук і становлення оптимальнихформ інституціонального устроюгрошово-кредитної системи, механізму, що ефективно працював би на ринкукапіталів, нових методів обслуговування комерційних структур. Також проводятьсяроботи з покращення обслуговування приватних осіб. Створення стійкої, гнучкоїта ефективної банківської інфраструктури – одна з найважливіших (і в той же часдуже складних) завдань економіки України.
Сучасні кредитно-банківськісистеми мають складну багатоланкову структуру.
наш час вдіяльності банків України існують серйозні проблеми. Це пов’язано з причинами фінансової кризи вбанківській системі, яка залежить від загального стану економіки держави, атакож від недостачі необхідного досвіду і підготовлених кадрів для роботибанків в умовах ринкових перетворень.
Нагрошово-кредитну систему впливає занадто ризикована кредитна політика, якапроводиться керівниками під час погоні за прибутками, безглузді витрати нарозвиток мереж філіалів без урахування їхньої дохідності.
Невідкладнізаходи з прискорення реформ в Україні й виведення України із кризисного стану — основні питання подальшого розвитку й удосконалення грошово-кредитной системикраїни.
У розвиненій банківськійсфері країни відбулися глибокі якісні зміни. Затвердилася нова, доситьрозгалужена ринкова грошово-кредитна система, хоча вона ще не повністювідповідає сучасним вимогам. Грошово-кредитна система в економіці, зв'язанійринковими відносинами, повинна виконувати більшу, якщо не найголовнішу роль.По-перше, розвинена структура комерційних банків управляє системою платежів урозвинених економічно-ринкових відносинах. По-друге, поряд з іншими фінансовимипосередниками, банки направляють заощадження у фірми й підприємства. Ефективність здійснення процесуінвестування засобів у значній мірі залежить від здатності банківської системинаправляти грошові фонди саме тим позичальникам, які знайдуть способи їхньогооптимального використання.
Серед проблем, щовимагають негайного вирішення в період переходу до ринку, одне з найважливішихмісць займає завдання скорочення темпів інфляції й стабілізації грошовогообігу.
У цих умовах рольі значення грошових і фінансово-кредитних важелів різко зростають. Грошово-кредитнасистема — одна з тих секторів економіки, де найбільше ефективно працюютьринкові механізми. Організація грошово-кредитного обслуговування підприємств,організацій і населення, функціонування кредитної системи грають виняткововажливу роль у розвитку господарських структур. Від ефективності йбезперебійності функціонування кредитно-фінансового механізму залежать нетільки своєчасне одержання засобів окремими господарськими одиницями, але йтемпи економічного розвитку країни в цілому. Разом з тим, еволюція кредитноїсистеми й кредитної справи повною мірою визначається економічною ситуацією вкраїні. Кожному етапу історико-економічного розвитку народного господарствавідповідають свій тип організації кредитної справи, своя структура кредитноїсистеми, що відповідають відповідним потребам у кредитно-фінансовомуобслуговуванні окремих ланок економіки
Механізмфункціонування кредитної системи постійно змінюється під впливом змін їїоргструктури, організаційно-правових форм здійснення кредитних операцій, форм іметодів кредитування й кредитно-розрахункових відносин.
Враховуючивеличезну роль, яку відіграють банки в економіці країни та проведеннягрошово-кредитної політики державою, об’єктом даної роботи стала грошово-кредитнасистема України. Метою роботи є вивчення факторів, які впливають на типгрошово-кредитної політики держави, на встановлення відсоткової ставки, пошукшляхів підвищення дохідності кредитних операцій.
РОЗДІЛ1
ТЕОРИТИЧНІОСНОВИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ СИСТЕМИ
1.1Поняття грошової системи. Грошовий обіг
Грошові системивиникають із зародженням капіталістичного способу виробництва. Грошова система– форма організації грошового обігу у процесі взаємодії її основних елементів,цілісність якій надає закріплення у національному законодавстві та державнерегулювання такого обігу.
Грошова системаутворюється з таких елементів:
- грошоваодиниця країни – міра грошей, прийнята в країні за одиницю (в ній виражаютьсяціни товарів та послуг);
- масштабцін – вагова кількість грошового металу, прийнятого в країні за грошову одиницю;
- видидержавних грошових знаків (металевих або паперових), які мають законну силу,порядок їх випуску й обігу (випуск, вилучення та ін.);
- емісійнасистема – установи, що здійснюють випуск грошей і цінних паперів та визначаютьпорядок емісії;
- інститутигрошової системи – державні і недержавні установи, які регулюють грошовий обіг;
- валютнийпаритет – співвідношення з іншими валютами;
- регламентаціябезготівкового обігу;
- порядокобміну національної валюти на іноземну і регульований державою валютний курс;
- державнерегулювання грошового обігу.
Існують грошовісистеми двох типів: металевого грошового обігу, за якого такий грошовий товар виконуєвсі функції грошей, та паперово-кредитного грошового обігу, в основі якоголежать кредитні гроші.
Розвиток грошовоїсистеми поділяють на два етапи:
- загальний еквівалент безпосередньоперебуває в обігу і виконує функції грошей;
- роль золота як загальногоеквівалента знижується, а згодом воно перестає виконувати цю роль, і в обігуфункціонують кредитно-паперові гроші.
Найпростішесутність грошового обігу можна визначити як сукупність усіх грошових платежів,які здійснюються в країні упродовж певного періоду або точніше грошовий обіг –це безперервний рух грошей, які виконують функції засобу обігу і платежу, тобтообслуговують кругообіг товарів та послуг.
Грошовий обігвідбувається на мікро- та макроекономічному рівнях. На макрорівні грошовий обігобслуговує кругообіг усього суспільного капіталу в усіх стадіях суспільного відтворення.Гроші функціонують на цьому рівні лише як гроші, виступають сукупним грошовимобігом і не є функціональною формою капіталу.
Основними суб’єктами грошового обігу є підприємства(фірми і компанії), домашні господарства, державні структури та фінансовіпосередники.
Отже, грошовийобіг – це безперервний рух грошей у сфері обігу й виконання ними функцій засобуобігу та засобу платежу на мікроекономічному та макроекономічному рівнях.
Обертаючись яккапітал, гроші найповніше розвивають свої функції. Грошовий обіг обслуговує рухтоварів, послуг, інтелектуальної власності, позичкового та фіктивного капіталута ін.
У підтриманнірівноваги в економіці, збалансованості попиту та пропозиції важливу рольвідіграє грошова маса. Грошова маса – обсяг випущених в обіг паперових грошовихзнаків, металевих монет і депозитних грошей. Основна частина грошової маси – цебанківські депозити (кредитні гроші), а також деякі види цінних паперів, щомають таку ж купівельну спроможність, як і банківські рахунки. Грошова маса розвиненихкраїн світу формується нині на основі кредитів. У розвинених країнах світудержавних паперових грошей, насамперед білетів державного казначейства, якправило, не випускають. Роздрібний товарообіг обслуговують білоні монети зміді, нікелю, алюмінію та інших металів і сплавів. У грошовому обігу такожвикористовують казначейські векселі, сертифікати, облігації.
Закони грошовогообігу належать до загальних, тобто тих, які дають у декількохсуспільно-економічних формаціях.
Закони грошовогообігу – закони, які виражають внутрішньо необхідні, сталі і суттєві зв’язки міжкількістю необхідних для обігу грошей, цінами товарів, що підлягаютьреалізації, і вартістю грошей.
Оскільки існуютьрізні форми грошей та виконуваних ними функцій, то відповідно розрізняють іпевні типи законів грошового обігу. З урахуванням виконуваних повноціннимигрошима функцій міри вартості і засобу обігу за умов металевого грошового обігута насамперед монометалізму (коли кількість грошей стихійно пристосовувалась довимог товарного обігу) закон грошового обігу в абстрактній формі виражавсяформулою:
/>, (1.1)
де Kn – кількість необхідних для товарногообігу дійсних грошей на рік;
СЦ – сума цінтоварів;
О – середнє числообертів за рік кожної грошової одиниці.
Другий законкількості грошей в обігу пов’язаний звиконанням грошима функції платежу, появою кредитних грошей, з обігом платіжнихзасобів. У ньому якісна характеристика законів грошового обігу комплексномодифікується і набуває вигляду:
/>, (1.2)
де СЦ – сума цінтоварів;
СЦК – сума цінтоварів, проданих в кредит;
СПБ – сумаплатежів за борговими та іншими зобов’язаннями;
СПП – сумаплатежів, що взаємно погашаються;
ШО – швидкістьобігу грошей як купівельного та платіжного засобу.
Обіг платіжнихзасобів сприяє значній економії грошей шляхом зарахування взаємних платіжнихзобов’язань, тобто безготівкових розрахунків. Це зумовлено тим, що швидкістьобігу грошей у функції платіжного засобу (вексель, банкнота) визначають ступіньконцентрації платежів, одночасність їх здійснення, можливість за рахунокпоточних надходжень забезпечувати їх взаємну компенсацію.
Основний законгрошового обігу визначає кількість грошей, необхідних для обігу:
/>, (1.3)
де М – кількістьгрошей в обігу;
/> - сума цін благ, що підлягаютьреалізації;
Кр –сума цін товарів, що продані в кредит;
П – платежі,термін виплати яких настав;
ВВ – взаємновиплатні платежі;
ν –швидкість обігу однієї грошової одиниці.
І. Фішер,відкинувши вартісну теорію грошей, використовує рівняння обміну, яке базуєтьсяне на вартості товарів, а лише на їх цінах:
M∙V=P∙T, (1.4)
де М – масагрошей;
V – швидкість їх обігу;
P – середньозважений рівеньцін товарних операцій;
T – кількість проданихтоварів.
Виходячи зрівняння (1.4), він визначає кількість грошей, необхідних для забезпеченняобігу товарів і послуг, як величину прямо пропорційну номінальному обсяговівиробництва (ВНП) та обернено пропорційну швидкості обігу грошової одиниці:
/>, (1.5)
де P – абсолютний рівень цін;
Y – реальний обсяг виробництва;
V – швидкість обігу грошей.
Проте рівняння(1.5) І. Фішера не розкриває механізму перетворення вартості товару в йогоціну, внаслідок чого вартість грошової одиниці поставлена в залежності від дійуряду, а отже, позбавлена об’єктивної основи. Крім того, показник швидкостіобігу грошової маси не можна розрахувати окремо, що не дозволяє використати церівняння як аналітичне для проведення практичних розрахунків. Адже наспіввідношення грошової і товарної маси впливає не лише зміна пропозиціїгрошей, а й інші чинники.
1.2Структура і функції грошово-кредитної системи
Грошово-кредитнасистема виконує монетарну або грошово-кредитну політику, яка є одним ізголовних інструментів державного регулювання економіки. Ця політика найбільшефективно і оперативно виконує функції регулювання економічного циклу,попередження та подолання спаду виробництва.
Метагрошово-кредитної політики – досягнення на національному ринку рівноваги, щохарактеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Суть цієї політикиполягає в регулюванні обсягу грошової пропозиції для стабілізації економіки.Так, під час спаду виробництва монетарна політика зводиться до стимулюваннязростання пропозиції грошей, а в період високої інфляції, навпаки, до їїобмеження.
Сьогодні в усіхрозвинутих народних господарствах існують двоступінчасті банківські системи:Центральний банк є емісійним банком і здійснює ще дві важливі функції. Поряд зцим існують комерційні банки з різним за своєю широтою асортиментом, різнимицілями і часто також різними групами клієнтів; вони займаються банківськимиопераціями, тобто виробляють фінансові послуги, які потрібні на ринку.
За характеромдіяльності банки поділяються на:
- емісійні;
- комерційні;
- інвестиційні;
- іпотечні;
- ощадні;
- спеціалізовані(наприклад, торгівельні банки).
Емісійні банки здійснюють випуск банкнот і є центрамигрошово-кредитної системи. Вони займають в ній особливий стан і є „банкамибанків”.
Комерційні банкиявляють собою банки, які здійснюють кредитування промислових, торгівельних таінших підприємств, головним чином за рахунок грошових капіталів, які вониотримують у вигляді вкладів. За формою власності вони діляться на: а) приватніакціонерні; б) кооперативні; в) державні. На ранніх ступенях розвиткукапіталізму переважали індивідуальні банкірські фірми, але з розвиткомкапіталізму і особливо в епоху імперіалізму переважна частина всіх банківськихресурсів зосередилась в акціонерних банках. Розвиток державно-монополістичногокапіталізму знайшов вираз в одержавленні деяких комерційних банків (наприклад,у Франції).
