ПРИКАРПАТСЬКИЙНАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТІМ.В.СТЕФАНИКАРЕФЕРАТ
НАТЕМУ:
«Маржиналізмта його основні ідеї»
м.Калуш – 2010 р.
Вступ
Мажиналізм ( від франц. marginal — граничний) — економічна теорія, що досліджує закономірності економічних процесівна основі використання граничних величин. Відповідно всі основні категорії вмаржинальній теорії засновані на застосуванні кількісного аналізу, при якомупровідна роль приділяється використанню поняття меж. Це такі категорії, якгранична продуктивність, граничні витрати, гранична корисність та ін.
До маржиналістичної школи вполітекономії відносяться економісти австрійської школи К.Менгер, Ф. Везер, Є.Бем-Баверк, які використовували категорію граничної корисності для визначеннявеличини вартості товару.
Представники неокласичної теорії У.Джевонс, Л. Варес, В.Парето у своїй теорії ринкової рівноваги використовувалиграничні величини при аналізі залежності між попитом та пропозицією й цінамипри побудові кривих попиту та пропозиції. Дж. Б Кларк об'єднав маржиналістичніконцепції, створивши теорію граничної продуктивності.
Маржиналістична теорія дозволилазастосувати до дослідження економічних процесів кількісні методи, ефективновикористовувати в економічній науці математичний апарат; дозволила створити економічнімоделі; проаналізувати еластичність попиту й поставити проблему оптимуму.
Маржиналізм та його основніідеї
Протягом останніх 30 роківXIX в., класичну політичну економію змінила маржиналістична економічнатеорія. У значній мірі ця зміна стала наслідком величезного прогресу в науці,особливо її природніх і гуманітарних галузях, і економіка, яка усе більшзнаходила ознаки монополістичного типу господарювання.
Основна ідея маржиналізму –дослідження граничних економічних величин як взаємозалежних явищ економічноїсистеми в масштабі фірми, галузі (макроекономіка), а також у масштабі всьогонародного господарства (макроекономіка). У даному контексті сучасниймаржиналізм містить у собі неокласичну та кейнсіанську економічні концепції, аекономіка вперше стала наукою, яка вивчає взаємозв'язок між даними цілями йданими обмеженими засобами, що мають альтернативні можливості використання.
Слід мати на увазі, що альтернативнаможливість припускає використання ресурсів і витрат часу тільки для досягненняякої-небудь мети. Виходячи із цієї ідеї, що лежить в основі маржиналізму,Л. Роббінс затверджує наступне: «Якщо ми щось вибираємо, ми змушеновідмовлятися від інших речей, від яких в інших обставинах ми б не відмовилися.Рідкість засобів, призначених для задоволення цілей різної значимості, –це майже універсальна властивість середовища, у якім відбувається людськадіяльність. Економічна наука – це наука, що вивчає людську поведінку з поглядуспіввідношення між цілями й обмеженими засобами, які можуть мати різневживання».
Переоцінку витриманих майже задвохсотлітню історію цінностей «класичної школи», що відбувся в останнійтретині XIX сторіччя, в економічній літературі нерідко характеризують як якусь«маржинальну революцію». Пояснюючи суть «революції», потрібно відзначити, щомаржиналізм базується дійсно на принципово нових методах економічного аналізу,що дозволяють визначати граничні величини для характеристики змін, щовідбуваються, у явищах. У цьому одне з його важливих відмінностей від класичноїполітичної економії, автори якої задовольняли, як правило, лише характеристикоюсутності економічного явища (категорії), вираженої в середній або сумарнійвеличині. Так, наприклад, по класичній концепції в основі визначення цінилежить витратний принцип, що погоджує її величину з витратами праці (по іншімтрактуванню – витратами виробництва).
