Рух за незалежну руську митрополію і Українську православну церкву

Рух за незалежну руську митрополію і Ук­раїнську православну церкву.
Доба київського христи­янства закінчилася двома подіями: монголо-татар-ською навалою і поступовим перенесенням резиден­ції київських митрополитів на північ, що заклали під­валини перетворення колишньої Київської митрополії на Московську. Одночасно в цей період у боротьбі з київським християнством остаточно перемагає візан­тійсько-православна доктрина цезарепапізму і ме­сіанського значення у християнському світі так зва­ного другого Риму. З плином часу вона перетворилася у московсько-православну впевненість в месіанську призначеність Богом Москві прав третього і останнього Риму. На думку відомого російського дослідника хрис­тиянства Київської Русі Г. Федотова (1886—1951 рр.), «київське християнство було одним з найкращих спосо­бів реалізації Христової науки в цілому християнському світі. Воно не знайшло ніякого продовження в москов­ському християнстві, яке було зовсім іншим».
Шсля татаро-монгольської навали кафедра Ки­ївських митрополитів формально існувала у розгром­леному загарбниками Києві, але фактично місцепере­буванням її короткий час був Львів, опісля став Воло­димир (1299 р.), а вже тоді — Москва (з 1325 р.). На початку XIVст. створено Литовську митрополію.
182
1354 р. Константинопольський патріарх висвячує двох ієрархів: Олексія (1354—1378 рр.) — з титулом «мит­рополит Київський і всієї Русі» (центр митрополії — у Москві), Романа (1354—1361 рр.) — на митрополита Литовського, до чиєї юрисдикції входили землі Біло­русії та України.
1458 р. відбувається фактичний поділ Київської митрополії на дві: Литовську (Київську) і Московську. Ще до цього поділу 1448 р. на Київську митрополію було вибрано, без згоди Константинополя, Йону (1448—1460 рр.). То був останній з ієрократів, який мав титул «митрополита Київського і всієї Русі». Ця дата вважається початком автокефалії Руської православної церкви. У 1589 р. на Русі встановлює­ться патріаршество.
Коли ж більшість ієрархів православної церкви в Білорусії і Україні переходять в уніатство (1596 р.), польський уряд офіційно визнає Брестську унію, а православну церкву на українських і білоруських зем­лях фактично ставить поза законом.
В 1620 р. православну ієрархію на Україні віднов­лено Єрусалимським патріархом за допомогою братств і запорізького козацтва. Митрополитом Київським об­рано ігумена Києво-Михайлівського монастиря Йова Борецького (1620—1631 рр.). У 1685 р. в Москві Луць­кий єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський (1685—1690 рр.) був призначений митрополитом Ки­ївським і прийняв присягу на вірність Московському патріархові. Константинопольський патріарх дав згоду на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Мо­сковського патріарха. Саме з цього часу бере початок рух за автокефалію православної церкви на Україні духовенства і мирян, які не сприйняли перепідпоряд-кування Київської митрополії. Неабияку роль у цьому відіграла різниця між українською церквою XVI— XVIIст. та московською. Влада єпископа в Україні обмежувалася колегіальним управлінням. Богослуж­бовою мовою була українська говірка церковно­слов'янської мови. У церковному будівництві існу­вав власний архітектурний стиль, що одержав назву
183
українського бароко. Прибічники автокефалії пи­шуть про цей період (XVI— XVIIст.) як про зраз­ковий, до відновлення якого вони йдуть.
У XVIIIст. за вказівкою Петра І багато церковних діячів, архієреїв і викладачів українських духовних закладів переїхало до Московщини. Протягом першої пол. XVIIIст. вони очолили Священний Синод (Стефан Яворський (1658—1722 рр.)), єпископські кафедри і основні архієрейські посади. Проте за правління ім­ператриці Катерини II(1762—1796 рр.) розпочалося переслідування вихідців з України, які начебто слу­жили за «правилами римського духовенства», і повна руйнація особливостей українського православ'я.
В середині XIXст. національно-демократична гро­мадськість України знову починає ставити питання стосовно автокефалії православної церкви в Україні. Йдеться насамперед про діячів Кирило-Мефодіївського братства, програма яких передбачала «знесення пап­ської церкви», «домовини України» й утворення «но­вої творчої живої братської церкви».
Цей рух проявився і в роки першої російської ре­волюції, коли Руська православна церква вже перебу­вала у стані внутрішньої кризи.
Щодо руху за автокефалію православної церкви в Україні, як реальну силу, можна говорити лише після Лютневої революції 1917 р. Серед віруючих на той час набувають популярності гасла демократизації та національного оновлення церковного життя.
На пастирських зібраннях у березні 1917 р. ство­рюється ініціативний орган за відокремлення україн­ських єпархій від РПЦ — «Виконавчий комітет духо­венства і мирян». Комітет висуває ідею скликання Всеукраїнського церковного Собору, яку намагалося здійснити «Братство воскресіння Христа» (виникло восени 1917 р.). У листопаді 1917 р. створюється ко­мітет по скликанню Собору, який трохи пізніше ре­організується у тимчасову «Всеукраїнську православ­ну церковну Раду» (ВПЦР).
Патріарх Тихон (1918—1925 рр.), впевнений у то­му, що більшість єпископів РПЦ в Україні стоять на
184
монархічних позиціях І виступають проти сепара­тизму українців", підтримує ініціативу скликання цер­ковного Собору в Україні. Він направляє до Києва митрополита Платона (1910—1934 рр.) — голову Все­російського помісного собору РПЦ.
