МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКА ФІЛІЯ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО
УНІВЕТСИТЕТУ ЕКОНОМІКИ І ФІНАНСІВ
КОНТРОЛЬНАРОБОТА
з дисципліни: „Державне регулюванняекономіки”
Виконала студентка 3 курсу 35к групи
Спеціальність: „Фінанси”
Коновал А. А.
Оцінка __________
Викладач ______ _______________
( підпис) (прізвище)
Харків 2006
ПЛАН
1.Регулювання іноземного інвестування.
1.1 Іноземні інвестиції, суть та роль в національній економіці.
1.2 Стимулювання іноземних інвестицій з боку держави.
1.3 Вільні економічні зони.
2. Регіональна економічна політика.
2.1 Суть понять регіон, регіональна економічна політика.
2.2 Об’єкти і суб’єкти регіональної економічної політики.
3. Державне управління в галузі природного середовища.
3.1 Сутність понять: екологія.
3.2 Екологічна політика. Екологічне законодавство України.
3.3 Роль держави у формуванні екологічної політики.
1.Регулювання іноземного інвестування.
1.1 Іноземні інвестиції, суть та роль в національнійекономіці.
Визначення категорії „іноземні інвестиції” єключовим питанням для законодавця, оскільки таким чином він визначає колоправовідносин, які підпорядковані регулятивному процесу даного законодавства.
Признаючи ту чи іншу особу іноземнимінвестором, держава тим самим визначає його право на пільги та гарантії, щопроголошені в Законі „Про режим іноземного інвестування”.
Згідно за Законом України „Про режиміноземного інвестування” під іноземними інвестиціями розуміють усі „цінності,що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльностівідповідно до законодавства України з метою отримання прибутку чи досягненнясоціального ефекту”.
Іноземні інвестори мають право здійснюватиінвестиції в наступних формах:
· Участь іноземних інвесторів у підприємствахУкраїни;
· Створення підприємств, які повністю належатьіноземним інвесторам;
· Придбання діючих підприємств;
· Придбання рухомого та нерухомого майна.
Існують державні та приватні інвестиції.
Державні інвестиції – це позики, кредити, якіодна держава або група держав надає іншій державі. У цьому випадку мова йде провідношення між державами, що регулюються міжнародними договорами і до якихзастосовуються норми міжнародного права.
Під приватними розуміють інвестиції, якінадають приватні фірми, компанії чи громадяни однієї країни відповіднимсуб’єктам іншої країни. Інвестиційні відносини настільки складні табагатогранні, що нерідко відносини між державами тісно пов’язані з відносинамиміж приватними інвесторами. Такий зв’язок найбільше проявляється, коли інвесторпередає свої права та вимоги державі.
Можлива і більш складна конструкція відносин,коли матеріальні зобов’язання держави-боржника за отриманими кредитамизадовольняються за рахунок повної або часткової вартості майнових правприватного інвестора в країні боржника.
Перелік видів іноземних інвестицій, що надаєтьсяв законодавчих актах і міжнародних договорах, є приблизним, а не вичерпним,оскільки поняття інвестицій охоплює всі види майнових цінностей, які іноземнийінвестор вкладає на території приймаючої сторони.
До цього переліку входять: рухоме і нерухомемайно (приміщення, споруди та інші матеріальні цінності) та відповідні майновіправа, включаючи заставу; грошові кошти, акції, внески, облігації чи будь-якіінші форми участі в товариствах, підприємствах, у тому числі і спільних; правовимоги за грошовими внесками, які вносяться для створення економічнихцінностей, чи послугами, що мають економічну цінність; права на результатиінтелектуальної діяльності, що визначаються як права на інтелектуальнувласність; права на здійснення господарської діяльності, які надаються наоснові закону чи договору, включаючи частково право на розвідку та експлуатаціюприродних ресурсів.
Залежно від ступеня контролю над зарубіжнимикомпаніями інвестиції поділяються на прямі та портфельні.
Прямі інвестиції – основна форма експортуприватного капіталу, що забезпечує встановлення ефективного контролю і надаєправо безпосереднього розпорядження закордонною компанією.
Прямі інвестиції поділяються на дві групи:
· Трансконтинентальні капітальні вкладення,зумовлені кращими умовами ринку, коли існує можливість поставляти товари знового виробничого комплексу безпосереднього на ринок даної країни. Витрати уцьому випадку відіграють не значну роль, основне – знаходження на ринку.Різниця у витратах виробництва порівняно з материнською компанією є меншимфактором впливу на розміщення виробництва на даному континенті. Витративиробництва є вирішальними для визначення країни даного континенту, в якійнеобхідно створювати нові виробничі потужності;
· Транснаціональні вкладення – прямі вкладення, частов сусідній країні. Мета – мінімізація витрат порівняно з материнськоюкомпанією.
Портфельні інвестиції – капітальні вкладення,частка яких у капіталі нижче межі, визначеної для прямих інвестицій. Портфельніінвестиції не забезпечують контролю за закордонними компаніями, обмежуючипрерогативи інвестора отриманням частки прибутку (дивідендів).