За концепцією маржиналістів,формування ціни (через теорію граничної корисності) погоджується зі споживаннямпродукту, тобто обліком того, наскільки зміниться потреба в оцінюваномупродукті при додаванні одиниці цього продукту. Ще одна «революційна»відмінність методології маржиналізму полягає в тому, що якщо класикипідрозділяли економічні явища тенденційно, вважаючи, зокрема сферу виробництвапервинної стосовно сфери обігу, а вартість – вихідною категорією всьогоекономічного аналізу, то маржиналістами економіка розглядається як системавзаємозалежних господарюючих суб'єктів, що розпоряджаються господарськимиблагами, тобто матеріальними, фінансовими й трудовими ресурсами. Тому самезавдяки маржинальній теорії проблеми рівноваги й стійкого стану економіки сталипредметом аналізу результатів взаємодії з навколишнім середовищем якпідприємств і фірм так і народного господарства в цілому. Далі, у порівнянні ізкласичною, маржинальная теорія широко застосовує математичні методи, у томучислі диференціальні рівняння. Причому математика для маржиналістів необхіднане тільки для аналізу граничних економічних показників, але й для обґрунтуванняприйняття оптимальних розв'язків при виборі найкращого варіанта з можливогочисла станів і гіпотез. Зокрема, про останні, тобто про гіпотези, М. Фрідменписав, що їх змістовність через фактичні дані може «пояснити» і навіть«показати, чи є вона «правильною» або «помилковою», або, краще сказати, чи будевона «прийнята» як обґрунтована або «відкинута». тому що «єдиним конкретнимтестом, що дозволяють судити про обґрунтованість гіпотези, може бути порівнянняїї пророкувань із реальністю». Про цю же специфіку маржинальної теоріїМ. Блауг стверджує наступне: «Математичний апарат, що застосовувавсяекономістами того часу, не йшов далі диференціального вирахування. Економічніфункції незмінно передбачалися диференційованими й безперервними. Однакосновний принцип максимізації рівною мірою прикладемо і як розривним функціям.Але розривність представляє лише формальну, а не змістовну складність ваналізі. У цьому змісті граничний аналіз як такий переходить на другий план, ате, що висувається на перший план, – це принцип, що економічна поведінка ємаксимізована поведінка при наявності обмежень».
«Революційні» рухи обумовив маржиналізмі в області кількісної теорії грошей. Адже класики на противагу примітивному «інфляціонізму»своїх попередників – меркантилістів ще із часів Д. Юма, тобто більше староків, «доводили» ступінь не нейтральності грошей в короткостроковому періоді.І заперечуючи Д. Юму, вони не допускали можливість позитивного впливуповзучої інфляції на виробництво й зайнятість. Згідно з їхньою інтерпретацієюкількісної теорії грошей мова йде про «просту ясну теорему пропорційності».Отож, «маржинальна революція» дала «нові докази» для поступового відходу відортодоксальної версії кількісної теорії грошей Рікардо Міля. У результаті«прийшов час» неформального визнання головних функцій грошей: засіб обігу; засібвартості або одиниці рахунку; засіб заощадження, нагромадження або засобизбереження вартості. Але головне – відпала необхідність пошуку середрізноманітних функцій грошей провідної або основної функції, що завжди булаперебільшенням значення одних функцій на шкоду іншим, і стало можливим визнати:«Гроші – це те, що гроші роблять. Усе, що виконують функції грошей, і є гроші».
Першими авторами зазначених «рухів»з'явилися І. Фішер і А. Пігу. Так, розбудовуючи традиції«американської школи» маржиналізму, І. Фішер вивів так зване рівнянняобміну: MV=PT; де M – кількість грошей; V – швидкість їх обігу; P –середньозважений рівень цін; T – кількість усіх товарів. Судячи із цьогорівняння, тільки в тому випадку, якщо не зв'язати вартість грошей з вартістюгрошового матеріалу, а швидкість їх обігу й кількість товарної маси вкороткостроковому періоді прийняти на постійному рівні (використання ресурсівза конкретний період прийняти як повне), був би можливий ортодоксальний варіанткількісної теорії грошей: у результаті зіткнення товарів і грошей зміна цін натовари залежало б винятково від кількості грошей.
