Міністерство освіти і науки України
Черкаський Державний Технологічний Університет
Кафедра філософії
Контрольна робота
з дисципліни:
«Філософія»
Перевірила: Кулєшов О.В.
Виконала: студ.2-курсу, Гр.ЗФ-801
з\кн № 07197
Бенцій Валерія Миколаївна
Черкаси, 2009
План
Вступ
1. Структура суспільноїсвідомості
2. Філософія життя Ф. Ніцше
3. Філософські ідеї в культуріКиївської Русі
Висновки
Список літератури
Вступ
Суспільна свідомість- частка суспільного буття, а само буття є суспільним, оскільки в ньому функціонуєсуспільна свідомість. Суспільна свідомість не зводиться до простої суми свідомостейіндивідуальних, а включає тільки суспільно значущі, типові, усталені духовні утворення.Суспільна свідомість має складну, розгалужену структуру. Будь-яка національна культура,як і історія людства, має і негативний досвід, негативні стереотипи життєдіяльності,що слід долати, а не зберігати.
Духовне життянесумісне з будь-яким насильством.
В основі філософіїНіцше знаходяться не воля до життя, а воля до влади. Він прибічник сильних особистостей,таких, як герой його книги " Так казав Заратустра". Прийнято рахуватиНіцше нігілістом, тобто людиною, яка заперечує всі цінності, що встоялись, і непропонує нових прогресивних цінностей. Ніцше воює проти ідеалів християнства, моралі,науки. Але підтримує мораль і релігію інстинкту.
Народна культура, християнство та античність впливали на формуванняфілософської думки Київської Русі. «Державність Києва, — як писав українськийвчений, професор Альбертського університету (США) Іван Лисяк-Рудницький (1919 — 1984), — носила на собі виразну печать духа свободи. Цьому сприяли такі чинники:суспільний лад, що його характеризували договірні відносини; пошанування прав ігідності індивідуума; обмеження монархічної влади князя боярською радою й народнимвічем; самоуправне життя міських громад; територіальна децентралізація на квазі-федеративнийкшталт». Усе це давало простір для певної поліфонії думок, вияву інтелектуальнихсил, здатностей розуму, без чого неможливий розвиток філософії.
1. Структура суспільної свідомості
Суспільна свідомість- це не емпірично існуюче поняття, а самостійне духовне утворення, філософська категорія,що позначає фундаментальну особливість соціальних суб'єктів відображати соціальнута природну дійсність при визначальному впливі суспільного буття, а суспільне буття- це реальний процес життя людей. Суспільна свідомість та суспільне буття — найбільшзагальні категорії, які використовують для виявлення того, що є переважно визначальним,а що таким, яке визначається в суспільному житті, за цими межами їх протиставленняне має змісту. Ідеальні, духовні компоненти невідривно вплетеш, пронизують суспільнежиття. Суспільна свідомість — частка суспільного буття, а само буття є суспільним,оскільки в ньому функціонує суспільна свідомість. Суспільна свідомість — не пустаабстракція. Суспільна свідомість — сукупність ідеальних образів — понять, ідей,поглядів, уявлень, почуття, переживань, настроїв, що виникають у процесі відображеннясоціальним суб'єктом довколишнього світу, зокрема і самої суспільної свідомості.Суспільна свідомість не зводиться до простої суми свідомостей індивідуальних, авключає тільки суспільно значущі, типові, усталені духовні утворення. Суб'єктомсуспільної свідомості виступають суспільство, соціальна спільність (соціальна група,клас, нація) чи окрема людина, але не як індивідуальність, а як представник певноїсоціальної спільності. Суспільне буття врешті-решт визначає суспільну свідомість.Які б критичні зауваження не висловлювались з суспільної свідомості, не можна заперечувати,що суспільна свідомість — частка тієї реальності, яку вона відображує і вже цимобумовлена нею. Крім того, джерелом походження ідей, поглядів, емоцій, настроїввиступає суспільна практика. Погляди, теорії, ідеї, що заперечуються практикою,витискуються із сфери суспільної свідомості. Рівень розвитку практики визначає іглибину проникнення у дійсність. Людина, коли залучається до суспільного буття,засвоює певні розумові форми, поняття, систему знань, певний спосіб та 5 — засібмислення і відчування. Але суспільна свідомість має і певну самостійність стосовнодо суспільного буття, суспільна свідомість може випереджувати чи відставати відбуття в процесі власного розвитку. Це відбувається тому, що суспільній свідомостівластива безперервність та спадкоємність у розвитку. Через традиції, звичаї, звички,настрої, суспільну думку, через науку та ідеологію суспільна свідомість здійснюєзворотний вплив на суспільне буття, спрямовує його по одному з можливих шляхів розвитку,прискорює чи гальмує його. Роль суспільної свідомості особливо зростає в епохи переломні,перехідні, коли у межах суспільного буття тільки починають формуватися дальші тенденціїрозвитку. Суспільна свідомість має складну, розгалужену структуру. Поділяються їїбагатогранні рівні, форми. По-перше, з точки зору носія, суб'єкта поділяють індивідуальне,групове (класове, національне та ін.), суспільне, загальнолюдське. По-друге, з точкизору конкретно-історичного підходу — міфологічна, релігійна, філософська; за епохами- антична, середньовічна тощо. По-третє, виходячи з різних форм діяльності, у процесіяких виробляється, чи сфер діяльності, у межах яких складається — екологічна, економічна,правова, політична, моральна, естетична, релігійна, філософська, наукова. По-четверте,за рівнем та глибиною проникнення у дійсність — буденна. та теоретична. Буденнасвідомість має форми: емпіричну свідомість (складається у процесі пізнання) і суспільнупсихологію (формується у ході оціночного відображення дійсності). Теоретична свідомістьмає відповідно форми: наука та суспільна ідеологія. Суспільна психологія також маєскладну структуру — психічний склад, до якого належить соціальний характер, соціальнізвички. Звичаї та психічні стани: соціальні настрої, відчуття, розумонастрої. Усіформи та види суспільної свідомості мають величезне значення у духовному та суспільномужитті. Інша доля в ідеології. Якщо ще в недавньому минулому її роль гіпертрофувалась,то в сучасних умовах явно недооцінюється. Ідеологія — це
6-система поглядів,ідей, теорій, принципів, що відображають суспільне буття крізь призму інтересів,ідеалів, мети соціальних груп, класів, нації, суспільства. Безумовно згубне длядуховного життя людини та суспільства устремління підмінити ідеологією усі іншіформи суспільної свідомості або безумовно підкорити їх їй. Але не менш згубно устремліннявзагалі відмовитись від ідеології в суспільному житті. Ідеологія слугує своєрідниммеханізмом приведення ідей в дію, активізації людей. Відмова від такого механізмуперешкоджає нормальному суспільному розвитку, консолідації зусиль людей. Недостатньовиробити ефективну програму виходу суспільства з кризи, потрібно, щоб вона відбивалареальні інтереси соціальних суб'єктів, оволоділа розумом людей.
Духовне життялюдини йде на індивідуальному, суспільному та загальнолюдському рівнях. Індивідуальнедуховне життя пов'язане з глибинним усвідомленням свого буття, його змісту, мети,вищого блага, виробленням та реалізацією свідомого та творчого ставлення до світу(внутрішнього та зовнішнього). Духовне життя суспільства — це творче творення, збереженнята засвоєння духовних цінностей та змісту. Духовність є основоположним принципомсамобудови та існування особи, суспільства. Фундаментальність духу означає не те,що об'єктивні, матеріальні, зокрема, економічні, фактори мають другорядне значення,а те, що усі прояви соціального — суспільного та індивідуального життя мають визначенідуховні виміри, що й надають їм, власне, людський характер. Безумовно, значеннядуховних факторів у різних сферах суспільного життя на різних етапах суспільно-історичногорозвитку відрізняється. Але в перехідні епохи, коли йде пошук нових духовних підвалинта джерел буття, необхідність виявлення, усвідомлення та розвитку духовних вимірівлюдського життя має першорядне значення. Виникнення та загострення глобальних проблем,суперечності між розвитком духовної культури та сучасною цивілізацією вказують нанеспроможність духовних орієнтирів людини — ціннісних, пізнавальних, діяльнісних,що склались та панували на протязі багатьох століть. Стає очевидним, що людина новоєвропейськоготипу, з її раціоналізово-експансіоністським та технократично-речовинним світоглядомта світовідносинами, взагалі не здатна вирішити увесь той комплекс глобальних проблем,які й сама і породила. Звідси й необхідність докорінних змін у цивілізаційних основахсуспільного буття, пошук нових підвалин суспільного розвитку, оновлення духовності.З втратою універсальної системи цінностей, її традиційних загальнозначимих підвалинвідбувається поступове витіснення офіційно визнаних, усвідомлених цінностей зі сфериреального суспільного та індивідуального буття. Постає проблема відродження духовності,тобто відновлення актуальної рекомендованої універсальної системи цінностей у свідомостіта життєдіяльності людини, соціуму. Проблема відродження та оновлення духовностінерозривно пов'язана з відновленням не тільки актуальності універсальних, загальнолюдськихцінностей, але й національних. Бо світ цінностей є і в культурі. Саме в національнійкультурі універсальні цінності набувають конкретні форми існування. Звідси й нерозривнийвзаємозв'язок процесів національного та духовного відродження, їх взаємодоповненнята взаємозбагачення. Процес національного відродження дає додаткові джерела длярозквіту духовної культури, про що свідчать усі етапи українського культурного відродження.2. Філософія життя Ф. Ніцше
Фрідріх Ніцшебільше від інших філософів концентрувався на психології людини. Тому не дивно, щофілософія Ніцше була використана і розвинута пізніше багатьма психологами, наприклад,З. Фройдом. Якщо ж розглянути філософію Ніцше через призму розуміння людського щастя,то можна відкрити новий і цікавий аспект розуміння людського щастя. Що ми заразі зробимо.