У1918 р. Собор проходить на трьох сесіях (7— 19 січня, 21 червня — 11 липня, ЗО жовтня — 12 лис­топада). Однак на Соборі автокефалія української православної церкви не була проголошена через активну протидію промонархічної ієрархії РПЦ. Представникові гетьманського уряду, який був присутній на Соборі, необхідно було заручитися підтримкою єпископів РПЦ. Тому він не наполягав на автокефалії, а підтримав ідею автономії української церкви, що й було оголошено на другій сесії Собору. Крім того, гетьманський уряд виступив проти відокремлення церкви від держави.
Спроба проголосити декретом Директорії від 1 січня 1919 р. автокефалію церкви в Україні не мала успіху. Того ж самого року, коли в Україні було відновлено ра­дянську владу і почав діяти декрет про відокремлення церкви від держави, організуються українські правосла­вні парафії, які об'єднуються у Всеукраїнську спілку православних парафій (ВСПП) під керівництвом ВПЦР.
Протягом літа 1919 р. майже всю територію Ук­раїни захопили денікінці. Почалися репресії проти автокефальних священнослужителів. Єпископи РПЦ позбавляли їх сану; було заборонено відправляти слу­жбу українською мовою.
Після встановлення Радянської влади ВПЦР від­новлює свою роботу; шукає шляхи для спільної ро­боти з єпископами РПЦ, але зустрічає з їхнього боку ворожість. Коли ж єпископи РПЦ заборонили вести богослужіння священикам автокефальних парафій, то ВПЦР на своєму пленумі 5 травня 1920 р. проголоси­ла автокефалію православної церкви в Україні.
У зв'язку з відсутністю власного єпископату ВПЦР скликає у Києві Всеукраїнський православний церковний Собор, що відбувся у жовтні 1921 р. На Соборі було присутньо близько 500 представників ду­ховенства і парафіян. Були запрошені всі правосла­вні єпископи на чолі з екзархом Михайлом (1918—
185
І
1929 рр.). Однак останній не лише відмовився від участі в ньому, а й заявив, що всіх священнослужите­лів, які підуть на Собор, буде позбавлено сану.
З огляду на це Собор (наслідуючи приклад інших церков, коли, за свідченням одного з отців церкви, Со­бор доручав проводити хіротонію обраного ним ієрарха не тільки єпископам, а й пресвітерам) 21 жовтня обрав, а 23 жовтня хіротонізував руками всіх присутніх пресві­терів протоієрея В. Литовського (1921—1927 рр.) — од­ного з фундаторів руху за автокефалію церкви в Украї­ні — на першого єпископа УАПЦ і митрополита Київ­ського і всієї України.
Собор затвердив канони УАПЦ. Було ухвалено: непохитно тримати православну християнську віру, стверджену на семи вселенських соборах, що її при­йняли наші предки за св. Володимира. Історичний момент присутній в оцінці правил церковного ладу, встановлених вселенськими та помісними соборами: вони визначаються доцільними і "єдино можливими" для свого часу; вказується на те, що «вимоги життя церкви можуть… включити їх до вжитку»; "єпис­копсько-самодержавний устрій церкви, що утворився під впливом… державно-монархічного ладу… повинен бути замінений устроєм церковно-соборноправ-ним", а собор лише з єпископів повинен бути за­мінений соборами з представників усієї православ­ної спільноти.
Було висунуто ідею про утворення «Всесвітньої єдиної апостольської православної християнської це­ркви», в якій «ніякого підлягання церкви окремого народу церкві другого народу бути не повинно». Со­бор визнав недійсним і аморальним акт 1685 р. про те, що українська церква переходить під керівництво Московського патріарха. Також визнано недійсними постанови Московського (1917 р.) та Київського (1918 р.) соборів, як таких, що дбали про здійснення панування над церквою єпископату. Було вирішено щорічно 14 жовтня святкувати урочистим молебнем по всіх парафіях відродження УАПЦ. Устрій церк­ви проголошувався всенародно-соборноправним. У
186
церковній службі УАПЦ вживається жива україн­ська мова, на яку необхідно перекласти богослуж­бові книги. Собор закликав парафії відновлювати всі органи життя церкви перших віків християнства.
Так, монастирі повинні бути перетворені на зра­зок первісних релігійно-трудових громад, які входи­тимуть, як окремі братства, до складу тих парафій, в межах яких вони перебувають. Запропоновано зміни­ти старий статут, пристосувавши його до життя «у напрямку освітньо-релігійного трудового удосконалення на користь і піднесення загальноцерковного життя».
Собор визнав необхідним ґрунтовний перегляд церковних служб та обрядів, а також можливим вико­ристання на церковних відправах нових творів.
Визначалося, що «походження і шлюбний стан не можуть бути перешкодою для набуття всіх ступенів духовного сану, до єпископського включно», що «у справі набуття єпископського сану ченці не повинні мати ніяких привілеїв». Священикам УАПЦ дозволя­ється носити цивільний одяг у позаслужбовий час, а також стригти волосся.--PAGE_BREAK--
Собор вирішив утворити постійні організації до­помоги голодуючим при церковних радах на місцях з терміном діяльності 7—8 місяців (до нового врожаю), а також закликав віруючих брати на своє утримання голодних дітей.
