Філософія життя: основні ідеї та представники

Міністерствофінансів України
Буковинськадержавна фінансова академія
Кафедрафілософії і права
Індивідуальненавчально-дослідне завдання
Здисципліни: «Філософія»
натему: «Філософія життя: основні ідеї та представники»
Виконала:
Студентка групи ОА-12
Івасюк Євгенія
Науковий керівник:
Ушій С.Н.
Чернівці,2010

Зміст
Вступ. 3
1. Концепція філософії життя. 4
2. Академічна філософія життя.Вільгельм Дильтей і Георг Зиммель. 4
3. «Творча еволюція»Анри Бергсона. 5
4. Етичні погляди А.Шопенгауера. 6
5. Етичні погляди Ф.-В. Ніцше. 10
6. Етичні погляди А. Швейцера. 15
Висновки. 19
Використана література. 20

Вступ
«Філософія життя», течія другапідлога. XIX — начала XX століття — поставило життя в основу усього буття,існування, і в центр власних навчань, зробивши її першою категорією, щоінтерпретується ними як первинна реальність, органічна цілісність, процес,передуючий розподілу матерії і духу, буття і свідомості. Цей напрям виступив зареабілітацію життя, проти її утиску і збіднення розсудливим, політичним,економічним і іншими утилітарними (практичними, призначеними для користувача) іраціоналістичними підходами. У зв'язку з цим, поняття «життя», якцентральне поняття цієї філософської течії, покликаний замінити поняття«буття». Буття це статичний стан. Життя — цей рух, становлення.«Немає буття, є тільки становлення», — заявляв Ф. Ніцше. Рядпредставників філософії життя підкреслювали, що життя — це діяльність, творчетворення, самовираження людини, форми об'єктивування людини в культурі, щодозволяють йому реалізувати і пізнавати самого себе. Кожен індивід відчуваєсебе у рамках якогось величезного життя, що зачіпає його і загрозливої йому.Він почуває себе підпорядкованим якимсь потокам, потокам життя. Життя як потік,невловима розсудливими методами пізнання. Її пізнання здійснюється на основіособливих пізнавальних здібностей: переживання і співпереживання (розуміння);інтуїції, віри, любові і так далі.

1. Концепціяфілософії життя
У широкому розумінні філософія життя — цебудь-яка концепція, що розглядає питання смислу, мети, цінності життя, особливоколи вона недооцінює чи й ігнорує теоретичне знання, звертаючись до непідробноїповноти безпосереднього переживання, прагне “зрозуміти життя з нього самого”.Вона надає перевагу почуттям, інстинкту; виступає проти інтелекту; захищаєірраціоналізм і містику від раціоналізму, споглядання від поняття, “творченачало” від “механічного”. В такому розумінні до прибічників філософії життязараховують деяких досократиків, стоїків, представників ірраціоналізму XVIIIст., романтиків та ін. Засновниками сучасної філософії життя вважаються А.Шопенгауер і Ф.-В. Ніцше.
Філософія життя — підкресленоантираціональний напрям у філософії, в центрі уваги якого перебуваєінстинктивно пізнавана цілісна реальність, не тотожна ні духу, ні матерії, якубуло названо “життям”.
Представники цієї ірраціоналістичноїконцепції, що постала наприкінці XIX — у першій чверті XX ст. не дужепереймалися буттям об'єктивного світу: їх передусім цікавив внутрішній світлюдини.
Оскільки ця концепція сфокусована напроблемах смислу, мети і цінності життя, істотне місце в ній відводиться етиці.Особливу увагу філософія життя звертає на невдавану (щиру) повнотубезпосереднього переживання, внаслідок чого недооцінює або й ігнорує теоретичнезнання.
2. Академічнафілософія життя. Вільгельм Дильтей і Георг Зиммель
Вільгельм Дильтей і Георг Зиммельвизначають життя як факти волі, спонукань, почуттів і переживань. З цієї точкизору, дійсність — це те, що міститься в досвіді самого життя. Отже, дійсність — це чисте переживання, поза яким дійсності не існує. Дильтей говорить пронеобхідність віри в реальність зовнішнього світу, засновану на вольовому,«практичному» відношенні людини до світу. Г. Зиммель також бачить в«житті» центр, від якого з одного боку йде шлях до душі, до«Я», а з іншої — до ідеї, Космосу, абсолюту. Проте, визначальніхарактеристики життя — це переживання, «життєвий досвід».
