ЗМІСТ
Вступ
1. Принципи раціональногоприродокористування
2. Стандарти і нормативиякості навколишнього середовища
3. Екологічна експертиза
4. Економічні механізмиприродокористування
5. Екологічний моніторингнавколишнього середовища
6. Правове регулюванняекологічних відносин
7. Державне управління вгалузі природокористування
8. Міжнароднеспівробітництво в галузі охорони навколишнього природного середовища
Висновки
Література
Вступ
Тема контрольної роботи «Наукові основи раціональногокористування та управління навколишнім середовищем».
В умовах зростаючого антропогенного впливу на навколишнєсередовище очевидною є необхідність переходу до нової форми зв'язку міжсуспільним виробництвом і навколишнім середовищем — до замкненої системи виробництваі раціонального типу природокористування.
Замкнена система виробництва спирається на два фундаментальніпринципи: 1) найбільш повневикористання відходів виробництва; 2) доведення використовуваних відходів до такогостану, коли вони можуть бути асимільовані екологічними системами без шкідливихнаслідків.
Перехід до раціонального природокористування ставить передсуспільством ряд ще більших проблем.
Теорія наукового природокористування є науковою дисципліною,яка розробляє загальні принципи всієї практичної діяльності, пов'язаної звпливом на навколишнє середовище. Мета природокористування полягає в забезпеченнієдиного підходу до природи як загальної основи праці і життя людства.
Природокористування — це сукупність усіх впливів людства на природу,до яких належать заходи щодо освоєння, перетворення і охорони природи.Необхідно розрізняти природокористування раціональне і нераціональне.
Раціональнеприродокористування спрямоване на забезпечення умов існування людства і отриманняматеріальних благ, запобігання можливих шкідливих наслідків людськоїдіяльності, на підтримання високої продуктивності природи та охорону і економневикористання її ресурсів.
Нераціональним є таке природокористування, коли вплив людини наприроду призводить до знесилення її відновлювальних властивостей, зниженняякості і вичерпання природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища.Воно може виникнути як наслідок не тільки прямих, але й опосередкованих впливівна природу.
Попередження і подолання результатів нераціональногоприродокористування складає завдання охорони природи, яке охоплює заходи зпідтримання вже існуючої продуктивності природи. Наука про охорону природи созологіявивчає закономірності антропогенної динаміки природних ресурсів у їхвзаємозв'язку, обґрунтовує раціональне використання природних багатств,розробляє способи їх збереження і відновлення.
Структурна особливість природокористування полягає в тому, щовоно набирає різних форм залежно від типів природних ресурсів — витратних(енергетичних, сировинних, харчових) і ресурсів середовища (умов праці, відпочинкуі відновлення здоров'я).
При використанні практично невичерпних ресурсів (енергіїСонця і підземного тепла, припливів і відпливів) раціональністьприродокористування вимірюється перш за все найменшими експлуатаційнимивитратами і найбільшим коефіцієнтом корисної дії (ККД) добувних виробництв і установок.
Для ресурсів вичерпних і при цьому невідновних (наприклад,нафта, мінерали) важливими є комплексність і економічність добування,скорочення відходів.
Охорона витратних ресурсів, які відновлюються в ходівикористання, спрямована на підтримання їх продуктивності і ресурсообороту, аексплуатація повинна забезпечити їх безвідходне добування і перероблення, атакож розширене виробництво.
Охорона природних ресурсів означає підтримання їх якостей,сприятливих для господарства, відпочинку і здоров'я, а також недопущенняневиправданих перетворень (наприклад, вторинного засолення ґрунтів, виникненнянепродуктивного мілководдя).
Раціональне освоєння ресурсів середовища полягає в найбільшповному і вигідному пристосуванні до них господарства.
Перетворення витратних ресурсів виражається в їх примноженніі збагаченні, у підвищенні продуктивності природи. Тут необхідні заходи і всебічневрахування корисних і шкідливих наслідків.
Перетворенняресурсів середовища означає їх покращання, оп-тимізацію, підвищення естетичнихдостоїнств. До цієї групи процесів природокористування належать рекультиваціяландшафту, акліматизація різних видів тварин. Поряд з позитивними прикладамизбагачення фауни відомі також випадки, коли акліматизація тварин призводила добагатьох шкідливих наслідків.
Можна виділити два етапи розробки і реалізації проблеми.Перший — програмапершочергових заходів, другий — довгострокова програма переходу до системи раціональногоприродокористування.
Першочергові заходи: створення системи контролю за якістюсередовища, урахування заходів з охорони природи при розробцінародногосподарських планів, заходів з формування екологічної культуринаселення.
Довгострокова програма — це програма переходу виробництва до більшвисокого ступеня розвитку. Сюди належать питання економічної оцінки природнихресурсів, питання створення систем управління ресурсами біосфери, виявленнянапрямів і темпів природного і антропогенного розвитку природи в найближчомумайбутньому і в перспективний період.
Метароботи – ознайомитися з принципами раціонального природокористування;стандартами і нормативами якості навколишнього середовища; екологічноюекспертизою; економічними механізмами природокористування; моніторингомнавколишнього середовища та правовим регулюванням екологічних відносин, а такожз державним управлінням в галузі природокористування.
1.Принципи раціонального природокористування
Принципи раціонального природокористування — це основні правила,якими необхідно керуватися при перетворенні природи. Розглянемо деякі з них.
Правило інтегрального ресурсу — конкуруючі в сферівикористання природних систем галузі господарства неминуче завдають збитківодне одному тим сильніше, чим більше вони змінюють сумісно експлуатований екологічнийкомпонент або всю екосистему в цілому.
Правило міри перетворення природних систем — у процесі експлуатаціїприродних систем не можна переходити деякі межі, які дозволяють цим системам зберігативластивість самопідтримання (самоорганізації і саморегуляції).
Правило «м'якого» управління природою — «м'яке»управління природними процесами, як правило, здатне викликати бажані природніланцюгові реакції і тому з соціально-економічного погляду є більш бажаним, ніж «жорстке»,техногенне.
