План
Характеристика основних теорій грошей
Кредитна система. Характеристикаскладових елементів кредитної системи
Використана література
Характеристика основних теорій грошей
Теорія грошей виходитьіз структурної подвійності грошових відносин:
1) Гроші — найбільш поверховаоболочка економічних процесів (уніформа), тобто економічна ланка, яка виражає зовнішнійатрибут економічних відносин;
2) Гроші — відносно самостійналанка економічних відносин. Вони
3) мають власну логіку, власну структуру та власне інституційнезабезпечення.
Гроші не обмежені національнім ринком, бо їх існуванняобумовлено інтерналізацією грошових відносин.
Слід розмежувати “Теорію грошей” — яка вивчаєзагальні принципи грошового існування, та “Теорію грошового обігу" — яка вивчаєспеціалізовані закони та принципи обігу грошей.
Гроші формуються та функціонують на інституційнихзасадах: вони — атрибут держави, тільки держава здатна робити емісію, регулюватиміжнародний грошовий обіг та його функціонування. Гроші регулюються грошово-кредитноюполітикою.
Теорія грошейносить нормативний характер.Її зміст є підсумком світового досвіду.
У XVI і XVII вв. представники меркантилізму, зокремаанглійський економіст Т. Мен, проголосили справжнім багатством суспільства гроші.Для меркантилістів було характерно не тільки ототожнення багатства з грошима, алей ототожнення грошей зі шляхетними металами, у чому і полягає металістична теоріягрошей. Відповідно до цієї теорії шляхетні метали є грошима за своєю природою.
Металісти приписували золоту і сріблу, як такимвластивості грошей. Але в дійсності гроші — це не річ, не золото і срібло самі пособі, а виражені через річ виробничі відносини людей у товарному господарстві. Служитигрошима — зовсім не притаманне золоту і сріблу від природи. Шляхетні метали сталигрошима лише в умовах товарного господарства, сутність же грошей полягає не в їхнійречовинній оболонці, не в тім, що вони — чи золото або срібло, а в їхній суспільнійролі загального еквівалента.
Металістична теорія звертає увагу тільки на тіфункції, для виконання яких необхідні металеві гроші (функції міри вартості, скарбуі світових грошей), але ігнорує інші функції (засобу обертання і засобу платежу),що можуть виконуватися і знаками вартості. Один із прихильників металістичної теоріїгрошей, німецький економіст XIX в. Книс, оголосив поняття “паперові гроші"такою ж нісенітницею, як “паперові булки”. Але подібні твердження знаходяться уволаючому протиріччі з фактом існування паперових грошей.
Отже, суть металістичної теорії грошей полягаєв тому, що вона:
1) ототожнює гроші зі шляхетними металами, не бачачиїх специфічної суспільної ролі і впадаючи у фетишизм, оскільки приписує золоту ісріблу, як таким, властивості грошей;
2) односторонньо розглядає тільки деякі функціїгрошей і ігнорує інші їх функції;
3) нездатна пояснити існування паперових грошей.
Основна ідея кількісної теорії грошей полягає втому, що величина вартості грошей знаходиться в оберненій залежності від їхньоїкількості, тобто чим більше грошей у обертанні, тим менша їхня вартість.
Родоначальниками кількісної теорії грошей булив XVIII в. у Франції — Монтеск'є, в Англії — Юм. На початку XIX в. Д. Рікардо намагавсяпоєднати кількісну теорію грошей зі своєю теорією трудової вартості. У XX в. кількіснатеорія грошей одержала широке поширення в політичній економії.
За Марксом, кількість грошей у обертанні залежитьнасамперед від кількості товарів, що обертаються. Якщо, наприклад, кількість проданиху країні товарів збільшиться вдвічі, то за інших рівних умов для обслуговуваннятоварообігу буде потрібна вдвічі більша кількість грошей, ніж раніше.
Важливий вплив на кількість грошей у обертаннімає рівень товарних цін. Фізичний обсяг товарообігу (кількість проданих товаріву натуральних одиницях — тоннах, метрах і т.д.) може не змінитися, але якщо цінивсіх товарів підвищаться вдвічі, то для обслуговування товарообігу буде потрібновдвічі більша кількість грошей.
Обидва ці фактори — кількість проданих товаріві рівень товарних цін — можна виразити одним поняттям “сума товарних цін”; вонаявляє собою “суму добутків кількості кожного товару на його ціну”.
Третім фактором, що визначає кількість грошей уобертанні, є швидкість обертання грошей, що вимірюється числом оборотів грошовоїодиниці за відомий період часу. У зв`язку з тим, що ті самі гроші протягом рокунеодноразово переходять із рук у руки, обслуговуючи продаж багатьох товарів, кількістьгрошей у обертанні менша, ніж сума товарних цін.
Подібно до того, як у їдальні, в якій щодня обідає500 студентів, зовсім не потрібно мати 500 ложок, оскільки за день та сама ложкаобслужить багато студентів, країні зовсім не потрібно мати грошей на таку суму,що дорівнювала б сумі цін проданих товарів. Якщо сума цін товарів, проданих у країніза рік, складає 100 млрд грн., а кожна гривня робить у рік 10 оборотів, то для обігузнадобиться тільки 10 млрд грн.
У 40-х рр. економісти, поєднавши номіналістичнутеорію грошей з кількісною, створили теорію “регульованої валюти”. Найвидатнішимпредставником останньої став англійський економіст Дж.М. Кейнс. Він стверджував,що металеві гроші — “варварський пережиток”, тому що паперові гроші не тільки негірше, але значно краще металевих. Перевагу паперових грошей Кейнс вбачав у тім,що кількість їх у обертанні може регулюватися державою.
За Кейнсом, через регулювання кількості грошейу обертанні держава може регулювати рівень товарних цін, рівень заробітної платиі всю економіку. Паперові гроші вважаються ним “регульованою валютою”, а в збільшенніїхньої кількості він бачить ключ до збільшення попиту на товари, до скорочення безробіттяі виходу з кризи.
Сучасна ринкова економіка є грошовою економікою,оскільки майже всі економічні операції проводяться з участю грошей як засобу обміну.Використання грошей відокремлює акт купівлі товару від акту продажу і таким чиномспрощує обмін, знижує витрати обігу товарів.
У сучасній економічній теорії гроші визначаютьсяз функціональної точки зору.
Грошима називається:
загальновизнаний засіб платежу, який без будь-якихобмежень приймається в обмін на товари і послуги, а також при сплаті боргових зобов'язань;
сукупність фінансових активів, які використовуютьсядля проведення розрахунків при здійсненні різноманітних операцій.
Сучасні платіжні засоби випускаються центральним(емісійним) та комерційними (депозитними) банками і представлені двома видами грошей:символічними та кредитними.
1. Символічні, або декретивні гроші — засоби обміну, що являють собою певні форми боргових зобов'язань державиі не мають власної невід'ємної цінності (готівкові гроші). Вартість таких грошейперевищує витрати на їхнє виробництво та цінність при альтернативному використанні(наприклад, як товару) і визначається їхньою здатністю обмінюватися на товари тапослуги як зараз, так і в майбутньому. Монопольне право емісії готівкових грошейзаконодавчо закріплене за державою (центральним банком), тому символічні гроші єдержавними грошима. Використання символічних грошей підпорядковане певним вимогам:необхідне суспільне визнання таких грошей; державна правова гарантія обігу символічнихгрошей; здатність держави підтримувати відносну стабільність купівельної спроможностісимволічних грошей. Купівельна спроможність грошей — це кількість товарів та послуг,які можна придбати за грошову одиницю.
2. Кредитні, або депозитні гроші — засоби обміну, які являють собою боргові зобов'язання депозитних інститутів(безготівкові гроші). Як і символічні гроші, вони не мають внутрішньої вартості.Вартість депозитних грошей визначається їхньою купівельною спроможністю. Кредитнігроші є приватними грошима — їхню основу складають трансакційні депозити комерційнихбанків. Депозити — це грошові кошти, вкладені в комерційні банки у готівковій чибезготівковій формі для зберігання на певних умовах. Будь-який депозит є борговимзобов'язанням банку, яке він має сплатити за вимогою вкладника. Трансакційні (чекові)депозити є засобами обміну, оскільки кошти з цих депозитів вкладники мають правобез попередження банку переказати іншим особам у вигляді платежів за придбані товариі послуги. Такі платежі здійснюються за допомогою чеків або аналогічних розрахунковихінструментів.