"«Життєвий досвід» івиступає об'єктом пізнання, він не зводимо до розуму. Він ірраціональний. Життя- це потік, зміна, творчість. Тому представники цієї школи заперечуютьможливість знання як віддзеркалення закономірного, загального. Життя не можебути осягнуте тільки через індивідуальне; методом «наук про дух»виступає безпосередньо переживання історичних подій. У їх системах «Наукипро дух» набувають форми герменевтики — мистецтва тлумачення, мистецтва«розуміння» письмових текстів, «зафіксованих життєвиходкровень». По Дильтею, історик повинен не просто відтворити істиннукартину подій, але і «пережити» її наново, «представити івідтворити в її життєвості», «ужитися» і«співпереживати». Дильтей у своїх роботах спирався передусім наісторію і психологію (описову, розуміючу, а не пояснювальну,природничонаукову).
3. «Творчаеволюція» Анри Бергсона
На відміну від інших представників«філософії життя» Бергсон у своїх роботах спирався наприродознавство. На основі концепції «життя» він прагнув побудуватикартину світу, яка по-новому б пояснила еволюцію природи і розвиток людини,обгрунтувала б їх єдність. Центральне поняття філософського вчення А. Бергсона- життєвий порив. З точки зору Бергсона, життя — це безперервне творчестановлення. Матерія — відсталий початок буття, хоча і чинить опір, але всетаки підкоряється життю. Завдяки цьому, еволюція світу природи стає творчоюеволюцією. В результаті, світ в зображенні Бергсона, з'являється як єдиний,безперервно і що безповоротно розвивається, спонтанний і непередбачуваний.Народжуючи усі нові і нові форми, він знаходиться в стані безперервногостановлення. Бергсон вважав, що людина досить успішно пристосувалася до світуматерії за допомогою інтелекту. Інтелект, по Бергсону — це розумне і розсудливепізнання, що досягло вищих форм в методах фізико-математичних наук. Інтелектрозкладає цілісність світу на тіла, тіла на елементи і так далі, а потімконструює з них штучні єдині картини світу. Бергсон не заперечує пізнавальнихможливостей інтелекту, проте інтелект зовсім не створений для того, щобосмислити еволюцію, у власному значенні цього слова, тобто безперервністьзміни.
Інтелекту принципово недоступний«життєвий порив». Його пізнання можливо тільки на підставі інтуїції.Інтуїцією, по Бергсону, називається рід інтелектуальної симпатії(співпереживання), за допомогою якої людина переноситься всередину предмета,щоб злитися з тим, що в нім єдине, і отже, невимовно. Інтуїція дозволяєпроникнути в саму суть речей. Бергсон характеризує інтуїцію як основу Духу, увідомому сенсі, як саме життя. Завдання філософії, на його думку, полягає втому, щоб допомогти людині опанувати інтуїції, що розсіюються (в процесіжиття).
4. Етичні поглядиА. Шопенгауера
Творець філософської концепції, яка сталаодним із джерел філософії життя, А. Шопенгауер наукове світорозуміння вважавілюзорним, класичну філософію — шарлатанством, а діалектику — “жонглюваннямабстрактними формулами”. Його праці — “Світ як воля і уявлення”, “Дві основніпроблеми етики” та “Афоризми і максими” значно вплинули на європейськуфілософію, зокрема й на етику.
Світ, на думку філософа, існує лишенастільки, наскільки людина його уявляє. Уявлення розпадається на суб'єкт іоб'єкт: споглядання того, хто споглядає. Без суб'єкта уявлення немає йогооб'єкта, який набуває просторової і часової визначеності (йдеться не пропредмети об'єктивного, матеріального світу, а про уявлення). Проте цього дляпізнання, що керується принципом каузальності (причинності), недостатньо,оскільки постає питання, чи не є світ чимось більшим та іншим, ніж уявлення.Зрештою, суб'єкт пізнання на основі досвіду може виявити в собі дві принциповорізні сутності: своє тіло, яке постає для нього як уявлення, об'єкт середоб'єктів, а також те, безпосередньо знайоме кожному, що називають волею. Тіло —це об'єктивація волі, а воля — це в-собі-буття тіла.
