ЄС мета, склад, структура та механізм наднаціонального регулювання

--PAGE_BREAK--Розвиток інтеграційних процесів стало закономірним результатом зростання міжнародного руху товарів і факторів їхнього виробництва, що потребувало створення більш надійних виробничо — збитових зв'язків між країнами і усунення численних перешкод на шляху міжнародної торгівлі і пересування факторів виробництва. Це виявилося можливим зробити тільки в рамках міждержавних інтеграційних об'єднань на основі багатосторонніх політичних угод.[5, стр 123]
Міжнародна економічна інтеграція— це вищий рівень розвитку міжнародних економічних відносин, коли інтер­націоналізація господарського життя проявляється у пе­реплетінні національних господарств двох або кількох країн та проведенні ними узгодженої міждержавної тор­говельно-економічної політики.

Динамічний розвиток процесів міжнародної еконо­мічної інтеграції зумовлений:

1.          економічним розвитком країн, їх груп та регіонів сві­ту в умовах нерівномірного розподілу ресурсів;

2.          закономірностями науково-технічного прогресу;

3.          тенденціями демографічного розвитку;

4.          наявністю і необхідністю вирішення глобальних про­блем (енергетичної, продовольчої, економічної, охорони навколишнього середовища, використання світового оке­ану та космосу, економічного зростання та народонасе­лення, економічної безпеки, роззброєння);

5.          різким скороченням відстаней за рахунок розвитку транспортно-комунікаційних мереж,

6.          ринковою «уніфікацією» економічного розвитку.

Як теоретично обґрунтовані і практично опробовані виділяють такі основні форми міжнародної економічної Інтеграції: зона преференційної торгівлі; зона (асоціа­ція) вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок, еко­номічний та політичний союзи.


Зона преференційної торгівлі являє собою зону з пільговим торговельним режимом, коли дві або кілька країн зменшують взаємні тарифи по імпорту товарів, зберігаючи рівень тарифів у торгівлі з іншими країнами, Найбільш показовим історичним прикладом такої фор­ми інтеграції є преференційна система Британського співтовариства (1932 р.), що об'єднувала 48 держав,

У зонах вільної торгівлі діє особливий пільговий торговельний режим для країн-учасниць за рахунок усунен­ня внутрішніх тарифів при їх збереженні в торгівлі з іншими країнами. Типовими прикладами є Європейську асоціація вільної торгівлі (1960 р.), зона вільної торгів­лі США— Канада (1988 р.).

Митний союз — це угода двох або кількох держав, що передбачає усунення внутрішніх тарифів та встанов­лення спільного зовнішнього тарифу. Такі угоди діяли у Бенілюксі (з 1948 р.) та Європейському союзі (з 1968 р.).

У межах спільного ринку забезпечується вільний рух не тільки товарів, а й послуг, капіталів і громадян (робочої сили). Такі умови економічних взаємовідносин у, цілому характерні нині для Європейського союзу. Формується Північноамериканський спільний ринок (США, Канада, Мексика).

В економічному союзі вільний рух факторів у результаті виробництва доповнюється гармонізацією внутріш­ньої та зовнішньої економічної політики. У країнах-учасницях функціонує, як правило, єдина грошова одиниця. Прикладом таких союзів є Бенілюкс (з 1960 р.) США, до 1991 р.— колишній СРСР. На стадії практичної ре­алізації плани по створенню економічного і валютного союзу Європейського співтовариства.[13, стр 181]

На основі економічних створюються політичні союзи, в яких поряд з економічною забезпечується і політична інтеграція.

Економічна природа інтеграційних угруповань та взаємовідносин між країнами, що їх утворюють, зумов­люють логіку і спадкоємність у становленні та розвитку форм міжнародної економічної інтеграції.

Для створення економічного інтеграційного угрупо­вання двох або кількох країн необхідні певні політико-правові, економічні, соціально-культурні та інфраструктурні умови.

Ефективність міжнародної економічної інтеграції до­сягається за рахунок:

1.     усунення дискримінації та бар'єрів між країнами — учасницями інтеграційних угруповань у русі товарів, по­слуг, капіталу, робочої сили і підприємництва;

2.     стандартизації та уніфікації у виробничо-комерційній сфері;

3.     динамічного ефекту внаслідок розширення ринку і економії на масштабах виробництва,

4.     забезпечення достатнього рівня конкуренції.

Сучасним процесам міжнародної економічної інтеграції притаманні певні особливості, а саме:

1.     динамізм процесів міжнародної економічної інтегра­ції в цілому;

2.     нерівномірність розвитку і реалізації форм міжна­родної економічної інтеграції;

3.     розвиток поряд з інтеграційними дезінтеграційних процесів;

4.     переважний розвиток регіональних міжнародних еко­номічних угруповань (економічний регіоналізм);

5.     формування реальних умов світової економічної інте­грації.[5, стр 219]

Великий досвід і потенціал регіональної міжнародної економічної інтеграції має Європа, що зумовлено як по­літичними і соціально-економічними особливостями роз­витку європейських країн у період після другої світової війни, так і сучасними тенденціями розвитку світової економіки, коли остаточно формуються три світових еко­номічних центри (Європа, Північна Америка з доміную­чою роллю США та Азія з пріоритетом Японії).
                                                                                                                                                             
1.2. Теорії та моделі економічної інтеграції
    продолжение
--PAGE_BREAK--            У теорії економічної інтеграції виділяється ряд напрямків, що відрізняються насамперед різними оцінками інтеграційного механізму. Це неолібералізм, корпораціоналізм, структуралізм, неокейнсіанство, діріжістські напрямки тощо. Представники раннього н е о л и б е р а л і з м у (1950-1960 рр..) — Швейцарський економіст Вільгельм Репке і француз Моріс Алле під повною інтеграцією розуміли створення єдиного ринкового простору в масштабі кількох країн, функціонування якого здійснюється на основі дії стихійних ринкових сил і вільної конкуренції незалежно від економічної політики держав і існуючих національних та міжнародних правових актів. Втручання ж держави у сферу міжнародних економічних відносин призводить, на їх думку, до таких негативних явищ, як інфляція, розбалансу-вання міжнародної торгівлі, розлад платежів. Проте розвиток міжнародної економічної інтеграції, формування регіональних міждержавних союзів за активної участі держав довели неспроможність поглядів ранніх неолібералів.
У середині 60-х рр… виник напрямок к о р п о р а ц і о н а л і з м у, представники якого — американські економісти Сідней Рольф та Юджин Ростоу виявили новий стрижень інтеграції. Вони вважали, що в протилежність ринковому механізму і державного регулювання функціонування ТНК здатне забезпечити інтегрування міжнародної економіки, її раціональний і збалансований розвиток.[10, стр 221]