У деяких випадках міжнародні корпорації реальноконтролюють іноземні підприємства, володіючи портфельними інвестиціями, в силудвох причин:
· Через значнурозпорошеність акцій серед інвесторів;
· Наявністьдодаткових договірних зобов’язань, що обмежують оперативну самостійністьіноземної фірми.
До числа іноземних інвесторів відносятьнаступні категорії суб’єктів:
· Іноземніюридичні особи;
· Іноземніфізичні особи;
· Вітчизнянігромадяни, що проживають за кордоном;
· Іноземнідержави;
· Міжнародніорганізації.
Здійснення інвестицій пов’язане за певнимризиком для іноземного інвестора. Можливість таких ризиків, які частоназиваються „некомерційними”, збільшується при політичній та економічнійнестабільності в приймаючій країні, при виникненні воєнних конфліктів, введеннінадзвичайного стану. Усе це загострює питання про гарантії і робить необхіднимвстановлення певних гарантій як у внутрішньому законодавстві, так і вміжнародних договорах.
1.2 Стимулювання іноземних інвестицій збоку держави.
Нині Україна є державою, яка залучає іноземнийкапітал на свою територію. Виходячи з цієї ситуації, країна залишиться такою щетривалий час. Недоліком Закону України „Про режим іноземного інвестування” єперехрещення двох названих підходів до формування правової бази. Більшістьстатей цього Закону містять формулювання „згідно за чинним законодавством” безконкретних посилань. У зазначеному Законі відсутні будь-які конкретні положеннящодо найважливіших об’єктів регулювання, пріоритетних галузей економіки,соціальної сфери й території, що заплутує розв’язання проблем пільгового режимуінвестування, а також положення про кваліфікаційний мінімум іноземноїінвестиції, які були б необхідні для системи іноземного інвестування. У ст… 1розд. 1 Закону визначається тільки частка іноземної інвестиції у статутномуфонді підприємства з іноземними інвестиціями.
Порядок переказу прибутків, доходів та іншихкоштів, одержаних унаслідок здійснення іноземних інвестицій, визначаєтьсятільки Національним банком України, а відповідного законодавчого акта,прийнятого Верховною Радою України, не існує. Це ще один недолік законодавчоїбази іноземного інвестування, що діє в Україні.
Законодавча база процесу іноземногоінвестування повинна охоплювати всі аспекти цієї багатогранної діяльності. Насучасному етапі в Україні законодавчо не визначені процеси іноземногокредитування, створення кредитних співтовариств, концесій, надання праввласності на землю; не розроблено також меланізми державного страхуванняіноземних інвестицій, створення страхових фондів. І хоча зараз здійснюютьсяпевні заходи щодо створення автоматизованої інформаційної системи оперативногопошуку іноземних інвесторів, усе це перебуває в зародковому стані.
Виходом з цієї ситуації, є обґрунтуванняраціональної інвестиційної політики, в якій чільне місце посядуть системадержавного регулювання й реформування структури власності на основіприватизації та концепція технічного переоснащення промислового виробництва іззалученням коштів іноземних інвесторів. Це підвищить інвестиційну активність,але за наявності певних економічних передумов:
· Залученняіноземних інвестицій з урахуванням мети та завдань структурної трансформаціїпромислового комплексу, цільових програм міжгалузевого розвитку, конверсії;
· Збільшенняобсягів інвестиційних ресурсів, які формують виробничий потенціал на новійнауково-технічній базі;
· Ефективноговикористання інвестицій;
· Створеннядинамічного експортного потенціалу, який може швидко адаптуватися докон’юнктури зовнішнього ринкового середовища;
· Розвиткувнутрішньої та зовнішньої продукції виробничо-технічного призначення.
Реальна наявність зазначених економічнихпередумов підвищення інвестиційної активності має стати достатньою основою для обґрунтованоговизначення мети залучення іноземних інвестицій у різні сфери вітчизняноїекономіки. Основними цілями повинні бути такі:
· Структурнаперебудова промислового комплексу;
· Сприяннядосягненню сучасного технічного рівня розвитку на основі нових технологій;
· Розвитокресурсозберігаючих, наукомістких та екологічно чистих технологій;
· Збільшенняобсягів експортного потенціалу України;
· Подоланнязалежності економіки країни від імпорту;
· Створеннявиробництв з використанням місцевих природних ресурсів;
· Сприяннярозвитку приватного сектору.
Досягти цього можна за умови розробки йреалізації вітчизняної стратегії залучення іноземного капіталу. Особливоназальним і виваженим має бути розв’язання проблеми залучення іноземнихінвестицій у період економічної кризи в Україні. При цьому важливо зацікавитизарубіжних партнерів, знайти баланс взаємних інтересів, реалізувати проекти,які економічно вигідні вітчизняним та іноземним партнерам.
1.3 Вільні економічні зони.
За оцінками іноземних спеціалістів, сьогодні нараховується близько 3000вільних економічних зон, у яких створено майже 3 млн. робочих місць.
