ЛуганськийДержавний Коледж
Економіки іТоргівлі
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
З ПРЕДМЕТУ «ФІЛОСОФІЯ»
Тема: «Проблемажиття і смерті в філософії»
2006 р.
Зміст
Вступ
Свідомість як філософськакатегорія
Проблема життя і смерті
Сенс життя, смерть ібезсмертя людини
Скільки жити людині? Якжити? Заради чого жити?
Література
Вступ
Чимає життя сенс? Якщо так, то який саме? У чому безглуздий процес природногонародження, розквіту, визрівання, зів'янення та смерті людини, як будь-якогоіншого організму? Це постійні, чи так звані буттєві питання. Точніше, єдинепитання: «У чому сенс життя?» хвилює та гризе у глибині душі кожну людину.Людина може на тривалий період забути про нього, поринути у побутові,повсякденні чи надособові проблеми, але життя влаштовано так, щоб зовсімзнехтувати, проігнорувати це питання не може навіть найбільш байдужа та духовноспляча людина. Неминучість смерті та її провісників – старіння та хвороб, фактскороминучого зникнення у минулому миттєвостей життя з усіма їх позірнимипроблемами, є для кожної людини неусуваним нагадуванням про невирішене,відкладене питання сенсу життя. Отже, людина – істота вільна та усвідомлюючавласну смертність – неминуче приходить до роздумів про сенс життя, і це непросто розумова вправа, а питання самого життя. Людина може поховати питанняпро сенс життя на дні власної «душевної могили», але тоді і життя її не відбудеться.
Свідомістьяк філософська категорія
Духовнежиття – це одна із сутнісних характеристик людини. Різні аспекти духовногожиття індивіду вивчають різні науки: психологія, нейрофізіологія, кібернетиката інші науки, по-своєму осмислюють його мистецтво та релігія. Філософіюдуховне життя цікавить з точки зору ролі його у вирішенні питання про місцелюдини у світі.
Щедонедавна духовне життя людини фактично зводилося до свідомості, а досвідомості відносилось те, що може бути виразно сформульованим і висловлениммовою. Роль такої свідомості в житті людини досить значна, але не слід зводитидо неї все духовне життя. Іноді поняття «свідомість» вживають у широкомузначенні, позначаючи ним усе психічне життя людини. У цьому разі поняттям«свідомість» охоплюється не лише усвідомлений, а й підсвідомий рівень. Протесвідомість як психічне життя в цілому не адекватне духовному життю, оскількиостаннє не зводиться до внутрішнього стану людини, а проявляється в діяльності,вчинках її. Духовне життя – це сам процес життя, а не лише психічне переживанняйого.
Філософськеосмислення поняття свідомості визначає в ньому свій специфічний аспект.Зокрема, свідомість розглядається як «клітинки» філософії. Це означає, щосвідомість має бути визначена через співвідношення суб’єктивного й об’єктивного,скінченого та нескінченного.
У суб’єктно-об’єктнихвідносинах духовне постає як суб’активна реальність (ідеальне), що протистоїтьоб`активній реальності (матерії). Але суб’єктно-суб’єктні відносини є набагатоскладнішими: зрозуміти духовний світ іншого суб’акта неможливо лише шляхомзведення до об`активних проявів. Тобто ідеальне має бути зрозумілим у єдностівсіх трьох аспектів: суб’єктно-об’єктних, суб’єктно-суб’єктних, скінченого –нескінченного.
Проблемаідеального не зводиться так само і до способу існування його в указанихвзаємовідносинах, але містить у собі питання щодо характеру взаємодії тавзаємопереходу ідеального з його протилежностями: об’єктивною реальністю (у С-Овідносинах), іншою суб’єктивною реальністю (у С-С відносинах) і кінцевоюшвидкоплинною реальністю (стосовно скінченого і нескінченного).
Урізних філософських тлумаченнях на перший план виходить той чи інший бік цієїскладної проблеми.
