Вступ
Як відомо, товарне виробництво є серцевиноюринкової економіки. Саме тому дослідження та наукове обґрунтування складних ісуперечливих процесів, що відбуваються у товарній формі виробництва, набуваютьсьогодні важливого значення. Це пояснюється тим, що її основні елементи –гроші, ціна, кредит, заробітна плата, фінансові, ринкові відносини, а такожтакі її супутники, як інфляція, безробіття, є ключовими категоріями сучаснихекономічних систем. Вони визначальні для розуміння сутності ринкової економіки.Динамізм соціально-економічних відносин, розвиток та взаємопроникнення формекономічного життя змушують перебудовувати спосіб мислення, теоретичнесприймання економічного життя.
Очевидно, що завдання, які стоять переднаукою, можуть бути вирішені лише за найтіснішого зв’язку з життям. Схоластичнетеоретизування може лише гальмувати прогресивний розвиток вітчизняноїекономічної науки, а отже, і розвиток економіки, як практичного втіленняекономічної теорії. Таким чином, тільки зв’язок із практикою підніметеоретичний рівень вітчизняної економічної науки, а це на початку ХХІ ст., колими переходимо до завершення трансформаційного періоду, – одна з центральнихпроблем.
Одним із завдань роботи є з’ясуваннясутності виробництва, як створення матеріальних і духовних благ, засобів,необхідних для задоволення різноманітних людських потреб, реалізації і розвиткуздібностей, доведення його яскраво вираженого суспільного характеру, тобтопервинності у суспільному житті.
З метою більш глибокого розкриття темиз’ясовуються основи виникнення товарного виробництва як такого, що функціонуєза наявності відокремлених товаровиробників і задля задоволення суспільних потреб.Суспільний поділ праці детермінується однією із головних умов виникненнятоварних відносин.
В силу того, що суспільне виробництво весьчас перебуває у процесі руху та розвитку, зумовлюючи відповідно і розвитокекономічної формації суспільства, варто розглянути етапи еволюції виробництва,а саме, до індустріальний, індустріальний та постіндустріальний, з’ясувати їхособливості, характерні риси та вплив на еволюцію суспільства. Дві основніформи суспільного виробництва, які відомі людству – натуральне і товарневиробництво. Історично першим було натуральне господарство, що панувало запервіснообщинного, рабовласницького, феодального ладу. Проте з розвиткомпродуктивних сил товарне виробництво витісняє натуральне і визначається якспецифічна форма відносин між виробниками та споживачами.
Варто зауважити, що в залежності від формвласності та організаційних відносин формується два види товарного виробництва.Історично першим було просте товарне господарство селян та ремісників, в якомузастосовували ручну працю. При капіталізмі головні позиції в економіці займаєрозвинене товарне господарство, за якого всі створювані блага перетворюються втовари. Предметом купівлі-продажу стає наймана праця.
Важливим є дослідження проблем таперспектив розвитку товарного господарства в Україні. Особливої уваги потребуєпроцес обміну як чинник формування і функціонування внутрішнього ринку, а отже,і взаємодія між товаровиробниками та споживачами. Товарне виробництво варторозглянути як складову ринкової економіки, тобто, з’ясувати як впливає рівеньйого розвитку на стан економіки України, а отже, і на місце країни наміжнародній арені.
Додаткову актуальність дослідженню товарноїформи виробництва надає те, що саме ця форма виробництва є передумовоюформування ринкової економіки. Проте Україна, перебуваючи на перехідному етапірозвитку, не має дієвої цілеспрямованої політики, ефективних програм, втілениху життя, які б стимулювали розвиток товарного виробництва.
У ході написання курсової роботи середінших був використаний статистичний метод як інструменталій дослідження. Віноснований на порівнянні та зіставленні важливих статистичних даних таекономічних показників. Крім того, чільне місце посідає аналітичний метод, щобазується на ґрунтовному аналізі інформації з метою з’ясування генезису того чиіншого процесу, встановлення його передумов, причин, наслідків та значення.
Розділ 1. Процес розвитку форм суспільного виробництва
1.1 Поняття суспільного виробництва та йогосуть
Людське життя проявляється в різноманітнихі багатогранних формах. Існують сотні, тисячі видів людської діяльності. Алевся багатогранність форм життєдіяльності людей зводиться до двох основних моментів:виробництва предметів, послуг та відтворення людського життя. Перший створюєблага, котрі забезпечують існування людини як живої істоти, розвиток їїздібностей. Без щоденного виробництва благ людське суспільство не могло біснувати. Другий момент забезпечує постійне відтворення людського роду. Донього входить не лише процес народження дитини, але й різні соціальні аспектижиттєдіяльності, як, наприклад, підготовка людини до трудової та суспільноїдіяльності. Названі моменти тісно пов’язані між собою і лише в єдностівизначають існування людського суспільства та його історичний розвиток.
Люди ніколи не працюють відокремлено одинвід одного. Так чи інакше вони пов’язані в своїй виробничій діяльності. Якзазначив німецький вчений минулого століття Карл Берне, багато без чого людинаможе обійтися, але не без собі подібних. Тому створення матеріальних благзавжди є суспільним процесом. Отже, будь-яке виробництво має суспільнийхарактер. Це означає, що в процесі виробництва люди вступають у відносини не лишез природою, але й між собою.
Виробничі відносини не слід розуміти лишеяк відносини, що виникають між людьми безпосередньо в процесі виробництваматеріальних благ та послуг. Під виробництвом, а точніше, суспільнимвиробництвом економісти розуміють весь процес відтворення, який включає в себечотири ланки: безпосередньо виробництво як створення матеріальних благ(послуг); розподіл, в результаті якого кожен учасник суспільного виробництваотримує свою частку у виробленому національному продукті (в натурі або в певнійсумі грошей); обмін, в процесі якого отримана при розподілі частка обмінюєтьсяна необхідні конкретні засоби існування; споживання – тут вироблений продуктзавершує свій рух, і тим самим дається поштовх до початку нового виробничогоциклу.
У даному випадку виробництво розглянуто вйого найголовнішій іпостасі – як основа життєдіяльності людей. Але жвиробництво, доставляючи засоби існування людям, обслуговує й само себе. Томуна кожній стадії виконуються й чисто виробничі функції. Так, на стадіївиробництва ми бачимо виробництво не лише предметів споживання, а й засобіввиробництва. В процесі розподілу розподіляється, окрім продукту, і робоча силата засоби виробництва між різними сферами, галузями підприємствамисоціально-економічної системи. Виробнича функція стадії обігу проявляється вобміні діяльністю, а на стадії споживання паралельно з особистим діє виробничеспоживання. Інколи тлумачення слова «виробництво» зводиться до позначення ниммасового випуску продукції, виготовлення матеріальних цінностей на численнихпідприємствах, що значно звужує зміст цього поняття. У широкому розумінні«виробництво» — це цілеспрямована діяльність зі створення будь-якого корисногопродукту (товари, предмети, речі, послуги, інформація, знання тощо). Виробництвоможна охарактеризувати як систему, де здійснюється цілеспрямований процесперетворення вхідних елементів (сировини, матеріалів) у корисну продукцію.Іншими словами, виробництво являє собою певну технологію, відповідно до якоїздійснюється трансформація вкладених ресурсів у кінцевий результат – продукцію(послуги). Виробництво є важливим компонентом функціонування будь-якої держави,тому що воно визначає її економічну безпеку, сталість фінансової системи тарівень життя людей.
Суспільне виробництво слід розглядати здвох позицій: макро- та мікрорівнів. Макрорівень – це суспільне виробництво вцілому, а мікрорівень – це рівень окремих підприємств. Звідси і оцінкарезультатів суспільного виробництва. Відносна оцінка або ефективністьвиробництва, яка показує, чого коштує суспільству виробництво даного блага іабсолютна оцінка або ефект виробництва – це продукт, створений у процесівиробництва.
В історії існували різні види суспільноїорганізації виробництва. Проте у створенні благ можна виділити спільні моменти незалежновід типу суспільного виробництва. Таким спільним моментом є взаємодія речовогота особистого факторів виробництва.
Речовий фактор виробництва виступає увигляді засобів виробництва. Предмети праці виступають об’єктом впливу людськоїпраці. Вони безпосередньо входять у виготовлений продукт і складають йогоматеріальну основу. Засоби праці являють собою речі, за допомогою яких людинаперетворює предмети праці для задоволення власних потреб. Здійснюється цезавдяки використанню закладених в засобах праці механічних, фізичних, хімічнихта інших процесів. Засоби виробництва можна розділити на ті, котрі є продуктомпраці та продуктом природи. В якості природного засобу виробництва виступаєземля. Вона є вагомим фактором виробництва в сільському господарстві,видобувних галузях і здійснює прямий вплив на величину витрат. За умовтоварного виробництва це вносить деяку специфіку в процес ціноутворення напродукцію названих галузей. Особистим фактором виробництва виступає людина, їїтрудова діяльність. Для здійснення процесу праці людині необхідна наявністьпевних здібностей, котрі в єдності виступають в якості її робочої сили.Використання робочої сили здійснюється в процесі трудової діяльності. Праця, щостворює блага та послуги, має двоїстий характер, виступаючи в якості конкретноїта абстрактної.
Формами організації кожної зі сторінсуспільного виробництва є продуктивні сили і відносини економічної власності.Поняття «організація», з одного боку, означає основу чого-небудь, а з другого –планомірно продуманий і створений пристрій. Об'єктивними формами організаціїпродуктивних сил є кооперація праці, поділ праці та обмін діяльністю. Кожна ізцих форм передбачає певну продуману координацію, узгодження дій між учасникамивиробничого процесу, а отже, включає суб’єктивну сторону.
Виходячи з цього, організацію продуктивнихсил на національному рівні можна визначити як процес координації дій усіхелементів цієї сторони суспільного виробництва шляхом кооперації, поділу праціта обміну діяльністю, з одного боку, та його регулювання, з другого. Об’єктивнасторона координації означає дію законів технологічного способу виробництва(суспільного поділу праці, усуспільнення виробництва та праці та ін.), щоуправляють цими процесами. У свою чергу, таке регулювання здійснюється стихійночерез механізм ринкового саморегулювання, цілеспрямовано з боку держави абошляхом поєднання ринкових важелів із державними.
