Зміст
1 Банк Франції: особливості його функцій та роль в економіці країни. Грошово-кредитна політика
2 Формування грошової системи колишнього СРСР
Література
1 Банк Франції: особливості його функцій та роль в економіці країни. Грошово-кредитна політика
Банк Франції був створений 18 січня 1800 р. Наполеоном Бонапартом, який був тоді Першим Консулом, з метою сприяння економічному зростанню після глибокого спаду Революційного періоду. Завданням нового Банку була емісія банкнот як засобу платежу замість знецінених комерційних векселів.
У той час і Швеція, й Англія вже мали емісійні банки. Емісійна функція Банку, створеного у Франції, однак, була більш обмеженою. Згідно з «Основним Статутом» від 13 лютого 1800 р. він мав право емітувати банкноти в межах Парижу і не звільнявся від конкуренції з боку вже існуючих на той час подібних закладів.
Люди, які складали статут Банку, розуміли, що довіру публіки до паперових грошей можна було забезпечити тільки шляхом доручення випуску таких грошей установі, яка була б незалежною від уряду. Тому Банк Франції було засновано на базі акціонерної форми власності з капіталом 30 млн франків.
Право випуску банкнот, надане Банку в 1803 p., було продовжено у 1806 р. і поновлювалось чотири рази до 1945 р. Поступово воно поширювалося на міста з «дисконтними офісами», а згодом і по всій Франції, поглинувши при цьому і перетворивши на філії дев'ять провінційних емісійних банків.
До 1848 р. банкноти, випущені Банком Франції, не були законним платіжним засобом, тобто було не обов'язково приймати їх як засіб платежу. Крім того, не було обмежень щодо обсягів їх випуску, але Банк мусив бути здатним обміняти свої банкноти на золоті монети на першу вимогу.
Криза, викликана політичним переворотом у 1848 p., призвела до введення «примусового курсу», звільняючи Банк від зобов'язання викупити його власні банкноти. Банкноти Банку стали законним платіжним засобом, і окремі особи та уряд повинні були приймати їх до оплати.
Із введенням примусового курсу були встановлені обмеження щодо обсягу емісії.
До 1848 р. за межами Парижа функціонувало 15 відділень та філій Банку. У другій половині XIX ст. мережа відділень почала швидко поширюватись: 160 структурних підрозділів у 1900 р. й 259 — у 1928 р.
Розширення мережі Банку по всій території Франції супроводжувалось різким збільшенням його ділової активності. Фінансування економіки зростало в результаті політики низьких норм відсотка та вільного підходу до дисконтування ресурсів. Надання позик під забезпечення цінними паперами було дозволено у 1834 р. Спочатку позики надавалися тільки під урядові цінні папери, а згодом і під інші види цінних паперів.
Банк також активно вносив свій вклад у підтримання валюти, скуповуючи і продаючи золото згідно з установленими нормами, коли банкноти обмінювались на золото. Ця діяльність була призупинена у зв'язку з повторним уведенням примусової валюти з 1914 по 1926 р. Банк був тоді офіційно вповноважений втручатися у справи валютної біржі з метою стабілізації франка.
В обмін на право банкнотної емісії Банк безоплатно обліковував готівкові операції Казначейства і надавав позики уряду для задоволення його фінансових потреб.
1993 р. став поворотним моментом в історії Банку Франції. Крок до незалежного Банку був зроблений з метою гарантування безперервності та стабільності валютної політики, звільняючи її від короткострокових пріоритетів і таким чином забезпечуючи довіру до франка. Чітке та урочисте зобов'язання підтримувати цінову стабільність незалежно від внутрішньої політики є хоч і необхідною, але недостатньою умовою довіри громадян до національної грошової одиниці. Крім того, незалежність центрального банку вважається найкращим інституційним рішенням на шляху до Європейського грошово-кредитного Союзу, що зробило реформу статуту Банку Франції тим більш необхідною.
У 1993 р. було прийнято новий Закон про Статут Банку Франції, згідно з яким Банк розробляє і проводить грошово-кредитну політику, спрямовану на забезпечення стабільності цін і виконує свою місію в межах загальної економічної політики уряду.