Правило ланцюгових реакцій «жорсткого» управлінняприродою — «жорстке», як правило технічне, управління природнимипроцесами може викликати небажані ланцюгові природні реакції (наприклад,порушення динамічної рівноваги), значна частина яких є екологічно, соціально йекономічно неприйнятною.
Закон обмеженості природних ресурсів — усі природні ресурси (іумови) Землі є скінченними.
Закон падіння природно-ресурсного потенціалу — у межах однієїсуспільно-економічної формації (способу виробництва) і одного типу технологійприродні ресурси стають все менш доступними і потребують збільшення витратпраці й енергії на їх добування та транспортування.
Закон зниження енергетичної ефективності природокористування — з плином історичного часупри отриманні з природних систем корисної продукції на її одиницю в середньомувитрачається все більше енергії.
Закон відповідності рівня розвитку виробничих силприродно-ресурсному потенціалу — розвиток виробничих сил відбувається відносно поступово домоменту різкого виснаження природно-ресурсного потенціалу, якийхарактеризується як екологічна криза. Криза розв'язується шляхом революційноїзміни виробничих сил.
Закон убуваючої родючості — унаслідок постійноговилучення врожаю і порушення природних процесів ґрунтоутворення, а також затривалої монокультури в результаті накопичення токсичних речовин, щовиділяються рослинами, на культивованих землях відбувається зниження природноїродючості ґрунтів.
2.Стандарти і нормативи якості навколишнього середовища
Стандарти якості навколишнього природного середовищаскладаються на основі сучасного стану технологій і є спробою узгодженняекологічних і економічних інтересів суспільства. Існують стандарти міжнародні,державні, відомчі, стандарти підприємств. В них регламентуються граничнодопустимі і тимчасово узгоджені викиди забруднюючих речовин у навколишнє середовище;гранично допустимі концентрації шкідливих речовин у природних середовищах(воді, повітрі, ґрунтах, рослинних і тваринних організмах); орієнтовно безпечнірівні впливів техногенних забруднювачів на природне середовище; правила іметоди природокористування, які зводять до мінімуму збитки, що завдаютьсяприродному середовищу; організація природоохоронної служби.
Екологічні стандарти юридично закріплюються в спеціальнихнормативно-технічних документах, затверджуються державними органами і маютьобов'язковий характер.
Всясфера екологічного нормування і стандартизації використовує встановлені граничнодопустимі концентрації (ГДК) або гранично допустимі дози (ГДД) шкідливих агентів. ГДК — це танайбільша концентрація речовини в середовищі і джерелах біологічного споживання(повітрі, воді, ґрунті, продуктах харчування), яка при більш чи менш триваломувпливі на організм (контакті, вдиханні, прийманні всередину) не шкодитьздоров'ю і не викликає віддалених ефектів.
Розрізняють такі гранично допустимі концентрації:
— ГДКрз — гранично допустима концентрація речовини вповітрі робочої зони, мг/м3;
— ГДКм р — гранично допустима максимальна разова концентрація речовинив повітрі населених місць, мг/м3;
— ГДКсд — гранично допустима середньодобова концентрація токсичноїречовини в повітрі населених місць, мг/м3;
— ГДКв — гранично допустима концентрація речовини у воді водоймигосподарсько-питного і культурно-побутового водокористування, мг/л;
— ГДКвр — гранично допустима концентрація речовини у воді водойми, щовикористовується для рибогосподарських цілей, мг/л;
— ГДКг — гранично допустима концентрація речовини в орному шаріґрунту, мг/кг;
— ГДКпр (ДЗК) — гранично допустима концентрація (допустимазалишкова кількість) речовини в продуктах харчування, мг/кг.
Для більш повної оцінки якості середовища використовуютьінший критерій- ГДЕН — гранично допустиме екологічне навантаження: для води — це ГДВ, г/с; для повітря — ГДП -гранично допустимийвикид, г/с. Ці величини характеризують навантаження, яке створює те чи інше підприємствона навколишнє середовище за одиницю часу.
При вмісті в середовищі кількох токсичних агентів ураховуютьїх спільну дію, так званий ефект підсумовування негативного впливу.
Встановлюють також гранично допустимі рівні (ГДР) шумового та електромагнітногозабруднення.
Найбільш істотним із розроблених стандартів є екологічнийпаспорт промислового підприємства.
Екологічний паспорт — це нормативно-технічний документ, який міститьдані про використання підприємством ресурсів і визначення впливу його виробництвана навколишнє середовище.
В екологічному паспорті міститься така інформація:
— про підприємство і регіон його розміщення;
— про технології, що використовуються на підприємстві;
— кількісні і якісні характеристики використовуваних ресурсів(сировини, палива, енергії);
— кількісні характеристики продукції, що випускається;
— кількісні і якісні характеристики викидів забруднюючихнавколишнє середовище речовин (нормативи ГДС і ГДВ), а також відходіввиробництва.
На основі інформації, що міститься в екологічному паспорті,вирішуються такі екологічні завдання:
— оцінюється впливвикидів забруднюючих речовин і відходів на природне середовище та здоров'янаселення;
— встановлюються нормативи викидів забруднюючих речовин іскладування відходів;
— плануються і оцінюються природоохоронні заходи на підприємстві;
— аналізується дотримання підприємством законодавства, стандартів інормативно-технічної документації з охорони навколишнього середовища;
— здійснюється експертиза проектів реконструкції підприємства;
— розробляються заходи з підвищення ефективності використанняприродних і мінеральних ресурсів, енергії і вторинної сировини.
Основними джерелами інформації для складання екологічногопаспорта є показники виробництва, розрахункові і фактичні викиди, дозволи наприродокористування, паспорти газо- і водоочисного обладнання і споруд,установок з утилізації і використання відходів, дані державної статистичноїзвітності, інвентаризація джерел забруднення, дані про діяльність підприємстваі фонові показники стану природного середовища в регіоні. Щорічно паспорткоригується і уточнюється.
