Контрольна робота
на тему:
Розвиток етичних знаньв Україні у середині XVII– XVIIIст.
Бароко, якепрограмно культивувало оригінальність і неповторність творчого почерку, а такожобов'язок зберігати вірність традиціям свого народу, породило велику кількістьнаціональних та індивідуальних художніх шкіл, часто непорівнянних за своїмиформальними ознаками, але єдиних за втіленими в них морально-етичними тафілософськими поглядами. Етичні вчення бароко, тісно пов'язані з усіма сферамисуспільного життя епохи, розвивалися у двох взаємозв'язаних руслах:теоретичному та практичному.
Теоретична етикаокреслювала принципові положення ментальності своєї доби. Основними їїпроблемами були: місце людини у світі, найвищі людські цінності (або«остаточна мета людини»), свобода волі й міра відповідальності людиниза свої вчинки. Практична етика давала конкретні рецепти, як найкращерозпорядитися власною долею, щоб і на землі досягти блага. В руслі практичномурозроблялися системи виховання «людини-героя», вивчалися основнікритерії оцінки людської «досконалості» та міра її досяжності вреальному житті.
Видатні науковівідкриття, зроблені європейськими вченими наприкінці XVI—у XVII ст., докорінно змінили погляд на будову Всесвіту. Геліоцентрична ідеяКоперника, розроблена Галілеєм, Дж. Бруно і Кеплером, привела до висновку промножинність світів і безмежність Всесвіту, в якому Земля є не центром, а тількималенькою часточкою. Винахід телескопа і мікроскопа відкрив перед людьмиіснування безмежно далекого і безмежно малого. Дослідження Галілеєм, Гюйгенсомі Ньютоном проблем швидкості, інерції, незалежності дії сил та ін. довели, щодосконалість полягає не в незмінному, а в мінливому. Потрясіння, викликане в суспільствіXVII ст. новими відкриттями, знайшло втілення в мистецтві та літературі.
Універсальнезначення наукових відкриттів XVII ст. полягало не тільки в можливості їхпрактичного застосування, а й у тому, що вони принципово міняли світогляднізасади суспільства.
Наука виправила,а де в чому й заперечила наївні свідчення органів чуття. Видимість явища більшене ототожнювалася з його сутністю, людина вперше проникла в таємниці природи.Земля виявилася позбавленою свого центрального розташування у Всесвіті. Разоміз Землею втрачає свою небувалу значимість і людина як вінець і мета творчоїенергії природи. Людський рід і людська доля у співвідношенні з величчюВсесвіту раптово втратили ту важливість, яку вони мали, коли їх розглядализблизька, і для самої людини. Всі людські цінності виявилися нетривкими йвідносними.
Нове вченнярозвінчувало людський рід, виводило його з ейфорії безперечної досконалості.Люди трагічно сприйняли свою «ницість» і недосконалість як природноїістоти. У новому безмежному світі людина відчула себе самотньо і незатишно.Перед новою філософією постала нагальна потреба дати нове трактування місцялюдини у Всесвіті, пояснити її зв'язок з усією природою і знайти те особливе,чим людина все-таки відрізняється від усього, що її оточує.
Розглядаючипитання про місце людини у світі, як європейські, так і українські мислителісхилялися до того, що людина є мікрокосмом у макрокосмі Всесвіту. Таким чином,людина є невід'ємною часточкою природи, підпорядковується усім законамостанньої, які встановлюють порядок і взаємини частин.
Проте якщо вжитті природи, яка оточує людину, діє тільки атрибут протяжності, то сутнісноюосновою людини є ще один субстанційний атрибут, а саме — мислення. Так людинастає незвичайною часточкою Всесвіту, обдарованою свідомістю і розумом, щоспоріднює її з самим Богом. Мислителі бароко, поставивши собі за метупроникнути в сутність кожного явища, намагаються пояснити природу людськоїдуші.
