Розвиток філософських понять часу і простору у контексті міждисциплінарних досліджень у кінці

Міністерство освіти і науки України
Львівський національний університет імені Івана Франка
Кафедра філософії
Розвиток філософських понять часу і простору у контексті міждисциплінарних досліджень у кінці 18 — на поч. 19 ст.
Виконала:
аспірант Денисюк Х.А.
факультет іноземних мов ЛНУ
Науковий керівник:
доцент кафедри філософії
Сафоник Л.М.
Львів — 2006
Зміст
Вступ
Розділ І. Розвиток й тлумачення понять часу і простору філософії наприкінці 18 — на поч. 19 ст.
Розділ ІІ. Художній час і простір та їхнє вивчення
Список використаної літератури
Вступ
Думка про те, що світ існує у часі та просторі, на сьогоднішній день не викличе ні у кого подиву. Проблема часу ще у давнину хвилювала людський розум. Починаючи з міфологічних уявлень про бога часу, який поїдає своїх дітей, і про позачасове буття, питання, пов’язані з цим поняттям, так чи інакше ставились й обговорювались майже усіма філософськими напрямами і школами. Детальному теоретичному дослідженню поняття часу підлягало і у природничих науках.
Проте в останні два десятиліття, починаючи з 50-х років нашого століття, проблема часу і простору викликає до себе незвичайно сильний інтерес. За цей період вийшло у світ декілька монографій, присвячених аналізу поняття часу, а також сотні статей і повідомлень у періодичних виданнях.
Вибір теми реферату зумовлений її близькістю до проблеми моєї кандидатської дисертації — проблеми розвитку готичної поетики в англійській літературі. Тут жанр готичного роману сформувався у другій половині XVIIIст., роман «Буреверхи» Емілії Бронте, який є предметом текстуального аналізу в дисертаційному дослідженні, написаний у середині 40-х років XIXст. На цьому часовому проміжку й необхідно простежити еволюцію готичної поетики, у якій образ часопростору займає одне з чільних місць. Ось чому в рефераті ставиться завдання детальнішу увагу зосередити на концепціях часу і простору у філософських вченнях кінця ХVІІІ — початку XIXст., щоб відтак перейти до проблеми образного освоєння часопростору у фольклорі й літературі та вивчення цих категорій у науці про фольклор і літературу.
У роботі використано філософські монографії й енциклопедичні та словникові статті переважно російською мовою (з-поміж них слід зазначити праці Молчанова, Любінської, Бахтіна, Бертрана Рассела, Шопенгауера, Колріджа). Певним чином допоміжними засобами були праця Копистянської Н.Х. «Жанр, жанрова система у просторі літературознавства» та книга під назвою «Мислителі німецького Романтизму». Стосовно фольклору та літератури залучено праці українською і польською мовами, частково англійські й одну іспанську, а також власні спостереження над текстами романів Гораса Уолпола, Жака Казота, Метью Грегорі Льюїса, Шарлотти Бронте та її сестри Емілії, а з українських авторів — Олекси Стороженка.
Розділ І. Розвиток й тлумачення понять часу і простору філософії наприкінці 18 — на поч. 19 ст.
Розглядаючи проблему часопростору, слід звернутися до її висвітлення спочатку з точки зору філософів античності, які першими виробляють власні уявлення про ці поняття.
Скажімо, Геракліт вважав, що пошуки чогось незмінного — це один із найглибших серед тих інстинктів, котрі приводять людей до філософії. Поети нарікали на могутність Часу, який змітає зі світу всі предмети їхньої любові. Містики зі схильністю до філософствування, не маючи можливості заперечувати, що все, пов’язане з часом, — минуще, придумали концепцію вічності не як нескінченного тривання в часі, а як існування поза всяким часовим процесом. Вічне життя, на думку декотрих теологів, означає не існування в кожну мить майбутнього часу, а спосіб буття, цілком незалежного від часу, буття, в якому нема ні «до», ні «після», а тому нема й логічних можливостей для змін [15; С.51]. Платон подає опис планет, що приводить до пояснення того, звідки походить час: «Коли батько й творець побачив своє творіння, в яке він уклав рух і життя, він зрадів і в своїй радості захотів зробити копію ще подібнішою до першовзору; а що той першовзір був вічний, то й він намагався створити всесвіт вічним, наскільки можливо. Коли він вирішив створити рухомий образ вічності і коли уклав лад на небі, то зробив цей образ вічним, але рухливим відповідно до числа, тоді як сама вічність нерухома в своїй єдності, і цей образ ми називаємо Часом» [15; С.132]. Платон створює і досить своєрідну теорію простору як чогось проміжного між світом єства і світом минущих чуттєвих речей. "Є лише один вид буття, який завжди той самий, нестворений і незнищенний, який ніколи не приймає в себе чогось іззовні і сам не переходить у щось інше, а є невидимим і несприйнятним ні для яких чуттів. І є поряд нього ще один вид із тою самою назвою, подібний до нього, створений, завжди в русі, він з’являється в якомусь місці і знов зникає звідти, і сприймають його гадкою й чуттям. І існує ще третій вид, що є простором, і він вічний, і не підлеглий знищенню, і він дає оселище всім створеним речам, і осягається без допомоги чуттів, якимось штучним міркуванням, і він навряд чи реальний; ми бачимо його, наче вві сні, кажемо про все суще, що воно має неминуче бути в якомусь місці й займати якийсь простір, а те, що не перебуває ні на небі, ні на землі, — не існує" [15; С.133].
Арістотель, наприклад, досить химерно обговорює час. Можна, каже він, твердити, що час не існує, оскільки він складається з минулого і майбутнього, з яких одне вже не існує, а друге ще не існує. Та цю позицію він відкидає. Час, твердить він, це рух, що підлягає лічбі. Ми, звичайно, маємо право спитати, чи може час існувати без душі, оскільки не може бути об’єкта лічби, поки нема кому лічити, а час включає в себе лічбу. Здається, він мислить собі час, як певну кількість годин, чи днів, чи років. Деякі речі, додає він, вічні — в тому розумінні, що вони існують не в часі; можна гадати, що він мав на увазі такі речі, як числа [15; С.183]. Згідно думки Св. Августина, час створено тоді ж, коли створено світ. Реально є, каже він, не минуле й не майбутнє, а тільки теперішнє; а теперішнє — це тільки мить, і час можна виміряти тільки в його проминанні. Про минуле й про майбутнє можливо думати тільки як про теперішнє: «минуле» має бути ототожнене зі спогадом, а «майбутнє» — з очікуванням, а й спогад, і очікування — це факти теперішності. Є, каже він, три часи: «теперішність речей минулих, теперішність речей теперішніх і теперішність речей майбутніх». «Теперішність речей минулих — це спогад; теперішність речей теперішніх — це те, що ми бачимо, а теперішність речей майбутніх — це очікування». Час суб’єктивний: час міститься в людській свідомості, яка очікує, сприймає й пригадує. З цього випливає, що не може бути часу без створеної істоти і що говорити про час, який був перед актом Творення, безглуздо [15; С.304].
Проблема часу являє собою досить складний комплекс питань, кожне з яких вимагає глибокого і всебічного вивчення. Такими є питання про об’єктивність часу, про його напрям і метрику, про тлумачення поняття «одночасність» і т.п. В історії природничонаукових уявлень про час можна виділити дві пари взаємно доповнюючих концепцій, або моделей, часу. Перша пара концепцій відрізняється одна від одної питанням про природу часу, про відношення категорій часу і руху, або зміни. Субстанційна концепція розглядає час як особливого роду субстанцію, поряд із простором, речовиною та ін. Реляційна концепція вважає час відношенням (або системою відносин) між фізичними подіями.
Друга пара концепцій виражає різні точки зору на процес становлення, тобто розходиться у питанні про відношення категорій часу і буття. Згідно із статичною концепцією, події минулого, теперішнього і майбутнього існують реально і певним чином одночасно, а становлення і зникнення матеріальних об’єктів — це ілюзія, яка виникає у момент усвідомлення тієї чи іншої зміни. Згідно з динамічною концепцією, реально існують тільки події теперішнього часу; події минулого вже реально не існують, а події майбутнього ще реально не існують.
