Реферат
з теми:«Розвиток економіки та економічної думки в Запорізькій Січі»
План
Причини виникнення українського козацтва. Місце козацтва в історії та культурі України.
Господарство Запорізької Січі:
2.1. Характеристика економічної системи.
2.2. Господарювання.
2.3. Зимівник.
2.4.Власність.
2.5. Промисли та ремесла.
2.6. Внутрішня та зовнішня торгівля.
2.7. Скарб як державна скарбниця.
2.8. Фінансові ресурси Запорозької Січі.
3. Аналіз господарської діяльності XVI – XVIIIст.
Причини виникнення українського козацтва. Місце козацтва в історії та культурі України
Українське козацтво як нова суспільна верства України почало формуватися з початку XVIст. Термін «козак» вперше згадується в літописі 1240 р.
Причини появи козацтва:
економічні: захоплення польськими, литовськими та українськими феодалами земель, нестача у селян власної орної землі, переселення та освоєння земель Подніпров’я та степів за дніпровськими порогами («Дикого поля»);
соціальні: посилення феодального гніту українських селян та міщан з боку польських, литовських, українських феодалів; оформлення кріпосної залежності селян;
політичні:прагнення польської адміністрації перетворити козацтво на стражів південних рубежів Речі Посполитої від турецько-татарських нападів, а також встановити контроль над втікачами за дніпровські пороги:
національні:політика ополячення українського населення, гоніння на українську культуру та мову, наступ католицької церкви на права православного населення;
військові:виникли пізніше та були пов’язані зі зростанням небезпеки з боку Кримського ханства. Козаки прагнули захистити рідну землю від спустошливих набігів татарських орд.
Соціальний склад козацтва був різноманітним: кріпосні селяни, міщани, а також усі незадоволені феодально-кріпосницькими порядками та національно-релігійним пригнобленням.
У XVIст. основним центром розселення козацтва стало Запорожжя, або Низ (територія Дніпровських порогів). Звідси назва козаків – запорозькі або низові. Козаки заснували укріплені поселення – січі. На початку XVIст. вони заселили та освоїли Середнє Подніпров’я, Запоріжжя. У середині XVIст. ватажок козацтва та черкаський староста Дмитро Вишневецький (Байда)об’єднав козаків. За Дніпровськими порогами виникає козацька республіка – Запорізька Січ.
Запорізькі козаки піднялися у військовій справі до рівня кращих європейських армій XVII – XVIIIст. Їх вважали кращими піхотинцями. Козаки удосконалили сторожову та розвідувальну службу.
Документи останньої (Нової) Січі, що збереглися до наших днів, складають унікальний фонд, який дозволяє об’єктивно вивчати історію України та сусідніх з нею країн.
Такі танці, як гопак та метелиця, зародилися на Запорізькій Січі. Кобзарство стало видатним явищем суспільного та духовного життя України. Запорізька Січ та козацтво були темами народних дум, пісень та легенд. Про Запоріжжя писали Вольтер та Гоголь, Герцен та Чернишевський. Художник І. Рєпін написав відому картину «Запоріжці пишуть листа турецькому султану».
Козаки займалися землеробством,скотарством, полюванням, бортництвом та рибальством. Розповсюджувалися ремесла.
Але, не зважаючи на все це, кожен козак мав навички торговця: необхідно було обмінювати або продавати вироби власного виробництва, військові трофеї. Через Подніпров’я проходили торгові шляхи, козаки вдавалися до грабежів татарських купців. Із середини XVII ст. використовувалися можливості посередницької торгівлі.
Господарство Запорізької Січі
Значну роль в економічному розвитку українських земель відіграло козацтво. Воно успішно освоювало землі перед степової України, південного Поділля, Слобожанщини, Північного Причорномор’я та Приазов’я. В середині XVIст. за порогами Дніпра було зосереджено багато українських козаків. Визначну роль у їх згуртуванні відіграла Запорізька Січ, що виникла на Нижньому Подніпров’ї в середині XVI ст. Її можна визначити як самоврядну військово-політичну організацію народної самооборони з комбінованою громадсько-індивідуальною господарською системою, яка ґрунтувалася на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоуправління, феодалізму та економічного лібералізму.