Було також засуджено політичні наклепи з боку єпископату РПЦ проти УАПЦ, як такі, що мають ме­тою «обороняти позиції старих пануючих верств у ви­зискуванні меншого брата на Україні». Собор на­діслав вітання урядові УРСР, у якому висловлював вдячність за прийняття Закону про відокремлення церкви від держави, оцінюючи його як гаранта забез­печення свободи совісті в Україні.
Проголошення УАПЦ, з одного боку, виклика­ло сильну протидію традиціоналістського напряму в РПЦ, але з другого — дістало підтримку обнов­ленського крила РПЦ, що розглядало УАПЦ як споріднену течію. На помісному соборі РПЦ 1923 р., який був підготовлений обновленнями у Москві, було визнано автокефалію православної церк­ви на Україні.
Після Собору УАПЦ в 1921 р. відбувається активний процес утворення церковних структур, насамперед на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Ки­ївської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Черка­ської, Чернігівської, Харківської, Хмельницької облас­тей. Серед членів міських парафій були ремісники, дрі­бні торговці, представники інтелігенції, робітники.
У цей період організуються богословські курси, гуртки і братства, видається часопис «Церква і жит­тя», ведеться активна місіонерська діяльність у місцях розселення українців як у СРСР, так і за кордоном. Було організовано єпархії УАПЦ в Казахстані: Церква підтримувала зв'язки із зарубіжними церковними ор­ганізаціями.
Загалом у 1924 р. налічувалося більш як 2 000 ав­токефальних парафій, що об'єднували понад 10 млн віруючих.
На початку 20-х років, коли церква активно при­стосовувалася до нових суспільних умов, у РПЦ сформувався обновленський рух. Він дістав поширен­ня й на Україні. Зазначимо, що одна з основних груп обновленців — «Жива церква» — на Україні існує з З лютого 1920 р. Вона ставила своєю метою створен­ня умов для богослужіння рідною мовою, запрова­дження нового устрою церкви в дусі первісного хрис­тиянства. Передбачалося також заснувати школи, курси для підготовки священнослужителів і членів притчу та диригентів, фахівців з перекладу релігійної літератури українською мовою. Обновленні цього напряму вида­вали періодику, організовували необхідні товариству підприємства (книгарні, свічкарні, церковні крамни­ці), широко практикували читання лекцій та рефера­тів на релігійні теми, влаштовували вистави, концерти.
У жовтні 1923 р. українські обновленці на своєму помісному Соборі в Харкові створили неза­лежну церкву з власним синодом — Українську православну автокефальну церкву (УПАЦ). Очолив її митрополит всієї України Пимен (Пєгов) (1923— 1936 рр.). Другий Всеукраїнський помісний Собор УПАЦ (1925, р.) засудив прихильників московського патріарха Тихона за контрреволюційну діяльність. 1927р. кількість общин УПАЦ досягає 2235. Синод УПАЦ видавав часопис «Український православний боговісник», календарі, іншу літературу. Ця церква приваблювала до себе віруючих лояльним ставленням до влади, демократичними реформами внутршшьоце-рковного життя (наприклад, правом вільного вибору мови богослужінь), канонічністю своєї ієрархії. Деякі позиції УПАЦ збігалися з орієнтацією УАПЦ. Однак спроби злиття цих церков не увінчалися успіхом. Десь до середини 40-х років УПАЦ самоліквідувалася.
Проте деяких єпископів УАПЦ не влаштову­вала новопрактикована хіротонія, і вони вирішили отримати єпископський сан традиційним шляхом, на грунті «старої» благодаті, тобто з рук єпископів. Одні в Москві отримали хіротонію з рук обновленського митрополита Антоніна (1922—1927 рр.), а інші — з рук патріарших єпископів. Пізніше вони об'єдналися і разом з патріаршим катеринославським єпископом утворили так звану «Благодатну українську автоке­фальну православну церкву». Остання, як і УПАЦ, мала власний синод, що розміщувався у Харкові. На­прикінці 1925 р. «погорілківці» (так ще називали цю церкву) мали десь близько 100 парафій на Поділлі та майже стільки на Полтавщині.
З початку 20-х років, незважаючи на те, що кері­вництво УАПЦ заявило про своє лояльне ставлення до Радянської влади і схвалило декрет про відокрем­лення церкви від держави, розпочинаються переслі­дування органами НКВС УРСР керівництва УАПЦ, насамперед митрополита В. Литовського і благовіс­ника УАПЦ В. Чехівського (1864—1938 рр.). Затри­мується реєстрація статуту УАПЦ. Виникають серйо­зні суперечки між державними органами, єпархіями і ВПЦР. Деякі єпархії навіть перестали визнавати ВПЦР. Так, 1925 р. група автокефалістів на чолі з Білоцерківським єпископом УАПЦ заявляє про розрив з керівництвом УАПЦ і створює самостійну «Діяльно-Христову церкву» (ДХЦ). До цієї групи пе­вний час був близький один з фундаторів «Живої це­ркви», а пізніше голова ВПЦР УАПЦ М. Мороз. «Найближчою причиною єднання їх у братство ДХЦ, — писав митрополит В. Липківський, — стало… незадоволення, що їх не обрано до складу ВПЦР».