Введення понять абсолютного часу і простору зразу ж зустріло досить серйозні заперечення з боку філософів різних напрямів.
Так, уже сучасник Ньютона, англійський філософ-математик Джон Толанд (1670-1722) рішуче виступив проти розуміння часу як субстанції. У «Листах до Серени» він говорить про те, що «таке розуміння часу обумовлено, з одного боку, надмірним захопленням математичними абстракціями, а з другого — уявленням про інертність та млявість матерії, нерозумінням її нерозривного зв’язку з рухом» [12; С.60]. Позиція Толанда у питанні про природу простору і часу являє собою, очевидно, першу і дуже нерішучу спробу подолати двоїстість сучасних йому природничонаукових уявлень про час. Англійський філософ підкреслює, на відміну від своїх попередників Гоббса і Локка, нерозривний зв’язок часу зі змінами реальних об’єктів. «Щодо мене, — писав Толанд, — то я не можу повірити в абсолютний простір, відмінний від матерії і такий, що містить її у собі, як не можу повірити в те, що є абсолютний час, відмінний від речей, про тривалість яких йде мова» [12; С.60].
Позиція іншого співвітчизника та сучасника Ньютона, Джорджа Берклі (1685-1733), являє собою приклад гранично послідовного трактування часу як форми суб’єктивного досвіду. Він починає свою аргументацію з опису логічних труднощів, які виникають при спробі виразити сутність часу без будь-яких посилань на психічні переживання.
Для Берклі характерно активне неприйняття абстрактно-математичного уявлення про час як про якийсь рівномірно протікаючий, нескінченно подільний, індиферентний до свого змісту нематеріальний потік. Час, з його точки зору, є специфічним переживанням, міра якого має суб’єктивний характер. Берклі відкидає поняття нескінченного часу, оскільки психологічно можливі тільки скінченні тривалості; з тієї ж причини Берклі відкидає обчислення нескінченно малих.
Берклі піддавав сумніву основи сучасної йому математики і фізики, стверджуючи, що простір і час не являють собою чогось об’єктивного, а є лише спосіб організації мисленнєвих актів.
Найбільш серйозну природничонаукову і філософську альтернативу поняттю абсолютного часу висунув Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716).
Основою позиції Лейбніца у питанні про природу простору і часу є його монадологія. Лейбніц розглядає буття як нескінченний потік монад, тобто простих, неподільних, непротяжних і нематеріальних субстанцій, які володіють здатністю до безперервної самовільної взаємодії. Простір і час Лейбніц визначає як певний порядок, чи систему відносин, яка виникає в процесі динамічної взаємодії між окремими монадами і яка підтримується принципом наперед установленої гармонії. «Я неодноразово підкреслював, — пише Лейбніц, — що вважаю простір, так як і час, чимось чисто відносним: простір — порядком співіснувань, а час — порядком послідовностей. Оскільки простір, з точки зору можливості, позначає порядок одночасних речей, тому що вони існують разом...» [12; С.62].
Найважливішим пунктом розбіжностей між Лейбніцем та Ньютоном було питання про відношення між поняттями часу і тривалості й відповідно простору і протяжності.
Систематизатор і популяризатор філософії Лейбніца Крістіан Вольф (1679-1754), розвиваючи визначення часу як системи відносин між фізичними подіями, зрештою приходить услід за Локком до чисто суб’єктивістського трактування цього поняття. Інтерес являє висловлена ним думка про те, що поняття тривалості походить від поняття зміни.
На противагу Лейбніцу і Вольфу Леонард Ейлер (1707-1783) відстоював необхідність введення понять абсолютного простору і часу для опису фізичних явищ. У дослідженні фізичних явищ Л. Ейлер повністю дотримувався погляду Ньютона, проте його позиція в дискусії про природу простору і часу є цілком оригінальна. Ейлер вважав, що абсолютний простір і час є швидше мисленнєвими припущеннями, необхідними для побудови системи теоретичної фізики, а не особливими субстанціями [12; С.64]. "Поділ часу на частини не є чисто розумовою операцією, як звичайно стверджують ті, які поміщають час тільки в нашій свідомості, не відділяючи поняття часу від самого часу… рівність часу має під собою певну основу, яка знаходиться поза нашою свідомістю; і, очевидно, ми швидше пізнаємо її зовні — через спостереження над рівномірним рухом".
Наполягаючи на об’єктивності часу, Ейлер підкреслював, що він не є суб’єктивним психічним переживанням і що потрібно чітко розрізняти наші уявлення про час та сам час. Виходячи з того, він виступав проти реляційного трактування простору і часу у Лейбніца, яке приводило останнього до заперечення об’єктивності змісту цих понять.
Інший визначний мислитель того часу — французький математик, фізик і філософ П’єр Луі Моро Мопертюі (1698-1759), розділяючи в основному позицію Ньютона, також притримувався суб’єктивістського трактування понять простору і часу. Мопертюі оцінював просторові та часові відносини як вторинні, обумовлені нашими відчуттями, а не рухом самим по собі, визначення.
Феноменологічне трактування понять простору і часу було обґрунтоване відомим англійським мислителем, визначним представником традиції філософського скептицизму і агностицизму Девідом Юмом (1711-1776). Юм очевидно віддає перевагу не динамічній, а статичній концепції часу, відкидаючи припущення про реальність «частин часу» внаслідок його суперечливості. Про це свідчить і його думка, що "… хоча все виникає у часі, однак ніщо реальне не створюється самим часом" [12; С.67]. В основі скептицизму і агностицизму Юма лежить, з одного боку, розуміння усієї складності і нетривіальності проблеми часу, а з другого — ясне усвідомлення неприйнятності запропонованих до нього визначень цього поняття. Він трактує поняття часу як одну з основних логічних змінних.--PAGE_BREAK--
Помітне місце в історії уявлень про час займає вчення основоположника класичної німецької філософії Іммануїла Канта (1724-1804). Кант пов’язував час безпосередньо з фізичними подіями — взаємодіями матеріальних тіл та їх змінами. Для Канта простір і час не тільки суб’єктивне переживання, але разом з тим апріорна, тобто необхідна і достатня умова пізнання. «Час, — писав він, — не є щось об’єктивне та реальне: він не субстанція, не акциденція, не відношення, а суб’єктивна умова, по природі людського розуму необхідна для координації між собою усього чуттєво сприйманого, по визначеному закону, і чисте споглядання» [12; С.72].
Кант подає також своє розуміння простору:
Простір не емпіричне уявлення, абстраговане з зовнішнього досвіду, оскільки простір обумовлює, що відчуття пов‘язані з чимось зовнішнім, а зовнішній досвід можливий тільки завдяки виявам простору.
Простір необхідно виявляється а priori, стаючи основою всього зовнішнього сприймання, бо ми не можемо уявити, що немає простору, хоча можемо уявити, що в тому просторі нічого нема.
Простір не дискурсивне чи то загальне уявлення про відношення речей узагалі, бо простір тільки один, те, що ми звемо «просторами», — лише його частини, а не різновиди.
Простір виявляється як безконечна дана величина, що містить у собі всі частини простору; це відношення відмінне від відношення уявлення до його прикладів, отже, простір не уявлення, а «чиста інтуїція» [12; С.594].
Положення Канта про феноменальність часу хоча і не було чимось принципово новим по змісту, вигідно відрізнялось від вчень про час, які йому передували, своєю визначеністю, систематичністю, повнотою і силою аргументації. Це положення зразу ж отримало певний розвиток в роботах молодшого покоління сучасників Канта, що привело до досить пожвавленого обговорення проблеми часу в класичній німецькій філософії.
