--PAGE_BREAK--
Правовий статус громадських екологічних об’єднань визначається Законом України «Про об’єднання громадян» (1992), а також відповідними положеннями інших законодавчих актів (зокрема Закону про охорону атмосферного повітря, Лісового, Водного кодексів).
Загалом із 1714 громад. організацій України близько 80 спрямовують свої зусилля на захист природи. Новий імпульс для громад. активності дає участь України в міжнародному співробітництві в питаннях екології. З метою співпраці урядових і неурядових природоохоронних організацій при Міністерстві екології та природних ресурсів України діє Громадська рада.[5]
На сучасному етапі в Україні існують так звані екоклуби, а саме:
— Екоклуб «Зелена Хвиля» від НаУКМА, Київ
— конгрес екоклубів України
— Екоклуб м. Рівне
— Карпатський ЕкоКлуб «Рутенія»
— Екологічний клуб «КАРПАТИ».
Можна відзначити деякі екологічні організації: «Голос Природи», Екологічний молодіжний центр „Юніеко”, Інформаційно-видавничий центр „Зелене досьє”, Ліга діячів заповідної справи, Міжнародна організація „Жіноча громада”, Товариство охорони та вивчення птахів України, Українська екологічна організація „Зелений світ”-2, Українське товариство охорони природи, Асоціація підтримки біологічного та ландшафтного різноманіття Криму „Гурзуф -97”, Громадське об'єднання „Людина на Землі”, Придніпровський науково-технічний та інформаційний центр чистих виробництв, Міжнародний екологічний фонд „Азовське море” та інші. [6]
Станом на 2006 рік в Україні існувало 440 зареєстрованих Мін'юстом організацій природоохоронного спрямування, 28 з них мали Всеукраїнський статус.[7]
Отже, Екологічний рух в Україні пройшов 3 основні етапи розвитку: пасивна фаза, активна фаза та етап після здобуття державної незалежності. Існую близько 440 зареєстрованих організацій природоохоронного спрямування.
2.2 Міжнародна екологічна безпека: сучасні виміри та принципи реалізації
Глобалізація світового економічного простору та інтернаціоналізація екологічних проблем спричиняють трансформацію стратегічних орієнтирів розвитку людства в напрямку досягнення збалансованості рівнів розподілу еколого-економічних благ та раціональності використання природних ресурсів між країнами.
Всепланетарне зростання екологічних загроз змушує оцінювати їх як визначальні й спрямовуючі фактори в сфері розвитку міжнародних відносин та відповідних змін у геополітичній ситуації. Це пов’язано зі складністю і суперечливістю процесів взаємодії систем техногенної цивілізації та природи. Власне ці взаємодії відбуваються за своїми законами, які разом узяті спроможні транслювати синергетичні ефекти в майбутнє. Через це загрози в природній і техногенній сферах у найближчій перспективі можуть стати домінуючими. Ці загрози, в свою чергу, здатні створювати та активізувати ряд інших загроз, що проявляються винятково високим градієнтом посилення факторів ураження населення, навколишнього середовища в момент їх виникнення, акумуляції та розвитку.
Зростання масштабів антропогенного впливу на біосферу та неспроможність за ряду випадків призупинити посилення екологічних ризиків функціонування економічних і політичних систем індустріальних країн, на думку багатьох учених (О. Білоруса, О. Васюти, А. Гальчинського, З. Герасимчука, Б. Губського, М. Долішнього, А. Філіпенка, Є. Хлобистова, О. Чумаченка, В. Шевчука та ін.), засвідчує складний внутрішній і зовнішній контекст формування міжнародної екологічної безпеки. Водночас спостерігається утворення надконтинентальних центрів сили впливу на ці процеси через активізацію нових форм конкуренції акторів міжнародних відносин – держав-лідерів економічного розвитку, транснаціональних корпорацій, транснаціональних банків, світових виробничих центрів, техномегаполісів, міжнародних неурядових організацій та ін. За своєю конфігурацією та структурою ці актори є надзвичайно рухливі та економічно потужні в потенціалі перерозподілу ресурсів світу. Все це обумовлює екологічний пріоритет в економічному та науково-технічному прогресі людства, зумовлюючи створення єдиної консолідованої системи міждержавних заходів природоохоронного характеру – міжнародної екологічної безпеки.
