Вінницька філія
Тернопільскої Академії народного господарства
МОДЕЛІ ДУОПОЛІЇ ТА ТЕОРІЯ ІГОР
Контрольна робота
здисципліни “Мікроекономіка”
студентки групи ДД-11-02
Назаревич ОлениВікторівни
Перевірив СірманВ.В.
ПЛАН
1.1. Олігополія,рівновага на олігополістичному ринку, рівновага за Нешем
1.2. Модель Курно
1.3. Перевагаініціатора — модель Стакелберга
1.4. Цінова конкуренція– модель Бертрана
1.5. Теорія ігор таконкуруючої стратегії
1.1. ОЛІГОПОЛІЯ, РІВНОВАГА НА ОЛІГОПОЛІСТИЧНОМУ РИНКУ,РІВНОВАГА ЗА НЕШЕМ
На олігополістичному ринку товар може бути, а може йне бути диференційованим. Що, справді, має значення — це те, що більша частинаабо й весь обсяг сумарного виробництва припадає лише на декілька фірм. Надеяких олігополістичних ринках декілька або й усі фірми у довгостроковомуперіоді одержують значні прибутки, оскільки вхідні бар'єри ускладнюють абоунеможливлюють вхід фірм-новачків до ринку. Олігополія — переважаюча формаринкової структури. До олігополістичних галузей США належать автомобільна,сталеплавильна, нафтохімічна, електротехнічна та комп'ютерна індустрії.,
Чому можуть виникати вхідні бар'єри? Економія намасштабах може спричинити до того, що на ринку можуть співіснувати лише декількафірм; відсутність патенту чи незнання технології можуть завадити потенційнимконкурентам; а необхідність витрачати гроші на визнання ринком марки чизавоювання ринкової репутації може перекрити доступ до ринку фірмам-новачкам.Це приклади “природних” вхідних бар'єрів—вони основні в структурі певногоринку. На додаток до цього старі фірми (ті, що вже поділили між собою ринок)можуть вдатися до стратегічних дій з метою перекрити вхід до ринку новачкам.Наприклад, вони можуть загрожувати переповнити ринок товарами та різко знизитиціни, якщо новачок усе ж входить до ринку, а щоб ця загроза булаправдоподібною, олігополи можуть створювати додаткові виробничі потужності.
Ці стратегічні розрахунки можуть виявитися складними.Перед прийняттям рішень кожна фірма повинна зважити реакцію сво'іх конкурентів,знаючи, що ці конкуренти також зважуватимуть її реакцію на їх рішення. Більшетого, рішення, реакція, реакція на реакцію тощо — динамічні, тобто такі, щоеволюціонують у часі. Коли менеджери І фірми оцінюють можливі наслідкисвоїх рішень, вони мають допускати, що їх, конкуренти такі ж раціональні тамислячі особи, як і вони. У такому випадку вони повинні поставити себе на місцесво'іх конкурентів і подумати, як ті можуть відреагувати.
Коли ми досліджуємо ринок, ми, як правило, прагнемо визначитиціну та кількість, які переважатимуть у точці рівноваги ринку. Наприклад, мипобачили, що на ринку з абсолютною конкуренцією ціна рівноваги зрівноважуєпопит і пропозицію. З'ясовано, що для монополізованого ринку рівновага настаєтоді, коли гранична виручка дорівнює граничним витратам. Нарешті, досліджуючимонополістичну конкуренцію, ми побачили, як виникає тривала рівновага у мірутого, як входження в ринок нових фірм зменшує прибутки до нуля. На таких ринкахкожна фірма може приймати ціну чи ринковий попит як задані, і особливо нехвилюватися щодо своїх конкурентів. Проте на олігополістичному ринку фірма встановлюєціну або обсяг виробництва, частково ґрунтуючись на стратегічних планах, в якихвраховується поведінка її конкурентів. Водночас рішення конкурентів залежатьвід рішень фірми. Як же тоді ми можемо визначити, які ринкові ціна та кількістьпотрібні для рівноваги і чи існує взагалі така рівновага? Щоб відповісти на цізапитання, нам потрібен такий підхід до опису стану рівноваги, за якого приприйнятті рішень фірми явно враховується поведінка конкурентів. Пригадаймо, стан рівноваги на конкурентному та монополістичному