І світова війна

План
Вступ
Причини і характерІ світової війни. Ст..2
Міжнародні відносини: Ст..16
Вступ в боротьбу Туреччини.
Взаємовідносини держав Антанти в 1914 -1915 рр.
Вступ в боротьбу Болгарії.
Фінансові відносиникраїн Антанти в 1916 р.
Міжсоюзницькі конференції на рубежі 1916-17рр.
Дипломатія заключного періоду І світової війни. Ст..31
Висновок.
Література.
Причини і характер.
На початкуXX ст. у світі ще більше загострилися імперіалістичні суперечності. Але особливого поши­рення набув конфлікт між Англією і Німеччиною. Вже в 90-х роках XIX ст. Англію занепокоїло посилення конкуренції німецьких товарів на світовому ринку. Інтереси Англії і Німеччини зіткнулися в багатьох районах світу. Особливої гостроти англо-німецькі супе­речності набули в Африці, Східній Азії і на Близькому Сході. Це були основні регіони експансії німецького імперіалізму.
Наприкінці XIX ст. далекосяжні німецькі плани по­чинають активно реалізовуватися в Східній Азії. З 1885 р. по 1893 р. експорт з Німеччини до Китаю збіль­шився з 16,5млн. до 33,25млн. марок. У 1897р. ні­мецька імперія під виглядом «оренди» анексувала ки­тайський порт Цзяочжоу, а потім поширила свій про­текторат і на півострів Шаньдун. Це викликало серйоз­не занепокоєння в Англії, яка давно вже утверджувала свої інтереси в Китаї. Спільний похід у 1900 р. великих держав для придушення в Китаїіхетуанського антиім­періалістичного повстання не послабив напруженості в німецько-англійських суперечностях у Східній Азії.
Водночас розпочинається активне проникнення німецького імперіалізму на Близький Схід. Цій експан­сії сприяло спорудження Багдадської залізниці. Кон­цесію" на її будівництво було одержано в 1898 р. під час поїздки Вільгельма II до Туреччини. Багдадська магістраль відкривала Німеччині прямий шлях через Австро-Угорщину, Балканський півострів і Малу Азію до Персидської затоки. Спорудження такої дороги зміц­нювало позиції Німеччини на Близькому і Середньому Сході та поблизу Суецького каналу, що створювало загрозу морським і сухопутним шляхам сполучення Англії з Індією. До початку війни Німеччина інвестува­ла в будівництво залізниці 1 млрд. марок. Проблема Багдадської магістралі стала найгострішою в англо-німецьких суперечностях на Близькому Сході. Вона торкалася також інтересів Росії і Франції, що значно ускладнювало тогочасне міжнародне становище.
Неабияку роль у розв'язанні війни зіграли і франко-німецькі та російсько-німецькі суперечності. Після переможної війни 1870—1871 рр. над Францією німецькі правлячі кола намагалися назавжди закріпити за собою відірвані від Франції території Ельзасу і Лотарингії.
Розуміючи, що французи не примиряться з втратою цих земель і будуть намагатися взяти реванш за поразку у війні 1870—1871 рр., німецькі можно­владці шукали привід для того, щоб завдати Франції нового удару і назавжди позбавити її будь-якої надії на повернення цих територій.
Арбітром Європи залишався німецькийуряд. Після1878 р., як і після1871 р., основною, незмінною турботою Німеччинибуло ізолювати Францію і, особливо, перешкодитивсякомусоюзуміж нею і Російською імперією.
На наступнийдень післяконгресу Німеччинаповиннабула чекати вияви неприязності з боку великої північної імперії і її таємних підступів, направленогодо того, щоб перешкодитипроведенню в життя берлінськоготрактату. Уражений Горчаков був повнийненависті і злопам'ятності. Олександр II, незважаючи на залишокособистої прихильності до імператора Вільгельму, немігприховати свою досаду. Протягом більше за рік російська преса була наповнена докорами і загрозамиза адресою Німецькоїімперії. Відносини між обома кабінетами стали так же загостреними, скількивони були сердечнимив попередній період. Цар зосередив свої війська на західних кордонахРосії. Його рука відчувалася в тому опорі, яке боснійцідосить довго надавалиавстро-угорським військам, і можливо, також в тому зволіканні і безглуздих спорах, за допомогою яких в 1878 і 1879 рр. Порту намагалася відхилитисявід територіальних вимог Греції. Російський імператор своїм заохоченням слов'ян також посилив те внутрішнє нездужання, яким страждала імперія Габсбургів(№4, с.471). У зв'язку з цим вельми потривожений Франц-Іосиф незабаромзвернувмайже благальні погляди у бік Німеччини, який, зісвоєї сторони, прагнула, беручи до уваги обставини, укластиз Австро-Угорщиною міцний союз, який замінив би те, що розсіялося як дим угода трьохімператорів. До тогож австрійський імператор відчував на заході загрозуіталійського ірредентизму, маніфестаціїі крики якого римський кабінет допускав з явним потуранням. Для князя Бісмарка не склало труднощів переконати Андраши, що тільки тісний і позитивний союзз Німеччиноюздатнийоберегтийого уряд від всіх загрозливих йому небезпек. Нехитро, що між двома великими центральними державами незабаромвстановився вельми знаменний обміндобрими послугами, передвісник того пакту, про якого мріяв Бісмарк.
У кінці 1878 р. віденський двір дав свідченнясвоїх германофильскихтенденцій, погодившись, нарешті, на формальне скасування статті 5 Пражського договору, на яке осьвже дванадцять років як посилалися Данія і шлезвигці. Трохи пізніше, влітку 1879 р., дипломатична допомога Німеччиниполегшила її майбутній союзницеоволодіння Базарським санджаком(він був зайнятий у вересні, після Боснії). Нарешті, під час свого побачення з Андраши в Гаштейне (серпень 1879 р.) залізний канцлер поклав основи договору, що замишляється ним: обидві імперії вступали в союз, щоб примусити поважатиіснуючідоговори, і кожна зних,
у випадку якби друга, вступивши в боротьбу з сусідньою державою, зазнала загрозиз боку третьої держави, повиннабула стримати цю останню. Це означало, що договір направленийголовним чином, з одного боку, проти Франції, а з іншою проти Росії. Зповаги до царя імператор Вільгельм(№4, с.472)не одразупогодився підписати подібний акт. Але канцлер загрожуваввідставкою. Старий монарх поступився, і Бісмарк післяпоїздки в Вену, де його дії отрималиповнесхваленняпереможених приСадове, добився, нарешті, від нього затвердження договору (15 жовтня 1879 р. (№4, с.575)
Хоч австро-німецькийсоюзі був укладенийв секретному порядку, кабінети не сповільнилидізнатися про нього. Незабаромпісляцього в противагу йому стала неначе організовуватися великаконтрліга. Вона повиннабула складатися з Франції, Росії і Англії. Дійсно, еволюція, що відбулася в британській політиці починаючи з 1880 р., робила це об'єднання якщоне цілкомвірогідним, то, принаймні, вельми можливим. Покилондонскимкабінетом керував лорд Біконсфільд, британський уряд аплодував тенденціям і дипломатичним успіхам Бісмарка. Вірний своїй політиці завоювання міністра-тори, здавалося, з радістю створював собі приводи для війни і тримався особливо зухвало по відношеннюдо російської держави. У 1879 р. він був зайнятий, з одного боку, насильним підкоренням Зулуленда, а з іншою кривавою і боротьбою, що супроводилася самими драматичними інцидентами з афганцями, що не бажали підкоритися британському протекторату. Зрештою він натомиванглійську націю, що не відчувалалюбовідо некорисних війн, особливо коли вони не дужевдалі. Берлінскілаври не змогли захиститийого від втрати популярності, що привеладо його падіння в квітні 1880 р. Його постійний противник Гладстон зновуприйшов до влади. Але, як і в колишній час, лідер лібералів свою увагу головним чином присвячуваввнутрішнім справам. Ірландія, невдоволення якої зновупосилилосяі прийняло грізні розміри припопередньому міністерстві, була головним об'єктом його турбот. Проте, відомо, які були його доктрини в області зовнішньої політики. Туреччина йому викликала відразу; він вважавїї варварською державою, що абсолютно не піддається цивілізації. Він вважав, що для Англії не представляєніякого інтересу її захищати і ризикувати ради неї вступом у відкриту боротьбу з Росією. Він був навіть вельми схилений зблизитися з останньою і домовитися з нею, якщоможливо, пророзділ панування над Сходом. Майже негайно ж післясвого повернення до влади він поспішив; покласти кінець війнам, зробленим його неспокійним попередником. Завдяки йому мирбув відновлений в Південній Африці, і Трансвааль повернув собі свободу (1881 1882); англійці вивели свої війська зАфганістану (1880 1881) і, здавалося, дещо ослабилипильне спостереженняза Туркестаном. Росіяни могли продовжувати своє завоювання. У 1884 р. вони оволоділиМервом, і хоч в 1885 р. гарматні постріли в Пендже (№4, с.475) "--PAGE_BREAK--
ледве не викликаликонфлікту між ними і їх суперниками,:міністерство виговвсе ж діяло в досить перемирному дусі, щоб запобігти всякомурозриву.
Поведінка Гладстона на початку його нового правління дозволяла думати, що він бажає одночасно догодити і Росії і Франції. Так, в 1880 р. він надав енергійну допомогу Росії в справі передачі Черногорії территорій, володіння якими забезпечував цій країні Берлінський трактат. У 1881 р., з таким же, якщоне з більшою старанністю, ніж Франція, він добився, нарешті, уПорти наданняневеликої частиниЕпіра і Фессалії Еллінському королевству. Якщоми зіставимо ці факти з трагічною смертю Олександра II, убитого в С.-Петербурге нигилистами13 березня 1881 р. і негайно ж заміщеного на престолі його сином Олександром III, государ, що живив, як говорили, сильну антипатію до Германії, то легко зрозуміємо, що в ту епоху можливість англо-франко-російської угоди не здавалася вже такої нездійсненною.
Ця небезпека не могла вислизнути від уваги Бісмарка. Нехитротому, що цей завжди пильний державний діяч невпинно трудивсяяк над внутрішнім зміцненнямімперії, так і над придбаннямдля неї нових зовнішніх союзників. У області внутрішньої політики він добивсянезадовго перед тимвід рейхстагу (лякаючи його, за своєму звичаєм, Привидом французького реваншу поновлення на семирічний період військовогозакону 1874 р. і збільшення готівковогоскладу армії в мирний час з 401 тис. до 427 тис. чоловік (1880). Він старався шляхом ряду економічних законів, що викликали, проте, сильний опір, забезпечити імперській скарбниціфінансові ресурси, абсолютнонезалежні від надходженьокремих німецьких держав. Продовженням на новий терміндраконівського закону 1878 р.(№4, с.474)він тероризував в імперії не тільки соціал-демократичну партію, але і всю демократію загалом (1881). У той же час він старався відновити в Німеччинірелігійний мир. Голоси депутатів центра були йому необхідні в рейхстагу, щоб забезпечити успіх його реакційній і монополістичній політиці. Проте, він давно вже протягавруку цьому центру. Ще з 1876 р., т. е. з того часу, коли завдяки перемозі республіканської партії уФранциї йому не доводилосябільш побоюватися тісної згодицієї держави з папським престолом, він вніс на практиці деякі пом'якшення в травневізакони. Він навіть перший пішов назустріч Ватікану. Але Пій IX досить холодно зустрів його загравання. Однак, коли цей незговірливий татопомер (7 лютого 1878 р.), Бісмаркуповезло більш з його наступникомЛевом XIII, тонким і оступливим політиком, принаймні в питанняхформального порядку. У липні 1878 р. Бісмаркмав в Киссенгене побачення з нунцій Мазелла, і з цього моменту переговори між канцлером і татомне уривалися. У 1881 р. ні той, ні іншою не зробили ще ніяких принциповихпоступок. Але більшість німецькихєпіскопівбула відновлена на своїх місцях; горезвісні закони були зведені фактично до вельми малому, з іншого боку, партія центра, слухняно та, що слідувала вказівкам Ватікану починавкраще голосувати.