Позитивно оцінюючи вчення Канта про час і простір, Іоганн Готтліб Фіхте (1726-1814) вважав його недостатньо повним та послідовним. «Кант доводить ідеальність об’єктів, відходячи від ідеальності часу і простору; ми ж, навпаки, будемо доводити ідеальність часу і простору від доведеної ідеальності об’єктів. Він потребує ідеальні об’єкти для того, щоб заповнити час і простір, ми ж потребуємо час і простір, щоб помістити ідеальні об’єкти, тому наш ідеалізм… іде трохи далі його ідеалізму» [12; С.77]. Фіхте намагався «дедукувати» час, тобто довести необхідність припущення про такі форми організації мислення, які є надбанням деякого надіндивідуального Я. Потрібно відзначити ще й іншу незаперечну заслугу Фіхте в розвитку уявлень про час: він, очевидно, перший ясно сформулював положення про те, що час безповоротний і володіє визначеним напрямом.
Інший видатний представник німецького класичного ідеалізму Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775-1854), аналізуючи поняття часу, висунув ряд достатньо глибоких і оригінальних ідей. Так, наприклад, наше переживання часу обумовлене не тільки об’єктивним порядком явищ зовнішнього світу, але і структурою свідомості, організацією психічних процесів. Інтерес являють також думки Шеллінга відносно статусу понять простору і часу, про субстанційність простору і акцидентальність часу.
Георг Фрідріх Вільгельм Гегель (1770-1834) запроваджує не завжди послідовно проведене розрізнення «часу самого по собі», тобто поняття часу, і «часу в природі», тобто часу як визначення спостережуваних явищ. Гегель також вважає, що «хоча остаточна реальність позачасова, а час — це просто ілюзія, породжена нашою нездатністю бачити ціле, часовий процес усе ж тісно пов’язаний із чисто логічним діалектичним процесом. Часовий процес іде від недосконалого до досконалішого, як в етичному, так і логічному розумінні» [15; С.612].
Людвіг Фейєрбах (1804-1872) виявився одним з тих небагатьох мислителів, хто зміг дати послідовно матеріалістичне трактування поняття часу. Час, відзначає Фейєрбах, зовсім не є однією тільки формою споглядання, «але суттєвою формою і умовою життя. Там, де немає руху один за одним, де немає зміни і розвитку, там немає життя, нема і природи; але час невіддільний від розвитку». Констатуючи зв’язок понять часу і руху, Фейєрбах підкреслював, що час є визначення самої природи і в цьому сенсі єдиний з триваючими явищами [12; С.85].
У природничих науках в період з кінця XVIIIст. і протягом першої половини ХІХ ст. відбувалися зміни, які справили суттєвий вплив на подальший розвиток уявлень про час. Нова оцінка проблеми часу зрештою сприяла відмові природознавців від чисто феноменологічного підходу до визначення цього поняття. На перший план висунулися сформульовані на природничонауковій основі проблеми по суті філософського характеру, перш за все питання про фізичний зміст поняття часу. Наприклад, заслуга Миколи Івановича Лобачевського (1792-1856) полягає не тільки у побудові нової логічно несуперечливої неевклідової геометрії, але також і у тому, що він висловив припущення про фізичну обумовленість властивостей простору. Ще одна область досліджень, в якій також виявилось прагнення якось пов’язати поняття часу з даними фізичних спостережень і обґрунтувати перше другими, склалася, починаючи з першої половини ХІХ ст. у термодинаміці, а пізніше в статичній фізиці, де була вперше в історії науки поставлена проблема обґрунтування напряму часу.
Основоположники діалектичного матеріалізму Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895) у своєму трактуванні поняття часу спирались на свідоме матеріалістичне вирішення основного питання філософії, що визначило їх позицію і стосовно тези про об’єктивність часу. Ф. Енгельс, підкреслюючи нерозривний зв’язок понять простору і часу з поняттями матерії і руху, вказував на неприпустимість розриву відносин в просторі і часі від їхнього матеріального змісту. Виступаючи проти Е. Дюрінга, який намагався довести, що світ має початок у часі, Ф. Енгельс критикував його саме з позицій субстанційної концепції простору і часу. Таким чином, Енгельс, з одного боку, розглядає простір і час як арену, на якій розігруються події, а з другого — підкреслює їхній усезагальний, універсальний характер як основних форм буття матерії.
Цікавими виявляються погляди Артура Шопенгауера, видатного мислителя першої половини і середини ХІХ ст. (1786-1861), якого називали теоретиком всесвітнього песимізму. Йому притаманні украй песимістичний погляд на оточуючу дійсність як на похмуру «долину плачу і жалю» (формула Шопенгауера: «наш світ — найгірший з усіх можливих світів») і своєрідна теорія буття, пронизана деякою роздвоєністю, що тяжіє до світоглядного дуалізму. Шопенгауер також висловлює думки щодо понять простору і часу: буття матерії він оголошує продуктом діяльності просторово-часових апріорних зв’язків. Причинність, а також простір і час — це три апріорні категорії, тобто категорії, які передують усякому досвіду.
Шопенгауер обґрунтовує свої песимістичні погляди і певним розумінням часу та простору. Час ворожий людині; він виявляє марність будь-яких сподівань і встановлює свій безжалісний вирок над найдорожчим та найсвятішим для нас. Простір розділяє найближчих один одному людей також і тим, що зіштовхує їхні інтереси. Як зазначає Шопенгауер, «час — та форма, в якій нікчемність речей відкривається перед нами як їхня тлінність: це ж він, час, під нашими руками перетворює у ніщо всі наші насолоди і радості, а ми потім здивовано запитуємо себе, куди вони поділися. Час служить апріорі необхідною формою усіх наших сприймань: у ньому повинно з’являтися усе, навіть і ми самі. Врешті-решт час — це оцінка, яку робить природа усім своїм створінням: він перетворює їх у ніщо» [22; С.64]. Вічність — це таке поняття, в основі якого не лежить ніякої інтуїції; воно означає, власне, позачасове буття. Час все ж таки — це лише образ вічності; від того і наше часове буття не що інше, як образ, чи символ, нашої внутрішньої сутності. Час — це лише форма нашого пізнання; між тим тільки завдяки часу ми пізнаємо, що наша сутність і сутність всіх речей скороминуща, кінцева і приречена на знищення.
Оскільки Артур Шопенгауер є представником ірраціонально-песимістичної філософії, то саме поняття ірраціонального слід глибше розглянути. «Современный философский словарь» подає таке тлумачення цього терміну: "Ірраціональне (від лат. іrrationalis— нерозумний, несвідомий) — а) сторона об’єктивної реальності, принципово недоступна розумному розумінню; б) щось у дійсності, поки що інтелектуально непізнане, алогічне, що виходить за межі сучасного розумного розуміння, проте тим не менше принципово пізнаване; в) незаплановані (побічні) чи непередбачені результати людської діяльності; г) несвідома сфера душі, яка протистоїть свідомості як способу існування опосередкованого знання; д) дологічні форми пізнання. Тобто поняття ірраціонального поширюється на всі сторони відносин суб’єкта і об’єкта. Поняттю людини як раціональної істоти та суб’єкта протистоїть поняття людини як страждаючої істоти, від якої відчужується її властивість суб’єктивності. Ірраціоналіст (на відміну від раціоналіста) — людина, яка віддає перевагу спогляданню та інтуїції і принижує можливості розуму; в цьому загальному значенні ірраціоналізм є особливою світоглядною установкою звужувати межі мислення як форми осягнення істини" [16; С.365].
Вартими уваги є зацікавлення Семюеля Тейлора Колріджа, англійського письменника епохи романтизму, у царині філософії. Трансцендентальний принцип виникнення світу, духовна спорідненість людини, природи і бога — ось ці ідеї, які Колрідж запозичує у Берклі та неоплатоніків. Колрідж починає пошуки системи, яка поєднувала б елементи матеріалістичної й ідеалістичної філософії і відображала динаміку боротьби, що відбувається у світі. В основі системи Колріджа лежало уявлення про діалектичну єдність і неперервність розвитку світового духу, природи і людини. Плодом роздумів Колріджа був ідеалістичний висновок про первинність духу і вторинність матерії. Людський розум для нього — похідне від світового духу, який філософ проголосив двигуном Всесвіту, джерелом розвитку життя і джерелом людських ідей [7; С.17].