Представники с т р у к т у р а л і з м у — шведський економіст Гуннар Мюрдаль та ін. критично поставилися до ідеї повної лібералізації руху товарів, капіталу і робочої сили в інтегрованим просторі, вважаючи, що вільне функціонування ринкового механізму може привести до певних диспропорцій у розвитку і розміщенні виробництва, поглиблення нерівності в доходах. Економічна інтеграція розглядалася ними як глибокий процес структурних перетворень в економіці країн, що інтегруються, в результаті яких виникає якісно новий інтегрований простір, більш досконалий господарський організм.

У 70-х рр… широке розповсюдження отримали ідеї неокейнсіанства, представники якого — американський економіст Річард Купер і ін-зокрема, вважали, що центральна проблема міжнародного економічного співробітництва полягає в тому, як уберегти різноманітні вигоди широкої міжнародногї економічної взаємодії від обмежень і в той же час зберегти максимальну для кожної країни ступінь свободи. Неокейнсіанці висунули два можливих варіанти розвитку міжнародної інтеграції: перший — інтеграція з подальшою втратою національної свободи, але обов'язковим погодженням економічних цілей і політики; другий — інтеграція з умовою збереження як можна більше національної автономії. [10, стр 223]

Різновидом неокейнсіанський напрямку є д и р і ж і з м, теоретики якого також заперечують вирішальну роль в інтеграційних процесах ринкового механізму і вважають, що створення і функціонування міжнародних економічних структур можливе на основі розробки інтегруючими сторонами загальної економічної політики, узгодження соціального законодавства, координації кредитної політики. Даний напрямок економічної думки представлений голландським вченим Яном Тінбергеном.

В даний час у зв'язку з розширенням ЄС за рахунок вступу до нього нових країн розроблено ряд моделей подальшого розвитку європейської інтеграції шляхом її поглиблення, серед яких виділяються моделі «ступінчатої інтеграції», «Європи концентричних кіл», «диференційованої інтеграції». В основі перших двох моделей закладена ідея створення в ЄС «ядра» з найбільш розвинених країн, навколо якого формуються «кола» із країн з меншою глибиною інтеграції.

Модель «диференційованої інтеграції» виходить з того, що географічне розширення ЄС має змінити концепцію інтеграції і передбачає диференціацію швидкості інтеграційних процесів по різних країнах. Як і «ступінчаста», «диференційована» інтеграція переслідує мету поглиблення інтеграційних процесів, але при цьому виключає необхідність підписання договорів і обмеження часу. Передбачається також створення «ядра» з різним складом учасників.

1.3.Аналізвнутрішньоекономічних факторів інтеграції

При переході від економіки командного типу (планової та закритої) до економіки вільної (ринкової і відкритої) виникає питання: які відносини 'звільняти' в першу чергу — зовнішні чи внутрішні? Якщо зовнішні, то економіка, залишаючись планової, стає відкритою (планова і відкрита). Якщо внутрішні, то вона набуває властивостей ринкової, зберігаючи свою закритість (ринкова та закрита). До теперішнього часу із трьох можливих шляхів переходу 'відкрита планова' модель, 'стрибкова' трансформація і 'закрита ринкова' економіка — були послідовно випробувані два перших. Спочатку підприємствам дозволили торгувати на зовнішньому ринку, але залишили заборону на торгівлю між собою. Потім заборони на торгівлю між підприємствами були зняті, а рух до ринку поряд з інтеграцією у світову економіку було проголошено новим магістральним шляхом розвитку суспільства.

         Економічні перетворення, на жаль, почалися саме з 'відкривання' економіки, а не з дійсного руху до ринку. Навіть у період, коли завдання внутрішнього і зовнішнього звільнення економіки займали однакове місце в офіційно заявленій шкалі пріоритетів, фактично лібералізація у зовнішній сфері йшла випереджальними темпами в порівнянні зі сферою внутрішньої. Тим самим було поставлено невірний тон всьому процесу включення економіки у світове господарство. Реальні економічні відносини, за якими стоять справжні гроші, почали складатися у підприємств не між собою, а з зарубіжними партнерами. Такий процес ніяк не можна назвати інтегруванням економіки у світове господарство. Вірніше, у світову економіку при цьому інтегрується не народні (національні) господарства, а окремі приємства, кожне на свій страх і ризик. Що ж стосується господарства в цілому, то воно не стільки інтегрується у світову економіку, скільки 'розчиняється' в ній. 'Відкрита планова' економіка показала свою непрацездатність в якості перехідної від командної до вільної моделі. В рівній мірі марні надії на всебічну одночасну лібералізацію.

         У випадку 'шокової' лібералізації зовнішні зв'язки, що забезпечують товари і гроші більш високої якості, витісняють народжені, але ще слабкі внутрішні економічні відносини також, як при 'відкритій плановій' перехідній моделі вони витісняють вмираючі і вже ослаблі адміністративно встановлені зв'язки. Повністю експортноорієнтована стратегія розвитку для України, звичайно, виключається. Але мова не може йти про ізоляцію від зовнішнього світу. Багато галузей української промисловості знаходяться в сильній залежності від імпорту обладнання. Зрозуміло, що кращою в цих умовах має стати якась змішана, виборча стратегія розвитку. Надана  стратегія повинна забезпечити збереження господарського національного комплексу як єдиного цілого, що в умовах внутрішнього (перехід від плану до ринку) і зовнішнього (перехід від закритої до відкритої моделі) звільнення економіки складає основний національний економічний інтерес України, а значить, і центральну проблему її національної економічної безпеки. Серед розглянутих нами моделей перехідного періоду не випробуваною залишається 'закрита ринкова' економіка + модель, яка відома світової історії. Слово 'закрита' не слід розуміти буквально. Мова йде не про ізоляцію від зовнішнього світу, а про виборче та контрольоване входження у світовий ринок, про те, що основу інтеграції економіки України в світову економіку і співпраці із закордонними країнами має скласти формування внутрішнього ринку. При цьому завдання створення внутрішньо вільної економіки повинне мати пріоритет над завданням створення економіки вільної ззовні.