Вільні економічні зони можуть класифікуватися таким чином:
·Вільні економічні зони, які виступаютьорганізаційною формою активізації експорту, залучення іноземних інвестицій;
·Вільні економічні зони як форма регіональноїполітики для стимулювання соціально-економічного розвитку депресивних регіонів;
·Вільні економічні зони в яких поєднуютьсяхарактеристики перших двох зон.
Згідно із законодавством України спеціальнаекономічна зона визначається як частина території України, на якій створюєтьсяі діє спеціальний правовий режим економічної діяльності, порядок використаннята дії законодавства України.
Поняття ВЕЗ – правова категорія, що широковикористовується інститутами Міжнародної організації праці, Центром ООН щодотранснаціональних корпорацій, Всесвітньою асоціацією вільних економічних зон,документами Євросоюзу.
Діяльність ВЕЗ в Україні, процедуру їхстворення, взаємовідносини з місцевою виконавчою владою регламентує ціла низказаконів. Але основою цього процесу є „Концепція створення спеціальнихекономічних зон в Україні”, затверджена Постановою Кабінету Міністрів від14.03.94 № 167.
Суть створення вільних економічних зон полягаєв необхідності вирішення нагальних проблем виходу народного господарстваУкраїни з економічної кризи шляхом:
· Залучення іноземних і вітчизняних інвестицій;
· Стимулювання виробництва;
· Досягнення збалансованості економічного розвиткувідповідних регіонів країни;
· Ефективного розміщення та використання їхматеріальних, трудових та інших ресурсів.
В Україні ВЕЗ створюються з метою:
· Залучення іноземних інвестицій та сприяння їм;
· Активізації спільно з іноземними інвесторамипідприємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг;
· Поставок на внутрішній ринок високоякісноїпродукції та послуг;
· Розвитку інфраструктури ринку;
· Прискорення соціально-економічного розвиткуУкраїни.
В Україні залежно від господарськоїспрямованості та економіко-правових умов діяльності можуть створюватисянаступні ВЕЗ:
Зовнішньоторговельна зона – частина територіїдержави, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися тапродаватися без сплати мита і митних зборів або з їх відстроченням.
Комплексна виробнича зона – частина державноїтериторії, на якій запроваджується спеціальний режим економічної діяльності зметою стимулювання підприємництва. Вони можуть мати форму експортних виробничихзон, де розвивається, насамперед, експортне виробництво, орієнтоване напереробку власної сировини переважно складальні операції, таімпортоорієнтованих зон, головна функція яких –розвиток імпортозаміннихвиробництв.
Науково – технічна зона – ВЕЗ, спеціальнийправовий режим якої орієнтований на розвиток наукового і виробничогопотенціалу, досягнення нової якості економіки через стимулюванняфундаментальних і прикладних досліджень із подальшим впровадженням результатівнаукових розробок у виробництво. Вони можуть існувати у формі регіональнихінноваційних центрів — технополісів, районів наукового розвитку,високотехнологічних промислових комплексів, а також локальних інноваційнихцентрів та опорних інноваційних пунктів.
Туристко – рекреаційна зона – створюється врегіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико – культурнийпотенціал, з метою ефективного його використання і збереження, а такожактивізації підприємницької діяльності у сфері рекреаційно – туристичногобізнесу.
Банківсько – страхова зона – це зона, в якійзапроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських та страховихоперацій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статуснадається банківським і страховим установам, які були створені за участю лишенерезидентів і обслуговують тільки ту їх підприємницьку діяльність, щоздійснюється за межами України.
Зона прикордонної торгівлі – частина територіїдержави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетинукордону і торгівлі.
2. Регіональнаекономічна політика.
2.1 Суть понять регіон, регіональна економічнаполітика.
Регіон — це не тільки територія, але йнаселення на ній; це не тільки ряд адміністративних одиниць, якими є область ікрай; це всілякі й доцільні рівні адміністративного подолу, що забезпечуютьданому соціальному організму необхідні для нормального існування йфункціонування рівні “самости”, самодостатності. Регіон являє собою й поняття зі сфериправосвідомості, а діяльність у регіоні виступає об'єктом правовогорегулювання. Варто виявляти ієрархіюрегіонів, наявність специфічної детермінації між ними. Важливе значення мають проблемні регіони, здатні підняти країну вцілому й інші регіони, що розташовують меншим потенціалом.У першому наближенні регіон визначається як самодостатнійсоціальний організм, що перебуває в єдності із середовищем, що володієфізико-географічними, культурно-цивілізаційними, еколого-економічними,етнічно-історичними, політико-адміністративними й правовими властивостями йвиступаючими коштами формування й функціонування країни.
Економічне реформування потребує здійснення ефективної ігнучкої регіональної політики. Важливою складовою цієї політики єпрограмування розвитку регіона наперед.
Під регіональною політикою слід розуміти, з одного боку, чіткоопрацьовану в законодавчому аспекті практичну діяльність держави в усіхрегіонах країни, а з другого, — соціально — економічну політику, здійснювану набазі загальнодержавного законодавства самими регіонами для досягнення тих чиінших регіональнизх і місцевих цілей і завдань.