Для сучасної функціональної структури Банку Франції характерна централізація адміністративної влади в руках керуючого. Він і два його заступники призначаються директором ради міністрів Франції строком на шість років без права відкликання і не можуть обіймати ці посади більше двох строків. Такий порядок призначення — свого роду гарантія незалежності центрального банку. Керуючий, вік якого не повинен перевищувати 65 років, складає присягу президенту республіки. Керуючий, який має широкі повноваження і права, здійснює керівництво Банком Франції, визначає загальні напрямки діяльності усіх його підрозділів. Він має право призначати службовців на всі посади в Банку, за винятком директора філії Банку. Його кандидатуру він може лише запропонувати, а призначає на цю посаду міністр економіки і фінансів Франції.
Організаційна структура, яка склалася в Банку Франції, забезпечує виконання тих завдань, які на нього покладені. Цьому сприяє збільшення ступеня незалежності центрального банку, яке досягнуто завдяки прийнятому в 1993 р. Закону про Статут Банку Франції.
Банк Франції виконує всі основні функції центрального банку, а в деяких випадках у певні періоди й окремі специфічні економічні функції.
Так він виконує функції, яких не мають центральні банки інших країн. Цей банк веде рахунки приватних осіб — поточні та за цінними паперами. Це склалося історично, коли Банк Франції був приватною кредитною інституцією. Указана діяльність банку обмежена статутом 1993 p., який прямо забороняє йому відкривати нові рахунки. Нині Банк Франції веде близько 80 тис. рахунків приватних осіб, причому половина з них належить службовцям банку або його пенсіонерам. Через свої філії банк може надавати кредити приватним особам переважно під заставу цінними паперами, та деякі інші види послуг приватним особам.
Цей банк, на відміну від інших центральних банків, до 1945 р. не брав активної участі у грошово-кредитному регулюванні. Резервування комерційними банками коштів у Банку Франції було введено після Другої світової війни. Саме тоді вплив Банку на комерційні банки значно посилився.
З 1991 р. органами законодавчої влади на Банк Франції покладено зобов'язання вести справи комісій із надзаборгованості приватних осіб. До функцій філій банку входить складання переліку боргів та доходів осіб, що мають надзаборгованість. За цими справами філії ведуть спеціальну картотеку — файл сумнівного погашення кредитів, що надані приватним особам.
Банк Франції веде й інші картотеки. Центральна служба з ризиків реєструє всі кредити, які надані на суми, що перевищують установлений рівень, прострочену заборгованість за виплатами до Фонду соціального страхування та до Фонду субсидій. Картотека ведеться за типами кредитів, секторами економіки та регіонами. Цією інформацією можуть користуватися як державні органи, так і банки та небанківські установи. У 2000 р. Банк Франції відзначив 200-річний ювілей. Мережа територіальних відділень банку не має аналогів у світі (біля 250). У зв'язку із створенням Європейської системи центральних банків нині відбуваються зміни у діяльності та організаційній структурі Банку Франції.
Франк було введено в обіг замість лівру у роки Великої французької буржуазної революції — 6 травня 1789 р. Та офіційною грошовою одиницею він став з 1803 р.
З 1979 р. Франція — член Європейської валютної системи, а з 1 січня 1999 р. вона увійшла до числа країн, які ввели спільну європейську валюту — євро — у безготівковий обіг.
Франція очолювала зону франка, яка виникла у 1939 р. Особливістю її порівняно зі стерлінговою зоною було юридичне оформлення міждержавними угодами та створення централізованого керівного органу — Валютного комітету зони франка. З початку існування зони до неї входили колонії та залежні території. З розпадом колоніальної системи зона франка втратила свою колоніальну базу. Окремі країни покинули зону. Основа сучасної зони франка — незалежні африканські держави. Щоб послабити центробіжні тенденції, які породжуються національно-визвольним рухом, Франція постійно поновлює валютно-фінансовий механізм зони франка.
Основою банківської системи Франції є комерційні банки — банки універсального типу. Після Другої світової війни було націоналізовано чотири найбільші депозитні банки.
2 Формування грошової системи колишнього СРСР
Грошова система – це законодавче встановлена форма організації грошового обороту в країні. Вона є складовим елементом господарського механізму і регулюється законами, встановленими державою.
Грошова система країни формується історично, що позначається на структурі та змісті її елементів. Основними з них є:
1) найменування грошової одиниці;
2) масштаб цін;
3) валютний курс;
4) види готівкових грошових знаків, які мають законну платіжну силу;
5) регламентація безготівкового обороту;
6) державний апарат, який здійснює регулювання грошового
обороту.