З книги "Концепции пространства и времени: истоки, эволюция, перспективы" можна почерпнути цікаві ідеї щодо розуміння понять часу і простору від епохи античності до нового часу. Наприклад, Арістотель доводить, що час неможливий, не існує поза рухом, але він не є і самим рухом. Він конкретизує, про який рух іде мова: «Власне, одні говорять, що час є рух цілого (Всесвіту), інші — що це сама сфера. Хоча час пов’язаний з коловоротом і представляє якусь його частину, він в жодному разі не коловорот… Далі, якщо небес буде багато, то однаково час буде рухом будь-якого з них, отже, відразу буде багато часу» [1; С.113]. Реляційна концепція простору в системі Арістотеля може бути охарактеризована наступним чином: «Категорія простору, виступаючи конкретизацією відношення, уточнює характер і зміст відношення. Для Арістотеля простір виступає як певний результат відносин предметів матеріального світу. Простір розуміється ним як об’єктивна категорія, як властивість природних речей» [1; С.116]. Микола Коперник своєю працею «Про обертання небесних сфер» докорінним чином змінив сам простір, сам космос, його просторову структуру і всю концептуальну систему старої картини світу. Коперник неймовірно розширив просторові межі космосу і був близький до визнання його нескінченності. А час філософ вважав об’єктивним та існуючим незалежно від будь-якого руху чи зміни матеріальних об’єктів.
Простір у вченні Канта не є емпіричним поняттям, він не виводиться із зовнішнього досвіду: «Простір є необхідним апріорним уявленням, що лежить в основі всіх зовнішніх споглядань». Кант спеціально підкреслював, що «простір є не дискурсивне, чи, як говорять, загальне, поняття про відносини речей взагалі, а чисте споглядання». Не є емпіричним поняттям, що виводиться з досвіду, і час. Він також розглядається Кантом як апріорне необхідне уявлення, що лежить в основі чуттєвого споглядання. Виступаючи апріорними формами споглядання, простір і час є немов координуючими факторами, які представляють світ явищ у просторовій і часовій формі, тобто є певною системою відносин [1; С.163].
Різні філософські словники подають власне пояснення понять простору і часу. Так, згідно із "Современным философским словарем" час і простір — «форми буття, які виражають: простір — співіснування речей, час — зміну речей одна одною. У ширшому значенні час і простір є описами структури буття, зафіксованої у часі як тривалість, змінюваність об’єктів, їхніх стадій і станів, у просторі — як форма їхньої взаємодії, поєднання, співбуття. Час і простір можуть трактуватися як абстрактні характеристики буття і як конкретні його структури, що виражають поліфонічний рух різноманітних процесів. Будучи фундаментальними визначниками буття, вони разом з тим виявляються важливими формами узгодження спілкування і діяльності людей та детермінантами розвитку особистості. Таким чином, як категорії час і простір задають вихідні масштаби зображення буття, створюють основу для нормативного регулювання людських взаємодій, визначають ритм практичної, пізнавальної і мисленнєвої діяльності людей.
Час соціальний і простір соціальний — категорії, які характеризують соціальне буття як процес діяльностей людей, що поєднуються і змінюють одна одну. Соціальні час і простір виступають категоріями соціального буття не тільки у значенні опису його на духовно-теоретичному рівні; вони є вихідними схемами побудови буденної поведінки людей та їхніх повсякденних взаємодій, тобто вони постійно діють на рівні буття соціальних індивідів як умови зв’язаності, неперервності, організованості соціального процесу» [16; С.165].
"Философский энциклопедический словарь" тлумачить поняття часопростору так: «Простір і час — загальні форми існування матерії, а саме форми координації матеріальних об’єктів і явищ. Відмінність цих форм одна від одної полягає в тому, що простір є всезагальна форма співіснування тіл, час — всезагальна форма зміни явищ» [18; С.392]. Ще один "Философский энциклопедический словарь" 1989 року зазначає, що «простір і час — найважливіші атрибути матерії. Простір є форма буття матерії, яка характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Час — форма буття матерії, яка виражає тривалість її існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. Єдність простору і часу виявляється у русі та розвитку матерії» [19; С.519]. Принципово різними у трактуванні простору і часу в історії філософії виступали підходи, які постулювали їх як: а) такі форми буття, які повністю автономні від тих явищ і речових систем, що в них «поміщені» та існують; б) такі порядки природно-соціальних систем, які задаються їхньою взаємодією й обумовлені їхньою природою і характером [13; С.804].    продолжение
--PAGE_BREAK--
Цікавим є той факт, що, розкриваючи зміст поняття часу, Готфрід Вільгельм Лейбніц використовує термін «феномен». Він пояснює: простір і час не реальності, які існують самі по собі, а феномени, які витікають з існування інших реальностей. Лейбніц вважає, що простір являє собою порядок розміщення тіл, те, за допомогою чого вони, співіснуючи, здобувають визначене місцеположення відносно один одного; таким же чином і час є аналогічний порядок, який відноситься вже до послідовності тіл. І далі Лейбніц додає, що, якщо б не було живих створінь, простір і час залишились би тільки в ідеях Бога. Іммануїл Кант заперечує проти трактування реальності часу у значенні його принципової незалежності від діяльності свідомості, як часу самого по собі; час у таких трактуваннях, підкреслює Кант, виступає як щось само по собі існуюче. Згідно ж з Кантом, предмет, річ, якщо піддати уявлення про річ специфічному дослідженню під кутом діяльності свідомості, виявить залежність від свідомості; подібно цьому і час не є щось незалежне від свідомості, а становить спосіб синтезуючої активності свідомості та залежить від суб’єкта. З точки зору Канта, "… час слід вважати дійсним", але «не як об’єкт, а як спосіб уявляти мене самого як об’єкт». "… Ті, хто визнає абсолютну реальність простору і часу… повинні визнати наявність двох вічних і нескінченних, володіючих самостійним буттям безглуздостей простору та часу, які існують… тільки для того, щоб схоплювати собою усе дійсне" [10; С.95].
Фрідріх фон Гарденберг (Новаліс) — німецький мислитель, найвизначніший поет містичної романтики — вбачав своє завдання у читанні «зашифрованих знаків» неземного в природі. Будучи послідовником Фіхте і містика Якоба Беме, поет виробляє концепцію «магічного ідеалізму» як синтезу природи духу і душі. У збірці «Фрагменти» Новаліс охоплює широке коло проблем філософії, релігіє- і природознавства. Зокрема, він висловлює такі думки, що «вся дотеперішня філософія є нічим іншим, як історією спроб відкриття філософування. Як тільки-но починають філософувати, то відразу ж виникають філософеми, а справжні вчення про природу філософем і є філософією… Смерть є романтизованим принципом нашого життя. Смерть — це життя після смерті. Життя посилюється за посередництвом смерті. Найчудеснішим і вічним феноменом є власне буття. Найвеличнішою таїною для людини є вона сама. Ніщо інше не є настільки досяжним для духу, як нескінченне» [11; С.332].
Ключовими категоріями філософії Артура Шопенгауера, філософа-ідеаліста, є поняття «волі» та «уявлення». Світ, за Шопенгауером, є витвором уяви суб’єкта, а сам суб'єкт — лише «тінню, що марить про тіні», тобто про речі, які тільки видаються йому незалежними від нього сутностями. Цей ілюзорний світ непізнаваний як через відносність буття, так і через недолугість людського розуму. Порятунком від ілюзій та невігластва є здатність до естетичного споглядання, яке нібито підводить до осягнення сутності буття та позбавляє, на певний час, страждань в забутті споглядання, а також — святість, що ґрунтується на повному позбавленні від егоїзму [11; С.508].
Таким чином, тлумачення понять часу і простору подається в оригінальному трактуванні різних філософів, починаючи від епохи античності, середньовіччя і особливо ґрунтовно досліджується філософами Нового часу, зокрема наприкінці 18 — на поч. 19 ст. А також розглядаються філософські погляди письменників та мислителів епохи романтизму.