Всім відомо, щоНіцше критикував християнство і прославляв людський ідеал, який він бачив у формі“надлюдини” (ubermensch). Може видатися протиріччям те, що Ніцше, ненавидячи християнствов той же час захоплювався і любив постать самого Ісуса Христа. В його книжці “Такказав Заратустра” під Заратустрою Ніцше змалював складну збірну постать людини,яка мала характеристики і ознаки Ісуса Христа, Сократа, Заратустри і самого Ніцше.Христос і Сократ не написали самі ані слова, їх вчення ідуть із писань інших — вченняХриста передали його апостоли, а вчення Сократа передав Платон своїми діалогами.Читаємо — “мені потрібні живі супутники, що підуть за мною своєю охотою — підутьтуди, куди я схочу" — хіба це не шлях Христа з апостолами? Заратустра починаєсвою духовну діяльність в 30 років, які Христос. Обидва мали період підготовки досвоєї духовної місії — Заратустра мав медитації в печері, подібно тому, як Христосв пустині. Багато з того, що вчить Заратустра в книзі нагадує по стилю і зміступритчі Христа, деякі вислови є майже дослівними. З написаного Ніцше стає очевидним,що постать Христа була йому близька і приємна.
Глибинна складністьі “протиріччя" світобачення Ніцше виходить з його бачення життя не таким, якепроповідує церква, а таким, де живуть і виживають КРАЩІ. Цей погляд іде також протидарвінізму, згідно з яким виживають агресивніші, більш пристосовані. Ні, каже Ніцше,в людському середовищі це не так, в людському середовищі ВИЖИВАЮТЬ КРАЩІ — ті, кого Ніцше називає надлюдьми. В той же час там є і ГІРШІ, які зникнуть, підуть унебуття. Для них Ніцше також має слово — “остання-людина" або “під-людина”,яка з плином часу піде “вниз" (untergehen), тобто вимре. Це вчення перекликається,знову-таки, з Христовим вченням про світ Вищий і Нижчий, де перший є вищим рівнемсвідомості — царством Божим, якого досягне той, хто стане, як Христос. А нижчийсвіт — для тих, хто ще не готовий вирости духовно до рівня Христа і потребує більшечасу. Церква з цього вчення Христа зробила зовсім інше розуміння, впровадивши страхпекла для тих, хто не слідує правилам церковної поведінки. Таким чином, церква спотворилавчення Христа, в якому йшлося про шлях людської досконалості і ріст свідомості.
Ніцшевважав, що людина має жити традицією і займатися земними справами. В “Заратустрі"він казав: “надлюдина — це суть землі”, “найжахливіший злочин — хулити землю”. Вінрозповідає про три етапи перетворення суті духу людини від “верблюда" до “лева"і до “дитини”. Людина починає свій шлях, як верблюд — це етап засвоєння традиції,початок духовного розвитку, накопичення “тягаря життя”. Під тиском життя людинаперетворюється в лева, який мовить: “Я хочу”. Дух починає бажати, розуміти і відрізнятиправду від брехні, добро від зла. Лев переходить в дитину, бо “це невинність і забуття,новий початок, гра, колесо, що крутиться само собою”. Людина стає здатною направитибезпосередньо, як то робить дитина, всю свою енергію на пошуки себе, на експериментжиття.