Торкаючись цьогопитання, Феофан Прокопович зазначав: «Вона (людина) є зменшена частинкатого видимого і невидимого світу, оскільки має в собі щось і від тілесноїнеодухотвореної, і від живої матерії, і від чуттєвої людської субстанції, крімтого, і те, що мають самі духи. Тому дуже правильно назвали її давні філософимікрокосмом, тобто малим, або взятим у меншому вигляді,
Різні частинилюдської душі, наділені різною природою, бувають між собою як у повній злагоді,так і у великій ворожнечі, але існувати можуть тільки разом. Людина теоретикамибароко розглядається як єдність протилежних і протиборчих природ, які стаютьпричиною постійних внутрішніх конфліктів особи із самою собою. Виходячи з цього,виховання барокової „героїчної особи“ спрямовується на те, щобнавчити її знаходити розумний компроміс між бажанням і спонуканням кожної часточкидуші, не заперечуючи жодної з них (на відміну як від попередніх епох, так і відкласицизму, які надавали перевагу вибору однієї з крайніх позицій, наприкладдуховності й служінню Богові, виконанню громадянського обов'язку тощо).
Трактуючи людинуяк істоту, підпорядковану законам природи, мислителі бароко ставлять питанняпро те, як ця залежність впливає на внутрішній світ людини. Дослідники історіїта теорії української культури окресленої доби звертають увагу на те, щопрофесори Києво-Могилянської академії не тільки визнавали, а й активнопропагували ренесансову в основі ідею „свободи волі“, в той час яктеоретики європейського бароко майже не торкалися її.
Річ у тім, щоколи західноєвропейська філософія на початку XVII ст. уже практично вийшла з рамоктеології й знайшла собі самостійний предмет, в Україні цей процес тількипочинався. Не слід забувати, що видатні мислителі, вихідці з Києво-Могилянськоїакадемії, були насамперед служителями культу, а вже потім вченими, філософами,викладачами. Вони розглядали питання свободи волі не тільки щодо природи, а йщодо Бога, як засадничу проблему християнської антропології, а відтак ірелігійної моралі. Водночас вони вперше у практиці православного богослов'янамагалися довести принципову можливість раціонального пізнання Бога.
»Свободавчинків людини, — стверджував Г. Кониський, — є не інше, як сам вільний вибірволі або здатність вибирати, що стосується мети". В даному випадку мовайде не про конкретну особисту мету людини, яка може бути досягнена або змінена,а про остаточну моральну мету. Такий акцент вносить у теорію моралі моментвідповідальності людини за власну долю і за свої вчинки не тільки перед Богом употойбічному житті, а й перед собою та суспільством на землі і свідчить про те,що українські богослови у другій половині XVII ст. працювали над твореннямнової православної антропології. Відповідальність за вчинки перед суспільствомрізко змінює акценти в системі моральних цінностей і висуває на перший план нестільки віру в Бога і страх перед гріхом, скільки виконання громадянськогообов'язку і дотримання індивідом традицій та смаків його оточення.
Визнаючи свободуволі в теологічному аспекті, професори Києво-Могилянської академії не поширювалиїї автоматично на незалежність вчинків людини від її власної природи ісуспільства. «Під самовластям, — зазначав Феофан Прокопович, — мирозуміємо ту властивість розумної душі, зокрема волі, яка, коли є всі умови длядіяння, може діяти або не діяти, робити те чи інше». Таким чином, Ф.Прокопович передбачав наявність необхідних для можливості здійснення вчинкуумов. А це вже цілком співзвучно з теорією бароко, в якій людина розглядаєтьсяяк часточка природи, необхідно включена до ланцюга світової детермінації. Уцьому універсальному зв'язку люди, як і всі інші істоти, прагнуть зберегти івідстояти себе поміж людьми та явищами, що їх оточують.
Якщо людинавільна стосовно Бога у виборі добра або зла, але не вільна стосовно природи, тослід визначити, в чому саме полягає її залежність, до якої міри вона необхіднаі чи можливо її якимось чином зменшити чи уникнути. Західноєвропейськійфілософії властиве ототожнення волі з людським розумом. Тим самим міра свободизалежить від того, наскільки людина осягнула і усвідомила закони природи(свобода в межах пізнаної необхідності). Щоправда, ототожнюючи волю і розум, Б.Спіноза залишав деяку різницю між ними в дусі Ляйбніцевих чітких і нечіткихрецепцій. Таким чином, розум поширюється і на підсвідомі, нечіткі, чуттєвіідеї. Тому потенційно воля, як і розум, обмежена.