У свою чергу А. Пігу вніс посуті корективу в методологію дослідження грошей Фішера, запропонувавшивраховувати мотиви господарюючих суб'єктів на макрорівні (фірми, компанії,приватні особи), що обумовлюють їх «схильність до ліквідності» – прагненнівідкладати частину грошей у запас у вигляді банківських вкладів або ціннихпаперів і т.п. Звідси, по Пігу, у тій мірі, у якій буде мати місце ліквідністьгрошей, буде відбуватися й адекватне коректування цін. Нарешті, «революційним»,мабуть, можна визнати ту обставину, що методологічний інструментарій маржиналізмудозволив зрештою зняти попит про первинність і вторинності економічнихкатегорій, який вважався настільки важливим у класиків. Це відбулося насампередзавдяки перевазі каузальному (причинно-наслідковому) підходу функціональному,що став найважливішим засобом аналізу, перетворення економічної теорії в точнунауку. Необхідно підкреслити, що факт початку «маржинальної революції» чи ледьким був помічений. Про те, що вона вже відбулась, уперше проголосив в 1886 роціЛ. Вальрас. Він виходив з висунутих їм ідей аналізу граничних економічнихвеличин і мав претензії на першість у цій «революції». Але оскільки в межахтрьох років, тобто 1871– 1874 рр., роботи подібної спрямованості булиопубліковані також У. Джевонсом і К. Менгером, між цими трьомаекономістами почалася нерозв'язний позов про науковий пріоритет.
Однак в 1878 році її зненацькаперервав англійський професор Адамсон, який випадково виявив у Британськомумузеї книгу тоді нікому невідомого німецького автора Г. Госсена, виданунабагато раніше (1854), що й містила виклад принципів маржинального аналізу.
У здійсненні «маржинальної революції»в економічній літературі виділяють звичайно два етапи.
Перший етап охоплює 70– 80-е рокиXIX в., коли виникли узагальнення ідей маржинального економічного аналізув працях австрійця К. Менгера і його учнів, а також згаданих вище англійцяУ. Джевонса й француза Л. Вальраса. На цьому етапі середпредставників маржинальної теорії більше визнання одержав К. Менгер, щостав на чолі « австрійської школи» маржиналізму. Його школа, у якій активноспівробітничали також Ф. Візер, О. Баверк і інші вчені, виступалапроти історичного й соціологічного підходів в економічній теорії, ратуючи, як і«класична школа», за «чисту економічну науку». При тому, що стала на даномуетапі центральною, теорія граничної корисності товару оголошувалася «школою»головною умовою визначення його цінності, а сама оцінка корисності товарувизнавалася психологічною характеристикою з позиції конкретної людини. Томуперший етап маржиналізму прийнято називати «суб'єктивним напрямком» політичноїекономії. Характеризуючи цей етап, М. Блауг вказує на ряд недоліків, якихне уникли «усі три засновники (К. Менгер, У. Джевонс,Л. Вальрас.) теорії граничної корисності». Серед них:
а) корисність товару розглядається якфункція кількості цього товару, що не залежить від кількості інших споживанихтоварів;
б) «пояснення» поведінки споживачакорисністю зустрічається із двоїстою опозицією (одна з них затверджує, щотеорія про корисність виходить із сумнівної й навіть невірної психології, аінша – що психологічні аспекти споживчої поведінки не мають відношення дооб'єктивного розвитку економічного процесу, який від індивідуальних відчуттівне залежить);
в) «добробут» зводиться до сумикількісних, що піддаються виміру корисностей для всіх індивідів суспільства, іоптимальним вважається такий розподіл ресурсів, який максимізував би добробутсаме в цьому змісті.