В економіці гроші виконують певні функції, асаме:
засобу обігу — як засібобігу гроші є посередником при обміні товарів та послуг;
рахункової одиниці — засобу кількісного вимірута порівняння відносних вартостей товарів на ринку;
засобу збереження вартості — засобу накопичення купівельної спроможності, яка може бути використанана купівлю товарів у майбутньому;
засобу платежу — засобувідкладених платежів, які повинні здійснитися у майбутньому, при сплаті борговихзобов'язань, і величина яких встановлюється в грошовій формі Сучасні структурніелементи грошової маси виступають у вигляді кредитних грошей, вони є борговим зобов’язаннямдержави та комерційних банків. Так, паперові та металеві гроші є борговим зобов’язаннямдержави, а чекові та інші види вкладів — борговим зобов’язанням банків і ощаднихзакладів. Номінальна вартість сучасних грошей не відповідає їхній реальній вартості.В країнах з розвинутою фінансово-кредитною системою зникла відповідність між національноюгрошовою одиницею та її золотим вмістом, тобто, золотий запас країни не є безпосереднімзабезпеченням національного грошового обігу.
В сучасних умовах основними чинниками, що підтверджуютьвартість грошової одиниці, є:
прийнятність, тобто, кожен з нас використовує грошіу разі обміну та приймає їх до обміну за результати праці, товари або послуги, оскількивпевнений, що в будь-який час він зможе обміняти їх на необхідні реальні блага;
гроші виступають законним засобом платежу, тобто,наша впевненість у прийнятності паперових грошей обґрунтовується тим, що державазаконодавчо об’явила готівкові гроші законним платіжним засобом, тобто, вони є декретивнимигрошима;
відносна рідкість, тобто на ринку вартість грошейвизначається співвідношенням попиту та пропозиції, причому за постійного попитувартість або купівельна спроможність грошової одиниці буде визначатися пропозицієюгрошей. За влучним висловом голландського філософа Б. Спінози, якість грошей знаходитьсяв їх кількості. Держава здійснює контроль за кількістю грошей в обігу, підтримуючиїхню купівельну спроможність і підтверджуючи відносну рідкість.
Державний діяч і фінансист Англії ХVI ст. Грешемсформулював положення: “гірші гроші витісняють з обігу кращі”. Даний закон Грешемадіє в біметалевій грошовій системі, в якій роль грошей виконують два метали — золотоі срібло, а банкноти, що перебувають в обігу, розмінюються на обидва метали. Привикористанні двох металів, як грошей виникає трудність встановлення вартісного відношенняміж золотом і сріблом. Внаслідок того, що законодавчо закріплене співвідношенняміж двома валютами з часом уже не відповідає ринковому співвідношенню золота і срібла,недооцінені за законом монети починають залишати сферу обігу і осідати у виглядіскарбу.
Білонні монети — гроші з малою внутрішньою вартістю.Це неповноцінні розмінні монети, номінальна вартість яких перевищує вартість вміщеногов них металу та витрат на їх виготовлення. До них належать паперові гроші та монети,що виготовлені з неблагородних металів.
Грошова маса (Money stock MS) — сума готівковихгрошей (C) плюс депозити (D):
MS = С + D.
Грошова пропозиція (Money suply Мs) — містить всобі готівку поза банківською системою (С) і чекові депозити (D), тобто Мs = С +D. Фактично — це агрегат М1, де готівкові гроші означають зобов’язання центральногобанку, а чекові депозити — зобов’язання комерційних банків.
Сукупність загальноприйнятих засобів платежу, щовипущені банківською системою і обертаються в економіці, має назву грошової маси.Для кількісного виміру грошової маси використовується показник рівня ліквідностіактивів.
Під ліквідністю розуміють здатність фінансовогоактиву бути безумовним і нічим не обмеженим засобом платежу без зміни його номінальноївартості. Ступінь ліквідності активів визначається трансакційними витратами, тобтотим, наскільки швидко і з якими мінімальними збитками, порівняно з величиною їхньоїгрошової оцінки, одні фінансові активи можна обміняти на інші. Чим більшими є трансакційнівитрати обміну активу на гроші, тим нижчим буде рівень ліквідності даного активу.У відповідності з рівнем їхньої ліквідності, фінансові активи групуються в грошовіагрегати (за принципом від абсолютно ліквідних до найменш ліквідних).
Грошові агрегати — це особливе поєднання ліквідних фінансових активів, які є альтернативними вимірникамиобсягу та структури грошової маси. Склад і кількість застосовуваних агрегатів визначаєтьсянасамперед особливостями фінансової системи і різниться залежно від країни.
Найпоширеніша класифікація грошових агрегатів використовуєтьсяу США, де використовують такі агрегати як М1, М2, М3, L, D. Інші високоліквідніфінансові активи утворюють квазігроші. Вони не функціонують безпосередньо як засобиплатежу і є предметом певних обмежень з боку банків на їх обмін за вимогою вкладниківі на строк платежу. Але квазігроші можуть швидко і без ризику значних фінансовихвтрат перетворюватися в готівкові гроші або трансакційні депозити. Вони є складовоючастиною грошових агрегатів М2 і М3.
Структура і розміщення грошової маси залежить відтаких факторів, як розвинутість фінансової системи країни, схильність населеннядо поточного споживання і заощадження доходів в інститутах фінансової системи, структурадепозитів і ліквідних активів фінансового ринку, рівень прибутковості та оподаткуванняліквідних фінансових інструментів, рівень життя та ступінь багатства населення тощо.Тому в перехідних економіках структура грошової маси значно відрізняється від їїструктури в розвинутих країнах.
Згідно з класифікацією, що використовується в Україні,грошові агрегати визначаються таким чином:
Агрегат М1:
1) гроші поза банками (С);
2) кошти на розрахункових і поточних рахунках(D).
Агрегат М2 = М1 +.:
1) строкові депозити;
2) кошти на рахунках капітальних вкладень підприємствта організацій;
3) кошти Держстраху;
4) валютні заощадження.
Агрегат М3 = М2 + кошти клієнтів за трастовимиопераціями банків.
Незалежно від їхньої структури, грошові аґреґатирізняться між собою ступенем ліквідності, швидкістю обігу, функціональною роллюв економіці, участю в інфляції.
Виходячи із специфічної природи грошей (золотих,паперових, кредитних), діють чітко визначені закони грошового обігу.
В умовах обігу золота а також паперових і кредитнихгрошей при їх вільному обміні на золото кількість грошей, необхідних для виконанняними функцій засобу обігу і засобу платежу, визначається за такою формулою:
Г= (? ЦТ — К + П — ВП) / 0,
де Г — кількість грошей, необхідних для обігу;
? ЦТ — сума цін товарів, що знаходяться в обігу;
К — сума цін товарів, що продані в кредит;
П — платежі, яким наступив термін уплати;
ВП — взаємопогашуючі платежі;
0 — число обертів грошової одиниці.
Надлишково випущені в обіг гроші залишаються вскарбах. При паперово-грошовому обігу варто випускати в обіг стільки, скільки вонизаміщають золотих, базуючись на дії об’єктивного економічного закону паперових грошей,інакше виникає переповнення каналів обертання паперовими грішми, які знецінюються.Більшість економістів Заходу користуються рівнянням обміну І. Фішера:
М? V=P? Q,
де М — грошова маса; V — швидкість обертання грошей;Р — рівень товарних цін; Q — кількість товарів.
Це рівняння виражає кількісні залежності між сумоютоварних цін і грошовою масою, що обертається. Контроль за грошовою масою необхіднийз метою впливу на ціни, виробництво, зайнятість.
Кредитна система. Характеристика складовихелементів кредитної системи
Кредитна система — це, по-перше, сукупність кредитно-розрахункових відносин, форм і методів кредитування;по-друге, сукупність кредитно-фінансових інститутів.