Оскільки грошова система кожної країни визначається її внутрішнім законодавством, саме явище грошової системи виступає на поверхні як суто національне. Кожна держава формує свою власну грошову систему, стараючись надати їй повну незалежність та здатність протистояти зовнішнім впливам, коли вони загрожують інтересам національної економіки. Наявність такої суверенної грошової системи є однією з ключових ознак політичної та економічної самостійності держави.
Особливо переконливо національно-державна зумовленість грошових систем проявилася в період становлення незалежних країн, що виникли на терені колишнього СРСР. Кожна з них, проголосивши свою політичну незалежність, по суті одночасно заявила з єдиного рубльового простору, який регулювався іншою державою — Російською Федерацією, та про створення власних грошей та грошової системи.
Фінансовий розвал колишнього СРСР почався на початку 90х років XX ст. Деякі колишні республіки почали націоналізацію загальносоюзних підприємств, які об’єктивно не мали змоги існувати без фінансування із загальносоюзного бюджету. Практично у 1991 році союзного бюджету вже не було.
Кожний Уряд колишніх союзних республік не вагаючись подвоїв заробітну плату своїм робітникам. Загальні грошові доходи населення СРСР підвищились із 619 млрд. руб у 1990 році до 1181 млрд. руб у 1991р (»1,9 рази).
І як наслідок цього з прилавків магазинів були змиті майже усі споживчі товари.
В той же час після розпаду СРСР радянський рубль залишився загальною валютою п’ятнадцяти незалежних держав. Кожна з них була зацікавлена видавати, якомога більше рублевих кредитів, тоді як інфляційні наслідки лягли на плечі інших.
Росія, зрозумівши це, із липня 1992 р. почала контролювати грошові потоки, які надходили з інших республік колишнього СРСР через систему кореспондентських рахунків ЦБ. Усі республіки були переведені на систему двосторонніх кореспондентських відносин, які зобов’язували держави вивозити з Росії стільки валюти, скільки вони її ввозили туди.--PAGE_BREAK--
Результатами стала гостра платіжна криза у міждержавних розрахунках, яка вибухнула наприкінці 1992 року. В наслідок цього з серпня цього року почалася створюватися національні грошові системи.
В Україні, першій серед держав СНД почалося становлення національної економіки на основі купонізації власної грошової системи.
На початку 1993 р. власні грошові одиниці або їх сурогати (тимчасові грошові знаки) запровадили 7 країн СНД: Україна, Азербайджан, Білорусь, Латвія, Литва, Молдова, Естонія.
Країни Балтії досить швидко усвідомили, що з уведенням національної валюти не треба затягувати і то для її введення необхідна широка, комплексна підготовка й сприятлива економічна ситуація, а точніше — зменшення інфляції та дефіциту державного бюджету, забезпечення розвитку експорту, позитивне сальдо платіжного балансу.
Одночасно має утвердитися дворівнева банківська система, повинні бути створені реальні авуари, реальні резервні фонди. Перетворенням у сфері грошей має сприяти становлення ринку цінних паперів, діяльність фондової біржі.
Попри глибоке розуміння процесів, що відбувалися, країни Балтії спочатку теж змушені були використати замінники грошей. Так, у Латвії було введено тимчасову квазівалюту, а її співвідношення з рублем становило 1:1. Це дало можливість конвертувати латвійську валюту в російський рубль. Наявність сурогату допомогла латвійським фахівцям здобути досвід у питаннях грошей та грошового обігу, а центральному банку — відновити свої функції у повному обсязі. Разом із тим готується здійснення заміни російських рублів на нову національну валюту на територіальній основі й у найкоротший термін.
Як відомо, у створенні грошової системи перед веде Естонія. I це не випадково. Адже підготовка до введення власної валюти почалася ще в перші місяці 1990 р. Було створено спеціальний комітет із проведення грошової реформи. Важливо те, що Естонія не пішла шляхом уведення сурогатів грошей. Але повністю уникнути «перехідних» форм не вдалося. В Естонії ще у 1991 р. було розроблено та широко використано чекові книжки для безготівкових розрахунків. Треба визнати, що це створило серйозні труднощі в галузі обробки й перевірки чеків, а електронної" системи ще не було. Але оскільки зарплата видавалася чековими книжками, то це полегшило перехід до національної" валюти, допомогло не допустити особливого напруження з готівковими грошима.