Характеристика економічної системи
Економічна система запорозького козацтва складалася з двох секторів: січового та індивідуального. В свою чергу січове господарство поділялося на загально січове та курінне. На цьому рівні переважали ті форми господарської діяльності, якіпотребували спільних зусиль, артільної роботи. Ядром соціальної організації Січі був курінь, де й минало все козацьке життя. Як самостійна економічна одиниця кожний курінь мав майно і доходи, якими Кіш як центральний запорозький уряд не розпоряджався. Саме між куренями Кіш жеребкуванням переділяв щорічно найбільш прибуткові угіддя – рибні лови, пасовища та сіножаті. Кіш утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з сусідами: Польщею, Гетьманщиною і Росією. Індивідуально-трудовою діяльністю на приватному рівні запорожці займалися в паланках – адміністративно-територіальних округах на землях Вольностей запорозьких козаків, які простягалися на південь від річок Тясмина і Орелі (у межах теперішніх Запорізької, дніпропетровської, Донецької, Миколаївської та Кіровоградської областей). Сімейні козаки іменувалися гніздюками. Вони були позбавлені статусу січовика і, виділившись з громадського курінного господарства, заводили власний хутір (зимівник). Поруч із суспільними (військовими) у паланках існували приватні зимівника, рибні промисли, млини, дуби (вантажні човни) тощо. Якщо курінь був одночасно адміністративно-бойовим і побутово-господарським підрозділом, то хутір-зимівник лише господарським поселенням. Необхідність куреня була зумовлена колективними потребами товариства, хутора – інтересами окремих козаків як самостійних підприємців. Отже, економічному життю запорозького козацтва однаково властиві и спільні дії, й індивідуальні зусилля.
Господарювання
Характер запорозького господарювання визначився природнокліматичними умовами краю. У дніпрових плавних ніколи не бувало посухи і тому в посушливі роки туди приганяли сотні тисяч голів худоби. Трави, лісу, очерету, риби – всього було вдосталь. Тому плавні давали запорожцям незліченні вигоди: там вони рубали ліс, заготовляли сіно й косили очерет на паливо, полювали на звіра та птицю, розводили пасіки, ловили рибу і раків. Особливо багатим був рослинний і тваринний світ межиріччя Дніпра та Бугу. Запорожці як неперевершені мисливці добували на хутро вовків, лисиць, зайців, куниць, крім того, сіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, просо, гречку, а також коноплі, вирощували городину – цибулю, кавуни і дині, капусту, хрін. У садах росли яблуні, груші, сливи, вишні, терен, калина.
В економіці Запорожжя землеробство довго відігравало другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило в 5 разів більший доход. Чимало козаків займалися ремеслом і промислом. Осідаючи поблизу укріплених пунктів, вони ставали ковалями, бондарями, ткачами. Французький інженер Г. Боплан, який мешкав в Україні протягом 1630 – 1642 рр., відзначав, що серед козаків «… взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум’яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже добре виготовляють селітру, якої вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний порох…».
У Запорозькій Січі дедалі активніше здійснювались товарно-грошові відносини. Запорозькі козаки посідали важливе місце в торгівлі південною сіллю. На річках Буг, Самара, Орель були спеціальні митниці для збирання соляного мита з кожного возу.
Поворотним у розвитку господарства Запорозької Січі став 1734р. – рік виходу запорожців з підданства Кримського ханства, повернення в Україну і заснування Нової Січі. Почався перехід від епізодичних промислів до регулярного господарювання, від натурального господарства до товарного.
Зимівник
Природні й соціальні умови визначили організаційну форму запорозького господарювання в степу – зимівник (хутір). Зимівник запорозької старшини і багатих козаків – це були великі тваринницькі ферми із значними посівами зернових. У них не було кріпацтва, що панувало тоді майже у всій Російській імперії, а виробництво ґрунтувалося на власній та найманій праці. Кількість зимівників, за існуючими даними, становила кілька тисяч. Крім не багатьох товарно-торгових господарств січового і паланковогопідпорядкування, більшу частину з них становили невеликі напівнатуральні господарства. Тому індивідуальний сектор запорозької економіки сукупно можна охарактеризувати як самозабезпечувану економіку прожиткового мінімуму, коли будь-яка особиста діяльність доповнювалася господарюванням на землі. Такий патріархально-парцелярний тип сільської економіки був досить демократичним, але внутрішньо нестійким. Йому загрожували економічні закони, вмираючого феодалізму і висхідного індустріального суспільства.