Ця церква, фактично теж автокефальна, видавала свій часопис «Церковне життя». Вона проіснувала до 1929 р., коли возз'єдналася з УАПЦ. У 1926 р. про свій вихід з-під впливу ВПЦР заявляє духовенство Тульчинської округи на чолі з єпископом. І хоча у вересні цього самого року на нараді представників УАПЦ було переобрано склад церковного керівницт­ва в центрі й на місцях і засуджено деякі дії ВПЦР як «нелояльні», «антирадянського змісту», нормалізації відносин УАПЦ з органами влади не відбулося.
У жовтні 1927 р. відбувся IIВсеукраїнський пра­вославний Собор УАПЦ. На ньому розглядалося пи­тання щодо «сучасного стану релігії взагалі і христи­янства зокрема у світовому житті» (доповідач В. Че-хівський), про всесвітню конференцію в Лозанні, про старокатолицьку церкву і можливість налагодження зв'язків з нею та ін. Були також розглянуті звинува­чення з боку представників державних органів ВПЦР і, зокрема, митрополита В. Литовського в контрре­волюційності. Останнього звинувачували: 1) начебто в розмові з колишнім головою ВПЦР він оцінив стан Радянської влади як такий, що вона зможе втрима­тись не більш як 2—3 тижні; 2) участь у нелегаль­них зборах; 3) митрополит у листі до представника УАПЦ у Західній Європі викреслив місце, де недо­брозичливо говорилося про С. Петлюру (1879— 1926 рр.), — цим В. Липківський начебто визнав себе прибічником петлюрівщини; 4) що з відома мит­рополита представниками УАПЦ велися переговори з тихонівцями. Незважаючи на те, що на Соборі було доведено безпідставність цих звинувачень, представни­ки адміністративних органів поставили вимогу переобрати митрополита. Під адміністративним тиском со­бор змушений був відсторонити В. Липківського.
1929 р. розпочалися арешти у справі так званої «Спілки визволення України» (СВУ), по якій прохо­див і ряд діячів УАПЦ. У січні 1930 р. скликається IIIВсеукраїнський православний церковний собор, який виголосив рішення про саморозпуск УАПЦ. У люто­му 1930р. ВПЦР повідомляє про припинення своєї діяльності. Почалося масове закриття парафій УАПЦ з наліпленням на них зловісних ярликів «контррево­люційних націоналістичних релігійних об'єднань». До кінця 1930 р. їх залишилось близько 300, а до 1936 р. не стало практично жодного об'єднання УАПЦ.
Зазначимо, що на західноукраїнських землях, які відійшли до Польщі після Ризької мирної угоди 1921 р., з 1924 р. також діяла автокефальна церква — ПАПЦ (Польська автокефальна православна церква). Керівництво церкви стояло на відверто антикомуніс­тичних, антирадянських позиціях. Коли константи­нопольський патріарх визнав цю церкву (13 листопада 1924 р.), це викликало протест керівництва УАПЦ. Митрополит УАПЦ В. Липківський назвав керівника ПАПЦ митрополита Варшавського Діонісія (1923— 1948) і його брата «покірними пахолками польської влади», які «виконують все, що вона їм накаже». Під час Великої Вітчизняної війни ПАПЦ стала плац­дармом для відновлення автокефалії в Україні.
У повоєнний період Українська автокефальна пра­вославна церква стає катакомбною, а її керівники на чоліі з майбутнім патріархом (тоді ще просто єпископом) Мстиславом (1898—1993 рр.) виїжджають за кордон. Православ'я в Україні офіційно репрезентує православ­на церква Київського екзархату, що підпорядковується Московській патріархії.
Процеси, пов'язані з демократизацією церковного життя і розпадом СРСР, призвели до зростання на­пруженості в православному релігійному середовищі. Саме з цієї причини сьогодні в Україні існує так зва­ний православний вузол, що складається з Укра­їнської православної церкви (УПЦ) на чолі з митрополитом Володимиром (в миру — В. Сабодан (нар. 1935 р.)), Української Православної Церкви Київсь­кого патріархату (УПЦ КП) на чолі з патріархом Філа-ретом (в миру — М. Денисенко (нар. 1929 р.)), що утво­рилася в червні 1992р. після об'єднання з частиною автокефалістів, і Української Автокефальної Право­славної церкви (УАПЦ), яку очолював до своєї смерті патріарх Димитрій (в миру — В. Ярема (1930—2000 рр,)), що не підтримала цього об'єднання церков.
Переважна більшість православних віруючих належить до УПЦ, котра нараховує близько 8000 Парафій, Вони об'єднаю в 35 єпархій. УПЦ має Духовну Академію, семінарії і духовні училища, 105 монастирів. Друкований орган — журнал «Право­славний вісник».
Українська Православна Церква Київського Пат­ріархату має 2300 парафій, які структуровано в 28 єпархій. Три з них знаходяться на території Росій­ської Федерації. В структуру УПЦ КП входять: Духо­вна Академія, семінарії і теологічний факультет Чер­нівецького університету. Київському Патріархату на­лежить 17 монастирів. Офіційне релігійне видання — журнал «Православний вісник».
Українська Автокефальна Православна Церква налічує 1000 парафій, об'єднаних в 10 єпархій.
IV.3 Українська греко-католицька церква Менш проблематичними були в Україні процеси, пов'язані з відродженням Української греко-католицької церкви (УГКЦ), що виникла на її теренах в результаті Берес­тейського собору 1596 р. Ідентифікування діяльності УГКЦ з відродженням духовної самобутності нашого народу вимагає знань безпосередньо передсоборних і соборних подій, подальшого буття так званої уніат­ської церкви, а також перегляду її ролі в розвитку на­ціональної самосвідомості і культури.
