Планроботи
1. Вступ.
2. Представницькадемократія.
3. Поняттяі сутність виборів.
4. Принципивиборчого права України.
5. Абсентеїзм.
6. Референдум.
7. Списоклітератури.
Вступ
Демократичністьдержави і суспільства насамперед визначаєтьсярівнем розвитку народовладдя, тобто тим,
наскільки реально існуючі процедури виявлення і здійснення волі народувпливають на управління державними та суспільними справами. Найбільш ефективнотакий вплив може здійснюватись у формі прямого (безпосереднього) народовладдя, під яким розуміється безпосередняучасть громадян у здійсненні державної влади, їх пряме волевиявлення під часприйняття державних рішень.
Першою в історичному плані була саме ця форма народовладця. В умовах первісного суспільства вона здійснювалась у вигляді загальних зборів членів конкретної спільноти, а у перших державних утвореннях —у вигладі народних зборів, в яких брали участь усігромадяни (крім рабів, які громадянами, а подекуди і людьми не вважались, атому до вирішення загальнодержавних справ не допускались). Участь у народнихзборах усіх вільних громадян, в ідеалі, повинна була забезпечувати прийняттярішень, які відповідали б інтересам більшості у даному державному утворенні.Класичним прикладом народних зборів як форми прояву безпосередньої демократії єорганізація державної влади в античних Афінах.
Із розвитком таускладненням суспільних відносин
класичні зразки прямого народовладдя внаслідок значного
зростання кількості населення держав стало важко, а то і
неможливо здійснювати з суто технічного боку. Крім того,
народні збори стали перешкодою на шляху реалізації інтересів панівної верхівкисуспільства, що й зумовило виникнення нових форм прояву безпосередньоїдемократії.
Так, уСтародавньому Римі народ поділявся на декілька центурій,до однієї з яких належав кожний вільний громадянин. У відповідних ценіуріях відбувались загальні
збори їх членів. Рішення центурії формулювалось відповіднодо волі більшості учасників зборів. Загальнодержавним визнавалось рішення, якепідтримувалось найбільшою кількістю 'центурій. Прицьому незаможні плебеї, які становили абсолютну більшість серед римськихгромадян, утворювали лише одну центурію. А порівняно невелика кількістьзаможних патриціїв поділялась на декілька центурій.Така організація суспільства забезпечувала вирішальне значення голосів меншоїчастини громадян при
прийнятті загальнодержавних рішень. Однак і в цьому разі
у прийнятті загальнообов'язкових рішень брали безпосередню участь усі громадянидержави.
Представницькадемократія
Із розвитком і зміцненнямдержав,
ускладненням їх політичних систем стало неможливо вирішувати усі питаннязагальнодержавного значення шляхом залучення до цього всього населення,кількість якого постійно збільшувалась. За цих умов зародилась і набулапоширення інша форма народовладдя — представницька. Її сутність полягає втому, що при цьому більшість загальнодержавних питань вже вирішуються не усімагромадянами держави, а лише їх певними групами. Останні є повноважнимипредставниками населення, від імені та за дорученням якого вони приймаютьрішення, що стають обов'язковими до виконання. Група, яка представляє всенаселення держави, утворює загальнодержавний орган, що дістає право виступативід імені усієї держави і приймати рішення, обов'язкові до виконання на всій ЇЇ території. Такі представницькі органи можутьназиватись по-різному — парламент, народні, національні збори, конгрес тощо. ВУкраїні представницьким органом, уповноваженим приймати загальнообов'язкові вмежах усієї держави рішення (закони), є Верховна Рада.
Поряд ізколективними (колегіальними) загальнодержавними органами можуть створюватись йодноособові органи, уповноважені виступати від імені держави. В Україні, як і вбагатьох інших країнах, це Президент.
Група ж осіб, якавиступає від імені певної частини населення держави, утворює орган місцевогосамоврядування (місцеву раду, муніципалітет тощо),який може приймати рішення, що є обов'язковими до виконання у межах відповідноїчастини території країни і стосуються питань, якіналежать до компетенції такого органу.
Із розвитком тавдосконаленням форм прояву представницького народовладдя вони починаютьпостійно застосовуватись для повсякденного управління справами держави ісуспільства. Однак безпосереднє народовладдя не вилучається з державно-правової та політичноїпрактики. Більше того, його значення зростає.
Практика виробиларізні форми здійснення безпосередньогонародовладдя (прямої демократії). Проте найбільше визнанняі поширення дістали вибори до органів державної влади та органівмісцевого самоврядування і референдум.