Регіональну соціально — економічну політику можна визначити як сукупністьтаких економічних, правовоих та адміністративнро — організаційних засобів іметодів, що органічно поєднують загальнодерджавні і місцеві інтереси, будучиспрямованими в кінцевому підсумку на повнокровний, рівноцінний та рівномірнийрозвиток регіонів і країни в цілому.
Стратегічною метою цієї політики має бути істотне підвищення життєвогорівня населення всіх регіонів на основі якісного поліпшення використання їхресурсного потенціалу, принципово нових підходів до розвитку продуктивних сил,докорінного поліпшення екологічної обстановки.
При розробці регіональної політики слід враховувати два її вирішальнихнапрями. Незважаючи ні на які регіональні особливрості, відмінності в рівняхсоціально — економічного розвитку регіонів держава, по-переше, покликаназабезпечувати міжрегіональну єдність відтворювальних макроекономіченихпроцесів. По-друге, створити економічні інтереси в активній соціально — економічній діяльності регіонів, добиваючись забезпечення стратегічної метирозвитку, структурного та якісного оновлення господарства.
При розробці такої моделі міжрегіонального розвитку необхідно передбачатикроки по розвитку, з одного боку, інтеграційних процесів між регіонами країни(так звані зв’язки «по горизонталі» за рахунок поглиблення і розвиткуспеціалізації та кооперування регіонів), а з другого — по впорядкуванню,систематизації та поглибленню вертикальних зв’язків між державою та регіонамина основі вдосконалення інвестиційної, науково — технічної, бюджетної,податкової, фінансової, зовнішньоекономічної політики.
Було б недостатньо обмежитися сказаним, говорячи про цілі регіональноїполітики. Адже коли розуміти під регіоном великий економічний район (щоскладається, як правило, з кількох областей), який виділяється всередині країнисвоєю спеціалізацією та структурою господарства, природними і трудовимиресурсами, соціальними та економічними особливостями, то необхідно вести мовупро розробку і реалізацію регіональних моделей відтворювальних процесів.
Необхідно у нерозривному зв’язку з вибраними пріорітетами розвивати тапоглиблювати територіальний поділ праці, добиватися комплексного використанняресурсного потенціалу територій, розвивати сучасну інфраструктуру та місцевіринки капіталу, робочої сили, цінних паперів, нових технологій тощо. Увесь сенснаукової ефективної регіональної політики якраз у тому й полягає, щоб органічнопов’язати між собою загальнонаціональну модель міжрегіонального розвитку татериторіальні моделі відтворювальних процесів, притаманних тій чи іншійтериторії.
Що ж до способів та методів пов’язаня цих двох типів стратегічних моделейрозвитку, то до їх числа слід віднести: розробку стимулюючих, а не фіскальнихдержбюджету та регіональних бюджетів усіх рівней, використання балансових методівпланування та прогнозування, розробку довгочасних та стабільних нормативівекономічного розвитку, в тому числі тих, які належать до інвестиційноїдіяльності як у національному, так і в регіональному розрізах.
2.2 Обєкти і субєкти регіональної економічноїполітики.
У концептуальнихпідходах, у політику представлені різні трактування регионалистики. Традиційно об'єктами регіональної політики вкраїнах ринкової економіки вважаються різного роду соціально-просторові нерівності:
· розходження в рівні йумовах життя,
· наявність особливостейзайнятості й безробіття,
· темпи економічного розвиткуокремих регіонів,
· умови підприємництва в різнихареалах і ін.
Одна з головнихцілей регионализма — мінімізувати нерівність територій. Однак найчастіше, як це виднона прикладі сучасній Україні, нерівність не скорочується, а зростає… По сутітакого роду регіональна політика носить колоніальний характер, породжуєсоціальні конфлікти, стимулює сепаратистські прагнення й у певних умовах може стати причиною громадянськоївійни. Для мінімізації нерівності варто використовувати всі кошти, у першу чергу еколого-економічні й правові.
Щодо цього ми маємоможливість проаналізувати закордонний досвід. Він свідчить про те, що в багатьох країнах судова влада, правосуддя сприяють відстоюваннюінтересів регіонів проти узурпації владиЦентром і сприяють розвитку правосвідомості йзаконності у всьому політичному просторі країни. Так було вАвстрії, Німеччині, Індії, Канаді, США, Швейцарії, де верховна судова влада країни в конфліктах між Центром,провінціями й штатами в багатьох випадках приймали рішення на користь останніх.
Розуміння об'єкта регионализма неможливо без розкриттявластивих йому протиріч. До них звичайно ставляться протиріччя між етнічною й територіальною моделями державий керування економікою по галузевому принципі, що протистоїть регулюванню безпосередньо самимитериторіями, що веде до децентралізації влади, переростанню її в самоврядування.