Як уже зазначалося, універсальний характер київ­ського християнства передбачав церковну єдність. До того ж різні регіони України-Руси сповідували хрис­тиянство як у його кирило-мефодіївській, значною мірою зорієнтованою на Рим, так і православновізантійських традиціях. Тому київські князі і митро-полити-ієрархи вимушені були активно контактувати як з східними (Константинополь), так і з західними (Рим) християнськими центрами.
Перша спроба союзу (унії) української церкви із західною (католицькою), як вважає відомий церков­ний історик М. Чубатий, була 1214 р., коли угорський король мотивував це перед папою Іннокентієм (1198—1214 рр.) бажанням Галичини бути в єдності з Римською церквою, але із застереженням, щоб «до­зволено було зберегти свій (грецький) обряд».
Друга спроба впровадження унії припадає на роки князювання Данила. Данило Романович (1238— 1264 рр.), організуючи хрестовий похід європейських держав проти монголо-татарської навали, згодився на підпорядкування церкви під римську юрисдикцію і прийняв від папи королівську корону (1254 р.).
В подальшому спроби зняття суперечностей і об'єд­нання православної та католицької традицій в христи­янстві проводилися під час Ліонської (1274 р.) і Флорен­тійської (1439 р.) уній. Ці події не могли не вплинути на долю християнства в Україні. Москва категорично запе­речила Флорентійську унію: прихильник унії митропо­лит їсидор (1436—1458 рр.) був ув'язнений. ЇЇ перехід на месіанські позиції «третього Риму» повністю зробив українську церкву православною провінцією Московсь­кого патріархату. До того ж українська церква постійно терпіла утиски від польської влади. Вихід з кризи вбача­вся деякими ієрархами православ'я в Україні (Михайло Рогоза (1588—1596 рр.)) у прийнятті нової унії і скли­кання з цього приводу собору.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Собор відбувся у Бресті на початку жовтня 1596 рг Хоч він був скликаний, власне, тільки для проголо­шення унії, на нього поряд з прихильниками папства прибули і його супротивники. Учасники відразу поді­лилися на два Собори. Члени малопредставницького уніатського Собору не припускали й думки щодо мо­жливості проведення спільного Собору з численними супротивниками унії.
Уніати відкрили засідання в міській соборній цер­кві, а православні — у приватному будинку, оскільки Потій (1541—1613 рр.), як місцевий єпископ, наказав зачинити усі міські церкви Бреста.
Після відмови у проведенні засідання у міській соборній церкві, після відмови митрополита Михайла Рогози на триразове запрошення прибути з єписко­пами на православний Собор було оголошено накази, дані учасникам собору дворянами, міщанами і брат­ствами зі Львова, Володимира, Галича, Скали, Під-гайців, Кам'янця-Подільського, Києва, Луцька, Мін­ська, Вільни та ін. міст: позбавити єпископів-відступ-ників кафедр, не допустити укладання унії з Римом на місцевому соборі без відома патріархів та участі усієї Східної церкви, і домагатися, щоб православна церква користувалася правами, затвердженими коро­лівською присягою.
На підставі цих наказів православний собор засу­див проголошення митрополитом Рогозою та його однодумцями унії з Римом, відкинув унію та позбавив усіх духовного сану.
Уніатський собор, виконуючи волю папи, 9 жовт­ня 1596 р. схвалив унію, піддав анафемі Львівського, Перемишльського єпископів та інших представників православної церкви, позбавивши їх сану.
Король Польщі затвердив ухвали нечисленного уніатського Брестського собору, а супротивників унії оголосили злочинцями. Так утворилася Брестська унія, яку запроваджено насильницьким шляхом, під моральним і фізичним тиском зовнішніх сил. Поль­ські феодали, напучувані єзуїтами, почали запрова­джувати унію жорстокими, насильницькими метода­ми. Розпочалося справжнє гоніння на православ'я.
Уніатські єпископи скрізь виганяли православних священиків з приходів і ставили на їхні місця уніатів. Братства були оголошені кримінальними зборищами і піддавалися всіляким утискам. У православних заби­рали церкви, священиків кидали до в'язниць. Уніати заволоділи навіть київським Софійським собором. Спираючись на такий прикрий факт, сучасні віруючі Українсько-католицької церкви за кордоном обґрун­товують своє «право» на цей історичний пам'ятник Київської Русі, побудований Ярославом Мудрим ще за кілька століть до унії. На Софійський собор пре­тендують і автокефалісти.
Однак якщо сам Брестський собор 1596 р. було проведено як насильницьку й облудну акцію, то істо­ричні наслідки цього були не тільки негативними. Унія з Римом опісля певного часу дала можливість за умов силоміць нав'язуваних латинізації та полонізації зберегти східний обряд. Це було надзвичайно важли­во, адже обряд — це не просто форма віросповідання, а історично складена й освячена традицією органічна єдність віровчення і культури даного народу, це вияв і фактор його духовності.
Унія викликала пробудження національної свідо­мості українців. Виникав внутрішній опір, приходило усвідомлення себе як носія ознак, що складають на­род, націю, виникала потреба їх захисту.