Українськіфілософи, визначаючи взаємозв'язок і взаємозалежність розуму (інтелекту) таволі, послідовно розмежовували їх. Відтак розглядалося питання не тільки просвободу волі, а й про свободу розуму. «Адам, — писав Стефан Калиновський,— погубив… свою свободу настільки, наскільки довів її до мізерного стану,тому що до того (як він согрішив) володар-розум владно керував доброчинністю іприструнював її своїм кивком, але він втратив цей привілей». Воля не євільною щодо розуму. Акт волі — це втілення «практичного» рішеннярозуму.
Таким чином,розум приймає рішення не одноразово, а проходячи декілька стадій, оглядаючи всіможливі варіанти. Розум сприймає об'єкт або факт, аналізує його, виводитьвисновки і пропонує їх волі для здійснення вчинку. Проте ситуації можуть бутинеоднозначними, і тоді розум пропонує волі два протилежні рішення, оцінюючи їхз огляду «блага» для людини. В такому випадку воля не простокерується вказівкою розуму, а вибирає. Інтелект надає волі «свободупротиріччя» за індиферентності судження, яке їй пропонується. Як зазначавС. Калиновський, «суб'єктом свободи є воля, розум же випереджає волю, якдорадник, але не управляє нею, як повелитель»; «розум, — писавСильвестр Кулябка, — це здатність, з допомогою якої хтось керує собою, рухаєсебе куди хоче і як хоче». Інтелект може впливати на волю морально,створюючи перед волею образ блага, тим самим вдосконалюючи моральний статусволі, яка, пізнавши благо, дістає всі необхідні передумови для вчинку.
Щодо зворотноговпливу — волі на інтелект — у працях професорів Києво-Могилянської академіїзустрічаємо суперечливі погляди. Так, Стефан Калиновський, Феофан Прокопович,Георгій Кониський вважали, що воля, впливаючи на розум, також не може робитицього деспотично, а тільки політично. В екстремальних умовах, під дією сильнихафектів воля може приймати рішення і без поради розуму, але вона не можепримусити розум оцінювати ситуацію всупереч його аналізу й уяві про благо.Щоправда, в таких випадках воля також не є вільною, тому вона опиняється підвладою сліпого афекту або потягу. Тоді й сам акт волі носить не стільки незалежний,скільки необхідний характер.
СильвестрКулябка в «Етиці» зазначав, що інтелект належить до істини, а воля —до добра. Оскільки ж воля вільна у виборі добра або зла, вона «застосовуєдеспотичну владу… у відношенні до інтелекту і до зовнішніх органів тіла… політичнуж і громадянську до внутрішніх відчуттів фантазії, уяви, відчування ізагального хотіння».
Однак, попри тещо українські та західноєвропейські вчені шукали істини різними шляхами івиходячи з різних початкових позицій, всі вони дійшли висновку, що воляпотенційно ширша, ніж розум, але реально обмежена впливом людських афектів таінтелектуальними можливостями щодо пізнання природи.
Поєднувальноюланкою між актом розуму та актом волі є розсудливість. «Розсудливістьналежить до інтелектуальних властивостей, які спрямовують акти волі. Розсудливістьє природна і філософська. Природна — це вроджена проникливість розуму (абоінтуїція), філософська — це властивість, за допомогою котрої з причинроздумуємо над тим, що слід робити». Розсудливість спрямована наімперативний акт, тобто на досягнення згоди і гармонії між розумом та волею, щоє провідною доброчинністю на шляху досягнення досконалості. Виходячи з цього,вчинки людини поділяються на «фізично» і «морально» досконалі.«Якщо розум, оснащений навиком розсудливості, правильно судить, що слідробити, і таке правильне рішення пропонує волі так, щоб воля охоче з нимпогодилася, тоді викликається акт розсудливості, досконалий як фізично, так іморально, тому що не відштовхується, а досягає мети..., — писав СтефанКалиновський. — Якщо ж воля виказує незгоду, то це також не повинно вважатисядефектом розсудливості, оскільки вона частково виконала свій обов'язок».