Власність
В історико-економічній літературі дискутується питання, чи була земля об’єктом приватної власності на Січі. Аналіз документів свідчить, що у дніпровських козаків, як пізніше у їхніх нащадків за Дунаєм та на Кубані, в основу економічного устрою було покладено ідею володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козаку, аби тільки він сам був примислений до Коша. По відношенню до землі, до січового та кошового майна ніхто з запорожців не був особою, відокремленою від громади. Проте й саме Військо Запорозьке як юридична особа не було приватним власником, бо тодішня військова власність відповідала сучасній державній власності, тобто Січ знала на зразок «загальнонародної» колективну власність, здобуту завоюванням або спільними зусиллями.
Загальнокозаче володіння землею не виключало індивідуального землекористування членів війська, які належали до січового і паланкового одруженого козацтва. Особисте господарювання на землі війська дозволялося звичаєвим правом вільної займанщини земельної ділянки, що обмежувалося лише таким самим правом будь-якого іншого козака. На землю міг претендувати кожний запорожець там, де поспівав першим і скільки її брався обробити. З економічної точки зору козаччина починалася там, де були можливість і право такої займанщини. Врешті-решт рідкісність населення на безлічі угідь довго не була проблемою земельної власності. Саме на праві займанщинного землеволодіння склалися запорозькі хуторські господарства – зимівники. Право займанщини мало на Запорожжі таку саму юридичну силу, як і старовинні акти польських королів, рішення Коша та гетьманські універсали за Б. Хмельницького.
Бездомні, безсімейні козаки, «товариство» не могли мати ніякої власності, крім плати за службу, грошей, зароблених промислом чи добутих шаблею, а у паланці – також худоби й зимівника, що оброблявся найманими робітниками. Право власності на здобич на війні обмежувалося звичаєм. Перед походом кожен запорожець давав присягу, що не затаїть воєнної здобичі й віддасть її всю для поділу на користь війську та курінному товариству. З особистої частки жертвували січовій церкві.
Запорожжя ще не знало приватної власності. Проте вкладаючи в господарство свої гроші і працю, окремі господарі природно прагнули змінити умовний титул власності на безумовний. У Вольностях Війська Запорозького відбувся безповоротній процес перетворення загально козачої власності, що перебувала у спільному нероздільному користуванні всього війська, на приватну власність.
Можливості й переваги індивідуального володіння уже були відомі низовим козакам. Про повагу до власності як суттєву рису економічної свідомості запорожців свідчать суворі покарання за злочини проти власності. Злодійство поміж козаками, посягання на січове майно, розбійництво й пограбування своїх каралося на горло, прирівнюючись до порушення військових законів.
У вольностях з фактичного володіння визрівало право власності. Там для запорожців переставало діяти публічне військове право. З безособово-публічного воно ставало індивідуально-приватним, вояк робився купцем, курінний товариш – самостійним підприємцем. При виході козаків на зимівники до того неподільне курінне майно підлягало поділу на паї, розмір яких відповідав дійсному внеску кожного до курінного скарбу. За таких умов зникла ідеальна соціальна єдність товариства, з’являлася реальна майнова нерівність.
Господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть великі міста. Наприклад, Катеринослав (тепер Дніпропетровськ) виріс на місці запорозького поселення Половиці, Запоріжжя сформувалося навколо знаменитого острова Хортиця. Подібне історичне походження мають Нікополь, Кривий Ріг, Олександрія та багато інших міст. Запорозьке хліборобство заклало основу степової української житниці, пізніше відомої на всю Європу.