Міжнародна екологічна безпека являє собою системний і багаторівневий процес інтеграції, регіоналізації, лібералізації та демократизації міжнародних відносин, складові механізму якого формують комплекс екологічних умов існування людства і впливають на функціонування природоохоронних інституцій, екологічних організацій, спричиняючи створення спеціальних режимів взаємовідносин країн з метою упередження екологічних небезпек. Ці складові є основою формування стійкості світової економічної системи.
Сучасна система міжнародної екологічної безпеки характеризується гнучкістю, динамічністю, трансформаційністю, що передбачає:
— залучення країн світу до природоохоронної та екологічної діяльності;
— активізацію процесу укладання міжнародних угод природозахисного та екологічного спрямування;
— утворення нового вектору функціонування, впливу та розширення діяльності дієвих акторів міжнародних відносин (ТНК, ТНБ, неурядових громадських організації);
— створення національних і міжнародних структур, які координують природоохоронну діяльність, екологічну політику як у регіонах, так і в масштабах усієї планети;
— екологізацію традиційних форм міжнародних відносин та їх інститутів законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.
Формування міжнародної екологічної безпеки має здійснюватись не за рахунок дискримінації, знедолення людей в певних регіонах і країнах світу, а реалізовуватися у відповідності до загальновизнаних світовою спільнотою паритетних засад із урахуванням:
— надпріоритетності міжнародної екологічної безпеки;
— високого статусу міжнародної екологічної безпеки та її політичної підтримки;
— пріоритету загальнолюдських цінностей і права народів, країн світу на безпечне довкілля;
— інтернаціоналізації міжнародної екологічної безпеки, що передбачає співробітництво всіх держав;
— інтеграції міжнародної екологічної безпеки в життєві цінності й пріоритети розвитку людства;
— колективного характеру міжнародної екологічної безпеки – «принцип природа не знає кордонів»;
— рівності суб’єктів міжнародної екологічної безпеки;
— системної складності і невизначеності якісно-кількісних параметрів міжнародної екологічної безпеки;
— збереження цінності наданих благ в часі екологічною безпекою;
— системного характеру міжнародної екологічної безпеки;
— просторового консерватизму міжнародної екологічної безпеки, що полягає у неможливості транспортування більшості екологічних благ та недієвості реалізації прав споживачів на захист від техногенного ризику шляхом епізидочних відвідувань екологічно безпечних зон діяльності;
— співробітництва в надзвичайних екологічних ситуаціях;
— мирного врегулювання спорів;
— системного обміну екологічною інформацією;
— запобігання транскордонному забрудненню довкілля;
— добросусідства та не заподіяння шкоди іншим спільнотам, етносам, народам, країнами світу;
— науково-технічної співпраці у сфері міжнародної екологічної безпеки;
— міжнародної відповідальності за транскордонну шкоду довкіллю через впровадження спеціальними міжнародними інституціями механізмів економічних санкцій для країни-порушників;
— політичних пріоритетів міжнародної екологічної безпеки передбачає єдність економіки і політики;
— громадського контролю міжнародної екологічної безпеки;
Зазначені принципи міжнародної екологічної безпеки засвідчують системну взаємозумовленість рівнів раціоналізації природокористування, якості навколишнього середовища, стану природно-ресурсного та енергетичного потенціалу між країнами світу, з одного боку, і потенціалом розвитку світової спільноти, з іншого. [8]
Отже, врятувати людство від глобальних екологічних загроз є можливим за умов консолідації зусиль у напрямку формування міжнародної екологічної безпеки та спрямування світової економічної спільноти до нових вимірів благополуччя та добробуту, які зорієнтовані на засади стійкого, збалансованого та безпечного розвитку сучасних і прийдешніх поколінь.
3. Екологічна політика України
3.1 Міжнародна співпраця України у галузі охорони навколишнього природного середовища
Охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки для життєдіяльності людини – невід`ємна умова сталого економічного та соціального розвитку України.