Поняттяі сутність виборів
Термін «вибори»означає процес, в результаті якого певна спільність людей, почастиорганізована у політичне об'єднання, шляхом голосування формує державний органчи заповнює вакантну виборну посаду. Утворені в результаті виборів органи абообрані посадові особи набувають права під час виконання своїх функцій виступативід імені певної спільноти людей і наділяються повноваженнями прийматизагальнообов'язкові рішення.
За допомогоювиборів формується значна частина
органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Інакше кажучи,саме завдяки виборам, що є формою безпосереднього народовладдя, одержуютьможливість функціонувати на законних підставах органи представницькоїдемократії.
Вибори буливідомі вже первіснообщинному ладу, де
на загальних зборах того або іншого роду обирались старійшини, а пізніше — івоєначальники. З часом процедура виборів ускладнилась. Наприкінці XVIII ст.було розроблено класичну теорію виборів, основні ідеї якої зводяться довизнання того, що суверенітет невід'ємно належить народу, який є джереломбудь-якої влади. Народ доручає здійснення влади своїм представникам(депутатам), яких визначає шляхом проведення демократичних виборів. Кожендепутат законодавчого органу представляє всю
націю, а не тільки округ, від якого його обрано. Тому депутат повинен бутинезалежним від своїх виборців під час
виконання своїх повноважень. Цими ідеями керуються й
нині. Таким чином, вибори розглядаються як передача
влади від виборців до тих, кого вони обирають, в ході якої
народ делегує владні повноваження своїм представникам.
З плином часуутвердились певні вимоги і правила, виконання яких покликано забезпечитиоб'єктивне виявлення волі виборців, утруднити чи зробити неможливою фальсифікаціюрезультатів виборів. Найважливіші з них закріпленоу конституціях демократичних держав. Сукупність таких конституційнихнорм утворює конституційний інститут виборів до органів державної влади таорганів місцевого самоврядування. Норми цього інституту можна поділити на декілька груп: 1) норми, які закріплюють основні вимоги і правила, пов'язані з самоюпроцедурою проведення виборів; 2) норми, що визначають коло осіб, які
наділяються активним виборчим правом, тобто правом
обирати представників до органів держави та органів місцевого самоврядування;3) норми, що визначають коло
осіб, які наділяються пасивним виборчим правом, тобто
правом бути обраними до органів державної влади, органів
місцевого самоврядування чи на виборну посаду.
Конституційнийінститут виборів регламентує досить
широке коло суспільних відносин. Частина його, а саме
норми, що встановлюють загальні правила і вимоги до процедури виборів, танорми, які регламентують активне виборче право, зафіксована у розділі III«Вибори. Референдум» та у розділі XI «Місцевесамоврядування» Конституції України. Норми, які закріплюють пасивневиборче право, вміщено у розділах Конституції,присвячених основам організації та діяльності конкретних виборних органів.
Принципивиборчого права України
Характеризуючивибори і референдум.Конституція України вказує, що вони є формами безпосередньої демократії, черезякі народ здійснює своє волевиявлення (ст. 69). А в ст. 71 закріплено положенняпро те, що вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямоговиборчого права шляхом таємного голосування.
Принцип загальностівиборів в Україні означає, що всі
її громадяни, які на день виборів досягли 18 років, мають
право голосу. Цього права позбавляються лише ті, кого у
судовому порядку визнано недієздатними. При цьому
треба мати на увазі, що факт недієздатності, якпідстава
недопущення громадянина до участі у виборах,повинен
бути встановлений саме судом. Наявність медичних
висновків про душевну хворобу громадянина без відповідного рішення суду не даєюридичних підстав для позбавлення його права голосу.
Рівеньзагальності виборів залежить від усіляких цензів, тобто умов, відповідністьяким є підставою для допущеннягромадян до участі у них. У сучасному світі розрізняють віковий ценз та ценз осідлосгі.
Віковий ценз обумовлює наявність виборчих прав досягненням певного віку.У більшості держав він становить
18 років, як і в Україні. В деяких країнах встановлено
інший віковий ценз. Так, у Бразилії, Ірані, Нікарагуа та на
Кубі він дорівнює 16 рокам.
Ценз осідлості передбачає надання громадянам права
голосу лише за умови їх проживання у країні або на території відповідноговиборчого округу протягом певного
строку. Так, у Франції він становить шість місяців, а у
Новій Зеландії — три місяці. Раніше велике поширення
мали також майновий ценз (володіння певним майном),
освітній ценз (вміння читати і писати), релігійний ценз
(сповідування державної релігії) та деякі інші,які нині застосовуються дуже рідко.
Крімнедієздатних, у деяких країнах права голосу не
мають й особи, які відбувають покарання за вироком суду,
військовослужбовці та особи, котрі займають певні державні посади.
