Введення
Середньовічнафілософія завжди вивчалася в дуже скороченому вигляді: її представляли часто якконгломерат еклектичних і релятивістських ідей. Річ у тому, що пануючимсвітоглядом середніх століть було християнство, магістральними ідеями, якірозроблялися видатними мислителями того часу, виявлялися ідеї теологічні, такі,які торкалися того, як розуміти Бога, Трійцю, творіння та ін. Філософіявважалася «служницею богослов’я», в чому філософи Нового часу, а також ісучасності, вбачали її принижений статус. Саме поняття про те, що є філософія, ототожнювалосяз поняттям про неї в античності або в Новий час, і іншим воно й не мислилося.Самостійного філософствування в ту пору не існувало, воно було консервантомантичних традицій при одному інструменті теоретизування — формальній логіці тапри одному інструменті узгодження загального і одиничного — символі.
Дійсно — і вцьому полягає її винятковість — філософія цього періоду була тісно пов'язана зтеологією, проблематика ж ґрунтувалася на буттєвому відношенні Бог — людина.Августин в трактаті «Про град Божий» вважав філософа, мудреця, богослова,пророка, вчителя етики однією фігурою. Решта всіх областей, які традиційновходили до складу філософії, — онтологія, гносеологія, етика, естетика — розглядалися під цією точкою зору. Як і теолог, філософ будував свої системи,звертаючись до початково Божественного сенсу буття, відповідаючи на запитирелігії і запитуючи заповіді віри. Проте у філософії були свої, відмінні відрелігії функції, які були пов'язані з основною її властивістю — сумнівом (уістинності віросповідних догматів) і з властивостями розуму, покликаного,кінець кінцем, ці сумніви перемагати і причащатися вищій істині.
Фазасередньовічної філософії тривала, загалом, від VIII до XIV-XVсторіч. Цей період зазвичай називають епохою схоластики, коли і відбуваласясистематична розробка християнської філософії. В самій схоластиці розрізняютьсятри періоди: рання схоластика — до XII в., період розквіту — XIII ст. і пізня схоластика — XIV-XVст. Якщо в патристиці аристотелізм практично не мав ніякогозначення (до кінця першої половини ХII ст. був відомий лише «Органон»Аристотеля з декількома коментарями Цицерона, Порфирія, Боеція і Абеляра), то зсередини ХII і до кінця ХIII ст. відбувається ґрунтовний переворот вхристиянському сприйнятті язичницької філософії.
Метою даноїроботи є вивчення основних принципів релігійно-філософського мислення середньовіччя,містику і схоластику, взаємини розуму і віри, вчення Хоми Аквінського.
1.Основні проблеми Середньовічної філософії
Величезнаспадщина Аристотеля приходить на християнський Захід в латинських перекладах зарабської і грецької мов. Супроводжують їх грецькі і арабські коментарі. Томуісторикам філософії необхідно займатися дослідженням могутнього потокуарабської і єврейської філософії, який в період від XII ст. мав величезнийвплив на християнський Захід. Всякий розвиток думки і філософії в середні вікивідбувається в релігійно-теологічних рамках. В цьому розвитку відбиті внутрішніскладнощі і суперечність соціального і духовного процесів. Політичний розвитокпредставлений таборами, які невпинно змагались і стикались: церковнимивластями, світською або державною владою, класом феодалів і висхідним класомбуржуазії. Кожен з них був готовий із зміною ситуації вступити в союз з кимзавгодно і проти кого завгодно. Становлення, рішення і розвиток філософськихпитань, які завжди концентрувалися в проблемах відносин віри і розуму, теологіїі філософії, відбувалися в конкретних історичних зв'язках і залежностях від цихзіткнень і боротьби.
