«Діяльність четвертого президента МОК» ЮХАННЕС ЗИГФРИД ЭДСТРЕМ

Вступ Юханнесу Зігфріду Едстрему, четвертому президенту МОК, випало керувати олімпійським рухом в один з найскладніших періодів його історії. Народився Едстрем 21 листопада 1870 року в Гетеборгу – місті на південному заході Швеції. Спершу там навчався, а згодом – у США та Швейцарії (у Федеральному технологічному інституті в

Цюріху). Ще за студентських років захоплювався спортом, надаючи перевагу легкій атлетиці. Юнак був доволі сильним спринтером: пробігав 100-метрівку за 11 секунд, а в 1891 році 150-метрову дистанцію долав за 16,4 секунди, що на той час у Швеції було рекордом. По завершенні навчання Едстрем майже десять років жив за кордоном, працюючи в електричних концернах США та Швейцарії, де здобув добру професіональну підготовку в галузі техніки й технології.

Повернувшись наприкінці ХІХ ст. на батьківщину, обіймав різні керівні посади у Шведській трамвайній корпорації. У 1901–1903 роках Едстрем очолював Шведську легкоатлетичну федерацію як її президент та був серед тих, за чиєю ініціативою в цій країні вдалося об’єднати різні види спорту, створивши для управління їхнім розвитком один адміністративний орган –

Ріксид-роттсфербундет. Саме тоді, на початку ХХ ст він став одним із керівників національного спортивного руху в Швеції. Енергію та неабиякий організаторський хист Едстрем виявив під час підготовки до Ігор V Олімпіади. Варто нагадати, що шведи ще на початку діяльності МОК домагалися проведення у своїй країні Олімпійських

ігор. І коли на 11-й сесії МОК, що відбувалася в травні 1909 р. в Берліні, комітет підтвердив свій вибір, зроблений ще 1908 р. на 10-й сесії МОК у Лондоні, та одноголосно затвердив Стокгольм місцем проведення Олімпійських ігор 1912 р в Швеції досить активно і з великим ентузіазмом розпочали до них підготовку. Разом із членами МОК у Швеції – полковником Віктором

Балком та графом Кларенсом де Розентом, а також іншими спортивними діячами цієї країни – Юханнес Зігфрід Едстрем плідно працював в організаційному комітеті Ігор V Олімпіади. Він, як одна з основних рушійних сил у ньому, чимало зробив для того, щоб Стокгольм добре підготувався до Ігор, а олімпійські змагання відбулися на високому рівні. У 1911 р. Едстрем разом із деякими своїми колегами з оргкомітету прибув до

Будапешта, де 23–27 травня на 13-й сесії Міжнародного Олімпійського Комітету серед інших актуальних питань розглядалася й була остаточно уточнена програма наступних ігор – Ігор V Олімпіади в Стокгольмі. Під час Ігор V Олімпіади було засновано Міжнародну аматорську легкоатлетичну федерацію (ІААФ), ініціатором створення якої став Юханнес Зігфрід Едстрем разом зі своїм співвітчизником

Леопольдом Еглугдом. Її засновниками стали представники національних федерацій Австралії, Австрії, Бельгії, Великої Британії, Угорщини, Німеччини, Греції, Данії, Єгипту, Канади, Норвегії, Росії, США, Фінляндії, Франції, Чилі, Швеції. Першим президентом федерації було обрано Ю.З. Едстрема, який компетентно очолював Міжнародну аматорську легкоатлетичну федерацію протягом 34

років (1912–1946). Він чимало зробив для розвитку легкої атлетики у всьому світі, а також для того, щоб постійно підвищувався авторитет ІААФ, вагомішими стали її роль і місце в міжнародному спортивному русі. За кількістю національних федерацій, що входили до неї, ІААФ стала одним із наймасовіших міжнародних спортивних об’єднань. Підтвердженням визнання великих заслуг Ю.З. Едстрема керівництвом

Міжнародного Олімпійського Комітету й особисто президента МОК, серед інших фактів, свідчить і той, що П’єр де Кубертен доручив йому головувати на VII Олімпійському конгресі (Лозанна, 1921 р.). Як згадував президент МОК у своїх «Олімпійських мемуарах», Едстрем головував на Олімпійському конгресі з властивими йому відданістю, розумом

і чарівливістю. На VII Олімпійському конгресі було зроблено деякі доповнення до Олімпійської хартії (про національні олімпійські комітети, суддівство, сесії МОК) і надано олімпійським конгресам статусу верховного органу МОК. Були створені й комісії з аматорства та загальних питань організації Олімпійських ігор, а також ухвалено низку постанов, що стосуються програми

Олімпійських ігор та змагань з окремих видів спорту (участь жінок, санкції до порушників статусу спортсмена-аматора, вік учасників тощо). Коли в тому самому 1921 р. з ініціативи П’єра де Кубертена Міжнародний Олімпійський Комітет затвердив створення виконавчої ради МОК (згодом його названо Виконкомом МОК), серед п’яти членів МОК, обраних до першого складу цієї ради, був

