ЗМІСТ
Вступ
1. Теоретичні основи державної інноваційної політики
1.1 Головні засади та завдання ДІП
1.2 Принципи формування та реалізації інноваційноїполітики
2. Державна науково-технічна та інноваційна політика урозвинених країнах
2.1 Державна інноваційна політика в США
2.2 Державна інноваційна політика в Японії
2.3 ДІП в Великобританії, Франції та Німеччині
3. Процес формування ДІП України
3.1. Принципи і пріоритети інноваційної політикиУкраїни
3.2. Інструменти здійснення державного впливу вінноваційній сфері
Висновки
Перелік посилань
ВСТУП
Дослідження особливостей формування та реалізації інноваційноїполітики у розвинених країнах є актуальним для України, бо саме сьогоднідержава намагається увійти в Європейське співтовариство, належне місце в якомувона зможе посісти лише за умови опанування інноваційного шляху розвитку.
Втручаннядержави в регулювання інноваційної сфери об’єктивно необхідне, оскільки існуютьвідмови ринку, подолання яких є одним із найбільш важливих завдань держави.
Спільними для всіх сучасних моделей державної інноваційноїполітики (далі – ДІП) є інструменти, за допомогою яких держава впливає наінноваційну сферу. Наприклад, широке використання податкових пільг, побудоваінноваційної інфраструктури, стимулювання винахідництва. На мою думку, впроцесі розвитку інноваційної сфери в Україні, органам державної владинеобхідно звернути увагу на ці інструменти й, адаптувавши їх до умоввітчизняної економіки, широко використовувати.
Інноваційнасфера не є однорідним утворенням, її складовими виступають такі підсистеми:новатор, організація, зовнішнє середовище.
Новатор— це винахідник, щобезпосередньо проводить дослідження і розробки та займається впровадженнямнової техніки, нових форм організації праці і управління, розробляє нову ідеюпродукт чи послугу шляхом творчого процесу. Це той, хто продукує новинку відідеї до її застосування (входить до складу організації).
Організація — юридична особа, що виводитьновинку на ринок та її комерціалізує з метою отримання комерційного ефекту,складна техніко-економічна і соціальна система. Підсистема, де зароджуєтьсяновинка, яка просуває її до споживача, здійснює її комерціалізацію (входить доскладу зовнішнього середовища).
Зовнішнєсередовище — сукупністьфакторів, які сприяють або перешкоджають інноваційній діяльності, система факторів мікро- тамакросередовища, ринкові умовигосподарювання, що їх формує держава.
1. ТЕОРЕТИЧНІОСНОВИ ДЕРЖАВНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ
1.1 Головнізасади та завдання ДІП
При всьому різноманітті форм и прийомів стимулювання інноваційної діяльності з боку державних органів в усіх промислово розвинених країнах простежується дещозагальне, що дозволяє виокремитиінноваційну політику в якостіспецифічного елемента системы державного регулювання. Так, відзначається погодженість інноваційної політики з усіма видами державноїекономічної політики взагалі; це виявляється у використанні єдиних економічнихінструментів державного впливу, що відповідають обраному економічному курсові.
Характерноювластивістю інноваційної політики є також широта впливу: вона націлюється напропозицію інноваційних ідей, ініціює початковий попит на результатиінноваційних процесів, сприяє залученню в інноваційний бізнесфінансово-кредитних засобів і інформаційних ресурсів, створює сприятливий дляінновацій економічний і політичний клімат.
Нарешті, загальнариса інноваційної політики — облік особливостей інноваційного процесу: йогоциклічності, розчленованості на етапи, вирогіного характеру, високого ступеняризику і т.д.
Національні орієнтириінноваційної політики виявляються в конкретних моделях, використовуванихрізними країнами.
Тут позначаєтьсянерівномірність економічного розвитку країн, що виявляється й у сферіінновацій.
Унаслідок цього виникаєнеобхідність зосереджувати національні зусилля на ключових областях науки ітехніки, — тих, у яких країна може домогтися лідируючого положення на світовомуринку.
Зокрема,виділяють американську, японську і європейську моделі інноваційної політики.