Воля і розумповинні співіснувати в людині гармонійно. Тоді вчинки можна вважати як фізично,так і морально досконалими. Якщо ж людина шляхом раціонального аналізу змушуєволю до якогось вчинку, або відбувається вольовий вчинок всупереч розуму, вінможе бути довершеним тільки фізично, але не морально, тому що при цьому порушуєтьсявнутрішня гармонія індивіда. Внутрішня гармонія людини полягає не тільки узгоді розуму і волі (тобто раціонального та емоційного), а й у відповідностіздійснюваних актів обраній в житті меті. Об'єктивно такою метою для будь-якоїлюдини є благо. Отже, слід пояснити, в чому це благо полягає і яким воно можебути.
Питання«для чого жити» хвилювало людей у всі часи. Особливо гостро цепитання постає в переломні епохи, коли руйнуються всі традиційні системи цінностейі життєвих орієнтирів, а нові ще тільки починають формуватися. Епоха барокоякраз і була переломною. Раціоналізм ставив перед людиною мету пізнання природиі самовдосконалення. Проте це була мета тільки для вибраних. Теологія давалаіншу мету — самовдосконалення і блаженство в потойбічному світі, яке полягало удосягненні стану контемпляції (споглядання Бога). Однак і ця мета уже невдовольняла, оскільки її досягнення виглядало надто складним і навітьпримарним.
Люди більше нехотіли сприймати земне життя як тимчасову муку перед упокоєнням у Бозі. Тимчасом основна, або остаточна, життєва мета була єдиною основою, на якій можнабуло будувати нове вчення про мораль і забезпечити нормальне співіснуванняіндивіда і соціуму.
Західноєвропейськасекулярна етика ставить людині за мету досягнення морально-етичного ідеалуепохи, який розробляється з урахуванням того, що він повинен бути досяжним наземлі. У зв'язку з цим виникає ряд морально-дидактичних посібників, в якихописується такий ідеал і даються рецепти його досягнення, хоча й у нихзалишалися такі фактори, як віра, богобоязливість та пристойність. Раціональнепізнання Бога входило до рангу найвищих доброчесностей, адже воно передбачалоабсолютне пізнання природи. Оскільки ж таке пізнання природи вважалося можливимтільки потенційно, а не насправді, воно не могло ставати метою в житті реальнихлюдей.
Українськімислителі розглядали проблему «остаточної мети» в житті людини в двохаспектах. Оскільки в Україні у XVII ст. раціоналістичні погляди ще тільки зароджувалися,а віра в Бога залишалася важливим складником ментальності, професориКиєво-Могилянської академії розглядали «фізичну» (або «простоостанню») і моральну мету людини. Стефан Калиновський вважав, що«тільки Бог є просто остання мета з природи речі всіх речей» п.Сильвестр Кулябка писав, що «саме щастя є найвищим добром і останньоюметою» и людини. Проте «просто найвище добро» людини українськімислителі одностайно вбачали в блаженстві (об'єктивному чи формальному), якимдля людини є Бог. Оскільки Бог як вище блаженство піддається пізнанню людськимдухом, то об'єктивне блаженство полягає в «ясному баченні Бога», якеодночасно є найвищою мірою досконалості людини (в даному випадку йдеться пробачення внутрішнім, духовним оком, а не зовнішнім, чуттєвим).
Моральна металюдини, якщо вона остаточна, як і фізична, може бути тільки одна, але вона вжепов'язана з земним життям. Моральною метою може бути досягнення блага вреальному житті. Крім того, людина може мати декілька тимчасових цілей, якізмінюються в міру їх досягнення. Проте всі вони бодай опосередкованопідпорядковуються досягненню накресленої остаточної мети, навіть якщо вонараціонально не усвідомлена.