Промисли та ремесла
Заняття промислами на Запорожжі вважалося привілеєм козаків. Серед промислів важливу роль в економіці краю відігравало рибальство. Рибні промисли були на Дніпрі, Бугу, Кальміусі та їхніх притоках, у дніпровських лиманах та на азовському морі, де широко використовували найману працю. Найняти «тафа» (артіль) рибалок отримувала половину виловленої риби, яку ділила між собою. Така форма оплати праці, поширена за тих часів, була вигідна господареві, бо стимулювала рибалок до збільшення вилову. Крім того, на рибний промисел наймали робітників за почасову оплату праці, яка становила приблизно 6 – 7 крб. на рік.
Крім ремісників-одинаків, на Запорожжі були майстерні, в яких працювало по 10 і більше чоловік. Жвавим ремісничим центром було передмістя Січі, де діяли майстерні, які виготовляли та ремонтували зброю. До підприємств ремісничого типу належали також водяні млин, їх кількість на Запорожжі у 1774р. становила 41.
Внутрішня та зовнішня торгівля
Торгівля та фінанси Запорожжя визначалися особливостями його господарства, способу життя і суспільного ладу.
Внутрішня торгівля обмежувалася продуктами харчування й предметами побутового вжитку. Попит на ці товари забезпечували місце виробництва і кустарні ремесла. Для Запорожжя велике значення мала зовнішня торгівля. На Січ завозили предмети найпершої необхідності в козацькому житті: хліб, горілку, тютюн, порох, інші бойові припаси, а також тканини і готовий одяг, смушки, дорогу зброю і кінську збрую. Вивозили сіль, рибу, худобу, хутра. На територію Запорожжя не допускався «царев кабак», тобто російська державно-монопольна торгівля горілкою. Тут зберігалося стародавнє, що сягало ще часів Київської Русі, право на вільний продаж спиртних напоїв. Ними на Січі й у Вольностях міг торгувати кожний, хто заплатив збір у військову скарбницю.
Кіш проводив політику відкритої економіки. У середині XVIIIст. обсяг зовнішньої торгівлі Запорожжя складав близько 1 млн. крб. з пасивним торговим балансом або перевищенням імпорту над експортом. Головним торговим партнером та імпортером з території запорозьких Вольностей була Росія. Широку торгівлю Запорожжя вело також з Кримом і Польщею. Тримаючи в руках транзитні шляхи і переправи на Дніпрі та на прикордонних польових річках, особливо через Буг, Тясмин і Синюху, січові власті в своїх фіскальних інтересах контролювали експортно-імпортні опе6рації іноземних купців.
Скарб як державна скарбниця
Скарб на Січі був сховищем не тільки грошей, а й різних цінностей, які надходили в розпорядження кошового отамана і кола (ради). Скарб був також архівом та складом військових клейнодів і оздоб, виконував роль арсеналу, де зберігалася вогнепальна зброя та бойові припаси. Крім того, січовий скарб функціонував як державна скарбниця.
Посада й коло службових обов’язків скарбника січового скарбу (шафара) походить з магдебурзького права. Під такою назвою з 1536 р. у Вільні (Вільнюс) виборні урядовці контролювали майно, доходи й витрати міста. І на Січі шафар і його апарат приймали доходи, видавали гроші і речі, вели облік касових сум і матеріальних цінностей, звітували кошовому та козацькій раді. Всього у владній частині Січі налічувалося більше двадцяти різних посад з загальною чисельністю адміністративного персоналу 130 осіб. Крім курінних отаманів і полковників, діяльність яких охоплювала всі сторони життя Запорожжя, статус безпосередньої скарбової старшини мали два шафари, два підшафарії та кантаржей (хранитель мір і ваги) з невеликим штатом канцеляристів. Така (другорядна) роль скарбової старшини пояснюється устроєм Запорозької Січі, сила якої не вимірювалась обсягом її бюджету, а ґрунтувалася на фактично безплатній особистій службі та праці запорожців, що не потребувало значного перерозподілу ресурсів.