Длясуб’єктивного ідеалізму ідеальне є суб’єктивною реальністю даного суб’єкта, щоне має виходу ані до об’єктивної, ані до інших суб’єктивних реальностей. Цяпозиція неминуче призводить до неможливості визначення існування чогось іншого(існую я один).
Залежновід розуміння об’єктивної реальності матеріалізм тлумачить ідеальне або якфункцію природи, або як функцію соціальної діяльності людини, що спирається наприродні передумови.
Першийнапрям найбільш наочно виявляється у так званому вульгарному матеріалізмі,згідно з яким духовне життя – це удаваність, яка при детальнішому розглядізводиться до фізіологічних процесів у мозку.
Другийнапрям розвивається у рамках діалектико-матеріалістичної філософії і розглядаєідеальне як особливу властивість, вищий продукт розвитку матерії, який маєматеріальний бік, але не зводиться до матеріального. У межах цього напрямувиявилися неоднозначні підходи до ідеального: воно або пов’язується здіяльністю людського мозку, або визначається функціонуванням його у рамкахсуспільного життя, за межами психіки окремої людини.
Ціпідходи мають рацію. Ідеальне не зводиться до матеріального, яке розуміють якфізіологічні процеси у мозку. Та матерія як філософська категорія означаєбудь-яку об’єктивну реальність і не зводиться ні до фізіологічного, ні дофізичного. Особливі властивості духовного життя не виводять її за межі в усіхвідношеннях. Це зумовило третю точку зору, згідно з якою свідомість є іматеріальним, і ідеальним у різних відношеннях. Ідеальне є характеристикоюсвідомості як протилежності матерії у межах основного питання філософії. Поза цимимежами свідомість, духовне життя підпорядковуються об’єктивним законам природиі є матеріальними.
Зточки зору об’єктивного ідеалізму в духовній сфері людини відображаютьсяідеальні основи самого буття. Ідеальне розуміють як «проект», прообраз світу, аматеріальне – лише як засіб, матеріал для втілення його.
Удуховному житті наявні дві паралельні течії, що не мають єдиної основи, – цеідеальна сутність та матеріальні механізми діяльності мозку, нервової системи –такою є позиція дуалізму або психофізіологічного паралелізму.
Помилковістьостанніх двох підходів випливає із загальної критики об’єктивного ідеалізму тадуалізму. Водночас у цих позиціях наявні раціональні моменти і спроба віднайтикоріння духовного життя, що не зводяться до матерії, яка вважається фізичноюречовиною. Об’єктивне існування ідеального, як уже відмічалося, визнається йокремими представниками діалектичного матеріалізму.
Наявністьу самому фундаменті буття атрибутів, що явно виходять за межі фізичноїреальності, і довів розвиток сучасної науки (кібернетики, синергетики). Цейфакт осмислюється у різних напрямах філософії ХХ ст.
Зусіх живих істот, які нам відомі, лише людина має свідомість.
Свідомістьє найвищою формою і результатом розвитку атрибута, загальної властивостіматерії – відображення.
Існуютьспільні риси в процесах, які відбуваються на різних сходинках розвитку матерії.В усіх випадках розвитку обов’язково присутня взаємодія.
Такожв процесі цієї взаємодії встановлюється певна відповідність структур явищ,систем, що взаємодіють. Крім того, «слід» взаємодії, відбиток структури одногоз явищ впливає на подальше існування (поведінку) іншого явища. Ці спільні рисиі становлять зміст поняття відображення.
Відображенняє процесом і результатом встановлення відповідності щодо структур будь-якихсистем, які взаємодіють і впливають на їх подальше існування.
Відображенню,як і матерії в цілому, притаманні властивості саморозвитку. Відображення, передтим, як перейти до етапу духовного життя людини, проходить цілий ряд етапіввідповідно до основних форм руху матерії.
Вже унеживій природі відображення може бути не просто синонімом масово-енергетичногоперенесення дії, а саме інформаційним процесом, суть якого пов’язана звідповідністю структур. У живій природі інформаційне відображення керує пристосованоюповедінкою біосистем.
Будь-якийпредмет у взаємодії з іншими предметами може стати і носієм масово-енергетичноїдії, і гаслом, тобто носієм інформації.