Міжнародна екологічна співпраця в галузі охорони довкілля розпочалася в 50 – 60 роках, коли були досягнуті і підписані перші угоди про охорону Світового океану від забруднень нафтопродуктами, охорону природи й природних ресурсів. Протягом останніх 40 років під егідою ООН було створено десятки органів, центрів і програм з охорони довкілля:
— 1970р. – Міжнародна програма МАБ („Людина і біосфера”);
— 1972р. – ЮНЕП (Програма міжнародної співпраці з проблеми природного середовища);
— ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров’я);
— МКОСР(Міжнародна комісія з охорони довкілля та розвитку);
— ЮНІСЕФ (Дитячий фонд ООН)4
АМО (Всесвітня метеорологічна організація) та інші. [9]
У міжнародному співробітництві з охорони навколишнього середовища наша держава посідає одне з вагомих місць. Будучи членом ООН, Україна є суверенною стороною 18 міжнародних угод з питань екології, бере участь у 20 міжнародних конвенціях, а також понад 10 двосторонніх угодах, виконує міжнародні зобов’язання з охорони навколишнього середовища. Українська держава з перших днів незалежності активно співпрацює у міжнародних природоохоронних заходах та реалізації екологічних програм і проектів. Так, відповідно до Закону «Про природно-заповідний фонд України» від 26 листопада 1993 року видано Указ Президента України «Про біосферні заповідники», яким затверджено перелік біосферних заповідників в Україні, що внесені Бюро міжнародної координаційної ради з програми ЮНЕСКО «Людина та біосфера» до міжнародної мережі біосферних заповідників. Станом на листопад 1993 р. таких заповідників було три: Асканія-Нова (Херсонська область), Чорноморський (Херсонська, Миколаївська області), Карпатський (Закарпатська область). Міністерству закордонних справ України і Академії наук України доручено підготувати матеріали, необхідні для підписання угоди з Республікою Польща та Словацькою Республікою про створення міжнародного біосферного заповідника «Східні Карпати».
Міжнародне співробітництво у галузі охорони навколишнього природного середовища посідає одне з важливих місць у зовнішньополітичному курсі України. Україна підписала 44 двосторонні міжнародні угоди і договори, насамперед із сусідами Білоруссю, Грузією, Молдовою, Росією, Словаччиною та Польщею. Меморандуми про взаємопорозуміння щодо співробітництва в галузі охорони довкілля підписані з Австрією і Фінляндією. Угода про співробітництво в галузі охорони довкілля укладена урядом України з урядом Ізраїлю; про співробітництво в галузі ядерної безпеки і захисту від радіації — з урядами Фінляндії, Австрії та Росії. Динамічно розвивається співробітництво в галузі охорони довкілля, національних парків і біорізноманіття, раціонального використання природних ресурсів, управління водними ресурсами, токсичними відходами, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — з Данією, Нідерландами, США. Міжнародне співробітництво в галузі ядерної та радіаційної безпеки здійснюється Україною з МАГАТЕ і Європейським Союзом у рамках програми ТАСIS, а також на двосторонній основі — з США, ФРН, Канадою, Швецією та Японією. Україна підписала Меморандум про співробітництво урядів України та Канади з питань зміни клімату, а також Протокол про співробітництво з питань зміни клімату з Нідерландами і почала впровадження трьох спільних проектів.
Україна є суверенною стороною 26 багатосторонніх міжнародних договорів та 3 протоколів у галузі охорони довкілля. Готується підписання, ратифікації та приєднання ще до 20 міжнародних конвенцій, протоколів і угод. Україна (в особі Міністерства охорони навколишнього природного середовища України) брала активну участь у розробці Орхунської конвенції, Картахенського протоколу про біобезпеку до Конвенції про біологічне різноманіття 1992 р., Протоколу про воду і здоров’я до Конвенції про охорону і використання транскордонних водотоків і міжнародних озер 1992 р., Протоколу про скорочення викидів азоту, легких органічних сполук, Протоколу про важкі метали до Конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані.
Україна є членом провідних міжнародних організацій, діяльність яких пов’язана із вирішенням глобальних чи регіональних проблем, охорони довкілля (ЮНЕП, ЮНЕСКО, ВООЗ та ін.). Україна бере активну участь у діяльності Європейської Економічної Комісії, насамперед, її Комітету з екологічної політики.
З 1995 року Україна, як відомо, є членом Ради Європи — однієї з найвпливовіших організацій, в діяльності яких питання охорони навколишнього середовища займають важливе місце. Входження України до європейських політичних і економічних структур є одним із пріоритетних напрямів зовнішньої політики України на сучасному етапі. Програма міжнародного співробітництва з ЄС у галузі охорони довкілля передбачає гармонізацію національного законодавства із законодавством ЄС і, зокрема, підходів до створення системи національних екологічних стандартів, впровадження екологічно чистих технологій, ресурсо- та енергозаощадження, гармонізацію системи аналітичних вимірів і оцінку стану навколишнього середовища.
Україна була активним учасником Всесвітньої зустрічі глав держав та урядів в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) та Йоганнесбурзі (2002 р.), підписала прийняті там програмні документи та реалізує їх на національному рівні.