З позицій екологічної безпеки природні системи розглядаютьсяу двох станах: у межах норми і за її межами. Нормою вважається відповідністьдержавним стандартам стану різних середовищ біосфери (наприклад, граничнодопустимої концентрації шкідливих речовин у повітрі, воді чи ґрунті). Недолікцього підходу полягає в тому, що не враховується ступінь відхилення віднормативу: в однаковому становищі виявляються системи, в яких норматив перевищуєтьсяв одиниці, десятки і сотні разів.
Концепція «екологічного ризику» розглядає чотириможливі стани природних систем: нормальний, пригнічений (за такого зниженняпотенціалу, яке піддається самовідновленню), сильно навантажений (коливідбувається істотне зниження продуктивності природних систем) і станекологічного лиха (коли відбувається прогресивне руйнування природних систем — втрата їх фоновогоякісного стану).
Межі переходу від одного стану до іншого можна розглядати якстандарти, а межу останнього стану — як граничний державний стандарт. Залежно відвиділених ресурсів можуть прийматися різні конкретні значення параметрів цілей.
3. Екологічна експертиза
Метаі завдання екологічної експертизи — запобігання негативного впливу антропогенноїдіяльності на стан навколишнього природного середовища і здоров'я людей, атакож оцінка
ступеня екологічної безпеки проектів, планів, заходівгосподарського розвитку, будівельних норм і правил, стандартів, виробів,матеріалів, хімічних речовин тощо, вимогам екологічної безпеки суспільства;оцінка ефективності заходів з охорони навколишнього середовища; підготовкаоб'єктивних і обґрунтованих висновків екологічної експертизи.
Основними принципами екологічної експертизи є: гарантуваннябезпечного для життя і здоров'я людей навколишнього середовища; збалансованістьекологічних, економічних, медико-біологічних і соціальних інтересів; науковаобґрунтованість, об'єктивність і незалежність; комплексність, превентивність іоприлюднення результатів; державне регулювання і законність. Підготовкарезультатів екологічної експертизи і прийняття рішення щодо подальшоїреалізації об'єкта екологічної експертизи здійснюється з урахуваннямгромадської думки.
Передбачається така процедура проведення державноїекологічної експертизи: формування експертних груп і комісій; визначення етапівекологічної експертизи та їх тривалості.
Умови і порядок проведення екологічної експертизивизначаються Законом України «Про екологічну експертизу» (від 09.02.1995р.).
Екологічна експертиза має проводитись на всіх об'єктах, якіможуть спричиняти негативний вплив на природне середовище. Експертизіпідлягають:
— правова, нормативна і інструктивна документація;
— проекти технічних систем, машин, механізмів і приладів;
— документація на впроваджувані відкриття і винаходи;
— діючі та ті, що будуються, технічні системи, аграрні,біо-технічні та інформаційні системи, які спричиняють вплив на навколишнєприродне середовище;
— унікальні антропогенні і природні системи і об'єкти(курорти, об'єкти історичної і культурної спадщини, природно-заповіднітериторії);
— стан здоров'я населення і організація охорони здоров'я;
— відомі та нові речовини, енергоносії, сировина, матеріали, корми,продукти харчування, лікарські препарати, відходи;
— природоохоронні заходи, фонди, асигнування, системи стимулювання,ресурсозбереження;
— системи виховання, освіти і пропаганди.
В Україні можуть здійснюватися державна, громадська та іншіформи екологічної експертизи.
Дляоб'єктів, що мають підвищений рівень екологічної небезпеки, проведеннядержавної екологічної експертизи є обов'язковим.
4. Економічні механізми природокористування
Економічний механізм природокористування і охоронинавколишнього середовища — це система організаційних і економічних заходів звикористання, відтворення, обміну й охорони природних ресурсів.
Метою економічного механізму є узгодження економічних іекологічних інтересів суспільного виробництва як вертикальних — загальнодержавних, регіональних, локальних, так і горизонтальних — територіальних і відомчих та між підприємствами.
Суб'єктами управління природокористування є державні органита спеціально уповноважені органи охорони навколишнього середовища, а такожоргани місцевого самоврядування.
Об'єктами управління є всі природокористувачі, як юридичні,так і фізичні особи, незалежно від характеру їх діяльності.
Основними принципами економічного механізму є:
— платність. Природні ресурси в процесі виробництвавикористовуються виключно за плату;
— наукова обґрунтованість. Цей принцип означає розумнепоєднання екологічних і економічних інтересів суспільства, які забезпечуютьреальні гарантії прав людини на здорове і сприятливе для життя навколишнєсередовище;
— економічна відповідальність. Природокористувачі повиннівідшкодувати збитки, завдані природному середовищу, здоров'ю людей і майну в результатіздійснення екологічних правопорушень;
— господарський розрахунок. Цей принцип вимагає узгодженняекологізації виробництва на кожному конкретному підприємстві з його економічноюефективністю, прибутковістю.
Елементами економічного механізму є: облік природних ресурсіві контроль раціональності їх використання (складання їх кадастру), планування,регулювання (податки, платежі і фінансування), економічне стимулювання(пільгове оподаткування і кредитування, встановлення підвищених нормамортизації, встановлення заохочувальних цін і надбавок за екологічно чиступродукцію) та економічна відповідальність (адміністративна і цивільно-правова)
Останнім часом набуває розвитку ринкове регулюванняприродокористування, економічна основа якого — перехід до різноманітних форм власності, у томучислі й на природні ресурси. В нашій країні цей метод тільки починаєрозвиватися. Досвід країн з розвинутою ринковою економікою свідчить, що ринковіметоди розв'язання екологічних проблем мають поєднуватись з державнимрегулюванням.
Унинішніх умовах загострення екологічної кризи необхідна структурна перебудоваекономіки. Вона повинна проводитись у напрямі її екологізації. Це необхіднаумова і одночасно головна складова частина екорозвитку. У цілому вона означаєекологізацію всього соціально-економічного устрою і націлена на зниженняприродоємності виробництва.