Головнаособливість схоластики полягає в тому, що вона свідомо розглядає себе як науку,що поставлена на службу теології, як «служницю теології». Починаючиприблизно з XI століття в середньовічних університетах зростає інтерес допроблем логіки, яка в ту епоху носила назву діалектики і предмет якої складаларобота над поняттями. Великий вплив на філософів XI-XIVстоліть зробили логічні твори Боеція, який коментував«Категорії» Аристотеля і створив систему тонких відмінностей івизначень понять, за допомогою яких теологи намагалися осмислити "істинивіри". Прагнення до раціоналістичного обґрунтування християнськогодогматизму привело до того, що діалектика перетворилася на одну з головнихфілософських дисциплін, а розчленовування і якнайтонше розрізнення понять,встановлення визначень і дефініцій, яке займало багато розумів, часомвироджувалося у важкі багатотомні творіння.
Схоластичнійдіалектиці протистояли різні містичні течії. А в XV-XVIстоліттях ця опозиція отримує оформлення в вигляді гуманістичноїсвітської культури з одного боку, і неоплатонічної натурфілософії з іншого.
Діяльністьпо перекладу творів Аристотеля призвела до серйозної конфронтації між грецьким раціоналізмом,представленим Аристотелем і християнським, субраціональним розумінням світу.Поступове прийняття Аристотеля і пристосування його вчення до потребхристиянського розуміння світу, мали декілька етапів. Хоч цей процес іконтролювався церквою, він не обійшовся без криз і потрясінь.
Наінтерпретацію аристотелізму в пантеїстичному дусі (Давид з Дінанту) спочаткуцерква відповіла забороною вивчення в Паризькому університеті Аристотелевих природничо-науковихтворів і навіть «Метафізики» (декрети Тати Римського від 1210 і 1215р.). Тато Григорій IX в 1231 р. підтвердив ці заборони, але одночасно даввказівку спеціально створеній комісії, перевірити труди Аристотеля щодо їхможливого пристосування до католицького віровчення, це відображало той факт, щовивчення Аристотеля стало в той час життєвою необхідністю для університетськоїосвіти і розвитку науково-філософського знання в Західній Європі. У 1245 р.вивчення філософії Аристотеля було дозволено без обмежень, а в 1255 р. вже ніхтоне міг отримати ступінь магістра, якщо не вивчив його трудів.
Розширеннясоціальних, географічних і духовних горизонтів, яке пов'язане з хрестовими походами,знайомство з трактатами Аристотеля і арабським природознавством, зажадалиузагальнити всі відомі знання про світ в строгу систему, в якій би царювалатеологія. Ця потреба реалізувалася у великих Сумах — трудах, де початковимматеріалом був християнський образ світу, який охоплює природу, людство,духовний і видимий світ. Теологія представлялася як наукова система, що обґрунтованафілософією і метафізикою.
Всередині XIII ст. перемогла думка, згідно котрій теологія потребує оздоровленняфілософією Аристотеля. Проте йшла суперечка, яким чином її застосувати, щоб непошкодити християнській теології. Схоласти розділилися на два головні табори. Консервативневчення наполягало на збереженні основних положень Августина в теологічнихпитаннях, але з застосуванням одночасно і філософських елементів аристотелізму.Прогресивна течія спиралася на Аристотеля, хоча і тут не було повного відмежуваннявід традицій августинівськогомислення. Вплив вчення Аристотеля вилився нарешті в нову теолого-філософськусистему, яку створив Хома Аквінський.
Всередні віки з'ясувалось, що августинізмне здатний протистояти могутньому впливу аристотелізму.Необхідно було «осідлати» аристотелівську філософію, щоб виключитипостійну небезпеку відхилення від католицької ортодоксії. Пристосування Аристотелядо католицького вчення стало життєвою необхідністю для церкви. Це завданнявиконали схоласти домініканського ордена, найбільш видатними з них були АльбертВеликий і Хома Аквінський. Сам Альберт не створив логічно стрункої, єдиноїфілософської системи. Виконав це завдання тільки його учень Хома.
2.Суперечка про універсалії: реалізм і номіналізм
Однимз важливих філософських питань середньовіччя стало питання про відношеннязагального до одиничного. Суперечка з цього приводу відома як суперечка проуніверсалії, тобто про природу загальних родів і понять. Існували два основнірішення цього питання.