Унія стала засобом захисту української мови як найважливішої ознаки нації. Зауважимо, що Галичи­на від 1340 р. перебуває під чужомовним впливом, причому дуже активним. Однак саме тут найповніше збереглася і рідна мова, і національна самосвідомість.
Відразу після унії 1596 р. духовенство відкрило так звані «уніатські школи» (пізніше парафіяльні, от­ців василіан), які діяли у Галичині до 1939 р. Такі школи стали осередками української духовності.
Унія створила передумови для розвитку націо­нальної інтелігенції. Формальне зрівняння з католи­цьким духовенством відкривало для українського ду­ховенства можливість здобувати середню й вищу осві­ту. Польські, римські, а пізніше австрійські та україн­ські духовні заклади готували не лише священиків: з них виходила церковна і світська інтелігенція, яка започаткувала й успішно здійснювала українське на­ціональне відродження і державотворення.
Унія, виникнувши як єдиний засіб порятунку нації, витворила українську національну церкву, бо тільки на­ціональне надає їй самобутності в католицькому і в православному світі, а тому здійснюване нею національне виховання віруючих є запорукою існування самої церк­ви, як продовжувача традицій київського християнства.
Шсля першого поділу Польщі Галичина потрапи­ла під владу Австрії. Завдяки політичному розрахунку цісаря, що полягав у прагненні ослабити польський вплив у Галичині та протиставити йому місцеве насе­лення і духовенство, були зменшені або й зовсім знищені привілеї полякам і тим самим створено умо­ви, сприятливі для національного відродження.
Весь тягар національного відродження впав на плечі греко-католицького духовенства, і воно вияви­лося на рівні вимог часу. Це визнали навіть ті, хто ліквідовував унію у 1946 р.: «В 19 ст. наша уніатська церква повільно скинула з себе польське духовне по­неволення і саме вона відродила наш народ націо-нально». Що ж ми знаємо про цю діяльність греко-католицької церкви та її ієрархів в цей період?
В 1783 р. відкривається україномовна греко-като-лицька Львівська духовна семінарія, яка стає почат­ком і центром національного відродження у Галичині. В 1784 р. відкривається Львівський університет («все-училище»), у якому митрополит А. Ангелович (1808— 1814рр.) домігся відкриття студій для українців їх­ньою мовою — з богослів'я та філософії. В 1789 р. тут відкривається «Руський науковий інститут».
В 1816 р. перемишльський священик І. Могиль-ницький (1777—1831 рр.) засновує перше в Галичині культурно-освітнє товариство під назвою «Товариство галицьких священиків греко-католицького обряду». Головним завданням товариства була праця над удо­сконаленням української мови, видання книжок рід­ною мовою, передусім шкільних підручників, книжи-чок для народного читання, організація народних шкіл, щоб підняти культурно-освітній рівень народу, який на той час перебував у жалюгідному стані. І. Могильницький склав першу в Галичині граматику нової української мови.
Митрополит М. Левицький (1816—1858 рр.) ще у 1816 р. створив «Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письма і освіти і культури серед вірних на основах християнської релі­гії» із завданням видавати книжки «мовою простою, уживаною по селах». У 1821 і 1830 рр. М. Левицький видає меморіали «В обороні державного управлення і самостійності української мови». Ним утворюються ще дві україномовні організації — «Просвітнє товариство священиків» та "Інститут для образованія дяко-учителів". У 1821 р. ним видано пастирський лист кирилицею і українською мовою, через що поляки підняли такий скандал, що митрополитові зробили зауваження з Риму.
Наведемо розпорядження ректора Львівської ду­ховної семінарії того часу професора теології В. Ле-вицького: "… питомцям займатися читанням рідної історії, збиранням словника цієї мови, випрацьову-ванням проповідей у рідній мові та виголошуванням їх до народу, перекладами пожиточних економічних кни­жок або таких, які потрібні для ужитку парафіяльних шкіл".
Не можна не згадати багатогранну, благодійну і просвітницьку діяльність Перемишльського єпископа 1. Снігурського (1784—1847рр.), сучасника і сподви­жника І. Могильницького. Здобувши блискучу освіту (певний час був деканом Віденського університету), 1. Снігурський упродовж всього життя займався про­світницькою діяльністю. На ту пору видавнича діяль­ність у Галичині настільки занепала, що абетки для народних шкіл вчителі та учні писали самі, від руки, а церковні книги завозили з Почаївського монастиря. Розуміючи нагальну потребу в організації видавничої діяльності, 1. Снігурський 1829 р. на власні гроші вику­пив друкарню і добився дозволу на заснування укра­їнської друкарні в Перемишлі, де негайно було на­лагоджено масовий випуск підручників для народних шкіл. І. Снігурський матеріально підтримував і заохо­чував українських авторів, виплачуючи їм гонорари з власних коштів.
Заходами І. Снігурського при Перемишльській консисторії створено музичну школу, що започаткувала хорову музику в Галичині. Єпископ І. Снігур-ський відновив діяльність в Перемишлі братства св. Миколи, яке допомагало бідним студентам пере-мишлянської гімназії й займалося охороною пам'ят­ників старовини. І. Снігурський розгорнув надзвичайно широку благодійну роботу, в тому числі започаткував фонд допомоги вдовам і сиротам. Його заходами у Перемишлі 1845 р. відкрито духовну семінарію, ще одну — в Східній Галичині. Все своє майно 1. Сні­гурський віддав у розпорядження собору.