Треба думати, ціпротиріччя не тільки мають відношення до гносеології, побудові моделей, але й володіють онтологически вираженим статусом. Представляється,що основним протиріччям єпротистояння, що має системний характер, Центрай регіонів.
Ядром протистояннявиступає керування й волюция в еколого-економічному просторі, у виробленні більш-менш стійкогобалансу між Центром і регіонами.При цьому варто пам'ятати, що регіони,по суті, є об'єктамирегіональної політики.
Втім, регіон можнатлумачити не тільки як об'єкт економічних і інших (соціокультурних, соціальних, політичних) відносин, але і їхнімсуб'єктом. Більшість російських авторів виходить із визнання суб'єктом регіональної політики тількицентральної влади. Дійснарегіональність і регіональна політика мають місце лише тоді, коли воникореняться в суверенітеті самого народу.Коріння регіональної політики йдуть в “гуманітарний простір”, щостворюється соціальною активністю громадян, їхньою участю в політичних справах,у функціонуванні структур соціально-політичного керування й самоврядування. Справжній регионализм має місце тільки тоді, коли всім громадянам надаються рівні права участі в керуванні й самоврядуваннінезалежно від їхнього місця проживання. У місцевомуполітичному просторі громадяни здійснюють право на самоорганізацію, ініціативнозаймаються місцевими справами, вирішують питання й відповідають за оптимальну реалізацію місцевих життєво важливих для населення справ.
До їхнього числа ставляться такі організаційні форми йсамоуправлінські статуси, як розвиток безпосередньої демократії, проведення зборів, сходок, місцевих референдумів, вибори в місцевіоргани осіб, що вирішують питання, що зачіпають інтереси корінного населення (це керування справами, пов'язаними з життєдіяльністю даногоспівтовариства на його території: комунальне господарство, муніципальний житловийфонд, місцеві дороги, благоустрій, санітарний стан, місцеві податки, використання землі, ресурсів, охоронанавколишнього середовища, місцева система охорони здоров'я,довузівська організація утворення,торгівля, установи культури, місця відпочинку,громадський порядок та ін.). Зрозуміло, для такої великої сфери самодіяльностіпотрібні з'ясування й дозвілпроблеми місцевого бюджету, автономних джерел його існування.
Як ми бачимо,регіон і місцеві території звідповідним населенням — це самодостатній, самокерований суб'єкт і ефективністьйого еволюції складається в мері об'єктивності й суб'єктивності в регіональному просторі.
3. Державне управління в галузі природногосередовища.
3.1 Сутність понять: екологія.
Екологія (відгреч. oikos — будинок, житло, місцеперебування й логос — слово, навчання),наука про відносини живих організмів і утворених ними співтовариств між собою йз навколишнім середовищем.
Термін «екологія» запропонований в 1866Е. Геккелем. Об'єктами екології можуть бути популяції організмів, види,співтовариства, экосистемы й біосфера в цілому. Із сірий. 20 в. у зв'язку ізвпливом, що підсилився, людини на природу екологія придбала особливе значенниеяк наукова основа раціонального природокористування й охорони живих організмів,а сам термін «екологія» — більше широкий зміст.
З 70-х р. 20 в. складається екологіялюдини, або соціальна екологія, що вивчає закономірності взаємодії суспільствай навколишнього середовища, а також практичні проблеми її охорони; включаєрізні філософські, соціологічні, економічні, географічні й інші аспекти (напр.,екологія міста, технічна екологія, екологічна етика й ін.). У цьому змісті говорять про «экологизации»сучасну науку. Екологічні проблеми,породжені сучасним суспільним розвитком, викликали ряд суспільно-політичнихрухів («Зелені» і ін.), що виступають проти забруднення навколишньогосередовища й ін. негативних наслідків науково-технічного прогресу.
Екологія (від греч. oikos — будинок,житло, місцеперебування й… логия), наука, що вивчає взаємозв'язки організмівз навколишнім середовищем, тобто сукупністю зовнішніх факторів, що впливають наїхній ріст, розвиток, розмноження й виживаність. Певною мірою умовно фактори ці можна розділити на «абиотические», абофізико^-хімічні (температура, вологість, довжина світлового дня, змістмінеральних солей у ґрунті й ін.), і «биотические», обумовлені наявністю абовідсутністю інших живих організмів (у тому числі, що є об'єктами харчування,хижаками або конкурентами).
У центрі уваги екології — те, що безпосередньозв'язує організм із навколишнім середовищем, дозволяючи жити в тих або іншихумовах. Екологів цікавить, наприклад,що споживає організм і що виділяє, як швидко він росте, у якому віці приступаєдо розмноження, скільки нащадків робить на світло, і яка ймовірність у цихнащадків дожити до певного віку. Об'єктамиекології найчастіше є не окремо взяті організми, а популяції, біоценози, атакож экосистемы. Прикладамиэкосистем можуть бути озеро, море, лісовий масив, невелика калюжа або навітьгниючий стовбур дерева. Як самубільшу экосистему можна розглядати й всю біосферу.