На макрорівні організація продуктивних силздійснюється у процесі одиничного поділу праці, кооперації праці, запровадженняпевних форм і методів організації виробництва і праці підприємницькоїдіяльності, дії законів концентрації виробництва та ін.
Організація відносин економічної власностіна макрорівні здійснюється через механізм управління власністю, дії законівконцентрації власності, централізації власності тощо. На макрорівні такаорганізація відбувається через механізм конкуренції, переливу капіталу,розвитку акціонерної власності, державне регулювання відносин власності, діїспецифічних, стадійних економічних законів.
Таким чином, виробництво, як створенняматеріальних та духовних благ, засобів, необхідних для задоволеннярізноманітних потреб людей (у тому числі, життєво необхідних) та реалізації ірозвитку їх здібностей, є первинним моментом суспільного життя, тобто носитьяскраво виражений суспільний характер.
1.2 Основи виникнення товарних відносин
Товарне господарство – це типгосподарювання, за якого продукт праці виробляється відокремленимигосподарюючими суб’єктами не для власних, а для суспільних потреб, щовизначаються ринком. Загальновизнано, що передумови щодо виникнення іподальшого розвитку товарного господарства створюються в глибоку давнину в часиповного панування натурального господарства і, перш за все, вони пов’язані зпроцесом суспільного поділу праці, який пройшов декілька етапів. Він єматеріальною основою виникнення товарних відносин, їх речовим вмістом тавідбувається під дією закону економії часу і зумовлює підвищення продуктивностіпраці, збільшення виробництва продуктів. Суспільний поділ праці передбачає, щокожне господарство здійснює виробництво лише певного конкретного продукту. Прицьому виникнення різноманітних видів праці на основі поділу не приводить доізольованого їх існування. Між ними виникає певна система економічних зв’язків,заснована на обміні. В результаті за товарного виробництва відкриваютьсянеобмежені можливості для розширення суспільного виробництва. Для збільшеннякількості створюваного продукту, з точки зору об’єму та різноманіття,необхідно, щоб у процесі його створення брали участь певні виробники.
Впродовж майже 3 мільйонів років існуванняпервіснообщинного ладу був відсутній суспільний поділ праці. Лише у III-II тис.до н. е. відбувається відокремлення пастуших племен від землеробських, щопоклало початок першому великому суспільному поділу праці та зробило можливимрегулярний обмін між общинами. Цей момент слід розглядати як визначну подію вісторії розвитку людської цивілізації, що відбиває наслідки дії загальногоекономічного закону – закону економії робочого часу. Людина усвідомлює, що неуніверсальна праця приносить кращі результати (є більш продуктивною навіть заумови використання примітивних знарядь праці), а спеціалізована, коли увага ізусилля працюючого зосереджуються на конкретному виді діяльності, на виготовленніокремого продукту. В процесі такої праці людина має змогу значно підвищуватисвою майстерність, поступово удосконалювати знаряддя праці, набуває певнихнавичок, узагальнює їх і, як підсумок, досягає кращих результатів. Це, в своючергу, веде до більш-менш регулярного виготовлення такої кількості продукції,яка перевищує власні потреби виробника та його родини. Так закладаютьсяматеріальні підвалини для регулярного обміну результатами праці землероба(зерно, овочі) на результати праці скотаря (м’ясо, шкіри). У цьому жсуспільстві відбувся другий великий поділ праці – від землеробства ітваринництва відокремилось ремісництво, яке (знову ж таки шляхом обмінупродуктами – результатами праці землероба і скотаря) поглиблює розвитоктоварного господарства, укріплює його позиції. Правда, обмін здебільшого носитьпрямий характер (продукту на продукт), тобто відбувається шляхом так званогобартеру. Третій великий поділ праці відбувся у рабовласницькому суспільстві івизначив надалі розвиток товарного виробництва. Під час третього крупногосуспільного поділу праці виділяється прошарок людей (купці), які безпосередньовже не займаються виробництвом, їх пряма функція полягає у здійсненні обмінурезультатами праці між різними підрозділами (сферами) суспільного виробництва.Тим самим вони звільняють і землероба, і скотаря, і ремісника від необхідностівитрачати час на реалізацію своєї продукції і останні мають змогу зосередитисвою увагу виключно на виробництві, що, безумовно, веде до підвищенняпродуктивності їх праці. Обмін, який здійснюють купці, як правило, вжесупроводжується появою особливого товару – грошей, які виконують рользагального еквівалента. Після третього поділу праці, тобто приблизно через 65століть, у ХХ ст. у розвинених країнах світу відбувся четвертий великий поділпраці — відокремлення нематеріального виробництва (науки, освіти, охорониздоров’я тощо) від матеріального, внаслідок чого посилилась тенденція дорозширення товарного виробництва. Таке відокремлення відбувається нині у тихкраїнах, у яких частка зайнятих у сфері нематеріального виробництва перевищує30%. Від середини 70-х років, тобто з початком інформаційної революції почавсяп’ятий великий поділ праці – відокремлення інформаційної діяльності таінформаційної сфери від інших сфер. Отже, суспільний поділ праці – цеспеціалізація виробників на виготовленні окремих видів продуктів або на певнійвиробничій діяльності.
Суспільний поділ праці існує у трьохосновних формах. «Коли мати на увазі лише саму працю, то поділ суспільноговиробництва на його великі роди, як-от землеробство, промисловість та ін.,можна, — писав К. Маркс, — назвати загальним поділом праці, розпад цих видіввиробництва на види і підвиди — частковим поділом праці, а поділ працівсередині майстерні – одиничним поділом праці». Якщо взяти загальний тачастковий поділ праці, то провести між ними чітку межу досить важко. Проте, векономічній літературі деякі вчені здійснили таку спробу. На їх думку,загальний полягає в поділі праці в залежності від форми створення продукту, а частковий– за типами та видами конкретності, корисності праці. Але на практиці такерозмежування сфер суспільного виробництва здійснити практично неможливо. Цеможна прослідкувати на прикладі галузей матеріального виробництва. Наприклад,промисловість, як відомо, складається з видобувних та обробних. Але між нимиіснують значні відмінності. Підприємства видобувної добувають із надр земліприродну сировину, а підприємства обробної промисловості переробляють її длястворення готового продукту. Їх можна повноправно віднести до загального поділупраці, хоч вони і входять до однієї галузі. Або візьмемо сільське господарство.Його підприємства виготовляють сільськогосподарську продукцію. Переробку їїздійснює харчова промисловість. ЇЇ можна віднести до сільського господарства вякості переробної галузі. Проте за характером праці харчова промисловістьподібна до промислового виробництва, тому виступає в якості однієї з йогогалузей. Такі приклади можна продовжувати і далі. Вони говорять про те, щочітко визначених меж між загальним та частковим поділом праці немає. Такимчином, різниця між названими видами поділу праці має значною мірою умовнийхарактер. Одна й та сама галузь може виступати в одному випадку в якостізагального поділу праці, а в іншому – в якості часткового. Наприклад,деревообробна промисловість виступає в якості загального поділу праці відносномеблевої. У той же час відносно всієї промисловості вона виступає у виглядічасткового поділу праці.
Отже, загальний і частковий поділ працімають взаємно проникаючий характер. Крім того, ці види поділу праці спонукаютьдо обміну діяльністю. Тому їх можна повноправно об’єднати в один вид поділупраці – поділ праці всередині суспільства.
Що стосується одиничного поділу праці абоподілу праці всередині підприємства, то він має суттєві відмінності. По-перше,слід зазначити, що при одиничному поділі праці не здійснюється обміндіяльністю, як при загальному та частковому. По-друге, поділ праці всерединіпідприємства виник значно пізніше, ніж загальний та частковий поділ праці –лише на мануфактурній стадії розвитку виробництва.
Таким чином, в суспільному поділі праціварто виділяти поділ праці всередині суспільства (загальний і частковий) іподіл праці всередині підприємства (одиничний). Необхідність такогорозмежування витікає з відмінних особливостей двох видів суспільного поділупраці.
Крім названих видів розрізняють щетериторіальний, міжнародний та професійний поділ праці. Що стосуєтьсятериторіального та міжнародного, то вони не виступають в якості окремих видівсуспільного поділу праці. Вони похідні від поділу праці всередині суспільства іявляють собою закріплення окремих видів виробництв за певними районами такраїнами. Таке закріплення залежить від цілого ряду факторів. Це наявністьпокладів корисних копалин, біологічних та водних ресурсів, робочої сили;існуючі природно-кліматичні умови і т. д. З їх урахуванням визначається вжерозміщення конкретних видів виробництв на тій чи іншій території. Професійнийподіл праці також виступає похідною формою від суспільного. Проте професійнийподіл праці має свою специфіку. Якщо територіальний та міжнародний, як вже булосказано, витікає тільки з поділу праці всередині суспільства, то професійний єнаслідком поділу праці як всередині суспільства, так і всередині підприємства.При цьому, якщо загальний і частковий поділ праці призвели до виникненнявідповідних професій, то одиничний викликав їх подрібнення на окреміспеціальності.
Розвиток основних форм суспільного поділупраці, особливо у частковій та одиничній формах, свідчить про дію законусуспільного поділу праці. Він виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєвізв’язки між рівнем розвитку продуктивних сил, економічною могутністю країни, зодного боку, та об’єктивно неминучим процесом поглиблення поділу праці у межахокремих країн та в інтернаціональному масштабі, з другого, та зростанням на ційоснові продуктивності праці. Так, А. Сміт назвав спеціалізацію «ключем добагатства нації». Така висока оцінка зумовлена процесом створенняспеціалізацією важливих передумов саме для зростання продуктивності праці,зокрема шляхом підвищення ефективності використання одних і тих самих засобівпраці при їх постійному використанні, підвищення професійного рівня працівниківта нагромадження їх виробничого досвіду, створення умов для впровадженнямеханізації виробничих процесів та ін.