Фізичнаприрода гасел може змінюватись, але суть не в ній, а у заміщенні одних структуріншими, у відповідності цим структурам.
Еволюціябіологічного відображення має такі основні тенденції: зростання лабільності(рухомості та активності) інформаційних зв’язків, розвиток попереджувальноговідображення, що у змозі передбачити ситуацію і планувати необхідні дії,спеціалізація та розвиток апарату інформаційного відображення. Мозок з йоговеличезними можливостями – ось основний результат до соціальних етапіввідображення.
Розкриваючиеволюцію відображення, можна побачити глибоку спорідненість духовного життялюдини з фундаментальними процесами природи. Проте специфічну сутністьдуховного життя людини формує лише перехід до рівня соціальної форми рухуматерії.
Мозокнадає свідомості можливість працювати. Та цілі і зміст його діяльності задає немозок як такий, а соціальний спосіб життя людини. Тому свідомість людини єтаким інформаційним відображенням, що спроможне виступати як програма, що керуєцією ділянкою. Духовне життя людини завдяки його невпинній внутрішнійактивності набуває ще однієї чудової властивості: воно не зводиться дофункціонально-корисної програми, а набуває самоцінності, стає не просто працею,яка обслуговує існування людини, а й внутрішньою духовністю її.
Свідомістьмає властивість універсальності. Це означає, що людина в принципі можевідображувати будь-які властивості будь-яких предметів, які так чи інакшезалучені до діяльності.
Свідомістьспроможна відображувати речі такими, якими вони є насправді, тобто маєвластивість об’єктивності. Свідомість також характеризується творчістю іопосередкована мовою.
Мовалюдини, яка відображає світ та спілкування між людьми, стає системою, щосаморозвивається.
Перетворюючисвіт, люди натикаються на такий його рівень, який не може бути виражений іпізнаний без мови. Свідомість як найважливіша складова частина духовного життялюдини в цілому без мови неможлива.
Усірівні людського духовного життя, навіть не усвідомлені та не висловлені мовою(потреби, емоції, переживання), є так чи інакше соціалізованими, тобто зміст їхформується і змінюється під впливом історичного розвитку суспільства.Соціалізація – найважливіша риса людського життя, у тому числі духовного.
І,нарешті, людина, як відомо, має не лише біологічні передумови, соціальнуприроду, а й стає індивідуальністю. Кожний крок людини, таким чином, незважаючина її природну та соціальну зумовленість, визначається наперед відповіднимвибором, що його свідомо або підсвідомо робить сама людина.
Духовнежиття притаманне суб’єктові соціальної діяльності на всіх його трьох рівнях:окремої людини, соціальної групи, суспільства в цілому.
Сукупністьхарактеристик свідомості, що є спільними для певної соціальної групи або длясуспільства в цілому, називають суспільною свідомістю (духовним життямсуспільства). Духовне життя окремої людини містить в собі елементи свідомостітого суспільства і тих соціальних груп, членом яких вона є, і неповторнііндивідуальні риси. Суспільна свідомість відрізняється від індивідуальної засвоїми носіями, роллю і способом існування. Суспільна свідомість щодо духовногожиття індивіда постає як щось об’єктивне, зберігаючи водночас свою духовнуприроду. В традиціях світової філософії співвідношення їх фіксується у поняттях«дух» і «душа».
Уепохах, коли нові ідеї стихійно збігаються з необхідними умовами реалізації,міцніє, набирає сили тенденція до абсолютизації ролі свідомості. За умов, колиідеї не працюють, виявляються утопічними, увага переключається на детермінуючуроль буття. У дійсності ж вони взаємодіють. Буття в певних межах задає змістсвідомості й умови реалізації її. Свідомість у цих межах по різному реалізуєможливості буття, а також може здійснювати творчі прориви, передбачаючи іпроектуючи можливості іншого буття, що його ще не було досі.