Естонське керівництво виходило і з того, що виготовити власні гроші та визначити порядок їх обміну на рублі — все це не першорядне. Головне полягало в тому, щоб проведення грошової реформи не порушило розрахунків банків, фірм з іншими державами і передусім із Росією. Для цього велися довготривалі переговори.
Естонія першою ще у липні 1992 р, здійснила грошову реформу, внаслідок якої було введено національну грошову одиницю — естонську крону. 20 червня 1992 р. набули чинності закони Естонської республіки: «Про гроші», «Про забезпечення естонської крони» та «Про іноземну валюту». Одночасно для крони було розраховано ринковий курс — 8 крон до і німецької марки. За цими законами банк Естонії не мав права девальвувати крону. А це означало, що було встановлено фіксований валютний курс, який діє й нині. Комерційні банки дотримуються цього курсу щодо всіх валют.
Естонське керівництво з самого початку виходило з того, що стабільна валюта є основою стабілізації і розвитку економіки. Обраний метод прив'язування естонської крони до німецької марки виявився дієвим, він забезпечив сталість валюти і валютного курсу, що дало можливість уникнути великої інфляції.
Не менш важливе й те, що Естонії вдалося швидко збалансувати державний бюджет завдяки забороні фінансування центральним банком бюджетного дефіциту.
У проведенні грошової реформи значну участь брав МВФ. Він визначив ліміт кредиту для стабілізації естонських грошей і платіжного балансу. Важливо відзначити, що Естонія не використала навіть першої частини цього кредиту, а від наступної частини відмовилася.
Річ у тім, що з допомогою спеціалістів МВФ центральний банк Естонії за всіма міжнародними правилами склав платіжний баланс. Виявилося, що країна має позитивне сальдо близько 1,5 млрд. естонських крон.
Естонія досить вдало вийшла з ситуації, коли Росія підвищила ціни на енергоносії. Не менш важливо й те, що Естонії вдалося швидко змінити спрямованість зовнішньоекономічних зв'язків. Якщо у 1990 р. основна частина експорту йшла в Росло, Білорусію та Україну, то вже на 1993 р. Їхня частка істотно зменшилась і першою щодо експорту стала Фінляндія. Водночас дедалі більше зростає в експорті частка Швеції, Голландії, Німеччини та інших країн. Натомість прискорюється імпорт із Фінляндії, Швеції, Голландії та Німеччини.
Зовнішньоекономічну діяльність було лібералізовано — не ліцензується ні експорт, ні імпорт. Причому держава не регулює цін. Вони погоджуються тільки на електроенергію та сланці.
Як і Естонія, Латвія і Литва одними з перших на території колишнього СРСР створили свої національні грошові системи. До речі, головний принцип їхніх грошових реформ однаковий. Вони побудовані на ясному прив'язуванні своєї валюти до однієї з іноземних. Якщо Естонія прив'язала крону до німецької марки, то Латвія свій лат — до валюти МВФ — СДР, а литва лит — до долара США. Це забезпечило сталий, фіксований валютний курс водночас помірну інфляцію. До того ж держави Балтії використали старий інструмент, який хоч порівняно рідко, але застосовувався у цілому ряді країн світу — вони створили валютне управління або комітет, які регулювали фінанси країни з допомогою валютного резерву. Це означає, що всі валюти — лити, лати ї крони — забезпечувалися золотовалютними запасами центральних банків.
Естонська крона, латвійський лат та литовський лит мають значку відмінність у валютних курсах.
У цих країнах відмінна і банківська система. Якщо в Естонії та Литві приблизно по півтора десятка комерційних банків, то у Латвії їх 38, тобто більше ніж у 2,5 рази.
Істотно відрізняються купівельна спроможність грошей та ціни на товар. Найдешевше життя у Литві, найдорожче — у Латвії. Зате у Латвії найвищий рівень мінімальної заробітної плати, що компенсує втрати сімейного бюджету. Так, у переведенні на лити рівень мінімальної зарплати становить 216 литів на місяць, в Естонії — 157, у Литві — понад 158 литів. Що стосується середньої заробітної плати, то тут на першому місці Естонія (майже 220 доларів), далі йде Латвія — понад 190 доларів, у Литві майже 150 доларів.