За наявності суспільного поділу працівиробництво стає товарним тоді, коли воно здійснюється економічно відособленимиодин від одного відносинами власності виробниками. Економічна відособленістьпроявляється, передусім, у тому, що виробники володіють, користуються,розпоряджаються результатами своєї діяльності. Постає питання: чому жвідбувається відособлення виробників. Дане запитання в українській економічнійлітературі в радянський період тривалий час взагалі не ставилося. Сама йогопостановка була недоречною. Коли все ж таки дана тема почала дискутуватись,більшість економістів уважала, що цією причиною є неоднорідність праці. Річ утім, що різні види праці відрізняються один від одного складністю і трудністювиконуваної роботи, функціональним змістом праці – співвідношенням творчого ташаблонного компонентів, розумового і фізичного, типового й неповторного.Неоднаковими є як фізичні й духовні здібності людей до праці, так і їхнінавички до щоденної наполегливої праці. Виробництво різних продуктів вимагаєбагатьох видів ресурсів. Тому ефективність, результативність праці різних людейне однакова. Якби в суспільстві встановився зрівняльний розподіл життєвих благ,це призвело б до часткового утримання одних працездатних членів суспільства зарахунок інших. Стимули до систематичної напруженої праці, до вдосконаленнявиробництва були б підірвані. За зрівняльного розподілу виготовленого продуктуекономічний прогрес суспільства неможливий. Отже, виробники прагнуть відокремитисяу веденні свого господарства, щоб поставити споживання у пряму залежність відзатрат своєї праці та інших ресурсів. Головною рисою економічноївідокремленості виробників є забезпечення прямого зв’язку, залежності рівняспоживання від рівня виробництва. Внаслідок відокремлення виробників формуєтьсяприватна власність, яка є необхідною умовою нормального функціонування товарноїекономіки. Економічна відокремленість означає, що економічні ресурси йвироблені життєві блага перебувають у приватній власності окремих людей або їхгруп. Одночасно економісти тривалий час не брали до уваги таке важливе джереловідокремленості як обмеженість ресурсів, а відтак і споживчих благ. Як відомо,у процесі розвитку цивілізації рівень задоволення потреб людей постійнозростає. Проте із плином часу під впливом розвитку виробництва, реклами,телебачення потреби постійно примножуються. Жодне суспільство не володієдостатніми ресурсами для виробництва такого обсягу товарів і послуг, якогобажають його члени. Отже, люди не можуть повністю задовольняти свої потреби,тому намагаються відокремитися у споживанні, щоб це здійснити. Таким чином,економічна відокремленість у вигляді приватної власності випливає не лише знеоднорідності праці, а й з обмеженості ресурсів. У результаті формуванняназваних умов і виникає обмін товарами як форма економічного зв’язку міжвиробниками. Отже, ця форма зв’язку не випадкова, а об’єктивно зумовленавиникненням суспільного поділу праці та розвитком форм власності. Суспільнийподіл праці породжує матеріальний зв’язок між людьми. Кожен член суспільства,що спеціалізується на виробництві певного продукту, виробляє його для іншихчленів суспільства, але в свою чергу, він потребує продукти їхньої праці.Приватна власність на засоби виробництва роз’єднує людей, робить їх окремимитоваровиробниками. За цих умов єдиною формою економічного зв’язку міжрозрізненими приватними товаровиробниками може стати лише обмін товарами,ринок.
1.3 Еволюція суспільного виробництва, етапийого розвитку. Натуральне й товарне виробництво як форми суспільного
Суспільне виробництво перебуває упостійному русі, і, не дивлячись на окремі періоди занепаду, все-такизнаходиться у постійному розвитку та вдосконаленні. Великі етапи еволюціїсуспільного виробництва (а їх було три) називаються технологічними способамивиробництва – це доіндустріальний, індустріальний та постіндустріальний. Насучасному етапі розвитку людства йде процес розгортання технологічноїреволюції. Значення її виходить далеко за суто технологічні рамки. Підготовка йосвоєння нової технічної бази – це не тільки технічна й навіть не сутоекономічна проблема. Це проблема, насамперед, соціальна, оскільки вона визначаєдолю людства на перспективу.
Технологічний спосіб виробництва – цеісторично визначений спосіб поєднання різних компонентів у системі продуктивнихсил, насамперед людини та технічних засобів праці. Технологічний спосібвиробництва характеризує ті взаємовідносини людей у процесі виробництва, якізумовлюються характером виробничих операцій. У процесі свого розвитку людствозмінило декілька технологічних способів виробництва. В основі цих змін лежалисерйозні зрушення в розвитку різних елементів, що входять до складутехнологічного способу виробництва, і насамперед у самій людині та знаряддях їїпраці.
Історично першим технічним засобом, якимпочала користуватись людина, були кам’яні знаряддя праці неандертальця.Навчившись добувати вогонь, люди винайшли металургійне виробництво, що відкриломожливість виготовляти спочатку бронзові, а пізніше залізні знаряддя праці.Перехід від первісної общини до рабства, а потім до феодалізму супроводжуєтьсяпевним прискоренням у розвитку техніки. Проте на всіх цих етапах людськоїісторії праця у виробництві залишилася ручною, малозмістовною й важкою. Фізичнасила людини була головним фактором виробничого процесу. Тобто, між людиною йтехнічними засобами існував такий тип зв’язку, при якому переважна кількістьтехнологічних функцій припадає на людину. А конкретно: людина приводить у діюзнаряддя праці, управляє ними, координує свої дії, виконує розумові функції.Технічні засоби лише посередньо впливають на предмет праці. Такий тип зв’язку всистемі «людина – техніка», в якому людина виступає як центр, основа,називається суб’єктним, а характер праці – ручним.
Проте на певному етапі можливості зростанняпродуктивності праці на основі ручної техніки вичерпали себе, а потребисуспільства (в силу дії закону зростаючих потреб) продовжували зростати.Виникла певна суперечність між можливостями виробництва, основаного на ручнійпраці, та зростаючими потребами суспільства. Подолати її можна було лише задопомогою принципово нових знарядь праці. Таким принципово новим знаряддямпраці стала машина. Поява машинного виробництва знаменує собою початок другогоісторичного етапу в розвитку техніки, появу нового технологічного способувиробництва, при якому матеріальною основою сукупного робочого механізму(людина — техніка) стає сама машина, а людина перетворюється лише в іізнаряддя, доповнює машину. Ручна праця змінюється механізованою, а тип зв’язкуречових і особистих елементів виробництва з суб’єктного стає об’єктним. Перехіддо великої машинної індустрії знаменує собою промисловий переворот, урезультаті якого капіталізм створив відповідну собі матеріально-технічну базу,що дало йому можливість довести свої переваги перед феодалізмом. З виникненняммашинного виробництва були досягнуті кращі результати в економічному розвиткусуспільства, ніж за всю його попередню історію, тому що воно дало могутнійпоштовх до науково-технічного прогресу.
Протягом останнього сторіччя технічніперевороти вносили радикальні зміни то в одну, то в іншу форму господарювання.А починаючи з середини ХХст., вони охопили практично всі елементитехнологічного способу виробництва. Саме ці зміни ознаменували початонауково-технічної революції. Суть НТР у тому, що вона означає стрибок урозвитку продуктивних сил суспільства, перехід їх в якісно новий стан на основідокорінних змін у системі наукових знань. Проявляється це в тому, що НТРперетворює весь технологічний спосіб виробництва, всі його сторони йкомпоненти: засоби праці, предмети праці, енергетичні основи, технології йорганізацію. Вона суттєво впливає й на головну продуктивну силу суспільства –людину. Але, в першу чергу, революційні перетворення відбуваються в засобахпраці, що виражається в автоматизації виробництва. В автоматизованій системімашин поруч із трьома її класичними елементами: робочою машиною, двигуном іпередаточним механізмом, з’являється четвертий – керуючий пристрій. Що цеозначає? Керуючий пристрій звільняє людину від безпосереднього контакту нетільки з робочими знаряддями (як було при інструментальному технологічномуспособі виробництва), але й з самою робочою машиною ( як при індустріальномутехнологічному способі виробництві). Робітник вперше перестає бути частиноютехнічної системи, перестає виконувати машинні функції. В результаті первіснийсимбіоз людини й техніки, зумовлений нерозвиненістю продуктивних сил, припиняєсвоє існування, поступаючись місцем такому типу зв’язку, який не обмежуєрозвиток ні людини, ні техніки. Звільнившись від жорсткого зв’язку з данимтехнічним агрегатом, виробник розширює свій кругозір, включається в управліннятехнічною системою в комплексі. Суспільство ж у цілому, звільнившись віднеобхідності витрачати майже весь час і енергію на здобуття засобів існування,отримує можливість направляти їх у сферу науки та культури, зробити метоюсуспільного розвитку вдосконалення людини. Так у результаті науково-технічноїреволюції суспільство вступає в свій третій – постіндустріальний технологічнийспосіб виробництва. Отже, можна констатувати, що трьом історичним етапамрозвитку техніки – інструменталізації, механізації та автоматизаціївідповідають і три основні технологічні способи виробництва. ТСВ, оснований наручній праці, охоплює величезні історичні рамки, які включають первісну,рабовласницьку та феодальну формації, кожній з яких відповідає певний рівеньрозвитку продуктивних сил, техніки. Але докорінної, принципової зміни в ТСВ цене викликало – праця залишалася ручною, а фізична сила людини – головнимфактором виробничого процесу. ТСВ, оснований на машинній техніці, виступив якадекватний капіталістичним суспільним відносинам. ТСВ, оснований наавтоматизації, у якому робітник перестає бути частиною технічної системи,зароджується також при капіталізмі, що значною мірою приводить до трансформаціїкласичної капіталістичної системи, зародження в ній елементів нової майбутньоїгуманістичної формації. Україна поки що в цілому знаходиться на другому етапітехнічного розвитку, перехід до постіндустріального ТСВ – це справамайбутнього.