Кредит — це складоваобороту грошей, що виражає економічні відносини, які виникають між кредитором іпозичальником з приводу одержання останнім позики в грошовій чи товарній формі наумовах повернення, терміновості та платності. Кредитні відносини між банками і клієнтамивиникають не тільки при одержанні останніми позики, а й під час розміщення нимизаощаджень у вигляді внесків на поточних і депозитних рахунках.
Комерційний кредит має товарну форму і надаєтьсяодним суб'єктом господарювання (підприємством) іншому у вигляді продажу товарівз відстрочкою платежу. Комерційний кредит оформляється векселем. Векселі поділяютьсяна прості та переказні. Простий вексель — це вексельне зобов'язання, що надаєтьсяпозичальником на ім'я кредитора, яке містить у собі зазначення місця і часу виданняборгового зобов'язання, суми останнього, місця і часу платежу. Переказний вексель,або тратта, являє собою письмовий наказ однієї особи (кредитора) іншій (позичальнику)про сплату певної суми третій особі або пред'явнику. Особа, що надає переказнийвексель, іменується трассантом; особа, яка зобов'язана здійснити платіж, трассатом,а особа, якій передається право на одержання грошей, ремітентом. Об'єктом переказноговекселя є товарний капітал.
кредитна система грошова одиниця
Мета комерційного кредиту — прискорити реалізаціютоварів. Відсоток за комерційним кредитом, який входить в суму векселя, нижчий,ніж по банківському кредиту. Розмір комерційного кредиту обмежений величиною вільнихкапіталів, що знаходяться у підприємців.
Банківський кредит надається володарями грошовихкоштів, позичальникам у вигляді грошових позик. Об'єкт банківського кредиту — грошовийкапітал. Позичальником може бути підприємець, держава, сектор домогосподарства.Кредитор — це володар (користувач) грошових коштів, насамперед банк.
Банківський кредит виходить за межі комерційного,оскільки він не обмежений напрямом, терміном та сумами кредитних угод. Сфера використаннябанківського кредиту ширша: комерційний кредит обслуговує тільки обмін товарів,а банківський — нагромадження капіталу, перетворюючи в капітал частину грошовихдоходів і заощаджень населення.
Банківський кредит виступає, з одного боку, якпозика капіталу, якщо позичальник використовує його для збільшення обсягу функціонуючогокапіталу, а з другого — як позику грошей — платіжних засобів, необхідних для погашенняборгових зобов'язань.
Банківський і комерційний кредити тісно пов'язаніміж собою. Це зумовлено тим, що основою кредитної системи є комерційний кредит,що виявляється в наданні комерційними банками облікового і акцептного кредитів,які пов'язані з обігом векселів. Комерційний кредит обслуговує рух товарів зі сферивиробництва у сферу споживання — виробничого та особистого, оскільки кредитуютьсяне лише підприємства, а й споживачі.
З розвитком кредитної системи банківський кредитрозвивається швидкими темпами (порівняно з комерційним), в ньому відбуваються суттєвізміни. Головна з них — зосередження зростаючої частки позикового капіталу у великихбанках і використання значної частки національних кредитних ресурсів провіднимикомпаніями.
Банківські позики класифікуються залежно від:
економічної сфери застосування внутрішні та міжнародні;
структури банківської системи — кредити центральногобанку і кредити комерційних банків;
сфери використання — виробничі та споживчі;
строку (терміну) користування: короткострокові- до одного року, середньострокові — до 3 років та довгострокові понад 3 роки.
Існують також інші критерії класифікації банківськихкредитів, що визначаються їх забезпеченістю, ступенем ризику, методами надання тахарактером погашення.
Споживчий кредит надається приватним особам. Йогооб'єктом, як правило, є товари довгострокового користування (меблі, автомобілі,холодильники, телевізори тощо), різноманітні послуги. Споживчий кредит виступаєу формі комерційного (продаж товарів з відкладенням виплати через роздрібні магазини)і банківського (надання позик кредитними установами на споживчі цілі). Різновидомспоживчого кредиту є довгострокові (на дуже довгий термін) позики приватним особамна купівлю або будівництво житла держави акумулюються і перетворюються в позиковийкапітал, який за плату надається в користування. Через кредитний механізм позиковийкапітал перерозподіляється на основі повернення між галузями, переходячи в ті сфери,які забезпечують одержання більшого прибутку або яким надається перевага відповіднодо національних програм розвитку економіки.
По-друге, регулювання економіки також здійснюєтьсяпроведенням відповідної кредитної політики на державному рівні. Держава змінює обсягі динаміку кредитів з метою впливу на господарські процеси, бере участь у процесіруху позикового капіталу від джерел до сфер застосування, регулює доступ позичальниківна ринок позикових капіталів, полегшуючи або ускладнюючи отримання позик. Черездиференціацію відсоткових ставок по кредиту, надання урядових гарантій чи пільгстимулює першочергове кредитування тих підприємств та галузей, діяльність яких відповідаєполітиці національного економічного розвитку. Цій меті служить також державний кредит.Отже, кредит виступає як інструмент регулювання економіки.
Кредит розв'язує суперечність між тимчасово вільнимигрошовими коштами в одних юридичних та фізичних осіб і потребою в грошових коштаху інших. Кредит сприяє економії витрат обігу, оскільки частково замінює готівковігроші кредитними (векселями, банкнотами, чеками, а також через розвиток безготівковихрозрахунків та прискорення обігу грошей).
Кредит сприяє концентрації та централізації капіталу,стимулює створення нових підприємств (у вигляді акціонерних товариств), а такожоб'єднань підприємств.
Складовою частиною кредитної системи є банківськасистема як сукупність різноманітних видів банків та банківських інститутів у їхвзаємозв'язку. В країнах з ринковою економікою функціонує банківська система двохрівнів. На першому, вищому рівні знаходиться центральний банк (або система банків,що виконують функції центрального банку), на другому, нижчому рівні — комерційніта спеціалізовані банки (іпотечні, інноваційні) та інші небанківські кредитно-фінансовіінститути, що функціонують у різних сферах діяльності. Функції центрального банку;
регулювання грошового обороту через емісію банкноті кредитування банків нижчого рівня (головна функція);
банківський нагляд, регулювання діяльності комерційнихбанків економічними методами (через дотримання комерційними банками економічнихнормативів, встановлення резервів і визначення ставки рефінансування);
визначення та проведення монетарної та валютноїполітики держави;
забезпечення ефективності функціонування системирозрахунків у державі.
Так, в США на першому рівні знаходиться центральнийбанк, до якого належать 12 регіональних федеральних резервних (емісійних) банків.Керує федеральною резервною системою рада із числа керуючих регіональних резервнихбанків. Рада є державним органом, що наділений повноваженням контролю за діяльністювсіх федеральних резервних банків і приймає всі основні рішення, що стосуються наданняз їх боку кредитів комерційним банкам, проведення операцій з цінними паперами, визначаєінші умови, що впливають на діяльність комерційних банків. Останні безпосередньокредитують корпорації та населення. На другому рівні знаходяться 12000 комерційнихбанків.
В Україні роль центрального банку виконує Національнийбанк. Він має функціонувати досить автономно від уряду. Його головне завдання — забезпечення стійкості національної валюти, її купівельної спроможності. В цьомувідношенні функції Національного банку навіть вище державних, оскільки дії державивідображають, як правило, інтереси окремих галузей, підприємств і соціальних груп.Центральний банк відстоює загальнонародні інтереси і повинен проводити незалежнуполітику.
Згідно з Законом України про Національний банкстворюється Національна рада з питань грошовокредитної політики у складі представниківпарламенту, президента, уряду, НБУ та комерційних банків. Цьому органу надані консультативніта спостережні функції при розробці та проведенні кредитно-грошової політики НБУ.Законодавче закріплюються права та обов'язки головного банку країни. Національнийбанк України підзвітний Парламенту, що включає призначення Голови НБУ, щорічнийзвіт та аудиторський висновок про діяльність НБУ, а також інформування Парламентупро стан грошово-кредитного ринку двічі на рік. Будь-яке інше втручання в будь-якійформі органів законодавчої, державної, виконавчої влади та місцевого самоврядуванняабо їх посадових осіб у виконання функцій та повноважень Банку України забороняється.Такі норми взаємовідносин центрального банку та вищого законодавчого органу в основномувідповідають практиці розвинутих Європейських країн.