Буттяне залежить від свідомості абсолютно, оскільки воно існувало до свідомості йіснує в певних межах поза дією свідомості. Буття не залежить від свідомостівідносно, бо сама дія свідомості можлива лише відповідно до об’єктивних законівбуття. Свідомість не залежить від буття і залежить від буття відносно межможливого вибору. Буття абсолютно залежить від свідомості у тих межах, в якихреалізація будь-чого підпорядковується задумові, коли мета як закон визначаєспосіб і характер дій.
Проблемажиття і смерті
Вжитті кожної людини рано чи пізно настає момент, коли вона питає сама себе проконечність свого існування. Людина – єдина істота, яка усвідомлює своюсмертність і може робити її предметом роздумів. Але факт власної смертісприймається людиною не як безперечна істина, а викликає, як правило, емоційнепотрясіння, зачіпає найбільші глибини її внутрішнього світу.
Першоюреакцією, яка слідує за усвідомленням власної смерті, може бути почуттябезнадійності та розгубленості. Однак людина все життя існує, знаючи про свійнеминучий кінець. І це знання стає керуючим в подальшому духовному розвиткулюдини. І тоді перед людиною стає питання про сенс і мету життя.
Роздуминад цим питанням для багатьох людей є початковим пунктом в опрацюванні того, щоприйнято називати основною «лінією» життя. Відхилення від цієї «лінії» нерідкопризводить до тяжких моральних колізій в життєдіяльності, а її втрата – доаморальної, або і до фізичної загибелі людини. Мета і сенс індивідуальногожиття кожної людини тісно пов’язана з соціальними ідеями і діями, якізумовлюють мету і сенс всієї людської історії, суспільства, в якому людина живеі працює, людства як цілого, його призначення і відповідальність на Землі і уВсесвіті. Цією відповідальністю чітко окреслюються межі того, що можуть і чогоне можуть ні при яких умовах робити на індивідуальному і соціальному рівнілюдина і людство.
Аленавіть якщо людина керується в своєму житті певними моральними цілями івикористовує для їх досягнення адекватні їм засоби, він знає, що не завжди і нев усіх випадках може досягати бажаного результату, який в моральних категоріяхозначався в усі часи як добро, правда, справедливість.
Усвідомлюючикінець свого земного існування і запитуючи самого себе про сенс життя, людинапочинає випрацьовувати власне ставлення до життя і смерті. І тому зрозуміло, щоця тема можливо є найважливішою для кожної людини і займає центральне місце вусій культурі людства. Історія світової культури розкриває віковий зв’язокпошуків сенсу людського життя з намаганнями розкрити таємничість небуття, атакож з бажанням жити вічно і якщо б не матеріально, то хоча б духовноперемогти смерть.
Пошукамивідповіді на це запитання займались і займаються міфологія, різні релігійнівчення, мистецтво, багаточисельні напрямки філософії.
Навідміну від міфології та релігії філософія, якщо вона не є догматичною, апелюєпередусім до розуму людини і виходить з того, що людина має шукати відповідьсамостійно, прикладаючи до цього власні духовні зусилля.
Сенсжиття, смерть і безсмертя людини
Відусіх інших живих істот людина відрізняється більше всього тим, що на протязісвого індивідуального життя вона ніколи не досяга «цілей» життя родового,історичного; в цьому сенсі людина – істота, яка постійно не може себереалізувати. Вона не задовольняється ситуацією, коли саме життя є лише засобомдо життя, як казав К. Маркс. Так незадоволеність тримає в собі причинитворчої діяльності, які не заключні в безпосередніх її мотивах. Саме томупризначення, завдання будь-якої людини – всебічно розвивати всі свої здібності,внести свій особистий вклад в історію, в прогрес суспільства, його культури.
Вцьому і заклечається сенс життя окремої особистості, який вона реалізує черезсуспільство, але в принципі такий же і сенс життя самого суспільства, людства вцілому, який вони реалізують, однак, в історично неоднозначних формах.