Інвестиційнібанки займаються фінансуванням і довготерміновим кредитуванням різних галузейпромисловості, торгівлі, транспорту. Через інвестиційні банки задовольняєтьсязначна частина потреб промислових і інших підприємств в основному капіталі. Розвиток цієї ланки кредитноїсистеми характерно для сучасного ринкового господарства. На відміну відкомерційних банків, інвестиційні мобілізують гнітючу частину своїх ресурсівшляхом випуску власних акцій і облігацій, а також одержання кредитів відкомерційних банків. Разом з тим вони відіграють активну роль у випуску йрозміщенні акцій промислових і інших компаній.
Іпотечні банкинадають довгострокові позики під заставу нерухомості – землі й будов. Вонимобілізують ресурси за допомогою випуску особливого виду цінних паперів –заставних листів, забезпеченням яких служить закладена в банках нерухомість.Клієнтами іпотечних банків є фермери, населення, а в ряді випадків підприємці.
Іпотечний кредитфермери нерідко призначають для купівлі землі. Частково іпотечні позичкивикористовуються для купівлі машин, добрив і інших засобів виробництва. Крімтого, покупка землі цими фермерами дає їм можливість розширювати своєгосподарство.
Спеціалізованібанківські установи включають банки, що спеціально займаються певним видомкредитування. Так, зовнішньоторговельні банки спеціалізуються на кредитуванніекспорту й імпорту товарів.
Грошово-кредитнаполітика здійснюється у таких основних напрямах: регулювання банківськоїліквідності, управління державним боргом і регулювання обсягу кредитнихоперацій, грошової емісії та ризику й ліквідності. Кожен з них здійснюється задопомогою різних форм, методів, важелів. Так, методами здійснення банківськоїдіяльності є регламентування центральним банком співвідношення між касовимирезервами банків та депозитами; зобов’язання комерційних банків зберігати певнучастку своїх активів у вигляді резерву у центральному банку; продаж або купівляцінних паперів чи надання банкам кредитів.
Механізм діїгрошово-кредитної системи складається з п’ятьох послідовно пов’язаних важелів(рис. 1.1).
/>
Рис. 1.1 – Важелігрошово-кредитної політики
Кожний зпопередніх елементів рис. 1.1 запускається попереднім і приводить в діюнаступний важіль. Тому збій в роботі будь-якого важеля послаблюєрезультативність проведення грошово-кредитної політики. Наприклад, слабкареакція інвесторів на помітне зниження відсоткової ставки, викликане, в своючергу, суттєвим розширенням обсягу грошової маси, не викличе адекватногорозширення сукупного попиту, а також і сукупної пропозиції, на що буланаправлена дія грошово-кредитної політики в цілому. При цьому можеспостерігатися посилення інфляційних процесів. Така ситуація може бутипов’язана з нестабільною політичною ситуацією в країні, яка пригнічуєінвестиційну активність.
Інструментигрошово-кредитної політики розрізняють за такими ознаками:
1. За об’єктами впливу:
— стимулюваннякредитної емісії (кредитна експансія);
— стримуваннякредитної емісії (кредитна рестрикція).
2. За характеромпараметрів:
— кількісніінструменти – впливають на стан кредитних можливостей комерційних банків;
— якісніінструменти – пряме регулювання вартості банківських кредитів.
3. За формоювпливу:
— адміністративні(прямі) інструменти – у формі директив, інструкцій та інше від Центральногобанку, мета яких обмежити сферу діяльності кредитних установ;
— ринкові(непрямі) інструменти – способи впливу Центрального банку на грошову пропозиціюшляхом формування певних умов на грошовому ринку та ринку капіталів.
4. За строкамивпливу:
— короткостроковіінструменти, за допомогою яких досягаються проміжні цілі грошово-кредитноїполітики;
— довгостроковіінструменти діють від одного року і більше з метою фінансової стабілізації тасприяння довгостроковому економічному зростанню.
Кредитнаекспансія має за мету збільшення зайнятості і підйом виробництва шляхомзбільшення пропозиції грошей. Кредитна рестрикція має за мету запобіганняекономічної кризи і зниження темпів інфляції шляхом обмеження пропозиціїгрошей.
Основніінструменти грошово-кредитної політики
Операції навідкритому ринку:
- гнучкий валютно-політичнийінструмент, який проявляється в продажу чи купівлі центральним банком ціннихпаперів на „відкритому ринку” у комерційних банків;
- застосовується для проведенняекспансійної (купівля) чи рестрикційної (продаж) грошової політики.
Політикаоблікової ставки:
- інструмент прямого регулюваннягрошово-кредитного обігу;
- виявляється у змінах обліковоїставки відповідно до кон’юктурних коливань економіки;
- застосовується для управліннякредитною активністю.
Політикамінімальних резервів:
- найбільш жорсткий інструментгрошово-кредитного регулювання;
- виявляється в маніпуляціїнормою обов’язкових резервів, які комерційні банки зобов’язані зберігати нарахунках у Центральному банку;
- застосовується як засіб дляшвидкого стиснення чи розширення кредитної маси в економічній системі.
Коли державнийбюджет зводиться з дефіцитом, Казначейство випускає облігації, щоб отриматигроші для сплати державних боргів. Покупцями облігацій Казначейства можутьбути:
- Центральнийбанк;
- комерційнібанки;
- домашнігосподарства;
- іноземці(як приватний, так і суспільний сектор).
КупівляЦентральним банком державних боргових зобов’язань називається монетизацією бюджетного дефіциту.
Монетизаціябюджетного дефіциту призводить до інфляції. Існує три способи фінансуваннябюджетного дефіциту />:
— шляхом збільшення кількості грошейвисокої ефективності (/>, тобто емісія);
— шляхомзбільшення облігацій казначейства у населення (/>);
— шляхомскорочення валютних резервів Центрального банку (/>).
/>.
Таким чином, дляпокриття бюджетного дефіциту держава може друкувати гроші, робити позики абовитрачати свої валютні резерви.
У країнах звисокою інфляцією населення, як правило, не купує нових державних борговихзобов’язань, валютні резерви Центрального банку вичерпані, тому державифінансує дефіцит бюджету шляхом емісії.
Головним органомгрошово-кредитної системи є Центральний банк, в Україні це Національний банкУкраїни.
Основними функціямицентральних банків є:
- монопольна емісія грошей,передусім банкнот;
- акумулювання і зберіганнявільних коштів, обов’язкових резервів комерційних та інших банків; надання їмкредитів;
- здійснення єдиноїгрошово-кредитної політики держави, забезпечення стабільності національноїгрошової системи;
- надання кредитів і виконанняфінансових операцій для уряду;
- контроль за банківськоюсистемою в цілому;
- зберігання офіційних валютнихта золотих резервів і здійснення операцій із їх розміщення;
- визначення курсу національної,грошової одиниці щодо валют інших країн та підтримка курсу національної валютина міжнародному фінансовому ринку (функція валютного центру).
З урахуваннямфактора часу найважливішу роль у проведенні грошово-кредитної політики маєвстановлення центральними банками облікового відсотка та його зміни. Такимчином здійснюється вагомий вплив на скорочення або збільшення кредитів, щонадають комерційними банками в різні сфери та галузі економіки. Встановленнявідсоткових ставок стримує темпи зростання інфляції, але негативно впливає наінші параметри макроекономічної системи.
Важливий методкредитної політики – операції на відкритому ринку: купівля і продаж центральнимбанком державних цінних паперів, банківських акцептів та інших кредитнихзобов’язань за ринковим або заздалегідь оголошеним курсом. Купуючи цінніпапери, центральний банк перераховує відповідні суми комерційним банкам,внаслідок чого збільшуються залишки на їх резервних рахунках, що дає змогуздійснювати кредитну експансію. До такого методу кредитної політики вдаютьсянайчастіше у країнах, що мають значний державний борг.
Основнимифункціями комерційних банків є:
- мобілізація тимчасово вільнихгрошових коштів та перетворення їх на капітал;
- кредитування підприємств,держави і населення;
- випуск кредитних грошей;
- здійснення розрахунків таплатежів у господарстві;
- консультування, поданняекономічної та фінансової інформації.
Виконуючи функцію мобілізація тимчасово вільнихгрошових коштів і перетворення їх на капітал, банки акумулюють грошові прибуткита заощадження у формі вкладів. Вкладник отримує винагороду у виглядівідсотка або послуг, які надаються банком. Заощадження, які сконцентровані увкладах, перетворюються на позиковий капітал, який використовується банками длянадання кредиту підприємствам і підприємцям. У остаточному підсумку, задопомогою банків заощадження перетворюються на капітал.
Важливе економічне значення має функція кредитуванняпідприємств, держави і населення. Пряме надання в позику вільних грошовихкапіталів їх власниками у практичному господарському житті ускладнено. Банквиступає в якості фінансового посередника, отримуючи грошові кошти в кінцевихкредиторів. За рахунок кредитів банку здійснюється фінансування промисловості,сільського господарства, торгівлі, забезпечується розширення виробництва.Комерційні банки надають позики споживачам на придбання товарів тривалогокористування, сприяючи зростанню їхнього рівня життя. Оскільки державні витратине завжди покриваються прибутками, банки кредитують фінансову діяльність уряду.
Випуск кредитних грошей – специфічнафункція, яка відрізняє комерційні банки від інших фінансових інститутів.Комерційні банки здійснюють депозитно-кредитну емісію, — грошова масазбільшується, коли банки надають позики своїм клієнтам, і зменшується, коли ціпозики повертаються. Ці банки є емітентами кредитних знарядь обігу. Позика, яканадається клієнту, зачисляється на його рахунок в банку, тобто банк створюєдепозит (вклад до запитання), при цьому збільшуються боргові зобов’язання банку. Власник депозитуможе отримати в банку готівкові кошти в розмірі вкладу, внаслідок чоговідбувається збільшення кількості грошей в обігу. За наявності попиту набанківські кредити сучасний емісійний механізм дозволяє розширювати грошовуемісію, що підтверджується збільшенням грошової маси в промислово розвинутихкраїнах. Разом з тим економіка потребує в необхідній, але не безмірнійкількості грошей, тому комерційні банки функціонують в рамках обмежень, яківстановлюються центральним банком, за допомогою яких регулюється процескредитування, отже, процес створення грошей.
Однією з функцій комерційнихбанків є забезпечення розрахунково-платіжного механізму. Виступаючи в якостіпосередників у платежах, банки виконують для своїх клієнтів операції, пов’язані з проведенням розрахунківі платежів.
Розраховуючиможливостями постійно контролювати економічну ситуацію, комерційні банкинадають клієнтам консультації з широкого кола проблем (зі злиття і поглинання,нових інвестицій і реконструкцій підприємств, складанню звітів за рік). Утеперішній час зросле значення банків у наданні клієнтам економічної іфінансової інформації.
1.3Кейнсіанська та монетаристська концепції грошової політики
У концепціїмонетаризму гроші та грошова система розглядаються як вирішальний факторекономічної структури суспільства і головна причина інфляції, а грошово-кредитнаполітика – як найважливіший інструмент стабілізації внутрішнього механізмувідтворення, здійснення економічної політики держави. Монетаризм виник усередині 50-х років ХХ ст. і представлений передусім у працях професораекономіки Чиказького університету М. Фрідмена.
У 60 – 70-ті рокиХХ ст. боротьба з інфляцією у розвинутих країнах була основним завданнямдержавних стабілізаційних програм. Інфляція, кризи, циклічне безробіття,платіжна криза та інші негативні явища і процеси спричинені, на думкумонетаристів, хаотичними коливаннями грошової маси, непродуманою грошовоюполітикою держави і надмірною кількістю грошей в обігу. Все це зумовилисвоєрідний „ренесанс” кількісної теорії грошей, посилення неокласичного напрямув західній економічній теорії, складовими елементами якої є концепціямонетаризму.
Один ізнайважливіших елементів монетаризму – кількісна теорія грошей, у якійнайважливішою є функція грошей як засобу обміну. Доповнюючи кількісну концепціюгрошей, Фрідмен та інші монетаристи доводили, що зміна обсягів пропозиціїгрошей не лише спричиняє підвищення „середнього” абсолютного рівня цін,коливання товарних цін, а й призводить до зміни обсягів виготовленої продукції.У рамках кількісної теорії грошей традиційно за основу аналізу брали рівнянняобміну:
М∙ν=Р∙Q (1.6)
Перетворюючирівняння (1.6), отримаємо
/>, (1.7)
де М – кількістьгрошей, що перебувають в обігу;
ν –швидкість обігу грошей;
Р – абсолютнийрівень цін;
Q – реальний обсягвиробництва;
MD – величина попиту на гроші;
Р, ν –фактори, що визначають величину попиту на гроші.