Важливою подією, що стимулювала розвиток міжнародного права навколишнього середовища на європейському рівні, стало прийняття Програми дій з охорони навколишнього середовища для Центральної і Східної Європи на Конференції міністрів охорони навколишнього середовища (Люцерна, Швейцарія, 28—30 квітня 1993 р.). Такі конференції стали традиційними. Вони відбувалися у 1995 році в Софії (Болгарія), у 1998 році — в Орхусі (Данія). У 2003 році в Києві працювала конференція «Довкілля для Європи», що свідчить про високий міжнародний авторитет України в галузі охорони довкілля.
Україна як член ООН є суверенною стороною багатьох міжнародних природоохоронних угод і разом з іншими країнами світу продовжує активно працювати над завданнями щодо врятування нашої планети від екологічного лиха.
Світовий банк і його складовий Інститут Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) звернувся до фінансування природоохоронних заходів в 1969 р. Тоді ж був створений спеціальний відділ з охорони природи. З того часу банк відігравав важливу роль у цій сфері, а до середини 1990-х років він уже фінансував багато проектів, які мають природоохоронну компоненту з суто природоохоронними цілями: відновлення лісових масивів, управління водними ресурсами, боротьбу з забрудненням.
Велика організація, якою є МБРР, спочатку створена для забезпечення економічного зростання, логічно дійшла до того, що охорона навколишнього середовища як на рівні регіону, так і в глобальному аспекті стала одним із пріоритетних напрямів його діяльності.
На верхньому рівні формування інвестиційної політики МБРР визначає пріоритетні проблеми в галузі охорони навколишнього середовища. До них належать: руйнування природного середовища проживання; деградація земель; деградація і вичерпання ресурсів свіжої води; міське, промислове і сільськогосподарське забруднення; глобальні проблеми (скорочення різноманіття біологічних видів, виснаження озонового шару, інші форми змін в атмосфері, які створюють умови для глобального потепління та ін.).
Інтеграція України в систему світового господарства дозволяє сподіватися, що вона попадає в орбіту діяльності МБРР. У зв’язку з цим потребує удосконалення технологія виділення коштів під конкретний проект. Самі по собі пріоритети сформульовані досить абстрактно і являють собою вершину піраміди. Кожному пріоритету відповідає деякий набір проблем. Цей етап вибору зветься ідентифікацією пріоритетної проблеми.
На наступному етапі виявляються прямі і побічні причини, які породжують розглянуті проблеми. Потім розглядаються можливі напрями втручання і загальна проблема інвестицій. На заключному етапі аналізу виявляються норми і джерела фінансової допомоги.
Конкретні приклади найбільш важливих програм: організація управління захистом навколишнього середовища і використання природних ресурсів на Філіппінах, охорона природи Середземноморського регіону, захист тропічних лісів та ін.
Природоохоронна спрямованість так чи інакше торкається кожного проекту, який фінансується банком. Перш ніж виділяти кошти, МБРР в обов’язковому порядку проводить оцінку шкідливого впливу на навколишнє середовище щодо кожного проекту. Це необхідний елемент прийняття рішень з проектів, і від їх результатів залежить рішення банку. В недалекому майбутньому можливо МБРР вийде і на наш ринок. [10]
Подальший розвиток міжнародного співробітництва передбачає: укладання та координацію виконання двохсторонніх угод про співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища з сусідніми державами України та державами, співробітництво з якими відповідає національним пріоритетам (на сьогодні укладено понад 30 угод), ратифікацію та координацію виконання вимог регіональних і глобальних природоохоронних конвенцій, розробку національних планів щодо виконання вимог конвенцій, пріоритетних з національної точки зору, перш за все Рамкової Конвенції ООН про зміну клімату, Віденської Конвенції про охорону озонового шару, Конвенції ООН про збереження біологічного різноманіття, Конвенції про охорону та використання транскордонних водотоків і міжнародних озер, Конвенції про захист Чорного моря від забруднень та ін., координацію реалізації положень Пан-Європейської екологічної політики, розробленої в процесах «Довкілля для Європи», «Транспорт і довкілля», та координацію підготовки і проведення в 2003 році у Києві Пан-Європейської Міністерської конференції «Довкілля для Європи», розробку та реалізацію комплексу заходів, що випливають із стратегічного рішення про асоційоване членство в Європейському Союзі. [11]
Отже, у міжнародному співробітництві з охорони навколишнього середовища наша держава посідає одне з вагомих місць. Україна є суверенною стороною 18 міжнародних угод з питань екології, бере участь у 20 міжнародних конвенціях, а також понад 10 двосторонніх угодах, виконує міжнародні зобов’язання з охорони навколишнього середовища. Україна є членом провідних міжнародних організацій, діяльність яких пов’язана із вирішенням глобальних чи регіональних проблем, охорони довкілля.