Розділ 2

Аналіз особливостей європейської економічної інтеграції

2.1.
Організаційна структура евросоюзу


Ефективність діяльності ЄС забезпечується відповідними його органами. Організаційна будова ЄС базується на загальних засадах західної політичної системи, проте її конкретні форми суттєво відрізняються від національних систем. До характерних її рис належать:

1. Об'єднання інститутів двох типів — міждержавних і наднаціональних. Особи, що входять до органів першого типу, діють як офіційні представники держав-членів. Члени органів іншого типу також призначаються кожною державою, проте діють як незалежні особи, що не зв'язані будь-якими інструкціями своїх урядів. Такий подвійний принцип формування особового складу сприяє підтримці балансу між інтересами окремих держав-членів та інтересами Союзу в цілому.

2. Гнучкий розподіл компетенцій між органами ЄС та національними урядами. Можна окреслити три основних варіанти розподілу компетенцій: сфери, де здійснюється спільна політика ЄС (аграрна, торговельна тощо); сфери змішаної компетенції, коли за окремі напрями чи групи питань відповідають органи ЄС, а решта лишається під керівництвом національних урядів (регіональна, соціальна тощо); сфери, де функції ЄС обмежуються координацією дій держав-членів та розробкою рекомендацій (макроекономічна політика, політика в галузі охорони навколишнього середовища тощо).

3. Значна кількість типів рішень, які приймаються — від регламентів та директив, що обов'язкові для виконання національними урядами і всіма учасниками об'єднання, до висновків, що мають лише рекомендаційний характер.

4. Примат права ЄС над національними законодавствами держав-членів у межах, які визначені змістом установчих договорів.

Організаційна структура ЄС побудована за принципом поділу законодавчої, виконавчої та судової функцій. До основних органів ЄС належать:

— Європейський парламент

— Європейська Рада

— Рада Міністрів

— Європейська Комісія

— Європейський Суд

— Палата аудиторів

Також структуру ЄС можна представити схематично:



Мал.1 Політична структура ЕС[1.стр 187]



Європейський парламент— представниць кий орган, що обирається з 1979 р. прямим загальним голосуванням громадян усіх держав-членів ЄС один раз на п'ять років. За кожною державою-членом закріплюється фіксована кількість депутатських місць, відповідно до чисельності населення країни.

Функції Європарламенту дещо відрізняються від функцій національних парламентів. Так, Європарламент не обирає уряд. Це пов'язано з тим, що на рівні ЄС не існує структури, яка може вважатись урядом у повному розумінні цього слова. Проте Європарламент впливає на формування Європейської Комісії, оскільки Голова (Президент) Комісії призначається урядами держав-членів тільки після консультації з Європарламентом. Крім того, кандидатури як Голови, так і інших членів Комісії, затверджуються Європарламентом.

Основними функціями Європарламенту є: дорадчі, наглядові, прийняття рішень, політичної ініціативи, демократичного контролю та законодавча. Для виконання цих функцій в Європарламенті створено 19 комітетів:

— з іноземних справ та безпеки;

— з сільського господарства, риболовства і сільського розвитку;

— бюджетний;

— з економічних і фінансових питань та промислової політики;

— з енергетики, досліджень та технологій;

— з зовнішніх економічних зв'язків;

— з законодавчих питань та громадянських прав;

— з соціальних питань, безробіття та виробничого середовища;

— з питань регіональної політики, регіонального планування та зв'язків на місцях;

— з транспорту та туризму;

— з питань навколишнього середовища, здоров'я та захисту споживачів;

— з культури, молоді, освіти та засобів масової інформації;

-з питань розвитку і співробітництва;

-з громадянських свобод та внутрішньої політики;

— з контролю за виконанням бюджету;

— з інституціональної політики;

— з процедурних питань, підтвердження мандатів та статусу недоторканості;

— з прав жінок;

— з питань петицій.

Європейська Радаскликається щонайменше двічі на рік на рівні глав держав та урядів. Крім них, у засіданнях Європейської Ради беруть участь міністри закордонних справ, Президент (Голова) та Віце-президент Європейської Комісії. Рішення Європейської Ради не мають обов'язкової сили, проте вони дають політичний імпульс та визначають основні орієнтири подальшого розвитку Союзу. Зважаючи на високий рівень влади, яку мають у своїх країнах глави держав та урядів, Європейська Рада стала органом, до якого можуть звернутись Рада Міністрів та Європейська Комісія з особливо складних питань, що не вирішують ся у межах звичайної процедури ЄС.

Рада Міністрівє органом прийняття остаточних рішень. У роботі Ради Міністрів беруть участь представники держав-членів на рівні міністрів урядів. На відміну від національних рад міністрів, Рада Міністрів ЄС є не виконавчим, а законодавчим органом. Рішення РМ є обов'язковими. Разом з установчими документами ці рішення утворюють право ЄС. РМ не має постійного складу. Практично існує ряд Рад, залежно від питань, що розглядаються: Рада Міністрів економіки, сільського господарства, фінансів, освіти тощо.

Міністри країн ЄС у різний спосіб підзвітні парламентам своїх країн. Проте ті рішення, які вони приймають у складі Ради Міністрів ЄС, не можуть бути змінені окремими країнами. Як правило, законодавчі акти ЄС мають форму постанов і директив. Перші є обов'язковими для виконання і стають частиною національних законодавств. Директиви також є обов'язковими, але вони лишають за державами право вибору методів виконання.

Рішення в Раді Міністрів приймаються або одностайно, або простою чи кваліфікованою більшістю. В останньому випадку кожна держава-член має кількість голосів відповідно до її масштабів. При цьому малі держави мають більшу кількість голосів, ніж вони мали б, виходячи з чисельності населення. Поділ голосів між державами-членами ЄС здійснено таким чином, щоб зробити неможливим блокування рішень окремими державами. Для блокування рішення необхідно об'єднатись кільком державам, щоб набрати мінімум 34 голоси, з загальної їх кількості — 76.

