Міністерство освіти і науки України
Конотопський інститут СумДу
Обов`язкове домашнє завдання
з дисципліни:
Історія економічних вчень
на тему:
„Внесок українських економістів у розвиток політичної економії”
Виконав
студент групи Е-41к
Черненко Сергій
Перевірив
старший викладач
ТкаченкоЛ. М.
Конотоп 2006
Зміст
Вступ
1. Розвитокрадянської економічної науки, та економічної теорії в Україні:
1.1. Розвитокрадянської економічної науки в 30 – 90-ті рр. ХХ ст..
1.2. Розвитокекономічної теорії в Україні в радянський період
2. Внесокукраїнських економістів у розвиток політичної економії
Висновки
Література
Вступ
Політичнаекономія 30-х років була описовою наукою, яка доводила правильністьекономічного курсу партії та уряду, проголошувала суб’єктивно створювані нимигосподарські форми справді соціалістичними і єдино можливими. Її характернимирисами були: повна заідеологізованість, схоластичність, вульгаризація суспільно–економічнихпроцесів. З науки повністю зникають альтернативність суджень, вилучається саманауковість.
Післяжовтневийрозвиток економічної теорії в Україні позначений тими самими рисами, що йрозвиток усієї економічної думки. Після першої Всесоюзної конференціїекономічна думка України розвивається так само, як і в Росії, — згідно зсоціальним замовленням, в ізоляції від світової економічної думки, але з 60-хрр. починається її відродження. Саме в цей час починають виходити праціукраїнських вчених, котрі зробили вклад у розвиток політичної економії.
1.1.Розвиток радянської економічної науки в 30 – 90-ті рр. ХХ ст.
Характернимирисами економічної теорії, починаючи з 30-х років, були її повназаідеологізованість, схоластичність, вульгаризація суспільно – економічнихпроцесів. З науки повністю зникають альтернативність суджень, вилучається саманауковість.
Політичнаекономія перетворилась на описову науку, яка доводила правильність економічногокурсу партії та уряду, проголошувала суб’єктивно створювані ними господарськіформи справді соціалістичними і єдино можливими. Учені-економісти в своїхдослідженнях змушені були користуватися недостовірними статистичними джерелами,були позбавлені можливості користуватись досягненнями зарубіжної науковоїдумки, що робило неможливим об’єктивний економічкий аналіз.
Виконуючипротягом десятиліть апологетичні й коментаторські функції, політична економіясоціалізму не тільки все далі відходила від свого предмета, а й поступовоперепліталась з політикою. І це відповідало інтересам бюрократичної системи,якій не потрібна була правда про об’єктивний стан виробничих відносинрадянського суспільства.
Деформаціязавдань політичної економії соціалізму призвела до її переродження. Спробивирішити проблему методу політичної економії, ізолювавшись від світовихдосягнень у галузі методології, закінчилися ототожненням методу політекономії зформально-логічними процедурами.
Відхід відпредмета економічної теорії проявився у формуванні специфічної проблематики:теми досліджень формулювались, виходячи з тези про визначальну роль партії ворганізації суспільно-економічного життя, про переваги соціалізму надкапіталізмом.
На рівнітеоритичних проблем це проявлялося в тім, що коли посилювався процес формуваннягальмівних факторів соціально-економічного розвитку, визрівали умови кризирадянської економіки, у політичній економії соціалізму, як і в інших розділахсуспільствознавства, інтенсивно обговорювалися проблеми прогресивностісоціалізму. Саме в цей період посилено дискутувались питання соціалістичногоспособу життя, його переваг над капіталізмом.
Щоправда, врадянській економічній науці спостерігалися періодичні пожвавлення, зумовленіпевним послабленням політичної цензури, переорієнтацією господарськоїдіяльності та, у зв’язку з цим, наявністю нових соціальних замовлень ітимчасовим розвитком демократичних процесів.
Так, у 60-х рр. узв’язку з розпочатою кампанією щодо впровадженням госпрозрахунку необхідно булодовести тези про те, що товарно-грошові відносини відіграють певну роль устимулюванні виробництва і можуть бути використані як важелі саморегулювання іза умов планової економіки.
З’являютьсянаукові праці з цього питання, в яких категорії ціни та ціноутворення,прибутку, ренти розглядоються як регулятори виробництва, але сфера їх вільноговпливу обмежується окремою господарською одиницею. Суспільний розвиток, надумку авторів, повинен бути підпорядкованим плановому регулюванню з бокудержави, яка одна тільки може забезпечити ефективне зростання соціалістичноговиробництва.