Говорячи про роль греко-католицької церкви у просвіті, духовному збагаченні народу Галичини, на­гадаємо, що у її лоні зародилася славна «Руська трій­ця» на чолі з відомим священиком, поетом і великим патріотом М. Шашкевичем (1811—1843 рр.).
Важко переоцінити внесок священика греко-като­лицької церкви В. Герасимовича (1870—1940 рр.) у розвиток української культури поневоленої Галичини, який був ще й письменником, драматургом, етногра­фом, перекладачем. В. Герасимович збирав народні пісні, вивчав звичаї. Його драма «Мамона» протягом тривалого часу не сходила зі сцени театрів Галичини і за кордоном. З-під його пера вийшло близько 30 ху­дожніх творів та наукових досліджень. Діяльність В. Герасимовича високо цінували І. Франко (1856— 1916 рр.), М. Грушевський (1866—1934 рр.), А. Шепти-цький (1900-1944 рр.).
Цей релігійно-національний рух відіграв особливу роль під час «весни народів» 1848 р. Саме духовенст­во створило Головну Руську Раду, яку очолив єпис­коп, професор Львівського університету (пізніше мит­рополит) Г. Яхимович (1860—1863 рр.). Головна Ру­ська Рада видавала власний друкований україномов­ний орган «Зоря Галицька». До створеної Головної Руської Ради входили греко-католицькі священики. Ця перша політична організація у Галичині ставила перед урядом у Відні вимоги політичного, культур­ного і соціального характеру: поділ Галичини на Схі­дну (українську) і Західну (польську); скликання у Львові крайового сейму; створення народних шкіл з
українською мовою викладання; впровадження укра­їнської мови в гімназіях Східної Галичини як окре­мого предмета; доступ української мови до державних установ. Австрійський уряд задовольнив вимоги, крім однієї — Галичина так і залишилася неподіленою. Найбільшим досягненням Головної Руської Ради є створення українських шкіл під наглядом консисторій у 12 округах Галичини.
Після 1848 р. посилився наступ польського шо­вінізму. Він був настільки ефективним, що здобутки українського національного відродження, здавалося, зведуться на ніщо. Головним об'єктом репресій стала греко-католицька церква. Духовні заклади, школи, гімназії, товариство «Просвіта», науково-літературне товариство «Галицко-Русская Матица», товариство їм. Т. Шевченка, кооперативний та жіночий рухи — усе це, породжене багаторічними зусиллями греко-католицького духовенства, що продукувало власну українську інтелігенцію, підводило економічну базу під національний рух, несло просвіту і культуру в широкі маси, виводило національні змагання далеко за межі церковного життя, стало об'єктом пересліду­вань. Тому безслідно для греко-католицької церкви польський наступ не минув, і наприкінці XIXст., за митрополита С. Сембратовича (1882—1898 рр.), церк­ва переживає справжню кризу. Здолати цю кризу, ви­вести церкву на рівень нових завдань, зробити її фак­том уже не тільки національного відродження, а й національного державотворення, витворити з неї ціл­ком національне, українське релігійне об'єднання су­дилося митрополиту А. Шептицькому.
У радянських джерелах ця постать спотворена до невпізнання, але це інша тема. Ми ж торкнемо­ся особистості відомого митрополита у її впливі на розвиток національної культури західної гілки на­роду України.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Уже сама його поява в лоні греко-католицької це­ркви була сенсаційною, а жертовність його кроку — безсумнівною (титул, становище, кар'єру, маєток — гнаній «хлопській церкві»). Особливо вражаючим було не стільки те, що з римо-католика він став греко-католиком, скільки те, що з поляка він став україн­цем. Це стало важливим фактором піднесення націо­нальної свідомості галичан. Культурно-просвітницька діяльність А. Шептицького була скерована на підне­сення моралі й духовності народу до того рівня, на яко­му з'являється свідома і масова готовність до практи­чної роботи у справі національного державного буді­вництва. А. Шептицький займався широкою меце­натською діяльністю, надавав матеріальну допомогу окремим митцям, здібній молоді, провадив виховну роботу через школи, спортивні та просвітні товари­ства, газети, часописи, масові заходи з обов'язковим поєднанням двох початків — національного й ре­лігійного. Ось тільки деякі з тих заходів, які були ним здійснені: засновник часописів «Місіонер», «Наш приятель», духовної семінарії у Станіславі (сучас. Івано-Франківськ), першої української дівочої гім­назії василіанок; віддав власний маєток в Миловані для літнього відпочинку дітей з бідних родин; там же заснував господарчу рільничу школу, народну «лічни-цю» безкоштовної медичної допомоги, український національний музей тощо.
Діяльність митрополита А. Шептицького та інших ієрархів греко-католицької церкви є свідченням по­движницької ролі УГКЦ у житті українського народу Галичини. Це були не винятки, а принцип в діяльно­сті УГКЦ. Але 1946 р. в силу історичних причин на Львівському соборі УГКЦ була насильницьким шля­хом об'єднана з Руською православною церквою. Тільки починаючи від 1990 р. чимало греко-католиць-ких релігійних громад у західних областях України відновили свою діяльність і були зареєстровані орга­нами влади. 1991 р. до Львова на постійне місце про­живання повернувся очолювач єпархій УГКЦ за кор­доном Мирослав Іван кардинал Любачівський (нар. 1914 р.). УГКЦ оформилася як одна з українських церков, яка має власну ієрархію, релігійно-адмі-ністративний центр і свої громади переважно в захід­них областях України, їх понад 3000, котрі об'єднано в 15 єпархій та Києво-Вишгородський екзархат. В УГКЦ діють 4 семінарії.