Комерційні банки — це приватні та державні банки,які працюють на комерційних засадах і здійснюють універсальні операції з кредитуванняпромислових, торговельних та інших підприємств головним чином за рахунок тих грошовихкапіталів, які вони одержують у вигляді вкладів.
Спеціалізовані банки здійснюють окремі види кредитування.Так, зовнішньоторгові банки спеціалізуються на кредитуванні експорту та імпортутоварів, іпотечні банки на наданні довгострокових позик під заставу нерухомого майна(землі, будівель). Ощадні банки залучають дрібні заощадження і доходи, які без допомогикредитної системи не можуть функціонувати як капітал.
Інвестиційні банки здійснюють операції на ринкуцінних паперів (фондовому ринку), одержуючи при цьому доход. Інвестиційним банкамзабороняється приймати кошти на депозити. Вони залучають капітал, як правило, шляхомпродажу власних акцій або за рахунок кредиту комерційних банків. Свій капітал вонивикористовують для довгострокового кредитування різних галузей.
Важливою складовою кредитної системи є різні небанківськікредитно-фінансові інституції.
Фінансові, інвестиційні компанії та інвестиційніфонди розміщують свої зобов'язання (акції) серед юридичних осіб та дрібних держателіві використовують одержані кошти для купівлі цінних паперів різних галузей економіки.Завдяки значній диверсифікації (вкладення коштів у різні підприємства) досягаєтьсяпевне розпорошення активів, знижується небезпека втрати заощаджень в разі банкрутствафірм, в акції яких вкладений капітал.
Страхові компанії здійснюють специфічну форму залученнякоштів — продаж, страхових полісів. Одержані доходи, вони вкладають насамперед воблігації та акції інших компаній, державні цінні папери. Вони також надають довгостроковікредити підприємствам і державі.
Наявність у кредитній системі різноманітних кредитно-фінансовихінститутів розширює фінансові можливості індивідуальних клієнтів та дрібних фірм.Власник навіть невеликої фірми отримує широкий вибір джерел кредитування та вкладаннявільних коштів.
Банківські системи в країнах з розвинутою ринковоюекономікою мають свої особливості. Так, в США діє закон 1956 р. про банківські холдинговікомпанії, який, зокрема, забороняє доступ юридичним особам, що займаються комерційноюі виробничою діяльністю, до банківської справи. І навпаки, американські банки згідноз законом Гласа Стегала від 1933 р. мають чітке функціональне розмежування на комерційнібанки, компетенція яких обмежується наданням кредитів і залученням коштів на депозити,і інвестиційні банки, що мають право здійснювати операції з цінними паперами. Комерційнібанки згідно з законом позбавлені можливості володіти нефінансовими компаніями,вони не можуть бути повноцінними учасниками ринку цінних паперів. Аналогічно у Великобританіїмає місце законодавче розмежування функцій комерційних та інвестиційних банків.Банки задовольняють потреби головним чином в короткостроковому кредиті і не граютьзначної ролі в довгостроковому фінансуванні.
У країнах Європи та в Японії банки не мають суворихобмежень у виборі вкладень (портфель банку) та контролі над діяльністю корпорацій.Характерним в цьому відношенні є банківська система Німеччини, де функціонують 4000банків двох типів: універсальні, спеціалізовані та 49 000 банківських установ.
В Україні законодавче не визначена «модель»комерційного банку. Як свідчить практика, комерційні банки в Україні є універсальними.Універсальний банк має тісні зв'язки з підприємствами, виконує нетрадиційні банківськіоперації (на відміну від «консервативної моделі»). Це відповідає домінуючійв останні 10-20 років тенденції до універсалізації банківських операцій.
Банківські операції — це головний зміст діяльності банків. Розрізняють такі групи банківськихоперацій:
1. Пасивні операції, за допомогою яких банки формуютьвласні, залучені (депозити та вклади) та емісійні кошти для проведення в подальшомуактивних операцій. Власні кошти формуються за рахунок відрахувань з поточного прибутку,нерозподіленого прибут-ку або розміщення акцій (у випадку, коли банк за своєю організаційно-правовоюформою є акціонерним товариством). В пасивних операціях центрального банку переважаєемісія кредитних грошей (випуск банкнот), інвестиційних банків, випуск і розміщенняцінних паперів. Отже, банки забезпечують концентрацію тимчасово вільних коштів іїх перерозподіл у ті сфери діяльності, де відчувається нестача грошових коштів.
2. Активи — операції, за допомогою яких банк розміщуєвласні та залучені кошти. Це насамперед кредити та банківські інвестиції (вкладикоштів в цінні папери).
3. Розрахунково-касові операції. Для зберіганнягрошових коштів і здійснення розрахунків банки відкривають підприємствам розрахункові,поточні та інші рахунки (залежно від характеру їх діяльності і джерел фінансування).Банк є посередником у платежах. За дорученням підприємців банки ведуть розрахункиміж постачальниками і тими, хто купує продукцію.
4. Банківські послуги — це вид діяльності комерційнихбанків, спрямований на залучення юридичних і фізичних осіб як постійних клієнтів.До них належать такі послуги:
посередницькі — посередництво в одержанні клієнтомкредиту, посередництво в операціях з цінними паперами, валютою, майном;
довірчі (трастові) — діяльність банку з управліннямайном, переданим клієнтом банку за дорученням. Довірене управління майном за своєюспецифікою споріднене з банківською діяльністю і пов'язане з виконанням робіт зобліку операцій, збереженню цінностей, розміщення коштів, фінансового аналізу тощо.
Довіреною особою банків є в основному приватніособи, а також фірми, благодійні організації, різні фонди (наприклад, пенсійний).Банки надають трастові послуги як приватним особам (розпорядження спадщиною, управлінняперсональними трастами, опікунство із забезпеченням збереження майна, агентськіфункції), так і фірмам (розпорядження активами, агентські операції, ліквідація підприємств);по зберіганню цінностей.
Комерційні банки проводять консультування клієнтіву галузі економічного (фінансового) аналізу та бухгалтерського обліку, випуску тарозміщення цінних паперів, аналізу інвестиційних проектів тощо. Консультаційні послуги,як правило, пов'язані з іншими операціями: кредитними, лізинговими, обслуговуваннямплатіжного обігу.
Перші дві групи банківських операцій найпоширенішіі на них припадає найбільша частка банківського прибутку. В країнах з розвинутоюекономікою в останні роки значно зріс обсяг банківських послуг. Вони стають другимза величиною джерелом банківського доходу.
Зараз відбувається інтенсивний процес формуваннябанківської системи в Україні. Паралельно з реформуванням економіки відбуваєтьсястановлення принципово нової банківської системи. В Україні, за прикладом економічнорозвинених країн, формується двохрівнева банківська система: Національний банк Українина першому рівні та комерційні банки на другому.
На початок 1996 р. в Україні налічувалось 218 комерційнихбанків.
Створюються спеціалізовані комерційні банки. Так,з метою сприяння ринковим реформам в аграрній сфері в Україні створено Земельнийбанк.
Серед провідних комерційних банків можна виділитиАК Укрінбанк, ВА-банк (обидва — Київ), Приватбанк (Дніпропетровськ), Норд-Банк(Одеса), Західноукраїнський комерційний банк (Львів) тощо. Набирає сили процес централізаціїбанківського капіталу через злиття і поглинання одних банківських структур іншими.
Крім того, створюються перші банки за участю іноземногокапіталу. Так, Перший український міжнародний банк має статутний фонд в розмірі5 млн дол. США, в якому 20 відсотків належить голландському, а 30 відсотків американськомукапіталу; Київський інвестиційний банк, що має статутний фонд в 12 млн дол. США.Частка іноземних учасників — 51 відсоток, у тому числі ЄББР — 35, українських — 49 відсотків.
Особливості функціонування банківської системив Україні такі:
1. Особливе місце в банківській системі займаютьперетворені в комерційні колишні державні банки, діяльність яких штучно підтримуєтьсядержавою (АКБ «Україна», Промінвестбанк, Укрсоцбанк, Ощадбанк та Ексімбанк).