Розуміннясенсу і цінності людського життя ґрунтується, відповідно, на вчення просоціальну сутність людини. Будь-які намагання вивести їх із сфери біологічногопомилкові вже тому, що поведінка особистості визначається соціальними,соціально-етичними, морально-гуманістичними факторами, які є його регуляторами.Добре сказав про це Л.М. Толстой: «Человек может рассматривать себя какживотное среди животных, живущих сегодняшним днём, он может рассматривать себяи как члена семьи и как члена общества, народа, живущего веками, может и даженепременно должен (потому что к этому неудержимо влечёт его разум)рассматривать себя как часть бесконечного мира, живущего бесконечное время. Ипотому разумный человек должен был сделать и всегда делал по отношениюбесконечно малых жизненных явлений, могущих влиять на его поступки…т.е.установлять, кроме отношения к ближайшим явлениям жизни, своё отношение ковсему бесконечному по времени и пространству миру, понимая его как одно целое».Л.М. Толстой вважав, що саме звідси людина виводить «керівництво в своїхвчинках». Письменник бачив сенс не в тому, щоб жити, знаючи, «что жизнь естьглупая, сыгранная надо мною шутка, и всё-таки жить, умываться, одеваться,обедать, говорить и даже книжки писать. Это было для меня отвратительно…» – писаввін. Визнавати «бессмыслицу жизни» Толстой не міг, як не міг бачити її сенстільки в особистому благополуччі, коли «живёт и действует человек только длятого, чтобы благо было ему одному, чтобы все люди и даже существа жили идействовали только для того, чтобы ему одному было хорошо…» Жити так, нетурбуючись про загальне благо може лише «животная личность», яка непідпорядковується велінню розуму.
ІдеїТолстого і сьогодні актуальні, вони мають великий вплив на моральний світлюдини, на те, як вона вирішує для себе питання смерті та безсмертя.
Що жпритягує в них сучасну людину, свідомість якої щоденно, погодинно сповнюється поняттямита образами, які виникають під впливом науково-технічної революції, проектіврадикальної перебудови природи людини, безмежного збільшення часу її життя,безсмертя? Якщо намагатись відповісти на це питання буквально в двох словах, томожна сказати – найбільша людяність, тобто органічна поєднанність думок зпочуттями неповторної та безкінечної в самій собі особистості з іншими людьми ілюдством в цілому, яка і дозволяє усвідомити, що сенс життя є в самому житті, вйого вічному русі як становленні самої людини.
Скількижити людині? Як жити? Заради чого жити?
Такийпідхід дозволяє в новому ракурсі, виходячи із соціальних і моральних підстав,поглянути і на проблему тривалості людського життя, можливості йогопродовження. Продовження життя може ставитись як якась наукова і соціальнамета, але тоді виникає питання: для чого це потрібно особистості і суспільству?З гуманістичної точки зору, відповідно якій цінність тривалості людського життяє самоочевидною, самодостатньою, і з соціальної, яка враховує суспільнузначимість як можна більш тривалого зберігання людської індивідуальності,збагаченої знаннями, досвідом життя і мудрістю, збільшення нормальноїсоціальної тривалості життя за рахунок обмеження і повного витіснення вмайбутньому патологічного соціального старіння представ прогресивним процесом ів відношенні окремих особистостей, і в відношенні людського суспільства вцілому.
І всеж трагізм особистісного доторкання зі смертю не знімаєтьсяморально-філософським усвідомленням не тільки родового, але і особистісногобезсмертя в культурі людства, в його історії. Тому скоріш не безогляднийоптимізм, а реалізм – точніше, науковий, реальний гуманізм – є адекватноюморально-філософською основою наукового і гуманного підходу до питань смерті табезсмертя людини. Цей підхід не дає кінцевих рішень, придатних для всіх ікожного. Але він означає загальну світоглядну позицію і життєві шляхи рішенняцих питань, стільки несхожих і неповторимих в інтелектуальному таемоціональному відношенні для кожного з нас.
Література
1. Підручник «Філософія» –за ред. Г.А. Заїченка, В.М. Сагатовського, І.І. Кального, В.І. Даниленка.
2. Підручник «Введение вфилософию» под ред. И.Т. Фролова (в 2-х томах). Т.2, гл. 9.