Ю.З. Едстрем (разом із А. де Байє-Латуром, І. Гут-Ярковським, Г. де Блоне, М. де Поліньяком). На VIII Олімпійському конгресі, що відбувся 1925 р. в Празі, як і на VII Олімпійському конгресі в Лозанні (1921), відповідальні функції головуючого П’єр де Кубертен доручив Юханнесу Зігфріду Едстрему. Як наголошено в «Олімпійських мемуарах», вибір схвалили й федерації, оскільки

Едстрем був не тільки членом МОК, а й президентом Міжнародної аматорської легкоатлетичної федерації. На VIII Олімпійському конгресі в Празі обговорювали питання організації та загального спрямування розвитку світового спорту (жіночий і юнацький спорт, співробітництво університетів, правила «чесної боротьби» й «лицарського духу», заняття спортом як засіб зміцнення здоров’я та лікування), а також винесено низку ухвал з питань аматорства, щодо програми Олімпійських

ігор, обов’язків журі, олімпійської присяги, впровадження зимових Олімпійських ігор та затвердження їхньої програми. У виступі на цьому олімпійському конгресі П’єр де Кубертен, який завершував своє перебування на посту президента МОК, закликав до диференціації функцій Міжнародного Олімпійського Комітету, національних олімпійських комітетів та міжнародних спортивних федерацій.

Юханнес Зігфрід Едстрем завжди надавав великої уваги добору кадрів для МОК. Так, наприклад, 1929 р. він відвідав Сполучені Штати Америки і зустрівся там із Ейвері Брендеджем, який тоді був президентом Аматорської атлетичної спілки США і президентом Олімпійського комітету США. Ці контакти тривали і надалі. ІХ Олімпійський конгрес відбувся 1930 р. в

Берліні. Він був скликаний Міжнародним Олімпійським Комітетом, який очолював Анрі де Байє-Латур, для упорядкування таких, пов’язаних із проведенням Олімпійських ігор, проблем, як аматорство, національне представництво, програма Олімпійських ігор тощо. Проте в подальшому ситуація в олімпійському русі склалася так, що протягом наступних 43 років олімпійські конгреси, задумані як регулярні періодичні заходи, не скликалися – ні за років, що

передували початку Другої світової війни (в період, коли Міжнародним Олімпійським Комітетом керував А. де Байє-Латур), ні за перших повоєнних років (1946–1952), коли президентом МОК був Е.Брендедж. Лише 1973 р коли посаду президента МОК обіймав уже М.Кілланін, відбувся у Варні Х Олімпійський конгрес.

Очевидно, таке становище, коли за наявності гострих проблем в олімпійському русі та суперечностей між його основними структурами (Міжнародним Олімпійським Комітетом, національними олімпійськими комітетами, міжнародними спортивними федераціями) досить тривалий час не скликалися олімпійські конгреси, не сприяло розв’язанню згаданих вище проблем чи хоча б зменшенню їх гостроти, а також певною мірою відображало прагнення деяких членів

МОК зосередити в своїх руках усе керівництво олімпійським рухом. Та повернімося до початку 30-х років. У 1931 р. члена МОК Юханнеса Зігфріда Едстрема було обрано віце-президентом Міжнародного Олімпійського Комітету. Це ще раз засвідчило його високий авторитет і стало визнанням великих заслуг у розвитку олімпійського спорту та олімпійського руху.

Активно працюючи в МОК та ІААФ, Едстрем водночас очолював одну з найбільших шведських компаній – «ASSA». Період 30-х років виявився надзвичайно складним в олімпійському русі та діяльності МОК. Хоча організатори Олімпійських ігор та й чимало засобів масової інформації доводили вагомість Ігор у справі зміцнення міжнародного співробітництва, проте часто Олімпійські ігри використовувалися певними політичними колами та окремими країнами для розпалювання

національного антогонізму. Деякі історики спорту критикують тодішню політику МОК, зокрема у зв’язку з відомими подіями, що розгорнулися під час підготовки та проведення 1936 р. нацистською Німеччиною IV зимових Олімпійських ігор в Гарміш-Партенкірхені та Ігор ХІ Олімпіади в Берліні. Деякі вчені вважають події тих років апогеєм моральної кризи

МОК. Хоча віце-президент МОК Ю.З. Едстрем на той час, що безпосередньо передував початку Другої світової війни, мав доволі солідний вік (у 1932-му йому йшов 69-й), він відзначався великою працездатністю, провадив активну організаторську діяльність, часто здійснював польоти до Лондона, Нью-Йорка та інших міст, де зустрічався з різними членами МОК. Коли у вересні 1939 р. почалася Друга світова війна

і тодішній президент Міжнародного Олімпійського Комітету бельгієць Анрі де Байє-Латур опинився на окупованій в 1940 р. гітлерівською Німеччиною території та був змушений припинити спілкування з членами МОК, фактично віце-президент Міжнародного Олімпійського Комітету Юханнес Зігфрід Едстрем почав здійснювати координаторські функції в

МОК, чому сприяв нейтральний статус Швеції, яка не брала участі у Другій світовій війні. А коли 6 січня 1942 р. А. де Байє-Латур раптово помер, то Едстрем, який перебував у Стокгольмі, перебрав на себе виконання обов’язків президента МОК. Під час Другої світової війни Едстрем, по суті, був основною ланкою, яка поєднувала членів