Основидержавної інноваційної політики повинні базуватися на наступних принципах:
1. органічній єдності науково-технічного прогресу (далі – НТП)з економічним, соціальним і духовним розвитком суспільства;
2.демократизації і децентралізації керування, розвитку самоврядування в сферінауки і техніки;
3.першочерговій державній підтримці науково-дослідних робіт світового рівня, атакож робіт, що забезпечують рішення найважливіших проблем держави, шляхомвибору науково-технічних пріоритетів і концентрації на їхній реалізації;
4.збалансованому розвитку фундаментальних, прикладних досліджень і розробок зарахунок прямої державної підтримки, економічного стимулювання інноваційноїдіяльності підприємств;
5.підтримці конкуренції і підприємництва в науково-технічній сфері, здійсненняантимонопольних заходів;
6.сприянні розвиткові ринку науково-технічної продукції, збалансованого розвитку,наукового, освітнього і виробничого потенціалів;
7.багатоваріантності і рівноправності усіх форм організації науково-технічноїдіяльності, об'єднанні колективної й індивідуальної науково-технічноїтворчості;
8.максимальному використанні можливостей світової науки і техніки длязабезпечення науково-технічного прогресу в країні.
Державні органипокликані здійснювати моніторинг і прогнозування інноваційних процесів в країні і за кордоном, а часто і пошукнайбільш ефективних передових технологій для широкого впровадження.
Особливемісце займає державна експертиза інноваційних проектів, оскільки окремиморганізаціям, що здійснюють нововведення, важко оцінити всі їхні можливі ефектив загальноекономічному масштабі.
1.2 Принципи формування та реалізації інноваційної політики
Витрати на наукусьогодні в Україні складають незначну частку ВВП, причому частка держави в цихвитратах близько 40 % (з урахуванням реального виконання бюджету) і ценегативно позначається на науці і на економіці в цілому.
В умовахобмежених ресурсів, якимі виткористовує держава для збереження і розвиткунауково-технічного потенціалу, найважливішою проблемою є концентрація їх напріоритетних напрямках розвитку науки і техніки.
Під пріоритетниминапрямкам розвитку науки і техніки розуміються тематичні області досліджень ірозробок, що забезпечують основний внесок у науково-технологічний розвиток і вдосягнення поточних і довгострокових соціально-економічних цілей розвиткукраїни.
Урядовою комісієюз науково-технічної політики 21 липня 1996 року затверджені наступніпріоритетні напрямки розвитку науки і техніки: фундаментальні дослідження,інформаційні технології й електроніка, виробничі технології, нові матеріали іхімічні продукти, технології живих систем, транспорт, паливо й енергетика,екологія і раціональне природокористування.
Загальна схемаформування і реалізації пріоритетних напрямків НТП містить у собі шістьосновних фаз:
1. Міністерствонауки з урахуванням вимог до НТП з боку найважливіших (пріоритетних) галузевих,міжрегіональних і міжнародних соціально-економічних програм, а також власнихцілей розвитку науки, її потенціалу формує критерії і правила виділенняпріоритетних напрямків НТП і критично важливих технологій.
2. Даєтьсяпрогноз можливостей НТП різними фінансованими організаціями, Міністерствомнауки. Він включає оцінку результатів і перспектив перехідних пріоритетнихрозробок, у тому числі закордонних, а також цілеспрямований моніторинг новихперспективних ідей і розробок, що можуть внести істотний вклад у рішеннявиявлених проблем і реалізацію науково-технічної політики. Завершуєтьсястворенням у Міністерстві науки бази даних по перспективних проектах, щодоцільно розглянути на державному рівні.
3. На основіпрогнозу можливостей НТП, пріоритетів світової науки, критеріїв і правил доборупріоритетних напрямків НТП, зведені і галузеві підрозділи Міністерства наукиформують розширений перелік можливих пріоритетних напрямків НТП.
4. Попереднійдобір критично важливих технологій і уточнення пріоритетних напрямків(Міністерство науки). Формування пропозицій по переліку держзамовлень в областіНТП, програм міжнародного технічного співробітництва й інших держзамовлень вобласті НТП. Виділення підрозділів Міністерства науки і головних організацій,відповідальних за пророблення пропозицій по пріоритетних напрямках,держзамовленням в області НТП, програмам міжнародного технічногоспівробітництва й ін.