Фінансові ресурси Запорозької Січі
Ресурси Січі формувалися з комбінації податків, натуральних і особистих повинностей, оренди, регалій. Регалії як спосіб одержання доходів характеризувалися монопольним правом Коша розподіляти між куренями рибні та звірині лови, ліси й сіножаті при виключенні конкуренції з боку сторонніх, тобто Кіш за прикладом європейських монархів зосереджував у своїх руках найдохідніші статті господарювання. По суті запорозькі регалії були приватноправовим інститутом.
Податки на Запорожжі стягували через ціни на товари (непрямі або прямі податки), а також із доходів із підприємств. Козаки не сплачували податки на споживчі товари на відміну від не козаків. Кіш тимчасово або постійно звільняв від податків заслужених або збіднілих козаків.
Безперервні війни і походи вкрай розорили б Запорожжя, якби тут частково не покривали втрати. Довгий час фіскальна система Запорожжя об’єктивно могла опиратися лише на зовнішні джерела – військову здобич, царське «жалованье». Королі, потім царі і гетьмани, періодично посилали на Січ, провіант, різне спорядження. Наприклад, у 1696р. Петро I, котрий згодом так зненавидів запорожців, нагородив кожного по карбованцю (горілка тоді коштувала 2 копійки за кварту – майже один літр) і по відрізу сукна за спільну перемогу над турками під Азовом. Доходи скарбу доповнювало торгові податки з товарів у момент їх вивезення на ринок, мито за перевезення й транзитну торгівлю, тобто посереднє оподаткування, а також податки з промислів і оренди. Фінансовий стан Січі залежав від надходження високоліквідних активів: золота і срібла, а також дорогого посуду і зброї, цінних тканин, килимів, коней і худоби.
З часом значення джерел доходів змінювалося. Військова здобич, що мала надзвичайно важливе значення в XVI – XVIIст., яку в часи кошового отамана І. Сірка брали в Криму і Туреччині незліченно, втрачає свою колишню роль. І причини тут швидше культурно-економічні, ніж воєнно-політичні. Тривалий приплив дорогоцінних металів і коштовностей так і не збагатив Січ, бо імпорт на Запорожжі завжди переважав експорт. Перехід від епізодичного насильницького здобичництва до мирного господарювання був економічно вигідним.
Відомо, що при ліквідації Запорозької Січі в 1775 р. від неї залишилася «військова сума» в 120 тис. крб… У термінах сучасного бюджетного рахівництва ця сума є залишком січового кошторису на друге півріччя 1775 р. та вільна косова готівка, яка повинна залишатися на початок 1776 р. Отже, у річному вирахуванні обсяг бюджету Запорізької Січі в останній рік її існування можна прийняти в 200 тис. крб. У валюті початку 90-х років XXст… січовий бюджет оцінюється в 10 – 12 млн. американських доларів.
Запорізька Січ не мала власної банківської та грошової систем. В обігу перебували гроші різних країн. Так, при арешті останнього кошового отамана Запорозької Січі П. Кальнишевського в нього, крім російських паперових асигнацій, була знайдена велика сума металевих монет: російські золоті червінці і срібна монета, турецькі леви, австрійські і голландські талери, єфимки та інші. Через відсутність власної валюти Січ іноді переживала грошовий «голод» — нестачу готівки, що, звичайно, супроводжувалося великим попитом на гроші як платіжний засіб і погонею за грошима як скарбом.
На Січі здійснювалися досить значні кредитні операції й продаж цінностей з відстрочкою платежів. При ліквідації Січі в інвентарних описах конфіскованого майна старшини разом з готівкою зазначені векселі й боргові розписки на тисячі карбованців.
На Запорожжі існував і державний кредит. Наприклад, у 1770 р. кіш позичив «із військової суми» різним купцям більше 1000 крб. Отже, Січ завжди залишалась економічною структурою, яка значною мірою самозабезпечувалась продукцією власних промислів й господарювання на власній території (у Вольностях запорозьких козаків). Разом з тим Січ не була і замкненою державою. Маючи лишки одних благ і нестачу інших, вона вела активну зовнішню торгівлю.
При відсутності приватної власності на землю на Запорожжі не заборонялась і не обмежувалась рухома приватна власність (гроші, речі, худоба, човни). Обидві форми власності – колективно-військова та індивідуально-приватна не протистояли одна одній, а співіснували.