Трактування моральноїмети та проміжних цілей людини, власне, й є громадянським моральним кодексомукраїнського бароко, який, по суті, ідентичний західноєвропейському образу«героїчної особи». Загальною моральною метою людства визнаєтьсяблаго, але у кожної людини власна моральна мета. Отже, благо має різнііпостасі. Передовсім благо поділяється на "істинне" та «уявне».Істинному благові «властива та доброчинність, яка проявляється вбутті», а уявному «насправді не притаманна та доброта, яка здаєтьсяпритаманною». Благо може бути як сутність (або природне), і тоді це самадосконалість (в абсолюті це тільки Бог), або як честь (моральне), тобто якдосягнення деякої міри досконалості. Благо може бути внутрішнім і зовнішнім.Внутрішнє — це духовні доброчесності, а також здоров'я, сила і т. д. Зовнішнє(або «благо долі») — це те, що властиве не людині, а її оточенню,наприклад гроші, багатство, почесті, а також і Бог. Крім того, воно може бутикорисним (таким, що приводить до володіння чим-небудь), почесним (таким, щоявляє собою раціональну природу як доброчесність) або приємним (коли дає задоволення).Сутність же самого добра в універсумі полягає в «узгодженні йгармонії» усіх благ.
Загалом жеблагом вважалося те, що стало для людини бажаним. «Не всіляке благо єметою, — вказував С. Калиновський, — але будь-яка мета є благо, в крайньомуразі уявне, тому що будь-яка мета жадана є благом».
Вся етикабароко, розглядаючи питання про те, що є благом (або просто щастям),доброчесністю та моральністю і які існують шляхи їх досягнення, відкидалааскетичні рецепти попередніх епох, коли пропагувалося виснажування плоті в ім'явдосконалення духу. Потриденська християнська антропологія вперше розглядала неідеальну, а реальну, земну людину. А для земної людини щастя бажане не тільки впотойбічному, а й у реальному, земному житті й полягає «частково вмудрості і доброчинності, частково в благополучному [стані] для тіла ідолі». Перші два складники Георгій Кониський розглядав як основні (субстанційні),інші два — як допоміжні.
Керуючисьвченням Арістотеля, українські і західноєвропейські мислителі поділяли людськідобра на три (або чотири) складники: малі, середні та великі. До малихвідносили зовнішні обставини життя, такі, як багатство, честь і т. д., до середніх— тілесні насолоди, до великих — духовні, тобто істинні людські доброчесності —розум, волю, совість, талант. Малі й середні добра розцінювалися як такі, щоспоріднюють людину з тваринним і неодухотвореним світом. Вони необхідні в мірутого, як «конечному і найщасливішому добру слугують». Тіло вжетрактувалося не як окови душі, які вона прагне скинути, щоб досягти істинногощастя в потойбічному світі, а як зброя зовнішніх дій. І такою є дія, якою єзброя, якщо ця дія відбувається природно. Таким чином, виправдовувалися не лишеплотські потреби людей, а й сама субстанція. Оскільки душа є атрибутомсубстанції, душі всіх людей наділені однаковою мірою досконалості. Протеприрода не може створити однаково досконалими усі тіла. А в різних тілаходнаково досконала душа по-різному себе проявляє.
Згідно зпоглядами професорів Києво-Могилянської академії людські вчинки детермінованітрьома факторами. По-перше — природними потребами (так званими тілеснимидобрами, що споріднені з тваринними інстинктами), які визнавалися основноюмотивацією будь-яких актів; по-друге — розумом і волею (так званими моральнимидоброчесностями або духовними добрами, які споріднюють людину з субстанцією);по-третє — місцем, де людина народилася і живе (належність до якогось народу істану з відповідними традиціями, звичками, етичними і естетичними нормами).
За міроюзалежності від природи і виявленою в них свободою вчинки поділяються на трикатегорії: вільні, невільні та змішані. Вільні — це ті, які людина здійснює завласним вибором, «коли вона усвідомлює усі такі обставини». Невільні— вчинки, які здійснені зі стороннього примусу або за незнання обставин тієїсправи, яка почата. Змішані — вчинки, які людина здійснює за власним вибором,але не зовсім вільно, а під тиском якихось об'єктивних обставин. У буденномужитті переважають саме змішані вчинки. На вчинки вільні здатна тільки невеликакількість «героїчних особистостей», тому що вони потребують значнихзусиль волі і відповідного суспільного статусу, який надає право вільноговибору. Разом з тим на рівні буденної свідомості часто виникає ілюзія вільноговибору. Так, наприклад, не розуміючи природних важелів управління організмом,людина вважає, що вона вільно впадає в гнів або, навпаки, стає доброчесною, щовона так само вільно їсть, п'є, віддається різним насолодам і спокусам.Насправді ж, усі ці елементарні вчинки пов'язані з життєзабезпеченням людини якприродної істоти, з необхідністю підтримувати життя і відновлювати рід.«Декому помилково здається, — вказував Стефан Калиновський, — наче вонисамі помірні в їжі, однак така помірність не від доброчинності, а від станутіла». Детермінуючим чинником простих вчинків у цьому випадку вважалисялюдські афекти.