Концепція А. Шопенгауера ґрунтувалася надвох основних положеннях: “світ — це воля в собі” і “світ — це уявлення длянас” (згадаймо “речі в собі” і “речі для нас” І. Канта). Світ як річ у собіпостає у філософа як сліпа “воля до життя”. Поняття, на його думку, — це тількиабстракції, тому більш вмотивованим за декар-тівське “Я мислю, отже, існую”вважав твердження “Я хочу (волію), отже, існую”. Саме в бажанні суб'єктвиступає сам по собі, розкриває свою сутність, тобто волю. Вона завждиперебуває у стані прагнення, оскільки цей потяг є її єдиною сутністю. Воля немає чітко окресленої мети, якої можна досягти. Вона невгамовна, ніколи не можебути вдоволеною, а людина — щасливою.
Волю А. Шопенгауер розумів як космічненачало (світ постає як наслідок волі до життя), внутрішню сутність усіх сил(сили, завдяки яким людина має прагнення; сили, що спричиняють розвиток рослин,навіть силу тяжіння). Воля як “річ-у-собі” перебуває, за його переконаннями,поза простором і часом. Вона безпричинна і непізнавана, не має об'єктивноїоснови і певної мети. Воля до життя подрібнюється на нескінченну множинуоб'єктивацій, кожній з яких притаманне прагнення до абсолютного панування, щовиражається у війні всіх проти всіх. Вищим ступенем об'єктивацій волі А.Шопенгауер вважав людину — істоту, наділену розумним пізнанням, яке вінрозцінював тільки як допоміжний засіб діяльності.
Якщо воля як “річ-у-собі” й основабудь-якого явища є свобідною, то все, що стосується цього явища, зокрема йемпірична людина, підкоряється необхідності. Людина може обирати рішення, і цяможливість робить її ареною боротьби мотивів. Кожен індивід пізнає себе всієюволею до життя. Усі інші індивіди існують у його уявленні як щось залежне віднього, що є джерелом безмежного егоїзму людини. Держава не знищує егоїзм,оскільки вона — лише система збалансованих одиничних воль. Переборенняегоїстичних імпульсів відбувається, на думку філософа, у сфері мистецтва іморалі. Будучи результатом творчості генія, мистецтво ґрунтується на здатностідо “незаінтересованого споглядання”, в якому споживач мистецтва постає “чистимбезвільним” суб'єктом, а об'єктом — ідея (у платонівському розумінні). Музикаяк найвищий вид мистецтва має на меті не відтворення ідей, а безпосереднєвідображення волі.
Заслонами А. Шопенгауера, те, що в людині,набагато важливіше від того, що є у неї. Високо цінуючи здоров'я, він, однак,не поділяв гедоністичних поглядів: “Дурень ганяється за насолодами і знаходитьрозчарування; натомість мудрець лише уникає горя”. Недооцінюючи дружбу,обстоюючи переваги самотності, вважав, що людина уникає, терпить чи любитьсамотність відповідно до того, яка цінність її “Я”. Користь самотності вбачав ів тому, що саме на самоті кожен бачить у собі те, чим він є насправді. Істиннадружба — примара. Реальна дружба ґрунтується на взаємному благу, спільнихінтересах, але як тільки інтереси зіштовхуються — дружба руйнується. Навітьшлюбні узи філософ вважав неприйнятними (“Одружитися — означає наполовинузменшити свої права і вдвічі збільшити свої обов'язки”).
Етична концепція А. Шопенгауерапесимістична, через що його називали філософом “світової скорботи”. Він вважавіснуючий світ найгіршим із можливих, а полемізуючи з Г.-В.-Ф. Гегелем, проголосивтезу: “Все дійсне нерозумне, все нерозумне дійсне”. Одночасно діяти розумно іморально, на його думку, неможливо. Істинна доля людини завжди є трагічною:“Оптимізм, — стверджував філософ, — видається мені не тільки безглуздим, а й,правду кажучи, безсовісним поглядом, гіркою насмішкою над несказаннимистражданнями людства”. Правда, з точки зору молодості життя здаєтьсянескінченним майбутнім, однак з точки зору старості воно постає як дуже короткеминуле. Проте життя і смерть є трагічними лише для пересічної, нездатноїосягнути їх таємницю людини. Для людини, здатної споглядати сутність світу,тобто волю, а осягнувши її, — відмовитися від неї і завдяки цьому досягнутиабсолютної безтурботності, спокою, метою життя є смерть: “Смерть — це кінцевийвисновок, resume життя, його підсумок...” Справжній філософ, мудрець, якийосягнув таємницю світу, не боятиметься смерті, оскільки і в житті знає, що вінніщо. Саме тому в ньому відсутнє бажання індивідуального буття. А череззаперечення волі до життя людина, за А. Шопенгауером, може досягнути вічноїдоброчесності.