Так, Промінвестбанк має найбільший статутний фондсеред комерційних банків країни. На кінець першого кварталу 1995 р. власні коштибанку становили 1/3 власних коштів усіх банків країни. Фізичним особам належало88 відсотків акцій банку. Банк налічував 25 регіональних управлінь і 227 відділень,обслуговував 125000 юридичних осіб — клієнтів, з яких 78 відсотків відносилося донедержавної форми власності.
АКБ «Україна» за кількістю акціонерівє найбільшим акціонерним товариством. У 1994 р. його внесено до «BANKERS ALMANAC»- Реєстру банків світу, фізичним особам належало акцій на суму, що становило 68,5відсотка статутного фонду банку.
При цьому Промінвестбанк, Агробанк «Україна»та Укрсоцбанк контролювали 87 відсотків банківського ринку.
2. Відбувається швидкий процес концентрації тацентралізації банківського капіталу.
3. Темпи зростання банків визначаються не суб'єктивнимиринковими чинниками та власними можливостями, а насамперед адміністративними заходамиНБУ, зокрема Директивою про збільшення комерційними банками статутного фонду.
Нормативна вимога Національного банку України пристворенні нових комерційних банків з валютною ліцензією на ВКВ — це формування статутногофонду в розмірі 3 млн ЕКЮ. Це орієнтир для банків, які мають намір вийти на міжнароднийрівень. Для малих і середніх банків величина мінімальних вимог становить 1 млн ЕКЮвласних коштів. На серпень 1996 р.39 відсотків банків в Україні мали власний капітал1 млн ЕКЮ і більше*. Всі інші банки повинні мати власний капітал не менше ніж 1млн ЕКЮ на 1 січня 1998 р.
4. Структура кредитних вкладень характеризуваласязначною часткою емісійних кредитів НБУ, незначними частками кредитів у виробництвота довгострокового кредитування. При цьому кредити НБУ уряду країни вже за три рокипісля проголошення незалежності становили близько 50 відсотків усіх кредитних вкладеньв економіку України, з яких понад 70 відсотків було надано на покриття дефіцитубюджету.
Комерційні банки на першому етапі своєї діяльностіорієнтувались на кредитування швидко скупних торговозакупівельних операцій недержавногосектора економіки. У виробництво було вкладено до 4 відсотків загального обсягунаданих кредитів, оскільки підприємствам невигідно брати кредити під високі відсотки.
В умовах високого рівня інфляції довгостроковекредитування в 1993 р. знизилось до 3 відсотків від загальної суми кредитних вкладень,а в 1994 р. — до 1,9 відсотка.
У кредитуванні економіки бере участь іноземнийкапітал. Так, програма ЄБРР передбачає надання позик у розмірі від 100 тис. до 2,5млн ЕКЮ на реалізацію проектів у сфері промислового виробництва, будівництва, торгівлі,сільського господарства, транспорту. ЄБРР надав кредит в розмірі 100 млн ЕКЮ напідтримку малого бізнесу. Кредитування здійснюється через провідні комерційні банкикраїни.
5. Знецінення грошових вкладів населення, насампередв Ощадбанку та інших кредитно-фінансових інститутах, за оцінками, становить 100тис. разів.
6. З кінця 1994 р. у банківській і кредитній системахпочали розвиватись кризові явища. Так, сума задавненої заборгованості підприємстві організацій на кінець 1994 р., за даними НБУ, становила 170,1 трлн крб., у томучислі 154,5 трлн крб. становила заборгованість між підприємствами і 15,6 трлн крб.між комерційними банками. Одним із заходів для розв'язання платіжної кризи, що намагаєтьсязастосувати НБУ, є використання Векселів. У 1995 р. припинили свою діяльність 20комерційних банків і більше 50 філій. Криза охопила великі комерційні банки«першої хвилі» (ІНКО, Відродження, Лісбанк та ін.). З кінця 1994 р. розпочалася«трастова криза».
7. Відбувається швидкий процес формування небанківськихкредитно-фінансових інститутів. Це насамперед фінансові компанії, інвестиційні фондита довірчі товариства.
У цілому реформування банківської системи в Україні- це складний і довготривалий процес, що зумовлено не тільки складністю самої банківськоїсистеми, а й тим, що реформування її повинно йти в нерозривному зв'язку з реорганізацієюсфери виробництва, формуванням ринку, реформуванням системи цін і власності, макроекономічноюстабілізацією.
Операції комерційних банків та їх характеристика
Різноманітні операції комерційних банків поділяютьсяна наступні види; пасивні, активні, акцентні, розрахункові, факторингові лізингові,трастові, торгово-комісійні. Розглянемо їх окремо.
Пасивні операції — це операції, за допомогою яких банки утворять свої ресурси (пасиви). Пасиви банківскладаються з їхніх власних капіталів і притягнутих засобів. Власний капітал індивідуальногобанку — це капітал, що належить банкіру. Власний капітал акціонерного банку належитьакціонерам. Він складається з акціонерного, резервного капіталів і нерозподіленогоприбутку поточного року. Акціонерний капітал — це капітал, мобілізований шляхомпродажу акцій. Його сума дорівнює номінальної вартості випущених акцій. Резервнийкапітал складається з установчого прибутку, що представляє собою різниця між курсовоюі номінальними вартостями випущених акцій, а також із щорічних відрахувань від поточноїприбутку.
Власний капітал комерційного банку складає незначнудовго всіх його пасивів — менш 10%. Це порозумівається тим, що комерційний банквиступає в ролі посередника в кредиті і власному капіталі служить лише основою длязалучення чужих засобів. З розвитком капіталізму частка власних засобів скорочується.Так, власний капітал усіх комерційних банків США в 1875 р. складав 35%, у 1900- 20, у 1920 — близько 12, а в даний час — зразково 7 — 8% усіх пасивів. В Англіївласні капітали комерційних банків у 1900 г-минулому рівні 18%, зараз складаютьменш 3% їхніх пасивів, У великих банків питома вага власних капіталів менше, ніжу дрібних.
Притягнуті засоби комерційних банків складаютьсяв основному з внесків юридичних і фізичних осіб. Внески комерційних банків утворятьсядвома шляхами: за рахунок внеску вкладниками готівки (реальні внески) і банківськихкредитів, зачислюваних на поточний рахунок чи позичальника надані в межах установленоголіміту (уявні вклади). Необхідність у створенні уявних вкладів об'єктивно викликаєтьсяпотребами товарообігу, що розширюється, у засобах платежу.
За умовами вилучення внески поділяються на терміновіі безстрокові, чи вклади до запитання.
Строкові вклади — цевнески, що можуть бути вилучені вкладником тільки після закінчення часу, на якевони були поміщені, чи через визначений час після повідомлення банку про їхнє вилучення.Приміщення строкових вкладів оформляється видачею банком вкладнику одного з наступнихтрьох документів: вкладної й ощадної чи книжок вкладного посвідчення — сертифіката.Спосіб оформлення внеску залежить від того, хто є вкладником. Приміщення великихсум банки оформляють видачею вкладних книжок і сертифікатів.
Строкові вклади підприємств — це тимчасово вільні грошові капітали, що перевищують необхідний мінімумплатіжних засобів на поточному рахунку. Тому що по внесках на поточні рахунки банкивідсотків не платять, те їх власнику вигідніше надлишок засобів перевести на строковийвклад. Вкладні сертифікати бувають із правом і без права передачі. Перші можутьпереходити з рук у руки за допомогою передатного напису — індосаменту. Ощадні вкладигромадян містяться у формі покупки чи сертифікатів на ощадну книжку, у якій вказуютьсяумови приміщення внеску і відбиваються вилучення і надходження грошей. Процентніставки комерційних банків по ощадних вкладах трохи нижче процентних ставок ощаднихбанків. Незважаючи на це багато вкладників поміщають внески в комерційні банки,тому що їхній розмір не обмежується і, потрібно менше часу для попереднього повідомленнябанку про вилучення внеску.