Функції Голови РМ виконують по черзі упродовж 6 місяців міністри закордонних справ.

Європейська Комісіяє виконавчим органом ЄС. Вона складається з 17 членів, незалежних від урядів своїх країн, хоча й призначених ними. До складу Комісії входять по два представники від великих держав: Франції, Німеччини, Італії, Іспанії та Великобританії. Інші країни мають по одному представнику.

Склад Комісії розглядається і ухвалюється Європарламентом, тому кожний із її членів працює 5-річний термін. Як член колективно го органу, кожний член ЄК патронує один або кілька напрямів діяльності ЄС і очолює відповідний підрозділ Комісії, що називається Генеральним Директоратом (Департаментом). Таких Директоратів 23.

ЄК виконує три основні функції.

Маючи право ініціативи, ЄК зобов'язана подавати пропозиції щодо нових законів ЄС. Такі пропозиції вона висуває після активних консультацій, але не на грунті інтересів окремих регіонів чи країн ЄС, а базуючись на власному уявленні про доцільність того чи іншого рішення для долі ЄС та його громадян. У своїх ініціативах ЄК виходить з принципу допоміжності, тобто виступає з законодавчими ініціативами тільки у тих галузях, де для ефективних дій ЄС має кращі можливості, ніж окремі його члени.

Друга функція ЄК полягає у захисті угод ЄС, забезпеченні застосування державами-члена ми законодавства ЄС. У тих випадках, коли держави-члени порушують або не застосовують закони ЄС, Комісія може вжити відповідні санкції, включаючи передачу справи до Європейського Суду.

ЄК здійснює контроль за використанням субсидій, які виділяються урядами окремих країн власним галузям промисловості, а також за наданням дозволів на державну допомогу в разі, коли це не заборонено законодавством ЄС.

Третя функція ЄК полягає у виконанні обов'язків виконавчого органу, який відповідає за практичне втілення політики ЄС та управління нею. Для цього ЄК наділена суттєвими власними повноваженнями і правом прийняття рішень у різних галузях політики, зокрема аграрній, торговельній, транспортній тощо. Крім того, ЄК керує фінансами ЄС — бюджетом та роботою різноманітних фондів і програм ЄС, включаючи й ті, які стосуються допомоги країнам, що не входять до Союзу.

Європейський Суд.Оскільки ЄС побудовано на основі юридично обов'язкових Договорів, він суттєво відрізняється від інших міжнародних організацій. Статті Договорів про ЄС і законодавчі акти, які грунтуються на них, стають частиною національного права держав-членів. Це потребує чіткого тлумачення цих законодавчих актів. Основною функцією Європейського Суду і є забезпечення єдиного тлумачення законодавства ЄС та його примату над національними законодавствами у межах юрисдикції, що встановлена установчими Договорами.

Відповідно до цього Європейський Суд розглядає та регулює розбіжності між державами-членами, між ними та ЄС, інститутами ЄС, ЄС та фізичними і юридичними особами. Крім того, Європейський Суд робить висновок щодо міжнародних угод та попередніх слухань справ, які передані йому національними судами (хоч у цьому випадку юрисдикція Євросуду на них не поширюється).

Євросуд є вищою інстанцією. Він не має у своєму розпорядженні будь-яких засобів примусу. Проте, враховуючи його становище та авторитет, держави-члени та інститути ЄС, як правило, погоджуються з його рішеннями.

Палата аудиторів— порівняно молодий орган ЄС, створений 1975 р. з метою перевірки усіх доходів і витрат ЄС та створених ним інститутів. Вона складається з 12 членів, що обираються на шість років, і є повністю незалежною у своїй діяльності.

Окрім перелічених інститутів, доцільно назвати також два консультативних органи, що призначені сприяти роботі Ради Міністрів, Європейській Комісії і Європарламенту, а саме:

— Комітет з економіки та соціальних питань, до якого входять представники організацій, що виражають інтереси основних соціальних груп — найманих робітників, підприємців, фермерів, осіб вільних професій тощо;

— Комітет регіонів, створений відповідно до Маастрихтського Договору і включає в себе представників регіональних та місцевих установ і організацій.

У межах ЄС діє також Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) — кредитна установа, що сприяє реалізації інвестиційних проектів, які відповідають інтересам і завданням ЄС.

Діяльність Європейського Союзу заснована на принципі, за яким жодна держава-учасниця не може бути примушена до будь-яких дій без згоди цієї держави. Якщо рішення ЄС приймаються більшістю, то вони мають декларативний характер. Для того щоб рішення мали обов'язковий характер, необхідно їх схвалення кожною державою.

Прийняття рішень у ЄС має таку послідовність дій. Європейська Комісія починає розробку законопроектів за своєю ініціативою або на прохання Європарламенту чи Ради Міністрів. Пропозиції ЄК надходять до Ради Міністрів, а потім передаються до Європарламенту, де розглядаються відповідним комітетом.

Комітетом Європарламенту до проектів вносяться поправки, і вони проходять попереднє обговорення перед тим, як їх буде винесено на чергове засідання Європарламенту у Страсбурзі. Одночасно проекти передаються до Комітету з економіки та соціальних питань.

Висновки Європарламенту і Комітету з економіки та соціальних питань надходять до ЄК, яка з їх урахуванням вносить проект до Ради Міністрів і Європарламенту на друге читання. Пропозиції знову розглядаються на рівні комітетів, голосуються на щомісячній пленарній сесії Європарламенту і повертаються до Ради Міністрів, яка приймає остаточне рішення.

Для того щоб забезпечити роботу ЄК у тісному контакті з урядами держав-членів ЄС, їй підпорядковані комітети, до складу яких входять представники урядів. Це комітети трьох видів: консультативні, адміністративні та регулюючі.

Консультативний комітет доводить до ЄК точку зору представників держав-членів на питання, що розглядається. Незважаючи на те, що ЄК повинна всебічно розглянути зауваження консультативного комітету, вони не обмежують її при прийнятті рішення і тому консультативний комітет не може безпосередньо вплинути на результати розгляду питання в ЄК. Процедуру консультативного комітету використовують в основному при розгляді заходів, що стосуються формування внутрішнього ринку.