Обстоюючивизначальну роль грошей в економічній структурі, монетаризм виходить зтеоретико-методологічних засад мінової концепції. Монетаристські рекомендації єнайпростішими (серед численних сучасних методів регулювання економіки) іводночас антигуманними, оскільки спрямовані передусім на скорочення соціальнихвитрат держави. Ці рекомендації взято на озброєння експертами МВФ, їх значноюмірою враховано в розробці і втіленні програм економічного розвитку України,розроблених кількома урядами в 90-х роках під егідою цієї міжнародноїорганізації з метою отримання кредитів.
Післяпроголошення незалежності України основою економічної і соціальної політикистала неокласична концепція, зокрема монетаризм.
Монетаристиосновною причиною нестабільності економічної системи вважали порушення законівгрошового обігу, відхилення від рівноважного рівня цін і кількості грошей вобігу внаслідок стимулювання державою попиту, надмірного втручання держави векономіку. Усунення цих диспропорцій можливе, на їхню думку, шляхом проведеннягрошово-кредитної політики, зокрема у разі обмеження кредитно-грошової маси вобігу (не більше 3% на рік), скорочення виробничого і споживчого попиту.Конкретними засобами такої політики Фрідмен називав встановлення норми обов’язкових резервів, облікової ставки таін. Ці ідеї були взяті на озброєння у США, Великобританії, деяких іншихкраїнах. Але криза 1980 – 1982 рр. і тривалий застій у післякризовий період українах Західної Європи засвідчили неефективність рекомендацій монетаристів.
Кейнсіанство – цеодин із провідних напрямів сучасної макроекономічної теорії, згідно з яким безактивного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, безсуттєвого розширення функцій держави капіталізм неспроможний існувати.
Тому Кейнс зметою обґрунтування цього висновку здійснив комплексний аналіз впливу державина розвиток макроекономіки. Предметом його дослідження було, насамперед, з’ясування комплексу методів активноговпливу держави на процес відтворення суспільного капіталу в масштабі всієїнаціональної економіки. Кейнс вважав, що розширення функцій уряду – єдинийпрактичний засіб уникнути цілковитої руйнації існуючих економічних форм, атакож засіб спонукання до інвестування і координації схильності до споживання.
Головну увагуКейнс приділив проблемі регулювання попиту й факторів, що його визначають.Ефективний попит, який розпадається на нагромадження та споживання, повиннастимулювати держава:
- здешевлюючикредит (тобто знижуючи норми відсотка);
- збільшуючидержавні витрати;
- впливаючина зростання споживчого попиту.
Кейнс прагнув з’ясувати питання встановленнярівноваги між попитом і пропозицією у сфері зайнятості. Держава, на його думку,повинна регулювати це співвідношення, домагатися певного оптимуму в цій сфері,запобігати зростанню безробіття до масштабів, які можуть стати загрозливими дляекономічної системи. Рівень зайнятості залежить від обсягу споживання (абоочікуваних витрат на споживання) та обсягу інвестицій. Головну уваги в ційситуації держава мусить приділяти стимулювання інвестицій. Оскільки інвестиціїв свою чергу залежать від рівня відсотка й очікуваних прибутків, то державіслід регулювати інвестиційний попит через бюджетно-фінансову тагрошово-кредитну політику.
Дж. Кейнснаполягав на прогресивності в оподаткування, доводив, що за допомогою податків(а також державних видатків і відсотка) можна досягти рівноваги між сукупнимплатоспроможним попитом і пропозицією.
Рекомендації Дж.Кейнса, взяті на озброєння у багатьох країнах у післявоєнний період, булиефективними. Це послабило глибину економічних криз, посилило стабільністьекономічної системи. Проте вперше в історії розвитку капіталістичного циклукризи 1969 – 1971 і 1974 – 1975 збіглися зі швидким розгортанням інфляційнихпроцесів, а в деяких країнах водночас зросло безробіття, поглибилисядиспропорції в економіці. Це призвело до зростання невідповідностікейнсіанських методів розвитку макроекономічних процесів, кризи кейнсіанства.
РОЗДІЛ2
АНАЛІЗФУНКЦІОНУВАННЯ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ
2.1Аналіз ефективності функціонування Національного банку України
Проголошення державного суверенітету України стало передумовою проведеннянезалежної економічної політики, спрямованої на розбудову соціальноорієнтованої ринкової економіки. Особливість перехідної економіки Україниполягає в тому, що вона вже не є плановою, але ще й не набула усіх характернихрис ринкової економіки. У такій економіці діють механізми обох типівекономічних систем, і водночас важливу роль відіграють неекономічні факторирозвитку.
Процестрансформації в перехідних економіках передбачає створення грошово-кредитної іфінансової систем, що відповідають потребам розвитку ринкової економіки,забезпечують ефективність виробництва та включення національної економіки вміжнародний поділ праці.
Грошово-кредитнасистема України пройшла складний і суперечливий шлях розвитку, який умовноможна поділити на три етапи.
1. Формуваннягрошово-кредитної системи незалежної України (1991-1994 рр.). Узагальненоособливості даного етапу відображено в додатку А.
2. Адекватнийрозвиток грошово-кредитної системи і досягнення макроекономічної рівноваги(1995-2000 рр.). Основні особливостіцього етапу трансформаційних перетворень в грошово-кредитній системі Українивідображено в додатку Б.
3. Підвищенняефективності грошово-кредитної системи і забезпечення економічного зростання(починаючи з 2001 р.).
Цей етап єнайбільш актуальним для даної роботи, тому більш докладно розглянемо цейперіод. На цьому етапі спостерігається економічне пожвавлення, економікаУкраїни розвивається динамічніше. На прискорення зростання позитивно вплинулагрошово-кредитна політика, реалізація якої зумовила збільшення кредитів векономіку, забезпечення стабільності валютного ринку та обмінного курсу призначному зростанні резервів НБУ, збільшення рівня монетизації. В 2003 р.монетизація української економіки досягла рекордної величини – 36%. Деякогоприскорення набула інфляція, яка порівняно з дефляцією 2002 року становила в2003 році 8,2%, але вона не спричинила дестабілізаційного впливу на економіку.Темпи зростання реального ВВП у 2003 році в порівнянні з 2000 роком зросли в1,44 рази, а ВВП на душу населення склав 1034 дол. В порівнянні з іншимикраїнами цей результат виглядає більш ніж скромним. У 2003 році ВВП на душу населенняв Росії оцінювався в 3 тис. дол., а в Польщі – в 5 тис. дол.
Поліпшивсяфінансовий стан підприємств, загальна сума прибутку суб’єктів господарювання в2003 році зросла порівняно з 2000 роком в 1,4 рази і становила 19,64 млрд.грн., але платіжна дисципліна залишилася на низькому рівні, значною залишиласькредиторська та дебіторська заборгованість. Значно збільшилися доходи зведеногобюджету. За підсумками 2003 року сума надходжень до зведеного бюджету Українисклала – 66,9 млрд. грн.
Позитивні зрушеннявідбулися у сфері кредитування економіки. Якщо у 2001 році обсяги кредитуванняукраїнської економіки складали 28 млрд. грн. То в 2002 році – 42 млрд. грн., ав 2003 році цей показник сягнув 53,8 млрд. грн. До позитивних зрушень вфінансовій-кредитній сфері можна віднести довгострокове кредитування. У 2003році зафіксоване зростання довгострокового кредитування в порівнянні з минулимроком майже в чотири рази. Це свідчить про загальну адекватність банківськоїсистеми та її спроможність забезпечити потреби економіки в кредитуванні. Алекрім цього це ж свідчить і про позитивні зрушення в самій економіці.
Після 2000 рокурозмір державного боргу стабілізувався на рівні 14,1-14,2 млрд. дол. Тільки за2000 рік Україна виплатила одним лише міжнародним фінансовим організаціям 870млн. дол. у рахунок погашення основної суми боргу, 132 млн. дол. – у рахунокобслуговування боргу, не отримавши жодного долара зовнішніх запозичень.Структура державного боргу залишалася незмінною, тобто із зазначенимпереважанням зовнішньої складової.
У цілому розвитокгрошово-кредитної системи на цьому етапі здійснювався відповідно до розвиткузагальної макроекономічної ситуації і був спрямований на забезпеченнявнутрішньої та зовнішньої стабільності національної валюти.
Адекватність в основномугрошово-кредитної політики економічному розвитку зумовила позитивні зміни вструктурі грошової маси:
- обсяги зростання коштів унаціональній валюті перевищували обсяги в іноземній валюті вдвічі, що свідчилопро зростання довіри до національної валюти;
- частка готівки в структурігрошової маси зменшилася з 41% до 37,4%;
- депозити фізичних осібзростали більш високими темпами, ніж юридичних осіб, і їх частка у загальномуобсязі ресурсів комерційних банків перевищувала частку коштів суб’єктів господарювання.
Оптимізаціяструктури грошової маси та вжиття заходів щодо поліпшення умов длямультиплікативного розширення раніше випущених в обіг грошей сприяло зростаннювипереджаючими темпами грошової маси порівняно зі змінами монетарної бази.
З 2000 року вУкраїні запроваджено режим регульованого плаваючого обмінного курсу гривні.Після значних коливань курсу в 1998 (80,5%) і в 1999 році (52,2%), протягом2000-2002 років курс гривні змінився лише на 2,2%. В економіці і суспільствіз’явився реальний курсовий орієнтир, що сприяло зниженню інфляції з 25,8% в2000 р. до 8,2% в 2003 році, а в 2002 – навіть мала місце дефляція (-0,6%).Обсяги валютних резервів НБУ за останні 4 роки збільшилися у 5 разів, саме заїх рахунок обслуговувався і погашався зовнішній борг. Про позитивний впливрежиму регульованого плаваючого валютного курсу гривні на ситуацію на валютномуринку свідчить зростання довіри до валютної політики.
Таблиця 2.1
Окремі параметригрошово-кредитної системи України в 2000-2003 рр.Показники Одиниці 2000 2001 2002 2003 Реальний ВВП % приріст 5,9 9,1 4,1 8,5 Інфляція % 25,8 6,1 -0,6 8,2 Профіцит бюджету % до ВВП 0,6 -0,3 0,7 -0,2 Доходи зведеного бюджету % до ВВП 28,9 26,9 27,4 28,5 Видатки зведеного бюджету % до ВВП 28,3 27,2 26,7 28,7 Кредити в економіку млн. грн. 19121 28373 42035 53852 Прибуток підприємств млрд. грн. 13,93 18,74 14,64 19,64 Збиткові підприємства % від загальн. кількості 37,7 38,2 38,8 37,2 Кількість безробітних тис. чол. 2707,6 2516,9 2301,0 2059,5 Грошова готівка (М0) млн грн. 12799 19465 26434 33119 Грошова маса (М1) млн грн. 20762 29796 40281 53129 Грошова маса (М2) млн грн. 31544 45186 64321 94463 Грошова маса (М3) млн грн. 32252 45755 64870 95043
Звертає на себеувагу ще одна особливість цього етапу трансформації грошово-кредитної системиУкраїни, а саме зміщення стратегічних пріоритетів до використання стабільностігривні, як монетарної передумови поступового переходу доінноваційно-інвестиційного розвитку. Основні особливості третього етапувідображені в додатку В.
Найважливішимелементом грошово-кредитної системи в Україні є Національний банк України,створений у вересні 1991 р. згідно із Законом України „Про банки і банківськудіяльність”. Основною функцією НБУ є регулювання грошової маси, забезпечення їївідповідності масі товарів і підтримки таким чином стійкої купівельноїспроможності грошей, що є дуже важливою умовою нормального функціонуванняринкового механізму. Виконанням цієї функції Національний банк сприяєдотриманню стабільності банківської системи, а також у межах своїх повноважень,- цінової стабільності.
Іншими похіднимифункціями Національного банку України є такі:
- організація системирефінансування комерційних банків;
- встановлення для банківправил проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності;
- визначення системи, порядку іформ платежів;
- здійснення банківськогорегулювання, організація і здійснення валютного контролю;
- аналіз станугрошово-кредитних, фінансових та валютних відносин та ін.
Виконання НБУ цихфункцій означає водночас проведення грошово-кредитної політики, завдяки чомуформується відповідна система.
Національний банкУкраїни має монопольне право на емісію грошей в обіг, на випуск банкнот, монет.Для забезпечення економіки готівковими грошима комерційні банки замовляють їхчерез мережу регіональних управлінь НБУ.
Функціюакумулювання і зберігання вільних коштів і обов’язкових резервів комерційних таінших банків, надання їм кредитів НБУ виконує встановленням норм обов’язковихрезервів банків щодо різних категорій рахунків вкладників. За кризового стануокремих комерційних банків НБУ зобов’язаний вживати заходи для їх порятунку або ліквідації. Так, в Україні напочатку 1996 НБУ розробив комплекс заходів із недопущення банкрутства великихбанків. На початку 1999 року було зареєстровано 214 банків, з яких 54 віднесенодо категорії проблемних, у 4-х банків відкликано ліцензію на здійснення всіхбанківських операцій, 33 банки перебували на стадії ліквідації – 17 із нихліквідувались за рішенням НБУ, 16 – за рішенням Арбітражного суду, а станом на01.07.2000 р. було 183 діючих банків, у 2003 – 179.