Розділ ІІ. Художній час і простір та їхнє вивчення
Під художнім часом і простором розуміємо час і простір (часопростір) у фольклорі та літературі. Однак не всі дослідники розглядали ці поняття як нероздільні. Є праці, спеціально присвячені проблемі художнього простору, і до них належить польська монографія Яна Адамовського "Kategoriaprzestrzeniwfolklorze" («Категорія простору у фольклорі») [23; С.105]. У монографії подано багату бібліографію, яка стосується цієї теми. У «Вступі» автор підкреслює, що слід мати на увазі образний характер категорії простору у фольклорі, з одного боку народну «свідомість місця», а з другого — «особистий простір» як центральну точку, від якої починається вимір простору. У фольклорі просторові образи символічні, а часто сакралізовані, і, на мою думку, саме цим вони більшою мірою філософічні, ніж просторові образи у художній літературі.
У монографії Яна Адамовського розглянуто обмежену кількість фольклорно-міфологічних образів простору у відповідних розділах:
Гора — місце святе й водночас нечисте.
Долина — простір життя, кохання і смерті.
Стереотипи і символіка печери.
Культове значення межі.
Битий шлях (gościniec) — дорога, що сполучає «своїх» і «чужих».
Семантика й організація простору весільного обряду (обсяг простору, пункти, дорога).
Дослідник був обмежений порівняною бідністю польського фольклору. Мабуть, цим пояснюється те, що у його монографії немає матеріалу про народну філософію космосу.
Хоч у бібліографії і є статті про так зване «світове дерево», але в тексті дослідження нічого про нього не сказано. Світове дерево — це модель світу у трьох просторових сферах (небесна, земна, підземна). Образ світового дерева відображений в українських колядках, вишивках, в архітектурі різних народів. В українському весіллі зображена подорож жениха з неба на землю й за стіл нареченої [6],надзвичайно яскраво виступають два доми — дім молодого і дім молодої — як простори в опозиції свій/чужий і дороги їхнього поєднання.
А, переходячи до проблеми часу і хронотопу, слід відзначити народне уявлення про неоднаковий темп плинності часу у різних світах. В одній казці (у записі Бориса Грінченка) молодий іде на кладовище на могилу свого брата, щоб, за ритуалом, запросити його на своє весілля. Могила розкривається, і небіжчик запрошує живого брата до себе на кількахвилинну розмову. Покинувши могилу, молодий бачить дуба років 300, що виріс із жолудя, якого він викинув з кишені перед розмовою з братом. Цей мотив використав Михайло Яцків у новелі «Де правда?». У фольклорній пісні літа (роки) часу відходять від людини, вони переходять через калиновий міст. Людина просить: «Ой верніться, літа мої молодії на калиновім мості». Але вороття часу немає. В іншій пісні видимим образом часу є літа (роки), які, обгорнувшись кленовим листком, «у ліс полетіли». Міст як зоровий образ хронотопу зустрічей і прощання, переходу в чужий простір, дуже поширений в українському фольклорі. Він естетизований якістю свого матеріалу. Міст може бути калиновий, із кісток білої риби, кедровим, тисовим, буковим, липовим, залізним, золотим, «з каменя дорогого, з перстеня золотого» [5]. Перстень — теж символ злуки віддалених простором закоханих. Дієслово «моститися» — залицятися, має семантику хронотопну.
Часопросторові відношення на базі позитивізму у ХІХ ст. почала вивчати так звана культурно-історична школа [4],основоположною для якої стала формула Іпполіта Тена «раса, середовище, момент». Якщо в поняття «раса» вкладалося уявлення про вроджені властивості людини, то «середовище» мислилось як географічний простір з його рельєфом і кліматом країни народу, а «момент» у концепції І. Тена — не що інше, як соціально-історичний час (за сучасною термінологією). Факторами названої тріади й зумовлена національна ментальність народу, а відтак і його словесність. На думку багатьох дослідників, у тому числі І. Франка, українці — степовий народ. Українська казка не любить густого лісу, пущі як небезпечного локуса несамовитості, а поезія милується освітленим зеленим гаєм (у дохристиянський період гай — сакральний простір («священний гай»), як і святі озера. Степ — безмежний простір — простір свободи — «гуляй-поле» («чисте поле» — степ). Символом затишку, простором кохання є «вишневий сад». Локуси несамовитості — напівзруйновані старі млини, корчми, роздоріжжя, кладовища — оселі духів (чортів). Сакральні простори в хаті — покуть, піч, поріг (молода у весільному обряді кланяється порогові батьківської хати).
Часопростір як нерозривну єдність в образній системі літературної поезії, мабуть, уперше в Україні почав досліджувати Іван Франко у своєму естетичному трактаті "Із секретів поетичної творчості" (1898) [20]. Репродукцію вражень, «яких колись безпосередньо торкалися наші змисли», Франко називає «психічними копіями» [20; С.65]. За законом асоціації ідей вони викликають ряди інших вражень. Зміст зору «дає нам поняття простору, світла, барв, а слух — поняття тонів і часу (наступність явищ одних за одними)» [20; С.78]. Навіть застиглий образ простору в картині маляра, «немовби переданий виключно в категорії місця, ми перципуємо його твір частями в категорії часу і руху. Те самісіньке діється також з поезією. Адже кожний твір, написаний і надрукований, лежить також у категорії місця простору [...], і перцепція тут так само відбувається в категорії часу» [20; С.105]. У спеціальному розділі свого трактату «Як поезія малює мертву природу?» Іван Франко аналізує пейзаж як географічний простір, ландшафт у зображенні Шевченка й відзначає, що у ньому є «повно руху»; що «для означення відносин у просторі мова уживає слів, що означають відносини в часі» [20; С.109].
Часопросторові відносини у літературі як поетику художнього часу і художнього простору інтенсивно почало досліджувати європейське літературознавство у 50-ті роки ХХ століття. Ганс Мейєргоф (HansMeyerhoft) у монографії "TimeinLiterature" (1955) («Час у літературі») сформулював мотиви, характерні для антропологічного часу у відмінності від часу фізичного, властиві для літератури взагалі, а особливо для літератури ХХ століття:
Суб’єктивна відносність часу;
переживання часу як Бергсонової текучої тяглості (durée);
громадження та інтерпретація різних у часі подій у пам’яті суб’єкта, які руйнують їхню об’єктивну послідовність;
зв’язок між функціональністю пам'яті та почуттям тяглості й ідентичності або дезінтеграції особистості;
відчуття вічності, позачасовості пригадуваних подій;
минучість усіх явищ у перспективі розвитку або знищення, а також естетичні чи міфічні спроби подолання цієї минучості [26; С.448].
Окремо проблему простору й окремо часу висвітлює Стефанія Скварчинська у першому томі свого трьохтомного корпусу "Wstępdonaukioliteraturze" [27]. У параграфі «Категорія простору» авторка розрізняє так званий «представлений» (зображений у творі) простір, простір відкритий (пейзаж) і замкнений (інтер’єр). Відноситися до себе простори можуть wylącznie (вилучено) або wlącznie (включно). Зв’язок вилученості існує лише на підставі одночасовості співіснування, а включеність — це скринькоподібне «вкладення» одного місця в друге (за іншою термінологією "układszufladkowy" (шухлядоподібний) або за принципом «матрьошки» (німецьке "PuppeinderPuppe" («лялька в ляльці»). Від себе зауважу, такий прийом часто виступає в інтер'єрах готичних творів.
Ширше розглядає С. Скварчинська категорію часу. Час всюдиприсутній, кожна річ несе на собі печать часу (моменту вічності чи епохи). Існує час творчого процесу і час перцепції (чи рецепції) твору, але він не представлений, не зображений у тексті. У тексті може бути час реальної дійсності і час фабули (час життя персонажів, часто з антрактами). Фабульний час — хронологічний, але час зображений (композиційний), час подій може бути вільний від хронологічної послідовності (інверсія, ретроспекція, препозиція — Vorgeschichte, постпозиція).С. Скварчинська дає приклад свободи в «господарюванні часом» у художньому творі — численні часові модифікації (накладання теперішнього часу на минулий, повтори часу у спогадах, редукція часу чи його подовження, інтенсифікація часу через багатство подій, часова пустка (порожнеча) у залежності від суб’єктивного сприймання (суб’єктивний час) часу реального.