I все ж при досить істотній відмінності лит, лат і крону об’єднує принципово важлива якість — вони стабільні і мають довіру. Про це переконливо свідчить рівень інфляції. У 1995 р. вона дорівнювала 35% у Литві, 29% — в Естонії та трохи більш як 20% — у Латвії.
Зупинимося на характеристиці кожної з валют.
Крона. Хоч естонська крона має найнижчий валютний курс (1 дол. понад 11 крон), а отже, й найнижчу купівельну спроможність, але саме фахівці вважають найавторитетнішою. Адже це Естонія першою вийшла із рубльової зони, рішуче створила валютний комітет і ввела власну валюту. Естонське керівництво зробило все, щоб довести людям зрозумілі й чіткі правила створення грошової системи, забезпечити глибоку довіру до національної валюти та її стійкість. Тому, хоч минуло майже 4 роки після введення нових грошей, курс крони до німецької марки практично не змінився: у середньому одну марку міняють на 7,97 крони.
Стійкість крони сприяла міцності естонських комерційних банків. До того ж їм дали одразу зрозуміти, що вони мають отримувати прибуток не за рахунок гри на курсах валют, а за рахунок широкого залучення інвестицій та розширення банківських послуг. Саме тому банківська криза обмежилася банкротством одного банку та об’єднанням двох інших. Після цього пішов швидкий процес об'єднання банківського капіталу: із 50 банків у країні залишилося 16. Але естонські банкіри вважають, що й цього забагато. Процес злиття комерційних банків триватиме. Цьому сприяє і настанова збільшити капітал до 2000 року до 5 млн. екю, тобто до 75 млн. крон. Такі процеси допомагають зміцненню крони. За даними естонського банку, крона подорожчала щодо американського долара на 75% і японської єни на 10,4%.
Лат. Латвійський лат дорівнює 2 доларам. Якщо крону ввели без будь-яких етапів, то у Латвії ще в травні 1992 р. ввели латвійський рубль, який діяв паралельно з російським рублем у співвідношенні 1:1. Через 5 місяців російський рубль було вилучено і залишився латвійський рубль. Але й він довго не втримався. Наприкінці 1993 р. плаваючий курс лата щодо долара закрився на позначці 0,595 за 1 долар, виникла ідея прив'язати національну валюту не до долара чи німецької марки, а до розрахункової одиниці МВФ — СДР. По суті, Латвія повторила естонський варіант. Стабільності лату додав золотовалютний запас, який у середині 1995 р становив 405 млн. доларів. Лат утримався і в умовах великої й гострої банківської кризи, коли збанкрутував фінансовий гігант «Балтіяс банка». Кількість латвійських банків скоротилася з 60 до 38, хоч і це для порівняно невеликої Латвії забагато. Але навіть вимога до збільшення капіталу кожного банку до і млн. латів не забезпечила процесу об’єднання банків, злиття їхнього капіталу. Очевидно, це пояснюється й тим, що банки Латвії мають і висококваліфікованих службовців, і сучасне устаткування
Лит. Литва пройшла найскладніший шлях створення грошової системи. Причому країна довго не наважувалася вводити лит. Понад півроку діяли так звані тимчасові гроші — талони. Частина литів, віддрукована за кордоном, виявилася неякісною. Довелося переробляти гроші, застосовувати додаткові засоби захисту. Наштампували велика кількість монет номіналом і, 2, 5 литів, що призвело до сплутування їх із центами такого ж номіналу. Тоді виготовили дрібні купюри. В результаті за рік вільного обігу лит зазнав великих злетів і падінь, що викликало відчутні струси всієї литовської економіки.
Комерційні банки спекулювали на змінах курсу валюти. Центральний банк не міг упоратися з великими коливаннями валютного курсу. До того ж маніпуляції банків довели курс до 2,9 лита за долар, а потім він різко впав. Життя вимагало рішучих дій. Литовці скористалися досвідом Естонії.
Було створено валютне управління. Сейм прийняв закон про надійність лита. Його прив'язали до долара, бо близько 80% обороту здійснювалося само в цій валюті. Золотовалютний запас, який у 1992 р, становив лише 21 млн. доларів, на початок 1996 р. досяг 801 млн. доларів. Цих запасів виявилося на 32% більше, ніж треба було для підтримання стабільного валютного курсу. Тому лит отримав досить високу стійкість. Лише в окремі періоди долар зупинявся на позначці в 4 лити або 3,95 лита — найвищому і найнижчому рівні курсів. Цілком зрозуміло, що стабільна валюта стала добрим засобом виходу литовської економіки з кризи.