МОК: йому вдавалося доволі регулярно підтримувати контакти з 60-ма із 73 членів Міжнародного Олімпійського Комітету. У листах він просив членів МОК повідомляти про події, що відбувалися в їхніх країнах. Інформацію, яка надходила, Едстрем узагальнював і розсилав членам Міжнародного Олімпійського Комітету. А оскільки кожний такий лист мав 8–10 сторінок обсягу, то можна

уявити, яку велику і копітку роботу йому довелося виконувати. Багато в чому саме завдяки Едстрему вдалося зберегти олімпійський рух від розколу у важкі воєнні роки й відродити діяльність МОК після закінчення Другої світової війни. У серпні 1945 р. Едстрем скликав у Лондоні перше повоєнне засідання Виконкому МОК, на якому було ухвалено місцем проведення

Ігор XIV Олімпіади (1948) обрати Лондон, а право проведення V зимових Олімпійських ігор (1948) надати Санкт-Моріцу. Саме тоді з ініціативи Едстрема відбулося кадрові зміни у вищому керівництві МОК: внаслідок голосування, проведеного листовно, американця Ейвері Брендеджа було обрано віце-президентом комітету.

Уже тоді офіційно будучи президентом МОК, Едстрем не приховував, що волів би бачити Брендеджа своїм наступником, хоча й остерігався опозиції в цьому питанні з боку європейців – членів МОК. На початку вересня 1946 р. в Лозанні відбулася 40-а (39-а) сесія МОК – перша після завершення Другої світової війни. На ній були присутні 26 із 64 членів

МОК. Звіт про діяльність Міжнародного Олімпійського Комітету в 1939–1946 рр. було схвалено без обговорення. Учасники сесії МОК висловили Ю.З. Едстрему подяку за здійснену ним роботу під час війни, що дало змогу зберегти олімпійський рух, та одноголосно обрали новим президентом Міжнародного Олімпійського Комітету. На сесії МОК в

Лозанні (1946) було підтверджено ухвалу, винесену 1945 р. на засіданні Виконкому МОК, що відбулися в Лондоні, – про вибір місць проведення в 1948 р. V зимових Олімпійських ігор (Санкт-Моріц) та Ігор ХІV Олімпіади (Лондон). До складу Міжнародного Олімпійського Комітету увійшло також 13 нових членів. На тій самій сесії

МОК розглядалася і така гостра проблема, як участь в Олімпійських іграх спортсменів Німеччини та Японії – країн, які розв’язали Другу світову війну. МОК вирішив не запрошувати їх на чергові Олімпійські ігри 1948 р тим паче що в цих країнах тоді не було діючих національних комітетів. Вважаючи себе наполегливим послідовником ідей П’єра де

Кубертена та будучи водночас прихильником «чистого аматорства» в олімпійському спорті, Едстрем зробив вагомий внесок у демократизацію цієї сфери олімпійського руху. Ще 1937 р коли на 37-й (36-й) сесії МОК у Варшаві обговорювалося питання про статус спортсмена-аматора, було ухвалено доповнення до правила, що обумовлювало цей статус, яке класифікувало викладачів фізичного виховання і спорту як професіоналів, через що вони не допускалися до участі в

Олімпійських іграх. Едстрем, який був тоді віце-президентом МОК, наполіг на тому, щоб це правило мало виняток, який дозволяв би допускати до участі в Олімпійських іграх викладачів фізичного виховання та спорту, які займалися зі спортсменами-початківцями, тобто навчали елементарних основ фізичного виховання та спорту. Через дев’ять років, у 1946-му, в Лозанні на сесії

МОК, де Ю.З. Едстрем виступив уже як президент Міжнародного Олімпійського Комітету, вдалося досягти компромісу з Міжнародною федерацією лижного спорту (ФІС) стосовно допуску до участі в зимових Олімпійських іграх інструкторів лижного спорту. Згідно з ухвалою, винесеною у вересні 1946 р. на тій самій сесії МОК, до участі в майбутніх зимових Олімпійських

іграх допускатимуться ті інструктори лижного спорту, які не отримуватимуть заробітну платню з 1 жовтня 1946 р. У своїй діяльності на посаді президента Міжнародного Олімпійського Комітету Едстрем прагнув послідовно дотримуватися принципів Кубертена, намагався чинити так, щоб олімпійський рух сприяв інтересам міжнародного взаєморозуміння. Одним із яскравих прикладів цього може бути відозва, з якою

Едстрем у грудні 1946 р. звернувся до спортсменів різних країн, закликаючи їх взяти участь у чергових Олімпійських іграх у Санкт-Моріці та Лондоні: «Молодь світу зустрічається знову, щоб помірятися силами в дружній боротьбі. Сьогодні потреба в цьому відчувається більше, ніж будь-коли. Ми пережили дві жахливі світові війни, в яких ледь не загинуло людство.