Реалізм.Згідно до нього, загальні роди (універсалії) існують реально, незалежно відлюдини. Справжньою реальністю володіють не одиничні речі, а тільки загальніпоняття — універсалії, які існують поза свідомості, незалежно від неї іматеріального світу. Серед видних представників реалізму можна виділити ІоаннаСкотта, Еріугена та Хому Аквінського. Еріуген виділяв 3 види існуючихуніверсалій: (троїсті існування) «до речей» (у божественному розумі), «в самихречах» (як їх сутність або форми) і «після речей» (в людському розумі якрезультат абстракції). Погляди Аквінського схожі. По-перше, загальне поняття(універсалії) існує в одиничних речах (inrebus)як їх сутнісна форма (forma substantiales);по-друге, вони утворюються в людському розумі при абстрагуванні від одиничного(postres);по-третє, вони існують до речей (anteres)як ідеальний прообраз індивідуальних предметів і явищ в божественному розумі. Уцьому третьому аспекті, в якому Аквінат онтологизує майбутнє в сенсіоб'єктивного ідеалізму, він відрізняється від Аристотеля.
Ціпогляди можна віднести до помірного реалізму. Існував і крайній реалізм, згіднопредставникам якого загальне існує тільки зовні речей (наприклад, Ансельм). ПоАбеляру існують тільки єдині речі. Але вони можуть бути схожі між собою, на ційсхожості і заснована можливість універсалій. Коли ми стверджуємо щось повідношенню до багатьох речей, наше твердження відноситься не до речі, а дослова (це номіналізм). Але разом з цим Абеляр припускав реальність загальнихпонять в розумі Бога. Це зразки, по яких Бог творить речі.
Згідноконцепції номіналізму універсаліїне існують реально, незалежно від людини. Вони суть тільки імена (Росцелін). Існуєтільки індивідуальне і лише воно може бути предметом пізнання. Завдання знання- збагнення одиничного. Загальне існує тільки в розумі людини. В самих речахнемає ні загального ні одиничного. І те і інше властиво тільки нашому способурозглядання однієї і тієї ж речі. Для пояснення переходу думки до загального,представник номіналізму Уїльям Оккам вводить поняття про інтенції, тобто проспрямованість думки, про логічні і психологічні акти або знаки. Всі загальніпоняття — це знаки, які логічно позначають ті чи інші об'єкти.
3.Роль Хоми Аквінського в Середньовічній філософії
ХомаАквінський народився приблизно в 1225 р. Він був сином графа ЛандольфаАквінського, виховувався у бенедиктинців в Монтекассіно. Вивчав в Неапольськомууніверситеті вільні мистецтва. У сімнадцять років він вступає в домініканськийорден, який посилає його вчитися до Парижа. Його вчителем став Альберт Великий,за яким він слідує в Кельн-на-Рейне.У 1252 р. він знов повертається до Парижа, щоб почати там свою академічнудіяльність. Під час перебування в Італії, Хома знайомиться з трудами Аристотеля.Подальше перебування в Парижі (1268-1272) було дуже важливим, тут він стаєвідомим викладачем теології, включається в полемічну боротьбу, в рішенняспірних питань. Помер він у 1274 р. по дорозі на Ліонський собор в монастиріФоссануова, поблизу Террачіно. За м'якість і легкість свого характеру вінотримав прізвисько «ангельського доктора» (doctorangelicus).У 1368 р. його останки були перенесені до Тулузи. Хома Аквінський — авторбезлічі робіт, присвячених питанням теології і філософії. Головними трудамийого вважаються «Сума теології» (1266-1274) і «Сума протиязичників» (1259-1264).
У«Сумі теології» (тобто сукупності теологічних вчень) розробляєтьсякатолицький догматизм. Вона стає основним твором всієї схоластичної теології.