Здавалося, що заграючи з Ватіканом, канцлер повиненбув дещо ускладнити свої відносиниз Квіріналом. Однак якраз в той час Бісмарк, що прагнув як можна швидше посилити австро-німецькийсоюз, шукав дружбу Італії і не зовсім безуспішно. Коли канцлеру ставили на виглядйого загравання з папським престолом, він давав зрозуміти, що примирення Німеччиниз татомполегшить в одинпрекраснийдень примирення наступникаПія IX з наступникомЕммануїла. До того ж цей останній, що помер 9 січня 1878 р., залишив свій престол государ, якого навряд чи торкалиспогади об Мадженте і Сольферіно і всю відому галлофобияякого як би природно доповнюваласяйого що майже дійшла до пристрасті тевтономанією. З моменту свого знайденняна престол Умберто Iй з готовністю слухав німецьких спокусників. Бисмарк, відтоді як він залучив Франца-Іосифа в орбіту своєї політики, переконував італійський уряд в необхідності приборкувати ирредентизм, принаймні в його виявах, що загрожувалиАвстро-Угорщині. Він доводив, проте, цьому уряду, що союзз Австро-Угорщиною є, бути може, засобом добитисяв одинпрекраснийдень полюбовно того самого Тіроля, який воно так хотіло б отримативід неї, і що цей союзміг би дати йому також Албанію. Він старався, головним чином, направитиіталійські жадання на деякі французькі провінції, якось: Савойю, Ніццу, Корсику. Він нашіптував нишком італійському уряду, що в особі Франції воно має свого найзлішого ворога. Він прекрасно використав суперництво інтересів, що виникло в Тунісе, головним чином в останні роки (1879 1880), між Францією і Італією. Зрозуміло, що коли Франція, статутвід провокаційних витівок, ухвалила рішеннявідновити свої зневажені права і внаслідок короткої експедиції примусила Туніс внаслідок договору в Бардо прийняти її протекторат, канцлер повиненбув випробовуватинайживішезадоволення. Дійсно, Італія була поза собою від люті. Вона хотіла підняти на ноги всю Європу. Вона просилаНімеччинупро допомогу;
проте, Бісмарк був далекий від того, щоб надатиїї Італії. У ту епоху він зовсім не бажав поривати з Францією; він був дужерадий, що турбота від віддалених інтересах відволікалацю останню на відомий період від Ельзаса. До того ж він говорив собі, що чим більш Франція зміцнить своє панування в Тунісе, тимменш Італія буде схильна до зближення з нею; і його умовиводибули досить правильними. Канцлер вказувавтакож квиринальскомукабінету, що міг би полегшити Італії як в Африці, так і в інших місцях основа колоній, які були б для неї компенсацією, утіхою. З іншого боку, він ставив на виглядАвстро-Угорщини, що у разі виникнення війни між нею і Росією Німеччинибуде неможливо надати їй безпосередню допомогу, бо доведетьсястежити за Францією, і для цього знадобляться всі німецьківійськовісили. ОднаІталія зможе надати їй дійову допомогу. Необхідно тому привернути її на свою сторону. Осьчому король Умберто в кінці 1882 р. їздив в Вену і в Берлін, і це були не прості візити ввічливості. Осьяким чином в наступномуроці Італія формально приєдналася до австро-німецькомусоюзу(№4, с. 479). Доти уФранції був лише одинворог, що спостерігав за нею з висоти Вогезов. З 1882 р. вона придбаладругого, в Альпах; і якби тільки це залежало від німецькогоуряду, уФранції з'явивсяби і третій на Піренеях в особі молодого іспанського короля, якого воно перемагало в тому самому році своїми приставаннями.
На початку XX ст. гострі сутички між Німеччиною і Францією розгорнулися в сфері колоніальних інтересів. Франція була другою після Англії колоніальною державою. Ареною конфронтації стала Північна Африка. Конфлікти між Німеччиною і Францією, спричинені розподілом ще вільних територій у Ма­рокко, приводили ці країни на грань війни двічі — у 1905 і 1911 роках.
НаприкінціXIX ст. ускладнюються відносини Німеччини з Росією. Велике напруження в російсько-німецьких суперечностях відмічалося в митній війні. Німеччина була одним з важливих ринків для збуту російської сировини. У 1897 р. вона поглинала 30% експорту Росії. На російському ринку реалізовува­лася значна частка промислових товарів, які вироблялися в Німеччині. Німецька буржуазія намагалася перетворити Росію в постачальника сировини і ринок збуту виробів своєї промисловості, в той же час вживаючи різноманіт­них заходів щодо обмеження ввозу російських сільськогосподарських продуктів до Німеччини. У 1887 р. німецький уряд заборонив ввозити російську худобу і підвищив податок на експорт німецьких товарів у Росію.
Правлячі кола Росії особливо турбувала перспектива здобуття Німеччиною чорноморських проток, які мали для Росії важливе економічне і стратегічне значення. Німеччина стала основною перешкодою на шляху Росії до Кон­стантинополя.
На початку XX ст. німецькі монополії досягли значних успіхів в економіч­ному проникненні в балканські країни. В сферу німецького впливу потрапили Румунія і Болгарія, які мали для австро-німецького блоку велике стратегічне значення. Так, Болгарія була важливою ланкою між Німеччиною і Туреччиною. Для Росії балканські країни були найкоротшим сухопутним шляхом до чорноморських проток.
Російсько-німецькі суперечності загострювалися ще й тим, що Німеччина підтримувала експансію Австро-Угорщини на Балканах, яка була основним супротивником Росії у боротьбі за керівну роль у цьому регіоні.
На зламі XIX іXX ст. у боротьбі за світове панування все частіше стикалися між собою Німеччина і США, які розпочали боротьбу за перерозподіл європей­ських колоній в Азії, Африці та Латинській Америці. Таким чином, Німеччина втрутилась в іспано-американську війну 1898 р., що точилася за право володін­ня Філіппінськими островами, які з кінця XVI ст. були загарбані іспанцями, а в результаті національно-визвольного повстання 1896 р. проголосили себе незалежною республікою. Протистояння між США і Німеччиною набули на­стільки гострого характеру, що справа майже дійшла до військового конфлікту. Але Німеччина мусила поступитись своїми зазіханнями на далекі колонії Південно-Східної Азії на користь США, оскільки на перший план виступили суперечності між Англією і Францією, з одного боку, та Росією — з другого.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Економічна і військово-технічна підготовка до війни супроводжувалася посиленим ідеологічним тиском на населення, для чого використовувалися основні засоби пропаганди: церква, школа, преса, література, мистецтво. Най­більш відкрито пропаганда мілітаризму проводилася в Німеччині. Причини цього явища лежать в історії німецького народу, який пройшов довгий і боліс­ний шлях до об'єднання в єдину державу. Так звана «Священна Римська імперія» ( а саме так тривалий час іменували себе представники німецьких монархічно-династичних родів) в другій половині XVII ст. налічувала понад 300 окремих держав-князівств. Рішенням Віденського конгресу 1814—1815 рр. було створено Німецький союз під зверхністю Австрії, який складався з 35 держав та 4 вільних міст. Розвиток промисловості, буржуазно-демократична революція 1848—1849 рр., політичне суперництво Австрії та Пруссії, посилення процесів державно-національної ідентифікації в Європі призводило до чис­ленних воєнних конфліктів. Всі ці явища і процеси спонукали німецькі землі, з одного боку, до об'єднання, а з іншого — до мілітаризації. Об'єднання Ні­меччини здійснилося в результаті воєн Пруссії і Австрії проти Данії, австро-прусської війни 1866р. та франко-прусської війни 1870—1871 рр. У 1871р. Німеччину було проголошено імперією, а прусського короля Вільгельма І — імператором.
Виразником агресивних намагань німецького імперіалізму стали ідеї пангер­манізму, які набули значного поширення у 1891 р. у зв'язку з протестом проти англо-німецького договору, що передбачав колоніальні поступки на користь Англії. Пангерманісти вимагали завоювання англійських, французьких, бель­гійських та португальських колоній, залізорудних районів Франції, всієї Бельгії, Голландії, відокремлення від Російської імперії Прибалтики, Польщі, України і Кавказу.
В основі ідеології пангерманського союзу стверджувалася зверхність ні­мецької нації. Ця доктрина поширювалася не тільки в Німеччині, айв Авст­ро-Угорщині та Італії, які в 1879—1882 рр. створили так званий Троїстий союз— військово-політичний блок з метою підготовки війни за переділ світу. На противагу Троїстому союзу в 1904—1907 рр. Англія, Франція та Росія створи­ли блок під назвою «Антанта». Таким чином європейські держави було розчле­новано на два ворожі імперіалістичні угруповання.
У державах Антанти агітація за війну не була такою відкритою, як у Німеч­чині. Але вона також мала місце. Так, в Англії в основу мілітаристської пропа­ганди було покладено проповідь колоніальної експансії. У 60—90-х роках XIX ст. з програмою активної колоніальної політики британського імперіалізму виступив історик Д.Фруд. У своїх працях він обстоював тезу про тотальне підпорядкування державної політичної програми завданням колоніальної екс­пансії, а також закликав до переділу світу і завоювання найбагатших територій у європейських держав.
У Франції широко розповсюджувалася різноманітна мілітаристська літера­тура. Шовіністична пропаганда велася під виглядом помсти за програну війну 1870—1871 рр. Найширшого розмаху вона набула після обрання президентом Франції Р.Пуанкаре, котрий надавав великого значення ідеологічній підготовці до війни.
Політичні партії і правлячі кола Росії також закликали розпочати війну буцімто задля захисту «братів-слов'ян» та об'єднання всіх слов'янських народів під зверхністю Російської імперії. У пресі розгорнулася пропаганда великодер­жавного панславізму, що мав глибокі традиції в російському суспільстві.
Таким чином, правляча еліта всіх європейських держав грала на національ­них почуттях і традиціях народів, використовувала їх патріотизм для стиму­лювання гонки озброєнь і таким чином готувалася розпочати війну для досяг­нення своїх загарбницьких цілей.
Розробляючи план війни, німецький генеральний штаб насамперед дбав про те, щоб уникнути одночасного ведення її на двох фронтах — проти Росії і проти Франції.
У серпні 1892р. начальник німецького генерального штабу генерал фон Шліффен, призначений на цю посаду у 1891 р., дійшов висновку, що у війні на два фронти спершу варто домогтися швидкої перемоги над Францією. Це стратегічне рішення було покладено в основу нового плану війни, згідно з яким Німеччина в 1914р. розгорнула свої сили. В меморандумі Шліффена проявилась доктрина «бліцкригу».
Німеччина розраховувала вести війну проти Росії не одна, а спільно із своїм союзником —Австро-Угорщиною. Німецький генеральний штаб також покладав надію на союз з Румунією, яка у 1883 р. підписала відповідну таємну конвенцію з Австро-Угорщиною.
Генералітет Німеччини, розроблюючи план війни на Північному морі, вихо­див з того, що сильніший англійський флот буде вести ближню блокаду німець­кого узбережжя. Це дасть змогу німецькому флоту, ведучи «малу війну», посла­бити сили ворога, а потім знищити його в генеральній битві. На відміну від плану на суші, де з самого початку пропонувалося вести рішучий наступ проти Франції, військово-морському флоту надавалась пасивна роль. Однією з причин обережності німецького морського командування було побоювання можливої загрози з боку російського Балтійського флоту, який у разі ослаб­лення німецького флоту в боротьбі з англійськими військово-морськими сила­ми міг перейти до активних наступальних дій.
Австро-Угорщина ще з часу укладання союзного договору з Німеччиною в 1879 р. своїми ворогами вважала Росію, Сербію і Чорногорію. Згідно з остаточ­ним варіантом плану, на Австро-Угорщину покладалось основне завдання боротьби проти Росії. У відповідності з планом сухопутні сили Австро-Угор­щини у складі 1.100 батальйонів (до 1,5млн.чол.) розподілялися натри великі групи, що створювало загрозу розгрому їх по частинах.
Стратегічний задум Відня проти Росії полягав у тому, щоб частиною сил наступати на північ, а потім повернути на схід і спільно з правим крилом австро-угорського угруповання розбити зосереджені у Проскурові (нині Хмель­ницький) російські війська.Цеб дало змогу відкинути основні сили росіян до Чорного моря або до Києва. При цьому у Відні розраховували на наступ німців із Східної Пруссії.
Росія, як і інші європейські держави, почала розробляти план війни ще з кінця XIX ст. Мобілізаційний розклад 1890р. передбачав два варіанти дій, які зумовлювались географічним фактором. Очевидно, в цей час Росія покладала надії, що головний удар кайзерівська вояччина спрямує проти Франції. В такому випадку вона планувала вести військові операції, спрямовані головним чином проти Австро-Угорщини.
Проте в 1900р. було розроблено новий план, згідно з яким всі російські військові сили на випадок війни об'єднувалися у дві групи: Північний фронт проти Німеччини, Південний — проти Австро-Угорщини. Цей план був ціка­вий тим, що в ньому вперше пропонувалося створення проміжної інстанції управління військами на території воєнних дій — командування фронтами. На Чорноморський флот покладалася блокада Босфору, а в разі необхідності він мав бути готовим до активних бойових дій.
Французький план війни, який ще з 1872р. неодноразово зазнавав змін, на перший погляд хоч і був проникнутий наступальним духом, але насправді носив пасивно-вичікувальний характер. Зокрема, він передбачав взаємодії з англійським флотом. 10 лютого 1913р. між Англією і Францією було підписано морську угоду, згідно з якою головний тягар бойових операцій на Середземно­му морі був покладений на французький флот. Участь Англії у можливій війні проти Німеччини повністю визначилася вже з 1904 р., коли між Англією і Францією було підписано договір. Тривалий час Англія не мала чіткого плану дій сухопутної армії, оскільки її обмежені сили не могли мати вирішального значення у війні на материку. Основним завданням англійських морських сил на Середземному морі був захист своїх комунікацій, а також допомога союзникам у боротьбі з флотом Троїстого союзу.
Імперіалістичні уряди та політичні партії прикривали грабіжницький харак­тер війни. Вони заявляли, що ведуть війну задля щастя власного народу й вічного миру для майбутніх поколінь. Таку позицію підтримувала їх церква. Активно пропагувався мілітаризм, розпалювався шовінізм. Для цього широко використовували пресу і кіно.
Світова війна була імперіалістичною, загарбницькою, несправедливою з обох боків. Вона поставила під загрозу долю багатьох держав і народів.