ФілософіяНіцше не розвивається класичним шляхом через поступові логічні викладки, а є скорішеемоційним літературним твором, де б’ється геніальна думка і серце автора. Зрозумітифілософію Ніцше можна тільки через розуміння самого автора як людини, з усією складністюперсональних поглядів, які поступово виростають в чітку систему принципів величіЛюдини як Людини. Такий розгляд Ніцше потребує детального вивчення і аналізу йогоробіт. Чому Ніцше критикував християнство? Тому що він вбачав в цьому вченні, якевін вважав не Христовим, а Павловим, антилюдські, рабські елементи. Ніцше відкидавконцепцію гріха і страху, які є основою християнської віри, як дуже шкідливі длялюдини і для людства в цілому. Візьмемо, для прикладу, християнські “сім смертнихгріхів” і задумаємося, чому ці “гріхи” є шкідливими людині. Перерахуємо їх — гординя,жадність, заздрість, злість, похотливість, ненажерливість, лінь.
Ніцшезапитує: “Що в цих людських характеристиках є такого поганого, що їх потрібно повністювідкинути”? Ніцше вважає, що всі ці характеристики є нормальними людськими емоціями,які в деяких обставинах можна засуджувати, але в багатьох випадках, можна тількивітати. Наприклад, яка то є людина, яка не має злості час від часу? А що поганогов дівчині, яка має гординю? Заздрість веде до самовдосконалення. Жадність веде дозаощаджень. Похотливість і ненажерливість часто є початками здорових пристрастей.А що такого страшного в ліні, якщо вона не є постійною — це є відпочинок тіла ідумки? Все це є людські здорові емоці,ї без яких жодна людина не може пройти черезжиття. Ці емоції потрібні людині для самовдосконалення і не є для неї шкідливими.Хіба можна їх порівняти з вбивством, насильством, педофілією та іншими діями людини,які церква чомусь не внесла в список “смертних гріхів”? Церква хоче з людини зробитиякогось бовдура без емоцій і життєвих сил, який повинен жити з постійним відчуттямстраху і гріха. Це не є Життя, яке Ніцше хоче мати для себе, і це не те Життя, якиммає жити людина. В цьому розумінні і є суть критицизму церкви і християнства, якіробить Ніцше. В той же час Ніцше захоплюється постаттю Христа як засновника новоївіри, як людини надприродних здібностей, чистоти і величі характеру, сили почуттів,яка мала творчість як основну ціль свого життя, і яка не поступилася своїми принципамидо кінця життя. Ніцше відкинув багато концепцій з інших філософій як непотрібнихабо невірних. Наприклад, є відомий вислів — “Правда зробить тебе вільним! ”, наякий Ніцше каже — нічого подібного! В світі немає Правди, а є тільки тлумачення!В світі немає Правди, а є тільки ймовірності! Щоб стати Вільним потрібно не шукатиПравду, а стати САМИМ СОБОЮ. Розглядаючи Свободу як таку, Ніцше каже, що більшістьрозуміє “свободу” як зовнішню умову існування. Така “свобода”, на думку Ніцше, єобмеженою і не несе цінного людині. Свобода є істинною тільки тоді, коли це є свободатворити! Іншими словами, це має бути внутрішня свобода самої людини, яку, правда,можуть обмежувати зовнішні обставини життя або структура соціальної системи. Така(внутрішня) свободаможлива тільки тоді, коли людина до неї здатна, колимає відповідний внутрішній стан психіки. Людина не може стати вільною, якщо вона,скажемо, має психологію раба. Людина сама вибирає свій шлях в житті — вибираючиТВОРЧІСТЬ або РАБСТВО. Але людина може вибрати “творчість” тільки тоді, коли вонає ЗДАТНОЮ до творчості. Людина вибирає сама бути тією людиною, якою вона хоче бути.Цей вибір є внутрішнім переконанням, яке несе індивідуальна людська сутність. Наприклад,людина сама вибирає бути християнином і відчувати себе грішною. Наприклад, людинасама вибирає бути Українцем. Не можна заставити людину бути Українцем, якщо людинацього не хоче. Людина є відповідальною за все навкруги себе, але найбільше — зате,ХТО ВОНА Є. Для Ніцше життєвий вибір є не вибір, а доля! Ціль життя — статитим, хто ти є. Вирощувати в собі того, хто ти є — це стратегія всього життя, цешлях вищої людини. Самореалізація в житті — це стати тим, хто ти є. Ці ніби загальніі відомі думки набувають у Ніцше глибинного змісту, який постійно дивує і заворожуєглибиною своєю думки. Направляючи свою думку на внутрішню людяність і людську велич,Ніцше підносить дуже високо суто людські якості і відкидає з огидою надуманість,неприродність, рабську ідеологію, церковне мракобісся. Розглядаючи шлях самореалізаціїчерез творчість, Ніцше навіть критикує розум, який, на його думку, не допомагаєлюдині стати тим, ким вона є. Він каже — “Думка приходить тоді, коли “вона"того хоче, а не тоді, коли я “її" хочу”. В цьому є суть первинності людськихемоцій над логікою розуму, яка часто є згубною. Це розуміння виходить із розуміннярізниці “моралі" і “Моралі”. Перша, з маленької букви, є внутрішньоюсуттю людини, кодом персональних цінностей, якими людина керується в своєму житті.Інша “Мораль”, з великої букви, є кодом насаджених людині цінностей церквою і іншимизовнішніми інститутами. Тому Мораль з великої букви Ніцше відкидає як таку, якайде проти людської суті, шкодить її творчому початку.