Другий етап «маржинальної революції»припадає на 90-і роки XIX в. Із цього часу маржиналізм стає популярним іпріоритетним у багатьох країнах. Головне досягнення маржиналістів на цьомуетапі – відмова від суб'єктивізму й психологізму 70-х років для того, щобпідтвердити, говорячи словами Й. Шумпетера, що «метою чистої економіки.завжди залишалося пояснення регулярного ходу економічному життя на основі данихумов».
У результаті представники «нових»маржинальних економічних ідей стали розцінюватися в якості спадкоємцівкласичної політичної економії й називатися неокласиками, а їх теорія відповідноодержала назву «неокласичної». На другому етапі «маржинальній революції» –етапі формування неокласичної політичної економії – найбільший внесок внеслианглієць А. Маршал, американець Дж.Б. Кларк і італієцьВ. Парето. Що ж стосується доводу, начебто теорія граничної корисності є«буржуазною відповіддю на марксизм», те необхідно вказати на дваконтраргументи, що приводяться М. Блаугом. Це, по-перше, досить пізнійпереклад на англійську мову першого тому «Капітал» К. Маркса, тому що доцього часу – 1887 рік – перші праці У. Джевонса були вже видані, апо-друге, А. Маршал почав свою головну працю – «Принципи економікс» в 1867році, повністю володіючи теорією граничної корисності, що, крім того,підтверджується в написаній ним в 1872 році рецензії на книгу У. Джевонса.Тому набагато пізніше, тобто після 80-х років минулого сторіччя, у відповідь напоширення на Європейському континенті «революційних» ідей навчанняК. Маркса в працях тих, хто стали учнями родоначальників і стовпівмаржиналізму, з'явилися «атаки на марксистську економічну науку» іззастосуванням маржиналістичної теорії, і це були О. Бем-Баверк, Ф. Візер,В. Парето, П. Уікстід і багато інших. Але оскільки «нова економічнанаука усе ще не могла значно висунутися щонайменше протягом життя покоління. –пише М. Блауг, – історична проблема полягає в тому, щоб пояснити не тоймомент часу, коли гранична концепція була прикладена до корисності, а скорішезапізнілу перемогу економічної теорії на основі граничної корисності».
Еволюції маржинальних ідей на двохпозначених вище етапах «маржинальної революції» можна охарактеризувати в такийспосіб.
Перше. Спочатку маржиналізм у своємусуб'єктивному плині акцентував увагу на значенні економічного аналізу в частиніпроблематики, пов'язаної зі споживанням (попитом), а класики, як відомо,виходили з їхнього пріоритету проблем виробництва (пропозиції). Але потімнеокласики обґрунтували, необхідність одночасного вивчення обох сфер, невиділяючи ні одну з них і не протиставляючи їх один одному.
Друге. Маржиналісти першої хвилі(суб'єктивний напрямок економічної думки), використовуючи, подібно класикам,причинно-наслідковий аналіз, як би повторили своїх попередників. Мова йде проте, що прихильність до каузального підходу привела й тих, і інших до версіївизнання вартості товарних благ як вихідної категорії економічного дослідження.Правда, з однією істотною різницею: «класична школа» вважала первинною в економіцісферу виробництва й джерелом формування вартості – витрати виробництва, а«суб'єктивна школа» первинною вважала сферу споживання й ціни – обумовленоюкорисністю товарів і послуг.
У свою чергу маржиналісти другоїхвилі, що стали родоначальниками неокласичного напрямку економічної теорії,завдяки, заміні каузального підходу функціональним, виключили з « поля зору»економічної науки існуючу майже 200 років дилему про первинність і вторинності,по відношенню один до одного, сфер виробництва й споживання, а відповідно йсуперечки про те, що лежить в основі вартості. Неокласики, образно говорячи,«об'єднали» сферу виробництва й сферу споживання в об'єкт цілісного системногоаналізу, поширивши характеристику граничних економічних величин на сфери розподілуй обміну. У результаті відбулося як би природнє об'єднання обох теорій вартості(теорії витрат класиків і теорії корисності «суб'єктивістів») в одну двохкритеріальнутеорію, що базується на одночаснім порівнянні граничних витрат, і граничноїкорисності. Це дозволило представникам «нової економіки» – неокласикамвиключити спеціальний аналіз вартості кожного фактора виробництва. «Те, щоавтори класичної школи висунули спеціальну теорію розподілу, саме і є предметомкритики з боку сучасних авторів.