У сучасному суспільстві під впливомзасобів масової інформації, екологія часто трактується як сугубо прикладнезнання про стан середовища перебування людини, і навіть — як сам цей стан(звідси такі безглузді вираження як «погана екологія» того або іншого району,«екологічно чисті» продукти або товари). Хоча проблеми якості середовища для людини, безумовно, мають дужеважливе практичне значення, а рішення їх неможливо без знання екології, колозавдань цієї науки набагато більше широкий. У своїх роботах фахівці-екологи намагаються зрозуміти, як улаштованабіосфера, яка роль організмів у круговороті різних хімічних елементів іпроцесах трансформації енергії, як різні організми взаємозалежні між собою й ізсередовищем свого перебування, що визначає розподіл організмів у просторі йзміна їхньої чисельності в часі. Оскількиоб'єкти екології — це, як правило, сукупності організмів або навіть комплекси,що включають поряд з організмами неживі об'єкти, неї визначають іноді як наукупро надорганизменных рівні організації життя (популяціях, співтовариствах,экосистемах і біосфері), або як науку про живий вигляд біосфери.
3.2 Екологічна політика. Екологічне законодавство України.
Основні напрями державної політики України у галузі охоронидовкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпекирозроблено відповідно до статті 16 Конституції України, якою визначено, щозабезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на територіїУкраїни, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарногомасштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.
Державна політика у сфері екології, як і будь якій іншійсфері повинна базуватися на стабільній системі законодавства, актів, нормативів, але ця система, особливо у перехідний період повинна бути еластичною, тобто вміти швидко реагувати на зміни навколишніх компонентів, вмітипристосовуватися до змін занадто складного середовища. І це є дуже ефективним засобомподолання екологічної кризи та забезпечення природоохоронної функції держави .
Основні напрями втілюватимуться за допомогою системиекологічного права.
Правовий механізм має надати основним напрямам чіткоїцілеспрямованості, формальної визначеності, загальнообов'язковості, сприятирегулюванню відносин у галузі екології, застосуванню превентивних, оперативних, стимулюючих і примусових заходів до юридичних та фізичних осіб щодовикористання природних ресурсів та їх відходів юридичної відповідальності запорушення екологічного законодавства Вивчення, аналіз та узагальнення практикизастосування законодавства про охорону навколишнього природного середовищапередбачається здійснювати у двох напрямах:
1.складання і затвердження екологічних нормативівприродокористування (стосовно надр, ґрунтів, води, повітря, рослинності тощо);
2.складання і затвердження комплексу еколого-економічних показниківдержавного контролю за станом довкілля та діяльністю господарчих структур.
Важливим кроком до зміцнення природоохоронної сфери сталоприйняття 28 червня 1996 року Конституції України, в якій стверджується, щозабезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги натериторії України є обов’язком держави (стаття 16), кожному гарантуєтьсяправо вільного доступу до інформації про стан довкілля (стаття 50) і кожензобов’язаний не завдавати шкоди природі та відшкодовувати завдані ним збитки(стаття 66). Також у цій сфері Україна має такі закони та акти: “Про охоронунавколишнього природного середовища";
«Про тваринний світ»;
«Про природно заповідний фонд» ;
«Про охорону атмосферного повітря» ;
“Лісовий кодекс України” ;
“Водний кодекс України” ;
”Земельний кодекс України” ;
“Кодекс України про надра” ;
Також першочергово планується підготувати проекти законів України про рекреаційні зони, курортні, лікувально-оздоровчі зони і зониз особливими умовами природокористування;
Підготувати проекти нормативно-правових актів, якізатверджує Кабінет Міністрів України, а саме: Правила відшкодування збитків,завданих порушеннями екологічного законодавства, Положення про екологічнийконтроль, Положення про екологічний аудит, Положення про екологічнеліцензування.
Формує, забезпечуєта реалізує державну політику в галузі охорони навколишнього природногосередовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпекиУкраїни (Мінекобезпеки), тобто саме це Міністерство здійснюєнормативно-правове регулювання, комплексне управління та екологічний контрольщодо охорони, використання і відтворення.
Науковимидослідженнями щодо вивчення і розробки заходів по збереженню біологічногорізноманіття зайняті фахівці наукових інститутів та центрів, насампередНаціональної академії наук (НАН): Інститутів ботаніки, зоології, гідробіології,географії, біології південних морів, екології Карпат, молекулярної біології,мікробіології, клітинної біології та генетичної інженерії, Ради по вивченнюпродуктивних сил, Центрального ботанічного саду, Донецького ботанічного саду таінших; Інститутів Української академії аграрних наук (УААН): землеустрою,рослинництва, землеробства, агроекології, ветеринарної медицини, розведення ігенетики тварин, птахівництва, селекційно-генетичний, винограду і вина та інші;факультети і кафедри екологічного профілю учбових закладів тощо. Ряд питань,пов’язаних з науковими дослідженнями і управлінням у цій сфері, вирішуютьнаукові центри, лабораторії і інститути при центральних органах виконавчоївлади, зокрема Український науково-дослідний інститут екологічних проблем таУкраїнський науковий центр екології моря при Міністерстві охорони навколишньогоприродного середовища та ядерної безпеки.