Злочинці зазіхнули на нашу культуру. Майбутнє належить молоді. І її завдання в тому, щоб виправити наші помилки та прорахунки. Для досягнення нашої мети потрібно, більше того – настійно вимагається, щоб молодь одних країн якнайкраще пізнала молодь інших, сусідніх країн. Чудовим засобом для цього є Олімпіада». У листопаді 1947 р. президент МОК Едстрем знову повторив свій заклик: «Сини майже п’ятдесяти

націй зустрінуться на Олімпійських іграх, що наближаються. Зав’яжуться нові дружні стосунки, в учасників Ігор пробудиться почуття взаємної поваги. Це послужить справі зближення та взаєморозуміння між народами. Сподіваюся, що наші Олімпійські ігри сприятимуть зміцненню миру, і я щиро того бажаю». Свої слова Едстрем намагався підтвердити конкретними справами.

Зокрема, Міжнародний Олімпійський Комітет уможливив поступову заміну у своєму складі тих членів, які представляли Міжнародний Олімпійський Комітет у країнах, що стали за повоєнних років на шлях демократичного розвитку. Це сприяло активізації діяльності національних олімпійських комітетів та спортивних організацій у названих країнах, їхній інтеграції до міжнародного олімпійського руху. Едстрем також запросив представників СРСР як спостерігачів на

Ігри XIV Олімпіади (1948) в Лондоні. Проблема аматорства в олімпійському спорті і далі залишалася однією з найгостріших, найбільш складних та суперечливих для сучасного олімпійського руху. Серед тих, хто енергійно захищав статус спортсмена-аматора, був віце-президент Національного олімпійського комітету США Ейвері Брендедж. МОК створив комісію, яку він очолював, для вивчення цієї проблеми та внесення відповідних пропозицій.

Доповідь комісії Е.Брендеджа посіла чільне місце серед питань, що розглядалися на 41-й (40-й) сесії МОК, яка відбувалася під головуванням Ю.З. Едстрема в червні 1947 року в Стокгольмі. Сесія схвалила запропоноване комісією визначення, відповідно до якого спортсмен-аматор – це той, чий зв’язок зі спортом ні тепер, ні в майбутньому не пов’язуватиметься зі здобуванням будь-яких вигод. З 30 січня по 8 лютого 1948 р. в швейцарському альпійському курортному містечку

Санкт-Моріці відбувалися V зимові Олімпійські ігри, в яких взяли участь спортсмени з 28 країн. Уперше вийшли на зимові олімпійські старти спортсмени Данії, Ісландії, Республіки Корея, Лівану, Чилі. Під час проведення V зимових Олімпійських ігор там само, в Санкт-Моріці, під керівництвом Ю.З. Едстрема відбулася 42-а (41-а) сесія МОК. На ній, крім визнання нових національних олімпійських

комітетів, було обговорено і схвалено пропозиції про проведення конгресу «Медицина і спорт» та про організацію Міжнародного олімпійського дня, а також розглянуто низку проблем, пов’язаних із конфліктами між деякими національними олімпійськими комітетами та міжнародними спортивними федераціями. З 29 липня по 14 серпня 1948 року в Лондоні відбулися Ігри XIV Олімпіади. В них брали участь спортсмени з 59 країн.

Уперше в Іграх Олімпіади взяли участь спортсмени Бірми, Британської Гвіани, Венесуели, Іраку, Ірану, Республіки Корея, Лівану, Пакистану, Пуерто-Рико, Сінгапуру, Сирії, Тринідаду, Цейлону, Ямайки. До Ігор XIV Олімпіади (1948) було приурочено проведення в Лондоні 43-ї (42-ї) сесії МОК, на якій були присутні 47 з 73 його членів.

Серед основних питань порядку денного цієї сесії були доповіді про підготовку до VI зимових Олімпійських ігор, що мали відбутися 1952 р. в Осло, та Ігор XV Олімпіади в Гельсінкі. На цій сесії було порушено й питання про запровадження вікового ліміту для членів МОК. Президент Міжнародного Олімпійського Комітету Едстрем завжди був проти такої постановки питання.

Він вважав, що старші віком члени МОК не лише є зрілішими, але й мають кращі можливості (зокрема економічні) представляти МОК та виконувати обов’язки його членів. Едстрем, якому тоді йшов 78-й рік, на сесії МОК у Лондоні відмовився брати участь у голосуванні з цього питання. Проте більшість членів комітету не підтримала думку президента.

Тоді Едстрем запропонував компромісне рішення, яке зводилось до того, що члени МОК, котрі досягли 70-літнього віку, не матимуть права голосу, залишаючись почесними членами комітету. Пропозицію було схвалено. Враховуючи заслуги Юханнеса Зігфріда Едстрема в розвитку олімпійського руху та зміцненні миру, МОК запропонував висунути кандидатуру президента Міжнародного

Олімпійського Комітету на здобуття Нобелівської премії миру. Проте Едстрем звернувся до своїх колег – членів МОК – із проханням не відсилати це клопотання до Нобелівського комітету. Погляди Ю.З. Едстрема, які багато в чому визначали його діяльність на посаді президента МОК, певною мірою відбилися в його виступі в Лондоні на церемонії закриття