На дослідження художнього часу і простору особливий вплив мають праці М. Бахтіна, написані ще у 30-ті роки ХХ ст. й опубліковані у 70-ті [2], зокрема його вчення про хронотоп (часопростір). Термін цей означає нерозривність часу і простору, яка існує в природі й художньо освоєна в літературі.М. Бахтін збагачує термінологію на означення часопросторових відношень у літературі. Інші дослідники цю термінологічну систему розбудовують далі. У дослідженні проблем художнього часопростору на перше місце в останнє десятиліття виходить Львівська школа професора Нонни Хомівни Копистянської, яка організувала постійно діючий міжнародний семінар. У працях професора Копистянської [8, 9; С.10] органічно поєднані проблеми генології з часопросторовими. Чотири сфери жанру (оригінальний внесок вченого у генологію) спроектовані на художні ряди, напрями з їх жанровими системами, на національні й індивідуальні системи жанрів, і на всіх цих етапах як жанротворчі своєрідно проявляються часопросторові відношення.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Прикладом успішного хронотопного аналізу є монографія зі школи Н. Копистянської: Наталія Тодчук. Роман Івана Франка «Для домашнього огнища: Простір і час» (2002) [17]. Авторка цієї книги оперує такими термінологічними поняттями, як «біографічний авторський час», «хронотопне мислення», «подвійний час», «локуси Міста і Дому», «хронотоп Анелі» (героїні), «чужий простір», «свій простір», «розширення простору», «звуження простору», «моральна вертикаль», «простір бажання», «простір втечі», «хронотопи дороги, пустки (порожнечі)», «хронотопи дороги й зустрічі», "ідилічний хронотоп", «присутність різновікових хронотопів», «хронотоп безодні», «хронологічна ретроспекція», «асоціативна ретроспекція», «міжрядковий простір», «простір переживання», «міський простір», «зовнішній простір роману», «локус вулиці», «локус Касина», «локус Стрільниці», «локус громадського місця» тощо.
Оскільки проблемою моєї кандидатської дисертації є розвиток готичної поетики в англійському романі й оскільки важливу жанротворчу функцію у ньому виконує художній простір, то на цьому питанні я дозволю собі зосередити увагу детальніше.
Стаття іспанського дослідника Мануеля Агвірре у перекладі на польську мову звучить: "Geometria strachu. Wykorzystanie przestrzeni w literaturze gotyckiej" («Геометрія страху. Використання простору у готичній літературі») [24]. Дослідник пропонує двопросторову модель готичного світу. Готичний всесвіт він зображує рисунком кола, простір якого поділений на дві частини. Одна з них — чиста — означає «відомий світ», друга — заштрихована — символізує "інший світ". Стрілками позначені можливості переходу з одного світу у світ другий, з відомого світу в "інший" і навпаки. Як приклад двопросторової моделі в готичних романах названо такі: «Замок Отранто» Г. Уолпола і «Таємниця замку Удольфо» А. Радкліфф.
Як бачимо, це перенесення фольклорних світів свій/чужий на готичну літературу.
Своєрідна філософія порогу (дверей, заслони) полягає у їх медіальній функції. Поріг як межа, як кордон між двома світами, не є простором сам собою, а означає контакт поміж світами. Він належить одночасно обом світам. Очевидно, краще сказати, що поріг — просторова зона між двома світами. Функцію порогу може виконувати число, наприклад, восьмий день після семиденного часу творення світу у Біблії.
Автор статті подає типологію просторових моделей як елементів готичної поетики. Це — композиція шухлядоподібна, лабіринт, модель подорожі до центру іншого світу й повернення, модель асиметрії (простір замку виявляється більшим всередині, ніж зовні, він подовжений, поширений підземними лабіринтами). Модель втечі — це нагромадження перешкод, порогів, блукання у лабіринтах без виходу, а властиво модель пастки.
Агнєшка Іздебська у статті "Gotyckielabirynty" («Готичні лабіринти») [25] показує конструктивну роль образів лабіринту у постготичній літературі та в сучасних фільмах і постійні модифікації цього просторового прийому. «В обсягу готичної традиції спосіб появи простору лабіринту змінювався. Замки, льохи, підземні коридори й моторошні монастирські гробівці були простором, який був своєрідним фактором розвитку жанру» [25; С.33]. У готицизмі то простір ворожий, чужий, жахливий. Лабіринт є символом трагічної свідомості людини, замкненої у системі заплутаних доріг, символом пастки й ув’язнення. Однак авторка дослідження перебільшує категорію безвихідності, — є готичні твори, у яких лабіринт символізує неймовірні перешкоди на шляхах, які людина переборює.
Деякі дослідники схильні вважати, що головним героєм у готичному романі є образ замку як епіцентру жахливих подій, інспірованих злотворцями-тиранами, а також як оселі духів. Моторошна атмосфера старовинного замку з підземними ходами і вежами-в’язницями стимулює персонажів до сюрреальних візій. Хронотоп, як єдність місця і часу, сприяє драматизмові твору, інтенсифікації подій (інтенсифікований час). Тут акумулюються історії роду, сім’ї різних поколінь, і твір набуває ознак сімейного роману або саги роду. Отже, замок — не лише обмежений, закритий простір, а й хронотоп, у якому можна розрізнити час акції (теперішній) і час ретроспекційний. В уявленні перших інтерпретаторів готичної поетики у феномені замку поєднались понура приземленість з безмежністю, поривом insBlau(у блакить неба) веж його готичної архітектури. У трактаті Едмунда Берка (E. Burke)"APhilosophicalEnquiryintotheBeautiful" («Філософське дослідження прекрасного») (1757) висловлена думка про нескінченність у готиці як одне із джерел справжньої величі, а це почуття завжди сполучене з почуттям жаху, що сприяє таємничості. «Готичний собор утверджує силу подолання вагомості й тяжіння. Його ідея — маса, яка переходить в енергію [...]. Готичний собор утверджує силу подолання вагомості безпосередньо й емоційно. У цій експресії з ним можуть зрівнятися лише древній менгир і сучасний хмарочос» [21; С.446]. Отже, тут є поєднання непоєднанного — діалектики закритого й відкритого простору.
Минулий, ретроспекційний час у літературній готиці можна назвати соціально-історичним (міжусобиці феодалів тощо). Біографічний час героїв характерний темпоральними антрактами, — сказати б по-сучасному, «білими плямами», невиясненими періодами. Розгадка цих біографічних таємниць збільшує напругу (suspense), обов'язкову для фабульного хронотопу в романі.
«У будь-якому готичному романі, — констатує Ольга Білоус, — центральною образною одиницею, що виконує сюжетотворчу та організуючу функцію в тексті, є образ Дому. Дім у готичному тексті з його хронотопом та специфічною психологічною атмосферою — це найбільше зосередження та провідник основних концепцій готичної естетики, а у неоестетиці й один з розпізнавальних знаків приналежності тексту до готичної традиції» [3; С. 19].
Хронотоп Замку чи Дому як характерний структант (вислів О. Білоус) з розвитком готичної поетики модифікується. Їхніми замінниками можуть бути церква («Вій» М. Гоголя), руїни гробівця на кладовищі, пекло, корчма, ліс, простір села чи степу у моторошному освітленні місяця (готичні українські оповідання). Тому доцільно замінити цей структант готичного (моторошного) роману терміном локус несамовитості.
Кілька власних спостережень-ілюстрацій до вищесказаного.
