Проблемавзаємодії людини з природою в історії філософії
філософськийпроблема людина природа
Філософськевирішення проблеми «людина – природа» мало певні особливості та рівніосмисленості на різних етапах розвитку: в античній філософії, в середньовічній,в епоху Відродження, в Нові часи та в умовах сьогодення.
а) Античнафілософія
Філософськеосмислення взаємодії «людина-природа» в європейській філософії прослідковуєтьсямайже у всіх представників античної доби і в часовому вимірі датується початкомборотьби філософії з міфологією. Остання виражала фантастичний спосіб мисленнялюдини при поясненні причинно-наслідкових явищ донауковими засобами, Угносеологічній основі міфу був здоровий глузд. І це цілком відповідає діямлюдини при вирішенні вузькоутилітарних проблем емпіричного характеру.
Спираючись наздоровий глузд, міфи пояснювали все, з чим людина стикалась безпосередньо.Правда, пояснення ці мали казковий характер, хоча в міфології концентрувались іокремі зародки наукового розуміння оточуючої людину дійсності.
В епоху, колиміфологічна свідомість поступилась філософському осмисленню явищ, проблема «людина– природа» стає однією з головних. І це не дивно: адже відношення «людина – світ»стоїть у центрі філософського пізнання (див.: Шевченко В.І. Концепціяпізнання в українській філософії. – К., 1993. – С. 4–7.), а колимова йде про «світ», то там природа займає одне з основних місць. Слід тут жезазначити, що коли ми говоримо «людина», то маємо на увазі не одну якусь особучи групу людей, а людський рід в цілому, а коли мова йде про природу-то це всіприродні процеси в їх сукупності.
Проблемі «людина-природа»в античні часи приділяли велику увагу філософи Платон, Емпедокл, Арістотель,Лукрецій Кар, неоплатоніки.
Так, Платон усвоїх численних творах, спираючись на космологічні уявлення орфіків і Піфагора,прийшов до висновку, що людина і природа – єдине ціле, але з певнимивідмінностями. Ця єдність обумовлена Деміургом. Розглядаючи Бога як творця,Платон не абсолютизує його в своїй філософії. Це мало свою причину:політеїстичні вірування древніх не досягай ще того абсолюту, який був і єхарактерним для таких розвинених релігій, як, наприклад, іудаїзм, іслам,християнство. В міфах стародавньої Греції боги іноді здійснювали вчинки,характерні для звичайних людей. Мислення древніх греків ще не «дійшло» доцілковитого виділення богів (і людей) із природи (див.: Герцен А.И. Избранныефилософские произведения. – М.: Госкомиздат, 1948.-С. 18–19,142–143,152.).
Філософистародавньої Греції розглядали людину і природу як взаємозалежні елементи, делюдина виступає як творче начало на відміну від тварин, які хоч теж активновпливають на природу, але цей вплив не виходить за межі пристосування. В своїхгеніальних здогадках про розвиток тваринного світу філософ Емпедокл з Агрігента(острів Сицилія) доводив, що потвори, які раніше жили на землі, загинули тому,що не змогли простосуватись до умов, які змінились на землі: змінився клімат,змінились рослинність і тваринний світ, змінився і характер їжі.
Природа в філософіїДемокріта виступає як великий вчитель і наставник людей. Він вважав, щовиникненню багатьох ремесел люди зобов'язані тваринному світу. «Від тварин, – писаввін, – ми шляхом наслідування навчились важливим справам, а саме: ми – учніпавуків у ткацькому і кравецькому ремеслі, учні ластівок у справі будуванняжитла і учні птахів у співах, як лебідь і соловей».
Значне місцевзаємодії людини і природи відводить учений-енциклопедист античностіАристотель. Він приходить до висновку, що природа ділиться на ряд рівнів: світнеорганічної природи, органічна природа, рослини, тварини, людина. Людина вфілософії Аристотеля органічно входить у світ природи, «розлита» в ній. Разом зтим, пише він, своєю сутністю вона виділяється з природи як «вид людини».Людина є метою космічного розвитку природи, вона одна стоїть перед нею яксвідома істота. Тому людське око бачить, а вухо чує все по-іншому, ніж очі івуха тварин. Людина, зазначав Арістотель, думає і розуміє, тварина тількивідчуває. Рука у людини – це не лапа мавпи, а органон органонів. Природа, писавАристотель, дала людині все, що є в ній досконалого, людиною вона себе івимірює.