Франко-прусська війна 1870 1871 рр.корінним образомзмінила розставляння сил в Європі. На її політичній карті з'явиласяНімецька імперія, що об'єднала невеликі німецькі держави, зосередивши значний промисловий потенціал. Очолив її перший канцлер Про. фон Бісмарк, людина з величезною силою волі і нерозбірливий в способахдосягнення мети. Німецька імперія виявиласебе як мілітаристську, агресивну державу. Окупація НімеччиноюЕльзасу і Лотарингії, важкі для Франції умови світув майбутньому неодмінно вносили в порядок денний нову війну з Францією, яка обов'язково спробує взятиреванш. Економічний підйом Німеччиниі початокколоніальної експансії загострили англо-німецькі протиріччя і Подужалинапруженість в Європі. Постійна загрозанової війни в Європі вела до мілітаризму, роздуванняшовіністичної пропаганди.Основною метою зовнішньополітичного курсу Німеччини
стало створення військово-політичної коаліції європейських держав, направленоїпроти Франції. Правлячі колав Берліні могли спиратися на Австро-Угорщину, яка післяфранко-прусської війни пішла на зближення з Німеччиною, в деякій мірі Італію, яка стала суперниця Франції в Середземному морі. З метою залучення в коаліцію Росії, потенційного союзника Франції, була висунена ідея загальноїборотьби з міжнародним робочим рушенням.
Значну тріщину дав Союзтрьох імператорів у час близькосхідний кризи 1875-1878 рр.
В 1875 р. прийшло до повстання у Герцеговині і Боснії. Причиною невдоволення був фінансовий утиск з боку турків. Економічна криза примушувала Порту стягати безоглядно податки, а державці доходів допускалися усяких надуживань. Через те чоловіче населення вхопилося за зброю і почало війну з турками, а жінки, старі люди й діти з усяким скарбом утікали за границю до Австрії або Чорногорії. Турки, якими провадив султанський син Мухтар-паша, не змогли придуши­ти повстання на самім початку, і сили повстанців зросли за до­помогою добровільних із Сербії і Чорногорії.
За ініціативою австро-угорського міністра закордонних справ Андраші Австрія, Росія і Пруссія виступили перед Пор­тою з нотою, в якій вимагали заспокоєння християнського на­селення. До цієї акції приєдналися також Франція й Італія, нарешті, й Англія, що не бажала поширення російських впливів на Балканах. У відповідь на ноту великий візир Мах-муд-паша заявив від імені Порти готовність дати християнинам рівні права з магометанами, скасувати аренду податків, подбати про поліпшення гос­подарського становища насе­лення та ін. Султанський едикт обіцяв амністію по­встанцям та емігрантам, ска­сування десятини на один рік й інших податків на два роки. Проте повстанці не хотіли скласти зброю і вимагали, щоб ці уступки гарантували європейські держави. Але між окремими урядами не бу­ло згоди щодо напряму політики, і їх інтервенція за­лишилася без практичних наслідків. Боротьба пошири­лася наново. Широку рево­люційну пропаганду вела «Омладіна» («Молодь»), това­риство, що мало на меті об'єднання сербських земель.    продолжение
--PAGE_BREAK--
У травні з'їхалися у Берліні представники союзу трьох імператорів — Бісмарк, Андраші і Горчаков, — і вирішили вислати до Порти т. зв. меморандум, з погрозою, що коли Туреччина не заведе по­рядку, то вони самі вживуть «успішних засобів». Цієї ноти не хотіла вже підписати Англія, що бачила явне змагання Росії до війни.
Виступ великодержав викликав у Туреччині грізну ре­акцію. Юрба, підбурена духовенством, почала нападати на християн, а врешті на вулиці вбито німецького і французького консулів. Причиною всього лиха вважали самого султана, що прихильно ставився до європейців. У травні 1876 р. його детронізували й убили, хоч офіціальна реляція донесла, що він сам відібрав собі життя.(№3, с.206)Новий султан Мурад V, людина нер­вово хвора, утримався тільки три місяці, а опісля престол дістав його брат Абдул-Хамід II (1876—1909). Тим часом проти Туреччини виступили болгари, а також Сербія і Чорногорія. Болгарське повстання турки відразу придушили, і турецькі охотники, «башибузуки», жорстокими способами приборкува­ли болгарські села, так що по цілому світі пішли вісті про ці знущання. Не краще пішло й сербам, хоча у їх війську було
немало російських офіцерів, а головне командування вів гене­рал Черняев. Турки йшли в бій з диким завзяттям і перемага­ли слов'ян.
Європейська дипломатія супроти цих подій не була одно згідна. Росія рішуче змагала до війни й мобілізувала своє військо в Бессарабії. Цар Александр бажав втягнути у війну Австрію й пропонував їй спільну окупацію балканських країн. Але Андраші погодився тільки на прихильну нейтральність. Бісмарк не хотів встрявати у балканську справу, бо не бачив у ній користі, що варта була «костей одного поморського грена­дера». Франція й Італія були зайняті внутрішніми справами. Тільки Англія рішуче протиставилася російській імперіалістичній політиці і готова була стати в обороні Туреч­чини. Але турецькі жорстокості у Болгарії викликали в англійській опінії неприхильність до Порти. Наприкінці грудня 1876 р. європейські посли в Константинополі зібралися на «перед конференцію» і спільно поставили вимогу до Порти прове­сти реформи в Болгарії, Боснії і Герцеговині, що мали бути проведені під наглядом європейської сторожі безпеченства, складеної з 6000 людей. У відповідь на те турецький уряд по­дав проект конституції, що передбачала рівноправність усіх громадян і парламент, спільний для всієї держави. Христи­янські дипломати признали цей проект недостатнім і вистави­ли в ультимативній формі вимогу, щоб їх держави допущено до нагляду над адміністрацією. Коли Туреччина це відкинула, всі посли покинули Константинополь.
Це загострило протиріччя між Росією і Австро-Угорщиною, кожна зяких вважалаБалкани сферою свого впливу. Німеччина, в свою чергу, підштовхувала Росію до війни з Туреччиною, сподіваючисьтимсамим розв'язати собі руки по відношеннюдо Франції.
Російсько-турецька війна, (1877 1878 рр.)виявилася вдалоїдля Росії. Оволодівширядом фортець і завдаючи поразки турецьким військам, російська армія просувалася до Константинополю. 3 березня 1878 р.бувпідписаний Стефанськийдоговір, згідно зяким Сербія, Чорногорія і Румунія отримувалинезалежність, Боснія і Герцеговина автономію, утворювалося автономне Болгарське князівство. Росія значно зміцнюваласвої позиції на Балканах. Однак умови договору — в Стефано порушували угоду між Росією і Австро-Угорщиною, підписану напередодні війни, про розподіл сфер впливу на Балканах, згідно з яким Австро-Угорщина діставала право на окупацію Боснії
і Герцеговина. Відчувши себе ображеними, Австро-Угорщина і Англія, посилення позицій Росії, що не бажали па Балканах, почализагрожуватиРосії війною. Росія була вимушенапіти на перегляд умов світуна Берлінському конгресі в 1878 р., який задовольнив претензії Австро-Угорщини і дав можливість Англії окупувати острів Кіпр, а Болгарія була розділена на дві частини.
Російсько-австрійські протиріччя і неоднозначна позиція Німеччинина Берлінському конгресі в підтримку Австро-Угорщини і Англії послужили причиною зміни позиції Росії відносно своїх союзниць. Це, в свою чергу, укріпилозв'язки між Німеччиноюі Австро-Угорщиною. 7 жовтня 1879 р. ці держави підписали союзнийдоговір, направленийпроти Росії.(№9, с.112)
Остаточно сформувався Троїстий союзв 1882 р., коли до підписаного в 1879 р. договору між Німеччиноюі Австро-Угорщиною приєдналася Італія. Німеччинапідтримала колоніальні претензії Італії на Туніс і зуміла залучити Італію до союзу, незважаючи на певні протиріччя між Італією і Австро-Угорщиною із-за Трієста і Трієнтіпо, які входили, до складу Австро-Угорщини. Союз1882 р. був підписаний на 5 років і неодноразово поновлювався до 1915 р.
Троїстий союзбув направлений, з одного боку, проти Франції, а з іншою, проти Росії, що логічно підштовхувало обидві країни до більш тісної військово-політичної співпраці. Поразкауфранко-прусській війні, втрата Ельзасу і Лотарингії погіршували стратегічне положенняФранції і штовхали її на пошук союзників в Європі. Колоніальні конфлікти загострили відносини з Англією і залишили французькій дипломатії єдиний шлях на схід. У колоніальному питанніміж Францією і Росією не було протиріч в Європі. Росія залишалася єдиною країною, від якої Франція могла отриматиреальну військовудопомогу у разі нової війни з Німеччиною. Важливим стимулом до франко-російського зближення були економічні питання. Німеччинастала перешкоджати ввезенню зерна зРосії.
У 1891 р. між Росією в Францією був підписаний консультативний пакт, а в 1892 р. таємна військоваконвенція, ратифікована в 1893 1894 рр., яка передбачала взаємну допомогу союзнихармій у випадку, якщоФранція стане об'єктом нападу з боку Німеччиниабо Італії, або якщоРосія стане об'єктом нападу з боку Німеччиниабо Австро-Угорщини. У разі війни проти НімеччиниФранція виставляла на німецькому кордоніармію в 1 млн. 300 тис. чоловік, Росія від 700 до 800 тис. чоловік.
Англія залишалася позаблоковою державою, проводячи зовнішньополітичний курс, відомий під назвою політика «блискучої ізоляції». Спираючись на могутній флот і великий економічний потенціал, уміло спекулюючи на франко-німецьких і россійсько-австрійсько-німецьких протиріччях, Англії протягом деякого часу вдавалося залишатися не пов'язаноїякими-небудь військовимизобов'язаннями. Однак зростаннянапруженості в Європі і протистояння між країнами за перерозподіл колоній робили таку позицію Англії дуже вразливої.
ВиступТуреччини
Воюючі сторонипродовжували боротьбу за залучення Туреччини до свого табору. Через вплив на цю країну продовжувалосязапекле змагання між Антантой і австро-німецькимблоком. Молодий турецький уряд схилявсядо німецькоїорієнтації. Однак воно зустрічало протидію: фінансово-економічна залежність Туреччини від Антанти залишалася вельми значною. До того ж неважкобуло пересвідчитися, що берлінска дипломатія лише з метою маскування завіряла, неначепрагне до збереженнятериторіальної цілісності Туреччини.     продолжение
--PAGE_BREAK--
Туреччина в 1914 р. не могла чекати нічого доброго від перемоги ні тієї ні іншої звоюючих сторін. Антантазагрожувала її розчленувати, Німеччинаперетворити в свого васала. Але власні загарбницькі пантюркістськіжадання молодихтурок розповсюджувалисяна території, що належали Росії і Англії. Пантюркісти мали намірзахопити Кавказ, Крим, а найбільш завзяті тлумачили навіть про «долини Волги і Ками»(№10, с.6).Заявлялися панисламістскіпретензії на Єгипет і інші арабські країни Північної Африки, на Індію і т. д. Пантюркістськіі панисламістськідомагання штовхали молодихтурок до союзуз Німеччиною.
Проте, рішенняприйнято було в Константінополе не без коливань і не без боротьби. Великий візир (глава уряду) принц Саид-Халим-паша був прихильникомсоюзуз Німеччиною. У керівномумладо-турецькому тріумвіраті Епвер і Талаат булигерманофілами, але Джемаль мав славу прихильникаАнтанти.
Напередодні війни прихильникиНімеччинив турецьких правлячих колахпересилили: 22 липня 1914 р. військовийміністр Энвер-паша без ведена ряду членів уряду заявив німецькомупослу про намір Туреччини вступити в союзз сусідньою Болгарією і з державами Троїстого союзу.
На інший день післяпідписання секретного договору з Німеччиноютурецький уряд опублікував декларацію про нейтралітет Османської імперії. Цей акт пояснюється тим, що Туреччина у військовомувідношеннібула не підготовлена.
Характерно для вдач младотурецькоїдипломатії, що, підписавши союзз Німеччиною, Енвер негайно ж зав'язпереговори з російським послом Гирсом і з військовимагентом генералом Леонтьевим, пропонуючиїм укластисоюзпроти Німеччини. Энверзаявив Леонтьеву, що Туреччина живитьненачеб до Росії самі дружні почуття. Вона-дене пов'язана з Німеччиноюяким-небудь союзнимдоговором і, більш того готова надатисвою армію в повнерозпорядження Росії і направитиїї проти будь-якого ворога по вказівці зПетербурга. За це Енвер вимагав повернення Туреччини Егейських островів і частиниболгарської Фракиї.
Російський міністр закордонних справ Сазонов з великою підозроювіднісся до пропозиціїЕнвера, не вірячи в його щирість.
Надалі з'ясувалося, що, пропонуючиРосії союз, Енвер вдавсядо самому примітивного обману. Насправді він готувався до нападу на Росію і лише чекав приходунімецькихвійськовихкораблів, що проривалися до проток зсередземного море. За задумом німців і турок, ці кораблі повиннібули змінити співвідношення сил па Чорному морі і загрожуватипобережжю. Британський флот, що панував на середземному море, не перешкодивнімецькимкораблям прорватися до мети: англійський уряд радий було утруднити російському союзнику шлях до проток і Константінополю. 1з серпня «Гебен» і «Бреслау» увійшлив Дарданелли. Через декількаДнів на них був піднятий турецький прапор, а командир «Гебена» був призначений командуючим військово-морськими силами Туреччини. Тепер не тільки турецька армія, але і флот виявилися під німецьким командуванням.