Господарський і взагалі державний устрій Запорізької Січі, що складався в процесі самостійного розвитку українського суспільства, був, без сумніву, і продуктом міжнародного впливу. Запорізька господарська система несе в собі колорит епохи, передає характер життєдіяльного українського народу – працелюба, промисловця, воїна-колонізатора степової окраїни. Засновуючись на національному ґрунті, вона відповідала народним звичаям, способу тогочасного життя.
Аналіз господарської діяльності XVI– XVIIIст.
XVI – XVIII ст. були періодом генезису індустріального суспільства, панування мануфактурного виробництва і формування ринку найманої праці, становлення фермерського господарства та світового ринку. Український народ вступив у цю добу, не маючи можливостей розвивати власне господарство і вільно розпоряджатися природними багатствами рідної землі. Українська козацька держава, утворена в ході визвольної війни середини XVIIст., поступово втратила свою незалежність. Господарський розвиток українських земель визначався економічними системами Речі Посполитої та Московської держави, до яких вони належали.
Тоді як у США та Західній Європі розвивалися вільні фермерські господарства, грошова рента, оренда землі, використовувалася наймана праця, в Україні протягом XVI – XVIII ст. утвердилася панщинно-кріпосницька система. Зміцніло землеволодіння магнатів і шляхти, які були власниками фільварків. Селяни стали кріпаками, опинившись в особистій, земельній, судово-адміністративній залежності від панів-землевласників. Правда, у той період в Україні існувало козацьке землеволодіння з вільною працею на власній землі, тривав процес покозачення селянства і звільнення його від феодальної юрисдикції. Частина селян, оселившись на слободах південної України, Черкащини, Лівобережжя, визволялися від панщини і позаекономічного примусу. Козацько-селянські війни кінця XVI – першої половини XVIIст. були боротьбою за збереження особистої свободи, за вільну хліборобську працю.
У результаті Визвольної війни українського народу середини XVIIст., що відбувалася одночасно з Англійською буржуазною революцією, на більшій території України основними формами землеволодіння стали державна, козацька, селянська власність, було скасоване кріпосне право. Однак збереження напівфеодальних землеволодінь, монастирів православної церкви, дрібної шляхти стало прецедентом для відродження кріпосницьких відносин, їх реставрації сприяв той факт, що Українська козацька держава не зуміла зберегти єдину територіальну цілісність українських земель і була знищена внаслідок колоніальної політики російського царизму. В Гетьманщині виникли приватні та рангові землеволодіння козацької старшини. Після поразки під Полтавою 1709 р. і зруйнування Запорозької Січі з’явилися маєтності російських, німецьких, сербських, грузинських та інших іноземних феодалів. Наприкінці XVIIIст. селяни і козаки були закріпачені. Панщинно-кріпосницька система відновилась і на західних та правобережних українських землях, що залишилися у складі Речі Посполитої.
У промисловості України мануфактурний період почався в XVI ст. одночасно з країнами Західної Європи. Великі централізовані мануфактури з’явилися в другій половині XVIIIст. В умовах панщинно-кріпосницької системи розвивалися селянські, купецькі мануфактури, засновані на вільнонайманій праці, а також казенні та посесійні мануфактури, де застосовувалася праця кріпосних селян.
В Україні зміцнювалися економічні зв’язки окремих районів, йшов процес утворення національного ринку, що формувався як складовий елемент європейської й світової господарської системи. На ці процеси негативно впливала Московська держава і Річ Посполита, які спрямовували свої зусилля на ліквідацію самостійної України, перетворення її на колонію.
Література
1.Воропаєва В.В.
Історія України. 9клас. Відповіді на питання екзаменаційних білетів державної підсумкової атестації / В.В. Воропаєва, М.В. Татаринов, О.В. Власенко. – Х.: Вита: Видавництво «Ранок», 2005. – 96с.
Полонська-Василенко Н.
Історія України: У 2т. Т1. До середини XVIIстоліття. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 1995. – 672с.
3. Полонська-Василенко Н.
Історія України: У 2т. Т2. Від середини XVIIстоліття до 1923 року. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 1995. – 608с.