5. ПідрозділамиМіністерства науки, відповідальними за конкретні пріоритетні напрямки,розробляються концепція кожного пріоритетного напрямку і пропозиції по їхнійструктурі. Міністерство науки формує перелік держзамовлень, програм і іншихпроектів по держзамовленню в області НТП.
6. Проводитьсяузгодження з Міністерством науки і Міністерством економіки перелікупріоритетних напрямків, держзамовлень в області НТП, програм міжнародноготехнічного співробітництва й інших проектів. Результат представляється в Уряд.
2. ДЕРЖАВНАНАУКОВО – ТЕХНІЧНА ТА ІННОВАЦІЙНА ПОЛІТИКА У РОЗВИНЕНИХ КРАЇНИХ
2.1 Державнаінноваційна політика в США
Здійсненнянауково-технічної політики США базується на добре розвитий інституціональнійструктурі. Прямі методи державного регулювання інноваційних процесівздійснюються переважно в двох формах: адміністративно-відомчої іпрограмно-цільовий.
Адміністративно-відомчаформа виявляється у виді прямого дотаційного фінансування, здійснюваного увідповідності зі спеціальними законами, прийнятими з метою безпосередньогосприяння інноваціям. Так, у США в 1980 р. був прийнятий законСтівенсона-Вайдлера «Про технологічні нововведення», що передбачаєряд мір стимулювання промислових інновацій:
1. створення дляїхнього вивчення і стимулювання спеціальних організацій у рамках апаратавиконавчої влади ;
2. наданнясприяння в обміні науковим і технічним персоналом між університетами,промисловістю і федеральними лабораторіями;
3. заохоченняприватних осіб і корпорацій, що вносять великий внесок у розвиток науки ітехніки.
Яскравимприкладом дотаційного державного фінансування може служити відкриття в США в1985 р. інституту промислової технології при Мичиганскому університеті. Наорганізацію цього інституту місцевою і федеральною владою було виділено 17 млн.дол. Основна його задача — розробка й експериментальна експлуатація гнучкихінтегрованих виробничих систем і інших засобів автоматизації виробництва.Усього з 133 млрд. дол., що витрачаються в США на НДДКР у 1988 р. на долюфедерального уряду приходилася майже половина — 49,3%.
Програмно-цільоваформа державного регулювання інновацій припускає конкретне фінансуванняостанніх за допомогою державних цільових програм підтримки нововведень, у томучислі й у малих наукомістких фірмах; створюється система державних контрактівна придбання тих або інших товарів і послуг, фірмам надаються кредитні пільгидля здійснення нововведень і т.д. Контрактне фінансування являє собою один зелементів розповсюдженої в даний час системи контрактних відносин — договорівміж замовниками і підрядчиками (у даному випадку держава виступає в ролізамовника-споживача НДДКР — наприклад, в аерокосмічній області, — афірма-виконавець НДДКР є підрядчиком). У договорі чітко передбачаються термінизавершення робіт, конкретний поділ праці між виконавцями, характер матеріальноївинагороди. Строго обмовляються взаємні зобов'язання й економічні санкції. УСША в такий спосіб фінансуються 77% федеральних витрат на НДДКР.
Особливе місце всистемі «прямих» заходів впливу держави на інноваційний бізнесзаймають заходи, що стимулюють кооперацію промислових корпорацій в областіНДДКР і кооперацію університетів із промисловістю. Друга з цих форм коопераціївикликана усвідомленням об'єктивної необхідності, з одного боку, доведенняпередових наукових ідей до стадії їхньої комерційної реалізації, з іншого — створення умов для зацікавленості промисловості у фінансуванні академічнихдосліджень. У цьому напрямку державної інноваційної політики чітко виявляєтьсяїї перспективна спрямованість, зацікавленість у науковій новизні промисловихінновацій, що нерідко є вторинним при реалізації інтересів у промисловихкомпаній, що вирішують у першу чергу виробничі і комерційні задачі. Узагалі, посправедливому зауваженню А.Я.Лівшиця, «ринок не дає ефекту в ситуаціях,коли є нестаток у здійсненні великих інвестиційних проектів, із тривалимистроками окупності, високим ступенем прибутку і невизначеності у відношеннімайбутньої норми прибутку». Створення консорціумів, інженерних центрів, науковихі технологічних парків і інших перспективних формувань, успішно реалізуючіскладні інноваційні ідеї, — наочний приклад ефективності державної підтримкитаких ідей, завдяки якій різні організації не тільки усвідомлюють необхідністьспільної реалізації інноваційного циклу, але і реально відчувають перевагиспільної роботи.