Особливо гостроюбула проблема заробітної плати. Її розв’язання зв’язувалось із вирішеннямпитання про характер робочої сили. Якщо підприємство визнавалось ланкоюекономіки, де на товарно-грошовій основі поєднуються фактори виробництва, тологічно було б визначити й товарний характер робочої сили. Однак спробу деякихучених (зокрема українських – В. Корнієнка та Ю. Пахомова)включити робочу силу у сферу товарно-грошових відносин було зустрінутошквальною критикою.
Визнати товарнийхарактер робочої сили за соціалізму означало спростувати тези про винятковістьцього способу господарювання і докорінно змінити підходи до визначеннязаробітної плати. За товарно-грошових відносин заробітна плата має виступати іформі ціни робочої сили, яка встановлюється на ринку під впливом попиту тапропозиції. Це суперечило тезі про плановий характер ціноутворення за соціалізму.
У 70-ті рр., узв’язку зі згортанням економічної реформи, що була спрямована на частковевикористання механізмів саморегулювання, економісти знову звертаються доаналізу методологічних проблем політичної економії та проблем економічногозростання і його показників. Робить висновок, що країна досягла в своємуекономічному розвитку якісно нових рубежів – стадії розвинутого соціалізму.
Однак наприкінці70-х та 80-х рр. в економіці теорії стають помітними певні зміни: усесміливіше висловлюється думка про необхідність дослідження економічних явищ знових позицій з урахуванням об’єктивних факторів невартісного походження.Відбувається перегляд раніше догматизованих марксистських положень. Ведетьсяпошук компромісу між марксистською та іншими економічними теоріями.
Звичайно,перегляд підходів до аналізу відбувається в межах ідеї соціалістичного вибору.Ідеться про дальше вдосконалення соціалізму на базі нових науково-теоритичнихрозробок, про нові методи господарювання, про використання товарно-грошових відносин,про зміну характеру планування і т.д.
У 80 – 90-х рр.змінюється й визначення предмета політичної економії: її починають трактуватияк науку не тільки про виробничі відносини, а й про їхній зв’язок зпродуктивними силами, надбудовою. Це дало можливість досліджувати впливрізноманітних факторів на розвиток суспільного виробництва, тобто робити те,що на Заході робили з початку століття.
До предметаполітичної економії було включено категорію господарського механізму, що сталозначним кроком уперед в аналізі закономірностей макро- та мікроекономічногорівні, уможливлювало використання методів аналізу, сформульований неокласичноюшколою. Висновки, зроблені на підставі досліджень закономірностейфункціонування господарського механізму, підготували перегляд усієї концепціїекономічного устрою суспільства.
1.2.Розвиток економічної теорії в Україні в радянський період
Післяжовтневийрозвиток економічної теорії в Україні позначений тими самими рисами, що йрозвиток усієї економічної думки. Це розквіт з 20-х по 30-ті роки, занепад,починаючи з 30-х по 60-ті, короткий період відродження в 60-ті та криза 70 –80-х і знову період відродження, що розпочинається з другої половини 80-х рр.
У 20-х рр. вУкраїні, де розвиток економічної науки відображав цивілізаційні особливостінаціональної економіки (зокрема організацію селянського господарства, якому небула притаманна „общинність” і яке спиралося на суто приватний інтерес),ленінська програма побудови державного соціалізму не знайшла підтримки.
Особливо цестосується аграрної її частини. Більшовицька аграрна реформа передбачалазрівняльний переділ земель з передачею їх селянам для негайного створення комунта інших кооперативних форм. Ці ідеї пропагували Я. Гамарник, В. Чубар, Д.Мануїльський, О. Шліхтер, Я. Яковлєв.
У робітничихколах така програма теж знаходила розуміння. Але кілька партій, серед нихУСДРП, виступили проти більшовицької концепції. Лідери соціал-демократичноїпартії В. Винниченко, В.Садовський, І. Лизанівський, а також лідери„боротьбистів” В. Блакитний, А. Шумський та інші вказували на те, що длясоціалістичних перетворень не наспів час – не створено виробництво, яке могло бзабезпечити умови соціалістичного розподілу.
Ще напередодніжовтневих подій про це писав М. Туган-Барановський, наголошуючи у своїй праці„Соціалізм як позитивне вчення” на тому, що умови для соціалізму може створитилише ринковий механізм, який бере на себе всі функції з регулювання суспільнихпотреб, узгоджує попит та пропозицію. Він указував, що соціалізм, який прийдена зміну нерозвиненому капіталізмові, приречений на диктат та суспільні злидні.
