КНУБіА
Кафедра філософії
РЕФЕРАТ
На тему:
Вчення І. Канта про пізнання та мораль. І. Кант “Критика чистого розуму”
Виконав: …кафедри ОУБ КНУБіА
Керівник: доктор філософських наук,
професор
Київ 2001
Зміст:
1.
Вступ
— 3
2.
Формування І. Канта як філософа. Факти з біографії, що передували розвитку філософських поглядів И. Канта.
Період, що передує написанню « Критики чистого розуму»
— 4
3.
«Критика чистого розуму» — головна філософська праця І. Канта
— 10
4.
Висновки
— 22
5.
Постскриптум
— 23
6.
Список літератури
— 25
1. Вступ
Знайомство з філософією І. Канта взагалі можна визнати не тільки гарним початком вивчення філософії, але і неабиякою
школою для розвитку самостійного мислення. Фактично всі різновиди сучасної філософії, так чи інакше, мають першоджерелом
вчення І. Канта, його ідеї піддалися осучасненню, змінам, але продовжують жити.
Канта прийнято називати основоположником німецької класичної філософії. Дійсно, майже усі види класичного і сучасного
філософствування, у тій чи іншій мірі, звертаються до творчості цього мислителя. Його праці поклали початок знаменної
традиції в європейському духовному розвитку. Суть її полягає в тому, що кожен подальший крок уперед розглядається як
переосмислення накопиченого теоретичного багатства, що дбайливо зберігається, але не перетворюється у фетиш.
Ідеї Канта піддалися трансформації, але продовжують жити. Особливо актуальні вони на даному етапі розвитку людського
суспільства — у період гуманізації всіх галузей знання, у тому числі і філософії.
Канта порівнюють із Сократом, тому що філософія його людяна. Сократ уперше звів філософію з небес, затвердив на
землі, відвернувся від космосу і зайнявся людиною. Для Канта проблема людини стоїть на першому місці, він не забуває і про
всесвіт, але головне для нього людина. Кант міркував про закони буття і свідомості з однією тільки метою: щоб людина стала
людяніше. Щоб не заважали її свідомості утопії й ілюзії.
Читати і розуміти Канта важко, але зрозуміла думка радує і возвишає. У Канта серйозність викладу завжди пов'язана з
труднощами проблеми, з тим, що найчастіше йому першому довелося до цієї проблеми доторкнутися.
2. Формування І. Канта як філософа. Факти з біографії, що передували розвитку філософських поглядів И. Канта. Період,
що передує написанню «Критики чистого розуму»
Іммануіл Кант народився 22 квітня 1724 року в родині лимаря.
Він ріс на окраїні міста серед дрібного ремісничого і торгового люду. У родині він був четвертою дитиною і не
відрізнявся особливо міцним здоров'ям. За порадою пастора Франца Альберта Шульца, що відвідував в числі своїх
парафіян і родину Канта, восьмирічного Іммануіла віддали в «колегію Фрідріха», державну академію, директором якої був
призначений сам Шульц. Тут майбутній філософ провів вісім років. Він учився на латинському факультеті. Головними
предметами були латинь і богослов'я. Звідси Кант виніс любов до римської поезії й антипатію до зовнішніх проявів
релігійного культу. Батьки хотіли бачити у своєму сині пастора, але Кант, захоплений уроками викладача Гейденрейха, мріяв
присвятити себе древній словесності.
Восени 1740 року Кант вступає до університету, де учиться, скоріше за все, на медичному факультеті (точних свідоцтв
не збереглося). Гімназичне захоплення філологією поступилося місцем інтересу до фізики і філософії.
Новим своїм інтересом він був зобов'язаний людині, що більше, ніж Франц Шульц і Гейденрейх, вплинула на його
духовний розвиток. Це був професор Мартін Кнутцен. Якби не його рання смерть, німецька філософія, можливо, мала б у
числі корифеїв і це ім'я. Зараз, однак, Мартін Кнутцен відомий тільки як учитель Канта. Від нього Кант уперше почув ім'я
Ньютона. Не без впливу Кнутцена, не без допомоги його книг, на четвертому році університетського навчання Кант прийнявся
за самостійний твір по фізиці.
Робота просувалася повільно. Позначалася не тільки відсутність навичок і недолік знань, але і нестатки, у
яких перебував Кант.
Першу свою роботу Кант писав три роки — з 1743 по 1746 рік. Називалася вона «Думки про істинну оцінку живих сил». Ця
робота являла собою спробу виступити арбітром у суперечці картезіанців і лейбніціанців про вимір кінетичної енергії.
Створюючи цю роботу, Кант, по — видимому, не знав, що вже в 1743 році Даламбер дав універсальне рішення проблеми, виразивши
його формулою F=mV2/2. Кант, сам того не відаючи, лише повторив рішення Даламбера. Однак робота містила ряд оригінальних
умопобудов, у тому числі міркування про зв'язок тривимірності простору і закону всесвітнього тяжіння. «Думки ...»
друкувалися з 1746 по 1749 рік. Після виходу книги у світ, Кант посилає по екземпляру швейцарському вченому і поету
Альбрехту Галлеру і математику Ейлеру в Петербург, однак, відповіді на ці поштові відправлення він не одержав. Можливо,
причиною тому послужив описаний вище промах молодого вченого. Незважаючи на те, що перша робота не принесла Канту
популярності й поступається, по масштабу більш пізнім його працям, вже в цій роботі проявилася характерна риса всієї його
філософії — поєднання безкомпромісного прагнення до істини зі схильністю до розумних компромісів, коли в наявності дві
крайні точки зору.