Адміністративні комітети створені для вирішення проблем аграрного ринку. Кожний такий комітет розглядає питання відповідної категорії продуктів. Процедура полягає в тому, що та пропозиція, якій ЄК передбачає надати правовий статус, подається на розгляд відповідного адміністративного комітету. Останній приймає рішення кваліфікованою більшістю, причому вагомість кожного голосу така ж, як у Раді Міністрів.

І в цьому випадку ЄК приймає рішення незалежно від висновків комітету — враховуючи їх, Комісія лишається абсолютно вільною у виборі. Проте, якщо висновки комітету і ЄК не збігаються, справа передається до Ради Міністрів, яка може переглянути рішення ЄК протягом місяця. Якщо ж рішення ЄК співпадає з висновками комітету або ж останній не зміг визначитись (не набрав кваліфікованої більшості голосів ні “за”, ні “проти”), то рішення Комісії є остаточним і не підлягає оскарженню у Раді.

Регулюючі комітети працюють на тих же засадах, що і адміністративні, але в інших галузях. Це питання розробки спільних митних тарифів, єдиних стандартів на продовольчі товари, ветеринарний контроль, законодавство щодо охорони навколишнього середовища тощо. У регулюючого комітету більш широке коло питань, які можуть бути оскаржені в Раді Міністрів. Якщо заходи, що плануються ЄК, суперечать думці комітету або якщо комітет не визначив свою позицію, Комісія виходить до Ради Міністрів зі своїми пропозиціями. У цьому випадку Рада приймає рішення кваліфікованою більшістю.

Якщо рішення не вдається прийняти протягом відповідно визначеного терміну після надходження матеріалів (як правило — три місяці), Комісія приймає рішення на свій розсуд. Винятком є ті випадки, коли Рада Міністрів чітко висловила своє ставлення та відхилила пропозиції ЄК простою більшістю. У таких випадках ЄК не може приймати рішення з цього питання, а повинна надати нову пропозицію.

Існує також спеціальна процедура прийняття рішень при розгляді заходів торговельної політики. Ця процедура дозволяє ЄК приймати рішення прямої дії після того, як вона була ознайомлена з висновками консультативного комітету. Проте ці рішення мають бути схвалені Радою Міністрів у тримісячний термін. У протилежному випадку вони анулюються.
    продолжение
--PAGE_BREAK--

2.2. Історія створення та розвиток Евросоюзу

Інтеграційні процеси підштовхувались високим рівнем розвитку продуктивних сил, поглибленням спеціалізації виробництва в умовах відносно незначних масштабів внутрішніх ринків країн Західної Європи. Необхідно відзначити, що вагомим чинником інтеграційних процесів у Європі стала і необхідність протидії цілковитому домінуванню США у світовому господарстві. 1948р. США виробляли понад 60% сукупної продукції промислово розвинутих країн, на частку США припадало близько половини усіх довгострокових зарубіжних капіталовкладень і майже 80% усіх золотих запасів капіталістичного світу. Крім того, створена після війни система міжнародних валютних та інших економічних відносин, а також мережа міжнародних економічних організацій — МВФ, МБРР, ГАТТ — були побудовані таким чином, щоб зміцнити економічне становище і вплив США, які домінували і у політичних союзах: від НАТО до АНЗЮС. Жодна країна Західної Європи поодинці не могла бути для США рівноправним партнером, для цього потрібен був міцний і довгостроковий економічний союз, єдиний господарський простір, який міг би зіставитися з національним господарством США. [10, стр 115]

Все це і обумовлювало необхідність консолідації західноєвропейської економічної еліти на власній основі. З цією метою у рамках утвореної 1949 р. Ради Європи було здійснено ряд проектів регіональної інтеграції — від об'єднань у межах окремих галузей промисловості до величезних проектів західноєвропейської федерації. За одним з таких проектів (“план Шумана”) у квітні 1951 р. було підписано Паризький договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) у складі Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів і Люксембургу з організацією не тільки спільного ринку чотирьох продуктів гірничорудної промисловості (вугілля, залізна руда, сталь і металобрухт), але й спільного регулювання обсягів виробництва і рівня цін, інвестиційних програм і раціонального використання робочої сили. Цей договір набув чинності 1953 р. ЄОВС контролювало 60% виплавки сталі і 50% видобутку вугілля у Західній Європі.

1956 р. в ЄОВС виник план перетворення цієї організації на зону вільної торгівлі, але суперечності між країнами, особливо між Англією і Францією, призвели до укладення у березні 1957 р. в Римі лише шістьма (з 17) країнами-членами Римської сепаратної угоди про заснування Європейського співтовариства (ЄЕС) — “Спільного ринку” — з перспективною програмою економічної і політичної інтеграції. Кінцевою метою ЄЕС було проголошено створення Сполучених Штатів Західної Європи. Одночасно в Римі цими ж державами ЄЕС було укладено угоду про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом), метою якого було створення ще одного спільного галузевого ринку, об'єднання ресурсів атомної енергії та атомної промисловості. У цей же час Великобританія, яка не приєдналась до ЄЕС, організувала Європейську Асоціацію Вільної Торгівлі (ЄАВТ) у складі 7-ми країн. [1 стр 258]

1967 р. внаслідок злиття органів управління ЄОВС, ЄЕС і Євроатому утворилась триєдина інтеграційна організація з офіційною назвою Європейські співтовариства, або Європейське співтовариство. 1973 року Великобританія і Данія вийшли з ЄАВТ і приєднались до ЄЕС. Португалія зробила те саме 1986 р. Проте до ЄАВТ приєднались інші три країни, і ця організація знову стала складатися з семи членів: Австрії, Фінляндії, Ісландії, Ліхтенштейну, Норвегії, Швеції та Швейцарії. Ідея створення ЄАВТ полягала у розвитку торгівлі між країнами, проте без об'єднання влади та створення офіційних інститутів, уповноважених вести законодавчу діяльність, як це зроблено у ЄЕС.