Ігор XIV Олімпіади (1948). Він, зокрема, сказав: «Майбутнє належить не сьогоднішнім дипломатам, а молоді нашого часу, яка розуміє стару мудрість: жити й давати жити іншим. Молоді люди, які змагаються на Олімпіаді сьогодні, можуть завтра стати керівниками своїх держав. Отже, Олімпійські ігри допомагають справі зміцнення миру. Олімпійські ігри самі по собі не можуть забезпечити мир, але допомагають людям зрозуміти, що всі вони

брати та сестри. Я запрошую молодь усього світу до змагань і мирних поєдинків на Олімпіаді 1952 р яка може й повинна зробити так, щоб стосунки між людьми стали міцнішими та дружніми. Оскільки молодь може завтра очолити свої держави, набутий досвід у міжнародних спортивних відносинах може стати ідеальною основою для трансформації в дружні відносини між країнами усього світу». Едстрем підтримав пропозицію створити

Міжнародну олімпійську академію, що її вніс та обстоював учений із Греції, відповідальний секретар Національного олімпійського комітету цієї країни Іоаніс Кетсеас, який подав учасникам 41-ї (40-ї) сесії МОК у Стокгольмі (1947) проект створення згаданої академії в Олімпії. Після всебічного вивчення питання його було внесено на розгляд 44-ї (43-ї) сесії

МОК у Римі (1949), де пропозицію про створення Міжнародної олімпійської академії одноголосно схвалили, а організаційну роботу доручили Національному олімпійському комітету Греції. Найважливішим завданням такого нового спеціалізованого закладу Едстрем вважав сприяння розвитку різних галузей науки, пов’язаних зі спортом, вивчення впливу спорту на суспільство та пропаганду ідей олімпійського руху.

Одначе відкриття Міжнародної олімпійської академії в Олімпії відбулося лише 1961 р тобто через 12 років після ухвали про її створення. На тій самій сесії МОК у Римі особливу увагу членів Міжнародного Олімпійського Комітету привернуло питання, яке в порядку денному сесії було сформульовано як «справа Перссона». Тоді в кінному спорті діяло правило, затверджене

Міжнародною федерацією кінного спорту (FEI), за яким до змагань з виїздки допускалися лише офіцери. На Іграх XIV Олімпіади в Лондоні (1948) командні змагання з виїздки виграла збірна Швеції. Згодом з’ясувалося, що із чотирьох членів цієї шведської команди кіннотників тільки троє справді були офіцерами, а четвертому – сержанту Перссону – напередодні Ігор XIV Олімпіади було надано звання лейтенанта (щоб він міг брати участь в олімпійських змаганнях

з виїздки), проте одразу ж після закінчення цих Ігор його було понижено у військовому званні (тобто «офіцером» він був лише на період Ігор). Хоча члени МОК на чолі з Едстремом й усвідомлювали старомодність та недемократичність згаданого вище правила FEI, та віддали перевагу принципу строгого дотримання чинних правил і надали право прийняти рішення в зв’язку з цим інцидентом

Міжнародній федерації кінного спорту. За ухвалою FEI сержанта Перссона дискваліфікували, а результат команди Швеції, що посіла перше місце у змаганнях з виїздки на Іграх XIV Олімпіади, був анульований, і шведській команді довелося повернути золоту медаль; її передали збірній Франції, яка в Лондоні на олімпійських змаганнях з виїздки була другою, а внаслідок цих змін стала чемпіоном ігор XIV Олімпіади 1948 р.

Едстрем вважав за потрібне припинити проведення в рамках Олімпійських ігор конкурсів з різних видів мистецтва, посилаючись на «професіональний характер» таких змагань (нагадаємо, що конкурси мистецтв, приурочені до Олімпійських ігор, увійшли до їхньої програми з ініціативи П’єра де Кубертена і відбувалися за періоду 1912–1948 рр.).

На 45-й (44-й) сесії МОК, що відбулася в травні 1950 р. в Копенгагені, конкурс мистецтва з програми Ігор XV Олімпіади (1952) було вилучено. Надалі такі конкурси уже не передбачалися програмами Олімпійських ігор. У 1954 р після того, як Едстрем залишив посаду президента, Міжнародний Олімпійський Комітет виніс ухвалу про зміну конкурсів мистецтв виставками образотворчого

мистецтва, які влаштовувалися оргкомітетами під час проведення Олімпійських ігор. У 1950 р. Міжнародним Олімпійським Комітетом було визнано Національний олімпійський комітет Федеративної Республіки Німеччини, а 1951 р. – Національний олімпійський комітет Японії. Команди ФРН та Японії здобули можливість брати участь у

VI зимових Олімпійських іграх, що відбувалися в Осло (1952), та Іграх XV Олімпіади в Гельсінкі (1952). Оскільки МОК виявив готовність надати спортсменам НДР можливість брати участь в Іграх XV Олімпіади в Гельсінкі (1952) тільки під егідою Національного олімпійського комітету ФРН, керівництво Німецької Демократичної Республіки та спортивні організації

НДР розцінили таку пропозицію як порушення спортивного суверенітету своєї держави. З цієї причини спортсменів НДР не було серед учасників Олімпійських ігор в Гельсінкі. Однією з найважливіших подій того періоду в історії олімпійського спорту і, мабуть, найпомітнішою віхою в тодішній діяльності Юханнеса Зігфріда Едстрема на посаді президента МОК стало залучення до олімпійського руху