Першамораль, з малої букви, є частиною людської суті, є природним кодом поведінки, якийлюдина засвоює через різні рівні цінностей і далі сприймає світ через сутності цихжиттєвих цінностей. Ці цінності, каже Ніцше, є специфічними для різних культур.Відмінні культури мають відмінніцінності. Таким чином, моральність є природноюсуттю людини, яка закладається культурним походженням. Зовнішня Мораль (з великоїбукви) є насадженими цінностями, які не є природними для цієї людини, бо вони невиходять із її культурної спадщини, і тому Мораль має бути відкинута. В цьому відношенніцікаво бачити погляд Ніцше на демократію. Він вважав, що демократія є урівнялівкоюміж людьми і не може створити найкращі умови для творчості. Одні люди в демократіїотримують те, що їм треба, але інші — ні. Неможливо створити систему, де всі будутьмати користь. Хтось там буде мати шкоду, тому що всі люди різні і кожному потрібнесвоє, у кожного свій шлях самореалізації. Неможливо мати універсальну мораль, томущо наші моральні дії — підсвідомі, ми не можемо про них знати наперед і навіть поручитисяза них. Не дивно, що люди іноді поступають таким чином, що потім самі дивуютьсясвоїм поступкам. Ніцше вважав, що Велич цівілізаціїв її Творчій Можливості.Також цікавим є ставлення Ніцше до часу життя як до КОЛА, а не як до прямої лініїбез повернення назад, чому знову ж таки вчить християнська церква. В справжньомутворчому людському житті неможливо жити без “повернень” до попередніх часів, довитоків культури, бо то є шлях підйому до нових висот майбутнього. Власне, самежиття, по Ніцше, має постійні цикли — кола росту.
На завершенняможна зробити висновок з цього дуже коротенького екскурсу в філософію Ніцше, щойого розуміння Щастя — це САМОРЕАЛІЗАЦІЯ через ТВОРЧІСТЬ.3. Філософські ідеї в культурі КиївськоїРусі
Філософські начала праукраїнської доби розвинулися в культурі КиївськоїРусі, держави, в кордонах якої наприкінці IX ст. об'єднались споріднені племена,сформувавши високорозвинуту спільноту — українців-русичів. У межах києво-руськоїкультури філософія виокремлюється як специфічний тип світопізнання і світорозумінняз-поміж міфологічного і релігійного світогляду, переплітаючись і співіснуючи з ними.Її піднесенню сприяли такі взаємопов'язані чинники:
1. Рівень тогочасного суспільного буття об'єктивно потребував длясвого зростання нових світоглядних орієнтацій з пріоритетом розуму, авторитетомзагального, що могла забезпечити лише філософія.
2. Атмосфера тогочасногосуспільного життя з його демократичними традиціями розширювала простір для подальшогофілософського виокремлення.
3. Культура києво-руськогосуспільства з широкою мережею монастирів, храмів, інших осередків освіти.«Ми не можемо сказати, який відсоток жителів користувався тоді цими засобамипросвіти, але бачимо, що в Києві були люди на той час освічені, що там існувалолітературне та розумове життя, а читання користувалось високою повагою.