Державнапідтримка створення таких організаційних формувань здійснюється в розвитихпромислових країнах переважно у виді спеціальних програм різних урядовихвідомств (у США це в основному Міністерство енергетики і Національний НауковийФонд — ННФ). Так, у даний час ННФ здійснює чотири програми по організаціїспівробітництва науково-дослідних установ і промислових фірм США:«Промислово-університетські кооперативні дослідницькі центри»,організацію кооперації промисловості з університетами у виконанні дослідницькихпроектів, фінансової допомоги окремим особам або фірмам у сфері дрібногобізнесу, і фундаментальних знань про процес технологічних нововведень
Непрямі методи,використовувані в державній інноваційній політиці, націлені, з одного боку, настимулювання самих інноваційних процесів, а з іншого боку — на створеннясприятливого загальногосподарського і соціально-політичного клімату дляноваторської діяльності. Це лібералізація податкового й амортизаційногозаконодавства, законодавчі норми та створення соціальної інфраструктури.
2.2 Державнаінноваційна політика в Японії
В Японіїпитаннями інноваційної політики держави займаються вищі державні органи влади.Прем'єр-міністр Японії очолює Раду по справах науки. У його склад входятькерівники ряду міністерств, а також представники найбільших приватнихпромислових корпорацій. Рада по справах науки формулює стратегічну лініюнауково-технічного розвитку країни і визначає розміри витрат на НДДКР іздержавного бюджету, Керування по науці і техніці здійснює розробку і реалізаціюнайбільш великих національних програм (космічні дослідження, розробка апаратуридля ядерних реакторів і ін.). У його рамках функціонує Японська корпораціярозвитку досліджень, що займається підтримкою нових наукомістких фірм.
Міністерствозовнішньої торгівлі і промисловості (МЗТП) відіграє ключову роль у розробціпромислових НДДКР і їхньому впровадженні. Контроль за виконанням конкретнихнапрямків робіт здійснюється Керуванням по науці і техніці. Під егідою МЗТПзнаходиться і Японська асоціація промислової технології, що займаєтьсяекспортом і імпортом ліцензій. Керування національної оборони стимулює деякідослідження в ракето- і авіабудуванні, а також електронної промисловості, щомають як військове, так і цивільне застосування.
Механізм, задопомогою якого японська держава реалізує свою інноваційну політику, доситьпростий. Після визначення пріоритетного напрямку досліджень МЗТП пропонує усімвеликим корпораціям з відповідним виробничим профілем взяти участь у реалізаціїпрограми. Міністерство надає корпораціям свої наукові лабораторії,«підключає» до досліджень ведучих вчених і фахівців з університетів,однак не робить скільки-небудь істотної фінансової підтримки. Основної жвитрати, зв'язані з проведенням НДДКР, колективно здійснюютькорпорації-учасниці. Результати досліджень і розробок, а також ноу-хауповідомляються всім зацікавленим компаніям. Японський уряд не виділяє значнихзасобів на фінансування промислових НДДКР, так само як і не гарантує компаніямринків збуту для нової продукції, але воно вживає протекціоністських заходівдля захисту національного ринку і тим самим допомагає корпораціям «встатина ноги» на передових напрямках НТП. Тому японські виробники наукомісткоїпродукції на внутрішньому ринку практично не випробують тиску з боку іноземнихконкурентів.
Самою серйозноюзміною, що відбулася в концепції державного регулювання НТП Японії в 80-і роки,був намір уряду цієї країни вже в найближче десятиліття вивести її у світовілідери в новітніх, ще остаточно не сформованих галузях і виробництвах (новіматеріали, мікроелектроніка, біотехнологія, оптроника).