Державне регулювання у цій сфері не може існувати безефективної системи нагляду за станом середовища, тобто без системи постійнодіючого моніторінгу.
Екологічний моніторинг довкілля є сучасною формою реалізації процесів екологічної діяльності за допомогою засобівінформатизації і забезпечує регулярну оцінку і прогнозування стану середовища життєдіяльності суспільства та умов функціонування екосистем для прийняття управлінських рішень щодо екологічної безпеки, збереження природногосередовища та раціонального природокористування.
Створення і функціонування Державної системи екологічногомоніторингу довкілля повинно сприяти здійсненню державної екологічної політики,яка передбачає:
· екологічно раціональне використання природного тасоціально-економічного
потенціалу держави, збереження сприятливого середовищажиттєдіяльності суспільства;
· соціально-екологічне та економічно раціональне вирішення проблем,які виникають в результаті забруднення довкілля, небезпечних природних явищ,техногенних аварій та катастроф;
· розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження біо різноманіття природи, охорони озонового шару атмосфери,запобігання антропогенній зміні клімату, захисту лісів і лісовідновлення,транскордонного забруднення довкілля, відновлення природного стану Дніпра,Дунаю, Чорного і Азовського морів
Державна система екомоніторингу довкілля є інтегрованоюінформаційною системою, що здійснює збирання, збереження та оброблення екологічної інформації для відомчої та комплексної оцінки і прогнозу стану природнихсередовищ, біоти та умов життєдіяльності, вироблення обґрунтованих рекомендаційдля прийняття ефективних соціальних, економічних та екологічних рішень на всіхрівнях державної виконавчої влади, удосконалення відповідних законодавчих актіва також виконання зобов'язань України з міжнародних екологічних угод, програм, проектів і заходів.
Екологічний моніторинг довкілля здійснюється задовгостроковою Державною програмою, яка визначає спільні, узгоджені за цілями, завданнями, територіями та об'єктами, часом (періодичністю) і засобами виконання дії відомчих органів державної виконавчої влади, підприємств,організацій та установ незалежно від форм власності.
Суб'єктами Державної системиекологічного моніторингу довкілля, відповідальними за обов'язкове здійсненняДержавної програми екомоніторингу довкілля, є міністерства та інші центральніоргани виконавчої влади, які згідно з своєю компетенцією отримують і обробляютьдані про стан довкілля і виробляють відповідні рішення щодо нормалізації абополіпшення екологічної обстановки, раціонального використання і забезпеченняякості природних ресурсів.
Об'єктами інформатизації в Державній системіекомоніторингу довкілля України є процеси відомчої екологічної діяльностіта їх інтеграція на локальному, адміністративно-територіальному державномурівнях, які відповідно охоплюють: території промислово-міських агломерацій,санітарно-захисних зон великих підприємств, в тому числі АЕС, великихводоймищ, природоохоронних зон та інших спеціально визначених просторових одиниць; територію Автономної Республіки Крим та території областей України; територіїпромислово-економічних регіонів, басейнів великих річок та України в цілому.
Територія країни за ступенем екологічної небезпекиподіляється на зони для яких встановлюються нормативи, які дозволяють чи забороняютьвиди виробничої, господарської та іншої діяльності, що враховують екологічні,соціальні та економічні умови.
3.3 Роль держави у формуванні екологічної політики.
Екологія на порозі ІІІ тисячоліття поставила перед політикоюусіх держав світу такі гострі проблеми, як регулювання чисельності населення,екологічну конвенсію виробництва, екологічну безпеку населення. Природаекологічних проблем єдина для всього світового суспільства, тому їх неможливовирішити окремо в тій чи іншій державі. Сьогодні виникло нове поняття врозвитку цивілізації – екологічна політика.
У сучасному суспільстві екологічна політика сталасамостійною сферою в політичній діяльності держав, формування якої почалося з70-х років нашого століття. Саме тоді, коли проявилася швидка деградаціяприродного середовища в різних країнах світу.
Сьогодні в більш ніж 100 країнах світу створені міністерстваабо відомства, які займаються охороною навколишнього середовища.
Україна, як європейська держава, приєдналася до процесудержавного та правового регулювання збереження якості природного середовища. У1991 році було створене Міністерство охорони навколишнього природногосередовища України. За його ініціативою в 1991 році був прийнятий Закон проохорону навколишнього середовища та розпочата розробка пакету законів тазаконодавчих актів з екологічних проблем, включаючи охорону атмосфери, води,рослинного та тваринного світу.5
Суверенна Україна як учасниця Конференції 1992року вРіо-де-Жанейро внесла пропозицію про екологічну конверсію виробництв, прийнялана себе зобов’язання забезпечувати екологізацію економіки та розв’язанняекологічних проблем як першочергове завдання господарської та державноїполітики. Україна бере участь в роботі програм ООН з навколишнього середовища.Тільки за період з 1980 до 1991 року Україна взяла участь у 10 міжнароднихактах з охорони здоров’я, будучи в складі СРСР.