Областінауки і віри у Аквінського абсолютно ясно визначені. Завдання науки у нього зводятьсядо пояснення закономірностей світу. Аквінський визнає також можливістьдосягнення об'єктивного, вірного знання і відкидає такі уявлення, згідно з якимидійсним вважається лише діяльність людського розуму. Пізнання повинне бутинаправлене перш за все на об'єкт, але не в якому випадку не всередину, насуб'єктивні сторони мислення. І хоч пізнання об'єктивне і істинне, воно не можеохопити все. Над царством філософського, метафізичного пізнання знаходиться іншецарство, яким займається богослов’я. Сюди не можна проникнути природною силоюмислення. Тут Аквінський відрізняється від деяких авторів ранньої схоластики, наприкладАбеляра і Ансельма, які прагнули зробити зрозумілою розумом всю областьхристиянського догматизму. Область найістотніших таїнств християнської віри залишаєтьсядля Аквінського поза філософським розумом і пізнанням (наприклад триєдність, воскресіннята ін.). Мова йде про істини надприродні, такі як, божественне одкровення,блага звістка, які містяться тільки в вірі. Проте між наукою і вірою немаєсуперечностей. Християнська істина стоїть вище за розум, але вона не суперечитьрозуму. Істина може бути лише одна, бо походить від Бога. Аргументи, яківисуваються проти християнської віри з позицій людського розуму, суперечатьвищому, божественному розуму, а засобів, якими володіє людський розум длятакого протистояння, явно недостатньо. Дану тезу Хома постійно обґрунтовував і доводивв полемічних трактатах, направлених як проти язичників, так і протихристиянських єретиків.
Філософіяповинна служити вірі, теології тим, що релігійні істини вона представляє ітлумачить в категоріях розуму, і тим, що спростовує як помилкові аргументипроти віри. Цією роллю вона і обмежується. Філософія сама не може довестинадприродну істину, але може ослабити виставлені проти неї аргументи. Розумінняролі філософії як знаряддя теології знаходить у Аквіната найдосконаліший вираз.
Найбільшечисло елементів вчення Аристотеля містить томістськевчення про буття. Проте від природничо-наукових поглядів Аристотеля, Аквінськийабстрагувався і реалізував перш за все те, що служить вимогам християнськоїтеології.
Яку Августина і Боеція, вище почало у Хоми є буття. Під буттям Хома розумієхристиянського бога, який створив світ, як про те повествуєтьсяв Старому завіті. Розрізняючи буття і сутність, Хома проте не протиставляє їх, авслід за Аристотелем підкреслює їх загальні коріння. Сутності або субстанціїволодіють, згідно з Хомою, самостійним буттям, на відміну від акциденцій(властивостей, якостей), які існують тільки завдяки субстанціям. Звідсививодиться розрізнення так званих субстанціальних і акцидентальних форм. Субстанціальнаформа повідомляє любій речі просте буття, тому при її появі ми говоримо, щощось виникло, а при її зникненні — що щось зруйнувалося. Акцидентальна форма — джерело певних якостей, а не буття речей. Розрізняючи вслід за Аристотелемактуальний і потенційний стан, Хома розглядає буття як перший з актуальнихстанів.
Сутністю,реальністю (існуванням) речі стають тому, що форми, які можуть бутивідокремлені від матерії (або виступають в чисто субсистентному, ідеальномувигляді, як янголи та душі, або є ентелехією тіла), входять в пасивну матерію. Вцьому є істотна відмінність представлень Аквіната від уяв Аристотеля, у котрогоформа завжди виступає в єдності з матерією, тільки з одним виключенням: формавсіх форм — бог — не тілесна. Відмінність між матеріальним і духовним світомполягає в тому, що матеріальне, тілесне складається з форми і матерії, тоді якдуховне має лише форму.