Крім регулюванняемісії грошей, НБУ використовує різні методи регулювання самого руху грошей.Так, регулювання готівкового обігу відбувається через встановлення загальногопорядку здійснення касових операцій (організація денних, вечірніх та іншихкас), встановлення лімітів залишку грошей в операційній касі банку, визначеннязагального порядку формування грошових знаків, їх зберігання, порядку витрачанняготівки за цільовими призначеннями, передання одними підприємствами іншим,лімітування залишків грошей у касах та ін. Безготівковий грошовий обіг НБУрегулює стимулюванням депозитних операцій через виплату комерційними банкамивідсотків за депозити, використанням перевідних векселів, лімітуванням залишківу касах (що водночас стимулює зберігання основної маси грошей підприємствами іорганізаціями на рахунках у банку) та ін. Завдяки цим та іншим заходам НБУздійснює єдину грошово-кредитну політику держави, забезпечує стабільністьгрошової системи.
Регулюваннямасштабів надання кредитів здійснюється передусім тому, що комерційні банкичастину своїх активів (у країнах Заходу від 2 до 12%) зобов’язані зберігати у вигляди касовогорезерву в центральному банку, й розширення кредиту, який вони надають, залежитьвід величини приросту банківських пасивів, але не повинно перевищувати сумутакого приросту більше як у 5 разів. В України норма обов’язкового резервуваннядепозитів комерційних банків зменшилась з 17% у 2000 р. до 7,7% у 2003 р. Зпідвищенням центральним банком резервної норми банківські обороти зменшують, аз її зменшенням – зростають. Якщо кредитна експансія призводить до нестачізасобів на резервному рахунку банків, вони змушені загальмувати або припинитивидачу нових кредитів, продати частину цінних паперів тощо, а за надлишку цихзасобів порівняно з нормами резервів вони мають змогу розширювати кредити істворювати нові депозити. Це сприяє збільшенню на ринку банківських капіталів.
Кредитна політиказдійснює суперечливий вплив на економіку. Якщо уряд, здійснюючи експансію, хочезнизити відсоткову ставку і пожвавити тим самим інвестиції, тогрошово-кредитний механізм діє у зворотному напрямку: НБУ починає скуповуватицінні папери у комерційних банків, нефінансових організацій і населення,збільшуючи таким чином резерви комерційних банків та їх здатність докредитування. В свою чергу, це збільшує пропозицію грошей та знижує відсотковуставку. Інвестиції на ринку капіталів зростають і в перспективімультиплікативно зростає ВВП. Це так звана політика „дешевих” грошей. Вона посилюєінфляцію, призводить до диспропорції у народному господарстві та ін. Якщо НБУпродає урядові цінні папери. То в результаті у комерційних банків, нефінансовихорганізацій і населення зосереджуються цінні папери, а в НБУ – гроші. Цескорочує банківські резерви і здатність комерційних банків до кредитування.Скорочення резервів у комерційних банках призведе і до скорочення грошовоїпропозиції, внаслідок чого відсоткова ставка на кредити і депозити зросте, аінвестування знизиться. Це так звана політика „дорогих” грошей, яка є одним зелементів рестриктивної політики держави. Вона стримує зростання виробництва,несприятливо позначається на діяльності дрібних товаровиробників, малогобізнесу, погіршує умови отримання споживчого кредиту населенням та ін.
Виконання НБУфункції надання кредитів і здійснення фінансових операцій для уряду передбачаєнадання державі кредитів у формі прямих позик (коротко — і довготермінових) абокупівлю державних облігацій і ведення рахунків для урядових установ іорганізацій, місцевих органів влади, для державного казначейства (Міністерствафінансів або спеціальних державних фінансових органів, що здійснюють касовевиконання державного бюджету).
Функцію контролюза банківською системою НБУ здійснює такими методами: установленняммінімального розміру капіталу банку, коефіцієнта ліквідності, ліміту кредитіводному позичальнику; через подання комерційними та іншими банками регулярнихзвітів йому за встановленою формою; постійним контролем за дотриманням нормздійснення банківських операцій, що розробляються і встановлюються абоНацбанком, або законодавчими органами.
Також до основнихінструментів грошово-кредитної політики відносяться зміна норми обов’язкових резервів, зміна облікової ставки.Змінюючи мінімальну обов’язкову норму, НБУ можевпливати на кредитні можливості комерційних банків. Збільшення норми резервупризводить до скорочення грошової пропозиції та підвищення відсоткової ставки.Гроші стають „дорогими”, що означає рестриктивну політику. І, навпаки, знижуючирезервну норму, НБУ здійснює експансіоністську політику, тобто політику„дешевих” грошей.
Слід зауважити,що зміна резервної норми – досить потужний інструмент монетарної політики, апрактичне застосування цього елементу потребує обережності. Це пояснюється тим,що зміна норми резервування призводить до більшої зміни пропозиції грошей увідповідності з грошовим мультиплікатором:
/> (2.1)
Облікова ставка –це відсоток, під який Національний банк надає кредити комерційним банкам (табл.2.2). НБУ може надавати безпосередньо позику комерційним банкам, призначаючинизьку (дисконтну) облікову ставку. Тому ця політика також називаєтьсядисконтною. Вона призводить до збільшення резервів у комерційних банках ізростання пропозиції грошей, що знижує відсоткову ставку на грошовому ринку.
Таблиця 2.2
Зміна обліковоїставки НБУ протягом 2000 – 2003 рр.Показники 2000 2001 2002 2003 Облікова ставка НБУ (середньозважена за рік), % 30,6 19,7 9,5 7 Індекс споживчих цін, % до попереднього року 125,8 106,1 99,4 108,8 Темпи зростання грошової маси М3, % до попереднього року 145 142 142 102 Зміна реального ВВП, % до попереднього року 5,9 9,2 5,2 9,3
Спрямування зміниоблікової ставки НБУ в кінцевому випадку залежить від типу монетарної політики(рестрикційного чи експансивного) та мети регулятивного процесу, спрямованогона обмеження чи розширення кредитних можливостей банківської системи країни.Зниження облікової ставки, як важіль експансивної політики, обумовлює зниженняставок за кредитами комерційних банків і відповідно зростання у підприємствможливостей інвестування коштів у виробництво. Тенденції економічного розвиткуУкраїни свідчать про посилення ролі банківського кредиту у забезпеченнівиробничого сектору необхідними коштами. Попри досі невисокий рівеньбанківського кредиту у валовому внутрішньому продукті України його значеннязначно зросло: від 8,65% к 1998 р. до 25,68% — у 2003 р.
2.2Правові основи створення та діяльність комерційних банків в Україні
Другоюпідсистемою грошово-кредитної системи є комерційні банки. Дозвіл на створеннякомерційних банків в Україні дає НБУ шляхом їх реєстрації та видає ліцензії навиконання банківських операцій. Він веде книгу реєстрації банків, валютних біржта інших фінансово-кредитних установ. Комерційні банки набувають статусуюридичної особи з моменту їх реєстрації в даній книзі.
Комерційні банки різнихвидів і форм власності створюють на акціонерних засадах. Засновникамикомерційних банків можуть бути українські й іноземні юридичні та фізичні особи,за винятком Рад народних депутатів усіх рівнів, політичних і профспілковихорганізацій, спілок і партій, громадських фондів.
Основна функціякомерційних банків полягає в здійсненні на договірних умовахкредитно-розрахункового, касового та іншого банківського обслуговуванняпідприємств, установ та організацій. Банки відіграють роль посередників міжнадходженням вітчизняних заощаджень і раціональним розміщенням капіталів векономічному процесі. Практично всі українські банки універсальні, а цеозначає, що вони пропонують класичний набір банківських послуг. Законом України„Про банки та банківську діяльність” регламентовано перелік банківськихоперацій:
1) залучення та розміщеннягрошових вкладів і кредитів;
2) здійснення розрахунків задорученням клієнтів та їх касове обслуговування;
3) ведення рахунків клієнтів ібанків-кореспондентів;
4) фінансування капітальнихвкладень за дорученням власників або розпорядників інвестованих коштів;
5) випуск платіжних документів іцінних паперів;
6) купівля, продаж і зберіганняплатіжних документів, цінних паперів, а також операції з ними;
7) видача поручництв, гарантійта інших зобов’язань за третіх осіб, що передбачають їх виконання у грошовійформі;
8) придбання права вимоги зпоставки товарів і надання послуг, прийняття ризику виконання таких вимог таінкасація цих вимог (факторинг);
9) придбання за власні коштизасобів виробництва для передачі їх в оренду (лізинг);
10) купівля у організацій і громадян тапродаж їм іноземної валюти готівкою і валюти, що знаходиться на рахунках івкладах;
11) залучення та розміщення дорогоціннихметалів на рахунки і вклади та інші операції з цими цінностями відповідно доміжнародної банківської практики;
12) довірчі операції за дорученнямклієнтів;
13) надання консультаційних послуг;
14) здійснення інших операцій з дозволуНацбанку України.
За період з 1991року в Україні виникло понад 230 банків. Ряд з них збанкротували і пішли з ринку.В той же час спостерігається стабільна тенденція заснування нових банків.Статистичні дані про комерційні банки в України протягом 2000 – 2002 рр.характеризує табл. 2.3.
Таблиця 2.3
Основні дані прокомерційні банки України (2000 – 2002 рік) 2000 2001 2002
Кількість банків за реєстром
З них:
— акціонерних товариств
— товариств з обмеженою відповідальністю
— кооперативний банк
— банків за участю іноземного капіталу у тому числі зі 100% іноземним капіталом
195
169
26
-
31
7
189
164
25
-
28
6
157
136
20
1
28
6 Кількість банків, які мають ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій 149 149 149 Сплачений статутний фонд діючих комерційних банків у гривневому еквіваленті (млн. грн.) 3666 4576 5987,4 Кількість ліквідованих банків у зв’язку з порушенням банківського законодавства та з інших причин (за рік) 9 9 12
Як вже булозазначено у першому розділі комерційні банки залежно від форми власностібувають державними кредитними установами та комерційними банками приватноїформи власності. У даний час в Україні на ринку банківських послуг функціонуєдва державних банки: Ексімбанк та Ощадний банк України. Що стосуєтьсякомерційних банків приватної форми власності, то тут сформувалися такірозмежування:
1. Постдержавнікомерційні банки („банки великої трійки”): Промінвестбанк, АПБ „Україна”,Укрсоцбанк.
2. Новіприватні універсальні банки („банки нової хвилі”).
„Банки великоїтрійки” були створені внаслідок реорганізації державних спеціалізованих банківу комерційні банки. Наявність значного капіталу, мережі філій, необхіднихвиробничих потужностей, фахівців і певної групи клієнтури, яка складаласядесятками років їх тісної співпраці, дала можливість цим банкам зайняти керівніпозиції в банківській системі України. Наслідком цього є те, що частка данихбанків на ринку банківських послуг складає близько 55-60%, однак вона маєтенденцію до зменшення.
Що стосуєтьсябанків „нової хвилі”, тут слід зазначити, що більшість з них – це приватніуніверсальні комерційні банки, середній вік яких – шість-сім років. За формоюорганізації серед приватних банків переважають акціонерні товариства відкритогота закритого типу (близько 83% всіх банків). Більш гнучкою структурою є банки увигляді товариств з обмеженою відповідальністю (близько 16%).
Залежно відтериторії діяльності комерційні банки поділяються на:
- міжнародні (ПУМБ, Українськийкредитний банк і т.д.);
- республіканські;
- регіональні.
Міжнародні банкистворюються за участю іноземного капіталу і можуть мати відділи (філії) в іншихкраїнах. Значним кроком на шляху створення конкурентних умов і демократизаціїбанківської системи став дозвіл НБУ на відкриття в Україні банків зі 100%-ниміноземним капіталом. Ці банки ведуть активну політику по „завойовуванню” різнихсекторів ринку банківських послуг. Їх діяльність однозначно спрямована наінтенсивний розвиток та одержання максимального прибутку. Звичайно це послаблюєпозиції вітчизняних банків на ринку банківських послуг і в той же час посилюєконкуренцію в галузі, що врешті-решт служить інтересам користувачів данихпослуг. Станом на кінець 1998 р. налічувалось вісім таких банків (найбільші зних: Креді Ліоне Україна, Сосьєте Женераль Україна, Кредитанштальт Україна),крім того, 17 банків створені за участю іноземного капіталу. Наприклад для створенняПУМБ було залучено близько 50% іноземного капіталу, в якому значна питома ваганалежить відомому міжнародному банку „Mees Pierson”.Кредитні лінії, що надаються даному банку, спрямовані в основному нафінансування експортно-орієнтованих промислових підприємств.