В університеті Кант провів сім років. У 1747 році, не захистивши магістерської дисертації, він залишає рідне місто.
Він стає домашнім вчителем і вчить у селі дітей. У цей період Кант написав рукопис по астрономії «Космогонія,
або спроба пояснити походження світобудови, утворення небесних тіл і причини їхнього руху загальними законами розвитку
матерії відповідно до теорії Ньютона». Стаття була написана на конкурсну тему, запропоновану Прусською академією наук, але
молодий учений не наважився взяти участь у конкурсі. Стаття була опублікована тільки 1754 році після повернення Канта в--PAGE_BREAK--
Кенігсберг. Трохи пізніше, наприкінці літа 1754 року, Кант публікує другу статтю, присвячену також питанням космогонії -
«Питання про те, чи старіє Земля з фізичної точки зору». Ці дві статті були мовби прелюдією до космогонічного трактату, що
був незабаром написаний. Його остаточна назва була — «Загальна природна історія і теорія неба, або спроба витлумачити
побудову і механістичне походження усієї світобудови, виходячи з принципів Ньютона». Трактат вийшов анонімно в 1755 році, і
незабаром в одному з видань з'явилася схвальна рецензія. Робота являє собою своєрідну спробу сполучити допитливість
натураліста зі звичними з дитинства догматами церкви. Приступаючи до викладу космогонічної системи, Кант заклопотаний одним:
як погодити її з вірою в бога. Філософ переконаний, що протиріччя між його гіпотезою і традиційним релігійними
(християнським) віруванням немає. Однак, очевидно деяка подібність його поглядів з ідеями древніх матеріалістів — Демокріта
та Епікура. Як і ці філософи, Кант думав, що первісним станом природи було загальне розсіювання первинної речовини, атомів.
Він показав, як під впливом чисто механістичних причин з первісного хаосу матеріальних часток могла утворитися наша сонячна
система. Таким чином, філософ заперечував за богом роль «зодчого всесвіту», хоча він бачив в ньому усе-таки творця тієї
первісно розсіяної речовини, з якої (за законами механіки) виникла нинішня світобудова. Проблемою, що Кант не зміг вирішити
природно науковим шляхом, була проблема виникнення органічної природи. Філософ визнавав що, законів механіки недостатньо для
розуміння сутності життя. Природно, що виникнення живої природи він пояснював також існуванням і діяльністю бога.
У XVII столітті натуралісти (у тому числі Ньютон і Галілей) були переконані в божественному походженні небесних
світил. Кант, хоча і відмежувався від древніх матеріалістів, але фактично (слідом за Декартом) поширив принципи
природничонаукового матеріалізму на космогонію. Дайте мені матерію, і я побудую з її світ, тобто дайте мені матерію, і я
покажу вам, як з неї повинний виникнути світ. У цій фразі основний зміст книги. Кант дійсно показав, як під впливом
чисто механічних причин з первісного хаосу матеріальних часток могла утворитися наша сонячна система.
Незадовго до того, як йому виповнився 31 рік, 7 квітня 1755 року, Кант подає на філософський факультет
магістерську дисертацію «Про вогонь». Це написаний на 12 аркушах латинський рукопис. Магістерська дисертація не
захищалася, її призначення — одержати допуск до іспиту. Дисертація була прийнята, і через чотири тижні Кант тримав усний
іспит. На кінець 12 липня — заключний урочистий акт зведення в науковий ступінь, промоція.
Природничонаукові матерії по колишньому домінують у духовному світі Канта. Але поряд з ними з'являється і щось нове -
інтерес до філософії. Першою власне філософською роботою Канта була його дисертація «Нове висвітлення перших принципів
метафізичного пізнання». У ній Кант досліджує встановлений Лейбніцем принцип достатнього основання. Він проводить
відмінності між підставою буття предмета і основання його пізнання, реальним і логічним основанням. У цих міркуваннях Канта
міститься зародок майбутнього дуалізму: світ реальних речей і світ наших знань не тотожні. Принцип достатньої підстави
філософ співвідносить з поводженням людини. Так, у цій дисертації вперше виникає проблема волі, що у майбутньому
перетвориться в лейтмотив усієї творчості Канта. Він вважає, що ідея визначального основання не суперечить волі. Він розуміє
волю як свідому детермінізацію вчинку, як прилучення до волі мотивів розуму. Надалі, розвиваючи цю ідею, філософ прийде до
висновку, що людина не може покладатися тільки на свої потяги, тому що усі вони жорстко детерміновані природою, і чинити
відповідно до них — значить залишатися твариною. У цілому в цій дисертації Кант відстоює лейбніціансько — вольфіанську точку
зору. Хоча в деяких істотних деталях, наприклад при вирішенні проблеми взаємин душі і тіла, йому ближче ідеї Ньютона. Що
стосується гармонії буття і його загальної спрямованості до блага, то він поки в цьому не сумнівається.
Перед зимовим семестром 1762 року Кант, як і раніш, випустив брошуру — запрошення до лекцій. У попередніх
трактувалися природничонаукові проблеми, але цього разу був узятий філософський сюжет. Брошура називалася «Помилкове
мудрування в чотирьох фігурах силогізму» і містила першу спробу критики формальної логіки, що служила опорою вольфіанству.