Водночас у Литві чимало фахівців вважають, що і валютне управління, і встановлений ним стабільний курс валюти гальмують розвиток економіки, не дають змоги регулювати грошову масу, рівень інфляції, норму процентів. Дедалі більше чути голоси, що необхідно девальвувати лит у Литві, як і лат у Латвії та крону в Естонії. Проте прибічників стійкої національної валюти, яка має довіру в населення, набагато більше. Адже рядові вкладники доволі настраждалися від банкрутств банків, вони не хочуть нових фінансових потрясінь. А банкіри, які хотіли б переходу до плаваючого валютного курсу, не знаходять підтримки у політиків.
Прибалти покладають великі надії на вхід країн Балтії не лише до НАТО, а й до спільного європейського грошового ринку.
Країни СНД. Спираючись на досягнення макроекономічної стабілізації керівництво Грузії напередодні президентських і парламентських виборів вирішило провести грошову реформу. В ході цієї реформи введено нову грошову одиницю — ларі. Реформа була цілком еквівалентною — обмін здійснювався за курсом 1000000 купонів = і ларі. Додатково уряд і національний банк організували обмін доларів США, німецьких марок та російських рублів на нову валюту. Стимулом була та обставина, що найближчими днями очікувалося дальше зміцнення нової національної валюти, що й сталося. 3 1,30 ларі спочатку до 1,25 ларі, а потім і до 1,20 ларі зменшився курс долара. Внаслідок цієї операції населення продало нацбанку значні суми доларів, марок і рублів. Тим самим зросли валютні резерви країни, підвищився попит на національну валюту та зміцнився її курс.
Грошова реформа увінчалася повним економічним і політичним успіхом. До того ж посилилась жорстка грошова та бюджетна політика. Грузія й далі плідно співпрацювала з МВФ, одержала слідом за кредитом СТФ кредит Standby. Велися переговори про надання МВФ трирічного кредиту ЕСАФ. Скасовано практично всі дотації для народного господарства. Лібералізовано як внутрішній ринок, так і зовнішню торгівлю. Прийнято новий закон, який гарантує автономію національного банку. Швидкими темпами триває ваучерна приватизація, дуже схожа на російський зразок. Практично вся земля перебуває у приватному користуванні. Завершується підготовка закону про приватну власність — одного з найрадикальніших у країнах СНД. Ведеться активна законодавча робота щодо створення регульованого ринку цінних паперів.
Унаслідок проведених грошових реформ у Молдові, Грузії, Казахстані та Киргизькій республіці створено національні грошові системи, а молдовський лей, грузинський ларі, казахстанський тенге і киргизький сом відзначаються стабільністю. Ось, наприклад, киргизький сом, який уведено ще в червні 1993 р., є однією з найтвердіших валют країн Середньої Азії, яка вільно конвертується у всіх країнах СНД. Це сприяло тому, що у Киргизький Республіці відбулось істотне зниження темпів інфляції та зростання цін.
Порівняльний аналіз свідчить, що на противагу окремим своїм «братам» сом ніяк не поступається рублю. Щодо долара їхні курси змінюються паралельно. Не можна не зауважити, що під час проведення грошової реформи в Киргизькій Республіці ніхто не міг передбачити такого перебігу подій. Навпаки, провіщали швидкий крах цієї грошової одиниці. Спеціалісти вважають: якщо сом не «впав», а став досить стабільною валютою, то в цьому насамперед заслуга національного банку республіки, який не лише одержав виняткові повноваження як єдиний розпорядник емісії, кредитів, регулювальник курсу сома, а й послідовно відстоював свою незалежність і принциповість щодо усіх владних структур. Для цього головним критерієм була відповідність грошової маси товарним ресурсам, ефективність програм, під які виділялися кошти.
Отже, компетентність і незалежність національного банку — вирішальний фактор успіху грошової реформи. Цей висновок нам слід було б добре засвоїти.
Література
Іванов В.М. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн: Курс лекцій / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К.: МАУП, 2001. — 228с.
Рисін В.В. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Національний банк України; Львівський банківський ін-т. — Л., 2001. — 192с.
Шамова І.В. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн: Навч.посібник / Київський національний економічний ун-т. — К.: КНЕУ, 2001. — 195с.