Дореспубліканських банків в Україні належать Промінвестбанк, Укрсоцбанк,Ексімбанк, Ощадний банк України, які мають розгалужену сітку відділень іфіліалів по території України.
Більшістькомерційних банків є регіональними. Вони обслуговують, як правило, клієнтівпевної області, міста, району.
Залежно відорганізаційної структури комерційні банки бувають:
- багато філіальними банками;
- без філіальними банками.
Окреме місце увітчизняній банківській системі відведено Ощадному банку України. Це спеціалізованийкомерційний банк, який заручений гарантією держави щодо забезпечення вкладів іцінних паперів громадян та їх видачі вкладникам на першу вимогу. Процентніставки по вкладах населення Ощадний банк установлює у межах максимальнихпроцентних ставок, визначених Національним банком.
До функційОщадного банку України відносять:
- відповідальність за ефективнуорганізацію ощадної справи в країні;
- забезпечення впровадженняпрогресивних форм розрахунково-кредитного та касового обслуговування населення;
- розширення безготівковихрозрахунків;
- розповсюдження та погашенняцінних паперів;
- кредитування населення;
- валютне обслуговуванняіноземних та українських громадян;
- надання різноманітних платнихпослуг.
З метоюзабезпечення захисту вкладників комерційних банків, створення фінансовихможливостей для повернення ними коштів у випадку неможливості виконання вимог вкладниківщодо повернення засобів в Україні створено Фонд гарантування вкладів фізичнихосіб. Фінансові ресурси фонду формуються за рахунок вкладів комерційних банків.Суми зборів (1% від зареєстрованого статутного фонду (початковий збір) та 0,5%загальної суми вкладів), які вносяться банками в даний фонд, включають доскладу валових витрат цих банків. У випадку недоступності вкладу в комерційномубанку фізичній особі гарантується повернення по вкладу коштів у розмірі вкладу,але не більше 500 гривень. Залежно від тенденції розвитку обсягів ресурсів,залучених комерційними банками, розмір відшкодування планується збільшувати.
Комерційні банкиможуть створювати спілки, асоціації та інші об’єднання для координації своєїдіяльності та захисту своїх інтересів. Найвідомішими об’єднаннями комерційнихбанків в Україні є Асоціація українських банків та Ліга найбільших банківУкраїни. Асоціація українських банків об’єднує в собі переважну більшістьвітчизняних фінансово-кредитних установ. Головними її завданнями є виробленняєдиної політики у банківській сфері, координація діяльності банківськихустанов, захист інтересів окремих банків, методичне, консультативне,інформаційне забезпечення та ряд інших.
До функцій Лігинайбільших банків, яка об’єднує постдержавні банки,належить:
- створення альтернативногоринку банківських кредитів;
- захист найбільших банківУкраїни від недобросовісної конкуренції;
- надання інвестиційноїпідтримки українським підприємствам.
У разі порушеннясуб’єктами банківської діяльності законодавства, економічних нормативів,порядку проведення банківських операцій, збиткової діяльності, створеннястановища, що загрожує інтересам вкладників і кредиторів банку, Національнийбанк України має право застосувати санкції, передбачені Законом України „Про банкиі банківську діяльність”, аж до включення банку з книги реєстрації банків.
Результатианалізу роботи комерційних банків України свідчать про те, що починаючи з1997-1998 років у їх діяльності загострилися негативні тенденції. До основнихпричин банківської кризи слід віднести такі:
- трансформаційна кризаекономіки України;
- руйнівний вплив фінансовоїкризи на світових фінансових ринках і розладу банківської системи в Росії;
- платіжна криза у відносинахміж підприємствами;
- конструктивні помилки управових засадах банківської системи;
- численні адміністративнівтручання з боку уряду;
- відсутність гарантійзбереження комерційної таємниці;
- ерозія приватних грошовихзасобів у часи гіперінфляції;
- відсутність кваліфікованогоменеджменту в багатьох банківських установах;
- дефіцит надійних об’єктів кредитування та нерозвиненістьфондового ринку.
Вцілому недолікивітчизняної банківської системи зводяться до таких основних позицій:
- недостатність запасівкапіталу в більшості банків; чимало банків є лише „касами” своїхпідприємств-засновників;
- недостатнє дотриманняпринципів, чинних для банківської діяльності;
- слабка диверсифікаціядіапазону продуктів і послуг банківської системи;
- обтяженість кредитнихпортфелів проблемними кредитами;
- відсутність контролінгу.
За сучасних умовзбільшується потреба в ефективних і стабільних банках, від яких великою міроюзалежить відновлення економічного зростання. Це зумовлює необхідністьпостійного нагляду за їх функціонуванням, який здійснюється та вдосконалюєтьсяНаціональним банком. Реєстрація банків і ліцензування їхньої діяльності,банківський аудит на основі аналізу звітності та економічних нормативівстановлять базу для всебічного регулювання діяльності комерційних банків з бокуНБУ. Система пруденційного нагляду в Україні покликана попередити не виваженета ризикове ведення банківського бізнесу, щоб не допустити втрат коштівінвесторами, а відтак – підвищити довіру до банківської системи в цілому.
Загальні актививітчизняних комерційних банків за станом на 01.01.2000 р. становили удоларовому еквіваленті 16,6% від ВВП, тоді як загальні активи банків провіднихдержав Заходу у 1,5 – 2 рази перевищує обсяг ВВП.
Заборгованість закредитами, наданими комерційними банками на 01.01.2000р., становила удоларовому еквіваленті 11,1% від річного обсягу ВВП. Серед основних причин цієїзаборгованості – дефіцит платоспроможності позичальників, недосконала правовабаза банківської діяльності, наявності ризику кредитування.
Грошово-кредитнасистема України характеризується високим рівнем концентрації капіталу уневеликій кількості банків. На початок 2000 року сім найбільших банків володіли36% сукупного балансового капіталу всіх 164 діючих банків, майже такий же обсягкапіталу припадав на 38 середніх банків, решта – на 119 малих.
У випадкузбитковості, відсутності необхідного рівня капіталу, порушеннязагальновстановлених норм банківського законодавства та економічних нормативівкомерційний банк може бути переведений на режим санації. Режим санації – цесистема непримусових і примусових заходів, спрямованих на усунення порушень,які призвели комерційний банк до збиткової діяльності та фінансової кризи, атакож наслідків таких порушень. В даному контексті слід зазначити, що фінансовеоздоровлення банків має здійснюватися паралельно з вирішенням проблемиплатіжної кризи у відносинах між підприємствами або принаймні повинно бутиузгодженим із ним. Лише в цьому випадку можна досягти зміцнення банківськогосектора на тривалий термін.
2.3Аналіз діяльності інвестиційних, пенсійних і страхових фондів в Україні
Інвестиційнийфонд – підприємство, яке займається торгівлею корпоративними та державнимицінними паперами, перед усім в формі купівлі крупного пакета та подальшогопродажу цих паперів інвесторам; корпоративним фінансуванням у формі залученнякапіталу під цінні папери, що випускаються, або у формі надання довгостроковогоінвестиційного кредиту.
Основнимихарактерними рисами для цих комерційних організацій, які ми будемо називатиінвестиційними фондами є:
- великауніверсальна комерційна організація, що сполучає більшість припустимих видівдіяльності на ринку цінних паперів і на деяких інших фінансових ринках;
- головноювизначається діяльність по залученню фінансування за допомогою цінних паперів;
- будучивеликою організацією, оперує, насамперед, на оптових фінансових ринках;
- віддаєпріоритет середньо- і довгостроковим вкладенням;
- цінніпапери є основою його портфеля, при цьому більшість інвестиційних банківнайбільшою мірою орієнтуються на недержавні цінні папери.
Усі іншіінститути ринку цінних паперів спеціалізуються на виконанні окремихспеціалізованих операцій. При цьому вони не можуть здійснювати інвестиційнубанківську діяльність.
Слід зазначити,що діяльність по залученню фінансування на ринках, що розвиваються, звичайноописується як інвестиційна банківська діяльність. Зрозуміло, що найбільшпростим визначенням інвестиційного банку буде наступне: інвестиційний банк – цефінансовий інститут, що займається інвестиційною банківською діяльністю.
Однак, такевизначення не зовсім точне. Воно в неявному виді має на увазі спеціалізаціюданого інституту на інвестиційній банківській діяльності. Але спеціалізуватисятільки на інвестиційній банківській діяльності не можна. Здійснення такоїдіяльності можливо тільки в рамках по-справжньому універсального інституту, уякому досить розвинені всі інші види діяльності інвестиційного банку.Діяльність з залучення фінансування неможлива без наявності добре організованоїй розвинутої роботи із всіх інших напрямків, властивим інвестиційному банку.(Проілюструємо неможливість залучення фінансування без розвинених іншихнапрямків. Банк вирішив залучити для свого клієнта фінансові ресурси черезвипуск цінних паперів клієнта. Навіть найпершу частину цієї роботи — вибірконкретного інструмента залучення і його основних параметрів — він не зможездійснити, тому що не буде знати відносини ринку в цей момент до тих або іншихінструментів. Якщо навіть такий проект дійшов до стадії розміщення ціннихпаперів, то на цьому етапі він і зупиниться. Інвестори не будуть купуватипаперу, тому що ніхто їх не переконав у тім, що ці папери досить надійні йприбуткові (а зробити професійне подання свого клієнта банк не зможе черезвідсутність аналітичної діяльності). У свою чергу, брокери не будуть укладатиугоди по покупці цінних паперів, тому що вони не знають продавця, ніколи з нимне працювали.) Можна сказати, що всі інші види діяльності інвестиційного банкустворюють основу для розвитку в рамках цього банку інвестиційної банківськоїдіяльності.
З іншогобоку, інвестиційна банківська діяльність є не тільки найбільше «престижним»напрямком у діяльності інвестиційного банку, але й найбільш прибутковим. Томувсі великі й амбіційні компанії на ринку цінних паперів прагнуть одержатипроекти по залученню фінансування (іншими словами прагнуть перерости вінвестиційний банк).
На розвиненихринках інвестиційна банківська діяльність доповнюється операціями на вторинномуринку цінних паперів, пов'язаними з наданням послуг з реструктуризації бізнесуклієнта (злиття й поглинання).
Урозвинених країнах інвестиційні банки надають своїм клієнтам наступні послуги:
- по залученню фінансових ресурсів;
- по реструктуризації бізнесу шляхом злиття йпоглинання;
- брокерські;
- по керуванню портфелем;
- надання рекомендацій клієнтам.
Длянадання перерахованих вище послуг інвестиційний фонд розвиває кілька видівдіяльності, які можна підрозділити на зовнішні (спрямовані безпосередньо наклієнта і на контрагентів, що формує послуги) і внутрішні (які створюютьнеобхідні передумови для здійснення зовнішніх вигляд діяльності).
У інвестиційній банківській діяльності виділяють дваосновних напрямки:
- залучення фінансування;
- злиття й поглинання.
Крім того, інвестиційні банки найчастіше активноторгують контрольними пакетами дрібних і середніх корпорацій не по замовленняхклієнтів на реструктуризацію їхнього бізнесу, а з метою одержанняспекулятивного прибутку. При цьому в період, коли інвестиційним банкомздійснюється утримання того чи іншого контрольного пакета, ним можуть бутиздійснені фінансове оздоровлення даного підприємства, оптимізація фінансівданої корпорації, а також інші заходи, спрямовані на підвищення курсової вартостіданого пакета.
Залучення фінансування найчастіше має на увазі формурозміщення цінних паперів клієнта, однак, не виключаються й варіанти залученняфінансування шляхом створення венчурних підприємств і використання механізмівінвестиційного кредитування.
Цей вид діяльності природно розпадається на ряд більшприватних видів діяльності:
- фінансове консультуванняклієнта, що бажає залучити фінансові ресурси шляхом випуску цінних паперів;
- створення й керуваннясиндикатами андерайтерів;
- просування цінних паперівклієнта на фінансові ринки;
- обслуговування ціннихпаперів клієнта на вторинному ринку.
Звичайно в рамках інвестиційної банківської діяльностівиділяють такий напрямок, як корпоративне фінансування, що має на увазізалучення фінансування для корпоративних клієнтів, тобто сприяння в залученнідодаткового капіталу корпораціями – клієнтами інвестиційного банку. У цей часлише дуже невелика частина інвестиційних банків займається залученнямфінансування для урядів і муніципалітетів, тому для більшості іншихінвестиційних банків терміни «інвестиційна банківська діяльність» і«корпоративне фінансування», по суті, збігаються.