5. Екологічний моніторинг навколишнього середовища
Моніторинг — це система спостереження, оцінки і прогнозу станунавколишнього середовища, яка здійснюється в різних масштабах, у тому числі і вглобальному. Система контролю за навколишнім середовищем включає основні видидіяльності: систематичні спостереження за станом навколишнього середовища,визначення ступеня антропогенного впливу на нього, з'ясування факторів і джерелтакого впливу.
Проведення моніторингу передбачене в ст. 22 Закону «Про охоронунавколишнього середовища», у Положенні про державну систему моніторингу навколишньогосередовища, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня1998 р.
На відміну від змін у стані біосфери, викликаних природнимипричинами, її зміни під впливом антропогенних факторів можуть відбуватися дужешвидко. Так, зміни, що відбулися з цієї причини в деяких елементах біосфери заостанні кілька десятків років, можна порівняти з деякими природними змінами, щовідбувалися за тисячі і навіть мільйони років.
Зміни стану навколишнього середовища, короткочасні і тривалі,здебільшого фіксуються існуючими геофізичними службами (гідрометеорологічною,сейсмічною, іоносферною, геліофізичною, гравіметричною, магнітометричною,службою цунамі тощо). У більш вузькому понятті моніторингом називають системуповторних спостережень одного або декількох елементів навколишнього природногосередовища в просторі і часі з певною метою за раніше визначеною програмою.
Необхідною умовою для раціонального управління навколишнімсередовищем є заснований на повторних спостереженнях попередній і достовірнийпрогноз, тобто передбачення і запобігання можливим змінам у біосфері.
Таким чином, моніторинг повинен вирішувати такі завдання:
— спостереження за станом біосфери, визначення змін, обумовлених діяльністюлюдини, і узагальнення результатів спостережень за геофізичними іфізико-географічними параметрами стану середовища; отримання геохімічних даних,що характеризують кругообіг речовин і енергії в природі, спостереження зареакцією біоти та ін.;
— прогноз і визначення тенденцій у зміні біосфери, щоб зарекомендаціями, що на них ґрунтуються, можна було узгоджувати плани діяльностілюдського суспільства;
— оцінка змін і тенденцій змін біосфери шляхом порівняння здеякими критеріями (ГДК), які вказують на межу екологічного навантаження насередовище.
Сучасний моніторинг навколишнього середовища для виконанняконтрольних функцій повинен спиратися на систему науково обґрунтованих нормативів,що мають певне екологічне значення. Для виконання прогнозних функцій — на систему оптимальнихекосистемних моделей, розроблених на основі певних наукових концепцій ігосподарських вимог.
Загальний предмет моніторингу — багатокомпонентна сукупністьприродних явищ, яка зазнає різноманітних природних динамічних змін і відчуваєвплив з боку людини. Всебічне спостереження за станом цієї сукупності явищ єдосить складним питанням, вирішити яке можна лише шляхом виділення з усьогомоніторингу окремих блоків.
Основне завдання біологічного моніторингу полягає увизначенні стану біотичної складової біосфери та її реакції на антропогеннийвплив. Біологічний моніторинг передбачає також моніторинг живих організмів — популяцій. Особливу роль тут відіграють види-біоіндикатори, які мають найбільшучутливість до різних впливів із боку людини.
Його провідною ланкою є спостереження за станом навколишньогосередовища з точки зору його впливу на стан здоров'я людини — медико-біологічниймоніторинг. Особливе місце тут належить генетичномумоніторингу — спостереження за можливими спадковими змінами.
Для спостереження за станом здоров'я населення повиннавикористовуватися система показників, які відбивають основні типи екологічнихреакцій людини на навколишнє середовище: інфекційних, алергенних, мутагенних,психогенних та ін.
Найбільш відпрацьованими для використання в цій системі єнормативи гранично допустимої концентрації (ГДК) забруднюючих речовин в атмосферномуповітрі, водному середовищі, ґрунтах і живих організмах.
Вусіх країнах уже давно діють різні контрольно-спостережні служби(санітарно-гігієнічна, епідеміологічна, контроль за забрудненням середовища таін.), які тією чи іншою мірою виконують завдання екологічного моніторингу.Сучасне завдання полягає не тільки в їх збереженні і розвитку, але й упідвищенні їх наукового і технологічного рівня, ступеня репрезентивності таінформативності.
Зміст геоекологічного моніторингу полягає в спостереженнях зазмінами головних геосистем, з яких складається навколишнє середовище. Геосистемниймоніторинг є необхідним доповненням до біологічного.
До складу найважливіших контрольних індикаторівгеоекологічного моніторингу повинні входити показники природної здатностінавколишнього середовища до самоочищення від забруднюючих речовин, що дозволитьпрогнозувати гранично допустиме навантаження (ГДН) геосистем різними побутовимиі промисловими викидами з урахуванням показників природної стійкості екосистем.Ці показники слід визначати на основі вивчення трофічних зв'язків іінтенсивності біологічного кругообігу речовин у певних типах екосистем. Догеоекологічного моніторингу мають бути включені також певні індикаторибіологічної продуктивності, що дасть змогу визначити рівні ефективного і раціональноговикористання ряду природних ресурсів.
Важливе значення має контроль за глобальним ефектомантропогенного впливу на клімат — кліматичний моніторинг.
Екологічний моніторинг є найбільш універсальним, він охоплюєпитання і біологічного, і геоекологічного моніторингу в їх тісномувзаємозв'язку. Це особливо важливо, коли спостереження здійснюється на рівніекологічних систем.
Важливими з точки зору практичних дій при організаціїмоніторингу в будь-яких масштабах є моніторинг забруднюючих речовин (інгредієнтниймоніторинг), моніторинг різних середовищ (верхніх і нижніх шарів атмосфери,гідросфери, літосфери — у першу чергу ґрунтів), моніторинг джерел впливу та ін.
Завданням біосферного моніторингу є спостереження, контроль іпрогноз можливих змін уже не в регіональному (екосистемному), а в глобальномумасштабі, тобто щодо біосфери в цілому — як середовища існування життя на Землі.