Звертаючись допроблеми афектів, Сильвестр Кулябка вказував, що є два афекти переживань:моральне добро (або зло) та переживання розуму. Самих переживань він називає (зяких, власне, й виводяться основні людські доброчесності). Одні з них«належать до палкого бажання, яке прагне до добра в абсолютному розумінні,а саме: любов, ненависть, туга, уникання, радість і смуток», інші ж«пов'язані з чуттєвими бажаннями, вони спрямовані на важкодосяжне і важкодоступнедобро, а саме: безнадія, страх, відвага» п, надія та гнів. Звичайна людинабезсила перед пристрастями, які охоплюють її, заповнюють усю її свідомість ічасто пригноблюють усвідомлену працю над самовдосконаленням. Залежність відвласної природи — це та «свобода безсилля, яка є у людини».
Щоправда,природний детермінізм українськими мислителями не доводився до крайньогофаталізму. «Свободи безсилля» неможливо уникнути повністю, але їїможливо звести до мінімуму, якщо усвідомити необхідність законів природи інавчитися жити не всупереч, а згідно з ними. Можливість поєднання свободи інеобхідності носить субстанційний характер. Абсолютно вільним є тільки Бог.Людина ж діє вільно в межах усвідомлення і раціонального дослідженнянеобхідності. Тому вчинки людини наділені тим більшою мірою свободи, чим далісягає сфера її істинних знань. Коли раціональне пізнання поширюється на сферуафектів, воно наче прояснює їх і підпорядковує керівній дії людського духу.
Таке поясненнясуті людських пристрастей і потягів; виправдання насолоди (задоволення) якодного з безумовних благ людини відіграло надзвичайно важливу роль у формуванніморально-етичної та естетичної концепції бароко, оскільки, знімаючи з них тавроницого і гріховного, вводило реальне, неприкрашене життя в зону дослідженнямистецтва та етики.
Другою, аленайважливішою детермінантою людських вчинків на шляху самовдосконалення є розумі воля. Етика бароко визнає, що всі люди народжуються з однаковими природнимиздібностями. І тільки шляхом виховання та навчання вони досягають того чиіншого ступеня досконалості.
«Доброчесністьє не від природи, — писав про це Стефан Калиновський, — у людини є природназдатність до надбання доброчесності, вона має вроджене її насіння черезсиндерезу, яка є пізнанням моральних начал, оскільки від світу природи відомо,що кожному слід любити доброчесність, відхиляти порочність життя» и.Розвивати схильність до чесноти можна різними шляхами: за власним бажанням,наслідуванням доброго прикладу, за стороннім спонуканням, що ніяк непозначається на сутності кінцевого результату.
У зв'язку з цимукраїнські мислителі доби бароко надавали виключного значення процесу вихованнямолоді. Схиляючись перед знатністю роду і навіть підносячи на небувалу дотивисоту культ предків, ця епоха вимагала від кожного члена суспільства активноїжиттєвої позиції й достатнього рівня освіченості, для чого необхідним булоуміння працювати. «Для осягнення доброчесності мало допомоги Бога, — писавСтефан Калиновський, — потрібна праця».