Істотною ознакою життя людини філософвважав страждання, яке є невідворотним. Те, що називають щастям, завждифактично зводиться до звільнення людини від страждань. Однак, звільнившись відодних страждань, людина зазнає інших страждань і нудьги. Ілюзорний світмарновірства і релігії не рятує людину від самотності, тому вона завждиполишена на саму себе. Визнання домінуючої ролі страждання в житті людинипривело його до висновку, що співчуття (спів-страждання) є найважливішимморальним принципом. Співчуття стосується не тільки людини, але, на чомунаголошував А. Шопенгауер, і тварин. Відкриваючи людині невикоріненістьстраждань, свідомість, на думку А. Шопенгауера, вказує шлях звільнення відсвітового зла. Зрозумівши, що воля в усіх її проявах одна, людина може дійти достану цілковитої відсутності бажань. І тоді її воля не утверджуватиме своєїсутності, а заперечуватиме. Йдеться про перехід до аскетизму, мета якогополягає у знищенні не тільки життя тіла, а й волі, виявом якої є тіло. Цеспричинює розширення у світовій волі індивідуальної, перехід її у небуття,внаслідок чого весь останній світ (світ-об'єкт) перетворюється на ніщо,оскільки без суб'єкта немає об'єкта. Такі думки також близькі індуїстському вченнюпро нірвану.
За твердженнями А. Шопенгауера,проповідувати мораль легко, а обґрунтувати важко. Тому він високо цінуваветичний смисл своєї філософії, оскільки вона визнає волю сутністю людини.Індивід сам себе творить, а тому вчинки людини є справді її власними вчинками,а отже, можуть бути поставленими їй у провину.
Концепція А. Шопенгауера відчутно вплинулане тільки на філософів, а й на митців, зокрема на німецького композитораРіхарда Вагнера (1813—1883).
5. Етичні поглядиФ.-В. Ніцше
Поділяючи погляди А. Шопенгауера, Ф.-В.Ніцше, однак, категорично виступив проти сучасної йому європейської моралі (нетільки проти моральності, реальних моральних стосунків, які завжди недосконалі,а й проти моралі як системи норм бажаних моральних стосунків людей), за“переоцінку цінностей”, насамперед моральних. “Необхідно знищити мораль, щобзвільнити життя”, — стверджував філософ. Етиці як науці про мораль, на йогодумку, не вистачає проблеми самої моралі: “… сама цінність цих цінностейповинна бути колись поставлена під сумнів...”
Образність і фрагментарність праць Ф.-В.Ніцше, насиченість їх парадоксальними висловлюваннями, афоризмами, міфами тощоускладнюють тлумачення його філософської, зокрема й етичної, концепції.Невипадково одні автори захоплюються його працями, а інші, навпаки, засуджують,називають їх автора ідейним і духовним вождем фашизму.
На думку Ф.-В. Ніцше, сучасна йому Європаперебуває напередодні кризи. Однак щоб збагнути це і переоцінити цінності,філософ повинен бути чесним перед собою, мати “злу” совість, не схилятися передавторитетами, виявляти героїзм мислі (за героїзм мислі Ніцше захоплювавсятворчістю А. Шопенгауера). Філософ нічого не повинен брати на віру, йому слідпідозріло ставитися до дійсності, зривати маски з освячених ідеалів, нелякатися світу, який при цьому йому відкриється, не боятися бути незрозумілим івідкинутим ображеними обивателями. Насамперед він має відмовитися відморального тлумачення світу, яке панує в традиційній філософії і теології, недовіряти смислу, що лежить на поверхні, а відшукати його соціально-психологічніоснови.
Різновиди моралі, за твердженнями Ф.-В.Ніцше, загалом належать або до моралі аристократів (кращих), або до моралірабів (гірших).