Царський уряд хотів уникнути війни з Туреччиною. Вона створила б йому ще зайвий фронт і відвернулаб в Закавказзя сили, до крайнощі необхідні для боротьби проти Німеччини. Щоб відстрочити, а бути може, і запобігти виступуТуреччини, Сазонов 12 серпня запропонував союзникам Росії гарантувати Туреччині у разі дотримання нею нейтралітету і демобілізації армії територіальну недоторканість, поступове скасування режиму капітуляцій, повернення острова Лемнос.
Грій погодився запропонувати Туреччину гарантію територіальної недоторканості правда, лише на час поточної війни.(№10, с.8)Однак він відмовився передати їй Лемнос і відмінитирежим капітуляцій. Ця урізана пропозиціяне досягала мети: такій гарантії виявилося недостатньо для того, щоб добитисяугоди з турецьким урядом.
9 вересня турецький уряд повідомило всім державам, що воно ухвалило рішенняз 1 жовтня 1914 р. відмінитирежим капітуляцій. Спроба Туреччини звільнитися від імперіалістичної кабали привеладо своєрідного дипломатичного результату. Іноземні посли, акредитовані в Константінополе, негайно вручили турецькому уряду тотожні ноти з протестом проти «довільного скасування капітуляцій». Побоювання позбавитися без відповідних компенсацій імперіалістичних привілеїв в Туреччині об'єднало проти неї навіть найжорстокіших ворогів, що знаходилисяв стані війни один з одним.
Післявручення цих нот німецькадипломатія прийнялася переконувати турок, що для них саме краще швидше виконати союзнізобов'язання і почативійну. Тоді відносно країн Антанти питанняпро капітуляції відпаде сам собою; з державами ж Троїстого союзуТуреччина ніби завжди зможе домовитися.
Зісвоєї сторонидипломатія Антанти тепер такожне відмовлялася обговорювати питанняпро скасування капітуляцій лише б Туреччина зобов'язалася дотримуватинейтралітет протягом всієї війни. Переговори про режим капітуляцій продовжувалисяпротягом всього вересня.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Післяпоразкинімців на Марне стало очевидно, що війна затягнеться. Це привелодо того, що діяльність дипломатії по вербуванню союзників стала ще більш напруженою. 11 жовтня НімеччинанадалаТуреччині позику. Було домовлено, що Туреччина вступить у війну негайно ж післяфактичного отримання наданихїй коштів. Однак до цього часу убагатьох членів турецького уряду зріс страх перед війною. У їх числі тепер виявився і великий візир. ПоразкаНімеччинина Марне і успіхи російських військ в Галиціїпосилювали ці побоювання. Внаслідок цього Енвер і німецьке командування вирішили поставити країну перед фактом, що здійснився. 29 жовтня 1914 р. турецький флот під командуванням німецького адмірала Сушона вийшов в море і без оголошення війни несподівано обстріляв російське побережжяСевастополь, Одесу, Феодосию і Новоросійськ.(№10, с.8-9)У той же день, 29 жовтня, російський посол в Константінополі отримаврозпорядженнязажадати свої паспорти.
Багато які члени турецького уряду були перелякані провокаційними діями Енвера і німецькогоадмірала. Великий візир загрожував подати у відставку і його лише насилу умовили залишитися на своєму посту.
Посли Антанти покинули Константінополь. 2 листопада 1914 р. у відповідь на напад турецького флоту Росія оголосила Туреччині війну. 5 і 6 листопада за нею пішли Англія і Франція. Так німецькіімперіалісти і їх агенти уверглитурецький народ в згубну авантюру.
Взаємовідносини держав Антанти в 1914 — 1915 рр.
Боротьба за вербування нових союзників ускладнялася суперництвом між основними членами воюючих угрупувань. У таборі центральних держав Німеччинакористувалася безумовним
перевагоюв силі. Це спрощувало міжсоюзницькі відносини. Однак і в цьому таборі мало місце значне тертя, як це розкрили, наприклад, австро-німецькіпереговори відносно компенсацій для Італії.
Незрівнянно більш складними були відносинив рядах Антанти. 5 вересня 1914 р. між Росією, Англією і Францією була підписана угода, по якій всі три держави приймали зобов'язання «не укладатисепаратного мирупротягом справжньоївійни» і не «ставити мирних умов без попередньої угоди з кожним зінших союзників». Ця угода була рівносильна союзномудоговору: три члени Антанти зобов'язувалися спільно вести війну і не виходити знеї інакше, як за взаємній згодою. Антантаперетворилася в формальний союз. Це не означає, однак, що протиріччя всередині Антанти зникли або слабшали. Спори через наданняІталії южнославянскихобластей є однимзприкладівускладнень, викликанихділенням ще не захопленої здобичі.
З самого початкувійни між союзниками виникли також розбіжності з питань стратегічного плану війни. Основним фронтом уряду Англії і Франції вважалиЗахідний. Російській армії вони відводили саму невдячну роль: вона повиннабула відтягатина себе сили противника в ті моменти, коли цього вимагали міркування англо-французького командування. Дійсно, в серпні вересні 1914 р. російський наступ на Східну Пруссію допомогловрятуватиПариж і забезпечило успіх французи на Марне. Зате Росії воно коштувало найбільших жертв.
Важка роль, яку західні союзники нав'язали Росії, була слідствомзалежності російського царизму від англо-французького капіталу, яка частковоіснувала вже і раніше, а під час війни різко зросла. Війна 1914 1917 рр. пред'явила до промисловість величезна, раніше небачені непередбачені вимоги на постачання зброї, боєприпасів, особливо артилерійських снарядів, і інших військовихматеріалів. Відстала економіка царської Росії не устигалазадовольняти ці вимоги. Літом 1915 р. недостатнє постачання боєприпасами повело до відступу російської армії, що залишилася без снарядів. Царському уряду доводилосязвертатисядо Англії і Франції. Прохання прислати боєприпаси і озброєння летіли зПетербурга і зросійської ставки в Париж і в Лондон. Західні держави посилалидеякі військовіматеріали. Але вони робили це скупо і повільно.
Не менш туго просувалися і переговори про об'єднання військовихзусиль союзників на обох головних фронтах. Російське командування
звичайно відгукувалося па потреби Західного фронту. Якщов 1914 р. російські операції в Східній Пруссії допомогливиграти битву на Марне, то в 1916 р. блискуче настанняБрусилова сприяло порятункуВердена і стабілізації італійського фронту.
Навпаки, Англія і Франція в справі координації бойових зусиль союзників не виявлялиналежної оперативності і навіть союзницької лояльності. Весною 1915 р. німецькекомандування перенесло головний удар на Східний фронт. Результатом цього був відступ хоробро що билася, але погано озброєної і ще гірше забезпеченої російської армії. Проте вона вислизнула від кліщів, що підготовлювалися противником і продовжувала боротьбу. Досягнутий Німеччиноювеликийоперативний успіх не створив корінного перелому в ході війни. Начальник німецькогогенерального штабу генерал Фалькенгайн побоявся продовжувати настанняв глибіньРосії. Він вважав, що наступ на Москву завів би німецькуармію «в область безбережного».
Прийнявши на себе в кампанії 1915 р. головний удар німецьких полчищ, Росія забезпечила Англії і Франції час для повногорозгортання їх сил, для мобілізації ресурсів і промисловості. Завдяки цьому до 1916 р. німці вже втратилиті переваги, якими вони мали в своєму розпорядженні, починаючи війну: в кількості і якості озброєння, в бойовій підготовці резервних формувань і
Але Англія і Франція з свого боку майже нічого не зробили для того, щоб полегшити літом 1915 р. положенняросійської армії. Західні союзники не захотіли своєчасно зробити великийнаступна французькому фронті. І коли з великим запізненням все ж почавсянаступв Шампані, то воно виявилося мізерним за своїми масштабами і результатами.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Нескінченнезволікання в дипломатичних переговорах між країнами Антанти з питань координації фронтів сприяло затягуванню війни. У ставці французького головнокомандуючого в Шампані протягом 1915 р. відбулися міжсоюзницькі військовінаради. Тут були прийняті рішенняпро одночасне настаннянавесні 1916 р. на всіх фронтах проти Німеччиниі Австро-Угорщини. Однак до здійснення цих рішеньзахідні союзники приступили із запізненням і недостатньо організовано. Тим часом вже в 1916 р. Антантане тільки чисельно, але і технічно стала сильніше за Німеччину. Неузгодженість дій союзників допомагала німцям триматися. Осьщо пише з цього приводу в своїх мемуарах Ллойд Джордж: «Я прийшов до висновку, що ми могли б добитисяперемоги вже в 1916 р. або, найпізніше, в 1917 р., якби стратегічне керівництво військовимидіями виявилобільше уяви, здорового глузду і солідарності». Британський міністр не помилявся.»1
Багато місця в міжсоюзницькій політиці займалипитанняфінансування війни. Післяпочаткувійни уФранції був оголошений мораторій по всіх платежах. Царському уряду, що мав в своєму розпорядженні значні внескиуфранцузьких банках, протягом останніх місяців 1914 р. довелосязатратити немалозусиль, щоб добитисявід французького союзника можливості отриматисвої ж гроші і використати їх для оплати військовогопостачання і інших витрат. Серед останніх основне місце займалавиплата процентівпо іноземних позиках. Таким чином, французи не виплачували Росії того, що вони були їй повинні, але з Росії вони боргиотримували.
Але головним кредитором всіх країн Антанти на перших же етапах воїни стали англійський уряд і англійський капітал. Учас воїни Франція виставила велику армію і її військово-економічні можливості були напружені до межі. До того ж вона була ослаблена, втратившизначну територію, в тому числі важливі промислові райони. Все це зменшило фінансову потужність Франції. Вона втратилаздатністьнадаватисвоїм союзникам значні кредити. Мало того Франція сама вимушенабула вдатисядо лондонськомугрошового ринку. До нього ж довелосязвернутисяі царської Росії. Їй були потрібні величезні і всі кошти, що зростали у іноземній валюті на закупівлю за кордономозброєння, боєприпасів і інших військовихматеріалів.
Британський уряд і банкіри Ситі позичали гроші. Кошти, що Надаютьсявитрачалися російським урядом на потреби війни, яка велася Росією спільно з Англією. Кредити, відпущені Англією, використовувалися переважно для розрахунків по військовихзамовленнях в самій же Англії і в США. І проте англійський імперіалізм давав гроші на надто важких умовах. Англійський банк вимагав від царського уряду передачі йому золота на значну частку суми, що позичається як забезпечення боргу. Таким чином, військовіпозикислужили засобом для перекачування зРосії в Англію можливо більшої частинивеликогозолотого запасу, яким розташовувало до війни царське правління(№6, с.251-252).
У січні 1915 р. в Парижі відбулася нарада трьох міністрів фінансів з питань фінансування війни. Царський міністр Барк вважав, що на 1915 р. Росії буде потрібний іноземний кредит в 100 млн. ф. ст. Він хотів отриматиїх у вигляді довгострокової позики, без наданняякого-небудь матеріального забезпечення. ЛлойдДжордж, що займавтоді постбританського міністра фінансів, вимагав передачі золота. Післядовгих суперечок 5 лютого 1915 р. було підписано угода. Росії надававсякредит французьким і англійським урядами рівними частками на загальнусуму 100 млн.; ф. ст. Фактично кредит був відкритий кожною країною тільки на 25 млн. ф. ст., т. е. російський уряд отрималолише половину обіцяного. Інша угода торкаласяспільноїпідтримки золотого запасу Англійського банку. У випадку якщоцей запас, що нараховував 90 млн. ф. ст. внаслідок платежів Америці або іншихпричин спустився б нижче за 80 млн., Росія і Франція зобов'язані були позичити банку золото до 6 млн. ф. ст. кожна. Була також укладенаугода про централізацію розміщення військовихзамовлень всіх союзників в Сполучених Штатах і платежів по них. Все це вирішене було проводитичерез посередництвоЛондона. Такий порядок усував згубнуконкуренцію між країнами Антанти, що ганялися за американськими постачальниками. Але він привівнадалі до встановлення фактичного контролю англійського уряду над росіянами і французькими військовимизамовленнями.(№6, с.266)
Нарешті, на нараді був встановленийпорядок надання фінансовою допомоги малим союзнимкраїнам. Вирішено було, що допомога ця буде виявлятися всіма трьома великими державами Антанти рівними частками. Прицьому Росія вносила свою частку в рублях. Досягнута домовленість отрималагучне найменування угоди «про об'єднання фінансових ресурсів трьох союзнихдержав і їх взаємну підтримку в боротьбі із загальнимворогом». Воно закріпило керівнеположенняАнглії в фінансуванні держав Антанти.
Важливим доповненням до угоди трьох міністрів з'явиласяоперація, укладенаанглійським урядом 15 січня 1915 р. з банкірським будинкомМоргана: відтепервся закупівля англійського уряду в США повиннабули проводитисячерез цю фінансову групу.Припосередництвіанглійців в США було додатково замовлена велика кількість озброєння і військовихматеріалів для російської армії за рахуноканглійських кредитів. Замовлення ці були виконані з великим спізненням і не надали допомоги російської армії в самий важкий для неї період кампанії 1915 р. Платити за них проте довелося.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Поступово США перетворилися в головного постачальниказброї і боєприпасів для всіх держав Антанти. Англія ж захопила собі впливову роль посередника.