Проблема «людина –природа» посідає значне місце в поглядах мислителя стародавнього Риму Вергілія.Вергілій був поетом. Позбавлений своїх плантацій внаслідок імператорськоїполітики наділення землею ветеранів війни за рахунок приватних власників, вінгнівно виступає проти тих, хто одержав родючі поля, а поводить себе на землі якварвар, не працює над ушляхетненням рослин, забур'янив родючі ниви. Сприйняттяприроди у Вергілія – це сприйняття селянина, який пов'язаний з землею всієюдушею. Людина, яка вивчає природу, пише в «Георгіках» поет, набуває знань пронеї, перетворює дикі ліси, пустелі, болота в прекрасний ландшафт, який милуєоко і приносить користь нинішнім і майбутнім поколінням.
Другий видатниймислитель стародавнього Риму Лукрецій Кар у своїй знаменитій поемі «Про природуречей» стверджує думку про те, що тільки наукове пізнання природи здатнеурегулювати ставлення людини до природи. В своїй праці Лукрецій Кар висміює тихмислителів, які вихваляли «золотий вік» людства. В так званий «золотий вік»,пише мислитель, люди були беззахисні перед природою, жили, як тварини і навітьгірше.
У поемі «Проприроду речей» Лукрецій Кар вперше в античній філософії порушує питання прозв'язок розвитку історії природи з історією людей. Його ще раніше пробуваврозв'язати Емпедокл, але саме у Лукреція Кара воно вирішене вісторикографічному плані.
Погляди Платона,Аристотеля, Вергілія і Лукреція Кара та інших мислителів виражали квінтесенціюантичності стосовно взаємодії людини з природою, де природа обожнювалась. Колипочався розпад рабовласницького ладу, фізична праця почала розглядатись якзаняття, недостойне вільного громадянина. Все, що було пов'язане з цією працею,і в першу чергу природа, стає об'єктом презирства. Праця, як кара, якприниження, а природа, як космічна повія, – ось такий фінал поглядівантичного світу, який поступово входив в епоху середньовіччя.
б) Середньовічнафілософія
Розпад Римськоїімперії знаменував собою занепад античного мистецтва, літератури, філософії. ВЗахідній Європі почали швидко формуватись феодальні відносини. В цей перехіднийетап від рабовласництва до феодалізму набуває поширення неоплатонізм, який бувсвітоглядом найбільш освіченої частини рабовласницької знаті. Це був період,коли рабовласники знаходили духовну втіху в містиці, песимізмі.
Неоплатонікивсіма силами намагалися пристосувати язичництво до християнства, але це неотримало підтримки з боку керівництва християнської церкви: неоплатонізм бувфілософським ученням і вимагав високої філософської культури, а це булонедоступним для широких кіл служителів церкви періоду раннього середньовіччя.
Намагаючисьзберегти ідейний зміст античної філософії, пристосовуючи його до новихсуспільно-економічних умов, неоплатоніки дали поштовх до розвитку новихпоглядів на природу, що знайшло своє відображення вже в XI ст. в боротьбі двохсхоластичних напрямків – номіналізму і реалізму. Реалізм і номіналізм незаймалися спеціально проблемою «людина – природа». Вона начебто периферійноторкалася їх схоластичних суперечок стосовно окремих філософських питань. Вфілософських поглядах представників номіналізму Ж. Бурідана, М. Орезма, М. Отрекурата ін. спроба викликати інтерес до вивчення природи була детермінованаборотьбою з реалістами. Чільне місце проблема «людина – природа» займає вфілософії Фоми Аквінського. Наперекір католицькій традиції августенізму, цеймислитель зайняв позицію психофізичної єдності людини, яка стала домінуючою вкатолицькій філософії.