Японська модельтакож припускає створення технологічного пріоритету, але при цьому упорробиться на конкретні технології. За останні 10 років технологія будівництвавеликих танкерів була замінена в ролі ведучих технологій виготовлення роботів.Іншими словами, на державному рівні визначаються технологічні переваги, щоповинні бути досягнуті, і стимулюється їхній розвиток для того, щоб потімпереводити на нові технології все народне господарство.
На сьогоднішнійдень у Японії, державні витрати на НДДКР збільшилися до 3,5 % ВВП, в основномуна фундаментальні дослідження і генерування принципово нових ідей. Державнаполітика Японії спрямована на перетворення країни з імпортера ліцензій уїхнього експортера.
Міністерствозовнішньої торгівлі і промисловості (МЗТП) Японії не тільки визначає стратегіюзагального і галузевого розвитку промисловості і зовнішньої торгівлі, але і маєу своєму розпорядженні досить великий арсенал засобів і методів, що дозволяютьконкретизувати цю стратегію. Крім традиційних економічних і адміністративнихспособів впливу на розвиток експортного виробництва й експорту, таких якпільгове кредитування і страхування експорту, часткове звільнення експортеріввід сплати податків, пряме субсидування, державна комплексна допомогаекспортерам, сприяння їхньої збутової діяльності і т.п., японські державніоргани широко використовують і непрямі методи: цільовий розподіл фінансовихресурсів, наданих приватними банками і зосередження їх у пріоритетних галузях,сприяння організаціям у придбанні передової іноземної технології, контроль занауково-технічним обміном із закордонними країнами.
Японська модельінтеграції науки і виробництва, науково-технічного прогресу припускаєбудівництво досконало — нових міст-технополісів, зосереджуючих НДДКР інаукомістке промислове виробництво.
Стратегіятехнополісів — це стратегія прориву в нові сфери діяльності на основі розвиткумережі регіональних центрів вищого технологічного рівня, а тим самим — цестратегія інтелектуалізації всього японського господарства.
2.3 ДІП вВеликобританії, Франції та Німеччині
Ці країни входятьу Євросоюз і займають відповідно 3 (2,3 % ВВП), 5 (2,4 % ВВП) і 4-і (2,2 %)місця у світі по абсолютній величині витрат на НДДКР. З федерального бюджетуНДДКР фінансується на 35-45 %.
Євросоюз великуувагу приділяє активізації інноваційної діяльності. До основних напрямківінноваційної політики Євросоюзу відносяться :
1. Виробленняєдиного антимонопольного законодавства.
2. Використаннясистеми прискореної амортизації устаткування.
3. Пільговеоподатковування НДДКР.
4. Заохоченнямалого наукомісткого бізнесу.
5.Прямефінансування організацій для заохочення інновацій в області новітньоїтехнології.
6. Стимулюванняспівробітництва університетської науки й організацій, що роблять наукомісткупродукцію.
Основоюінноваційної політики Євросоюзу є «План розвитку міжнародноїінфраструктури інновацій і передачі технологій», прийнятий у 1985 році.Головна мета даного документа — прискорення і спрощення процесів втіленнярезультатів наукових досліджень у готових продуктах на національному інаднаціональному рівнях, а також сприяння поширенню інновацій Євросоюзу .
З 1988 року дієпрограма «ВЕЛЬЮ» по поширенню в Євросоюзу результатів НДДКР.
У відповідь нападіння частки європейських компаній на ринках високих технологій булиприйняті:
1. ЭСПРИТ — Європейська стратегічна програма наукових досліджень у сфері технологіїінформаційних систем
2. РАСІ — дослідження передових способів зв'язку в Європі (ціль — проведення спільних НДРв області інтегрованого широкополосного зв'язку )
3. ЭВРИКА — комплексна програма, спрямована на стимулювання появи шляхом альянсів між європейськимигрупами могутніх промислових компаній, здатних протистояти конкуренції,особливо з боку американських і японських корпорацій і організуватискоординовані європейські НДДКР у шести областях: оптроніка, нові матеріали,великі ЕОМ, могутні лазери, прискорювачі часток, штучний інтелект.