На секретному засіданні радиміністрів 19 серпня 1915 р. державний контролер П. А. Харітонов в наступнихсловах охарактеризував позицію союзників: «Значить, з ножем до горла притискують нас добрі союзники або золото давай, або ні гроша не отримаєш. Дай бог ним здоров'я, але так пристойні люди не поступають». Союзники, то говорив інший російський міністр «захоплюються нашими перемогами для порятункусоюзнихфронтів ціною наших власних поразок, а в грошах притискують не гірше любоголихваря»(№6, с.267).
30 вересня 1915 р. царський уряд отрималонову позику;
свого англійського союзника. Він становив 300 млн. ф. ст., т. е. біля3 млрд. крб., які надавалисяпротягом 12 місяців, не більш ніж по 25 млн. ф. ст. щомісяця, починаючи з жовтня 1915 р. Проте кредити фактично були відкриті тільки до квітня 1916 р. «Відносно зобов'язання забезпечити російський уряд кредитами на тичку;
місяців з квітня по жовтень 1916 р., приведення у виконання цією угоди залежить, однак, від можливості для англійського уряду мати в своєму розпорядженні коштиплатежу в Америці, достатні для покриття всіх тих зобов'язань різних союзнихурядів в Америці, покриття яких взялона себе англійський уряд»(№1, с.62-67)Щоб доставити Англії можливість «мати в своєму розпорядженні платіжні кошти» для розрахунків з Америкою, царський уряд погоджувався надатиАнглії для цієї мети золота до 40 млн. ф. ст. Вивозитися зРосії золото повиннебуло тільки у разі необхідності. Але наявність такої «необхідності» визначалася не російським урядом.Це було довіреноАнглійському банку.
У додатковій угоді російський уряд «визнав, що в майбутньому всі пропозиціївідносно постачання для Росії, що підлягає виробництву або в Британській імперії, або в Америці, будуть розглядатисяв Лондоні». Жодне постачання для Росії, платежі за яку повиннібути зробленізнаданихАнглією кредитів, не могло проводитисябез консультації «з компетентною посадовою особою, призначеною англійським урядом». Так закріплялася англійська опіка над військовимизамовленнями російського царизму і над розрахунками по них .То був вкрай важливий етап в посиленні залежності царської Росії від західного імперіалізму.
4 жовтня 1915 р. було підписано угода про наданняРосії кредиту Францією. Він був значно менше англійського всього 562 млн. крб.
Післятого як в кінці 1914 р. на заході встановилася позиційна війна, в обох таборах почалисяпошуки найуразливішої дільниціупротивника, удар по якому дозволив би прискорити перемогу. Хоч французьке і англійське командування вважалищо вирішує Західний фронт, але в таборі Антанти були прихильникиперенесення головного удару на інші театри військовихдій і особливо на БлижнійСхід. Звідти, на думку прихильниківцієї точки зору, можна було вірніше уразитиНімеччину. До так званих «східників» уФранції належали генерали Галлієні і Франше д'Эспере. Але особливо сильні були «східників» в Англії. Там до їх числа належали так впливові люди, як військовийміністр Китченер, Черчилль і Ллойд Джордж.
Це стратегічне питаннябуло предметом переговорів між англійським і французьким урядами. 3 січня 1915 р. було прийнято рішенняпочатиоперації проти Дарданелл. «Західники» Жоффр, Мільеран і Френч противилися. Вони билися за кожну дивізію, що знімається з Західного фронту. Дарданелльськаоперація була почата союзниками з недостатніми силами і потерпілаповнуневдачу. Це стало очевидним вже весною 1915 р. Однак до своєї невдачідарданелльськаоперація встигладати поштовх до завершення міжсоюзницьких переговорів про долі проток.
Вступ в боротьбу Болгарії.
Отже, Болгарія в умовах війни 1914 р. виявлялася ключемдо всього Балканському півострова. Досягнути угоди з Болгарією Антанта могла тільки однимшляхом: примусити Сербію і Грецію поступитися Болгарії області, віднятіними унеї в 1913 р. Антантофіли, керовані Венізелосом, були схильні вступити у війну, але, звичайно, не для того, щоб самим платити за це поступкою території, яка належала Греції. Не дивно, що Англія, що вельми дорожила підтримкою тісних зв'язків з Грецією, аж ніяк не схвалювалаполітики російського уряду і навіть їй протидіяла.
Сербія погоджувалася віддати Болгарії частинусербської Македонії, якщовійна закінчиться перемогою Антанти і Сербія отримаєвід Австрії її южнославянскіобласті. Зрозуміло, такою невизначеною перспективою важкобуло спокуситиболгарський уряд: щоб прилучитисядо Антанти, йому треба було отриматищось більш відчутне. Але крімМакедонії, а також Західної Фракиї, якою володіла Греція, союзники обіцяли Болгарії лише Східну Фракию на заходу від лінії Енос Мідія, т. е. мали намірвинагородити її за рахунокТуреччини. Ця обіцянка можна було виконати знов-таки тільки післяперемоги. Однак болгарський прем'єр Радославов визначенодавав зрозуміти, що лише негайна передача Македонії могла б спонукати Болгарію виступитина стороніАнтанти. На це з сербської сторонивідповідали, що сербський уряд швидше «вважатиме за краще залишити всю Сербію австрійцям, ніж поступитися клаптиком Македонії болгарам»(№10, с.75).    продолжение
--PAGE_BREAK--
Незрівнянно більш сильними були в Софії позиції центральних держав. Цар Фердінанд був на їх стороні. З перших днів війни австрійська і німецькадипломатія умовляли болгарський уряд напасти на Сербію. Дипломатії центральних держав допомагали обставини: основні територіальні домагання Болгарії розповсюджувалисяна союзника Антанти Сербію. Німеччинаі її союзники обіцяли Болгарії всю Македонію і навіть частинуСтарої Сербії. У разі приєднання Румунії до Антанте Болгарії обіцяли, крімтого, не тільки повернути Південну Добруджу, але передати і північну частинуцього краю. Однак Болгарія ще не встиглапідготуватися до війни. Покищо вона вважала за краще залишитися нейтральною, не приєднуючись остаточно до центральних держав.
Остаточно вирішило вихід боротьби за Болгарію зміна військовоїобстановки. За невдачею дарданелльскойекспедиції пішов відступ російської армії, яка залишила майже всю Галіцію, Польщу, Литву, частинуБілорусії. Потім почалосязосередження на підмогу австрійцям німецькихвійськ проти Сербії. Військовіуспіхи Німеччиниподолалистрах болгарських правлячих кілперед Антантою. Цар пішов на звабнийдля них, хоч і вкрай небезпечний, ризик. 3 вересня було підписано турецко-болгарську угоду, а 6 вересня союзнийдоговір між Болгарією, Німеччиноюі Австро-Угорщиною. Так створився Четвертний союз.
Вельми гостро стояв і питанняпро Грецію. З ким вона піде? З Німеччиноюабо з Антантою? Вибори в грецький парламент в серпні 1915 р. зновпривелидо влади Венізелоса. Коли у вересні насунулася безпосередня загрозанападу Болгарії на Сербію, грецький прем'єр заявив посланникам Антанти, що може виконати зобов'язання Греції, передбачені греко-сербським союзнимдоговором 1913 р., але приумові, що союзники прийдуть Греції на допомогу і висадять в Салониках 150-тисячну армію. Англійський і французький уряди прийняли пропозиціюВенізелоса. Було вирішено послатив Салоники війська з Галліпольського полуострова: до цього часу безперспективність дарданелльськоїоперації була вже абсолютноочевидна. Однак французький уряд насилу великим добивсявід головнокомандуючого Жоффра розпорядження про посилкув Салоники 64 тис. чоловік, включаючиі евакуйованих з Галліполі. Англійці обіцяли стільки ж. До 150 тис., запитаних Венізелосом, не вистачало22 тис. Покийшлиці переговори, король Костянтин повторно звільнив Венізелоса і підтвердив збереженнянейтралітету. Практично в Салониках союзники встигливисадити порівняно невеликі сили. Ця повільність Англії і Франції немалосприяла тому, що в ніч на 14 жовтня Болгарія напала на Сербію, відкривши військовідії. Одночасно австро-німецькісили, що діяли на Балканськомуфронті, зробили наступ на Сербію з півночі. У кінці жовтня в Салониках було всього 80 тис. союзнихвійськ. Ці сили не зуміли запобігти поразціСербії і перешкодити встановленню територіального зв'язку між Німеччиноюі Туреччиною. Вся територія Сербії була захоплена Німеччиноюі її союзниками. Залишкисербської армії евакуйовувалисяна острів Корфу.
Одночасно з дипломатичною боротьбою за вербування союзників між Антантою і центральними державами продовжувалосясуперництво всередині табору Антанти. Воно було продовженням боротьби, що розвернуласяв 1914 1915 рр. навколодоговору про протоки.
Післядовгого і складного торгу союзники нарешті домовилися про розділ Азіатської Туреччини. Ініціатива належала західним державам. З англійської сторонипереговори між ними вів Сайке, з французької Піко. 9 березня 1916 р. результати змови між Сайксом і Піко були повідомлені царському уряду. Те був план захоплення Антантою більшої частиниОсманської імперії, включаючичастинучисто турецьких областей. Сазоновудуже не сподобалося, що між майбутніми російськими, французькими і англійськими володіннями не залишено якої-небудь буферної держави. Такі крім цього унього виник цілий ряд заперечень. Пішли нові переговори. Тільки післятривалої дискусії і ряду поправок російський уряд визнав англо-французьку угоду. 26 квітня відбулося підписання франко-російської угоди (надалі схваленого Англією) про розмежування обопільних претензій на Азіатську Туреччину. 9 і 16 травня вийшов висновокостаточних угод між Англією і Францією з того ж самого питання. Два останніх документи і увійшлив історію під найменуванням «угода Сайке Піко».
Англія отримувалаМесопотамію з Багдадом, але без Мосула. Велика частинаАравійського півострова признаваласясферою англійського впливу. У Палестині встановлювався міжнародний контроль, але Англії надавалисяпорти Хайфа і Акка.
Франції по цьому розділу відходили Сирія, Ліван, Мала Вірменія, Килікия, значна частинаКурдистану і навіть частинаСхідної Анатолії. Як сфера впливу вона придбалаще частинуАравії, привернену до півночі від кордонуНеджда, і Мусульську область.
Росії діставалися райони Трапезунда, Ерзерума, Бая зета, Вана і Бітлісу, частинаКурдистану і смуга вздовжЧорноморського побережжяна заходу від Трапезунда. Все це — більше того, що їй було наданопо угоді про Константинополь і протоки. Французькі залізничні концесії на території, що відходила до Росії, зберігали силу.
Частки Італії не визначили, оскільки, почавшивійну з Австро-Угорщиною, вона все ще барилася з оголошенням війни Німеччини. У серпні 1916 р. вона нарешті зважилася на цей крок, і післяцього їй був викроєний на карті великий шматок Південної і Південно-Західної Анатолій, Адалію, що включав, Конью, Айдін і Смірну. Словом, від Туреччини вцілілатільки Центральна і Північна Анатолія.    продолжение
--PAGE_BREAK--
З самого початкувійни Англія розвинула активну діяльність своєї агентури серед арабів, підвладних Османській імперії. Урозділіагентури стояв знаменитийрозвідник полковник Лоуренс. Цією східною дипломатією британського імперіалізму керувало не стільки міністерство іноземних справ, скільки органи розвідки.
Знаходячисьза допомогою розвідувальних органів в тісному контакті з арабами, ви будете направлятиі погоджуватиїх рухи. Нарешті, ви створите присобі раду, що складається зделегатів різних вождів, і будете направлятиїх прагнення2.
Вся ця політика активно підтримувалася капіталістами, що мали інтереси на БлижньомуСході. Вона була направленана колоніальне поневолення арабських країн. Але її імперіалістична сутьмаскувалася підтримкою арабського національного рушення, що розширялося, оскільки воно було направленепроти Османської імперії. Уряди Англії і Франції не скупалися перед арабами на брехливі обіцянки незалежності. Післявійни вся фальш цих запевнень була повністювикрита фактами англійської і французької політики, що постаралася перетворити арабські області колишньої Османської імперії в свої протекторатиі колонії.
Фінансові відносиникраїн Антанти в 1916 р.
14 липня 1916 р. в Лондоні відкрилася друга конференція міністрів фінансів держав Антанти. Рибоі Барк як і раніше представлялиФранцію і Росію; Англія була представленасвоїм міністром фінансів Кенна (Ллойд Джордж до цього часу перейшов в міністерство постачання, а в грудні 1916 р. був призначений прем'єр-міністром). Учасників конференції стало тепер вже четверо додалася Італія, що була відсутня в Парижі на лютневій конференції 1915 р. Її представлявміністр фінансів Каркано. Французький уряд, що вже страждав від нестачі коштіві що обтяжувався англійською опікою, запропонував союзникам створити загальнуорганізацію для узгодженого розміщення замовлень всіх держав Антанти і розрахунків по них, а також для спільноговишукування коштівна оплату постачання зАмерики. Здійснення цього проекту зруйнувало б керівнепосередницьке положенняанглійського імперіалізму всередині Антанти в справі фінансування війни і закупівлі в США. Не дивно, щоМак- Кенна категорично відхилив французький проект.