Епоха Відродженнявнесла значні корективи в розуміння місця природи в житті людини. Поновлюєтьсявчення стоїків, епікурейців. У вченнях мислителів епохи Відродження Богототожнювався з природою. Поклоніння природі розглядається як поклоніння Богу.В пантеїзмі мислителів Відродження визначилось два напрямки. Одні філософирозчиняли природу в Богові, інші – Бога в природі. Представники першогонапрямку робили спробу закріпити ідею Бога в умовах бурхливого розвитку науки,пов'язаного з потребами торгівлі, ремесел і т.д. Представники ж другого своєюметою ставили захистів наукових поглядів на природу від фідеїстів.
Значнимзавоюванням філософської думки епохи Відродження був розвиток натурфілософії.Мислителі висунули ряд глибоких наукових ідей, які стали наріжними каменями дляподальшого розвитку науки (наприклад, обґрунтування М. Копернікомгеліоцентричної картини світу, вчення Д. Бруно про нескінченність природиі багаточисельність світів і т.д.). Усі ці ідеї оформлювались у пантеїстичнерозуміння Всесвіту.
Зустрічаючись упроцесі дослідження природи з явищами, невідомими тогочасній науці, мислителіВідродження пояснювали їх чудесами природи, що захищало вчених від нападок збоку ревних прихильників фідеїзму, адже чудо, як підкреслював Л. Фейєрбах,завжди було і є фундаментом Біблії і, звичайно, теології. Чудом було і Сонячнезатемнення, і полярна ніч, і «червоні дощі» тощо. Виводячи «чудеса» за сферупізнання, мислителі Відродження особливу увагу звертали на те, що було доступнедля пояснення тогочасній науці, а відтак формувався мінімалістичний напрямок уфілософії, який набув остаточно оформлених рис у позитивізмі середини XIX ст.
в) Проблема «людина– природа» у Нові часи
В умовах Новогочасу мислителі цієї епохи (Ф. Бекон, П. Гассенді, П.А. Гольбах, Ж.-Ж. Руссота ін.) розглядали людину як істоту, яка виникла з природи. Правда,інтерпретація цього положення була неоднозначною у всіх мислителів Нового часу.
Наприклад, Ж.-Ж. Руссовважав, що в системі «людина – природа» остання є домінуючим началом. Вінстверджував, що первісна людина гармонійно поєднувала свою діяльність на ареніприроди, але все зіпсувала цивілізація. Був порушений паритет між людиною іприродою, і тому сьогодні ми маємо деградовану мораль, культуру тощо. ТвердженняРуссо викликало гостру критику з боку П.А. Гольбаха, який у праці «Системаприроди або про закони світу фізичного й світу духовного» зазначав, що вдоісторичні часи люди дійсно були тісно пов'язані з природою, але дикун малочим відрізнявся від інших її елементів. Тоді як цивілізована людина – це такалюдина, якій досвід і суспільне життя дають можливість використовувати природудля свого власного щастя.
Філософськеосмислення взаємодії людини з природою знайшло широке висвітлення в класичнійнімецькій філософії та в марксизмі.
Розкриваючивзаємовідносини людини і природи, Гегель у «Філософії природи» зазначав, щоставлення суспільства до природи обумовлене її егоїстичними мотивами. Людипрагнуть до того, щоб використати природу для своїх потреб, виснажують її сили,знищують. Природа і людина протиставлені одне одному. Але які б сили нерозвивала і не задіювала природа проти людини: голод, хижаків, вогонь, воду, –вона завжди знаходить засоби проти них і при цьому здобуває ці засоби з самої жприроди.
В гегелівському імарксистському розумінні системи «людина – природа» людина є творчим началом. К. Марксприходить до висновку, що вона зв'язана з природою генетично, але, на відмінувід інших живих істот, людина – найбільш універсальна, і чим вищий її універсалізм,тим універсальніша сфера тієї неорганічної природи, в якій вона живе. Основноюпроміжною ланкою між людиною і природою є праця. Природа є тим матеріалом, наякому здійснюється її праця, в якій розвивається її трудова діяльність.
Марксистськерозуміння взаємодії «людина – природа» в модифікованій формі знайшло своєвідображення в багатьох філософсько-соціологічних школах і напрямках XX ст.Зокрема, в поглядах Е. Фромма, Г. Маркузе, Ф. Хабермаса, А. Шмідтата ін.
В сучаснихфілософських школах і напрямках інтерпретація проблеми «людина – природа» висвітлюєтьсяв основному або через призму філософської антропології, або різних теологічнихнапрямків.