Духовні начала праукраїнської культури, зокрема релігія українців-русичів,запліднившись християнськими цінностями, одержали імпульс, енергію до існуванняв нових історичних умовах. Відомо, що на рівні всезагальних, теоретичних, абстрактнихпонять і уявлень язичницькі вірування поступалися християнським ідеям, які, позасумнівом, були досконалішими з огляду потреб дня — потреб вищого рівня пізнавальногопроцесу, який передбачав абстрагування, опосередкованість, а не приземлення і безпосередність.На рівні буденного життя язичницькі уявлення існували в свідомості і звичаях українців,поєднуючись із християнською вірою. Та все ж християнство, запропонувавши складнусистему пошуку загального, універсального, загальнолюдського, всеблагого, надалокультурі русичів нового духовного спрямування, а його абстрактно-теоретичні категорії,уявлення та цінності сформували нові духовні ідеали, нове світовідчуття і світорозуміння,детермінуючи розвиток інтелектуальної та філософської думки. Ця думка, ввібравшив себе традиції вітчизняної, світової культури, зокрема античної та візантійської,значно розвинувшись, виробила власний стиль, сформувала засади, які визначають специфікуукраїнської філософської думки впродовж століть.
суспільна свідомість ніцше русь
Новий рівень тогочасної філософської думки українського народузасвідчують збережені писемні пам'ятки культури Київської Русі, які розкриваютьзміст, основні глибинні ідеї, концепції, стиль філософствування: „Слово проЗакон і Благодать“ Іларіона Київського, „Повість минулих літ“,»Слово про Ігорів похід", «Слово» Кирила Туровського,«Повчання Володимира Мономаха», «Моління» Данила Заточника,«Послання Клима Смолятича», «Послання митрополита Никифора»,«Ходіння Ігумена Даниїла», «Житіє Бориса і Гліба», «Вчення»Кирика Новгородця, «Києво-Печерський Патерик» та ін.
Попри те, що окреміз них за формою нагадують візантійські зразки, аж ніяк немає підстав ототожнюватиїх з ними. Але «Повість минулих літ», «Слово про Ігорів похід»і особливо «Слово про Закон і Благодать» є наскрізь оригінальними. У християнськійлітературі їх автори формували нову світоглядну парадигму. Перший митрополит ізрусичів Іларіон у своєму «Слові» не лише дав власну інтерпретацію"істини", «благодаті», «волі», «світла»,«тіні» (в межах історичних поглядів середньовіччя), а й, відійшовши відусталених стереотипів, протиставив їм своє вчення про рівність народів, власну теоріювсесвітньої історії як поступового і рівного їх залучення до християнської культури.Істина універсальна, всеохопна і завдяки цьому тотожна Благодаті, яка змінює однобічністьЗакону і подібна до Сонця, рівно світить усім людям, усім «язикам». Законбув досягненням іудеїв, і «Благодать дарована всьому світу», — доводитьмитрополит Іларіон. Виходячи за межі християнського протиставлення духу і тіла,він стверджує поєднання Божого позачасового плану із сучасністю, розкриває повноцінністьземних життєвих чинників, їх гармонізацію з морально-ціннісними орієнтирами людей.Усупереч тогочасній церковній традиції славить дохристиянське минуле, проголошуєязичницькі народи справжніми спадкоємцями вчення Христа. Піднімаючись до філософськихузагальнень у розв'язанні тогочасних політичних проблем, митрополит із патріотичнихпозицій наголошує, що Україна-Русь своїм хрещенням зобов'язана не впливу інших країн,а лише «Божій Благодаті». «Усі країни благий Бог наш помилував інас не зрікся. Зажадав і порятував нас і в розуміння істини привів» (с.96).Проблематика «Слова» окреслює основні мотиви, навколо яких концентруютьсядуховні інтереси, інтелектуальне життя Київської Русі.