Конференція обмежилася створенням в Лондоні комісії з взаємної інформації про великізамовлення, що розміщуються всіма членами Антанти. 24 серпня на англо-французькій нараді в Калі була досягнута домовленість про наданняАнглією позикиФранції на суму 150 млн. ф. ст., забезпеченого передачею Англії «у позику» французького золота на 50 млн. ф. ст.
Ще «більше, ніж Франція, потребувала коштівРосія. Барк і Сазонов дуже прагнули до звільненнявід англо-французької монополії на кредитування Росії. Зробити це можна було тільки за допомогою прямого звертаннядо Уолл-Стріту. Однак отриматигроші в США царському уряду не вдавалося. «У відповідь на наш запит, повідомляв Барк, Америка пред'являє до нас дужесоромливі вимоги, на зразок іпотеки на залізниці і подвійногозабезпечення». Доводилосяхоч-не-хоч звертатисядо старих кредиторів — Франції і Англії. (№6, с.340)
З результаті переговорів між Барк і Рібо Франція підвищила щомісячні кредити Росії з125 млн. франків до 150 млн. «об право розпоряджатися цими кредитами було обмежено: кошти«по ним відпускалися всякийраз тільки із згодифранцузького міністра постачання на виробництво уФранції платежів за виготовлені там предмети для потреб російської армії.
Найбільш важливими були для царського уряду переговори з англійцями. Барк вів їх, спираючись на успіхи, досягнуті російськими арміями Південно-Західного фронту. І проте Мак-Кенна виявився скупим і наполегливим до крайності. Він готовий був надатилише мінімальні кредити, а про більш значні пропонуваввідкласти розмови до листопада.
Барк і його генерал, що супроводижувавБеляев вказалианглійцеві, що якщойого скаредність приведедо нових пропусківв постачанні російської армії, то генерал Олексія, начальник штабу верховного головнокомандуючого, змінить свої стратегічні плани. У цих словах звучала прихована, але дійова загроза: відмова російського командування від наступальних операцій зашкодилаб положеннюанглійської армії на Західному фронті.
Мак-Кенназлякавсяі негайно ж погодився на наданнявідразу всього кредиту, що проситьсяунього в 150 млн. ф. ст. (біля1500 млн. крб. по золотому паритету). Але поступившись в цьому питанні, на передачі золота англійський міністр продовжував наполягати. Барк відмовився дати свою згодуна цю вимогу і поїхавзЛондона, не підписавши угоди. Царський генерал Міхельсон, що брав участь в переговорах, з повноюосновою розцінив позицію англійського уряду, як «бажання… йтидалі по шляху захоплення економічного впливу в Росії...» (№6, с357).
Але кредити Лондон все ж повиненбув надавати, щобросійська армія, покипродовжуваласявійна, могла сприяти перемозі над Німеччиною. У серпні 1916 р. англійський уряд вирішив зробити ще однупоступку: замість 40 млн. ф. ст. воно готове було задовольнитись золотом на 20 млн. ф. ст. (зверх зумовленогопо угоді 1915 р.), але з тим, щоб переклад його зРосії пішов на першу вимогу Англійського банку. Тон переговорів досяг прицьому граничної напруженості.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Нарешті 27 жовтня 1916 р. посол Бенкендорф і Грій підписали угоду про кредити. Золото підлягало передачі тільки в тому випадку, якщо золотий запас Англійського банку впаде нижче за 85 млн. ф. ст. і принаймні не раніше 1 січня 1917 р. Всього англійці викачали зРосії до Лютневої революції золота на 60 млн. ф. ст. (40 млн. по угоді 1915 р. і 20 млн. по угоді 1916 р.) (№6, с.368-369)
Царський уряд розмістив величезні замовлення в Сполучених Штатах. Воно вело там переговори про кредити з Морганом, «Нейшнл ситибэнк» і з деякими менш великимифірмами. Було укладенодекількаугод, але все досить скромного масштабу. Загальнийрозмір американських кредитів до Лютневої революції не перевищував 250 млн. крб. Велика частинаросійських замовлень американської промисловості була оплачена не за рахунокпозик, укладенихв США, а через Лондон зкредитів, наданихАнглією.
У 1916 р. в США Росія могла б отриматиі значно більші суми. «Нейшнлситибэнк» був вельми зацікавлений в справах з Росією. Він відкрив там свої відділення.
Міжсоюзницькі конференції на рубежі 1916-17
Конференція представників союзнихкомандувань, що відбулася в Шантільі в листопаді 1916 р., постановила зробити узгоджений наступ союзників на всіх фронтах. Термінбув намічений близький лютий 1917 р. Потім плани на 1917 р. обговорювалися трьома західними членами Антанти в Римі характерним чином, без участі представників Росії. За пропозицією Ллойд Джорджа було домовленозбільшити постачання російської армії, але зажадати за це від царського уряду формування і відправки на фронти нових дивизий. І, нарешті, делегації всіх чотирьох союзнихвеликих держав зібралися ще на однуконференцію в Петрограді. Вона відкрилася лютого (19 січня) і закінчилася 20 (7) лютого 1917 р. Англійську делегацію очолив Мільнер, член військовогокабінету, французьку делегацію- міністр колоній Думерг, що був прем'єр, російську — новий міністр закордонних справ Покровський.(№5, с.203)Представники російського командування вважалинеможливим починативеликий наступраніше за травень. Царський уряд просивналежного постачання, кредитів для його оплати і заходів по зміцненнюшвидко падаючого курсу рубляадже підтримувало ж воно своїм золотом курс фунта стерлінгів. На словах союзники на конференції пішли йому назустріч. Але англійська делегація підкреслила, що рекомендації конференції не є обов'язковими для її уряду. Делегація доповістькабінету про роботуконференції і лише тоді він ухвалить своє рішення. Коротше кажучи, царському уряду конференція не дала нічого, крімслівна майбутнє. Але участь в запланованому наступісоюзники вимагали від Росії самого активного. Петроградськаконференція була останньою міжнародною зустріччю, в якій брали участь представники російського царизму.
На початку 1917 р. між російським і французьким урядами була укладенаще однаугода про умови майбутнього світу. Воно мало форму обмінунотами. Російський міністр закордонних справ 14 лютого виразив готовність підтримати Францію в її претензіях на Эльзас-Лотарінгию і Саарський вугільний басейн. Інші німецькіземліна лівому березі Рейна повиннібули скласти «автономну і нейтралізовану державу». Воно буде зайнятофранцузькими військами надалі до виконання Німеччиною(і її союзниками) всіх вимог майбутнього мирного договору. Французький уряд в ноту у відповідь від 11березня підтверджував угоду про Константинополь і протоках і визнавало свободу Росії у визначенні її західних кордонів. Угода викликаланевдоволення англійського уряду. Воно було незадоволенетим, що франко-російська операціявідбулася без його участі, і небажало такого значного посилення Франції. Внаслідок цього воно заперечувало передачі під її панування лівого берегу Рейну.
Дипломатія заключного періоду І світової війни.
Два із зайвим роки військовихдій з серпня 1914 р. по кінець 1916 р. — не принесли вирішальної перемоги ні тій, ні іншій стороні. Військовідосягнення Німеччинина перший погляд були більш значними, ніж успіхи Антанти. Німеччиназайнялавсю Бельгію і значну частинуФранції, Польщу, частинуПрибалтики і Білорусії, розгромила Сербію і Румунію. Всьому цьому Антанта могла протиставити лише перемогу на Марні, порятунокВердена і російські перемоги над австрійцями і турками. Територіальні захоплення держав Антанти по своєму значенню і розмірам далеко поступалися німецьким. Але що вдалося Антанте, так це зрив німецькогостратегічного плану і розрахунків на коротку війну. Зрештою це зумовило перемогу союзників. Німеччинабула краще підготовлена до війни. Але уАнтанти було більше економічних ресурсів, більше людей і грошей. Зірвавши план Шліффена і затягши війну, держави Антанти забезпечили собі час для мобілізації своїх потенційно перевершуючих сил, наздогналиНімеччинупо своїй військовійпідготовці, звели тимсамим на нівецьголовну її перевагу і зрештою перемогли її.
Але в кінці 1916 р. було ще далеко не ясно, «чия візьме». Проте обидва воюючих табору стали відчувати потребу швидше закінчити війну. Дві основні причини викликалиуімперіалістів потребу припинити затіяну ними війну: виснаження матеріальних ресурсів і зростанняреволюційного настрою народної маси.
Звідсивиникали всі спроби, що частішали зав'язнутипереговори про мирзагальнийабо сепаратний. Обидві відміченіпричини повороту від імперіалістичної війни до імперіалістичного мирув тій або іншіймірі відчувалися увсіх воюючих країнах. Але найбільш гостро вони дали себе знати в країнах німецькогоугрупування, а здержав Антанти в царській Росії.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Незважаючи на всі військовіуспіхи Німеччини, війна затягувалася. А у війні на виснаження шанси неминуче складалися на користь Антанти. Британський флот поступово створив навколоНімеччиникільце блокади. У діяльності англійської дипломатії чимале місце займалитепер переговори з нейтральними країнами про обмеження їх експорту в Німеччину. Припануванні Англії на морях відмова загрожувала європейським нейтраламприпиненням всякогопідвезення. Набагато більше турбот доставляли Антанті США, які на перших етапах війни рішуче протестували проти англійської блокади. Велика частинаторгівлі США йшлапо Атлантичному океану. Англійська блокада порушувала американські торговіінтереси самим чутливим чином. Вона перериваланормальний торговийобмінзізначною частиною Старого Світу, а перед війною в однутільки Німеччинуйшлобіля15% експорту США. Блокада примусово обмежувала торговізв'язку США з Європою. Уряд США вимагав, щоб Англія поважала«свободу морів». Під впливом протестів США англійський уряд 20 серпня 1914 р. заявив, що приздійсненні блокади воно буде дотримуватися Лондонської декларації 1909 р. «про правила морської війни» Декларація ця встановлювала досить ліберальний режим обмежуючи контрабанду:, числом товарів і забезпечуючи свободу доступу торговихсудів в нейтральні порти.
Однак і надалі англійський уряд поспішило звільниться від норм міжнародного права, що утрудняли його в необмеженому застосуванніблокади. Англійська дипломатія скористалася порушеннями встановленихнорм морської війни, допущеними Німеччиною. Вона використала німецьке беззаконня, щоб 3 листопада 1914 р. оголосити все Північне море військовоюзоною і утруднити доступ до нейтральних портів Нідерландів і Скандинавії, через які йшлоще досить ряснепостачання Німеччини.(№5, с.275)
Всупереч протестам нейтраліванглійський уряд поступово посилював блокаду. Враховуючи інтереси США, бавовну довго не включалив число товарів, що забороняються. Але потім і він був оголошений контрабандою. Правда, на постачанні німцям каучуку самі англійці наживалися майже до кінця війни. По загалом англійський уряд значно розширило список товарів, оголошених військовоюконтрабандою. У інтересах війни проти Німеччинивсе менше і менше поваги виявляловоно до нейтрального прапору. 7 червня 1916 р. англійський уряд офіційно і публічно відмовилося від Лондонської декларації. Паріжська конференція Антанти в 1916 р. заснувала комітет, що зайнявся складанням переліку контрабандних товарів і «чорних списків» фірм, що підтримував торгівлю з Німеччиною. Цим фірмам загрожував бойкот, відмова в кредитах і іншіпокарання. У особливий, «сірий список» вносилися фірми, що перебувалина підозрі.
Післявступу у війну Італії всі сухопутні кордониНімеччиниі її союзників, за винятком немецко-голландського, немецко-датського і швейцарського, перетворилися уфронти. Це привелодо того, що ефективність англійської блокади зросла. Вона змусилаНімеччинуобійтися недостатніми ресурсами продовольства і стратегічної сировини країн Центральної і Південно-Східної Європи. Правда, захоплення Румунії дещо послабилоефективність блокади Німеччини. Але зернові і нафтові ресурси Румунії були абсолютнонедостатні по масштабам величезних потреб Німецькоїімперії, Австро-Угорщини і їх союзників.
Ще більш важкимбуло положенняцарської Росії. Сировини і людей в країні було досить. Але економічна відсталість приводиладо того, що ця сировина нелегко було добути, ще важчепереробити і вже зовсім важко підвезти до місця споживання, будь те фронт або ж великіміські центри. Слабістьпромисловості і розлад транспорту робили економічне становище царської Росії відчайдушноюі посилювали революційний підйом. Величезне значення мало ту обставину, що тільки в Росії вже була пролетарська партія нового типу, партія більшовиків, здатнаі готова вести маси на вирішальні класові битви.
Німецькийуряд і його дипломатія враховували положенняЦарської Росії і зробили знього свої висновки. Вже з 1915 р. з німецькоїсторонипочалосядипломатичне зондування можливості сепаратного миру між Росією і Німеччиною. Прицьому Берлін використав датського і шведського королів, особливо ж німецьку агентуру, що наповнювалапридворні колаПетербурга. Німецькийуряд домагавсявід турецької офіційноїзгодина зміну Режиму проток в інтересах Росії.
Німецькадипломатія і розвідка розраховували спиратися на давні симпатії найбільш реакційних кілцарської Росії до Німеччиниі Австрії і їх огидадо союзуз Англією.