Укожній речі, вважає Хома, стільки буття, скільки в ній актуальності. Відповідновін виділяє чотири рівні буттєвості речей в залежності ступеня їх актуальності,це виражається в тім, яким чином форма, тобто актуальне почало, реалізується вречах. На нижчому ступені буття форма, згідно з Хомою, складає лише зовнішнювизначеність речі (causa formalis);сюди відносять неорганічні стихії і мінерали. На наступному ступені формапредстає як кінцева причина (causa finalis)речі, якій внутрішньо властива доцільність, вона названа Аристотелем «рослинноюдушею», вона як би формує тіло зсередини, — це рослини. Третій рівень — тварини, тут форма є причиною (causa efficiens),тому суще має в собі не тільки мету, але і початок діяльності, руху. На всіхтрьох ступенях форма по-різному входить в матерію, організовуючи і одушевляючи її.Нарешті, на четвертому ступені форма предстає вже не як організуючий принципматерії, а сама по собі, незалежно від матерії (formaperse,formaseparata).Це дух, або розум, розумна душа, вище із створінь сущих. Не будучи пов'язаною зматерією, людська розумна душа не гине разом зі смертю тіла. Тому розумна душаносить у Хоми назву „самосущего“. На відміну від неї, плотські душітварин не є самосущими, а тому вони й не мають специфічних для розумної душідій, які здійснюються тільки самою душею, окремо від тіла — мислення і воління;всі дії тварин, як і багато дій людини (крім мислення і акту волі), здійснюютьсяза допомогою тіла. Тому душі тварин гинуть разом з тілом, тоді як людська душабезсмертна, вона є найблагородніше, що створене природі. Слідуючи Аристотелю,Хома розглядає розум як найвищу серед людських здібностей, розглядаючи і всамій природі перш за все її розумне визначення, яким, як він рахує є здатністьрозрізняти добро і зло. Як і Аристотель, Хома бачить у волі практичний розум,тобто розум, направлений на дію, а не на пізнання, який керує нашими вчинками, нашоюжиттєвою поведінкою, а не теоретичною установкою, не спогляданням.
Всвіті Хоми достовірно сущими виявляються кінець кінцем індивідууми. Цей своєріднийперсоналізм складає специфіку як томістської онтології, так і середньовічногоприродознавства, предмет якого — дія індивідуальної «прихованої суті» — «діячів»,душ, духів, сил. Починаючи з бога, який є чистим актом буття, і закінчуючищонайменшою із створеної суті, кожне суще володіє відносною самостійністю, яказменшується у міру руху вниз, тобто у міру убування актуальності буття істот, якірозташовані на ієрархічних сходах.
УБога сутність тотожна з існуванням. Навпаки, сутність всіх створених речей неузгоджується з існуванням, бо вона не витікає з їх одиничної суті. Все одиничнеє створеним, яке існує завдяки іншим чинникам, таким чином, має характеробумовлений і випадковий. Лише бог є абсолютним, не обумовленим, тому він існуєз необхідністю, бо необхідність міститься в його суті. Бог є простим буттям,сущим; а створена річ, істота є буттям складним. Томістське рішення проблеми взаємовідношеньсутності і існування укріплює дуалізм бога і світу, що відповідає головнимпринципам християнського монотеїзму.
Буттябога може бути доведеним, згідно з Аквінатом, розумом. Він відкидаєонтологічний доказ бога, який дав Ансельм. Вираз „бог існує“ немаєдля розуму очевидним і природженим. Він повинен бути доведеним. „Суматеології“ містить п'ять доказів, які взаємопов'язані один з одним.
Першодвигун.Перше засновано на тому, що все, що рухається, рухомо чимось іншим. Не можна, проте,цей ряд продовжувати до безкінечності, бо у такому разі не існувало бпервинного „двигуна“, а отже, і того, що їм рухоме, оскільки наступнерухається лише тому, що воно рухоме першим. Цим визначається необхідністьіснування першого двигуна, яким є Бог.
Першопричина.Другий доказ виходить з суті діючої причини. В світі є ряд діючих причин. Аленеможливо, щоб щось було причиною до самого себе, а це безглуздо. У такому разінеобхідно визнати першу діючу причину, яким і є Бог.