ринках: коли ринокперебуває в рівновазі, фірми діють найкращим чином і не мають підстав для того,щоб змінювати свою ціну чи обсяг виробництва. Звідси ринок із конкуренцієюперебуває в стані рівноваги тоді, коли пропозиція дорівнює попиту, оскількифірма реалізує всі свої можливості — вона продає весь обсяг виробленоїпродукції і максимізує свій прибуток. Подібно монополіст перебуває у станірівноваги тоді, коли гранична виручка дорівнює граничним витратам, оскількитоді фірма реалізує весь свій потенціал і максимізує свій прибуток. Дещозмінивши цей принцип, ми можемо застосувати його до олігополістичного ринку.Однак тепер кожна фірма прагнутиме повністю реалізувати свій потенціал, знаючи,що роблять її конкуренти. А що, за припущенням фірми, можуть робити конкуренти?Оскільки фірма реалізуватимє всі свої можливості, знаючи про діяльність своїхконкурентів, то природно припустити, що ці конкуренти реалізуватимуть всі своїможливості, знаючи те, що чинить дана фірма. Отже, кожна фірма намагаєтьсяреалізувати весь свій потенціал, враховуючи діїсвоїх конкурентів і допускаючи, що конкуренти чинять так само. Усе цеможе видатись на перший погляд дещо абстрактним, проте цей принцип є логічним,і, як ми побачимо далі, він дає нам підставу для визначення точки рівноваги наолігополістичному ринку. Цю концепцію вперше чітко виклав в 1951 р. математикДжон Неш, а тому ми називаємо точку рівноваги, яку вона ілюструє, рівновагою заНешем. Це важлива концепція, якою ми не раз скористаємося в майбутньому.
Рівновага за Нешем : кожна фірма повністюреалізує свій потенціал залежно від того, що чинять її конкуренти.
Ми детальніше обговоримо цю концепцію рівноваги прирозгляді теорії ігор, де покажемо, як її можна застосувати до широкого спектрустратегічних питань. В даному випадку ми скористаємося цією концепцією дляаналізу олігополістичних ринків.
1.2. МОДЕЛЬ КУРНО
Почнемо з простої моделі — дуополії — двіфірми, що конкурують між собою,— яку вперше ввів французький економіст АвгустинКурно в 1838 р. Припустімо, що фірми виробляють однорідний товар і знають кривуринкового попиту. Кожна фірма має вирішити, який обсяг виробляти, і обидвіфірми приймають рішення одночасно. Приймаючи своє виробниче рішення, кожнафірма бере до уваги і свого конкурента. Адміністрація фірми знає, що конкуренттакож вирішує, яку кількість виробляти, а ціна, яку фірма призначить,залежатиме від сумарного обсягу виробництва обох фірм. Суть моделі Курнополягає в тому, що кожна фірма розглядає рівень виробництва свого конкурента якфіксований, а потім вирішує, скільки потрібно виробляти. Щоб побачити, як дієця модель, розглянемо, як приймає виробниче рішення фірма № 1. Припустімо, надумку адміністрації фірми № 1, фірма № 2 нічого не вироблятиме. Тоді кривапопиту на товар фірми № 1 — це крива ринкового попиту.
12,5 /> />
МАЛ. 1. Рішення фірми №1щодо обсягу виробництва.
Вибір фірмою № 1 обсягувиробництва, що максимізує прибуток, залежить від того, скільки, на її думку,вироблятиме фірма № 2. Якщо, на думку фірми № 1, фірма № 2 нічого невироблятиме, то крива попиту на товари фірми № 1 — це крива ринкового попиту.Відповідна крива граничної виручки позначена ГВІ (0), і вонаперетинає криву граничних витрат ГВт на рівні випуску 50 одиниць. Якщо, надумку фірми № 1, фірма № 2 вироблятиме 50 одиниць, то її крива попиту П1(50)зміщується ліворуч на цю величину. Відповідною кривою граничної виручки тепер єГВІ(50). Максимізація прибутку тепер передбачає випуск 25 одиниць. П1(75) і ГВ1(75) —· це криві попиту та граничної виручки для фірми № 1тоді, коли, на п думку, фірма № 2 вироблятиме 75 одиниць. Тоді фірма № 1вироблятиме лише 12,5 одиниць.