Критикуючипрограму більшовиків, М. Туган-Барановський, В. Косинський, К. Воблий та іншівиступали проти націоналізації, що, на їхню думку, призведе до більшої анархії,ніж капіталізм, оскільки неможливо створити такий апарат, який спроможний будезамінити саморегулюючу силу ринку.
Вони зверталиувагу і на те, що приватний інтерес є рушійною силою розвитку, а націоналізаціята, головне, колективізм у землеробстві, призведуть до відмирання природнихсил, які не можуть бути замінені волею і вмінням людей.
М.Туган-Барановський уважав за необхідне, щоб для вивчення закономірностейрозвитку суспільства провадились дослідження в галузі соціології, статистики,теоретичної економії і наполягав на прикладному характері таких щодо окремихгалузей та сфер економічного життя.
Праці М.Туган-Барановського, О.Челінцева базувалися на ідеї сімейно-трудовогоселянського господарства, організаційні засади якого визначалися на підставінеокласичних підходів.
План реформуванняаграрних відносин у СРСР, який був запроваджений у життя в роки непу, включаврозробки українських учених. За основу було взято концепцію О. Челінцева, якийстворив наукову програму розвитку кооперації (споживчої, кредитної, збутової таін.).
КоопераціюЧелінцев виводив за межі приватнокапіталістичного сектора і розглядав як новуформу розвитку, що зберігає принцип особистої заінтересованості. Він був протитвердження, що кооперація має лише готувати передумови для націоналізації, указувавна те, що її зумовлено потребами виробництва і вона є перспективною з огляду намайбутнє. Вона не руйнує чинників розвитку, але сприяє пом’якшенню недоліківринкових відносин.
На початку 20-хрр. українська наукова думка розвивалась в різноманітних напрямках. 1920р. булозасноване Товариство економістів, до якого входили такі видатні вчені, як Є.Слуцький, К. Воблий, Р. Орженцький, М. Птуха та ін., що займалисьтеоретико-економічним та прикладним аналізом народного господарства.
Це товариствокоординувало діяльність дослідників, спрямовуючи її на створення концепціїєдиної української господарської системи, побудованої на засадах економічноївідкритості тасаморегулювання.
У теоретичнихрозробках тієї доби обстоюється думка про регулюючу роль ринку та ринкових цін,про неможливість зведення останніх в економічних відносинах тільки до системинатурального та трудового (вартісного) обліку. Указується на те, що держава маєорієнтуватись на ринок та ринкові показники. Критикувалась ідеяцентралізованого соціалістичного планування за умов, коли немає загальнихціннісних орієнтирів, коли ціна перетворюється з категорії ринкових відносин накатегорію обліку. Замість цього пропонувалась ідея плану-прогнозу.
У цей часукраїнська економічна думка досягла високого наукового рівня і була в авангардісвітової економічної думки. Праці Є. Слуцького, К. Воблого, Р. Орженцького, М.Птухи, О. Чаянова, О. Челінцева та ін. здобули світове визнання.
Так, праця Слуцького „Етюд до проблеми пробудови формально-праксеологічних засадекономіки” (1926), що в ній ішлося про психологічні засади раціональноїекономічної поведінки суб’єкта, на півстоліття випередила дослідження в цій,які велись на Заході. Іншу його працю „Накопичення випадкових причин як джерелоциклічних процесів” (1927) було присвячено проблемам моделювання економічнихколивань на довгостроковий період. Вона справила величезний вплив на розвитокзарубіжних економічних досліджень.
Теорії економічних кон’юнктур М. Туган-Барановського стала підставою теорії „довгиххвиль” М. Кондратьєва.
Усі ці теоріїшироко використовували і розвивали далі на Заході.
Орієнтаціявладних структур на тоталітаризм поклала край розвитку економічної науки вУкраїні, перетворила її на складову радянської економічної теорії. Було закритощойно створені інститути та кафедри, припинено економічні дослідження (особливов сфері кооперації), багатьох учених вислано з країни або заарештовано.
Розпочинаєтьсяборотьба більшовизму за чистоту ідеології.
Уже з 30-х рр.змістом наукових досліджень стає доведення переваг економічної політики, щобудується за „класовим принципом”. Прикладний аналіз спрямовується на розробкупринципів нормування та регулювання цін, податкової політики, формуванняфінансово-кредитної системи.
Усі цідослідження були просякнуті ідеями планування, директивності, централізму,виключали принципи самоврегулювання, хоча й визнавали існуваннятоварно-грошових відносин.