Радянського Союзу, що потребувало непростої підготовчої роботи. Не можна обійти того, що за тривалий час перебування в складі МОК, до якого Едстрем, як зазначалося, був обраний 1920 р сталися певні зміни в його позиції щодо цього питання, яка набула виразного демократичного характеру. Нагадаємо, що коли в Римі 1923 р. на 22-й (21-й) сесії

Міжнародного Олімпійського Комітету, очолюваної Кубертеном, розглядалася пропозиція члена МОК – російського князя Л. Урусова (після захоплення влади у жовтні 1917 р. більшовиками він емігрував з Росії) про допуск російських спортсменів-емігрантів до участі в Олімпійських іграх, член МОК Едстрем був серед тих, які в дискусії, що розгорнулася на сесії, виступив на боці тодішнього керівництва МОК. Пропозицію Л. Урусова було відхилено.

На 36-й (35-й) сесії МОК, що відбулась влітку 1936 р. в Берліні, також розглядалася пропозиція про участь спортсменів однієї з найбільших країн світу – СРСР – в Олімпійських іграх. Проте й цю пропозицію сесія МОК відхилила. Така відмова багато в чому визначала позицію третього президента Міжнародного Олімпійського Комітету А. де Байє-Латура, який принципово негативно ставився до панівного

в Радянському Союзі більшовицького режиму і не допускав найменшої можливості для появи радянського прапора на олімпійському стадіоні (Едстрем за 30-х років був віце-президентом МОК й у відомій нам літературі немає свідчень про його виступи проти позиції А. де Байє-Латура). Та й тодішні керівники радянського спорту до Другої світової війни орієнтувалися на міжнародні контакти лише з робітничими спортивними організаціями

зарубіжних країн. Проте після завершення Другої світової війни помітно змінилася як ситуація в міжнародному спортивному русі, так і ставлення керівників спорту в СРСР (які, певна річ, відображали позицію вищого партійно-державного керівництва Радянського Союзу) до питання вступу СРСР до міжнародних спортивних федерацій та олімпійського руху. У 1946–1950 рр. СРСР став повноправним членом 22 міжнародних спортивних об’єднань, а з численних всесоюзних

рекордів, встановлених спортсменами СРСР за того часу, 49 досягнень перевищували тодішні світові рекорди. Цілком закономірне прагнення радянських спортсменів та їхніх керівників вийти, нарешті, на олімпійську арену, до якого з розумінням поставився президент МОК Едстрем і підтримав його, дало змогу здійснити конкретні організаційні заходи для практичної реалізації

цієї мети. Наприкінці 40-х – на початку 50-х років Юханнес Зігфрід Едстрем як президент Міжнародного Олімпійського Комітету зробив чимало для залучення Радянського Союзу до олімпійського руху. Він спочатку виступив за прийняття спортивних федерацій СРСР до міжнародних спортивних федерацій, а згодом

і за вступ Олімпійського комітету Радянського Союзу до МОК. Одначе в той час, коли Едстрем щиро прагнув до демократичного реформування діяльності МОК і доклав зусиль, щоб спортсмени СРСР збільшили могутню олімпійську родину, Костянтин Андріанов, який був тоді першим заступником голови Спорткомітету СРСР, у довідці від 8 грудня 1950 р призначеній для вищих державних

інстанцій, писав: «Головою Виконкому МОК протягом тривалого часу є шведський капіталіст Зігфрід Едстрем, реакціонер і прихильник нацистського режиму в Німеччині, який виступав проти всіх пропозицій, спрямованих на демократизацію міжнародного олімпійського руху». Мабуть, не варто доводити абсурдність, суб’єктивізм та тенденційність процитованої вище оцінки, яка була наслідком жорстокого протистояння двох систем за умов «холодної війни»,

що зачепила й сфери спорту та засвідчила ідеологічну зашореність тодішніх радянських діячів. На жаль, подібні тенденційні негативні оцінки діяльності вищих керівників Міжнародного Олімпійського Комітету (причому не тільки Едстрема та його попередника на посаді президента МОК А. де Байє-Латура, але й наступника Ю.З. Едстрема – п’ятого президента

МОК Е. Брендеджа) ще чимало років домінували в радянській пресі та різних працях, присвячених МОК й олімпійському рухові, що видавалися в СРСР. Тим часом 23 квітня 1951 року в Радянському Союзі було створено Олімпійський комітет СРСР. Того самого дня з Москви до Лозанни на ім’я президента МОК Едстрема надіслали телеграму, в якій повідомляли про цю подію.