Злиття й поглинання для інвестиційного банку доситьчасто стають основною сферою одержання доходу. Діяльність з покупки й продажу окремихпідприємств не тотожна злиттям і поглинанням. Діяльність інвестиційного банкупри проведенні злиттів і поглинань може бути підрозділена на наступні складові:
- консалтингова діяльністьпо визначенню оптимального варіанта реструктурування бізнесу;
- залучення фінансовихресурсів для здійснення злиття і поглинання;
- акумулювання на ринкувеликих пакетів акцій за замовленням клієнта (покупка великих пакетів), продажвеликих пакетів;
- реструктуризація окремоїкомпанії й продаж її частин;
- вироблення й здійсненняефективного захисту клієнта від поглинання.
Торгівля цінними паперами визначається, як зовнішнійвид діяльності через можливість безпосередньо продавати брокерські послуги,тобто послуги з покупки й продажу цінних паперів.
У той же час діяльність по торгівлі цінними паперамитакож здійснюється як інструмент забезпечення інвестиційної банківськоїдіяльності (продажу цінних паперів) і діяльності з керування активами (покупкий продажі цінних паперів у процесі реструктуризації портфеля цінних паперів).При цьому на розвинених фінансових ринках під торгівлею цінними паперамирозуміється не просто процес висновку угод купівлі/продажу цінних паперів, аздійснення складних торгівельних і арбітражних стратегій, що складаються як збезлічі простих угод купівлі/продажу, так з більш складних угод.
Треба визначити,що банківські вкладення у цінні папери зростають повільно. Це пов’язано знерозвиненістю та стагнацією фондового ринку України, який потребує структурнихзмін і запровадження нових фінансових інструментів, привабливих для внутрішніхінвесторів. За таких умов лише невелика кількість банків наважуєтьсяінвестувати кошти в цінні папери, формуючи власні портфелі цінних паперів. Афондовий портфель більшість українських банків формує у розмірі не більше 2-3%власних активів. Проте саме комерційні банки, здійснюючи портфельні інвестиціїна фондовому ринку і виступаючи посередниками між покупцями і продавцями ціннихпаперів, покликані відігравати значну роль у становленні вторинного ринку,рівень розвитку якого відображає фактичний стан інвестиційних процесів україні.
Всіфінансово-кредитні установи зобов’язані створювати резерв для відшкодування можливих втрат по основномуборгу (без процентів і комісій) за всіма видам кредитів та інших активнихоперацій. Створення резерву здійснюється фінансовою установою самостійно урозмірі, достатньо для повного покриття ризиків неповернення основного боргу занестандартними та безнадійними кредитами. Страхові резерви в розмірі 20% відсукупної суми заборгованості за кредитами, гарантіями та поруками, наданимидебіторам, створюються за рахунок валових витрат комерційних банків, що зподаткової точки зору є вигідним для них. Незважаючи на це, стан формуваннярезервів на покриття комерційними банками можливих втрат за кредитнимиопераціями є незадовільним. Національний банк проводить роботу, спрямовану назабезпечення комерційними банками формування резервів на покриття можливихзбитків за кредитними операціями до необхідного рівня. У зв’язку з цимфінансовим установам рекомендується встановити обмеження щодо виплатидивідендів, витрачання коштів на інвестиційну діяльність, утримання апаратууправління і т.п.
Організація торгівлі цінними паперами в рамкахінвестиційного банку або великої інвестиційної компанії — окрема сфера бізнесуй науки, що має свої складні закономірності й технології. Це вид діяльності, щоосвоюється учасниками ринку в першу чергу.
Керування активами (або керування інвестиціями)націлено як на керування власними коштами інвестиційного банку, так і на керуванняпортфелями, сформованими за рахунок коштів клієнтів.
З погляду клієнта, інвестиційний банк може надатипослуги по керуванню ресурсами. При цьому клієнт може або в будь-який деньвкласти й вилучити гроші, звернувшись до керуючого, або зробити це тільки впевні дні, або використати для цих цілей фондову біржу.
З погляду інвестиційного банку всі фонди, якими вінуправляє, є постачальниками фінансових ресурсів у загальний портфельінвестиційного банку, структура якого значною мірою задається структурою притягнутихчерез різні фонди ресурсів. Крім ресурсів клієнтів у цей портфель також входятьвласні кошти. Керування цим портфелем і називається керуванням інвестиціями.
При керуванні інвестиціями використаються рекомендаціїаналітичного відділу банку. Він же розробляє динамічні моделі портфеля, якістають цілями для тієї частини інвестиційного банку, що здійснює діяльність поторгівлі цінними паперами.
Аналітичні дослідження й вироблення рекомендацій саміпо собі, як правило, не приносить прибутку. Навпроти, вони стали однієї знайбільш витратних в інвестиційних банках. Тому даний вид діяльності можнакласифікувати як проміжний між зовнішніми й внутрішніми видами діяльностіінвестиційного банку.
Сучасні інвестиційні банки витрачають усе більшегрошей на розвиток своїх дослідницьких команд. Можна вказати, принаймні, на двіпричини такої любові банкірів до дослідницької діяльності.
1. Дослідження йрекомендації, які надаються клієнтам, — свого роду «особа» інвестиційногобанку, що свідчить про його можливості й вказує на якість послуг цього банку.Перший крок у залученні клієнта — подання своїх досліджень, рекомендацій,оцінок ринку, прогнозів.
2. Якісна дослідницька роботалежить в основі успішної діяльності по керуванню інвестиціями, залученнюфінансування. Чим вище якість аналітичної роботи в інвестиційному банку, тимприбутковіше керування активами, тим більше обсяг приваблюваних фінансовихресурсів, а умови залучення вигідніше.
Для виконання зовнішніх видів діяльності інвестиційнийбанк розвиває також внутрішні види діяльності, що забезпечують нормальні умовифункціонування для тез підрозділів, які здійснюють зовнішню діяльність іприносять прибуток.
До найбільш великих статей доходу інвестиційного банкуварто віднести:
- доход від надання послугіз залучення фінансування;
- доход від керуваннявласним портфелем;
- доход від надання послуг зкерування портфелями клієнтів;
- доход від наданняброкерських послуг.
Інвестиційнийбанк починає керувати власними коштами (або коштами засновників). Прибутковістьвід такої діяльності може коливатися на сучасному українському ринку в значнихмежах (від збитків в 100% річні до прибутку в кілька тисяч відсотків річних).
Страхування –стабільне джерело інвестиційних ресурсів держави. Вкладаючи кошти страховихрезервів (переважно за довгостроковими договорами особистого страхування) впріоритетні галузі, держава спроможна вирішувати глобальні економічні завдання.Страхування має стратегічне забезпечення у розвитку національної економіки.
Отже, страхуванняє одночасно засобом залучення грошових ресурсів і способом відшкодуваннязбитків. Сутність страхування проявляється у його функціях. Вони дають змогувиявити особливості страхування як сфери фінансової системи. Страхуваннювластиві такі функції: ризикова, попереджувальна, нагромаджувальна таконтрольна.
Головною,визначальною є ризикова функція, оскільки страховий ризик, як імовірністьзбитків безпосередньо пов’язаний з основним призначенням страхування – наданнягрошової допомоги постраждалим господарствам і громадянам. Саме в рамкахризикової функції відбувається перерозподіл грошових коштів серед учасниківстрахування у зв’язку з наслідками страхових подій. Страхування виконує такожпопереджувальну функцію, пов’язану звикористанням частини страхового фонду на зменшення наслідків страховогоризику. У страхуванні життя категорія страхування найбільшою мірою зближаєтьсяз категорією кредиту при заощадженні за договором страхування на дожиттяобумовлених страхових сум. Заощадження грошових сум за допомогою страхування надожиття пов’язане з потребою в страховомузахисті досягнутого сімейного статку. Отже, страхування може мати йнагромаджувальну функцію.
Контрольнафункція страхування випливає з указаних вище трьох специфічних функцій іпроявляється одночасно з ними в конкретних страхових відносинах в умовахстрахування. Відповідно до вимоги контрольної функції здійснюється фінансовийконтроль за правильним проведенням страхових операцій.
У практицігосподарювання економічна категорія страхування проявляється через формуванняспеціальних цільових ресурсів, призначених для відшкодування збитків –страхових фондів.
Створеннястрахових фондів, у свою чергу, може здійснюватись у трьох формах:
- фонди самострахування;
- централізоване страховезабезпечення;
- колективні страхові фонди.
Поняттястрахового ринку трактується в економічній літературі в двох аспектах.По-перше, страховий ринок – це особлива сфера грошових відносин, де об’єктом купівлі-продажу є специфічнапослуга – страховий захист і де формується її пропонування і попит на неї.По-друге, страховий ринок являє собою складну інтегровану систему страхових іперестрахових організацій (страховиків), що здійснюють страхову діяльність.
Об’єднавши ці два підходи можнавизначити страховий ринок як сукупність страхових компаній і послуг, що ниминадаються. Інституціональна структура страхового ринку України.
Внутрішняструктурна будова страхового ринку за суб’єктами страхових відносинпредставлена трьома основними секторами:
— 1-й сектор –уповноважений орган державного нагляду за страховою;
— 2-й сектор –структурні елементи страхового ринку – страховики, страхувальники та об’єднання страховиків;
— 3-й сектор –елементи інфраструктури – страхові та не страхові посередники.
Перший сектор –Департамент фінансових установ та ринків міністерства фінансів України,структура якого представлена на рис. 2.2.
Другий секторструктурної будови страхового ринку України представлений:
— страховиками –страховими компаніями, перестраховиками у формі акціонерних, повних, команднихтовариств або товариств з додатковою відповідальністю, державних страховихкомпаній;
— страхувальниками – юридичними особами, фізичними особами, фізичними особами, щозаймаються підприємницькою діяльністю;
Департамент фінансових установ та ринків — об’єднаннястраховиків – страхові бюро; страхові пули, товариства взаємного страхування,спілки, асоціації та інші об’єднання страховиків.
/>
Рис. 2.2структурна будова Департаменту фінансових установ та ринків Міністерствафінансів України
Страховиками вУкраїні визнаються фінансові установи, які створенні у відповідних формах (рис.2.3) та у встановленому порядку отримали ліцензію на здійснення страховоїдіяльності. Учасників страхування повинно бути не менш трьох. Страховадіяльність в Україні здійснюється виключно страховиками-резидентами України.
Акціонерна формаорганізації страховика найбільш поширена в Україні. Створюється за допомогоюцентралізації грошових коштів за допомогою продажі акцій. Бувають відкриті,закриті, кептивні акціонерні страхові компанії.
/>
Рис. 2.3Структурні елементи страхового ринку України
Товариства повні,командитні, з додатковою відповідальністю представлені менше, ніж акціонерні.Створюються за рахунок внесків засновників. Різняться межею майновоївідповідальності засновників за зобов’язаннями організації. Створення страховихкомпаній у формі товариства з обмеженою відповідальністю в Україні заборонено.
Державні страховікомпанії – це форма організації страхового фонду державою. Формується напідставі заснування державою або націоналізацією акціонерних страховихкомпаній. Як правило функціонують в конкретному сегменті ринку.
Моторне(транспортне) бюро є об’єднанням страховиків, які здійснюють обов’язковестрахування цивільної відповідальності власників транспортних засобів за шкоду,заподіяну третім особам; участь у ньому страховиків, що здійснюють страхуванняданого виду, є обов’язковим.
Авіаційне бюро єоб’єднанням страховиків, які приймають на страхування авіаційні ризики; участьу ньому є добровільною.
Морське бюрооб’єднує страховиків, яким дозволено займатись страхуванням морських ризиків,на добровільних засадах.
Страхові пули –Ядерний пул – є обов’язковою формою об’єднання страховиків, які мають дозвіл настрахування відповідальності операторів ядерних установок за шкоду, що можебути заподіяна внаслідок ядерного інциденту.
Товариствавзаємного страхування – є формою об’єднання громадян та юридичних осіб з метоюзахисту своїх майнових інтересів.
Спілки, асоціації– об’єднання страховиків на добровільних засадах з метою захисту інтересівсвоїх членів а здійснення соціальних програм; не можуть займатись страховоюдіяльністю.
Третій секторстрахового ринку представлений елементами інфраструктури, до складу якоївходять:
— пряміпосередники – страхові агенти, що діють від свого імені страхової компанії;страхові брокери, що діють від свого імені на підставі брокерської угоди з особою,яка має потребу у страхуванні як страхувальник; перестрахові брокери, що такождіють від свого імені та на підставі брокерської угоди із страховиком, який маєпотребу у перестрахуванні як перестрахувальник;
— непряміпосередники – ті, що професійно оцінюють страхові ризики (андерайтер, сюрвеєр)та ті, що оцінюють страхові збитки (аварійний комісар, аджастер, диспашер);
— нестраховіпосередники – виконують роботу другого напрямку (консультаційні, інформаційні,рекламні, кредитно-банківські, фінансові, аудиторські, нотаріальні, біржові таінші послуги).