Першою формою суспільного виробництва булонатуральне господарство, яке існувало і було пануючим протягом тривалогоперіоду людської історії. Лише пізніше стали з’являтися елементи товарногогосподарства. Між тим, протягом тривалого проміжку часу ці форми суспільноговиробництва тісно співіснували одна з одною, проте до кінця середньовіччяпанівна роль належала натуральному виробництву. На початковому етапі первісневиробництво виступало в чисто натуральній формі господарювання і пройшло всвоєму розвитку дві основні фази: привласнювальне та відтворювальнегосподарство.
Натуральне господарство – це такегосподарство, при якому продукти виробляються для безпосереднього споживання.Природньою формою багатства тут є натуральний продукт – матеріальне благо, щомає споживчу вартість. В натуральному господарстві найбільш чітко визначаютьсяголовні проблеми економіки: що створювати, як це робити і для когопризначаються продукти. Ці проблеми вирішуються власниками, працівникаминатурального господарства з урахуванням лише внутрігосподарського споживання.Натуральному господарству властиві наступні риси. Всі види робіт, починаючи здобування предметів праці і закінчуючи завершальною стадією виробництва,ведуться в самому господарстві. В натуральному господарстві слабко розвиненийсуспільний і переважає природній поділ праці. Характерними рисами також єзамкненість, відсутність зв’язку з іншими господарськими одиницями. Всі потребивиробника задовольняються за рахунок власного господарства. У виробництвівикористовуються примітивні засоби праці, внаслідок чого продуктивність працімає низький рівень. Натуральному господарству властивий консерватизм, для ньогохарактерне повторення виробництва в попередніх розмірах, на попередніх основах.Як зазначалося, натуральне господарство – історично перший тип господарськоїдіяльності людей. Воно виникло в глибоку давнину, в період становленняпервіснообщинного ладу, коли почалась виробнича діяльність людини і з’явилисьперші галузі господарства – землеробство, скотарство. Натуральне господарствоіснувало у первісних народів, котрі не знали обміну та приватної власності.Воно являло собою систему замкнених, економічно самостійних общин. Натуральнегосподарство переважало також в античних рабовласницьких країнах, хоча тут маломісце досить розвинене товарне виробництво. Воно було однією із головних рисфеодальної економіки. Натуральну форму тут мало поміщицьке господарство.Натуральний характер мало і господарство феодально залежного селянина.
Елементи натурального господарства маютьмісце і в сучасних розвинених країнах, де панують товарно-грошові відносини. Внатуральному і напівнатуральному господарстві слаборозвинених країн зайнятобільше половини населення. За прогнозами спеціалістів ще довгий час натуральнегосподарство буде займати вагоме місце в економіці цих країн. Головний недолікнатурального господарства полягає в тому, що воно не може забезпечити рістпродуктивності праці, тому підтримує лише мінімальні умови життя. Тому, почавшиз натурального господарства – найпершої форми організації економічного життя,людство не зупинилось на ній і перейшло до товарного виробництва.
Товарне виробництво – це така організаціясуспільного господарства, при якій продукти виробляються окремими,відособленими виробниками, і кожен спеціалізується на виробництві одногопродукту. Тому для задоволення суспільних потреб необхідна купівля – продажпродуктів, корті стають товарами на ринку. Характерними рисами та ознакамитоварного виробництва, як зазначалося раніше, є наявність суспільного поділупраці і економічного відособлення господарюючих суб’єктів. Продукт працінабуває форми товару. Він має бути відносно рідкісним і вироблятися для обміну,який стає невід’ємною рисою економічних відносин. Це призводить до того, щотоварна форма виробництва стає відкритою системою організаційно-економічнихвідносин, яка долає обмеженість потреб, що характерно для натуральногогосподарства, і сприяє розвитку суспільних потреб, які визначаються ринком.Обмін товарів відбувається на основі еквівалентності виробничих витрат (утоварах, що обмінюються має бути однакова кількість праці). Здійснюється цечерез купівлю-продаж продуктів праці. Суспільство визнає товар як такий, щозадовольняє його потребу на ринку після того, як його хтось купив. Інакшекажучи, товарна форма зв’язків є не прямою і безпосередньою, а опосередкованаринком форма зв’язків. Це також одна з генетичних особливостей товарноговиробництва. Вона є рушійною силою розвитку продуктивних сил суспільства,підвищення ефективності виробництва, оскільки призводить до подальшогопоглиблення суспільного поділу праці, спеціалізації виробництва і як результат– зростання продуктивності праці. До визначальних рис товарного виробництватакож належать: використання грошей як посередника обміну; наявністьконкуренції; вільне ціноутворення; стихійність розвитку як формасаморегулювання економіки.
Товарне виробництво – це специфічна формавідносин між виробниками та споживачами, особливий спосіб виміру суспільноїпраці. У товарному виробництві по-іншому, ніж в натуральному господарстві,розглядаються головні проблеми економічної організації, пов’язані зі створеннямкорисних речей. Що створювати, як для цього використовувати природні ресурси ідля кого призначаються продукти – всі ці питання вирішуються у відповідності звимогами ринку. З’явившись в період розпаду первіснообщинного ладу, товарневиробництво обслуговувало рабовласницький лад, феодалізм та всезагальнийхарактер отримало за капіталізму. У рабовласницькому суспільстві питома вагатоварної продукції в загальному об'ємі суспільного виробництва складала від 5до 10 %. За феодалізму, особливо з переходом до грошової форми ренти, товарневиробництво підвищило питому вагу до 30 %. У системі відносин класичногокапіталізму виробництво товарів у загальному об’ємі виробленої продукціїскладає близько 100 %. Як відомо, товарне виробництво переважає в сучаснихрозвинених країнах і «пробиває» собі шлях в країни, що розвиваються.
Як зазначалося вище, товарному господарствувластиві опосередковані зв’язки між виробництвом та споживанням. Вонирозвиваються за формулою «виробництво – обмін – споживання». Виготовленапродукція спочатку потрапляє на ринок для обміну на інші вироби (або гроші) ітільки потім потрапляє в сферу споживання. Ринок підтверджує або не підтверджуєнеобхідність виготовляти дану продукцію на продаж. Таким чином, можна зробитивисновок, що товарне виробництво – це система організаційно-економічнихвідносин, завдяки якій забезпечується різносторонній прогрес економіки. Припоглибленні поділу праці розширяється використання все більш сучасної техніки.Це викликає різкий ріст виробництва продукції. А завдяки підвищеннюпродуктивності праці збільшується випуск продукції в розрахунку на душу населення.До того ж збільшується багатоманітність продуктів, призначених для обміну наринку на інші вироби.
Товарне господарство включає такі загальніорганізаційні зв’язки, котрі можуть обслуговувати найрізноманітнішісоціально-економічні системи. Однак при цьому об’єм і значення виробництватоварів та їх обміну зовсім не однакові. В силу цього товарне господарство маєісторичний характер: воно істотно змінювалось протягом всієї історії. Такимчином, товарне господарство зароджується як протилежність натуральногогосподарства, бо являє собою певну організацію суспільного виробництва, приякій економічні відносини між людьми проявляються через ринок, черезкупівлю-продаж продуктів їхньої праці. У результаті таких відносин продуктпраці стає товаром, а саме виробництво продуктів як товарів стає товарнимвиробництвом.
Розділ 2. Товарна форма виробництва яквизначальна умова становлення сучасних факторів виробництва
2.1 Суб’єктно-об’єктна умова розвитку товарноїформи виробництва
У товарній економіці перехід продукту зісфери виробництва у сферу споживання відбувається через купівлю-продаж. Міжвиробником і покупцем виникають зв’язки, які називають товарними відносинами.Ці відносини охоплюють коло стосунків і зв’язків у національній економіці, щопов’язані з переміщенням ресурсів і продуктів від одного власника до іншого.Основою товарних відносин можуть бути ціни і вартісного, і невартісногопоходження. Товарні відносини формуються незалежно від того, як формуються ціни- адміністративним чи ринковим шляхом, забезпечують ті ціни рівність сторінмінового відношення чи не забезпечують Характерною рисою товарних відносин єте, що вони завжди здійснюються на основі платності.
Товарні відносини складаються між різнимиекономічними суб’єктами з приводу певних об’єктів. Об'єктом товарних відносин єрізні економічні блага. Об'єктом цих відносин може бути тільки такий продуктабо вид ресурсу, який має споживну вартість. Наявність споживної вартості єнеодмінною передумовою виникнення товарних відносин з приводу певного блага. Щоє показником споживної вартості блага? Споживною вартістю блага, як відомо, єйого здатність задовольняти певні потреби людей. Для характеристики споживноївартості товару цього явно недостатньо. Товар має не просто споживну вартість,а й суспільну, або ринкову, споживну вартість, тобто здатність задовольнятипотреби інших членів суспільства – покупців. Це означає, що споживна вартістьтовару існує тільки у зв’язку з виникненням у ній суспільної потреби. Якщотовар як такий корисний як річ, то вироблений понад суспільну потребу,перевищує величину платоспроможного попиту на нього, то виявляється, що він немає ринкової споживної вартості. Товарні відносини з приволу кожного блага вумовах насичення потреби в ньому завжди мають певні межі. Основним вирішальнимкритерієм ринкової споживної вартості є те, що благо купують.
Спочатку об'єктом товарних відносинздебільшого були товари, які існували у вигляді речей. У сучасній економіцідедалі більшої ваги набувають різноманітні послуги, зокрема інформаційні, якістановлять фактично новий продукт у вигляді даних, повідомлень, інформації прооб'єкти та процеси.
Продукти виробничої діяльності інколиназивають роботою. Наприклад, будівельні роботи – не лише певний виддіяльності, а й її продукт. Матеріально-речовий продукт, створений у процесіматеріального виробництва, називають продукцією. Проте в останні роки цейтермін часто вживають щодо результатів науково-інформаційного виробництва –«науково-технічна продукція». Отже, у цьому разі об'єктом товарних відносинбудуть робота чи науково-технічна продукція.