Мораль аристократів — це “мораль переваги”,одвічна, природна, самодостатня. Вона “виростає із торжествуючогосамоствердження” людини як неприборкана сила природи. Наприклад,рицарсько-аристократичні судження про цінності мають своєю передумовою могутню“тілесність, квітуче, багате, навіть таке, що б'є через край, здоров'я,включаючи й те, що зумовлює його збереження, — війну, авантюру, полювання,танець, турніри і взагалі все, що містить у собі сильну, вільну, радіснуактивність”. Люди високородні, будучи цільними, активними, сповненими сили,почуваються щасливими. Вони не відокремлюють діяльність від щастя. Основоюаристократичної моралі (і права сильного) є “воля до влади”. Вона — вищабудь-яких норм життя і поведінки людей, зокрема нормативних настанов релігії ісучасної моралі. З “волі до влади” Ніцше виводив усі основи моралі. Суб'єктомаристократичної моралі є надлюдина, яку характеризує вроджене благородство,гармонійність, органічне поєднання фізичної досконалості і духовного багатства.Благородна людина навіть ворога вимагає гідного.
У основі «моралі панів», з точкизору Ніцше, повинні лежати наступні принципи:
1) «цінність життя» є єдинабезумовна цінність;
2) існує природна нерівність людей,обумовлена відмінністю їх життєвих сил і рівнем «волі до влади»;
3) сильна людина вільна від моральнихзобов'язань, він не пов'язаний ніякими моральними нормами.
Ф.-В. Ніцше мало переймався проблемамиузгодження моралі як особистісного феномену з інтересами суспільства та людствазагалом, можливістю набуття мораллю всезагального характеру. Весь пафос йогопраць спрямований на розвінчання сучасної йому моралі, яку він називав мораллюрабів.
Мораль рабів, на думку мислителя,сформувалася під впливом античної філософії та християнської релігії івтілилась у численних аскетичних церковно-доброчинних, соціалістичних та іншихконцепціях людської солідарності. В Європі, за його переконаннями, панує моральрабів, яку вважають єдино можливою мораллю, мораллю загалом. Вона складна,суперечлива, проте їй властиві спільні ознаки:
— рабська мораль захищає інтереси стада,суспільства, а не особистості, тому вона є стадною, спрямованою передусім напідтримку слабких, хворих, жебраків, невдах. Така мораль сприяє знеособленнюлюдини;
— рабською робить мораль уже сама претензіяна безумовність, абсолютність, ототожнення її з недосяжним ідеалом, на тліякого реальне існування людини виглядає нікчемним. Дотримуючись цієї моралі,людина погоджується бути маленькою, жалюгідною, нікчемною;
— норми рабської моралі є зовнішнімистосовно людини як автономної особистості. Така мораль в людині має відчуженийхарактер, вона представлена репресивними функціями розуму стосовно почуттів,інстинктів. А пізнання як раціональна діяльність не сприяє підвищенню “волі довлади”, оскільки перевага інтелекту паралізує її, підмінює реальну активністьрозмірковуваннями та відповідними розмовами. До того ж рабська мораль видаєтьсяза самоцінну, адже винагородою за доброчесність проголошується самадоброчесність;
— рабська мораль спричиняє роздвоєннялюдини. Вона представлена в людині її другим “Я”, що постійно виражаєневдоволення першим “Я”, навіює їй почуття невдоволення собою, вини і прирікаєна постійні сумніви, нерішучість, муки. При цьому тіло, як правило, приноситьсяв жертву душі;
— рабська мораль завжди фальшива,лицемірна. За словами Ф.-В. Ніцше, в людині твар (природне начало) і творецьпоєднані воєдино. В ній є і матеріал, уламок, глина, безглуздя, хаос, алеводночас і творець, скульптор, твердість молота, божественний глядач.Співчуття, яке проповідувала традиційна мораль, на його думку, стосуєтьсятварного аспекту буття людини, її необхідно звільнити від співчуття, почуттяжалю як від прояву найгіршої розбещеності й слабкості. Одним з основних видівзла, які підносяться християнською релігією, соціалістичними та деякими іншимиідеологами до рівня статусу добра, за переконаннями філософа, є страждання.Добрим він вважав те, що зміцнює “волю до влади”, бажання влади і саму владулюдини, а зле, навпаки, є наслідком слабкості людини. Оскільки суверенітетособистості і вимоги традиційної моралі несумісні, то особистість маєперебороти моральність, щоб стати автономною, гордою від усвідомлення своєїмогутності, свободи, почуття досконалості, здатності обіцяти. Свобідна людинапослуговується власним масштабом цінностей, сама визначає і свою гідність, іміру презирства до інших. Вона знає ціну свободи і відповідальності, а тому зтакою самою необхідністю поважає рівних собі, сильних і благонадійних, тих, хтомає право обіцяти, на чиє слово можна покластися. Свобідна людина, аристократпочуває себе сильною, здатною дотримати слова всупереч будь-яким обставинам.Усвідомлення винятковості волі над власною долею стає інстинктом свобідноїсуверенної людини. Цей інстинкт Ф.-В. Ніцше називав совістю.