Пряме виборче право означає, що громадяни, беручи
участь у виборах, віддають свої голоси безпосередньо "за"
чи «проти» кандидата на виборну посаду будь-якого рівня — відчлена органу місцевого самоврядування до депутата Верховної Ради чи ПрезидентаУкраїни. Таким
чином, пряме виборче право забезпечує остаточністьвирішення питання про зайняття виборної посади.
Проводяться йнепрямі (багатоступеневі) вибори, їх
призначають, наприклад,для обрання Президента США.
У цій країні виборці обирають виборщиків, які вжебезпосередньо голосують за того чи іншого кандидата у президенти. Кількістьвиборщиків пропорційна населенню того або іншого штату. У 1996 р. їх було 538.Голоси 379 із них забезпечили переобрання Б. Клінтона на другий президентськийстрок.
Ще до свогообрання виборщики дають обіцянкувіддати свої голоси за конкретного кандидата. Тому, враховуючи персональнийсклад обраної колегії виборщиків, ще
до їх голосування можна абсолютно точно визначити, кого
буде обрано президентом країни. Отже, можна говорити,
що у цьому разі акт голосування має суто формальний характер. Непрямимидвоступеневими виборами в ряді країн
обираються верхні палати парламентів. А у Китаї Всекитайськізбори народних представників (парламент) обираються непрямими триступеневимивиборами.
Конституційнимпринципом виборів в Україні є таємність голосування, яка передбачаєнедопущення будь-якого нагляду і контролю за волевиявленням виборців.
У первіснихдемократіях вибори проводились відкрито.
Це могло бути підняття руки, крик тощо. Однак таке голосування дає змогуконтролювати, спрямовувати подачу голосів виборців тими, від кого вони якимосьчином залежать. Таємне голосування покликано запобігти цьому. Відомі різніформи таємного голосування — шляхом опускання в амфору камінців різного кольору(світлий — «за», темний — «проти»),написання на черепках, а пізніше на папері імені кандидата, за якого віддаєтьсяголос тощо.
У сучасному світітаємне голосування здійснюється
шляхом опускання в урну бюлетенів, в яких вказані прізвища кандидатів навиборну посаду або варіанти вирішення проблеми, що виноситься на референдум.Виборець певним чином позначає прізвище кандидата або варіант рішення, за яківін віддає свій голос. Останнім часом набуває поширення голосування задопомогою спеціальних машин. Для забезпечення таємності голосування на
виборчих дільницях встановлюються недоступні для зовнішнього нагляду кабіни, вяких виборці заповнюють бюлетені, або машини для голосування. При цьому кабіниповинні бути встановлені таким чином, щоб через них, прямуючи до урн, пройшовкожен виборець.
Рівністьвиборчого права — це наявність у виборців
однакової кількості голосів. За сучасних умов вона означає
реалізацію принципу: «Один виборець — один голос».
КонституціяУкраїни встановлює, що вибори є вільними. Це означає неприпустимістьбудь-якого тиску на виборців з метою примусити їх голосувати не відповідно досвоїх переконань, а так, як цього бажають інші особи чи структури. Вільневолевиявлення виборців і таємність голосування забезпечуються, наприклад,встановленням за їх порушення кримінальної відповідальності.
Абсентеїзм
Завершуючирозмову про вибори, доцільно звернути увагу на те, що останнім часом всебільшого поширення набуває абсентеїзм, тобто неявка частини виборців на виборчідільниці для голосування, іншими словами, їх відмова від реалізації свогоактивного виборчого права. Абсентеїзм має негативні наслідки. Адже для визнаннявиборів такими, що відбулися, і для того, щоб за їх результатами можна буловизначити переможців, необхідна участь певної кількості зареєстрованихвиборців. Неявка виборців не дозволяє сформувати виборні органи чи заповнитивиборні посади. За таких умов виникає потреба у проведенні нових виборів, аотже, й у додаткових фінансових затратах. Досить часто й повторні вибори не дають бажаних результатів, внаслідок чоговиборні вакансії не заповнюються, що, до речі, стосується і депутатськогоскладу Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування.
У зв'язку з цим удеяких державах участь громадян у
виборах вже розглядається не як їх право, а як їх обов'язок. Такий підхідаргументується й тим, що у давнину участь у народних зборах була почеснимобов'язком громадян, ігнорування якого каралось якщо не за законом, то зазвичаєм. За сучасних умов участь у виборах слід розглядати як громадськуфункцію, що здійснюється не стільки в інтересах громадянина, скільки відповіднодо потреб забезпечення формування і функціонування найважливіших
державних структур. Тому держава має право вимагати від
своїх громадян здійснення цієї функції під загрозою застосуванняпевних санкцій, що повинно діставати юридичний вияв в обов'язку (а не у праві)громадян брати участь у виборах.