Сучасні вітчизняні економісти, досліджуючиоб'єкти тованих відносин, використовують термін «благо», який у радянськійекономічній літературі практично не вживали. Щоправда, українські економісти напочатку ХХ ст. широко послуговувались цим терміном. На перший погляд, можевидаватися, що благо – найширше поняття, яке охоплює всі об’єкти товарнихвідносин: продукти – результат виробництва, позаекономічні блага, які природадарує людині, і ресурси. Проте «благо» як поняття належить до так званоїемоційно забарвленої термінології. Навряд чи можна назвати благом такі об’єктитоварних відносин, наркотики, вакуумні бомби чи протипіхотні міни. Внаслідокзабарвленості поняття «благо» найчастіше вживають з певним означенням,наприклад, економічне благо, благо індивідуального вжитку, капітальне благо,позаекономічне благо, громадське благо тощо. Тому поняття товару є найширшимвиразом об’єктів товарних відносин. Річ у тім, що в економічному дослідженніоб’єкт купівлі-продажу називають товаром, незалежно від того, якої форминабуває результат виробництва – речі чи послуги, приносить він користь чи шкодуздоров’ю людини; товаром можна також назвати будь-який вид ресурсів.
Дещо раніше більшість вітчизнянихекономістів виходила з того, що товарні відносини можуть виникати лише зприводу речей, тобто ринкову споживну вартість можуть мати лише речі. Щостосується таких результатів праці, які не існують окремо від виробника, непереходять із форми руху у форму предметного існування (їх прийнято називатипослугами), то вони не мають споживної вартості.
Визначення споживної вартості послуг – цеперший крок до проблеми вищого рівня: чи формуються у сфері послуг товарнівідносини, чи створюється там національний дохід. Нині ця проблема актуальна.Річ у тім, що в усіх розвинених країнах простежується тенденція довипереджувального зростання сфери послуг, частка зайнятих у цій сфері ужеперевищила там дві третини зайнятих у національній економіці й далі зростає.Оплата послуг займає дедалі більшу частку в споживчих видатках населення.Більшість видів послуг є платними. До того ж, що вища частка населення, яказайнята в нематеріальному виробництві, то, зазвичай, вищий рівень економічногорозвитку країни.
Наприкінці 1980-х років у радянськійекономічній літературі відбулася дискусія з приводу сфери, у якій формуютьсятоварні відносини. Ця дискусія набула форми полеміки з приводу вартісноїприроди послуг. Хоча ця дискусія й не привела до однозначного тлумачення сфери,у якій формуються товарні відносини й створюється національний продукт, вонавсе ж розкрила низку важливих моментів. Передовсім виявилось, що так званеречове тлумачення продуктивності праці надмірно вузьке. Частина економістіввзагалі поставила під сумнів потребу розчленування праці на продуктивну інепродуктивну.
Обмежувальна концепція продуктивної працівиходить з того, що товарні відносини формуються тільки у сфері, у якійрезультат праці одержує певне матеріально-речове втілення, а доходи осіб, щозайняті у сфері послуг, наприклад, при її підприємницькій організації – цезаробітна плата, прибуток тощо є вирахуванням з вартості, що створена у сферіматеріального виробництва.
На порозі ХХІ ст. уже небагато вітчизнянихдослідників виходять з вузького розуміння продуктивної праці. Виробничі йособисті послуги – освіти, медицини, сфери культури, побуту, науки, транспорту,сфери інформації і т. д. – є невід’ємною частиною національного продукту і зприводу послуг цих галузей виникають товарні відносини. Обсяг і якість послугта інформації – один із найважливіших показників рівня економічного розвиткукраїни і рівня життя населення. Загалом, можна сказати, що те, що є працею, неможе бути непродуктивним.
Основними суб’єктами товарних відносин єдомогосподарства, фірми (ділові підприємства) та держава. Поняття«домогосподарство» почали активно застосовувати українські економісти зсередини 90-х років. У вітчизняній літературі нині здебільшого піддомогосподарством розуміють економічну одиницю, що складається з однієї абобільше осіб, які ведуть спільне господарство, дбають про сімейний добробут,виконуючи такі функції: 1) забезпечення чинниками виробництва економіки країни;2) використання власних коштів для поточного споживання товарів і послуг,заощадження з метою задоволення власних потреб [5, с. 138].
У товарній формі виробництва з приватноювласністю домогосподарства є власниками різних видів ресурсів. У їхнійвласності повністю перебуває найцінніший економічний ресурс – праця, а такожпідприємницький хист. Крім того, домогосподарства володіють землею, капіталом,крамницями, транспортними засобами, цінними паперами та іншими активами. Усучасній ринковій економіці домогосподарства постачають ці ресурсипідприємствам, отримуючи доходи у вигляді заробітної плати, ренти, процента іприбутку. Грошові доходи від продажу ресурсів домогосподарства спрямовують накупівлю споживчих благ. Через видатки свого грошового доходу домогосподарствавиявляють попит на товари та послуги.
Ще одним суб’єктом товарних відносин єфірма або ділове підприємство, яка є організаційно-економічною і правовоюструктурою підприємницької діяльності. У сучасній світовій економіці близько 40млн. фірм, із яких приблизно половина припадає на США. Виникнення фірм сталоважливим чинником прискорення економічного і соціального прогресу.
Упродовж тисячоліть виробництво іспоживання навіть за наявності товарних зв’язків відбувалось у межахдомогосподарства. Проте з поглибленням поділу праці, розвитком і захистомприватної власності та свободи особи виокремлюється фірма, яка є незалежнимекономічним суб’єктом. За кілька останніх сторіч розвинулось багато різновидівправового статусу фірм, який визначає її стосунки з іншими економічнимисуб’єктами. Основними правовими формами фірми є одноосібне володіння,партнерство, корпорація. Кожна з форм має переваги і недоліки.
2.2 Еволюція товарної організаціївиробництва
Як зазначалося раніше, товарне виробництвозароджується ще в первісній общині й певного розвитку досягає врабовласницькому суспільстві. Отже, коли мова йде про натуральний характеррабовласницьких господарств, то це не означає, що вони були повністю замкнуті,ізольовані й що жодна частина їхньої продукції не надходила в сферу обміну.Об’єктивні умови розвитку суспільства поступово розкривали кордони натуральногогосподарства, втягуючи його в нові економічні зв’язки, які набирали товарноїформи. І, в першу чергу, такою умовою було поглиблення суспільного поділупраці, яке вело до зростання ефективності виробництва. Отже, не розвитокприватної власності, яка, навпаки, автономізує господарства, а саме суспільнийподіл праці, який не залежить від форм власності, породжував розвиток товарнихвідносин. Розвиток ремесла, яке досягло досить високого рівня, особливо уантичних містах, мав першочергове значення для виробництва продукції, яканадходила в продаж, а це, в свою чергу, розширювало сферу обміну. Важливу рольу розвитку товарних відносин у рабовласницьку епоху відіграло поглибленняспеціалізації та збільшення обсягів сільськогосподарського виробництва.
Праобразом теперішніх бізнесменів виступалидрібні власники (селяни, ремісники), які займалися виробництвом продуктів дляпродажу, а також — рабовласники. Причому, з розвитком рабовласницькоговиробництва рабовласники збільшували обсяг продукції на продаж за рахунокрозширення виготовлення додаткового продукту, який вони привласнювали. Можнаконстатувати, що випадковий, епізодичний товарний обмін, яким він був упервісному суспільстві, при рабовласницькому ладі розвинувся в системурегулярної торгівлі. Саме в рабовласницькому суспільстві виникає таке поняттяяк ринок. Все більше залучення товаровиробників у товарні відносини, в ринокпородило ряд суперечностей, а саме: а)роздвоєність товаровиробника на виробникатовару та його продавця; б)необхідність поділу затрат на виробництво тареалізацію. Зрозуміло, що з розширенням товарних відносин збільшувалась працята витрати, пов’язані зі збутом товарів. Це привело до того, що з середовищатоваровиробників почали виділятися особи, які взяли на себе посередництво взбуті. Так, ще в рабовласницькому суспільстві виникає купецький капітал, якийдосяг високого ступеня розвитку в античному суспільстві. Діяльність купецькогокапіталу сприяла тому, що почало розвиватися виробництво заради отриманнягрошей, а це вело до подальшого розширення товарно-грошових відносин іпідривало основи натурального господарства, яке все ще залишалося панівним вумовах рабовласницького ладу. Становлення товарного виробництва та товарногообігу в умовах рабовласництва викликало розвиток грошового обігу, функцій грошей.Це приводить до того, що поруч з товарно-грошовим капіталом з’являєтьсягрошово-торговий капітал; з’являється праобраз майбутнього банківськогокапіталу – лихварський капітал. Але в той же час товарне виробництво тапороджені ним купецький і лихварський капітали виступали лише придатками,обслуговували натуральне в своїй основі рабовласницьке виробництво. Тобто,товарне виробництво було лише придатком до натурального, носилопідпорядкований, обмежений характер.
Розпад рабовласницького ладу й перехід суспільствадо феодалізму на перших порах дещо загальмували розвиток товарно-грошовихвідносин і цим самим затримали процес витіснення натурального господарства.Воно, як і в рабовласницькому суспільстві продовжувало посідати панівнестановище. Проте об’єктивні процеси розвитку товарних відносин вже зупинитибуло неможливо. Особливо ці процеси поширилися в результаті переходу увзаємовідносинах між феодалами та кріпосними селянами від натуральної ренти догрошової. В результаті розширення торгівлі між селянами та феодалами, з одногобоку, та міськими ремісниками, з іншого, формуються внутрішні ринки. Здопомогою торгівлі встановлюються й зміцнюються економічні зв’язки міжсільськогосподарськими та ремісничими виробництвами. Подальшого розвиткунабувають торговий та лихварський капітали, характерною особливістю яких булоте, що вони не були пов’язані безпосередньо з виробництвом (бо виконувалипосередницькі функції), а джерелом свого прибутку мали додатковий, інодінеобхідний продукт, створений селянами та ремісниками.