До логіки Кант висуває вимогу простежити утворення понять. Останні виникають із суджень. Кант говорив, що судження
можливі, завдяки здатності перетворювати почуттєві представлення в предмет думки. Відповідь його знаменна: вона
свідчить про перше, неясне прагнення Канта створити теорію пізнання. До цього він схилявся перед дедукцією, був
переконаний, що можливості виведення одних понять з інших безмежні, тепер він задумується над тим, як у філософію
ввести досвідні знання.
Увагу Канта привертає проблема єдності і боротьби протилежностей. Вихідний пункт міркувань — установлене ще в
габілітаційній дисертації розходження між логічним і реальним основанням. Справедливе для логіки може бути неістинним для
реальної дійсності. Логічна протилежність полягає в тому, що відносно однієї і тієї ж речі одночасно яке-небудь
висловлення чи затверджується чи заперечується. Логіка забороняє вважати обидва вислови щирими. Щодо тіла не можна
одночасно стверджувати, що воно рухається і спочиває: одне скасовує інше, у результаті виходить ніщо.
Інша справа — реальна протилежність, що полягає в протинаправленості сил. Тут також одне скасовує інше, однак
наслідком буде не ніщо, а щось реальне, дійсне.
Дві рівні сили можуть діяти на тіло в протилежних напрямках, наслідком буде спокій тіла, що також є чимось реально
існуючим.
Кант також говорить про бога. Ні на власному, ні на чужому досвіді ми не можемо переконатися в його існуванні. Нам
залишається покластися на розум: тільки система міркувань приводить до висновку, що є на світі якась вища, абсолютна і
необхідна істота. (Свої розуміння по даному питанню Кант виклав у трактаті "Єдино можлива підстава для доказу буття
бога"). Робота вийшла наприкінці 1762 року, принесла автору першу літературну популярність. Кант стверджував, що мораль і
релігія — різні речі. Мораль скоріше загальний людський, ніж божественний, суд. Звичайно, страшний бог без моралі, але
таке буває. Може і мораль обходиться без релігії. Є моральні народи, що не пізнали бога. Суспільство повинне терпимо
відноситься до атеїстів, якщо вони поводяться морально.
На думку Канта, наука в сучасному йому суспільстві заражена двома хворобами. Ім'я однієї — вузькість обрію,
однобокість мислення, ім'я іншої — відсутність гідної мети. Наука має потребу в «верховному філософському нагляді».
Перед собою Кант ставить задачу подолання пороків сучасної йому науки. Якщо існує наука, дійсно потрібна людині, то це
та, котрої я учу, — а саме: належним чином зайняти зазначене людині місце у світі, і з якої можна навчитися тому, яким
треба бути, щоб бути людиною. Цінність заняття визначена моральною орієнтацією; та наука, якій Кант себе хоче присвятити -
наука людей. Відтепер у філософських пошуках Канта центральна тема — проблема людини. Усе питання в тім, що ж дійсно
потрібно людині, як їй допомогти.
Взагалі, творчість Канта можна розділити на два періоди – докритичний (до 1770р), що характеризується в більшій мірі
матеріалістичним світоглядом і ознаменовавшийся створенням «небулярної космогонічної гіпотези»; з 1770р – критичний період,
у роботах цього періоду Кант доводить неможливість побудувати систему умоглядної філософії до попереднього дослідження форм
пізнання і границь наших пізнавальних здібностей.
У період до 1772 р Кант публікує ще кілька робіт: «Мрії духовидця, пояснені мріями метафізики», есе, присвячене діяльності
Іммануіла Сведенборга, шведського філософа і математика, що, прославився своїми роботами по механіці, гірській справі,
мінералогії, а на старість оголосив себе ясновидцем, якому сам бог доручив заснувати нову церкву. «Мрії ...» примітні тим,
що на одну дошку з «духовидцями» Кант ставить і прихильників спекулятивної метафізики. Метафізики теж марять, і свої ідеї
приймають за справжній порядок речей. Він сміється не тільки над візіонерством, але і над умоглядними спекуляціями, він
призиває людей науки покладатися тільки на досвід, що представляє собою «альфу й омегу пізнання». Таким чином, Кант
прощається з вольфіанскою метафізикою, прихильником якої він був раніше У праці «Про форму і принципи чуттєво сприйманого і
інтелігібельного світу» у Канта фіксуємо новий «переворот» у поглядах. На зміну емпіричній, що доходила до скептицизму
позиції, прийшов своєрідний дуалізм у поглядах. Канта вже не хвилює питання, як дані органів почуттів зв'язані з інтелектом,
— він розвів у різні сторони ці два види духовної діяльності. Джерела всіх представлень людини або чуттєвість, або розсудок
і розум. Перші дають причини пізнань, що виражають відношення предмета до особливих властивостей суб'єкта, що пізнає. Другі
відносяться до самих предметів. Чуттєвість, у Канта, має справу з явищами, феноменами; интелігібельний, тобто розумоосяжний
предмет він називає ноуменом. Світ, розглянутий як феномен, існує в часі і просторі. Але час і простір не є щось саме по
собі існуюче, це всього лише суб'єктивні умови, споконвічно властиві людському розуму для координації між собою чуттєво
сприйманих предметів. У ноуменальному світі, тобто в сфері предметів самих по собі, часу і простору немає. Це твердження
явно суперечить позиції Лейбніца і Вольфа, що визнавали справжню реальність тривалості і протяжності.