Законодавствомряду держав за неучасть у виборах
передбачені певні санкції. В Аргентині особа, яка не брала
участі у виборах, втрачає право перебувати на державній
службі протягом трьох років, а у Греції та Туреччині таку
особу засуджують до позбавлення волі. У Бельгії, залежно
від кількості проігнорованих виборів, передбачені різні за
розмірами штрафи. В Італії участь громадян у виборах
визнається їх обов'язком, за невиконання якого протягом
п'яти років прізвища порушників вносяться до спеціальних списків, яківиставляються на загальний огляд.
Деякі державивиходять із ситуації, зумовленої абсентеїзмом, шляхом визнання виборів такими,що відбулися, навіть якщо в них взяло участь менше половини зареєстрованихвиборців.
Якщо в Україніабсентеїзм буде поширюватись і надалі,
то неминуче постане питання про запровадження одного з
вироблених світовою практикою засобів боротьби з ним.
Поняттяреферендуму
Референдум — це голосування усьогонаселення держави (загальнодержавний референдум) або певної його
частини (місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших питань державногоі суспільного життя. Референдум і вибори мають спільний метод здійснення —голосування, але різняться предметом. Вибори проводяться для визначення особи, яказ точки зору більшості виборців найбільш достойна займати виборну посаду.Завданням референдуму є вирішення важливих питань, не пов'язаних з наданнямюридичної сили мандатам якихось осіб. Це
може бути затвердження, зміна чи скасування законів,
розв'язання в межах держави проблемтериторіального
устрою тощо.
У науковійлітературі та законотворчій практиці нарівні з терміном «референдум»інколи вживається термін
«плебісцит». У багатьох випадках їх зміст рівнозначний.
Однак між ними є й відмінність. Референдум регламентується нормамиконституційного права певної держави,
його предметом може бути досить широке коло питань. А
підстави і порядок проведення плебісциту, в основному,
регулюються міжнародно-правовими актами, його предметом у більшості випадків євирішення територіальних
спорів між державами.
ВидиреферендумуЗалежно від тих чи інших ознак, розрізняють імперативний і консультативний, конституційний і законодавчий, обов'язковийі факультативний референдуми.
Імперативний і консультативнийреферендуми різняться юридичною силою їх результатів. Акт, прийнятий імперативним референдумом, набуває найвищоїюридичної сили і не потребує затвердження іншими суб'єктами. А метоюконсультативного референдуму є виявлення точки зору населення щодо якогосьпитання, яка не має обов'язкової юридичної сили для державних органів. Цей видреферендуму ще називають всенародним опитуванням.
Конституційнийреферендум вирішує питання, пов'язані зприйняттям конституції тієї або іншої країни чи внесенням до неї поправок.Шляхом законодавчого референдуму приймаються закони, спрямовані нарегулювання важливих проблем суспільного і державного життя. Обов'язковийреферендум проводиться у нашій країні з питань, які згідно з Конституцієюможуть бути вирішені
лише за його допомогою — щодо зміни територіальних
меж України (повинен призначатися Верховною Радою),
ддя затвердження змін до розділів І, III, ХПІ Основного
Закону нашої держави (призначається Президентом).
Всеукраїнськийреферендумможе проголошуватися
Президентом України за ініціативою народу. Цим покладено обов'язок наПрезидента призначати референдум для
вирішення конкретного питання, якщо цього вимагають
не менш як 3 млн громадян України, які мають правоголосу. Для набуття обов'язкової сили цієї вимоги для Президента необхідно, щобпідписи громадян на підтримку референдуму були зібрані не менш як у двохтретинах областей України і не менш як по 100 тис. підписів у кожній із них.
Як й у багатьохінших державах, в Україні для прийняття законопроектів, що стосуються податків,бюджету та амністії, проведення референдуму не допускається.
Конкретніпитання, пов'язані з організацією та проведенням виборів і референдуму,регламентуються Законом від 3 липня 1991 р. «Про всеукраїнський та місцевіреферендуми», Законом від 5 липня 1991 р. «Про вибори
Президента України» та іншими нормативно-правовими
актами.
Списоклітератури.
1. КонституціяУкраїни.
2. ЗаконУкраїни “Про вибори Президента України”.
3. ЗаконУкраїни “Про всеукраїнський та місцевий референдуми”.
4. МаклаковВ.В. Избирательное право и избирательные системы буржуазных и развивающихсястран. — М., 1987.