Торговельні зв’язки між містами, між містомі селом, між різними країнами поступово стають більш широкими та більшрегулярними. Сильний поштовх розвитку торгівлі був даний великими географічнимивідкриттями. В результаті цих процесів уже в XV-XVI ст. товарно-грошовівідносини глибоко проникли в економіку не лише міста, але й села. Існування зацих умов цехового ремесла та натуральних феодальних господарств ставало всебільш несумісними з потребами економічного розвитку. Феодальна організація ремісничоговиробництва в формі цехового ладу з його суворою регламентацією обсягу йтехнології виробництва, з цеховою монополією обмежувала можливості значного йпослідовного прогресу техніки виробництва, збільшення обсягів товарноїпродукції. Феодальне сільське господарство з роздрібним надільнимземлекористуванням, підпорядкуванням феодальній общині перешкоджало зростаннюпродуктивності праці й укрупненню розмірів господарства. Всі ці елементинатурального господарства обмежували місткість внутрішнього ринку, гальмувалирозвиток товарного обміну. Об’єктивні процеси розвитку продуктивних сил, щовиразилося в розвитку товарно-грошових відносин, прийшли в протиріччя зіснуючою феодальною формою організації виробництва у вигляді натуральногогосподарства. Виникає суспільна потреба в ліквідації феодальних виробничихвідносин і заміні їх новими, які б відповідали рівню й характеру зростаючихпродуктивних сил.
Зі всього вище сказаного можна зробитинаступні висновки:
1.Товарне виробництво, ринок існували незавжди. Вони виникають лише на певному етапі розвитку людського суспільства.
2. Товарне виробництво, ринок не єпородженням капіталістичного ладу. Вони виникли задовго до нього, зародились таіснували в первісному, рабовласницькому та феодальному суспільствах.
3. Товарне виробництво, ринок самі по собіне породжують капіталістичних відносин. Для цього необхідні певні додатковіумови.
Товарна форма виробництва демонструє високуадаптивну здатність до різних форм власності, утворюючи в поєднанні з нимирізні соціально-економічні уклади. Історії розвитку людського суспільствавідомі два типи товарного виробництва: просте та капіталістичне. Ще в періодрозкладу первісної общини зародилося просте товарне виробництво, тобто, вонохарактерне для перших етапів розвитку товарного виробництва, коли продуктивиготовлялися для обміну самостійними дрібними товаровиробниками – ремісникамита селянами. Основними його рисами є: дрібна приватна власність на засобивиробництва, особиста праця та обмежена мета виробництва, зумовлена йогопримітивним характером. Проте з часом, в міру розвитку продуктивних сил, колиз’являється можливість виготовляти все більшу масу додаткового продукту,товарне виробництво поступово починає набувати підприємницького характеру. Врезультаті змінюється мета виробництва. Якщо раніше метою було забезпеченняумов існування товаровиробника та його родини, то тепер нею стала нажива,збагачення.
Таким чином, просте товарне виробництвотрансформується в капіталістичне. Після демократичних революцій і Промисловоїреволюції цей уклад перетворився в панівний у країнах Західної Європи та США.Він забезпечує найвищу ефективність виробництва. Проте стосунки міжпідприємцями та найманими робітниками можуть загострюватися, що ослаблюєвиробничий потенціал цього укладу. Характерними рисами капіталістичноготоварного виробництва є: велика приватна власність на засоби виробництва;наймана праця та мета — збагачення. Між простим і капіталістичним товарнимвиробництвом є істотні відмінності. По-перше, простому товарному виробництвувластиве поєднання виробника із засобами виробництва, тоді як капіталістичневиробництво породжує відокремлення виробників від них, перетворюючи їх нанайманих робітників. По-друге, просте товарне виробництво основане на особистійпраці, а капіталістичне – на найманій. По-третє, метою простого товарноговиробництва є забезпечення джерела існування товаровиробника та його родини,метою ж капіталістичного виробництва є нажива. Але, не зважаючи на цівідмінності, просте товарне виробництво та капіталістичне однотипні, так яквони мають одну й ту ж економічну основу – приватну власність на засобивиробництва. Тому просте товарне виробництво, розвиваючись в умовах приватноївласності, неминуче приводить до виникнення капіталістичного виробництва, воноє вихідним пунктом.
В силу яких же факторів відбуваєтьсяперетворення однієї суспільної форми в іншу (тобто простого товарноговиробництва в капіталістичне)? Аналіз розвитку товарного виробництва,основаного на приватній власності, показує, що головною рушійною силою такогоперетворення виступає його основна суперечність – між приватною та суспільноюпрацею. Що це за суперечність? Річ у тім, що будь-яке виробництво маєсуспільний характер. Але в різних умовах він проявляється по-різному. В умовахприватної власності та панування товарних відносин суспільний характерпроявляється опосередковано, через ринок. Тобто, працюючи в своєму приватномугосподарстві, кожен товаровиробник вважає, що це його приватна, особистасправа. Але в умовах товарного виробництва він виробляє продукт не для себе, ащоб продати. Тобто, цей продукт повинен задовольнити чиїсь потреби. І наскількиці потреби будуть задовольнятися, товаровиробник дізнається лише тоді, коливинесе свій товар на ринок і відчує попит на нього. Попит і буде тим суспільнимвизнанням затрат праці товаровиробника на виготовлення даного продукту.Причому, цей попит може бути більшим або меншим. Від цього вже буде залежати,якою мірою суспільство визнає приватні, індивідуальні затрати товаровиробника.Отже, товаровиробник може виграти або програти, залежно від того, наскільки вінврахував суспільні потреби. Саме це зумовлює той факт, що окремі виробники,виробляючи товари на ринок, стають один до одного у відносини конкуренції:кожен намагається дорожче продати, дешевше купити. А результатом цього єпосилення сильного та падіння слабшого, збагачення меншості та зубожіння маси.В остаточному підсумку це приводить до перетворення маси самостійних виробниківна найманих працівників, а багатьох дрібних підприємств і закладів у результатіконцентрації та централізації – в невелику купку великих підприємств. Такпоступово просте товарне виробництво трансформується в капіталістичне.
Оскільки товарна організація виробництва іадекватна їй форма зв’язків еволюціонують разом з розвитком продуктивних сил,суспільним поділом праці і кооперацією праці, то вже на рубежі 60 – 70-х роківХХ ст. у розвинених країнах, таких як США, Канада та інші західноєвропейськікраїни, Японія, у зв’язку переходом їх до постіндустріальної цивілізації,виникає сучасне товарне виробництво. Його розвиток відбувається під впливомсучасної науково-технічної революції, де визначальним стає сферанематеріального (особливо духовного) виробництва. Дана форма організаціїсуспільного виробництва грунтується на різноманітних формах власності(індивідуальній, колективній, державній, змішаних). Крім того, характерна восновному інтелектуальна праця, носії якої виступають водночас і як власники.Сучасне виробництво регулюється, по-перше, законами ринкової економіки; по-друге,державою, а також іншими інституціями.
Таким чином, в історичному розвиткутоварного виробництва слід виділити два важливих моменти:
1. Перетворення натурального господарствана просте товарне господарство.
2. Перетворення простого товарногогосподарства на розвинене (підприємницьке) товарне господарство, яке властивепереважній більшості країн світу. Просте і розвинене (підприємницьке) товарневиробництво мають як спільні, так і відмінні риси.
Спільними рисами простого і розвиненоготоварного виробництва є такі:
— суспільний поділ праці;
— приватна власність на засоби виробництва;
— конкуренція між виробниками;
— ринкова форма зв’язку між виробниками.
Відмінності між простим і розвиненимтоварним виробництвом:
при простому товарному виробництві:
— власник засобів виробництва і виробникпродукту поєднуються в одній особі;
— виробництво товарів спрямоване назадоволення потреб виробника і членів його родини;
— виробництво ґрунтується на індивідуальнійвідокремленій праці;
— конкуренція товаровиробників нерозвинена,не має всеохоплюючого характеру;
— при розвиненому товарному виробництві:
— виробник продукту – найманий працівник,власник товару – власник капіталу, засобів виробництва;
— виробництво товарів здійснюється зарадиотримання прибутку;
— виробництво ведеться на базі спільної,об’єднаної праці;
— товарний ринок поділяється на ринокзасобів виробництва і предметів споживання;
— товарне виробництво набуває загальногохарактеру.
Розділ 3. Товарне виробництво як основарозвитку ринкової економіки в Україні
3.1 Проблеми та перспективи розвитку товарноговиробництва в Україні
Події в трансформаційних економічнихпроцесах України мають таке спрямування, яке певним чином обмежує формуваннясприятливих соціально-економічних умов для нормального розвитку товарнихвідносин.
Як відомо, відносини та зв’язки товарногогосподарства відтворюються й панують у межах середовища ринкового господарства.З одного боку, ринкове господарство оттотожнюється з процесом товарноговиробництва, з другого – товарне виробництво, в свою чергу, є такоюорганізацією господарства, коли продукти виробляються для обміну,купівлі-продажу. Поняття ринкового господарства є багатомірним. Воно міститьбагато складових – сферу товарного виробництва; сферу обміну; сукупність актівкупівлі-продажу і збалансування попиту і пропозиції у процесі розширеноговідтворення. Виходячи з цього, можна вважати, що ринок є складовою частиноюринкового господарства, через механізм якого перетворюються на реальністьтоварно-грошові відносини. Формуючи конкурентне середовище, ринок виступаєефективним організатором товарного виробництва.
Крім виробництва і споживання економічногопродукту, потрібна сукупність дій, які забезпечують просування продукту відвиробника до споживача. Сферу діяльності, пов'язану з розподілом, обміномекономічного продукту, його рух від виробників до споживачів, називають сфероюобміну. Ця сфера – шлях продукту від «воріт» підприємства (фірми), що йоговиробило, до «столу» споживача. При цьому мається на увазі не тількитранспортування, а й перехід власності на продукт з одних рук до інших, продажйого однією особою і купівля іншою.
Як бачимо, товарне виробництво тіснопов'язане з товарним обігом. Товарний обіг визначається як обмін продуктівпраці за посередництвом грошей у формі купівлі-продажу. Товарний обігскладається з купівлі-продажу засобів виробництва, предметів споживання, атакож матеріальних послуг. Природно, що купівля-продаж товарів (або обмін)передбачає ринок. Ринок – досягнення всього людства на всіх етапах йогорозвитку до найвищих форм суспільного прогресу. З політико-економічної точкизору ринкове господарство є обов'язковим, невід'ємним компонентом товарноговиробництва. Отже, природа, економічний зміст, функції і структура ринковоїгосподарської системи зумовлюються товарним виробництвом, його принципами тазаконами.