Ще недавно Кант призивав метафізику спиратися винятково на досвід, тепер у нього інша турбота — застерегти її від
переоцінки досвіду; принципи почуттєвого пізнання не повинні виходити за свої рамки і стосуватися сфери розуму.
3. «Критика чистого розуму» — головна філософська праця І. Канта
Датою народження «Критики чистого розуму» прийнято вважати дату написання Кантом листа своєму другу Маркові Герцу (21
лютого 1772 року).
Первісна його назва — «Границі чуттєвості і розуму», але вже в первісному варіанті тексту виникає вислів «критика чистого
розуму». Майбутня книга, на думку Канта, повинна дати ключ до таємниці всієї метафізики. продолжение
--PAGE_BREAK--
У березні 1781 року Кант написав «Критику чистого розуму». У свій час Бекон виступив із критикою схоластичного
розуму і життєвого розуму, з вимогою відкинути мертві догми й укорінені забобони, перевіряти в досвіді всі положення, що
претендують на істинність. Кант бачив себе продовжувачем цього починання.
Передмова до «Критики чистого розуму» починається цитатою з Френсіса Бекона. Бекон виступав із критикою схоластичного
розуму і життєвого розуму, з вимогою відкинути мертві догми й укорінені забобони, і все, що претендує на істинність,
перевіряти на досвіді. Кант бачив себе продовжувачем цього починання.
Так починається передмова. Кант бачить свою задачу в тому, щоб перебороти дві світоглядні позиції, два види однобічного
і, отже, помилкового підходу до проблеми пізнання — догматизм і скептицизм. Одночасно це подолання Вольфа. Тому що
Вольфові належав поділ усіх філософських напрямків на скептиків і догматиків. Перші перебувають у сумніві щодо природи
речей, другі на цей рахунок дотримуються чіткого (догматичного погляду).
Кант пропонує третій шлях — єдино здоровий, на його думку, — шлях критики. Причому мова йде не про критику філософських
систем, а про критику самого розуму, взятого в чистому вигляді, тобто незалежно від якого б то не було досвіду. Філософ має
намір вивчити інструмент пізнання, перш ніж пустити його в справу. Чи дозрів розум для самокритики? Кант має твердий намір
це дослідити.
Кант не сумнівається у своєчасності свого починання. На частку людського розуму випала дивна доля: його беруть в облогу
питання, від яких він не може ухилитися, тому що вони нав'язані йому його власною природою; але в той же час він не може
відповісти на них, тому що вони перевершують його можливості. У таке утруднення розум попадає не зі своєї вини. Він починає
з основоположень, виведених з досвіду, але, піднімаючись до вершин пізнання, незабаром помічає, що перед ним виникають все
нові питання, відповідь на які він не може дати. І розум змушений удатися до нових основоположень, що, хоча і здаються
очевидними, але виходять за межі досвіду. І отут його підстерігають протиріччя, що свідчать про те, що десь у самій основі
сховані помилки, знайти які досвідним шляхом неможливо.
Усяке знання, по Канту, починається з досвіду, але не обмежується їм, частина наших знань породжується самою
пізнавальною здатністю, носить, по вираженню Канта, апріорний (додосвідний) характер. Емпіричне знання одиничне, а тому
випадкове; апріорне — всезагальне і необхідне.
Апріорізм Канта відрізняється від ідеалістичного навчання про вроджені ідеї. По-перше, по Канту, додосвідні тільки
форми знання, зміст цілком походить з досвіду. По-друге, самі додосвідні форми не є уродженими, а мають свою історію.
Реальний зміст кантівського апріорізму полягає в тому, що людина, що приступає до пізнання, має у своєму розпорядженні
визначені, сформовані до нього форми пізнання. Наука володіє ними тим більше. Якщо подивитися на знання з погляду його
споконвічного походження, то весь його обсяг, в остаточному підсумку, узятий з досвіду людини, що постійно
розширюється, інша справа, що поряд з безпосереднім досвідом, є досвід непрямий, засвоєний. Так сьогодні ми дивимося на
проблеми, поставлені Кантом.
Далі Кант установлює розходження між аналітичними і синтетичними судженнями. Перші носять характер, що пояснює,
а другі розширюють наші знання. Судження — усі тіла протяжні — аналітичне, тому що поняття тіла вже містять у собі
властивості довжини. Судження — учора йшов дощ — синтетичне тому що поняття минулого дня не зв'язано з дощовою погодою.
Усі досвідні, емпіричні судження синтетичні — це очевидно. Але от питання: як можливі апріорні (додосвідні )
синтетичні судження? Це головне питання «Критики чистого розуму». У тім, що вони існують, Кант не сумнівався, інакше
наукові знання не були б обов'язковими для усіх, по його глибокому переконанню, усі математичні судження апріорні і
синтетичні. Проблема полягає в тому, щоб пояснити їхнє походження. Це відноситься і до природознавства. Природничі науки
існують і розвиваються, дають нове, обов'язкове для всіх знання.
Що стосується філософії, (Кант називав її метафізикою) то про свою область знання мислитель судить обережно. Треба
ще перевірити, чи є вона наукою, чи дає вона нове знання, чи спирається вона на загальні, обов'язкові для всі принципи.