Першанеобхідність. Третій доказ витікає із взаємовідношення випадкового інеобхідного. При вивченні ланцюга цього взаємозв'язку також не можна йти добезкінечності. Випадкове залежить від необхідного, яке має свою необхідністьабо від іншого необхідного, або в самому собі. Врешті-решт з'ясовується, що існуєперша необхідність — Бог.
Найвищийступінь досконалості. Четвертим доказом служать ступені якостей, які наступаютьодин за одним, які є скрізь, у всьому сущому, тому повинен існувати найвищийступінь досконалості, і знову ним є Бог.
Телеологічне.П'ятий доказ — телеологічний. В його основі лежить корисність, яка виявляється вусій природі. Все, і що навіть здається випадковим і даремним, прямує до якоїсьмети, має сенс, корисність. Отже існує розумна істота, яка направляє всіприродні речі до мети, ним і є Бог.
Очевидно,що не слід робити спеціальних досліджень, щоб з'ясувати, що ці докази близькідо міркувань Аристотеля (і Августина). Міркуючи про сутність бога, Аквінськийвибирає середній шлях між уявленням про особистого бога і неоплатонівським йогорозумінням, де бог повністю трансцендентний, непізнаваний. Пізнати Бога, поАквінату, можна в троякому сенсі: пізнання опосередковане божественним впливомв природі, на основі подібності творця і створеного, бо поняття нагадуютьбожественні творіння. Все може бути зрозумілим лише як частинка нескінченноїдосконалої суті Бога. Людське пізнання недосконале у всьому, але все-таки воно вчитьнас бачити як абсолютне існування в собі і для себе.
Одкровеннявчить також бачити Бога як творця Всесвіту (згідно Аквінату, створення відноситьсядо реальностей, які можна пізнати лише через одкровення). У створенні реалізуєБог свої божественні ідеї. У такій інтерпретації Аквінський знов відтворюєплатонівські ідеї, але в іншій формі.
Донайбільш вивчених питань творчості Хоми Аквінського відносяться проблемилюдської душі. У багатьох своїх трактатах він міркує про відчуття, пам'ять, окремідушевні здібності, про їх взаємні зв'язки, про пізнання. При цьому він виходитьз Аристотелівського розуміння пасивної матерії і активної форми. Душа єформуючим принципом, який діє в усіх життєвих проявах. Людська душа безтілесна,вона є чиста форма без матерії, духовна, незалежна від матерії субстанція. Цимобумовлюється її незнищеність ібезсмертя. Оскільки душа є субстанцією, незалежною від тіла, то вона не можебути їм знищена і, як чиста форма, не може бути зруйнована сама по собі. Такимчином, людське жадання безсмертя Аквінат вважає доказом безсмертя душевноїсубстанції, що суперечить аверроїзму, який визнає безсмертя атрибутом лише надіндивідуальногодуху.
ВідАристотеля йде Аквінський, розвиваючи теорію окремих душевних сил абовластивостей. Він розрізняє вегетативну душу, властиву рослинам (обмін речовині розмноження), її він відрізняє від сензитівної, яку мають тварини (чуттєвісприйняття, прагнення і вільний, довільний рух). У людини до цього всьогододається ще інтелектуальна здатність — розум. Людина має розумну душу, якавиконує функції і двох нижчих душ (цим Аквінат відрізняється від францисканців,наприклад від Бонавентури). Розуму Аквінат віддає перевагу перед волею. Інтелектпідноситься над волею. Якщо ми пізнаємо речі на основі їх зовнішньоїреальності, а не їх внутрішньої сутності, то звідси витікає крім усього іншогоі вивід, що власну душу ми пізнаємо опосередковано, а не безпосередньо, черезінтуїцію. Томістське вчення про душу і пізнання є раціоналістичним. Ідеїдомініканця Хоми Аквінського рішуче протистоять переконанням францисканців нетільки в області психології але і в інших областях. Францисканська теоріяпідкреслює перш за все активність людського пізнання. Аквінат, посилаючись наАристотеля, відтворює пасивний, рецептивний характер пізнання. У пізнанні він вбачаєобразне сприйняття реальності. Якщо образ співпадає з дійсністю, значить,пізнання правильне. На питання про джерела людського пізнання Аквінатвідповідає, подібно до Аристотеля: джерелом є не причетність до божественнихідей (або спогадах про них), але досвід, чуттєве сприйняття. Весь матеріалпізнання виходить з відчуттів. Діяльний інтелект обробляє цей матеріал далі. Чуттєвийдосвід представляє лише індивідуальну, одиничну річ. Власне об'єктом розуму єсутність, яка розміщена в окремих речах. Пізнання сутності можливе за допомогоюабстракції.