Мораль філософ пов'язував із творчимначалом людини. Вона може бути проявом або позитивної творчості, самореалізаціїіндивіда, що є результатом природного спонукання (аристократична мораль), абонегативної, що служить демагогічним прикриттям руйнівних емоційно-вольовихімпульсів (рабська мораль). Чимало його висловлювань наводять на думку, нібивін ототожнював рабську мораль з мораллю загалом, а переоцінювання цінностейрозглядав як звільнення від будь-яких моральних цінностей. Проте немаломіркувань Ф.-В. Ніцше засвідчують протилежне. Наприклад, критикуючи мораль, вінвдавався до моральних суджень, понять зі сфери етики, писав про моральмайбутнього, хоча й називав цей історичний етап розвитку моралі позаморальним.Перший етап розвитку моралі є доморальним (коли цінність вчинку визначаласяцілковито його наслідком), другий — моральним (коли критерієм цінності вчинкувважали характер наміру), третій — позаморальним (йому властиві стосунки,вчинки, зумовлені не намірами, а чимось глибшим, ґрунтовнішим, стосовно чогонаміри є зовнішнім виявом). Позаморальні вчинки здійснюють за відсутностіситуації вибору, роздвоєння “Я” людини, без орієнтації на певні норми. Вчиненалюдиною дія є самостимульованою, глибоко особистісною, виявом смислу її життя.Свідки такої дії розцінюють її як високоморальний вчинок, оскільки вонавідповідає найсуворішим нормам моралі. Однак похвала може принизити людину, ботакі дії позаморальні, вищі для неї від моральних, орієнтованих на зовнішнінорми. Йдеться про дії, в яких концентровано виявляється смисл особистого життялюдини, і водночас такі, наслідки яких відповідають найсуворішим вимогамморалі. Філософ вважав, що позаморальна поведінка є привілеєм тількиаристократів.
Етичним поглядам Ніцше властиві презирливеставлення до простих людей, засудження демократичних засад у житті суспільства,заперечення всезагального характеру моралі тощо. Вони мають як прихильників,так і опонентів. їх виважена оцінка наводить на думку, що проголошуванамислителем “воля до влади” означає насамперед владу над собою, панування надсобою. Однак, досягнувши панування над собою, надлюдина повинна панувати надобставинами, над природою і всіма нестійкими креатурами (лат. creatura —створення) з ослабленою волею. Ця надлюдина нічого власне надлюдського в собіне містить. Вона — суверенний, автономний індивід, сильна особистість. Тезуфілософа “по той бік добра і зла” не варто вважати закликом до аморальності, бовона принаймні не означає “по той бік гарного і поганого”. У ній, очевидно,йдеться про те, що оцінювання спостережуваних явищ залежить від того, суб'єктомякого відношення є людина: за прагматичного відношення вона оцінює явища яккорисні чи шкідливі, за естетичного — як прекрасні чи потворні, за морального —як добрі чи злі. Надлюдина Ф.-В. Ніцше не вступає в таке відношення до світу,за якого явища оцінюють як добрі чи злі, проте вона розрізняє позитивне інегативне, гарне і погане.
Ф.-В. Ніцше здійснив у філософії поворотвід раціоналістичної метафізики до ціннісних проблем, зробив особливимпредметом своєї уваги дорефлексивну свідомість, вказав на ті тенденції всуспільстві і сформулював ті проблеми (свободи, творчості, відповідальностітощо), які стануть активно досліджуватися філософією XX ст.