У результаті головне питання «Критики» — як можливо чисте, позадосвідне знання — розпадається на три. Як можлива
математика? Як можливе природознавство? Як можлива метафізика як наука? Звідси три розділи основної частини «Критики
чистого розуму» — трансцендентальна естетика, аналітика, діалектика.
Трансцендентальною Кант називає свою філософію тому, що вона вивчає перехід у систему знань, точніше -
конструювання нашою пізнавальною здатністю умов досвіду. Трансцендентальне Кант протиставляє трансцендентному, котре
залишається за межами можливого досвіду, по ту сторону пізнання.
Досвідні дані, що надходять ззовні, не дають нам адекватного знання про навколишній світ. Апріорні форми
забезпечують загальність знання, але не роблять його копією речі. Те, чим річ є для нас (феномен) і те, що вона
представляє сама по собі (ноумен), має принципове розходження: «Наблюдение и анализ явлений проникают внутрь природы, и
не известно, как далеко со временем продвинемся в этом»1.
Границі досвіду постійно розширюються. Але скільки б не збільшувалися наші знання, ці границі не можуть зникнути, як
не може зникнути обрій, скільки б ми не йшли вперед.
Пізнання не знає межі. Вірити в науку потрібно, але переоцінювати її можливостей не варто. Проти необґрунтованих
претензій науки, догматичного забобону про її всесилля, і спрямований реальний зміст вчення Канта про речі самі по собі.
При невірному тлумаченні воно може спантеличити, при правильному — відкрити шлях істиний.
Що є істина? Для філософа це неминуче питання. Кант не іде від нього, хоча і гається з відповіддю. «Умение ставить
разумные вопросы — необходимый признак ума. Если вопрос сам по себе лишен смысла, то кроме стыда для вопрошающего, он имеет
еще и тот недостаток, что побуждает к нелепому ответу и создает смешное зрелище.»1
Питання про істину мучить Канта, але він розуміє неможливість однозначної відповіді на це питання. Можна, звичайно,
сказати, що істина є відповідність знання предмету, і він неодноразово це говорить, але він знає, що слова ці являють
собою тавтологію. Правильно сформульоване питання про істину звучить так: як знайти загальний критерій, істиний для
всякого знання? Відповідь Канта — загальна ознака істини не може бути дана.
Кант відкинув загальний критерій істини тільки щодо змісту знань. Що стосується їхньої форми, такий критерій він
знає: не суперечливість міркувань. Це серйозна поправка до негативної відповіді на питання про істину, що зруйнувала
побудову догматиків. Тепер завдання полягає в тім, щоб уникнути скептичних побудов. Кант розуміє, що заборона протиріччя
являє собою тільки негативні критерії істини, але, керуючись ним, усе-таки можна звести міцні конструкції науки.
Ми зараз знаємо, що наука володіє і «позитивним» критерієм істини, це практика. Практика підтвердила істинність
неевклідової геометрії, але інша практика встановлює істинність аксіом Евкліда. Істина — це процес усе більш глибокого
збагнення світу, руху від незнання до знання, від неповного знання до більш повного, руху, що не може припинитися,
тому що світ невичерпний. Гегель, що вперше сформулював цю ідею, впав у протиріччя із самим собою, уявивши, що можливо
повний збіг предмета і думки — абсолютне знання. Кант був обачніше: його трансцендентна річ «сама по собі» служить
нагадуванням, що межі пізнанню немає і не може бути.
І ще про одну важливу обставину — є сфери, де наука неспроможна. Така, наприклад, сфера поведінки людини, її
свободи, точніше, сваволі. Художня література до і після Канта показала, що людина робить не тільки «не по науці», але
часом всупереч елементарній логіці. Кант не заперечував емпіричної реальності простору і часу, зауважуючи, що навчання про
ідеальність простору і часу є разом з тим навчання про довершеність реальності того й іншого у відношенні органів почуттів.
Кант ніколи не відрікався від своєї гіпотези, де в реальному просторі йдуть реальні процеси розпаду й утворення світів.
Кант не приймав ідею кінця світу, «коли часу більше не буде». У «Критиці чистого розуму» його займає
теоретико-пізнавальна проблема: відкіля взялися наші уявлення про тривалість і довжину? Він упевнений, що з досвіду їх не
можна витягти, вони апріорні, а, отже, загальні і необхідні. Тільки тому можлива наука про величини — математика. Але
апріорне не значить уроджене. Як же виникли уявлення про час і простір? Далі Кант пояснить: вони створені уявою.
Погляд Канта на простір і час був певною мірою реакцією на механічні уявлення про абсолютну тривалість і незв'язаному
з нею порожнім умістищі речей. Кант розглядає час і простір у взаємному зв'язку, але зв'язок цей реалізується лише в
суб'єкті, що пізнає. Поза людиною, у світі речей самих по собі можливі інші види існування і послідовності.
Тепер про синтез знання. Категорії, логічні форми — основа синтезу знання. У Канта категорії апріорні. Відповідно до
чотирьох різних видів суджень виникає в Канта наступна таблиця категорій:
1.
Категорії кількості Єдність. Безліч. Всеповнота.
2.
Категорії якості Реальність. Заперечення. Обмеження.
3.
Категорії відношення
Субстанція. Причина. Спілкування.
4.