Стимулюванняінноваційної діяльності в Євросоюзі здійснюється приблизно на тих же принципах,що прийняті у світовій практиці.
3. ПРОЦЕСФОРМУВАННЯ ДІП УКРАЇНИ
3.1 Принципи іпріоритети інноваційної політики України
Закон України«Про наукову і науково-технічну діяльність» і доповнення до іншихзаконодавчих актів, що повинні забезпечити введення цього закону в життя, даютьгарантії функціонування науки як сфери діяльності. Закон визначає правові,організаційні і фінансові основи розвитку науково-технічної сфери, створюєумови для наукової і науково-технічної діяльності, забезпечення потребсуспільства і держави в технологічних розробках.
Закон закладаєоснови переходу від базового до переважно цільового фінансування науки, чіткорозмежовує функції Президента, Кабінету Міністрів, парламенту й інших структуру забезпеченні життєдіяльності науки.
На законодавчомурівні закріплена норма фінансування наукової і науково-технічної діяльностіцивільного призначення.
Науково-технічнаполітика визначає основні цілі, форми і методи діяльності держави внауково-технічній сфері. Держава покликана створювати сучасну інфраструктурунауки і готувати науково-технічні кадри, надавати державне фінансування іпріоритетне матеріально-технічне забезпечення фундаментальних досліджень,довгострокових державних науково-технічних програм, підтримку пріоритетнихнапрямків розвитку науки і техніки. Держава також веде статистику внауково-технічній сфері, забезпечує створення ринку науково-технічноїпродукції, оцінює науково-технічний рівень досліджень, нових технологій ітехніки, здійснює експертизу науково-технічних проектів, налагоджуєнауково-технічне співробітництво з іншими державами.
Головні принципидержавної науково-технічної політики Україні:
1. Демократизаціяі децентралізація керування в сфері науки і техніки;
2. Облік вимогекологічної безпеки ;
3. Підтримка(першочергова) науково-технічних робіт, що забезпечують дозвіл найважливішихпроблем розвитку України шляхом добору науково-технічних пріоритетів;
4.Збалансованість розвитку фундаментальних і прикладних досліджень;
5. Підтримкаконкуренції і підприємництва в науково-технічній сфері;
6. Створення ірозвиток ринку науково-технічної продукції;
7. Участьнауково-технічної громадськості у формуванні і реалізації державноїнауково-технічної політики.
Функції пореалізації державної науково-технічної політики виконують органи державногокерування і недержавні структури, що у сукупності можна розділити на п'ятьрівнів:
І рівень — Верховна Рада України;
ІІ рівень — Кабінет Міністрів України;
ІІІ рівень — міністерства, відомства й інші центральні органи керування;
ІV рівень — місцеві органи державної влади і керування ;
V рівень — організації, установи і підприємства, що є спільником у здійсненнінауково-технічної політики.
Науково-технічнудіяльність загальнодержавного значення фінансують з бюджету і державнихпозабюджетних фондів. Для фінансування і матеріально-технічної підтримки мірщодо забезпечення розвитку і використання досягнень науки і техніки в Україніформується Державний інноваційний фонд. Інші види науково-технічної діяльностіздійснюють фінансування з власних і притягнутих засобів усіх суб'єктівнауково-технічної сфери.
Пряме державнерегулювання науково-технічної діяльності здійснюють за допомогою таких форм іметодів: визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки, формуванняі реалізація національних, державних і міждержавних науково-технічних програм,формування і розміщення державного замовлення, бюджетне фінансування визначенихвидів науково-технічної діяльності, проведення державної науково-технічноїекспертизи, створення системи науково-технічної інформації, веденняпатентно-ліцензійної діяльності, проведення метрології, стандартизації ісертифікації продукції в науково-технічній сфері, формування і заохоченнянауково-технічних кадрів.
З метою створенняекономічно сприятливих умов для науково-технічної діяльності держава застосовуєфінансово-кредитні і податкові важелі:
1. Створенняінноваційних фондів, сприяння організації і діяльності комерційних інноваційнихбанків, систем страхування науково-технічної діяльності;
2. Введенняпільгового оподатковування і кредитування, застосування прискореної амортизаціїосновних фондів підприємств, що виконують роботи з пріоритетних напрямківнауково-технічного прогресу чи є спільником у формуванні інноваційних фондів.