6. Етичні поглядиА. Швейцера
Близьким до філософії життя бувнімецько-французький мислитель, теолог, лікар, музикознавець і органіст АльбертШвейцер (1875—1965), центральною ідеєю вчення якого було благоговіння переджиттям. За його словами, етика благоговіння перед життям спонукає усіх людейвиявляти інтерес до кожної людини, її долі і віддавати всю людську теплоту тим,хто її потребує. Вона не дає змоги вченому жити тільки наукою, навіть якщо вінприносить їй велику користь. Митцю вона не дає змоги жити лише своїммистецтвом, навіть тоді, коли він творить добро людям. Людині, зайнятійбудь-якою справою, ця етика не дозволяє думати, що вона зробила все, що могла іповинна була зробити. Теорія благоговіння перед життям вимагає від усіх, щобвони частку свого життя віддали іншим людям. Як це зробити, кожна людинаповинна вирішити відповідно до свого розуміння і обставин життя. Своюдіяльність А. Швейцер розпочав як проповідник, але невдовзі дійшов висновку, щодіяльна допомога чесніша, ніж словесне втішання.
Не погоджуючись із твердженням Р. Декарта“Я мислю, отже, існую”, А. Швейцер проголосив формулу: “Я — життя, яке хочежити, я — життя серед життя, яке хоче жити”. Коли людина думає про себе і своємісце у світі, то вона стверджує себе як волю до життя серед таких самих вольдо життя. У мислячій людині воля до життя приходить до згоди з собою. Такоїзгоди досягають діяльністю, спрямованою благоговінням перед життям. Урезультаті цього мисляча людина стає моральною особистістю, а утвердження їїволі до життя переростає в моральне завдання: “Етика, отже, полягає в тому, щоя відчуваю спонукання виявляти рівне благоговіння перед життям як стосовно моєїволі до життя, так і стосовно будь-якої іншої”. У цьому виявляється основнийпринцип етики А. Швейцера, за переконаннями якого добром є те, що служитьзбереженню і розвитку життя, а злом — те, що знищує життя або перешкоджає йогозбереженню та розвитку.
З'ясовуючи причини неефективностітрадиційної етики, А. Швейцер висловив багато парадоксальних думок: “Абстракція— це смерть для етики”, “Істинна етика починається там, де перестаютькористуватися словами”, “Етика вмирає в словах, а наукове знання тільки здопомогою мови народжується”. Зважаючи на твердження, що “етика є живеставлення до живого життя”, можна зробити висновок, що А. Швейцер ототожнюваветику і мораль. Та це не зовсім так. Етика, на його думку, можлива не якзнання, а як індивідуальний вибір, дія, поведінка. Отже, етикою він вважав нетільки мораль у вузькому розумінні, а й моральність. Враховуючи неспроможністьтрадиційної етики однозначно визначити об'єкт її дослідження, А. Швейцердоводив, що етика повинна народитися із містики, яку він розглядав як проривземного начала в неземне, минущого у вічне. Саме тому етика, на його погляд,неможлива як система знань, оскільки неземне і вічне не можна виразити здопомогою мови і мовлення. Тому етика можлива не як знання, а як вибір іповедінка. Йдеться про особливий спосіб буття людини у світі, живе ставлення доживого життя, яке може досягти буттєвої стійкості завдяки його усвідомленості,укоріненості в мисленні.
Обґрунтовуючи цю думку, А. Швейцер доводив,що воля до життя таїть у собі суперечність, відповідно до якої одне життястверджується (принаймні може стверджуватися) за рахунок іншого. Томусамоствердження волі до життя етично не може відбуватися стихійно. Тільки влюдині як свідомій істоті воля до життя залежить від мислення, яке доводить, щоетика містить свою необхідність у собі і що індивід повинен “скоритися вищомуодкровенню волі до життя” в собі. Мислення дає індивіду силу протистоятизапереченню життя щоразу, коли його життя зіштовхується з іншим життям. Так,містична природа етики реалізується в раціонально осмислених і санкціонованихрозумом діях і поведінці людини. Етику, як її розумів А. Швейцер, слід шукатине у книгах, бібліотеках, а в свідомості й способі життя людини, оскільки вонає просвітленою розумом мораллю, яка виявляється в захисті життя. Етика А.Швейцера репрезентує його розуміння, відчуття і переживання життя, благоговійнедо нього ставлення, що виявилося в подвижницькому способі життя. А написане ним— це ще не етика, а всього лише знання, яким він керувався, формуючи своєгуманістичне ставлення до життя.