Категорії модальності
Можливість. Буття. Необхідність. продолжение
--PAGE_BREAK--
Звертає на себе увагу потрійний розподіл кожної групи категорій. Тут проглядається майбутня гегелівська тріада — теза,
антитезис, синтез. Згодом, у «Критиці здатності судження», Кант пояснить свою думку: «Деякі вважали ризикованим те,
що мої розподіли в чистій філософії майже завжди бувають тричленними. Але це залежить від природи речей… Розподіл
повинен бути трихотомією згідно тому, що взагалі потрібно для синтетичної єдності, а саме:
1) умова;
2) обумовлене;
3) поняття, що виникає із з'єднання обумовленого з його умовою.»
Категорії — це гранично загальні поняття, так би мовити кістяк пізнання. Тільки тому, що вони існують, у Канта
можливе «чисте» природознавство… Кожна категорія дає довільні поняття меншої спільності. Категорія причинності,
наприклад, доповнюється поняттями сили, дії, страждання; категорія спілкування — поняттями присутності, протидії і т.д. Кант
говорить, що при бажанні він міг би представити у всій повноті родовідне дерево чистого розуму, але він не робить цього,
щоб не відволікатися; його задача викласти не повноту системи, а повноту її принципів.
Основна риса філософії Канта — примирення матеріалізму з ідеалізмом, компроміс між тим та іншим, сполучення в одній
системі різнорідних, протилежних філософських напрямків. Визнаючи єдиним джерелом наших знань досвід, відчуття, Кант
направляє свою філософію по лінії сенсуалізму, а через нього і матеріалізму. Визнаючи апріорність простору, часу,
причинності і т.д., Кант звертається до ідей активності свідомості.
Вчення Канта про активність свідомості допомогло підняти завісу над одним із самих загадкових процесів — утворенням
понять. Великі уми до кантівської епохи заходили в тупик, намагаючись вирішити цю проблему.
Сенсуалісти наполягали на індукції, досвіді на віданні і на деякі загальні ознаки і принципи.
Раціоналісти йшли другим шляхом — вони вбачали строгу, незалежну від людини відповідність між порядком ідей і порядком
речей. Мислення вони вважали деяким «духовним автоматом» (Спіноза), що штампує істину, працюючи по заздалегідь заданій,
передвстановленій (вираження Лейбніца) програмі. Пояснення було ґрунтовним, але мало ваду: не могло відповісти на
запитання, відкіля беруться помилки. Показова спроба Декарта вибратися з цього протиріччя. Корінь омани він бачить у
вільній волі — чим менш людин затемнює світло божественної істини, тим більше він застрахований від помилок; пасивність -
гарантія правильності знань.
Кант, подібно Копернику, пориває з попередньою традицією. Він бачить у людському інтелекті заздалегідь зведену
конструкцію — категорії, але це ще не саме наукове знання, це тільки його можливість, таку ж можливість являють собою і
досвідні дані — свого роду цеглини, які потрібно укласти в комірки конструкції. Щоб виріс будинок, потрібен активний
учасник будівництва, і Кант називає його ім'я — продуктивна уява.
До Канта уява вважалася приналежністю поетів.
Сухий педант із Кенігсберга побачив поетичний початок у науці, в акті утворення понять.
Діалектика, по Канту, — логіка видимості. Справа в тім, що розум має здатність створювати ілюзії, приймати удаване
за дійсне. Задача критики — внести ясність. Тому, кантівська діалектика починається з уточнення поняття «видимість».
Це не галюцинація. Видимість — це ілюзія, якої «ніяк не можна уникнути». Нам здається, що сонце рухається по
небозводу, це бачать усі, але справжнім явищем природи, що визначає зміну дня і ночі, служить обертання Землі навколо своєї
осі; явище і видимість — різні поняття. Крім емпіричної, може бути логічна видимість, що виникає з порушення логічних
правил. В обох цих випадках легко усунути помилку. Сутужніше справа обстоїть із трансцендентальною, філософською видимістю,
коли висловлюються судження про речі, що лежать за межами можливого досвіду. Наприклад, судження — мир повинний мати початок
у часі.
Труднощі розуму зв'язані з тим, що він має справу не з науковими поняттями (сфера розуму), а з ідеями. Ідеї — це
таке поняття, для якого в спогляданні не може бути даний адекватний предмет. Розум безпосередньо спрямований не на
досвід, а на розум, підготовляючи йому поле для діяльності. Розум виробляє основоположення, загальні принципи, що розум
і здатність суджень застосовують до окремих випадків. Розум виконує направляючу функцію в пізнанні, він направляє розум до
визначеної мети, ставить задачі перед ним. Розум очищає і систематизує знання.
Можливість сполучення емпіричного і трансцендентного, необхідності і волі, цікава для осмислення філософії Канта. Ця
можливість виявляється в кантівському розумінні розуму. Кант, як відомо, розрізняє емпіричний і чистий розум. Свою другу “
Критику...” Кант, на відміну від “Критики чистого розуму”, назвав “Критикою практичного розуму”, оскільки однією з її
головних задач було дослідження можливості і дійсності поряд з емпіричним розумом, існування якого не підлягає сумніву,
чистого практичного розуму, що здатний самовизначатися безвідносно до чуттєвих обставин.
Але не слід думати, що відповідно до Канта, людина володіє двома розумами, емпіричним і чистим. Той самий людський
розум виступає в двох іпостасях: емпіричній й розумоосяжній. І в цій останній формі, тобто як чистий розум, він є “річ у
собі”, що існує й у повсякденному житті людини, оскільки вона діє розумно. Тому зрозуміло чому Кант вважає, що зрештою ми
маємо справу з тим самим розумом, що повинний мати розходження лише в застосуванні.