Головним засобомреалізації загальнодержавних (національних) науково-технічних програм єдержавні (міжвідомчі ), галузеві (багатогалузеві ) і регіональні (територіальні) програми.
Державні науковіі науково-технічні програми формує Міністерство України по справах науки ітехнологій на підставі цільових проектів і розробок, відібраних на конкурснихосновах.
Обсягифінансування загальнодержавних (національних) науково-технічних програм щорічновизначає Верховна Рада України під час прийняття Закону України про Державнийбюджет України.
Положення продержавні наукові і науково-технічні програми затверджує Кабінет МіністрівУкраїни.
3.2 Інструментиздійснення державного впливу в інноваційній сфері
Україна належить додержав з високим науковим потенціалом. Це передусім визнані у світі науковішколи, вагомі, а нерідко й унікальні досягнення в багатьох сферах — розробцінових матеріалів, біотехнології, радіоелектроніці, фізиці низьких температур,ядерній фізиці, електрозварюванні, інформатиці, телекомунікаціях та зв'язку.Держава, її політичне керівництво, органи законодавчої та виконавчої владиповинні створити такі умови, які забезпечували б не лише примноження цього потенціалу,а насамперед максимальну його віддачу. Держава має стати безпосереднімпровідником інноваційного розвитку, замовником та організатором досліджень ірозробок на найсучасніших напрямах науково-технічного прогресу.
Требакардинально поліпшити фінансування науки шляхом як збільшення бюджетнихвидатків, так і залучення позабюджетних асигнувань. Першочергової державної підтримкипотребує фундаментальна наука, що є основою створення власних високихтехнологій і важливим чинником оновлення наукового потенціалу. Необхіднозміцнити правові засади діяльності Національної академії наук України, посилитиїї роль у координації фундаментальних наукових досліджень, виробленні тапроведенні державної політики в цій сфері.
На сучасномуетапі актуалізується проблема зміцнення матеріально-технічної бази науковихустанов, оснащення їх комп'ютерною технікою, новітнім обладнанням та приладами,створення належно оснащених регіональних та міжгалузевих центрів спільногокористування. Необхідно підвищувати рівень комерціалізаціїрезультатів наукових досліджень, зменшувати інноваційні ризикивисокотехнологічних підприємств та венчурного капіталу за допомогою спеціальнихфондів, увести в практику державне замовлення на впровадження у виробництвопріоритетних інновацій.
Невідкладнимзавданням є інституційне забезпечення державної науково-технічної таінноваційної політики, що передбачає:
— удосконаленнячинної та розроблення нової нормативно-законодавчої бази науково-технічної ідослідної діяльності, фінансової й організаційної підтримки науки;
— створення сучасноїпатентно-інформаційної бази з довідково — пошуковим апаратом, використання світових досягнень інформатики впатентній технології;
— вироблення державноїполітики приватизації установ науково-технологічної сфери;
— удосконалення системстандартизації та сертифікації, а також системи державної статистикинауково-технічного прогресу, наближення її до європейських стандартів;
— застосуваннясистеми стимулювання, зокрема через податкові преференції кооперації науки івиробництва, а також механізмів регіональної підтримки науково-технічноїдіяльності, інноваційного перерозподілу робочої сили;
— розвиток іпоглиблення міжнародного співробітництва в інноваційній сфері, їїінформаційному та консалтинговому забезпеченні, трансферті технологій,насамперед з країнами ЄС та Росією.
Потребуєвдосконалення та розширення правова база інноваційної діяльності; міжнародноїнауково-технологічної кооперації; регулювання ринку інновацій; оцінкиінтелектуальної власності, експорту й імпорту продукції, виробленої з їїзастосуванням; податкового, кредитного та страхового стимулювання інноваційнихпідприємств і організацій.