І третє. На відміну від першого етапу«маржинальної революції» на другому її етапі поряд з функціональним методомекономічного аналізу всіляко ствердився й метод математичного моделюванняекономічних процесів як засіб реалізації концепції економічної рівноваги на рівнімакроекономіки, тобто окремих господарюючих суб'єктів, через що в неокласиківіз предмету економічної науки аж до 30-х років XX в. незаслужено випалапроблематика факторів зростання економіки й макродослідження.
Але при цьому маржиналісти останньоїтретини XIX в., а потім і їхні послідовники в першій третині XX в. які раніше вважалися, що економічний ріст завдяки «вільній» конкуренціїпідтримується автоматично, і продовжували розділяти неспроможний у дійсності«закон ринків» Ж.Б. Сея, з його головною ідеєю про саморегульованість та рівновагуекономіки.
Визнаючи математизовану специфічністьмаржинальної економічної науки, не буде зайвим нагадати про застереження на цейрахунок, висловлених деякими широко відомими вченими-економістами сучасності.Так, наприклад, В. Леонтьев пише: «Не будучи із самого початку підлеглимистрогій дисципліні систематичного збору даних, на відміну від своїх колег, щопрацюють у природніх і історичних науках, економісти отримали непереборнусхильність до дедуктивного аналізу або дедуктивної аргументації. Багатоекономістів прийшли з «чистої» або прикладної математики. Кожна сторінкаекономічних журналів майорить математичними формулами, які ведуть читача відбільш-менш правдоподібних, але абсолютно довільних припущень до точно сформульованихтеоретичних висновків. Ніщо так красномовно не говорить про антипатію більшостісучасних економістів-теоретиків до систематичного вивчення, як ті методологічнізасоби, які вони використовують для того, щоб уникнути або скоротити домінімуму застосування фактичної інформації». На думку М. Аллі, « не можнабути гарним фізиком або економістом по тій єдиній причині, що маєш деякі знанняй навички в області математики», і тому «ніколи не буде зайвим повторитинаступне: для економіста, як і для фізика, основне завдання – це невикористання математики заради неї самої, а її застосування як засіб дослідженнята аналізу конкретної реальності; завдання, отже полягає в тому, щоб ніколи невідривати теорію від її застосування».
Висновок
Маржинальна теорія широко застосовуєматематичні методи економічного аналізу. Була визначена функція корисностіблаг. (Функція корисності визначає величину корисності, яку даний індивід мігби витягти з якогось даного кількості товарів на ринку.) В економічному аналізівикористовувалися також шкала переваги, криві байдужності, коефіцієнтиеластичності економічних явищ і ін. Математика була необхідна маржиналізму нетільки для аналізу граничних величин, але й для обґрунтування оптимальнихрозв'язків при виборі найкращого варіанта з можливих економічних процесів.
Теорія граничних величин знайшла своєзастосування не тільки в сфері обміну й споживання, але й у сфері виробництва.Нова оцінка виробничої діяльності стала використовувати граничні величини увирішенні проблем максимізації-мінімізації, зіставленні витрат і результатів.
Була створена теорія ринковоїрівноваги. Маржиналісти використовують як теорію часткової рівноваги А.Маршала, так і загальної рівноваги Л.Вальраса. Проблема економічної рівновагирозглядається через призму взаємодії інтересів і мотивів поведінки економічнихсуб'єктів.
Література
1. Лісовицький В.М. Історіяекономічних вчень: Навчальний посібник, _ Київ: «Центр навчальної літератури»,2004. – 220с.
2. Костюк В.Н. История экономическихучений. – М., 1997.
3. Майбур Е.М. История экономическихучений. – М., 1997