Як же конкретно відбувається вільна дія, що ініціюється чистим розумом, що хоча і характерний для живого індивіду, існує
поза часом і простором, з чого випливає, що тут немає місця причинно-наслідковому відношенню, що припускає відношення в
часі між “колись” і “після”. Чистий розум ініціює вільні дії не як безпосередня, найближча причина (таке має місце лише в
емпіричному казуальному ряді), а як визначений “напрям думок”, духовний склад особистості, її моральна орієнтація. Чистий
розум, тобто розум, вільний від почуттєвих спонукань, егоїстичних пристрастей, упереджень, виявляється суспільною
свідомістю, суспільним розумом. У понятті чистого розуму переборюється протиставлення особистого суспільному, тобто
особисте, природа якого соціальна, піднімається до рівня, обумовленого власною природою. Таке узвишшя не є, звичайно,
усуненням особистого в прагненні до щастя, мова йде лише про підпорядкування особистих прагнень моральному закону.
Невірно вважати, що Кант дискримінує розум. При правильній дисципліні цей орган мислення може послужити велику
службу. Саме завдяки розуму теорія переходить у практику, ідеї регулюють не тільки наше пізнання, але і нашу поведінку. З
того, що людина ніколи не буде діяти адекватно чистій ідеї чесноти, зовсім не випливає, начебто вона химера. Усяке
судження про моральне достоїнство можливо тільки за допомогою такої ідеї.
Багато уваги Кант приділив терміну «віра». По Канту існують три види віри. Прагматичною він називає віру людини у
свою правоту в тому чи іншому одиничному випадку.
Віру в загальні положення Кант називає доктриальною. Він готовий тримати парі на усе своє майно, що хоча б на одній з
видимих нами планет є мешканці. Це приклад доктриальної віри. Сюди ж Кант відносить і вчення про бога і його буття.
Доктриальна віра містить у собі все-таки щось не тверде: нерідко утруднення, що зустрічаються при міркуваннях,
відокремлюють нас від неї, хоча ми постійно до неї повертаємося.
Зовсім інший характер носить моральна віра, де питання про істинність суджень навіть не встає. Цю віру нічого не може
похитнути, тому що були б відкинуті моральні принципи, від яких не можна відмовитися, не ставши у власних очах гідним
презирства. Вірити в бога тут означає не міркувати про його буття, а просто бути добрим.
Отже, висунувши тезу — знання вище віри, Кант постачає її антитезою-застереженням — яку не можна зіставляти зі знанням
і яке реалізується в поведінці.
«Критика чистого розуму» завершується програмою на майбутнє. Ні про які нові «критики» Кант не помислює. Критична
робота закінчена. Наступна робота з викладу позитивних початків метафізики.
Термін «метафізика» згодом сформулює Гегель, він позначить ним зашкарубле мислення, що робить помилкові
світоглядні висновки з принципів формальної логіки; живе філософствування Гегель називає діалектикою. Для Канта
справа обстоїть зовсім інакше: діалектика — це ілюзорна логіка, метафізика — світова мудрість. Про метафізику Кант
відзивається дуже високо. Це для нього «завершення всієї культури розуму людини», ті, хто розчарувався в метафізиці, рано
чи пізно повернутися до неї.
Кант пророкує нове народження метафізики по зовсім невідомому дотепер плану. На останніх сторінках «Критики чистого
розуму» знаходиться план відродження філософії, що оригінальністю не відрізняється. За задумом Канта, уся система
метафізики повинна складатися з чотирьох частин — онтології, фізіології, космології і теології. Онтологія — навчання про
загальні принципи буття; фізіологія — навчання про природу, що розпадається на фізику і психологію, космологія — наука про
світ у цілому; теологія — наука про бога.
У 1783 р з метою популяризації, пояснення основних положень «Критики чистого розуму» И. Кант видає працю «Пролегомени до
всякої майбутньої метафізики, що може з'явитися в якості науки», однак більш вдало питання популяризації «Критики чистого
розуму» вирішила праця пастора Шульца «Пояснюючі виклади «Критики чистого розуму»».
У 1788 р видається праця «Критика практичного розуму», де філософ прагне показати єдність практичного і теоретичного розуму.
У 1790 р видається «Критика здатності судження», де викладається остання частина філософської системи И. Канта, яку він продолжение
--PAGE_BREAK--
називає телеологія – вчення про доцільність. Для нього телеологія – принцип розгляду предмета, у першу чергу живого
організму, де все доцільно, тобто кожна частина необхідним чином пов'язана з іншою.
У період з 1795 по 1798 рік Кант написав: «До вічного миру», «Про орган душі», «Метафізика вдач», «Оповіщення про швидке
підписання договору про вічний мир у філософії», «Про мниме право брехати з людинолюбства», «Спор факультетів».