У телеграмі, підписаній відповідальним секретарем Олімпійського комітету СРСР Соболєвим, повідомлялося також, що «Олімпійський комітет СРСР згоден зі статутом МОК і заявляє про своє приєднання до Міжнародного Олімпійського Комітету». Далі в телеграмі йшлося про бажання направити представників Олімпійського комітету СРСР на сесію МОК, яка мала відбутися в травні 1951 р. у

Відні, й висловлювалося прохання повідомити телеграфом порядок денний цієї сесії, а також затвердити на ній приєднання Олімпійського комітету СРСР до МОК. Уже наступного дня, 24 квітня, Едстрем надіслав телеграму Соболєву, в якій Андріанов (голова Олімпійського комітету СРСР) та Соболєв (відповідальний секретар цього комітету) запрошувалися на церемонію відкриття сесії

МОК, призначену на 6 травня у великій залі Віденської філармонії, та повідомлялося, що авіапоштою до Москви надсилаються порядок денний сесії і лист. Водночас Едстрем надіслав телеграму генеральному секретареві МОК Отто Майєру, де, зокрема, зазначалося: «Я справді радів би визнанню Олімпійського комітету СРСР. У противному разі світ виявиться розділений на два великі табори –

Схід та Захід». Ця сама думка прозвучала і в короткому слові Едстрема 3 травня 1951 р. на засіданні Виконкому МОК, на якому він проінформував присутніх про телеграму, що надійшла з Москви від Олімпійського комітету СРСР, та про свою відповідь на цю телеграму. Виконком МОК виніс ухвалу запропонувати наступній сесії Міжнародного Олімпійського Комітету визнати Олімпійський комітет

СРСР. У Відні 7 травня 1951 р. розпочала роботу 46-а (45-а) сесія МОК, на якій були присутні 38 з 70 членів Міжнародного Олімпійського Комітету. Одним із основних питань порядку денного сесії було визнання нових національних олімпійських комітетів. Про непросту атмосферу на сесії під час розгляду питання про визнання Олімпійського комітету СРСР свідчили й деякі виступи членів

МОК у процесі обговорення. Так, Ф. П’єтрі (Франція) відзначив: «Певна річ, визнання Росії (так на Заході нерідко називали тодішній Радянський Союз. – Авт.) відбуватиметься за не зовсім звичайних умов і дещо поспішно. Проте, з огляду на миротворчий та універсальний характер діяльності МОК, потрібно прийняти ці солідні мільйонні маси спортсменів.

Після тривалої відсутності Росія висловила бажання знову стати частиною олімпійського руху, і МОК має тільки радіти з цього, а не намагатися створити враження, ніби існують якісь причини позаспортивного плану, здатні завадити визнанню». Інший член МОК – П.Т. де Ревель (Італія) – відзначив: «Дискусія може створити ілюзію того, що МОК слабкий. Насправді справу визнання

СРСР слід розглядати як успіх, адже Олімпійський комітет цієї країни зобов’язався підкорятися нашим правилам». Після завершення обговорення президент МОК Едстрем запропонував присутнім на сесії членам комітету голосувати, внаслідок чого Олімпійський комітет СРСР було визнано. Так Радянський Союз став повноправним членом олімпійської родини, а його спортсмени здобули можливість брати участь

в олімпійських змаганнях. За пропозицією Едстрема голову Олімпійського комітету СРСР К. Андріанова на тій самій сесії було обрано членом МОК. З 14 по 25 лютого 1952 р. в Осло відбулися VI зимові Олімпійські ігри – останні, які МОК проводив під керівництвом Едстрема. В цих змаганнях брали участь представники 30 країн, причому вперше на зимових

Олімпійських іграх виступили спортсмени Нової Зеландії, Португалії та ФРН. Тоді ж, у лютому 1952 р в Осло працювала 47-а (46-а) сесія МОК. На ній розглядалися хід підготовки до Ігор XV Олімпіади в Гельсінкі (1952) та до літніх і зимових Олімпійських ігор 1956 р а також низка інших питань.

Однією з найгостріших на цій сесії була проблема, породжена утворенням на території Німеччини (1949) двох німецьких держав – ФРН та НДР. До того часу, коли «німецьке питання» стало предметом розгляду сесії МОК в Осло (1952). Національний олімпійський комітет ФРН уже був визнаний Міжнародним Олімпійським Комітетом, а національні спортивні федерації цієї країни

одержали визнання відповідних міжнародних спортивних федерацій, тоді як НОК НДР ще не було визнано. На сесії МОК в Осло було винесено ухвалу, за якою в літніх та зимових іграх 1956 р. мала брати участь об’єднана німецька команда, до якої увійдуть кращі німецькі спортсмени, незалежно від місця проживання – у ФРН чи НДР, або, як тоді говорили, в Західній чи Східній Німеччині. Керівники спорту НДР спершу не погоджувалися співробітничати з

ФРН, через що на сесії МОК, що відбувалася 1954 р. в Афінах, Національному олімпійському комітету НДР було відмовлено у визнанні. І лише через рік, на сесії МОК у Парижі, ухвалили тимчасово визнати НОК Східної Німеччини за умови, що її спортсмени братимуть участь в Олімпійських іграх у складі об’єднаної команди, разом зі спортсменами

Західної Німеччини. Юханнес Зігфрід Едстрем доклав чимало зусиль для нормалізації відносин та зміцнення ділових контактів між МОК, національними олімпійськими комітетами та міжнародними спортивними федераціями, добре розуміючи, що кожна із цих установ олімпійського руху має свої специфічні функції. 1948 р. на 42-й (41-й) сесії Міжнародного Олімпійського Комітету в Санкт-Моріці Едстрем із жалем говорив про те, що на нарадах представників міжнародних спортивних

федерацій з виконкомом МОК ніколи не ухвалювалися рішення, а тільки давалися рекомендації сесіям. У 1951 р. Едстрем відзначив, про позитивні зміни, які відбувалися у відносинах МОК та національних комітетів, благотворно впливають на олімпійський рух і запропонував провести в 1952 р. в Осло, перед VI зимовими Олімпійськими іграми, першу після 1930 р. нараду МОК з президентами національних олімпійських комітетів.