На ринку, як правило, виступають двіголовні діючі особи: продавці та покупці. Між ними встановлюються відносиникупівлі-продажу. Якщо розглядати як покупців та продавців три головних суб'єктиекономіки – державу, підприємства і населення у вигляді домашніх господарств(рис А), то можна дійти висновку, що кожен із трьох суб’єктів товарно-грошовихвідносин постачає на ринок товари, що є їхньою власністю.
Рис. А:
/>
Як зазначалося, сферою прояву тавідтворення відносин суспільного виробництва є ринкова економіка. Оскількиринкове господарство повністю зумовлюється наявністю та функціонуваннямтоварного виробництва, як, і навпаки, останнє наповнюється ринковимивідносинами, то можна вважати, що ринкова економіка є не що інше, як товарневиробництво.
Стан внутрішнього ринку є узагальнюючиміндикатором розвитку економіки країни, оскільки від його розмірів таефективності, зокрема активності ділового середовища, відкритості таінтенсивності конкуренції, орієнтованості на споживача залежить продуктивністьусіх секторів економіки. На внутрішньому ринку формується та використовуєтьсязначна частина доходів домогосподарств та підприємств, задовольняється їх попитна вітчизняні та імпортовані товари і послуги, формуються ринкові чинникиструктурних зрушень в економіці. Обсяги, структура та ефективність внутрішньогоринку є визначальними факторами конкурентоспроможності національної економікита забезпечення сталого економічного зростання.
На сьогодні за даними Глобального звіту проконкурентоспроможність Всесвітнього економічного форуму, Україна займає 26місце серед 131 країни за індексом розміру внутрішнього ринку, проте заефективністю – лише 101 місце. В цьому контексті слід звернути погляд допроблем розвитку внутрішнього ринку. [8]
Різке падіння реальних доходів населення,прибутків підприємств, яке спостерігається в останні роки, призвело досуттєвого зменшення внутрішнього попиту. Скорочення роздрібного товарообігу напонад 10 %, зростання кредиторської заборгованості підприємств, збереженнязначної частки бартерних розрахунків також свідчать про виведення частини обігусукупного продукту з-під впливу власне ринкових відносин. Таким чином, слідговорити про суттєве звуження внутрішнього ринку України як головного атрибутаринкової економіки.
Фахівцями визначається, що в Українівідсутня працездатна платіжна система, недостатня складова в розрахунках міжсуб'єктами господарювання, недостатніми для обслуговування обороту сукупногопродуктами є обсяг грошової маси та кредитний потенціал. При руйнуванні системиматеріально-технічного постачання, коли вже не працюють старі методи продажу,становлення нових іде вкрай повільно. Одним із підтверджень відсутностісформованного внутрішнього ринку є і переважання на ньому низькосортнихімпортованих товарів.
Традиційно розвиток внутрішнього ринкурозглядається як похідна від економічного зростання, що розпочалося. Проте,аналіз глибинних наслідків тривалого звуження внутрішнього ринку дозволяєпоставити ймовірність такого причинно-наслідкового зв'язку в Україні підсумнів. Цими наслідками є такі:
1. Некоректне визначення вартості товарів.Це знаходить вияв у множинності цін, «ножицях» цін. Аналогічні товари, щореалізуються на позаринкових умовах, можуть мати цілком різні ціни. Наслідок –деформація пріоритетів економічного розвитку та спрямування капіталів догалузей із невиправдано високою нормою прибутку.
2. Розрив зв'язків між окремимиекономічними суб'єктами, галузями, регіонами. В ході таких зв'язківпідприємства здійснюють мінімізацію витрат виробництва, а отже – можуть більшагрессивно поводитись на ринку. В Україні підприємець сьогодні змушенийвибирати не найбільш ефективного партнера, а найвигідніші умовивзаєморозрахунків. Наслідок уособлення господарюючих суб'єктів – перешкодиефективній внутрігалузевій та міжгалузевій конкуренції.
3. Розрив зв’язку між виробником іспоживачем. Обмеженість вибору для споживача на ринку веде до зниження йоговимогливості та переключення на більш дешеві товари, навіть нижчої якості.Наслідок – послаблення стимулів підприємствам до підвищення якості тапокращення споживчих характеристик продукту.
4. Нестабільність грошового обігу. Вузькіринки частіше та легше підпадають під раптові впливи і на їхню динаміку впливаєбільше немонетарних чинників. Наслідок – виникнення раптових непередбачуванихдисбалансів ринків (валюти, окремих товарів, регіональних ринків).
Отже, перераховані наслідки ведуть доуповільнення формування в Україні повноцінної ринкової економіки, а саме:перешкоджають становленню конкурентоспроможних підприємств; сприяють збереженнюмонополізації ринків; ведуть до необгрунтованого підвищення цін; сприяютьтінізації економіки, розвитку корупції. Сказане дає підстави стверджувати, щовнутрішній ринок України потребує цілеспрямованого розвитку та захисту. Цейзахист має полягати насамперед в створенні поля для ефективної конкуренції якстимулу економічного зростання та вдосконалення підприємств. Політика захистувнутрішнього ринку повинна бути реалізована як передумова переходу до стійкогоекономічного зростання. Орієнтирами такої політики мають стати:
1. Розширення сукупного попиту. Йогопотрібно досягти завдяки збільшенню доходів населення, зменшенню оподаткуванняпідприємств, зменшенню вартості кредитних ресурсів.
2. Дотримання збалансованості структуривнутрішнього ринку – ринків товарів, послуг, інтелектуального продукту,кредитів, капіталів, валюти, праці.
3. Розбудова торговельної інфраструктури.Потрібно цілеспрямовано відновлювати взаємовигідну співпрацю між виробничими іторговельними підприємствами.
4. Забезпечення добросовісної конкуренціїна внутрішньому ринку, включаючи захист від надмірного або неякісного імпорту.
5. Регулювання діяльності монополій,максимальне використання позитивного ефекту концентрації капіталу примінімізації негативного впливу монополій.
6. Маркетингові дослідження, вивчення тапрогнозування кон'юктурних ринків, забезпечення максимальної прозоростіінформації про становище на зовнішніх та внутрішніх ринках.
Потреба в спеціальних заходах із захисту тарозширення внутрішнього ринку пояснюється його особливою роллю в забезпеченніекономічного зростання. Отже, забезпечення необхідних місткості, структури тастійкості внутрішнього ринку є однією із головних складових забезпеченняекономічної безпеки України. Така політика є першочерговим пріоритетом новоїекономічної політики, яка знаменуватиме перехід трансформаційного процесу доетапу економічного прагматизму.
3.2 Чинники еволюції товарної формиорганізації виробництва в Україні щодо інтеграційних процесів
На сучасному етапі суспільного розвиткузначну роль для економіки кожної країни і світу в цілому відіграє світовегосподарство, яке поєднує національні господарства, що пов’язані і взаємодіютьза законами міжнародного поділу праці. Він полягає в спеціалізації окремихкраїн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цимипродуктами на всіх ринках. Формування спеціалізації господарства підкоряєтьсядії закону порівняльних переваг, запропонованим Д.Рікардо в 1917р., якийстверджує, що кожній країні, навіть тій, яка має абсолютні переваги звиробництва будь-яких товарів, вигідніше зосередити свої зусилля на виробництвітих товарів і послуг, у виробництві яких вона досягла порівняно більшоїефективності, і експортувати їх в обмін на товари, яких вона не виробляє.
Для реалізації можливостей, що виникають упроцесі розвитку МПП та забезпечення руху товарів, послуг, капіталу, робочоїсили на світових ринках потрібна постійна підтримка міжнародних двосторонніх табагатосторонніх відносин, укладенні зовнішньополітичних та зовнішньоторговихугод, як між окремими фірмами, так і між урядами країн.
Економічні зв’язки між країнами маютьбагатовікову історію. Протягом століть вони існували переважно як зовнішньоторгівельні,вирішуючи проблему забезпечення населення товарами, які національна економікавиробляла неефективно або не виробляла взагалі. З розвитком еволюціїзовнішньоекономічні зв’язки переросли межі зовнішньої торгівлі і перетворилисьв складну сукупність міжнародних економічних відносин, що стосуються інтересіввсіх держав.
Міжнародні зв’язки виступають сьогоднінайважливішим фактором економічного зростання, структурних зрушень і підвищенняефективності національного виробництва, одночасно є і каталізаторомдиференціації країн, нерівномірності їх розвитку. Це можна довести тим, щосучасне світове господарство як в політичному, так і в соціально-економічномувідношенні неоднорідне і характеризується великою кратністю. Як колись, насвітовій арені серед суб’єктів економічної діяльності країни з різним рівнемпромислового розвитку, умовами і стандартами життя суспільства.
Як відомо, після проголошення незалежностіодним із пріоритетних завдань України стала її інтеграція у світову економіку.Однак, цей процес виявився досить-таки болісним для молодої держави, оскількина міжнародних ринках товарів і послуг Україна зіткнулася з надзвичайножорсткою конкуренцією. На даному етапі можна виділити декілька причин, котрігальмують інтеграцію України у світове економічне суспільство, а саме:
1. В Україні тільки розгортається процесвизначення того, які фірми та товари мають формувати зовнішньоторговельнийпрофіль країни в середньо- та довготерміновому періодах.
2. Економічна криза в країні гальмує вихідна світовий ринок в цілому та європейський зокрема і утвердження на нихпотенційно конкурентоспроможних українських підприємств. До того ж,нагромадження взаємної заборгованості між підприємствами перешкоджає розвиткунормальної кооперації, без чого неможливо забезпечити випуск кінцевоїпродукції.
3. Інтеграція України в світову економікузначною мірою гальмується структурою виробництва, успадкованою від СРСР. Уминулому Україна спеціалізувалася переважно на випуску проміжної промисловоїпродукції, тоді як виробництво кінцевих товарів знаходилося за межамиреспубліки.