Сюди відносяться спостереження за станом озонового екрана, заумовами проходження радіаційної енергії через атмосферу, запиленістю атмосфериі зміною її газового складу, за виділенням антропогенного тепла і балансомвуглекислого газу в атмосфері. До складу основних параметрів сучасногомоніторингу повинні входити вимірювання глобальної біологічної продуктивностіґрунтів, суші і вод Світового океану.
Біосферниймоніторинг спирається на мережу геоекологічних зональних і регіональних пунктівконтролю за навколишнім середовищем, які розташовані та інтенсивно розвиваютьсяв усьому світі. У США функціонують 5 290 станцій місцевого контролю і 490 загальнонаціональнихстанцій моніторингу, в Японії — 1532 наземні станції, у Франції на 120 станціях працює 2000 приладів.
Зміни в стані біосфери, що відбуваються на великих територіях(навіть незначного рівня), досить точно визначаються за фізичними, хімічними ібіологічними (біоіндикаційними) показниками. Особливе місце тут належитьдистанційним методам супутникового моніторингу.
6.Правове регулювання екологічних відносин
Серед основних функцій держави окреме місце посідаєекологічна функція. її призначення виражається у створенні комплексу необхіднихгарантій для реалізації та захисту прав людини на здорове і сприятливе навколишнєсередовище.
Сутність екологічної функції держави полягає в гарантуванніекологічної безпеки й підтриманні екологічної рівноваги на території держави; вохороні й раціональному використанні як окремих природних ресурсів, так інавколишнього природного середовища в цілому; у збереженні генофонду. Цяфункція спрямована на гармонізацію відносин суспільства і природи, забезпеченняоптимального врахування економічних та екологічних інтересів суспільства.
Серед заходів щодо створення екологічної безпеки населення,охорони природного середовища і раціонального використання його ресурсів єправовий механізм. Правовий механізм реалізації екологічної функції державипов'язаний в основному з функціонуванням права. Регулювання екологічнихвідносин (відносин у сфері взаємодії суспільства і природи) здійснюється нормамиекологічного права.
В Україні екологічне право базується на Конституції, якавизначає основи власності на природні ресурси, а також права і обов'язкипідприємств і громадян, які користуються природними багатствами країни. У 1992 році прийнятийЗакон України «Про охорону навколишнього середовища», який є основоювсього екологічного законодавства.
Джерелами екологічного права є також постанови КабінетуМіністрів, укази Президента, урядові нормативні акти. Об'єктами екологічногоправа є земля, надра, води, повітря, флора і фауна, континентальний шельф.
Правоверегулювання охорони навколишнього середовища та забезпечення екологічноїбезпеки становить систему державних заходів, закріплених у праві і спрямованихна раціональне використання, відтворення і охорону природних ресурсів. Воноздійснюється за допомогою нормативно-правових актів, комплекс яких становитьоснову екологічного законодавства.
Екологічне право переважно виявляється в екологічномузаконодавстві, але може відбиватись і в різноманітних формах суспільноїсвідомості: в екологічних звичаях, моралі, соціальних уявленнях про природніоб'єкти як про естетичні цінності тощо.
Для збереження і раціонального використання природнихресурсів екологічне законодавство передбачає:
— компетенцію органів державного управління в галузі охоронинавколишнього природного середовища;
— екологічні права і обов'язки громадян (основи виникнення іприпинення природокористування громадянами, форми їх участі в природоохороннійдіяльності);
— екологічні права і обов'язки підприємств (основивиникнення, зміни і припинення природокористування підприємствами; обов'язки поохороні природи; структура, права і обов'язки служби охорони природи напідприємстві; форми і методи контролю за дотриманням екологічного законодавствана підприємстві);
— види юридичної відповідальності за порушення екологічногозаконодавства громадянами, підприємствами, організаціями і установами (матеріальна,дисциплінарна, адміністративна і кримінальна);
— відшкодування збитків, завданих навколишньому середовищугромадянами і підприємствами;
— встановлення плати за природокористування;
— участь громадськості в прийнятті рішень у галузі охоронинавколишнього природного середовища;
— значення органів Прокуратури та Держарбітражу в охороні природи таряд інших питань.
Правове регулювання використання й охорони земель, вод, повітря,надр, рослинного і тваринного світу, природних багатств континентальногошельфу, заповідних та інших територій з посиленим режимом охорони здійснюєтьсяспеціальними законами і кодексами. Так, охорона і використання земельрегулюються Земельним кодексом України (1992 p.); охорона івикористання надр — Кодексом про надра України (1994 p.); охорона і використаннявод — Водним кодексом України (1972 p.); охорона і використання лісів — Лісовимкодексом України (1994 p.). Правова охорона і використання тваринногосвіту регулюються Законом України «Про тваринний світ» (1993 p.); правова охоронаатмосферного повітря — Законом України «Про охорону атмосферного повітря» (1992 p.); правові основиорганізації, охорони та ефективного використання природно-заповідного фондуУкраїни — Законом України «Проприродно-заповідний фонд України» (1992 p.).
Востанні роки формується міжнародне екологічне право. До його компетенціївходить правовий статус унікальних природних зон, що мають загальнопланетарнезначення, кодекс екологічної поведінки транснаціональних корпорацій, контрольза виконанням державами міжнародних екологічних угод, порядок звіту держав просвою природоохоронну діяльність і екологічні катастрофи.
7. Державне управління в галузі природокористування
Державна служба управління природокористуванням створюєтьсядля організації роботи всіх організацій, пов'язаних з природокористуванням; длярозробки програм і бюджету на кожний рік; для регулювання використанняресурсів, що виділяються на вирішення програмних завдань, а також дляпроведення юридичної, соціологічної та інформаційної роботи розв'язання низкиінших завдань.
Діяльність служби управління природокористуваннямрегламентується Законом «Про охорону навколишнього середовища»,постановами Верховної Ради, розпорядженнями і указами Президента України,нормативними актами і рішеннями уряду.