Слідужити всіх необхідних заходів для збереження кадрового потенціалунауково-технічної сфери, заохочення молоді до участі в науковій танауково-технологічній діяльності, зокрема шляхом поповнення науковихорганізацій фахівцями, підготовленими за державним замовленням. Требазапровадити спеціальні гранти для молодих учених, створити спеціалізовані радидля захисту кандидатських і докторських дисертацій з новітніх спеціальностей,ширше практикувати підготовку кадрів вищої кваліфікації в зарубіжних навчальнихзакладах.
Начасі також зміцнення інженерної системи, яка зберігає свій потенціал і єбазовим ресурсом української економіки під час її переходу в інноваційну фазурозвитку. Це потребує підвищення престижності інженерної праці та рівня їїоплати, відновлення на сучасних засадах системи перепідготовки та підвищеннякваліфікації інженерних кадрів.
Визначальніскладові інноваційного розвитку — інтеграція науки та виробництва, об'єднанняпромислового, банківського та торговельного капіталу в потужні структури,здатні продукувати високотехнологічні, конкурентоспроможні товари та послуги.Відповідно організаційною основою реалізації інноваційноїполітики має стати створення фінансово-промислових груп, зокрематранснаціональних, а також горизонтальних та вертикальних холдингових компаній,науково-технічних центрів, технополісів, технопарків. У перспективі вони стануть стрижнемнауково-технологічного та інноваційного процесу. Окремі з таких структур можутьформуватися і розвиватися через механізми вільних економічних зон.
Водночас Уряд маєневідкладно визначити та здійснити конкретні заходи, спрямовані на підтримкувенчурних фірм та малих підприємств інноваційної спрямованості.
ВИСНОВКИ
Україна володіє значним інтелектуальним танауково-технологічним потенціалом. Тому основним завдання ДІП в Україні єнавчитися ефективно використовувати наявний потенціал для найшвидшого розвиткусуспільства Вкладаючи кошти в інновації, суспільство закладає основидовгострокової стратегії формування внутрішнього ринку товарів споживчого тавиробничого призначення.
Отже, я вважаю за необхідність в інноваційній політиціУкраїни, задля виходу на рівень вискорозвинутих держав, притримуватися такихпринципів: всебiчна пiдтримка науково-дослiдних, дослiдно-технологiчних та дослiдно-конструкторських, венчурних,впроваджувальних та iнших iнновацiйних організацій, удосконалення правової бази та посиленнястимулiв розвитку мережi технологiчних iнкубаторiв,технопаркiв, технополiсiв та iнших ефективних формпоєднання наукової дiяльностi з промисловим виробництвом i капiталом, застосування системи стимулювання, зокрема черезподатковi знижки, кооперацiї науки i виробництва, iнновацiйно орiєнтованого перерозподiлу робочої сили, створеннябагатофункцiональної системи науковогозабезпечення розвитку промисловостi, в тому числi галузевих i регiональних науково-технiчних центрiв, науково-технiчних служб, налагодження тiсної взаємодiї наукових органiзацiй сфери промисловостi з науковими установами Нацiональної академiї наук України, Мiнiстерства освiти i науки України, посилення науковогозабезпечення циклу “наука — технiка — виробництво — збут” тощо.
Перед урядом України, який здійснює економічнітрансформації, стоїть завдання здійснення перебудови всього комплексуекономічних відносин відповідно до потреб ринкової економіки, потребзапровадження інноваційного типу розвитку та побудови основ постіндустріальногосуспільства. Длядосягнення цього нелегкого завдання, на мою думку, доцільно скористуватисядосвідом країн, що вже пройшли шлях побудови моделі інноваційного розвитку ітаким чином стали лідерами на міжнародній арені.
ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ
1. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. / С.М.Чистов, А.Є. Никифоров, Т.Ф. Куценко та ін. – К.: КНЕУ, 2005. – 440 с.
2. Державне регулювання економіки / За ред. І.Р.Михасюка. – Львівський національний університет ім. Франка. Підручник. – К.:Атака, Ельга – Н, 2000. – 592 с.
3. www.nas.gov.ua/scinn/ Науково – практичний журнал«Наука та інновації».
4. www.in.gov.ua/ Державне агентствоУкраїни з інвестицій та інновацій.
5. www.day.kiev.ua/26729/ Инновационная политика дляУкраины /ДЕНЬ/