Але осьна початку 1916 р. головою радиміністрів цар призначив Штюрмера представника крайньої реакції, чиновника, відомого своїми німецькими симпатіями. Те була перемога германофільскоїкамарильїприцарському дворі. У липні в Стокгольмі відбулося побачення між банкіром Варбургом, неофіційним агентом німецькогоуряду, і товаришем голови Державної думи Протопоповим, близьким іншим Распутіна. Варбургзондував грунт з приводу можливостей укладення миру між Німеччиноюі Росією. Протопоповповідомив про цю бесіду деяким членам Думи і по виклику Миколи II доповівпро все і йому.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Все це було суворе конспіративною і неофіційною дипломатією. Міністр закордонних справ Сазонов відносивсядо неї негативно, однак придворі вона знаходилапідтримку. Думку про сепаратний мирпідтримував Распутін. У липні 1916 р. Сазоновотримаввідставку. Штюрмер«за сумісництвом» прийняв портфель міністра закордонних справ. У вересні 1916 р. цар призначив Протопопова керуючим міністерством внутрішніх справ. З призначенням Протопопова, прямого наставника Распутіна, на міністерський постгрунт для сепаратного мирустав в Петербурге особливо сприятливої.
Німецькийуряд сам завдав удару власним задумам. 5 листопада 1916 р. Німеччинаі Австро-Угорщина видали декларацію про створення «незалежної» Польщі, але тільки зпольських губерній, відвойованих уРосії. Ні в Берліні, ні в Вені не подумували про звільненняпольських земель, приєднаних в свій час до Пруссиї і Австрії. Польща мислиласяв Берліні не інакше, як під опікою Німеччини.
Микола був вельми роздратований цим актом. Царський уряд оголосив, що вважає декларацію недійсною. Вона видана, вказувавросійський уряд, лише з метою провестив російській Польщі набір для поповнення австро-німецькихармій. Разом з тимросійський уряд ще раз підтвердив своє рішення«утворити цілу Польщу» під скіпетром російського царя. Під прапором «відновлення Польської держави» царизм в свою чергу замишляв підкоренняпольських земель, що належали його противникам.
У колахросійської буржуазії наростала опозиція царизму. У Державній думі Штюрмеру не дозволили говорити і примусили покинути трибуну. 14 (1) листопада Мілюков звинувативв Думі Штюрмера в зраді. Лідер кадетів висловив думки, що розділялисяв імперіалістичних правлячих колахАнглії і Франції. Миколі довелосязвільнити Штюрмера. На постуміністра закордонних справ його замінив Покровський, а як глава уряду А. Трепов.
У Німеччиніспостерігалася крайня недостача продовольства. Втрати на фронтах були величезні. У народі наростали революційні настрої. Канцлер Бетман-Гольвег і його уряд були стурбовані тим, як би ослабитиневдоволення в країні. Однимзпридатних для цього коштівним малювалися пацифістські жести і маневри «на користь світу». Післявзяття Бухареста в грудні 1916 р. німецькадипломатія вважаламомент сприятливим, щоб, спираючись на цей успіх німецької зброї, виступитиз пропозицієюпро укладення миру. 12 грудня 1916 р. німецькийуряд звернувсядо урядів нейтральних держав. У своїй ноті воно виражало готовність «негайно приступити до мирних переговорів». Прицьому підкреслювалися перемоги і потужність центральних держав.
Виступнімецькоїдипломатії був розрахований на однузнаступнихдвох цілей. По-перше, у разі відхилення Антантою пропозиціїБерліна цей уявно миролюбний жест дозволив би запевняти масу, що німецькийуряд жадає мируі що війну затягуєпротивник. Якраз в цей час по наполяганню Тирпиці і військовогокомандування в Німеччинівелася підготовка до відкриття підводної війни. Мирна пропозиціяі його відхилення, що очікувалося повиннібули допомогтиперекласти на Антанту відповідальність за піратські дії німецькихпідводних човнів. По-друге, у разі згодиАнтанти, німецькадипломатія сподіваласявикористати мирні переговори, щоб внести розкол в ряди противників і укластисепаратний мирз будь-ким зних за рахунокінших членів протилежноїкоаліції. Вияв «мирної ініціативи» не перешкодивнімецькомууряду в листопаді 1916 р. погодитиз Австро-Угорщиною ті вимоги, з якими центральні держави виступлятьна запропонованій німцями мирній конференції. Те була широка аннексионістськапрограма.
Але дипломатія держав Антанти розгадала гру Бетмана. На інший день післятого, як стала відома німецьканота, прем'єр і міністр закордонних справ Франції Бріан охарактеризував її як спробу внести розкол в ряди союзників. І держави Антанти відкинули німецькупропозицію.
Відповідь пішла 30 грудня 1916 р. Він свідчив, що мирнеможливий «доти, покине забезпечене відновлення порушених прав і свобод, визнанняпринципу національностей і вільного існування малих держав».(№10, с.34)Розумілося відновлення Бельгії, Сербії, ліквідація Габсбургської і Османської багатонаціональних імперій, союзнихз Німеччиною, повернення Ельзас Лотарінгії і ще багато що інше, для німецькогоімперіалізму зовсімнеприйнятне.
Проте німці продовжували зондувати можливості сепаратного світу. У лютому 1917 р. австро-угорський міністр закордонних справ Чернін отримавчерез представника нейтральної країни пропозиціюпро сепаратний мирз Росією. Було домовленопро таємну зустріч росіян і австро-угорських представників. На початку березня принц Макс Баденський отримаввід тітки Миколи II, герцогині Кобургської, зведення, що одназросійських великих княгинь готова взятина себе посередництво між німецькимурядом і царем. 13 березня Макс Баденський написав Миколі II лист, в якому, залякуючи його революцією, умовляв укластимиряк можна швидше. Лист не дійшов за адресою: перешкодилата сама революція, якою принц мав намір налякати царя!    продолжение
--PAGE_BREAK--
Крах надій на мирні переговори і на розкол Антанти посилив в Німеччиніпозиції тих угрупувань, які вважали, що війну треба будь-якими коштамидовести до переможного кінця. Таку точку зору відстоювало новопризначене верховне командування в особі генералів Гинденбурга і Людендорфа, а також надто права меншинарейхстагу. На думку найбільш агресивного крила німецькихімперіалістів, вирішальним засобом боротьби повиннабула стати «необмежена підводна війна», т. е. потоплення в певних зонах торговихсудів, під чиїм би прапором вони не йшли.
Канцлер побоювався наслідківцієї міри. Він боявся спровокувати війну з Америкою. Навряд чи не головною опорою політики імперського канцлера були праві лідери соціал-демократії на чолі з социал-шовіністом Шейдеманом. Внутрішня боротьба між Бетман-Гольвегом і крайніми мілітаристами приводиладо коливань. Протягом 1915 1916 рр. накази кайзера то послаблювалипідводну війну, то зновуїї посилювали.
Підводна війна нанесла Англії тяжкого збитку. Однак вона не зруйнувала її морської могутності і не змогла довести її до голоду. Зате підводна війна прискорила настанняполітичних подій, для Німеччинивельми небезпечних.
У той час як США вели свій натиск на країни Карібського басейну і на Мексіку, міжнародний військово-політичний стан вніс свої поправки в первинну позицію Вільсона. Вже до зими 1914/15 м. стали ясні два факти: по-перше, що війна вимагає абсолютнонебаченої кількості військовогоспорядження і боєприпасів; по-друге, що вона затягується і що, отже, потреба ця буде вельми тривалою. У листопаді 1914 р. представник Моргана відправився в Лондон для переговорів з британським урядом про фінансування військовихзамовлень союзників в США. З початку1915 р. в США стали в достатку розміщуватися військовізамовлення Антанти, і перед американським капіталізмом відкрився новий ринок величезних розмірів. Німеччинатаких великихзамовлень розмістити не могла по тій простій причині, що в Німеччинунабагато важчебуло провозити американську продукцію. Англійська блокада утруднила доступ до німецьких портів. Цей захід мав незліченні наслідки. Англійська морська першість, порушивши торгівлю з Німеччиноюі направившипотік американської військовоїпродукції, продовольства і сировини в порти Антанти, прив'язала США до союзників новими міцними путами: американські монополії були зацікавлені в максимальних військовихприбутках. ПоразкаАнтанти нанесла б найсильнішого економічного збитку її кредитору американському імперіалізму і тимсамим політичний удар Вільсону і демократичної партії допустити таку поразкууряд США ніяк не міг.
Американський капітал могутнім потоком спрямувався в країни Антанти. Осьщо писав державний секретар Лансинг президенту у вересні 1915 р.:
«Безсумнівно, Мак-Аду1обговорював з вами необхідність наданнядержавної позикивоюючим країнам, що закуповуютьв так великих кількостях товари в нашій країні, щоб уникнути серйозних фінансових ускладнень… Якщоєвропейські країни не зможуть знайтикоштівдля оплати надлишку свого імпорту над експортом, їм доведетьсяприпинити закупівлю, і наш нинішній експорт відповідно скоротиться. Результатом з'явилосяби скорочення виробництва, промислова депресія, надлишок капіталів і надлишок робочої сили, численні банкрутства, дезорганізація фінансів, хвилювання серед трудящихкласів і їх важке положення.
Я вважаю… що є лише одинзасіб уникнути цього положення, здатного викликати таке серйозне потрясіння економіки нашої країни, це широкий випуск зобов'язань урядами воюючих країн. Унас є і гроші для позикиі бажання надатийого». У 1915 р. Англія і Франція взялив США першу великупозикуна суму в 500 млн. долл. (біля1 млрд. крб.).
Проте, цієї позикидалеко не хватилона оплату гігантського постачання державам Антанти. За першою позикоюпішли нові. Але в основному з Америкою англійці розплачувалися, продаючи там американські цінніпапери, до війни у величезній кількості що знаходилисяв англійських руках. Внаслідок цього масового переходу до американців американських фондів сталосязвільненняСША від положенняборжника Англії і їх перетворення в країну-кредитора.
Найвпливовіші капіталістичні колана чолі з Морганом вимагали від Вільсона підтримки щедрого покупця і боржника США Антанти. Якби навіть Вільсон цього і хотів, він не міг протистояти вимозі монополій. У випадку якби Англія була розбита і пішов крах фінансового благополуччя США, могутня преса ділових кіл головну відповідальність за це поклала б на президента.
Військовапідготовка йшла в США повнимходом. Президент вів інтенсивні приготування до війни. Діяльність американської дипломатії в роки першої світової війни в дуже великій мірі служила обробці громадської думка. Протести і ноти в захист принципу «свободи морів» повиннібули переконати демократично настроєного рядового американця в неможливості терпіти насильстваі знущання німецьких мілітаристів.
Величезну роль в агітації за виступСША на стороніАнтанти зіграла кампанія проти безпощадної підводної війни, що проводиться Німеччиною. Ця війна була зроблена німецькимкомандуванням як спроба припинити потік американських товарів по тому єдиному руслу, в яке їх направилаанглійська морська першість, т. е. до портів Антанти. Потоплення «Лузітанії», «Арабіка» і особливо «Сассекса» викликалоенергійні протести США. У травні 1916 р. підводна війна була ослабленана вимогу Бетмана. Це було зроблене зпобоювання штовхнути США в ряди противників Німеччини. І дійсно, в Америці прихильникизалучення США до війни покладалина дії німецькихпідводних човнів головні свої надії. «Здається дивним, писав в 1915 р. американський посол в Лондоні Пейдж полковнику Хаузу, найближчому раднику Вільсона, по єдиним вирішенням питання з'явилосяби нова образа на зразок «Лузітанії», яка змусилаб нас вступити у війну». (№10, с.39)    продолжение
--PAGE_BREAK--
Протягом перших років війни Вільсон і Хауз не раз виступализ посередницькими пропозиціями. Хаузїздив в Європу зондувати грунт для миру. Остання спроба такого роду була зроблена Вільсоном через Хауза взимку 1915/16 м., коли цей найближчий радник президента відвідав Європу. Він виклавГрію позицію уряду США; вона була зафіксована в меморандумі від 22 лютого 1916 р., складеному спільно Хаузом і Гріємо. Зцього документа видно, що Вільсон готовий був взятина себе ініціативу скликання мирної конференції, однак приумові, якщоФранція і Англія вважаютьмомент для цього відповідним. Якби союзники погодилися взяти участь в конференції, а Німеччинавідмовилася або ж зайнялаб в ході це «безрозсудну» позицію, яка привелаб до зриву конференції, то США вступили б в війну на стороніАнтанти. Хауззапевняв, що конференція забезпечила б мирна умовах, вигідних для союзників. Малися на увазі їх територіальні домагання в Європі. Німеччинаж повиннабула отриматикомпенсації «поза Європою», т. е. в колоніальній сфері.(№5, с.89)
Не дивно, що Грій залишив цю пропозиціюбез наслідків. Адже однієїзцілей Англії якраз було вигнати Німеччинузколоніальної сфери. Взагалі Грій вважав би за краще добитисяперемоги таким чином, щоб умови світудиктували союзники, а зовсім не США. Якби не американські імперіалісти, Англія могла розраховувати на вирішальне слово. Проте, сам Вільсон ослабивпропозиціюсвого уповноваженого. Замість твердої обіцянки вступити у війну у разі відмови Німеччинивід американської пропозиції, Вільсон досить туманно заявив, що США, «ймовірно», зроблять це!