Науковці, щопропагували ці ідеї, належали до „офіційних” і могли завжди розраховувати навизнання. З таких можна назвати В. Чубаря, О. Шліхтера, В. Введенського, Т.Жигалка та ін.
Праці цихекономістів майже нічим не відрізнялися одна від одної, однак містили певнінаукові положення щодо визначення принципів соціалістичного планування(балансовий метод), планового ціноутворення, планування товарообороту (особливов частині побудови економіко-математичних моделей), кредитного планування таін.
Певних успіхівбуло досягнуто в теорії господарського розрахунку на державних підприємствах. Іхоча автори обстоювали думку про необхідність товарно-грошових відносин лише якобліково-розрахункових чинників планування, деякі узагальнення свідчили, щонасправді допускалось їх використання як регуляторів у виробничій сфері.
Тоді ще можнабуло знайти в економічній літературі певні формулювання, що суперечилиофіційним поглядам. Так, Я. Дімайштейн, М. Соболєв, Л. Діц та іншівказували на негативні наслідки адміністративного впливу на ціни (диспропозиціїрозвитку, дефіцит за надвиробництва тощо), на можливість переродження кредитноїсистеми у державно-фінансову, на неправомірність тотальногопланування заіснування за існування різних форм власності. ці вчені вказували, зокрема, наможливість кризи збуту за умов монополізації торгівлі.
Однак їхнісправедливі передбачення були нещадно розкритикованіеконамістами-„марксистами”.
Особливо запеклоюбула боротьба ортодоксальних марксистів із так званою волобуївщиною, котруоголошено було „проявом націоналістичних настроїв” в економічній думці.
М. Волобуєв 1928 р. виступив у пресі зпропагандою переваг самостійного економічного розвитку України, зазначаючи, щоімперська політика Росії сприяла спотворенню природного розвитку продуктивнихсил України, постійно пристосовувала її економіку до суто російських потреб.Він указував на те, що Україна має достатній потенціал, щоб інтегруватися усвітову господарську систему самостійного, а не через російську економіку.Зрозуміло, що Волобуєв був визнаний „ворогом народу”.
На першійВсесоюзній конференції аграрників-марксистів було також визнано ворожими „неонародницькі”ідеї О. Чаянова і О. Челінцева та зупинено реалізацію їхнього плану аграрнихреформ. Згодом було оголошено „ворожими” ідеї М. Туган-Барановського, Є.Слуцького та ін.
З цього часуекономічна думка України розвивається так само, як і в Росії, — згідно зсоціальним замовленням, в ізоляції від світової економічної думки.
Її відродженняпочинається тільки в 60-ті рр.
2.Внесок українських економістів у розвиток політичної економії.
У 60-ті роки булизроблені спроби проведення економічних реформ радянського часу. Протягом1962-1965рр. розроблялися пропозиції щодо удосконалення системи управління,планування, стимулювання виробництва, обговорювалися пропозиції щодо розширеннясамостійності та ініціативи підприємств на принципах госпрозрахунку.
Ініціаторами цієїрозробки виступили вчені-економісти україни на чолі з О. Ліберманом. У статті „План,прибуток і премія”(1962) Ліберман чітко сформулював проблему:необхідна така система планування й оцінка роботи підприємств, яка бстимулювала зацікавленість у найбільш високих планових завданнях, у втіленнінової техніки, поліпшенні якості продукції, у найбільшій ефективностівиробництва. На його думку, досягти цього можна, якщо доводити підприємствамлише плани обсягів і номенклатури продукції та терміни поставок. При цьомугосподарська система має бути значною мірою переорієнтована на прямі зв’язкиміж підприємствами, між постачальниками і споживачами, тобто частководецентралізована. Решту планових показників пропонувалося доводити лише догалузевих або регіональних органів управління, які тоді виступали у виглядіраднаргоспів, що замінили на той час звичайні міністерства.
Щоб зацікавитипідприємства у виконанні планів, О. Ліберман пропонував затверджувати по кожнійгалузі тривалі норми рентабельності. Кожне підприємство залежно від ступенядосягнення нормативного рівня рентабельності, тобто відношення прибутку довиробничих фондів у процентах, могло б мати право на матеріальне стимулювання ізаохочення колективу. Пропонований порядок мав звільнити централізованепланування від дріб’язкової опіки над підприємствами і перейти до методівекономічного, а не адміністративного, впливу на підприємства.