Верховна Рада України визначає державну політику в галузіохорони навколишнього середовища, затверджує правові акти, які регламентуютьвідношення в галузі охорони навколишнього середовища, установлює і забезпечуєправовий режим в зонах надмірного екологічного навантаження і в зонахекологічного лиха. Основними напрямками державної екологічної політики Україниє:
— екологічно раціональне використання природного йсоціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого середовищажиттєдіяльності суспільства;
— соціально-екологічне й економічно раціональне розв'язання проблем,що виникають у результаті забруднення навколишнього природного середовища,небезпечних природних явищ, техногенних аварій і катастроф;
— розвиток міжнародного співробітництва щодо збереженнярозмаїтості природи, охорони озонового шару атмосфери, запобіганняантропогенних змін клімату, захисту й відтворення лісів, забрудненнянавколишнього середовища, відновлення природного стану водних об'єктів (Дніпра,Дунаю, Чорного й Азовського морів).
Реалізаціядержавної екологічної політики покладена на уряд України. До його компетенціїналежить розробка державних, регіональних і міжнародних екологічних програм,затвердження нормативів викидів забруднюючих речовин у навколишнє середовище, атакож лімітів використання ресурсів і розміщення відходів, встановлення порядкувизначення платні за користування природними ресурсами, забрудненнянавколишнього середовища і розміщення відходів; прийняття рішень про припиненнядіяльності підприємств будь-якої форми власності у випадку грубих порушеньекологічних вимог, підписання міжнародних угод у галузі охорони навколишньогосередовища.
Спеціальні екологічні організації створені на державному,регіональному і місцевому рівні.
Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої владиз питань охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, атакож гідрометеорологічної діяльності є Міністерство охорони навколишньогоприродного середовища України (Мінприроди України). Положення про нього затверджене Указом ПрезидентаУкраїни від 10.02.2004.
Діяльність Мінприроди України спрямовується і координуєтьсяКабінетом Міністрів України.
Мінприроди України у своїй діяльності керується Конституцієюта законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, атакож цим Положенням.
У межах своїх повноважень Мінприроди організовує виконанняактів законодавства і здійснює контроль за їх реалізацією.
Мінприроди України узагальнює практику застосуваннязаконодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиціїщодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх нарозгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України.
Основними завданнями Мінприроди України є:
— забезпечення реалізації державної політики у сфері охоронинавколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення таохорони природних ресурсів (земля, поверхневі води, атмосферне повітря, ліси,тваринний і рослинний світ та природні ресурси територіальних вод,континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України);
— проведення моніторингу навколишнього природного середовища,поводження з відходами, небезпечними хімічними речовинами, пестицидами таагрохімікатами, екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, атакож гідрометеорологічної діяльності;
— здійснення комплексного управління та регулювання у сферіохорони навколишнього природного середовища, раціонального використанняприродних ресурсів (крім надр), забезпечення екологічної та в межах своєї компетенціїрадіаційної безпеки;
— здійсненнядержавного контролю за додержанням вимог законодавства про охоронунавколишнього природного середовища, раціональне використання природнихресурсів (крім надр), екологічну та в межах своєї компетенції радіаційну безпеку,поводження з відходами.
На державному рівні спеціалізоване міжвідомче управлінняохороною навколишнього середовища здійснює Міністерство екології і природнихресурсів, яке підвідомче Кабінету Міністрів України, Положення про нього затвердженеУказом Президента України від 10 лютого 1995 року.
Міністерство екології і природних ресурсів України має своїструктури на регіональному рівні (обласні управління) і забезпечує проведенняєдиної науково-технічної політики в галузі охорони навколишнього середовища івикористання природних ресурсів на території держави; координує діяльність вцій галузі міністерств, відомств, підприємств, установ і організацій; здійснюєдержавний контроль за використанням і охороною природних ресурсів; організуємоніторинг за станом навколишнього середовища; державну експертизу; екологічневиховання, освіту і інформацію; затверджує нормативи, правила і стандарти зохорони навколишнього середовища і використання природних ресурсів; видаєдозволи на поховання відходів, викиди забруднюючих речовин, використанняприродних ресурсів відповідно до законодавства України; подає позови провідшкодування збитків, адміністративних порушеннях і обмежує або призупиняєдіяльність підприємств, які здійснюють виробництво з порушеннямприродоохоронного законодавства; веде державні кадастри природних ресурсів,Червону книгу України, управляє заповідниками; розробляє державні, регіональніі міжнародні екологічні програми; здійснює міжнародне співробітництво, вивчає іпоширює міжнародний досвід у галузі охорони навколишнього середовища.
Перелічені завдання Мінприподи розв'язує через своїструктурні підрозділи — управління державної екологічної експертизи;регіональної політики і територіального розвитку; економіки; науки; міжнароднихвідносин; відходів та вторинних ресурсів; техногенно-екологічної безпеки;нормативно-технічної політики та енергозбереження; атмосферного повітря; воднихресурсів та надр; біологічних та земельних ресурсів; моніторингу; юридичнеуправління; відділ зі спеціальної роботи та адміністрацію ядерного регулювання.
Нарегіональному рівні (в областях) спеціальні органи — державні управлінняекології і природних ресурсів вирішують на своїх територіях практично всіпитання, які не віднесені до компетенції центральних органів міністерства,включно з питаннями фінансування і матеріального забезпечення екологічнихпрограм. Крім того, регіональні органи міністерства ведуть облік екологічно шкідливихоб'єктів, видають дозволи на право розміщення відходів, організуютьприродно-заповідну справу та вирішують інші питання охорони навколишньогосередовища, важливі для кожного регіону (наприклад, заборону будівництваекологічно небезпечних об'єктів). Дані органи здійснюють екологічнепрогнозування і планування, екологічний контроль, екологічний аудит іекологічне ліцензування.
Екологічне прогнозування — особливий виддіяльності суб'єктів екологічного управління, а також підприємств, установ,організацій і громадян, спрямований на розробку прогнозних показників станунавколишнього середовища і окремих його елементів, життя і здоров'я людей.