1984 р. ЄАВТ і ЄЕС домовились створити єдиний економічний простір і поширити своє співробітництво на такі галузі, як економіка, валютна та промислова політика, дослідження та технології, охорона навколишнього середовища, рибальство, виробництво сталі та транспорт. При цьому ЄАВТ отримувала усі пільги та торговельні прибутки від членства у Європейському співтоваристві, не беручи однак участі в роботі інститутів ЄС. Ця угода набула чинності 1 січня 1994 р. Швейцарія була єдиною з країн-членів ЄАВТ, яка не приєдналась до цієї угоди, оскільки національний референдум Швейцарії відхилив її. Три країни ЄАВТ — Австрія, Фінляндія та Швеція — стали повноправними членами ЄС у січні 1995 р., припинивши своє членство у ЄАВТ. Європейський економічний простір, створений цією угодою, — це більше, ніж просто економічна зона; він розповсюджує на країни-члени ЄАВТ принцип чотирьох свобод ЄС — вільний рух товарів, послуг, капіталу і населення. [5, стр 213]

Окрім перелічених раніше країн, 1973 р. до ЄС увійшла Ірландія, 1981 р. — Греція, 1986 р. — Іспанія. І до складу співтовариства стало входити 15 країн.

У своєму інтеграційному розвитку Європейське співтовариство пройшло ряд еволюційних етапів, основою яких була лібералізація торгівлі. Було створено митний союз. У період 1958-1969 рр. формувався спільний ринок. Мито у взаємній торгівлі країн-членів поступово знижувалось, уже 1962 р. були в основному ліквідовані кількісні обмеження товарообміну, одночасно національні митні тарифи замінювались єдиним тарифом. Єдиний тариф члени Співтовариства почали застосовувати з 1 липня 1968р. з одночасним усуненням мита у ЄС.

У цей же період в межах “Спільного ринку” здійснювався процес формування спільної сільськогосподарської політики, прийнятої під тиском Франції, зацікавленої у розширенні збуту своєї сільськогосподарської продукції у самому Співтоваристві: були введені єдині ціни і правила регулювання ринків основних сільськогосподарських товарів, а також створений протекціоністський механізм торгівлі з третіми країнами.

Спільна митно-тарифна політика забезпечила утворення у 1970-х роках власних коштів Співтовариства, головним чином за рахунок надходжень від митних виплат і компенсаційних зборів, що стягувались при імпорті товарів з третіх країн.

Важливим елементом подальшої інтеграції стало створення Європейської Валютної Системи (ЄВС), що почала функціонувати з березня 1979р., і перед якою були поставлені чотири головні цілі:

— досягнення валютної стабільності в межах ЄС;

— спрощення конвергенції процесів економічного розвитку;

— забезпечення стратегії зростання в умовах стабільності;

— стабілізація міжнародних валютних та економічних взаємовідносин.

Базовим елементом ЄВС є запровадження розрахункової валютної одиниці — ЕКЮ.

Завдяки цьому, зокрема, країнам ЄС вдалося побороти валютну кризу початку 80-х років. Після подолання інфляції у 80-ті роки було відмінено обмеження з поточних фінансових операцій, а 1990 р. було введено режим вільного руху капіталів.

1985 р. було підписано програму подальшого розвитку Європейського співтовариства і перетворення його в Європейський Союз (“Європа без кордонів”), а потім і досягнення цілковитої інтеграції. Ця програма набула чинності з 1 липня 1987 р. як Єдиний Європейський акт (або Маастрихтська угода) — угода про створення економічного і валютного союзу, про політичне співробітництво, формування нових інституційних (організаційних) структур.

З 1 листопада 1993 р. Європейське співтовариство перейшло у нову стадію економічної інтеграції і за рішенням держав і урядів країн-членів стало називатись Європейським Союзом. У межах ЄС планується перехід і до політичної інтеграції — створення нової наддержави конфедеративного або федеративного типу. Поступово ЄС набуває рис єдиної державності, контури якої проступають в економіці, політиці і в соціальній сфері. [5, стр 218]

Метою ЄС є створення умов вільного пересування в його межах товарів, послуг, капіталів та робочої сили. До 1999 р. передбачається створити Європейський центральний банк, впровадити спільну валюту, єдине громадянство, закінчити створення організаційного та правового механізму узгодження зовнішньої політики та політики безпеки держав-членів ЄС.

Найбільше протиріч на цьому шляху викликає ідея введення спільної валюти. Створення валютного союзу залежить від ступеня готовності держав до участі в ньому. Для цього ЄС визначило кілька умов-критеріїв:

1. Інфляція не може перевищувати рівень, існуючий у трьох державах-членах з найстабільнішими цінами, більш, ніж на 1,5 відсоткових пункти.

2. Розміри бюджетного дефіциту мають становити не більше, як 3% ВНП країни.

3. Коливання обмінних курсів національних валют (при відсутності їх девальвації у попередні 2 роки) має бути у межах, встановлених для європейської валютної системи (“+”,“-”, 2,25%).

4. Норма довгострокового прибутку не повинна перевищувати 2% від середньої норми прибутку трьох членів ЄС, які мають найнижчу норму прибутку.

5. Національний борг не повинен перевищувати 60% ВНП.

Було здійснено три невдалі спроби запровадження спільної валюти: у 1992, 1995 та 1997 роках.

У 1995 р. критеріям Маастрихтського договору за рівнем інфляції відповідали 11 країн з 15; за процентними ставками — 10; за розмірами бюджетного дефіциту — 4 (Данія, Німеччина, Ірландія та Люксембург), причому показник дефіциту в цілому по ЄС склав 4,7%; за розмірами внутрішнього державного боргу — 5 (Данія, Німеччина, Люксембург, Франція і Великобританія). Тобто усі вимоги виконувала лише одна країна — Люксембург, по три вимоги виконували Німеччина, Франція, Великобританія, Данія та Ірландія.