Така схемауправління промисловістю грунтувалася на основному принципі, запропонованомуЛіберманом: те, що вигідно суспільству, має бути вигідним і кожномупідприємству. І навпаки, те, що невигідно суспільству, має бути невигідним ідля колективу будь-якого підприємства.
Саме в цей часвиходять з друку праці українських вчених-економістів І. Лукінова, Ю.Пахомова, В. Корнієнка, І. Ястремського та ін., які наполягають на змініпідходів до визначення ролі політичної економії в соціально-економічнихперетвореннях, шукають нових шляхів вирішення її проблем.
Однак періодпіднесення знову змінився періодом застою. Економічна теорія повернулася довихідних ідеологічних рубежів з тією тільки різницею, що одвічні проблемиполітичної економії соціалізму тепер розглядаються в контексті „розвинутогосоціалізму”.
Та навіть у цихмежах дослідження ведуться у дещо інших напрямках: розширюються їхні об’єкти,виробничі відносини вивчаються у взаємозв’язку з продуктивними силами та знадбудовою, що дає змогу проаналізувати не тільки класові фактори суспільногорозвитку.
З’являєтьсябагато фундаментальних праць щодо проблем розвитку економічного механізму,теоретичних підходів до використання ринкових форм за умов соціалізму. Відоміукраїнські автори В. Корнієнко, Ю. Пахомов, В. Черняк, А. Чухно звертаються допроблем загальносуспільного розвитку.
Саме в цей часз’являються праці з історії економічної думки, де аналізується і вагомийпозитивний внесок зарубіжних дослідників.
У творах Ю.Пахомова, В. Черняка, А. Чухна, В. Логвиненка, О. Гоша та ін. проводиться ідеящодо необхідності дослідження проблем соціалістичної власності з погляду її економічноїдоцільності та ефективності. Отже, наприкінці 80-х рр. уже починаєтьсяформування засад сучасної концепції суспільного розвитку.
Поверненняукраїнської економічної теорії в лоно світової економічної думки тількирозпочинається. Її ставлення до процесів, котрі відбуваються в суспільстві, щеостаточно не визначено. Але вже зараз в економічній літературі панує плюралізмпоглядів, що сприяє розвиткові науки. Тільки в такий спосіб може відбутисьвідродження теорії, що стане колись основою ефективної економічної політики.
Висновки
За часів, колибули зроблені спроби проведення економічних реформ радянського часу, багатоукраїнських економістів протягом 1962-1965рр. розробляли пропозиції щодоудосконалення системи управління, планування, стимулювання виробництва,обговорювалися пропозиції щодо розширення самостійності та ініціативипідприємств на принципах госпрозрахунку. Ініціаторами цієї розробки виступиливчені-економісти України на чолі з О. Ліберманом.
Схема управлінняпромисловістю грунтувалася на основному принципі, запропонованому Ліберманом:те, що вигідно суспільству, має бути вигідним і кожному підприємству. Інавпаки, те, що невигідно суспільству, має бути невигідним і для колективубудь-якого підприємства.
В цей час такожвиходять з друку праці українських вчених-економістів І. Лукінова, Ю.Пахомова, В. Корнієнка, І. Ястремського та ін., які наполягають на змініпідходів до визначення ролі політичної економії в соціально-економічнихперетвореннях, шукають нових шляхів вирішення її проблем.
З’являєтьсябагато фундаментальних праць щодо проблем розвитку економічного механізму,теоретичних підходів до використання ринкових форм за умов соціалізму. Відоміукраїнські автори В. Корнієнко, Ю. Пахомов, В. Черняк, А. Чухно звертаються допроблем загальносуспільного розвитку.
У творах Ю.Пахомова, В. Черняка, А. Чухна, В. Логвиненка, О. Гоша та ін. проводиться ідеящодо необхідності дослідження проблем соціалістичної власності з погляду їїекономічної доцільності та ефективності. Отже, наприкінці 80-х рр. ужепочинається формування засад сучасної концепції суспільного розвитку.
Література
1. КорнійчукЛ.Я. Історія економічних вчень, К., 1999.
2. Историяэкономических учений. — М., 1983.
3. ЮхименкоП.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень. — К., 2000.
4. НестеренкоО.П. Історія економічних вчень, К., МАУП, 2000.
5. ЯдгаровЯ.С. История экономических учений.- М., 1996, 1998.
6. Історія економічних учень, навчально-методичнийпосібник, К., КНЕУ, 2002.
7. Білоконенко О.В. Історія економічних вчень, К.,„Європейський університет”, 2001.
8. Лісовицький В.М. Історія економічних вчень, К., ЦУЛ,2004.