Строкові вклади більш стійкі в порівнянні з безстроковоючастиною позикових засобів банку. Тому вони можуть служити джерелом не тільки короткострокових,але і середньо, і довгострокових позичок, а також джерелом інвестицій у цінні папери.Відсоток, виплачуваний по строкових вкладах, залежить від терміну, на який поміщенийвнесок. Чим більше термін, тим вище відсоток.
Безтермінові вклади — це внески, що виплачуються банком на першу вимогу вкладника. Вони в основномумають форму внесків на поточні рахунки. Приміщення внесків на поточні рахунки зв'язаноз функцією банку як посередника в розрахунках. На цих рахунках зосереджуються, насамперед,тимчасово вільні грошові капітали підприємств, що служать резервом платіжних засобів.Власники поточних рахунків одержують у банку чекові книжки. Виписаними на банк чекамивласник поточного рахунка розраховується зі своїми кредиторами, він завжди можеодержати гроші наявними, виписавши чек на себе. Внесок на поточному рахунку утворитьсяза рахунок внеску грошей наявними, перекладу грошей з рахунків боржників на основічеків і векселів, а також у результаті зарахування на нього кредитів, наданих банком.
На кожнім окремому поточному рахунку залишок засобівувесь час чи зменшується збільшується, тобто знаходиться в поточному стані. Зменшеннязасобів на одних рахунках супроводжується збільшенням на інших, тому загальна суматаких внесків у банку не тільки залишається щодо стабільної, але з розвитком економікипостійно росте. По внесках на поточні рахунки банки відсотків не платять. Порозуміваєтьсяце тим, що вони не стягують плати за виконання операцій, зв'язаних з виробництвомрозрахунків через поточний рахунок.
Як позикові засоби одних банків можуть служитизасобу інших, шануй неминуче при кореспондентських зв'язках між банками. У тих місцях,де банки не мають своїх відділень, вони здійснюють розрахунково-кредитне обслуговуваннясвоїх клієнтів через місцеві банки-кореспонденти. І якщо один банк здійснює платіжна користь клієнта іншого банку, то останній стає боржником стосовно першого. Банкиможуть займати засобу друг у друга також шляхом, застави цінних чи паперів перезаставивекселів. Цим способом комерційні банки найчастіше займають кошти в емісійних банків.
Письмовий наказ власника поточного рахунка банкупро виплату зазначеної в ньому суми визначеній особі тому, кому ця особа накаже,чи в окремих випадках пред'явнику, називається чеком. Чек, як і перекладний вексель,використовується у внутрішньому і зовнішньому платіжному обороті. Однак на відмінувід векселя він є безстроковим зобов'язанням, що оплачує банк по пред'явленню. Длятого щоб чек мав силу законного боргового зобов'язання, він повинний мати наступніреквізити:
1) указівка на те, кому повинний бути зробленийплатіж (визначеному чи обличчю пред'явнику);
2) сума платежу цифрами і словами;
3) назва і місцезнаходження банку чекодавця;
4) підпис чекодавця.
У залежності від того, хто має право одержати грошіпо чеку, чеки поділяються на іменні і пред'явницькі. Іменні у свою чергу підрозділяютьсянатяки з правом передачі третій особі (ордерні чеки) і без права передачі. По чекубез права передачі гроші може одержати тільки особа, зазначена в чеку. Такою особоюможе бути сам чекодавець. Ордерні чеки — це чеки, по яких гроші може одержатияк особа, зазначена в чеку, так і інші особи, яким чек буде переданий як засіб платежуза допомогою індосаменту. Пред'явницькі чеки — це чеки, у яких не вказуєтьсяім'я одержувача грошей. По них гроші може одержати будь-яка особа. Найбільше широкозастосовуються ордерні чеки.
Чеки підрозділяються на ряд різновидів у залежностівід того, як чекодавець може одержати гроші — безпосередньо в банку чекодавця черезсвій банк, готівкою чи тільки зарахувати на поточний рахунок, з гарантованою оплатоюбанком. Для запобігання можливості одержання грошей по підроблених, загублених чиукрадених чеках у розрахунках між клієнтами різних банків застосовуються чеки, пояких гроші можна одержати тільки через свій банк, здавши чек на інкасо, але не можнаодержати гроші готівкою в банку чекодавця.
Чек, оплата якого заздалегідь підтверджена банком,називається засвідченим, чи акцептованим. Акцепт чека полягає в тому, що на ньомувідповідальне лице банку ставить штамп чи пише від руки слово «акцептований»і свій підпис. Такий чек є не тільки зобов'язанням чекодавця, але і банку. При акцептічека банк знімає з поточного рахунка чекодавця суму чека і зараховує її на рахунокакцептованих чеків. Вони використовуються тоді, коли чекодавець мало відомий чекополучателю.
Будучи посередниками в розрахунках, багато банківустановлюють між собою кореспондентські (від лат. correspondeo — відповідаю, повідомляю)зв'язки, відкривають один одному поточні рахунки. Одним з інструментів використаннязасобів на поточному рахунку одного банку в іншому є чек. Виставлений одним банкомна інший чи кореспондент на центральний банк чек називається банківським. Банківськічеки, виставлені на іноземні банки-кореспонденти, виписуються в іноземній валюті.Їх може придбати будь-яка особа як за рахунок засобів на поточному рахунку, такі за рахунок сплати готівкою.
Треба помітити, що в 1980 р. у США законом санкціонованевідкриття поточних (чекових) рахунків не тільки комерційними банками, але такожощадними установами, позикоощадними асоціаціями і кредитними спілками (на що вонираніше не мали права). Їм же дозволено виплачувати відсотки по поточних рахункахфізичних осіб. Всі обмеження процентних ставок і вимоги відомого мінімуму засобівна поточних рахунках були скасовані в США в 1986 р.
Активні операції — це операції, за допомогою яких банки пускають в обіг свої ресурси з метою одержанняприбутку. Їх можна розділити на двох груп: операції, зв'язані з наданням позичок,і з інвестиціями в цінні папери. Позички класифікують за багатьма ознаками: умовамповернення і термінам, на які вони надаються, характеру забезпечення, методам наданняі цільовому призначенню. За умовами повернення позички поділяються на терміновіі безстрокові.
Термінові позички надаються на певний строк, довитікання якого банк не має права вимагати їхнього повернення. Вони у свою чергуподіляються на короткострокові (до одного року), середньострокові (від одного рокудо п'яти років), довгострокові (понад п'ять років). Середньо і довгострокові позичкизвичайно погашаються не одноразовим платежем, а різними частинами через визначеніпроміжки часу чи місяць квартал.
Безстрокові позички — це позички, що надаються без установлення визначеного терміну погашення.Банк може зажадати їхнього повернення в будь-який час без чи попередження з попереднімповідомленням. Якщо банк не вимагає повернення позичок, позичальник погашає їх засвоїм бажанням. Такі позички надаються в межах установленого для позичальника банкомліміту кредитування і біржових спекулянтів під забезпечення цінними паперами.
У залежності від забезпечення позички поділяютьсяна забезпечені і незабезпечені. Надання байками позичок зв'язано з визначеним ризикомнепогашення їх у випадку банкрутства чи позичальника ж його нечесності. Тому, якщобанк недостатньо упевнений у чи платоспроможності чесності позичальника, він вимагаєзабезпечення позички визначеними цінностями. Характер забезпечення позички залежитьвід терміну, на який береться позичка. Так, короткострокові позички забезпечуютьсявекселями, товарними документами і цінними паперами, а середньо і довгострокові- цінними паперами і заставними на нерухоме майно. Позички під забезпечення векселямиподіляються на два види: облік векселів і позички під їхню заставу.
Позички без забезпечення (бланкові) представляютьсяпід зобов'язання самого позичальника — по соло-векселі (італ. solo, від. лат. solus- один). Вони більш обтяжні для позичальника в порівнянні з позичками під забезпечення.По них банки стягують більш високий відсоток. Крім того, при наданні середньо — і довгострокових позичок без забезпечення банк накладає визначені обмеження на діїпозичальника. Він вимагає, щоб позичальник не знижував розміру оборотного капіталунижче визначеного рівня протягом усього періоду заборгованості, обмежує мети, наякі використовується позичка, і суму загальної заборгованості позичальника. Позичальникзобов'язаний періодично представляти банку зведення, що характеризують результатисвоєї господарської діяльності, для контролю за дотриманням прийнятих їм зобов'язаньі оцінки його фінансового положення. Банки одержують право на оцінку задовільногочи незадовільного керівництва підприємством-позичальником.