В Українінайбільшого поширення набули такі способи реалізації страхових продуктів, як вофісі страхової компанії, за допомогою страхових агентів. Нещодавно з’явилась нова форма реалізаціїстрахових послуг – через мережу Інтернет. У використанні Інтернету встрахуванні можна виділити такі основні проблеми:
— малачисельність та низька купівельна спроможність Інтернет-аудиторії;
— стереотипимислення, гіркий досвід з фінансовими аферами;
— відсутність законодавчогорегламентування механізму електронного підпису та документування, відсутністьправових основ електронних страхових полісів;
— не всі страховіпослуги можна продавати по мережі Інтернет, тому, що є такі підвидистрахування, які вимагають огляду об’єкта страхування.
Станом на початок2002 року в Україні діяло понад 310 страхових компаній, 1500 філій тапредставництв, біля 60 страхових брокерів, майже 10000 страхових агентів.Власний капітал страховиків досягає 1,4 млрд. грн. В структурі резервів найбільшупитому вагу становлять технічні резерви незароблених премій – 96,9%, резерви пострахуванню життя – 2,2%, резерв збитків – 1%. Розміщення страхових резервівстраховики здійснюють – в банківських установах – 57,2%, в цінних паперах –9,7%, в нерухомості – 6,7%.
В цілому, настраховому ринку України системи продажу страхових послуг постійноудосконалюються, застосовуються нові форми та методи.
Системапенсійного забезпечення має два рівні: державне (обов’язкове) і недержавне(добровільне, додаткове) пенсійне забезпечення.
Державне пенсійнезабезпечення включає виплати трудових та соціальних пенсій.
До недержавногопенсійного забезпечення відносять:
— недержавніпенсійні фонди;
— страхуванняпенсій у страхових компаніях;
— пенсійні фонди(каси) підприємств;
— особистіпенсійні рахунки в банках;
— інші форминедержавного пенсійного забезпечення.
Пенсійний фондУкраїни надає страхові послуги у випадку постійної втрати працездатності.Формою страхового відшкодування є пенсії.
Основнимизавданнями Пенсійного фонду України є:
— забезпеченняфінансування витрат на виплату пенсій відповідно до законів України;
— збирання іакумуляція внесків, призначених для пенсійного забезпечення і виплати допомоги;
— розширеневідтворення коштів Пенсійного фонду України на основі принципівсамофінансування;
— участь уфінансуванні програм соціальної підтримки пенсіонерів, інвалідів та іншихкатегорій населення та у страхуванні здоров’я пенсіонерів через страховікомпанії;
— організаціяміжнародного співробітництва у сфері пенсійного забезпечення;
— контроль засвоєчасним надходженням страхових внесків до фонду;
— контроль заправильним витрачанням коштів фонду;
— участь упідготовці пропозицій до державних програм соціального розвитку;
— участь упідготовці нормативних актів, спрямованих на удосконалення системи пенсійногозабезпечення та порядку підвищення розміру пенсій у зв’язку зі зміною індексуспоживчих цін тощо.
Пенсійний фондфункціонує як самостійна фінансова структура, його кошти не входять додержавного бюджету і не можуть бути використані на інші цілі, крім виплатипенсій і допомоги.
Бюджет цьогофонду формується передусім за рахунок коштів, що вносять роботодавці.Підприємства, установи та організації незалежно від форм власності тагосподарювання, особи, які наймають для роботи громадян за угодами, а також ті,що ведуть підприємницьку діяльність, засновану на особистій власності фізичноїособи та виключно її праці, релігійні громади сплачують страхові внески доПенсійного фонду у розмірах, установлених чинним законодавством. Відрахуваннядо пенсійного фонду відносять на собівартість продукції, а в бюджетнихустановах це передбачено окремою статтею кошторису – на утримання установи. Донадходжень фонду належать також обов’язкові страхові внески громадян, які працюють на умовахтрудового договору (контракту), та фізичних осіб, які виконуютьроботи (послуги) згідно з цивільно-правовими договорами, в тому числі членитворчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок. Крім того,до бюджету Пенсійного фонду надходять кошти Державного бюджету на виплатуокремих видів пенсій; відрахування від суми фіксованого податку, єдиногоподатку, фіксованого сільськогосподарського податку, від суми коштів, одержанихвід продажу спеціальних торгових патентів; суми фінансових санкцій, стягненихза порушення сплати зборів на обов’язкове державне пенсійне страхування;додаткові і спеціальні збори (з операцій купівлі-продажу валют, з продажуювелірних виробів, з операцій відчуження легкових автомобілів і придбаннянерухомого майна, з надання будь-яких послуг стільникового рухомого зв’язку, звироблених або імпортованих в Україну тютюнових виробів); суми відсотків закористування тимчасово вільними коштами Пенсійного фонду; добровільні внескипідприємств, організацій, населення та інші.
Кошти Пенсійногофонду України використовуються на фінансування таких заходів:
— виплата пенсійза віком (у тому числі працюючим пенсіонерам), за інвалідністю, у разі втратигодувальника, за вислугу років, соціальних та інших пенсій, установлених законодавствомУкраїни;
— виплатадопомоги з догляду за дитиною і щомісячної допомоги на кожну дитину додосягнення нею віку, встановленого чинним законодавством;
— підвищенняпенсій у зв’язку зі зміною індексу споживчих цін і зростанням заробітної плати;
— реалізаціядержавних, регіональних і обласних програм соціальної підтримки пенсіонерів,інвалідів, дітей та інших категорій населення;
— забезпеченняпоточної діяльності та утримання органів управління фонду;
— відтвореннякоштів фонду, зміцнення його матеріально-технічної бази, проведеннямасово-роз’яснювальної роботи.
Згідно із діючимзаконодавством забороняється використовувати кошти Пенсійного фонду не зацільовим призначенням, в тому числі на кредитні операції, надання позик. У разівідсутності заборгованості по виплатах пенсій тимчасово вільні кошти можутьбути використані на придбання державних цінних паперів.
Управліннякоштами фонду здійснює спеціальний орган – Пенсійний фонд України. КоштиПенсійного фонду зберігаються на розрахункових рахунках в установах банків івилученню не підлягають.
Реформуванняпенсійного забезпечення в Україні проводиться у двох напрямках:
— удосконаленнядержавного пенсійного забезпечення шляхом наближення середньої пенсії до рівнясередньої заробітної плати та її прямої залежності від рівня заробітної плати;
— розвитокнедержавного добровільного пенсійного забезпечення.
Створюєтьсятрирівнева пенсійна система, на першому рівні якої за принципом солідарностіпоколінь та загальнообов’язковогосоціального страхування встановлюється пряма залежність майбутнього розміру пенсій відстрахового стажу та розміру сплачених внесків; на другому – накопиченняпенсійних внесків на особистих рахунках громадян; на третьому – добровільненедержавне пенсійне страхування. Таким чином система пенсійного забезпеченнямає стати системою соціального страхування, самодостатньою іфінансово-стабільною.
РОЗДІЛ3
ПРОБЛЕМИФУНКЦІОНУВАННЯ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ СИСТЕМИ ТА ШЛЯХИ ЇЇ РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ
3.1Причини нестабільності грошово-кредитної системи України та заходи щодо їїстабілізації
Серед основнихпричин, що спричиняють порушення у функціонуванні грошово-кредитної системи,необхідно визначити такі:
- нестабільністькурсу національної валюти;
- прорахункигрошово-кредитної політики Центрального банку;
- неадекватнафіскальна політика;
- відсутністьсистеми страхування депозитів тощо.
Заходи щодостабілізації грошово-кредитної системи
1. Удосконалення банківськогозаконодавства. Для України – це адаптація загальних законодавчих умовфункціонування банків до міжнародних правових норм з метою інтеграціїбанківської системи України в світову банківську систему.
2. Приведення у відповідність досвітових норм рівня мінімальних банківських резервів та рівня облікової ставки.А саме, зниження рівня обов’язковихрезервів з одночасним і однаковим для всіх суб’єктів зниження облікової ставки Національного банку.
3. Розвиток нових формкредитно-банківських послуг та регулювання обсягу кредитного ринку. В Україніце означає приоритетне використання гнучких валютно-політичних інструментів(зокрема, операції на „відкритому ринку”), розвиток ринку державних ціннихпаперів та ін.
В Українітривають дискусії щодо відповідності грошово-кредитної системи вимогамекономічного зросту і, зокрема, змісту монетарної політики. На думку одних,вона має обмежуватися підтримуванням стабільності грошової одиниці (зовнішньоїабо внутрішньої). На думку інших, ця політика в контексті внутрішньоїстабільності має бути спрямована на досягнення цілей щодо рівня інфляції. Напереконання третіх, окрім цілей щодо інфляції, монетарна політика повиннасприяти зростанню економіки в цілому. Відповіді на ці дискусійні питання даєміжнародний досвід діяльності переважної більшості сучасних центральних банків,єдиною стратегічною ціллю монетарної політики яких є цінова стабільність.
Для реалізаціїцього завдання необхідне розгорнуте тартегування стабільності грошової одиниці,постійний моніторинг динаміки цін на товари і послуги, обмінного курсу тапроцентних ставок, їх співвідношення і в разі потреби – вплив на них засобамигрошово-кредитної політики. Одночасно створюватимуться умови для поступовогопереходу до тартегування інфляції. Тартегування інфляції – це концепціямонетарної політики, яка передбачає законодавче закріплення ціновоїстабільності, офіційне оголошення Національним банком кількісних цільовихпоказників інфляції на визначений часовий період та відповідальність за їхдотримання. Тобто інфляційне тартегування дає монетарній політиці чіткийцільовий орієнтир на довгострокову перспективу. Однак запровадження цьогомонетарного режиму в економіці перехідного періоду пов’язане з додатковими труднощами:
- насамперед, органи монетарноївлади спроможні значно меншою мірою, ніж у ринковій економіці, контролюватиінфляцію;
- істотний вплив на інфляціюсправляють коливання валютного курсу та немонетарні фактори.
Взагалі можнавиділити такі важливі аспекти інфляційного тартегування у перехідній економіці.
1. Відкритість економікизумовлює значний вплив динаміки валютного курсу на інфляцію та ВВП. Девальваціястворює прямий тиск на ціни та опосередкований тиск, який проявляється черезмеханізм сукупного попиту. У свою чергу, на ВВП безпосередньо впливають зміниреального валютного курсу. В цих умовах досягнення Національним банкомпроголошених інфляційних цілей ускладнюється, і він частіше вдається дообмеження курсових коливань.
2. Другим аспектом є характернадля перехідних економік погана прогнозованість та керованість цін внаслідокістотного впливу на неї факторів немонетарної природи. Перехідна економіки дужечутлива до зміни цін на сировину на світових ринках. Велику частку в індексахспоживчих цін становлять продовольчі товари, ціни на які характеризуютьсясезонністю і впливом погодних умов. Ціни на багато видів товарів і послуг єадміністративно регульованими. Тартегування інфляції в таких умовах неймовірноускладнюється, а в деяких випадках стає просто неможливим.
3. Важливою особливістюекономік перехідного типу є феномен доларизації зобов’язань фірм і банківденомінована в іноземній, а більшість активів – в національній валюті, тострімка девальвація валютного курсу призведе до істотного погіршення їхніхбалансів, причому ефект може бути настільки деструктивним, що переважитьпозитивний вплив девальвації на конкурентоспроможність.
4. Інфляційне тартегування можезастосовуватися лише в тому разі, коли монетарна політика вільна від фіскальногдомінування. Це передбачає дуже низький рівень урядових запозичень уНаціонального банка, розвиненість фінансових ринків та банківської системи.Фіскальне домінування та слабка фінансова інфраструктура істотно обмежує впливгрошово-кредитної політики, а отже, і можливість Національного банкуконтролювати цінову ситуацію в країні.
Поки що ніекономіка, ні монетарна та фінансова системи в Україні не готові до впровадженняінфляційного тартегування. Які ж питання необхідно вирішити Україні для цьоговажливого кроку?
По-перше,визначити оптимальний для економіки довгостроковий рівень інфляції.
По-друге,підвищити ступінь керованості інфляції шляхом усунення впливу немонетарнихфакторів.
По-третє, перейтивід політики „незмінного” валютного курсу до керованого плаваючого курсу зколиваннями, які відображають зміни макроекономічної рівноваги.
По-четверте,активізувати розвиток фінансового ринку.
Безумовно дляцього необхідна добре розвинута фінансова система, оснащена гнучкимиінструментами монетарної політики.