Завершивши «Метафізикою вдач» побудову філософської системи, Кант відчув потребу викласти своє вчення в більш
концентрованому вигляді. Так з'явилася «Антропологія» (1798) — остання робота, видана самим автором. Тут підводиться
підсумок міркуванням про людину і взагалі усім філософським міркуванням. Це завершення шляху, і одночасно початок. Структура
цієї праці збігається з загальною системою кантівської філософії. Головна частина книги розпадається на три розділи
відповідно до трьох здібностей душі: пізнання, почуття задоволення і здатність бажання. Саме ці три особливості визначили
зміст трьох «Критик ...». У «Антропології» ідеї критичної філософії безпосередньо співвіднесені зі світом людини, його
переживаннями, устремліннями, переконаннями. Отриманий результат схематично виглядає так:
Здатності душі
Пізнавальні здібності
Апріорні принципи
Застосування їх до:
Пізнавальна здатність
Розсудок
Закономірність
Природи
Почуття задоволення і невдоволення (оцінна здатність психіки)
Здатність судження
Доцільність Мистецтва
Здатність бажання(вольова здатність психіки)
Розум
Кінцева мета
Свободи
На схемі філософська система Канта представлена в її остаточному вигляді. Здатності судження відведене проміжне місце між
розсудком і розумом, і сам мислитель недвозначно говорить про критику здатності судження як про засіб, що пов’язує обидві
частини філософії в одне ціле. Кант прийшов до своєрідного подолання дуалізму науки і моральності шляхом апеляції до
художніх потенцій людини.
Формула філософської системи Канта — істина, добро і краса, взяті в їхній єдності, замкнуті на людині, його культурній
творчості, яку направляє художня інтуїція.
4. Висновки
Кант фактично не відповів на запитання, задане на початку «Критики чистого розуму», — як можлива метафізика в якості
науки. Своєю трансцендентальною діалектикою він зруйнував усі догматичні побудови в цій сфері, але далі декларування
необхідності нової наукової філософії не пішов.
Трансцендентальна позиція Канта визначає його розуміння природи людини. Традиційний філософський погляд на людську природу
містив в собі уявлення про споконвічно існуючу і в принципі незмінну визначеність. Докантівскі філософи допускали можливість
ушкодження, перекручення людської природи, ставили в цьому зв'язку задачу її відновлення в природній, споконвічній
цілісності. Ніхто з попередників Канта не зв'язував поняття природи людини з її волею, свободою.
Природа людини в Канта — її свобода. Свобода з погляду етики не сваволя, не просто логічна конструкція, при якій з даної
причини можуть на рівних правах виникати різні дії. Моральна свобода особи складається в усвідомленні і виконанні боргу
перед самим собою й іншими людьми, коли вільна воля і воля, підпорядкована моральним законам, — це одне і теж. Реальністю ж
свободи Кант прямо називає здатність самочинно починати ряд подій. Саме тому людина і тільки людина – мета сама по собі, і
ніколи – засіб для будь-якого застосування з боку тієї чи іншої волі.
Кант рішуче переглядає погляди своїх попередників на природу людини. Для нього вона зовсім не є споконвічно дана й у
принципі незмінна сутність. Кант пише, що під природою людини він має на увазі тільки суб'єктивне основання застосування її
волі взагалі, яке передує всякій дії, сприйманій нашими почуттями. Цілком очевидно, що це нова концепція людської природи,
радикально відмінна від природи всіх інших живих істот, органічно пов'язана з кантівським розумінням волі як практичного
розуму, завдяки якому особистість сама формує себе.
5. Постскриптум
Життя Канта — це насамперед написані ним книги, самі хвилюючі події в ній — думки. У Канта немає іншої біографії крім
історії його вчення. Усі, хто знав його, говорили, що це була товариська, чуйна людина. Він багато працював і любив свою
працю, але знав не тільки її. Він умів розважатися, відпочивати, сполучаючи вченість зі світським лиском. Кант не був
затворником, людиною не від світу цього. По природі він був товариський, однак не шукав слави, не домагався влади,
розмірений й одноманітний плин зовнішнього життя філософа пояснюється тим, що в нього рано виник всепоглинаючий життєвий
інтерес — філософія, і цьому інтересу він зумів підкорити усе своє існування. Жити для нього значило працювати, у праці він
знаходив головну радість. З дитинства майбутній філософ відрізнявся слабким здоров'ям, йому пророкували коротке життя, але
він прожив довгі, багаті творчою працею роки. Цього він домігся силою своєї волі.
Слово далеко не завжди спричиняє справу. Повчати легше, ніж наслідувати повчанням. В історії філософії багато прикладів
розбіжності проповіді і поведінки, але Кант — мораліст і Кант — людина — одне і теж. Звичайно, він не завжди і не в усьому
керувався категоричним імперативом. Але все таки, потрібно відзначити, загалом, його поведінка відповідала тому ідеалу
внутрішньо вільної особистості, який він створив у своїх працях.
Була мета в житті, був усвідомлений борг, була здатність керувати своїми бажаннями і пристрастями. Природа наділяє людину
темпераментом, характер він виробляє сам. Іммануіл Кант зробив самого себе й у цьому відношенні він унікальний.
Список використаної літератури:
1. Кант И. Критика чистого разума. Соч. в 6-ти т. М., 1963-1966 г.г.
2. Асмус В.Ф. Философия И.Канта. М.,1957 г.
3. Карапетян А. «Критический анализ философии Канта». 2 изд., М.,1962 г.
4. «Краткий очерк истории философии». 4 изд., М.,1981 г.
6. Асмус В.Ф. Избр. филос. труды. М., 1971 г.
7. Асмус В.Ф. Иммануил Кант. М., 1973г.
8. Гулыга А.В. И. Кант. – 2-е издание.- М., 1981 г.
9. Фролов И.Т. Философский словарь. 4-е издание.- М., 1981 г.
10. Бичко І.В. Філософія. Курс лекцій. – Київ, 1994 р.