Філософія ще не мала визнання самостійної форми знання, не буласферою теоретичного освоєння світу. Це дало їй змогу, на відміну від схоластичноїфілософії Західної Європи, набути значного поширення, стати засобом навчання широкихкіл суспільства, що, безумовно, мало позитивний сенс. Водночас проявлялися і зворотніаспекти цього становища. Більшість києво-руських мислителів у своїх принциповихпоглядах були надмір одностайними, виразно демонстрували середньовічну догматичність,своєрідну уніфікованість світорозуміння, що є не найкращим тлом для розвитку філософії,яка започаткувалася із подиву (Арістотель), міцніла у сумнівах і духовних шуканнях,ставлячи під сумнів навіть самоочевидності (Ортега-і-Гасет, Гайдеггер). Відомо,що тільки гостра полеміка середньовічної християнської філософії з античною, теоретичнізмагання навколо проблеми співіснування віри і розуму дали світові Августина Блаженногоі Фому Аквінського. Щоправда, раціоналістичні ідеї, характерні для західного християнства,знаходили прибічників і в Київській Русі — митрополит Іларіон Київський (поч. XIIст.), Феодосій Печерський (прибл.1008 — 1074), Володимир Мономах (1053-1125), КлиментійСмолятич (невід. — після 1154), які намагались певною мірою протистояти містико-аскетичній,ірраціональній течії у православ'ї, реабілітуючи розум людини, пізнання у справіосягнення світу і його Творця, відстоюючи гармонію віри і розуму. Та все ж їх полемікане виходила за межі основоположних християнських догматів, була обережною, не малаширокого розголосу, не супроводжувалась появою як прибічників, так і опонентів.Порушені філософські проблеми часто залишалися нерозроблєними, не мали послідовників,тобто не було того, що сприяє формуванню філософських шкіл, течій — форм буття філософії.
Синтезуючи західну і східну філософську думку на ґрунті вітчизняноїкультури, києво-руські мислителі надавали філософському процесу оригінальності,самобутності, створювали в межах християнських стереотипів власне філософське баченнясвіту. Звичайно, основні онтологічні проблеми вони розв'язували в контексті тогочаснихпоглядів на світ, зокрема його поділу на земний (недосконалий, другорядний) і потойбічний,небесний. Стереотипному поділу світів, негативним оцінкам земного буття києво-руськімислителі протиставляли, наслідуючи неоплатоністські ідеї «кеносису»(сходження потойбічного у поцейбічне), захоплення гармонією, розмаїттям земногосвіту як наслідків діяння Творця. Природний, «тварний» світ вони вважалинеодмінною умовою зв'язку людини і Бога, шляхом, що веде до трансцендентного. Основоюбуття Всесвіту вважали чотири основні елементи — воду, повітря, землю, вогонь (першаматерія за Арістотелем), які можуть існувати як у різноманітних комбінаціях, такі в автономному стані ("Ізборник Святослава" 1073). Їх тлумачення Всесвітуяк одвічної боротьби Бога і Диявола, Добра і Зла відповідало основним засадам християнськогосвіторозуміння, але надмірна натуралізація цієї боротьби надавала їй міфологічногозабарвлення, язичницького відтінку. Категорії Добра і Зла мали онтологічні риси,уявлялись як реальні космотворчі чинники, які визначають буття Всесвіту («Повістьминулих літ»).
Філософській думці Київської Русі властивий був і дуалізм сприйняттяй тлумачення часу. З одного боку, домінував так званий лінійний час — від«створення світу» до «кінця світу», що замінив міфологічну ідеювічного колообігу, поділивши час на частини — до Христа й після нього (минуле, сучаснеі майбутнє). А з іншого — існувало й циклічне сприйняття часу, оскільки дні тижня,християнські свята, закономірно повторюючись, перебували у колообігу.
Особлива роль у пізнанні відводилася «серцю» — своєрідномуцентру, місцезнаходженню думки, віри, волі та любові, зусилля яких і забезпечувалияк самопізнання й самооцінку, так і осягнення Божої істини («Слово про Законі Благодать» Іларіона, «Повчання» Володимира Мономаха). Концепціясерця як центру почуттів, цілісного духовного світу людини, її прилучення до трансцендентногонабуло подальшого розвитку в українській філософській думці, стала її визначальноюособливістю як «філософія серця» (Кирило Ставровецький (невід. — 1646),Григорій Сковорода (1722-1794), Памфіл Юркевич (1826-1874)).
Людину як носія серця києво-руська православна традиція розглядалаширше від загальноприйнятих канонів східного християнства з його аскетично-чернецькимспрямуванням, однобічним визнанням цілковитої гріховності людини, її фатальноготяжіння до зла. У системі філософських поглядів мислителів Київської Русі людина- багатомірна цілісність, що поєднує тіло, душу й дух, роль яких різна. Тіло гріховней другорядне, воно лише тимчасова оболонка і пристанище душі; сутнісна роль належитьДуші й духу, завдяки яким здійснюється єднання людини з Богом. Людина для них«храм», в якому присутній Бог, посередник між Богом і ним створеним світом.На противагу визнанню тотальної людської гріховності вважалось, що всі люди маютьодні й ті ж доброчинні задатки, які розвиваються, примножуються у процесі життєдіяльності.Дуалізм душі й тіла, поєднання природного і духовного в людині розглядалось черезпризму притаманної їй індивідуальної свободи. Сутність свободи полягала у виборіміж шляхом спасіння (життя) через служіння Богу і шляхом гріха та смерті як розплатиза людську гординю і непокору. Орієнтиром вибору, моральним ідеалом було життя ІсусаХриста, його всепрощення і любов як запорука миру і злагоди та образи святих (здебільшогокиєво-печерських) — посередників між людьми і Богом, земним світом і потойбічним(«Києво-Печерський Патерик»).