Релігійне життя в Україні представлене і третім напрямом в християнстві — протестантизмом. Про­тестантські течії (баптизм, адвентизм, п'ятидесят­ники, свідки Єгови та ін.), які набули поширення в Україні, західного походження. Так, баптизм зане­сено німецькими колоністами, які оселилися в причорноморських та приазовських степах. В 1867 р. з українців баптистську віру прийняв І. Онищенко, охрестившись вдруге. Цей рік вважається початком історії баптизму і взагалі протестантизму в Україні (адвентисти, п'ятидесятники та ін. з'явилися піз­ніше).
Основним осередком протестантизму в Україні були й залишаються західноукраїнські землі. Значна частина їхнього трудового, але безробітного населен­ня, як відомо, емігрувала в пошуках кращої долі до країн Західної Європи, а здебільшого — за океан, на американський континент, де розвивалися так звані течії пізнього протестантизму (баптизм, адвентизм, п'ятидесятники, свідки Єгови). Українців-емігрантів охоче залучали до сект, а після відповідної підготовки деяких з них забезпечували грішми, літературою й відправляли на батьківщину із завданням заснувати ту чи іншу секту.
Крім того, активну місіонерську роботу на захід­ноукраїнських землях провадили протестантські про­повідники з Німеччини, Австрії, Угорщини.
За умов жорстокого національного гноблення, яке панувало на західноукраїнських землях, виконання місіонерських завдань протестантів не викликало ве­ликих труднощів. Селяни, незадоволені соціальною політикою пануючих, офіційних церков (католицької, православної, уніатської), на знак протесту йшли в секти. Так виникли осередки адвентизму, баптизму, п'ятидесятництва, єговізму.
Після возз'єднання західноукраїнських земель у складі Радянської України секти рушили на схід. Єговістам у цьому «допомогла» примусова депортація, завдяки якій єговістські громади виникли у багатьох містах Сибіру і Далекого Сходу за рахунок, зокрема, україномовного населення.
Протестантські релігійні громади у своїй біль­шості шанують закони суспільства, беруть активну участь в його житті. Навіть єговісти і п'ятидесятники, які раніше перебували у напівлегальному становищі, шукають контактів, діалогу з невіруючими, з органа­ми влади.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Балагушкин Е. Г. Критика современннх нетрадиционних религий. Истоки, сущность, влияние на молодежь. — М., 1983.
Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1989.
Бхакти Веданта Сват Пробхунада. Бхагавад-гита — как она єсть. — Л., 1991.
Велесова книга: Легенди: Міти. Думи. Скрижалі буття укра­їнського народу. — К., 1995. — Кн. 1—4.
Григулевич Й. Р. Пророки «новой истиньї». — М., 1983.
Губаржевський І. Основи українського православ'я. — Чи­каго, 1970.
Гуревич П. С. Нетрадиционнне религий на Западе й восточ-ньіе религиознме культи. — М., 1985.
Дорошенко Д. Короткий нарис історії християнської церк­ви. — Вінніпег, 1970.
Жаль К., Вьідрин Д. Куда ведет пилигрим. — К., 1988. Запровадження християнства на Русі. — К., 1988. Зубарь В. М., Павленко Ю. В. Херсонес Таврический й рас-пространение христианства на Руси. — К., 1988.
Іларіон, митрополит (проф. Іван Огієнко). Українська церк­ва: нариси з історії української церкви (у 2-х т.). — Вінніпег, 1982.
Ісаїв П. Звідки Русь-Україна прийняла християнство? — Фі­ладельфія, 1992.
Історія православної церкви в Україні: Збірка наукових праць. — К., 1997.
Історія релігії в Україні: Навчальний посібник / За ред. А. М. Колодного, П. Л. Яроцького. — К., 1999.
Історія релігій в Україні: у 10 т. — К., 1997. — Т. 2.
Історія християнської церкви на Україні (релігіезнавчий до­відковий нарис). — К., 1992.
Коструба Т. Нариси з історії церкви України X— XIIIстоліття. — Торонто, 1955.
Кто созидает будущее? Размншления о двадцатом столе-тии. — Международное Сообщество Багаи, 1999.
Липківський В. Відродження церкви в Україні. 1917—1930. — Торонто, 1972.
Л. Рон Хаббард, Саентология. Основи мисли. — М., 1998.
Огієнко /. /. Українська церква. — К., 1993.
Павленко Ю, В. Передісторія давніх русів у світовому конте­ксті. — К., 1994.
Плічковський Н. Нарис історії української православної церк­ви. — Сидней, 1985—1988.
Поспеловский Д. В. Русская православная церковь в XXвеке. — М., 1995.
Рыбаков Б. А. Язичество Древней Руси. — М., 1987.
Українська церква між Сходом і Заходом. — К., 1996.
Харишин М. В. Історія підпорядкування Української право­славної церкви Московському патріархату. — К_, 1995.
Харьковщенко Є. А. Софійність Київського християнства. — К., Наук, думка, 1998.
Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. — Рим, 1965. — Т. 1,
Шуба О. Релігія в етнонаціональному розвитку України. — К., 1999.