З 1991 року в Україні введена плата за забрудненнянавколишнього середовища.5 Заходи направлені на реалізацію головногопринципу: не максимізація прибутків підприємців або держави, а досягненнястійкого розвитку шляхом збалансованого природокористування так, щоб розвитокматеріального виробництва в будь-якому регіоні забезпечував стійкістьекосистем.
Сьогоднішній рівень розвитку суспільства на перший планвисуває систему екологічних показників.
Тринадцять країн Європи, США та Канади ввели споживчу плату– це плата за те, що за дорученням державних органів певні підприємствазбирають, зберігають та знешкоджують відходи тих виробництв, які неупорядкували цієї системи самі. Відомо три основних підходи до економічноїкомпенсації екологічних збитків: рентний, витратний, оптимізаційний.
Поки що в світі відсутній цілісний механізм вирішенняекологічних проблем. Це пов’язано з неготовністю урядів та населеннядо прийняття ідеї колективної відповідальності людства за збереження біосфери.
Україна сьогодні знаходиться в скрутному економічномустановищі, але намагається запровадити в життя соціально-правові важелі охорониприроди:
1) введення екологічних норм та стандартів, що обов’язкові якдля підприємств, так і для окремих осіб;
2) проведення обов’язкових екологічних експертиз;
3) створення юридичних можливостей для кооперуванняпідприємств з метою виконання екологічних програм на взаємно договірній основі;
4) розповсюдження безвідходних і чистих технологій черезсистему виставок та ярмарків;
5) адміністративні обмеження на види робіт та технологій, щошкодять природному середовищу.
Дуже важливим елементом концепції екологічної безпеки вУкраїні і інших країнах світу є її правове забезпечення та визначення поняттяекологічного злочину. У міжнародному праві під екологічним злочином розуміютьсоціально небезпечні дії, спрямовані на знищення життя людей чи навколишньогосередовища і дуже жорстко караються, іноді навіть до довічного ув’язнення.
Норми екологічного права є обов’язковими,якщо вони закріплені законом і підкріплюються методами державного примусу длятих суб’єктів,які ігнорують ними.
У міжнародному екологічному праві провідне місце займаєпринцип запобігання, відповідно якому основною метою цивільних дій єпопередження порушень природного середовища, а не ліквідація наслідків такихпорушень. Ця вся система ще недосконала у тому аспекті, що економічно розвиненікраїни мають ряд слаборозвинених країн, які використовують як країни “екологічногогною”, розташовуючи на їх території екологічно небезпечні підприємства, азбитки не відшкодовують – вважають, що екологічні витрати повинні нести країни,де розташовані підприємства.
Державна охорона природних об’єктів здійснюється закатегоріями об’єктів та територій, розроблених у Законі України проприродно-заповідний фонд і має мету розширити тариторії заповідників, зберегтиландшафти, рідкісні види звірів, птахів, рослин. Спостерігається тиск назаповідники збоку корумпованих чиновників, які дозволяють здійснювати забудовина територіях заповідників. Але громадські організації, мисливські та єгерськіутворення в Україні чинять значний опір цьому явищу. Однією з найбільш важливихзадач охорони природи є збереження біологічного різноманіття. Конвенція пробіологічне різноманіття, схвалена на Конференції ООН з навколишнього середовищата розвитку в 1992 році. До кінця 1993 року Конвенцію про біологічнерізноманіття підписали 167 держав світу.5 На території Українимешкає 45 тисяч видів тварин, в тому числі 17 видів земноводних, 20 плазунів,близько 400 видів птахів, 200 – риб. Флора рослин нараховує майже 5 тисячвидів. Без збереження рослин та рослинності неможливо зберегти види тварин.
Весь перелік видів рослин і тварин, що потребують охорони,наводять в Червоних книгах, які видають у багатьох державах світу. У Червонійкнизі України знаходиться 429 видів рослин, 28 видів мохів. 30 видів грибів. 27видів лишайників та 17 видів водоростей та 382 види тварин. Складання Червонихкниг є одним із методів зниження темпів антропогенного вимирання живихорганізмів.
Спеціальною формою охорони природи є переселення рослин,тварин, птахів в ті райони, де вони вимерли, або ж можуть прижитися в новихумовах існування. Таким прикладом є успішне відновлення популяцій бобрів натериторії України.
Отже, щодо вирішення екологічної ситуації в Україні, томожна зробити висновок: державу, громадські організації, єгерські і мисливськітовариства та багатох громадян країни турбує проблема екології. По можливостіукраїнське суспільство намагається у такий скрутний час зберегти природнєсередовище для майбутніх поколінь, а головне те, що є бажання це робити.
Перелік літератури:
1. Михасюк І. Державне регулювання економіки, 1999.
2. Буян И.В. Економічна політика. Навчальній посібник, 1997
3. Ромашко О.Ю. Роль державного регулювання фінансового ринку в подоланнікризових явищ в економіці, 1998