Водночас не можна оминути того факту, що, як уже згадувалося, за часу президентства в МОК Едстрема (як, зрештою, і в подальші 20 років за наступного президента МОК Е. Брендеджа) жодного разу не було скликано олімпійський конгрес. Як відзначають історики спорту, Едстрем був запеклим противником впливу націоналізму на олімпійський рух. Едстрем порушив питання про зміну статті 33 Олімпійської хартії

і запропонував, щоб на церемонії відкриття Олімпійських ігор спортсмени марширували не в командах своїх країн, а групами за видами спорту. За таким самим принципом (не за країнами, а за видами спорту) Едстрем пропонував і розселяти спортсменів в олімпійському селищі. Проте ці пропозиції президента МОК не знайшли підтримки й не були реалізовані.

Улітку 1952 р. в Гельсінкі для участі в Іграх XV Олімпіади зібралося 4925 спортсменів з 69 країн. У столиці Фінляндії вперше брали участь в Іграх Олімпіади представники Багамських островів, Гани (тоді ця країна називалася Золотим Берегом, а свою теперішню назву набула згодом, у 1957 р.), Гватемали, Гонконгу, Ізраїлю, Індонезії, Нігерії,

Нідерландських Антільських островів, СРСР, ФРН, Таїланду, Південного В’єтнаму. Відома французька спортивна газета «Екіп» у серії статей під загальною назвою «СРСР – велике невідоме в Гельсінкі», опублікованих у червні 1952 р зокрема писала: «Уже тільки присутність росіян та їх участь у змаганнях більшості видів спорту є чи не найцікавішою подією Олімпійських ігор 1952 року.

Ця перша поява росіян на найбільших спортивних змаганнях викликає загальне зацікавлення». Ігри XV Олімпіади стали першими в історії протистояння двох політичних суперсистем. До цієї конфронтації, що тривала 40 років, згодом приєдналися всі провідні країни Заходу та Сходу, а олімпійські змагання на Іграх в Гельсінкі вилилися в найгостріше суперництво спортсменів

СРСР та США. Спорт ставав зброєю «холодної війни». Розпочалася гонитва за рекордами та олімпійськими перемогами, постійне протиставлення результатів спортсменів СРСР та США, соціалістичних і капіталістичних країн. Напередодні відкриття Ігор XV Олімпіади в Гельсінкі, 16 липня 1952 р. розпочала роботу 48-а (47-а) сесія

Міжнародного Олімпійського Комітету, на якій були присутні 57 з 77 членів комітету. На сесії розглядалося питання про вибори нового президента МОК, оскільки Ю.З. Едстрем, пославшись на свій похилий вік (йому тоді вже йшов 82-й рік), подав у відставку. Новим президентом Міжнародного Олімпійського Комітету після кількох турів голосування став Ейвері Брендедж, який раніше був віце-президентом МОК.

Юханнеса Зігфріда Едстрема на тій самій сесії було одноголосно обрано почесним президентом МОК. Після цього Ю.З. Едстрем прожив ще 12 років і помер 18 березня 1964-го в Стокгольмі на 94-му році життя. Діячі олімпійського руху, вчені, історики спорту, журналісти неоднозначно оцінюють діяльність четвертого президента МОК та її наслідки. Проте більшість дослідників відзначають, що

Едстрем зробив дуже багато для поширення ідей олімпізму в світі, зміцнення олімпійського руху та розвитку олімпійського спорту. Досконалішою стала міжнародна олімпійська система, було істотно реорганізовано діяльність МОК, забезпечено можливості для реалізації співробітництва Міжнародного Олімпійського Комітету, національних олімпійських комітетів та міжнародних спортивних федерацій, удосконалено систему підготовки та проведення Олімпійських

ігор, упорядковано й збагачено програму олімпійських змагань. Усе це, як і багато іншого, зробленого особисто Ю.З. Едстремом та за його активною участю в МОК й інших міжнародних спортивних організаціях, переконливо свідчить про правомірність визнання його однією з найвидатніших постатей в історії сучасного олімпійського руху. Список використаних джерел:

1. В.В. Петровський, С. Матвєєв За книгою "Президенти Міжнародного Олімпійського Комітету. Життя та діяльність", Олімпійська академія України, 2001р. липень 2007 "Олімпійська Арена" 2. Президенти МОК : Життя та діяльність /за ред. М.Булатової .К.:Книга 2001 216с. 3. В.В. Петровський,

С. Матвєєв За книгою "Президенти Міжнародного Олімпійського Комітету. Життя та діяльність", Олімпійська академія України, 2001р. липень 2007 "Олімпійська Арена"