Мал.2 Маастрихський договір [5.стр 384]
Для поліпшення ситуації керівні органи ЄС передбачили низку заходів посилення контролю за економічною політикою держав-членів. Німеччина, зокрема у грудні 1995 р., запропонувала укласти між майбутніми членами валютного союзу “стабілізаційний пакт”. За цим пактом країни-учасниці мають добровільно взяти на себе зобов'язання навіть у несприятливий для економіки час не перевищувати 3-ивідсоткового рівня дефіциту бюджету відносно ВНП. За сприятливої економічної ситуації цей показник зменшуватиметься до 1%. При порушенні цього зобов'язання країна має піддаватись штрафним санкціям (у розмірі 0,25% ВНП за кожний відсоток понад тривідсоткову межу). Країни ЄС не підтримали пропозиції Німеччини і лише у грудні 1996 р. було досягнуто домовленості щодо механізму запровадження санкцій, які набувають чинності тільки після відповідного рішення політичної системи своєчасного попередження. Політичні рішення мають прийматися з урахуванням виняткових випадків, до яких віднесено не лише природні катастрофи та надзвичайні політичні події (на кшталт об'єднання Німеччини), а також значне скорочення економічного зростання. [1, стр 313]

Рішення про створення валютного союзу певним чином змінило загальну стратегію будівництва ЄС. До цього часу ця стратегія передбачала, що усі держави-учасниці мають рухатись на шляху інтеграції з однаковою швидкістю і на рівних брати участь у реалізації інтеграцій них програм. Для нових членів передбачався лише перехідний період, після якого на них поширювалися загальні правила.

Невдалі ж спроби запровадити євровалюту зробили очевидним, що не всі країни зможуть увійти до валютного союзу одночасно. Постійне відкладання введення євро ставило під сумнів увесь проект, оскільки створення валютного союзу потребує одночасного збігу значної кількості факторів, що, можливо, ніколи не буде досягнуто. Саме тому до останнього часу в ЄС не було одностайної думки про готовність Союзу до введення спільної валюти у 1999 р. І тільки на саміті у квітні 1998 р. було прийнято рішення про запровадження євро лише в 11 країнах — Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Іспанії, Португалії, Австрії, Ірландії, Люксембурзі, Голландії, Фінляндії. Дві країни — Великобританія і Данія — вирішили поки що утриматись від переходу на євро, зайнявши позицію зацікавленого спостерігача. Швеція ще має привести своє законодавство у відповідність до Маастрихтського Договору та виконати умови щодо підтримання стабільності курсу національної валюти. Греція не увійшла до валютного союзу, оскільки стан її економіки, фінансів, соціального рівня не відповідають необхідним вимогам.

Це рішення криє у собі небезпеку дестабілізації торговельних потоків та розпаду спільного внутрішнього ринку з поділом ЄС на дві нерівні щодо становища (статусу) групи країн, що негативно впливатиме на загальний інтеграційний процес.

З 1 січня 1999 р. євро почне існувати лише у чеках, банківських розрахунках і перерахунках. Готівковим засобом розрахунку євро стане з 1 січня 2002 року. Коментуючи факт народження євро, голова ЄК Жак Сантер сказав: “...євро являтиме собою потужний фактор не лише для подальшої економічної інтеграції, але також і для інтеграції політичної. Для цього зараз є усі необхідні умови… Безперечно, це історична подія, насамперед тому, що вона безпрецедентна в історії людства. Уперше одні з найсильніших і найрозвинутіших держав світу добровільно відмовляються від своїх національних валют для того, щоб створити одну, єдину, спільну”. [4]

І все ж визнання євро у планетарному масштабі є непростим завданням. На думку провідного експерта Банку міжнародних розрахунків (БМР) Роберта Макколі, євро, безумовно, окупує країни Європи, включаючи і її східну частину. Проте Азія, Ближній та Середній Схід, Африка, Латинська Америка та держави колишнього СРСР — усі надаватимуть перевагу долару. Свідчення цьому є вже зараз: ті, хто мав кошти у європейських банках, переводять їх на долари, що є яскравим прикладом недовіри до євровалюти, яка ще не з'явилася. На сьогоднішній день подібні трансфери обчислюються багатьма мільярдами, і, на думку банкірів, ця тенденція зростатиме. Відтік інвестицій з Європи і скорочення будь-яких фінансових операцій, за прогнозами, стануть неминучим явищем на період становлення євро.

Які з прогнозів здійсняться, багато в чому залежить від того, наскільки адекватними будуть дії відповідних органів ЄС, наскільки адекватною буде його політика, засади якої визначені законодавчо.

Схематично чинники підтримки ЄС виглядають так:



Мал.3 Чинники підтримки ЄС [7.стр 113]

Основними законодавчими документами Європейського Союзу (ЄС) є Єдиний європейський акт, Договір про Європейський Союз та Договори, що укладають Європейські Співтовариства. В цих документах визначені: мета створення ЄС, інститути цієї організації, їх функції та порядок формування, викладені принципи функціонування ЄС, його компетенції, основні завдання і засади співробітництва.

Відповідно до цих документів метою ЄС є:

1. Сприяння проведенню збалансованої і довгострокової соціальної та економічної політики, зокрема шляхом створення простору без внутрішніх кордонів, шляхом економічного та соціального вирівнювання, створення економічного і валютного союзу, що має на меті введення спільної валюти.

2. Утвердження Європейської спільноти на міжнародній арені, зокрема шляхом проведення спільної зовнішньої політики та політики в галузі суспільної безпеки, яка могла б привести до створення у разі необхідності системи спільної оборони.

3. Посилення захисту прав та інтересів громадян держав-учасниць шляхом введення громадянства Союзу.

4. Розвиток тісного співробітництва у галузі судової практики та внутрішніх справ.

5. Збереження досягнутого рівня інтеграції Співтовариства і, виходячи з нього, визначення, якою мірою політика та форми співробітництва, що встановлені Договорами, потребують перегляду для забезпечення ефективності механізмів та інститутів ЄС.

Згідно з установчими документами до основних рис компетенції ЄС належать такі види діяльності:

— скасування мита і кількісних обмежень на імпорт та експорт товарів між державами -учасницями, а також інші заходи, що мають ту ж спрямованість;

— спільна торговельна політика;

— внутрішній ринок, що характеризується зняттям перешкод для вільного переміщення товарів, осіб, послуг і капіталів між державами-учасницями;

— заходи, що стосуються в'їзду та переміщення на внутрішньому ринку;

— спільна політика в галузях сільського господарства та риболовства;

— спільна транспортна політика;

— встановлення системи, що запобігає порушенням на внутрішньому ринку;

— зближення національних законодавств держав-учасниць такою мірою, яка необхідна для нормального функціонування спільного ринку;

— політика в соціальній сфері, включаючи діяльність Європейського соціального фонду;

— економічне і соціальне єднання;

— політика захисту навколишнього середовища;

— підвищення конкурентоспроможності промисловості Союзу;

— сприяння дослідженням та технологічному розвитку;

— стимулювання зусиль по створенню та розвитку транс'європейських комунікаційних мереж та інфраструктури;

— внесок у досягнення високого рівня охорони здоров'ята ін.