Активно популяризувалась християнська ідея милосердя, яка в києво-руськійморалі стала принципом, що вимагав не лише милостивого ставлення до ближніх, а йрозглядав милостиню як загальну взаємну любов і повагу, як універсальний засіб,умову гармонізації людських стосунків ("Ізборник Святослава 1076",«Повчання» Володимира Мономаха). Заохочувались як загальновідомі християнськічесноти, так і загальнолюдські норми спілкування, передусім шанобливе ставленнядо батьків, побратимство, визнання особливої ролі жінки. Зверталась пильна увагана усвідомлення людиною своєї гідності, неповторної індивідуальної сутності. Томув особливій пошані були такі чесноти, як хоробрість, відвага, сміливість, патріотизм.Та найвищими цінностями визнавались «честь» і «слава» — засадив ієрархії складових тогочасної моралі («Слово про Ігорів похід»,«Моління» Данила Заточника, «Повчання» Володимира Мономаха).У філософських шуканнях часів Київської Русі важливе місце посідали й історіософськіпроблеми: аналіз взаємовідносин структурних елементів системи людина — церква — влада — Бог; інтерпретація історії людства як руху, що здійснюється за волею Бога;минуле, сучасне і майбутнє Київської Русі у контексті тогочасних суспільних проблем(«Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Слово про Ігорів похід»,«Повість минулих літ», «Києво-Печерський Патерик» та ін.).
Філософськадумка часів Київської Русі є складним синкретичним духовним явищем, спрямованимна глибинне осягнення актуальних проблем людського буття, осмислення Святого Письмаі світу як творінь Бога. Це була філософія релігійна (християнська) у специфічновізантійському варіанті на києво-руському ґрунті з домінуючою тенденцією до екзистенційно-антропологічногоспрямування філософського знання в контексті його духовно-практичного виміру.
Висновки
Суспільна свідомість- частка тієї реальності, яку вона відображує і вже цим обумовлена нею. Крім того,джерелом походження ідей, поглядів, емоцій, настроїв виступає суспільна практика.Суспільній свідомості властива безперервність та спадкоємність у розвитку. Черезтрадиції, звичаї, звички, настрої, суспільну думку, через науку та ідеологію суспільнасвідомість здійснює зворотний вплив на суспільне буття, спрямовує його по одномуз можливих шляхів розвитку, прискорює чи гальмує його. У процесі переосмисленнянаціональних та загальнолюдських надбань можуть знову відкриватись чи інакше розкриватисьпевні грані духовного досвіду, що висвітлюють таємниці буття. З іншого боку, невсе з духовного досвіду та традиційних ціннісних регуляторів слід некритично відтворитив сучасному духовному житті. Будь-яка національна культура, як і історія людства,має і негативний досвід, негативні стереотипи життєдіяльності, що слід долати, ане зберігати.
Людина сама вибираєсвій шлях в житті — вибираючи ТВОРЧІСТЬ або РАБСТВО. Але людина може вибрати “творчість”тільки тоді, коли вона є ЗДАТНОЮ до творчості. Людина вибирає сама бути тією людиною,якою вона хоче бути. Цей вибір є внутрішнім переконанням, яке несе індивідуальналюдська сутність. Наприклад, людина сама вибирає бути християнином і відчувати себегрішною. Наприклад, людина сама вибирає бути Українцем. Не можна заставити людинубути Українцем, якщо людина цього не хоче. Людина є відповідальною за все навкругисебе, але найбільше — за те, ХТО ВОНА Є. Для Ніцше життєвий вибір є не вибір,а доля!
Список літератури
1. Філософія: Підручник (Г.А. Заїченка та ін.) — К., 1995
2. Філософія: Навч. посібник (Надольний І.Ф. та ін.) — К —, 1997
3. Канке В.А. Філософія. — М., 1996
4. Горський В.С. Історія української філософії. — К.,1996
5. Історія філософії України: Підручник (Тарасенко М.Ф.та ін.). — К., 1994