3.2 Національна екологічна політика України за роки незалежності і шляхи подальшого її розвитку
Десятиліттями до здобуття незалежності народногосподарський комплекс України централізовано формувався з величезними структурними диспропорціями. Ще у 30-ті роки Українській РСР була визначена спеціалізація по виробництву металу, вугілля, зброї і продуктів харчування. Неефективна економічна система сприяла нераціональному використанню ресурсів та непомірному споживанню енергії, не визнавала вартості природних ресурсiв, наголошувала лише на виробництві i кількісних цілях, не створювала стимулів збереження та сталого використання природних ресурсiв i навколишнього середовища. Використання застарілих технологій та обладнання, висока концентрація потенційно небезпечних об'єктів в окремих реґіонах, велика зношеність основних фондів зумовлюють значну ймовірність виникнення техногенних аварій і катастроф з тяжкими наслідками для довкілля.
Екологічні наслідки такої політики для економіки України занадто важкі — до 10 вiдсоткiв втрат валового внутрішнього продукту у вигляді зменшення продуктивності та передчасної втрати основних фондiв, природних і людських ресурсів. Ресурсомiсткiсть валового нацiонального продукту у 3 рази перевищує світовий рівень. Високий рівень індустріалізації та урбанізації призвів до погіршення умов життя, здоров'я населення, підвищення захворювання, смертності та зниження народжуваності. У критичному екологічному стані опинився Днiпро — головна водна артерія України. При цьому в колишній системі об'єктивна екологічна інформація замовчувалася, права громадян на екологічно безпечні умови життя ігнорувалися. [11]
Наважусь заявити, що саме екологічна неосвіченість — як державних управлінців всіх щаблів, так і населення, — помножена на новітню споживацьку свідомість, і є першопричиною поглиблення екологічної кризи в Україні. Саме поглиблення, адже кризу Україна отримала у спадок від радянської доби.
Нині Україна впроваджує енергозатратну (енергоємність одиниці ВВП Україні в 3-4 рази перевищує середньоєвропейські показники) та ресурсозатратну модель економічного розвитку, яка спричинює кризовий стан навколишнього середовища та здоров’я населення. Відбувається прискорений розвиток видобувних галузей, а в структурі експорту переважає не готова, а проміжна (низькотехнологічна) продукція і сировина (більше 30 %). Економіка України, деформована в бік важких галузей виробництва, потребує в 4-5 разів більше матеріальних, капітальних, енергетичних, мінеральних та інших ресурсів порівняно з економікою країн зі збалансованою структурою промисловості, в яких значну частку становлять легка промисловість, сфера послуг та наукомісткі сучасні виробництва.
Так, екстенсивне ведення сільського господарства призвело до того, що рівень розораності земельного фонду України сягнув ледь не найвищого рівня у світі — до 80 % всієї території країни. А хімізація аграрної галузі «посприяла» процесам забруднення колись еталонних ґрунтів. На початку третього тисячоліття вчені Ради з вивчення продуктивних сил Національної академії наук України констатували: тільки 7 % земельної площі країни є екологічно чистими територіями, ще 8 % можна віднести до умовно чистих, а 15 % — до слабозабруднених. Водночас 40 % площі країни є екологічно забрудненими, 30 % мають найгірші умови для життя людини.
Радянська Ера Побудови Комунізму змінилася Епохою Накопичення Капіталу, а та плавно перейшла в Епоху Побудови Суспільства Споживання. Відтак, у перші роки незалежності України розпочався справжній екоцид, тобто знищення біологічних ресурсів. На сьогодні в нашій країні зарегульовано біля 65 % річкового стоку і подальше його регулювання спричинить загрозу гідрологічної катастрофи. Тобто води для будівництва та експлуатації нових 22 реакторів в Україні, які запланувала влада в 2006 році («Енергетична стратегія України до 2030 року») просто НЕМАЄ. Ця ж проблема виникне у разі розбудови гігантських гідроелектростанцій. Заплановане державне фінансування розвитку атомної енергетики в 30 разів перевищує план для альтернативних та відновлюваних джерел, хоча саме вони разом із системними заходами щодо енергозбереження є пріоритетами розвитку енергетичних стратегій країн ЄС. продолжение
--PAGE_BREAK--