Замість моральних норм, правил, приписівконцепція А. Швейцера пропонує єдине правило — благоговійне ставлення до життяскрізь і завжди, де і коли зустрічався б індивід з іншими проявами волі дожиття. Це означає, що ламаючи дерево, кривдячи когось, людина коїть зло, авирощуючи сад, піклуючись про людину чи рятуючи тварину від загибелі, робитьдобро. Жорстока буденність часто суперечить вимогам морального принципу. Людинаяк земна істота не може не завдавати шкоди іншим живим організмам. Проте вонаможе поводити себе морально, зводячи до мінімуму шкоду, яку вона наноситьживому в своєму існуванні й діяльності, її творча воля до життя одночасновиявляється і руйнівною, тому совість не може бути чистою (“Чиста совість — цевинахід диявола”).
Згідно з принципом благоговіння переджиттям (“Ніхто з нас не має права пройти мимо страждань, за які, ми, власне, ненесемо відповідальності, і не запобігти їм”) воно сповнене страждань. І тількиприспана, “чиста” совість не реагує на ці страждання.
Етика благоговіння перед життям, заШвейцером, с етикою особистості. Виступаючи від імені суспільства, етикаперестає бути етикою: “Загибель культури відбувається внаслідок того, щостворення етики передовіряється державі”. А. Швейцер справді створив етику длясебе, просвітлену розумом і моральністю,і згідно з нею жив. Він неодноразовонамагався реалізувати свій принцип служіння людині. У студентські рокипіклувався про безпритульних дітей, пізніше займався влаштуванням життя бродягі людей, які відбули тюремне ув'язнення. А в тридцять років залишив усі справи,які обіцяли йому успішне майбутнє, освоїв професію лікаря і присвятив себелікуванню хворих в одній з африканських країн.
Етика Швейцера, за його словами, — не те,що він написав, а те, як він жив. А в житті він стверджував себе як волю дожиття. Обґрунтована ним теоретична концепція допомогла йому окультурити,гуманізувати свою волю до життя, привчити її рахуватися з іншими волями дожиття, керуватися принципом благоговіння перед життям.

Висновки
Філософія життя — напрям у некласичнійфілософії кінця XIX — початку XX ст., представники якого проголосили життя (вбіологічній, психологічній формах) основним предметом філософії.
Її представники — Ф.Ніцше, В.Дільтей,А.Бергсон, О.Шпенглер та ін… Це філософський напрям, який розглядає все сущеяк форму прояву життя, як деяку реальність, що не е тотожною ні духу, німатерії, яку можна осягнути тільки інтуїтивно. Для філософії життя головним єпоняття життя. В залежності від того, як розуміти життя, розрізняють варіантифілософії життя.
* Життя береться в йогобіологічно-натуралістичному значенні, як буття живого організму на відміну відштучного. Для цього напряму властива чітко визначена опозиція«розуму», який розглядається як хвороба.
* Другий варіант філософії життя зв’язанийз космологічно -метафізичним тлумаченням життя, життя тут треба розуміти якдеяку космічну життєдайну силу, яка безперервно себе відтворює, біологічнаформа є однією із життєвих форм. Пізнати її можна тільки інтуїтивно, а нерозумом.

Використаналітература
1. Стефан Цвейг. Казанова, Фридрих Ницше, Зигмунд Фрейд.-М.: Интерпракс, 1990. -256 с.
2. Бердяев Н. А. Царство духа и царство Кесаря. -М .:Республика, 1995. -383с.
3. Ницше Ф. Воля к власти / Пер. с нем. — М.: Т.О.О. “Транспорт “, 1995. — 302с.
4. Ницше Ф. Сборник сочинений: Том 1. -Итало-советскоеиздательство.: Сирин, 1990. -448с.
5. Бобынин Б. Н. Философия Бергсона // Вопросы философиии психологии. — 1911. — Кн. 108, 109.
6. Краткая философская энциклопедия — М.: изд. группа„Прогресс”. — Энциклопедия. 1994.
7. А.Шопенгауер Світ як воля та уявлення-Спб.,1898.
8. Історія естетичної думки в 6 т. том 3.- М., 1986.
9. А. Шопенгауер. Афоризмы и максимы ЛГУ.: авт. Пред.Ю.В. Петров. — Л.: Изд. ЛГУ, 1991.
10. Лосский Н.0. Интуитивная философия Бергсона. Пб.,1922;
11. Чанышев А. Н. Философия Анри Бергсона. М., 1960;
12. Свасьян К. А. Эстетическая сущность интуитивнойфилософии А. Бергсона. Ер., 1978;