Вченняпро державу. Аквінат, будучи аристотеліком,подібно до Альберта Великого, цікавився миром. У Альберта інтерес схилявся першза все до світу природи, до природничо-наукових питань. Аквінського ж цікавиветичний світ і, таким чином, суспільство. Центром його інтересів були духовні ісоціальні проблеми. Як і греки, він поміщає людину перш за все в суспільство ідержаву. Держава існує для того, щоб піклуватися про загальне благо. Аквінат,проте, рішуче виступає проти соціальної рівності, станові відмінності вінвважає вічними. Піддані повинні підкорятися панам, покірність є їх основноючеснотою, як й усіх християн в цілому. Краща форма держави є монархія. Монархповинен бути в своєму царстві тим, чим є душа в тілі, а Бог у світі. Влададоброго і справедливого короля повинна бути віддзеркаленням влади бога в світі.
Завданнямонарха — вести громадян до добродійного життя. Найважливішими передумовами дляцього виступають збереження миру і забезпечення добробуту громадян. Зовнішньоюметою і сенсом є досягнення небесного блаженства. До нього людину веде вже недержава, а церква, яка представлена священиками і намісником бога на землі — РимськимТатою. Роль церкви вища, ніж держави і тому владики цього світу повинні бутипідпорядковані церковній ієрархії. Аквінат проголошує необхідність безумовногопідпорядкування світської влади владі духовній. Всеосяжна влада повиннаналежати церкві.
Висновки
Головнимв творчості Хоми Аквінського є розроблений ним класифікаційно-упорядкованийметод впорядкування, розрізнення і розміщення окремих знань і відомостей.Безпосередньо після смерті Аквінського спалахнула запекла боротьба за провіднуроль томізму в ордені і у всій католицькій церкві. Опір чинила перш за все францисканскаятеологія, орієнтована на Августина. Для неї деякі ознаки онтології і гносеологіїАквіната були неприйнятні, наприклад те, що людина має лише одну форму (тобто діяльністьдуші), якій все підпорядковано; вона не сприймала також заперечення духовноїматерії, визнання опосередкованого пізнання душі.
Вкінці ХІІІ-го початку ІVX-гост. томізм переважав в домініканському ордені. Аквінський був визнаний його «першимдоктором», в 1323 р. проголошенийсвятим, в 1567 р. визнаний п'ятим вчителем церкви. Твердинею томізму стаєуніверситет в Парижі (пізніше — Кельн-на-Рейне).Поступово томізм стає офіційною доктриною церкви.
Списоклітератури
1.Костюхин Т.А.Західна філософська думка: від середньовіччя до наших днів, М., 1998.
2.Філософськийенциклопедичний словник, М., 1978.
3.Філософія.Підручник для Вузів — Мн., 1996.
4. Введение в философию:Учеб. пособие для вузов / Авт. колл.: Фролов И. Т. и др. — 3-е изд., перераб. идоп. — М.: Республика, 2003.
5. История философии в кратком изложении Пер. с чеш. И. И. Богута. — М.:Мысль, 1995.
6. Балашов Л. Е.Философия: Учебник. 2-я редакция, с изм. и доп. – М.: Дашкови К, 2004.
4. Скирбекк Г., Гилье Н. Историяфилософии: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Пер. с англ. В.И.Кузнецова; Под ред. С.Б. Крымского. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2003.