Комерційні банки застосовують два методи наданняпозичок. Перший полягає в тому, що можливість надання позички щораз зважується віндивідуальному порядку на підставі заяви позичальника. Цей метод застосовуєтьсязавжди при наданні термінових позичок і є одним з методів надання безстрокових позичок.При другому методі позички надаються в межах заздалегідь установленого для позичальникабанком ліміту кредитування, що використовується позичальником у міру потреби випискоючеків на банк. Сума ліміту кредитування встановлюється банком з урахуванням розмірукапіталу і фінансового положення позичальника, обумовленого на основі наданої їмфінансової звітності. Вона також залежить від кредитних можливостей банку і загальногоекономічного становища країни в даний період. Установлений ліміт кредитування банкперіодично (мінімум один раз у рік) переглядає.
Другий метод має ряд переваг перед першим. Длябанку він вигідніше тим, що скорочується обсяг кредитної документації, а для позичальника- виключає необхідність щораз вирішувати питання з банком про одержання позички,а також тим, що при ньому позичальник платить відсотки тільки по дійсно використанихсумах кредиту, коли при індивідуальних позичках він повинний оплачувати усі сумуз дня його одержання, незалежно від того, використана вона чи ні.
У розвинутих країнах в активах комерційних банківзначну питому вагу займають інвестиції в цінні папери. Такими паперами в основномувиступають облігації державних позик і акції дочірніх кредитних установ, тому щоінвестиції в акції й облігації промислових і торгових чи підприємств забороняютьсязаконом, чи банки самі утримуються від них, оскільки вони погіршують ліквідністьїхніх активів. Купуючи облігації державних позик, банки фінансують непродуктивнівитрати держави і насамперед витрати на військові цілі. От чому у військові рокипитома вага облігацій державний позик в активах банків досягає найбільш високогорівня. Так, до кінця Другої світової війни інвестиції в облігаціях державних позикв Англії складали приблизно 1/3, а в США — 3/4 активів комерційних банків. Вонизалишалися тривалий час на високому рівні і після війни.
В даний час у зв'язку з дефіцитом держбюджету,характерним для більшості країн, питома вага заборгованості держави комерційнимбанкам залишається високим, хоча і меншим, чим у військові роки. В Україні на покупкукомерційними банками облігацій внутрішнього держзайма до фінансового краху 1998р. ішло більш 85% їхніх кредитних ресурсів. На тлі загальної платіжної кризи — цепозбавляло економіку коштів, відволікаючи кредитні ресурси з надання позичок підприємствамна фінансування швидкозростаючого державного боргу.
Акцептні операції.У тісному зв'язку з кредитними операціями комерційних банків знаходяться акцептні,зв'язані з акцептом комерційних векселів. Акцепт означає згода боржника платитипо виставленому на нього кредитором векселю. Ця згода оформляється у виді написуна лицьовій стороні векселя слова «акцептована», дати і підписи акцепту.
Виконання банками акцептних операцій викликанетим, що постачальники товарів не завжди упевнені в платоспроможності свого покупця,що здобуває товари в кредит. Якщо постачальник не упевнений у платоспроможностісвого покупця, він вимагає, щоб виставлений їм вексель був акцептований не самимпокупцем, а банком чи покупця яким-небудь іншим банком, що користається високоюрепутацією. У цьому випадку покупець домовляється з відповідним банком про акцепт.Свою згоду на акцепт банк підтверджує в письмовій формі видачею покупцю акредитивного(від лат. аccreditivus — довірчий) листа, що висилається постачальнику.
Акцептом векселя банк гарантує його плату і тимсамим додає йому велику мобільність як засобу звертання і платежу. Крім того, таківекселі більш охоче приймаються до обліку іншими банками. Банк оплачує вексель зарахунок боржника, що до настання терміну платежу вносить у банк необхідну суму грошей.У випадку банкрутства боржника банк оплачує вексель за свій рахунок. Акцептні операціїносять характер пасивно-активних: з наданням акцепту в банку одночасно виникає зобов'язаннястосовно кредитора (власнику векселя) і вимога стосовно боржника, за який він доручився.Вони, не будучи зв'язані з вкладенням у них капіталу, за винятком випадків банкрутстваборжників служать важливим джерелом прибутку банку у виді комісійних.
Розрахункові операції. Розрахункові операції зв'язані з функцією банку як посередника в розрахунках.Існує кілька форм розрахунків і видів операцій, які можна об'єднати в двох груп,інкасові й акредитивні.
Найбільш масові — інкасові (від італ. incasso- виторг) операції, за допомогою яких банк по зданим йому клієнтами розрахунковимдокументам {чекам, векселям і іншим платіжним вимогам) одержує гроші і зараховуєїх на поточні рахунки Коли кредитор (одержувач грошей) і боржник (платник) виступаютьу ролі клієнтів того самого банку, техніка розрахунків зводиться до того, що банкна основі зданих йому розрахункових документів списує гроші з поточного рахункаборжника і зараховує їх на поточний рахунок кредитора. Якщо ж кредитор і боржникє клієнтами різних банків, то, перш ніж зарахувати гроші на поточний рахунок кредитора,банк кредитора повинний їхній одержати в банку боржника Однак клієнти кожного банкувидають зобов'язання клієнтам інших банків і самі одержують від них зобов'язання,т. е мають платіжні вимоги до них Отже, банк не тільки одержує гроші від інших банків,але і повинний платити їм по зобов'язаннях своїх клієнтів Тому практика розрахунківміж банками зводиться до обміну зустрічними вимогами через так називані розрахунковіпалати — організації, створені комерційними банками для обміну зустрічними вимогамисвоїх клієнтів.
Сутність розрахунків через розрахункову палатуполягає в наступному. Кожен банк — член розрахункової палати щодня складає відомостічеків і векселів, зданих йому на інкасо клієнтами, окремо по кожнім банку — членурозрахункової палати. Ці відомості, разом з чеками і векселями направляються в розрахунковупалату. Службовці розрахункової палати на підставі отриманих відомостей складаютьзагальну розрахункову, у якій визначається кінцевий результат обміну платіжнимидокументами хто з банків боржник і хто кредитор. Ця відомість направляється в центральнийбанк, а чеки і векселі — банкам, клієнтам яких вони видані. Згідно даним розрахунковоївідомості центральний банк списує гроші з поточних рахунків комерційних банків-боржниківі зараховує їх на поточні рахунки банків-кредиторів. У зв'язку з установленням кореспондентськихзв'язків між комерційними банками в нас також виникає потреба в створенні розрахунковихпалат (розрахункових центрів).
Акредитиви поділяються на туристські (грошові)і комерційні Туристський акредитив — це грошовий документ, виданий банком клієнтуз проханням до зазначеного в ньому відділенням чи банку банкам-кореспондентам усвоїй чи країні за кордоном оплачувати в межах визначеної суми протягом визначеногочасу чеки, виписані власниками акредитива. Туристам, що виїжджають за кордон, акредитивможе бути виписаний у національній чи іноземній валюті, у залежності від бажаннятуриста.
Комерційний акредитив — це форма розрахунків міжпокупцем і постачальником, застосовувана тоді, коли постачальник недостатньо упевненийу платоспроможності покупця. Застосовується вона, головним чином, у розрахункахпо зовнішній торгівлі. Сутність її зводиться до того, що банк покупця гарантує постачальникуоплату товарів покупцем. Техніка розрахунків полягає в наступному. Банк імпортерана прохання останнього видає гарантійне лист-акредитив, яким підтверджує, що виставленіекспортером відповідно до акредитива векселя будуть оплачені чи акцептовані по пред'явленню.Такі векселі експортер легко може врахувати у своєму банку, одержавши платіж негайнопісля відправлення товарів. Комерційний акредитив може також приймати форму письмовогодоручення банку-імпортера банку-кореспонденту в країні експортера чи оплатити акцептуватив межах зазначеної суми протягом визначеного терміну векселя, виставлені експортером.