Екологічне планування — прийняття екологічних програм,комплексних планів екологічного розвитку та інших документів, які враховуютьвплив на навколишнє середовище антропогенних, біотичних і абіотичних процесів.
Екологічне ліцензування — діяльність спеціальнихуповноважених органів, спрямована на юридичне закріплення праваприродокористувачів на здійснення спеціального використання природних ресурсівокремих об'єктів природного походження в кількостях і об'ємах, указаних вліцензії, що видається на основі вимог екологічних стандартів, нормативів таінших юридично закріплених критеріїв.
Екологічний контроль — це регламентована природоохороннимзаконодавством діяльність державних органів і громадських організацій ізздійснення спостережень і перевірки дотримання вимог екологічного законодавствата вжиття заходів запобігання екологічним правопорушенням.
Екологічний аудит — особливий метод екологічного контролю за господарськоюдіяльністю, випущеною продукцією, виконаними роботами та наданими послугамищодо дотримання вимог екологічних стандартів і нормативів.
Екологічна сертифікація — діяльність спеціальнихорганів, спрямована на юридичне закріплення в результаті проведення необхіднихекологічних, технічних та інших досліджень і експертиз відповідності абоневідповідності окремих видів продукції, робіт, послуг та ін. вимогамекологічних стандартів і нормативів. Після цього видається сертифікат, якийпідтверджує, що даний вид продукції, робіт чи послуг є екологічно допустимим.
Органимісцевого самоврядування (у районах, великих містах) визначають на підвідомчихтериторіях основні напрями охорони навколишнього середовища; розробляютьекологічні програми; оцінюють і враховують стан природного середовища і йогоресурсів; планують, фінансують і забезпечують технічним обладнаннямприродоохоронні заходи; координують природоохоронну діяльність підприємств іорганізацій; організують екологічну експертизу проектів і контроль за станомприродного середовища; видають дозволи на окремі види природокористування,викиди шкідливих речовин та інші екологічні питання, віднесені до компетенціїмісцевих органів влади.
8.Міжнародне співробітництво в галузі охорони навколишньогоприродного середовища
Важливе значення в міжнародному співробітництві в галузіохорони навколишнього природного середовища мають спеціалізовані автономніустанови Організації Об'єднаних Націй (ООН), їх характерною особливістю єуніверсальність, тобто участь у них більшості країн світу, які мають різніекономічні і соціально-політичні системи.
Завдання охорони здоров'я народів світу, визначене СтатутомВсесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), логічно передбачає заходи щодооздоровлення і підтримання належної якості оточуючого людину середовища.
Статут Міжнародної організації праці (МОП) визначає, що доосновних завдань МОП входить забезпечення кращих умов праці працюючихчоловіків, жінок, підлітків і дітей, що працюють тобто створення сприятливого виробничогосередовища. Практична діяльність цієї організації свідчить про наявність у нійрізних екологічних аспектів.
Міжурядова морська консультативна організація (ІМКО) має наметі сприяння міжурядовому співробітництву в усіх технічних областях,пов'язаних з міжнародним торговельним судноплавством. Однією з функцій діяльностіцієї організації є розробка високих стандартів екологічної безпекисудноплавства. До компетенції ІМКО входить боротьба з забрудненням Світовогоокеану нафтою. З цією метою був створений Комітет безпеки на морі. Характернимє заснування юридичного комітету.
У структурі органів Всесвітньої метеорологічної організації(ВМО) знайшли відображення спеціальні функції в галузі охорони навколишньогосередовища. До складу виконавчого комітету ВМО входять групи експертів з питаньзабруднення навколишнього середовища, з кліматичних змін, з питань змінипогоди. Є спеціальний підрозділ, який займається питаннями забрудненняатмосфери і атмосферною хімією. До компетенції Комісії з гідрології входятьпитання моніторингу навколишнього середовища.
УрамкахЮНЕСКОрозроблений і успішно здійснюється цілий ряд важливих природоохоронних програм:«Людина і біосфера», «Міжнародна гідрологічна програма», «Програмавивчення Світового океану».
Згідно зі Статутом Продовольчої і сільськогосподарськоїорганізації (ФАО) до її завдань входить покращання харчування і підняттяжиттєвого рівня народів засобами підвищення продуктивності сільськогогосподарства. ФАО активно сприяє міжнародним і національним заходам в областізбереження природних ресурсів. Вони стосуються охорони і раціонального використанняґрунтів, лісів, водойм, тварин. При ФАО створений комітет з рибальства в Центрально-СхіднійАтлантиці, комісія з рибальства в Центрально-Західній Атлантиці, постійнакомісія конференції по використанню і охороні морських ресурсів південноїчастини Тихого океану. Діє відділ рибних ресурсів і охорони навколишньогосередовища та Служба з відтворення рибних ресурсів і охорони навколишньогосередовища. У1974році був створений спеціальний відділ координації програм у галузі охоронинавколишнього середовища.
Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) багато увагиприділяє питанням впливу цивільної авіації на навколишнє середовище таможливості його зменшення.
Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) одним знайголовніших завдань вважає сприяння запобіганню і усуненню несприятливихнаслідків мирного використання атомної енергії, забезпечуючи тим самим підтриманняздоров'я і благополуччя людей. При МАГАТЕ діє міжнародна лабораторіярадіоактивності моря та відділ ядерної безпеки і охорони навколишньогосередовища.
Таким чином, наявність природоохоронної компетенціїспеціалізованих установ ООН підтверджується не тільки здійсненням ними відповідних програм,але й включенням до їх структури спеціальних органів, які займаються питаннямиохорони навколишнього середовища і раціонального природокористування.
Під егідою ООН проводяться міжнародні форуми, на якихобговорюються різні аспекти міжнародного природозбереження і координуються діїз міжнародного співробітництва в галузі охорони навколишнього середовища
Пріоритетними напрямками участі України в міжнародномуспівробітництві є:
— входження України в світовий правовий екологічний простір;
— втілення сучасної, гармонізованої з міжнародною, природоохоронноїполітики та системи стандартів і нормативів;
— отримання технічної допомоги в галузі охорони навколишньогосередовища, ядерної та радіаційної безпеки та раціонального використання природнихресурсів;
— вирішення проблем, пов'язаних з ліквідацією наслідків аварії наЧАЕС;
— впровадження економічних інструментів природокористування;
— навчанняперсоналу, отримання інформації, баз даних та програмних продуктів у галузіохорони навколишнього середовища.