Мета США як і раніше полягала в тому, щоб не допустити переважання в збитокдля американського імперіалізму жодній звоюючих сторін, і особливо Німеччини. Для запобігання такій можливості вже тоді готувався грунт для вступу США у війну на сторонісоюзників. Але, готуючись до війни, президент ще уникав говорити про це відкрито. Він не випускав з уваги настрою маси. Президентську виборчу кампанію 1916 р. Вільсонпровівпід знаменомнейтралітету і стриманості від вступу у війну.
Його розрахунок виявився правильним: він переміг республіканців, що відкрито знали до війни. Незабаромпіслясвого переобрання президентом восени 1916 р. Вільсонвирішив. зробити ще одинпацифістський маневр. Він. однак, трохи забарився, і Німеччинавипередила його своєю «мирною пропозицією» від 12 грудня.
Вільсонбув незадоволенийцією обставиною. Щоб дещо поправити справу, він, не дожидаючись офіційноївідповіді союзників на німецькийдемарш, 18 грудня зісвоєї сторонизвернувсядо воюючих держав. У своїй ноті Вільсон констатував, що, по заяві обох сторін, вони борються тільки за політичну і економічну свободу, за незалежність малих націй і за мир. Обидві сторони, продовжував президент, не пропонують, однак, конкретних умов світу. Президент запрошував заповнити цей прикрий інцендент.
Нота Вільсона викликаланевдоволення німецькогоуряду. Німецькадипломатія побоювалася, що Вільсон хоче виступитив ролі міжнародного арбітра і нав'язати Німеччинінеприйнятні умови світу, вигідні для США. 26 грудня німецькийуряд відповів Вільсону, що мирповиненбути досягнутий шляхом прямих переговорів між учасниками війни.
Антантаспочаткутакож була незадоволенавиступомВільсона. Але, дізнавшисьпро негативнувідповідь Німеччини, дипломатія союзників зміркувала, що німці самі поклали на себе відповідальність за зрив мирного посередництва президента. Чудово розуміючи, що тепер зцього посередництва все одно нічого не вийде, міжсоюзницька конференція в Лондоні в грудні 1916 р. вирішила дати американському президенту саму попереджувальнувідповідь. 10 січня 1917 р. Вильсонубула послананота союзнихдержав. У ній перераховувалися конкретні умови світу, як того просивпрезидент. Умови ці були такі: відновлення незалежності Бельгії, Сербії, Черногорії; евакуація німцями територій, зайнятихними уФранції, в Росії, в Румунії;
«повага національностей» і їх прав, що мало на увазі повернення Ельзаса і Лотарінгиї Франції і розчленування Австро-Угорщини і Османської імперії. Що стосується Австро-Угорщини, то в ноті містиласявимога звільнитичехів і словаків. Знеї витікала також необхідність відняття уАвстро-Угорщини польських областей. Щодо турок було сказано міцніше: необхідне «вигнання гетьзЄвропи» Османської імперії, чужої західної цивілізації. Польське питаннямало намір вирішити в дусі царського уряду: «відновити» Польщу під протекторатомцарської Росії. Закінчувалася відповідь союзників вказівкою на необхідність реорганізації Європи з метою створення гарантій безпеки, свободи і т. д. Конечно, всі ці декларації щодо «поваги до національностей» були тільки дипломатичним і пропагандистським маневром. Треба було догодити Вільсону і продемонструвати своя миролюбність. Це полегшувало президенту задачу, яку він тепер собі ставив: підготовку вступу США у війну з Німеччиною, коли цього зажадають американські інтереси.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Тим часом німецькадипломатія виявляласправді дивовижну незграбність. Німці самі в достатку давали Вільсону приводи для війни. Так, наприклад, англійська розвідка перехопила телеграму, адресовану відомством закордонних справ німецькомупосланнику в Мексіці. Йому поручалося запропонувати мексіканськомууряду приєднатися до Німеччиниі напасти на Сполучені Штати! Злочини німецькихшпигунів і диверсантів в США також відновлювали американську громадську думку проти Німеччини. Зчисла керівників німецькогошпигунства в США особливо «відрізнився» фон Папен, що перебуваввійськовиматаше принімецькомупосольстві.
31 січня 1917 р. німецькийуряд повідомляло Вільсону свої умови світу. Німеччинавимагала встановлення на сході кордону, що забезпечує стратегічні і економічні інтереси Німеччиниі Польщі. «Турбота» про Польщу на ділі пояснювалася, звичайно, наміром Німеччиниперетворити її в свого васала. Колоніальне питанняпропонувалосяврегулюватитаким чином, щоб Німеччинібули забезпечені колоніальні володіння, відповідні чисельності її населення і її економічним інтересам. Відновлення Бельгії зумовлювалося створенням гарантій для «безпеки» Німеччини; питанняце підлягало урегулюванню між обома країнами. Окуповані області Франції Німеччинапогоджувалася звільнити, але приумові «виправлення кордонів» з урахуванням стратегічних і економічних міркувань, а також грошової компенсації. Взагалі повернення завойованих територій (яких у Німеччини було набагато більше, ніж у її противників) повиннебуло супроводитися грошовими і економічними компенсаціями. Передбачалися також компенсації німецьким підприємствам і приватним особам, потерпілим збитківвнаслідок війни. Нарешті, Німеччинавимагала відмови від всіх договорів і заходів, що утрудняють свободу торгівлі, і забезпечення свободи морів.(№10, с41)
Одночасно (31 січня) Німеччинасповістила США про поновлення необмеженої підводної війни. Вільсонвідповів посланням до конгресу. Викриваючи Німеччинув порушенні урочисто прийнятих нею на себе зобов'язань, президент заявляв про розрив дипломатичних відносин з нею. Це сталося3 лютого 1917 р. Безчинства німецькихпідводних човнів енергійно використовувалися урядом США і буржуазною пресою з метою пропагандистської підготовки війни.
Навесні 1917 р. Антантуосягряд великихневдач. По-перше, підводна війна спочатку виявилася вельми чутливою. Перед Англією постало питання голоду. По-друге, післяЛютневої революції почалосярозкладання царської армії. Російський народ прагнув вийти знав'язаної йому імперіалістичної війни. Зросли давнішні, самі страшні побоювання уряду Сполучених Штатів: як би Німеччинане отримала перемоги! 6 квітня 1917 р. Сполучені Штати Америки оголосили війну Німеччині.
Почавшинеобмежену підводну війну, німецькімілітаристи — значно полегшили своїм ворогам залучення до війни Америки. Німці зробили це якраз в такий момент, коли імперіалістичне угрупуваннябуло ослабленереволюцією в Росії.
У самій Німеччинігрунт все сильніше починавколиватисяпід ногами пануючих класів. Лютнева революція в Росії надалана Німеччинуглибокий вплив. У квітні в Берліні і Лейпциге сталисяграндіозні страйки на військовихзаводах. Подекуди мали місце спроби створити Ради. У серпні спалахнуло повстання на військовомуфлоті. Ресурси Німеччинипідходилидо кінця. А тим часом на Західному фронті очікувалася поява свіжої американської армії.
Німецькадипломатія пробувалавдатисядо всіляких маневрів, щоб врятуватиположення. Весною 1917 р. вона використала вождів німецької соціал-демократії, не менше канцлера що боялися революції. Шейдеманприйнявся підготовлювати скликання міжнародної соціалістичної конференції. Німецькіімперіалісти розраховували, що на цій конференції їм вдасться схилити російських меншовиків і есерів, що складалитоді більшість Петроградського Ради, до сепаратного мируз Німеччиною.
Німецькийплан був викритий більшовиками. Але меншовики і есерибули готові взяти участь в конференції, хоч скликання її головним чином було продиктоване інтересами німецькогоімперіалізму. Місцем конференції був намічений Стокгольм.
Уряди Англії і Франції перешкодилискликанню Стокгольмської конференції. Німецький маневр був зірваний.
Тим часом серед німецькоїбуржуазії посилюваласятечія на користь найшвидшого закінчення війни компромісом. Прихильники«світупо угоді» посилилися, До них примикалитепер крім соціал-демократів прогресисти(ліберали, що стояли лівішенаціонал-ліберальній партії) і велика частинакатолицького центра.
19 липня 1917 р. ці три партії провелив рейхстагу резолюцію про необхідність світупо обопільній угоді і без анексії.(№1, с.476)Не треба думати, що всі прихильникицієї резолюції дійсно відмовлялися від захоплень. Більшість їх, і передусім канцлер Бетман-Гольвег, мали намірздійснити їх в завуальованій формі, під виглядом створення «автономних» держав з маріонетковими режимами, очолюваними ставлениками німецькогоімперіалізму. Те була спроба врятуватинімецькийімперіалізм.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Права меншинарейхстагу, що складалася з консерваторів і націоналлібералів, за якими стояло верховне командування і які спиралися на юнкерствоі важку індустрію, зустріла, однак, резолюцію в багнети. Незважаючи на люті протести, їм не вдалося перешкодитиприйняттюрезолюції рейхстагом. Але за декількаднів до остаточного голосування крайні імперіалісти добилисявід кейзера відставки Бетман-Гольвега. Новий канцлер, Міхаеліс, був слухняною маріонеткою Людендорфа.
З боку урядів Англії, Франції і США резолюція рейхстагу не зустріла співчутливого відгуку.
Колишній радник німецькогопосольства в Парижі фон дерЛанкен пропонувавБріану (в той момент що не займав поста в уряді) зустрітися в Швейцарії для секретних переговорів: Але французький уряд дав вказівку Бріану утриматися від зустрічі з Ланкеном.
У серпні 1917 р. Ватікан вустами самого папизапропонував своє посередництво для укладення миру. Пападіяв в інтересах австро-німецькогоблоку. Він не хотів загибелі династії Габсбургів, здавна пов'язаної з церквою нерозривними нитками. Однак держави Антанти не слухали закликуВатікану.
Восени 1917 р. між Англією, США і Францією було досягнуто
угода про розмежування їх діяльності в справі «допомоги» Росії. США брали на себе реорганізацію російських залізниць, Англія морський транспорт, Франція армию. Незабаромугода була видозмінена: «допомога» Мурманської дорозі відходила до Англії, а західним і південно-західним дорогам до Франції. Ця змова імперіалістів Антанти передбачалане тільки широке втручання увнутрішні справи Росії, але і початокїї розділу на сфери впливу. 9 жовтня 1917 р. посли Англії, Франції і Італії відвідали Керенського і вручили йому колективну ноту. Три уряди вимагали відновлення боєздатності армії і розправи з революцією. Керенскийі радий був би виконати вимоги союзників, але він був вже зовсім безпорадний.
Тим часом внутрішнє положенняв Росії ставало все більш напруженим. Криза наростала. 7 листопада (25 жовтня) 1917 р. здійснилася Велика Жовтнева соціалістична революція. Імперіалістичний Тимчасовий уряд був скинений повсталим народом. Утворився Радянський соціалістичний уряд. Росія стала на шлях виходу зімперіалістичної війни.
Хід війни в 1918 р. був визначений революцією 1917 р. в Росії, встановленням там радянської влади, початкомгромадянської війни і іноземної інтервенції.
Післяукладення Брестського миру з Радянською Росією Німеччиназмогла зосередити великі сили для вирішального наступуна Західному фронті. Загальний наступ почалося21 березня, і до літа німецьківійська зновпідійшли до Марні. Але в липні англо-французькі війська організували контрнаступ: ініціатива повністюперейшла до Антанти. ПоложенняНімеччиниі її союзників стало безнадійним.
ПіслянаступуАнтанти в Салониках в деморалізованій болгарській армії почалосяповстання, і 29вересня Болгаріяуклалаперемир'я. 30жовтня капітулювалаТуреччина. Австро-Угорська імперія розвалювалася під тискомнаціонально-визвольних рухів: були створені незалежні Чехословакія і Австрія. 3 листопада 1918 р. представники габсбургськоїдинастії підписали умови перемир'я.
3 листопада в Німеччиніпочаласяреволюція. Була скинутамонархія. 11 листопада 1918 р. в Комп'внськом лісі представники Антанти і німецькогогенералітетуподписали перемир'я на 36 днів. Головними умовами договору були: евакуація німецькихвійськ зБельгії, Франції, Люксембурга, Ельзаса і Лотарінгиї протягом 15 днів; відмова від Брест-Литовського договору, передача всього озброєння переможцям, повернення на батьківщину полонених. Перша світова війна закінчилася.
Використана література:
Емец В.А, Игнатьев А.В. «История внешней политики России.» – М.: Междунар.отношения,1997
«История первой мировой войны1914 – 1918.» под редакци­ей Ростунова И.И. –Т.2. – М.,1975
Крип’якевич І. “Всесвітня історія.” – Київ: ”Либідь” — 1995
Дебидур А. «Дипломатическая история Европы 1814-1878.» — Ростов-на-Дону: «Феникс»-1995
Похлёбкин В.В. «Внешняя политика в именах, датах, фактах.» – М.: Междунар. Отношения. -1995
Сидоров А.Л. «Финансовое положение России в годы первой мировой войны.» – М.,1960 – ч.1
«Первая мировая война. 1914 — 1918» (сборник научных статей) Редакционная коллегия: Сидоров (отв. ред.) и др. — Москва: «Наука» 1975
«Воспоминания» Сазонов С.Д. – Москва: «Международные от­ношения» 1991
Нотович Ф.І. ”Протиріччя напередодні першої світової війни.”-М.,1991.
“История дипломатии.” – изд.2 – т.3 –Москва,1965