Лідером запоказником залучення коштів населення у національній валюті є Ощадбанк. У цейбанк громадяни вкладають найбільше грошей (близько 36% всіх депозитів фізичнихосіб). Найбільш прибутковим є Приватбанк. Другу позицію за цим показникомзаймає Укрсоцбанк, а третю – Ощадбанк.
3.2.Довгострокові впливи монетарної політики на макроекономічну стабілізацію
Багатоекономістів вважають, що зміни пропозиції грошей в довгостроковому періодіпереважно підвищують рівень цін, незначно впливаючи або взагалі не впливаючи нареальний обсяг виробництва. Зрозуміти цю тезу можна, проаналізувавши впливмонетарних змін на різних відрізках кривої AS. Як показано на рис. 3.1, монетарнізміни впливають на сукупний попит і змінюють в короткостроковому періодіреальний ВНП, якщо є невикористані трудові ресурси, а крива AS – відносногоризонтальна.
Коли ціни ізаробітна плата пристосовуються протягом тривалого періоду, то вплив переміщеннякривої AD на обсяг виробництва зменшується, тоді як вплив на ціни станедомінуючим. Крива AS стає вертикальною або майже вертикальною в довгостроковомуперіоді, коли всі усталені або договірні елементи заробітної плати і цінадаптуються до сподіваних вищих рівнів цін і заробітної плати. Це означає, що вдовгостроковому періоді, коли ціни і зарплата стають більш гнучкими, все більшеі більше вплив від зміни в пропозиції грошей переходить на ціни та все менше –на реальний обсяг виробництва.
ДослідженняРоберта Гордона та інших вчених показали, що у короткостроковому періоді „змінив номінальному ВНП мають бути поділеними таким чином: дві третини припадає назміни в обсязі виробництва і одна третина виступає у формі зміни цін”.Довгостроковий період може вимірюватися багатьма десятиліттями; втручаннясторонніх подій може зіштовхнути економіку з ідеальної довгостроковоїтраєкторії; зміни в процентних ставках протягом цього процесу можуть матисильний вплив на кінцевий результат. Таким чином, нейтральність грошей вдовгостроковому періоді – це лише тенденція, а не універсальний закон.
Слід зауважити,що огляд ролі монетарної політики подавався без посилання на фіскальнуполітику. Насправді ж, яких би економічних поглядів не дотримувався урядУкраїни, він одночасно проводить і фіскальну, і монетарну політику. Тому требавраховувати і її впливи на рівновагу.
3.3Шляхи розвитку ринку страхування
СтановленняУкраїни, як самостійної, незалежної та демократичної держави обумовилостворення та розвиток національних ринкових відносин. Стратегія інтеграціїУкраїни до Європейського Союзу та Світової організації торгівлі, прийнятіУкраїною міжнародні зобов’язання визначають напрями та умови гармонізованогорозвитку фінансового ринку в Україні, особливо його частини – страхового ринку.
Передумовамирозвитку страхового ринку є:
— розвитоквідносин власності;
— побудова тастворення ринкових умов господарювання, розвиток конкуренції;
— ліквідаціядержавної монополії у страхуванні;
— необхідністьзабезпечення безперервного відтворювального процесу за допомогою відшкодуваннязбитків у разі настання страхової події, тобто створення фактору стабілізаціїекономіки;
— можливістьакумулювання значних фінансових ресурсів та необхідність їх інвестування векономіку держави тощо.
Страховий ринокУкраїни у своєму розвитку історично пройшов певні етапи (приблизно три тазнаходиться на четвертому). Поділ страхового ринку на етапи досить умовний.
1 етап – з 1991по 1993 рр. – характерними рисами є відсутність спеціального законодавства, відповідноїметодологічної бази, нагляду з боку держави, ефективного ринкового механізмуздійснення страхової діяльності; цей етап визначається екстенсивним розвиткомстрахового ринку, швидким зростанням кількості страхових організацій.
2 етап – з 1993по 1996 рр. – почала створюватися страхова галузь в економіці держави, бувприйнятий Декрет „Про страхування”, держава встановила нагляд за страховоюдіяльністю і визначила певні вимоги щодо страховиків; відбулася структурнабудова страхового ринку України, з’явились групи страхових компаній: організації, створені на базіколишнього Держстраху в системі НАСК „Оранта”, кептивні страхові компанії,страхові компанії, створені на приватному капіталі, які працюють за ринковимипринципами.
3 етап – з 1996по 2001 рр. – був прийнятий Закон України „Про страхування”, який посиливвимоги щодо статутних фондів (100 тис. євро для страховиків, що займалисьстрахуванням життя та 500 тис. євро для тих страхових компаній, які займалисьстрахуванням життя) та платоспроможність страхових компаній; страхові компаніїбули поділені на ті, що здійснюють окремо ризикове страхування та довгостроковестрахування життя; були чітко визначені правила страхування, встановлено новівимоги щодо договорів страхування та розміщення страхових резервів; створюютьсянові організаційні форми на страховому ринку – Моторне бюро, Морське бюро,Авіаційне бюро.
4 етап – з 2001р. – прийняття фактично нового Закону України „Про внесення змін до ЗаконуУкраїни „Про страхування” ще більше підвищило вимоги щодо статутного капіталустраховика, до його кількісних та якісних характеристик, посилились вимоги щодоплатоспроможності страхових компаній, розширились можливості інвестиційноїдіяльності, покращились можливості диверсифікації при розміщенні страхових резервівта тимчасово вільних коштів страховика; значно збільшились обсяги операційперестрахування.
Існує й іншийпідхід до визначення етапів розвитку страхового ринку, виходячи ізконцептуальних підходів оподаткування. Так, визначається два етапи:
— 1 етап –бурхливого розвитку в умовах ненасиченого попиту на страхові послуги; (цейперіод характерний для України сьогодні);
— 2 етап –насичений ринок страхових послуг.
Сьогодні дляУкраїни характерний 1 етап розвитку страхового ринку. Домінуючими факторами йогорозвитку можна визначити:
— незначнаконкуренція на ринку фінансових послуг: страхові компанії поряд з банківськимиустановами займають монопольне становище порівняно з іншими фінансовимиустановами;
— пропозиції щодоохоплення страховими послугами масштабні: потенційні ризики сьогодні в державіохоплені на 10%, тоді як в більшості країн – 90-95%;
— залишкитимчасово вільних коштів населення та юридичних осіб зростають, а отже іможливості залучення цих коштів у страхування.
Останнім часомстраховий Ринок України стрімко розвивається, зростає імідж страхування, попитна страхові послуги серед суб’єктів господарювання та населення. Щорічностраховий ринок України дає приріст за валовими показниками більше, ніж 80%.
Страхові платежів загальному обсязі ринку страхування щорічно зростають приблизно у 1,5-2 рази.
За прогнозамиПрограми розвитку страхування у найближчі роки кількість зайнятого населення устрахуванні досягне 50 тис. чоловік – менеджерів, актуаріїв, брокерів,страхових експертів, фінансових аналітиків, бухгалтерів, юристів та ін.
Стосовно жперспектив розвитку ринку страхування в Україні, то його потенціал важкопереоцінити. Існує багато сегментів ринку, які поки що слабо розвинені,наприклад страхування підприємницьких ризиків. До того ж позитивним можнаназвати суттєве підвищення професіоналізму учасників страхового ринку, а такожрозвиток споживчої культури страхування.
На жаль, заостанні роки в страховій сфері практично було згорнуто страхування життя,страхування ризиків сільськогосподарських підприємств. Серед інших негативнихтенденцій можна підкреслити монополізацію сегментів страхового ринку відомчимистраховими компаніями. Негативним фактом є й те, що сьогодні страхова галузьУкраїни забезпечує перерозподіл лише 0,9% ВВП, тоді як в розвинутих країнахзазначений показник складає 8-12%. Частка українського страхового ринку взагальноєвропейському обсязі страхових послуг складає лише 0,05%, при тому, щоУкраїна становить 7% населення Європи. А це свідчить про потенційні можливостіцієї галузі економіки.
Негативний впливна розвиток страхового ринку України справляють:
— відсутністьекономічної стабільності, сталого зростання виробництва, низькаплатоспроможність населення та дефіцит фінансових ресурсів;
— накопиченнянеплатежів та збитковість багатьох підприємств;
— неповна йфрагментарна законодавча база, відсутність державних преференцій на страховомуринку;
— проявмонополізму та неефективності державний контроль;
— слабкийрозвиток фінансового ринку, що стримує ефективне розміщення страхових резервівза допомогою цінних паперів та інвестицій;
— відсутністьвторинного ринку страхових послуг;
неналежний рівеньінформаційного забезпечення; відсутність єдиної комплексної інформаційної бази.
За умовизбереження позитивної тенденції розвитку економіки країни очікується прирістстрахових платежів на рівні 70-80%. При цьому випереджаючими темпами плануєтьсязростання частки добровільного страхування, переважно майнового та страхуваннявідповідальності. Проте повного насичення страхового ринку не передбачається узв’язку з фінансовими можливостями підприємств, які стримуються діючою системоювідшкодування витрат на страхування при розподілі виручки та доходугосподарюючого суб’єкта.
Зростання попитуна страхові послуги, можлива активна державна підтримка страхування, розвитокйого інфраструктури призведе до підвищення інвестиційного потенціалу страховогоринку за рахунок збільшення страхових резервів та розширення напрямків їхвкладання.
ВИСНОВКИ
Таким чином,сучасна грошово-кредитна система є “кровоносною системою” економіки. Черезбанки опосередкується “обмін речовин” у господарській системі, і від їх чіткоїй безперервної роботи в сфері платежів залежить загальна ефективністьфункціонування економічних інститутів.
Грошово-кредитнасистема України має свої недоліки та проблеми, для рішення яких требавдосконалювати банківську систему країни, тому що вона є невід’ємною частиноюгрошово-кредитної системи, приводити рівень мінімальних банківських резервів таоблікової ставки до світових норм, здійснювати розвиток нових формкредитно-банківських послуг та регулювання обсягу кредитного ринку. Великезначення для розвитку грошово-кредитної системи має стан ринку страхування,його теж треба розвивати, створюючи нові страхові послуги та підвищуючи рівеньроботи страхових фондів. Також необхідно аналізувати причини нестабільностігрошово-кредитної системи, а потім шукати шляхи їх вирішення.
На основі аналізугрошово-кредитної системи України можна зробити висновок про існування такожряду позитивних тенденцій в її розвитку:
— збільшенняобсягу чистих активів банків;
— ріст сумиліквідних активів;
— поліпшенняструктури кредитного портфеля банку (середній рівень прострочених іпролонгованих кредитів має тенденцію до зменшення; скорочення часткиміжбанківських кредитів у загальному обсязі наданих послуг; темпи ростудовгострокового кредитування вище, ніж короткотермінового);
— тенденція дозбільшення обсягів депозитів, залучених банками;
— поліпшенняструктури залучених коштів (збільшення обсягу коштів громадян у національнійвалюті, залучених банками).
Уряд має робитиусе можливе для стимулювання цих зрушень та для покращення інших показниківроботи грошово-кредитної політики України.
СПИСОКВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Гальчинський А. Монетарна складовастратегії економічного розвитку // Економіка України. – 2002. — №7. – С.4-9.
2. Голубцова О.А. Сучасний станбанківської системи України та напрямки її реформування у контексті інтеграціїдо Європейського Союзу // Актуальні проблеми економіки. — 2002. -№7. – С.14-20.
3. Загорський В.С., Вовчак О.Д.Стратегія становлення банківської системи // Фінанси України. – 2001. — №10. – С.132-138.
4. Кот Л.Л. Інституційне забезпеченнярозвитку кредитної системи України // Актуальні проблеми економіки. — 2002.-№10. – С.47-55.
5. Лагутін В. Монетарна політика ідержавні фінанси // Економіка України. – 2002. — №7. –С.10-16.
6. Паламарчук В.О., Семененко Т.О.Кредитно-банківська діяльність в умовах перехідної економіки // ФінансиУкраїни. – 2001. — №6. –С.120-135.
7. МочернийС.В., Скотний В.Г. Основи економічної теорії: Підручник. – 2006. – С.245-255.
8. БазилевичВ.Д., Баластрик Л.О. Макроекономіка, навч. посібник. – 2002. – С.209-233.
9. БазілінськаО.Я. Макроекономіка: Навч. посібник. – 2005. – С.265-280.
10. МельниковаВ.І., Клімова Н.І. Макроекономіка: Навч. посібник. – 2004. – С.209-249.
11. Пол А.Самюельсон. Макроекономіка. – С.282-283, 286-291.
12. економічнатеорія: Підручник / За ред. В.М. Тарасовича. 2006. – С.371-387, 745-755.