Переводні операції — це операції по переводу банком грошей, внесених наявними чи списаних з поточногорахунка клієнта, у своє чи відділення банк-кореспондент (усередині чи країни закордоном), де їх може одержати сам чи клієнт обличчя, якому адресований переклад.При перекладі грошей клієнту видається чи чек грошовий акредитив При телеграфномуперекладі банк видає клієнту квитанцію на суму прийнятих до перекладу грошей і сповіщаєпо телеграфі своє чи відділення банк-кореспондент, яка сума повинна бути виплачена.Чи кореспондент відділення банку по чи телефоні телеграфом повідомляє одержувачугрошей про надходження на його користь переводу.
Факторингові операції. Факторинг — це різновид розрахункових операцій, що сполучаєтьсяз кредитуванням оборотного капіталу клієнта, шляхом переуступки клієнтом-постачальникомбанку неоплачених платіжних вимог, рахунків-фактур (від лат. factura — обробка)за поставлені товари, виконані роботи і зроблені послуги і відповідно права одержанняплатежу по них, тобто шляхом інкасування дебіторської заборгованості клієнта (одержаннязасобів по платіжних документах). У цьому випадку, банк стає власником неоплаченихплатіжних вимог і бере на себе ризик їхньої несплати, хоча кредитоспроможність боржниківпопередньо перевіряється. Відповідно до договору він зобов'язується оплатити сумупереуступлених йому платіжних вимог поза залежністю від того, чи оплатили свої боргиконтрагенти постачальника. Унаслідок цього постачальник знає точну дату оплати своїхплатіжних вимог і може планувати здійснення своїх платежів. Завдяки факторингу досягаєтьсяприскорення оборотності засобів у розрахунках.
Лізингові операції.Лізинг (від англ. lease — оренда) — це складна торгово-фінансова угода, при якійлізингова форма, тобто орендодавець, відповідно до побажань і спеціалізації орендарякупує у виробника визначене майно і здає його в оренду. Лізингові фірми часто виступаютьчи філіями дочірніми підприємствами великих компаній і банків. Число їхніх операційостаннім часом швидко збільшується. Наприклад, у США лізинг устаткування за 1985-1989р. подвоївся і перетворився в бізнес з обсягом угод близько 120 млрд дол. Лізингодержав широке поширення й у Західній Європі. Величина його операцій досягла в 1989м: у Франції — 14 млрд діл., у ФРН — понад 7, в Італії — близько 6, у Швеції — більш3, у Японії вони виросли до 50, а в Австралії — до 12 млрд. дол.
Настільки швидкий розвиток лізингу порозуміваєтьсяпоруч причин. Використання устаткування на умовах оренди, може виявитися більш привабливим,чим його покупка.
По-перше, фірма-орендар у цьому випадку звільняєтьсявід витрат одноразово великої суми на закупівлю засобів праці.
По-друге, вона замість звичайного гарантійноготерміну одержує гарантію працездатності устаткування на весь термін оренди.
По-третє, у бухгалтерських правилах багатьох країнперевага віддається оренді, а не покупці, тому що гроші, заплачені за оренду, враховуютьсяяк поточні (експлуатаційні) витрати і звичайно не фігурують у балансовій відомостіпід знаком мінус, у той час як придбання устаткування в кредит вважається заборгованістю.
По-четверте, орендар у договорі лізингу може домовитисяпро умови покупки орендованого устаткування в орендодавця після завершення термінуоренди.
По-п'яте, лізинг вигідний виробнику, тому що вінчерез лізингову фірму розширює ринок збуту своїх товарів (машин, устаткування),прискорюючи оборот капіталу. У СНД лізинг здатний зіграти важливу роль для забезпеченнявиходу з кризи, оскільки більшість підприємств у другій половині 90-х років не мализасобів не тільки на придбання засобів праці, але і для покриття поточних витрат.
Лізингові фірми, що є власниками устаткування,що здається в оренду, мають значний власний основний капітал. Домогтися цього, почавшиз нуля і пройшовши всі стадії нагромадження, у сучасному суспільстві вдається деяким.Тому більшість фірм починають свою діяльність при безпосередній чи непрямій підтримцібанків. Найчастіше лізингові фірми виникають як філії банків. Незважаючи на те,що при здачі устаткування в оренду вимагаються великі капітальні вкладення для закупівліустаткування, банк, що займається лізинговими операціями, може одержати ряд переваг,насамперед розширити коло операцій, збільшити число клієнтів за рахунок підвищенняякості обслуговування, знизити ризик втрат у зв'язку з неплатоспроможністю орендаря,одержати стабільний доход у виді комісії з лізингу, заощадити якусь частину засобівза рахунок спрощення організації обліку платежів по лізингу в порівнянні з бухгалтерськимобліком при довгостроковому кредитуванні.
Трастові операції. Довірчі (трастові) операції- це операції, при виконанні яких банк є довіреною особою. В якості довірителіввиступають окремі фізичні особи і корпорації, а також навчальні, релігійні, благодійній інші заклади. Для окремих лиць на довірчих початках банки керують нерухомим майном,цінними паперами і грошовим капіталом. Прийняті для керування цінні папери банкможе продати з метою придбання більш прибуткових паперів. При передачі банку грошовихкапіталів довіритель може наказати сферу їхнього приміщення. Якщо таких указівокні, банк за своїм розсудом пускає їх в оборот. Часто банки на основі заповіту померлогочи, якщо немає заповіту, то за рішенням суду здійснюють операції по розділі майнаміж його спадкоємцями відповідно до існуючого законами. Якщо при цьому в числі спадкоємцівє неповнолітні, він може залишитися опікуном таких спадкоємців.
Банки виконують різні трастові операції і для корпорацій.Нерідко корпорації передають банкам для керування пенсійні фонди, створювані зарахунок засобів робітників і частково за рахунок самих корпорацій. Банки виступаютьяк довірені обличчя при випуску корпораціями облігаційних позик. Якщо облігаціївипускаються під забезпечення акцій дочірніх підприємств, то вони передаються банкуяк довіреній особі на весь період до погашення облігацій. При випуску облігаційпід забезпечення нерухомим майном банк є власником титулу власності па таке майно.У даному випадку він захищає інтереси власників облігацій. Тому при необхідностійому надається право за своїм розсудом вирішувати питання з закладеним майном.
Банки виступають агентами по реєстрації випущенихкорпораціями акцій з метою недопущення їхнього випуску понад дозволену кількість,а також агентами по перекладу акцій з одного обличчя на інше при їхньому продажі.Вони приймають на збереження акції й облігації, що належать інвестиційним трестам,виконують операції по ліквідації майна збанкрутілих підприємств і виплаті засобівїх кредиторам. Облік майна, яким банк керує як довірче лице, ведеться окремо відйого власного капіталу і позикових засобів, У великих банків майно складає дужевеликі суми, у деяких перевищує розміри власних капіталів, позикових засобів і забезпечуєїм мільйонні суми прибутку.
Торгово-комісійні операції. Торгово-комісійні операції- це операції, зв'язані з покупкою і продажем цінних паперів і дорогоцінних металівдля клієнтів. Банки беруть активну участь у розміщенні облігацій державних позик.Здобуваючи облігації у держави, вони потім розміщають їх на фондовому ринку міжфінансово-кредитними установами і приватними особами. Крім того, вони здійснюютьвеликі обороти з акціями й облігаціями акціонерних підприємств, продаючи їх з дорученняодних клієнтів і купуючи для інших.
Використана література
1. Сало І.В. Фінансово-кредитна система України та перспективиїї розвитку. — К.: Наук. Думка, 1995.
2. Сабанти Б.М. Теория финансов: Учеб. пособие. — М.:Менеджер, 1998.
3. Польова О. Банківська система України в умовах глобалізаціїсвітової економіки. // Економіка, 2006, №3.
4. Туган-Барановський М.І. Паперові гроші та метал. — К.: КНЕУ. — 2004
5. Гальчинський А.С. Теорія грошей. — К.: Основи, 2001.
6. Финансово-кредитный словарь. — М.: Финансы и статистика,1994.