2.3
Участь України в процесах европейської экономічної інтеграції

         Умовою розв’язання кардинальних проблем внутрішнього розвитку, необхідною складовою зовнішньої стратегії України стало питання про її ставлення до тих або інших міжнародно-економічних об’єднань та коопераційних, інтеграційних процесів. Виходячи з цього особливий інтерес становить оцінка окремих географічних векторів зовнішньоекономічної орієнтації України, з яких європейський є особливо важливим.

Європейська інтеграція, яка із запровадженням на початку 2002 р. євро перейшла у нову, вищу якість, є важливим фактором міжнародних економічних відносин. У загальноєвропейському масштабі нова грошова одиниця дасть змогу уникнути значних витрат у зв’язку з переведенням однієї валюти в іншу, що означатиме виграш від 40 до 50 млрд дол. щорічно. Запровадження євро сприятиме зниженню інфляції, процентних ставок, податків, зменшенню потреб підприємств в обігових коштах, стабілізації фінансового сектору, зниженню валютних ризиків, скороченню накладних витрат з обслуговування операцій, прискоренню та здешевленню між валютних переказів. Опосередкованими наслідками запровадження євро можуть стати зменшення безробіття та нарощування обсягів виробництва. [6, стр 124]

Європейська інтеграція не тільки є фактором прискорення економічного розвитку країн ЄС, зростання їх значення в міжнародній торгівлі, валютно-фінансових відносинах, а й центром тяжіння геополітичних інтересів багатьох країн.

До числа таких країн належить й Україна. Ще в 90-х роках експертами Євросоюзу використовувалась специфічна геополітична формула – модель концентричних кіл. Згідно з нею „внутрішнім колом” Європи вважалися країни ЄС, а далі, за принципом зростання „відстані від Брюсселя”, розташовувалися країни ЄАВТ[1], колишні радянські сателіти в Європі і, нарешті, колишні радянські республіки, зокрема й Україна. Звичайно, як і будь-яка спрощена формула, ця модель є, до певної міри, умовною, і життя вже внесло до неї корективи. Разом з тим загальна ідея, що була закладена в моделі концентричних кіл, ще лишається актуальною. [15, стр 291]

Можливості українського співробітництва з ЄС мають визначатися за умови врахування тенденцій фронтальної регіональної інтеграції, яка стала основним інструментом перетворень у Старому світі та поєднала в собі як риси базової їх філософії, так і цільової функції. А оскільки взаємне тяжіння західноєвропейських країн не означає субконтинентального автаркізму, для України воно являє собою такий процес регіоналізації, який стає дійовою формою вираження тенденції глобалізації. Причому такою, яка з очевидних географічних та історичних причин не може не зачіпати життєвих інтересів України.

Зважаючи на пострадянські умови – неконкурентоспроможність технологічно відсталої промисловості, успадковану штучну однобічність зовнішньої орієнтації та транспортної інфраструктури, здатність України налагодити ефективне співробітництво з ЄС стала в 90-х роках та на початку нового століття індикатором її реального суверенітету.

Справді, після здобуття Україною державної незалежності поступова інтеграція в загальноєвропейські структури і налагодження багатосторонньої кооперації з ЄС стали її головними геостратегічними пріоритетами. Отримання Україною повноцінного членства в провідних континентальних економічних та політичних організаціях можна вважати необхідними передумовами найбільш органічної моделі реалізації її інтересів на світовій арені, перетворення на активного учасника життя світового співтовариства.

Згідно з урядовими програмами розвитку економіки України, в результаті значної диверсифікації міжнародної торгівлі близько 65 – 70% її обсягу до 2010 р. буде припадати на країни „далекого зарубіжжя”. І відносини з Євросоюзом у цьому контексті розглядаються як базовий вектор геостратегічної реорієнтації.

Слід враховувати й стабільність моделі розвитку країн Європи. Так, в умовах загострення фінансової кризи, від якої особливо постраждала Росія, не кажучи, навіть, про держави Азіатсько-Тихоокеанського регіону, відносна стабільність європейських країн може розглядатися як, до певної міри, стабілізуючий фактор через стабільність попиту на український експорт.

Членами ЄС є країни з потужними економічними системами та високим рівнем життя. Проте недоречними є безапеляційно-скептичні оцінки перспектив українського співробітництва з ЄС. Теза про те, що „Європа не заінтересована в сильній Україні, воліючи радше бачити її своїм сировинним придатком”, не має під собою такої аргументації, яка б базувалася на аналізі світових коопераційно-інтеграційних тенденцій.

Слід враховувати більш широкий геоекономічних контекст. Так, одним із потужних об’єднувальних стимулів у Європі постала відносна слабкість провідних країн континенту в широкому глобальному конкурентному контексті. Європа – не лише один з центрів тяжіння та впливу в сучасній світовій економіці (з територією 3,2млн км, кількістю населення до 400 млн осіб та річним валовим продуктом близько 6,5 млрд дол.). Іншими, як відомо, є Північна Америка, де створюється Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА), та країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР). І Європа не є ані регіоном з найбільшими темпами економічного зростання, ані унікальним прикладом інтеграції (в цьому зв’язку конкуренцію їй становить проект НАФТА з перспективою створення найбільшої у світі зони вільної торгівлі з населенням близько 400 млн осіб та річним валовим продуктом 7 трлн дол. США). Отже, Європа, хоча і не виявляє на зламі століть великого бажання включати до інтеграційних процесів таку велику східноєвропейську державу, як Україну, не є принципово закритою для неї зоною.[4, стр 87]

Скоріше об’єктивне відставання українського господарського комплексу від економік західних європейських країн є підставою для прискореного його ринкового реформування, зокрема відповідно до вимог так званої Білої Книги, де визначилися принципові заходи щодо реформування внутрішнього ринку країн – кандидатів на вступ до ЄС, необхідного узгодження їхніх законодавчих систем тощо.

Для України економічна інтеграція в європейський економічний простір є, як було не одноразово проголошено найвищими чинниками в державі, пріоритетним географічним напрямом і практичним засобом входження у світове господарство.
    продолжение
--PAGE_BREAK--