У першому англійському готичному романі «Замок Отранто» (1764) Гораса Уолпола простір свій/чужий динамічний. З ретроспекційного часу ми дізнаємось, що він, замок Отранто, належав легітимному власникові й був, отже, з його точки зору й авторської «своїм», а в час зображеної акції він поки що чужий, бо належить узурпаторові-злотворцеві. Цей замкнений простір «подовжується» за принципом «включеності» вежею, яка виконує функцію в’язниці, як то було у середньовічних замках, і підземними лабіринтами з перешкодами-порогами, які збільшують напругу й жах (horror) героїв — Ізабелли й Теодора — під час їхньої втечі у темряві цих лабіринтів. Печери, які є продовженням простору, не становлять пастки, а є хронотопом притулку, захисту. Своєрідним прийомом нагнітання настрою несамовитості є ірреальне оживання простору — полотна, на якому зображений портрет одного із предків, а також гіперболізація простору (колосальний залізний шолом, який падає нізвідки й виконує функцію смертельної пастки для нареченого у день його шлюбу; величезна рука у залізній рукавиці на сходах). Але зло у ранній англійській готиці, як правило, переможене справедливістю. Тимчасово чужий і несамовитий простір стає своїм для нащадка його легітимного власника — юного й хороброго юнака Теодора, який щасливо подолав позбавлений світла лабіринт як символ — у даному випадку — перешкод на шляху досягнення мети.
Локуси несамовитості поєднані з хронотопом дороги-подорожі як символу випробування у романі француза Жака Казота «Закоханий диявол» (1872). Тут два хронотопи зустрічі в локусі несамовитості — зустріч відважного офіцера з викликаним Люцифером у руїнах якоїсь каплиці чи гробівця на кладовищі (Люцифер з’являється в іпостасі огидної морди верблюда на довгій шиї) та в інтер’єрі кімнати селянина під час весілля (цей простір виявився ілюзорним). Між тими двома пунктами хронотопу відбувається подорож офіцера з сульфідою, що її прислав для його обслуговування Люцифер. Іде змагання за інтимний простір (сульфіда спочатку ночує у кутку на соломі, як песик) на ліжку. Це твір про переборення жаху між людиною й духами. Це — roman galante— «галантний роман», оскільки закохана в офіцера сульфіда не робить йому зла навіть під час розлуки.
Повною протилежністю до «галантного роману» є «чорний роман» (lerоmannoir), або leromandiabolique«Чернець» (1785) Метью Грегорі Льюїса. Цей твір зараховують до так званої романтичної френезії, у дусі якої властивості готичного роману особливо увиразнені, загострені. Функція локусу несамовитості посилена — це не тільки інтенсифікація страху, а й жорстокості. Проте ця жорстокість умотивована психологічно зумовленістю деградації особистості замкнутим простором. У вимірі зовнішнього простору героя талановитий красномовець і ревний у побожності тридцятирічний настоятель монастиря користується репутацією святого. За внутрішнім хронотопом він деградує до падшого ангела, запродавши злочинну душу дияволові. На відкритому просторі — поза мурами монастиря — падіння не сталося б — тут би він знайшов широкий простір для громадської діяльності й для заспокоєння інтимної жаги. Честолюбство (вроджена риса характеру) було б пружиною етапів негріховної кар’єри. Неперевершений психолог — Люцифер — саме на рисі честолюбства будує і здійснює план спокуси «святого». Він «приставляє» до нього свого «сексота» — диявола дрібнішого ґатунку, який блискуче відіграє роль молодого друга, а потім — роль молодої красуні-звабниці й «організовує» страхітливі гріхопадіння ченця — інцест зі сестрою, вбивство матері. «Включений простір» — з'єднане з монастирським простором кладовище і його жахливі катакомби, де у зловісній атмосфері трупів, що розкладаються, настоятель монастиря здійснює згаданий інцест. Ці катакомби-гробівці стають довічною, здавалось би, пасткою й тюрмою для інших жертв садистів. Локус несамовитості сягає крайніх меж жахливого. Чи не найстрашнішим є й простір покари великого грішника, якого несе у кігтях Люцифер і кидає на гострі шпилі скель. Проте роман не є апологом жаху й жорстокості — вони є елементами жанру роману-алегорії про падіння грішної людини, твором з дидактично-моральним підтекстом. Добро і справедливість перемагають усі ці страхіття за допомогою героїв-добротворців.
За влучним спостереженням Н.Х. Копистянської, у реалізмі й натуралізмі простір і час після вільного балансування цими категоріями у романтизмі наближаються до їхніх фізичних вимірів. І це ми спостерігаємо у романах Шарлотти Бронте та її сестри Емілії. У 40-і роки ХІХ ст. ці й донині популярні письменниці у комплексі різних поетикальних засобів користувалися меншою (Шарлотта) чи більшою (Емілія) мірою елементами готичної поетики, зокрема у її проекції на образи часу і простору.
У романі «Джейн Ейр» Шарлотти Бронте оповідь ведеться у формі часової ретроспекції, у хронологічній послідовності. Замкнутий простір не тільки виконує функцію готичного жаху, а й, у поєднанні з відкритим простором, є засобом психологічного зображення героїні. Маленьку дівчинку Джейн її бездумна тітка місіс Рід за фіктивну провину замкнула в одній із кімнат свого дому. На вразливу дитячу душу лише фактор замкнутості наводить жах безвихідності й пастки. Мерехтіння світла на стелі кімнати дівчина сприймає як появу духа і втрачає з переляку свідомість. Лоувудський притулок своєю ізольованістю від світу та антипедагогічними муштрами й знущаннями нагадує щось подібне до поєднання просторів тюрми й казарми. Отже, психологічно вмотивована жадоба героїні вирватись із простору неволі на простір свободи. Як простір свободи вона сприймає безмежність ландшафту й виривається з Лоувудського притулку навіть тоді, коли стосунки між вихователями й вихованками «олюднилися», коли вона сама стала вчителькою-вихователькою.
Зміна «старого» простору на новий — дім, подібний до замку, у маєтку містера Рочестера, попри зовнішній простір заспокоєння, має свій «включений простір» ("PuppeinderPuppe") — засекречену кімнату-в’язницю, у якій замкнений хтось страшніший, ніж дух. У цій довічній пастці перебуває божевільна дружина містера Рочестера, яка знаходить вихід у підпаленні дому й самоспаленні у його пожежі. Наступний відрізок у біографічному хронотопі героїні — це хронотоп втечі, дороги в невідомий, неокреслений простір, що зумовлено непокірністю в характері Джейн Ейр. Відтак — простір повернення, щасливий happyendлюбовної історії. Єдиний сюрреалістичний момент у романі «Джейн Ейр» — це розмова закоханих, звук, почутий через неможливий для його проникнення віддалений простір — своєрідна озвучена телепатія.
Жанротворчу функцію готичного роману у творі Емілії Бронте «Буреверхи» час і простір виконують виразніше, ніж у романі «Джейн Ейр» її старшої сестри. Свій і чужий простір у «Буреверхах» протягом зображеного та ретроспективного часу міняються місцями. Час побудови фермерського дому на Буреверхах маркується табличкою з датою 1500 рік (зображений фабульний час пізніший на півтисячоліття). Дім побудував містер Ерншо, це його власність. Прибулець з іншого світу, з вулиці великого міста, безрідне дитинча Хіткліф, виростаючи, неначе зозулине пташеня, за допомогою різних хитрощів стає узурпатором Буреверхів, а також власником дому в Долині Шпаків, що належав родині Лінтонів. Після заплутаних перипетій «свій» простір, немов здійснивши кругову подорож, повертається до нащадка роду Ерншо — Гертона. Дім на Буреверхах, чи просто «Буреверхи», має всі атрибути локусу несамовитості. Це старий понурий дискомфортний будинок, коридори і сходи якого у постійній темряві, кімнати як слід необладнані. Є і «включений простір» — таємнича, замкнена на ключ кімната, яка виконує функцію пастки-в’язниці й куди навідується дух. Мешканці дому вражають своєю непривітністю, негостинністю, понурістю та озлобленістю. Крім тирана Хіткліфа, особливою злословністю відзначається старий слуга Джозеф.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Новаторством Емілії Бронте є прийом зображення опозиційних двох домів. Якщо «Буреверхи» — осередок зла, страху й дикої експансивності, то цивілізований дім у Долині Шпаків характеризується лагідною атмосферою, інтелігентністю й добротою його мешканців. Два Доми набувають контрастної символіки: «Буреверхи» — Дім Бурі, оселя в Долині Шпаків — Дім Миру. Вони, ці два Доми, це частина космічної рівноваги. Адже між ними відбувається циркуляція частини мешканців, які в різних атмосферах то олюднюються, то озлоблюються.