Українає членом провідних міжурядових організацій, діяльність яких пов'язана звирішенням проблем охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки. Однієюз найбільш поширених і ефективних форм міжнародного співробітництва є участьУкраїни в розробці та реалізації спільних програм і проектів. Україна єучасницею декількох десятків природоохоронних конвенцій глобального тарегіонального значення та деяких інших угод і протоколів.
Висновки
Впроцесі виконання контрольної роботи ми ознайомилися з принципами раціональногоприродокористування; стандартами і нормативами якості навколишнього середовища;екологічною експертизою; економічними механізмами природокористування;моніторингом навколишнього середовища та правовим регулюванням екологічнихвідносин, а також з державним управлінням в галузі природокористування.
Література
1. Андрейцев В.І. Екологія ізаконодавство України: У 2 кн. — К.: Юрінком Інтер, 1997.
2. Білявський Г.О., БровдійВ.М. Про класифікацію основних напрямів сучасної екології // Ріднаприрода. — 1995. — № 2. — С. 4-7.
3. Білявський Г.О., БутченкоЛ.І., Навроцький В.М. Основи екології: Теорія та практикум. — К.: Лібра, 2002.
4. Білявський Г.О., Падун М.М., ФурдуйР.С. Основи загальної екології. — К.: Либідь, 1993.
5. Білявський Г.О., ФурдуйР.С. Практикум із загальної екології. -К.: Либідь, 1997.
6. Бровдій В.М., Гаца О.О.Екологічні проблеми України (проблеми ноогеніки). — К.: НПУ, 2000.
7. Волошин В.В. Проблемисталого розвитку України. — К.: Вид-во «БМТ», 1998.
8. Гебель П. Природное наследиечеловечества: Ландшафты и сокровища природы под охраной ЮНЕСКО / Пер. с нем. — М.: БММ АО, 1999.
9. Голубець М.А. Плівка життя. — Львів: Афіша, 1997.
10. Голубець М.А., Кучерявий В.П., Генсірук С.А. таін. Конспект лекцій з курсу «Екологія і охорона природи». — К.: УМК ВО, 1990.
11. Гончаренко М.С.Валеология в схемах. — Харьков: ХНУ, 2003.
12. Дерій СЛ., Ілюха В.О.Екологія. — К.:Фітосоціоцентр, 1998.
13. Джигирей B.C., Сторожук В.М., Яцюк Р.А.Основи екології та охорона навколишнього середовища. — Львів: Афіша, 2001.
14. Дідух Я.П., Шеляг-Сосонко Ю.Р.Класифікація екосистем — імператив національної екомережі (ECONET) України // Український ботанічнийжурнал. — 2000. — Т. 58. — № 4. — С. 393-403.
15. Дорогунцов С.І.,Муховиков A.M., Хвесик М.А. Оптимізаціяприродокористування: У 5 т. — К.: Кондор, 2004.
16. Екологія людини / О.М. Микитюк, О.З.Злотін, В.М. Бровдій та ін. — 3-тє вид. — Харків: ХДПУ «ОВС», 2004.
17. Заповідники і національніприродні парки України // Мінекобезпеки України. — К.: Вища школа, 1999.
18. Злобін Ю.А. Основиекології. — К.: Либідь, 1998.
19. Злобін Ю.А., Кочубей Н.В. Загальна екологія. — Суми: ВТД«Університетська книга», 2003.
20. Качинський А.Б.,Хміль Г.А. Екологічна безпека України: аналіз, оцінка та державна політика. — К.: НІСД, 1997.
21. Крисаченко B.C. Екологічна культура:теорія і практика. — К.: Заповіт, 1996.
22. Крисаченко B.C. Людина і біосфера:основи екологічної антропології. — К.: Заповіт, 1998.
23. Кучерявий В.П. Екологія. — Львів: Світ, 2000.
24. Кучерявий В.П.Урбоекологія.-Львів: Світ,1999. — 319 с.
25. Лук'янова Л.Б. Основиекології. — К.: Вища школа, 2000.
26. Микитюк О.М., Злотін О.З.Словник з екології: українсько-російсько-англійсько-німецько-французький. — Харків: ХДПУ, 1995.
27. Мороз С.А. Історіярозвитку біосфери Землі: У 2 кн. — К.: Заповіт, 1996.
28. Мусієнко М.М., Серебряков В.В., Брайон О.В.Екологія та охорона природи: основні терміни та поняття // Тлумачнийсловник-довід-ник. — К.: Тов-во «Знання»; КОО, 2001.
29. Назарук М.М. Основиекології та соціоекології. — Львів: Афіша, 2000.
30. Основи екології таекологічного права / Ю.Д. Бойчук, М.В. Шульга, Д.С. Цалін, В.І. Дем'яненко; За заг. ред. Ю.Д. Бойчука іМ.В. Шульги.-Суми: ВТД «Університетська книга», 2004.
31. Приходченко А.А. Клінічнаекологія / За ред. М.Д. Волошина. -Дніпропетровськ: Системнітехнології,2002. — 288 с.
32. Салтовський О.І. Основисоціальної екології. — К.: МАУП, 1997. -168 с.
33. Семенюк Н.В. Екологіялюдини. — Хмельницький: ТУП, 2002. -171 с.
34. Серебряков В.В. Основиекології. — К.: Знання-Прес, 2001.
35. Хилько М.І. Екологічнаполітика. — К.: Абрис, 1999.
36. Царенко О.М., Злобін Ю.А. Навколишнєсередовищетаекономіка природокористування. — К.: Вища школа, 1999.
37. Червона книга України. Вони чекають на нашудопомогу / Упо-ряд. О.Ю. іС.О. Шапаренко. — Харків: Торсінг, 2002.