4. Світовий ринок досить насичений товарамиз низьким ступенем обробки, промисловими товарами споживчого призначення тасільськогосподарською продукцією. А саме ці товари складають сьогодні основнучастку українського експорту насамперед за рахунок низьких цін.
5. Серед головних причин і чинників, щоспонукають до поглиблення участі економіки України в міжнародному поділі праці,до органічного включення її господарства в сучасні економічні процеси, можнаназвати високу питому вагу експорту у валовому національному продукті. Доситьхарактерним є те, що третина національного виробництва України опосередкованадією зовнішніх економічних зв’язків. Це підкреслює виняткову важливість даноїсфери в системі життєзабезпечення держави і для виходу його з надзвичайноважкої і всеосяжної кризи. Українським експортерам дещо бракує досвідудіяльності на зовнішніх ринках. Часто міжнародне співробітництво гальмуєтьсянедостатньою підтримкою виробників з боку відповідних міністерств та відомств.До того ж, можна назвати численні випадки, коли Україна втрачала вигідніможливості внаслідок неефективної системи вироблення та реалізації економічноїполітики в цілому.
6. Українське законодавство ще далеке відідеального – існує багато суперечностей в законах, які не сприяють розвиткуекономіки, притоку інвестицій. Важливо привести українське законодавство досвітових норм, які будуть сприяти розвитку української економіки.
Можна виділити три визначальні передумови,реалізація яких створить сприятливі можливості для включення економіки Українив глобальні процеси та структури. Мова йде про системну ринкову трансформацію,реструктуризацію та відкритість економіки. Головним у цій тріаді є, очевидно,перший блок, що передбачає системну трансформацію економіки від ізоляції довідкритості, перехід від тоталітарно-директивної моделі товариства до ринкової.Досвід свідчить, що ринкова трансформація розвивається в трьох основнихнапрямках: лібералізація економіки, приватизація власності, інституціоналізація(створення ринкової інфраструктури). При цьому виняткову роль для Українивідіграє створення атрибутів загальноекономічної і ринкової інфраструктури,стан відкритості економіки для більш широкого її включення в торгово-економічні,фінансово-інвестиційні, виробничо-технологічні глобальні процеси.
Однією з умов подолання проблем щодоінтеграції в світове економічне суспільство є формування в Україні ринковоїекономіки, під яким розуміється не тільки розвиток зовнішньої торгівлі, щопереважає на теперішньому етапі, але і поступове відкриття ще двох каналіввзаємозв’язку зі світовим господарством (рух капіталів і взаємообміннаціональними валютами), об’єктивно зумовлений і практично безальтернативний.
Поступова інтеграція української економікиу світові процеси і структури потребує тривалого часу, вона повинназдійснюватися поетапно, в міру дозрівання внутрішніх і зовнішніх передумов.Відповідно до історичного досвіду та існуючих оцінок, процес зміни науковоїпарадигми здійснюється протягом 5-10 років, технологічної системи – 10-30років, економічної системи – від 30 до 60 років. Як показує практика багатьохкраїн, ці процеси відбуваються на основі посилення регулюючої ролі держави, щоздійснює активну структурну, промислову та зовнішньоекономічну політику.
Отже, з огляду на об’єктивно існуючіпередумови, внутрішні та зовнішні чинники, можна стверджувати, що найбільшприйнятною для України є експортно-орієнтована модель економічного розвитку, щопередбачає всебічне використання світових ринків як додаткового чинникаекономічного росту. Ця модель знайшла своє практичне втілення не тільки в рядікраїн Південно-Східної Азії і Латинської Америки, але й у США при виході зВеликої депресії 30-х років. Водночас, як показує досвід інших країн,впровадження експортно орієнтованої моделі супроводжується виникненням рядупроблем та протиріч – це труднощі з освоєнням власної ніші на ринках розвиненихкраїн; неопрацьованість механізмів повернення валютних засобів; асиметрія вцінах, що може призвести до розвитку так званого «злидарського росту»;орієнтація на гіпертрофований експорт окремих товарів та послуг; залежністьвнутрішнього економічного росту від можливої кон'юнктури світових ринків. Томупаралельно з впровадження експортно-орієнтованої стратегії повинназдійснюватися обґрунтована імпортозамінна політика.
Повинні вживатися також відповідніпротекціоністські заходи стосовно національних виробників за допомогоюжорсткого митно-тарифного регулювання імпорту і встановлення нетарифних бар’єрів,які сприяють прискореному росту власного виробництва як базової структуривключення України в сучасні цивілізаційні процеси.
Висновки
1. Розвиток людського суспільства свідчить:по-перше, що життя людей здійснюється завжди в певних економічних формах, і,по-друге, що деякі загальні форми економічного життя зберігаються протягомтривалих відрізків історії. Сутність цих форм у розвитку суспільства полягає втому, що за їхньою допомогою виявляється структура суспільних потреб,відбувається розподіл ресурсів, вони сприяють залученню членів суспільства досуспільної праці. В рамках наявних економічних форм відбувається суспільневідтворення та йде процес задоволення суспільних та особистих потреб.
2. Історично першою економічною формоюфункціонування людського суспільства було натуральне виробництво. Це типгосподарства, в якому процес створення матеріальних благ спрямованийбезпосередньо на задоволення власних потреб виробника. При натуральномугосподарстві продукт не набуває товарної форми, а утворює фонд життєвих засобівсамого виробника.
3. Матеріальною основою виникнення товарнихвідносин, їх речовим вмістом є суспільний поділ праці, що відбувається під дієюзакону економії часу і зумовлює підвищення продуктивності праці, збільшеннявиробництва продуктів. Суспільний поділ праці й обмін продуктами – двавзаємозумовлених процеси.
4. Товарне виробництво – така організаціясуспільного господарства, коли окремі продукти виготовляють відокремленівиробники, і для задоволення суспільних потреб необхідні купівля-продаж цихпродуктів, що стають товарами на ринку.
5. У товарній економіці перехід блага зісфери виробництва у сферу споживання відбувається через купівлю-продаж. Міжвиробниками та покупцями виникають стосунки, які називають товарнимивідносинами. Характерною рисою товарних відносин є те, що вони завждиздійснюються на основі платності.
6. Просте товарне виробництво, основане наприватній власності на засоби виробництва, неодмінно трансформується вкапіталістичне тому, що вони однорідні за своєю економічною основою.
7. Капіталістичне товарне виробництво,виникнувши на базі приватної власності, привело до її розкладу на трудову інетрудову. Це стало основою поляризації суспільства на різні маєткові групи йзагострення соціальних конфліктів.
8. Прийшовши на зміну натуральномувиробництву як більш прогресивна форма господарювання, товарна економіка зчасом теж зазнає змін. На певному етапі розвитку суспільного виробництва (вміру його укрупнення й ускладнення) формуються об’єктивні умови, які передбачаютьнеобхідність доповнення стихійного ринкового механізму регулювання економікисвідомим централізованим.
9. Загальними рисами товарного виробництва,тобто ринкової економіки є: багатоукладність економіки, нормальнефункціонування приватної власності; економічна відособленість, тобто повнаекономічна самостійність та економічна відповідальність виробників; пануванняеквівалентних, тобто економічно справедливих зв’язків і відносин міжгосподарюючими суб’єктами; реальна дієздатність товарно-грошового інструментарію,і насамперед грошей, цін; розвиненість ринкової інфраструктури.
10. Для включення України до світового ірегіонального ринків необхідно перетворити, а по суті, створити нову економічнусистему, усунути бар’єри, які гальмують економічні та науково-технічні зв'язкиУкраїни з іншими країнами, забезпечити економічну ефективність зовнішніхзв’язків. Ринкова структура господарства України має складатися з різнихсамостійних суб’єктів господарчої діяльності, що грунтується на законах таекономічній вигоді. Важливими умовами інтеграції України є налагодження випускуконкурентоспроможної продукції і створення конкурентного середовища. Необхіднітакож перетворення в економічній сфері, капіталовкладення, стимулюваннявиробництва, створення сприятливого інвестиційного клімату.
Список використаної літератури
1. Панчишин С. «Макроекономічний аналіз товарної формивиробництва». Монографія – Львів. ЛНУ ім. І. Франка, 2004. – 452с.
2. Кривенко К. Т. «Теорія вартості і міновоївартості». Монографія – К.: КНЕУ, 2004. – 226с.
3. Шевченко А. Ф. «Ефективність праці і фактори їїпідвищення в ринковій економіці». Монографія – 2000. – 236с.
4. Олехнович Е. А. «Логика эволюции общественногопроизводства». Монография – Минск, 2006. – 190с.
5. Стрішенець М. М. «Просте товарне виробництво ізародження мануфактур в Україні». Наукова праця – Буковинська ДержавнаФінансова Академія, 2007 – 138с.
6. Онікієнко В. В., Ємельяненко Л. М., Терон І. В.«Інноваційна програма соціально-економічного розвитку України». Монографія –К.: Рада по вивч. продуктивних сил України НАН України, 2006 – 479с.
7. Кривун Л. А. « Структурні зрушення в нерівноважнихекономічних системах». Монографія – Харків: НТУ «ХПІ», 2007 – 428с.
8. www.epravda.com.ua
9. www.kmu.gov.ua
10. Федоренко В. С. «Соціально-економічний аспектрозвитку товарообміну в Україні»// Економіка та підприємництво: К.: КНЕУ, 2000,В.2 – с.41
11. Дорогунцов С. І. «Соціально-економічні системипродуктивних сил регіонів України» — К., 2002 – 632с.
12. Мочерний С. В. «Основи економічних знань».Підручник – Київ: «Академія», 2000 – 392с.
13. Башнянин Г. Г. «Політична економія». Підручник – К:«Ельга», 2002 – 350с.
14. Вчені записки: науковий збірник/ Савчук В. С., вип.1, 1998.
15. Чухно А. А., Твори: у 3-х т., т. 1, 2006
16. Чухно А. А. «Постіндустріальна економіка», 2003
17. «Стратегія економічного розвитку України»/ А. П.Наливайко, 2005, вип. 14, 16.