Тлумаченнядоброчесності людини не як вродженого дару, а як такої, що набута завдякивправлянню інтелекту, відіграло вирішальну роль у формуванні світогляду доби.По-перше, досягнення чесноти й доступної міри досконалості проповідувалося якуніверсальна остаточна мета для всіх людей, а цим на небувалу висотупіднімалося значення освіти і створювалася світоглядна база для розквітупросвітництва. По-друге, якщо кращий той, хто вченіший або доброчесніший, товін кращий виключно порівняно з ким-небудь іншим, менш вченим чи доброчесним.Якщо в суспільстві цінується доброчесність, то пізнати її можна тількипорівняно з ницістю. «Людина-герой» — це той, хто завоював захопленнянатовпу. Враховуючи ту обставину, що реально бути досконалим неможливо, аможливо тільки здаватися таким, кожний індивід стає в реальному житті актором,і його вшанування суспільством залежить від того, яка вибрана роль і як їїграють. Усі люди одночасно і потенційні глядачі, і актори на власній сцені(ідея світу-театру).
Третьоюдетермінантою вчинків є належність людей до відповідного народу і стану.Визнання такої залежності привело до формування ідеї соціального детермінізму.В кожного народу є свої переваги перед іншими народами і свої індивідуальнівади, які необхідно знати й долати. У цьому також полягає один з можливихшляхів досягнення доброчесності.
В етичнихтрактатах доби бароко вперше звертається увага на залежність характеру людинивід її належності до того чи іншого етносу, підкреслюється необхідність нецуратися його, а навпаки — розвивати і вдосконалювати. Важливою рисою на шляхудосягнення досконалості вважалося вміння приховати вади свого народу, виправитиїх і тим самим примножити його славу. Можливо, саме завдяки цьому бароко сталопершою культурно-історичною епохою, яка одночасно охопила майже всі європейськікраїни і породила велику кількість національних художніх шкіл, а в багатьохвипадках саме на цю епоху припадають вищі злети національних культур.
Виходячи іззапропонованої життєвої мети людини (а саме досягнення блага) і шляхів їїреалізації (навчання і надбання досконалості), виводились і основні чесноти,які має опанувати «героїчна особа».
Сама чеснотатрактується як моральний навик, притаманний волі, який схиляє її до моральнодобрих вчинків і полягає в поміркованості у відношенні як до суб'єкта, так і досоціуму. Поміркованість розтлумачується як середина між крайнощами, які євадами, але середина не арифметична, а геометрична як компроміс крайніхсуперечностей, який заперечує обидві крайнощі. Така середина не абсолютна, авідносна, для кожної людини і кожного випадку вона своя. «Середнє розсудкуте, — писав Стефан Калиновський, — що після зважування всіх обставинособистості, віку, здібностей, місця, часу і т. д. так узгоджується із здоровимглуздом, щоб ні не вистачати, ні бути надмірним».
Виходячи як зантичної, так і з сучасної їм західноєвропейської традиції, українські мислителікінця XVII—XVIII ст. виділяли чотири основні чесноти: мужність, яка зупиняєстрах і гнів; поміркованість, яка приборкує хіть; правосуддя, яке приборкує волюі схиляє її до справедливості; розсудливість, яка просвітлює розум, дає мірузаконам і закон всім чеснотам. Крім того, вказується на інші моральні чесноти,такі, як щедрість, величність, сумирність, правдивість, скромність,сором'язливість та ін., а також розглядаються їх крайнощі. Крайнощів завждидві: у надмірності та недостачі, і обидві вони є шкідливими. Проте кращою є такрайність, яка більше відповідає самій доброчесності, наприклад, в мужності абоправдивості надмірність краща, ніж недостача. Властиві людині пристрасті йафекти тягнуть її то в одну, то в іншу крайність. Намагаючись дотриматисязолотої середини, людина вступає в конфлікт сама з собою, що й стає джерелом їївнутрішнього дискомфорту, невпевненості самої в собі. Такий дискомфорт культуроюбароко не заперечується, а навпаки, визначається необхідним елементом життя,який вносить в останнє боротьбу і рух, без чого життя не могло б існувати, атим більше бути цікавим.
Не маючи доцього відповідних навиків та звички, складно визначити для себе таку середину іще складніше дотримуватися її. Як навчитися цьому — предмет практичної(дидактичної) етики і моральної казуїстики, які розглядають кожну доброчесністьі кожен проступок і дають конкретні поради, як краще діяти у певних обставинах.Про них слід вести окрему розмову.