Між цими двома замкнутими просторами пролягає відкритий простір, що його можна назвати простором Свободи. Це дикий простір вересовищ, трясовин і скель північної Англії. При всій дискомфортності цього дикого простору, є щось у ньому принадне, особливо для молоді з «Буреверхів», яка прагне дихнути свіжим повітрям після затхлої і понурої атмосфери своєї цитаделі зла, а також для молоді з Долини Шпаків, втомленої цивілізованою педантичністю свого дому. Різнонастроєві простори мають вплив на формування характерів своїх героїв. Фабульний час обіймає типаж і час трьох генерацій.
Мініпростором як локусом несамовитості є могила коханої Хіткліфа, який двічі намагається її відкопати і котрий відчуває присутність її духу, з усією очевидністю у хворобливому стані параної. Такі галюцинації невідступно переслідують Хіткліфа у його передсмертний час. Найближче оточення, особливо злісний слуга Джозеф, схильні вбачати у Хіткліфові диявола. Однак то вже доба реалізму, і духам Емілія Бронте не дозволяє такої сваволі, як це робили романтики.
Деякі сюрреалістичні акценти у її романі можна витлумачити раціоналістично, але сама авторка цього відверто не робить, адже це елемент mystery(таємничості), необхідний для створення напруги сюжету, а також засіб психологічного зображення персонажів.
Цікавим варіантом біографічного часу героя є час від народження до нескінченності. Можна б його назвати хронотопом нескінченності. Він втілений у світовий образ Вічного Жида чи Вічного монгола, Вічного Блукача. Образ його є у романі Льюїса «Чернець», у романі Чарльза Роберта Метьюріна «Мельмот-Блукач» та в українському готичному романі Олекси Стороженка «Марко Проклятий», у яких безсмертя є формою покари за гріхи.
Висновки
Категорії часу і простору є вічною філософською проблемою, починаючи від Біблії, Гомера й античних мислителів у європейському континуумі, а також у континуумі орієнтальних культур. Міфологія різних народів становить перший етап тлумачення походження світу та його часопросторових властивостей. Розвиток концепцій часу і простору залежить від стадій розвитку науки. Розглядаються чотири концепції часу: динамічна, статична, реляційна і субстанційна у праці Молчанова Ю.Б. "Четыре концепции времени в философии и физике".
Простежується питання про первинність духу чи матерії, тобто вже від античності ведуться суперечки між філософами-ідеалістами і матеріалістами.
На всіх періодах розвитку філософської думки виникає проблема суб’єктивного сприйняття часопростору.
У половині ХІХ ст. перемагає матеріалістична концепція світу, за якою часопростір у своїй нерозривності є формою існування матерії. Але й матеріалісти не нехтують суб’єктивним фактором у сприйманні часу і простору. І. Франко називає наші враження від об’єктивної дійсності психологічними копіями.
Фольклор, а в його обсязі міфологічні легенди, деякі характерні часопросторові уявлення сакралізує й символізує. Уже у фольклорі є уявлення про відносність часу, його ритму у різних світах (цьому й потойбічному), про рух у часі астральних тіл, про свій і чужий простір, хронотоп дороги, моста як сполучника й порога між своїм та чужим простором. Фольклор намагається своїми засобами дати зоровий образ часу. Ці народні уявлення переходять до художньої писемності — літератури.
Різні літературні напрями неоднаково наближаються до фізичного часу і простору. Романтизм згідно зі своїми постулатами творчої свободи віддаляється від них, реалізм і натуралізм як естетика позитивізму наближаються, сюрреалізм, базований на ірраціоналізмі, ще більше розходиться з ними, ніж романтизм.
На всіх етапах літературного розвитку художній часопростір стає жанротворчим.
Готична поетика для своєї мети послідовно використовує локус несамовитості, яким є старий замок, монастир, катакомби тощо. Це оселі зла і надприродних сил. У закритому просторі буває ще й так званий «включений простір», найбільш несамовитий: кімната-в’язниця, підземний лабіринт як продовження закритого простору, а у відкритому просторі — хронотоп дороги, подорожі. Часопросторові відношення у художньому творі спроектовані на розкриття світу з боротьбою добра і зла у ньому, які належать до вічних категорій екзистансу.
Список використаної літератури
Ахундов М.Д. Концепции пространства и времени: истоки, эволюция, перспективы. — М.: «Наука», 1982. — 224 с.
Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической поэтике // Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. — Москва: Художественная литература, 1975. — С.234-408.
Білоус О. Архетипи готичного роману (спроби семіотичного аналізу готичної прози) // Американська література на рубежі ХХ-ХХІ століть: Мат-ли міжн. конф. з літ-ри США. — К., 2004. — С. 191-197.
Гарасим Я. Культурно-історична школа в українській фольклористиці. — Львів: ЛДУ, 1999. — 143 с.
Денисюк І. Національна специфіка українського фольклору // Денисюк І. Літературознавчі та фольклористичні праці. — Львів: ЛНУ, 2005. — Т.3. — С.15-18.
Денисюк І. Пісні з-над берегів Турського озера. Вступне слово // Денисюк І. Літературознавчі та фольклористичні праці. — Львів: ЛНУ, 2005. — Т.3. — С.155-172.
Кольридж С. — Т. Избранные труды / История эстетики в памятниках и документах. — М.: «Искусство», 1987. — С.15-20.
Копистянська Н.Х. Жанр, жанрова система у просторі літературознавства: Монографія. — Львів: ПАІС, 2005. — 368 с.
Копистянська Н.Х. Аспекти вивчення художнього часу в літературознавстві: Нотатки // Рад. літературознавство. — 1988. — №6. — С.11-19.
Любинская Л.Н., Лепилин С.В. Философские проблемы времени в контексте междисциплинарных исследований. — М.: Прогресс-Традиция, 2002. — С.95.
Мислителі німецького Романтизму / Упор. Леонід Рудницький та Олег Фешовець. — Івано-Франківськ: Вид-во «Лілея-НВ», 2003. — 588 с.
Молчанов Ю.Б. Четыре концепции времени в философии и физике. — М.: «Наука», 1977. — 192 с.
Новейший философский словарь. — Москва, 2003. — С.804.
Нонна Копистянська. Бібліографічний покажчик / уклад. М. Кривенко. — Львів: Видав. центр ЛНУ, 2004. — 234 с.
Рассел Б. Історія західної філософії / Пер. з англ.Ю. Лісняка, П. Таращука. — К.: Основи, 1995. — 759 с.
Современный философский словарь / Под общей ред. д. ф. н. профессора В.Е. Кемерова. — 2-е изд., испр. и доп. — Лондон, Франкфурт-на-Майне, Париж, Люксембург, Москва, Минск / «Панпринт», 1998. — 1064 с.
Тодчук Н. Роман Франка «Для домашнього огнища»: Простір і час. — Львів, 2002. — 204 с.
Философский энциклопедический словарь. — Т.4. — Москва, 1967. — С.392-397.
Философский энциклопедический словарь. — Москва, 1989. — С.519-521.
Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — Київ: Наук. думка, 1981. — Т.1. — С.45-76.
Шейнина Е.А. Энциклопедия символов. — М., 2000; Харьков, 2002. — 591 с.
Шопенгауер А. Избранные произведения. — М.: Просвещение, 1992. — 479 с.
Adamowski Y. Kategoria przestrzeni w folklorze. — Lublin: Wydawnictwo UMCS, 1999. — 254 s.
AquirreM. Geometriastrachu: Wykorzystanieprzestrzeniwliteraturzegotyckiej// Wokółgotycyzmów. — Kraków: Universitas, 2002. — S.15-32.
Izdebska A. Gotyckie labirynty // Wokółgotycyzmów. — Kraków: Universitas, 2002. — S.33-42.
Markiewicz H. Teorie powieści za granicą. — Warszawa: PWN, 1995. — 565 s.
SkwarczyńskaS. Czasiprzestrzeń wliteraturze// SkwarczyńskaS. Wstępdonaukioliteraturze. — Warszawa: PAX, 1954. — T.1. — S.116-145.